Якщо ти хочеш проковтнути це -  вперед. 
Я краще все перетворю на сміх і попіл. 
Забуду ключ від усіх своїх дверей. 
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.

Закриюся від натовпу плащем. 
Пройду як ніж через вершкове масло. 
Залишуся заручником речей,
з якими серце світить і не гасне.

З якими ми ніколи не впадем,
яким підвладні і моря і скелі,
які є ворогом існуючих систем,
які є річкою у цифровій пустелі.

Вони не потребують навіть уст,
вони стріляють влучно як пістолі.
Ті речи - розум, правда, глузд,
а головніше Воля! Воля! Воля!

Дикі маки забігли поміж пшениці,
І стоять край дороги, неначе ченці.
Мов легенда відома ураз ожила –
Червоніють поля край старого села.

Мак – не квітка, то спогад, то пам’ять, то знак,
Навіть в тиші є голос, допоки є мак.
Кажуть, маки червоні з’явились тоді,
Як судилося долею статись біді.

Коли крові краплина скотилась у пил,
Коли світ захитався, став дуже крихким,
Коли шабля козацька впала з руки,
Тоді стали червоними і пелюстки.

Кожен мак, як могила, котра без хреста,
Кожен мак, наче спомин про тих, хто не встав.
Проростає коріння в чорнозем сухий,
Мак на вітрі тріпоче тривожний, тонкий.

Бачить поле ще в снах і коней, і шаблі,
Хоч і бігають діти по ньому малі.
Та яке в них майбутнє: чи мир, чи війна,
Чи земля пам’ятатиме їх імена?

Чи насіється маку ще більше, ніж трав?
Чи захочуть у рабство піти? Боже, збав!
Незалежність вони оберуть, чи навспак?
Хай подумає той, хто зриватиме мак.

26.06.2025 р.

Поки тиша огортає шлях,
Рими причепились, мов реп'ях.
Бо іти у полі манівцем –
Як писати вірші олівцем,

Як етюд писати просто неба.
Кольорів багато і не треба –
Колір неба й стиглої пшенички.
Даром, що не ті, як у Павличка.

На полотні душі двоколірна олія:
Пшеничний - то любов,
А синій – то надія.

23.06.2о25

«Ні» чи «Так», а Всесвіт – проти.
Не буває «Так» чи «Ні».
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається питання:
«Хто насправді є святим?»

Той, хто тве́рдить, той, хто певнить,
хто попе́ред на коні,
заведе, зведе, зате́мнить!
То є правда? «Так» чи «Ні»?

Хто хоро́ниться, чаїться,
людям шепче переляк,
за великий світ боїться!
То брехня? То «Ні» чи «Так»?

Мабуть «Чи»! Бо Всесвіт – проти.
Швидше вищу мову вчи!
Правда – час, брехня – це «хто́ ти»,
і мовчи, бо в центрі – Чи.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Ти знаєш, я скучив за нами,
За вайбом розмов ні про що,
За зорями та небесами
І першим (ще сніжним) Різдвом.

Там юність бриніла у венах,
І світ був безмежний, мов сон,
Де кожне бажання напевне
Збувалося без заборон.

Ми бігли, не знаючи втоми,
І вітер гуляв в голові.
Спонтанність вела в невідоме
(Про інше не знали тоді).

Нам кожен той день сяяв дивом,
Наповненим сміхом дзвінким.
Ми вірили щиро й правдиво...
Були ще, напевно, дітьми.

Тепер же – дорослі, серйозні,
Постійно кудись спішимо
У справах своїх монотонних
З сухим лейтмотивом "Алло!"

Забули, як тішитись миттю,
Забули про зорі й пісні.
Одні лише "треба", "набридло"
По двадцять чотири на сім.

Зів'яли бажання та мрії,
Натомість — обов'язок, план.
І стали, немов, механізми,
Упершись очима в екран.

Хіба ми вже зовсім пропащі?
Не вірю, що згасли вогні!
Жевріє надія на краще.
Прокиньмося! Ми ж не такі!


16.06.2025

Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив гарячий подих на устах
Та поцілунок пристрасно-солодкий.
В обіймах ночі тільки ти і я.

Шампанське, "This I Love"* надривні ноти,
Тендітний твій напівприкритий стан…
Спинився час, завмер навколо простір
І Всесвіт теж немов забув про нас.

Тоді ти оголила душу й тіло.
В розпусну ніч, п'янку, неначе мед,
Кохали ми, живим вогнем горіли...

Та злодій-ранок в порох пристрасть стер,
До нас прокравшись сонячним промінням.
Прекрасний спогад — ніч оця тепер.



серпень 2022
(ред. березень 2025)

За горизонтом — цвинтар мертвих днів,
Де кожен з них — лише виток спіралі.
Чи зміст життя — це пошук голосів
У темній тиші зниклих ідеалів?

Чи доля — це невдачі марних спроб?
А, може, випадковий збіг обставин,
Коли душа, немов наївний сноб,
Блукає по вершинах і проваллях?

І вірний шлях, що вибраний колись,
Приводить до чергової розвилки,
Де тіні мрій минулого зійшлись
З холодним літом — міражем безликим.

Можливо, сенс не в пошуках скарбів,
А в тому, щоб прийняти порожнечу?
Однак, за розмаїттям гарних слів
Готує кожен план своєї втечі.



14.06.2025

Пестливі крапельки краси,
в своїй скороминущості вразливі, –
суті життя беззвучні голоси
до серця промовляючі зичливо.
Не чутно слів тендітних пелюсток,
а втім їх меседж зрозумілий –
цінуйте кожен паросток
І бережіть його. Щосили.
Щосили бережіть життя.
Його красу. Його відкритість.
Від чорних вчинків і думок
свій спільний дім, свою обитель
глядіть, шануйте, бо вона
крихка, коштовна й невідновна,
і щедро в вжиток віддана
без залишку і безумовно.
Чимало знайдеться таких
до різних руйнувань охочих,
тож бережіть й себе від них,
і кожен пагін та листочок.
Усе, що варто захистить,
не ледарюйте захищати
й зростайте, зрійте та цвітіть:
роздольно, пишно і строкато!

06.06.25

Була спочатку думка - потім слово,
найперше - числа, а пізніше світ...
і сила творча - хвиля вибухова,
мов парость, що пробила товщі лід.

Передовсім - канва математична, а потім вже оббіжниці планет...
так любиться мені із ніччю стріча -
який глибокий в неї чару лет.

Де я була, коли мене не бу́ло,
коли ще не родився життєвид?
Александрійське небо перетнула, яскрина таєн, звабна,
мов болід.

В якім горісі визрівали зорі,
в чиїх долонях плелися часи,
коли ще не дзвенів світанком обрій
і пелюстковим дивом не росив.

Іди, питайся - не спиняйсь шукати,
і не лякайся пасток на шляхах,
бо перед тим спадають істин шати,
хто прагне знань, мов голуба коршак.

Серпанок над Сепаріусом висне,
розгойдує світінням хижу тінь.
Ще спить...ще не здогадується місто,
що завтра обернеться все на тлін.

Що завтра - попід мурами науки -
невігластво пожежу розведе...
знання не можна брати грубо в руки!
Знання підносить душу і веде.

А що юрбі? - їй чварів би і гулу-
Їй не болить поламане крило.
Де я була, коли мене не бу́ло -
як світ ділився на добро і зло?

Тьма позаду. Я вже вдома. Ранок.
Вийняв з серця у крові меча.
Пригорнися до крила, кохана,
І любов'ю вицілуй печаль.

Двічі в пеклі наступав на міни,
Тричі кулі зачіпали чуб.
Я без тебе вже б давно загинув,
Ти ж - молилась. Бог тебе й почув.

Вибух. Темінь. Впав у яму вовчу,
З вирви виліз - цілий і живий.
А братів порвало на шматочки
І розкидав полем буревій.

Спогади - як невигойна рана,
Як прокляття і отруйний чад.
Прихилися до крила, кохана,
І любов'ю вицілуй печаль.

Got out of bed on the crazy side,
В незрозумілій люті.
Бачиш життя, як поганий слайд –
Біжи, і тебе попустить!

Звісно, лосіни у плямах ржі –
Це не весільне плаття.
Якщо не в гуморі, то біжи,
Біжи, і тобі відплатять!

По тротуарах і вздовж межі,
По теренàх, де терен,
Як пощастить тобі – пробіжиш
Замість хатинки в терем.

І за взуття своє не журись,
Навіть якщо елітне.
Найчорніша зі смуг колись
Стане як смуга злітна!

02.06.25

Чи може літо, що зів'яне враз,
Зрівнятись з поглядом твоїх очей?
Як лист зелений зжухне в певний час,
Так зблідне юність,  лине шкереберть.

Нам не страшні ні осінь, ні зима
Й пісок годин — володар над усім,
А думка, що закінчиться життя
І все прекрасне зникне із землі.

То як же вберегти крихку красу,
Яку життя дарує нам на мить? —
Лиш в слові, що влягалося у рядку
І в серці, що любов навік хранить.

Минуть роки, а вірш й на фото слід
Увічнять наш маленький рідний світ.



01.06.2025

Останній день весни.
де ковила та маки.
Тут все не про війну,
розруху та роздрай.

Тут ластівки – посли.
Він липне наче вата,
як тополиний пух:
"Дивись, не відпускай!.."

31.05.25

Так легко прощаєшся, легко знаходиш іншого.
З провінції в центр, від парку в гірський похід,
Від весни до весни, ти вбираєш вологу ніжності,
Мов забуті тобою в провінції білі сади.
Я бачу тебе за вікном. Так минає століттями.
Ти проходиш заквітчана щастям і пружна хода
Вбирає у себе всі погляди теплого міста
В якому минає розхристана юність твоя.
А ти роздивися — коріння будинків у вулицях
Де навстіж прочинені вікна і кожен фасад,
Пустими очницями сумно на тебе дивиться,
А десь у провінції геть пропадає сад.

28.03.2024

Я мав би стати твоїм продовженням
Знаходити відповідь на усі запитання,
Відбиті в долонях твого запрошення
Де стільки надії, любові й прощання
В посічених лініях долі й шрамах.
Я мав би скласти для тебе рамку,
Кадр із пальців, вказавши на межі
Чогось надважливого, стати знаком
Тягнути по сходах міської вежі
Де хмари на небі покриті лаком.
Я мав би, можливо, відкрити більше,
Як те що відкрилось для тебе зрештою,
Та це не можливо. У тих лабіринтах,
Кожен із долею власною вештається
Шукаючи вихід без нитки чи з ниткою.

27.03.2024

Ця війна не скінчиться, допоки у світі існує зло.
А зло, як ти добре знаєш, незнищенне.
Отже, радій проміжкам, коли ясно й спокійно, коли на душі відлягло.
І готуйся до бою, коли підступає темрява.

Але нащо боротися, якщо надії нема?
Якщо, як не борись, його неможливо знищити?
Будеш думати так, все направду буде дарма,
бо не зло, а покора йому є убивчою.

Зло – це місце, в яке ще потрібно прийти
й пропитатися так, щоб воно відчувалося нормою.
І ні в кого спочатку немає такої мети,
бо вона, як дивитись здаля, є занадто потворною.

Але інколи щось затуляє нам зір.
Але інколи ми обираєм свідомо не бачить
і прямуєм туди, де чекає чатуючий звір,
до пащеки його самі просимось й ліземо наче.

Завше можна спинитись і можна піти в інший бік.
Вириватись, якщо уже вгризлося, не підкорятись.
Бо зжере віртуозно, ти не помітиш, як зник.
Стать вмістилищем зла – ось цього дійсно варто боятись.

Тож, як темряву чуєш, готуйся заходити в бій.
Задкувати, вагатись, здаватись й благати негоже.
Ця війна наша спільна. Цей бій суто твій.
Ти не зможеш від нього втекти, а от виграти можеш.

25.05.25

І що людина проти цих небес? –
така маленька і така вразлива…

Можливо, віра, що Христос воскрес
мені поможе спромогтися дива
все ж зазирнути вдаль за виднокрай,
до горизонту дотягнувшись серцем.

Обітований відшукати край,
надій розбитих поєднавши скельця…

28.05.25

Істині холодно зимами,
Думи розпечені - в інії...
Я не полюю за римами,
Може, колись, як здитинію.

Липи торкаються вітами,
Змахують спогади юності.
Довго крещендо німітиме
В чорних обіймах байдужості.

А от у диво я вірую,-
З ляку сховалось під каменем.
Кличе журавлик до ирію
Марно - крило моє зламане.

Вічне - в патьоках і накипі,
Виразки видко під лахами.
Друзі ж нашітпують наклепи,
Лізуть в гніздо вогнептахове.

P.S:

Доста наслухався вереску,
Багнеться танців і музики.
Критика зайва для бевзиків,
Клізму зав'язую вузликом.

Саме там відчуваєш, що ти із глини,
Ще трохи і небо застелить дим,
Що навіть куля коли зупинить
Твої побратими продовжать іти
Саме там відступатимуть помисли давнього
Теплого сонця, чим далі – навкруж
Ковтатимеш сонячний попіл щоденного
Болю загублених, сонячних душ,
Що подих останнього їхнього слова
Мов капсулу помсти вкладає в твою.
Саме там перспектива стає чорно- білою
Відкидаючи зайве, байдуже й пусте.
Ти зціпивши зуби обманюєш тіло,
Ти бачиш навпроти не колір очей,
А віру чи поклик, що кличе за обрій –
Загострений погляд прожитих ночей.

Саме там відчуваєш, що ти із глини,
Ще трохи і небо застелить дим,
Що навіть куля коли зупинить
Твої побратими продовжать іти.

20.11.2022

Старість стримувалась,
вік надходив,
але лику юнацького квіт!
силуету невчасність прожога!
завжда сповненість слів молодих!
з ним зживались незмінно і довго
поміж мертвих, нових і старих.

За єдино безсмертного хлопця –
чий феномен простий –
йдеться в повістях допотопства:
«Ось і тепер він живий».

Обручку срібну знімає
і на нитці шовковій гойдає:
«…Тільки палаючий віхоть тростини
і велика печера,
і неодружений хтось,
здається, геолог…
ні;
здається, первісна людина,
ні;
химера якась квола…
в однині.
Йде.
Порода пахне лосьйоном,
кухнею
і дітьми.
Ми –
наскельні малюнки
в скафандрах.
Він –
живий дотепер.

…Щось в печері раптово
схвилювало повітря,
це на вулиці час
помер…
Ні.
Це малюнки нас
на стіні.
Ні.
Це підземна ріка Луна
провалилася в озеро Тиші…
впала в озеро?
ні…
провисла.
Значить, це не вона
повітря в печері колише.
Це ще глибше –
на березі озера Тиші
дикий кіт, помираючи, випустив дух.
У-у-ух…
Як він потрапив туди?
Від біди – до біди.
Ні.
Може, це деґрадація людини
у глибини?
Ні.
Може, світ невідомий у тій глибині?
Ні.
Може, світ протилежний?
Ні!
Кіт обрав.
Він без вогню на кінцях тростини
повз у глибини.
А ми…?
йдемо попід люстрами кришталевими
під куполами печер
поза часами –
і ніхто не помер.
А чому..?
Бо ти є свідком,
і не бачиш нитки,
на якій гойдається обручка,
срібний маятник
благополуччя…»

Чи гіпноз є належним відбитком
константи?
«Подивіться уважно.
Я – Ваша мати…»
Так навіщо у вірші писати про хлопця?
«Це не вірш,
а остання з казок допотопства».

17–19 квітня 1995 р., Богдани́

Коли зліталися хрущі
На обвишнілу хату.
Щось відлягало від душі
Страшне і волохате.
І хата, втомлена в літах,
Підведена на біло,
Була, немов би молода,
Немов нова і ціла.
І потопали в бур'янах
Подвір'я, вирви, кроки.
Розбиті вікна, долі, дах
І спопелілий спокій...

Задай мені питання. Запитай,
у що моє закохане сьогодні.
Роки спливли крижинами. Й нехай.
Ми ж бачились лише напередодні.

Спитай мене щось щире, що тобі
хотілося б дізнатися сьогодні.
Зустрічними кругами по воді
ми вийдемо з глибин на мілководдя.

Можливо, я не зразу відповім.
Можливо, відізвуся не словами.
Ти з берега свого побачиш дим,
запалений сигнальними вогнями.

І як з-під льоду звільнена ріка,
питання хлинуть, збуджені й голодні,
та хоч яка їх течія стрімка,
всі будуть ніжні й тільки про сьогодні.

02.04.25

Давай розійдемось, давай
розставимо крапки і... капці...
І може вип'ємо по склянці,
як давні друзі... Чи давай
розіб'ємо усі чашки
і той сервіз з надбитим носом.
І може стане раптом досить
сварок на тиждень чи роки...
Або давай утнемо щось
шалене і надміру дике,
зі сміхом, танцями і криком...
І навіть, якщо раптом хтось
покличе копів, то на краще,
бо у житті сімейнім нашім
пригод замало відбулось...
хоч те було... і це ...і ось...
але ж мені того не дос'...

Після довгої праці нема заробітку.
Таргани перемерли від голоду в кухні.
Тільки літра вина в кришталевому кухлі,
у який хтось поставив розтріпану квітку.

Є кохана, в якої нема заробітку.
Скоро нас ознайомлять сусіди веселі
з прейскурантами цін на центральній панелі.
Я її не пущу! Сам піду напідпитку.

Є бабуся, в якої нема заробітку.
Тільки пенсія, здута до декількох пенсів.
Уникає всього, мов чудовисько Ненсі,
до якого всі їдуть на озеро влітку.

Мама й тато чекали свого заробітку,
аж набридло старим чорні дні рахувати,
десь поїхали в рай кабана годувати –
їх ту ж ніч обікрали крізь замкнену хвіртку.

Сестри й брат ще й не мали свого заробітку.
Ходять, носять подрані портфелі до школи.
Толку, мабуть що, з того не буде ніколи,
і держава зазна́є страшенного збитку.

Ось країна, в якої нема заробітку,
де працюють усі – та ледь-ледь животіють.
Зовні здається, що власті не менше потіють?
Бо зсередини ми вже потрапили в клітку.

26 грудня 1996 р., Київ

Ніч вила перекличкою сирен.
Ніч плакала вогненними сльозами.
Із списку в вічності вкарбованих імен
хтось поясність, чому це здійснюється з нами.

Хтось розкажіть, для чого цей кошмар.
Окрім біди, у нім нема нічого.
Для купки нелюдей «величчя і навар».
Скороминучі, ниці, дріб’язкові.

Тоді навіщо? В чому сенс і суть?
Який урок ми маємо спізнати?
Мільйони кроків з нерозумності ведуть,
а люди все іще примати.

24.04.25

Антитеза на вірш Анатолія Матвійчука

"Істинно кажу вам: Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3).

МАЛЕНЬКИЙ
Я маленький.
Ще зовсім маленький.
Хоч невдовзі у мене зима.
І нема вже ні рідної неньки,
Ані тата давно вже нема.

Я - маленький
Здивований хлопчик.
Не рахую змарнованих літ.
Не навчився ще множити в стовпчик
І читати буденність, як слід.

А довкола - великі люди
Гучно справи великі вершать.
Сіють зерна брехні і облуди.
Метушаться. Жартують. Грішать.

Світ - під себе лаштують наосліп,
Бо нагода ж така удалась!
Їм - дозволено все. Бо - дорослі.
А маленьким не можна.
Зась!

Світ дорослих - немов павутина,
Хто тут жертва, а хто тут - павук?
Я не рівня їм, я - дитина,
Замала для таких наук.

І блукаючи понад межею
З-за якої - нема вороття,
Я про щось розмовляю з Душею,
І не прагну в доросле життя...

Ви ж - рахуйте свої витребеньки.
Їжте полум"я. Пийте дими...
Я - маленький.
Назавжди - маленький!
Я чекаю Різдва
І зими.
#АнатолійМатвійчук

Олександр Сушко

Був маленьким.
Мов яблучка жменьки...
Нині - дід. Сивочолий монах.
Вже немає ні татка, ні неньки,
До багатства байдужий і благ.

Немаленький.
Далеко не хлопчик.
Маю сотню змарнованих літ...
А онуки ще множать у стовпчик,
Їм казковим ввижається світ.

А доокола, покотом, люди...
Із землі не підніметься рать.
Тут немає брехні та облуди -
Тут святі та пророки лежать.

До Дніпра повертаю наосліп
По ріллі, через вбитий Донбас.
І благаю, кульгаючи, в просинь,
Щоб Спаситель малечу спас.

Ми дорослі. Війна-павутина
Смерть уклала батькам до рук.
Спіть онуки, спокійно, й дитино -
Час не ваш для таких "наук".

Ми блукаєм давно за межею,
З-за якої вернути зась.
Ви ж - малеча. Ви ще з душею!
Вчіться жити в раю без нас.

Нам у пеклі чорти обценьки
Вже готують. Сіркодими...
Я, також був колись маленьким,
Бавився у війну та мир...

Скільки у твоє черево, череп, груди, тушу
Набили цього дешевого синтепону?
Хто вдихнув у повітряну кульку необмежену душу
І прив'язав до руки? Настільки ти відсторонений
Від спроби осмислити справді потрібну красу,
Яка заглядає ув очі простою істиною:
Тут немає для мене кімнат, ні щасливих країв
Не було тут ніколи, до слова, мого королівства,
Тільки мить, щоб впіймати в повіки той погляд Навік,
Що підносить тебе у проєкцію іншого міста.

03.10.2024

Дерева ще безлисті, а птахи
вже гнізда в’ють, викохують домівки,
сприймаючи оголені гілки
за місце для надійної криївки.

По лісу походжає благодать.
Повітря напахтилося весною,
і сосни дружелюбно гомонять,
впираючись у небо головою.

Розгладжують пошерхлі кожухи
старі дуби, статечні та розлогі,
на їхні стовбури нанизані віки
лісної величавої любові.

Штовхаються за простір в’яз і клен,
берези лопотять точеним станом.
Понад укладів, значень та імен
ростять життя – сумлінно й безнастанно.

Краєчки повилазили з бруньок.
Вітають світ, додаючись до нього.
Вдягає ліс весняний свій вінок,
готується гостей приймати знову.

12-19.04.25

Куплет 1

Зелений берег! Світлий дар небес!
Моя Пісківко! Світла берегине!
Тут голубіє Тетерева плес,
Лісів гуде прадавнє шумовиння.

Куплет 2
А голос твій, мов річка гомінка,
І усмішка ясніє світлосяйна
О, пісківчанко! Ружа у квітках!
Осонцений у час тривоги ранок.

Приспів:

О, юна моя пісківчанко!
Люблю тебе навіть у снах!
Ти серце моє! Ти світанок!
Зоря! Чарівниця! Весна!

Коли в твої очі дивлюся –
Я тану, я тану, я та...
Ти квітка пахуча на лузі!
Ти мрія моя золота.

Куплет 3
А вечорами над селом пісні
Летять у світлосяйне піднебесся!
О, любі пісківчанки чарівні!
Картин достойні! Шани і поезій!

Куплет 4
Нас надихають юні пісківчанки,
Серця палають їхні як вогонь.
Цвітуть вони, немов у полі маки,
Торкають серця лагідно мого.

Приспів:

Куплет 5
А навесні, в айвовому саду,
Під щебетання солов'їв у вітах,
Я пісківчанку стрітив молоду
І полюбив її сильніше світу.

Куплет 6
Роки летять, а в косах сивина,
І дум сумних у саквах долі повно.
Але Пісківка досі в моїх снах,
А пісківчанка любить невимовно.


https://www.youtube.com/watch?v=D_TGazBVP7Y&list=PLZHDry0Vx-F_EsBtNOUlAnwXF33Apk7QR&index=11&pp=iAQB8AUB

Фестини у столиці, День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.

Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Утік Спаситель, тільки я зостався.

Підложжя в ямі - запашний полин,
В атаку скоро, вже підвезли труни.
Шваргон у пекло, з труп'я равелін,
В югу стрибає пакоренок юний.

А порох пахне чисто бульденеж,
Пристрільна черга - віртуозне соло.
Підстережем вражину на тотеж
І мстою в серце шпигонемо сполом.

Ординець перший вистрілив! Ти ба!
І прямо в серце! Навіть мойра зблідла.
Хитнулась твердь, розтанула гнівба,
Летить душа, очищена, до світла...

14.04.2019р.

#напівіронічне

Є собі обережні,
Є однак "однозначні"...
"Бог береже береженого" -
Чорт береже обачного...
Вічність така глибока
А для брехні заплитко -
око завжди за око,
псячість завжди за литку...
В церкві - без Бога божі,
вдома - "за образами"..
В'януть тим часом рожі
випалені сльозами...
"Праведникам" би неба,
тільки ж до дідька лячно...

То ж берегтися треба
тих, що аж так обачні...

2025

війна малює кров'ю та водою
мольберти - долі душі та серця
війна малює... смерть її рукою
виводить вензлі з дозволу творця
вузли кармічні... петель - не злічити
дірки в серцях просвіти в головах...
у тлі десь бучі соледари охмаддити...
у тлі безумний усміх на вустах
на небезпечний хижий вищер звіра -
запроданська болотна каламуть...
у тлі чиясь освячена офіра
чиїсь любов зневіра жертва путь...
у тлі цвинтарних горбиків багато
де майорять заквітчані хрести...
війна малює обриси солдата
що взявся через неї перейти
війна малює кров'ю і водою
обранців долі і чужу вину..
війна малює смерть
на полі бою...
себе -
війну...

2024

Іноді краще розмовляти з тобою крізь сильний дощ,
Біля рожевих колон при вході до книжкової крамниці
Подумки, я веду з тобою надуманий діалог
Уявляючи каріатидою із незмінно пустим обличчям.
Дощ заштриховує вулицю. Жінка з парасолькою у руці
Схожа на героїню полотен Алекса Колвілла,
Бачиш, її парасолька, так само як ветхий балкон
Здається тяжкою ношею в залюдненім місті самотніх.
Чи от: приземлене небо у свічадах калюжних вітрин
Зазирає у тебе, немов у злочинця з номером
Записаним: двадцять чотири шість нуль один, пам'ятаєш?
З довгого списку щасливих, але знедолених.
Так: два дні, безпросвітно шумить вересневий дощ,
Я покинув те місце натхненний твоїм мовчанням.
Зрештою, людина звикає і до озерних площ
Осінніх небес у які самовільно пірнає.

04.10.2024

Серед тисяч вогнів
Єлисейських полів,
де з вітрин діаманти й парфуми
ваблять око моє,
не знайду тільки те,
що ніколи й ніде не забуду.

Вежі Ейфеля шпиль,
наче лезо, тонкий
що врізається в вистигле небо —
це всього лиш метал,
безжиттєва краса,
як і сонна, засмічена Сена.

Височенний Монмартр,
чарівний Но-тр-Дам —
велич їх перехоплює подих
і навіює сум,
що по тілу, мов струм,
бо сьогодні отут не з тобою.

Дивовижний Париж —
слава, бруд і престиж
замішались у ньому коктейлем.
Та збагнув я одне —
це усе не моє.
Він без тебе є просто музеєм.


16.04.2025

І ти мені явилася у сні,
журлива музо, зірвана з орбіти…
Кому довічні дала ти обіти,
що цвіт убрався у студений сніг?
Кому віддала крила золоті,
сама упавши у німу безодню? —
Колодязі глибокі і безводні,
а ночі — невиразні і густі.
І ми з тобою, подруго, удвох
відмолимо любов свою незрілу,
добувши з серця ті іржаві стріли —
а де є двоє, там уже і Бог.


15.04.2025

Перса давно загубили звабу,
Тіло набуло вторинної цноти.
Ти у душі ще далеко не баба,
але ж лопата, город, субота...

Вірш покладено на музику Сергія Степаненка.

https://youtu.be/VGCdBAGKmn4

канони ікони іконостаси
поклони богу чи свинопасу
нема різниці нема границі
не б'ють поклонів лиш одиниці
не горблять спини не йдуть за тлумом
не товаришать з вселенським глумом
за те від віку і аж до скону живих не люблять... такі закони...

бо знов ікони
бо знов канони
іконостаси і свинопаси розбиті чола
і правда гола

була би злотом -
були би ласі
та їй не місце в іконостасі

2025

За гаслами гасла...
За ними - глуха пустота.
Два боки медалі:
дорога в одвічне нікуди,
що завше широка, розлого-простора й не та;
і ниточка-стежка
до сонця між терня облуди...
Крізь біль межи глуму...
Помежи одвічні торги,
де спродують все, навіть те,
що купити не можна.
За гаслами - гасла,
а ще неоплатні борги
порожніх сердець і умів
у сліпих подорожніх...
Сліпі - не німі:
все кричать, що голодні вони,
хоч виїли все, що було
на лихварських застіллях
у час, як між глуму
чиїсь помирали сини,
а гасла скликали
на чорне-пречорне весілля...

За гаслами гасла...

2025

На вишневий цвіт – снігом.
Це не може буть збігом.
Тож, можливо, це випадковість?
Перебіжна пуста гоноровість?
Але ж цвіт в холодінні страждає –
опадає, дрижить й опадає.
Поріділі розхристані віти
вже не вкриті привітливим цвітом.
Він відновиться. Пришлого року
знову стане рясним й світлооким,
але цей, сьогоденний, він гине
перетворений в змерзлі частини.
Затули. Вберегти все ще можна.
Порятунку турбота тотожна.
Перешкодь заблукалому снігу
погубити розквітчане диво.

08.04.25

спершу пукла сухою глиною -
перша тріщина
друга - петлями...
розгалузилась павутиною
що зміїлася
бралась вензлями
а відтак розійшлася стрілами
кожна часточка відділилася
і кавалками оболілими
пообсипалась
покришилася...
перетерлася на піщиночки
половину вітри роздмухали
потім впали дощів краплини щоб
проридатися над розрухою
та й урешті запала пусткою
задзвеніла лункою тишею
моя душе розп'ята смутками
аби вічність мовчати віршами...


2024

світ завжди навпіл
навпіл завжди світ
прогалина розлізлася у прірву
а сонце пнеться
пнеться у зеніт
допоки хтось
його звідтіль не вирвв
не вкрав...
злодії нині скрізь
падуть у смерть
а крадене - з собою
і тратить бог з руки тремтячу вісь
між "бути" й "ні"
зливається з юрбою -
в розтятий світ
на "до" і на...
коли?
усе непевне -
бог пішов між люди
де голодом наповнені столи
де душі повні згірклої огуди
де бог не бог
де кроки від нуля -
злиденний злидень
без родини й дому...

...розтятий світ
і зрадницька петля
і гирло прірви
вицвілої втоми
у світі навпіл...

споконвіку світ
єдино навпіл з
прірвою помежи
а в ній без ліку
і без ліку літ
безсмертна смерть
що світа пильно стежить


2024

З біленьких сходинок атласних
таки змітав сміття!
Тебе оцінено прекрасно,
і ти пішов з життя.

Тебе забито на останній,
коли до пекла – крок,
аби спалити був не в стані
весь бруд од тих зірок.

Між другим поверхом і першим
у крові стіни всі.
Щоб храм не впав, його підперши,
ти мертвим трон посів.

6 березня 1995 р., Київ

Хто не пише муру, той не відає як це непросто,
Голова не гуде від кошлатих, похняблених рим.
Пегасятко моє манюпуньке, до пояса зростом,
Голосочок писклявий. В колеги ж іржання як грім.

Та не плачу, не заздрю і коси не рву від розпуки,
А моторно строчу про кохання, природу, пташок.
Це у геніїв від графоманства всихатимуть руки,
А для мене - що би не написалося - "всьо харашо".

Є гурточок адептів, чисельна фейсбучна отара,
Є бажання і сили творити удень і вночі.
Ох, сьогодні і дам в соцмережах прихильникам жару!
Патетичних утьопаю з пафосом всім калачів!

Політаємо сполом в пустих мудромислія римах ,
Не тікайте, колеги! А лайкніть віршатко моє!
Епігоне! Не дуйся! Невдячно на мене не блимай,
А під постом пиши: " - Геніально! Ну ти і даєш!"

8.04. 2025р.

І суд, і осуд, й просто пересуди,
і вічний торг, і душі на вагу
між тих, хто носить горде ймення - люди,
від тих, кому хтось завжди у боргу...

Плітки батожать люто з-поза плотів
поставу тим, хто кроку не спинив,
а вперто рай будує по голготі,
в той час, як "пеклу душу завинив".

Війна довкруж... Війна...
І кулі цілять
ув умисли, у смисли, у серця...
І блякнуть рештки світла уцілілі
душевного тремкого каганця.

І студить жили суд і пересуди...
Війна тотальна: душі - на вагу -
між тих, що древнє їм імення люди,
між тих, кому і боги у боргу...

2022

Янголу боляче.
Янгол не плаче -
мовчить...
Чую...
Лиш серце у грудях
заб'ється гучніше...
Скрапне сльоза...
Забринить недописаним віршем....
Щемко струною
у вальсі життя зазвучить...
Чую - не спить.
Він пантрує моє забуття...
Гладить чоло...
Розправляє
углиблені зморшки...
Часом, ввійде мені в сни,
щоб явитись на трошки
ликами тих,
з ким були ми
з одного життя...
Янголу зимно -
він знає зневіру мою...
Теплить, однак...
То його повсякденна робота -
гріти в обіймах...
Чи, просто,
стояти навпроти
німо пильнуючи,
поки жива і болю...

2022

Кожного дня в якомусь нашому місті траур.
Й загальний траур по всіх українських містах.
Світе, ти маєш на нього управу?
Світе, ти знайдеш на нього управу?
Бо якщо ні, він тебе перетворить на прах.

Світе, ти можеш його і усіх його служок прибрати?
Чи їх таких навіть пекло не хоче прийнять?
Там же на тому майданчику гралися діти.
Ще 5 хвилин тому гралися діти.
Чи ти оглух від усіх цих ридань та проклять?

Як же, скажи, ми усі дожили до такого?
Тисячоліття прогресу й такий результат.
Ми – надто хибний продукт для твоєї будови?
Ми – матеріал непридатний для світобудови?
Світе, для чого тобі знадобився іще один кат?

04.04.25

— Добрий ранок, кохана! Як спалось?
— Жартівник! Це вже майже обід.
Таки справді без чогось дванадцять,
Лиш спросоння не видно мені.
На столі пахне тепла ще кава,
Сонце сяє грайливо в вікні.
Ти усміхнена, ніжна і гарна,
Наче Еос, мов цвіт навесні.

Я пригадую лагідний дотик,
Поцілунок палкий на десерт,
Як твій сміх розливався по нотах
І стрілою летів до небес...
А сьогодні не так, тільки спомин —
Отой ранок недільний — та й все.
Сірий дощ за вікном, звук тривоги
І похмурий, холодний четвер.


03-04.04.2025

В міцних обіймах прохолоди
Після тягучого дощу
Хвилюються Дніпрові води
Розходяться Дніпрові води
По змоченому згарищу.
Віки прокочуються ними
І чайки звично ґелґотять
Середньовічні довгі зими
Вогненні і сталеві зими
На берегах м’ясце коптять.
Дими здіймаються стовпами
Прогірклий присмак в тих стовпах
Торкають води давні храми
Вціліли неприступні храми
Ретельно зведені в серцях.
Дніпро у стримуваній люті
Шипить і піниться, плює
Слова, промовлені й забуті,
Слова, важливі й непочуті,
В ім’я нескорене своє.

31.03.25

Я цілу зиму спав у мрійних снах,
А на душі сріблився білий іній.
Та з ирію вернулася весна,
А з нею разом голоси пташині.

Прокинулися почуття мої!
Від радості цвітуть, неначе маки!
Освітлюють березові гаї,
Шатро небес і золоті світанки.

Берези! Плачте соком чарівним!
Пробуджуйте сердечний в грудях стукіт!
Це сльози неземної таїни!
Це спогади про перші поцілунки!

Шепоче ліс березовий казки
Про те, як ми зустрілися з тобою...
Хиталися березові свічки,
Вгортаючи нас тишею-габою..

Довкола мир! Божественна краса,
Яку зрівняти можна тільки з раєм.
А сік тече, пречистий, як сльоза,..
Берези плачуть. А весна - співає!