Немає для білочки більшої втіхи,
Як в пору холодную їсти горіхи,
Під спів хуртовини дрімати в теплі
І мріять про літо в затишнім дуплі.

20 грудня 2012 року

Не знаю колискової...
А донька
Прохає колискової, аж плаче.
Бліде обличчя в доньки
І гаряче.
Мов кволе пташеня – її долонька.

Не знаю колискової...
Навіки
Я загубив її,
Мов кінь – підкову.
Я подаю дитині різні ліки,
А донька плаче:
"Тату, колискову...".

Не знаю колискової...
Та знаю,
Яка вона потрібна в цю хвилину:
Піду і колискову пошукаю.
Знайду –
Приколишу свою дитину.



1986

Лютує шалена зима:
Ні стежки, ні шляху нема.
Іскринками світиться сніг,
Нудьгує самотній поріг.

12-14 січня 2013 року

На веселці - Василинка.
У Василинки - веселинка:
Сяє барвами стежинка,
Що торкається хмаринки.
Як веселку обертати -
Буде весело скакати,
Любо човном веслувати!

Ну й сумна ж зима-пустунка!
Віє вітер дзвінко-лунко.
Мерзнуть ручки, мерзнуть ніжки.
Ні стежини, ні доріжки.
Не посієш на морозі
Гожих квітів при дорозі.
В небі жайвір не літає.
Лиш сніжок все замітає…

23 січня 2013 року

Навкруги зимова пустка.
Сниться зайчику капустка,
Тепле ніжне юне літо,
На лугах духмяні квіти.
І в пташок прекрасні сни:
Про швидкий прихід весни,
Про зеленую травичку,
Про струмків стрімких водичку.
А деревам сняться шати,
Мальовничі білі хати,
Солов’їні милі трелі
І погожі дні веселі.

23 січня 2013 року

Закричав малий Тарас,
- Ой, страшне тут щось у нас!
Через вулицю у двір
залетів страшенний звір!
Ой, рятуй! - кричить хлопчак,
- Він гуде, немов літак!
Волохатий, як ведмідь!
Ой, готуй скоріше сіть!
Величезний, мов гора,
порятуй, бо це не гра!
Засміялася Маринка,
- Ти кричиш, немов дитинка,
братику, мені повір,
не страшний тобі цей звір!
Діставай сердечко з п'ят,
не чіпає він малят!
Це комаха з роду бджіл,
а зоветься просто - джміль!

21,01,13

Що за дивна сміхота?
Пес тікає від кота,
Щулить вуха, весь тремтить…
Хоче кіт його набить.

19-21 грудня 2012 року

Кораблик по морю пливе в далечінь,
Він бачив морів й океанів глибінь.
Проплив і в холодній, і в теплій воді,
І чайкам у небі з труби він гудів -
Він сотні красивих побачив земель.
Та нам розповів мандрівний корабель:
“ Ріднішого берега нам не знайти,
Де вчився уперше по хвилях пливти!”

Замело сніжком дорогу.
Як добратись до порога?
Засмутилося зайчатко:
Загубило маму й татка.
Вушка мерзнуть на морозі,
Мліє серце у тривозі:
Ні поїсти, ні спочити –
З горя можна вовком вити.

27 грудня 2012 року

У зимовий диво-ранок
Вибіг я мерщій на ґанок,
Щоб побачить дивовижу –
Зайчика на білих лижах!
В білосніжнім кожушку
Аж мигтить він по сніжку!
На плечі в нього торбинка,
У якій лежить морквинка.

13-14 січня 2013 року

Очі в нього сині-сині,
Як волошки у долині.
Сонцесяюча усмішка
Ще й чубок пшеничний трішки.

29 грудня 2012 року

КРИМСЬКІ ТАТАРИ
(Не орда – народ)

Татарин кримський – це наш брат
По спільній долі і недолі.
Один імперський «самокат»
Нас на одному дикополі
Давив жорстоко. І доволі! –
Один знущавсь над нами кат.
Татарин кримський – друг і брат!

Кому печаль свою повім?
Не бігти ж зопалу в Європу,
Коли близенько брат Селім –
За смужечкою Перекопу
(Не треба й кінського галопу,
Щоб долетіть в Селімів дім)...

Печаль Селіму я повім.


КАРАЇМИ
(Народ-ендемік (вимираючий))

Діти кримських степів –
Караїми,
Що птахами відлинули вдалеч,
В галичанський,
Князівський ще Галич,
Прижились там і стали своїми...

Вже й не віть – гільченя України
Поміж тих, що тонкі й найламкіші...
Хай підтримують вас, караїми,
У печалі й журбі мої вірші!


КРИМЧАКИ
(Так само, як і караїми)

І кримчаків зосталось мало
У їхнім рідному Криму...
А скільки ж їх, було, пропало,
Упало під імперське рало,
Розтало в чадному диму?!

Хай буде тяжко небувало
Мені самому – всіх прийму,
Потисну руку й обніму,
Надам нічліг і покривало
Малому братові свому.



Далі буде...

Завтра синій-синій
Злине з неба іній,
Вкутає землицю ніжний морозець.
Завихріє вітер,
Загойдає віти,
Поведе красуню Осінь під вінець.

15-16 жовтня 2012 року.

Як відійде зима навісна,
То прилине весела весна.
Повернуться додому пташата,
Одягнуться дерева у шати.

18 грудня 2012 року

Ніччю жовте каченятко
Тихо вибігло із хатки,
І на небо піднялося:
Золотіє там колосся.
Ласувало тим зерном-
Тепер сяє за вікном!

Ведмежаті паротяг подарує тато.
Із мотузкою синок, як водій завзятий:
То протягне по траві, у садку – по квітах,
По обідньому столі, де не можна дітям.

Ну а нині, ну а нині… їде паротяг по спині
У старезного ведмедя, що приліг поспати!
«Паротягу скрізь дорога!» - каже ведмежа те.

Попричіплені вагони різнокольорові,
Навіть фари в паротяга жовті і здорові!
Світять-світять мамі й татку цілі дні і ночі.
Ведмежа із паротягом бігає, де схоче.

Може, бігало ще б довго наше ведмежатко,
Та відпало в паротяга праве коліщатко.
І вагончик відчепився, у травичці загубився.
Певно тільки ведмежатко бавитися не втомилось.

На подвір’ї плакала квочка:
« Загубила свого я синочка!
З чорним чубчиком півник мій був,
Я квоктала йому – він не чув.
Загубився в травичці малий,
Хоч би котик не стрівся рудий!

А тим часом чорненьке курчатко,
Дременуло до ставу, на кладку.
«Про купання від качечок чув»,
Бульк у воду – і ледь не втонув.
Врятувала його спритна жабка,
Що сушила на березі лапки.

Жабка Мотя та й стала казати:
– Треба плавати вміти навчатись.
А до річечки сам – не ходи,
Бо накличеш на себе біди!
У ставочку ж холодна водиця,
Тато й мама стануть журиться.

Йшла назустріч курчатку Піпінка –
Мишка спритна, сіресенька спинка:
– Я тікала сьогодні з горища,
Від страшного, рудого котища.
Будь уважний в дорозі, мій друже,
Кіт Василь дуже спритний і дужий.
Пі-пі-пізно, час в ліжечку спати,
Й стали мишка собі позіхати.
І додому верталось курчатко,
По дорозі забігло на грядку.
« Щось довгенько нічого не їв,
Ох, сьогодні я так зголоднів!
Кріп зелений – смачненька травиця,
Треба ним мені підживиться.

Грядку ту песик Лапчик стеріг:
Гав-гав-гав! – Він швиденько прибіг.
–До городу тебе не пущу,
Кр-ріп росте для смачного борщу!
Р-р-р, нам бабуся зготує його.
А курчаткам – клювати зер-рно!

Маму стріло курчатко маленьке:
– Не хвилюйся, моя рідна ненько!
Чорний чубчик котів – не боїться,
Добре знає з ким треба водиться.
Я ходив у садок, по комашок,
І нарвав тобі, мамо, ромашок!

Пригорнула крильми мама-квочка
І сказала своєму синочку:
–Як ідеш кудись, любий мій синку,
На хвилинку, на мить, чи годинку –
Треба дозволу в старших спитати,
Небезпечно самому гуляти.
Чорний чубчик всміхнувся завзято:
"Буду слухатись мами і тата!"

Під ялиною у лісі,
На широкому узліссі,
Святкували всі звірята
Новорічне славне свято.
Зайчик весело стрибає:
В подарунок моркву має.
Білочці ще більша втіха,
Бо приніс їй хтось горіхи.

20 листопада 2012 року

Йшло зайчатко по стежинці,
Пиріжки несло в торбинці.
І Богданчику, й Дарусі,
І Наталці, і Настусі.
Олексійку і Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.
Роздало зайча гостинці:
І Назарчику, й Маринці,
І Богданчику й Дарусі,
Ярославчику й Марусі,
І Сергійку та Оленці,
Ще й цукерочок по жменьці.

Киця спить - помила лапки,
Сплять в ставку зелені жабки,
Спить ведмедик у берлозі...
Місяць спати лиш не в змозі.
Світить він в твою хатинку -
Засинай скоріше, синку.

Скоро буде місяць лютий.
Хуртовини стануть люті.
Зарясніє снігопадом,
Мов небесним зорепадом.

19 грудня 2012 року

У грудневії завії,
У холодні буревії
У засніжене віконце
Загляда зимове сонце.

4 грудня 2012 року

Хоч людина й не літає,
Та красиві крила має.
Лиш поети-диваки
До польотів мастаки.

25 липня 2012 року.

До малої годівнички
Завітало дві синички.
З ними друг їх – горобець,
Сизокрилий молодець.
Підкрадався крадькома
Й сизий голуб до пшона.
Вітерець за ним подався –
З бідолахи насміявся!

20 червня 2012 року.

Мов гадючка, повилась
річка лугом.
Я до неї поспішав,
як до друга.
Задрімали вже джмелі,
стихли бджоли.
Тільки пахощі п’янкі
бродять полем.

18 грудня 2012 року

За віконцем у дворі
Розмовляли снігурі
Про заметену долину,
Про засніжену калину.

1-4 грудня 2012 року

Зітхає літо у зимову пору:
Тепла нема, а тільки снігу гори.
По засніжених доріжках
Не промчиш у босоніжках.

22 грудня 2012 року

Я дивуюсь: чи не сон це?
Розмовля зі мною сонце.
Місяць зіроньку гойдає,
Колискову їй співає.

21 грудня 2012 року

Побілила зима землю,
Навколо - біленько,
Бо на Новий рік в оселі
Сяє все чистенько.
Сіріблила густе гілля,
На вікнах мережки,
І морозу рукоділля
Крижані сережки.
Сніг у зоряних краплинах
Виграє яскраво,
І купається в перлинах
Місяць величаво...

Метелики білі,
Дітки заметілі,
Закружляли у таночку
По зимовому садочку.

11 грудня 2012 року

Падають тихі краплинки
Он із тієї хмаринки.
Весело листя хихоче:
Дощик його ж бо лоскоче.

19-22 грудня 2012 року

Пізня вже година –
Спатоньки пора.
Янгол в небі синім
Люляє хмарини
Дотиком пера.

І колише зорі
Місяць на ріжку.
А за теплим морем
Мрія спить прозора
В срібнім сповитку.

Примостилась ласка
В нічки на руках.
І мандрує казка
Котиком пухнастим
По дитячих снах.
25.12.12

Хто знає, як народжуються квіти?
Вони народжуються так, як діти,
як діти, б’ються в пуп’янку: на волю!
І пуп’янок здригається від болю.

Які солодкі материнські муки!
Весна бере дітей на теплі руки,
колише ніжно: люлі, люлі, люлі,
ростіть щасливі на обох півкулях!

Куди не глянеш: всюди квіти, квіти,
народжені для щастя, як і діти.


1960

Ранок зимовий
Згорнувся клубочком –
В Нати під ковдрою
Тихо воркоче.
Тепло і затишно
Тут біля Нати -
Ще би хоч трішечки-
Трішки поспати.
Тільки будильник
Уперто тенькоче –
Ранок з-під ковдри
Докликатись хоче.
- Ранку лінивий
І дівчинко Нато!
Це вже до школи
Пора уставати!
- Раночку добрий! –
Всміхнулася Ната. –
Я загорну тебе
В теплий халатик
Ще й напою із
Лимоном чайком –
Буде нам затишно
Й тепло обом!
2012

Сипле синій сніг –
Вже й не видно стріх.
Задрімав горіх
До весняних втіх.

5 грудня 2012 року

Є на світі (так і знай)
Хлопченя з ім’ям Люляй.
Кучерявий, в білій льолі,
Знає він казок доволі,
Має крилечка на спинці,
Сам не більший за мізинця.
Як тобі чомусь не спиться,
То Люляйко знадобиться.
Гарно очка закривай
І шепни: «Ходи, Люляй!»
Він прилине в хату нишком,
Прилаштується край ліжка
Та й зачне в’язати казку.
Ти прислухайся, будь ласка, –
Слово зá слово зав’яже
І такого нарозкаже,
Що казок для тебе стане
До самісінького рана.
2012

НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ
(Замість прологу)

Є в нас два автохтонні народи –
Українці і кримські татари,
Під знаменами злагоди й згоди
(Хоч були у минулім і чвари)
Проживають в єдиній державі,
Розбудовують рідну країну,
Прагнуть бачити в честі і славі
Батьківщину свою солов'їну.

За віки, в результаті міграцій,
Історичних всіляких процесів,
Діти етносів різних і націй
(А по вірі – і різних конфесій)
Прижилися у нашім суспільстві,
Полюбовно змішались по крові
І по мові, щоб жити, як в пісні,
Де слова всі і звуки – чудові,
Однорідно, єдинонародно,
Одностайно – як рід і родина,
Бо ж так Господу-Богу угодно,
Бо ж для всіх Україна – єдина!

Корінні кримчаки й караїми,
Нечисленні в Криму й Прикарпатті, –
Рідні діти вони України,
З власним звичаєм в батьківській хаті.
В степовім Буджаку, в Подунав'ї
Гагаузи живуть, молдовани;
В повній злагоді та рівноправ'ї
Поряд з ними – румуни й цигани.
В Приазов'ї – болгари й румеї,
Новогреки так звані... Сусідять
Їм північних країв «берендеї» –
Московити, – живуть тут осідло
Три століття... Вони безумовні
Наші кровні брати, хоч молодші,
Хоч підкреслено «російськомовні»,
Та здебільшого справді хороші.
Почуваються в нашій сторонці,
По-домашньому – наші ж країнці! –
Білоруси і македонці,
Славні чехи, словаки і німці...
Співіснують угорці й поляки
Із синами Сибіру й Кавказу
І Закаспію... Ви лиш погляньте
На оцю всенародну „оазу"!
Африканці в нас є, азіати –
Всі живуть з українцями в згоді...

Прочитайте цю книжку, щоб знати
Все про нашу колиску народів.



УКРАЇНЦІ
(А не малороси чи хахли)

Можна різне про нас говорити
(Знайде ж істину лишень наука),
Хто ми є... Чи сармати, чи скити,
Чи аланів і гунів сполука?

Варто знати, що ми не з запілля,
Не з країв закарпатсько-дунайських...
Безліч в сивих курганах Трипілля
Ми прикмет познаходили наських!

Для душі і для серця робота –
Пошук правди про рід і родину...
Почитаймо бодай Геродота,
Що писав він про нашу країну;
Пошукаймо у хроніках ведів,
Греків мудрих і вчених арабів,
Хто переднім був, хто попереднім,
Кого край Оріяни привабив...

Україна – країна містична,
Україна – держава реальна,
Не в усьому й не завжди велична
І далеко ще не ідеальна.

Але ж це наша рідна держава –
Щедрі ниви, і гори, і ріки –
І ніхто не позбавить нас права
Українцями зватись вовіки!

Ми – цієї країни країнці,
Цього безкраю-краю краяни,
І про це всіх сучасних „ординців"
Попередили... Наші Майдани –
Запорука єднання і сили
Автохтонного роду-народу...
Свідки нашої волі – могили
Всіх великих борців за свободу!

України-Руси пранащадки, –
Кров козацька пронизує гени, –
Ми не маємо права мовчати
В час, коли наші рідні терени
Яничарські гризуть «Регіони»
Ізсередини... Згідно закону,
Заявляємо: ми – автохтони
Аж від Сяну й до самого Дону!

У болоті бегемоти
Чай пили із бергамотом.
Бегемотове болото
Геть пропахло бергамотом.
А брунатні африканці
Босими біжать до танцю
Із Ботсвани чи Брунею
І великою сім’єю
Веселяться край болота,
Що пропахло бергамотом.


2008

На поля і на луги
Сиплють білії сніги.
Білосніжно навсібіч.
Навіть біла стала ніч.

1 грудня 2012 року

Цокає годинник
тихо на стіні –
Вперто і невпинно
наближає дні

До Нового Року,
до пригод нових.
Та веселий цокіт
враз неждано стих.

- Ей, дідусю Часе!
Де ж це ти утік?
Хочеться усім нам
вже у новий рік!

- Зупинився, друзі,
зараз я для тих,
Хто у цьому році
мовити не встиг:

«Дякую», «Пробачте»,
«А давай-но – мир!»
Ну а, може, просто
«Знову друзі ми?»

Поспішити прошу
спізнюхів усіх,
Бо за мить коротку
розпочну я біг.

Примху, бачте, маю
(давній-бо вже вік) –
Щоб усі щасливі
йшли у новий рік!
21.12.12 :)

Повірте, дітки, Миколаю,
Святий - прихильник ріднокраю,
Іде не тільки у Карпати,
А завітає в кожну хату,
У кожне місто і село,
Де снігом землю занесло,
Де білі ангели вгорі
Засвітять зорі-ліхтарі.

Іди ж, Святий наш Миколаю,
Подай же дітям все, що маєш,
Смачних цукерок повні жмені,
Ще й копійчину до кишені,
Буквар і книги пречудові,
Аж міх казок на рідній мові,
Щоб всі могли, не тільки діти,
Ще більше рідне все любити!
18.12.2012р.

Час на пустощі не гай,
Зимнє свято привітай,
Серце Богу відкривай,
Щедрим будь, як Миколай.

Не цурайся справжніх справ,
У душі таємних сховах
Щирий потяг не приховуй,
Якщо гарний шлях обрав.

Сам неси добро у Світ,
Сам давай тепло і ласку,
Подаруй чарівну казку,
Замість смутку – дивоцвіт.

І тоді у кожній хаті
Будуть добрі і багаті,
І щасливі, і завзяті
Кожне свято зустрічати.



©19.12.2012

Онуку Тарасу

Вербові котики пригрілись на осонні
і споглядають завеснілий світ,
і муркотить на божім підвіконні
найголовніший жмуроокий кіт,
рудий і круглий... Сонцем його звати,
по-древньому – Ярилом. Жебонять
струмочки й ручаї. А річка-мати
їх зустрічає хором жабенят,
посіяних в заплави повеневі
ярилом-сонцем. В профіль і анфас
позує веснорадісному дневі
веснянкуватий мій онук Тарас.

2007

Склом покрилась наша річка.
Замело сніжком поля.
Говірка й прудка синичка
Нас тепер лиш звеселя.

8 грудня 2012 року

Останній подих літа,
І листячком покрита
Іде красуня-осінь,
Квітчає травам коси,
Фарбує листя-шати
Й дари розносить в хати.
...А журавлі ключами
Летять понад хатами.

30 серпня 2012 року

Настя має стильну ляльку,
неабияку забавку,
зветься просто - Сміхотун:
ну й веселий цей пустун!
Дівчинка з ним бешкетує,
з ложечки його годує,
з ним співає, і хихоче,
а як спати час – не хоче.
Барбі модною не вдасться
зацікавити вже Настю,
бо з пластмасових красунь
милий тільки – Сміхотун!
Але скоро, через рочок
піде Настя в дитсадочок.
І з усіх ляльОк дитячих –
тільки Сміхотун заплаче…

Сім’я моя найкраща в світі,
Мені любов’ю ніжно світить,
Мов сонце завжди гріє душу
Із нею гори з місця зрушу.

В сім’ї мене завжди почують,
Пригорнуть та поцілують,
Для зради місця тут не має,
Промінням щастя розцвітає.

Сім’я – це радість, це любов
І захист щирих молитов,
Немов священний оберіг,
Врятує від всіляких бід.

В сім’ї традиції родинні,
Неначе квіти у раю,
З коріння в себе їх вбираю,
Назавжди в серці збережу.

Прошу я у Бога щиро,
Для сім’ї – добра і миру,
Щоб іще не один вік,
Процвітав наш славний рід!

***
Рівне 2012

Дивлюся у віконечко,
- Куди це зникло сонечко?
Матуся відказала,
- То хмарка завітала.
Поглянула я в небо,
- Чого, хмаринко, треба?

Вона мені сказала,
- Я з дітками гуляла,
та їм би на хвилинку
побачити ялинку,
високу і гарненьку,
лапату й зелененьку.

Униз летять з хмаринки
Оленки і Даринки,
Миколки і Катрусі,
і Петрики, й Ганнусі.
Кружляють, веселяться,
нічого не бояться!

Злякалася матуся,
- Вони ж бо розіб'ються!
Та я лише сміюся,
і зовсім не журюся,
бо то летять з хмаринки
не дітки, а сніжинки!

14,12,12

Білосніжна чарівниця
Зарум’янила всім лиця,
Замела хати сніжком
Й подалась кудись лужком.

5 грудня 2012 року