Так мало людей, до яких не зникає довіра.
Лиш жменька людей, до яких не минає любов.
Так часто між світла - і сумно, і пісно, і сіро...
І тяжко збуватись своїх добровільних оков.

Прив'язок своїх... що до муки, й до болю, до... крику.
О ні, то не крик, то з душі щось на місяць звива...
Чи, Боже, життя се - покара не є завелика?
О... Звісно, прости, Ти прости нерозумні слова...

Сей безум прости зблудлим душам... Хіба не прекрасно
любити аж так, щоб зненависнів ясен цей світ?
Смеркає... Ночіє... Свіча... А розпука - погасне...
Погасне сама... десь на всохненні зморених літ.

2018

 
возвеселімося

габебіт гумус нас
безсилих та
дум спіро сперо ~
лунарний джаз
пристойне пекло
shall we

суєта
скрадає час
& салютує нам
за люстром барним
іншим разом
& хай ніхто
в оправі
вашого алмазу

бриніть
розбіжні фрази
cплін у тон
релаксно~
хмарне

quazi





 

Я... гілочка-гагілочка
над пупляшком дитини...
Я – пісенька... Я – писанка,
колисонька Вкраїни.
Я визрію, я вимрію –
і дам життя росточку.
Я стільки зим у вирію
лежала в сповиточку.
Я вітречком овіяна,
я дощиком омита,
я зернятком засіяна
і в грудочку завита.
Я луч – від сонця спілого,
від кригоньки – скресання...
Бо я – від світу білого
і з Божого писання.
Як визрію, як вимрію
на себе шлюбні шати,
я вилечу із вирію
вам ве́сну приношати.
Курли, курли, веселики,
летіте, чорногузі –
на бджілоньки, на джмелики,
на дітки голопузі!
Гей, Леле, Леле, Лелечко...
Ясна пора лелеча!
На цвітень, на веселлячко –
рости собі, малеча!
Аби тобі з роси-з води,
аби тобі – не мілко...
А ти мене в танок веди
та й виведи... ягілку...
Ягілочка-гагілочка –
на гори і долини!
Я пісенька... Я писанка...
Колисонька Вкраїни...

(Зі збірки "...І все ж - неопалима). - Львів:Логос,2001)

Я доживаю вік на самоті,
До павутини вже не дотягнуся.
Домашній кіт вмирати десь утік,
А я роздав пісні, борги, інклюзи.

І так на цьому світі пережив.
А Бог сказав: - Живи. Служи народу.
Черпає люд з колодязя душі
Моїх думок святу цілющу воду.

Небесний дар не куплено за мідь.
За це важким обкладений оброком:
Усіх, кому нелегко чи болить -
Лікую словом чистим і високим.

А Лети води поруч, за містком,
Обтісує рука могильний камінь...
І хоч піду у тьму одинаком,
Хай люди скажуть: "Він живий. Із нами."

17.04.2018р.

 
чи сума всіх сум
визначається нині
чи хмари шпатлюють
небесне & синє
собі арлекін
заведе старовинний
платівковий програвач
крізь вітер & хміль
позолоти й карміни
вальсує життя
незворотне & димне
афішками шпалеруючи
стіни ~ диви
не диви, бач не
бач
 
 
весна~ прибиральниця
скора на зміни
услід за куртками
ховає доктрини
всеєдно стає у
момент всеєдиним
театром суцільних невдач
знечулені розкоші
лагідно гинуть
обірвані ноти
мовчать з-поза спини й
сторінку перегор-
тають незмінні
читачка
 чи
тач





 

***
Ми по крові брати – наші вени шліфують ножі.
Наші предки крізь камінь бентежать ментальну свідомість.
Місце сили – це дім. Трохи скраю, на самій межі.
Наша хата – форпост, наша зброя – це правда у домі.

Ми по хаті брати. По туману, що виїв нам зір,
По жінках, що ночами шукали у римах молитви.
Ми сумління своє відгризали, як лапу поранений звір,
Щоб вернути його – повертались із миру у битву.

Ми брати по війні. Наші скроні вже сиві від куль,
Що словами стають та іконами лізуть у храми.
Наша сутність – брехня, що її не поділиш на нуль.
Тільки в місячну ніч розфасуєш безликих у ями.

Ми брати по словах, що у книгах лежать, як намул,
Каламутячи воду, дозволяють триматись за хвостик
Не життя, лиш ілюзій. Співаємо пісню сумну,
Бо напились уже із ефірів і пляшок гидоти.

Наші пальці фільтрують любов. Ми брати по дротах,
Саме ними вже стали розхитані, втомлені нерви.
Ми брати по братах, що лежать під ногами в полях,
Поки пам'ять про пам'ять до tabula rasa не стерли.

17.04.18 © Василь Кузан

Дивлюсь на тихий плин і згадую творця,
У хмарні небеса лелека легко лине.
Тече моє життя, як річечка оця -
Умиротворено, замріяно, спокійно.

Та спокою немов увесь зникає чар,

Веселково Великдень майнув над Шевченківським гаєм.
Писанково Христос воскресає в пасхальних хлібах.
Ти жива, моя пташко! – знеможено світу змовляю.
(Тіло кволе у пташки, та воля зате неслаба)!
Ти лети, моя пташко, на тихому вітрі попутнім,
Це ж для тебе убрався у травень оновлений світ.
Ми всесильні удвох, ми такі незбагненно-могутні,
із роси, із води – да святиться твій перший політ!

Ти лети, моя пташко, де міниться в синяві небо,
де дзвенять з високості знайомі тобі голоси.
Ми летітимем поруч, бо хто я на світі без тебе.
(А вернемось додому – нап’ємось води і роси)…
Ти жива, моя пташко – на те й воскресіння господнє,
ми обоє з тобою злетіли над ночі пітьму.
Я щаслива без міри -- приймаю яйце великоднє.
Я без міри щаслива -- що й гори круті перейму!..

Ти лети, моя пташко, хай крила – неначе вітрила,
Полюбовно цілує легесенький вій-вітерець.
Я для тебе високої Долі у Бога просила.
А для зморених крил – серед моря малий острівець.
Я просила для тебе огромного синього неба,
А для вíтречка – літечка красного, сил – для вітрил.
Ми летітимем поруч – і більше нічого не треба,
лиш би там – в високості – був слід від розправлених крил.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013).

 
яскравий страз сезону та
відбита горлом німота
є хто зірки чита

не личить сон, не бавить фон
& зневажає камертон
стіві рей воен

анідлячого би не став
така оце є простота
& їй давно літа

навіщо навіть не питай
чому почім євшан ~ курай
рей воен стіві, хай





 

Розвіявся зачарування флер,
І голова похнюпилася лиса.
Три дні поетом був. Й одразу вмер.
І графоман потужний народився.

Пишу "Гавриліаду" про любов,
Міняючи кокоткам ліжка, пози.
У парубків завжди гаряча кров,
В альковах скачуть, наче кози в лозах.

А у колеги, що не вірш - алмаз!
Намацує душа глибинні струни.
Коли читаю - дрижаки, екстаз,
Од захвату пливуть рікою нюні.

У мене музи голі, без одеж.
Пегас на мене визвірився раптом:
Біда в Амура! У Венери теж!
Ухоркалися хтиві боженята.

Признаюся, піїти дорогі,
Дорослі ви, і я уже не хлопчик:
Остання поза їм не до снаги -
В Амура підло вивихнувся копчик.

А я писун, братва, не ескулап!
В поезії немає костоправів.
Тікаю на Пегасові охляп
Ховатися у графоманів лави.

15.04.2018р.

Вилазьте!

Вдягнулися ув оксамит лани,
Утомлений рачкую із городу.
Вилазьте з хат панянки і пани!
Гуртом біжіть хутенько на природу!

Зима пішла - спитайте в бабака,
Чи в жабки, що закумкала в болоті.
Хай голос крові лежнів погука
В ріллі длубатись на автопілоті.

Рвонули в піднебесся будяки,
Пирій, осот вирубують сусіди.
Хребет людини моцний і гнучкий,
Годиться щоб землі поклони бити.

А в офісах грипозна пилюга,
Здоров'ю шкодить світло моніторів.
У полі ж пахне листям лопуха,
Розсадою капусти й помідорів.

З руки стримлять занози, колючки,
Втомився, бо одвик ходити пішки.
А про природу ввечері таки
Хотів писнути. Та заснув у ліжку.

15.04.2018р.

***
Цицька місяця поїть ранок
Молоком. І цілує медом.
Батога потребує пряник,
Холодок обпікає ребра.

Ти лежиш, вся така тендітна,
Переповнена садо-мазо,
Щоби з болем увись летіти
І не дихати до екстазу.

Ніби бісер, бринять росинки,
Розум піниться до нестями
І, спиваючи страх і слину,
На вустах твоїх сонце тане.

Заховавшись у кутик ліжка
Із коханням принишкла ніжність.
Бог любові – інтимна стрижка –
Коней пристрасті взяв за віжки.

Вже порвав перепони стогін,
Обійнялись вогонь і лід.
Ніч стулила гарячі ноги.
Мед розлився і місяць зблід.

09-14.04.18 © Василь Кузан

Все цього вечора - мов би для нас:
Птаства щебіт - ізнову,
І пелюстками обсипали враз
Пахощі – ах! - бузкові.

Любий, о як же давно ми удвох:
З того життя ще – знаю!
Попіл минулих щасливих епох -
Щастя свічка згасає.

Ніжно, невимушено…Той вогонь
Давній не згас і досі…
Мовби загрозливий тупіт погонь,
Гасить пориви осінь.

Сили, щоб пута роздерти – нема.
Бога я не умолила…
Спалах надії ти дав дарма?
Ну, то звільнив би, милий!

Раптом снага запалала ізнов
Дужче…Ну аж – надміру!
Добре. Повірю, що - не любов…
А ти в це сам – повіриш?!***

11-12 квітня 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Та й най собі серце крається.
Не дай ми зчерствіти, Боже...
Любові - скупий окраєць,
а спрагу життя та й множить...
Та й усміх крізь біль, а милий.
Та й очі... Глибин не йняти...
І звідкись з нізвідки сила -
ще нитка життя не стята,
непірвана... Справжне клоччя:
не мотятко - жмут ґудзавий.
Топтали ї поторочі...
Мій світку, мій Боже правий,
Чи виплутаю дочиста?..
Ґудзи ми не піддаються...
- Не мучся, дитя, намистом
здадуться...

2018

 
II.

коли весна усе скресить
перелицює стерпну пам’ять
дворами де собачий шит
кущі з липучими бруньками
сновидська забаганка ~

перетинає краєвид
натхненник він же голограмник
тютюн запалюючи свій
відомі лиш йому фіранки
скануючи услід ~

розвідуючи атмосферу
де точиться любов~ ненависть
& сутеніє при маневрах
& може усміхнеться навіть
панянка у серпанках ~


I.

в його нескладній голові
самі з цигаркою гулянки
чуття весняні нетривкі
неон бентежностей всіляких
чимдуж палахкотить ~

вогні з рубіна чи смарагда
вітри зі присмаком вітрил
магніт незнайденого скарбу
хапай що вийде далі мрій
іще панянка хай би ~

(дві)





 

Якою ти красивою була!
Гадав - такою будеш і до скону.
Пора ж цвітіння тихо відійшла,
Не плодоносить життєдайне лоно.

У зморшках заховалася краса,
А в косах запашних - сріблясті ниті.
Чому ж кохання досі не щеза?
Вже осінь, а в душі буяє літо.

Якби не ти - до сонця не злетів,
Таланту брость усохла б, не розквітла.
Та чудеса трапляються в житті:
З'явилась ти - моя оаза світла.

Не викуєш від смертоньки щита,
Виліплює гончар для праху урну.
Ти постаріла, вже немолода,
Проте люблю так само як і юну.

10.04.2018р.

Коли під тихим небом кришталевим
Немов зникають десь лихі думки.
Здається – усміхаються дерева,
Свіженькі випускаючи бруньки.

Просторо сонцю, розгулятись є де…
Воно у верховітті догоря.
І – мовби із трояндового меду
Доріжку простеляє ген зоря.

І спів птахів – легкий то звуку лоскіт,
Рожевощока з ніжністю мана.
І опливає злагіднілим воском
Ця чарівлива днина весняна.

10.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
весни дівочий глас
зі стягами своїми ген
полине до безвісних нас
& вибраних імен

тиш тіней лісових
зриватиметься раз у раз
лунатимуть совиний сміх
& заяча нора

& блудний син помиї днесь
чужим полишивши кнурам
мандрує навпростець

сади, що зводив праотець
& весь небесний храм
збагнути інде десь





 

Як хороше помріяти надвечір,
Весняна днина медом вже стекла…
Поволі опускається на плечі
І огортає спокоєм імла.

Думками я від берега відчалю
І темрявою легко попливу –
Де тихий легіт ніжною печаллю -
Як пестощами - вкриє наяву.

І тіні загойдає він прозорі,
У вітах затихає вже: «Віть-віть!»
І понад сном химерних верховіть
Рука Симаргла висіває зорі.

8.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

***
Прошиті жилами дротів
Дороги, гнізда бузьків…
Невтішні дні якісь не ті.
В проході надто вузько.

Чи не в проході – вушко це,
Відламане від голки.
Смола стікає на лице
І небо у подолки.

Усі біжать крізь житіє –
Шукають власні ніші.
Мене нема. Точніше, є
Але якийсь я інший.

Та і тебе нема. Хоча,
У тебе інші шрами.
Життя торкається плеча
Й не розмовляє з нами.

В мовчанні мудрості нема.
Ні золота… В німоті
Години всілись жартома,
Як ластівки на дроті.

06.04.18 © Василь Кузан

Згадають останні перших
На схилах гірських доріг.
Пробудять гаряче серце
І дух стане спільним їх.
Зустрінуть останніх перші,
А їхня любов і хрест
Епоху земну заверши.
Засвідчи: Христос воскрес!

08.04.18

Не йде до губ, не йде до рук –
здичавіло.
Але ж колись під серця стук
саме вело.
Над прірвою текло зерно,
туди й пішло.
Дістати би – глибоке дно –
гарує злом.
Там проросло, пішло увись
янголиком.
А ти зітхай, а ти дивись,
та дорікай
собі самій: не вберегла.
По краю йшла –
була безпечна і мала.

Нема крила.

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Ти час, о Велесе, спини,
І суєті скажи цій: «Годі!»
Відчути подих весняний
Сьогодні хочу на природі.

Сюди я йшов, як уві сні,
Ступив у передпокій раю.
Як, Боже, хороше мені!
Твоє натхнення я вбираю.

Співає чарівливо птах
У цій легкій озерній тиші.
Води поверхню Хтось хита,
Немов листа у вічність пише.

І так поволі опліта
Весни вечірня прохолода.
І стелить постіль дрімота,
Дарує сонну насолоду.

6.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Снаги немає. Розгубився прит.
Жіноче лоно пишне одкортіло.
Умру ж на молодиці в двісті літ -
Про це на вушко мовила Сивіла.

За що покара? За які гріхи?
Хоча би день моя дрімала кузька?
Уже старий, од курива "кахи",
Сталевий цвях - похнюплена мотузка.

Одарко! Ну скажи - тебе любив?
А ти, Хведоро, - охала до неба?
З тобою, Прісько, бігали у хлів?
Щоночі бурмотіла, що "не треба".

До дна урешті виссали дівки.
Вже думав - спокій. Та регочуть дябли:
За здравіє жіночі п'ястуки
В церквах свічки стромляли в канделябри.

Не поскупились, ставили по дві,
Аби не згас у мене вогник хіті.
І ТАМ почули їхні молитви -
Пеньок нагородили довголіттям.

Чи розум є у мавчиних лобах?
Мішку з кістками вік такий - не жарти.
Бабам лежати скоро у гробах,
Мені ж стонадцять літ ще кайлувати.

03.04.2018р.


Сонячний ранок

Люблю пухкі м'якушки аж-аж-аж,
Бо муж уважний і до ласки чулий.
Рука заходить хтиво у віраж,
Кленовим листом пада на півкулі.

Погладжує сідничку, розмина,
За мить кохана шепотить на вушко.
Підлещується, тулиться вона,
Аби моя прокинулась "галушка".

Між персами занурюю свій лик,
У рай лечу долиною тісною.
О, як люблю жагучий жінчин крик!
Звучить, як щебіт солов'я весною.

Моя богиня зверху! Дикий шал!
Підстрибують як м'ячики рамена.
Конвульсії, оргазму пік...фінал:
І де тут бруд, чи лексика обсценна?

У мавки неземний, сяйнистий взор -
Цілунками їй покриваю плічі.
Чудовий настрій, на душі мажор,
Бо ранок розпочато із сідничок.

03.04.2018р.

(пародія)

Не кожен день стається свято,
Не кожна на рядок впаде.
Вустами стане цілувати
Прицмокувати і т.д.

А потім рухи суголосні
І вседозволеність гряде…
І так присвячуєш до осені,
Рядок допоки не впаде.

Тоді ж цілують не вустами
І не цілують взагалі.
Бо не приваблюють (між нами)
Жінок рядочки замалі.

03.04.18 © Василь Кузан

Оберег вберігає пильно.
От цікаво: зухвала схильність
не до віри, а до повір'їв
збереже терпеливу шкіру
(заодно й непокірний розум)?..

Не життя, а суцільна проза.

03/04/2018

Буяють вишні білопінні,
Пелюстя всіює дорогу.
Любов лежить у домовині -
Про це відомо тільки Богу.

У кожного своя родина,
Й діток покинути несила.
А я любив тебе єдину,
А ти мене лише любила.

Вже яму викопано в глині,
Плачі цвинтарні в апогеї.
А я стою важкою тінню
За спинами рідні твоєї.

Не бачу світу за сльозами,
Руками обхопивши сосну.
В ногах стоїть цеберце сальвій
І пару кущиків морозу.

Моє життя померло в квітні,
Про це у книгах не напишуть.
Ідіть уже, чужинці рідні -
Залиште нас удвох скоріше.

02.04.2018р.

 
співай собі, лети
пташа дрібне, розверсте
іще прекрасні жести
вибагливі кути

усе дізнаєш ти
дрімотну сутність майї
& парадокси майя
що брут ~ не брат, як стій

і правда є безчесна
а ще ~ безславний гнів
& прийнято в панів
що крига ~ з ласки скресне

що на життя небесне
під кулями світил
земна полює цвіль
в очах кошлатих бестій




 

Квітучий місяцень весни
Теплом розкішним удостоїв.
Окраєць неба заяснів
Ніжненькою голубизною.

Земля прокинулась од сну,
Снігів одкинула чимало.
Ярило променем дихнув –
І навкруги усе розтало.

Пташині висвисти-слова –
Осанна мов порі обнови.
В гаю Стрибог бешкетував,
Гілки ламаючи соснові.

Несла захмелені дива
Осонцена весна – ще рання.
І Лель навколо розливав
Щемливі пахощі кохання!

1.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під стріхою воркочуть голуби.
Весна! Амури в ліжках і у чатах.
Письменники оспівують дуби,
Мене ж тривожать звомплені дівчата.

Знесилився од перепою муж,
Жона фрігідна глипає совою.
А в мене кров гаряча, наче пунш,
Не мають сяйнолиці супокою.

Невтішені монахині сумні,
У келіях лежать, немов колоди.
Пружнисту плоть не звідати мені -
Поїсть в гробу черва шматочки цноти.

Усе життя перевелось на пшик,
Павуччя угніздилося на лонах.
Якби ж попавсь моторний чоловік,
Який би знався в ерогенних зонах...

Агов, дівки! Розклепуйте замки!
Із душ знімайте самоти окови!
Для всіх красунь настачить мужиків:
Створив Господь людину для любові.

01.04.2018р.

В малих митців – велика біганина,
У підсумку: нетворчості рутина.
Такий собі класичний парадокс.
А про великих інше – мало щось.

01.04.18

Казав усім лірик "Не дам!",
Та звично розкидував ноги.
Тепер соплі-воплі, біда -
Тугенько проходять пологи.

Звалився Пегас у піке,
А музонька маківку чуха.
Зродилось віршатко гидке,
Обпудилася повитуха.

Зроби тепер, друже, нам "сheese" -
Таки здивував усіх "плодом"!
В екстазі покличем на біс
Утнути сонет-квазімодо.

Товкмачили: - Стать не міняй!
У лірики інша планида.
Сатири забаглось...гай-гай,
В голівці веселий гармидер.

Був чуб, а тепер - декольте,
Так модно сьогодні в Європі.
Куплю тобі завтра біде:
Звикай до нової подоби.

31.03.2018р.


Сміх

Пишу, братове, аж валує пар,
У читача усміхнене мармиззя.
Веселоязикатість - божий дар,
У музи скалозубої учився.

Достатньо всіх плачами потерзав,
Коли строчив про серденька дівочі.
Але як тільки вигулькне сльоза -
Пегас за вушком крильцями лоскоче.

Ридаючи померти - то дурне,
Таких думок немає у підкірці.
Нехай до раю ангел гребоне
Щасливого, одразу з молодиці.

Регочуть люди навіть на війні,
Лойолині кати і рід Іудин.
А письмаки - нещирі пустуни -
Лукаво насміхаються із люду.

Іде громада в пекло, на убій,
Ріка життя вгортається у кригу.
У круговерті горя і журби
Знайди місцину світлу і для сміху.

31.03.2018р.

Ням-ням

Рвучкий Пегас несе у небеса,
Земне пахілля не тривожить носа.
На крилах - високості бірюза,
Вітрець голівку пестить голомозу.

Червлене сонце всаджує ножі
У пилюгу імлистої планети.
А в небі чисто, світло, ні душі:
Ось тут творити надібно поетам!

Марчіють слів невдатних сповитки,
А багнеться краси, троянд пелюстя.
Внизу куняти гидко, не з руки,
Хоч як і ви родився у капусті.

В земній юдолі - лігва і столи,
Вмочається талант у жир котлети.
Невдах пера підживлює калим,
Прославленими хочеться померти.

Але з Пегасом трапився конфуз,
Свіча натхнення втомлена пригасла.
Голодний ваговоз міняє курс
Із піднебесся у ячмінні ясла.

Попону знято, кинуто на пень,
Із музою порвалась пуповина.
Скінчилася година одкровень -
Нехай поїсть утомлена скотина.

30.03.2018р.

Скресни рікою ти багатоводною,
Виламай товщу льодів до хребта.
Сонячним зайчиком мічена родинка –
Та, найтепліша, стидлива ота,

Що виціловує шиї спружиненість,
Лащить до себе: торкни чи не руш.
Я у руках твоїх зм’яклою глиною
До первозданності, ангело-муж…

Випали, випали всі упередження,
Всі недомовки, образи, брехню!
Темним гранатом по контурах звершених,
Танцем метелика серце торкну.

Ти мій ліхтар в лабіринтах Венеції,
Тиша причалу в примарній війні.
O Sole Mio, притрушуєш спеції,
Мітиш химерним рисунком огнів

Душу сполохану, груди розсміяні,
Пипками в небо, рожевим у рай.
Свічки лавандові вибухли мріями
І засиніли зіницями. Знай

Буду я рибою, мушлею, соняхом,
Яшми густою пітьмою крізь ніч.
Як же зосталося мало нам, трохи лиш
Часу взаємного. Плач або клич

Милості долі у пальцях заплетених,
Де молитви у хоралі весни.
Я збережу сниво березня трепетне…
Нашого березня гойдані сни.

26.03.17

Він критикнув старого друга
Всього разочок, тільки раз…
У тім побачив той наругу,
Немов напав на нього сказ.

Якби ж то раз і так – легенько –
Щоб усміхнуло – жартував…
Так ти ж про нього – рідна ненько! –
Писав уже не раз, не два…

В десятках пасквілів огидних
Лайном ти друга обливав
За те, що він повівся гідно,
І правди промовляв слова.

Він став для тебе враз поганим
(Про нього тільки й пишеш ти!),
Антиестетом, графоманом
Посмів тебе, гад, наректи.

А ти його позаздрив славі,
В гнилих обіймах суєти.
Його набутки величаві
Для тебе – «постріл холостий».

І вірш за віршем – послідовно –
На нього відрами лив бруд.
Чи покидьок ти бездуховний?
Чи віддавать тебе на суд?!

Не вміючи писати стильно,
(Не буть тобі в салоні SPA!)
Його запхав ти в божевільню,
І яму ти йому копав.

Лежить на цвинтарі давно він
У віршах «чарівних» твоїх.
А ти і досі хочеш крові…
І розбирає жах… чи сміх?

Стругаєш Образи затерті,
Ножа ввігнавши в плоть живу.
Його, напевне, хочеш смерті
Вже не у віршах – наяву?!

…Хіба така вже це подія –
Огидна бійка на словах?
Ти смерть йому тут заподіяв,
А він тебе – коронував.

Отож, носи свою корону*,
Хай люди бачать, хто ти є!
Вона впаде, коли бездонна
Гниль заздрості в тобі згниє.


30.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Не виростай із просмалених сонцем шузів,
Не догравай на вінілі хмільні night-paty,
Хай іще будуть гротески, бурлески, ф’южн,
Музи у джинсах, і янголи ще крилаті,
Ще молоді. І у диво лунких поезій
Вірь. І блукай аж до ранку плетінням вулиць,
Кутайсь по вуха у місячний шовк і мерзни.
Знаєш, а всі ми – строкатий і теплий вулик
Зі сподівань і падінь, перехресних ліній,
Із фаталізму тих зустрічей, що не стались.
Ти залишайся для мене в дощах осінніх,
Я у відлунні полотен тобі лишаюсь,
У дежавю.
Де не гаснуть вогні night-paty,
Де бузтурботно до ранку танцюють музи,
Хрипне вініл, саксофони…, Давай тікать? І –
Схід розфарбовує обрій,
блукальців,
шузи…

у ягідний сік – схід веселкового реґґі :)

Гадав, що біг збагачує життя,
Допомагає рух усюди бути…
І досі якось болісно збагнути,
Що в підсумку – велика метушня.


29.03.18

Период «селфи»…
Кто хоть раз в нём жил –
Без сожаленья распрощался
С ним бы.
Дружил, влюблялся –
Жил бы не тужил.
А то от «селфи» нарастают
Нимбы…

Усе він доїть козла сатири,
Одні й ті ж теми – по сто разів.
Прогризли миші у хаті діри,
А він все пише – як очманів.

І винограду не ваблять грона,
Він вибрав іншу – «шляхетну» путь –
Хоч кукурудзяну та корону
Захтів на лисину одягнуть.

Він скоро вдягнеться вже по-панськи,
Затеше круто своє стило.
Гряде «новітній» Степан Руданський,
Чи «невмирущий» байкар Крилов.

Вже й «брат по духу» дурні не пише,
Усим доводить, що не ішак.
А цей клепа недолугі вірші –
Король дурбеликів, тут – пішак.

Не хоче править нехлюйство власне,
Зате всих інших повчать готов.
В борні цій лютій запал не гасне…
До самокритики де любов?

У нього суржик – Пегасом «тьопа».
Самі прищі, чиряки в словах.
Прямує сайтом цей недотьопа,
Лайно розбризкує, просто жах!

Його благають: друкуй поменше,
Та більше твори свої ти прав.
А він ротяку розкрив, як вершу:
Це - авторських утискання прав!»

Прогризли миші у мізках діри,
Доїтись кізонька просить «ме!»
А він все доїть козла сатири,
ВіршАми* пучить його і дме.

До унітазу, немов до трону,
Його запрошено вже таки.
Засушено з кізяків корону,
«Перлини» вставлено з будяків!

28.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
Нарцис помер. Не задля кошту слави
Не через надмір сенсу, брак ідей
Без куражу, без епатажу навіть
знічев’я. Але втім, Нарцис помер

Його відшестя не увічнив мармур
Мечей не схрещували маври
Здебільш, засуджували, мабуть
Добропорядний та знеславить

Тепер настане вік сумніш & зліш
Заллє вином крихкі дзеркала
Ось кревний твій останній гріш
Вбивай та їж, такий імператив

І справивши дещицю тризн
Покинутий напризволяще ейдос
Бреде по весях & полях кудись
І проповідує про смерть Нарциса

(ad lib)





 

Чи хочуть москалі війни?

…………………..Євгенові Євтушенку

Чи хочуть москалі війни?
Чи Богу моляться вони?
Над неозорістю полів,
Де крони схожі до голів
Дітей, жінок і тих солдат,
Що під березами лежать…
Не скажуть правди їх сини,
Чи хочуть москалі війни?…

У морі, в небі, на Землі
Москаль вклоняється війні.
І від весни і до весни
Війна іде до нього в сни.
Москаль у лаптях бачить лиш:
Горить Кабул… Не спить Париж…
І Сирія не бачить снів
Без кацапні, без москалів...

Не спить обдурений Донецьк,
Війни ж початок, не кінець.
Але піддавшись пропаганді,
Ще й досі лиже й служить банді…
А банда хоче воювати
За тих, у кого мозок з вати.
…Поставить брата до стіни
Москаль, що виліз із війни.

© Василь Кузан

Нарешті я, нарешті я - в саду,
Із чарівною бачуся сосною.
Її верхів`я – наче у меду…
Я дихаю, я дихаю весною.

А сніг такий – неторканий іще!
У нім стежину першу прокладаю.
І на душі – такий солодкий щем,
Неначе б то живу в земному раю.

Неначе я злітаю в небеса,
Усесвіту - обійми розкриваю.
А навкруги – осонцена краса –
Ось – від землі аж ген до небокраю.

Повітря п`ю, немов нектар Богів –
Таке хмільне і чисте – березневе.
І груди набираються снаги…
Стаю могутнім, наче сотня левів.

Для миру силу цю б хотів оддать!
Вбираю в себе я весняне диво.
І відчуваю Божу благодать
Стаю на мить насправді я щасливим…

25.03. 7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
колись були часи
& ми услід плювали
тепер усе не так
& нам плюють услід

що треба нам усім
примар яких принади
фанфар чи фальші їх
о, цей безмежний світ





 

… І прийде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.

- Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.

Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!

Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!

Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…

І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:

- Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..

1999, зі збірки "...І все ж - неопалима".

Чого чекає душа надвечір,
якого раю?
Якого бога благає,
шепче йому, що знає
стежки до нього,
що не загубить
казки дитячі,
що поки любить, допоки любить -
не буде лячно.
Що все побачить
і все пробачить собі і людям,
що навіть юду від того люду
зустріне вдячно.
Відлунням шепіт заходить в вуха –
ото й вся віра?
Під вечір теплий
себе почуєш –
й собі повіриш...

24.03.2018

 
тако загадалося нині мені
я правлю акценти на шкірі свині
& мрію дозвілля у крилах орлів
чи подзвін піску вдалині але ні

навідую дещо інакший театр
& вірю у дивних його саламандр
вони мов печать що печаль на чолі
безпотреба яких~ небудь мантр

& звертаю із курсу глухосліпих
від надміру будь~ яких лівих лих
за вітрами вітрил у брязкому човні
траверсуючи хвилі нічні





 

Прилинь до мене, радосте моя…
Літа між нами плинуть течією,
А серцю тужно дотиком єлею,
Коли на мить приходиш ти здаля.

Минають дні, байдужні до біди…
Твої сліди – прочинене віконце…
Коли зайде і в нас вечірнє сонце,
ти хоч листочком пізнім упади…

Коли промінчик щастя догорить
І розітне крило прощальне тишу –
Тебе на грудях ласкою вколишу:
Моя лебідко, що тобі болить…

А мить щемить – летить і квилить час –
І ронить наша пам'ять сльози-перли
На пестощі… на те, що ми не вмерли,
Коли між нас уже немає нас.

«Мене нема», – голівоньку схиля,
І гаснуть чари млою безнадії…
…В мені воскресни знадою лелії –
Прилинь до мене, радосте моя…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення" - Львів:Логос, 1997)

 
Іржавих місяців ланці
Розчепить сонця зблиск
Дорога мінить обрії
Турніри почались
Флейтист пурпурний награє
Співає хор із ним
Три колискові з древніх мов
При Дворі Кармазиновім

Зачинить ставні бургомістр
На вікнах мрій і снив
І жде задвірний пілігрим
Без жодних перспектив
Скрик дами пік
Жалобний марш
Розтрісканий б’є дзвін
Огневу відьму зве прийти
При Дворі Кармазиновім

Барвінки гледить садівник
Витоптуючи флокси
Вітрила пне прямокутний бриз
Букет квасний-солодкий
Жонглер пістрявий знаки дасть
Оркестри грають гімн
І жорна сповільняють хід
При Дворі Кармазиновім

У ранок сірий плач вдовиць
І жарти мудреців
Чи доженеш божисту мить
При фарсові оцім
Та блазень жовтий лиш торкне
Безжалля струн своїх
Всміхнувшись на ляльковий вальс
При Дворі Кармазиновім





 

І день, і ніч в солодкому полоні.
Ущерблено вирізьблюю вірші
На безталанній лінії долоні.
Мої убозтва – творчі стелажі.
І не мені – ця зірка угорі,
І не моє – ця сивина на скронях.
І випадкове авторство… О, ні.
Бо й кредо немистецьке – дикий сонях.
Я не пастух отарам цих овець,
Не будівничий цього первоцвіту.
Кінь – не Пегас, казковий Горбунець.
Малюю квіти, доки в небі літо.
І день і ніч…

20.03.18

Поет поваги, мабуть, вартий,
Не личить генію кожух.
Прийшла пора байдикувати –
Присяду, оду напишу.

Нелегко нині віршотрясцям
У ступі словеса товкти.
Хирлявому приносять кальцій,
Я ж маю дулю за труди.

Надму слона умить із мухи
Легеньким помахом руки.
Хоч не танцюю буги-вуги,
Зате Пегасище який!

Гукає з ліжка чорноброва:
- Адаме! Яблучко вкуси!
А я красу шукаю в слові,
Мов насінину в гарбузі.

Цей світ не описати віршем,
Строфа, як зламане крило.
Життя – безмірно цікавіше,
Та в пучку бгається перо.

19.03.2018р.

Вже ущухли снігопадні зливи,
Не підніме вітер і поли.
І вогні вечірні, чарівливі
В небесах засмучених зійшли.

Ніби вись прокинулася сонна,
Потяглась гілками, як жива.
Світлом усміхнулася неону
І веселим сяйвом зігріва.

Осягнувши поглядом заграву,
Шепотіли вдячно щось вуста.
Пещений теплом цим величавим,
Я тремтіти, мовби, перестав.

18.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)