«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…

Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
На святість претендує Німб
Сновиддя опанує
Слизи…

Мені би трішечки б світань
На милість… згодом і повагу
А втому — підсумок хитань,
Все, до дрібничок, на
Бумагу…

Мені би час… перо… перо…
Тепла очей і губ… не проти?
Якщо почуєш про Zero
Чекай мене після суботи…
22.10.2025.

 
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
 
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Головою в промисловій палаті
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Істерична невіста в автоматовій залі
Стогне із криками “Мене зобов’язали”
І лікаря кличе, той зачиня усі ставні
Каже “Я би не пускав сюди хлопців”
 
Тут заходить ще знахар, та човга ногами
І каже із помпою невісті в нестямі
“Годі вже рюмсати, гордість ковтаєм
Це не трутка, не вмер ніхто досі”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Іоан Хреститель, що катував лиходія
Гляне на головкома, героя у мріях
Каже “Мов, о герою, але мов оце діло
Є десь яма? Мене от-от знудить”
 
Головком, усе муху ганяючи, мимрить
“Смерть усякому, хто галасує чи скиглить”
І, впустивши гантелю, тиця у небеса він
“Сонце”, типу, “не гриль, але курить”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Філістимець шанує своїх вояків
При надгробках щелепи що розважують їх
Дударів у в’язницю й годувати рабів
Щоби потім послати у джунглі
 
Циган Дейві всякчас табори їхні палить
Зі своїм рабом Педро, що тили прикриває
У нього є фантастична колекція марок
Здобуть друзі & вплинуть на вуйка
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Геометрія цноти як плоть & кістки
Підручник Ґалілея поцілюючий
У Далілу, безцільну і на самоті
Сльози, що на щоках, то від сміху
 
Брату Біллу я дав би прочуханки, за тим
Посадив у кайдани на пагорбі тім
Ще туди би стовпів і Сéсіла Де Мілля
Щоби він міг померти щасливо
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Тут Ма Рейні й Бетговен клали спальні мішки
Там тубісти флагштоки озвучують &
Державний банк заробляє щось на карті доріг
Для домів престарілих і вузів
 
Я хотів би для тебе мелодій простих
Щоб утримать од безуму розум о твій
Остудить, заспокоїть, ослабить біль
Від знаття що намарне й безглузде
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
 
 
 
 
 
 
 

Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
До тих, хто прагне серцем діалогу,
Не боячись помилок, каяття.
Почути саме те, – давно жадане,
Від чого голосніш серцебиття.
Від кого проросте незазіхане,
В душі, коханням кинуте зерно.
І щастя – заслуговане придане
Прикрасить світ ще краще, ніж в кіно.

21.05.2022 р.

А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.

Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю ковток від окопної свічки.
Де в сухому кутку заспокоїться пес підопічний
Дотиканням руки, що збабіла давно від вологи.

І хіба то негода - за шибкою вулиця кисне.
Боже, дай хоч молитвою хлопця промоклого вкрити!
На врожай посилаєш Ти осінь таку дощовиту,
А багно із тягучої глини Ти шлеш ненавмисне.

Уранці 29 жовтня російська артилерія атакувала дитячу лікарню в Херсоні, внаслідок чого постраждали дев’ятеро людей. Серед постраждалих - четверо дітей і троє медичних працівників. Зокрема поранена 9-річна дівчинка: у неї мінно-вибухова травма й уламкове поранення гомілки. Один із працівників лікарні перебуває у тяжкому стані й наразі в операційній. Ще двоє медиків - у стані середньої тяжкості…

Знову обстріли бандитів,
знов страждають бідні діти!
Б’ють цинічно прямо зранку:
ось дівча мале із травмою,
лікарів самих лікують…
Та летить брехня, мов куля,
у закриті вуха ватою:
ППО це винувата…
Чуєте, дівча ридає?
Чуєте, дівча ридає?
Чуєте, дівча ридає?

2025 рік

Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
21.10.2025.

Пообіді в гастрономі
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Бо помітила гетера
І того ще кавалера,
Що за крок, чи два, напроти
Занотовує в блокноті
З ким його сусідка Тома
Йтиме ввечері додому
І якого нетіпахи
Скоро буде чути "ахи"...
29.10.25

Не ми, ті -
немиті!

2025

Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тотем, що боронить в облозі вогнів.

Вогненні мечі прорубають дорогу
Крізь хащі фальшивих, облудних понять,
Відкривши єдину стежину до Бога
І вже відбиваючи жерла проклять.

Вогненні мечі кличуть ангелів помсти.
Вогненні мечі рвуть на шмаття пітьму.
Вони прокладають без пафосу й помпи
Шляхи на галявину світлу й німу.

11 серпня 2024

Безліч творчих людей
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Архітектор, митець,
Композитор, поет,
Руйнівник і творець,
І дизайнер-естет,
Ватажок і король,
Політичний діяч,
І трагічний герой,
І кохання шукач –
Свій залишили слід,
Та змінили віки
І історії хід.
Та чому? Завдяки?
Наче небо таке ж!
Може, більший бариш
Між палаців та веж?
Може, просто престиж?
Все смачне і п’янке,
Грандіозне й стрімке!
Чом? Дивуюся лиш!

Бо тому, що – Париж!

18.07.2025 р.

Коли думкам затісно в тілі,
А вихід замкнений назовні,
Причина навіть не в похміллі,
А в тім, що зникли полюбовні

Я сам по собі… думи вільні.
Інакше виникне дво-бійка...
І знов причина не в похміллі —
Потрібна буде свіжа стійка…

А ще обом по мікрофону.
Й обов’язково щоб піпітр
І щоби першим зафургонив
Ну, безумовно, свіжий вітер…
21.10.2025.

Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.

Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
інакше – упадемо в розпусту.

Липовий цвіт заварити умієш? –
Завари липовий цвіт.
Запий мене їм і зрозумієш,
скільки згоріло літ.

24 листопада 1993 р., Київ

У Житомирі незабаром з’явиться вулиця братів Шевчуків – Валерія та Анатолія, видатних письменників
і видатних патріотів.
Коли старший брат Анатолій був засуджений до п’яти років мордовських таборів,
молодший брат Валерій не побоявся його провідати…

Брати два, дві долі -
Валерій та Анатолій.

Брати два, дві долі -
дорога до волі.

Брати два, дві долі -
ламали, мололи.

Брати два, дві долі -
на двох нари голі.

Брати два, дві долі -
подих юдолі.

Брати два, дві долі -
вивчають у школі.

Брати два, дві долі -
Валерій та Анатолій.

2025 рік

Надвечір"я, надвечір"я,
Сонце йде відпочивать.
Бачиш - обрій червоніє,
Полум"я як від багать.

Надвечір"я, надвечір"я,
Заколисує вітрець
У саду та на подвір"ї
Пелюсточки хризантем.

Надвечір"я, надвечір"я,
Вже ковзнули промінці
І по квітах, і по гіллі,
Зичили добраніч всім.

2025 р.

Хто сказав, що збайдужіло
Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?
Хто тихенько, наче миша,
І пищить, і щось шкребе
Про оте, що я залишив
Без веселощів тебе?
Тільки стріляна людина,
Чи одвічний баламут, -
Знає, як робити нині,
Щоби вкупі нам не буть.
28.10.25

Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.

Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.

Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.

Літо мчиться у ніщо, у прах
На сімох невтолених вітрах.

Не здолає споконвічний страх
Те, що не подужав лютий крах.

Не відмолить совісний монах
Ті гріхи, які прийшли у снах.

І тепер кричи в безодню слів -
Лиш відлуння пролунає гнів.

Не знайдеш себе в болотах тих,
Де монах загинув і затих.

Ти дихнеш в лице святих беріз
Буревієм із вогню і сліз.

7 серпня 2024

Крок за кроком… Слово в слово
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
Об’єднались до об’єднень
А ще й визначили день:
Скресне втомленість від креслень —
Не повернемось з пісень…
21.10.2025.

Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.

Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
І вогник жевріє: не все ж померкло.

Крихкі і зболені бредуть надії,
І у пітьмі шукають перли світла.
А може ти залишишся у мріях,
Якщо слова мої розвіє вітер.

Споконвіку невдержима,
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
І хлюпоче енергійно,
І не завмира
У розкритих їй обіймах
Сивого Дніпра...
27.10.25

Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
Ти знаходиш мене
все частіше в безлюдді —
серед зір і рослин,
невагомості сну...
І вдихаєш вогонь
у спустошені груди,
дозволяєш узріти
прийдешню весну.
Ти зі мною ідеш
у ліси і пустелі,
у мовчання і галас,
між втіхи і мук...
І тримаєш мене
над проваллям,
як скеля…
Обіймаю тебе —
і бракує ми рук.

 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
 
ей
циганко
 
на самоті усівшись біля вогнища
гадаю де ж твоє буття у світі?
і ти весь час неподалік на цих сільських ланах
усе ще думаєш про мене? о ти
циганко
 
ось я вийшов прямо на твій шлях повстання
отой що тягнеться мільйони миль
я цим шляхом йду по твою любов
і свою душу
її знайшовши не відпущу
 
гадаю вперше я тебе побачив
і твої сльози мовби вимовляли це
”мій хлопчику могла би так тебе любити
та перш за все тікати мушу геть
за мене два чужинці б’ються там на смерть
стрічаймось на старім гайвеї“
ей
 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
о так
 
у пошуках за кроком крок зазнав я болю і поразки
та йшов я на своїх колінах далі
коли вже впав зі сторони чув я ніжний поклик
твої циганські очі вірили і рятували
 
о врятувавсь я
і я кохаю
знай кохаю
тебе кохаю
бігме кохаю
 
 
 
 
 
 
 
 

Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
І падають вниз літаки.

Лиш вістка від Бога печально
Повисла на листях тополь.
Волає вона незвичайно
У плетиві спалених доль.

7 серпня 2024

Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.

А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
Що він – ніхто, і звуть його – ніяк.

Моралі тут немає і не буде
І каменя, щоб кинути, нема.
Нехай перепліткують її люди,
Та їй уже розвиднилась пітьма.

Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще кохання палкого не знав.
Не кросівки, а берці, не кепка – шолом,
Не футболка, а броник на нім.
І будинком – окоп, де стояв він щитом
Поміж пеклом і світом усім!
Недостатньо снарядів, нема прикриття,
І ворожих потвор суне тьма!
В арсеналі ж бійця – коротеньке життя,
А надії вціліти – нема!
Уявити Європа не має ще сил,
Як здригатися можуть міста!
І як дивиться монстр крізь холодний приціл
На бійця, в кого чиста мета!
Не відчув він тепла середземних країн,
Милуватись Парижем не встиг.
Знов у рідне село повертається він –
Пам’ять вічну про себе зберіг!

5.07.2025р.

Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’ְїздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не дратувать,
Із кухлями служницю посилав,
Сам з-за шинквасу поглядав тривожно.
На козакові заробити можна,
Щоб під гарячу руку не попав.
Та козакам до нього справ нема.
В них про своє – козацьке говорилось,
Один поперед одного хвалились,
Яку в житті найкращу здобич мав.
- А в мене, бач, шаблюка он яка! –
Степан - старий козак вже з сивиною
Поклав на стіл шаблюку між напої, -
Сама в бою метається в руках.
Бува, за нею не встигаю я.
Не змигнув оком, голову зрубала
В москальського чи ляського гевала.
Уже лежить, хоч тільки-но стояв.
Я у мурзи цю шаблю відібрав
В однім бою. Міцненький був вояка.
Здолав заледве, Богу за те дяка…
А тут Петро між слово його встряв:
- Що твоя шабля?! От пістоль у мене.
Стріляє сам і завжди поціля.
То не важливо – зблизька чи здаля.
Ним один турок володів шалений.
Хотів мене поцілити, мені ж
Його вдалося шаблею дістати.
Вже в ледь живого той пістоль забрати…
- Ви гляньте, краще який в мене ніж! –
Озвався Савка, - Та ножі такі
В князів лиш є. Я й відібрав у князя,
Який мене на вулиці образив.
Погляньте лише, камені які
Ось на руків’ї. Вже москаль один
За нього сотню золотих питався.
Та я його посулам не піддався,
Сказав, нехай іде до дідька він.
Один Мирон тихесенько сидів
На лавці тільки сумно подивлявся.
Мовчав, нічим своїм не похвалявся.
Хоч вже і оселедець посивів.
- А ти, Мироне, що усе мовчиш? –
Спитав Петро. – Нема чим похвалитись?
Ти ж в козаках, як би не помилитись,
Уже літ тридцять, може, навіть, більш.
За тридцять літ нічого не нажив?
Мирон зітхнув: - Та так вже воно склалось:
До рук мені нічого не дісталось.
Неначе чорт мені заворожив.
В стількох боях вже і походах був,
Розбагатіти так і не вдалося.
Удача оминає мене досі,
Немов Господь про мене геть забув.
Один раз посміхнулася була
Сердита Доля – ледве Ромодана
Не взяв в полон. От, було б непогано.
Та здобич мені б статки принесла
Ще й чималі. – А ти часом не бре?.. –
Озвався Савка, - Того воєводу?!
Я в такі брехні не повірю зроду!
Він сам тебе скоріше забере.
Він же хитрющий. Та й ризикувать
Не став ніколи б. То така вже вдача…
- Я про старого не казав, одначе.
Синка його ледь не зумів узять,
Андрія. Того, що тепер сидить
Десь у Криму, в татарському полоні.
Там в нього і посивіли вже скроні.
У батька, кажуть, нічим заплатить.
Бо хан загилив чималу ціну –
Вісімдесят десь тисяч золотими.
А цар не захотів ділитись ними.
Йому потрібні гроші на війну.
Так і сидить нещасний в тім Криму…
Та москалям, напевно так і треба.
Налаштували всіх супроти себе.
Ще довго, мабуть, мучитись йому…
Степан загув: - Так розкажи і нам,
Як Ромодана того ледь не злапав.
На нього саме де й коли натрапив?
Агов, корчмарю, де сховався там?
Неси ще кухлі горло промочить!
Служанка миттю принесла напої,
Щоби козацтво тільки заспокоїть.
І кожен встиг уже й перехилить.
Мирон утерся, трохи помовчав,
З думками, видавалося збирався.
Посмикав вуса, чуба, почесався.
Ще покахикав та і розпочав:
- Оповідач я, хлопці, ніякий.
Отож, прошу́ вас не перебивати.
А хочу ще здалека розпочати.
Хоч, звісно, ви все знаєте-таки,
Бо ж в тім усім варилися самі.
І в тих боях і сутичках бували…
Отож, як москалі вже всіх дістали,
«Раділи» люди їм, немов чумі.
Хоча з Богданом склали договір
Та обіцяли нам допомагати,
Самі ж в Андрусів подалися, кляті
Із ляхом домовлятися допір.
Та по живому розділили нас.
І нас при тому, навіть не спитали.
Тож Україна враз завирувала.
Мабуть, прийшов уже розплати час.
Не тільки люд простий, а й старшина
На москалів за зраду ту озлилась.
На раді уся в Глухові зустрілась,
Здається в січні й визнала вона,
Що, раз московський цар їх одурив,
То під рукою вже його не бути.
Про царську ласку не схотіли й чути.
А гетьман Брюховецький заявив,
Що краще з Дорошенком справу мать,
Проситись під заступництво султана.
Той так нахабно пхатится не стане
І вольності не буде відбирать.
Для москалів то все не в новину.
Вони прекрасно знали й відчували,
Що вже за шкуру сала нам залляли,
Що ми їм оголосимо війну.
Засіли в гарнізонах по містах
І, як щурі, з-за мурів визирали.
Ми з помстою, відомо, не чекали.
Поки ще взимку не тривожив лях,
То й Дорошенко нам пообіцяв
Прийти сюди з татарами й полками.
Поки ще прийдуть москалі до тями,
Прогнати їх аж за кордон к грецям.
Зненацька хоч напасти не вдалось
Та десять міст ми скоро захопили.
Москальські гарнізони перебили.
Багато їх на милість нам здалось.
Лишились в Переяславі хіба,
Остер, Чернігів, Ніжин не здалися.
Ми взяти їх облогою взялися.
Хоча москаль про те усе подбав.
Запаси мав, щоб довго просидіть,
Поки Москва пришле велике військо.
А військо те уже доволі близько,
Вже зі Смоленська, Білгорода мчить.
А головне на Ніжин прямо пре,
Щоб потім до Чернігова рушати,
Аби облогу нашу з міста зняти.
Мов сарана пхнуть, аж мороз дере.
Хоч сильно замахнулись москалі
Та в прикордонні вже вони й застрягли.
Котельву, Глухів, Почеп взяти прагли
Там у боях й загрузли взагалі.
У червні Дорошенко дочекавсь
Алша-Мурзу, який прийшов з ордою.
Вони швидкою рушили ходою
Через Дніпро. В Диканьці він з’єднавсь
Із Брюховецьким. Та на раді там
Івана Брюховецького убили,
А Дорошенка всі проголосили
За гетьмана і правобічним, й нам.
Коли про те дізнались москалі,
То мусили облогу залишати.
Ми їх взялися всіх випроводжати
Скоріше геть із нашої землі.
Вже в липні ні одного москаля,
Окрім отих, що у облогу стали,
Ми по містах і селах не стрічали.
Зітхнула із полегшенням земля…
Та не надовго… Бо Господь від нас,
Здається, відвернувся дуже скоро.
Татари розходились, нам на горе.
Хотіли ж збагатитись і в цей раз.
В Москальщину скоріше подались
Пограбувати біля Севська волость.
Але на полк Великий напоролись.
Дістали чосу тож бігом знялись
Та й поспішили повернутись в Крим.
Тим часом ляхи, поки Дорошенко
Гнав москалів у шию хорошенько,
Швиденько скористалися отим.
Загнали в Кальник гетьманова брата
Григорія, в облогу узяли.
Тож гетьман всім полкам своїм велить
Спішити, аби брата рятувати.
Зоставив тут лиш сіверські полки.
А наказним тоді Дем‘яна ли́шив,
Того, що називаєм Многогрішним.
Надійнішої, мов не мав руки.
Тоді я в Самойловича служив.
В Чернігові Толстого облягали.
У Верхній замок клятого загнали.
Як вовк, він, огризаючись, сидів.
Зібрали скоро сили москалі.
Поставили над військом Ромодана.
Він воєвода досить непоганий,
Хоч трохи полохливий взагалі.
Та, маючи тоді удосталь сил,
Попер на Ніжин. Той не боронився.
Полковник з козаками схоронився
У Носівці. І Ніжин, й все навкіл
Ущент розграбували москалі.
Що не змогли забрати, попалили.
Хто не утік з місцевих, перебили
Чи до чужої вигнали землі.
Монастирі й церкви пограбували!
Ікони, дзвони, книги відвезли
В Московію. І як вони могли?
Ще й православні себе називали.
Згубивши Ніжин, рушили й до нас.
Та наш полковник того не злякався.
За мурами Чернігова сховався,
Тримаючи в облозі, в той же час,
Тих москалів, хто в замкові засів.
Взялися москалі нас штурмувати.
Із трьох боків ударили гармати.
А далі Ромодан і штурм повів.
Хоч ми запекло билися, однак,
Вони крізь браму Любецьку прорвались.
Тоді ми у Дитинці заховались,
Скорятись не збираючись ніяк.
Всю ніч гармати в москалів ревли
І ядра в нас розпечені летіли.
Спалити місто москалі схотіли,
Раз взяти його легко не змогли.
На стіни дерлись цілий день вони
І своїм трупом підступи встеляли.
Ми їх багато попід стін поклали.
Та ж їх багато, спробуй, прожени.
Ми їх вбиваєм, а вони все пруть.
Солдат не хоче Ромодан жаліти.
До Третяка прийшлось нам відступити.
То вже останній наш оплот, мабуть.
А Ромодан за впертість нашу взяв,
Велів Чернігів весь мечу піддати.
І скоро місто почало палати.
Москаль ходив, палив і убивав.
Тоді полковник викликав мене,
Велів таємно з міста пробиватись,
Скоріш до Многогрішного дістатись,
Нехай мерщій полки сюди жене,
Бо ж москалі не випустять живих.
Запасу ж зброї в полку небагато.
Чи довго зможуть бій вони тримати?
Тож я вночі спустився і побіг.
Всі москалі тим зайняті були,
Що в місті убивали й грабували,
Отож мене і не перепиняли.
В селі для мене ще й коня знайшли.
Тож скоро я у Седнев прилетів,
Де і стояв Дем’ян той із полками.
Не мав він полководницької тями,
Отож, на щось чекаючи, сидів.
Напевно, все на Дорошенка ждав.
А той сидів під Каневом в надії:
Ось-ось Кирим-Герай туди наспіє,
Якого в поміч кримський хан послав.
Я до Дем‘яна ледве-но пробивсь,
Став на Чернігів в поміч закликати.
Довгенько довелось його вмовляти.
Він, наче в’юн при смаженні, крутивсь.
І сил мав мало, помочі чекав.
І москалів зібралося багато.
І в них припаси, і у них гармати…
А я все умовляв та умовляв.
Тож він погодивсь, нехотя. Велів
Полкам збиратись. Рушили поволі.
І на біду зустріли в чистім полі
Кіннотників, що Ромодан їх вів.
Не той старий, але синок його –
Андрій – хоч молодий, але завзятий.
Хотів, напевно, вище батька стати.
Отож, вони накинулись бігом…
Коли б то тями отому Демку,
Чи хоч бажання битись з москалями.
А в нього ні бажання, ані тями.
Сам собі долю виправив гірку.
Десь у Сибіру досі загиба.
А, може вже й віддав там душу Богу.
А скільки нам прийшлося через нього?
Якби не він, та ж ми були б хіба
Знов під царем? Під тими москалями?..
Полки в дорозі наші розтяглись.
Поки зібрались, за шаблі взялись,
Вже кінні москалі і перед нами.
Зім’яли нас й погнали на Седнів.
Не всім вдалось за мурами сховатись.
Москаль не став тоді до міста рватись.
До того він іще не знахабнів.
Кінним на мури дертися дарма.
А піших в його війську було мало.
Тож навколишніх сіл пограбували
І вже в окрузі й близько їх нема.
А ми чогось чекаєм, сидимо.
Старшина десь постійно засідає.
Щось там перемовляється, рішає…
Якось із Митрофаном ми йдемо.
Козак місцевий. Тут мене хапає
Хтось за рукав. Якийсь зі старшини.
Я ж звідки можу знати, хто вони?
Підморгує й за клуню закликає.
Я ж, начебто, козак з небоязких.
Товариша на вулиці залишив.
Зайшов за клуню, озирнувся лише.
Той старшина не витерпів, підбіг
І таємниче так зашепотів:
- Тобі негайно треба в Канів мчати,
Бо наказний став зраду готувати.
Свого я посилати не схотів.
Бо, не дай Боже, в руки попаде
Цих зрадників, то і мені не жити…
Із Ромоданом хоче говорити,
Уже від того відповіді жде.
Знов хоче повернутись під царя,
Щоб булаву до рук своїх узяти.
Готовий рідну матінку продати.
Гадає, що зійшла його зоря.
Та й старшина вмовля на те його.
Хоча він сам вмовлятись, звісно, радий.
Вже, кажуть, відбулась таємна рада
І посланця відправили бігом
У табір Ромодановського. Ти
Повинен вістку гетьману донести.
Інакше нам ні милості, ні честі.
Отож, сідлай свого коня й лети…
Не знали ми у Седневі тоді,
Що Дорошенко помочі діждався.
Кирим-Герай із Криму вже причався,
Багато тисяч люду мав в орді.
І вже Григорій – Дорошенка брат
З козацьким військом і ордою тою
Іде, щоб стати з москалем до бою.
Та ж зроблене не вернеш вже назад.
Поки я їхав, Многогрішний встиг
У Салтиковій стрітися Дівиці
Із Ромоданом і договориться.
Умовити, говорять, князя зміг
З просторів України відступить.
За те Дем‘ян той до царя пристане
І визнавати його владу стане.
А князь на те погодився умить.
Бо ж, на відміну від Демְ’яна, знав,
Що проти нього уже суне військо.
Не за Дніпром воно, а уже близько.
Тож вже втікати з України мав.
А тут такий дарунок! Поклялись.
Хоча, яка ціна москальським клятвам.
Їм слово дати і слідом зламати,
То запросто… Тож, поки я зустрівсь
Із гетьманом в дорозі наказним,
Вже москалі Чернігів полишили
І до кордону військом поспішили.
Аби дорогу перетяти їм,
Велів Григорій напрямки іти.
Тим часом Ромодан старий повільно
Пхав по шляху, наляканий тим сильно.
А сина попереду він пустив
З кіннотою, аби вивчала шлях
Та все про супротивника взнавала.
Потуга в нього малася чимала –
З п’ять тисяч, мабуть, воїв, всі верхах.
Дурню, звичайно Ромодан вчинив.
Як то Потоцький Яна - свого сина
Супроти Хмеля попереду кинув
Ще на початку з ляхами війни.
Так то і цей. На розум сподівавсь
Чи на удачу. Той дійшов до річки
Під Гайвороном, досить невеличка.
Він на той берег вибиратись взявсь.
Ледь половина вийшла на цей бік,
Як то орда на пагорбах з‘явилась.
Татари і на мить не зупинились,
Вперед рвонули, дикий знявши крик.
А слідом мчали кінні козаки.
Завзятий Ромодан велів солдатам
Кінним орду також атакувати.
Одні ще тільки вибрались з ріки,
Другі ще досі каламутять воду,
А треті ще й у річку не зайшли.
Поки вони збиратись почали,
Орда атакувала їх із ходу
І розметала. Битви й не було.
Металися драгуни і рейтари,
А їх бігом арканили татари.
Одні було рвонули крізь село,
Аби хоч відірватись від татар.
А там рови, плоти - людські городи,
Щоби худоба не завдала шкоди.
Тож москалів чекав страшний удар.
Кінними тут ніяк їм не пройти.
Отож, кидали коней і втікали .
Та їх ординці легко переймали
Аби в ясир до Криму повести.
Другі з них відступили в мочарі,
Якими там місцевість так багата.
В багні по пояс довелось стояти
Їм там аж до вечірньої зорі.
Та їм же звично, вилізли ж з боліт,
Тож, наче жаби у багні сиділи.
Татари ж туди лізти не схотіли
Та діставали стрілами як слід.
Я з козаками до села влетів,
Як там татари москалів ловили.
Багато вже у мотузках сиділи.
Тож не один татарин збагатів.
За здобич з ними битися дарма.
Тож я помчав конем понад городи.
Аж бачу - москалі біля підводи.
Один коня вже випряг і трима.
Другий в багатім одязі зібравсь
Уже сідати, щоби утікати.
Я миттю налетів, не став чекати.
Той коня кинув і за шаблю взявсь.
Зчепились з ним. Багатий би й хотів
Уже втекти, так між плотами тісно.
Повз мене не просочить йому, звісно.
Я шаблю в того вибити зумів
Та й зарубав. До цього повернувсь
В багатому… Він шаблю теж тримає.
Ну, думаю, усе одно ж здолаю.
Аж чую тупіт. Тільки озирнувсь,
Як налетіла раптом татарва.
Мені по голові дали добряче,
Що я вже й світу білого не бачив.
Не відав, навіть, чи душа жива.
До тями аж увечері прийшов.
Вся голова в крові, вже запеклася.
Коня нема, хоч шабелька знайшлася.
Ледве доплентав, козаків знайшов.
Уже від них дізнався я про те,
Як бій пройшов. Тих москалів, що мчали
Через село, татари похапали.
Небагатьом вдалось втекти, проте.
Їх там не менше тисячі лягло.
Ще кілька сот полоненими стали.
А коней кілька тисяч ми зібрали
Та вдосталь зброї й прапорів було.
Ті ж москалі, що в болота втекли,
Вночі в трясовині тій подалися,
Нагі і босі ледве потяглися,
Але здолати болота змогли.
Десь на світанку вибрались з боліт.
Якраз і військо Ромодана стріли.
Сумні новини йому розповіли
І він, напевно, прокляв білий світ.
Бо ж той в багатім одязі – то був
Андрій – синок старого Ромодана.
Я б його, звісно, взяв, якби не рана…
Якби ж татарин був не завернув…
Зітхнув Мирон, взяв кухоль свій, допив
Та витер вуса. Козаки мовчали.
Вони Мирона тихим уважали.
А він себе по-новому розкрив.

І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.

Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у океану лоні -
засяй, цій неквапливій радості в поклоні!

І ти вже хвиля - і з великими й малими -
і найважли́віші для тебе тільки рими,
й себе тутешніми рятуючи ладами,
жалієш тих, що звідси йдуть, хай і богами.

Співець птахів, що б‘ються в груди,
усіх підряд обматерив
і десь подався в творчі люди
під брязкіт поетичних крил.

2025 рік

Осінній день був сонячний погожий
Та вітряний. Надвечір вітер втих.
Подумалось: напевне буде дощик
І він пустивсь такий рясний-рясний.

Стікали краплі по листках кленових,
Били у шибку, наче в барабан.
Та все ж осінню пору вечорову
Таку як є треба приймати нам.

2025 р.

Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.

«Тебе ж, — волала рідна мати, —
Послали правду захищати,
Російську мову і народ.
Зеленський — кат, убив дитину.
А Путін знищить Україну,
Потопить у лайні Господь.

Будь прокляті всі українці —
Бендери, нелюди, злочинці.
Горіти в пеклі ворогам!»
Стояли біля гробу люди
І ненависть буяла всюди,
І захлинався дзвоном храм.

Не знала мати, що Микола
Ввірвався у Бучанську школу
І розстріляв там цвіт землі.
І зґвалтував малу Оксанку.
І п'ятикласницю Тетянку,
В якої очі голубі.

25.10.2025р.

У могилах, у руїнах
Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Покалічено війною
Кожного життя, -
Мусим волю брати з боєм,
Ради майбуття.
Важко й сумно жити нині -
Час настав страшний, -
Охопило Україну
Полум'я війни.
26.10.25

Не все в цім світі українське…
З найважливіших запитань
Чому на смак, як мед, злодійське
І в шані виблядки і срань…
Чому нарід шанує панство
Можливо досить а, нарід?
Суцільно виключно зухвальство
Ми ж — джерело своїх же бід…
А їх вже безліч… тьма до тьмущих
Минуле — стогін сьогодень
Нас, як горіхи, воно лущить
Із віршів, радіо, пісень…
І я один із тих, плюгавих
Що вірив чесно, тим і жив…
Життя ж дісталось на халяву
Та, видно, чимось не вгодив
Ото ж, приляжу край дороги…
Як хтось мене вже віднайде
Не витирайте тільки ноги
Я не підлогове біде…
21.10.2025.

(Про бійку між Гітлером і Сталіним)

“Друга світова спецоперація” –
Так назвали б ту війну сьогодні.
Дві країни – звіра два, дві нації
– Прагнули кінця цивілізації
І на компроміс були не згодні.
Кігті один в одного встромляли,
Гризли один одного кликами,
Мертвих і живих не розрізняли,
На шматки планету розтинали –
Та не тільки в той раз, а віками.
З них один одержав перемогу,
Кров ковтав на заздрість всім вампірам,
Слав подяки і собі, і богу,
Збільшив на кістках свою барлогу,
Залишившись ще страшнішим звіром!

23.08.2025 р.

Не нагадуй мені про себе,
Бо валізи осінь готує.
Заблокую споминів сервер,
Все минуле сховаю в тубу.

Не нагадуй мені про себе,
Зона серця вже недосяжна.
Не для мене моделінг-вебка,
На замках важкі саквояжі.

Не нагадуй мені про себе.
Посилання навіщо скинув?
Вже осіннє хмариться небо,
А я досі...чайкою скиглю.

Го́рне хвилею скреслу кригу
Повновода ріка Десна́…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.

Починалася світла віра
Від Анто́нієвих печер –
І курганів твоїх кумири
Стережуть її дотепер.

Позолочені шпи́лі Спаса
Підняли́ в небеса хрести –
І мені видається ча́сом,
Ніби ча́су не владний ти.

Не зламали твоєї волі
Ні Батий, ні «нова́ орда».
Тягнуть віти до зір тополі,
Тихий Стри́жень човни́ гойда́…

Під небесно-пшеничним стягом
Ти несеш у новітній світ
Краю сіверського звитягу,
Мудрих пращурів заповіт.

Знов читаю тебе, мов книгу
Про мину́вшину й майбуття…
Мій старий, мій нови́й Чернігів!
Я тобою живу життя!

Жовтень 2025 року

В ту саму мить мій намір стих…
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
В ту саму мить Ріка текла
В цю саму мить сльозили Ноти
І зголосилася Земля
Забути, що таке банкноти…
20.10.2025.

Відгук від ШІ -
струм для душі,
від еСеМті -
звуки пусті.
Ясно одразу -
точить образа…
Чемності збої?
Слухайте Боуї!

2025 рік

Не позичайте почуття любові,
перлини слів, що лиш одній належать.
Високих замків, а ні вітру в полі,
щоб боляче не падати із вежі.

Сумління не ятри́ть борги любовні.
Самотина́ вінчається з зорею.
Ще не ввібрала погляди бездонні,
не задихнулась ніжністю своєю.

Лиш перейшла колючу грань терпіння,
і обпеклась гарячою сльозою.
Пізнала муку, рецидив тяжіння,
впивалася наливкою гіркою.

Та розганяла круків чорну зграю,
плітки решетувала через сито.
Не виправдовую і не картаю
кохання божевіллям оповите.

На жаль, блаженне щастя за порогом
колись покине мальовничі шати.
Заборгувала серце ненадовго,
тепер потрібно душу віддавати.

25.10.2025р.

Знедавна не стало вже сили
Поводить рахунок утрат, -
Війна положила в могили
Число незлічиме солдат.
Щоденні салюти і співи
Спричинюють болісний щем, -
Я жаром душевного гніву
Готовий вщент знищити кремль.
Розлюченість, злобу, досаду
І прагнення помсти за зло
З душі анічим не спровадиш,
Допоки є воєн кубло...
25.10.25

Хтось шукає позитиву,
Інший любить негатив
І довбе у хвіст і в гриву
Хто йому не догодив.

Хтось блаженство віднаходить,
Копирсаючись в лайні
І на лихо всій природі
Напастить найкращі дні.

А комусь паскудства мало,
Він до вбивства має дар
І на світі є чимало
Упосліджених почвар.

Так сумно часом на душі –
Нема тепла. Вітри, дощі.
А сум за мною, наче тінь,
Між люду , вулиць, днів і стін.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
---------------
А час між пальці, мов пісок:
Життя втікає , наче сон.
І трохи складно часом жить,
Бо за дверима світ чужий.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
------------------
І ти, немов самотній птах,
Що крильми небо пригорта.
Душа твоя, неначе храм,
В ній тайна є і щастя рай.
Та день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.
------------------
Шукати щастя треба десь,
Бо хто шукає, - той знайде.
І знов нести душі тепло,
І жити класно, всім назло.
І день світлішим враз стає,
Коли хтось рідний поруч є.

24.10.2025

Подих осені ледь уловимий
Пролетів до мене звіддаля,
Пронизав стрілою кволі рими
І дихнув у серце, як земля.

Подих осені торкнеться тонко,
Ніби зламана тернова віть.
Нависають виноградні грона
Тягарем непізнаних століть.

Подих осені злетить у небо,
Ніби дух, як невловимий дим.
Він покине суєтні потреби
І навік лишиться молодим.

29 липня 2024

І хто придумав цей затяжний антракт?
Я ніби в душному стою фойє.
І серця стукіт годинникові в такт:
І тук, і тук, бо він десь є, десь є...

Заходжу вглиб глядацького партеру.
Нервую: знайти його не можу.
(Так схоже на трагедію Вольтера.)
А ось балкон, амфітеатр, ложі...

І скрізь чужі, чужі для серця люди,
А я згубила ключі від раю.
Театр...температури амплітуда.
І де він? ...Назустріч йде! Кохає!

ПрянИть опалий лист, гірчить повітря,
Прогріте після заморозків перших.
І барбарису кущ, на тин зіпершись,
Мені плоди простягує привітно:

Як згадку безтурботного крюшону
Між осені, де все гіркаво-кисле.
Подякую. А гілка журно висне,
Розгублює по стежці сум червоний.

З навіртяного боку зовсім лисий.
І не шукають в нім поживи оси.
Однак мене щоранку тихо просить:
Не квапся , а поласуй барбарисом ...

***

Київ незламно рахує години,
Стрілка повільно вистукує хід...
Десь в укритті ще дрімає дитина.
Мирну угоду влаштовує світ...

Знову ракети гримучий удар...
Київ незламно рахує години...
Ворог щоночі розпалює жар,
Гірше пекельної злої скотини.

В когось на ранок немає родини...
Дико звіріє наш східний сусід.
Київ незламно рахує години,
Біль не втамує за тисячі літ...

Як твої Харківські будні? Плачі?
Також тримаєшся сином єдиним?
Спати виходить, як люди - вночі?
Київ незламно рахує години...

(С)Любов Інішева

***

Харків незламно рахує години.
Чорним крилом опустилася ніч.
Ввечері - обстріли, вранці - новини,
Фоном - тривоги нав'язливий клич.

Інші цей жах називають життям.
Харків незламно рахує години.
Бомби летять. Не піду в укриття!
Мовчки в поезію щиру порину.

Доля малює скорботні картини,
Для одкровення бере псевдонім.
Харків незламно рахує години...
Я не поїхав! Я разом із ним!

Знову загрозою висить зима.
Київ - далеко. Тримає щоднини
Тільки кохання, якого нема...
Харків незламно рахує години.

(С)Артур Курдіновський

Почувайся як удома.
Сядь, дружище, не спіши…
Зникнуть cумніви і втома,
Зникнуть порізі і шви…
Хочеш сонця? Прохолоди?
Хочеш вголос?.. Так — чи ні?
Все спитав, як у госпОди,
Тільки знову уві сні…
20.10.2025.

Чорнота́ невидю́ща вмостилась на плечі.
Не шеле́сне за вікнами бурий покров;
стелить доля ласкаво перини лелечі,
та не може знайти їх незряча любов.

Ти говориш, що світла немає в квартирі,
якось лячно наосліп шукати свічу?
Як проміння злетить у індиговий вирій,
то тоді я тебе в небеса відпущу.

Зорі очі стулили, не чути зітхання,
серафими сповідують сонячні сни.
Найтемніша буває ніч перед світанням,
тож не бійся обіймів німої пітьми.

23.10.2025р.

Ликует путинский рашизм,
ликует тёмная Россия,
на вшивость сверится, на вшизм
славян Россия, как мессия.

Те собиратели земель,
те проповедники рашизма
серёж – иванушек – емель
под флаг построили фашизма.

И вот уже их главный вор
несёт славянам Украины
бесправье, смерть, голодомор,
войны разруху и руины…

Запущен смерти бумеранг,
открыт Пандоры чёрный ящик.
Не защитит ни чин, ни ранг –
умрёт и вящий, и не вящий.

Умрёт Россия-полицай,
в грехах покается Европа,
мир осознает до конца
какому злу в ладони хлопал.

19 марта 2014 год

Мій любий, ти сидів на лаві в парку
і вітром дихав.
Ти шепотів: «Людиною не хочу бути,
я хочу деревом».
Ти хочеш деревом високим, любий?
«Так, і щоб на ньому – гроші замість листя».
І ти тоді, мабуть, нікому б грошей і не дав,
а високо від кожної людини гілляки підіймав.
«Ні, я дав би всім.
Вони мені не треба».
Тоді ти захотів би бути птахом.
Щоб на деревах тих лиш дух перевести.
«Ні, я деревом».
Але у дерева немає ніг, і крил немає.
І дерево стоїть, немов дрімає.
От-от осиплеться.
«Воно – це я».
Чому, мій любий?
«А в мене теж немає ніг і крил.
Я – дуб».
Ти хочеш жити триста років?
«Не хочу жити взагалі…»
Тоді пішли хоч пива вип’ємо – і в яму.
«Не хочу пива, хочу пи-ва».
Не-вже то-бі мо-є-ї кро-ві ма-ло?
«В ній пива бродить більше, ніж у інших?
Чи, може, ти, мій любий, бочка з пивом?»
Я бочка з пивом.
«А я дуб…
З якого бочка».

1, 3, 7 липня 1994 р., Київ

Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.

Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Я краплі тимчасовості ковтну,
Цих окулярів – дякуючи склу,–
В якому кисень ув обіймах водню.

Навколо світ якийсь короткий час
Здаватиметься ніжним, урочистим.
Я знаю – це не так, та водночас
Насичуюсь примарністю прикрас,
Повітрям дихаючи чистим і п’янистим.

09.10.2025р.