Сів Василь під образами,
Умивається сльозами.
Увіходить в хату мати,
Давай сина розпікати:
"Знов думками у вдовиці?
Бодай їй вже утопиться.
Не позволю вдову брати,
Вдова вміє чарувати..."
"Та я ж її люблю дуже!"
"Вона звела свого мужа...
А дівчата за тобою,
Як рибоньки за водою".
Не сказав Василь ні слова,
Сідлав коня вороного,
Поклонивсь матусі в пояс,
На вдовиний подавсь голос.
А за ним навперегони
Летять матері прокльони:
"Шоб ти, сину, не вернувся,
На явора обернувся!"
Сама жала жито мати,
Став дощищок накрапати.
Під явором стара сіла,
За листочок ухопилась.
"Не рви, мамо,– голос чути,-
Дай хоч явором побути.
Не дала в шлюбі пожити,
То хоч тут суд не верши ти.
Обернулась на голубку
Удівонька – моя любка.
На вершечку гніздо звила,
Мене співом звеселила".
Подризала в горі мати
Одна в хаті доживати.
Відібрало старій мову,
Бо зганьбила Б-же слово. Бачити менше

Сліди, сліди... О , скільки їх стежками!
Таких несхожих, як самі стежки.
Коли ходила, що по них шукала?
Куди спішила ними навпрошки?

Вони то вдалині, то за порогом,
Вкриваються то в сніг, то в жовтий лист,
То радо розбігаються на боки,
А то в одну натоптану злились.

Вже як ріка... По них, було, заходив
Жаданий, випадковий і чужий.
Пекла жага, стікали талі води -
Було всього на плетиві стежин.

А я іду неквапно слід за слідом.
Стираються, а напрям бережуть.
Життєпис довгий ними віхи мітив,
І за якоюсь Бог проклав межу.

Тут:
Летять роями —
через брук, асфальти, ями,
виють гальма, ниють шини —
машини, машини, машини.
Переходи, світлофори —
потвори, потвори, потвори.

Вже майже дикі —
очі готів геть безликі,
очі п’яниць з перепою —
юрбою, юрбою, юрбою.
Перекошено-драйвові —
нервові, нервові, нервові.

Там:
А там, десь там достиглі трави простяглись
у небокрай, далеко-предалеко.
Між їхні оксамити ляжеш горілиць,
і стане зразу невагомо легко.

І захмелієш під шатром голубизни,
в очах вмістивши небо все і сонце,
і жайворонок делікатно з вишини
тебе своїм дзюрчанням залоскоче.

(2026)

По вулиці моїй який вже рік
Лунають кроки, — друзі йдуть від мене.
Загублений тим втратам з часом лік,
Та темрява їх знає поіменно.

Там справи всі запущені давно.
В оселях зникли музика і співи.
Лише Дега, дівчатка, все одно
блакитно-біле розправляють диво.

Ну, що ж, хай не розбудить пал страху
вас, беззахисних, прямо серед ночі.
До зради втаємничену жагу,
О, друзі не сховають ваші очі!

Самотносте, із норовом тугим!
Виблискуючи циркулем із сталі,
Ти холодом прокреслюєш круги,
не чуючи вмовлянь, що марні стали.

Так призови мене, й не відпусти!
Плеканець твій, що звик до порожнечі.
Втішатимусь в обіймах самоти,
Вмиватимуся синню холоднечі.

Навшпиньки б стати в лісі там, де ти,
На тім кінці вповільненого жесту,
І листя до обличчя піднести,
Сирітство відчуваючи блаженством.

Твоїх бібліотек даруй мені
Ти тишу та концертів стиль високий,
І я забуду в мудрості своїй
Тих, що померли, та живих допоки.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Довірять потаємний зміст предмети.
Природа, притулившись до плеча
Дитячі відкриватиме секрети.

Тоді з пітьми, що встигла полонить,
Із бідного невігластва, раптово,
Прекрасні риси друзів ще на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.
Прекрасні риси друзів лиш на мить
Проявляться, а потім зникнуть знову.


Закінчено 25 січня 2020 року.

 собак простих із передмістя
 ми пам’ятаємо усіх
 як обривалися з ланців
 як викупляли їх від гицлів
 у них була правдивість що
 згальмовувала твою гідність
 і всяку дійсність теж і тож
 при паркані довкіл обійстя
 у пахощах шипшинних рож
 

Де я здобуду свій нічліг,
Паломник без мети й дороги?
Прийшло, мов звір-єдиноріг,
Прозріння посеред тривоги.
Я ліг і зразу занеміг.
Хитаються святі триноги.

Яка вакханка уночі
Вгамує всі тривоги давні,
Від серця віднайде ключі,
Такі старезні, наче Дарій?
На краю прірви стоючи,
Співатимеш пісні чи дайни.

Який утомлений пророк
Укаже шлях у путах ночі
Поміж примарливих зірок,
Мінливих образів дівочих?
Настане доленосний строк,
Коли розтануть поторочі.

Одна супутниця моя,
Зоря сяйлива, непокірна.
Несе бурхлива течія
Шляхами Гамлета чи Кіра.
Пізнання в'ється, мов змія,
Допоки вистрелить мортира.

16 листопада 2025

 
О, здалося, це кошмарний сон
Але усе реально
Іще казали “Не зволікай, бо
Диявол іде за нами”
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
Хтось гукав ім’я моє
Попри інші ймення
200000000 уже озброєно
Зове Сатана до смерті
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
Понад горою далі
Промовляє грім
“Хай мою дізнають мудрість
Затопить землю дим”
 
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Утікай-но зі джунглів
Не озираючись, ні
 
 
 
 
 
 
 
 

Навесні так легко дихать –
удихну на повні груди,
Де не кинеш оком, бачиш
арабески та причуди,
Вухо милі ловить пильне
сміху дзвони звідусюди
І забулися в коханні,
квіти, птиці, звірі й люди.

Хтось будує цей світ,
Хтось ламає споруди.
Є завжди́ такі люди,
Ті, хто протягом літ,

Чи то справи мирські,
Чи хай навіть і божі –
Підраховують гроші,
Бо їх душі – слизькі.

Знов у пеклі війни
Гинуть матері й діти,
А так звані еліти
Цуплять гроші з казни.

Від цих грошей душок
І криваво палає,
Та сумління зникає
Як вода крізь пісок.

Помирають одні
Самі кращі і гідні,
А потвори огидні
Бачать світ у вогні.

16.04.2026р.

Бутерброди на столі
і горілка з перцем,
а на серці мозолі
роз'ятри́ли щем цей.

Душе, ну давай хоч раз
виверни назовні –
що ти смажиш повсякчас
на важній жаровні?

З ким проводиш вихідні
в ніч, хоч вирви око.
Чом на каламутнім дні
залягла глибоко?

Животієш у журбі
та думки бентежиш.
Може, сняться голубі
недосяжні вежі?

Чи ти згадуєш про те
щастя пелюсткове,
літо спіле, золоте,
з присмаком любові:

де пташині голоси
захлинались в гіллі,
танцювали навкоси
зливи на весіллі;

де завзяті гопаки,
дивні забаганки,
на іконах рушники —
в білих вишиванках?

Батько, мати і сестра,
чоловік коханий —
древа сточена кора
у кривавих ранах!

Запашних рокі́в єлей
пригадай, небого,
як шукала у дітей
оченята Бога.

Падала у очерет
і злітала в ирій
до того́, як інтернет
сині очі виїв?

Не мовчи, поплач, бо це
краще, ніж мовчати.
Горло здавлюють сильцем
спогади картаті.

Загубилася душа
острівцем в пустелі —
п'є з оазису ковша
згадки невеселі.

Відбиває сивину
у моїх дзерка́лах,
і жаліє, що струну
в серці обірвала.

6.05.2026р.

Заколисує дощ монотонним звучанням,
Все іще та іде, йому спинку нема.
Як на небі з"явилася зіронька рання,
Вітер хмар табуни вже тоді розігнав.

Доганяти побіг дощиик їх на світанку,
Лиш сліди босих ніг на траві залишив.
І привітно всміхнулося сонечко ясне,
Побажало погожої днини усім.

2016 р.

Вже майже забув ті дивні дні,
Коли все таким однозначним здавалось.
Давно розчинились вони в глибині,
Давно я покинув свій дім.

І вабили завжди темні кути,
Те, що в них від світла сховалось.
Я втратив себе, щоб знову знайти
І залишитись таким.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

З тих самих часів не бачив світанки,
Обмінявши на ніч в задзеркаллі.
Завжди боявся загнатись у рамки —
Я не такий, як вони!

А по той бік було мені до жаги
Вивчати свідомість у самопізнанні.
Міфічні тварини і райські птахи —
Розмальовані чотири стіни.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

Присів на краю, колисаю ногами,
Дослідивши з лишком виворіт світу.
Проводив години в розмовах з богами,
Та ще не прийшов той час.

Дерево бачив, обвите змією.
Скинув кайдани всякого гніту.
Багато пізнав з мандрівкою цією,
Щоби співати для вас.


2023

Сьогодні річниця по смерті видатного українського письменника
Валерія Шевчука.

Магічна проза - справжній діамант,
це не якась дешева біжутерія,
тут майже кожне прізвище - гігант:
від Борхеса до Шевчука Валерія.…

Тінь вічності лягає на лице
замовкли всі земні потреби.
В труну поклали люльку з тютюнцем -
можливо, ще писатиме на небі…

2026 рік

Весна! А я і не помітив...
В повітрі осяйні октави
Наспівує красивий травень,
Народжуються білі квіти.

Двір мій, промінням оповитий,
Костюм примірив золотавий.
Весна! А я і не помітив...
В повітрі - осяйні октави.

Душа - в полоні туги. Віти
Травневі надали нам право
Звільнитися хоч під заставу -
Ми всі в душі, принаймні, - діти...
Весна! А я і не помітив...

Поету гроші не потрібні!
Достатньо хліба та водиці.
Усі таланти - люди бідні,
Це вже давно не таємниця.

Цей світ краде щоденно сили,
Недосконалий, недолугий.
Поет сидить на хмарці білій
І пише, слухаючи фугу.

Він має бути у стражданні
Відлюдником обов'язково!
Нічого спільного з коханням -
Єдина для митця умова.

Тілесні примхи - теж убого!
Поет - піднесений ангелик,
Бо замість органа у нього
Легенький пурхає метелик.

Єдиний сенс - поема тиха
Про щось омріяно-космічне.
Поету не потрібні втіхи,
Бо він - створіння потойбічне!

Не потрапляйте у тенета
Чогось простого та земного!
Прошу, підтримайте поета -
Вклоніться, розцілуйте ноги!

Любіть своє де б ви не бу́ли.
Золотий тризуб і вишиванку.
Співучу кобзу і звучну бандуру
І у рідній мові молитву що ранку.

Любіть історію в правди ризах.
Хоч крута була, не цурайтеся її.
Не один раз ще завітає криза,
Неначе той вовчик в овечім хутрі.

Любіть своє, доки у вас є крила,
Якими в життя нести вас буде час.
Любіть своє, бо у своїм є сила.
А сила ця, це наш дороговказ.

Любіть, прошу, свою церкву єдину
В якій завжди є тільки один Бог.
Любіть, як матір свою, нашу Україну.
Вона жива, мимо війни та тривог.

Любіть себе тут у своїй державі,
Яка ще нині не зовсім своя.
Де рідна мова набирає слави
І стає гордо з українським я.

Працює, піднімаючись все вище.
У резиденції його весь світ.
Світило дня, дароване Всевишнім
Живе і житиме мільярди літ.

Несе і світло, і тепло завзято,
Гігантське і всесильне для землі
І для людей. Небес правічне свято,
І ми його шукаємо в імлі.

Вечірнє сонце здатне віддавати
Усе до крапельки, як стиглий плід.
І десь на небосхилі кострубатім
Його блискуча блякне денна мідь.

І засинає, натрудившись, тихо.
То ж дякуйте гуманному за все.
На жаль, людина створює ще лихо
І темних плям неміряно несе.

Постійні калюжі, постійна сльота.
Похмурий пейзаж, як сама німота.

У цьому болоті втонула зоря,
Що сяяла нам на далекі моря.

Постійний застій і застиглість думок.
Панує безумства прадавній амок.

Не зрушити з місця в завмерлості душ.
Ти тишу потворну ніяк не поруш.

Калюжі в муляці - замінник морів,
Замінник мандрівок, далеких країв.

Це вічне заслання в похмурий пейзаж,
Що душу бере на стійкий абордаж.

Дороги побиті, калюжі і бруд
У серце встромляють кинджал, наче Брут.

16 листопада 2025

Ти не́ промовляй, так нестерпно живеться,
як матері тій, що утратила сина.
Носила крилату надію під серцем,
але віддала горю в люту годину.
Сорочка своя завше ближче до тіла —
чужої скорботи нам не перейняти.
Не пестила лялю, а просто хотіла,
щоб пахнув жасмином пирій біля хати.
В саду щебетав золотий соловейко
і падали вишні у теплі долоні,
а вечір тулився до личка близенько,
мов очі бездонні у ночі безсонні.
Щоб радість садила солодкі суниці,
та щастя у домі цвіло наче літо.
Злетіли у вирій роки́, як синиці —
немає куди свою старість подіти.
Приспати її вже ніяк не вдається,
суглоби болять на погоду постійно:
то вколить у бік, а то голкою в серце —
смерть теж заслужити в безсмертя потрібно.

01.05.2026р.

Шопен меланхолійний ,Рільке серед дня
І лебідь Малларме на дзеркалі води.
Чи в змозі крок важкий гидкого каченя
Завершити рядки щириці й лободи?

В забутому ставку серед самих забрьох,
Що в справжній глушині полють на бабок,
Чи можна в інший світ, помножений на трьох
Крило розправивши, злетіти до зірок

Щоб віднайти себе, шукаючи слова,
Струсивши ряску в низ, напруживши перо,
Крізь густину ставка, де бабка лугова
В личинку перейшла й гризе тобі тавро...

Наум Лисиця (1932-2013, Україна)

Сонця не буде, не чекай,
вже третій тиждень – дощ, і край,
мокрий ущент маршрут у нас,
неба забута синь.
Ніби з незримих сит мілких,
сіється мжичка, як на гріх...
Щоби вогонь у нас не згас,
хмизу підкинь.

В мокрих наметах друзі сплять,
крім чергових навкруг багать.
Сосни гудуть в імлі в цей час,
й вітру орга́н не вщух.
Ні́де ні сісти, ні лягти,
скільки ж у світі є сльоти...
Слухай, давай станцюєм вальс
в ритмі дощу!

В небі під хмарами – пітьма,
в небі і про́світу нема,
а під ногами – не паркет,
а череда калюж.
Та зігріває нині нас
цей недоречний ніби вальс,
і наша зірка між планет
сяє чимдуж.

(2026)оооооооооо

Удосвіта шибки задеренчали
І злякано розсіялася мла, -
І всі побігли швидко якнайдалі
З охопленого полум'ям села.
Хати горіли шумно і багрово
На склі тремтіли відблиски вогнів,
А я, руками бурими від крові,
Хотів сусіду дати стусанів.
Він, виючи по-бабському на хату,
Не намагався стримувати сліз
І на собі, крім хатнього халата,
Кудись анічогісінько не ніс.
Цей дід повік самотній, наче палець,
І аж занадто на усе скупий, -
Не кинувся за іншими у далеч,
Хоч відчуття боязні не пропив.
Дід не спішив чкурнути якнайдалі
Від язиків нещадного вогню, -
Немов його до тину прив'язали,
Неначе закували у броню...
06.05.26

Зустрів тебе на перехресті,
Відбиток на палкому серці.
Будем з вечора до рання
Вживати еліксир кохання.

Ти стогнеш, а очі прикриті,
Під повіками вузькі зіниці.
Та я і сам, подібно змію,
Іклами впиваюсь в шию.

До себе міцно я притисну —
Знімай скоріш свою білизну.
Підкоряюся капризу,
Як зверху, так і знизу.

А за обрієм світанок,
Поцілуєш наостанок.
Повертайся в темні води,
Не позбутися щоб вроди.

І в наступний повний місяць
Поспішай, не забарися!
Щоб журба раптово не спіткала,
Стань солодким ритуалом.

І знов до себе я притисну —
Ти знімеш зайву цю білизну.
Підкорюсь твоєму я капризу,
Як зверху, так і знизу.


2025

О Боже, о Боже, о Боже!
Нарешті настало плюс двадцять!
Повилітали хрущі,
Дівки почали роздягаться!

Повиймали із шафів
Свої коротенькі спідниці!
Як гляну – відразу, о Боже!-
Зростають в розмірах мої зіниці!

І це ж вони не АІшні!
Їх навіть можна реально помацать!
Жаль, вже відцвітають вишні,
Та добре, що вже плюс двадцять!

Коло покинутої хати старий колодязь,
з якого більше не п'ють ні люди, ні звірі.
Інколи птаха сідає на тряхлий рипучий обід,
гойдаючись у вишнім небеснім ефірі.

Вітер крутить зотліле колесо.
Линуть між хмари веселі пташині співи.
Хтось гукає знеможеним голосом,
хтось потайки сміється і плаче
у порожній садибі.

Заростає обійстя дикою м'ятою.
На світанку Марія доїть руду корову.
Кішка гріється на ґанку із кошенятами.
Світло прозоре просякає садибу знову.

Іван, приклавши руки до очей, дивиться,
як над горами котиться променисте світило.
Вітер крутить зотліле небесне колесо.
Хтось доглядає квіти дбайливо.

Ледве чутно цебенить і співає вода
у зболілих гирлах старої криниці,
у темних витоках золота —
переливаючись через запилені вінця.

2026

 життя картини поллока
 але усе мине
 розвидніє за мороком
 земне таке земне
 і хліба житнє золото
 і молоко і мед
 з-під ніг злітають голуби
 дідок травицю жне
 дерева прохолодою
 стрічають і мене
 

 
Питання – що робить з оцим
Я і він, чи я і ти?
Ви стоїте, волосся вітер звіює
Очі сяють і душі замріяні
Говорячи
«Тебе ми любимо, як же нам бути?»
І я обох люблю
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
Ти маєш страх, і сором теж
Чи хто казав хоч раз тобі оце, о це ж
Примара матері зринає з-за пліч
Обличчя – лід, і навіть холодніш
Говорячи
«Цього не можна, бо це рушить звичаї
У школі вивчені»
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
Любов між нами є очевидною
На думці в мене єдина відповідь
Сестри браття, у воді ще
Все, із часом, трохи інші
Далебі, чому не пробувати щось нове
Як ви шалені є
 
Не бачу причини
Чому би утрьох не пожити нам?
 
 
 
 
 
 
 
 

Розлився туман велемудрий, тужавий,
Розлився, як ціла аморфна держава.

Які таємниці, які парадокси
Чаїть у собі, ніби сховані оси!

Туман розчиняє депресію люту,
У вічні слова й заповіти закуту.

І сам цей туман - ніби шпиль таємниці,
Яка не скорилась, не падала ницо.

Туман - наче суть, що захована в мові,
Надмірній, барвистій, як страчене море.

15 листопада 2025

Літа лебедіють, мов кужіль прядуть,
У вир'єчку гублять пір'їни.
Дари мироносні до стіп покладуть
У церкві святої Ірини.

Над мороки ночі, над тугу в очах,
Над біль, що метеликом зрине.
Невпинно співатиме божа свіча
У церкві святої Ірини.

Життя, наче птахи розкрилена мить,
Просвітлено з темряви плине.
І дух воскресає, і свічка горить
У церкві святої Ірини.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Можливо десь за вісім днів до свят
Тут Фіміам кадив задорого у ямі -
На шиї каганець, на вигляд як архат*
На грудях золото, в долонях оригамі.

В китайських косах бігали дівки
І…, ніби у записаному стрімі
Лимонний сік, бамбук і огірки
В топонімах ховались тут незримо.

А на раменах довгий амулет,
Рушник на голові з пісного тіста,
Кандели дві, нефритовий браслет
І широта душі імажиніста…

Цвіла магнолія, бузок
схиляв додолу віти.
В кишені загубивсь квиток
на потяг «Інтерсіті».

Не встигла сісти у вагон —
спіткнулась, то й не варто.
Давно згорів пустий перон
у ненаситній ватрі.

Котилось сонце за лани...
Дорога кривиною.
На чорній смузі борозни
прощалися з тобою.

Губила сльози осяйні,
немов верба сутула.
Ридала скрипка у мені,
та я її не чула.

30.04.2026р

Цвіте, цвіте яблуневий,
Сяєш ти у день травневий
Рожевими зірочками
У садочку тата й мами.

Їх давно уже немає.
А яблуньки розквітають.
Що садили їхні руки
Для дітей та для онуків.

Яблуневий цвіте гарний.
Спогади летять птахами.
Тихо на плече сідають
І моє серденько крають.

Отой цвіт рожево-білий
Додає наснаги й сили
І любити, і творити,
Попри негаразди - жити.

2026 р.

Передпокій літа - травень духовитий
І мрійливий дуже, і ледь-ледь хмільний, -
Сонечком південним лагідно зігрітий,
За собою двері щільно зачинив.
Потепліло різко, заквітчало всюди,
Вигляду ясного світу надало, -
Ніби відбулося дивовижне чудо,
Ніби ще учора зимно не було.
Якнайкращий вияв нещодавніх марень,
Бачиться чудово з дня у день мені
Цей зелений красень - росянистий травень
І його магічні сили чарівні.
05.05.26

А в руках моїх фрукт божественний дозрів.
Там, у саду, зірвав я декілька плодів.
Перший скуштував — і одразу я зрадів,
Почав розуміти краще задуми богів.

Задуми ці — не дурниці:
В тілах наших — храм.
Світ — чудовий сон, що сниться
Мені і навіть вам.

А поза садом є земля, де дикуни живуть,
За досвідом туди, до них, я вирушив у путь.
Захопливо спостерігаю і вивчаю їхню суть,
Та, на жаль, крізь бетон там квіти не ростуть.

Замість квітів — всюди сіті,
В які потрапляють всі,
Хто розуміє, що є різниця,
А перешкоди — в голові.

А коли я надивився на їх побут без прикрас,
Вирішив, що на контакт треба вийти хоча б раз.
З’ївши другий плід, поділитись прийшов час,
Що багатогранний світ — і він увесь для нас.

Яка прикрість мені відкрилась:
Своє знання головне
Показати я не в силах,
Бо їхнє плем’я все сліпе.

А з розпачу тоді я вжив останній, третій плід.
Щось жахливе пережив — до смерті близький тріп.
У маренні шукав я сад, та зустрівся мені дід,
Перекривши шлях, сказав, що зловживати так не слід.

І з ним присівши біля підніжжя,
Почув багато я речей:
Життя та смерть, кохання й потойбіччя
Та справжню суть людей.


2022

Дражнити ведмедя погано,
Не варто дражнити ведмедя.
Дражнив якось ведмедя Фєдя-
Ну і де тепер цей ваш Фєдя?

Дражніть краще власну дружину,
Або назвіть тещу "мамо!",
Але дражнити ведмедя-
Це однозначно погано!

Будете дражнити ведмедя-
Він вам відкусить руку,
Його за це можуть прибити,
Та ж ви проживете безруким,

Якщо не помрете нагло
Від втрати великої крові.
Вважєйте, я вас попередив,
На цьому лишайтесь здорові!

Не витримує кишка
Сатиричну штангу.
А зате мої прогнози -
Як у баби Ванги!

Ще трішки, і засвітиться каштан,
Свічки запалить білі в канделябрах.
Між іншими каштан - ошатний пан,
Що живиться у потаємних надрах.

Шипи у квітах настовбурчив глід -
Дивись, перестраховуйся як слід!

Плетуть кущі мережива бузкові.
Все ж буде ок, бузок? Ловлю на слові!

І про дерева мріє деревій,
Очами травня дивлячись з-під вій.

04.05.2о26

 смак має значення однак
 естетики христові рани
 хтось каравани дерибанить
 красиво та не аби-як
 уп’явся снайпер у приціл
 утримуючи зброю рівно
 і реагуючи підшкірно
 полює вишукану ціль
 оце гуляє моцарт п’яний
 комусь жбурляючи мідяк
 той самий жест недбало всяк
 захоплює у дон-жуані
 ще-ігуана перспективно
 ледь видима з-за скель і хвиль
 згорнувши випрямля свій хвіст
 граційно холодно й хітливо
 

У вас чудова рідна мова

яку я бачу на фейсбуку

читаю кожне ваше слово

й приймаю усі ваші звуки

так гарно ви про теплий травень

про квіти на життя дорогах

про Україну яка кривавить

через ординського ворога

не пишете у вас обави

буде не буде перемога

нині не всі про її славу

й молитву до нашого Бога

вклоняюсь вам за гарне слово

Та ще щоб суть була здорова.

04.05.2026р.

Не дає болоту жити
Клятий Куриловський!
Ще одна припхалась Кака -
Білгород-Дністровська!

Там вечір п’є із горщика туман,
І мама в коси заплітає літо...
Там ще не знаєш, що таке обман,
А знаєш тільки, як дощам радіти.
Там кущ порічок — розсип рубінІв,
І червень в очі дивиться так синьо,
Що вистачає тих щасливих снів
На все життя, на кожні іменини.

Там на ослоні - глечики старі,
А я — засмагла, боса, невгамовна —
Рахую зорі (не роки) вгорі,
Які на смак — як ягоди шовкові.
Лиш тінь від хати довшає щораз,
І пахне м’ята вечором і степом...
Там зупинився на порозі час,
Щоб я колись вернулася до себе.

Розвиднюються обриси зникомі
Забутих міст, запилених споруд.
Не пропустивши у пророцтвах коми,
Вони прийдуть, щоб здійснювати суд.

І це говорить - забуття не вічне,
Циклічність часу знову поверне
Забуті голоси, погаслі свічі,
Величність статуй і чоло сумне.

Крізь цвіль і гній прорветься люте слово,
А праведник прорветься крізь кордон.
Впадуть споруди фальшу, як полова,
Зламавши катехізис заборон.

14 листопада 2025

Твори уяву, Незбориме -
Овечий скарб від прабатьків
На вівцях стежкою вовків
Торує шлях до полонини.

Мовчать Пенати*, страх Господній,

Але двоногий неземний
Гримить нам голос тераподний* -
Гучний, звабливий ,чарівний.

Вовки пустують, вівці бродять ,
Аж ось до гаю давній скіф,
Неначе Дійсний Фін заходить,
Віраха* поруч разом з ним!

Вона- не ти! - тривка, мінорна,
Немов ікона чудотворна
У гуні з кольором лляним,

Ховає сіль нерукотворну,
Як ханукія жидотворна
Як гнів із поглядом скляним…

Літо п'є ставки джерельні,
знищує посадки.
На розпеченій пательні
смажить день оладки.
Не тримають хвилі греблів
репані колоди,
журавлем курличе в небі
зношений колодязь.
Люба воду набирає
з ветхої криниці.
Доокола спраглим плаєм
поле колоситься.
Йде межею, аж відерце
хлюпа водограєм,
а сусідка щирим серцем
жіночку питає
ту, в якої руки — стебла,
коромисло гнеться:
«Чи не бачиш, що у тебе
вже старі відерця?
Принесеш додому мила
на деньці́ з лихвою —
всю стежину окропила
свіжою водою.»
Зиркнула — і дійно ржаві,
засмутилась трохи.
Навкруги сухі отави
стеляться широко.
Птаха в небі не співає —
причаїлась в гущі.
Десь за синім небокраєм
йдуть дощі цілющі,
а тут котиться посуха
перекотиполем,
легіт стомлений, ледь духу,
у жаливі стогне.
Курява в густім безмежжі
дихає смолою,
тополин зелені вежі
плачуть за водою.
Зажурилась бідна жінка,
почала моли́ться.
Із дірявих відер дзвінко
скрапує живиця.
Зрошує водою ниви
і сади й городи —
ветхі відра оживили
ца́рину природи.
Зацвіли волошки рясно,
заясніли луки,
у смарагдах одночасно
сяють незабудки.
Польові хвощі, ромашки,
те́рени, самшити —
на руках добру неважко
дощ грибний носити.
На прекрасну полонину
впали срібні роси.
Маки жінка, як дитина,
заплітає в коси.
Скрізь квітує край чудесний,
бо Любов ще й досі
на пере́веслах небесних
в цебрах воду носить.


30.04.2026р.

Легко дихаю і вільно йду
По уже розквітлому саду,
Де пелюсток ясних мерехтіння
З ароматами поперемінно
Слабнуть тільки для того на мить,
Щоб себе сильніше ще явить
У моїм піднесеному слові,
Повному захоплення й любові...
04.05.26

Сиділи втрьох: у першого повсюди змови,
А другий впевнений у штучності буття.
А я додав, що зранку усвідомив —
Переживання та матерія породжують життя.

Перший каже: ми — продовження проміння.
А в другого вмістився космос на папері.
Бесіда серед дерев — пускаємо коріння.
Слухаєм подеколи, що кажуть "Двері".

І я згадав,
Як був малим, мені казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минули — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи.

Першому потрібен дах і ще автівка —
Є певні правила для цієї гри.
Другий перебив: тут і зараз — найкраща це домівка,
Ще б усвідомлено дихати і розрізняти кольори.

А я сидів між ними і слухав посередині.
Триматись середини — це про кожну справу.
Підсумував, сказавши: «Дні, що нам відведені,
Вартують, щоб їх не провести під заставу».

Перший запитав: хто для нас є еталон?
Другий міркував, що всім треба прийти до тями.
Я додав: «Для нас Державу заповів Платон»,
І місце під сонцем плутають з робочими місцями.

А потім наступила тиша велична і раптова.
Якщо ми тут — то це щось значить.
Є ми, а є вони — і не кажи ні слова!
Та ми не ті, кого вони в нас бачать…

Ну а мені давно казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минають — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи,
Та поки не забиті цвяхи…


2025

 хмаровиння білий плин
 і самотній пароплав
 я шукав себе за цим
 де-не-де або деінде
 коли бачив моряків
 зважувався і питав
 а чи хто не зна який
 пароплав прибув сьогодні
 знано є життя в містах
 нам його пізнати годі
 словесами із вистав
 тут ніяк не обернешся
 не читав би у книжках
 про безмежні океани
 працював собі о так
 із грошима одружився б
 сулейманом собі став би
 

Я запитав в Ісуса: ти тут був
Чи не було тебе, і все- міський фольклор?
Почухав він потилицю: я був, але.. забув.
А я йому: Анкор, іще анкор!

Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.

Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
удерся в твій ефір!

Весь вірш трималась за кота,
а котик пас мишей.
Один поет, душа проста,
читав себе лише.

Не зрозуміла б ти його,
якби не білий кіт,
який стрибнув з кутка свого
у ночі перехід.

Так вірші з прозою злягли
на диво без біди.
Ти не пручалась – ви змогли…
лише щосереди.

8 листопада 2004 р., Київ

Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.

- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Долати разом довгі нині тори.

І щоб оте багаття не згасити,
Додала б легкі ніжності іскринки,
Вогнем наповнила б кохання силу, -
Так мріяла жіноча половинка.