Цей океан безмежжя і блакиту…
Долонею прикрию пів вікна –
і вже здається,
що пливу над світом
в кімнаті,
де життя моє мина.

А хмари – повз.
Точніше, я – повз хмари,
непізнані небесні острови.
Міраж Надії. Спогадів Примари.
Пливи, моя домівко,
ще пливи…

19.06.2017

Я задрімав. Але у голові
Уява одчибучує кульбіти.
Сидять довкола мене на траві
Святенники, пророки, неофіти.

Моє життя поставлено на кін-
Кому із них віддам безсмертну душу.
Їх - табуни. А я - лише один.
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом по-під носом піп,
Бере мене одразу на арапа,
Що задарма жую на світі хліб,
І десятину просить його лапа.

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - мене візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси.

Святе письмо підсовує мулла,
Лякаючи тортурами і судом.
В суперників летить його хула,
Мене також не обійшла огуда.

Мовчить, не репетуючи, раввин
І в очі поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

Пішли на мене приступом вони,
Розтягують за ноги та за вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Недовго пожурилися отці-
Самі себе узяли в обороти.
Зі злості їхні клацали різці,
Зчепилися, неначе з Римом готи.

Летіли клапті ряси до землі,
Кусалися монахи та імами.
У тисняві чавили мозолі,
Стикалися залізними лобами.

Прокинувсь. У планшеті чути дзвін,
Дізнався, хто зі мною хоче мовить...
Прийшла, нарешті, радість у мій дім:
До себе кличуть свідки Ієгови.

21.06.2017р.

Закон - це наймит у кабзи,
У золота - на побігеньках.
Хабар у лапу одгрузи -
Кради і далі помаленьку.

Феміду тішать срібняки,
Долоні, наче ті лопати.
Побільше сунь у п'ястуки,
Якщо не хочеться за грати.

Суддя - готівки вірний друг.
Її щодня з роботи носить.
Під мантією є лантух -
Кидай хутчій туди баблоси.

Гребе монету прокурор,
Ручиці гріє у купюрах.
Везе данину за бугор,
Кладе у банк "макулатуру".

А ще - відомий адвокат.
У справах темних він хороший.
Захочеш правди - дай дукат,-
Вона клює на грубі гроші.

Блищать урядників доми,
На унітазах позолота.
Багатство це даємо ми,
У себе вириваєм з рота.

У висях блискавки, громи -
То грішника ведуть до суду.
Спасе валюта від тюрми,
Покари ж неба - не минути.

20.06.2017р.

Було, Венеру й Аполлона
Вином обносив щедрий Пан.
А нині досить самогону,
Або сивухи повний жбан.

Чавили сік із винограду
Ахейці, із янтарних грон.
А ми у рота свого ляду
Вливаєм нафти перегон.

Елладою пахтіли квіти,
Плоди не знали ще цикут.
Слугують нині пестициди
Приправою до наших блюд.

Прибутку з пійла грек не мав би
Якби згодовував шмурдяк.
З бурди сьогодні роблять фарби,
Горілку ллють у бензобак.

Тітки та баби мудролобі -
Не відьми з Лисої гори -
Питво бодяжать із сиропу
Та із дубової кори.

Боюсь бовтанку лити в рота.
Бо і у нашому селі
Накалапуцяти гидоти
Не тільки можуть москалі.

Наш край одвідав Діонісій,
Ковтнув місцевого вина...
Чубатий був. А нині - лисий.
На арфі лопнула струна.

Утік, лайдака, до Ітаки,
В своїх руках поніс штани.
А козаки не мають ляку,
Кацапом навчені вони.

Ковтають звично бормотуху,
Відкрито у барилі кран.
Та я не стану відчайдухом,
Піду до грека в ресторан.

У нього, кажуть, є "Метакса",
Давно напій я цей не їв.
І хоч шалена пляшки такса
Але куплю таки її.

20.06.2017р.

Нажахані вампіри, клопи та комарі
Бояться уночі піти на лови.
Зібралися на раду у заячій дірі,
Гадають, пійло де знайти здорове.

У плоть устромиш ікла - суцільна наркота.
Після вечері - ув очах тумани.
У крапельці вологи прихована біда -
Самі уже, неначе наркомани.

Та це іще терпимо - сьорбається в усмак.
Дурман штрикає, далебі, півсвіту.
У Дракуля - проблема. Його якийсь чувак
Нагородив підступно гепатитом.

Клопу потрібна клізма. У комара - гельмінт.
Москіт - малий, а гості - триметрові.
Чухмариться собака і чхає люто кіт,
І супить кліщ свої кудлаті брови.

Вампують до знемоги і теща, і зятьок,
У кожнім слові цвіркає отрута.
Повагу поховали, закрили на замок.
Ножі гострять уцуплені у Брута.

Сумна чекає доля заражену сім'ю,
Немає шани, то не буде миру.
Втелющилася дума у голову мою,
Що ми уже не люди, а вампіри.

П'ємо не тільки соки - смакує крик і гнів,
Чужим плачем одгикуємо сито.
Образи, наче сіті, сплітаємо зі слів.
Хіба ми люди? Може, паразити?

Поглянув у люстерко і став ураз блідий,
Себе не можу геть я упізнати.
Є щупаки у роті. І прямо на губі
Вмостився кровосисний апаратик.

19.06.2017р.

Осінні ябка соком наливаються, –
Порипують (а чи здалось?), тугі.

А доля – літня жінка чи літавиця –
Втекла у сад від смутків і страхів.
Помолиться своїм богам чи літові,
Заплющить очі – і пізнає суть…

…Відмежуватись від усього світу – і
Вслуха'тися, як яблука ростуть.

19.06.2017

пролог

О, Греціє! Зевес! Еллада!
Геракла нині зна усяк.
А наш божок із шоколаду,
Цукерка "Тузік" його знак.

Нацупив модну вишиванку,
Рече з трибуни, наче піп.
Рахунок - у юдейськім банку.
До влади намертво прилип.

1

Коли печінку Прометею
Щоденно дзьобали орли,
У славі сяяла Ахея,
Боги Олімпу ще жили.

Але сьогодні - нові храми,
В руїнах капища старі.
Єврей та грек торгують крамом,
Баблом стирають мозолі.

І в нас юдейські вже порядки,
Запанувало всюди зло.
Дажбога зрадили нащадки,
Сварога кинули в Дніпро.

Ізраїль нині у пошані.
І український неофіт
Гряде у води Іордану,
Вивчає ідиш та іврит.

Царюють Сари та Ребеки,
Гендлює Ізя та Абрам.
Став зовсім рідним бог далекий,
Хоча слугує він не нам.

2

Шлемо молитви небу день-у-день,
Над власним богом чинимо наругу.
Але Єгова знищить всіх упень,
Залишаться гебреї й їхні слуги.

Він - бог крутий. Як і його народ.
З чужинцями ділитися не буде.
Із ним буцається хіба-що ідіот.
А більшість, зазвичай, розумні люди.

Візьму собі наймення... Шимпанзон,
На пуп навішу зірочку Давида.
Тоді я не побачу Єрихон,
Мої онуки не утратять діда.

"А греки тут до чого?" - скажеш ти.
А в них також не Зевс тепер на троні.
Які на смак зрадливості плоди -
Про це не скажуть старці на Афоні.

Ярмолку одягати вже пора.
У синагозі вже достатньо людно.
Зійшла над Україною зоря:
Вже не чужа. Хоча і шестикутна.

18.06.2017р.

Мандрую я підземкою щоднини,
Найважче, звісно, у годину-пік.
В юрмі людській обличчя моє синє,
Хтось парасолю угвинтив у бік.

Тітки щокаті тиснуть на мозолю,
А зусібіч розставлено торби.
Мені пора виходити на волю,
Та у проході товпляться баби.

Хвилину тому вигнали мужчину,
Із м'ясом одірвали куций хвіст.
У боротьбі із ними я б загинув,
Я ж - літератор, а не каратист.

Вони з базару їдуть у Святошин.
Ну, а мені потрібно на Сирець.
Боюся зачепити їх до дрожу,
Попробуй квакни - зразу вхопить грець.

Міцну прорвати годі оборону -
Стовбурчаться цицьками навсібіч.
Продряпуюся у кінець вагону,
Торкаючись пухких жіночих пліч.

Отримую краплину насолоди,
Хоча скриплять у тисняві кістки.
Але не встиг я вийти із вагону -
Назад заперли тлусті жіночки.

Хитрую. У котячу лізу сумку,
Аби у ній однесли на перон.
Не можу більше цю терпіти муку -
Міняю музу на м'ясний батон!

Не раз казала мама "Їж котлети!
Глитай ковбаси та ікру топчи."
А ми - поети - у харчах естети,
Натхнення - головні у нас харчі.

Мої брати! Однині я не з вами.
Пишіть без мене лірику в усмак.
А я піду вбирати кілограми,
Нарощувати сало на кістяк.

18.06.2017р.

До церкви дехто бігає щодня,
Поститься,обціловує ікони.
Гадає, що від чорта це - броня,
Від сатани - надійна охорона.

Дає на храм грабунок, хабарі,
Священника слова у вухо ловить.
Каплицю власну має у дворі,
Духівнику гріхи несе на сповідь.

В поплічники бере собі попа,
Йому одвалить чесно десятину.
А завтра знову - хараман, татьба,
І каяття чергове на колінах.

Людські гріхи мурують Божий дім,
В оклади переплавлена мерзота.
І сліпить очі цуплений калим -
На куполах іскриться позолота.

Виблискують віконниці нові.
Та тільки небо відає напевне,
Яку цеглину клали на крові,
Ну, а яку вмуровано за кревні.

На полотні буденності мазки-
Іду на луг уранці по солому.
А там сусід обносить буряки,
Несе мішок не в церкву, а додому.

Він у божниці мало не свояк,
Тому йому пробачу цю провину.
Це небеса мені подали знак:
Пора попу однести десятину.

17.06.2017р.

Життя – як сон, минає, пролітає…
Наздоганяють видива мене:
То – поодинці, то їх – ціла зграя,
Чергуються – веселе і сумне.

І в цій швидкій, житейській круговерті
Не знаєш, де застане враз тебе
Сумна чи радісна – хвилина смерті,
І в рідну землю тихо загребе.

Даруй же сон майбутній, сниво-птице,
Чи в пеклі хай дізнаюсь чи в раю,
Що голос мій у записах лишився,
Й цитує хтось поезію мою.

16.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Після роботи хочу відпочинку.
Лежати голічерева без руху.
Дрімаю. Але тут мені на пику
Усілася товста зелена муха.

У снах моїх виспівувала птаха,
Летіли в небеса чарівні звуки.
Але у ніздрю заповзла комаха,
Туди ж, по лікоть, я засунув руку.

Мушва втекла. Її я не подужав,
На мене витріщається зі стелі.
Заплющу очі - знову лізе муха,
А я вужем звиваюсь у постелі.

Надумав поступити досить хитро,
Для неї пропоную голу п'ятку.
Але вона вподобала макітру,
Лоскочуть носа знову її лапки.

Схопився я, неначе з переляку,
Аби зловити капость ту за шкірку.
Вона ж на згадку залишила каку
І вилетіла кулею в кватирку.

Немає сну. Приперлася сусідка,
Обплутала плітками мої вуха.
І стало на душі нестерпно гидко.
Згадалася мені нахабна муха.

Не знаю, скільки зможу це терпіти...
Але мені до рук прийшла удача:
Убгалась муха їй у рот одкритий,
Сусідка від образи виє, плаче.

Пішла нарешті. Пити марганцівку.
Нехай тварині шлунок буде пухом.
Сатири я дописую кінцівку:
У цьому світі теж потрібні мухи.

16.06.2017р.

Жагу пiзнання звівши обережно,
спокiйно крила опустивши долу,
не боячись за цноту й незалежнiсть,
iду блаженно на твiй чистий голос.

Коли дiйду? — Коли пора настане...
Небесна манна ти, небесна манна.

15.06.2017

Як добре тут полежати між трав,
Натиснути на гальма часоплину.
Думками враз до високості лину,
Де сонця круг між хмарами згора.

Де обіймає тиша зусібіч,
І зелень розкрива обійми-віти.
Де дякую Богам я віч-на-віч
За це спокійне, не спекотне літо.

Де серце розтривожене моє
Стає у грудях битись рівномірно,
З житейського вирулюючи виру,
Всміхається і збоїв не дає.

12.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Щебет, воркование и свист. В голубом и шелковом июнь. Бархатной сирени аметист. Голуби шелковицу клюют. Голуби воркуют. А о чем? Птичий заливается народ. Он как будто вовсе не при чем. А она шелковицу клюет, ягоды роняя на асфальт – там их остальные доклюют под скворчиный тенор или альт.

Голуби.
Шелковица.
Июнь.

І Бог_Творець сльозами світніх злив
за тих "господів" свідчив - "не створив!"
ні Ра, ані Йегова, ні всі інші.
Але не кожен серцем це відкрив...

Стинати голови - потрібно мати хист,
Холодний розум і, звичайно, міру.
Різник у своїй справі - це артист.
Маестро ловкий швайки та сокири.

Жилаву плоть уковтують щодня
Учителі, шевці та ескулапи.
Кувікає розпачливо свиня,
З борща стирчать увись курячі лапи.

На луках дожировує бичок,
Кролі останню вточують морквину,
Аби я їх повісив на гачок,
Розбатував і вицідив кровину.

Для кожної тварини - свій підхід,
Не пхають м'ясо зразу до утроби.
Ламаю шиї тим, хто має хвіст,
А довбня - для бичка твердого лоба.

Ножа свиноті суну під ребро -
Вона недовго ратицями сова.
Несу у льох удушене добро.
Здирати шкіри - то окрема мова.

Щодня мій пес гризе кістки нові.
Спочатку вив, поглядував вороже.
А нині лиже руку у крові,
Бо знає - я його не потривожу.

Харчі у місто їдуть із села.
Буркоче шлунок. В роті повно слини.
Аби людина ситою жила -
Померти неодмінно хтось повинен.

Тужавіє купюрами кабза,
Продав і м'ясо, і телячі мощі.
Розумний чоловік колись сказав:
Не пахнуть кров'ю та убивством гроші.

Тарілі повні. Ремигає люд.
Ми - спільники. Убивці й канібали.
Разом цей гріх знесем на божий суд,
Дамо одвіт за тельбухи та сало.

Хай кажуть, що не маю я душі -
Пора іти до праці у повітку.
Іду гострити крицеві ножі -
Биточки просять у сусіда дітки.

14.06.2017р.

Кохана жінка мружиться у ліжку
Після нічного з нею рок-н-роллу.
Бажаю знову глянути на ніжку
Аби уздріти правду її голу.

Я - твій Адам. А ти, начебто - Єва.
Живемо разом під єдиним дахом.
Від погляду ховається суттєве:
Пощо красі неоковирні лахи?

Так само правду вмащуєм брехнею,
З історії плетемо небилиці.
Свій родовід виводимо з Юдеї,
Із гусака малюємо жар-птицю.

Шпаклюємо бридкі прищі на носі,
Грабованим хизуємося кешем.
Багаті, кажем. А насправді - босі.
І брешемо, і брешемо, і брешем...

Жона махнула вчора макогоном.
Іти на працю. Але пика синя.
Піду синець припудрити під оком.
Сховаю правду. Істинну причину.

13.06.2017р.

Коли життя стікає по руці
Патьоками пульсуючої крові,
Кладе на серце лють свої ключі,
Вуста коробить нехороше слово.

А друг мовчить. Уже не має сил.
Блукає погляд, гаснучий, далеко.
І падає вчорнілий небосхил,
І чорного крука лунає клекіт.

Нову собі шукає ворог ціль -
Забув уже про страченого брата.
А над окопом стелиться ковил,
Що не згорів під залпами із "Града".

Заснув мій друг. А я іще живий.
У ящиках немало ще патронів.
І знову кров. І знову буде бій.
І снігом угортає мої скроні.

13.06.2017р.

Змагаються силою дужі борці,
Повітря вібрує від хрусту.
А з доброї волі, ще юні митці,
Лягають у ложе Прокруста.

Сумління - відтято. І сумніви - геть.
Пиши про природу і вроду.
Кого ще цікавить життя круговерть?
Кохання ж, не вийде із моди.

Навіщо гризоти або боротьба,
Та пошуки власної цілі?
Так легко нап'ясти собі на горба
Чужі, вже відточені, крила.

Змахнув інструментом -і вже полетів...
Невисоко. Десь до коліна.
Минеш і огуду, і слів заметіль,
І заздрості сніг-хуртовину.

Безкрила, безтямна. Іще й без хребта,
Без голосу власної пісні,
Струмує поезії сіра сльота
В уми молоді прямовисно.

Усе. Я закінчив. Однині мовчу.
Пащеку замкну, наче ляду.
До "киці" своєї на крилах лечу -
Співатиму їй серенади.

13.06.2017 р.

Рухайся обережно,
стисни свої жалі.
Танець на вістрі леза?
Босо на битім склі?
Рани бинтуй тугіше.
Зуби зціпи, терпи...
Онде - котрому гірше
кріпить тобі стовпи...
Мостить тобі солому:
схибиш чи упадеш,
прийме твою утому
побіля своїх меж
і прихистить розрадно,
згірклу розділить мить -
зболене серце, в саднах,
вірне, воно не спить.

2017

Спектри всі сьогодні в небі є –
Із свинцю мов литі й сяйвом квітли…
Літо це – немов життя моє –
Темні хмари з проблисками світла.

Чи пливи у ньому чи тони –
Не уникнеш виживання змагу.
Тож цінуються – напівтони,
Де гармонія і рівновага.

Надмір у коханні – штука зла,
Спопелить, як полум`я те синє…
Хочеться помірного тепла
І терпіння й трішки – розуміння.

Лікування дай мені своє.
Хай живу у нім. Не знемагаю.
Й небо розпогодиться моє
Й соловейко заспіває в гаю!

11.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Мольфарять гори над тобов,
А ти, задивлений у простір,
Лежиш навзнак і легко, й просто
Приймаєш чари і любов.

Росте крізь тебе первоцвіт,
І сон-травою день лоскоче
Твоїх думок стежки пророчі,
Що висихають, наче піт

На позолоті ран і скронь,
У зморшках марень. Бірі хмари
У чані неба сонце варять
І підсолоджують, либонь.

Стікає мед із небесі
І губи липнуть до молитви,
А час, у келихи розлитий,
Чекає тостів. Звідусіль

Ідуть, мов янголи, корови.
Життя з тобою заграє.
Ти вже не знаєш: де ти є?
Та не здаєшся. Гонорово

Мовчиш і дихаєш. Лежиш.
Гойдають гори, мов колиска,
Твою любов. Ти надто близько.
Шепочуть трави: ворожи…

Вростає тіло у шовки
І пахне вітром тіло Бога.
І раю грішна насолода
Лежить на відстані руки.


12.06.17

Як буйно квітнуть уманські сади!
Як вірші розтікаються папером…
«Він гарний ніби бог! І він у дверях.
Це він! Диви, який він молодий!

Які у нього очі! А вуста…
А вірші!
Так, здається, вірші також…»
Дівчата із робфаку ув атаку
готові за такого. Висота

дівочих мрій приземлена – і край.
Хай навіть на будові комунізму,
а хочеться любові і щоб різні
там вірші і романси, і щоб рай…

Так хочеться звабливості принад,
панчох без дір і гарної сукенки.
Голодні комсомолки і студентки
ідуть гуляти у царицин сад.

Лише тепер у парку без царів,
ім’я йому «інтернаціоналу»*.
- Колись панам поеми тут читали,
а нині він поезію дарив, -

у Раї* очі світяться, вона
усім розповідає про Сосюру*.
- Ти знову закохалася?! – це Шура,
сусідка по кімнаті.
- І вина

моя лише у тім, що я сама
закохуюся стрімко, безнадійно
в поезію…
- У нього! – це Надійка.
- Нехай і так… Надворі ж не зима.

А навесні у слова два крила.
не ходиш по землі – злітаєш вище!
І пишеться! І пишеться!
- Тихіше!
Ти б краще нині хімію здала…

***
Лягали тіні на нерівний брук,
він вів до раю цю маленьку Раю…
У заростях бузку за водограєм
була і вільність рим, і вольність рук.

І ще була некошена трава.
(які тоді в «Софіївці» покоси?
Хіба на сіно.) У кульбабі коси
і у «гарячці тіло й голова».*

Була гроза і злива, як стіна,
і грот Каліпсо*, де чекали сонця.
(Грот щастя подарує в тридцять восьмім –
його не розстріляють*. А вона,

покликана коханням у сніги,
поїде до промерзлої Росії*.
Поезії вкидатиме насіння,
та паростки не матимуть снаги

рости так пружно, рясно, як тоді.*
-У Лету кануть вірші, книги… Рая.
Аж десь у двадцять першому згадають,
мовляв, була, писала… й поготів.*)

***
Як буйно квітли уманські сади,
як замітало місто пелюстками!
…Він приїжджав не раз іще сюди.
А потім інший. І вона – до мами…

Нерівний брук губив сліди обох
і сам губився під асфальтом в часі.
І тільки парк, як рай. І сивий Бог
на лаві в парку. І білети в касі…

Угруз у ціль підступності кинджал,
Бо не допер які сьогодні "друзі".
В підлоті - майстер. Професіонал.
Підкрався близько, і не промахнувся.

Я поділився золотом душі,
У час скрутний прийшов на допомогу.
А він складав на купу бариші,
Мої кишені видоїв потроху.

Благаючи витискував сльозу,
Вологою убризкуючи щоки.
І я давав. Тепер сухар гризу.
А він, урешті, дав бідноті спокій.

Казав, що - рак. Ще трохи - і хана.
А виявилося, він - звичайний злодій.
Бо досягнула вух моїх луна,
Що їздить він тепер уже на "Шкоді".

Молився щиро. Клав на пуп хреста.
Останні крихти віддавав собаці.
Нотаріусу диктував листа
Аби в гробу лежав у вишиванці.

Був на словах завзятий патріот,
Душив кацапів голими руками.
Він знав, що я - заможний, і не жмот.
І моє серце - не холодний камінь.

Але в усьому є глибинний зміст,
Закінчимо історію цю темну:
Влетів у стовп учора аферист,
Таки попали небеса у шельму.

Піду на зиму різати дрова,
Длубати землю та косити трави.
Грошей немає. Світла голова.
І злодіям тепер я нецікавий.

12.06.2017р.

Сьогодні не модний уяви розмах,
Достатньо лише позолоти.
Ступає піїт по чиїхось слідах
Не схибивши а ні на йоту.

Природа, кохання, коза-дереза,
І, звісно, на обрії чайки.
Зачовгана стилом до блиску стезя
В інеті визбирує лайки.

Мені вже казали, що я грубіян -
Збиваю курчаток на злеті.
Мовчав би, неначе тубільний бовван,
Дрімаючи в позі естета.

А я зависаю на голій стіні,
Бо тут ще немає страховки.
І граю без фальші на творчій струні
Піднесення, відчай, неспокій.

Нелагідний погляд уп'явся в горба,
На хвилю одну озирнувся -
Моїми слідами тупоче юрба:
Попи, космонавти, бабусі...

Догнали. У гніві штовхають у бік
Аби шкандибав я і далі.
І знову іду бездоріжжям у сніг,
Тікаю у світ віртуалу.

Прокинувся. Глипнув. А то лише сон.
У ньому немає секрета.
Учора без закусі пив самогон
Себе уявивши поетом.

Мордяка опухла. В жорсткому моху.
І погляд, немов у шкелета.
Піду я на кухню гасити жагу -
Не буде із мене поета.

12.06.2017р.

Забуло, мабуть, небо про людей.
А тут - розор, непевнощі, проблеми...
У синагозі молиться єврей,
Мечеть араб одвідує окремо.

Утрачено до люду інтерес,
Не плодяться пророки та герої.
Ми - дзеркало озлоблених небес.
Ми - яблуко від яблуні гнилої.

Єгова нині всіх кладе в покос,
В підпіллі Один і Аматерасу.
Свою маківку чухає Христос -
Торгують Словом криведники в рясах.

У висях колотнеча. Йде війна.
Нещадна до суперників заруба.
І рикошетом гине сарана -
Прочанин утрачає свого чуба.

Струмує кров бруківкою липка,
Розкидано довкола плоті шмати.
Фанатика тренована рука
Жбурнула в натовп бойову гранату.

Летять каміння, палиці, ножі,
Прокльони, матюки, жахні образи.
Лежить любов убита в паранджі,
І крапле слина з рота біомаси.

Створили, мабуть, нас дурні боги,
Усує витрачали свої сили.
Бо стали ми живому вороги,
Вгорнули прутня у листочок віри.

Покинув бог дітей своїх таки.
А ті зросли. Вподобали сокири.
Напружують у лютощах мізки
Аби забудька вкласти до могили.

Божок ослаб. Сточилися різці.
Онуки купно пишуть некролога.
Чи скоро стисне Homo у руці
Голянку нерозважливого бога?

11.06.2017р.

Людмила вийшла в люди –
вступила в інститут.
У Люди гарні груди
і ще отам, і тут.

У Люди оченята
грайливі та ясні.
А ще у Люди тато
і кілька сот рідні:

завклуб, завгар, завскладом,
завфермою, завгосп –
у Люди все до ладу,
у Люди все ого!

Людмила вийшла в люди
з далекого села,
а матір сварить люто
за «когутські» слова.

І батька сварить також,
як привезе торби,
то шикає на нього:
«По-людські говори!»

Людмила в люди вийшла,
тепер міська вона -
аж ніби трохи вища…
А розуму нема.

Проте невдовзі буде
із дівчини цабе,
тож величає Люда
на «ви» сама себе.

От водить віднедавна
екскурсії у парк,
розповідає плавно,
про те, хто, скільки, як

любив Софію палко
і цілував куди;
які царі у парку
ходили, де сліди.

Байки великоруські*
повторює щорік.
У приклад ставить Люську
з обкому чоловік.

Людмила вийшла в люди –
забрали до Москви.
Тепер й батьки до Люди
звертаються на «ви»…

Ходи до мене, друже, на поріг.
Покинь печалі, відпочинь хвилину.
Нарешті тещу злу ти переміг,
Поклав ту капость у дубову скриню.

Не буде більше гризти як блоха,
І вухо не вчуватиме прокльонів.
Радій, що обійшлося без гріха
І на руках твоїх немає крові.

Пішла сама, нахрумавшись грибів,
Які на тижні назбирала в лісі.
Я знаю - ти давно цього хотів,
І хтось учув мольбу твою у висях.

Розвиднівся, нарешті, білий світ,
Невдячна закінчилася робота:
Для мамці доця, звісно, меч і щит.
Для тебе ж була баба чорнорота.

Музики чарку випили до дна,
Уклали гробарі в могилу кості,
І прихопивши сулію вина
З поминок розійшлись останні гості.

Хоча не буде позик і боргів,
Та житимеш однині на зарплату.
Забудь ковбаси, з сиром пироги,
Щоденна страва - хліб і чай із м'яти.

Розбагатів хоромами свояк -
Хазяїном у хаті ти не будеш.
Він був ласкавий, хитрий потурнак:
Бери дружину - жити лізь у буду.

А шурину дістався мерседес
Та жирної землі зо два гектари.
Твоє лише - жона й у буді пес,
І струни від розбитої гітари.

Зосталася десятка в портомоне,
Нема тарані жирноі до пива...
Сваритися із тещею - дурне.
Цінуй ії, допоки вона жИва.

10.06.2017 р.

Вже минули осінь і зима,
І весна розтала сумовита.
Чом же досі холодок пройма?
А де літо-літо? А де літо?

Павутиння, тополиний пух,
Парашут кульбаби – у кульбітах.
Хмари погляд мов свинцем напух…
А де літо-літо? А де літо?

Он світило сонячне встає,
Скільки небо буде сльози лити?
Де кохання ділося моє?
А де літо-літо? А де літо?

Чую здалеку твоє тепло,
Сповнююся силою джигіта.
Вже слова усі в одне злило –
А де літо-літо? Аделіто?

Хмарний погляд проясни-но мій,
Хоче сонцем палко пломеніти.
Ти мене збагни і зрозумій,
Аделіто-літо, Аделіто!

Не торкнусь твого ніколи дна,
Степовичко, галицька кобіто!
У тобі – одвічна таїна –
Аделіто-літо, Аделіто!

Ще мій шал ясним вогнем живий –
У твоїх обіймах спопеліти,
Ти мене коханням оповий,
Аделіто-літо, Аделіто!

7.06.7525 (Від Трипілля) (2017)

Наберися тепла від мене,
від моєї руки зігрійся,
хай воно протече по венах
аж у душу допоки вінця.

Зігрівайся… ділюся, щиро
сим теплом - протікає мною.
Хоч надворі дощить і сиро,
все минеться само собою...

Перебуде. Ніщо не вічне.
Знаю хибу - болять утрати
і стискають вузли кармічні -
що ні втяти, ні розв’язати,

відболіти лише по силі.
І нести, поки стежка в’ється...
Поміж літа - морози білі?
Наберися тепла від серця...

Тануть у роті грушкИ жовтобокі,
Злизує краплі верткий язичок.
Але побачило капосне око -
Глипа на мене товстий черв'ячок.

Всьорбують щоки у шлунок нектари.
М'якуш гризе, наче теща зятька.
Тут його хата, клозет, будуари,
Я ж в його дім устромив п'ятака.

Дати потомство однині не зможе,
Трупик мурахи затягнуть у ніч.
Мабуть, дарма я його потривожив,
Хочу відгризти макітру із пліч.

Він же маленьке, невинне створіння,
Я проти нього - коллос, Гуллівер.
Жити в плодах - не червова провина.
Я ж їх точу, наче дуба бобер.

Хрумати буду я грушками нОвими,
Нащо мені хробаки та кліщі?
Злочина скоєно. Хату зруйновано.
Кину недогризок геть у кущі.

09.06.2017р.

Слова любові
падали в траву,-
нестримний
полохливий табунець...

- Ти як?
- Хворію, зцілююсь, живу.
Бува, творю й руйную нанівець.
Дволика, кажеш, -
справді, не свята.

Куди ж ти, впертий,
знов за мною йдеш?
А там, в траві, дивись,
щось пророста:
чи давній сум,
чи блиск нових пожеж..

2017

У лексиконі перше слова - "дай".
Коли ж дають, бурмоче, що замало.
Чужий до рота пхає коровай,
Глитає до горлА халявне сало.

Кишені бабці патрає онук
Аби поласувати самогоном.
Вона ж сапу не випускає з рук,
І кров шугає у старечих скронях.

Бажає доня нові чобітки -
Віддала мама місячну зарплату.
Її цікавлять тільки парубки -
Нехай кайлує по неділях тато.

Узяв кредит синок. Ввійшов у раж,
Віддав квартиру неньки у заставу.
Змінився кардинально антураж:
Була софа - тепер вокзальна лава.

Зросли байдужі доньки та сини,
Крадуть у себе, коли є нагода.
Жалю не відчувають і вини -
У цьому віці споживацька мода.

Можливо, винуваті і батьки -
Не стачило на виховання часу.
І виросли із діток гівнюки,
Не на своє облизуються ласо.

У хаті чути грюкіт і матюк,
Сердитий голос розмовляє басом.
То знову йде знервований онук
У бабці випорожнювати касу.

08.06.2017 р.

І знову літо, знову літо
Киває травами мені.
Я на поваленій сосні
Зустріну червень сумовитий.

В зеленій гущі потону,
Для світу цілого незримий,
Володар мов ділянки Криму*,
На мить блаженну цю одну.

Дажбоже поринає коло
І багряніють небеса…
Павук захмарний висиса
Тепло і світло все довкола.

Тьмяніють обриси трави,
Цей день минає неохоче…
І вітерець – провісник ночі
Легким зітханням оповив.


5.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

1

Я - пес. Коти мене не люблять,
Живу у буді десять літ.
Потроху випадають зуби,
Мослак - уже не мій обід.

Гавкочу на ревкі мопеди
Або блукаючих собак.
Кусати зад - життєве кредо.
Гарчати грізно - це судьба.

Інтуїтивно чую ласку,
Готовий крикнути "ура",
Коли мені кільце ковбаски
В пащеку суне дітвора.

Але ошийник на загривку
Та металеві ланцюги
Мене триматимуть довіку
Біля хазяйської ноги.

Як чую пана свого кроки -
В страху дрижить моя спина.
На світ дивлюсь єдиним оком -
Штрикнув цвяхом із будуна.

В клубах густого перегару
Смокчу поцвілі сухарі.
Іде хазяїн - чорна хмара -
Сховаюсь краще у дірі.
2
А люди, звісно, не собаки -
Нема на шиї повідка.
Як не крути, а дехто, таки
Усе ж нагадує Сірка.

Прощає болі та наругу,
Гризе, що кинули, в кутку.
Не вистачає сили духу
Недолю кинути гірку.

Людей судити я не буду -
Вони собі не вороги.
А я не можу жити в буді,
Батіг терпіти й ланцюги.

07.06.2017р.

Старенька бабця простягає руку,
У перехожих просить копійчину.
До справи долучила і онуку -
Стоїть дитина поруч на колінах.

За рогом - у жалобному - циганка.
На грудях теліпається ікона.
Збира оброк із вечора до ранку,
Несе бабло місцевому барону.

У переході - без ноги - каліка.
А очі ріже неприкрита рана.
Питати "звідки травма?" звісно, дико.
Гадаєш - із АТО, а чи зіп'яну?

Ридає, побивається дівуля,
А ув очах байдужих зовсім сухо.
Ворушиться в її кишені дуля,
Обличчя геть опухло від сивухи.

Під храмом дід співає. Гра на кобзі.
У небеса чарівні линуть звуки.
Раптово впав. Почив умить у бозі.
А шапку ухопила якась сука.

З усіх усюд біда струмує в душу,
Питати годі - щиро чи нечисто?
Я - милосердний. І давати мушу.
Але ж не професійним аферистам!

Помер вояка. Зовсім ще дитина.
Стоїть від горя почорніла неня.
Нема за що їй поховати сина...
Моя тремка розтиснулася жменя.

06.06.2017 р.

І радістю зустрічати
всі дні, всі години, миті.
На чатах життя не вбити –
ні, ні!
Не чекати – просто
усміхненим серцем чути
не гостем тебе:
присутність
твою у думках постійну
сприймати, як щось належне.
І мрії необережні складати
на всяк випадок у спадок.

07.06.2017

Ми ще недавно їздили на конях,
А нині у ходу залізні звірі.
Кермо стискає у своїх долонях
Кудлатий витязь у свинячій шкірі.

Реве тварюка, аж цокочуть зуби,
Полохає сусіду свиноматок.
Куйовдить вітер чувакові чуба,
Дівки на нього мружаться із грядок.

Купила теща зятеві Сузуку -
Нехай шаліє від мотоциклета.
Всю ніч шурупи вгвинчував у куртку,
І каску одягнув замість кашкета.

А на ногах - не чоботи, а краги,
За милю вухо чує їхній тупіт.
Ковтає байкер два стакани браги
Аби від страху не тремтіли руки.

Натиснула долоня важіль газу,
Прокинулися гицеля задатки:
Під колесом зачавкотіло м'ясо,
Кувікнуло востаннє поросятко.

Японське диво повалило бляху,
Водій у хвіртку залетів кур'єром.
Убгався ровер із усього маху
У буду із голодним бультер'єром.

Завив од люті бойовий собака
І кинувся прожогом до гарніру.
Півкулі пережовував зі смаком -
Штани пропали, витязя, зі шкіри.

На мить насуну мудрості тонзуру
І висловлю свою невтішну думу:
Коли жили мужі в тигрячих шкурах,
То над собою не чинили глуму.

06.06.2017р.

А хтось їй присвячує вірші.
Красою її милується.
Вона ж тільки чується гірше
Між стін і людей на вулиці...
Її хтось розраджує щиро,
рятує словами утішними...
А та - між бурхливого виру
думок, що вибризкують віршами.
І падають... Падають зерням
і межи сує'тами губляться.
Бреде між чуттями - що терням...
А сумніви - зміями кубляться.
Клякає, згортаючи крила
І голову хилить над плахою...
Мій Боже, подай же їй сили
шугнути між хмарами... Птахою.

2017

Старенька бабця простягає руку,
У перехожих просить копійчину.
До справи долучила і онуку -
Стоїть дитина поруч на колінах.

За рогом - у жалобному - циганка.
На грудях теліпається ікона.
Збира оброк із вечора до ранку,
Несе бабло місцевому барону.

У переході - без ноги - каліка.
А очі ріже неприкрита рана.
Питати "звідки травма?" звісно, дико.
Гадаєш - із АТО, а чи зіп'яну?

Ридає, побивається дівуля,
А ув очах байдужих зовсім сухо.
Ворушиться в її кишені дуля,
Обличчя геть опухло від сивухи.

Під храмом дід співає. Гра на кобзі.
У небеса чарівні линуть звуки.
Раптово впав. Почив умить у бозі.
А шапку ухопила якась сука.

З усіх усюд біда струмує в душу,
Питати годі - щиро чи нечисто?
Я - милосердний. І давати мушу.
Але ж не професійним аферистам!

Помер вояка. Зовсім ще дитина.
Стоїть від горя почорніла неня.
Нема за що їй поховати сина...
Моя тремка розтиснулася жменя.

06.06.2017 р.

Прийшла на Україну дивна мода,
Нові уподобання та часи.
Гуманітарка - є. Нема заводу.
Пакують у цехах старі труси.

У ніздрі гатить запахами цвілі,
Вгинаються від краму стелажі.
А люди, від нестатків здичавілі,
Вишукують реглани та плащі.

Колись ті речі кинув сифілітик,
Або від жиру репнула мотня.
Та скромним громадянам я не критик.
Бо сам такий. Така ж моя рідня.

Працюючий завод сьогодні - свято,
Порізано на брухт усі станки.
Ув Африці тепер складають трактор,
Китай купує руки та мізки.

Хто міг - із України втік у шпарку,
Полишив нам осот і будяки.
Зате цвіте як мак гуманітарка,
Висотує убогі копійки.

Піду і я побабратись у лахах,
Собі влаштую переможний бал.
Куплю штани з лампасами, папаху,
Ходитиму, неначе генерал.

А згодом здам сусідові в оренду,
Підзароблю на шкіряний помпон.
Для цього продавчині секонд-хенда
Залишив свій домашній телефон.

Але мене звільнили із роботи,
Вже підписав директор документ.
Завод оголосили мій банкротом,
Там за півроку буде секонд-хенд.
04.06.2017 р.

И руки пахнут чабрецом,
А вечер – мятою.

Луна янтарное кольцо
В траве припрятала.

И к скалам ластятся ветрА,
По травам веются.

А в них цветётся клеверАм
И розовеется.

И выйдут звёзды провожать
День до околицы.

И что не сеял – будешь жать
На праздник Троицын.

И что-то выдохнешь в ответ
Исповедальное.

И невечерний вспыхнет свет
За далью дальнею.


4-5.06.2017, Троица, Духов день

Залоскочи мене, русалко,
Неначе легіт-вітровій.
Я знову закохаюсь палко,
Ти чаром ніжним оповий.

О ці свята, свята зелені,
Порину в них я залюбки!
Даруй же пестощі шалені –
Духмяне ложе з осоки!

Я закричу, аж занімію,
В тобі втоплюсь, як у вині…
Невже я знову пестив мрію
В оцім солодкім диво-сні?!

4.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Дніпро завжди подобався мені
У тиху та безвітряну погоду.
У щирому своєму зізнанні
Не помилився класик ні на йоту.

Ліхтарики, неначе ті зірки,
Відблискують у потемнілих водах.
Туману пасма тягне до ріки,
І човен хвиля незлостиво гойда.

Полює на плотву голодний сом.
Ну, а мені, неначе хто наврочив:
Вже котрий помахав своїм хвостом,
Водяники з русалями регочуть.

А ранок вже запалює свічу,
На мене сонце вибалушить око.
Останній гак згодовую корчу -
Прийшла пора рибинам дати спокій.

В усій красі постали береги -
Доокола пляшки вляглися трупом.
Учора тут гуляли вороги -
Пиячили, з ропух варили супа.

На полотні - сучасності мазки,
Оновлено пастелі пейзажиста:
Попереду - горою кістяки,
А задній фон - в димах столичне місто.

Сумуючи закінчую катрен,
У риби не було сьогодні кльова.
Зберу я краще поліетилен,
Потішу смітника своїм "уловом".

04.06.2017 р.

Хлопак я чуйний, не спесивий,
Ходжу до тещі на ралець.
Аби набратись "позитиву",
І з нирки рушив камінець.

Як заболять раптово зуби -
Біжу до неї крізь кущі.
Вона уміє приголубить,
Смикнути кутній без кліщів.

Не тра швидкої допомоги,
У медицині вона бог.
Лікує миттю перелоги,
Утне, як треба, некролог.

Я став, неначе ангел з раю,
Та винуватий все одно.
Однині роду я не маю:
Не муж, не діва, а "воно".

Встаю щоднини із курами
Патьошити для неї суп,
З бараниною та грибами
Аби не смикала за чуб.

По хаті рухаюсь навшпиньки,
Тамую недопереляк.
Дрижать слабі мої колінки,
В страху задкую наче рак.

До рук пора узяти долю,
Мотузку зняти із гілля.
Піду зловлю комаху в полі,
У ніздрю всуну їй джмеля.

Проснувся. Серденько калата,
Та проясніло на душі.
Бо я ж мужчина нежонатий,
Пощо нагострювать ножі?

Удихую на повні груди,
Повітря тішуся ковтком.
Нехай у когось теща буде,
А я лишусь одинаком.

03.06.2017р.

Любомиру Гузару

***
Слова застигли. Свічка згасла. Ніч.
Душа переросла старече тіло.
Очей проміння зблякло і зотліло.
Життя все зайве скинуло із пліч.

А що лишило? Образ і думки,
Записані в мережі, на скрижалі…
Було велике близько, стало далі,
Розгледіти щоб ми могли таки.

Але чомусь у світу сліпота.
Чи куряча, чи вікова, чи вічна?…
Звучить тривога награно панічна,
А він у благодать нас огортав.

Втомився поміж пастирів іти,
Бо всі учили щедро й без вагання…
Лишилися розгублені питання:
Чи він великий був? А чи святий?

Все на місця розставить блудний час.
Все буде так, як хтось із нас напише.
Упала мудрість у бездонну тишу.
Читає Бог короткий парастас.

02.06.17

На Водохрещу йшов колючий сніг,
Вітри у вікна билися морозом,
Хрестив нас піп кропилом навідліг,
Свята вода стікала наче сльози.

Душпастира проникливі слова
Мене тримали міцно у напрузі,
Казав, що Божа благодать жива,
І ми у ній, немов у світла крузі.

Але гріхи волали із душі,
Пекли мене і мучили незримо,
Впивалися в сумління як ножі,
І плакав дух у мене за плечима.

Хоча і щиро б'ю земний поклон,
Свічу у канделябр уткнув велику,
Та дивляться осудливо з ікон
Христа печальні та уважні лики.

Я покидаю цей священний храм
З молитвою до Господа, одною:
Аби гріхів моіх ганебний крам
Він попалив та обернув золою.

лютий 2017р.

Надворі ніч. Сховалися зірки,
Дзвенить повітря комариним писком.
Вовтузяться нахаби-їжаки,
Облизують гуртом котячу миску.

Я ласий до кохання чоловік,
І небайдужий досі до спідниці.
І хоч дружина штурхала у бік -
Заснув миттєво після косовиці.

Під вікнами засовалась мара,
Завалували пси сердиті в буді.
Прокинулося, мабуть, півсела,
І ляк мені спросоння стиснув груди.

Господарює біля хати біс,
Харчить, шкребеться, чмихає, зараза.
І гатить перегару дух у ніс,
Хоч одягай на лоб противогаза.

Я вийшов із дверного косяка,
Дивлюсь - а це сусіда мій - п'яниця.
На закусь не знайшлося огірка -
Поліз до мене красти полуниці.

Та хай би з'їв дубової кори,
Або шкарпетки бабині поцвілі!
Лежать кущі корінням догори
І ягоди валяються незрілі.

З сусідою давно така дурня,
Немає в нього встиду, ані страху.
Краде ночами мало не щодня,
Бички збирає та ковтає брагу.

Однині газават із ним, війна.
Йому закрию я ворота раю.
Вночі капкан поставлю на слона
Та злодія за хобот упіймаю.

2.06.2017р.

Нечасто зазираю ув альбоми,
Покійників не тішать мене фото.
Завжди є щось важливіше удома -
Приємний відпочинок чи робота.

У спогадах гірких нема потреби,
Тривожити не хочу давні рани.
Але сьогодні кличе мене небо
Поглянути на лик своєї мами.

Вона - дитя війни, голодомору,
Без батька, неписьменна, без освіти -
Знайшла свою стезю серед розору,
Хоч легше було вмерти, а не жити.

Але на фото - молода, щаслива,
Трояндовий букет обняли руки.
Вагітна, бо очікує на сина,
Мене народить у нелегких муках.

Разом на кольоровій ми світлині,
Матуся щось говорить жартівливе.
Гущавіють у зморшках світлотіні,
І голова у неї зовсім сива.

На іншій - вже самотня. Постаріла.
Тримає міцно бабину ікону.
За нею бачу ангела я крила,
І дяк уже хита язик у дзвоні.

За плечі обійняла мене муза
Аби закрив минулого сувої.
А соловей виспівує у лузі,
І плаче літо срібною росою.

31.05.2017р.

* * *

Ще трохи травня!.. Літечко, не лізь:
іще набриднеш
зі своєю спекою.
Гаразд, на Спаса висловлю респект тобі
в оточенні запилених валіз.

Але ж тепер – заквітчана весна,
розлученню з якою – хто ж радітиме?
І пух кульбаб, як перша сивина.
І теплий дощ.
(Радію, бо родитиме).

Я вже налаштувався на ковток
(не бійтесь, не позбувся адекватності).
Гарсоне! Боже! Чи... не знаю хто!
Ще трохи травня! Час
нехай
не квапиться.