Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.

Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних світів,
Подолавши споруджені небом товсті перепони,
А земні подолавши упевнено і поготів.

І пізнавши до дна небуття, ти пізнаєш цвітіння
І буяння життя, невтолимий і ясний порив.
Вип'єш часу вина, увійшовши в палке безгоміння
І відкинувши сумніви, наче болючий нарив.

Увійшовши у білий налив невідомих історій
І вдихнувши їх пахощі, мовби небесний нектар,
Ти здолаєш тенета ненависті, злоби, апорій
І відчуєш страждання, як посланий Господом дар.

6 квітня 2025

Падає сніжок лапатий
На подвір"ї біля хати,
На траву іще зелену
І стежину біля клена.

На кущі та на дерева,
Снігу ж так землиці треба,
Щоб під ним вона зігрілась,
Не замерзли щоб посіви.

Та поля всі навесні
Вкрили килимом густим.
Влітку буйно колосились
Й українці були з хлібом.

2025 р.

Москви не жаль і москалів не шкода,
Тому і заявляю завгодя:
За геноцид вкраїнського народу
Не Бог їм буде - стану я суддя.
Я добре знаю міру покарання
За вбивство і калічення людей, -
На ланцюгах істоти негуманні
Нікого не лякатимуть ніде...
07.01.26

Присвяти мені вірш-епітафію, рідний мій січню!
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.

Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже не радує серце моє кришталевий пейзаж.
Напиши пару слів від душі на моїм обеліску
Про обмануту віру, на скельця розбитий вітраж.

Заспівай наостанок довірливу пісню дитинства
І в дорогу мені поклади тихий спокій душі.
Ніжно-ніжно накрий білим снігом і чорним батистом,
А яким я був справжнім - нікому, прошу, не кажи...

Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.

Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Цілодобовий морок у квартирі.

Цей світ - хижак, безжальний чорний крук.
Сприймається від нього кожний звук,
Як лайка примітивного базару.

Усі про щось безлике гомонять.
Буденність прозаїчна - благодать.
Римовані світанки - Божа кара...

Коли ми молоді були-
Ми двічі їздили в Хорли.

Це близько: п'ять годин - і там,
І ти вже з морем сам-на-сам.

А особливо в травні. Ще
Із неба сонце не пече.

Усе цвіте. Пахне бузок.
І чистий напрочуд пісок.

Рожеві ракушки. Полин.
Відблиск дівчачих голих спин.

Увечері-похід в село
За молоком. Ото було...

І запах перших полуниць,
І хвиль морських ласкава міць,

Нінусь-Вітусь звабливий сміх,
Нема нічого, що б не зміг!

Як не Вітуся- то Світлана,
Як не Нінуся - то Оксана...

Від згадок закипає кров-
Якби ж в Хорли вернутись знов,

Знов почуватись молодим.
Хорли-Хорли... То ж майже Крим...

Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
А народу не застав.

Засміявся хлопчик Ейф.
І пустився далі в дрейф.
По чужому світу.
Шукать заповіту.

6 вересня 1994 р., Київ

Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.

Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
Те янгольське крило стосиле.

Куди години відпливуть?
В яку безодню чи у прірву?
Не зрозуміємо ми суть,
Таємну, дику, богорівну.

Спливли години в нікуди,
У небуття. А їх нам жалко.
Пірнають мрії назавжди
У Стікс, який ударить жалом.

4 квітня 2025

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь завзятий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!

Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.

Вечір.
Ваш корпоратив.
Всі чекають
Дивних див,

Хоч і знають:
Див нема.
Просто грудень
І зима.

Старий Рік.
Томатний сік.
Зимний вітер.
Джин Біфітер.

Ось нарешті
Цей момент:
На екрані
Президент.

Обнадіює
Людей.
Каже: буде все
Окей!

Каже:
Ворогу капут!-
Випиваєм
Хором брют.

Починаємо
Гуляти.
Налягаєм
На салати.

Шуба. Олів'є. Мімоза.
Коньяку ударна доза.

Сало. Шинка. Ковбаса.
Скумбрія. Лосось. Хамса.

Шпроти. Каперси. Маслини.
Традиційні мандарини.

Зміна посуду.
Гаряче.
Пара тостів
За удачу,

За жінок,
За перемогу,
Слава зесеу
І Богу!

Чарка "з перцем".
Огірок.
Хтось ввімкнув
Тяжолий рок!

Дискотека.
Дикі танці.
АББА. Сандра.
Італьянці.

Модерн Токен.
Арабески.
Пугачиха.
Анне Вескі.

Світло вимкнули.
Тривога.
Знову всі
Згадали Бога.

Апельсини. Кальвадос.
Гра у покер. Дід Мороз.

Подарунки.
Вінігрєт.
Несподіваний
Міньєт:

Хтось тебе
Хотів здавна.
Байдуже,
Що в нас війна:

Поки темно,
Поки хміль, -
Перепон нема.
Є ціль.

Час біжить.
Минає свято.
Щоб добру не пропадати-

П'ємо рислінг і тамянку,
Цього в нас добра до ранку...

Тануть в темряві години,
Сон заповнює щілини.

І зника казковість миті,
Хоч столи іще накриті.

Є ікра - така й сяка,
Є салат із буряка,
З м'ясом кручені млинці,
Деруни і голубці!

Світить, блимає ялинка,
Зачекай! Іще б хвилинку
Перебуть в цій атмосфері,
Зачини щільніше двері!


Та - хтось напився.
Хтось блює,
Переївши
Олів'є.

Ранок січня.
Все - з нуля.
Чорна кава
Не вставля.

***
А тактика стратега – діло темне,
тасуються покірні вояки
і... нотабене –
чучело зелене
розпочинає гру у піддавки.

***
А ніж розпочинати рокіровку
за схемою гросмейстера кремля,
то більше толку –
викинути вовку
із шахівниці турка-москаля.

***
А наш величний знову все тасує
з позиції невігласа й шута,
який не чує,
що йому диктує
закон, а не курина сліпота.

***
А еСБеУ вважайте, що не стало.
Відомо, що до чого і чого –
великий карла
розуміє мало,
що є у повноваженнях його.

***
А нам уже по́ фіґу алібаба
і навіть мальований джокер...
але на хіба
ця іспанська ганьба
країнам, що грають у покер?

***
А слуги конвертуються у стійло
одного й того самого ОПе,
те саме шило
замінило мило
і на слизьке міняється тупе.

Реакція
А виборці, що вірили у казку
про мудрого єврея-москаля
сьогодні придивляються здаля,
як цей вояка
лізе на гілляку,
де жде його намилена петля.

01.2026

Терпіння випурхнуло з дому
І прямо з хати в небеса…
Мені однаково від злому,
І там, і тут, мене нема.
На небесах вже однодумці…
А я туди і не спішив…
Блукаю... Наче у відпустці
У ній охоче ще б грішив…
…терпіння мучилось в підозрі,
Що я, мовляв, такий… сякий…
Й не спілкувався з ним по формі
Тому не стриманий і злий…

Ну що ж, терпінню то відніше.
Я знов сякий такий собі
Візьму його із вірша інше,
Хіба відмовлять сироті?…
05.01.2026.

 
ей караване мене забирай
у португалію в еспанський край
андалузію і житні поля
прагну зустріти й стрічатиму я
 
хутко забирай мене
відси караване
 
зрадить пасат галеонів сліди
на дні морському чатують скарби
срібло і злото у піренеях
прагну зустріти й стрічатиму я
 
хутко забирай мене
відси караване
 
 
 
 
 
 
 
 

Деінде, мабуть, так, але не в Єрусалимі,
Коли дощем з відра заллє тебе по самі вуха,
Аж до кісток прониже вітрюгами невмолимо злими.
Та гідне подиву тобі, напевне, буде,
Негоду цю благословенням Божим називають люди.
Готові і щулитись вони, і закривать руками лиця,
Аби криниця Землі Святої наповнилась по самі вінця.

Із Леоніда Сергєєва

А першими зникнуть опасисті, –
не тому́, що багато їдять,
а тому, що вони – опасисті,
і їх відразу з’їдять.

Руді́ повиводяться другими.
Що вдієш? Така напасть.
Не те, що б вважались злодюгами,
а просто – не наша масть.

За ними повищезнуть гомики,
та й педики заразом:
для нашої економіки
розводити їх – не резон.

Парадом гайнуть воїни,
вітатимуть їх м’ясники,
бо кусні, уже розкроєні,
на юшку згодяться таки.

Тихцем заберуться ідейні,
точніш, їх усіх заберуть;
й оскільки вони – ідейні,
без галасу десь перемруть.

А з галасом підуть – дурники,
по-п’яному, надурняк;
їм виділять полк із дудками
і цілий автобусний парк.

Й ще безліч аборигенів
розчиняться вдалечині;
і мудро примружиться геній
зі знімка на білій стіні...

Та поки – живем не при капостях,
йдемо і співаємо в такт!
...А все ж таки – шко́да опасистих,
яким не вціліти ніяк.

(2025)

За́мок.
Залізний дизайн.
Пташці
відрізали лапку.
Лізе
по лезу сльоза,
крові
коричнева крапка.

Ко́мин.
Вогні кам’яні.
За́що,
Тарзане, терзаєш?
Каже
мисливець мені:
«Згинеш,
бо джунґлів не знаєш».

Ваза.
Розбила вікно.
Білі
дерева у пір’ї.
Серця
червоне вино
змерзлось
і дзенькне у вирві.

Вирій
далекий від нас,
хто
в самоті́ і в любові.
Пізно.
Поставити час
крапку
коричневу крові.

22 листопада 1994 р., Київ

В траві ховався коник,
В траві ховався коник,
Дзвонив той коник в дзвоник,
Співав і цокотав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Дзвонив той коник в дзвоник.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Співав і цокотав.

Він їв зелену травку,
Лише зелену травку,
І наче песик гавкав,
Як муху проганяв.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
І наче песик гавкав.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува,
Як муху проганяв.

Та якось-то ропуха
Шукала щось до брюха,
Шукала щось до брюха –
Та й з’їла коника.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Шукала щось до брюха.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Та й з’їла коника.

Якби поставив хатку,
Хоча б маленьку хатку,
Всім коникам на згадку
Ропуху з’їв би сам.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Всім коникам на згадку.
Невже ж то бува,
Невже ж то бува –
Ропуху з’їв би сам.

Я прокинусь у лісі від шуму птахів.
Із безодні вернусь у новітню безодню.
Моє серце проб'ють не списи каблуків,
А ледь танучі в небі зникаючі зорі.
І до мене долинуть видіння віків,
Невідчутні, загрозливі, сиві, прозорі.

Я прокинуся в лісі в новому бутті,
А старе відшумить жовтим стишеним листям.
З новим поглядом, силою в серцебитті
І з новітнім пробудженим, вранішнім Лістом.
Опадають із кленів листи в каятті,
Мов останні акорди стихій падолисту.

3 квітня 2025

Ніч вливається в шибку синькою,
Підвіконням стікає вниз.
Обморожена гілка бринькає
Медіатором об карниз.

Місяць повний у сніг покришений.
Грає сріблом невинний наст.
А за щирою ніби тишею
Причаїлася десь війна.

Вже Маланка щедрувала
Та Василько засівав,
Миру і добра бажали.
Час Водохреща настав.

На світанку у криниці,
У ставочку й кожній з рік
Чистая вода святиться
І цілющою весь рік

Вона буде в мене й в тебе,
Якщо вчасно наберем.
Покропити нею треба -
Все погане пропаде.

2026 р.

Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
Ну а шкварка, як і чарка,
Були змушені мовчать.
Задиміло… то цигарка
Десь тако разів зо п’ять.
І шкварчало… і мутило…
Тост за правду… тост за тост.
Як на мене — зачепило
Й потягло на перенос…
03.01.2025.

Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших убивати,
Людей жахати пикою одною
І по собі лишити купу гною.
Як комуняки владу захопили,
Вони таких до біса наплодили.
Руками їх народи мордували,
Самих безжально потім убивали,
Як чорну справу ті свою зробили
І душ мільйони завели в могилу.
Отож, згадати хочеться одного –
Андрєєва Сергія. Що про нього
Відомо? В Сєстрорецьку народився,
Чотири класи в школі відучився.
В дванадцять літ подався працювати –
Слюсарить на заводі. Але стати
Робітником не дуже і хотілось.
Воно поміж партійними вертілось.
Бо ж там ситніше й мозолів немає.
В п’ятнадцять літ у комсомол вступає.
Оскільки між партійних ошивався,
То скоро вже й секретарем обрався.
І не в цеху – на цілому заводі.
Такого зупинити було годі.
Ледь випав шанс, як Ленін врізав дуба
(Бо ж справедливо то, нехай і грубо),
І в партію набрали всіх, хто хоче.
Найперше, хто в Сірка позичив очі.
Воно також у партію вступило,
А за чотири роки заробило
Секретарем губкому, навіть, стати,
Місцевим комсомолом керувати.
В двадцять чотири він в ЦеКа очолив
Культуру й пропаганду комсомолу.
При тому, що ніде більш не навчався
І мав освіти аж чотири класи.
А скоро іще вище він піднявся,
За пропаганду в комсомолі взявся.
Помітили його старання старші:
З таким можливо заварити каші.
Й відправили його на Україну,
Щоб в комсомолі мать свою людину.
Не знаючи ні мови, ні народу,
Не думавши: на користь чи на шкоду,
Як перший секретар, він без оглядки
Московські став наводити порядки.
Це він й такі, як він робити взялись,
Що комуняцька партія сказала.
Вони стріляли «ворогів народу»,
Робили українцям всякі шкоди:
І розкуркулювали, й землі відбирали,
Голодомором наш народ вбивали.
Цвіт нації вони звели в могилу.
Гадали, що все українське вбили.
Його в народі «інквізитор» звали.
В Москві, одначе нагороду дали
За комсомольські всі його старання.
Отож, він був людина не остання.
Отримав кат, нарешті орден Ката
І, взагалі, поїхав дах із хати.
Він всі накази втілював партійні,
Ламаючи людей через коліно.
Не знав жалю, не знав той кат пощади
Ідей комуністичних тих заради.
Аж ось з Москви, нарешті, погляділи,
Що «мавр» зробив належне йому діло.
Хоч як старався, але і для ката
Прийшла пора належної розплати.
Взяли чекісти попід білі руки
І у підвал відправили на муки.
Такі, як він, не довго опирались:
У чім сказали, в тому і зізнались.
І всіх він здав – і винних, і невинних,
Молив, щоб не вбивали на колінах.
З його «зізнань» ЦеКа весь розігнали,
«За зябра» активістів всіх узяли.
І сотні тих, що на Москву трудились
В підвалах у чекістів опинились.
«Зладнали» справу, як то добре вміли
І за «троцкізм» їм розстріл присудили.
І суд був скорий. Постріл з кількох кроків…
Йому ж було лише тридцять два роки.
Та зла устиг залишити багато.
Така от була доля того ката,
Заброди, що для москалів старався.
Та був лайном, таким він і зостався.

Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!

Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
І далі розгрібатиме завали...

Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.

Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
Від ласки цвіте чоловік!

Амріта вирує у венах
І суму розтоплює сніг.
Любов - дар небес небуденний,
Реальність в казковому сні.

Дружина - від лиха спасіння!
Троянда поміж кураїв!
Дружина - коштовна перлина
В короні моєї сім'ї.

Солодкі венерині муки
Без бою здолали, без війн...
У ложі погасли всі звуки
З жар-птиці легеньких пір'їн.

У серці осонцений стукіт
Як щебіт птахів між гаїв.
Граційно коханої руки
Лягають на плечі мої.

05.01.2025р.

Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?

Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Стослово на гострих і грізних вітрах?

Давайте долати цю сірість нікчемну
В полоні гіркої, страшної мети,
Мов гостю нав'язливу, грубу й нечемну
В хустині безмежної самоти.

31 березня 2025

Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-француз і кіт-британець.

03.01.2026

Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.

Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Я тебе кохаю сильно, як колись.

Мабуть, не почуєш: шурхотять колеса,
Слухаєш, як рівно вуркає мотор.
Пропоную мовчки з термоса еспресо -
Так тобі не зможе заварить ніхто.

А дорозі біло, а колесам хрустко,
І червоне сонце лущиться у наст:
Ніби пурпурові стеляться пелюстки
З першого букету, що знайомив нас.

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з цим і вчимось:
Нас не злякати, нам не звикати —
«Богу молися, а сам не зівай…»
Будем сприяти — буде стихати.
Й так воно буде, збудеться хай…
Зберемося, вірте, вийдем із льоху.
Верби розквітнуть, врадують люд…
А в пекло отим… з чортополохом.
Боже, прошу, про це не забудь…
03.01.2026.

Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я зловив:
Чотири метри від хвоста до голови.
Поміряв навпаки, виходить щось не так:
Три метри рівно є від пащі до хвоста.
Його питають діти: - Що за дивина?
Чому у крокодила різна довжина?
- Як так виходить? – вчителька Сашка пита. –
Він довший в тебе з голови а чи з хвоста?
Малий замовк, придумав, що сказать йому:
- Я вам питання дам, а ви скажіть, чому?
От від суботи до неділі тільки день,
А від неділі до суботи п’ять пройде.
Хто як рахує, лічить, міряє хитріш.
Чомусь воно входить менш чи трохи більш.

03.01.2026

Поетична непоетичність.
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.

Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Ловить образи на вітрах.

Заблукали надійно й навічно
У Едемських зарослих садах,
Де глибини невтолено кличуть,
Мов забутий, невтілений прах.

Сколихнули неторкані суті.
Так загубить слова вертопрах.
Ніби сонце розвіює сутінь.
Йде натхнення, мов сивий монах.

Ми шукаєм натхнення в калюжах,
У зарослих нудних смітниках,
У спіралях важких еволюцій
І у темних, жорстоких віках.

30 березня 2025

і тут в обійми чужини
відважно прийшов новий рік
сьогодні внуки і сини
готовляться іти до рік
щоб з них напитися води

і хоч далеко рідний Сян
і своє небо повне зір
живемо серед християн
пам’яттю вертаю до гір
щоб віднайти односельчан

іду селом бувших років
чую як мовчать коляди
в душі читаю предків спів
в уяві батьківські сади
й рідне село без ворогів

батьківського села нема
коляд не співає ніхто
хоч як колись прийшла зима
там де колись було село
нині спішить думка сумна
03.01.2026р.

Із Леоніда Сергєєва

При прольоті на фанері над Парижем
ми не плюнемо униз, хоч і кортить,
а сплануємо з поривом вітру свіжим
та послухаємо, що́ народ триндить.

А народ внизу – не плужить і не сіє,
а базікає, невдатний у війні:
«На фанері – це, немовби, із Росії...
А не плюнули – так, нібито, і ні...»

Парижани, погуляйте на пленері,
в нас ще іншої турботи повний рот.
Загинаємо куточок на фанері –
і виконуємо хвацько розворот.

Повертаємось, й на серці веселіше,
бо в держави є міцний фанерний щит!
Парижани, ви чекайте нас пізніше, –
півціни дамо за все вам, і привіт!

(2025)

Коли хтось розумом читає
Він мудрістю приймає суть
За ним співжителі ідуть
Які хочуть добра для краю

Мудрість ніколи не вмирає
Вороги її не уб’ють
Ніколи про це не забудь
Молись нехай ця мудрість триває

Народе мій тебе чекає
Ворожа й гірка баламуть
Коли відкинеш її лють
Воля у край наш завітає
Тому молись нехай світ знає
Тих які з Господом ідуть.
10.12.2025р.

Редагований
Тихенько минають хвилини.
На ро́ки сідає імла.
Нащадки в житті є донині…
Здається все є. А нема.

Я серцем вдивляюсь в минуле.
Читаю затихлі рядки.
Слова в них, як бджоли поснули —
Летіти нема їм куди.

Задумав, хай линуть в Карпати,
Над Сяном де рідний Улюч.
Жаливи не зможуть читати
Все те, що до серця тулю,
Бо в пам'ять вписав я цю святість,
Якою віршую, люблю.

Ти розумієш з віком,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,

розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
його небесна ніжність,

як музика в сонеті —
не потонути б в морі,
не зранить крил на злеті
гілками осокорів.

Собою бути легко,
коли щоденно поруч
твій відданий лелека —
життя міцна опора.

Сліпа любов не бачить
за макіяжем вади,
закохано, терпляче
співає серенади.

Готує від пристріту
пахучий чай з калини
і на поталу світу
у горі не покине.

02.01.2026р.

Серпантином-інеєм
Дерева покриті.
Зимонька дарує всім
Неповторні миті.
З неба, наче зіроньки
Падають сніжинки
І лунають пісеньки
Навколо ялинки.

Сяють-сяють блискітки
На зеленій сукні,
Танцювати залюбки
Навкруг неї будем.
Бо уже ось Новий рік
Прийшов із морозом.
Попросити в нього ми
Щиросердно хочем6

Щоби були усі дні
Сонячні й безхмарні,
Не гинули на війні
Українці марно.
Щоби ночі мирним сном
Дітей колихали,
За святковим всі столом
Новий рік стрічали.

2015 р.

 
звідкіля ~ жодної гадки
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
далі що робив я не згадаю
дивна міс едж
дивна міс едж
 
дивна міс едж із темряви появиться
пройде через мене і світло ізгори
усе це уві сні що бачив я тоді
дивна міс едж
дивна міс едж
 
 
 
 
 
 
 
 

У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.

Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Вкривав зелений гай.

Там заєць із зайчатами
Під гілками стрибав,
Тоді як вовк, голодний вовк
У полі десь гасав.

Під Новий рік Морозко-дід
Прийшов в казковий ліс,
Зрубав красу-ялиноньку
І дітворі поніс.

І ось в вбранні святковому
На радощі дітей
Ялинкою казковою
До нас вона іде

Ностальгічний сонет

Тихенько минають хвилини.
Над життя сідає імла.
Є правнук, є внуки, є сини…
Здається все є. А нема.

Я серцем вдивляюсь в минуле.
Читаю затихлі рядки.
Слова в них, як бджоли приснули.
Їм летіти нема куди.

Задумав. Хай летять в Карпати
Над Сян де є рідний Улюч.
Бур’яни не зможуть читати
Все те, що у серці я тулю,
Бо в пам'ять вписав я цю святість,
Якою тихенько віршую.
15.12.2025р.

морські камінці
які моря не чули
злипаються непринадною грудкою
під сонцем курортного міста

однією рукою тримаю пакунок з цукерками
іншою — чоловічу долоню
як мокрий хвіст п'яної рибини
що поспішає до води

хвіст вислизає —
залишаюсь сама
у панцирі з цукру
що притьмом розчиняється
в поті та слині

батькова копія
яка батька не знає
досі у люстрі
не бачить себе

02.01.26

Цей ваш токсичний позитив
Сьогодні має безліч масок.
Юрбу бездумну звеселив
Ваш опромінений Пегасик.

Лунає з будь-якої праски
Цей ваш токсичний позитив.
Всі перемоги та поразки
Знецінюються струмом слів.

Ну що ж! Дарма поет хотів
Комусь відкрити щире серце.
Цей ваш токсичний позитив
Бездонним океаном ллється.

Життя не вразило врожаєм...
Я сперечатись припинив.
Краплину правди поглинає
Цей ваш токсичний позитив.

Шукаю ялинку у березні,
Шукаю шляхи у розлук.
Шукаю на тихому березі
Прадавніх і здавлених мук.

Шукаю я влітку хурделиці,
А взимку - цвітіння й тепла.
Шукаю захованих демонів
У снах, де цвіте ковила.

Шукаю я сенсу в безглуздості,
Шукаю безглуздя в словах.
Шукаю я вічної мудрості
В шинку, як поранений птах.

Шукаю порядність у циніках
І спитих, продажних повій.
Шукаю надії у цінностях,
Які не знесе буревій.

26 березня 2025

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

1979

Ну що ж таки прийшла зима.
І світ чорнющий забілила.
Стояв на голові сторчма --
Наляканий і сполотнілий.

Тепер вже -- на ногах немов,
Співає радісно осанну --
Прийшло до нас воно ізнов
Святе Різдво Богині Дани.

Нечиста сила утіка,
Чоловіків до пари й шлюбу
Свята вода дає жінкам,
І зціленням усіх голубить.

Зникають десь -- хеллоуін,
Шахеди путі, як примари.
Дніпро - Данапр - у кризі він,
Нам снігові дарує чари.

2 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Зима теперішня не бутафорська,
Від неба до землі все справжнє.
Хоча вона ще та чудна акторка,
Можливості її безкрайні.

Пропахла білосніжними снігами,
Морозця додала старанно.
Широка чарівнича панорама
Очам відкрилась незрівнянна.

Крім білого, у небі чорні цятки.
Зібралося круків немало.
Чому зимі радіють? - То загадка.
" Кар-кар", "крух", "ток", " кар-кар"лунали.

Впускає їх зима в апартаменти,
Хизується красою зранку.
Навряд чи їй властиві сентименти.
Холодна й горда ця панянка.

Десь за горою мчиться кінь вогняний.
Чи поладнає гонорова?
Бо тільки в мирі щастя і світанки.
Не будьте до людей суворі.

Нитки́ – не волосся!
Лещата – не руки!
Клейонка – не шкіра м’яка!
Стіна – не людина!
Самотність – не стукіт,
а відстань тебе́ від вікна.

Мов лампочки – очі.
Душа – холодильник.
Увесь, ніби мокре щеня,
я ще сторожу тут
себе і будинок
щороку щоночі, щодня.

Тебе ще чекаю,
ще дні помічаю –
паркан з сірників городжу.
Коли їх не стане,
я, згідно звича́ю,
кохання вогнем розбуджу.

Що встигла ти я́кось
торкнути чи брати,
усякий окремий предме́т
захопить мій пломінь,
крізь кожну кімнату
до мене проходячи вщент.

Згориш, мов ікона:
нитки́ – не волосся,
папір – не обличчя святе.
У домі моєму
нам гірко жилося –
негайно з’їжджаю в готель!

3 жовтня 1996 р., Київ

Не лячно пірнути у прірву бажань,
минуле лишити за кілька зупинок...
Яка ж боягузка нестерпна ти, Тань —
в пісочнім годиннику — дрібка крупинок.

Тягнула роками важкий хрест судьби,
прощала зневагу, образи і зради;
тікала від себе у церкву, аби
в душі не погасли надії лампади.

Ти бачила небо у краплі сльози
і гнала скорботу із дому мітлою.
Хитають відвагу та жах терези —
не бійся сьогодні хоч бути собою.

Він хоче тебе ощасливити, бач,
як очі горять у присутності долі.
На ріднім плечі наостанок поплач
і більше ніколи, ти чуєш, ніколи!

Я народився в п’ятдесятих.

Помер тиран – призвідник лих!

Війна позаду. Для завзятих

З'явився шанс зробити вдих.

Я – наслідок такого вдиху!

Дитинство, злидні, перший клас,

Брат і сестра, батькам на втіху –

чудовий час, шалений час.

Корилась впевнено наука

У мозку, жадібних кутках.

Ідей, сполука криворука

«Виховувала» (у лапках).

Щасливим бути мав бажання.

Єство мав щире і палке,

І у потрібний час – кохання

Зустрів нарешті. Ще й яке!

Дітей, онуків – купа ціла,

Та знаю досвідом сивин –

Світ досі ще – не зрозумілий!

Дивує і хвилює він!

Тож я гадаю, що не варто

Мені писати заповіт

З непередбачуваним завтра,

В якому опиниться світ.



19.12.2025р.

На жаль, таке в історії бува.
Про когось книги і романи пишуть,
А іншого згадають словом лише,
Хоч багатьом жаліють і слова.
Згадати Оришевського, хоча б.
Хтось чув про нього? Щось про нього знає?
З істориків хтось в двох словах згадає,
Що в гетьманах колись був Божий раб –
Ян Оришевський. То і все, мабуть.
Не до душі, що був з аристократів?
Хоча ми можем багатьох згадати,
Які з якоїсь шляхти рід ведуть:
Чи польська, чи литовська, чи, бува
І українська. Чи ж по тім судити?
Чи то по тому, що устиг зробити?
А дехто, взагалі на те кива,
Що гетьманом король його зробив.
Так інших королі теж призначали,
Чи рішення козацьке визнавали.
А хтось говорить, що між козаків
Багато невдоволених ним бу́ло.
А ви назвіть хоча би одного,
Щоб козаки любили всі його?!
Були й такі, що смерть їх не минула
Від рук козацьких. Тож не в тому суть.
Про всіх потрібно по ділах судити.
Вони одні нам істинно отвітять,
Чи буть комусь відомим, чи не буть.
Тож народився Оришевський був
В Оришеві – маєтку родовому.
Прийшлося вибиватися самому
З дрібної шляхти. Хто б про рід той чув,
Як би не Ян?! При королю служив.
Коморником при ньому рахувався,
На королівську милість сподівався,
Мабуть, старання показать зумів,
Бо, як Баторій набирати став
Собі козацьке реєстрове військо,
То гетьманом, який за ним дивився
Він саме Оришевського послав.
Часи тоді непевнії були.
Козацтво встряло у молдовські справи.
Якиїсь час Підкова у ній правив.
Та втриматись козаки не змогли.
Підкові ляхи голову знесли,
За козаками всюди полювали.
Живих, хіба що плавні заховали,
Де ляхи їх дістати не змогли.
Таке козацтво ляхам не простило,
От-от могла початися війна
Між козаками й ляхами. Однак,
Щоб не втрачати в колотнечі сили,
Бо ж вистача без того ворогів,
Довірив Оришевському король
Тоді зіграти миротворця роль.
І він козацтво швидко замирив.
Найбільш завзятих у реєстр вписав.
Такі йому у війську і потрібні,
Щоби козацтво представляли гідно.
Тож скоро непогану силу мав.
Загін в шістсот завзятих козаків,
Що власний прапор королівський мали,
І булаву, й бунчук, й печатку дали.
І Оришевський їх в походи вів.
За службу Трахтемирів їм віддав
Король та ще й поставив плату.
Нехай то було зовсім не багато:
Козак на рік кожух й червінець мав.
Але ж тепер козак не ворог був.
В однім строю із ляхами стояли,
Разом за землю рідну воювали.
Козацьку силу білий світ відчув.
Спитаєте, чому це ляхи так
До козаків зненацька подобріли,
Що, навіть, ціле військо утворили?
Без того, що, не обійтись ніяк?
А таки так. Уже багато літ
Ішла війна, що відбирала сили.
Вже ляхи воювати не хотіли.
Вона принесла й так багато бід.
А все оті прокляті москалі.
Їм і тоді в болотах не сиділось,
В сусідів поживитися хотілось
Та шмат чужої прихопить землі.
Отой їх дурнуватий цар Іван,
Що Грозним звався, раптом спокусився,
Лівонію скоряти заходився.
Багатий край вже знемагав від ран.
За край той заступилася Литва
Та сил не мала, ляхів запросила.
Вони одну державу утворили,
Що хтось Річ Посполитою назвав.
Ота Річ Посполита і вела
Війну багатолітню з москалями.
Топтали ниви вороги військами.
Міста і села та війна змела.
Вже, начебто й здолали москалів,
На бій останній сил не вистачає.
А тут он сила чимала гуляє.
Чому б не скористатись, взагалі?
Отак реєстр козацький і з’явивсь,
А Оришевський став гетьманувати
Та бити москалів допомагати.
А, коли бивсь козак, то уже бивсь.

Поки в Лівонії товклися москалі,
То козаки до них у гості завітали
І Стародуб, що під Москвою був, узяли.
Із Оришевським, зрозуміло на чолі.
Хоч увесь замок взяти і не спромоглись,
Та москалів усе ж добряче потрусили,
Набрати здобичі в поході тім зуміли.
Ну, у той час на війнах всі отак велись.
Із тим добром і повернулися назад.
А через рік уже з Михайлом Вишневецьким
Вони взялися за москальського Трубчевська.
Дали добряче москалям отим під зад.
Тож незабаром та москальськая змія
В свої болота була змушена вертати,
Щоби криваві свої рани зализати.
Вдалось Лівонія в лихий час відстоять
Та ще й забрати шмат московської землі.
За що, питається пролито стільки крові?
Не сумнівалися, проте, що прийдуть знову.
Без війн ніяк прожить не можуть москалі.
А за тим часом Оришевський десь пропав.
Чутки ходили, що помер. Велика втрата.
Другого гетьмана прийшлося призначати.
Король маєток його іншому віддав.
Та кажуть, як завчасно ко́гось поховають,
То він ще довго і щасливо буде жить.
Лише два роки з того часу пролетить
І раптом Ян на Запоріжжя прибуває.
Його із радістю зустріли козаки,
На Базавлуку знову гетьманом обрали.
Де пропадав – нічого в нього не питали
Не до розмов, був заклопотаний такий.
Велів поблизу корабельню закладать
Аби на море у походи готуватись.
У Крим, до турків аж за море добиратись,
Не тільки ж землям українським щоб страждать.
А тут і сварка враз затіялась в Криму.
Помер Девлет-Гірей, сини ж не поділились
І за престол в Криму боротись заходились.
А козаки іще й допомогли тому.
Вступились військом в боротьбі тій за Мехмета,
Що із Ісламом, своїм братом воював.
А, як Мехмет у боротьбі отій пропав –
За його сина Саадата. Доки йде та
Війна, тим користають козаки.
То здобули і майже знищили Очаків.
Добрячу здобич в тім поході здобули.
Худоби тільки сорок тисяч привели.
А ще й добро возами привезли усяке.
А то зібрались і пішли на Перекоп,
Аби ще більше собі здобичі добути.
Та на війні, як кажуть, всяко може бути.
На жаль, не завжди так воно виходить, щоб
Усе вдавалось. Був невдалий той похід.
Багато братчитків в поході загубили
Та і здобути Перекопа не зуміли.
Орда за ними степом рушила услід.
Але вернулися, пробилися, однак
На Оришевського козаки злими стали
І його з гетьманства та із Січі прогнали.
Хто ж думав, що воно повернеться отак?!

Та час пройшов і знов згадали козаки
Про Оришевського, бо ж їм «фартовий» треба.
Не змогли кращих відшукати поміж себе.
Знов забажалося їм сильної руки.
Тож Оришевський булаву до рук узяв
І знов татари у Криму тряслись від страху
Та знов на клятих козаків жалілись ляхам.
Але король над ними влади вже не мав.
За зиму тричі Ян ходив походом в Крим,
Орді татарській дуже скрутно довелося.
А козакам узяти здобич удалося
Й на Запоріжжя поверталися із тим.
А навесні, як Ян задумав вже давно,
Козаки сіли в нові «чайки» й подалися
На море, турків «лоскотати» узялися.
І туркам зовсім не сподобалось воно.
Вони ж вважалися грозою всіх морів,
Турецький флот тримав в страху усю Європу.
А тут з якимись козаками такий клопіт.
Султан ледь з розпачу і гніву не згорів.
Бо козаки взяли і Варну, й Аккерман,
Добром усяким собі «чайки» всі набили
Та християн-рабів полонених звільнили.
Від турок чули лише злякане: «Аман!»
Із перемогою на Січ він повернувсь.
Але така уже була його натура,
Що міг би й далі штурмувать ворожі мури,
А він від гетьманства відмовився чомусь.
Рішив пожить життям звичайним. Так бува.
Іноді, правда зустрічався з козаками,
Щоб поділитись королівськими думками.
А то козацькими полками керував
У ляськім війську. І такі тоді були.
Коли Косинський все козацтво зворохобив
І на Острозького повів, помститись щоби,
То посланці тоді до нього прибули,
Аби козацтво вгамувати допоміг.
Із тим у липні в Білу Церкву він подався
Та перемовини вести з Косинським взявся.
Але того переконать ніяк не зміг.
Ба, навіть більше, пригрозили козаки,
Що його стратять, якщо десь зустрінуть знову.
В козацтва ж діло не розходиться зі словом.
Чи ж йому гинуть від козацької руки?
Проте з козацтвом він зв’язків не поривав.
Ходив в похід в Молдову разом з Лободою.
Хоча не мав того завзяття вже до бою
Та шаблю міцно у руках іще тримав.
В похід востаннє до Ліфляндії ходив
З коронним військом, як зі шведом воювали.
Тоді відбили шведське військо досить вдало.
Та той похід дух войовничий не збудив.
До України в свій маєток повернувсь
Десь попід Гайсин. Де і смерть його дістала.
Жалів, звичайно, що прожив ще досить мало.
Із жалем скоро тим він вічним сном забувсь.