Ніч оксамитова погляд лохиновий
вперла у купу руїн.
Тихо… Укутаний в саван сатиновий,
сумно тече часоплин…
Місяць-сновида у сутінок плетиві
склепом небесним пливе.
Скрипка кленова, як вирок поетові,
душу бере за живе…

В мешти елегії струни рогозові
час упліта зазвичай.
Мрії поезії істини прозою
гріє прийдешнього чай.
Крила лелечі – як присмаки кавові
мороку стомлених мрій.
Мешканця пустище часу кульгавого
жде на руїнах надій.

Камінний замок із баштами-шпилями
зводив натхненно весь вік.
Шторми поволі мінялися штилями,
змінам тим втрачено лік.
В небі блакитному пісню самотності
раптом заводить борвій.
Знову дарує псалом високосності
кляштор несправджених мрій…

«Вчора» забутого гості непрошені,
вип‘єм солоне вино.
Лебеді білі, в сніги запорошені,
вже відлетіли давно…
Досвід життєвий – ознака епічності,
сивої мудрості злет.
Завтра що? Свято народження вічності…
Думає думу поет.

Як ось видаватимете тамтому старенькому чимбільш фельдшеру вати,
якось ви даватимете там тому старенькому чим більш фельдшерувати.

2021

Вибір без вибору об одинадцятій
Знижка на світло - підлі приємності
Втомлені хитрощі втомлені "працею"
Геть із життя набридли взаємності
Знижка не родичка знижка це капості
Кістка у горлі ох і видовище
Я розповім вам про ваші незграбності
Лише ковтну повітря із сховиша…
20.09.2021.

Вмерли звуки, запахи, прасвітло,
А ще вчора з музою на мітлах
Облітали сполом парадиз.

Ані манівців, доріг- стежинок...
Отже, надійшов фінал, спочинок
В ямі, повній мертв'яків та гільз.

Сіро, вогко й сумно-одиноко,
У захмарні висі вию вовком,
Та ніхто не чує - я один.

Бій сьогодні був важкий та довгий,
Не чекаю в пеклі допомоги,-
П'ю останній келих самоти...

20.09.2021р.

***
А на імперії зла
оперували орла –
шию пришили дволику
як у пуйла...
та на осла
що не поший, то велике.

***
А шуте пугало кремля –
це не таке уже й теля,
що в бункері обору має,
воно здаля,
хоча і тля,
а Україну ремиґає.

***
А на Ютубі є канал,
що орендують маніяки:
Жирьопа – сущий канібал,
Скабеїха – зливний бачок,
її скажений мужичок,
охляла Шкапа і Коняка.

***
А у Криму і в Лугандоні
у Думу – вибори народні,
та голосує не народ,
а самозваний ідіот,
акредитований у бойні.

***
А поза Лаврою попам
єпархії немає місця
і лізе хам
у кожен храм
Кирилового мракобісся.

***
А де-не-де за «третій Рим»
і за медалі воювали
усі... кого ліквідували...
дай, Боже, щоб звільнили Крим,
від себе, урки і вандали.

09/21

Карл у Клари украв окуляри,
Клара у Карла украла лорнет,
Потім продала його за доля́ри
Й виклала відео в Інтернет.

І хто оце узяв і заманив…
Запитую себе самого вкотре
Чому не я? І чим я завинив
І як же я без тебе, люба Мотре?…

Хіба піти й забутись поміж трав
Злягти разом із ними у покоси
Хіба не ти казала "Боже збав..."
Коли латаття у рівчак я зносив?

Хіба не я благав щось уввісні…
І першим його спробував на міцність
І розбігались ноти на пісні
У кожен такт, на те вона і вічність…

Хіба не я тобі допомагав
Хилити сонце у твое волосся
Чому тепер мені "ловити гав"
Коли усе на світі вже збулося?..

О Мотре моя, дівонько - дитя
Дозволь мені торкнутися мольберта -
Всього одне: ким був для тебе я?
Ну ось нарешті й тема для лібрето…
19.09.2021.

- Сьогодні урок не звичайний у нас.
Минулого разу домовились з вами,
Що ви розпитаєте тата і маму,
В книжках пошукаєте, знайдете час
І кожен розкаже легенду про квіти,
Яку йому, врешті, удасться знайти.
А, щоб цікавіше дійти до мети
(Бо ж квітів й легенд так багато на світі),
Легенди ці мають цікавими буть
І квіти незвичні та маловідомі.
Не ті, що в садочках у кожного вдома,
А ті, що в краях у далеких ростуть,
Або про які інші діти не чули.
Так хто які квіти нам приготував?
- Тюльпани! Іри́с! – клас ураз загукав,-
Троянда! Конвалія!..І в тому гулі
Почулося: - Фрезія!.. Помах руки
І клас замовкає… - Цікаво, хто мовив
Про фрезію? Квітка, і справді, чудова…
По класу шумок прокотився легкий.
Устала Даринка: - Бабуся моя
Легенду про квітку оцю розказала.
Я й назви цієї ніколи не знала.
Тож можу тепер поділитися я.
- Ну, що ж, розкажи. Нам цікаво усім
Легенду про квітку цю дивну почути.
- Це сталось тоді, як Зима уже люта
Минула й Весна легким кроком своїм
Пішла по землі. Сніг з полів проганяла.
Під дзюркіт веселих грайливих струмків
І сон-трава, й пролісок перший розцвів
Отам, де нога її легка ступала.
На луках зелена трава піднялась…
Здавалось, Зимі вже дороги немає.
Нехай чимскоріше на північ втікає…
Втомилась весна, на травичці вляглась
Аби від роботи важкої спочити.
Й заснула… А Вітер Холодний, Мороз
Й Хурделиця Біла зібрались якось,
Надумали Ве́сну тихцем захопити
Й замкнути навік у палац льодяний,
Щоб любу їм Зиму назад повертати.
Тут Вітер узявся Весну колихати,
Ніколи аби не прокинутись їй.
Мороз свої пазурі в груди встромив
І льоду шматком її серце зробилось.
Хурделиця Біла тоді нагодилась,
Сніг швидко над Весну замета намів.
І все враз поснуло, завмерло кругом.
Всі проліски голови вниз посхиляли.
І сон-трава сонною-сонною стала.
І перші кульбабки, що встигли бігом
Розкрити свої пелюстки́ золотаві,
Закрилися злякано. От і Зима!
Здавалось, рятунку із того нема
І буде Зима на землі вічно править.
Лиш Фрезія не покорилась Зимі,
Дзвіночки її стали тихо дзвеніти,
Щоб сонну Весну чимскоріш розбудити.
І, навіть, крізь сніг, що замети намів,
Дістався тривожний той дзвін до Весни.
Прокинулась та. Лиш рукою махнула
І теплі вітри враз навколо гайнули
І сніг весь пропав у потоках рясних.
Махнула другою й весняне тепло
Льоди розтопило. Зраділи всі то́му.
Зими не хотілось на світі нікому.
Тож все забуяло навкруг, розцвіло.
Весна ж, коли Зиму прогнали-таки,
Свою рятівницю зовсім не забула,
Весняний яскравий їй одяг вдягнула
Й дала аромат ще - чудовий такий…
Скінчилась легенда… Клас мовчки сидів,
Немов уявити почуте хотілось.
Тут вчителька врешті-таки похопилась:
- Так, гарна легенда. – пройшла між рядів,
З думками зібралась.- Ця квітка яскрава
Була невідома в нас в давні роки.
У Африці квітла далекій, поки
Туди не дістались якось мореплави,
Що світ відкривали. Сподобавсь їм цвіт,
Якого в Європі не бачили досі.
Тож скоро й приве́зли ту квітку матроси
Аби підкорила вона увесь світ.
Чудовий, незнаний її аромат
Скорив дуже скоро Європу багату.
Садили в садах її аристократи,
Був кожен в дарунок отримати рад.
А назву німецький ботанік їй дав,
На прізвище Фріз. Тим відомий зостався.
Ще капська конвалія цвіт отой звався
І, начебто, сили цілющії мав,
Щоб молодість довго жінкам зберегти.
З його пелюсток різне зілля варили…
А ще у Європі тоді говорили:
Французький король наказав розвести
В садах своїх фрезію та прикрашати
Букетами замки й палаци свої.
Важливим гостя́м дарували її…
Миколко, ти, бачу, щось хочеш сказати?!
Миколка, соромлячись з місця піднявсь:
- Легенду про фрезію ще одну знаю…
- Ну, то розкажи. Ми усі тут чекаєм.
До речі, а звідки її ти дізнавсь?
- Дідусь розповів…Він багато читав…
Тож часто мені щось та й розповідає…
Було то, казав він, в далекому краї
Де правив Король. Парк великий він мав
І дуже любив у парку тім гуляти,
Дивитись, як квіти, дерева ростуть.
Так сили душевні він повнив, мабуть,
Вдихаючи ле́гкі, п’янкі аромати.
Та якось подався він парком пройтись
Й побачив, що, чо́мусь той став помирати.
Засохло гілля, лист почав опадати
І квіти зав’яли. Чи мало води?
Чи садівники геть роботу забули?
Взявсь він з’ясувати, чому́ воно так.
І виявив, врешті, що справа проста –
Лиш заздрість отою причиною бу́ла.
Дуб взявся вмирати, жалівся, що він
З Сосною не може у зрості змагатись.
Сосна - та на Яблуню хоче рівнятись,
Родити плоди шишкам всім навзамін.
А Яблуня – та на Троянду кива,
Бо квітнути хоче, неначе Троянда.
А тій би, як Дубу рости не завадить,
Щоб сильна й міцна була… Тільки жива
Одна була Фрезія. Квітла розкішно.
Здивований в неї Король запитав:
- Чому, мила Фрезія в тебе не так?
Чому ти не в’янеш, не сохнеш, як інші?
І мовила Фрезія мудрість одну:
- Можливо,тому, що я завжди вважала,
Що ви, як мене в своїм парку саджали,
Хотіли мене – не Троянду, Сосну.
Хотіли би їх – то й садили би їх.
А ви ж саме фрезію бачить хотіли.
Оце і дає мені квітнути сили,
Навіщо принад мені різних чужих?!
Я є – яка є…І такою лиш буду.
Як хочуть, хай інші позаздрять мені.
Але, як на мене, хто заздрить – дурні,
Бо заздрість в кінці не приводить нікуди.
Відтоді і радує квітка ота
Красою своєю, своїм ароматом…
Дзвінок…Та ніхто не спішив уставати,
Бо фрезія в їхніх серцях розцвіта.

Я чую вас, кому потрібні вірші,
летючі фрази й дози антитез.
Без нас, поетів, наступає тиша
на кожен ваш поступливий протез.

І я не в Бога, просто є печалі,
які людина вимушено жде,
йдучи півколом злої пекторалі,
не зупиняючись подумати ніде́.

Рядок біди, рядок великих струсів,
заспрагла кров на істини мирські!..
А знали б ви отих древетніх русів,..
і все одно не вправили б мізки́!

31 березня 2003 р., Київ

Голі скелі...вітер...зимно...
Сажа і біда на крилах.
Бач, у небі - хмара диму?
Це гніздо моє згоріло.

Під горою - орча варта,
Кат, сокира гостра, плаха...
Людолови-москалята
Йдуть ловити вогнептаха.

Та до мене як до зірки!
От і шлють у висі гірні
Батькування, люті крики,
Гуркіт залпів і шипіння.

А мені би трохи тиші,
А мені би краплю світла...
Та остання в цьому вірші
На папір упала титла...

19.09.2021р

***
А персоналії нон ґрата,
які із владою на «ти»,
минають ґрати
і по блату
займають вигідні пости.

***
А у нашій історії авторів – тьма,
а таких як стає Арістовіч, нема –
це новий Арістотель-месія
і немає кому
пояснити йому,
що історія – це не повія.

***
А у Євразії кордон
орди сягає за границі,
де куму шалапуту сниться:
кума, Кучум,
Єрмак і кум...
існуючі й не дуже лиця,
паяц Гордон
і хан Кобзон –
одного поля ягодиці.

***
А у ОПе усе не так
як у державі має бути...
на весь бардак
один... козак,
а решта – каїни і брути.

***
А у Америці держава
на помилки не має права...
а от у нас
що не указ,
то видає його роззява.

***
А ми й не знали, що собою
ми і багаті, і хороші...
обрали неука юрбою
що виростає над собою,
аби за це платили гроші.

09/21

Вони ночами йшли через пустелю,
Віслюк, дві постаті і на руках Дитя.
Здавалось, що не буде вороття
До тихого, спокійного життя,
А вічно буде ніч, пісок і скелі.

Як підіймалось сонце, то вони
Ховались у печери й порожнини.
Дитя вкладали на шматок ряднини,
І діставали воду і хлібину,
І снідали присівши до стіни.

Коли ж нарешті буде узбережжя?
Куди веде їх ангела рука?
Марія спить- маленька і струнка.
І Йосип гладить по загривку віслюка,
Вдивляючись в пропечене безмежжя.

Позаду Ірод, горе, Віфлеєм,
Попереду піском покриті гори,
Бескрайнє небо- чисте і прозоре,
І життєдайний Ніл- широкий, наче море,
Весь вкритий солнцем, начебто вогнем.

Димілося роскладене багаття.
І втома сходила з ласкавого лиця.
Надією сповнялися серця.
Їх ангел вів до самого кінця-
Батьків до вічності, а Сина до розп'яття.

Душа роптала: «Я від туги пла́чу.
Сльоза моя густіша ніж ропа.
Уже і світу білого не бачу,
немов сліпа.

Колись і я веселу мала вдачу,
а нині в смутку проводжаю дні.
І що роки у тілі твоїм трачу –
болить мені.

Ще в пам’яті давнішні дні ласкаві:
я молода і ти ще не старий…
Ось ще один згубився у заграві –
уже котри́й!..»
А я мовчав. Та й чим її утішиш? –
Хіба що вітром із пустих кишень.
Хоча завжди́ в теплі, в добрі і в тиші ж.
Одна лишень…

Отак – то важні справи, то турботи.
Душа сама – ні ласки, ні розмов.
Я ж відмахнувся, наче від марноти, –
послухай мов:

«Настане час і явиться прозріння.
З очей не вся повитікала сіль.
Господь удосталь дав тобі терпіння,
якщо дав біль.

Ти вже й сама – терпцю і болю помісь.
Отож терпи – колись той біль мине.
Й тоді – якщо я завинив у чо́мусь –
пробач мене».

18.09.21

Нудьгуючи, втелющився у шлюб,
Купив жоні фату в рожевих рюшах.
Коли мовчить, то я її люблю,
А забуркоче (каюся!) - не дуже.

Просвердлює писклявий голосок
І вічне "Дай!" (а пенсія маленька).
Ходити вже не можу без кальсон,
Кабака мерзне, наче у евенка.

Ну, а тобі всього лиш двадцять літ -
Моторна і до пестощів жадезна.
Відчула серцем - я не просто дід,
А бог Ерот! У любощах бомбезний.

Учив Зевеса знаджувати краль,
Писнув індусам хтивим "Камастру".
Коли я поруч - пощеза печаль,
Святі й пророки замовкають мудро.

Жона байдужа до машин і шуб,
Цінується лише кохання стогін...
- Чого пищиш? Гаразд, уже біжу-у-у! -
Скажу вам, браття,- важко бути богом.

Дружили в пів серця, в пів сили сварились.
Не тепло – не холодно хай буде завше.
Як раптом на голови щастя звалилось,
дві замкнені душі в заручники взявши.

Звалилось на груди, звалилось на плечі.
Побачив уперше м’яку, безпорадну.
Проте не про втечі холодні фортеці,
подумали ми, а про світлу веранду,
в трояндах і ружах. І душі відкрились,
їм затишно раптом і святочно стало.
Зеленим обридла срібляста двокрилість –
отримали крил ще і сонячну пару.

Так, щастячко нас не зламало – підняло,
понищило кволість і гордість корисним.
Що в серці темніло плаксивим підвалом –
засяяло раптом красивим горищем.

Горнися міцніше, гарнішай. Нам чудно:
ми рідними стали, торкнувшись устами.
Як тихо довкруж, тільки солодко чутно:
серця стукотять, як у місті – мустанги.

Покинемо вскач мегаполіс, кохана.
Умовностей нас не зупинять обори.
Нам дійсність не дійшла не стане капканом.
І ми проривались обоє – у поле,
на волю, на море, на шхуну зірчасту
руками-рядками ласкавої пісні,
очами, що сяяли закликом щастю:
«Ріднесеньке, ще фантастичніше тисни!»

16.09 2018

Візьму до рук я шаблю вікову,
від часу потемніла її криця.
Гетьманську пам‘ятає булаву
ця бунтівна домаха-блискавиця.
І старшини козацького пернач,
і загрубілі у боях долоні,
і вітру свист, коли степами вскач
баскі літали запорожців коні.

Не милував зручне руків‘я час,
все потьмяніло, не у позолоті…
Стискав його отаман і не раз,
як прагнув крові недруга і плоті.
Пощерблений звитягами клинок,
поточене іржею гостре лезо,
пуститись мріє у п‘янкий танок
між ворогів підступних і тверезих.

Зустрілися через десятки літ
сьогодні ми з тобою не на святі.
Пройшли часи, та не змінився світ –
укотре сталі дзвін у власній хаті.
Чи знову не упустимо ми шанс?
Уся у ранах Україна-мати…
Йдучи за плугом полем у наш час,
ще рано шаблю з пояса знімати.

Закарбовано очі в душі аж пророчій,
аж запеклій і вічній небесній душі.
Щось у серці полоще. Це кров
чи вже мощі?
Ні. Напевно, це щось найстрашніше
й страшніш…
Це любові любов за останком кохання
на обмеженій го́йдалці вічного пхання
у минуле, у ті прапрапраправіки,
де я зна́в тільки дотик твоєї руки…
Де тебе вже нема…
бо до тебе не встиг.
А тепер з усіма
я ховався між них…
Сірі будні стекли у прозору печаль.
Знову все це дарма…
всюди біль та вінчаль…
Ця скажена вінчаль… від якої втечу
в зосереджене "знову мовчу".

3 листопада 2015 р., Київ

Цікаво, дивно, підозріло, –
за що совкова пропаганда
так неуміло, отупіло
за кожну дію(а не діло)
ґарує нашого ґаранта?

І аж не віриться, – невже
за те, що оплював чуже?

По-перше, все-таки, цікаво,
як умудрялися гієни,
любителі дурної слави
не помічати, що лукаве
воно було іще на сцені,

коли затюканий народ
любив про себе анекдот.

По-друге, це, таки-що, дивно...
бо апеляції єхидни
не корелюють зі статтею,
що ми одне й те саме плем’я,
хоча й писаці очевидно:

« усі засвоїли урок –
народ один лише совок».

По-третє, дуже підозріло,
чому теляті закортіло,
як недотепі проти ночі,
заглянути у вовчі очі,
а не у... вічі гамадрили,

бо розуміє світ увесь,
що у очах еНКаВееС.

І взагалі, чого їм треба,
чому не лупають на себе
або на свого самурая,
який усе ще йде до раю,
але прямує до Ереба...

а наш зелений отаман
лижню намилює в Оман.

09.2021

Ну? Що не клац, реклам - світлини
Одні "трамваї" і "депо"
А я дізнатися повинен
Почім тюльпани і кашпо...

Ох і наглючі заголовки
Зувсіх сторін і без кінця
Кричу: - Ікри, - вони молоки
Та ще й мовчать, що від самця…

У мене тих молок… аж пінить
Ось - ось запуститься фонтан
Просив мітлу, прислали віник
Мітли, не Вінника я фан…
17.09.2021.

Сидим на лаві я та кіт,
воркочемо про вчора.
Уже минуло стільки літ
у радощах і горі.
Немало витекло води,
багато з’їли каші…
Не стрінете тепер біди*
на вулиці ви нашій.
Спішать кудись круті авто
й мопеди у погоні.
Та чи згадає нині хто,
як цокотіли коні.
До матінки тут линув я,
за татом бігав слідом…
А нині, пухом їм земля,
й мене всі кличуть дідом.
18.09.21р.
*Біда – двоколісний однокінний візок.

ГРОЗА

Здригнулось небо тремтом навіже́ним,
Ковтнуло сонце враз у сіромашну тлу,
Ударило в литаври і щораз спруже́ним
Громом гармат розне́сло павутиння-млу
В відлунні струсу хмар. Скаженим
Блиском розсі́клося і ру́ну зіг-щоглу́
Встромило в землю списом націле́ним.
Й так – раз-у-раз, мов вдерлося в війну
Із світом всім! Дощем, що вицідже́ний
Був ревом з дна вишин, все впало додолу́
Фалангами із крапель. Вітром запряже́ний
Завив сурмач грози. Мов за́спів оди злу.
Й враз стихло все зажуренням блаженним –
Всміхнуло небо сонцю в райдужнім балу…

Павло Гай-Нижник
17 вересня 2021 р.

Альманах « Рідний край»
Одержала листа із Хмельницької друкарні, що уже надруковано альманах « Наш край» до якого ввійшли також мої роздуми,а саме:
Рідний край – ти, Україно
Хто живе, хто народився
І з тобою поріднився,
То вже мабуть, на роки,
З тобою зв’язані стежки.
Як мріють всі про процвітання,
Про силу, міць – без коливання,
Про те, що будеш, як колись,
Своєю величчю гордитись.
Потрібні всіх порозуміння,
Для кого рідна Україна,
Бо вона, мабуть як дитя,
Яке від кожного чека
Поваги, ласки, допомоги,
Щоб не залишилось тривоги…2009

Моє улюблене місто Дніпро
Моє улюблене місто Дніпро,
Де дитинство, юність пролетіли.
З тобою у мене пов’язане душевне тепло,
І життя кращі миті, перший крок, перше слово.
Турбота мами, дідуся, бабусі,
перший клас, юності прекрасної пора.
Подруг гарне оточення,
з якими в парку колесо нас піднімало вгору,
Відкриваючи вид на дивну, мальовничу природу міста,
Річки із затоками і плавнями,
на пляж, на танці в клуб ходили.
Перше кохання, союз сімейний,
другий пологовий будинок…
Немовляти, доньки перший крик,
якій любов, тепло душі і серця віддавала.
Все було так уже давно,
а пам’ятаю все до дрібниць як було… 25.02.18


Рідний край ти, Сухачівка
Рідний край ти, Сухачівка,
дитинство, юність там пройшли!
Там люди добрі, працьовиті,
поряд річка, плавні є!
Будинок там стоїть батьківський,
сестра з сім’єю в нім живе!
Найкращі спогади з дитинства
я в серці, в думках бережу! 17.07.19

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля, луга, чарівні квіти –
Погляд, серце вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків,
запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра,
посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21
17.09.21 Швець Т.В

Шматок цілющий коровая…
Щасливі очі молодят…
І осінь тільки достигає
Свята гуртуються до свят…

Промерзнуть річки незабаром
Сніжком засіють із небес
Окрепнуть дітки - гарна пара
Дай, Боже, їм безхмарних плес…
17.09.2021.

Ах, яка була ніч. Твої губи на смак
і на колір немов зрілі вишні
з них спиваючи сік не нап’юся ніяк…
Чи були ми у ночі тій грішні?
Звісно – ні, може й так. Хай розсудять літа,
нехай згадку сніги замітають.
Та для мене ця пам'ять навіки свята.
В ній ключі і від пекла й від раю.
В ній назавжди лишилась частиночка нас.
А тепер лиш видіння пророчі.
Де сніжинки під ранок танцюють нам вальс
і лягають до ніг неохоче.
17.09.21р.

Під Корсунем бій відгримів. На шляху
Лежали побиті та зранені ляхи.
Живі вже ясиром дрижали від страху,
Клянучи козацтво і долю лиху.
Орда гелготіла, рахуючи зиск,
Козаки розсілися коло багаття.
Було чим хвалитись і що пригадати…
Котився між зорями місячний диск
Та сумно дивився на землю з небес,
Побитих жалів, до живих приглядався.
Побачить, мабуть, не таке сподівався.
Тож зблід, не землі то побачивши, весь.
Хоч втома коза́кам давалась взнаки
Та бою гарячка ще міцно тримала.
І руки за шаблі ще звично хапали,
Коли якийсь звук видававсь не такий.
Та все говорили про скінчений бій,
Про те, як тих ляхів нещадно рубали.
Чи скоро війна закінчиться, гадали.
На те покладали аж надто надій.
Один молодий ще безвусий козак,
Кіптяву від бою з обличчя утерши,
Почав говорити поважно: - По-перше,
Ніхто нас уже не здолає ніяк.
Ми ляха побили, он військо лежить.
По-друге, татари нам поміч нада́ли.
А там нам Москва допоможе надалі,
Так що у державі своїй будем жить!
- А звідки ти взяв, - тут старий обізвавсь,-
Що військо все ляське ми тут положили?
У ляхів, повір мені, досить ще сили…
Та і на Москву я би не сподівавсь.
- Чому? То ж брати. Православні, як ми.
А знаєш, яка в них велика держава?
Ми разом здобудем і волю, і славу!..
- Ти надто не бався думками тими́.
Я знаю, які вояки москалі,
Доводилось з ними в боях позмагатись.
На поміч на їхню дарма сподіватись.
Хоча в них, і справді, багато землі
Та били ми їх і не раз, і не п’ять
Коли на Москву з Сагайдачним ходили.
Мені тоді бу́ло сімнадцять від сили,
Коли довелося й Москву споглядать.
- То ви з Сагайдачним ходили в похід?
- Кажу ж, під Москвою стояв під самою,
Готові були до останнього бою
Аби москалів тих провчити, як слід.
Але не вдалося. Не так щось пішло.
Москву Сагайдачний не зміг тоді взяти.
Отож, чи мені їхню силу не знати?
Усе пам’ятаю, хоч літ вже пройшло.
- То й нам розкажіть, - одізвався юнак,-
І нам би хотілось про справи ті знати,
Щоб дітям й онукам своїм передати.
Чи, може, я, браття, кажу щось не так?
- Так. Так. Розкажи, - козаки загули,-
Бо з п’ятого чули про те на десяте…
- Ну, що ж, як бажаєте, буду казати…
Було то усе, браття любі, отак…
Заминка з царями була в москалів.
Останній помер – де нового узяти?
Взялися бояри своїх наставляти,
І кожен на трона усістись волів.
Тим часом почав бунтувати народ,
Стихія Московщину всю охопила,
А ляхи Дмитра у Москві посадили,
Щоб мати багато від царських щедрот.
Та скоро бояри убили Дмитра,
То ж ляхи їм дру́гого скоро «зродили»,
В Московщину вже, як удома ходили,
Бо смутна для неї настала пора.
Нарешті дотисли пани москалів,
Зібрались бояри й рішили між себе:
Царем Владислава обрати їм треба,
Який в королевичах ляських ходив.
- Це що – наш король?- хтось із гурту озвавсь.
- Так, нині король, а тоді ще при батьку
Хотів він державу вже власную мати,
Отож москалям догодити старавсь,
Аби запросили на царство його.
Вони й запросили… Та ж їх треба знати.
Москаль одурити готовий і брата
Аби врешті-решт досягнути свого.
Поки Владислав трон собі приміряв,
Царя москалі з поміж себе обрали.
А ляхів з Московщини зовсім прогнали.
Отож Владислав зуб на них добрий мав.
І вирішив він собі трон повернуть,
Почав собі військо з охочих збирати
Аби й москалів заодно покарати.
На те кілька літ він потратив, мабуть.
Не склалися в нього діла, як гадав.
Застряг десь під Вязьмою, сил не достало.
Та гордість назад повернуть не давала.
І грошей, щоб війську платити не мав.
Без плати хіба лях піде воювать?
Тож військо його почало розбігатись.
Який вже там трон? Як назад повертатись
І здобиччю для москалів щоб не стать?
І тут королевич згадав і про нас.
Гінців Сагайдачному спішно відправив,
Мовляв, виручай задля спільної слави.
Так ляхи завжди у скрутний для них час.
Зібрав Сагайдачний козацтво й сказав:
- Звернувся до нас Владислав із проханням.
Для нього ми нині надія остання,
Бо ж він у Московщині зовсім застряв.
Тож просить аби ми йому помогли…
Загу́ло козацтво: - Нехай пропадає!
Хай біс йому клятому допомагає!
Як крики потроху стихать почали,
Знов слово тоді Сагайдачний узяв:
- Послухайте, браття моєї поради.
Ми знали від ляхів багато неправди,
Тож час свого взяти нарешті настав.
Умови я виставив ляхам за то:
Хай збільшать реєстр козацтва суттєво,
Хай простір козацький розширять життєвий
І хай не чіпа православних ніхто.
Король та і сеймові згоду дали.
Тож, коли поможемо ми Владиславу,
То все задля нашої віри і слави!..
Умів Сагайдачний… Тож ми і пішли.
Хоч ляхи чекали під Вязьмою нас
Та гетьман надумав, як їх одурити.
Чого йому під Владиславом ходити?
Прямцем на Москву нас пове́сти зібравсь.
От там і зустрінемось. Хай доганя
Козацькеє військо аж ген під Москвою.
Тож ми від Путивля ходою стрімкою
Пішли на Москву. Нас ніхто не спиняв.
Міста і фортеці ми брали на спис,
Коли ті ворота нам не відчиняли.
Єлець, Лівни, Рильськ перед нами упали.
Аж десь попід Серпухов гетьман спинивсь,
Бо військо вороже стоїть на путі,
Дорогу московську для нас перекрило.
Зібралася війська москальського сила.
Пожарський нас тут зупинити хотів.
Але щось не так повернуло, мабуть.
Нараз захворів… Козаки жартували,
Мовляв, швидка Настя на нього напала…
Злякався, що битим йому добре буть.
І справді, боялися нас москалі.
Заледве на них ми ударили разом,
Як кинулись ті всі тікати одразу.
Ганятися гетьман слідо́м не велів.
Бо ж осінь уже, треба справу зробить,
Аби до зими в москалях не сидіти.
Під жовтень могли на Москву вже глядіти.
Зосталося військо москальське побить,
Яке знов постало у нас на шляху,
Послав новий цар аби нас зупинило.
Хоч було воно значно більшої сили
Та збив Сагайдачний із нього пиху.
Зійшовсь з воєводою гетьман на герць.
Один на один. Той у золоті сяє,
В руках довжелезного списа тримає.
Та вся та пихатість звелась нанівець.
Списа гетьман в нього одразу забрав,
Немов у якогось малого дитяти,
А там боздуганом зумів так дістати –
Той миттю коневі під ноги упав.
Міцні обладунки у нього були,
Тому то і вижив. А військо вороже
Знов так дременуло. Й на військо не схоже.
Тоді москалів довгі ноги спасли.
Тим часом під Тушино ляхи прийшли.
Туди ми на стрічу до них поспішили.
Ви б бачили, як вони тому раділи,
Неначе столицю ворожу взяли.
А як Владислав подарункам зрадів.
Кількох воєвод по дорозі зловили,
Та ще посланців до татар прихопили,
Яким цар московський спішити велів
У Крим і там помочі в хана прохать.
Тепер уже помочі з Криму не буде.
Взяли ми Москву у облогу зусюди.
Їм помочі було нізвідки чекать.
Поки готувались до штурму війська,
Каширу й Касимов ми ще захопили.
В Москві москалі, наче миші сиділи.
А тут іще більший на них страх напав,
Бо в небі з’явилась хвостата зоря,
Над голови їхні над містом стояла,
Неначе нещастя страшні провіщала.
Й жаліли уже, що обрали царя.
Якраз на Покрову все військо знялось
І кинулось мури стрімкі штурмувати.
Нам випало йти під ворота Арбату.
Якби їх тоді підірвати вдалось,
То ми би гуляли уже по Москві.
Не знаю, що трапилось. Може і зрада?
Чи, може, випадок зірвати завадив?
Та гетьман козацтво від мурів відвів,
Бо від Владислава отримав наказ.
То для москалів було, справді, як диво,
Вони рознесли вість по місту хапливо,
Що штурм неминучий спинився якраз,
Як дзвони на свято в Москві задзвонили,
Й козацтво хреститись услід почало.
Бо ми ж православні…Того не було.
Скоріш москалі Владислава «купили».
Знов вовни гречаної сім лантухів
Тихцем обіцяли. От він і купився.
Тому й від Москви чимскоріш відступився,
Усе ще на трон їхній сісти хотів.
Поки з москалями він перемовлявсь,
Велів Сагайдачний нам краєм пройтися.
Нам Серпухов, слідом Калуга здалися.
Було і полону, і здобичі в нас.
Та і москалям сала то залило.
Вже про перемир’я кричати поча́ли.
Та й близько уже і зима підступала,
На роздуми часу зовсім не було.
У грудні уже замирились, мабуть,
Багато у чім москалі поступились
Аби ми скоріше з Московщини змились,
Бо з нами Москви вони не встережуть.
Всю зиму неспішно вертались назад,
Бо, справді, не мали куди поспішати.
Ще встигли з Московщини здобичі взяти,
Хоча Владислав був не надто і рад.
Отак закінчився той славний похід,
Де ми москалям боки добре нам’яли.
Не думаю, щоб вони не пам’ятали,
Тож надто на них сподіватись не слід.

Слава й Оксана сливи збирали.
Оси Оксану атакували.
Скоро їх, правда, щось відігнало –
Спокій Оксани, а чи сміливість?
Слава ті сливи в сумці носила
І психувала! Справді, щосили –
Славу за стегна оси вкусили…
Плакала Слава: де справедливість?

Осінь приносить загострення старої хвороби,
все, що не називаєш поезією — списуєш на тексти.
ті ні до чого не зобов’язують, якщо, навіть, низької проби,
навіть, якщо їх контексти в червоний хрестик.
Їх, мабуть, забудуть, їх, може колись протестять
і білі сніжинки летітимуть із засріблених еверестів.

Зараз рано. Птахи, як чаїнки на тілі небесних екранів
І махаони червоних кленів над нами спускаються бездоганно.
Ти мені клянешся
— Я у жовтні більше палити не стану…
Попри всі розсипані обіцянки та вибухи жовтих гранул,
добре, що ми хоч трошки серцями в цю осінь розтанули…
Справжня іде війна, а не з вигаданими вітряками.

Анно, хай собі будуть ті дурні тексти, хай будуть вірші.
У когось кращі, у когось — гірші, а в когось — сильніші…
Білий метелик заплутався крильцями на горищі,
Бери цю осінь за руку, підсувайся до сонця ближче.

Зараз ще рано. Це місто стоїть худе, як готичне тату,
на плечі рудої жінки, що закутана в шаль зелено-золоту.
Трафік, прозоре повітря, перехожі карбують швидку ходу
та мріється про спеку і слова, що скаже мудрий Кітут.
Із тієї країни, де живуть Боги та у кашу лузають нут.
Нам завжди хочеться того, що минуло і що не тут.

ЛЮДИ, СУШКО СКРІЗЬ ПОШИРЮЄ ПРО МЕНЕ БРЕХНЮ, БУЦІМ-ТО Я ПИСАВ ПРО ОЛЬВІЮ, І ПРО СОФІЇВКУ З МАТЮКАМИ. ВІН НІДЕ НЕ НАВОДИТЬ ПЕРШОДЖЕРЕЛА, БО ЙОГО В ПРИРОДІ НЕ ІСНУЄ.

СУШКО - МРАЗЬ, ПІДЛИЙ НАКЛЕПНИК І БРЕХУН. ЗАЗДРІСНИЙ ПОДОНОК. ЙОМУ НЕ МІСЦЕ СЕРЕД ПОРЯДНИХ ЛІТЕРАТОРІВ. МЕРЗОТО, ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! МЕРЗОТО, ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! МЕРЗОТО, ГЕТЬ ІЗ САЙТУ! ЦЬОГО ПЕРШОДЖЕРЕЛА В ПРИРОДІ НЕ ІСНУЄ! СУШКО - БРЕХУН І НАКЛЕПНИК! ГЕТЬ ІЗ САЙТУ!

Мов птаха яснокрила,
майнула в слово думка!
Неждано прилетіла!
Володарка-чаклунка!

А слово – у рядочок!
Шукає шлях до річки
через швидкий струмочок.
Напитися водички.

Рядочки у куплети.
Зцілити прагнуть душу.
Народжують сюжети.
Тож поспішати мушу.

З Небес надходить знову
(Записую негайно)
якесь цікаве слово.
Звучить, неначе файно.

Та шліфувати треба,
бо рима не класична.
А поетичне кредо –
з багатозначним змістом.

Закрию творчу скриньку!
Лети, чаклунко-птахо!
Пора до відпочинку.
Вже пізно! Хочу спати!
***
...Годинникові стрілки
долають марафони...
В майбутнє плинуть стрімко!
Ні сну, ні відпочинку!
Свої у них закони.

12.09.2021

Лишилось кілька десятків віршиків написати російською, щоб книга була важкою... і десь щоб на 200 сторінок і все, ні слова більше.

Козла забить? Отвлечься?
Бухнуть?… Не по размеру
Вопрос к вопросам - вечность
Уверую - не верю...
А что же друг наш Гамлет?
Прости, побеспокою…
Сосед с окна все мямлит
А ветер снова воет
И хитро манит к речке
Пожалуй я прилягу
Свернусь, как уж, колечком
И уточкою крякну…
15.09.2021.

Старий уже. На спині виріс горб,
Тягнув хламіття цілий вік в родину...
Презирливо-нечуйний мізантроп -
Невже оце і є моя дитина?!

А я ж старався! Все лише йому!
І цяці, і готівку, і здоров'я!
А виросло погордливе муму,
Хотів добра, отримав - безголов'я.

Якби шмагав та шкуру не жалів,
А в руки устромляв не гріш - лопату,
Тоді б не зріс духовний інвалід
Та не ганьбив би ненечку і тата.

Моя вина це. Бо усе життя
Неправду сину клав ще в чисту душу.
Від мрій моїх - обгризений кістяк,
Від сподівань на краще - сліз калюжа.

P.S:
Рецент простий, без сала і пшонин,
Кладу під казанка хутенько дрова...
Краплина зради, кухличок брехні
І ложечка байдужості...готово!

16.09.2021р.

Внуки сплять головами на захід,
не порушуй козацького сну.
Хай співає їм вранішня птаха
свою пісню, мов плач голосну…
І мати.
Кажуть звикла земля до нашестя,
звикло поле до згарищ хлібів.
Та не звикне козак до безчестя,
не пускають до раю рабів.
Ніколи.
Кожен з них віднайшов свою плаху.
І навіки за правду поснув.
Хлопці сплять головами на захід.
Не порушуй останнього сну.
15.09.21р.

Мені дорікали усим, крім хіба погоди,
і сам я грозив собі мздою, на свій манір.
Та скоро, подейкують, я зніму погони
і стану просто одною з зір.

Я буду мигати в дротах лейтенантом неба
і кутатись хмарою, вчувши грім,
сахаючись війська, догідно земним потребам
далекого від пера і рим.

Коли нема ані сліду того, що збігло,
дрібниці – стиска вас кільце, чи заскочив бліц.
Так школяр, ледь убачить вві сні чорнило,
піде множити ліпше тамтих таблиць.

Коли ані пошанівку за світлову швидкість,
тоді, вочевидьки, і небуття в броні
не пріч, за оказії, зрешетитись,
і зяяти з отвору, і дякувати мені.


---------------------------

Не думаю... але гадаю,
що із чистилища до раю
не поспішає фарисей...
не випадково потрапляє
із Трої у аїд Еней,
а із Ітаки Одіссей
по морю до чужого краю.

І досі ще немає від
цієї напасті відбою.
Така історія героїв...
та не дарує білий світ
ані руно, ані свободу
ізгою іншого народу...
який не є у тебе рід,
чи ти учений, чи піїт,
усе одно – чужого роду.

Ще є надія на своїх,
та ця ідея теж пропаща,
коли душею чуєш їх.
Із «добрими людьми» найважче...
коли шукаєш, де найкраще,
однаково і в сих, і в тих,
коли тебе якесь ледащо
або ніщо та ще й нізащо
із усмішкою б’є у дих.

Тому й розвіяна по світу
моя сім’я, моя рідня...
тому від літа і до літа,
коли лікую вороння,
очікують далекі діти
не дорогого заповіту,
а вісточку...
                скупу...
                        щодня...

09.2021

Казати правду в понеділок - лінь,
Ще й надійшли страшні платіжки з ЖЕКа...
Нема пророків у своїй землі,
Усі чужі. Крім мене і Шевченка.

І хоч про мене кажуть: "Ти - свиня!
Мовчав би краще, старче окаянний!",
Кажу: в ціні була і є брехня,
На вигляд - гарна, смаком - препогана.

Чи, може, народились ми не там?
Бо Україна для пророків - плаха...
Корони, влада, золото - чортам,
А мозолі таким як ми невдахам.

А ці слова - будяччя, скло, стерня,
Обгризена собаками ковінька.
Добро і зло не вороги - рідня!
Якщо точніше - чоловік і жінка.

14.09.2021р.

Я є прихильник І. Губермана... це його стиль-винахід... до знайомства з ним і з його влучними короткими віршами теж грішив. Грішу і нині:

Нескрою, изредка бухал…
И по-мужски грехи я множил.
Но видно кое-кто проспал -
До седины я все же дожил...
10.09.2021.

И где я только не встречал дерьма,
Ушедши в жизнь свою искать пристанище…
Осталось: своровать, убить - тюрьма -
Коль не сложилось вам побыть товарищем…
13.09.2021.

Притяжение взглядов, душ и сердец,
Каждый в поиске себе подобных,
Родственных , надежных ждет понимание.
Земля, воздух, небо, вода, природа, окружение,
Впитывает в себя тепло и доброту,
Негатив отталкивает, отвергает
Наше настроение от этого зависит,
…Притяжение небесной глади завораживает взгляд,
Оптимисты с позитивом трудятся, мечтают,
Ценят каждую минуты жизни,
Всевышнего за все благодарят!!! 10.09.21 Швец Т.В.

Тяжіння поглядів, душ і сердець,
Кожен в пошуку собі подібних,
Споріднених, надійних чекає розуміння.
Земля, повітря, небо, вода, природа, оточення,
Вбирає в себе тепло і доброту,
Негатив відштовхує, відкидає
Наш настрій від цього залежить,
Тяжіння небесної гладі заворожує погляд,
Оптимісти з позитивом трудяться, мріють,
Цінують кожну хвилину життя,
Всевишнього за все дякують !!! 10.09.21 Швець Т.В.

В далекій юності тікали
Чомусь завжди від мене сни
І не стрічалися печалі
Ні навесні, ні восени.
В далекій юності за мною
Назирці спогади не шли
І лиш ясною далиною
Світи манили будь-коли.
В далекій юності без тями
Чарки спорожнював до дна
І розминався з ворогами
Кругом від ранку дотемна.
В далекій юності додому
Йти не хотілося ніяк
І не здогадувавсь про втому
В життя закоханий юнак.
В далекій юності останнім
Не видавалося ніщо
І час не танув невблаганно,
Коли десь їхав я чи йшов.
В далекій юності каміння
На стежці долі не збирав
І не тривожило сумління
Межи згасаючих заграв.
В далекій юності щасливим
Я видавався сам собі
І був усміхненим на диво
У нерозділеній журбі.
В далекій юності щоденно
Мені не думалось натще
І друзів кликав поіменно
Не помиляючись іще.
В далекій юності найвищі
Бездумно тринькав почуття
І не дививсь на кладовище
Цілодобово без пуття…
13.09.21

Дорогі друзі, дуже приємна новина для мене! Вперше в житті став літературним лауреатом! За мою корону сонетів "Світло кохання", (яка вперше друкувалася саме тут, на Поетичних Майстернях і від багатьох авторів і керівника сайту отримала високу оцінку!), мені присудили ВСЕУКРАЇНСЬКУ ПРЕМІЮ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО в номанації "Поезія"! Це зробила рідна Вінниччина, де народився наш геній і класик Михайло Коцюбинський, поет у прозі! Спасибі за визнання, дорогі земляки!
Тому, якщо є бажання мене привітати, то робіть це тут, на моїй сторінці. Спасибі Володимиру Ляшкевичу, Тетяні Левицькій, Вітру Ночі, Серго Сокольнику, Домініку Арфісту, Василеві Світлому, Сонцемісяцю, Ірині Вовк, Ванді Савранській, Ларисі Пугачук, Олені Балері за гарні відгуки! Тисну руки чоловікам, обіймаю жінок!
Всім натхнення невичерпного!

Не лізь туди, де крутять гайки…
Принаймні, вижди до суботи
Бо це тобі не вподобайки
І навіть це тобі не ноти

Ну й що, як риба в океані?…
Запам’ятай, там теж акули
А ще тунці, осетри, щуки
На дні самому мул - минуле
І сьогодення - слизькі руки
А ще й гортайчик краде дані…

Не лізь туди, де пахне злістю…
Принаймні, вижди до неділі
Якщо проснешся раптом в місті
Скажи, знесиливсь на весіллі…

В якому був там за бояра…
Згадай світилку випадково
Якщо не слухатимуть - гримни
І тут важливе перше слово
А що вже після і між ними -
То не твоя душі покара
Не лізь туди…
12.09.2021.

Змішалися види:
сучасність і давність.
Євреї-хасиди –
це спогад чи явність?
Чи, може, примара?
Чи правда пречиста?..

Юрма, наче хмара –
по вулицях міста:
то суне, то плине –
пихата, мордата.
Дивись, і поглине
все місто орда та! –
велика, безлика, –
мов повідь весіння…

Могила цадика –
це яв чи видіння?
Чи вигад? Чи спомин? –
Ідеш бо чи їдеш –
там вереск, тут – гомін,
хасиди і ідиш.

Ґелґочуть чужинці
кошерно і чисто,
гуртом й поодинці
залюднивши місто.
Мов з гір у долини,
пливуть на всі бо́ки
пейсаті* лавини,
кіпаті** потоки.

Не стримать огрому –
штовхають у спину.
Розгулу бучному
немає упину.
І зріє вже намір
від зла і обриди…
А обік – лиш гамір,
іврит і хасиди…

А де ж Україна,
повага і шана?..
Слов’янська країна
і … день Рош га-Шана.

*пейси - довгі пасма волосся на скронях євреїв.
**кіпа - чоловічий головний убір юдеїв.

14.06.20

- Іди-но, синку, час уже до столу,-
Гукає мама з вулиці Петька. –
Уже картопля на столі чека!
Давай хутенько, щоб не охолола!
Петько покинув копати м’яча,
Хоча і без великої охоти.
Він, звісно і обідати не проти,
Але ж і грати тільки розпочав.
Та все ж прийшов, усівся за столом,
Де вже картопля в мисці парувала,
З салатом поряд ще одна стояла.
- Капуста-а! – протягнув Петько зі злом,-
Я ж не люблю капусту! – Синку, їж.
Вона корисна дуже для здоров’я…
Така свіженька, молода, чудова.
Я тільки-тільки зрізала її.
- Й де тільки вона клята узялась!-
Сердито буркнув Петрик, взявши вилку,
Набрав на неї капустинок кілька,
Та повертів над мискою, погравсь.
- Де узялася? Хочеш – розповім,-
Озвалась мама, - Чула ще від тата.
А він історій різних знав багато,
Розповідав їх діточкам своїм.
А ми сиділи, слухали його,
Розкривши рота. Бо ж тоді ще, сину,
Не було Інтернету і в помині.
А у книжках піди знайди того.
Тож тато якось нам розповідав
Про те – звідкіль капуста ця взялася.
З тих пір, Бог зна, минуло скільки часу,
Від тих подій не лишилось й сліда…
Окрім капусти… Діло було так…
Село стояло між гаїв над річку.
По міркам нашим – зовсім невеличке,
Але охайне, чепурне, однак.
Хатки стояли скромно між садків.
А там і груші, й яблуні і вишні,
Які весною зацвітали пишно,
І на них стигли фрукти от-такі.
Жив у селі тім роботящий люд,
Один одного всі прекрасно знали,
І працювали, і відпочивали.
Злодійства од віків не знали тут.
Якось москаль в село те приблукав.
Чи втік від пана? Чи з дороги збився?
Але в село під вечір приблудився,
Заночувати в когось попрохав.
Коли гість в дім, то радість разом з ним.
Негоже гостю в хлібі відмовляти
Та і притулок гріх йому не дати.
Пустили москаля того у дім.
Заночував, а вранці заявив,
Що хоче назавжди в селі лишитись.
Можливо, вдасться тут йому прижитись,
Бо по-людськи пожити захотів.
Порадились громадою села
Та й вирішили все ж притулок дати.
Стояла на краю пустою хата.
Колись там бабця вже стара жила.
Дітей не мала. Нікому було
Тепер до тої хати заглядати.
Тож чом би чоловіку не віддати?
Отак гуртом і здумало село.
Коли його до хати привели,
Він лише пробурчав одне: «Как пусто…»
Отож відтоді і прозвавсь Капуста.
Хоч Москалем ще іноді могли.
Став той Капуста жити у селі.
Не беручкий, як видно, до роботи.
Бо не поставив біля хати й плоту
Та й не копався надто у землі.
Сяк-так у хаті ще поприбирав,
А у дворі й траву не став косити.
На призьбі просидів він ціле літо,
Хіба в садку хоч яблука збирав.
Сусіди перше жа́ліли його,
То хліб носили, то за стіл садили.
Та бачать, що не буде з нього діла –
Не стали вже робити і того.
З чого він жив – того ніхто не знав,
Але не брався й за холодну воду.
Уже й осіння надійшла негода,
А він на зиму й дрів не нарубав.
Коли ж прийшли добрячі холоди
І люди печі почали топити,
Щоб холоди до хати не пустити,
Зубами цокав по селу ходив.
Бо ж окрім свитки – й одягу не мав,
Не було чим прикрити голе тіло.
Але ж вже ціле літо пролетіло,
Тож няньчитись із ним ніхто не став.
Якась бабуся жалісна дала
Стару кирею. Але ж того мало.
В одній киреї тіло замерзало.
А ще ж зима, насправді не прийшла.
А потім стали речі пропадать,
Чого в селі ніколи не бувало.
У того раптом опанча пропала,
Той кобеняк не може відшукать.
У третього жупан подівся десь,
В того кожух поцупив хтось із печі.
А ще ж казали про дрібніші речі -
Сердак чи свиту…Сполошився весь
Народ в селі. Не знає, що робить.
Зібралися громадою на збори,
Обговорили й вирішили скоро –
Потрібно того злодія зловить.
А вся підозра на Капусту в них,
Бо ж у селі один одного знають,
Один другому, звісно, довіряють.
Ніхто чужого взяти би не зміг.
Тож до Капусти вирішили йти.
Прийшли до двору та зайшли до хати.
А там, немов на вулиці, в кімнаті,
Хіба що сніг зі стелі не летить.
І пустка. Лише купи по кутках.
Сидить Капуста скорчившись на печі,
Натяг на себе вкрадені всі речі
І тільки очі світять, як в Сірка.
Ніхто уже й питатися не став
І так усім все зрозуміло стало.
Тож мовчки всі дивилися, стояли.
Тут голова, нарешті, слово взяв:
- А ми, Капусто, вірили тобі.
Гадали – станеш по-людськи тут жити,
А ти татьбу надумав нам чинити.
Ну, що ж, обрав ти долю сам собі.
Бо нам не треба таті у селі.
Дає громада тобі час до ранку.
Коли уранці станемо на ганку,
Щоб і сліду́ тебе на цій землі.
Бо пожалієш… Користі катма.
Як можна так на світі людям жити?
Ходімо! Тут вже нічого робити!
Бо тут на що дивитися нема!
Запам’ятай – щоб й сліду не було!-
Сказав іще раз та і вийшли з хати .-
Як так прожити й користі не мати?..
На ранок все зібралося село,
Пішли до хати, де тулився він,
Зайшли в світлицю, а там зовсім пусто,
Лиш на печі лежить одна капуста,
Закутана в десятки одежин.
Куди подівся з хати чоловік?
Звідкіль тут овоч дивний цей узявся?
Народ щось зрозуміти намагався…
Ще довго мізкував…Але за рік
Капусти насадили вже тієї.
І свіжу їли, й квасили її.
І в радість та капуста була їм
Бо бачили велику користь з неї.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье ,
С пылающей свечой сравнение,
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.
Как важно пламенеть душой,
Достичь гармонию, покой,
И если излучать добро,
Всех обогреть оно должно… 2009 Швец Т.В.
Фото природы на Днепре

Адже наше життя - одна мить,
З палаючою свічкою порівняння,
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.
Як важливо світити душею,
Досягти гармонію, спокій,
І якщо випромінювати добро,
Всіх обігріти воно повинно ... 2009 Швець Т.В.

Хтось у безодню Землю котить
бажанням більшої грошви.
Це розуміємо лиш ми:
поет закоханий і котик.

Дрімав рудий. А я бродив
двором залюдненим невтомний.
Тритони навкруги, тевтони;
відходів – кубометри, тонни.
Ридаймо, котику рудий.

Дрімав рудий. Гірких плодів
не принесе всесвітнє лихо:
розбіглися. Навколо – тихо.
І крихітку, краплинку – дико.
Радіймо, котику рудий.

07. 2021

Напиши, мій коханий,
що без мене погано,
що сумуєш й чекаєш
ти хоча б на дзвінок.
Соком літо крізь пальці,
пам'ятаєш в альтанці
говорив: "ти найкраща
й наймиліша з жінок".

Що у сіть, як рибини,
потрапляли невпинно,
і мозолили очі
на світанку щодня.
Готували яєшню,
мармелад із черешні,
молоко додавали
в чорну каву з горня.

Й дуже швидко набридли,
як із ябка повидло,
бо не бачили світу
у тобі, рідний мій.
Білих крил лебединих
у очах - неба сині,
в неслухнянім волоссі
хуртовини завій.

Напиши, моє Сонце,
що не скінчиться сон цей,
хай обтрушує небо
зорепад у траву.
Скільки нам не судилось,
доки світить Ярило
у блакиті натхненнім —
я тобою живу!

10.09.2021р.

Листячко землю зігріє,
укриє її до весни.
Листя плекає надію,
солодкі розбурхує сни.
В нетрях осіннього саду
тихесенько тіні бредуть,
пісню свою листопаду
негода виспівує тут…
Чуєте? – зливи сопрано,
поземок узяв контрабас…
Рано, чомусь надто рано
ця осінь відходить від нас.
12.09.21р.

Згадались: лебідь, рак та щука
і віз, який донині там.
Яка ж, скажіть мені, наука
натомість ще потрібна вам?
Відомо кожному чудово
на стику нинішніх епох,
що на початку було слово
і кажуть – слово було – Бог.
Чи варто тут ректи промову?
Та я до неї і не звик.
Хто Батьківської зрікся мови,
тих не врятує і язик.
11.09.21р.

Сонячний, обвітрений, прозорий, –
Спішно оживає й виграє,
І пташиним щебетом говорить
Про зростання видиме своє.
Множачи пробуджень урожаї,
Бажаним усталено стає
Щастя це, що вродою сіяє
І найнесподіванішим є.
Хочеться і далі мить за миттю
Здовжувати радісно життя
Попід неозорою блакиттю
Ранків тих, що повнять майбуття.
12.09.21

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

Шановний Ярославе Чорногузе!
Вітаю тебе з відзнакою - премією ім М. Коцюбинського.
І хай це не "Шевченківка", як мені того б хотілося, але це в жодному разі не применшує вартості твого творіння - корони сонетів.
Бажаю тобі і надалі бути на висоті, отримувати заслужені відзнаки і тримати своїх муз у тонусі. Хто має бажання - привітайте лауреата.
Щиро, твій друг Олександр Сушко