ВЕСНЯНА НАЙДОВША МИТЬ
(елегія)

Простір, як завжди, сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
Листя кружляє і падає тихо -
Все завмирає на мить.

Все завмирає холодом скуте,
Тільки злинає ввись голосна
Думка і подих наповнює груди -
Хай розквітає Весна!

Вереском стелеться чи оксамитом,
Рине додолу в краплях рясних.
Землю заквітчує райдужне літо -
Колос врожаю достиг.

Все увібравши проміння небесне -
Символ надії, життя.
Прісно! То сонце у зернях воскресло
Й кинуло слід в майбуття.

Трави в покосах не зеленіють,
Вітер їм коси не розплете,
Губи від болю тільки німіють,
Що недозріло - пусте.

Доля і воля, як сестроньки схожі,
Сходи і кроки, крила й політ,
Низка бурштину і прожиті роки -
Та не згубився слід.

Простір, як завжди сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
І вже немає ні болю ні лиха -
Вічна: найдовша мить!

Найдовша весняна мить!

Мовчи!
Не треба більше слів!
Вони нам вже не допоможуть!

Поглянь!
Поглянь мені ще раз у очі,
Бо вони все скажуть краще мови.

Всміхнись!
Посміхнися мені, тоді лиш може
Піднімеш настрій ти мені на мить.

Мовчи...
А лиш всміхнись і потопи в очах своїх –
Я знаю, ти це можеш.

Я не філолог. Марну трату часу
Вбачаю в ваших думах і книжках.
Підручників і монографій масу
Хай догризають миші по кутках.
Пишіть і далі, мудрствуя лукаво,
Кого в сучасний вводити канон,
Чи у Прево було моральне право
В розпусті показать свою Манон,
Чи справді це Вілінська – росіянка,
Чи дійсно вірш Кониського слабий,
І хто з поетів наших лесбіянка,
А хто, сказати правду, - „голубий”.
Пишіть про душу Гофмана столику,
Про впливи на Старицького Москви,
Бодлерів мак і Вайльдову гвоздику…
Я не філолог. Будьте ними ви.

Дні, коли нікому ні писати,
Ні говорити. Прекрасна осінь.
Себе невідступно мати на оці,
Непомітно скорочуватись. Згасати.
Звужувати мислетворчу сферу.
Аби здоров’я. наперед – психічне.
Що ти посієш, розумне і вічне,
На клаптях захапаного паперу.
Часом маєш нахабство рухатись різко
На канаті тривання, а чимсь скінчиться.
Жовта видимосте, гірка, як гірчиця,
Тобі вже недовго ці пудрити мізки.

Хочу звідси подалі До Індії, в Африку, в Ємен.
Перестань ці слова, що печуть, мов розпечена грань,
Забивати, мов цвяхи, в надтріснуту ніжність взаємин.
Перестань. Перестань. Я благаю тебе, перестань.
В чомусь я провинився. Напевно, ще міг обминути
Певний день або ніч, чи принаймні прожити не так.
Я тебе розумію, ти маєш за що дорікнути,
Але ж не проклясти. Не веди ідіотських атак.
* * *
Це мовчання мене допекло до глибин, до останку.
Щось таки відбулось, та гублюся у здогадах, з ким.
Провінційна нудьга. Листоношу чекаю на ганку.
Це мовчання дістало. Яким воно стало містким.
Ти не пишеш так вперто, що віри не йму. Взагалі-то
Що я знаю про те, що відчуєш негадано ти?
Шерхле листя горіха. Ось-ось досотається літо.
Хтось убив листоношу. Тому й не доходять листи.

Обдерте віття рей гойдається безлисто,
І сонця екіпаж не бачив кілька діб.
Із небом океан замішений на тісто,
Тугий і чорний хліб, на твій щоденний хліб.
Пливем по морю тьми, вирів, западин, вм’ятин,
У наш сріблястий бриг вода не затече.
Про що задумався, голландче Ван Страатен,
Яка гірка печаль гнітить тебе й пече?
Він станув на юті, якийсь мовчанням повний,
І брови стягував до перенісся біль.
Невимовлений жах, а може, невимовний,
На скроні навівав дочасну заметіль.
Матроська братіє, ми нині в повній лажі.
Це вперше нас життя в глухий загнало кут.
Вам років вислуги не бракувало в стажі –
То доплюсуйте ще, бо ми надовго тут.
Забудуть нас жінки – вони не Пенелопи.
І діти вирушать у мандри хто куди.
І доведеться вік прожити без Європи,
Такої рідної й чужої назавжди.
Нам можна тішитись, що глиб нас не поглине,
Що сонце не спече, що не візьме нас тлін,
Та скорбний вітер цей, що віє щохвилини,
Вітрила мертві вже для вітру перемін…

До Галатів
3.19.
“Навіщо нам Закон? Є доданим пізніше
з-за злочинів, - Він до пори, як зійде сім’я,
з яким Обітниця - як Ангели вістили, -
що посередником передана була.
4.1.
І ще скажу: в роки дитячі спадкоємець
не відрізнятиметься від раба нічим,
хоча і є володарем всього:
2
опікуну, домоправителю підвладний
він до призначеного батьком часу.
3
Так само й ми – доки були дітьми, були ми
в неволі у речей первісних світу;
4
Та виповнився час і Сина Бог cвого
послав Єдинородного, котрий од жінки
народжений, Законові скоритись,
5
щоб визволити підзаконних так, аби
отримали всиновлення.
6                                        А як сини ви,
то Бог в серця послав cвого вам Сина Духа,
волаючого: “Авва, Отче!”
7                                        Ти тому
не раб, а син уже; і так, як син, то і
через Христа - Ісуса - й Божий спадкоємець.”

Пройшла зима, весна,
Пройшло і літо,
Опало листя вже і сніг...
В моєму серці гасне світло...
І не запалиться воно.
Лише надія бориться з собою,
А розум затьмарює вогонь.

Колись вогонь палав,
Жила й надія,
І листя все цвіло.
Та в одну мить прийшла зима,
Холодна, підла і жорстока
Не шкодувала осені й весни.
Зірвала все...Вогонь погас...

Померла радість і надія.
Все гасне, змирюючись з сном...
Холодний розум переміг над почуттями.
Та чи на краще це? – хто зна...
Одне лиш знаю:
Вогонь не запалає знову,
І весна не зацвіте для когось так.

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп‘ятий світ.
Я – надгроб‘я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий –
Не Сезан – не Гоген – не Мане –
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!

Всі ми – яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум‘яні
бутафорські плоди –
ілюзію урожаю –
коріння наше болить у нашій землі.

Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука

Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати –
і написав.

Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всує.
Головне, що не антинародно.
Народ засилосує.

А геніальні поети – такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу – то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.

Красива жінка – Істина відносна.
Найперша міс на конкурсі оман.
Порадниця духовним альбіносам,
коли вчиняють вірші чи роман.

У неї сукня з правди перешита,
і мозок є, завбільшки, як горіх.
І вельми зручно з нею согрішити –
вона ж сама і відпускає гріх.

Вселенська шльондра, вміє дівувати.
Під ліхтарем тупцюючи старим,
ще й святістю потрафить здивувати.
Воістину, велике діло грим!

З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня.

Підновлює затаскану весталку,
що продавалась біля різних ватр.
Давно пора подати у відставку.
Не ті часи. Не той театр.

В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: - Люблю. –
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов‘їв,
він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем‘єра.

Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.

СТРАТА
Розділ V (уривок)

...І прокотилось натовпом строкатим:
"Ведуть!"
Тітки – біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,
щоб потім дав мотузочки шматок.
Замовкли всі,
ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми,
сусідки Вишняка:
– Диви яка, іде і не спіткнеться!
– Іде під зашморг, а диви яка!

– На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?

– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, – а так би й поклонивсь.

– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду, –
сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?

Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
– Побійся Бога, вона йде на смерть!

…Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок, –
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав,
заніс мішок, узявшись за краї, –
чи щоб вона не бачила нічого,
чи так нестерпно бачити її!..

щороку гарніша. сталі:
пасмо на чолі, страх меду,
мужчина, захват сторонніх,
пальці нервові, море,
втрачений досвід, терпіння

заміж виходять інакше
про всіх дітей дізнаються —
так само, як і про вірші —
тільки на тому світі

Моя муза
(вигадки греків,
що натхнення — окрема сила,
непідвладна людині)
віднині
буде в чорному тілі
аскетки,
у тугому корсеті.
Шнурівку
власноруч затягатиму, поки
не придушу язичницьку дівку
волооку.
Віділлються мені її сльози,
зцементують мовчання тижні.
Хижі
пазурі після смерті
відростатимуть, та недовго
в плоті лишаться —
загартуюсь,
загрубію —
повипадають.
Я сміюсь:
“Хто моя?”

Я — твій переклад — з кожного рядка
каліграфічно виписана рима —
добачена в між-бережжі картина:
тонкий туман, парк, осінь, /ти-/ріка.

Авто-переклад — з почуттів в слова
без словників, редакторів, приміток —
видання принесу in der Nachmittag.
Маршрути всі на карті Києва.

У їх множинності — повторнй час —
мій олівець — подільність на дванадцять —
так перснів завжди більше, аніж пальців,
так я перекладаю нас.

Ми прагнем взлетіти високо,
Ми прагнем пірнути глибоко,
Зазирнути у кожну щілинку
І пізнати тонкощі світу.

Віддаємось почуттям повністю,
Як кохаєм – то палко й гаряче,
Якщо любимо – то тільки віддано,
Як страждаєм – то нестерпно палаєм.

І часто, пізнавши кохання,
І відчувши нестерпний серця крик,
Ми надовго у кут забиваємось,
І не можем повірити ще.

Ми не віримо більше у щастя,
На людей вже дивимось обачно.
Та не треба серце закривати,
Рани всі загоються колись.

Так, справді, нестерпно бачити
і розуміти, що він вже не твій,
Та потрібно й надалі сподіватись
І йти з усмішкою у світ новий.

Мені сумно...Сумно без тебе...
Знаєш це?
Мені порожньо...Порожньо у душі...
Розумієш це?
Я одна, я одна,
Бо без тебе я.
Мого серця нема уже –
Воно в тебе є...
Та я заберу, заберу
Серце це,
Це моє, це моє, а ти скривдив це...
Ти завдав мені болю
Нестерпного,
Та я вдячна тобі за вогонь в душі.
Ми не будемо разом
Ніколи вже,
І не розділимо печаль
Чи щастя колись,
Та я заберу в тебе серце своє
І назавжди забуду тебе –
Я вірю в це!

Яка чудова природа!
Подивись-но довкола!
Відчуй запах квітів,
Пізнай таємниці лісу.

Подружися з весною,
Закохайся у літо,
Заспівай із пташками
І кружляй небесами.

Потанцюй з жовтим листям,
Поспілкуйся з вербами,
І відчуй як ніколи
Осінні чари.

Піддайся морозу,
Що щіпає ласкаво,
Помилуйся сніжками,
Що кружляють довкола.

Посміхнися природі,
Розділи печаль з нею,
І радій кожній миті,
Коли вона поруч тебе.

Пригадуючи вечір учорашній,
бурмочу, що усе, усе даремно.
Сидів би краще тихо, мудро, чемно
і поглядав на персики і вишні,
поспілі у садах чеснот і цноти...
А нині божевілля - "що́-ти!", "що́-ти!"

А усього́ ж - дивився на долоні,
читав собі з очей і лиць буденне
життя садів, між нами - не богемне,
і шепотів у вушка про солоні
сліди на квітниках, про сухостій,
нестачу пташих і засилля змій.

Питається - навіщо ти сердилась?
Гадала, я освідчуюсь в коханні.
Та й інші так гадали. Ці, останні,
і зіпсували вечір... Те, що сталось,
було моїм повтором Фермопіл,
і з тим же результатом. Навіть тил,

ворожа отруїла пропаганда.
Утім, спартанки персів краще знали,
і на політ стріли не підпускали,
а ти, довірлива, як дика Панда
мою звитягу стріла пазурами.
Усе звела до рівня мелодрами!

О, Лао-Дзи з Конфуцієм! - я, певно,
іще не гідний мудрих церемоній,
чи то сади у нас такі? - в полоні
ми запашних цвітінь, і фей, - не дивно,
що осідлала Вчителя* гетера,
і так доїхала до Олександра.

О, схоже, сад каміння, мила Пандо,
єдиний вихід, що, усе ж, досадно.



2003

Перехились над
гранню Вiчностi -
побачиш темряву,
що випалить вуста.

Всiєю масою
ти досягнеш
критичностi,
але не вибухнеш -
душа твоя пуста...

Сльози безсилля
зла не зупинять
сльози - не зброя,
кривава вiйна,
люди вбивають,
о! люди всесильнi!
правда даремна,
де совiсть нiма.

Я все питаю:
- Для чого? Для кого?
жити, творити,
палити серця,
вити вiд болю
від щастя радiти
в кожнiй билинцi
зріти Творця?

Треба спокiйно
дивитись на речi:
ми, як i Всесвiт -
все гра, тiльки гра,
гра випадковостей -
бавтеся ж, діти,
виграє кращий -
то Божi слова...

**
Глуха провінція.
Тут досі лиш дощі –
Істотні й найважливіші події.
На цвинтарі старім старі кущі
Бузку цвітуть – як символи надії.

Тут час розпластаний, мов чисте полотно, -
На нім хто хоч що хоче вишиває.
Тут носять вівці золоте руно,
Яке Язон ніякий не шукає.

Століття котяться, мов яблука, в траву
І коситься трава – до небокраю.
Тут можна воду віднайти живу.
І вмерти лиш тому, що «всі вмирають».

**
Околиці в дощах. Поля порожні.
Порожня хата мокне вдалині.
Дорога. При дорозі – подорожній.
Дерева при дорозі мовчазні.

І котиться туман, як пес кудлатий,
Мені під ноги – теплий і сумний.
І хочеться зайти в порожню хату,
І розпалити сонну грубку в ній.

І думати про день – короткий, темний,
І – довгу ніч, й мандрівника в плащі,
Про шлях його - даремний? – недаремний?-
Через поля та затяжні дощі…

…А хата – на замку, хоч і порожня,
І вікна зацвяховані навік.
Розтанув у тамані подорожній.
А дощ іде - живий, мов чоловік...


**
Подоба слів, яких давно не чутно,
Озвалася забутим словником.
В містечку Чуднів заплелися чудно
Віночком вулиці, зарослі вишняком.

Пливуть над містом чудернацькі хмарки,
Скрипить дорога, як суха рілля,
А центром ходять люди і пантарки –
Таке собі вкраїнське „о-ля-ля”..

В містечку Чуднів солов”їв не чути,
Бо вже за містом відцвіли жита,
Лиш солов”ята, що пищать ледь чутно,
Над Чудновом навчаються літать.

...І я минаю по старенькім тракті
маленьке місто – як малу печаль
в театрі світу.
І в сумнім антракті
Слова пригадані в мені мовчать...

**
“Все можна сказати для всіх...
Існує великий вогонь,
у якому фантазії вмирають
і воскресають.”
Ф.Кафка

...Чоловік шукає Кафку на вселенських променадах,
у золочених підвалах, у зачинених катівнях.
Підступає сон, як ява, підступає яви знада,
Але він шукає Кафку – на усіх можливих рівнях...

Можна все усім сказати, можна сказане забути,
Можна вийняти із серця і покласти у вогонь
Краплю щирої спокути, філіжанку з-під цикути,
Добрий спогад, власну долю, сивину гарячих скронь...

Та чи всі усе почують?..
- Як росте пісок над морем,
як оливи кличуть воду з глибини глевкої глини,
як Господь зриває зорі, як безмовно ходить горе,
як цвітуть нарциси болю в лоні сонної долини?

Ходять тіні безшелесні, дзеркала за ними квилять,
Забуваються під ранок у тяжкому сні магнати.
Вчаться гри на скрипці діти, що науку цю осилять,
Аби “Реквієм” над морем для олив старих зіграти...

Можна все усім сказати...Можна Кафку й не шукати...
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,
Сніг паде на чорні стіни, де стояли каземати,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку,

Сніг іде повз Чоловіка, що собі шукає Кафку,
Але пахне день зимовий цвітом білого бузку.
Кафка п”є вино із карфки і загвинчує карафку,
Й зустрічає Чоловіка змерзлим спогадом бузку...

Осінь, ти мене облиш!
Облиш, не мучай, не нагадуй!
Облиш назавжди – я благаю!
Не можу більше пам’ятати,
З останніх сил уже благаю...

Та осінь смуток наганяє...
Почуття потрібності згасає,
Манить все у спогади свої:
Жовте листя, теплий дощик, музика чарівна...
Блиск в очах, тепло в душі –
казка з дійсністю зустрілись!
Я була мов Попелюшка,
А він в ролі принца,
Та, мабуть, кришталь чарівний
взяв і...розбився.
А може це була лише казка,
Аж раптом годинник пробив „12”?
І вона повернулась у книжку,
А мене лишила на одинці...

Я вдячна золотій сестриці за найкращі миті,
Та я благаю її мене відпустити...

Сьогодні нове життя розпочинаю,
І в ньому не згадаю вже тебе,
„Прощавай назавжди”,- тобі кажу,
Хоча я ще досі кохаю тебе.
Та я втомилась від цього,
Почуття це – мій тягар в душі,
Та я позбудусь його – обіцяю,
Хоча не уявляю коли і де.
Я не повернусь в спогади з журбою,
Відпущу печаль за небокрай,
І, можливо, справді коли-небудь зустрінусь з тобою
І скажу: „Я позлюбила. Прощавай”.

Коли ми сплітали нерівне коріння
нервовим торканням у холоді тиші
по нам струменіла волога осіння,
і глина ставала солодша, тепліша.
Щасливо занурені в дійство підземне,
ми не помічали як листя жовтіло,
і, міста поверхні вкриваючи темні,
лягало шматочками мертвого тіла.
Вітри шаленіли, обсіли ворОни
судини, загорнуті в репані пальта.
Ми стали палкіші, згинаючи крони,
ногами здіймаючи ковдру асфальта.

Поглянь з захмарених небес
на неосвітлювані землі —
на тебе виють труби ТЕС
непереможні та буденні.
Відкинь красу дешевих яток,
нашарування кіноплівок —
ти теж існуєш як додаток
до снів й багатоповерхівок.
Ти теж, поставши жовтим й кволим,
нервово рухаєшся колом,
аби до міста ненароком
не повернутись темним боком.

Вся музика осіння змовкла разом.
І вже метіль відлунням босанови
наповнює мій келих нефартовий
відбитком іншої під ніжним газом.
А за відбитком - захмелілі тіні
минулого, яке ніде не діти,
як тропи епітафії собі -
жахливий протяг, дірка в голові.

І осінь ще у грудях фіміамом -
багряно щедра, сумно-еротична,
та поруч вже зима категорична,
із білими долонями та станом,
тотальним станом справ - не надто добре.
А ззовні і не скажеш: неповторне,
не характерне ні путанам, ні
дружинам вірним тіло - погляд "і"

одна лише п'янка і засторога,
гляди, з цією буде не до жартів,
якщо кохатиме, то вже до смерті,
що перестріне, як нова дорога
на перехресті, підморгне тобі,
і ось уже і дірка в голові,
куди довколишнє і затягає.
Раз по раз так зима пейзаж міняє.

Та чаша гарна. І вино прозоре,
жадане, і тече у бік потрібний,
і п'ю до дна сердечно неосідлий,
аби вибаглива зима просторе
собою ложе покривала вільно,
у віхолі злиття двох тіл неспинно
стікаючи в ковтки серцебиттям,
доки по цей бік од нуля буттям…



2003

1*
“Не земною - над земнóю я люблю тебе любов’ю.
Бачиш вітер крутить млою, обертаючи дороги –
так і ми з тобою, мила, кружимося до знемоги,
всупереч запевне глузду і всілякому здоров’ю.”
2*
“Як цікаво - вітер кружить, падають листки осінні -
нині вітер з нею дружить, завтра стужею завіє.
Ти мене покинеш завтра - інший мовить: “Моя мріє!”
Він прийде - одежі білі, а на мені - звабне міні.”

Хор:
“Вітер квилить над полями,”
“вітер місту вп’явся в губи,”
“розворушує нестями,”
“дує у біблійні труби.”
До приреченого міста
цар пітьми ввійшов - на лови.
“На руїні замку відьми
маються жагою крови.”

(Хор рухається, поглинає 1* і 2*, залишаючи 3* і 4*
В лапках (“) - окремими голосами, без лапок – разом)

3*
“Як мене усе дістало! діти, побут, а робота!
шеф – збоченець, і мій власний, "суджений", така п’янюга!
Всі чогось од мене прагнуть, мають, чуюсь, наче шлюха,
ще й країна ця убога! на душі одна мерзота...”
4*
“Глянь-поглянь на того типа - охопив руками скроні,
прямо врубелівський Демон - нічка –а? - в його волоссі?!
Стрільну зараз сигаретку, може й випаде небозі
справжня ніч, - о, посміхнувся (аж до трепету у лоні)!“

Хор:(антистрофа, хор рухається у звор.напрямку)
“Цар пітьми, руїни замку.
Кровотеча сонця. Вечір.”
“Пілігрим у білім танку
сам себе веде за плечі.”
“Унизу, підбивши сальдо,
два бритоголові клони
по зустрічній мчать.” Нормально!
“Схвально каркають ворони.”

5*
“Чуєш, дав йому по рилу, ти прикинь, а він ногою
б’є мене по лобі. Мряка. Далі кайф - лежу на пляжі,
тепло, хвилі лижуть п’яти, соски поруч, я рукою...
і вертаюся до тями, відчуття – турнули з вежі!”
5*
“Слухай, ми того, куди це? - Всі назустріч! Озвіріли!
Фішка! Ти того, дивися, на дорогу упівока!”
“Ох, братан, на світ глядіти вже не вистачає сили,
після сонця, моря, пляжу, тут, немов на зоні, скука.”

Хор:
“Кроки, чуєте, ці кроки?!”
“Чулий шурхіт падолиста.”
“Заблукале караоке.”
“Колискової врочиста.”
“Мамо, я прийшла додому,
бо нікому не потрібна.”
У старому і новому
суть однаково подібна.

4*
“Ти гадаєш я жалкую, що зв’язалася з тим типом?
Анітрохи, чесне слово, співрозмовник він чудовий,
з іншим так собі, не густо, - обійшлося млявим скрипом,
думаю, що він блакитний - голубенької будови.”
3*
“Я дістала документи! І скажи, хіба не схожа
на француженку, чи хоч би на яку-небудь полячку?
Здибалася ще з поетом, в нього тут мистецька ложа,
почитала йому вірші, він говорить - я дивачка.”

Хор:(антистрофа)
“Вечір тільки передвістя,
попереду вирок ночі.”
“Піп виходить із захристя,
лики огляда жіночі.”
“Вихор прочиняє двері,
на порозі... “ - дух імперій.
“Одягайтесь у шинелі!”
“Фільм займе чимало серій.”

2*
“Ось фатальний мій обранець -мужній профіль, строгий погляд,
кажуть зрідка так буває і закохуєшся зразу...
Стану я для нього світом, будемо ми завше поряд,
це йому уроком буде, “неземному” віршомазу.”
5*
"А прикид нічого, завтра щелепи у всіх одвиснуть!
Значить так: беремо хавки і несемося додому,
там - шампанське, дрібка травки, і нехай посміє писнуть!
Ач, розклалась на сидінні, по-крутому, в дорогому...”

Хор:
“Темна нічка – діти плачуть.”
“Татко зник на заробітках.”
“Мамка у сусідки, мабуть
попільничка вся в дрібничках.”
“Грім із блискавкою вкупі
закружляли над дахами.”
“Тонуть ліхтарі у хлюпі,
сублімуючись у плями.”

1*
“З розуму зійти не важко, важко вижити з коханням,
як тобі живеться, мила? Де ти нині? З небажання
твого бачитись зі мною виростає болю всесвіт,
де горить і не згорає самота мого волання.”
3*
“Це дивачка із віршами, не запізно? Ви казали,
що коли завгодно можна, ви казали... так, звичайно,
дякую, у вас та сáма - буря? Бахівські хорали?
Трапилося щось? Сьогодні все чомусь таке печальне.”

Хор:(антистрофа)
“Геть печаль - се річ стареча!”
“Справжній кайф - на кшталт стражданню.”
“Знову в грудях колотнеча.”
“Два по “триста” – й “ні” зляганню!”
Що за чорт? - струмок зі стелі!
Кажани летять у двері.
“Дихлофос” на секретері -
в пам’яті - “кривава Мері”...

6*
“Так, життя, предивна штучка, думаєш одне, - натомість
інше. Взяти твоє щастя, - де воно? в тобі? - це спільне,



це між нами: поєднання, узагальнена свідомість,
користання обопільне... йдеш в навчання добровільне?”
1*
“Ні, це все не так, облуда. Що між нами? - те, що в серці:
в мене, в неї... Порожнеча - раз нема в звучанні збігу.
Я сплавляюся до Стіксу, а вона пливе в люстерці.
Нас єднають блискавиці, гуркотіння в небі - сміху.”

Хор:
“Ніч, буремна ніч, - зітхають
вирвані зі сну будинки.”
“Витоки із ринв гойдають
плоть розбещеної жінки.”
“Розгорнулись чорні крила,”
“гамір пристрастей у грудях”.
“Лине в кубки зваби сила -
од склепінь - могильний протяг.”

4*
“Слухай, це тебе розважить! щойно врубелівський Демон,
розпашілий од азарту, з-під дощу, з букетом лілій!
входить - це о другій ночі! - каже: “душенько, ідемо!”
Як ти думаєш, відверто, той берет вдягати, синій?”
6*(замість 3* її голосом)
“Так, звичайно, тільки синій! Романтична зустріч, погляд
тішиться ландшафту ліній на твоїй фігурці звабній,
ви захоплені коханням, небо - повне блиску понад
випитим вином красуні, що віддалась ночі владній.”

Хор:(антистрофа)
“Це безвихідь - я пропала.
Доля! Де ти? Клята осінь!”
“Тихо в домі канібала -
звична для країни сутінь.”
“Схоже, відгриміла буря.”
“Б’є на Ратуші годинник.”
“Звуки, наче лине куля
через душі неповинних.”

3*
“Дякую за насолоду. Я побігла, вже світає,
мій приїде завтра - нині можеш телефонувати.
Це, як виклики "швидкої", плоть-не-плоть - усе страждає,
я прилину замість тої, що не хоче лікувати.”
1*
“Не гадав, що буде ранок, - і Вона його світанок,
що поклала щедрість ночі, як розпущене волосся,
на хиткого ложа плечі, на вівтар їх забаганок...
І нічого не здалося, не наснилося – збулося.”

Хор:
“Що збулося, те позаду.”
“Мла тече по підземеллю.”
“Під собачу серенаду
мент вертається з борделю.”

"Над западиною міста
зупинилась хвиля чиста."
"Крізь ефір заструменіли
променів безжальні стріли."

"Зупинився час. Молитви
потягнулися на огляд."
"На пейзаж нічної битви
опустився сонця погляд."

2004

* (1-6) персонажі казки-вистави.
1 - літератор,
2 - кохана літератора,
3 - нова знайома літератора,
4 - подруга нової знайомої,
5 - братва,
6 - владика тьми, д'явол.

Вклоняюсь.
Хай навіть не видно це ззовні,
Не чутно це з моїх слів,
В душі своєї безодні
Матусю, вклоняюсь тобі.

Пробач.
Не будем ділити, хто винен,
Хто правий сьогодні, хто ні,
Кому хто сьогодні повинен –
Я низько вклоняюсь тобі.

Твоя,
Навіки твоя я єдина,
Єдина у мене і ти.
За мої гріхи і провини
Прошу тебе, мамо, прости.

Повір,
Й у час коли лаюсь,
Брешу, не слухаюсь, злюсь
У серці глибоко я каюсь
І, звісно, тебе я люблю.

Прошу
Люби і мене ти навіки,
Образи і кривду забудь,
Прошу тебе, спробуй повірить,
Що сильно тебе я люблю,

Для тебе
Живу я сьогодні і каюсь
За те, що не стримаю слів
Не лаятись більше. Вклоняюсь
І прошу: як можеш, прости.

1.10.2005

Життя так часто каламутить воду,
І плутає стежки людей.
В багряних хвиль дивлюсь потоки
Та чомсь не бачу відображення своє.

Хто ти? Чого стоїш у дверях? –
Заходь, ми чаю поп’ємо.
Ага! Тобі не чай од мене треба!
Та все одно уже заходь...

А я.. Розгублена в стежках блукання,
В німих прощаннях і чужих сльозах,
І пошуках відгадок на питання,
Які собі я задала. Дарма!

Як тільки очі закриваю,
Мене несе до світла в тьмі.
Я ніби щаслива й страждаю,
Згоряя в темряві душі.

Безпечне світло манить в далі,
Але не рушу з місця я.
Стою у мокрій, темній залі,
Щезає із-під ніг земля.

Великий птах літає в хмарах,
Кричить про те, чого нема.
Він прилетів з далеких марів,
З собою кличе в забуття.

Я би хотіла полетіти
Із ним в дитинства край рідний.
Вже починає птах летіти.
Постій, мій любий птах, постій!

Я полечу з тобою разом
Туди, де щаслива була,
Де не було страждань і сказу,
Де я була така мала.

І я біжу, біжу сред ночі,
Я поспішаю в забуття
І... раптом відкриваю очі,
Покинув темне небуття.

Чекаю
на свято
повітря
з м’яти
тепло, що м’яко
стрибає
в воду
тарзанка в скроні
торкає
плесо
мигдальні очі
80

Побач мене пробач в моїх очах
безумну насолоду сподівання
таке облудно-болісне конання
і в грудки кров взялася на губах

Торкнись волосся — то хрусткий папір
Віки минули, а пергамент шкіри —
табула раса, лише холод з гір
вода яких несе тебе у вирій

Розчинна у пекучій чистоті
куплю квиток на поїзд Київ—Адлер
І подолавши привокзальний гамір
нея незникну у ненебутті

Я б хотіла жити на волі у тихому місці
Щоб не мати потреби скальпувати людей та тварин
Не бути з собою як з тигром у тісній клітці
А десь на даху зі зграєю голубів
Рахувати зірки і чекати на друге пришестя
Перестати вживати до їжі мертвих істот
Спати в теплім тумані овіяній шепотінням
п’яти ангелів, обивателів дивних висот

Рибу замерзлу в кригу
хіба може рибар вловити?
Від ліхтаря хто подужа
метеликів розігнати?
Іній зникає назавжди
безсмертник ніколи не в’яне
Правила є для всього —
кожне окремим знаком
вписане в збірку віршів
великого Мао Цзе Дуна.
Але навіть він промовчав
у кулак гірко стислась рука
коли я поставила руба:
Де ти з’їси цього лина?

Я вижив тут, і я тобі віддам
ці гори, ці черешні між лісами.
Вони тремтять, вони цвітуть над нами,
й це може називатися життям

у царстві Божім. Хай - єдина мить.
Один лиш подих. Крок лише єдиний.
Неізреченний черешневий іній
над небесами темними тремтить!

Сліпу свободу видихнемо! Грім
паде в потоки - вірить тільки водам,
бо Царством задихається Господнім,
бо страхом захлинається людським.

Іду — немов траву чиюсь толочу —
отак мені. Не погляд і не зойк
з гущавини. Та озирнутись хочу,
поглянути на слід бодай разок.
Не видно сліду. Не крадуться тіні.
Ніхто не скочить і — по рукоять!..
Але я знаю: є ще пси осінні —
Вони мене почули і не сплять.

Не виють. Не печуть небесні схили.
Отари не женуть — то відійшло.
Верхи їх відпустили й побіліли —
вже був мороз. Вже вкуталось село.

Вже все забуто!

Згризено в гонитві!
А що насподі — чорне і круте,
аж крутить листям буковим на вітрі,
аж менша псота кумельгом іде!
Їх спини жовті, їх зіниці білі.
Їх лапи відігріті у золі.
Їх ґазди мокрі в тихому похміллі.
Їх зорі вічні, їх ґаздині злі…

А ти ідеш — печаль чиюсь толочиш.
В ногах чиїхось часом, як щеня,
заскімлиш…

Часом озирнутись хочеш,
немовби хтось тебе наздоганя.

Ще б кілька слів, хоча би зо два,
і все – на місці, все – як слід.
Лежить у голові, як лодва,
стара, сліпа залежність від…

Та що перелік і для кого?
Спочатку хоч собі втовкмач,
що не в старого й не в сліпого
питать за кожну із невдач.

В дні золоті і в ночі срібні
ти не співав псалми, не звик.
Для цього не такі потрібні
душа, і шкіра, і словник.

Ти вибрав із усіх мелодій
мотив отав у Космачі.
Косити ходиш, ніби злодій, –
нечутно, крадьки і вночі.

Ти думав: тут музикам грати?!
На всі ці гори й небеса
молись, аби пекла у п'яти
хоч ворога твого коса.

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони приходять неспроста!

Одна при одній! Ніде стати…
За крок від правди і біди
вже й ворогу шепочеш: брате,
прикошуй прадідів сліди…

Як звіра, гладиш проти шерсті
оцей покіс, оцей поліг,
оцей узір, де жоден хрестик
не вишитий для губ твоїх.

Уже й коса не косить – миче
з корінням… Вже в землі вона
Собі шепочеш: чоловіче,
якій худобі Ці сіна?

Останні виють пси пастуші,
останні моляться уста,
цілуючи досвітні душі…
Вони приходять неспроста!

Невже ти косиш на чужому,
спиною вчувши вила з тьми?
Якщо й вертатимеш додому,
невже співатимеш псалми?

Тремтіли коні на стерні
в тумані сивім.
У старовинному вбранні
ти йшла на сиглін.
У плесі, ніби у душі,
ховала небо.
Із двох ущелин два вужі
повзли до тебе.
Затамувала страх і біль...
Письмом зловіщим
лягла на мох іскриста сіль
з небесних тріщин.
Летіла глиця золота
крізь лоно голе...

Сліпе іржання доліта
і серце коле.

Дощ на світанку стих, але за мить
він перейшов у вариво огненне.
Сполохано ти горнешся до мене,
а я тебе не можу захистить...

Усе - як у пророцтві. Все. Однак
здалось мені, що це було вже. Наче
я чув цей грім, я це шаленство бачив,
я стан цей знаю: це не крах, а знак.

Хто грає світом? На яких правах?
Чи Богом даних? Та невже нам, темним,
очистившись і полум'ям пекельним,
воскреснути з олжею на устах?!

Спинився. І мить, може мить постояв на межі.
Вони не здригнулись, коли зупинився, ні після.
Вони просто поруч ішли, галілейські мужі.
Вони просто близько стояли, коли він вознісся.

А як їхні руки? В ту мить... Обійшлося без рук.
Вони й перед тим не питали, пощо йому свідки.
Він з ними ішов. Йшов востаннє. Ішов після мук.
Йшов тільки що. І не довів їх до тигра із клітки.

Е. В., А. Д.
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
между выцветших линий
на асфальт упаду.

И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнет над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
над затылком снежок,
и услышу я голос:
- До свиданья, дружок.

И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой.
- словно девочки-сестры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.

1962

Ich wollte nicht mit dir spazieren,
Ich wollte nicht, ob du mich liebst,
Ich wollte nur die Freundschaft haben,
Aber mein Gefühl war so stark...
Und wenn du mir die schöne Wörter sagte,
Verlor ich meine Stärke. Ach!
Deine Ansprache über Liebe...
Dein „heftiges“ Sehnsucht nach mir...
Und alles war so schön! Zuerst...
Und dann passierte etwas-
weiß ich nicht was-
Du sagtest aber: „Alles...
Wir können nicht zusammen sein...“
Ich fragte nicht warum, wofür, wie,
Ich ging einfach weg, ohne Wort zu sagen.
Und bisdahin kann ich dich nicht verstehen,
Aber egal! Ich lebe weiter!
Ja, ich kann dich nicht vergessen,
Ja, bis jetzt wohnst du in meinem Herz,
Ich hoffe aber irgenwann aufstehen
Und sagen: „Alles, ich vergass dich jetzt!“

Я більше не мучитиму себе,
Я більше не згадуватиму тебе,
І не проллю ні краплинки,
Не знатиму, що таке сльозинки.
Я навчуся не відчувати,
Я звикну лише розважатись,
От бачиш, якою я стала?
Бачиш мене? А я тебе – ні!
Я пройду повз тебе – і слова не скажу,
Можливо, лиш тільки погляну,
Так, я справді тебе кохаю,
Та вже нічого не відчуваю.
Жорстокою стала? – Так, я це знаю,
А ще егоїсткою – також погано,
Можливо я деградую,
Та так жити легше й такою я буду!

Забуду про тебе, забуду про себе,
Забуду про все, що між нами було.
Повір, не згадаю і не пожалкую,
Хіба що лиш скажу: „Таке ось було”.
І не захочу з тобою зустрітись,
І не подзвоню, хіба як побачу, скажу: „Привіт”.
І ти пожалкуєш, повір, пожалкуєш
Й захочеш ще раз повторити усе.
Та я тобі скажу: „Іди на три букви”,
Не хочу, не буду, не повірю тепер!

У чому зміст твоїх промов?…
У непорушності граматики?
Філософ, ти мене знайшов
У геометріях і алгебрах.

А досконалості в мені,
Як у ядрі молекули.
Я – нелогічна, а тобі
Здаюся формулою деколи.

Я - всесвіт, а моє ім‘я –
Лиш сума літер.
Я – жінка, а твоє єство –
У чоловічих алфавітах.

Не потревожен был Нерон, когда услышал
оракула дельфийского слова:
"Семьдесят третьей годины остерегайся".
Есть еще время на развлеченья.
Ему всего лишь тридцать. Довольно щедро
Сам Бог ему отмерил сроку для того, чтоб
предотвратить угрозу напастей грядущих.

Вот возвращается в Рим он, утомленный немного,
но восхитительно утомленье от путешествий таких –
из удовольствий вечных состоят они –
театры ли, сады ли, стадионы ли...
вечера эти во градах ахейских,
ах, но превыше всего телом нагим наслажденье...

Вот что до Нерона. В Испании ж некий Гальба
собирает тайно и муштрует свои войска,
сей старец – ему как раз семьдесят три года.