У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.

Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Бо вабили її рожеві банти.

Весна вже цілувала дні розкішні,
І вітер навіть пестив тишу легко.
Ставало млосно і в мовчанні - грішно,
Та доля залишила згадку, леле.

 
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина якщо справді була
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
 
Візьми ліску мою йти рибалить у вівторок
А ще за мене їсти біля моря вечерю
Оце резонів бейбі двадцять або сорок
Не винайшов кращих ніж устати о третій
Дощі все ідуть і дощі минають певно
Рвучко виходячи із лав і манер
Темно холодно як у підземеллі
Може й розвидніє поки день на підході
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
 
Не золотить лілею не офірувати сонцю
Ніхто не виглядає твою власну тінь
Омий свої самотні ніжки у ранковій річці
Усе що обіцяли принесуть тобі
Не ігноруй забирай свою частку
Зимуючий птах усе додому летить
Ей кохана йди і глянь довкола
Немає нічого що не бачила ти
Можеш брести по воді але не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
Брести по воді і нізащо не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
 
Одноокі валети й двійки що без тями
Тузи усе повзають рукавами чиїмись
Вертайся сюди бейбі Луїз &
Кажи назву гри що граємо або не
Чи усе пішло чи усе надарма
Чи усе пішло чи усе надарма
(etc.)
 
Куди би не йшов
Усе піпол зна щось
Й усякий танцює цей реґ
 
 
 
 
 
 
 
 

У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообі́ч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері́ Героїв,
а небіжчики, неначе
теж переживають —
зачекалися терпляче
на воротах раю.
Чередуємо утрати
навпіл з гострим болем;
заливаємо затято
душі алкоголем.
Запускаємо ракети,
дрони і салюти,
аж тремтить уся планета
від людської люті.
Заїдаємо пасками,
крашанками тризни.
Господи, а Ти ще з нами
в білосніжних ризах!!!
Милосердно знов прощаєш
і сліпих, і зрячих,
від пекельного одча́ю
у Великдень плачеш,
і не знаєш, як косою
грішний світ скосити,
поки чистою росою
колоситься жито,
сходить сонце над землею
і співає птаха...
З грудочки живого глею
ліпиш сіромаху*.

Сіромаха* — бідна людина

14.04.2026р

О, скільки непрочитаних книжок
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.

Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
Немов болючі і відкриті рани.

Книжки, немов солдати, бережуть
Прийдешній світ і осяйне майбутнє.
Для них відкрита кам'яниста путь,
Полита кров'ю, стала, незабутня.

Книжки, мов старці, нам передають
Одвічну мудрість і слова Кассандри,
Меди тужаві, нескориму суть,
Вогонь любові і далекі мандри.

Оці старі, пожовклі сторінки
Просяклі пристрастю і димом бою.
Минулі у величності віки
Дають наснагу сповнитись собою.

17 жовтня 2025

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Україні.

Ой. широким берегом-осокою
Йшли гривасті коники з водопою.
Бігли біля ставу та й по травичці,
Вітерець заплутався в довгих гривах.

Ой, коники, коники ви вороні,
Розженіть же гривами хмари чорні.
Б"є копитом кінь один. б"є і другий,
Розвій вітре-братику горе й тугу.

Сліз солоних висуши гірку річку
Та заспокой серденько материнське.
Ой. широким берегом-осокою
Мчали коні. мир несли із собою.

2017 р.

Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,

лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
і неприборкане кохання.

Свого життя важкі томи,
де соловейки голосили.
Ще мить, одна трагічна мить —
і я впаду біля могили.

Тримаюся, останню роль
без потрясіння не зіграти.
Жалоби вічної юдоль —
трояндами на пласі страти.

Душа тремтить, як лист сухий
на гілочці живого древа.
Ось, ось зірветься в чорторий
завією пора квітнева.

Біду до серця прикладу,
як відзвучить церковна треба*.
По чорнім гравію піду
за рідною душею в небо.

Треба* — богослужіння

13.04.2026р.

Для кого пишу вірші?
Думками ділюся з ким?
У дурні мене не ший,
Байдужості сірий дим.
Нехай я не поводир,
Та, врешті, до вас слова –
Вичавленим із квартир,
В бажанні знайти дива.
Можливо, підкаже шлях,
Поверне забутий зміст,
Бо іноді слово – цвях,
Чи по́між серцями міст.
Вдивляюсь в обличчя. Хто
Від натовпу днів втікач?
З вагою душевних втом.
Можливо, ти мій читач?
Не вигаданих казок
Жадає душі жага,
Не гасел чиїхсь зразок,
А спільних думок зв'язок.
Хай буде на це снага!

4.04.2026р.

 я не упевнений
 що був хотів
 чогось крутіше
 і мої вірші
 не упевнені
 так само
 ж
 чи у повітрі
 кондиціонованім
 престижно
 чи на семи вітрах
 запізно все
 зарано
 я не хотів
 про себе
 б
 але знаєш
 нема нічого
 і нікого радше
 у цій вітальні
 кухні цій
 в цім чаї
 спливають класики
 і модерністи
 пропливають
 із натяком на спрагу
 і печаль і
 фізіологію
 і сенсів заметіль
 і на фінал
 і на щось понад
 ще фінальніш
 курсорний біль
 авжеж
 не більш аніж
 не більш
 

вчорашні дні у спогадах присіли
вони мені весь час додають сили
весняний світ надіями говорить
весняний квіт це те чим дарить Творець.
12.04.2026р.

Тобі зізнань моїх появи
Чи схожі з тишею трави
Уже й квітневої отави
Прилук сутужної любові,
А спробуй серцем улови.
І знай - моє напоготові
Не розбиватися, а битись
У ці часи, для всіх сурові.
І я - кохання вірний витязь.

 когось хвилює власний бог
 комусь реальніш слово пох
 надворі розбишака вітер
 а ми не проти просто так сидіти
 або пройтись учотирьох
 в кого в кишені завалявся гріш
 щоби водночас з’їсти
 із двох боків один хотдог
 іще блюзнірський жарт
 і генде гох невимушений сміх
 і спрайту на тобі до пива влити
 ми танцювали
 rock around the clock
 на вулиці
 і невідомо хто бурчав відбиті
 

Висить знавісніле, утомлене листя,
Як Бог, що розлився в словах і у лицях.

Воно продиктує протяжні поеми,
В яких ми усі непомітно живемо.

Забуті думки розплескались у них,
В словах неповторних, сумних, голосних.

Воно простягає свої язики,
В яких заплелися скорботні віки.

І кожна рулада впаде назавжди
У землю столику, як серце біди.

У листі побачимо згаяний час,
Який промовляє нечутно до нас.

У ньому побачимо сотні гризот,
Які просурмить піднебесний фагот.

Останній листок упаде до землі
Листом у безчасся, де ждуть кораблі.

10 жовтня 2025

У корчмі, що понад шляхом Кучманським стоїть,
Сидять за столом в куточку селянин й козак.
Козак вже набравсь добряче сивухи, однак,
Ще замовив собі чарку, збирається пить.
В селянина грошей мало, кухоль як узяв,
Так і грається з ним, зробить ковток та й сидить.
Козак йому жаліється: - Як же важко жить!
Ляхи кляті урізають, бач, козацьких прав.
І в реєстр брать не хочуть, і з Січі женуть.
Нема де мені приткнутись, кому послужить!
Метаюся туди-сюди. Добуваю харч.
Добре, шабля є при боці, тож не пропаду!
Може, де війна почнеться, на війну піду.
Вам, селянам набагато легше жити, бач!
- Легше жити? – мужикові аж забило дух, -
Та ти знаєш, як живеться нині у селі?
Пани зе́млі нахапали собі чималі,
А ти волів своїх власних запрягай у плуг,
Чи косу бери у руки, чи іди на тік.
Та три дні на тиждень маєш пану відробить.
А за те, що пан земельку тобі наділи́ть,
На Різдво чи на Великдень маєш кожен рік
Зерном панові віддати, безліч каплунів,
Курей, гусей, качок та ще всякого добра.
Ще й грошима заплатити, як врожай зібрав.
А, крім того десятину віддай з баранів,
З поросят, із меду та ще з того, що в саду
Чи вродило на городі. А, як є воли,
Щотрироки пан віддати третього велить
Із приплоду. Хоч і жалко, а беру, веду.
А дрова возити пану, дороги ладнать,
В пана стільки є роботи – не переробить.
І за то ніхто й копійки не буде платить.
Хоча пан того й не має права вимагать.
А, як що не так, одразу гайдуки біжать,
Спину так розполосують, радий, що живий.
Хоч, порівняно з другими, пан ще й добрий мій.
Другий може і до смерті так замордувать.
Он по панах по сусідніх тільки того й чуть.
Той бажає наречену в першу нічку мать,
Той не хоче православних до церкви пускать.
А у того за непослух смертним боєм б’ють.
У козаки би податись? А куди сім’ю?
Та і бачу, що й в козаках життя вже не те.
Та, гадаю скоро сім’я гніву проросте
І діждуться пани-ляхи на кару свою.

Ця кисла ягідка порічка
Іздалеку красується в саду
Ґанок. Ранок. Гортаю стрічку
Ти з іншою літав у Хургаду

Пʼянка, манила скуштувати
Терпка, хоч стигла - в горлі ком
Жадав коралі позривати,
та в хижих звірів інший корм!

 
Десмонд має тачку їздити на ринок
Моллі виступає в кабаре
Десмонд каже їй: Люблю твоє обличчя
І Моллі каже так, і за руку бере
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
Десмонд їде траліком до ювеліра
Купувати персні золоті
Моллі зачекає його під дверима
А як він вернеться, співа вона тоді
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
За декілька років
Звели собі господу
Купа дітей грає у дворі
У Десмонда і Моллі Джонс
 
Якомога ліпше все на ринкові
Десмонд учить бізнесу дітей
Моллі доглядає за лицем своїм
А ввечері вона співачка в кабаре
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
За декілька років
Звели собі господу
Купа дітей грає у дворі
У Десмонда і Моллі Джонс
 
Якомога ліпше все на ринкові
Моллі учить бізнесу дітей
Десмонд доглядає за лицем своїм
А ввечері вона співачка в кабаре
 
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
Обла-ді, обла-да, це життя, бра
Ла-ла, це життя ото
 
Якщо хотів розваги
Є обладібла-да
 
 
 
 
 
 
 
 

Колишній секретар Центральної Ради Євген Онацький згодом в еміграції випустив серію нарисів про видатних людей «Портрети в профіль» з дуже красномовними назвами.
Так, нарис про Володимира Вінниченка називається «Чесність із собою», про Михайла Грушевського - «Чесність із народом», про Симона Петлюру - «Чесність з ідеєю». А над усіма стоїть Тарас Шевченко - «Чесність з Богом»…

Чесність - надто складна категорія,
кожен її по-своєму бачить:
є чесність радості й чесність горя,
безсонних ночей і пробачень.

І це реальність, а не примара:
чесність кроків - перших й останніх…
Вона є земна, а є й захмарна -
чесність титанів.

Петлюра - це чесність з ідеєю.
Вінниченко - вона із собою.
У Грушевського - з народом іде.
Тарас віддає її Богу.

2026 рік

Прийшли свята вже Великодні,
Що принесли вони сьогодні?
Чи спокій в кожну хату й мир,
А може зовсім навпаки?
Ще десь ракета прилетіла,
Біди та лиха наробила,
Хтось ранений, а хтось загинув,
Хтось втратив донечку чи сина.

Хтось у полоні кілька років,
А рідні втратили вже спокій,
Бо невідомо їм нічого.
Отож ми просимо у Бога
І мирних свят, спокійних буднів
Учора, завтра і сьогодні.

2024 р.

Самотність.
Вона зсередини з'їдає,
так непомітно забирає,
усе.
Втрачають барви почуття.
Ця пустота не має дна.
На відбивну засипле градом.
Готуючи, снодійним ядом
полива.
На порції розріже серце,
коли від болю вже не терпне.
Кладе до рота по кусочку.
Моєю кров'ю по глоточку,
запива.
Самотність.
Не жорстока, а байдужа,
чекає на вечерю, друже,
мене.

 у цьому світі пів прозорім
 чи парадизові земнім
 небесний батьку дрібку солі
 мені спаси і сохрани
 я грішний у своїм позорі
 і я страхаюся пітьми
 але земна ця дрібка солі
 мені потрібна мовби смисл
 і пережити неспроможний
 іще жорсткішої зими
 молюсь усе на дрібку солі
 у сні моєму сні моїм
 

Монотонне бурчання води
Відраховує миті, секунди,
Мов клепсидра святої біди,
Мов несплачені давні рахунки.

Монотонний і вигаслий ритм
Відраховує миті до старту,
Мов народження первісних рим,
Що підуть мимоволі на страту.

У згорілій, холодній золі
Віднайдеться той образ прадавній,
Ніби сіль у змарнілій землі.
Він здолає ненависті дамбу.

В монотонності митей, хвилин
Віднайдемо стмфонію лісу.
І зачахлий, старий нелюдим
Відшукає загублену ліру.

7 жовтня 2025

Яків Бєлінський (1909-1988; народився в Україні)

Тільки дуже вперті соні
сплять уранці зайвий час;
ми встаєм – ледь сонця промінь
залоскоче в ліжку нас!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

На заквітчаній полянці –
блиск ранкової роси;
майорять на ній уранці
наші майки та труси.

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

Любо в озері скупатись
на заруку від застуд,
а потому – дружно взятись
за навчання і за труд!

    Підіймайся на зарядку,
    знову сонцю посміхатися давай!
    Розрахуйтесь по порядку,
    на зарядку, на зарядку всі ставай!

(2026)оооооооо

Якщо посміхаються люди,
у відповідь їм посміхнись.
Життя за межами любить
нагадати про себе за мить.
Не тримай у шухляді спонтанність,
і вдячність з долонь відпускай.
Не культивуй бездоганність,
Перлиною щирості сяй.

Десь там, за рогом — велике місто,
трамвай дзеленьком зупинки мітить,
крізь невгамовне щоденне дійство
кочують юрби туди і звідти —
турбот потоки
(десь там, за рогом).

Давно не ходять сюди туристи,
забута мером і автодором.
Тут пан Володя, і пані Христя,
і їхня киця з лінивим зором
спинили роки
(давно не ходять).

Зачарували свій час ті троє,
і що їм наші міські суєти.
Пильнують зелень гори старої,
відбулі дати, колишні мети,
притихлі кроки
(зачарували).

квітень, 2026

Вітаю щиро з книгою новою —
Вона, мов птах, злетіла в височінь.
У кожнім слові — серце із тобою,
У кожному рядку —слів глибочінь.

Нехай її читають і відчують
Те одкровення, що в душі зростив.
Нехай слова торкають і чарують,
Дарують віру, спокій і мотив.

Хай ця дорога — тільки початкова,
І ще не раз народиться рядок.
Нехай живе і квітне рідна мова
У книзі цій і в тисячах думок.

Натхнення, сили, світла і любові,
І вдячних читачів на довгий шлях.
Хай завжди буде істина у слові —
І світло не згасає у рядках.

 цвіте форзиція
 на форзаці квітневому
 дехто байдужий звичайно
 ще дехто у власній
 нейропетлі
 мало що помічає
 хлопчик і дівчинка
 років семи чи восьми
 у чобітках гумових
 мейд ін чайна
 оглядають
 специфічно гірчичного
 кольору квіти не відаючи
 що про це одне одному
 говорити
 цвіте форзиція
 наперекір
 відомому навіть цим дітям
 мабуть одчаю
 і я сам
 не одвертаючись
 їх проминаю так само
 не відаючи
 що оце вам говорити
 і чи насправді це
 має значення
 

Уткнешся в кістляве плече та безслівно
Заснеш і на вигляд здасися святою.
Я знову по тілу відчую тремтіння
Від того, що поруч вляглася зі мною,

Від того, що все поміж нами серйозно,
Неначе невидима ниточка божа,
Що квітами митого вранці волосся
Надихатись досі достатньо не можу.

Згадаю над містом той сонячний серпень,
В якому зустрів сподівання майбутні.
Ти йшла по Одесі самотньо уперше
В звичайній на вигляд шифоновій сукні.

Чомусь випадково до мене всміхнулась,
Забувши невдалі відносини інші.
З тих пір, як минула остання відпустка,
Для тебе складаю усі свої вірші.

Крокую вперед, а час лишнє обірве
І щось подарує приємне. Та згоден:
Життя щоб у тебе було преспокійне,
Своє розхерачить на друзки готовий.

Тремкі сніжинки, радощі зими,
старого і нового пеленання,
провулкового ліхтаря гойдання
у повні теракоти й білини.

Колядки хвилі з-за віконних рам,
гул в небі над святковими свічками,
тривога над вітальними ладами -
акордами Ісусовим дарам.

І зори часу іншого: поміж
годинного биття хиткої вежі -
за колихливі святвечірні межі
із вічності до звичних роздоріж.

На два життя - назовні і в собі -
розділений, стою під сніговієм,
захоплений раптовим «carpe diem»*
у невідомій майбуттю добі.

О, скільки раз усе уже було:
той самий сніг, і ті сліди в нікуди,
де стільки ж радості, як і полуди,
де крок, і все позаду замело!

Та є серцебиття струмки земні,
і ці сніжинки із висот незнаних,
і невимовність сподівань різдвяних -
понад усе, що тане в далині!

наснилося мені
все місто у вогні
бо небо розцвіло
в гучних салютах
і радість на очах
і смуток у свічах
сирен і голосінь
давно не чути

учасники звитяг
в медалях й ординах
пліч-о-пліч там стоять
одна родина
шапки летять до хмар
у дзвони б'є дзвонар
і світиться майдан
на всю країну

і де-не-де сльоза
оспівує кобзар
гартовану в боях
козацьку збрую
так тепло у словах
в житті лише бува
коли дитячий сміх
батьків чарує

а я танцюю щось
розкручуся ось-ось
до вітру припаде
моє волосся
наснилося мені
все місто у вогні
і я у цьому сні
перебуваю досі

 
В лапці у киці – криця
Хірургічний ніж – яскриться
Параноя з-за дверей токсичних
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
Дріт колючий – дерті нари
Грець політики на палі
Невинні люди і напалмовий ґвалт
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
Зерна смерті – хіть сліпців
Дітей поета голод із’їв
В усім що має – катма смислу
 
Твій шизоїде 21-й вік
 
 
 
 
 
 
 
 

Осінні дні ідуть, як мудрі старці
Із посохами, кашлем, у плащах.
Комусь, напевно, випадає трясця,
Як нагорода по сумних дощах.

Старі пророки рухають Усесвіт,
Потік ідей і круговерть часів.
Коли настане Ера Милосердя
У гулі постраждалих голосів?

Ніщо не спинить мудрість, що ступає
Непевно, соромливо, навмання.
У неповторнім сяйві небокраю
Омиється оновлена земля.

6 жовтня 2025

У зелен-барвінку очі блакитні
І жовті вони у ромашки,
А у волошки такі сині-сині,
Фіолетові ще у фіалки.

А бузкового кольору очі в дзвіночків
Та у півників тих. що край поля.
Наче хвиля морська мої очі,
Такі дарувала вже доля.

2020 р.

Зачиняються двері
У минуле моє.
А в прямому етері
Час, цинічний круп'є

Презентує новини,
Вщент усе розтрощив...
Кожна з них - домовина
Для тонкої душі.

В безпросвітній задусі
Відбивається глум.
Йдуть у засвіти друзі,
Залишаючи сум.

Ми платили химері
Нескінченний оброк.
Зачиняються двері
У всесвітнє добро.

Не цінується справжнє,
Всі шляхи - навмання.
На планеті продажній
Розквітає брехня.

В порожнечі містерій
Я і досі ще є.
Зачиняються двері
У майбутнє моє.

Кажуть, був їх Іван Третій скупердяй страшний.
Аж білів, коли копійку діставав з мошни.
Хоч багатства мав чимало: вже і сам надбав
Та й від предків своїх скупих теж чимало мав.
І країну мав безмежну, і багатства в ній.
Та сидів на тих багатствах, наче Скрудж скупий.
Посланці, бува приїдуть із чужих країн,
На утримання продукти треба видать їм.
Виділить овець отару, може й не одну,
Але шкури вимагає назад повернуть.
А то від Максимільяна посланець прибув –
То відомий імператор в Німеччині був.
Просив в князя імператор (любив полювать)
Білих кречетів для нього із Москви прислать.
Бо славилась Москва ними. Іван, хоч бажав
З імператором дружити, все ж йому послав
Білого лише одного, чотирьох других
Лиш червоних. Хоч ці були значно гірші тих.
А послові через скупість шубу він вручив,
Що вже й міль її поїла. Як посол уздрів,
То образився страшенно. І було чого.
Бо ж образив Іван Третій у лиці його
Всю імперію велику. А Іван страждав,
Що ще майже нову шубу послові віддав.

А для вас, хто
Ймення Мойого боїться,
зійде Сонце Правди… Мал. 4:2

Ілля прибув на Україну,
Блага є вість початку Дня –
єднає серце батька й сина
і зцілена в краях рідня.

Від Бога променями світло
зійшло як Сонце на Краї,
спасіння як роса досвітня,
як зцілення в Його Крилі.

Та всупереч щасливій долі,
народ, вчинивши відкриття,
обрав не те по власній волі
і мав виснажливе життя.

Над нами сяє Сонце Правди,
палає День, горить як піч,
перед судом тим хто не став би –
зведе його гріховна ніч.

безбожних порох з тої печі
та зцілених танок на нім:
тут маємо від Бога речі,
і час прийшов здійснитись їм.

Боїться хто ім’я Господнє,
в краях цінує наш народ,
хто в покаянні до Цього Дня –
шануймо Ймення Саваот!

09.04.2026р. UA

Дивитись крізь оптику двох незамараних скелець,
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.

Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі секунди щоразу фіксуючи вдих…
І видих - і друге народження наче,
"приходом" як тільки накриє,
Де видива стрінеш, а то і потонеш у них.

Солодкі хвилини твоїх нечисленних ульотів ‐
І знову Земля, хресна мати дорослих сиріт.
А те, що було, ще відбутися може і потім,
Тебе дочекається космос - готуйся в політ.

Дорогі друзі, хочу вам повідомити, що вчора на 62 році життя помер мій найкращий друг, наставник, людина з Великої Літери Ярослав Чорногуз.
Член НСПУ, журналіст, талановитий поет, співак, композитор, чуйний, добрий, емоційний, справедливий. Величезна втрата для тих, хто його любив всім серцем. Його зворушлива поезія буде жити вічно в моєму серці, бриніти струнами у скорботній душі. Без нього світ змалів. Спочивай, неймовірний друже , поете кохання, на луках Сварожих в пухових перинах вічності! Обіймаю серцем, люблю!

Осінні дощі невгамовні й протяжні
Ідуть невмолимо, як військо звитяжне.

Вони проспівають відомі псалми,
В яких загубитися зможемо ми.

Осінні дощі все бринчать на гітарі
В своєму столітньому репертуарі.

І в їхніх піснях - гул далеких пророцтв,
Незнаний, новий, невідомий урок.

І кожна краплина - маленький усесвіт
На землю впаде, як стривожене серце.

У кожній краплині - сакральні слова,
Де думка нова й навіжено жива.

Дощі не вгамуються, непосидючі,
Навік заблукавши в небаченій пущі.

А з ними нахлине всесвітній потоп,
Мов крапка в кінці невблаганних морок.

5 жовтня 2025

В моменти втрат оголюються нерви -
Аж хочеться, від відчаю, завити.
Живе ж на світі довго різне стерво,
А кращі і на Небі в дефіциті.

9.04.2026

Розчахнута акація цвіте.
Щосили гонить живоносні соки
По знівеченім стовбуру високім -
Медовий дух летить в село пусте.

Там гулко-говірливі зазвичай
Зніміли вулики в траві, Сірком примятій.
Під ґанком спаленим буяє густо м'ята,
Посаджена господарем на чай.

Таке обістя - рідне, і ... чуже,
Знайомий запах кожуха із буди,
Куди ж пішов господар - не збагнути
Старому псу. Та він все стереже.

Все слухає: коли ж знайомий стук
Порушить неспокійний сон собачий,
І знову рідні очі він побачить,
Почує запах теплих добрих рук.
...
Був місяць, ніби миска з молоком,
А став тонким, як біла скибка хліба -
Усе, на що вночі дивився сліпо,
Очікуючи дня, старий Сірко...

А ранок лободою обростав.
Розбиті стільники пахтіли медом.
Над вухами гуло бджолиним летом.
У хвіртку заглядала пустота...

Попивав сивуху зо червоним перцем
(Ох, мені погано – принесіть відерце),
Весело гуляли на весільнім герці:
Стрелив з арбалета тамаді у серце.

 фак оф алле
 але нормально взагалі
 пасхальний зайчик
 білий кролик
 що усього всього
 ворожого на тлі
 не треба рими
 почервонілі очі голубі
 біологи у соцмережі
 брешуть
 і не брешуть
 а ти
 не станеш мемом
 тихо на селі
 окрайчик хлібний
 пів морквини
 нині вірш
 назавтра знову вірш
 сьогодні тут
 швиденько
 на помийці
 певно ж
 не знаходжу слів
 і
 боже кріпкий
 усемилий
 боже
 ревний
 ріж
 

Безликий день без місяця й числа, -
Без запахів, без звуків і без зблисків, -
Лише сіріє непроглядна мла
І всюди мокро та підступно слизько.
Мов сонний сум весь простір оповив
І тишу заколисує навмисно,
Щоб понад лугом не лунав мотив
Веснянками заученої пісні.
Безликий день спинився і завмер,
І стан душевний сирістю погіршив
Отак, що починаю відтепер
Забарвлювати в сіре світлі вірші.
09.04.26

Холодний квітень розриває душу.
І сіра злива - в серце арбалет.
Ну як же так, мій незамінний Друже?
Зарано обірвався Ваш сонет!

Поставити питання зараз мушу:
Якщо не Ви, то хто ж тоді - Поет?
Хай заздрість чорна сяде у калюжу
Та прибере порожній свій намет!

Троянди зміняться на тихі айстри...
Людино добра, неповторний Майстре!
Без Вас розквітне запальна весна!

Скорботний вірш завершую словами:
Десь там далеко, вже за Небесами
Світи мені, любове осяйна!

Девочка с глазами
Из самого синего льда
Тает под огнем пулемета...
Огромный пулемет,
Под ним — две гранаты!
Когда я кончаю на баб,
Их чистят лопатой.

Хлопець біг крізь дощі невідомо куди,
Навмання, без призначення, цілі,
Крізь безмежне нашестя стрімкої води,
Крізь епох навісні заметілі.

Хлопець біг крізь калюжі, яруги, рови,
Крізь Освенцими й Хіросіми.
І над ним виростали фатальні гриби
У хоралі прадавнім і сивім.

Хлопець біг крізь банкрутства старезних систем,
Крізь плакати зітлілі, пожовклі,
Крізь ліси філософій, ідей, теорем,
Крізь папіруси давні та мокрі.

І цей біг навмання був, напевно, страшним
У стихії крутих лабіринтів.
Навіть марні зусилля проб'ються крізь дим,
Опинившись із чортом на ринзі.

5 жовтня 2025

Щоб зрозуміти другу людину,
Самому треба бути людиною.
Вчитатися в народу істину,
Впізнати своїх з всіх віків героїв.

Збагнути ворогів своїх і не своїх
на життям даній високій драбині.
Простити їм завданий ними гріх,
Лиш пам’ятати своє вчора і нині.

Спадщину свою усім нам стерегти
Поколіннями писану й неписану
І з нею нам у майбуття іти,

Хоч би й бурхливим правди океаном.
З Воскреслим нам нести своє життя
Лиш так, щоб в серцях не було сміття .
08.04.2026р.

ЯРОСЛАВ ОЛЕГОВИЧ ЧОРНОГУЗ
(20.07.1963 - 08.04.2026)

ДРУЖЕ! ВЧИТЕЛЮ! МІЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ БАТЬКУ! Яяяяяяяяяяяяяяяяяк?

Пішов із життя Поет, який подарував цьому світу справжнє світло кохання. А мені - подарував мене! Колись представники акторської професії зверхньо дивилися на мене і відштовхували від себе чобітьми. Я писав вірші. Писав сонети. І одного благословенного весняного дня мені зустрівся справжній Поет і Людина, яка навчила мене писати сонети! Справжній друг, який повірив у мене і дав перепустку у поетичний світ. Я ніколи Вас не забуду, мій дорогий Ярославе! Ми мріяли зустрітися, але тепер... Все одно обов'язково зустрінемося! Легких хмаринок Вашій світлій Душі! Я люблю Вас!

Західний вітер на згарищах сонної вулиці,
Кіт повернувся у пошуку крихти тепла.
Врешті до мене з надією ледве притулиться,
Вмоститься близько десь зліва і біля ребра.

Шкірою треться, а кігті розбиті та стомлені,
Зовсім промерзли худенькі на тілі кістки.
Він ,як і я – із душею незламного воїна,
Знову чекає наступні криваві бої.

Котику, любий ,про що тобі ввечері мріється,
Як нас життя випадково на світі звело ?
Він лиш хвилину у очі сміливо подивиться
Й тишу розріже акордами стриманих нот.

Якби не рвався навпростець
І оминав горби й баюри,
То був би вже давно кінець
Ходою зродженій зажурі.
Якби дослухався порад
Людей досвідчених і мудрих,
То не вертав би вік назад
Ні на зорі, ні пополудні.
Якби в щоденній метушні
Не забував про час для слова,
То муза вірила б мені -
Моїм надіям і любові.
Але ходив я не туди,
Де тре ьуло мені ступати, -
Тому і гнуся в три біди,
В думках виношуючи свято...
08.04.26