І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Про те, що, розходяться, долі,
Не тому, що, не можуть, прижитись,
А про те, що, по суті, самотні,
І не хочемо, в цьому, признатись, ми.
Нам, потрібні, простори, межі,
Де міста, галасливі, й парки,
Щоб, дивитись, із власної, вежі,
Щоб, не бачити, й відволікатись.
Щоб, торкатися, неба, лиш, подумки,
Безголосим, глухим, молінням,
І ковтати, слова, наче, полум’я,
Обпікаючи, все, піднебіння.
Говорити, торкаючись, вічного,
Що, любов, не знаходить, витоки,
Що, єдиним, її, засвідченням,
Буде, риба, яку, не виловити.

21.04.2024

Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації де слів уже не треба,
Як був утішений в холодну ніч зими
Вустами жінки, що сплела із неба
Платок весни, платок що сповнив грудь
Гарячим сонцем сяяння любові
І був тобі пеленою в очах, туманним маренням
Ковтком живої мови.
Де світ був справжнім та глевким, мов сон
Де яблуня під сонцем тим розквітла,
І замість цвіту падали платки
І ти ловив під простором блакитним
Вдихаючи барвистий аромат —
Так пахнуть шелестом повиті сторінки,
Тієї зустрічі, так пахнуть білі квіти.

Ти будеш втішений її лляним платком
В останній стації розіграної драми.
І сон постане дійсністю тоді,
Із усіма добутими платками.

12.04.2024

Війна не розуму, а дронів,
такі реалії буття.
Міста великі – полігони,
а ти у них мішенню став.
Замість примножити красиве,
множим життя людське на нуль.
Якщо хтось вижив це вже диво
під градом мін, ракет чи куль.
Які ж ми в біса Божі діти,
якщо оголені ножі?
Я це не в силі зрозуміти.
І це далеко ще не ШІ*.
20.04.24р.

Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
Своє життя приніс в офіру
під час надкривавого бою.
Ти все зробив заради миру.
Слава навіки Герою!
19.04.24р.

Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді оглядає тебе наче подумки вбирає мантію,
Прикурює тонку цигарку скликаючи хмари чорнильні, диявольські,
І потім сідлає мітлу, як тільки вони з’являються;
Аби роздряпати хмари, і ти міг досхочу набавитись
І писати
Про те, що світ — це жінка на міському балконі
Дому якогось, що носить прізвище поета чи композитора,
І щоразу коли ти закохуєшся, вона повертається знову,
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора.

14.04.2024

Циклопу треба жертва, voila,
і він знайшов її в центрі Европи,
нема потвори гірше москаля,
не люди, а трикляті азіопи.
У світі всі стурбовано мовчать.
Не можна, кажуть, монстра турбувати.
Коли вода затопить Арарат,
то хай потопить й полчища сохатих.
Земля не втратить, абсолютно ні,
якщо у пеклі зникне цей звіринець,
наскільки буде краще без русні,
сьогодні знає кожен українець
18.04.24р.

Ніби в камертон у підвіконня
барабанить до світанку дощ,
від цієї музики безсоння…
І у тебе кажеш? Так отож.
Звикли ми до сніжної завії
та раптово десь пішла зима
і тепер дощитиме стихія
нотами грайливо усіма.
Ну і що, що сон тіка за обрій,
з чаєм я стою біля вікна
і ловлю у ритміці мелодій,
як співає лагідно весна.
17.04.24р.

Це безліч сонць зійшло на небесах
Звабливих щік, що з них складе сузір’я
Поезія торкаючи вуста
Сльозою радості, сльозою сновидіння.
А ти — язичник, що вершить обряд
І прагне трунку від сосків Астарти;
Холодний мармур, що ховає плаття
В мережі рік, що ллються в водоспад
Жагою схлипів, хвиль, мов перфокарту
Мов першомову шепоту та змов,
Знайшов у ній і в неї закохався.

12.04.2024

На Парнасі відучора гуд
«геній» роздає свої вказівки
це, друзяки, небезпечний труд
і стило в руках його – гвинтівка.
Зизооко цілиться під зріз,
вибирає жертву пожирніше…
затуляйте свої вуха, плиз,
дочекайтесь, хай настане тиша.
Гмикає розгублено Пегас,
на піїті вся його увага:
«Дурню, я ж казав тобі не раз,
переводиш у пусту бомагу».
16.04.24р.

Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…"
Хочеться запитати:
"Куди ж ви зібралися йти?"
У відповідь: "Йдемо спати!"
або ж "… обідати!"
Це зветься – дисципліна,
це зветься – порядок дня…
Це море по коліна
для тих, хто чоботи зняв.
Усі ми отак ходили.
Та іноді й досі йдемо.
В казарменої сили
бездумність – надійне кермо.
Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно –
вечеряти – раз-два!.."

24 березня 1989 р., Київ

Люба, важливо, аби біля тебе був поряд хтось,
Хто розкаже тобі про мовчання голодної риби
В твоїй кімнаті фрески старих епох
Із жовтим фоном зійшли на червоний. Дивно,
А може й не дивно, що тільки з віком своїм
Штукатурка осипається долу на прах історії
Наповнивши серце, скажуть не бери до голови
Високих ідей, не підносься бо ще збожеволієш.
Гаряча лава твердіє, а камінь зійде на пил.
Колись ти однаково, хочеш того чи не хочеш,
Відбувши у стінах кімнати свою любов,
Відчуєш — було, все було, але точно чогось
Не вистачало, забракло. Можливо розмов,
Про мовчання голодної риби, чогось головного
Хтось любив тебе, ніжив, ненавидів — теж було,
Раював у тобі набиваючи власного бога
На шкірі. І сонце весняне, і мармур холодний — все так,
І музеї, міста, відкинуті геть партитури,
Все що буде й було і надалі в твоїх руках
Та чогось не було. Незавершено. Далі буде...

02.04.2024

Фестини у столиці. День кота,
Салют, парад, гопак, хава нагіла.
А ув окопі братчиків чота
Опруху смерті порівну ділила.

Ідуть шеренги люду в чорторий,
Хто має душу - став гарматним м'ясом.
Тут, за Дінцем,- прострілля, смертний бій,
Утік Спаситель, тільки я зостався.

Підложжя в ямі - запашний полин,
В атаку скоро, вже підвезли труни.
Шваргон у пекло, з труп'я равелін,
В югу стрибає пакоренок юний.

А порох пахне чисто бульденеж,
Пристрільна черга - віртуозне соло.
Підстережем вражину на тотеж
І мстою в серце шпигонемо сполом.

Ординець перший вистрілив! Ти ба!
І прямо в серце! Навіть мойра зблідла.
Хитнулась твердь, розтанула гнівба,
Летить душа, очищена, до світла...

Ціловані росою босі ноги
шукають поміж вишень солов’я,
не слухалася мамки застороги…
але ж для юні вертиться земля.
Візьми нове життя у своє лоно,
хіба важливо проти хто чи ні?
І небеса не ставлять заборони
супроти волі жінки на землі.
14.04.24р.

Є вуйко. Пише мливо натщесерце,
Від заздрощів погавкує на світ.
А я сатирик. Полюбляю з перцем
Жувати його твори на обід.

Аж казиться, аж піниться поетик!
Потуги творчі марні! Хоч убий.
Та графоман у квецянні упертий
З Пегаса день і нічку топить лій.

До крові лошакові стер підковки,
Зігнув хребта скотині у дугу...
Сьогодні, як і вчора - настрій ловкий,
Регочуть музи. Я ж бо - ні гу-гу.

11.04.2024р

Тче павучок небесне макраме
у лабіринтах бабиного літа,
любов’ю сонця осінь ще зігріта,
хоч скоро вітер з півночі задме
і полетять холодні пелюстки,
так відцвітають вишні вертограду,
Гомер допише вічну Іліаду,
яка до нас долине крізь віки
залистопадить все довкола чи
забагровіє неба зоряниця,
мені ж не спиться, а мені не спиться…
ти вір у диво, павучок, і тчи.
13.04.24р.

Мов Сфінкс лежить блаженна, скам’яніла
Покірна сонця променям, немов
В його пісок втопила голе тіло
А у хиткі піски її любов
Впустила серце. Щоки загорілись,
І теплий дотик наче легіт був,
І поцілунком він її збентежив,
І в океан цілунків загорнув.

09.04.2024

* * *

Кілька строф у перерві між вибухом та відбоєм.
Кілька строф, у яких ти сумуєш, кричиш від болю;
кілька речень про те, що приреченим пощастить.
Почастішали випадки вдалого пуску дронів
по ворожих портах, час від часу – й аеродромах;
по складах із запасами зброї або мастил.

Дочекатись… Не знати кого: чи Отця, чи Сина.
Дивні тези церковників,звісно, фільтруй крізь сито
(от наприклад, що грішний з народження кожен з нас).
Дочекатись того, що цинізму останній прояв
буде унеможливлений Богом або героєм,
щоб сльозами ніхто не стікав, а тим паче кров’ю,
щоб спокійно весь світ
просинався
і засинав.

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Хмари клубились над парком похмурі, багрянотонні,
Ще трохи і злива, і буде двигтіти гроза, —
Сказала у голос ти
І голос обнятий був хрипкістю слів і мені
Здалося, що решта застрягли та зникли у горлі
І ти їх поспішно позбулася, а тоді
Пролунав
Перший
Дзвінок,
І торкнувшись рукою
Сказала мені: Ходімо. І ми пішли.
Пішли, та здається, що й далі отам стояли.
Легке помутніння, мовчання, незручний антракт,
У першому акті актори декламували репліки автора,
Їхні-його слова
Застрягли у горлі нам, в серці, текли щоками –
Хай очі були не зворушені грою, та я
Бачив як ти дивилася — погляд збоку, —
О ні, не на акторів, на мене, на власне життя,
Бо я, як здалося, був вибіг блідий на сцену,
Дивився навпроти і прірва між нами росла.
Затемнення.
Тоді загорілося світло. Антракт. Ми мовчки, неспішно вийшли.
А далі... далі ти скажеш ті хриплі слова про грозу...
Можливо тоді і відчули, що ми невільники, -
Між п’єсою автора й Автором грому й дощу.

24.03.2024

Невістульки вибілили поле,
наче сніг,
первородний, чистий, як ніколи
на весні,
коли серце більше не чекає
холодів,
налилося зелені розмаєм
все довкіл,
у недавно ще високім небі,
голубім,
на весь всесвіт заявив про себе
перший грім.
09.04.24р.

Можливо, як папугу вчать словам
Лайливим, щоб натішитись досхочу
Вкладаючи у дзьоб його свою
Примхливу дурість, — так беруть і серце
В лихе причастя поглядом очей,
Що змушують повторювати згодом:
Люблю, люблю, — не знаючи пощо
І скільки в цьому слові безголосся
Любити справді те, що легко так
Знаходить відгук і безтямно вторить
Допоки не знайдеться інший хтось,
Який навчить казати «зрада», «горе»
З такою легкістю, як першому «любов»,
Але так рідко: «відданість» і «тяма»,
І бавитись невіданням чужим,
Але насправді цілячись у совість
Свою, нещастям сповнену і в ній,
Ховатися за власним (словом) — «болем».

06.04.2024

Завітає тиша,
як незваний гість,
вітер заколише
неба високість,
вимучені трави
залпами ракет,
сонячна заграва
ніжить очерет,
осідає пилом
вибухова мла…
і жили б ми з миром
та, на жаль, – війна.
06.04.24р.

Зухвала гра тривожити подол
Земного неба вигадкою серця,
Зітханнями, бо ночам вперекір
Приходять дні стираючи до крихти
Уявлене. Лякаючи птахів
Не повернутись з гілкою у дзьобі,
Але чекати вперто мілину
Ховаючи страхи під чорні крила
І зиркати на білих голубів,
Плекаючи в зіницях докір, наче
Уже напевне знаючи — впадуть,
Що їх потопить втома та зітхання
Солоних хвиль.

05.04.2024

Небо тьмяне піском, що прийшов із Сахари,
Заростають травою шрами, і свіжість весни
Розправляє бутони, що пахнуть солодким нектаром
У черепі з темними хмарами й громом війни.
Повітря затягує в море квіткового цвіту,
Вкриває пилюкою лиця, і глиною сни
Нам записано богом було загорнутися в світло
І білою вишнею міцності прорости.
Тепер тут весна дві тисячі двадцять четвертого,
Вплітає в канву драматичність, трагедію, сплін,
Хто знає, можливо з чиїхось рядків недописаних
В коротких штанцятах забігає наший «крін-крін»
І напише нове, щось прекрасне, а щось перепише
І можливо це будуть новітні записки ссавця,
Постмодерн перейде у захопливу музику тиші,
І продовжить майбутнім пів стерті піском імена.

31.03.2024

Щирим словом світанковим,
Як росою із небес,
Я омию серце знову
І зніму душевний стрес.

А як вірш, мов янголятко
По паперу шурхоне,
Долі вимріяне свято
Знов навідає мене.

Та й читач не зловить ґаву
Між рядками в той момент,
Він отримає по праву
Кільканадцять рим в презент.

Упаде зажура ницьма,
Від катренів диво - гри.
Те, що й треба віршописцю, -
В землю дар свій не зарив!

Тож віддаймо для читання
Світлі очі, добрий час,
Бо у віршах, мов світання,
Рідна мова зайнялась.

У склепі кремлівських стін
зростають криваві тирани.
Чи хоче росія змін?
Чи хочеться змін росіянам?
А час прозріння страшний,
за це кров’ю заплатить кожний.
Заповідь Божа: «Не вбий!» –
стала звуком для нас порожнім.
04.04.24р.

Вона дивиться на неї як на гримучу змію,
Що гримить мовчанням його. Червоний
Висолоплений, тонкий її язичок
Дратує більше, за ті безкінечні розмови
Про мистецтво. «Принаймні тоді, — думає вона, —
Він зі мною хоча б говорить, а зараз просто
Віддалився від мене, і від усього у чому я
Знаходжу відраду.
Нехай би читав мене,
Цей порух спідниці, кімнату зі світла та тіней
В якій таємничо перешіптуються шрифти,
Нехай би дивився на пружні мої коліна,
Вдивлявся у вікна, де сад, що колишеться мов,
Стегна мої витанцьовують мову любові
Усередині побуту, дому, його симфонії.
Щоб він прочитав волосся на голих плечах,
Окрилену музику спинки, неначе ноти
Що мов на пюпітрі хребта розкрито лежать
Щоб він прочитав ніжнотканну мелодію
З родимок.
Говорив би мені про колекцію складених крил,
Що у шафі лежать на полиці цупкі мов пергамент
Стелив би на ліжку, немов розгортав сторінки
Історію, ще не написану та накрохмалену.
Набиваючи пір’ям мов хмарами снів подушки
Розмовляв би зі мною мовчанням з яким читає,
Торкався вустами, цілунками чи говорив
Як спрагло і жадібно тіло моє кохає.
Що я його книга з блакитними жилками слів
Щоб знову мені говорив яка ж бо я ніжна,
І далі писав на колінах, уклінно писав
Розгорнувши для себе мов книгу моє міжніжжя.
Щоб слово його піднімалося стеблами ввись
Напуваючи пуп’янки мови і білі троянди
Йому лоскотали пелюстками груди і низ
Живота, і ніжним бузком розцвітали
Солодко-нектарною в’яззю спашілих читань
В голові.
А тоді — забирав до колекції крила мої.
Розглядаючи складки залишені на простирадлі
Вбираючи спокій мов давні, старі письмена
Сідаючи в крісло навпроти квітучого саду.

24.03.2024

Кажуть, жарти вже не в моді.
Жарт – не дупа на городі
(не усі його помітять).
Жарт – якщо у дупі віхоть,
або навіть смолоскип,
загорівся і прилип!

18 листопада 2001 р., Київ

Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.
Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,
Що вони заганяють скіпки свого проміття
Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад
Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,
Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь
Наче біла пара, під якою незвіданість чорна,
Де простір безмовний, без пам’яті та перехресть.
Що тільки слова виливаючи голос всередині
З’являються цокотом анкера і циферблат
Повертає назад у години тобі відведені
І з’єднує мову та речі своїм: тік-так.
Можливо, і ти відчувала оте заціпеніння
І хмари крутили у вихор безслідного сну,
Та з ванної грала мелодію пральна машинка,
І ти поверталась з осколками в часовину.

30.03.2024

Сало треба їсти з часником,
можна і з цибулею, і з медом…
якщо хочеш бути козаком,
а не горе-збоченцем – шахідом*.
У євреїв є форшмак, маца,
вихваляють диво-плов узбеки,
на росії вічне гоп-ца-ца
завезли «бояришник» в аптеки.
Нації, звичайно, різні є
ті не п’ють, ті не вживають м’яса…
в московитів правило своє –
росіянин? Значить – біомаса.
31.03.24р.

Вона сиділа в залі очікування.
Зала була пуста.
А погляд, як мені здалося, її
Втікав у невідомість,
Протинав вокзальне повітря,
Або
Краще сказати впирався чи проглядав
Час,
Що, зрештою де ж як не на вокзалі
Сходиться в точці для роздумів і замішання.
Луною від стін піднімались під купол кроки
(Підкреслюючи відстороненість тих
Хто чекає на відбуття)
І я,
Дивився на її відсторонений погляд у профіль,
Який видавався доволі знайомим, мені.
Я подумав: Звідкись я знаю його,
Десь бачив, а де, зрештою, не пригадав.
Випадкова знайома?!
Все-таки пам’ять збирає у свій архів
Колекції усмішок, поглядів, риси того лиця,
Що формує в собі прихильний і любий образ.
Виходить мій образ – ця жінка – задумана і сумна?!
Але хто вона? Звідки? Про що вона так мовчить?
Що у неї на серці – тягар, монолог, прощання?
Оця незворушна задума допитливістю кипить,
І так легковажно вливає залюбування
Нею.
А тоді вона наче здригнулась від яви слів,
Як буває поет, що складає рядками вежу,
А тоді, зупиняється – кидає погляд униз
І схоплюється пекучими п’ятами від безодні.
Вона підвелася.
Зала була пуста.
І світло лишень підсилювало порожнечу
Платформи.
Якось вульгарно вона виставила своє стегно,
Поспішно поправила сумочку, вилаялась
Згадавши потяг,
І тоді ми зустрілися поглядами.
Але я відвернувсь у вікно,
Осоромлено промовляючи подумки:
Вибачте, я помилився.

14.03.2024

Напацьорю вам борщика з правди
І наставлю на праведну путь:
Поетичний оргазм - це не жарти!
Графомани без нього помруть.

Читачі! Подаруйте нам "Ахи!",
Крики "Браво!" , а не у-лю-лю!
А сатирики - підлі невдахи!
Ані совісті в них, ні жалю!

Все гризуть, насміхаються, ріжуть!
Сонетяр виє вовком щоніч.
Це не люди, а вилупки хижі!
Для піїтів божественних - бич!

Бо від критики в геніїв - спазми!
А талант загибається, мре!
Після неї ( ох, прикро!) оргазму
Поетичного ждати не тре.

29.03.2024р.

Сонечко квапливо по долоні
добігає краю точки h*,
у своїй за волею погоні
нас обох охоплює кураж,
бо вона відчула силу неба,
їй лишився помах до мети…
комашня сховається між стебел.
Хай у тебе збудеться, лети.
29.03.24р.

Акторе,..
полум’я по ролі, в рампах ніч!
Тривога у тобі ще змалку мліє…
В оглядинах тупих і божевільних вч
твій Гамлет помилятися не вміє.
У нього вибір ще лишається один,
а ти альтернатив не маєш жодних.
Актор, який дожився до сивин, –
вертепів син і водевілів модних.
У повну залу завітав Шекспір,
вминаючи свій бутерброд з беконом.
Хай на підмостках часу виє Лір,
проте трагізм не може бути повним.
На хлібі, на воді сидить актор,
міняє бороди і лики, мов злочинець,
а це суспільство, цей балет і хор,
готує драматургові гостинець –
новий терор, старий забутий ор,
красиву й неприємну травіату,
голодомор і прапор-триколор
на кожний день, на кожну Божу хату.
Помри по-справжньому, звали цю груду слів
на совість тих, кого застерігаєш.
Не вберегти від стадності ослів,
якщо вже з ними спільну мову маєш.
Ховайся в спинах наших поколінь,
посмійся куцо в Урочистих Зборах,
побав їх баєчкою про роботу й лінь,
зостанься, брате, в масах і в акторах…
Але Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.
Зніку́ди йде вніку́ди мимо нас
своїх прекрасних п’єс бібліотека.
Ти – не актор, бо не померти час.
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

26 жовтня 1996 р., Київ

Яким було небо легким на пустім стадіоні тоді,
Півпрозора блакить, пам’ятаєш якою здавалась?!
Немов би навмисно подібний намарила тон
До плаття твого, наче колір його вбирала.
Стільки простору, зелені... Хвилі голодних птахів
Здіймалися вгору від тупоту легкоатлетки,
Що бігала вперто довкола порожніх воріт,
Збиваючись в зграю, мов букви в моїх чернетках.
Те сонце було апельсиновим соком тоді;
І липа шуміла над лавою сонно та щемно,
Я ж марив про зливу, щоб ми повернулись туди
Де міг розстібнути блакитне, присонне небо.

24.03.2024

Небо, чиє ти? Диявола? Бога?
Місто під ранок не спить.
У гучномовці лунає тривога.
Нервів натягнута нить.
Чуєш, як виють вовками ракети
у передсвітній імлі?
Це московити воліють нас стерти
з прадідівської землі.
У росіянтів наразі дилема
та хай розіб’є їх сказ.
Щоб не робили вони – все даремно,
не знищити виродкам нас!
24.03.24р.

Запахне ліс після дощу грибами,
туман впаде на крутосхил ярів
і лісовик відкриє древню браму,
приховану у затінку дубів.
Ми не стрічались, певно, триста років.
Чи пам’ятає глиця ще мій слід?
А я лечу, не стишуючи кроки,
мене чекає цей кремезний дід.
Присядемо за столиком на ґанку
змішаємо старезне доміно…
і гомоніти будемо до ранку
та наливати ягідне вино.
23.04.24р.

У ступорі. Косиці рву з розпуки!
Сусідка в мене "Ух!"! Не комиза!
Беззубий дід посватався до юнки,
А та й не проти. Каже: - Тільки "за".

За посаг - неміч і вставна щелепа,
Ставок, діброва, стогектарний луг.
Дівиця мудра. Геть не пришелепа.
Дарує діду посмішку до вух.

А той розкис, розчулився, аж плаче,
Бо "полюбила" діва трухлий пень.
Вона ж - вояк! Із племені апачі!
Ссе грошенята з мужа день у день.

А уночі мордує до нестями,
Аби скоріше гигнув благовір.
Уранці у супруга вави, шрами!
В коханні жінка - знавіснілий звір.

За тиждень тризна, отченаш і "Амен",
Скінчивсь логічно сексуальний треш.
Дід у гробу. Звела любов у яму.
Хоча цю смерть лихою не назвеш.

21.03.2024р.

Поки з’ясовують поети,
хто з них маститіший, хто ні –
інфраструктуру б’ють ракети
та гинуть люди на війні.

А ми хохлячі, сучі діти,
нам би почубитись і все.
Заточують перо піїти
віршатки строчать чи есе.

Замість тримати однострої
у надважкий країні час,
забули ми, що слово – зброя
в правиці кожного із нас.

Медалі ділимо зарано,
ой, щось підказує мені,
як не здолаємо тирана –
усі подохнемо в лайні.
22.03.24р.

На вільну тему вірш?..
Для на́с це не проблема.
Я сів – пишу. Ти – спиш.
Кохання вільна тема.

10 липня 2007 р., Богдани́

На столі гуслянки кварта,
щойно з лавки теплий хліб.
Чи печалитися варто
у неповні вісім літ?
Бабця порає худобу,
на току до ночі дід.
Я роблю четверту спробу,
щоб з варенням був обід.
Але банка неслухняна
і чомусь надто слизька…
Тут, як тут бабця Оксана,
із лозиною в руках.
А я що? Мені б смаколик
і з друзяками на став.
Не забуду я ніколи,
як пів дня в кутку стояв.
20.03.24р.

Украла віра чужоземна все:.
Зелене свято - нині це вже Трійця.
А Коляда - Різдво. А Пасха ссе
Ярила, наче кровосис Жар-прицю.

У Дідуха обскубли колоски
І доточили до чужих традицій.
Купайло став...Іваном! Роде, згинь!
Єгова - пан! Дажбог сидить у клітці.

О, Ладо! Мати сущого! Ти де?
Вінки пливуть у вир дніпровим плесом...
Святій Марії зайвий ваш тандем,
Русяву косу - геть! Шануймо пейса!

Хитнулися до зради терези,
Хреститися не хочу, але мушу.
Лякають дзвони в річці карасів
І лізе чорт у кожну світлу душу.

19.03.2024р

– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?

Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
та ще немає громовиць,
лише вітри у комин виють,
лякаючи малих дітей,
сніг засипає Коломию,
перед іконами єлей
збадьорює свічі пломінчик
і о́брази живі стають…
Помилуй, Господи, нас грішних
і сил даруй на мирний труд.

То дідова була наука
в якій насіння доброти,
сиділи за столом онуки,
роззявивши свої роти.
19.03.24р.

Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
якщо буде п’ять це вже не гуд.
Потріпаю килимки та пледи,
павутиння з вікон приберу,
вибивачкою зіб’ю «шахеда»,
навіть мавпу в люди вивів труд.
Пшикаю освіжувач від «Glade*»,
хай ще і конвалія цвіте.
Відпочинь, моя прекрасна леді,
ти ж у нас – майстриня з карате.
18.03.24р.

Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на базальт?
Біда не в тім, що ми осіли в місті,
що ні́коли звернутись до Богів.
Забули ми, як пахне поле чисте,
як зорепади піють для вітрів.
Колись мій дід мене сюди приводив,
щоб таїну я осягнути міг.
Вже сонце прокидається на сході,
Всевишній Бог сьогодні переміг.
17.03.24р.

Світанок соковитий, наче вишня,
Дніпрові хвилі ніжаться до ніг…
Чому ж, скажи, Ти, Господи Всевишній,
в державі нашій миру не зберіг?
Чи надто мало проливали крові?
Чи храмів недостатньо ми звели?
Пожарище війни палає знову,
ніхто не знає, кінчиться коли.
Країну роздирають прийшлі зайди,
але й свої не кращі ворогів.
Безкарно нами правлять казнокради,
манкурти замінили козаків.
І ллється кров безмежною рікою,
хоронять матері дітей своїх
та чорний дим встеляє все габою…
Чи убивати націю не гріх?
16.03.24р.

І вичах чай. А сну немає зовсім.
Шумить листва, бо хоче літа ще.
Прийшла до міста календарна осінь
з не надто прогнозованим дощем.
Співають ринви вересневу пісню,
змивають із асфальту серпня прах.
Їм все одно на те, що буде після,
розтане листопад в рясних снігах.
А поки ще до бабиного літа
неспішно в небі котяться Вози.
Хай спочиває у негоду місто
і ринв не утихають голоси.
15.03.24р.

Промовив Святослав: «Іду на ви!» –
та нині лиш поплічники іуди,
ув УПЦ прихильники москви
і ллється кров, і литись довго буде,
поки не змиє древній Борисфен
нашу ганьбу перед святцями роду,
борвій роздме полотнища знамен
та боротьбу освятить за свободу,
хай жовчю захлинуться вороги,
ущент пощезне їхнє плем’я суче,
сьогодні рвуться рабства ланцюги,
була ця пря з москвою неминуча.
13.03.24р.

І тільки час зведе на пси
Юнацький шал і пломінь плоті,
І скільки долю не проси
Прощання й смерть завжди в роботі.
Хоч сонце в літній позолоті
Влива безсмертя у раба,
Живи без розкладу на потім,
Допоки не прийшла журба.

Допоки радість від краси
Не зв’яже спогади в скорботі
Гаптуй незболені часи,
Любов’ю схоплені турботи.
Бо з дня на день прийдуть гризоти
І цілих острахів юрба,
Радій невіданню, достоту
Допоки не прийшла журба.

Бо Мойри пхнуть свої носи
Знайдуть тебе і в темнім гроті
Коли замовкнуть голоси
Харитів на щасливій ноті,
Ключі погубляться в блекоті
І сколихне з небес сурма.
Люби до поки ще сьогодні,
Допоки не прийшла журба.

Та що тобі до сліз на споді,
Допоки доля молода,
Допоки вітер на свободі,
Допоки не прийшла журба.

07.08.2023

Мороз ще дихає у вікна
і воду сковує калюж
та незабаром все розквітне,
запахкотять сади чимдуж,
заметушаться сонні бджоли
над першим різнобарв’ям квіт,
устелиться травою поле
і сонце у світанок мідь
вплете над сивим Борисфеном
співаючи хвалу весні…
Але сьогодні ще студено
й морозом пахне білий світ.
12.03.24р.