Якщо не вчора, не сьогодні -
тоді колИ ще?

...Зненацька виринув з безодні,
на смуток ближче.
Душа тремтить
шалено-рвійно:
чи в рай, чи в пекло.

- Привіт!
- Привіт...

...Живи спокійно.
Я вже далеко.

20.08.2019

Повертаються тіні, голосить луна,
сірі звірі збираються по́ночі,
десь у лісі думок є стежинка одна,
по якій ти шукатимеш помочі.

З купки попелу Фенікс зорею злетить –
несподівано Божою іскрою –
ти усе зрозумієш на деяку мить,
мов молитвою станеш розкритою.

Ти оціниш цю мить понад міру життя,
ти зіллєшся, мов золото з променем,
ти питатимеш по́тім: "Це я, чи не я?"
і народишся вдруге за спомином.

2 серпня 2001 р., Богдани́

Озеро.
Човен.
Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть у воду – і знов одсахнуться,
їх сережки при осінній порі
з блиском дешевим…
і не продаються.

В їхніх верхів’ях живуть голуби,
й тиша повітрям тонесенько дише…
Лебідь зірве́ її з висі – в глибінь
й біле, як лілії, пір’я облишить.

Дробом свинцевим уражено дух,
щастя забито з чиєїсь рушниці!,
літо летить, мов розстріляний пух,
падає, падає в лапи до вбивці…

Як заповідно буває без нас,
риба нелякана в озері грає.
Опісля битв
переможений час
разом з птахами
і нами
вмирає.

22–23 серпня 1994 р., Богдани́

Мій палац стоїть на кордоні
архітектури і декорації.

Люди-ляльки живі-картонні
зазнають трансформації.

Лише одна половина – сцена.
Інша – глибока оглядна зала.

Дія перша! "Сьогодні трава зелена," –
сівши в чорну траву, коломбіна сказала.

Підіймалися хвилі овацій людьми
й билися в склепах театру в антракті.

З коломбіною пили какао ми
й животи розривали на клапті.

Дія друга. Її цілував арлекін.
Світло впало на справжні укуси!

"Ти ревнуєш?!" – вищала вона, а він
гарцював на червоній траві від спокуси!

У фіналі схопилися з місць глядачі,
розідрали завісу і сцену бомбили.

Коломбіні гіпси накладали вночі.
Арлекіна цвяхами до сцени прибили.

Скрізь дрижали фіктивних афіш мандражі,
оголошуючи карнавал.

Режисер зняв пенсне на тій межі,
за якою – провал.

18–24 лютого 1995 р., Київ

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних,
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

На трон, буває, лізуть по приколу,
І хоч із цього діла завжди пшик -
Володаря не критикуй ніколи,
А будь розумним, віршики пиши.

Найкраще - про любов, плачі з розпуки,
Безпечно й до вподоби читачам.
Тому, братва, візьму себе у руки
І поламаю критики меча.

За слово правди не дають медалі,
А от за "Гав!" - опинишся в суді.
Наквецяю...рожевих пасторалей
Про хтиві поцілунки пишних дів.

Про зойки страсті солодкоголосі,
Сплетіння рук, периноньки м"які.
Із двох стволів - поезії та прози,
Влупив, аж у Пегаса дрижаки.

На ці "труди" наснажує Ерато.
А потім, як минеться творчий сказ -
Хвалю, як дід мій - раб - священну владу....
Ну, як віршець? Не потривожить вас?

18.08.2019р.

Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…

Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!

Склади мене у рухи неповторні,
як Дух Святий, повз пальці відпусти,
а всі думки мої, мов землі орні,
осяй-осій зерном густо-густим!

Прокинься, люба мріє ясночола,
сльозою світлою до поцілунку з вуст!
Не згадуй вічні вчора й позавчора!
Лети ще вище, звідки час відпуст!

На всій меті своїй крапо́к настав яскравих,
у фарбах неземних, де барвів ніц,
щоб я промчав між них, як між обставин,
в олімп любові, подолавши бліц!

Це звершення – твої, бо я з тобою,
як з Богом ця ікона при стіні!
Перехрестися серцем і любов’ю,
закохана собою по мені.

2010 р.

Хай одержимість проповідує в самотності
підвладній тіні й тиші наростаючій,
як той актор, глухий до непристойності,
масивний вірш по-менторськи читаючи.

О, Рампо Часу! Ти освітиш кожного!
Усі страхи́, кошмари, нісенітниці!
Безглузду епопею зла художнього
перекладеш з часописів в обітниці!

Земля комусь холодні ноги вигріє.
Чоло гаряче довгий вітер вистудить.
І все мине – але ніхто не виграє,
хіба що просто привселюдно виступить.

В інакший час ми все б жили надіями,
отримуючи псевдокатеґорії.
О, Вічна Рампо! Дай антракт між діями!
Зміни порядок виходів Історії!

25 березня 2003 р., Київ

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як сонця щем, що ссе полісся край,
той горизонт, де в золоті всі кози
для юних нас, хто спив чарі́вний чай.

Там ніч пройшла, світанок спав з калини,
і голуба незаймана любов
звільнила цно́ту, вискочила – й лине
під мій неперевершений покров.

За мною, люба! – В перший день рожевий!
Щоб гай гудів! – А сич рубав дерева!

19 червня 1995 р., Київ

Нині, кажуть, літо. А у мене осінь,
В безвісті глибокій гибіє ашуг.
Вичавили з групи, як чиряк на носі,
Бо про чинну владу віршики пишу.

Вигнали по ділу, бо того я вартий,
Здужати титана гному не дано.
І на тому дяка - добре, хоч не страта,
Чи не кляп у рота, вмочений в багно.

Владу пранцювату торсати не модно,
Напишу про циці, тема о-го-го!
Хай живе спокійно гаддя підколодне,
Нум, на Єву хтиву із розгону "Гоп!".

Тьохкає пташина, дзеленкоче лютня,
Літгерой зриває з мавоньки труси...
Я писав про вічне, а тепер про прутня,
Бо такі вимоги. Бо такі часи.

Геть думки про дійсність! Киш тривожне скерцо!
Світ повзе у прірву, ну а ти мовчи.
З піднебесся літнє сонечко сміється,
Плещуть у долоні вдячні читачі.

12.08.2019 р.

Місимо, мішаємо, вминаємо,
час зацементуємо – й минаємо.
А воно стоїть – стоїть, не падає.
Та про нас ніхто-ніхто не згадує.

Ви танцюєте вальс-босто́н –
і торуєте свій бетон.

3 листопада 2005 р., Богдани

Яблуневі лещата.
Білі хащі з воронами жовтими.
Сонця безліч.
Усе у цвіту пломенить.

Опиляймося ним –
і любов’ю обпалимось згодом ми,
коли яблуко синє
спокусить у су́тінну мить.

Яблуневі ліси
розсадив білий дід перед бабою.
Літо, стяте серпом,
їх любові сповняло сто літ.

Їх кругле́ньке внуча
прокотилось з-під яблуні яблуком.
І сказала стара:
"Бо ти завше зривав пустоцвіт".

5 травня 1995 р., Київ

*1*
30.07.19. 06.46
Загадка світу - образ твій
Що на піску будує зАмки
І сорок літ в пустелі проблукавши Своє inkognite впізнАєш лиш у сні..
Воно як тінь під хвилі
Просить terra
І чайкам зв'язує хвости
І зранку будить під болгарським
сонцем
І сміючись серйозно кидАє в море всі твої свічки..
Від нього я почула вперше
КИМ є насправді і ЧОМУ
І ніби знову народилась
У мушлі і в піну
І п'ятирічний принц маленький Скаже:
"Уже тринадцятий з ягнят"
Чомусь так любо-любо стане - І хвиля утече з піску

*2*
1.08.2019. 159-ий
Із ненаписаного
З неназваного Вибране
Просто номер
на згадку літа
Що минає у долонях
І просто ти
Там де тебе не буде більше
Бо двічі годі увійти в те саме....
Ліжко
Бо надто мало часу для усіх часів
Щоб збіглися всі дощові краплини
В одній калюжі І ти як фея всіх дощів повинна
Усі калюжі звідати в ім'я
Бо не стоїть на місці день у році
І так знічев' я порахуєш дні І зробиш паузу на 159-тім:
Це 8-ме червня -
Вавель мій
Це храм твоїх думок
Тож недаремно
Ця дата, номер цей
В якім осердя ти пізнала
Духу


*3*
2.08.19 Змило з піском
Тіло локумить у м'ятних хвилях Дощ змиває під душем свій німб
І велика мушля простягає долоню
Ніч безсоння У тілі риби
Змило з піском
Тіло дощу судомить від кіл
У калюжі
Всохлій в каное
Всю ніч наплаву
І вода намокає Не маючи міри
Бо літо втомились - Ілля на коні
Змило з піском

*4*
5.08.19. Джулія
Вона надто молода для німфи
Хмари сягають по коліна хвилям
Хвилі в'їдаються у пісок
Іржаво стає посеред площ
Неба
На кінчику неба завис вітер
Втомився від нічного купання
І споглядання
Хмар у купальниках
.. Усі від' їжджають у понеділок
Відпливає останній парашут
Літо зВАРНилось у молочній піні
Легенько загойдують звуки рінґтонів
Від коліс відбиваються фотоспалахи смарфонів
Все.
Кордон.
Там, де закінчується земля
Пора показувати паспорти
Де записано, як ти набувався
Землею
Водою
Металом
Вогнем
Бо там кожен твій день
На вагу часу
А час не вимірюється А виважується
У грамах світла..
І в кінці світла ти впізнаєш її
Профіль
У собі
.. Джуліє, де хмари, які ти обіцяла зготувати на обід?
Джуліє, чому рай-дуги досі не напрасовані?
Джуліє, ти знов запізнилась
показувати дощ
І вони всі повтікали з твого фільму Як обпечені..
Нап. у готелі Royal Palm (Св. Влас,
Болгарія)

©#вірші_маріанна_челецька

Темний ґрот.
Екзальтовані хащі.
Аурікове сонце стає.
Ноги важчі.
І руки тяжчі.
Трохи вище фантазія є.

Леонардо да Вінчі не вище.
Є затемнення справжніх Венер,
коли протяг пейзажовий свище
повз парад незображених сфер.

У мазках бурезламних природа
пише пензлями диких стихій,
як не завжди спокійною врода
є в тілесній задусі твоїй.

Хтось пишався безвухим Ван Ґоґом,
і на старість без вуха зоставсь.
Хтось хвалився, малюючи Бога,
і на чортову матір здавсь.

Тільки крали твої картини.
Цінували твої кольори.
Десь у темному ґроті гине
ермітаж, переповнений гри.

Голуби виліта́ють зі склепу,
вдвічі більші, і більше їх, –
із яєць вилупляються в небо,
прямо в небо фантазій твоїх.

23 липня 1995 р., Київ

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.
Це марші думок строкатих
навколо своєї осі,
це повна демократія
тебе проти всіх-усіх…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ…
Ти теж результат безсоння.
Безсоння не просто ніч…

23 березня 1989 р., Київ

Гарно літом з жінкою на дачі,

Особливо, як вона без лах?

Не бреши, мій, пане,- я все бачу:

Ти вояка тільки на словах.


А насправді - дезертир байдужий,

Кликали на фронт, а ти сховавсь.

Жіночка гукала: "Муж недужий!

Не ходіть одвідувати нас."


Ось такі сьогодні й депутати,

(тільки я такого не казав).

Правду мовлять: брат іде до брата,

В Раді дезертирів повен зал.


На Донбасі ходить мир по лезу,

Цебенить кровиця з-під ножа.

А очільник їздить у Одесу,

П'яти мити в морі забажав.


Твій вояж лиш Путіна розчулив,

Кажуть, реготали і мерці.

Йди до нас, володарю! Під кулі!

Потримай гранату у руці!


Подивися смерті прямо в очі,

Упіймай грудьми шматок свинцю.

Що, злякався? Бачу, що не хочеш,

Йди із Богом, язиком працюй.



Котру ніч стою без сну на варті,

Пороху гіркий ковтаю дим.

Так і не дізнався - чи ти вартий

Одягати гетьманський мундир.


06.08.2019р.

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’ю́шила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
верете́ном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,
відбуваючи вічні маневри!

Не беріг – не стеріг би це стерво!
Стрімголов упірнув би в космос,
між галактик міняв би євро!
І не чув би твій голий голос!

Не кохались би й не боролись,
мовчки вставили б шибку швидко!
Поневірились і розкололись!
Прощавай! Відпускаю нитку!

27–28 листопада 2006 р., Київ

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за одним котяться з-під хвиль,
які з’являються, відмиті, знов і знов
уздовж води на сотні й сотні миль.

Рожеві мушлі,
водорості й мул,
колони й статуї твоїх підводних міст,
монети золоті
й кістки акул,
античні амфори, в одній з яких – твій лист.
Це ти мені своє багатство й скарб
виносиш і кладеш на гостре скло,
твої дарунки порахує краб –
тверезий розум мій, тверезе зло.

Але ти – море,
ти – мій океан,
безмежна суміш щедрості й життя,
плекаєш цілину, щоб мати лан:
наносиш мул –
і родить ця земля.
На скелях сяють манґові гаї,
блищать багаті золоті міста,
товар везуть на про́даж кораблі,
а я купаюсь між рядків листа.

31 липня 1995 р., Київ

А у Києві світла і тьми пополам -
Синьо-жовті виводяться барви.
Тож в імлі двохголової курки-орла
Яничари злягаються жваво.

Москвомовність зробила з людини хахла,
А з хахла - кацапуру-ординця.
У такого де розум - бездонна діра,
Грі-і-і-і-ша-а-а-а! - мамця гукає до Гриця.

Головне - це не мова, а ситний обід,
"Ще не вмерла" в торговців не в моді.
Патріот у вишИванці люду набрид,-
Хай воює до смерті на Сході.

P.S.:

У душі моїй ницій іди, порядкуй,
Сій сміливо запроданства сім'я.
...Майорять триколори на танках в садку,
З траків крапає кров мого сина.
.
04.08.2019р.

Великий дзвоне, плач по всіх одразу:
навряд чи хтось простить свою образу.
Панує помста в діях і думках.
За око – око! Краще не одне, бо
слабкого не простить високе небо.
Ціна життя – не вища за дукат.

Ціни життя ніхто й не перегляне,
тож рух ножів у напрямку горлянок
ще довго буде в моді у мирян.
А мир – це міф. Та він потрібен людству
(якому притаманне кроволюбство),
аби тулити
іноді
до ран.

За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.

Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,

загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,

що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!

Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?

Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –

для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".

І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!

11 травня 2003 р., Богдани

Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!

31 жовтня 2005 р., Богдани

Півтори години літа –
до шептання від пристріту,
до осінньої зими,
у похилість ту, де ми.

Півтори години вітру
рознесуть життя, мов скирту.
Зирять зе́рнятка сумні
з пересохлої стерні.

Півтори години грому
на урочищі старому.
Сновигають блискавиці,
мов підстрелені лисиці.

Півтори години зливи
творять настрій особливий.
Змиє все вода оця,
не добігши до кінця…

Півтори години Сонця,
Бога Світу й Охоронця,
між стихій проя́снять час –
той, який затьмарив нас.

4 липня 2003 р., Богдани

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу,
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня.

17 липня 1995 р., Київ

1
... І насниться ж таке! Профіцит доброти;
зустрічають усі, наче сестри й брати:
і Остап-Сулейман тут, і Берта-Марія...
І Вона пропонує,
прозрівши,
інтим.


2
«Так і я ж вас, мої шоколадні, люблю!» –
жартома переконую стомлений люд.
Хоч, можливо, колись мене хтось і образив –
час минув. Я пригадую все без жалю.


3
«Завітайте до нас: пиво, риба, ситро;
і м’ясце, і картопля... Набийте нутро!
Канібалів обслужимо позачергово,
бо скорочення штату замислив патрон».


4
Попоївши, по-іншому світ я сприйму
і відкину думки про в’язницю й суму.
Повернусь до раніше не здійснених мандрів
і дістану з шухляди старезну сурму.


5
Я достойний, авжеж, марципанів і пальм.
Втім, хоча б до Одеси
доправив «Тарпан».
Там, де хвилі Дунаю підживлюють море,
вже давно зачекався мене пелікан.



6
О рожевий мій птаху з рожевого сну!
Я у дзьоб тобі рибку вкладу (ризикну).
...Бендер-Бею, чекай на румунськім кордоні.
Я – ось-ось!
Лиш квартиру з грошима
замкну.

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

1993 р., Київ

1.
Ні в найми не годиться, ні у прийми.
Замало їй – поклонів, слів, обіймів…
Приходить: ні облесниця, ні власниця.
Свобода кошеням до неї ластиться…

2.
Вона в серця нам стукає і досі:
Усміхнена, нічого не попросить.
Лиш дивиться уважно і з надією…
А ми її збагнути не уміємо.

Витрушуємо жарти і докори,
За кавою чи жменею попкорну.
І спогадів перебираєм гранули,
Щоб гостю випадково не поранили.

3.
Їй все вже зрозуміло і відомо –
Прощає наші сумніви і втому,
Не жде ні подарунків, ні жертовності.
Життя складне: розбіжності, умовності.

Нічому нас минуле не навчило.
…На світ і час киваємо безсило,
І вкотре проганяємо від себе ми
Любов із особливими потребами.

26.07.2019

Гуляй, козаче, гуляй!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!

Стриножені коні, мов привиди сонні,
не скачуть, не крешуть копитами світ,
гуляй же, козаче, із ранку до ночі,
хоч пазурі вовчі й шматують живіт!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
гуляй і танцюй, до подертих чобіт,
і крики із хати не слухай, не слухай,
не вперше вмирає козацький твій рід!

Нехай розпинають замучену матір,
ту кров не уперше приймає земля,
ґвалтують дружину сусіди багаті
і душать в колисці твоє немовля!
Іржавіє шабля, іржавіє серце,
плете павутину підступний сусід,
а ти наливаєш горілку із перцем,
і криво зшиваєш подертий живіт!

Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!
Гуляй, козаче, гуляй!

25.07.2019

На дику стежку сіла, ані руш.
Зелена тиша, сповнена гойдання.
Не шелесне зеленоокий вуж.
Суниця не покотиться остання,
а важитиме мандрівничу суть
і вабитиме тілом осолоди.
Земля покличе голосом, мабуть,
зими.
І не спитає згоди.
А на стежі – поспішна мурашва.
Ти – наче камінь.
Мовкнеш в повній тиші.
Скидай слова, мов плащ, скидай слова.
Сиди і слухай:
тиша
вірші пише.

І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але
мале лишається "але."
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається "але."

Комусь
… я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..

2005 р., Київ

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат…
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

22 жовтня 2016 р., Київ

Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій пташці впевниш: "Полети," –
і вся земля під нею під одною.

Якби диктатором ти був, я все б забув
і підкоривсь тобі, і повзав по-пластунськи,
але ти Бог, чиє знання я вчув,
щоб розум з гнучкістю долав кістковий хрускіт.

1994 р., Богдани

* * *

...За Фаренгейтом
вже під чотириста п’ятдесят.
Рею! Ще зовсім трохи – і…
все спалахне,
й не врятуватись нам від невігластва (свят-свят-свят!),
хоч би і Світязь на полум’я вилити. Чи Лох-Нес.

Власне, чого нам? На ринках – ратиці й п’ятаки.
Гніву пречистого, певно, подасть Господь.
Жити під гаслом, авжеж.
Тільки знати б ще, під яким.
...Тим, хто гаситиме,
все ж, не завадить
якийсь дрес-код.

Все спалахне. Лишиться агресія соцмереж.
Кожен із блогерів – сам собі цар і бог.
Брейк!
По кутках!
Хто кому завинив – не розбереш.
Хай же подальшому кровопусканню
завадить гонг.

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

2016 р., Богдани

Літній вечір з-під мороку в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік ніч дощову.
Вітер випав з колиски під вільхи розлогі
і задмухує землю, мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому всі кістки́.
Звір засів у дуплі і вимірює втому
молитовним виттям на чотири кутки.

На, сховайся в мені! З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти, як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить, і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи, як одразу не вмреш!

2005 р., Богдани

Любов манила, як Говерла –
Творила сни і міражі…
…Наївна дівчинка померла
В моїй зневіреній душі.

Не пошкодую. Не заплачу.
Свобода плесне по плечу…
...У порожнечу не-о-значень
Лечу…

20.07.2019

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

… Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
але у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

1995 р., Київ

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйонолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйонолітня
в очі часу
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйонолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйонолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйонолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйонолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйонолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйонолітні свідки
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

1995 р.

Говорили про смерть, переповнення вщерть,
долю.
Знову мертві тіла межи села, міста,
полем.
Наростили війну, наче білу стіну,
звичну.
Нам іти-перейти у далекі світи,
вічні.

Говорили про дім, наші діти у нім
плачуть.
Розлилася біда, чорноплинна вода
наче.
Ген дебати гудуть, в чому суть і не суть,
сила.
Мимо сцени і люд юне тіло несуть,
крила.

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток щавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

1994 р.

Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Мрія – в небо неозоре.
«Пощастило…» - всі говорять.

16.07.2019

2-й варіант

Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Радість - небо неозоре!
"Безтурботна..." - всі говорять.

17.07.2019

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

2006 р.

цей дощ без перерви періщить
вже тиждень, місяць, тисячу років

я вже не вірю, що він коли-небудь скінчиться

вулиці збігають каламутними річками
змиваючи рештки літа
до якоїсь підземної Лети

дерева просякли водою
і стали напівпрозорими

юрмища парасольок окупували місто-іхтіандр
укривши його всуціль лускою, що рухається

кажуть, якийсь старий узявся за спорудження корабля
а в інтернеті вже торгують місцями на борту

я вже не знаю, чи намацаю коли-небудь твердий ґрунт під ногами

цей дощ проникає всередину мене
і тарабанить десь під шкаралупою черепа
розбиваючи на гамуз мої думки
руйнуючи зв’язки між нейронами
змішуючи мрії та спогади
так, що вже неможливо їх розрізнити

відображення у воді куди чіткіші
ніж їхні оригінали
а може, все помінялося місцями
і справжнє місто вже давно там, під водою
догори дриґом?

я сам наповнююсь водою від потоків на тротуарі
від коріння до самої крони
і стаю напівпрозорим

я вже не знаю, чи зможу коли-небудь знову жити на суходолі

2013

У сухо́тах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між аплодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холо́дить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у то́му повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

1994 р.

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

2015 р.

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

1994 р.

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

2015 р.

Жила б собі в багатстві літ:
Надбала снів, основ...
Та повагом чеширський кіт
Дорогу перейшов.

10.07.2019

Літо полите молитвенним цвітом,
цвітом задумливим, ледве відкритим,
напівзаплідненим, напівцнотливим,
дивом купальським, розгубленим дивом.

Папороть в іскрах між листям подраним,
ліс розмальований лиском багряним,
ніч полудне́ва безлюдна, беззвіра,
котиться з неба заквітчана фі́ра.

Дивне світило – півмісяць-півсонце,
зоряний фурман – недівка, нехлопець,
палять помалу купалові ватри,
крапають цвітом густим у Карпати.

Я не шукаю давно того зілля,
ти вже забула чекати весілля…
добре, я кобра з сухої Сахари,
годі, ти голуб з-під вогкої хмари.

Сонце пустельне і місяць вологий
віз розламали, зійшовши з дороги,
світ розміняли на звичай і чудо,
ніч – на Купала, а рік – на Іуду.

1995 р.