Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.

Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
До скроні важкий пістолет.

Тому не пишу я сонети,
І це - мій великий гріх,
Я б написав їх з десяток,
Якби я писати їх міг.

А я їх не можу писати,
На них в мене не стоїть,
Хоч, може, колись і встане,-
Будьласонька, потерпіть.

Бувало, пиша́вся, кура́жився,
Бувало, на щось не наважився –
А пі́дсумок буде простий:
Красива життя орато́рія
Заве́ршиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...

Траплялося, жи́ли розтягував,
Траплялося, пояс затягував
Чи плив течією у вир.
Доживши до су́тінок осені,
В чім сенс, не второ́пав і досі я.
Як кажуть, «хоч вір, хоч не вір»...

Навряд чи судилося феніксом
Прожити все знову по еліпсу,
Рятуючи землю від зла,
Але, якщо хочу второ́пати,
То мушу почати із по́пелу...
Як кажуть, «була не була»!

Січень 2026 року

Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.

Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Не хочу зради…

А все одно ж ти поруч. Навіть ближче –
в обіймах у пекельної уяви –
цнотливо умовляєш: «Не злостись же.
Що трапилося? Власне, в чому справа?...»

Ти – вітер. Ти – вода. Ти – наче сонце,
усім підряд своє тепло роздала
та й покотилась далі повз віконце,
де вже без тебе ніч мене застала…

11 липня 1989 р., Богдани́

Із Леоніда Сергєєва

В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.

В зеніті буйствує загрозливе світило.
Ті, що наважились, прохають: «Не дивись!»
Ковток, іще... І перерізуюча сила
б’є прямо в куприк зверху вниз, і ще кудись.

Дрижать коліна, підіймається нудота,
і мізки м’якшають від цього відчуття,
але вражає, що унутрішня бридота
урівноважена бридотою буття.

І вже байдужки, я́к ся має селезінка,
і все одно, хто́ в Білім домі, хто́ в Кремлі.
І рейки б’ють об лису голову так дзвінко,
й щури закі́нчились уже на кораблі.

І понеділок починається в суботу,
і праці вільної міцнішає могуть...
...На сонці випивка – не втіха, а робота;
на жаль, за неї зарплатню не видають.

(2025)

Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.

Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
В критиці ж бо - дока.

Дока, дока, доканаю
Слова простирадлом,
Доведу її до краю,
Або ж буду падлом.

Горе-критик - мені кажуть!
Дайте краще спокій,
А то буде, кодло враже,
Ще й око за око.

Я закоканий в Тетяну,
Гімна їй співаю,
А для інших ні, не стану -
Гімна розкидаю.

Я -- актор багатоликий --
Як гальюн, глибокий.
Думки я гігант великий --
Дока гімноокий.

21 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.

Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
Мабуть, як і я, согрішив дох...

Холодна-аж чорна вода Ахеронта...
Я так і не зміг побувати в Торонто!
Так жаль мені свого земного життя,
Пливу Ахеронтом кудись в небуття...

Я так і не встиг скуштувати лангуста,
Не встиг ознайомитись з прозою Пруста.
Не був у Лос-Анжелесі і в Сан-Франциско,
Пливу Ахеронтом. Кінець мій вже близько.

А що там в кінці? А чи пекло, чи Рай?
Спитать нема в кого. Хоч в човна питай.
А човен мій тихий, а човен мовчить,
Та й пізно питати: вже фініш за мить.

Нарешті з'явилося світло в кінці,
Заграли відбиті стократ промінці.
На радощах ми обнялися з сусідом:
Ми в Умані, брат, а не в царстві Аіда!

Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Таким чином, з обіцянок
Обіцяльникам: терпіть.
Сплюньте тричі наостанок
Й за корабликом ідіть…
20.01.2026.

Як темрява на землю осідає –
шахедів гуркіт лине з вишини.
Їх вибухи онуків колисають
і часто обривають наші сни.

Чотири роки йде війна кривава,
а ми і досі ліпимо божків!
Співаємо про волю і про славу,
але уже не вистачає слів…

Чергового вінчаємо кумира,
нам ідола – умри, а подавай.
Як зупинити ту війни сокиру,
у головах марі покласти край?

Аби за злочин – неодмінно кара,
утілити не варто прецедент?
У Раді нащо нам владців отара?
Кому потрібен злодій-президент?

То ворогу дієва допомога,
вони ведуть народ у кабалу.
На фронті неможлива перемога
без справжнього порядку у тилу.

У пошуках гірких «ума палати»
звертай увагу на перелік справ.
Тому лиш владу можна довіряти,
хто лихо у своїм житті пізнав.

Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.

Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Із обличчям страсної жони.

Та недовго ця битва тривала,
Поступилась, як я і хотів,
Обійняла диявольским шалом,
Бісенята пускала з-під брів.

Ми були незаконні коханці,
А я брав тебе мужем палким,
Не було дорікання уранці,
Але й вогнище згаснуло з тим.

Залишила «прощай» гордовито
Й полетіла назавжди туди,
Де життя безтурботне і сите
Де немає ні сліз, ні біди.

Та тієї не шкода нам ночі:
Тебе справжній ложив чоловік,
Ти фантазії втілила збочі,
Я ж отримав і захват, і крик.

І нехай мене візьмуть на кпини,
Хай страждатимеш від самоти,
Ці бажання відверті години
Не забудем ні я, ані ти.

Акція «Вісла»… І страшно й тривожно…
Знаймо про Сагринь…І про Павлокому…
Не забуваймо концтабір Явожно,
Пам’ять щоб наша була незникома.
Внуки хай знають історію рідну,
Пам’ять щоб їхня була не порожня,
Знають хай твердо що гідне й негідне,
Що недолуге, а що – переможне.
Правду потрібно і знати й вивчати,
Пам’ять тримаймо і це безперечно,
Завжди до неї потрібно вертати,
Та нагадаймо – а що небезпечно,
Варто про що нам відверто сказати –
Геть відкидаймо і гнів й ворожнечу!
13.02.2012
Акція «Вісла» – це проголошена післявоєнною владою Польщі у квітні 1947 року постановипро викинення в жорстокий спосіб і насильно українців з Холмщини, Надсяння, Бойківщини і Лемківщини на понімецькі землі заходу і півночі Польщі.
Сагринь – українське село на Холмщині,в якому поляки з Армії Крайової (Armia Krajowa) і Батальйонів Хлопських (Bataliony Chlopskie) у березні 1944 року убили біля 800 країнців, жителів того села, лиш за те, що були УКРАЇНЦЯМИ.
Павлокома – у Надсянні, в якому поляки – жителі села і вояки Армії Крайової (Armia Krajowa) убили 360 українців – жителів того села, лишень за те, що вони були УКРАЇНЦЯМИ.
Явожно – польський концентраційний табір праці, на місці бувшого фашистського – німецького, у якому післявоєнна ОЛЬСЬКА ВЛАДА посадовила «зловлених» в часі і зараз опісля акції «Вісла» біля 2800 УКРАЇНЦІВ, СВІДОМИХ українців. еред них було більше 800 жінок і 27 священиків Православних і Греко-Католицьких.Через терор і знущання над ув’язненими там загинуло 162 країнців.

Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.

Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужність надійної спіралі,
Де крутяться епохи, немов едемський змій.

Повалені дерева - це сутності злинялі,
Розірвані знамена, потріскані слова.
Солдати опинились на споконвічній палі,
Де вже давно спочили чесноти і права.

Ми підриваєм замок вселенської неволі,
Здіймаючи угору важкі списи гілок.
Заглушить повсякденність мелодія юдолі,
А воля непогасна іде, немов пророк.

15 квітня 2025

 
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
 
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
як потребуєш трохи коки й симпатії“
 
нам потрібен хтось-то аби мріяти
і як захочеш бейбі ти мене омрій
нам потрібен хтось вершками критий
і якщо хочеш мене вершками крий
 
мріяв грати на сталевій на гітарі
мою міць у ясминний чай втопила ти
ніж увігнала в мене у грішному підвалі
із висхлою від джанку нянькою
у зворушливій компанії!
 
нам потрібен хтось аби харчуватись
якщо захочеш візьми за харч мене ей
хочеш руку ногу з’їж
о бейбі голову залиш
 
хтось потрібен на нього кров пролити
о якщо хоч на мене ти кров свою пролий
хтось потрібен на нього кров пролити
о якщо хочеш бейб мене у крові викупай
усього
 
ей до забави бейбі ей до забави ей до забави
купай мене у крові ще
ей до забави оу ей до забави ей
мож зі мною бавитись як до снаги оце
ей до забави бейбі ей до забави ей до забави
усього-усьóго так
ей – оу
стара добра забава аби до снаги те все
оу так
ей до забави
ей до забави
 
 
 
 
 
 
 
 

Начувайтеся, поети!
Римами пихатими
Ваші всі оті сонети
Розберу на атоми.

Сам, щоправда, не пишу я
Надтонку поезію.
А за мене все віршують
Гонор та претензія.

Ой, важка моя робота!
В критику подеколи
Атом додаю підлоти,
Заздрості молекулу.

Хоч від злості вже зелений -
Та не знаю втоми.
Від чужих удач у мене
Болісні судоми.

Розбирайтеся, писаки,
Хто тут слон, хто моська.
Я ж поставлю підпис: Кака
Білгород-Дністровська.

Вбивця муз і кат сонетів.
Затишно в цій ролі!
Дожилися! Вже поетів
Критикують тролі!

Хоча б краплинку справжнього знайти
У білосніжній лютій хуртовині!
Душа занурюється в холоди,
А тіло, ніби в темній домовині.

Рубає навпіл ніч зимовий сон,
Кричить реальність бенефісом фальші.
Нав'язує світанок свій канон,
Закреслюючи всі шляхи подальші.

Оточують сьогодні звідусіль
Слова нещирі, усмішки фальшиві.
Принаймні, це такий сучасний стиль
Триматись міцно на життєвій ниві.

Живе в душі казкова давнина,
Міфічна віра у палке кохання.
Попереду - сміх, радість і весна...
Та скільки буде справжнього - питання...

Поїхати б в Арабські Емірати,
Там є тепло, і світло, і вода.
А нам без цього лиш поумирати
Залишилось... Оце така біда.

Та скиглити не будем анітрохи,
А затанцюєм краще на золі.
Для нас це так, мов покусали блохи.
А х.я вам, трикляті москалі!

20.017533 р. (Від Трипілля) (2026).

В ніч на двадцяте січня не спалося. Серіали по ютубу не заходили. Задрімав. Очнувся. О другій ночі почалось. Сирена, гул, свист… ба-бах. Я в дерев’яній хатині 1937 року. Погріб поруч, але в хаті тепло і більш спокійно… Кілька разів йокнуло, стіни затремтіли… Я також… Зі мною двоє котів — Сєня і Сєрий. Сєня випросив поїсти і майнув у двір на мороз… Десь о третій заварив собі кави до шматка піци… Сєрий хропе, мурличе… Періодично чути постріли… Уткнувся в маґбук, у вигадану вечоринку…

Під покривалом вечоринка…
В конверті бажаний аванс.
На все всього одна хвилинка,
Але вирішував нюанс —
Просили їх не поспішати
Тому, що в черзі інтерф’ю,
А після нього ще й відкати,
Але з відкат без ай лав ю…
Під покрива… не розгубились.
Аванс погодився, принишк.
Ось так і шоу народилось:
«На вас чекає ґвалтівник!»
20.01.2026.

Розчарування роздирають вкотре
У людях ненадійних і гнилих.
Розчарувань, немов піщинок, сотні,
І хочеться не думати про них.

Розчарування душать, і турбують,
І спати рівномірно не дають,
І б'ють розпачливо у грізний бубон,
Руйнуючи фортець стійку могуть.

Розчарування приведе у пустку,
Спустошення понівечений храм.
Розчарування довго не відпустить,
Віддавши дороге лихим вітрам.

15 квітня 2025

Тебе вибираю, коханий, щодня,
тому, що радієш зі мною і плачеш.
Коли мої мізки гризе маячня,
усі ревні сумніви зносиш терпляче.

І знов обираю, якщо у багні
загруз по коліна, та вибратись тяжко.
Так відчай вишукує у вихідні
утіху на денці порожньої пляшки.

Чому, і сама я тепер не збагну,
кармічно з'єдналися на роздоріжжі?
Ховаєм від злості свою таїну,
щоб сиві тумани вплітати у ніжність.

Тебе вибираю свідомо? Та ні! —
Надісланих Господом не обирають!
Вони із тобою у тихім човні
по Леті пливуть до химерного раю.

Тебе вибираю, такого як є,
без смокінга, гриму, в лляній одежині.
Нехай нам зозулька літа накує,
крилатої мрії і щастя донині.

Хоч вабить розкутих заласся* земне,
та щиру любов не спокутує щем цей.
Я Світ вибираю за те, що мене
він теж обирає не розумом — серцем .

Заласся * — задоволення

19.01.2026р

Менян вподобання

Поклон чеснотам вашим
від наших від чеснот,
хто звик вважатись старшим –
той дбає за народ.

Є благочестя сина,
шляхетний етикет –
зростила Україна
від знаті цей букет.

Хто справи чинить щиро,
кому служить за честь,
хто мовить чемно, з миром
і зичливість в нім єсть.

Хто є потужномудрий
і Бог Єдин в кого,
чекає хто день судний,
дай Боже нам того.

* та меняни інших, не згаданих, районів міста Мена.

19.01.2026р. UA

Я такий талановитий,
Що самому дивно,
Це ще змалку відчував я
Інтуїтивно.

В мене сумнівів нема,
Впевнений щомиті,
Що усі мої вірші
Є надталановиті!

Що не вірш – то діамант
В короні укрсучліту.
(А також прозу я пишу,
Теж надталановиту!)

З ніг до голови я весь-
Суцільні таланти,
Навіть клякси, що я ставлю,-
І ті бриліанти!

Зацініть:я написав
Віночки сонетів,
Та таких,як я, у світі
Нема більш поетів!

В книзі Ґіннеса мені
Буде надто тісно,
Так що вносити мене
В ту книгу запізно!

Правда, є одна ідея,
Її – nota bene:
Оту книгу Ґіннеса
Треба внести в мене.

Бо я ж один такий поет
На цілій планеті!
Я– Poeto Sapiens,
А всі решта – йєті.

Але є в моїм житті
І прикрі моменти:
Не дають мені спокою
Кляті конкуренти!

Вони сміють роззявляти
Поганого рота,
Критикують мої вірші,-
Хіба ж не сволота?

Заздрять, заздрять всі мені,
І справа, і зліва!
Та ж і як мені не заздрить?
Я ж такий красівий?!

Живу я, мов серед вовків,
О Боже ж мій, Боже!
Мені б за вредність молока
Чи хоч би морожене…

Прости мені, Боже, що Тебе забуваю,
Як музику чую чи полотно оглядаю,
Як клопоти дня, немов листя, спадають.
Тільки потому про Тебе згадаю,
Бо ж колір і звуки від Тебе зринають.
І чую у відповідь: «Благословляю й прощаю!»
І легше на серці одразу стає,
Що чин Твій превічний не взяв за своє.

Із Леоніда Сергєєва

Мадам з товстим... пакунком! Та не ви,
а бабка, що вмостилася он скраю.
Глуха, матусю? Й ніс, як у сови...
Чвалай сюди, я місце уступаю.

А всім, дивлюсь, байду́же зазвичай,
що жінка з багажем стоїть на східці.
Гей, лисий, ти читати припиняй,
ти у трамваї, а не у пивниці!

Стоїш, пенсіонере? Ти не стій,
візьми багаж, – взірець хай бачать діти.
Гей, лисий, прибирай журнал мерщій,
не прикидайсь, що бабки не помітив!

Сидять. Мовчать. Думками бозна-де.
А де ж та совість, контролер ваш кращий?..
Чого сиджу? Так бабка щось не йде.
Я ж місце не лишу напризволяще...

Бабусю, стій! Дивися, хтось встає!
Сідай, стара, ось місце уступилось...
Злякалися? Отож воно і є,
бо ми такі, завжди́ – за справедливість.

(2025)

Немає світла і холодні батареї

Немає світла і холодні батареї,
у небі зграя дронів. Вибух. Вибух.
Ми у війні, як у війні євреї:
вже п’ятий рік зі строю вибув.
Насправді ж вибув п’ятисотий
в війні з смердючою рашнею.
Ніяк не здохнуть ці мерзоти,
на тілі людства – крові ржею…

На жаль Європа ще не в силі,
і не багато ще рішучих.
Багато дурнів, що носили
в долонях путінодів сучих.

Та й наш є дурень. Це, як ворог
з досягненнями, помилками.
Від пороха зелений порох
з такими ж «чистими» руками.
З того й у владі досить дурнів:
міністри, судді, депутати.
Чи всі потрібні? – В мене сумнів.
Чи хто спішить до війська стати?..

Та є держава і народ при силі,
якій здобуде перемогу.
Співаймо ми пісні веселі.
Живі і сильні, слава Богу!
Самі гуртом піднімемо Вкраїну.
Своє добро і силу будем мати,
і матір збережемо і дитину,
«Ми є народ, якого не здолати!*».

*Гасло Помаранчевої Революції
і Революції Гідності.

13-18 січня 2026 року, Київ

Кланяюсь тобі, рідна земле,
В сонячні дні і коли темно,
Також тоді, як дощі грають,
Кланяюсь тобі рідний краю!

Кланяюсь тобі, рідний Сяне,
Коли несеш води весняні,
Шумом своїм вербам співаєш
І несеш вісті з мого краю.

Кланяюсь вам ліси і гори
Молитвою Того що творить!
З тою молитвою злітаю,
До земель предків, рідного краю.

Кланяюсь вам, любі Карпати
Поклоном діда, мами, тата!
І хоч між нами їх не має,
Та голову за них вклоняю.

Тобі улюблене Надсяння!
Ось особливе шлю співання
Із попелищ й садів здичілих
Й дітей твоїх осиротілих.

Кланяюсь тобі, рідне село,
Де предки жили так весело…
Аж прийшов сорок шостий рік,
Який поробив з нас калік.

Кланяюсь тобі, Україно!
Я завжди буду твоїм сином,
Хоч в чужині прийшлося жити
Не перестав тебе любити.

Всім вам кланяюсь, сестри, браття,
Із земель нашого Підкарпаття,
Де так з любов’ю я влітаю,
Бо там думки по життю маю!

Ти знаєш, млосно на душі…
Зникає придбане роками.
Спіткнешся, глянеш — торгаші
З своїми мо… монастирями…
Своїх молитв «колокола»,
Своє насіння «колокольне».
І час — заплакана вдова,
Що заблукала у недолі…
А відійти бракує сил,
І спроб нема, не дозволяють.
Хіба не вкруг, а навкоси
Ще до весни, ще до розмаю…
Їй - богу, славний серіал,
Та час ніхто вже не відновить.
Господь творив, передрікав,
Що буде біль, і будуть вдови…

А що як всістись поміж них?
Тим більше, настрій нікудишній.
Забава… й плюс до трудових,
А там розквітнуть сливи й вишні…

Перехрестивсь, проходиш повз
«Ні-ні… пізніше, не сьогодні»
Сигнал турбує… сміттєвоз —
У всіх свої путі Господні…
18.01.2026.

Цей сон такий неповний, поверховий.
Він сил не додає, немов кошмар.
Він лиш виснажує, як цар верховний,
Оточений прислугою примар.

Вогненні води болі не зупинять,
А тільки рани роз'ятрять нові.
Беруть тебе на злі, ворожі кпини,
Даруючи лиш посмішки криві.

Химерні трунки лиш беруть за горло,
А душу не лікують, не спасуть.
Ідеш у ніч, як виснажений Гоголь,
Ковтаючи лиш мутну каламуть.

Ідеш у ніч, немов на вірну плаху,
А кат зачитує усі гріхи.
Слова злетіли невловимим прахом.
Стоять апостоли і пастухи.

14 квітня 2025

Скажу, де добре, де погано,
Хто тут поет, а хто піїт.
Ким Ви працюєте, Тетяно?
Ану на стіл негайно звіт!

Бездарних ледарів багато,
Та попри це у темі я!
Ось я працюю лавреатом
Шевченківської премії!

Ви пишете все гірше й гірше,
Талант дорівнює нулю.
А я під кожним власним віршем
Завзято сам себе хвалю!

Смакує черговий мій опус,
Неначе дороге вино.
У книжці трудовій є запис:
Працюю генієм давно!

У мене певна є освіта,
А Вас сюди хто підпустив?
Я сам собі дарую квіти
За силу всіх моїх рядків.

Біда! Мені мій промінь літній
Вже відморозила зима.
Боюся стати безробітним -
Вакансій в Нобеля нема!

Є ті, які підтримують,
і ті що звинувачують,
і ті, які ховають лють
за вашою удачею.

Емпати хмарний небосхил
схиляють, Богу молячись,
і біля спечених могил
не плачуть, що їм боляче.

Є світлі, в погляді яких
волошки квітнуть змалечку.
І злі, що в полина́х гірких,
голки встромляють в лялечки*.

Романтик розбиває лід
і тішиться сонетами.
А гаспид лютий — Божий світ
зрешечує ракетами.

Є збайдужілий та скупий —
в них хата скраю табору.
А я зайду у кут глухий,
щоб зняти совість з зашморгу.

Отак живу серед ягниць,
вовків, шалених нелюдів.
Вдивляюсь в небо горілиць,
де вальс кружляють лебеді.

Лялечка* — мається на увазі лялька вуду.

15.01.2025

 
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Дюжина саксів & контрабас
Жде у перерві барабанщик
Дівчиноньку із цинамону
 
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
 
Тато вишли грошей
Я винайду спосіб ще
Мені потрібні шанси
А бейбі охоча до танців
 
Ей ей ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, якось вже б змирились.
Вже би шаблями, можливо, чогось і добились.
А тепер за тим минулим аж болить у грудях.
Стали пізно розуміти – що то царська ласка.
Як потрапили в обійми, то вирватись годі.
- Так, Свириде, москалі, бач, іншої породи.
А ми до них прихилились…Така неув’язка.
Коби ж знати? Позітхали. Свирид починає:
- Важко ж було розібратись. Та ж і ляхи кляті.
Не схотіли нас за рівних собі визнавати.
Бач, литвини із ляхами рівні права мають.
Їм правами поступились, з нами – не схотіли.
А були б ми разом, хто би посмів нас чіпати.
Могли б кожному сусіду добре в зуби дати.
Бо не було б по Європах рівної нам сили.
- Хіба ж тільки вина ляхів? А чим кращі наші?
Я говорю про старшину. Хто до кого тягся.
Той за рублі у московське ярмо хутко впрягся.
Той тягнув до ляхів воза. Заварилась каша.
При Хмелеві разом були. Кого велів – били.
І ніхто не смів супроти і слова сказати.
А не стало – кожен прагнув булаву тримати.
І козацтво, і країну вони й розділили.
А що ми – прості козаки могли розуміти?
Старшина на те й старшина – вела за собою.
І довела – один з одним ставали до бою.
А ворогам залишалось прийти та й ділити.
- І я про те, - Свирид знову, - скільки сил поклали,
Скільки своїх положили в ворожнечі братній.
Що нас голими руками можна було брати,
Бо ми, навіть опиратись уже сил не мали.
Та що там ми. І старшина, полковники, часом
У тій усій веремії теж не розуміли,
За ким ішли, задля чого витрачали сили.
Землю кров’ю козацькою поливали рясно.
Богуна усе не можу я ніяк забути.
І розумний, і сміливий, а все, бач метався.
Так до кінця життя, певно і не розібрався
Із ким, власне в колотнечі отій має бути.
- А ти добре Богуна знав? - Так я з його полку.
Разом стільки у походах, стільки пережили.
На моїх очах Івана ляхи і убили.
Не зміг спасти, та й від того було б мало толку.
- Розкажи, як воно сталось? Як усе то було?
Ми то чули, що загинув. Що ляхи убили.
А за що? Чому раптово? Ми не розуміли.
Та і скільки пліток різних про те усе чули.

- Коли ляхи під Чудновим москалів побили
Та їхнього воєводу в полон захопили,
Рішив король, аби часу дарма не втрачати,
А піти на Лівий берег москалів ганяти.
Те, що зима попереду, його не спиняло.
Хоча в ті часи зимою все ж не воювали.
Отож, грошей не жаліли, жовнірів найняли.
І драгунів, і гусарів, і піхоту мали.
Ще й Тетеря - новий гетьман прибув і з полками,
Досвідченими в боях з тими ж таки москалями.
Ще і татар запросили, а ті й не вагались –
Тисяч двадцять Україну грабувать припхались.
Богун пішов з Тетерею, нам із ним прийшлося.
Отож, вже у листопаді військо й подалося.
Не на Київ. Аби часу під ним не втрачати,
Король вирішив, що краще його оминати.
Повернули ми на Ржищів, там Дніпро здолали.
Вже таки тоді добрячі холоди настали.
Москалі тоді не встигли ще сили набратись,
Тож мусили перед нами хутко відступатись.
Ромодановський не зваживсь з нами в бій вступити,
Брюховецький, зрозуміло, теж не в тім’я битий.
Котилися перед нами з полками своїми.
А ми міста й села брали, йшли слідом за ними.
Ті і опір не чинили. Хіба що татарам,
Бо то ж були, всі то знали, людолови ста́рі.
При королю намагались все ж не нахабніти
І подалі з очей його людей полонити.
Король знав про те, одначе з тим мусив миритись.
Бо без татар з москалями важко буде битись.
Не всі міста відчинили перед нас ворота.
Ніжин, а за ним Батурин не мали охоти.
Та вже ж зима, ми стирчати попід них не стали.
Не здалися – і Бог з ними, просто оминали.
Потім будем розбиратись. Глухова дістались
Вже в двадцятих числах січня. Та там і зостались.
Місто встигло зготуватись. Посад попалили,
Самі в замок відступили та й в ньому засіли.
Були там полки козацькі, з трьох полків зібрались.
Кілька сот стрільців московських в замку окопались.
Керував усім тим, кажуть полковник Дворецький,
Що й не думав, що сидіти в місті доведеться,
Просто собі з Москви їхав та й застряг у місті,
Коли туди про наш наступ долетіли вісті.
Перший тиждень ми спокійно місто облягали.
Рили шанці та по місту із гармат стріляли.
В ляськім таборі постійно банкети збирали
Та пиячили і близькі села грабували.
А татарам попід містом сидіть не бажалось,
Шастали навкруг по селах, добра наживались.
Тихцем ясир полонили й на Крим відправляли.
А ми, звісно, про те знали – що думати мали?
Чи хотілося нам дуже братів воювати?
Грабувати людей своїх клятим помагати?!
Минув тиждень, королеві сидіти набридло
Під якимсь «мізерним містом», де засіло бидло.
Велів поробить підкопи, порох закладати
Та і стіни тим порохом скоріш підірвати.
Кажуть, в місті за тим часом козаки знайшлися,
Які вирішили: краще би ляхам здалися.
Тож Дворецького схопили, аби місто здати.
Проте кинулись козаки, міщани й солдати
Та й Дворецького відбили, а тих всіх побили.
Ми ж не знали й під стінами спокійно сиділи.
Хоча, хто зна? Богун, бачив, ходив, наче хмара.
Видавалося, що, наче він сам себе сварить.
Якось викликав до себе мене та й питає:
- Ти, я чув, доволі вправно із лука стріляєш?
- Можу вцілити в монету, навіть зі ста кроків.
- Добре. Але про розмову маєш забуть поки.
На другий день на світанку враз загуркотіло
І в двох місцях мури замку в повітря злетіли.
В один пролом подалися найманці і ляхи,
Подерлися у пролом той, неначе мурахи.
Сам Собеський штурм очолив, повів їх на стіни.
А за ним уже й Тетеря полки наші двинув.
Підняв Богун полк й подався під Водні ворота,
Аби в пролом увірватись та місто збороти.
Перед тим мене підкликав, велів лука взяти
І стрілу до сагайдака тихенько сховати.
Папірець на ній маленький, прив’язаний міцно.
- Як під’їдемо під стіни, то стріляй у місто.
Як удасться, то поцілься, щоб кудись устряла,
А то упаде під ноги і, вважай, пропала.
Поки найманці і ляхи пролом штурмували,
Ми до другого пролому всім полком помчали.
Та не велів Богун лізти до пролому того.
Ми туди-сюди гасали лише мимо нього,
Щось кричали та угору з мушкетів стріляли.
Як казали потім ляхи: «номер відбували».
А я дістав свого лука та й у місто стрілив,
Бачив, як стріла в якомусь вже стовпі стриміла.
А ми ото погасали та й назад вернулись.
А для ляхів їх атака лихом обернулась.
Перш за все там поряд гребля і кругом болото.
А пролом невдалий вийшов. Козаки навпроти
Барикаду спорудили, витягли гармати
Та в нападників взялися картеччю стріляти.
Купу ляхів положили, найманців багато.
Довелося із пролому ляхам відступати.
Король, звісно, розізлився, що місто не взяли,
Велів усім, аби новий приступ готували.
За тим часом стали вісті грізні долітати.
Кримський хан у поміч ляхам збиравсь виступати,
Так Сірко на Крим наскочив. Хану не до того.
Та й татари з-під Глухова зібрались в дорогу.
А тут іще Брюховецький рушив із полками,
Під Батурином з’єднався уже з москалями.
Та й до Глухова попхали. А міста, що вчора
Королеві присягали, піднялися скоро,
Знов від ляхів відвернулись, царю присягнули.
Так, що чутки, скажу прямо, невеселі були.
А ще ж король на литвинів поміч сподівався.
Та москаль зі своїм військом до Литви ввірвався
Й довелося тим литвинам від них відбиватись.
Тож на поміч від них марно було й сподіватись.
Тим не менше, король рішив спробу ще зробити,
Щоб атакою урешті місто захопити.
Восьме лютого, здається. Ще сонце не встало.
А ляхи уже до штурму військо зготували.
Поробили знов підкопи, пороху заклали.
Де збирались підірвати, вже війська стояли.
Ще й поставили гармати в тих місцях навпроти,
Щоби спершу оборонців їх вогнем збороти.
Десь о шостій ранку раптом стало вибухати.
Ще пилюга не осіла, взялись штурмувати.
Хто зна, як воно там було: чи не там копали,
Чи то, може не весь порох одразу зірвали.
Тільки ляхи підступились під стіни, як раптом,
Земля взялась попід ними на дибки ставати.
Поки ляхи зрозуміли, поки розбирались,
Оборонці вже до бою в місті зготувались.
За будинками засіли, на стінах розбитих,
В наступаючих мушкетним вогнем взялись бити.
А, як ляхи зазівались, то на них напали.
Не витримали того ляхи та і повтікали.
А ми знову удавали: ляхам помагаєм –
Попід стінами товчемся та вгору стріляєм.
Ще і діжки із порохом під стіни лишили,
Наче порохом тим стіни зірвати хотіли.
Звісно, порох той урешті глухівцям дістався.
Видно, Богун і до цього діла теж доклався.
Ляхи були злі страшенно. Та що їм робити?
Довелося з-під Глухова війську відступити.
Та вже не по тій дорозі, що сюди дістались.
Ромодан із Брюховецьким уже поєднались
І шлях той перерізали. Табори згорнули
І на північ, на Московію спершу повернули.
Зайшли в Сєвськ. Та іти далі вже сили не було,
Отож, звідти на Новгород-Сіверський звернули.
Іти довелось холодним та голодним краєм.
Ще й москалі з козаками часом нападають.
Від холоду люди гинуть та коні здихають,
Адже чим їх годувати у війська немає.
Ляхи злі, король сердитий, взялися шукати
На кому би за поразку своє зло зігнати.
А хтось, видно, нашептав вже на Богуна, тому
Повелів король до нього з’явитися йому.
Богун, наче відчував щось, якесь собі лихо,
Тож велів мені одному разом із ним їхать.
Під’їхали до шатра вже, де король знаходивсь,
Бачимо, загін при зброї вже до нас підходить.
Та на обох позирають очиськами злими.
Офіцер з якимсь папером вийшов перед ними.
Богун мені: - Розвертайся, ушиватись треба!
Я миттєво розвернувся, чую позад себе
Раптом постріли з мушкетів. Тільки озирнувся,
А кінь Богуна зненацька, неначе спіткнувся
І той полетів на землю. Хотів повертати,
Аби Богуна до себе на коня узяти.
Та він кричить: - Тікай, дурню! Мені не поможеш,
А сам тепер через мене загинути можеш!
А і, справді, знов мушкети ляхи зарядили.
Я й пустив коня галопом з усієї сили.
Кулі мимо пролетіли, жодна не попала.
Певно, що свята Покрова мене врятувала.
А вже Богуна відтоді живим я не бачив,
Видно, навік обірвалась там доля козача.

Ось і свічада вод
заслонені щільно зимою.
Над синьою глибиною
синь незглибима висот.

Навіть прозорість ураз
згустилась до болю біло,
смеркання аж засвітліло —
і призупинився час.

Той час, що усе береже.
Той час, що сліди замітає
того, що назад не вертає
і не повернеться уже.

2022

А ти схід сонця вранці не проспи,
Таке видовище не упусти, мій друже
І поцілунком промінь золотий
Тебе зігріє. Це приємно дуже.

Як викотиться стиглим гарбузом
На той баштан блакитний та безмежний
Яскраве сонце. То й забудеш сон,
Бо полонить краса ця і бентежить.

То ж величавістю його милуйся ти,
Захопленню такому меж немає.
Прошу, схід сонця вранці не проспи,
Бо лише тут красу таку пізнаєш.

2020 р.

Нарешті ми у Дантовому пеклі:
обман і зрада поглинають все,
бо під ногами цінності поблеклі,
навкруг ворони каркають запекло…
Куди стрімнина нас оця несе?

Дамо і далі ми себе дурити
отим паяцам, вуркам, шахраям,
що прижились чи рвуться до корита?
Вони уже пустили нас по світу,
розпорошили по чужих краях!.

Тримають люд за бидло нувориші,
іде країна вроздріб з молотка,
а навкруги – лише могильна тиша,
рядки небесні кров’ю доля пише
під вибухи… Надія на війська.

Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Щось не зробив я в житті іще.
Знає про це лиш Всевишній напевне,
Тай по дорозі до Себе на Землю верне.

Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.

Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Співає в плесі спокоєм невпинним.

Так хочеться зануритися в час,
У вік свободи і розвою думки,
Щоб спалах у душі повік не згас,
Бо правду жодна кривда не роздушить.

14 квітня 2025

Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.

Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Десь між Різдвом й наступним Новим роком.

Заготував труну, хреста, вінки
І оплатив завчасно панахиду,
Бо тричі смерть торкалася руки
І блимала очиськами несито.

Куща в опалубку вже висадив сусід,
Йому за це дав цебро бараболі.
Із того світу передам привіт
Калиновими китицями болю.

18.01.2026р.

Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.

Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Як аркани стискають обманом.

Скибі зимовій ніхто не здасться.
Досі льодовий двобій триває.
Небо скляніє і рама давить.
Люди ж сталеві, неначе сваї.

На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.

Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І відштовхнулись з порожнечі…

Наш мрійний злет, цікавий злет…
Таких раз-два… навколо світу
Ніяких офісних прикмет,
Ані ліцензій, ані звіту…

І ми, омріяні із мрій,
Як вже невидимі, але ж бо
У нас свій кодекс-однострій
І колія своя, належно…
14.01.2026.

З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Паплами", "Лед Зеппелін", "Квінами",
а по цей бік - партійно-комсомольським чванством!

Та зчовгана джинса і хіпі-тінь братерства,
дівоча тема – доторкалися мистецтва,
високого, немов небес шатро з зірками…
Я звідти вийшов - з тих часів римарством.
Та й далі стільки ще було – на розі тями.
І хай не кожному вогню повік палати,
та днів тих радощі втамовували втрати,
і пам'ять тішилась новими іменами.

Жили отам, де призабута нині справжність,
тулились дійсності розкритими чуттями,
одними повнились трункими відкриттями,
так мало відаючи про усепродажність.
І ось тепер, коли старе пішло димами,
а новочасне - бездиханна неминучість, -
все більше згадувань юнацьких непідкупність
тривожить: що це з нинішніми сталось нами?

надбаннями іду в життя
прозорі вони або й ні
все таки бачене сміття
стає як напрям в чужині

я своїм зором в книгах рию
а в них про нас подих брехні
історію пишуть злодії
а ми чомусь весь час німі

хоч радянщина відійшла
хоч зірок вкрила нова хмара
народ керують до ярма

ново зроджені яничари
яких вабить сморід рубля
так як і фальшиві долари
17.01.2026р.

Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.

Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Вовняне одіяло.

Я засинав щогодини,
Та ти щоразу будила:
Ти ж не прийшов сюди спати,-
Посміхаючись, говорила.

Ти була пружна і тепла,
Пахла любов'ю і морем,
Час пролітав швидко,
Ранок настав скоро.

Я би, звісно, лишився,
Та треба було на роботу.
Стояв на зупинці, пив каву
І думав, що ти і хто ти?


Після роботи на крилах
Летів до твого будинку,
Сам собі обіцяв, що тільки
Зайду на одну лиш хвилинку.

Піднявся на ліфті. Квартира
Сто вісімдесять друга.
Дзвонив, мов скажений, у двері.
Відчинила якась подруга.

- Чего тебе надобно, старче?-
Приблизно так запитала.
-Вибачте, я до Неї...
Здається, її звати Алла.

- Нема тут ніякої Алли,
І не було ніколи.
Вам пити шкідливо, юначе,
Хоч щось, міцніше за колу.

Я обійшов всі будинки,
А в них - відповідні квартири.
- Ні-ні, не знаєм такої!-
Ось і все, що мені говорили.

Знов на зупинці п'ю каву.
-Сходив би ти в церкву, юначе,-
Промовив старий бариста,-
Бо залетів ти, я бачу.

Вона час від часу приходить,
Заводить собі мужчину.
Тобі пофартило, а люди
Кидаються під машини.

Чи на смітнику їх знаходять,
Без краплі крові, без лімфи.
То відьма, нечиста сила,
Проклята пекельна німфа!

Я тут за десять років
Багатьом, як ти, робив каву.
То ж якщо ти живий ще досі-
Втікай хоч би й в іншу державу!..

Силует продавця кави
Розтанув в вечірніх тінях...
Заціпенівши, я дякував
Своєму провидінню.

Якщо розповідь бариста
Правдива хоч трохи була...
Святая ж ти Діво Пречиста,
Спасибі, що вберегла!

Що мої тіло і душу
Упириці не віддала!
На мене ще ждуть-не діждуться
Великі і славні діла!

Поступово мене відпускало,
Кофеїн робив свою справу.
От умів же старий цей бариста
Робити смачну каву.

Я допив і зіжмакав стаканчик..
Добра кава, й ціна в нього чесна...
До зупинки майже беззвучно
Підкотила нова чорна "тесла".

І знайомий до болю голос
Проник в кожну мою хромосому.
Мозком знав я: потрібно втікати,
Та всі м'язи скувала судома.

-Вибач, що довелося чекати,
В мене справи були термінові.
А тепер я до ранку вільна
Й хочу знову твоєї любові.

А на того старого дурня
Ти поменше звертай уваги.
Його нещодавно добряче побили,
І дах поїхав у бідолаги.

Налетіла толпа малолєток,
Не із нашого, з іншого міста,
Віддубасили, гроші забрали,
Чудом лиш врятувався бариста.


І знов ніч була, як остання,
Морем нафти кохання палало,
Морем нафти палало кохання,
А на ранок мене не стало....

Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.

Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійна отара,
Де Зевс пастухом невмолимо стоїть.

Попасти під дощ - це абсурд чи порядок,
Це випадок чи недовчений урок?
Під стріли невдач і дошкільних поразок
Ти йдеш крізь дощі, ніби сивий пророк.

13 квітня 2025

Отакої, суддів судять!
У відставці? При ділах!
А вони вже інших будуть
розбирати… в пух і прах!

Цілий рік колядували,
брали мило хабарі,
але їм цього замало –
упіймалися у грі…

Бо пора платить податки,
звітувать настав їх час,
та не сходиться по статках
в декларації баланс.

А вони за тії статки
люто будуть воювать!
Не в окопах – для порядку:
в кабінетах, їхню мать.

Бо корупція їх мати,
батько в них – олігархат!
І таких, на жаль, багато…
Як не брат, то кум чи сват.

Хай уже давно почили
всі «зелені піджаки»,
та корупція зростила
бур’яну нові рядки!.

Без сапи – не обійтися,
у город прорвався цап.
Лише дивно, де ділися:
гербіцид, НАБУ і САП?

17.01.2026

Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу

Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Гостріше списа кожне слово

Святкує холод свій зима
Смакує довго, ненаситно
Та й міцно-міцно обійма'
І пута ті геть непривітні


2026 рік

Із Леоніда Сергєєва

Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:

– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино!
Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! –
допоки на світі живуть різні звірі...

А другий тарган, на імення Серьога,
давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога,
він п’є дихлофос із осколка балона,
і це бадьорить таргана-чемпіона:

– Славухо, не треба! Я все розумію.
Тому, може, й здався зеленому змію.
Мені, може, прикро за нашу квартиру!
Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро!

Бо скільки живе по кутках паразитів!
І тих, що постійно, і тих, що в транзиті.
І всі вони крадуть, від них – вся розруха!
«Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха.

Серьога іще відсьорбнув дихлофосу:
– Блощиць – не виношу! Вони кровососи!
Казав їм: «Ви залишки мали б здавати,
тоді б ви вважались по крові співбрати!»

Та ці упирі – як води в рот набрали.
Їй-богу, втопив би у дезінсекталі!
Бо кров можна пити в людей безкінечно,
та треба ж – із приязню, тепло й сердечно!

А клята зараза, розносник зарази?
Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу!
Дзижчить без кінця синантропна ця муха,
причім – поціляє навмисно у вуха!

Виточує шашіль всі меблі до стружки,
хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки;
а міль над текстилем із вовни глумиться,
над нашим, над західним, – їй без різниці...

Серьога сварився і лапками дри́ґав,
кричав, що покаже усім цим ханигам,
що зніме з усіх довгоносиків скальпи
і враз відірве павукам педипальпи...

І, взявши горілий сірник як дрючину,
на кишла блошині в атаку він ринув;
та том невідомо якого видання
вчавив у шпалери співця покаяння.

Він був незлий таки тарган!
Він був незлий таки тарган!!
Він був незлий таки тарган!!!
Він був незлий... Але – тарган.

(2025)

пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила

хоч ніколи
слухати
нашипотіле
даруй мені
Боже
не падати
силу

хай сонце
вітає дорогу
до тебе
а місяць
і зорі
осріблюють небо

хай очі
приваблені
вибухом
цвіту
вдивляються
глибше
у закутки
літа
у прихистки
слова
і хащі облуди
у всім необачнім
твій світ
не осудять
у всім недалекім
примарність побачать

пробач мені
Боже
за те
що я плачу
коли за майданом
хрести
з прапорами
витрушують спокій
зі дзвоном
у храмі
прокльони витають
народжені в згубі

ти десь забарився
між хмарами
любий
таки завагався
на власних терезах
ідеш по душі
мов ступаєш
на лезо
спадаєш
на скроні
збентеженим стуком

шануй мене
Боже
як відстань
розлуку

Це стадо є. Воно було і буде
ще довго. Доки не помре?
Уже подай розп’ятого Іуду!
А що ж Христос? Та біс його бери!

Байдуже кінь. Їм головне попона,
розшита галунами. Шик і блиск.
Ще – свята треба. Жертви і ікони!
У цім жага і писк, і ціль, і зиск.

Ми цю війну напевно заслужили,
воно давно до того вже ішло.
Суцільна тьма і як гриби могили,
а у пустелі – дівчина з веслом!.

Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.

Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Пророчий дар чи берло супостата.

Диктує ніч закони й одкровення,
Диктує письмена неопалимі
І протікає, як жага у венах,
Втикаючи списи в болючі рими.

Диктує ніч свою палку сваволю,
В гортані слова спалюючи все,
Дарує волю небесам і полю,
Куди сваволя долі занесе.

12 квітня 2025

 
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
 
оу кінець скорий невідомий воїне
кінець є скорий невідомий воїне ох-о
 
марш!
загоне стій!
готуй зброю!
 
могила ось невідомий воїне
звісивший на чиїсь плечі голову
невідомий воїне
 
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
куля й шолом нанівець
 
і кінець є скорий
війна недовга
кінець є скорий
війна недовга
 
кінець скорий бейбі
усе скоро бейбі
о усе ненадовго є
усе недовго ахаха
усе скоро
атож і все бейбі
оу оу йє
усе недовго
усе скоро
є-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Зима, зима, снігами вкрила все --
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.

Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Іди під захист мого слова пледу.

Іди сюди, вгорну тебе крилом,
Синівським серцем, люба, обігрію.
У полум'ї його згоряє зло,
Яке несе жахна орда Батия.

Кажу - страхіття витримать зумій -
Таке випробування йде із висі.
Вмикнули раптом світло, Боже мій.
І я від радості аж просльозився.

15 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)