ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2020.02.20 22:25
Половіють зорі на світанні
І згасають, наче ліхтарі, –
Пригорнися ще раз на прощання
І вуста устами обігрій.
У досвітню пору якнайкраще
Жовтим цвітом квітнуть буркуни, –
Не лишай мене напризволяще,
Посеред лукавої весни.

Олександр Панін
2020.02.20 19:47
На основі відеокліпу:
"John Powell - Assassin's Tango"

Assassin's Tango,
тобто - танго вбивць -
то назва відеокліпу,
де попри гангстерські війни,
двоє кохають і танцюють

Козак Дума
2020.02.20 15:52
Ми честь свою і гідність захистили
у чотирнадцятім, із кров’ю, на снігу,
в кулак зібравши свою волю й сили.
Сьогодні нам говорять: «Ви в боргу!»

Що сталося? Куди бредеш, народе,
уперши більма в ясла, і мовчиш?!
Вже не потрібні воля і свобода?

Євген Федчук
2020.02.20 15:41
Якось несподівано захопила старість,
Вчора ще енергія била через край,
А сьогодні думати тільки і зосталось,
Що мене очікує:пекло або рай.
Що мене очікує – я і сам не знаю.
Жити намагався наче без гріха,
Але доля, кажуть, свій рахунок має,
А вона н

Тетяна Левицька
2020.02.20 15:16
Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здируть і шкіру, як луску із риби.

Гряде розплата за жорстокість, кат!
Настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,

Сергій Губерначук
2020.02.20 12:34
Цей рух між елементами буття –
злиденний покер аж до самогубства –
повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
блеф задля гри в життя без каяття!

П’яніє ґеніальність у нужді –
зливається з божественним началом –
їй коряться піґмеї і вожді –

Микола Соболь
2020.02.20 07:14
Чай без цукру зробить ранок ситим.
Не люблю писати уночі.
Хіба пелька тістечком забита
Провіршує рим складні ключі?

Кажуть: лине муза не до пуза.
Спродаю святкові кунтуші.
Бо поет у долі вічний лузер,

Королева Гір
2020.02.19 23:59
Запалю лампадку знову на вікні,
За НЕБЕСНУ СОТНЮ ці скорботні дні.
Роковини шості...шості...та не в снах,
Це - болюча рана, думка голосна.

Не палають шини на майдані скрізь,
Але плинуть ріки, не води, а й сліз,
Не стоять намети, не буде гуде майда

Козак Дума
2020.02.19 23:21
Вітер немов балерину
в небі хмарину кружляв,
в танці до сонця він линув,
принцом себе уявляв.
Раптом зітхнув, в гай повернув,
ліг під кущем відпочити –
плинув у сни серед весни,
бачив хмарину у квітах.

Олександр Сушко
2020.02.19 20:09
Нарешті! Ура! Алілуя!
Грипозна минулась халепа!
Давай я тебе поцілую,
Щоб настрій піднявся до неба.

Заскніла любов без обіймів,
Втомилася слухати чмихи.
Чахоточний вірусняк здимів,

Олександр Панін
2020.02.19 18:57
Зелені схили, мала альтанка,
Де не зустріти кохання вже,
І таємницю побачень давніх
Альтанка вірно береже…

Дівча ласкаве, красуня мила,
Твій образ чистий - кохання цвіт,
Як ти світилась, як ти любила,

Козак Дума
2020.02.19 18:19
Яка стратегія, навчання де з-під палки,
де на роялі – тільки без трусів,
де президент не може без шпаргалки...
Діждалися покращення часів?!

Євген Федчук
2020.02.19 15:41
Яремо, Яремочко, що ж ти наробив,
Всю Вкраїну-матінку кровію залив?
Чи тебе зродила справді Україна,
Отакого злого невдячного сина?
Як же ти на матір підняв свою руку,
Залишив по собі стогін, плач і муки?
Чи ж того хотіла твоя рідна мати
Щоб ім’ям

Вікторія Лимарівна
2020.02.19 14:08
З несамовитою швидкістю потяг,
не зупиняючись, мчиться вперед.
Брами йому відчиняють, ворота.
Тільки й бажає про зоряний злет.

Потяг час`у в неймовірному русі
лине в безмежність, зупинок нема.
Десь там, далекий перон його змусить

Королева Гір
2020.02.19 11:09
Прийду до тата, сяду на порозі
І все я розпитаю про життя,
За мене він в молитві і в тривозі.
Дорослий я, та для батьків – дитя.
Пройдуся залюбки батьківським садом,
Нап’юсь води з криниці досхочу,
Торкнуся до лози із виноградом,
Думками у дитинств

Сергій Губерначук
2020.02.19 11:06
На тих бульварах, де зима й сніги
давно розсілись по глибоких лавах,
де в темних ліхтарях нічні боги
використовують вогні у власних справах,
де зустріч неможлива ані з ким,
окрім єдиної супутниці – розлуки,
на тих бульварах я шукаю дім,
якого ном

Тетяна Левицька
2020.02.19 10:25
Без тепла у травні втішно -
плоду не рости.
Як смаку не знаєш вишні, 
то і не кортить.
Скільки вишняку довкола
зваблює вуста.
Кисло, солодко, розколеш -
кісточка пуста.

Олександр Сушко
2020.02.19 09:30
Сатири плуг, як масло правду оре,
Нявчить котом розрізаний апломб.
На пасовиську хмар поетів море,
І з ложкою не менше за столом.

Упроголодь любов така нервова,
Поезія - дешева, наче гріш.
Устав із ліжка - каша же готова!

Ярослав Чорногуз
2020.02.19 02:32
Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,

Оксана Логоша
2020.02.18 22:47
Там,помежи хмарин,
Наче промінь надії-
Чистий аквамарин-
Боже небо синіє.

Поміж шалу юрби,
Де втопитися більш вірогідно,
Посміхнеться тобі

Олександр Панін
2020.02.18 21:35
Глибока філософія на мілині


Як для мореплавця важлива
лоція,
так само архіважливо
не діяти під емоціями…

Аліна Майстер
2020.02.18 20:42
Мы будем думать о своем -
О мимолетном, неизбежном.
А мимо пронесется мир
И упоительный, и нежный.
И страшный, буйный, как сирень.
Но в чьем-то смехе, чьем-то крике
Предстанет вдруг такой великий
И невозможный Судный день.

Козак Дума
2020.02.18 19:22
Тільки вийду за поріг –
попереду сто доріг,
а на кожнім перехресті
світлофор висить вгорі.
Має гарні кольори,
та всього їх лише три:
жовто-, зелено- червоні –
майорять для дітвори.

Тетяна Роса
2020.02.18 16:52
Пітьма казала: «Не плач, дитино.
Углиб не видно. Ховай огидне
У серця прірву.
Я там незримо. Воно не зрине.
Воно зі мною неначе рідне.
Ніхто не вирве.
Розправиш крила – лети угору.
А ми у серці, на самім денці,

Євген Федчук
2020.02.18 14:23
Світ мене ловив, та не спіймав.
Не схотів. Такий я не потрібний
Світові, де очі всім застлав
Полиск грошей золотих та срібних.
Все моє багатство – голова,
Палиця й торбина за плечима.
А ученість світу – то слова,
Мудрість визначається не ними.

Володимир Бойко
2020.02.18 13:48
Мовчить вгодована Європа,
Лишень подекуди бурчить,
Тимчасом Раша-Азіопа
Не оминає жодну мить
Аби урвати якнайбільше
З пожару вкрадений покров.
Про це колись напишуть вірші,
Але сьогодні ллється кров.

Олександр Сушко
2020.02.18 11:44
Скреснула крига і луснув терпіння пухир!
Люди - увага! Attention! Вніманіє! Ahtung!
Нерест у лірика! З вирію линуть птахи,
Буслик дзьобатий націливсь на жабку булькату.

Отже, весна. Сумніваєшся? Ну і дарма,
В кицьки линяє потроху ковтунисте руно.

Сергій Губерначук
2020.02.18 08:02
Тебе породили в Бедламі,
ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
своє і твоє волосся рвуть,
свої і твої кістки заламують,
і сльози купують, і сміх продають
у Бедламі.

Микола Соболь
2020.02.18 07:01
Туманяться поміж лісів пари.
Води лугівка напилася вдоста.
Іще сніги біліють до пори,
Але земелька вже уваги просить.

До сходу сонця встане хлібороб.
У руки візьме прапрадіда рало
І пролунає світанкове: «Цоб…» –

Віктор Кучерук
2020.02.18 04:01
Не треба, друже, сумувати
За отією, що пішла, –
Котра дала тобі багато
Надій, натхнення і тепла.
Бо я, зістарений, вже знаю
І маю право говорить,
Що блискавиця не сіяє,
А лиш спалахує на мить…

Серго Сокольник
2020.02.17 23:04
Славослів"я звитяг...
Смерть героя - усім еталон.
- хто поверне життя,
Що в одвічноминуле пішло?..
...не повернуться зні-
жені таїни серцетепла,
Поцілунки рясні
На коханих дівочих тілах...

Олександр Сушко
2020.02.17 22:42
Не зогледівсь - промайнула осінь,
Через тиждень зиму вхопить грець.
Я ж люблю тебе, мов курка просо
Чи як січку тлустий кабанець.

Лине з неба музика органна,
Всотую душею кожен звук.
Бо живу лише одним коханням,

Володимир Бойко
2020.02.17 22:32
Мухи на стелі, як зорі на небі
Виснуть. Та мухи не мріють про вись.
Мухам для щастя багато не треба,
Досить їм того, що з'їли колись.

Не зазіхають на нашу свободу,
Не зловтішаються в бідах чужих.
Скромні трудяги, що завжди з народом –

Матвій Смірнов
2020.02.17 21:13
Напередодні двадцятого року - дощі,
У кабаку клієнти піднесено-п’яні -
Певно, з нагоди зимового сонцестояння.
На вішаку біля входу - мокрі плащі.

Бал-маскарад, караоке, вертеп, декаданс,
Пунш, ананас і танці like nobody’s watching,
Хочеш - до ран

Олександр Панін
2020.02.17 15:34
Вона стояла на сцені невеличкого зеленого театру. Перед нею колихався натовп, натовп розлюблених жінок… Зовсім молоденькі, молоді, середнього віку, літні.., усі вони зачаровано слухали. - Я кохала…Несамовито…Нестямно… А він – кохав, любив, р

Марія Дем'янюк
2020.02.17 14:53
І Небовиду Церква...Зоресвічі...
І сам Господь вдивляється у вічі
Й питає тихо: де ти був?
І шепотітимеш: Не знав. Блукав. Забув.

І перли покаяння на долівку.
Єпитрахиль убереже голівку.
Жадане світло омиває лиця -
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Аліна Майстер
2020.02.17

Максим Кусимир
2020.02.12

Максим Баштинов
2020.02.11

Євген Федчук
2020.02.03

Дара Двора
2020.02.02

Тамдедобре Тамдедобре
2020.01.31

Сергій СергоЗар
2020.01.30






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Сергій Губерначук - [ 2020.02.20 12:34 ]
    Блеф
    Цей рух між елементами буття –
    злиденний покер аж до самогубства –
    повсюдний блеф гріха чи боголюбства –
    блеф задля гри в життя без каяття!

    П’яніє ґеніальність у нужді –
    зливається з божественним началом –
    їй коряться піґмеї і вожді –
    а музика мовчала і звучала!

    І розмір був: марш тріумфальних труп –
    і голос був: дух тихих туб і труб –
    і вітер знявся цвітом над землею –
    з обличчя, що нагадує лілею!

    Цей рух крізь смерть плете життя, мов шлейф –
    а Божий дар лежить, бо рух є блеф!

    23 листопада 2006 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 39"


  2. Сергій Губерначук - [ 2020.02.19 11:43 ]
    На тих бульварах, де зима й сніги…
    На тих бульварах, де зима й сніги
    давно розсілись по глибоких лавах,
    де в темних ліхтарях нічні боги́
    використовують вогні у власних справах,
    де зустріч неможлива ані з ким,
    окрім єдиної супутниці – розлуки,
    на тих бульварах я шукаю дім,
    якого номер – Ваші теплі руки.
    Вас ще чекаю, вигнаний на лід,
    на ковзанах думок своїх гуляю.
    Що я вчиню? який наступний хід?
    невже впаду – і більш не покохаю?..

    6 лютого 1996 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 136"


  3. Тетяна Роса - [ 2020.02.18 16:56 ]
    Спокуса
    Пітьма казала: «Не плач, дитино.
    Углиб не видно. Ховай огидне
    У серця прірву.
    Я там незримо. Воно не зрине.
    Воно зі мною неначе рідне.
    Ніхто не вирве.
    Розправиш крила – лети угору.
    А ми у серці, на самім денці,
    Завжди з тобою.
    Люби, дитинко, плекай потвору:
    Як ніж у берцях, як гострі скельця
    Вона для бою.
    Поглянь навколо. Одне будяччя:
    Куди не кинь ти – самі імпринти.
    Ти – королева.
    Мізерність мріє знайти нестачу
    На дні у пінти, у лабіринтах,
    у пащі лева.
    У тебе ж - велич у кожнім кроці,
    Чутливі нерви доньки Мінерви,
    Політ- орлиці.
    Дрібним ти наче більмо у оці
    Могли б - то зжерли, нікчемні черви,
    Бо заздрі й ниці.»
    Дивлюсь у очі – а там на троні
    Криві дзеркала, а в них лекалом
    бундючні риси.
    Кажу: «Відкрий-но свої долоні.
    Що там сховала?» А там овалом
    Клеймо нарциса…


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (1)


  4. Сергій Губерначук - [ 2020.02.18 08:14 ]
    Адамові. Посмертно
    Тебе породили в Бедламі,
    ти ріс у Бедламі, ти чах у Бедламі.
    Ти бачив, як коси рвуть у Бедламі,
    своє і твоє волосся рвуть,
    свої і твої кістки заламують,
    і сльози купують, і сміх продають
    у Бедламі.

    Тебе смиряли уколами і рубахами –
    для них: ти бішений;
    тобі гормони давали жіночі,
    щоб ти не збочив,
    а ти просто дружив з каліками і бідолахами
    і зі мною, коли я був помішаний.
    Ми катались, катались на ламі
    у Бедламі.

    Ти один, хто не вірив,
    що світ цей увесь є Бедлам.
    Ти залазив на ґрати,
    на люстри, на стелю, на небо.
    Ти хотів возвести́ божевільню –
    у звільнений храм;
    Богом звільнений храм
    нам, скаженим, був треба від тебе.

    В ніч, коли ти прочах,
    твоє ліжко ми винесли в хол,
    і у кожного був на очах –
    жах довічно лишаться в Бедламі,
    у димах дімедролових
    підбадьорив усіх мюзик-хол,
    де пара́ліч юродивих
    танцювальними звавсь номерами.

    Було вити весільно нам,
    радісно вити було.
    У смугастих піжамах
    метелики хворі літали.
    Не на світло,
    а в похорон світу цього́,
    Де ми Бидлом Бедламовим стали.

    Стали…
    І стояли.
    І не знали, куди тебе закопати.
    Потім тіло ховали від медперсоналу,
    і стали щодня по туалетах тебе
    ховати-ховати,
    і щоночі у холі тебе виставляли,
    поки ти не зник,
    поки тебе не вкрали
    ті, із медперсоналу.

    Співаймо ж, блаженну свою панахиду
    за́вжди у Бедламі!
    тільки у Бедламі!
    Боже Бидлий, як остогидло Такій Мамі
    через тягучих дев’ять місяців
    народжувати гниду
    при Адамі.

    1 червня 1994 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 28–29"


  5. Матвій Смірнов - [ 2020.02.17 21:49 ]
    Маскарад 2020
    Напередодні двадцятого року - дощі,
    У кабаку клієнти піднесено-п’яні -
    Певно, з нагоди зимового сонцестояння.
    На вішаку біля входу - мокрі плащі.

    Бал-маскарад, караоке, вертеп, декаданс,
    Пунш, ананас і танці like nobody’s watching,
    Хочеш - до ранку, чи до наступної ночі,
    Поки є час, бо далі візьмуться за нас.

    Знову епоха свого добігає кінця,
    Óбрази ніби знайомі, та дещо примарні -
    Хто це у савані й масці із вати і марлі,
    Що закриває нижню частину лиця?

    Так переважно й буває в часи пандемій -
    Все за каноном готичної літератури:
    Очі блищать, піднімаєтється температура,
    І екіпаж коло входу - ймовірно, мій.

    Маска і гель-антисептик, причастя святе,
    Руки помий і молись, покладайся на віру,
    Адже сліпий і божественний коронавірус
    Передається, як Слово, через етер.

    Йду до дверей, з вішака знімаю пальто.
    З неба вода, у Антарктиці тане крига,
    А у кишені - з готелю поцуплена книга,
    Та, у якій у кінці не вмирає ніхто.


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати:


  6. Сергій Губерначук - [ 2020.02.17 11:42 ]
    Коли сніг мерехтів…
    Коли сніг мерехтів
    з золотих обідків ліхтарів,
    коли місяць, мов пані,
    в тумані приховував на́спані зморшки,
    й хтось тремтів од морозу
    чи, може, в жароті горів, –
    я присів біля когось на лаву
    погрітися трошки.

    Цей озноб – не зима,
    а, напевне, самотність сама.
    Ніздрі, ніби димар,
    випускають цей пар безсловесно глибокий.
    Я не мовлю до тебе,
    бо очі – блакитний лиман,
    по якому бурхливе благання
    давно розпливлось на всі боки.

    Я з твоєї кишені
    дістану малесеньку книжечку сліз,
    прогорта́ю, назад покладу,
    не вкраду, а лише зачитаю
    ті місця, де закладинки,
    де перевернуто зміст,
    ніби ми вже знайомі
    та так, що я гори звертаю…

    Ніч спиталася в мене –
    о ко́трій годині піду?
    Вітер холоду хутко нагнав
    з берегів молодих льодовитих.
    І в дрижанні твоєму я чув:
    не пройти повз останню біду,
    бо за нею – успіння
    чи райдуги вуст оповитих.

    Я цілую тебе відсьогодні
    у стужу таку,
    що льоди не вціліють,
    а люди не вийдуть, не вгледять.
    Тільки Бог пропливе
    поміж хмар по невмерзлім небеснім ставку,
    а за Ним – у воскреслім танку
    наші зорі кохання окреслять…

    … блискавично самотність закреслять –
    і скресне імла,
    і збиратиме подив
    засніжені зорі зі сходу.
    Ледве місто прокинеться тут,
    ледь одкриються вулиці зла,
    непомітна весна
    нашу лаву оберне на човен –
    і пустить на воду.

    9–10 листопада 1996 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 150–151"


  7. Сонце Місяць - [ 2020.02.17 01:02 ]
    Astralis (Friedrich von Hardenberg)
     
    На літньому світанні, юнаком
    Пульсацію життя свого почув
    Уперше я – коли губилася
    Глибинами захоплення любов
    Я прокидавсь потрохи і вимога
    Злиття моїх основ, дедалі глибших
    Настирливішала із миті в мить
    Блаженство – лук натягнутий буття
    Я осереддя світла, джерело
    Котре струмує пристрастю, в яке
    Вертає всяка пристрасть, з багатьох
    Порогів, знов зібравшися у ціле
    Чи знали, дивлячись на мене –
    Ви, очевидці – був я той
    Сновида, що зустрівся перше вам,
    На вечері відраднім? Чи зійшов
    На вас ласкавий збуджуючий страх?
    Занурений у келихи медові
    Я пахкотів, квіт коливався скрізь
    Серпанком золотим. Себе джереллям
    Було пручання ніжне, все лилось
    Крізь мене, наді мною, надіймавсь я
    Коли до приймочки пилок потрапив
    Був поцілунок по вечері тій
    Я злився у зворотний свій потік –
    Враз блискавка – тоді я ворухнувся
    Нитки тендітні й келих похитнувши
    Віддав я хутко, ствердившися так
    Земні чуття на спожиття думкам
    Ще я не зрів, та мерехтіли зорі
    Над сутності чарівну непрозорість
    Було все далеч, я блукав крізь пута
    На звук часів колишніх і майбутніх
    З любові, туги, здогадів явившись
    Була свідомість росту мов політ
    І ось на мене палахнула хіть
    Пізнав той час я біль якнайгостріший
    Буяє світ за пагорбом пресвітлим
    Слова пророка – крила, повні вітру
    Нема окремо Гайнріха й Матільди
    Вони з’єднались в образ обопільний
    Новонароджений, сягнув я неба
    Збулося звершення шляхів земних
    В спасенну перетворюючу мить
    Настав для часу відтепер занепад
    Що позичав, прохає поверніть


    Новий розвиднюється світ
    Що сяйніше від світел сонць усіх
    Зримо на баштах, мохом вкутих
    Наше дивне незбагненне і майбутнє
    Вчорашній дім, набридлий нам
    Сьогодні вже чудесний храм
    ›Єдине у всім і все в Єдинім
    Божий лик у корінні й камінні
    Божий дух у людях і звірах
    Хай всякий розум у це повірить
    Час із простором у негаразді
    Майбуття минулим провадить‹
    Відчинено любові брами
    І вигадка пряде від рання
    Іде прагрá природних сил
    Всі слухають накази слів
    І світу предковічний дух
    Обертається й квітує навкруг
    Усе мусить привітне стріти
    З інакшого зростати й зріти
    У всьому будь-чого є слід
    І спрага, з будь-чим іншим зустрівшись
    Уливатися у його глиб
    Знаходить собі сутнісну свіжість
    І тисячі дум для наступних діб
    Є світом сон & сном є світ
    Але за вірою бути ділам
    Із далечі де розпочинається мла
    Пензля фантазії би взяти
    Нитки на її повеління сплітати
    Тут заштрихувати, розмалювати там
    У чаду магічному згинуть врешті –
    Туга й хіть, життя й смерть, усе
    В найінтимнішій симпатії –
    Ті, хто любов найвищу ствердять
    Не зціляться від ран її
    Із болем кожну пов’язь рвати
    Що вічі внутрішні хистить
    Так вірний має зайвим стати
    Щоб світ похмурий відпустив
    І плоть розчиниться сльозами
    Труною світ цей обернеться
    До неї, у гіркій нестямі
    Впаде, мов попіл долу, серце




     




    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (12)


  8. Сергій Губерначук - [ 2020.02.16 08:46 ]
    Істина
    …однак померли твої арханґели,
    безсмертя їх спіткала істина.
    Душа твоя, не ними забрана,
    життям твоїм була освистана.

    Ти кисень жер в уявних про́сторах,
    в печерах власного добробуту,
    де відходили чорні чоботи,
    відгаптувавшись кров’ю в пострілах.

    По простирадлах закривавлених
    убивця на потвору лізтиме..
    … та не відродяться арханґели
    благословити вбивство істинне.

    9 липня 2008 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Учорашнє", стор. 22"


  9. Олександр Сушко - [ 2020.02.15 18:40 ]
    Поруч
    Лютий, темно і зимно,
    В лобі - думка сумбурна...
    Б'юсь горохом об стіну,
    Тихим болем по струнах.

    Де ж ви - червні та липні,
    Юнь у травах та квітах...
    Замальовує лик мій
    Самота безпросвітна.

    Повна старості бодня,
    Подих Лети все ближче.
    Скабка часу холодна
    Угрузає у тишу.

    Лабіринт в ожередах,
    Напролом не проб'юся...
    Впав у яму (не твердо),
    Зверху - голос матусі.

    Дала смерть мені ліки,-
    Пульс відсутній, апное...
    Розмикаю повіки -
    Неня поруч, зі мною...

    15.02.2020р.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.48) | "Майстерень" -- (5.54)
    Прокоментувати:


  10. Ірина Білінська - [ 2020.02.15 14:12 ]
    Нарікаються ночі безсонними...
    Нарікаються ночі безсонними...
    Котяться небом дні...
    В серці осені - жовтії соняхи
    Перший стрічають сніг...
    Крилами білими, огортаючи -
    Доля наперегін...
    Будь мені небом непроминаючим,
    Де не існує стін...
    Будь мені сонцем, безмежжям космосу,
    Ніби, сам Бог велів...
    Крутиться Всесвіт великим колесом -
    В ньому не чути слів...





    Рейтинги: Народний 6 (5.43) | "Майстерень" 6 (5.38)
    Коментарі: (1)


  11. Сергій Губерначук - [ 2020.02.15 08:11 ]
    На повсякчас
    Ти врятуй нас, Господи!
    Розклади́ на ро́зклади!
    О, Ісусе Христосе Божий!
    Стережи нас миті кожної!
    Зарахуй нам кожну хвилину!
    Подаруй нам кожну годину!
    Кожен день
    хай додасть пісень!
    Хай кожного місяця
    сонцем щастя виситься!
    Кожен рік!
    Цілий вік!
    Слава Тобі, Господи,
    за священні ро́зклади!
    За духовний наш багаж –
    хвала Тобі, Боже наш!
    Хвала як Отцю і Сину
    з нас за ціле й за частину!
    За життя й за землю пухом
    хвала скрізь Святому Духу!
    Слава хай воскресне
    анґелам небесним
    невідомим, звісним
    і нині, і прісно!
    І на ві́ки вічні
    слава всім незвичним!

    3 вересня 2004 р., Богдани


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 13"


  12. Сергій Губерначук - [ 2020.02.14 08:46 ]
    Шостий Перґамент
    Поклонюся Місяцеві, Сонцю і Зорям небесним,
    од Кого Земля не віддільна.

    Я лину у ветхі часи,
    коли не було заповітів.

    Поки не знали Тебе, Господи,
    жертви приносили Їм.

    І жертви, жорстокі так само,
    чому Ти приймаєш од нас?

    Мене закида́ли камінням у середині віків,
    а я поклоняюся Місяцеві, Сонцю, і Зорям зараз.

    Тому що у жертвах своїх Ви – Боги,
    Ви не віддільні завжди.

    А ми, мазохісти Ваші,
    любимо біль великий.

    Беру всі епіґрафи з Біблії,
    наводжу траґедій цитати.

    Місяцю, Сонце, Зорі небесні!
    Невже Ви старші од Господа?

    Не лишиться жертв на Землі,
    аби Господинею Вашою бути Їй.

    Учора останнього хлопчика Земля віддала в монахи,
    він до дівчаток байдужий.

    5 серпня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 33–34"


  13. Сергій Губерначук - [ 2020.02.13 09:50 ]
    Аморальний вчинок
    І було світло в усьому домі,
    на всіх поверхах світло сяяло.
    І курив неформал ментолове зілля
    під буквальною назвою "DORAL",
    у своєму томливому закутку
    з підвіконням,
    з шибка́ми, продертими в ніч,
    й орнаментами настінними,
    кожного дня постійними.

    Грала музика в ма́зі,
    конкретно сучасна музика,
    з вібраціями –
    голосовими –
    з перкусіями,
    і фантазії подавали голові
    уроки проституції;
    літали дівки голобокі,
    з’являлися монстри тисячоокі;
    акти статеві
    в новій соціальній формації
    захоплювали хлопця
    сяйвом
    анімаційної прострації...
    Він дзвенів,
    немов телефон,
    і приймав стресовними руками
    пітне тіло як еталон.

    І вибило світло в одному під’їзді,
    по всім стояку,
    у великім будинку,
    по цілому місту.
    Вибило!
    Вибило музику,
    вибило анімацію,
    проституцію вибило і конфіґурацію...
    стін, підвіконня, запиленого кактусу,
    і тіла тремтливого
    від приголосу до анусу.
    Лишалася, що?
    Не-ві-до-мість.
    Підкралася, хто?
    Не-при-то-мність.

    І став неформал – формально нормальним,
    а ґіґантський анклав –
    з-за межі́ стратосфер –
    нічим не визначальним.
    І сигаретна жарина!
    набула якостей комети, –
    як єдине світило!
    падала з висоти планети,
    через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
    розтинала астральним кінцем
    космічну діафраґму...

    А вас сповістили про вчинок неформала,
    коли мама за нього в міліції
    гроші виймала?

    20 жовтня 1994 р., Київ


    Рейтинги: Народний 6 (5.54) | "Майстерень" 6 (5.55)
    Коментарі: (1) | ""Переді мною…", стор. 47–49"


  14. Сергій Губерначук - [ 2020.02.12 09:14 ]
    Дев’ятий Перґамент
    І що́ розм’якшить серце кожне?
    Що при Мериві було – не згадає ніхто?
    А залякані – ми.

    Я один, хто осмілився
    перед гнівом Твоїм.
    Бо дорогий Ти мені,
    аби мовчати перед Тобою.

    Вийду з отари я,
    з-під руки Твоєї –
    перед очі Твої високі
    і молитимуся за всіх,
    і проситиму за кожного.

    Не можеш ненавидіти Ти,
    бо любов є Бог.
    Що́ гнів Твій, коли відпочинок є,
    і місце відпочинку – рай?
    Бо в пеклі я.

    Що спроби мої не проти Тебе – знаєш Ти.
    Не одним би був – так іншим.
    Адже залежу я від доріг моїх.
    Але вийшов один я,
    і не за себе, Господи.

    Бо в чистилищі Твоєму – порожнеча.
    Бо пекло – на одного мене менше.
    Бо рай Твій – на одного мене бідніший.
    Бо Ти – на одного мене багатший.
    І прошу я, Господи, – не за себе.

    Я, хто скорений завжди
    непорушною присягою Твоєю, –
    молитимуся тільки,
    щоб виходили з отари Твоєї
    перед очі Твої, Господи!

    Назбирається їх –
    і скажеш тоді?

    30 серпня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 48–49"


  15. Сергій Губерначук - [ 2020.02.11 10:20 ]
    Восьмий Перґамент
    Чи мудре слово те?
    Чи не мудре слово те?
    А я́к сказано воно,
    коли мудрість у хаті давно?
    А прине́сене слово те.

    Що́ я сиджу тут і слухаю тебе?
    Я́к зайшов ти крізь двері замкнені?
    Куди покласти спати сон твій,
    щоб тільки мовчав ти, коли мудрість пильнує мене?
    Дома я.

    Що́ значать новини твої,
    смерть довкола?
    Що́ значать вісті суєтні,
    весілля земне?
    Чи не тут мудрість моя?

    А ти бачив, я́к сонце гріє нас?
    Бачив ти, що звідусіль воно досягає?
    І мудрість нашу не говори.
    Ось вона ним любується.
    Бо й любо йому.

    30 серпня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 46"


  16. Ірина Людвенко - [ 2020.02.10 23:59 ]
    Тобі
    Минає час. Заплутались у вітті
    Чи відголосся, чи забуті сни.
    Мені здається - я іще у літі!
    А бабиної повно сивини...
    Не озираюсь я, прямую далі.
    До зльоту, до останнього "бувай!"
    Колись ти дарував мені конвалії,
    А нині перетнув зимовий край...
    Мені до тебе - бігти-недобігти.
    А часу тінь лише крилом змахне,
    І там, де простір змінює орбіти,
    І ти вже дочекаєшся мене.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.46) | "Майстерень" 5.5 (5.42)
    Коментарі: (4)


  17. Олександр Сушко - [ 2020.02.10 16:38 ]
    Дружня рецензія на твір Королеви Гір
    Уважно прочитав твір поетеси, зважив усі за і проти, та вирішив усе ж таки допомогти своїй коліжанці, як і належить усім нам на цьому сайті. А саме - підказати, підправити, легенько підштовхнути до творчого росту. Звичайно, можна і промовчати, але так чинити негоже. Можливо мої поради виглядатимуть графоманськими. Тоді можна знехтувати пропозиціями і залишити все як є.
    Тема сліз дотична до мого давнього твору. Я наведу його в кінці, як продовження поетичного діалогу. А шановна майстриня може мене розбомбити в пух і прах, або подякувати за роботу. Це вже як складеться. А заодно і ви, мої шановні колеги.
    Отже,

    Із сліз пахучі квіти виростають,
    Та краще би не лити гірких сліз,
    А потім їх дощі все поливають,
    Й співає їм плакучий верболіз.

    А сльози ті, неначе намистини,
    Що котяться з очей, немов з джерел,
    Вони, неначе росяні краплини,
    І вітер по щоках їх десь розтер.

    Але на землю деякі вже впали,
    І проросли там квітами вони,
    Та головне, щоб квітів тих не рвали,
    Бо стогін прозвучить від їх струни.

    Сльозини-квіти дуже особливі,
    Їх не посадить жоден садівник.
    Як сльози лити – то лише щасливі,
    Щоб в жодну квітку біль наш не проник.

    29.01.2020 р.

    Із сліз пекучих – неприпустимий збіг приголосних зс.
    Пахучі квіти із сліз….. сльози та піт, і те, що з них виходить - не варто обдаровувати таким якостями. Якщо ви кажете, що краще не лити гірких сліз, то варто вказати що це за сльози. Явно що не сльози радості.
    гІрких сліз – ГіркИх, а не гІрких. Неправильний наголос.
    А потім їх дощі все поливають – слово все зайве. Вжите для рими.
    …поливають й співає – тьйсп – поганий збіг приголосних.
    Із сліз, а сльози, сльозини-квіти, плакучий, сльози лити… - словесні повтори зменшують естетичну привабливість твору.
    Джерел – розтер - відсутня рима. Треба аби вона була скрізь, або ніде. В ідеалі.
    Вони, неначе росяні краплини – прямі порівняння з використанням наче, неначе, мовби, немовби – це моветон. Так віршують початківці. Можна використати у такому короткому творі лише раз. А краще їх узагалі уникати.
    І вітер по щоках їх десь розтер - якщо розтер по щоках, то це вже не десь, а саме на щічках. Тобто слово десь – зайве.
    Але на землю деякі вже впали,
    І проросли там квітами вони - якщо вже впали на землю, то звісно що це сльози. Уточнюючий займенник вони – зайвий.
    Впали-рвали - дієслівне римування збіднює твір.
    Особливі-щасливі - одноманітна прикметникова рима.
    Їх не посадить жоден садівник. – вельми сумнівно. І садівники є тонкосльозі. Я наприклад, коли сію квіти можу і порюмсати від розчулення для годиться. Чом би й ні?
    «проросли там квітами» - множина, а далі «…від їх струни» - однина. Від їх струн линуть стогони.


    Давайте спробуємо причепурити.
    Отже,

    Зі сліз печалі квіти виростають,
    Та краще би гірких не лити сліз.
    Холодний дощ думок тривожить пам’ять,
    Печаллю став душі ущерть наливсь.

    І котяться пекучі намистини
    З обвуглених бідою віч-джерел,
    А там, де впали росяні краплини -
    Не буде ні кущів, а ні дерев.

    А будуть квіти зла - труйні, колючі,
    Поміж убитих горем чорних врун.
    Не рвіть їх! Бо інакше пам’ять змучать!
    Поріже душу стогін їхніх струн.

    Жура на горизонті. Буде злива,
    Тривожиться за квіти садівник.
    Печаль пройшла. Сьогодні я щаслива,
    Мій біль у жодну квітку не проник.

    29.01.2020 р.

    А це мій твір на подібну тематику, написаний у 2004-му році.

    Росина

    В долоню поклади росину,
    Сльозу ув іншу зарони:
    Що важче – скалки неба сині
    Чи плач із горя та вини?

    Роса – кришталь, омитий світлом,
    Блищить, як дивний самоцвіт.
    Сльоза – то почорнілі квіти
    Поміж холодних, голих віт.

    Роса – дитина щастя й волі,
    Землі і неба чистий звук.
    Сльоза ж гірка – краплина болю,
    Пекучий плід душевних мук.

    Безсилі тут ваги залізні
    І мудрі, навчені мужі:
    Сльоза й роса в усьому різні,
    Мов камінь в полі й на душі.

    2004



    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (4)


  18. Сергій Губерначук - [ 2020.02.10 08:59 ]
    Амнезія
    Ані згадаю,
    ані пригадаю.
    тримаю голову чужу в руках,
    думок жадаю!
    Тримаю голову чужу в руках,
    відповідаю:
    "Ані згадаю…
    Ані пригадаю…"

    Я під землею міста,
    я в метро.
    Ця голова порожня,
    як відро,
    закинуте у темряву колодязя,
    де у воді минулого мутанти водяться,
    примари родяться
    у пам’яті минулого,
    забулого.

    Ані згадаю…
    Ані пригадаю…
    Ще глибше головою падаю,
    спадаю –
    б’ючись контужено
    об гострі стінки пам’яті
    напружено,
    гранітні стінки пам’яті,
    відчужено!
    Я пропадаю!
    Пропадаю!

    …Ось дно.
    Усе одно –
    холодне дно колодязя.
    Своїм відром
    з калюжі воду взяв.
    А не згадаю
    і не пригадаю,
    щоб плакалось колись,
    як тут без сліз ридаю!
    Бо пропадаю!
    Пропадаю!

    3 листопада 2005 р., Богдани


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 233"


  19. Олександр Сушко - [ 2020.02.09 14:08 ]
    Де правда?
    Зазирнув випадково за обрій -
    Орють істину правди плуги:
    Помирають на фронті хоробрі,
    А при владі в тилу вороги.

    Їхня зброя - байдужа нечулість,
    Хоч в Едемі не мир, а війна.
    Догорає обвуглена юність
    У моїх запечалених снах.

    Хто ж я - праведник? Наймит валькірій?
    Войовничо-отруйний мікроб?
    Краплі крові з руків'я сокири
    Чорним скрапують в мерзлий окоп.

    Кажуть, гарний колись я був лірик
    Та прокинувся. Крила в огні.
    Йде за здобиччю братець-насильник,
    Дар від "родича" - смерть у труні.

    Ляк діймає від враннішніх шерхотів,
    Ще й осколок стирчить і з ребра...
    Розчинитись би в тихому леготі,
    Утопитись би в хвилях Дніпра.

    09.02.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.54)
    Коментарі: (4)


  20. Сергій Губерначук - [ 2020.02.09 10:29 ]
    Горобина

    За містом, серед лісу цвіте червоний хліб,
    під зливою, під снігом без упину.
    Сто кетягів пожару на сто холодних діб,
    на сто голодних бунтів горобиних.

    Краса – це сконцентрованість дрібних земних плодів,
    потрібних, бо забарвлених у звичний колір крові.
    Життя, як горобина, з каскадами подій
    схиляється поволі до любові.

    Як чоловік міський я дивний у снігу́,
    зимою темною, без стежки, без підтримки,
    я прилетів сюди, мов з півночі снігур,
    щоб тільки з’їсти диких ягід кілька.

    У них я солод чую, від них не горенить,
    це смак прадавній, звідки є людина.
    Побачив я – як стомлено стоїть,
    мов щира мати, віща горобина.

    16 вересня 1994 р., Богдани́


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (1) | " "Перґаменти", стор. 7"


  21. Ірина Залюбовська - [ 2020.02.09 09:11 ]
    Зимова сага
    Ні, не співається. Чорно-сріблястий дракар¹
    Сяє на березі наново смоленим днищем.
    Небо, обтяжене снігом, схиляється нижче.
    Трусять валькірії² пух з переповнених хмар, –

    Фрайї³ перин: замикають у білому колі, –
    В білому коконі – фйорду⁴ круті береги.
    Вирватись зараз з полону немає снаги,
    Та і не хочеться: тепло і їжі доволі.

    Скальде⁵, спочинь. Тут у тебе не просять пісень.
    Не вимагають щовечора іншої віси⁶…
    Білим мереживом інею Імір⁷ завісив
    Крихітні вікна занесених снігом осель.

    Жінка русява в розкішно розшитім вбранні
    Вправно латає пошарпане штормом вітрило.
    Зблискує голка. І наче й жадана і мила,
    А не співається. Їй не потрібні пісні.

    Їй не потрібно нічого. «Аби тільки жив.
    Разом здолаємо злої зими заметілі, –
    Мовила, – я тобі вишию квітку на білім
    Парусі – з тих берегів, до яких не доплив.

    Схожу на сонце. Хай світить в далеких світах
    Світлом пісень, що мені заспівати не в змозі».
    Прийде весна – і на волю повернеться птах:
    Лебедем в літо по Нйорда⁸ веселій дорозі

    Срібний дракар прокладе у Незвідане путь,
    Зникне за обрієм. Жінка впаде. І віднині
    Не підведеться. А сагу про Скальда й Майстриню
    Інші складуть.
    Сагу про Інгвара Скальда та Інгерд Майстриню
    Інші складуть.

    1 – корабель-дракон, човен вікінгів; 2 – ті, що забирають загиблих, небесні діви-войовниці; 3 – богиня кохання, сексу, шлюбу в скандинавів; 4 – вузька морська протока; 5 – поет-співець; 6 – алегорична пісня; 7 – дух морозу; 8 – дух моря.




    Рейтинги: Народний 5.75 (5.48) | "Майстерень" 5.75 (5.56)
    Коментарі: (11)


  22. Сонце Місяць - [ 2020.02.09 02:16 ]
    споглядальництво
     
    Гортаючи знічев’я
    Манускрипти
    З минулих літ
    Подумалось мені
    Про недоумків
    Пережитків
    Про тих котрі
    Пропали у вогні
    Що не назветься
    Епохальним
    Прийшли й пішли собі
    Часи

    І що здавалося
    Брутальним
    Давно банальне
    Мов пи си
    Живий чи здох
    Все аморально
    Ще пише щось
    Зі слів тих самих
    Чи публікується
    Подбавши & про смисл

    І кожний аркуш
    Кришталевий
    Безпорадно




     




    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (5)


  23. Тетяна Роса - [ 2020.02.08 21:38 ]
    2019р. Післявиборче…
    Будинки сірі. Сірі лиця. Сіризна
    уздовж узбіч дороги і життя. Бреде,
    а з-під коліс зневагою в обличчя бруд.
    Життя сміється й посилає сірих на…
    Провина в головах. Товче й питає де
    і як зміняли ви слова на блуд і фдуд.
    Облудлива й блудлива простота: за так,
    за сміх і кпини над собою продалась…
    Або купилася. Утім який резон
    шукати у полові сенс? Гуля лайдак
    на облизні від продажу. Мухва якась
    посіла трон. Вдає із себе еталон.
    Ти сам цього хотів. То їж, лайдаче, їж.
    Оцінюй смак своїх бажань. Лікуй горби
    труною. Пий зеленку, йод. Теши кілок
    собі на лобі. Не приймає світ платіж
    словами «пробі», «дайте», «хочу» чи «зроби».
    Ось і блукай, страждай - допоки вчиш урок:
    хоч як смішить екран – твої турботи ті ж.
    І лиш коли в народних слуг тріщать чуби -
    вони звіряють із народом владний крок.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  24. Адель Станіславська - [ 2020.02.08 16:27 ]
    * * *
    відплакала певно... чи вже відболіла... чи вже
    зчерствіла начисто а може лише відпустила
    а може мій янгол так ревно мене стереже
    що світ вже не світ - тільки білі розправлені крила
    і тільки політ... унизу десь вирує щодень
    я бачу і чую та все так віддалено тихо...
    дивлюся на час що піском з рочепірених жмень
    дощем золотим на тривоги і болі і лиха
    відплакала певно чи вже відболіла чи вже...
    о ні не нірвана... до неї мені не дістати
    то просто мій янгол так вперто мене береже
    від світу омани де треба любові шукати
    що вже не шукаю... мій янголе чуєш? вже ні
    любов розцвітає малесеньким пуп"янком в ме'ні
    ув області серця... іскрить як бенгальські вогні
    і сипле дощем золотим крізь розімкнені жмені

    2020


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.67)
    Прокоментувати:


  25. Сергій Губерначук - [ 2020.02.08 11:53 ]
    Щокою червінною рань притулилась до шибки…
    Щокою червінною рань притулилась до шибки,
    зіницею сонця ледь-ледь прозирає з пітьми,
    в здивованім оці підстрибують радісні рибки
    і точать білок молодої моєї зими.

    Я плачу в халупі, я талу сльозу пропускаю,
    сльозу-ностальґію, по зморщених руслах щоки,
    мов сік, що з бурульок по крапці на шибці стікає,
    мов вік, мов життя, од якого відпали роки.

    Щипає мороз, це ознака мого оніміння,
    рівниною серце в нудній анемії лягло.
    Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
    Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

    Тепер це халупа, з якої вікно у минуле.
    Я виправлю двері, хай снігу сюди намете,
    хай справжня зима співторкнеться з душею акули…
    …це я припадаю щокою на око святе.

    29 грудня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 132"


  26. Сергій Губерначук - [ 2020.02.07 08:58 ]
    Реквієм
    Там є все.
    Але ти – прочахла.
    Же попала у протяг смерті.
    Павутиння стеряло жертву.
    Вперта ти – так казали книги.
    Їхню правду вогонь злистає,
    прочитає, але не скаже…

    Там на тебе не вижде око:
    сонцем зирить,
    звідтіль – потоки
    чи патьоки
    чи просто сльози,
    (скоро вже темнота на світі?)
    сльози світла – то ж антисльози.
    Спів спалив і мене, супостата,
    там-тарам: ми завжди співаєм,
    там-тарам ми завжди…

    Ти казала колись, же змовкнеш,
    же любили тебе нізащо.
    Бог не дав мені вміння слухать,
    так украв необхідність бачить!
    Тупіт цвяхів: і ти – колишня.
    В яму котяться наші звуки,
    наші руки спізнали землю,
    наші руки цілують тричі,
    наші руки землі допали –
    закопали: і ти – не тутешня,
    мертва блискавка у домовині,
    у диму…
    проростеш сосною – і згориш.
    Тут нема нічого…

    Душе мій! Тебе мозок злапав!
    Там є все.
    Але ти прочахла.
    Пучок кіс твоїх в мене у пучках.
    Під ногами земля зів’яла.
    Моя згадко, тремтиш на свічках
    і в очах на сльозах дотліваєш.
    До - тлі - ва - єш…

    І я возлюбив
    чорні вікна,
    запнуте дзеркало,
    всі годинники зупинив –
    щоб не дзенькали.
    Тільки серце у двері – стук!
    Анічого не маю тут!
    Анічого немає там…

    ?.. там-тарам ..?

    19 червня – 27 липня 1990 р.,
    Богдани́, Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 102–103"


  27. Сергій Губерначук - [ 2020.02.06 09:33 ]
    Мозаїка
    Сидить у кріслі,
    мов у хмарі дощ,
    шкіра
    з переповненими водою по́рами;
    відчуваю,
    як вона обтягує спину
    розсіяного мого натурщика.

    Живіт його відособлено дихає,
    рівно здіймаючись угору;
    то назовні пнеться дух
    усе вище й вище.

    Відокремлене серце стоїть на столі,
    або інколи ходить
    навколо порожньої сулії
    і цокоче.

    Ноги на стільці
    окремо.

    Увімкнутий світильник –
    голова,
    підвішена і темна.

    Одна рука повзе по підвіконню,
    бажаючи вхопитися за світ;
    а інша – ліва
    відсутня, неуміла
    ампутована долі холоне.

    Був сексуальний потяг,
    та й той від’їхав
    (куди?)
    о нуль нуль-нуль
    з тридцятої колії...

    Розкиданість така
    мене цікавить як художника.

    Раніше я був простим любителем
    розбитої натури,
    але ж упевнившись, що це мене,
    дратує, –
    я почав складати з кольорового скла
    тебе,
    мій любий.

    Зберися у мозаїках моїх;
    і за стіною фарб і будь за мною.
    Це я – твоя інтуїція.
    Гола.

    Адже як
    відобразити тебе
    так,
    щоб упізналася людина?

    11 січня 1994 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною…", стор. 24–26"


  28. Сергій Губерначук - [ 2020.02.05 10:19 ]
    К◦
    Сиґналом до збройного повстання
    було вирішено оголосити сніг.
    Дубам от-от цвісти…
    Останнім
    гукав до себе невідомий Кінґ.
    Літала мошкара, кусалася.
    Було важко падати стовпам.
    Малі беззубі огризалися.
    Ніяк не виходила зима.

    Сиґналом до збройного повстання
    було вирішено оголосити дощ.
    Зимі от-от цвісти…
    Останнім
    гукав до себе всім відомий Борщ.
    Літала завірюха мухами,
    білими, як день, як білизна.
    Лящало у великих поза вухами.
    Ніяк не виходила Вітчизна.

    13 травня 1989 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Учорашнє", стор. 13"


  29. Сергій Губерначук - [ 2020.02.04 15:44 ]
    Хобі

    Моя кімната – це Китай.
    Китайські цигарки смердючі, жах!
    Вони мене зведуть в могилу коли-небудь.
    Їдко́го диму кільця, міражі і цілі сфери.
    І все з мойого рота.

    Коли покину я палити,
    мабуть, спалю свою кімнату.
    І цілі етноси моїх захоплень
    відчужаться від рідної домівки,
    складуть своє добро у вузлики і підуть
    за довгу димову китайську стінку.

    Але, коли і ти мене покинеш,
    я матиму захоплення нове.
    Пляшки збиратиму і питиму горілку.
    Зберу клінічну публіку в руїнах,
    благеньких алкоголіків, недужих,
    скажімо, суто на цироз печінки.
    Влаштую їм концерти вередливі
    з наочними поличчями твоїми.
    І розпростертий на портретах жінки
    здихатиму, мов кінь після погоні.

    Якщо щось краще не уметикую, –
    я прокляну тебе,
    назвавши
    першим хобі.

    22–23 вересня 1993 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 105–106"


  30. Сергій Губерначук - [ 2020.02.03 06:58 ]
    В оплаканих межах
    Зупинилися дні.
    Ночей не суть.
    У двері балкону вітри не дмуть.
    Мир замуровано ще за війни
    в цинкових межах твоєї труни.

    А не вийде струни
    із твоїх стрілянин,
    що завме́рили море в полеглі льони,
    що покаяли сутінь до самих хат
    і прибрали того, хто не був винуват.

    Так прибрав я тебе
    у одежі лляні,
    у долоні черстві клав чички́ вогняні,
    щоб, зусиливши вихор безґлуздих втрат,
    там зустрів ти того, хто не був винуват.

    В териконах піску,
    на завалах кісток
    ви дасте нам урок, що, як завжди, не в строк.
    Єреміє, не плач: – угорі на хресті
    ми напишемо так – що то люди прості.

    Крові смак пригадала і ця земля.
    На таке не поллє води Ілля…

    15 квітня 1992 р., 3 жовтня 1993 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною…", стор. 106–107"


  31. Матвій Смірнов - [ 2020.02.03 00:04 ]
    Турбулентність
    ...І на кожного атеїста є своя повітряна яма.
    О, якби я повірив у Бога! То я би, я би
    Почував себе набагато зручніше, ніж
    Почуваюся зараз, перебуваючи між
    Цих однаково іррелевантних і дивних концепцій,
    Тих, які в голові, і тих, що в області серця.
    Кажуть, із мене би вийшов цілком пристойний рабин -
    О, якби я лише повірив! Якби, якби...
    Я продав би усе що маю, роздав би решту,
    Я лишив би один костюм і дешеві мешти,
    Регулярно молився би, як вимагає канон,
    У прогонозах погоди вбачаючи Аваддон,
    Відпустив би бороду і поголив би голову,
    Помагав би хворим, рятував би бідних від голоду,
    Я би думав про вічне, я би ходив у храм,
    Я вживав би кошерне і не вживав харам,
    Полюбив би раба, прокуратора, легіонера,
    Я кохався би суто у позі місіонера,
    Я закинув би соцмережі - фейсбук і LinkedIn,
    Бо для чого множити сутності? Бог - один.
    Так вважав би я. І знав би, де право, де ліво,
    Я підтягував би у терцію вишнім співам,
    Від усіх дверей, сердець і шухляд я би мав ключі,
    Я би чув його голос зранку, вдень, уночі,
    І не знаючи сумніву, мав би тверді знання
    Про природу речей. Я би з ним говорив щодня
    Й не шукав би його у Гуглах і словниках.
    ...Але й далі боявся б літати на літаках.


    Рейтинги: Народний -- (5.55) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (3)


  32. Сергій Губерначук - [ 2020.02.02 09:57 ]
    Мораль
    Вислуховую мораль.
    Коло вуст, які ліворуч,
    вихиляється вуаль
    і витає докір поруч.

    Винуватець у мені
    біля грубки кочегарить.
    Ще поси́джу на вогні,
    доки твій мороз не вдарить.

    Ти влаштовуєш теракт
    так підступно, так гостинно –
    цокають до серця в такт
    білих перлів намистини.

    Чую, як тривожно це
    голоси твої стинає.
    І плювки в моє лице
    лиш вуаль перепинає.

    Що мені старовина!
    Дотик з антикваріатом!
    Ти – одна! Ти – викопна!
    Поруч з окаянним братом.

    Висих твій ґотичний шарм
    по коробочках з-під гриму.
    Під вуаллю – злий жандарм
    корчить дівку нескориму.

    Тільки вийду в коридор
    но́ву маску натягнути,
    ти зіллєш у мій кагор
    наготовану отруту!

    А вчиню зворотний хід –
    обшукаю й арештую, –
    сипоне твій гострий лід
    і на смерть розрешетує!

    Що лишається? Мораль.
    Вищі докори сумління
    зайві там, де ти, на жаль, –
    переходиш до гризіння.

    3–4 січня 1998 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | "Перґаменти", стор. 53–54"


  33. Адель Станіславська - [ 2020.02.01 19:10 ]
    То не страшно
    то не страшно упасти
    не страшно побути на дні
    і без променя сонця
    побути на сам із собою
    відчувати відлуння
    і відблиски грому й вогнів
    і спивати свій сумнів
    на німо
    насліпо
    без бою
    до зневіри і болю
    до того що звуть небуттям
    коли в жилах пульсує ще крапля гарячого трунку
    і за пульсом тим знати:
    іще не погасло життя
    се не той іще час
    коли зводити впору рахунки
    просто яма...
    глибока
    і просто ти зараз на дні
    у криниці життя
    зо слизькими від стужі боками
    а вгорі над тобою
    одвічно незгасні вогні
    очі зір що пильнують
    заблудлих в дорозі
    до Храму...

    10/01/20


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.5) | "Майстерень" -- (5.67)
    Коментарі: (3)


  34. Адель Станіславська - [ 2020.02.01 19:07 ]
    Ти думаєш можна
    Ти думаєш можна засіяти порожнечу?..
    Отим що і добре, і світле, і помічне?..
    Лягає утома на руки, обличчя, плечі...
    Ще півень не піяв - зрікайся заки'м пічне.

    Бо нащо се робиш?.. Що пустка - то пустка й годі.
    Коріння не пустить, не вигонить Бог стебло...
    На днищі бездоння, в самому-самому споді
    безгрунтя для зе'рна, аби воно проросло...

    Ти думаєш можна... І сієш, у прірву сієш.
    Тебе бо навчили (се благе і аж святе!),
    що гірше від смерти - утоми гірка недія...
    Та гірше невіри - повірити в щось не те...

    2019


    Рейтинги: Народний 6 (5.5) | "Майстерень" 6 (5.67)
    Коментарі: (4)


  35. Сергій Губерначук - [ 2020.02.01 09:26 ]
    Серце
    Правда,
    що серце в неволю прагне.
    Правда.
    Тільки
    у серця є деякі пільги,
    оскільки,
    воно – як вино,
    одурманює все одно
    і веде
    на власні святки і поми́нки,
    без зупинки.

    Дійсно,
    серце нічого не робить навмисне.
    Дійсно.
    Просто,
    безліч думок п’ють його кров без тосту.
    Просто.
    Так,
    був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
    Факт!
    Отже,
    схоже, що серце нічого не може.
    Боже!

    10 грудня 1994 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (1) | "Перґаменти", стор. 37–38"


  36. Сергій Губерначук - [ 2020.01.31 09:41 ]
    Є ти, єдиний плоттю…
    Є ти, єдиний плоттю,
    собою ж – роздвоєний.
    Тобі здавалося,
    то й не довершив.
    Караючи самоє своє,
    мов дерева викорінював.
    А як дух тікав од тебе,
    то наздоганяв його інший.

    Яструбом був,
    то матері́ синів своїх тобою величали.
    Се́стри за мужа тебе обирали
    і черне́чим покривалися.

    Я ж не коситиму твого
    і не ховатимуся у твоєму.

    І де б тільки трава наросла
    вище дерев твоїх?
    Де персти мої о неї порізалися?
    А знайду я таки,
    аби посміявся ти наді мною
    і роздвоєно душу свою
    потро́їв.
    Бо сила у мене,
    а любові покли́калося,
    і вона то – не до свого́..

    За Четвертим Ра́зом зайшла сестра моя,
    (побачмо ж кров на перстах її),
    пострічався брат з нею
    і каже:
    – Біблію вичитуєш…
    – А правди не говориш…
    Виміряла тоді вона йому відстань
    долонею на чолі його
    і поклала руку на камінь.
    Заговорив той.
    А брат онімів.

    Не псуй і ти
    і п’ятірнею своєю і п’ятою…

    10 червня 1993 р., Одеса


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною…", стор. 77–78"


  37. Сергій Губерначук - [ 2020.01.30 09:51 ]
    Прононс 12
    Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
    З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
    Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
    чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

    То, може мрія, розпросторивши яку,
    ти перетруджуєш свої думки думками
    і ніч пливеш у зорянім танку́,
    і чудо щупаєш ранковими руками?

    Так сяє далеч несподівана твоя,
    де скрекіт птиць, де скніє діва Мар’я...
    Змогла вродити сяй засіяна рілля,
    згадавши безкорівне безтовар’я!

    Ти переселишся в хатину хуторську,
    ти, декадент, "якого правди сила..."
    зламала віру в правильність міську
    і діалект московський підкосила.

    Ти попідкручуєш своїм волам хвости,
    а з часом купиш чизель-культиватор –
    і будуть джунґлі злакові цвісти
    між хуторів привітних і багатих!

    А місто, не гостинне і густе,
    з проставленими галочками фабрик,
    лейкозами задме сталепрокатний цех...
    і коксохіміків... і згасне в чорних фарбах.

    Утікши від властей, замівши власний двір,
    читаєш книжечки йвано-франківські,
    ідеш долиною, доки сягає зір,
    обвітрюючись небом українським.

    Ти йдеш до неба, де ростуть сніги й Боги,
    і проліски на зрошених плішинках,
    відкопуєш міста, живеш серед могил,
    поміж жінок бажаючих, в обжинках...

    Ой, здалеку – не джміль, не сонце і не сон –
    летить яструбеня циклографічне.
    Його визво́льний рух з-під дослідних оков –
    людська душа, що прагне волі вічно.

    1 березня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 57–58"


  38. Сергій Губерначук - [ 2020.01.29 11:22 ]
    Героям Крут
    На кривавому полі,
    на горбочку край Крут
    вітруганища голі
    забігають в редут,
    мертвим холодом стрілять,
    світ шугають на сме́рть,
    мов надіються й вірять
    відстоя́ти цю твердь!

    Під скривавленим полем,
    під горбочком край Крут
    разом з подихом кволим
    ледь ворушиться ґрунт.
    То закопано – юність,
    не добито – стрільця,
    більшовицька безумність
    і початок кінця!

    Сунуть ніч московіти,
    мов червону труну.
    Українці, мов квіти,
    впали в яму одну!
    І далеко за Київ
    розкотився стодзвін
    як божественний вияв
    українських сторін!

    Світ єднали ті Крути,
    ті звитяжні серця.
    Краще – вбитим, ніж бути,
    як в отарі вівця!
    Бо найкраще багатство –
    наша пісня й земля.
    І попáдало братство,
    там, де ти – там і я!

    У червоного за́вжди
    є червоним багнет.
    Після бою без правди
    не мовчить кулемет,
    він диктує терором,
    він прицілено б’є –
    за загарбанням скорим –
    в рідне слово твоє!

    Стань і ти – боротьбою
    на горбочку край Крут!
    Той, хто мріяв тобою,
    дуже глибоко тут!
    Всі вони – українці,
    всі вони – молоді,
    всі давали по пиці
    цій червоній орді!

    Знов останні клярнети
    репресованих душ
    ці вітри́, мов поети,
    в рай підносять чимдуж!
    І народ твій горою
    стане з Крут до небес!
    Вічна слава героям
    й хрест – щоб кожен воскрес!

    7 лютого 2001 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 11–12"


  39. Олександр Сушко - [ 2020.01.28 19:33 ]
    Правда
    Собаки брешуть, люди брешуть, влада...
    А ти - правдивець? Витязь добрих справ?
    Облуда підла - в золотистих шатах,
    А правда - гола, без гарячих барв.

    Я кликав цирк: - Гайда в стрілецьку роту!
    Але з вертепу чути: "Йди ти на...".
    Паяц-очільник не дійшов до фронту,
    "Не знав" що у країні йде війна.

    Тепер генералісимус геройський,
    Не лох, а супер-бупер командир.
    Народ і вірить, смокче пахітоски
    І спльовує на камінь-Алатир.

    - Живемо,- скиглить дурень,- непогано.
    А я кажу: - Поспільство на межі!
    Та грузне ґлузд в чаду самообману,
    Брехня брехню втопила ув олжі.

    P.S:

    В окопі мертві, смертю пахне криця,
    За правду кров'ю платиться оброк.
    А Київ спить. Люблю тебе, столице...
    Бодай ти провалилась у Дніпро.

    28.01.2020р.


    Рейтинги: Народний -- (5.48) | "Майстерень" -- (5.54)
    Прокоментувати:


  40. Сергій Губерначук - [ 2020.01.28 11:11 ]
    Колискова
    Випити кави
    й не спати, не спати.
    Плюнути голосно вниз.
    Якби ж мені снилися
    тільки Карпати
    чи рими нових реприз.

    Яка ти була…
    яка ти, яка ти!
    З котами, неначе з дітьми.
    Не сміла признання мої
    лякати
    на хвилях нової пітьми.

    Портрети твої
    я давно каламучу
    на сюрі спітнілих шибок.
    О, тільки тепер
    за тобою я скучив,
    гамуючи крик чи зойк.

    Схватила б ти зараз
    мене за руку
    і повела, повела…
    А знаєш,
    що перша моя злука
    такою гидкою була:

    Якою ціною,
    ціною якою
    від неї мені відкупитись?
    Рукою якою,
    якою рукою
    від неї мені відхреститись?

    Це смішно, як сміх,
    і сніжно, як сніг!
    Не вмію я мрії
    ронити до ніг…

    Портрети твої
    я давно каламучу
    на сюрі спітнілих шибок.
    О, тільки тепер
    за тобою я скучив!
    А інше було, мов змовк.

    13–14 лютого 1992, Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 99–100"


  41. Сергій Губерначук - [ 2020.01.27 11:05 ]
    Ілюмінацій грайво переморгується…
    Ілюмінацій грайво переморгується,
    тролейбуси скотилися у яр,
    і далі – ні на колесо.
    Депо.
    Наліво – супермісто.
    Направо – юність і дитинство.
    Угору – сон.
    Униз – кошмар.
    Не має значення куди,
    іди.

    Якщо ти музики захочеш,
    послухай, як комахи дзеленчать...
    або як струм на дроті тонко морзе пише.
    А звикнеш –
    буде тиша,
    ти-ша.

    А он людина рання йде,
    яка навчити віршів може...
    Те. Ша.
    Потисне руку серед поля,
    потя́гне до найближчої тополі,
    ото душа!
    Ото Тарас Шевченко.

    Якщо ти пригадаєш Катерину,
    зустрінь Оксану –
    і малюй картину.
    Або прокинься рано-рано,
    біжи у луг, знайди калину –
    й малюй Оксану,
    теж картину.

    Але у лузі ти зустрів корову
    німецької породи,
    чорно-білу.
    Вона картину з’їла.
    А Катерина подоїла,
    обтерла вим’я – й дрином, дрином, дрином!,
    якщо ти пригадаєш Катерину...

    Ось це село, де день.
    Де мальви і жоржини.
    Де до обіду не працює магазин.
    Де тракторець на всіх один.

    Годі йти.
    Лишайся.
    Ось тобі хата, двір.
    Колодязь.
    Молода і красива.
    Ковбаса, сир.
    Безсуєтність сива.

    Ні?
    Вертайся в депо...
    Ні.
    Ну, то мовчи мені,
    бо як дам!
    То буде мало місця!

    Ось тобі цяця.
    Ось мамина циця.
    Грайся й смокчи.
    І мовчи!

    Ти безголосий ідеш.
    Не маєш значення куди...
    ну, йди.
    Але далі інша країна.
    Не Україна.
    Польща, Німеччина.
    Сполучені Штати.

    А тут твої батько і мати.
    Тобі наплювати?
    Тут твоя ти-ша
    і Те, Ша.
    Тобі наплювати?
    Тут Бабин Яр,
    а там Освенцім!
    Там за таку роботу
    не платять пенсій!
    Там інша мова,
    і кольорова корова, –
    а не та їхня,
    яка для нас но́ва,
    не чорно-біла,
    яка для них застаріла!
    Там тебе поховають як еміґранта...

    Ні.
    Ти йдеш не за кордон.
    Ти ходиш по собі.
    І не по сьогоднішній Україні,
    ще жовто-синій,
    а по вчорашній,
    по ковбасі домашній,
    по сирниках і по фарбованих яйцях.
    Прийшла пора міняться?
    Осучаснюваться!

    Тебе не влаштовує ні місто, ні село.
    Ні те, що буде, ні те, що було.
    Ні.

    Ти типовий українець.
    якому все рівно...

    Я розумію,
    бо це я.
    Розумію...
    Просто інакше не вмію,
    не хочу,
    не буду,
    не треба.
    Так.

    Радієш уже тому, що маєш.
    А більше не вмієш, не хочеш,
    не будеш, не знаєш.

    Мабуть, потрібна ще одна окупація.
    Ні.
    Ну то сходи за кордон, –
    там все одно
    ненаперепереморгується ілюмінація.

    15 травня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Переді мною...", стор. 6–9"


  42. Тетяна Роса - [ 2020.01.26 16:15 ]
    «Пацифіст»
    «Я пацифіст! Насиллю –ні! Нам не потрібне військо!» -
    отак позицію свою декларував Онисько.
    Мовляв, як б’ють нас по щоці – то підставляймо другу.
    Тут нагло трапилась із ним страшна біда-наруга:
    сусіда капцями уліз у клумбу пацифіста…
    Онисько винного місив, неначе в діжі тісто.
    Усі побачили, куди пішли слова про щоки,
    коли сусіду пацифіст волосся дер нівроку.
    Дісталось навіть глядачам, бо стали надто близько:
    щоб не заліз ногою хтось у квітничок Ониська.
    Стояв Онисько за своє, немов казковий витязь…
    А от країна… не своя? Не варт за неї битись?
    Мовляв, занадто не близька до тіла сорочина?
    За чином ненька занизька, не гідна мати сина?
    «Та я – ого! Та я – цабе! Та я – людина світу…» -
    Твердить Онисько, за слова ховаючи копита.
    ***************************************
    Коли твою країну ворог силкується загризти -
    лиш потенційний зрадник назветься пацифістом.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (22)


  43. Сергій Губерначук - [ 2020.01.26 11:04 ]
    На обличчя накладаєш…
    На обличчя накладаєш
    грим старий
    і навіки покидаєш
    хутір мій.

    Чи тебе чи цілувати
    чи клясти́,
    чи себе опанувати
    й провести?..

    Сядьмо з білої карети
    в чорну знов.
    День обожнює секрети,
    ніч – любов.

    Чи тебе чи цілувати
    чи проклясти,
    чи себе опанувати
    чи пропасти?..

    Сядьмо з чорної карети
    в білу знов.
    Ніч обожнює секрети,
    день – любов.

    Біля дзеркала розколото
    стоїш.
    Забираєш кожне золото,
    облиш.

    8 грудня 1995 р., Київ



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Коментарі: (1) | ""Усім тобі завдячую, Любове...", стор. 133"


  44. Галина Сливка - [ 2020.01.26 08:26 ]
    ***
    Зачиняючи двері журбі,
    Міццю в небо задивлених стебел
    Я заплутаюся у тобі,
    З неможливістю жити без тебе.
    У обіймах долонь, крізь віки,
    Зберегла у собі, як обнову,
    Тайну світу на відстань руки,
    Древню силу піднятися знову.


    Рейтинги: Народний 6 (5.56) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (2)


  45. Сергій Губерначук - [ 2020.01.25 11:40 ]
    Ієроґліф
    О, ієроґліфе злий!
    Беззастережний оракуле!
    Краще вже, Дракуло, згний!
    Згинь – пропади, каракуле!

    Зміна – за зміною форм!
    Псевдо- чи архіновація?
    Суперечсуперінформ!
    Повна новин інформація!

    Джунґлі влаштують демарш!
    Вийдуть мільйони мауґлі!
    Раж перекрутять на фарш
    шаржі в ґазетах Анґлії!

    А об’єктив – не такий!
    Бо ієроґліф зламано
    через плеткі чутки,
    скинуті в пресу найману!

    Шпальтами жовтих видань
    кожен клозет заповнено!
    Кількість поточних питань
    примхами шефів зумовлено!

    Шеф – інтуїції брат!
    Батько нічного часопису!
    Кожній сенсації сват
    після кошторису й опису!

    Неперевершений блеф!
    "Зовсім нове́ про Конфуція"!
    Нафантазовував шеф
    мозком ще легшим, ніж унція!

    Швидше допише вже він
    сам ієроґліфа дикого
    й перекладе навздогін
    незрозуміло столикого!

    Що той Конфуцій йому!?
    Утилізована грамота,
    схожа на ґрати й тюрму
    в мертвих клітинках мамонта!..

    Ви не наводьте мені
    факти зумисне спаплюжені.
    А напишіть на стіні,
    чим ваші очі збуджені?

    Обов’язково вмістіть
    правду всю в знаку єдиному!
    Витягніть, витрусіть сіть,
    більше не ставте – загинемо!..

    Скоро хворіє старе,
    інформаційно залежане.
    Сенс ієроґліфа вмре,
    фотопорогом обмежений.

    Та за поріг брехні
    злий ієроґліф не вискочить.
    Краще згниє на нім
    ще сто разів, ще й тисячу!

    3 серпня 2003 р., Богдани́



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 18–19"


  46. Ірина Білінська - [ 2020.01.25 11:40 ]
    Планета імені Тебе
    Я на планеті імені Тебе.
    Вона - жива.
    Усе про мене знає.
    Вона -
    мій анексований Тибет,
    який мене до Мене повертає...

    Я тут - своя.
    І тут усе - моє.
    Нехай, вона мені і не належить...
    Але планета ця
    була і є,
    і буде там,
    де я у ній - Безмежжям...

    Вона у мені,
    з нею ми - ОДНЕ -
    не вигорить,
    не промине,
    не згасне...

    Твоя планета імені Мене
    таки жива.
    О, як же це прекрасно!




    Рейтинги: Народний 5.5 (5.43) | "Майстерень" 5.5 (5.38)
    Коментарі: (5)


  47. Сергій Губерначук - [ 2020.01.23 14:04 ]
    У духовному спостереженні
    Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
    Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
    Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
    і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

    ~ 2005 р.


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.54) | "Майстерень" 5.5 (5.55)
    Прокоментувати: | ""Поезії розбурханих стихій", стор. 12"


  48. Галина Сливка - [ 2020.01.23 07:44 ]
    ***
    У чорному сімені літер,
    В міжряддях ще білого поля,
    Чекаю обіймів од вітру,
    Шукаю для радості волі.
    Мороз творить з інею айстри,
    А парость вже світлом весніє.
    Блукаю, шукаючи Майстра,
    Що зламані крила замрії
    Підтримає, зцілить для лету...
    Так довго зростаються кості...
    І снігом для світу - прикмети,
    Що світлом наповнюють простір...
    А Ной випускає пташину.
    Раз - чорну... А потім вже білу...
    Чи вже Араратська вершина
    Для квіту, для щастя дозріла...


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (3)


  49. Тетяна Роса - [ 2020.01.22 14:17 ]
    Ти...
    Калатала у пролісків дзвоники,
    цокотіла звабливо підборами,
    запрягала оливкових коників –
    мандрувати казковими долами…
    Ти була сміхотливою тишею,
    Від ялиці хвоїнкою гострою,
    твої зорі були найвищими…
    То було все… до першого пострілу.
    Оселилась в набаті церковному,
    покотилася хвилями слізними,
    по могилах при місяці повному
    мандрувала безсонною тризною.
    Помирала щоденними втратами,
    потім знову вмирала - із відчаю,
    бо юрма є завжди дурнуватою:
    обирає, хто сік з неї вичавить.
    Бо людці поставали воронами
    і з нутра Україну роздзьобують.
    Сталагмітами гірко-солоними
    прабатьки наші долі оздоблюють.
    - Ти скажи, чом ридаємо тяжко ми,
    І чому стоїмо понад урвищем?
    - Бо пожежу ми гасимо кращими,
    а вождів обираємо юрмишем.
    **************************
    - Важко жити тобі напівмертвою,
    всі думки твої – зболені й хворі.
    Анікого не зробиш ти жертвою,
    бо сама собі… hikikomόrі.


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Коментарі: (8)


  50. Сергій Губерначук - [ 2020.01.22 13:59 ]
    П’ятий Перґамент
    Співайте, сини!
    Ваші батьки – орфеї!

    Співайте, сини!
    Бог дозволяє вам!

    Співайте, сини!
    І жінок научайте!

    Співайте, сини!
    Місто чекає від вас!

    Співайте, сини!
    Повернулись євреї!

    Співайте, сини!
    Я нічого за це вам не дам!

    Співайте, сини!
    І навіки прощайте!

    Співайте, сини!
    Фарисеї послухають вас!

    Мовчали вони.
    Грали арфи, цимбали та цитри.

    22 липня 1995 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.55)
    Прокоментувати: | ""Перґаменти", стор. 27"



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   280