Слово твоє обплітає мене, мов кокон,
на рукавах соро́чки – сліди навиріст.
Біль не зашити
навіть тонкою голкою –
вістря впивається в шкіру,
стає гострішим.

Голос згори – як постріл у воду, в голову
камінь – шубовсть! –
і хвиля його поглинула.
Світло стає на диби́, залишає осторонь
небо і землю,
світ на поталу хвилям.

Сплеск потопельника – колами, колами, колами,
глухо об скелю ехо –
іде, іде,
хмара – в трубу,
у лійку,
до дна,
у корінь…
Я забуваю, хто́ я,
коли
і де.

Дай мені шкіри,
дай мені трохи дихання!
Слово – дивися –
може, колись засну.
Вийди з води – тут я стою,
де хвиля,
тут я росту
і слухаю глибину.

Білі сліди звідусіль – на хлібах у віхоли
(біль буреломів – до кам’яного дна!).
Осторонь – світло і світ під попутним вітром,
є тільки голос,
голка
і глибина.

29.07.2014

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках - каміння,
в їхніх очах - знамена,
в їхніх обличчях - вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка...
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: "Стій!"

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь - вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу...
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? -
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко -
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара...
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду...

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

стіна у монисті червонім
у пристраснім танго крильми
тремтіли цеглини спроквола
ловили хто що говорив

проспектами зниклого міста
гуляли сніги і дощі
будинок під номером 300
чекав коли вернемось ми

йому увижалися діти
їх посмішки гріли й пекли
любив коли гралися в квітні
замурзані вічно роти

і стіни ураз горицвітом
пашіли від щирості їх
куди ж бо поділися діти
куди ж це пощезли усі

і чом він самотній і чорний
дірявий немов решето
на маківці птаха проворна
ізвила тернове гніздо

довкола гасають Пилати
для кожного є свій Ісус
від долі своєї тікати
готовий лише боягуз

він буде стояти допоки
не вернуться люди його
допоки почує їх кроки
й одчиниться перше вікно

стоятиме в спеку і холод
залізобетонний пророк
можливо обернеться згодом
тернове гніздо у вінок

стоїть у червонім намисті
розстріляна в груди стіна
будинку під номером 300
болить ця безглузда війна

2015

Моя Вкраїна, ось і все що маю,
Її лиш щастя мариться мені.
Її очима ніжно обнімаю,
Усі, мені залишені ще дні.

Вона свята, і світла і прекрасна,
Найбільше в світі нею дорожу.
І де б не був у світі, одночасно,
До неї думкою іду, лечу, біжу.

Її тепло за всякчас мене гріє,
І біль її в мені завжди болить.
І поки в тілі ще душа жевріє,
Тобі я Ненько вірний кожну мить.

Тепер лише для тебе хочу жити,
Лише з тобою дальше хочу йти.
Кого ж мені, як не тебе любити,
Кого ж мені крім тебе берегти.

Надвірна 2014 р

уже не свет еще и не пожарище
меж «свой-чужой» незримая черта
звук из молчанья в горле ком катающий
и до утра ему не перестать

как будто хочешь сам перед дорогою
чтоб рассказали чьи-нибудь уста
про то как под машиной одинокою
трещит хребет железного моста

про комнату с двумя непостояльцами
про ливня заплутавшего шаги
он мокрыми тебя поймает пальцами
а потому беги беги беги

Дощ укотре сиплеться дрібненько,
Крапельки стрибають у танку.
Їхні пустотливі витребеньки
З’єднуються в пісню гомінку.

І байдуже, що сіріє небо;
Що весна, а сонця ще нема…
Марші вибиваючи у щебінь,
Дух одвічна злива підійма.


29.03.2015

Колись давно, жила одна дитина
І вірила у чари, як могла,
Була у неї і родина,
Через яку, не мало сліз, ця малеча пролила.
Та не зважаючи на всі побої і принизливі слова,
Добром і вірою, була забита у неї голова
І вірила дитина у різні чудеса,
Що врода це не та краса,
Що нею насолоджуються лиш бовдури й сліпі,
І не розумні люди, а тупі.
Душа – це істина краса,
Природи вищі чудеса,
А розгледіти її не кожному дано,
Ось яке чудо, ось яке воно.
І вірила вона, що зорі – це ті самі люди,
І ті, чия душа прекрасна,
Сяють яскравіше всіх,
І ті, чия віра не погасла,
Завжди бачать їх.
Зоря дитини, сяяла найяскравіше
І з’являлась всіх раніше.
Яскравим сяйвом, сяяла усе життя,
І не змарніла, коли потрапила у небуття.
А сталось це тому,
Що прожила вона своє життя,
Як людина, а не якесь сміття.

Гострим лезом, б’єш себе по венах
І кулю ловиш прямо в серце.
Життя розібране по мікросхемах,
І ти не дивишся в розбите люстерце.
Ти не плачеш від сумних мелодрам
І не цікавлять більше історії дорам.
Дощ, давно вже замінив,
Усі улюблені пісні.
І ти давно уже пролив,
Усі сльози. І усі сумні.
Давно вже опустились руки
І не тішать вже ніякі звуки.
Лиш темрява заполонила душу
І йти нікуди я не мушу.
Хтось зве мене самотністю,
А хтось своїм буттям.
Але ніхто й ніколи, не назве мене своїм життям.

Ефірна душе, вигнана із раю,
Лети-ярій над сонмищем гримас.
Яка різниця, чий бенкет в сараї?
Вовки ведуть ягниць у па-де-грас…

Стрімкіший лет – і ось пустеля-спека.
Пісок тече... скрипить коловорот…
Хамсин червоний. Десь отут лелека
Бере дітей – із рогу втіх-щедрот.

Загарбали платан сліпі терміти.
Локальні війни, голод, симбіоз...
Із лушпайок зринає Афродита,
Щоб за кульгавця вийти серед роз.

Минай сильфід, ослинені оази.
У хмари проростають віх, бамбук...
І обплітає хміль дороговкази.
І котить... губить кульку срібний жук.

Ти ж опановуй, душе, батерфляй...
Лічба віків почнеться із нуля.



2015

Дні пролітають як опале листя,
А смерть збирає свою сіножать.
І тих що впали і не підвелися,
І тих що похилилися й лежать.

Життя це те, чим треба дорожити,
Життя це те, чим нехтувать не мож.
І їм також хотілося ще жити,
Хотілося любити їм також.

Їхні життя теж богом були дані,
Вже вибору нема чи так чи ні?
І ось отут, на Київськім Майдані,
Закінчилося в мертвій тишині.

Живим їх подвигу ніколи не забути,
А дальше вже – ну щоб там не було.
Лиш одного того не може бути,
Щоб в Україні зло перемогло.

А може все було б якось інакше,
Напевно ні , і не було б чудес.
Все є як є, тепер на будні наші,
Небесна Сотня дивиться з небес.

2014р

Питання... Одвічні питання...
Мені не потрібні зізнання...
Сиди, як в шпаківні шпак.

У небо зліта орігамі.
І- сяде. Босими ногами...
Вважаєш, що маєш смак?

А от паперовий човник.
І текст на папері є.
Вже тоне. То це не твоє?

Сичить повітряна кулька...
Як висохла мильна булька,
Ти вже віджила своє.

Ні разу не випрані шати...
У них немовля верещати
Ще може. І спать не дає.

А ти вже давно не дитина.
Бридка, нецікава світлина-
Оте "віршування" твоє.

Чорнило повисохло в ручці.
І в серці стає холодніш.
Дурний твій "кислотний" вірш.

Я десь біля тебе. Близько.
Ти впала. Бо надто слизько.
Врятую... Як заверещиш...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032900489

І час нам залишатися у тінях.
І час нам відпускати старий день.
Час... Кудись іде він так незмінно
Зі стрілками годинника вперед.

І час нам прокидатися для світла,
Евтерпою натхненними сповна,
Щоби поезія та пісня в світ летіла,
Щоб розквітала у серцях весна.

А нам час зоставатися у тінях
І нести світло у похмурий світ.
Гойдатися краплинами на віях,
Чи натяком на усмішку услід.

І час нам нести тепле щире слово,
Щоб кожен свою душу розбудив.
Бо слово - вічне, сильне та казкове.
Митцю, відчуй в собі його порив!

2015

Чи існував колись він – важко говорити.
Той світ, загублений у Часу течіях,
Туманом пурпуровим оповитий,
Нечітко мерехтить в напівзабутих снах.
Були там вежі дивні, та річки грайливі,
І лабіринти див, і світло з-під землі,
І небо над гіллям у полум’ї тремтливім,
Що так нагадує зимові вечори.

Безкраїми болотами, де люди не жили,
І птаство лиш кружляло – до пагорбу вів шлях.
Дзвіниця біла там стояла – в древньому селі –
І досі чую я вечірні дзвони в своїх снах.
Не знаю, що це за земля, і вдосталь сил не маю
Спитати, коли був там я – чи, може, побуваю.

Під скелею в печерах світильник ми знайшли.
Не розібрати і жерцям фіванським знаки,
Що, стіни тих печер вкриваючи, до жаху
Доводили усіх породженців землі.
Там не було нічого – лише ця чаша мідна
З краплиною олії дивної на дні.
Вкривали чашу письмена незнані та страшні,
І символи, що натякали на гріхи огидні.

Яке нам діло до страхів, яким століть вже сорок,
Коли в нас знахідка безцінна є така?
В намет принесли ми її, та всюди був вже морок:
До древньої олії ми піднесли сірника.
І в спалаху – мій Боже! – ми від страху затремтіли,
Коли з шаленого вогню прийшли величні тіні.

2015.

Зіграй на скрипці соло в піруеті,
Створи для мене музику без слів...
Затримайся  у весняному злеті
Пташиних неосяжних голосів.
І нашепчи конваліям про мушлі,
В яких захована струна душі.
І не забудь про ті хвилини...звучні...
І не забудь про долі віражі...
Зіграй мелодію весни зізнання,
Вдихни у мене трунок стиглих трав...
Нехай наша мелодія кохання
Пливе у вічність безліччю заграв...

2015 р.

Щойно инде надибуєш кам’яну траву,
оковирнішу в гладі мармуру, чим наяву,
чи запримітиш фавна, зомлілого в вовтузні
з німфою, вдвох у бронзі щасливіших, ніж вві сні,
можеш роняти дрючину зі натруджених рук:
це Імперія, друг.

Пломінь, етер, вода, фавни, наяди, звір,
взяті пак, у природі, у голові, – допір
все, що намітив Бог і недоміг кагал
звивин, зійшло у камінь або метал.
Це – речей самкінець, це – за крок до мети
дзеркало, щоб ввійти.

Стань до вільної ніші, випростай тілеса
і бач, як віки минають, як вищезають за
рогом, а у паху зеленіє мох,
і опадає на плечі пил – ця смага епох.
Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
скотиться умлівіч.

І зостанеться торс, безіменний, заціплий м’яз.
І по тисячі літ хіба яке мишеня з
ламаним кігтиком, бо таки граніт,
вийде зі ніші в сутіні, пискне й подріботить
через дорогу, ніже діжде в норі
ночі. Ніже зорі.
«1972»
------------------------------

Просто задихаюсь я уже від тління
Сирістю покритих посинілих стін, –
Горбиться побілка тужно у затінні
Та й камін чекає добрих перемін.
Ось у цвіт вберуться абрикоси й вишні,
І зазеленіють пишно ясени, –
Крізь розкриті вікна запахи торішні
Відійдуть безслідно в пахощі весни.
Зовсім небагато треба ще чекати
На тепло бажане в подихах вітрів, –
І наповнять хату святом аромати
Теплими дощами зрошених садів
24.03.15

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка
Личинку тягне,наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова, не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».

P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

Жіноча дружба... Горобці поштові,
Розкришені секрети і мости.
Лишилося у нас по сірникові,
Щоб зайнялися "досить" і "прости"...

Хіба ж ми винні, що повсюд амеби,
Плітки, багатослів"я і табу...
Я першою сказала: "Вже не треба".
І пропустила книжечку... табун...

А потім спозирала із осоту,
Як піднесли букети і хліби...
Та й хто була для тебе? Зірка сота,
Що осявала косяки рибин...

Ти снишся, бо на хвилях прісно, тьмяно,
Пластмасові шезлонги, кислий фреш.
Зійди на берег, ось фортепіано.
Хоч пилюгу брильянтову протреш.

Спіткання, вірші, таїни, листи.
І докір перманентний: ти не з тим...
І в"януло обличчя-ананас...
Я не зуміла осявати - вас.

2015

У ту далину, де гори високі,
Покрились лісами у ярусів шість.
Моє серце злетіло над ними як сокіл,
Знов серце в тривозі чекає на вість.

Стривожено серце чекає несміло,
Боляче б’ється у груди, бідненьке.
Яка прийде вість – чорна чи біла,
Від України, далекої неньки.

Там залишив я за вікнами осінь,
Поринув у зиму, і дальше в весну.
Ти Україно мені снишся досі,
Коли на хвилину приляжу й засну.

Що буде за тим, що буде ще нами?
Є окрім надії й відлуння біди.
Відлунює серце тими громами,
Що з України доносить сюди.

Дивляться очі сумно за обрій,
О як важко неволі скинути гніт.
ЙДУТЬ з України вісті недобрі,
Знов кров’ю залитий жилавий граніт.

Жаль міри немає – одні тільки втрати,
Хочу Вкраїно тобі послужити.
Знову за волю прийшлося вмирати,
Дай боже сили все це пережити.

Сургут 2014 р.

Живий тепер, зрівняй його з собою,
Сьогодні ти, пізнай його в собі.
А пам’ятник ногою кам’яною,
Уже ступив за Україну у двобій.

Він йде у бій, і в тім кровопролитті,
Колись тай переможе все – таки.
Вони живі, вони зовсім не вбиті,
Борці за волю – наші земляки.

На їх могилах проростають стебла,
Про них гудуть легенди і пісні.
І ти візьми, візьми їх біль на себе,
Нехай вони тобі присняться в сні.

Вони за волю тут вмирали всюди,
За волю віддали своє життя.
Про те по вічно пам’ятайте люди,
Що би назад не було вороття.

Він все стоїть, і більше не зігнеться,
У пам’ятника серце кам’яне.
А я дивлюсь, і так мені здається,
Що не його убили, а мене.

Івано Франківськ 2013р.

Тупа пила, тупа пила
Чікі-чікі, чікірда
Всю горілку перепила
Удовиця молода.

Тупа пила, тупа пила
Чікі-чікі, чікірда
Перегризла мужу горло
Удовиця молода.

Чікі-чікі, чікі-ріка
Треба вдові чоловіка,
Щоб на святки вся до цятки
Була випита горілка.

Тупа пила, тупа пила
В горлі мужа затупила
Чікі-ріка, чікірда
Удовиця молода.

Коли мужа поховала
Удовиця молода
Вся околиця гуляла
Чікі-чікі, чікірда.
2014 р.

Я долею обділений
Горем поцілений
Піду до бару нап’юся
В чарці горілки втоплюся.
Будуть багаті дивуватися
За що має бідний напиватися

Я у принципі не гордий
По всіх барах бю рекорди
Недопиту кимось чарку
Я хапаю із прилавку.
Будуть багаті дивуватися,
За що має бідний напиватися.

Скільки раз давав я клятву
Не буду пить її прокляту
Сама тягнеться до мене
Наче мати до дитини.
Будуть багаті дивуватися
За що має бідний напиватися.

Мій фінал – моя кончина,
Наспіх збита домовина,
Цвях останній затовче
Та, що з чарочки тече.
Ви багаті не дивуйтеся,
Йти за мною теж готуйтеся.
2014 р.

З Єгипту врешті вийшов темний той дивак,
Якому чернь вклонялася покірно:
Весь в таїнах й гордині непомірній,
Себе у захід сонця він одяг.
Вся світова юрба схилилася в поклоні,
Нездатна пана свого втямити слова:
Коли він говорив, здригалася земля,
А дикий звір лизав його долоні.

Прийшло невдовзі зло з незнаних берегів,
Де шпилі золоті ховались в травах вільно;
У тріщину в землі світанок божевільний
Жбурнув хиткі будівлі міст людських.
Так, знищивши все створене у грі,
Здмухнув безглуздий Хаос пил з лиця Землі.

Дев’ятий йшов десяток Сету Етвуду старому –
Біля дверей своїх колодязь рити він почав.
Лиш Еб йому бурити день і ніч допомагав.
Сміялись ми: коли вже глузд повернеться до нього?
Втім, збожеволів також хлопець, що бурив –
Відвезли Еба до притулку; Сет же старший,
Вхід у колодязь щільно цеглою заклавши,
Артерію собі на шуйці вскрив.

Ось похорон пройшов. І всі ми зажадали,
Розбивши цеглу ту, в колодязь зазирнути,
Та тільки поручні залізні визирали
З пітьми, глибин якої не збагнути.
Так, цеглу ми прибрали, і – овва –
Колодязь глибший був за будь-які слова.

Пройти усі їхні стежинки,
В снопи збирати соломинки,
ночі з днями,
Єднати так чужі кровинки,
Щоб згустки крові бились в стінки,
до нестями.

Там циркулем, коло за колом,
Будуть вести крилом над полем
сумні лелеки,
Блакить мережевим картоном,
Влетить листом у серце стоном
чужим, далеким.

Там деревію дріб’язкі квітинки -
Поміж трави зіниць сніжинки –
глянуть любо.
Як навпіл ділять всі обжинки,
Людей єднають половинки,
радість – сумом.

2012

Мов кисень, загнаний в куток,
Непримиримий з неприроднім станом,
І в душу б удихнути кип’яток –
Повітря ж обертається кристалом.

В очах, що без води сльозять
Затягнута у голку нитка –
Єднання двох чужих понять –
Нестерпна біль й усмішка.

І суть, яка усьому мулька
Вмістила зміст один – людина -
Летить за вітром мильна кулька –
Їй душу віддала дитина.

2012

-1-
Твоя залежність поча́лася несподівано –
там, де закінчилося шалене бажання вижити.
Зброя, арешти – все в кращих традиціях кінофільмів
про бунтарів та їх антагоністів. Причина – вирішення
давніх проблем, що довго в тобі нагромаджувалися
і визрівали, щоб якось нарешті вибухнути.
І якщо тебе пам’ять не зраджує, вся їхня па́губність –
тільки втрата інстинкту самозбереження
від безвиході.

-2-
Все починається надто банально й заїжджено:
десь випробовується останнє в житті терпіння.
Ти відчуваєш: якщо і надалі так вуха розвішуватимеш,
то загримиш за ґрати чи в божевільню.
Можна, звичайно, ковтати усе, що кинули
з телеекрану, і бити поклони кожному,
хто не вважає тебе аморальним виродком,
але й не бачить у то́бі нічого хорошого,
тільки планктон, недозрілого споживача і виконувача
сотень обов’язків перед суспільством, сім’єю, державою.
Та чи потрібно стіною мовчання себе оточувати,
якщо говорити – найбільше твоє бажання?

-3-
І ти говоритимеш – мовою крику і відчаю,
що перетвориться в зброю й кидання каменів,
байдуже, в кого – усі, хто тебе пригнічує,
мають одне обличчя. З початком сезону опалювального
пам’ять активізується. Буде весело,
буде навколо натовп, що сходить з розуму,
і боротьба, достойна сюжету вестерна,
і чийсь надривний голос, що скаже: «Ось вони!
Ось винуватці клятого апокаліпсису,
що забирають наші життя й зарплати
і, як метастази – бачите! – розростаються
і стають адвокатами, суддями чи депутатами!»
Хтось говоритиме, хтось його перебиватиме,
гасла підсилюючи кількома гучномовцями.
Поруч, за рогом п’яниця-водій знову зробить аварію,
через десять хвилин набіжать роззяви і всі охочі
сфотографуватись на фоні швидкої і, може, міліції,
а якщо пощастить, то й розтрощеного авто.
Бо не вистачає пригод, хоч за кілька кварталів тривожно змінюється
ціла країна. Та горе-фотограф – звичайний актор,
що любить себе відчувати героєм екшену
(і начхати, що всі декорації – постановочні!).
Він зовсім не схожий на тебе, такого залежного
від хаосу, кайф від якого
ти завтра
замовчуватимеш.

30.12.2014

Там ще твій голос, незримо гострий,
і стриматися – ні охот, ні сили,
тільки б дивитись кудись у простір,
що, як хребет сколіозника,
скривлений,
і віртуозно, наскрі́зно ви́щати
всоте, а може, уже й встотисячне,
ні, не боятись гримас і вищирів,
світ апокаліпсисами
знищити.

Там ще твій погляд, до сліз наляканий,
і віртуальні думки-метелики
в клавішах-клі́тках тремтять, лялякають –
їм би звільнитися, вражий
телепню,
і у слова, як могили, вилитись,
і голосити у пік загострення, ла-
тиницю плутаючи з кирилицею,
молитися їй, як своєму
Господові.

Там ще твій дотик, тонкий, як тиша,
і рушники, що в руці білішають –
їх я картинами світу вишила,
вибач, що трохи страшними,
іншими:
світло і сніг – у червоно-чорному,
тільки би вистояти і вижити,
бо, обертаючись з ніг на голову,
навіть коти можуть стати
мишами.

Там ще слова, що свистять, мов постріли,
літери-кулі і кулі-літери –
тільки б летіти кудись у простір
і до останнього їм
не вірити,
не помилитися б і осилити
шлях, шкутильгаючи в ніч на милицях,
поки твій голос, тонкий і вицвілий,
в сивій агонії не
розчиниться.

02.09.2014

Все проникає. В руці вже рука,
Стерті в ній лінії. Не помічаю,
Хто біля мене, для кого вже я
Самопроник і тепер виживаю.

Не чинить опору – все проникає.
Мов кінцем штопору в гущу корка –
Перехитрить низхідною спіраллю –
Все відкриває. Отрута ж питна.

Все проникає різцем комара,
Писком нечутним мене обкрадає,
В венах отрута, що випив вже я,
Все несвідомо перепроникає.

2012

Як у диму, весняний сад
І небо ледь блідаво-синє.
Рожевий відблиск погаса –
Вже день стомився. І посивів.

Лише повітря бадьорить,
Тече, напоєне снагою.
Свинцева змучена блакить
Висить, мов туга за тобою.


21.03.7523 р. (2015)

Хочу стати для тебе я річкою. Вільною, щирою.
Витікати із гір і потоком нестись гомінким.
Бути голосом трав, легкокрилою ніжною лірою.
Загортатися в дощ, укриватися сонцем палким.

Ти би пестив мене, розглядаючи кожну заглибину.
Роздягаючи так, як сакральну перлину живу.
В цю квітневу весну, на світанки прозорі розділену,
Ти відкрив би мене, відчайдушно просту і нову.

Хочу стати вогнем, що палає безжально принадливо.
Талісманом твоїм, обіцянкою чистих октав.
Щоб мене ти бажав у короткі хвилини пожадливі.
Щоб мене всю кохав.
24.03.2015

„Плине кача...” в Україні
За ліси і гори.
„Плине кача.” Сльози плинуть,
Як вода у море.

Плине, плине, „Плине кача”
Нашим рідним краєм.
Сирота, вдовиця плаче –
Горенько гуляє.

Обірвали воріженьки
Кобзареві струни,
Щоб не топтав доріженьку
Козаченько юний.

Над країною здалека
„Плине кача, плине”.
Ти куди злетів, лелеко,
Мій єдиний сину?

Від Майдану, Іловайська,
Всі сини – птахами!
І груднева ніч і Майська –
То журба для мами.

Від біди, війни цієї,
Сльози в море синє.
Над країною моєю
Доки „Кача плине...”?

20.02.15

А дні завжди вигулькують із ночі,
Коли ранкова устає зоря.
І вітер хмари розриває в клоччя,
А біля мами гріється звіря.

Як повсякчас в усталенім порядку -
Зима, весна... І холод, і тепло.
І тільки люди ігнорують згадки
Без висновків із того, що було.

Не вчать повтори, де біда і війни,
Де вражий чобіт - по твоїй землі.
І задихнутись, втрапивши в обійми
Того, хто братом звався, в кабалі.

Той, хто на грудях рвав косоворотку,
А сам найкращих наших – у ГУЛАГ!
І льотчицю Надію, патріотку,
Теж не минув оцей архіпелаг.

Ви – матері, своїх синів єдиних
Шлете на смерті у чужий Донбас.
Заради чого, адже в Україні
Своє життя, свій біль. Але для вас

Незрозумілий і Майдан, і сльози,
Й за що під кулі наші йдуть сини...
Теплішає. Вже скоро перші грози.
Коли чекати нам кінця війни?

16.03.15

На вокзалі безхатченки гріються в сонці,
На пожухлій траві розіклали скарби.
Без родини і хати, дверей і віконця,
Є окраєць, вода – і немає журби.

Ще холодна земля і теплом не прогріта,
Березневий від неї іде холодок.
Та поглянеш на цих і згадається літо,
Де в сережках вишневих радіє садок.

Де немає війни. Всі безжурні, щасливі,
Ще не знають, хто з них сирота і вдова.
А сусідка збирає дозрілії сливи,
І старенька матуся зі мною, жива.

Від Майдану лиш рік, а, здається нам, вічність,
Де ще Сотня Небесна боролась, жила.
А в країні – війна, вже відкрито, у вічі,
Смерть незримо до кожного дому ввійшла.

Я тихенько іду по яснім березолю,
В місті люду, як листя, жовтіє трава.
В думці - як там солдатики наші у полі?
І, стискаючи горло, сивіють слова.

26.03.15

Корнями в землю дерево
Вросло на двести лет.
Кора совсем изьедена
И веток многих нет.

А лишь весна приветила,
Из чёрных, ветхих дыр
Зелёным разноцветием
Душа глядит на мир.

12 мая 2006 г.

Я відкриваю вікна по ночі,щоб впевнитись у вуличному сні.
Вивітрюється смак,
не вивітриться тиша.
Щоб ти на звук її ішов наосліп через воду і байрак,
щоб яблука залежані збирав і клав в рюкзак до одягу і книша,
щоб всі ті речі,що є на тобі просякли вогкою землею,
щоб йшов у вигадане мною місто з матерії і клею,
щоб голос твій у темряві просвічував душу з бетону.
Прийди і прокинься зі мною по один бік кордону.

02/2015

дивлюся у місяцем замальоване завіконня
і знову з’явилась ти… з’явилося знов безсоння
перед очима кіно нашого закам’янілого Криму
незриме якесь кіно – німе в якому лиш бачу зиму
завішені вікна – закутані пальми – закуті люди
не буде тут літа – шепоче ніч – тут нічого для вас – не буде
хіба що в майбутніх втіленнях стоятимете на розі
вона мечеттю зачуханою… ти чайханою при витій дорозі…
а може піснею носитиметесь з вітрами із Чатир-дагу
… встаю дістаю свою потаємну – від себе самого – флягу
і наливаю по вінця собі і ночі кримського сонця
ми випиваємо з нею до денця моє безсоння
ми випиваємо долю розлиту в скляні судини
ніч дарує мені як другові сну десь зо дві години
я самотності ремеслом іще ночі щедро віддячу…
і волочиться ланцюгом порозкидане вічністю залізяччя…

Сонце весняне крізь хвою
Світлом і тінню мережить
Стовбури сосон.
Лунко цвірінькають птахи малі
В верховітті.

Рух незбагненної вічної сили
Котики виткнув на гілці верби
І жебонить у струмку.

* * *

Так і живу: чи тінь, чи нетля тіні,
навідмаш всі далекі острови.
То віднайшла метелика на сіні.
То вершник я. Лише без голови.

Так і живу: вип'яльцюю на п'яльцях
свої хрести чи сни, а чи той сад,
що переріс у вічного скитальця
(мабуть, садила якось невпопад).

Так і живу: вторинним білим цвітом,
що недоречно восени зацвів.
Чекаю літа, потім знову літа.
Дивуюся перетіканню днів.

Тучи пО небу мчатся отарой овец...
Воспаленный закат догорит, как костер...
Ну скажи же, подруга, скажи, наконец,
Все, что высказать хочешь, и весь разговор.

Расскажи как бывает порой тяжела
Эта ноша сокрытой любви от других,
И с тебя я сниму тот обет, что дала-
Все печали со мной разделить на двоих.

Расскажи, как бывает постыла постель
С тем, с которым испила ты жизни вино.
Как со мной быть хотела хоть пару недель-
Да не все, что желается, жизнью дано...

Расскажи, как в окно зазовут соловьи
Твою женскую душу весенней порой...
Эти ночи огня- не твои, не твои...
Мы вдали друг от друга. И ставни закрой.

Догорает закат, как костер на лугу...
Вон слезинка скатилась в ладонь по щеке...
Ты же знаешь... Ты знаешь. Я все, что могу...
Правда, легче? И я ухожу налегке...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115032700817

черговий реверанс
учорашній екстаз
мікстує Брамс
гасовою лампою
смолою брунатною
валить бас

у надриві ти
відгукуюсь я
чи то пак інтуїція
трансляцію шпальт
обриває фальш
і твоя амуніція

млою поросли
дощові мости
описані стисло
крига скресла
готуй весла
маньєристе

2015

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Як прощалась герань з пелюстком,
В тій же легкості ніжного танку,
Чайний лист опускавсь кип’ятком,
Посвящаючи воду в заварку.

Як метал розбивавсь об фарфор,
Віддаючи солодку заправку,
Так світання влилось в виднокол,
Розливаючись блиском серпанку.

Розлучалось повітря з теплом,
Полюбившої його кімнати,
Й скрипом кватирки бігло вікном,
Щоб холодне повітря кохати.

А час летить зі швидкістю трембіти,
ломає всі мої стереотипи,
пригнічує колишній ідеальний стан
і зводить результати всі в капкан.

Залишивши мою позицію в минулом,
бере початок від душі мого відлуння
і втягує у свої нереальні плани...
Летить, летить зі швидкістю земної гамми.

Встигаєш ти чи не встигаєш - не його біда!
Він тихо йде собі, поки живе душа
Оцей незвіданий промінчик часу, який рахує небуття.
А лиш зупиниться на мить - і зникне все, чого і так в тебе нема!

26.03.2015

Його біль так кричав -
Що горіла земля
Його біль так мовчав -
Що кипіло життя

А за цим всим стояв -
В чорній схимі монах
На весь люд заявляв -
Від війни тільки прах

Бережіть світла міць -
Заучіть щоб уміть
Не убий , не образь -
Бог так свідчив - беріть...
2015р.

Розпиляємось… Ми єдиним
Многособієм прикидаємось,
Виставляємось одним цілим,
А у кількостях розсипаємось.

У невинності розпиляємось,
Викидаючи в очі вину.
Не збиваємось в груд, не каємось,
Розтираємось в пилину.

Ми невтримними розливаємось,
У невичерпному струмку –
Висихаємо, розщепляємось
І вдихаємося в пусту.

Розпиляємось, не єднаємось,
Замикаємось за замками,
Не плечима ми віддаляємось,
Розділяємося думками.

Ми злітаємо, приземляємось,
Ніби крила й не розправляли.
Не об небо ми розбиваємось,
А стираємось в тротуари.

Випурхаємо й озираємось,
Скільки ще розпилилось з нами.
Ми секундами розпиляємось,
А зціляємося віками.


2012

Жартує сонця промінь жвавий
Ми у двох зустрічаємо день
Босоніж - по росі кольоровій
Заохочуєм ноти пісень


Щастя крила , мелодії раю
Поцілунок в гарячі вуста
Соло пристрасті розум бентежить
Зацвіла мальовнича земля

Заплелося колосся у травах
У очах - кришталева ріка
Загадкова сопілка кохана
Ворожила у полум'ї сна

Геніальність ранкової тиші
Солод лагідний , грація тіл
В котре знову себе запевняю
Хто не вірив в любов - той не жив.
2012р.

Бачиш - як весна заводить
Поміж хмар громами бродить
Сліпить заревом , спішить
Сонцем вище все горить

- Знай ! Це я по тебе йду...

Чуєш гомін - спів пташиний
Із під снігу цвіт первинний
Промінь грає веселун
Пролітає мов скакун

- Знай ! Це я до тебе йду...

Вірь що щастя не криниця
Тільки раз дає напиться
Водить хороводи мрій
Чистим серцем щоб зустрів

- Знай ! Це я тобі кажу...

Як не може день без ночі
Як чарує звін природи
Як безкрайність глибини
Як відвертість чистоти

- Знай ! Я так в тобі живу...

Ранком я тебе цілую
Білим голубом воркую
Повінь береги змиває
Лебідь парою літає

- Сталося ! Коханий , і люблю...
2010р.