Палата.
Ліжко.
М’ята постіль.
Руді розводи кров’яні…
Який вже тиждень
ходить поспіль
вона за мури
кам’яні.

Тут зі шпитальних
сірих вікон,
немов з якогось потойбіччя,
глядять суворі –
різні віком –
чиїсь бліді
сумні обличчя.

Глядять на сад
і склеп похмурий,
і на безвихідь,
і на мрії,
на зубцюваті
в снігу
мури,
на блякле сонце,
що ледь гріє…

Вона спішить.
Там син нездужий –
один –
мов згусток больовий.
Уже безсилий
і байдужий,
та все ж живий…
Іще – живий…

Згасають мрії,
як примари,
в які чуття не обрядись.
Он промайнули
санітари
з пустими ношами
кудись.

Шкребе у горлі від карболки.
Від горя –
сльози потекли.
В хустинці – ті
страшні осколки,
що сину тіло
посікли.

О, ця війна...
Війна!..
Війна! –
Кінця і краю їй не видко…
На скронях – снігом –
сивина:
– Синочку мій!
Живи! Я швидко…

Ось і палата.
Лікар тут.
І хтось іще.
І санітари.
А на підлозі –
бинт і джгут,
і син, укладений на ма́ри*.

Як осягти той жах думками?
І де та –
з болями – скрижаль?..
А лікар
лиш розвів руками:
– Ми не спасли його,
на жаль.

Це відгукнулося, як постріл,
як – отой вибух на війні…
Пуста палата,
м’ята постіль,
руді розводи кров’яні…

ма́ри – ноші для перенесення мерців

14–16.01.21

До «Львівської площі» з вокзалу на двійці,
а там до «Шевченка» тролейбус везе,
ось міст залізничний, що на Куренівці
та вже «Вишгородська». А далі шосе
потягнеться лісом дорога бетонна
пряміше на Димер, праворуч до нас…
Ось-ось недалеко, десь за Водогоном,
Старенький під гірку попхається «ЛАЗ».
Я бачу тебе, моє стомлене місто,
як ти засинаєш на схилах Дніпра…
Вогні мерехтять діаманта намистом,
то Ольжина так салютує гора.
26.04.21р.

Талант важніше за талан
чи навпаки? А хто це скаже…
Не все Всевишньому хвала,
що на язик халвою ляже.

Хоч хліб усьому голова,
та хлів далеко ще не хижа.
Отак і бідному халва –
це лише трапеза, не їжа.

І затрапезний ще не суть,
а сутність – то іще не фатум.
Замало лиш коханим буть,
важливо віддано кохати!

Вже завтра зрадіють жінки і Марія,
Зустрінувши Господа - Божого Сина,
Поклоняться воскреслому Ісусу Христу
І понесуть вістку учням й Петру.

Вже завтра Іван і Петро в Єрусалимі
Бігтимуть ,потім зайдуть в домовину,
Побачать пелена і більше нічого
Й повірять у Господа Вічноживого
.
Вже завтра апостоли з благоговінням
Перед Ісусом впадуть на коліна.
Сьогодні ж субота.Учні в сум'ятті...
Перед очами вчорашнє розп'яття.
30.04.16.
"Жити потрібно так,ніби Христос помер вчора,воскрес сьогодні та прийде завтра".Мартін Лютер.

Ми намагалися кохати
як вперше, щиро і не раз…
Тебе ж тягло в свої пенати
і доля розлучала нас.

Її ти у руках тримала,
колишня рибко золота,
а гру, майстерну для загалу,
не в силі скрити пустота…

Спасибі осені лілеям
і високосній тій весні.
Була ти феєю моєю!
Усе немовби уві сні…

Але нарешті я проснувся,
полуда впала із очей.
Не гнув тебе і не зігнувся,
лише тягар упав з плечей.

Існуй собі в своїх пенатах,
пиши романи і… листи.
Той світ уже не врятувати,
кохання наше – не спасти.

До тебе шлю п’янкі привіти
з найкращих наших слів,
горну в конверт вербові віти
і запах стиглих слив.

Збираю роси з материнки,
несу з айви нектар:
і от, між кожної сторінки –
мого бажання шарм.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

Коли весна розбудить небо
пересічним дощем,
відчую я в тобі потребу,
відчую гострий щем.

Це серце шле п’янкі привіти –
вже самота́ не та,
я надішлю весня́ні квіти
і но́вого листа.

Про що мій лист тобі говорить,
коли мене нема,
коли в очах твоїх прозорих
уже давно зима?

Про що мій лист тобі розкаже
і перекаже знов –
нехай любов моя не та вже,
бо більша за любов.

12 серпня 1995 р., Богдани́

Щодоби грубіла шкіра
І черствішала душа,
Бо працюючи без міри
Вік нуждався у грошах.
Тож і збитків аніяких
Не поніс я на віку, –
До цих пір лежать подяки
За роботу нелегку...
01.05.21

Наша Пасха – Христос !
Він у Жертву за нас
Був принесений у Палестині.
Його Подвиг пронизує простір і час
Оживляючим Духом Святині.
Він явив нам Любов,
Кров’ю викупив світ…
Не чекаючи вдячного співу –
За лукавий, зіпсутий, розбещений рід
Спив до дна чашу Божого гніву.
Наша Пасха – Христос !
В цьому праведна суть
І спасаюча сила Офіри…
Тож блаженні усі, що в серцях бережуть
Слово Боже у святості віри.
Що ідуть по Писанню
Шляхами Христа,
Об’являючи Істину родам,
Про яку сповістили пророчі уста
Поколінням усім і народам.

Ото ідеш, а навкруги – весна,
нова, пахуча і різнокольорова…
Я сам себе сьогодні не впізнав –
по жилах кров вирує оркестрово!

І я носій – її бокал.
І сонце не помре від жовтої гарячки,
воно тривожить світ на одчайний вокал –
на все живе напала нетерплячка.

Розбігались коти на лоскіт хромосом,
надулись голуби, медують абрикоси,
товстішають томи зелених аксіом,
а в лимонаді тонуть перші оси…

І хочеш втнути щось в кінці кінців,
щоб з ніг на голову комусь крутнулось,
щоб Фіґаро у чорта в кулаці
на тому світі легенько гикнулось.

Та й втнеш, і утечеш, і пропадеш
серед людей, трамваїв і мелодій,
в портретах перехожих оживеш
чи як дивак, чи як пустун, як злодій…

Розмокніть, сухарі! Уже давно весна.
Уже позаду зимні інциденти.
Я не боюся випити до дна.
Моїй весні – мої аплодисменти!

13 квітня 1989 р., Київ

Свята травневі, шашликовий бум.
Усюди запах м’яса, не яєчні.
Я одягаю лижний свій костюм…
Цікаво, чи краватка тут доречна?
Чому, дружино, ти така пісна?
Ну, як на святі без краватки бути.
Костюм не той? Але така й весна!
Ще, мабуть, треба повстяки узути.
Ну, я готовий, що хмурна пішли.
Не чоловік, а неповторна мрія!
Давай спочатку зробим – шашлики,
а потім викликай психіатрію.
25.04.21р.

Ох, і жінка!.. Як вогонь,
Сяє й обпікає!
Голосніше за гармонь
Іноді буває.
І рум’янець на щоках
Пишної лілеї, –
І духмяність молока
Віється від неї.
Руки лагідні її
І вуста жіночі
Відчуваю день при дні
Й жалую щоночі.
Не лишаю ні на мить
І не знаю втоми,
Адже хочу догоріть
У вогні такому.
Ох, і жінка!.. Дивина
Коїться зі мною,
Як підморгує вона
Чорною бровою…
30.04.21

Ми вечір цей зміксуємо на двох
під запашну гарячу львівську каву.
Високий замок стріне нас обох,
він і раніше з нами не лукавив.

Стежки свої шукали між імли,
свої дороги слалися під ноги,
але назустріч все-таки ішли
вагань шляхами, повними тривоги.

І ось нарешті стрілись віч-на-віч
уперше після довгої розлуки
і у очах десятки, сотні свіч,
назустріч потяглись несміло руки…

Невже… Невже це сталося? Невже!
Хіба, направду, щастя ще можливе?
А розум крає серце як ножем –
Ти знову хочеш вірити у диво!.

потоптало степ
слідів неволею
адже хоче хтось того чи ні
сильцями ми сплетені із долею
і на полюванні й на війні

та покраяні свобод галузками
знають долі сіті навісні
що волокна в них не є мотузками
а скоріш потічки потайні

річища вгрузають в землю жилами
розмивають землю ручаї
і сердець грудки
що стали хвилями
набувають волі течії

2021

Кульгаючи, маленький Ярослав
Піднявся врешті-решт на забороло,
Став до бійниці, роззирнувсь навколо,
Неначе щось там унизу шукав.
Боліла досі ще йому нога,
Що вивихнув якось, з коня звалився.
Чи костоправ у чомусь помилився,
Чи то причина тому є друга,
Та біль в нозі ще й досі не здолав,
Отож весь час доводиться кульгати.
Пішов би, може із братами грати.
Вони пішли, а він не наздогнав.
Тож в теремі доводиться сидіть
Або тихцем піднятися на стіни
Та з висоти на пагорби й долини
Хоча би одним оком поглядіть.
Цікаво ж…Он звивається Ручай,
За ним стоїть висока Щекавиця.
От би туди забратись, подивиться!
А там Поділ, за ним ріка Пучай
Або Почайна, як її ще звуть.
А там безмежні луки Оболоні.
Вони туди уже ганяли коней.
А, може, скоро знову поженуть?
Хоча, поки не стихне біль в нозі,
Йому до коней мати не дозволить.
А то б промчав він на коні по полю…
Тепер хіба що верхи на лозі.
- Вітаю, княжич. – голос пролунав
І Ярослав на нього повернувся.
Дружинник батьків йому усміхнувся,
- Ти,бува, часом тут не заблукав?
Цікаво, правда? Я люблю і сам
Отак іноді над бійницю стати
Й життя внизу бурхливе розглядати,
Хоча, здається, все знайоме там.
Я ж тут усе навколо обходив,
У кожну шпарку зазирнув, напевно.
І пам’ятаю всі легенди древні,
Що ними дід мене нагородив.
- Ти скрізь бував? Скажи, а що отам
За Щекавицю? Я не був ні разу.
- Там Юрховиця. Онде, бачиш, зразу
Видніється. Я піднімався сам
Багато раз… Он шлях на Вишгород
Іде повз Щекавицю й Юрховицю.
А далі ще горби…Не видко звідси,
Дорогожичі їх прозвав народ.
- Дорогожичі? Дивно якось так!
Якась не наша назва видається.
- Ні, княжичу, то лише так здається.
Слов’янська назва взагалі…однак…
Історія то давня, взагалі…
Як хочеш, тобі можу розказати.
- Розказуй, бо ж цікаво мені знати,
Що тут було колись на цій землі.
- Ну, слухай. Це було у ті часи,
Коли твій прадід Ігор краєм правив.
В походах бойових зажив він слави,
Але древлянські болота й ліси
Його згубили. Ти це добре знаєш.
Княгиня Ольга мстити почала,
Війну вона з древлянами вела,
В надії, що убивців покарає.
А, поки колотнеча йшла лиха,
Поки слабкою була княжа влада
І не могла ще татям дати раду,
Їх розвелось до біса на шляхах.
Було купцям у Київ не пройти,
Лунав їх хижий посвист звідусюди.
Боялись, навіть з міста вийти люди,
Не те, що там товари провезти.
А скоро і під Києвом самим
Купці з товаром стали пропадати.
Хотів був воєвода раду дати,
Велів весь час дружинникам своїм
Об’їзд робити по шляхах навкруг,
Влаштовувати засідки на татів.
Та зарізяк тих не зумів піймати.
Чи в Києві у них багато вух,
І все, що воєвода замишля,
Одразу татям тим стає відоме?
Метався воєвода без утоми,
Але ховала всі сліди земля.
Якось купець до Києва прибивсь,
Увесь побитий, ледве тягне ноги.
Сам воєвода прилетів до нього,
Розпитувати спішно заходивсь
Й почув таке: - Ми з Вишгорода йшли,
На київську дорогу повернули.
Уже здалеку й Гору видно було.
Вже пагорби одесную були,
Ошую тягнулися боло́та,
Дорога поміж ними йшла вузька.
Як раптом посвист пролунав зблизька
І виросла навкруг юрба голоти,
Але усі при списах, при мечах.
Ми, навіть, зброю ухопить не встигли,
Отак в заціпенінні і застигли.
І вийшов чоловік один, почав
На наш товар спідлоба позирати.
Щось мурмотів собі: «Дорогожич!»
Що саме означала його річ?
Чи звуки він не здатен вимовляти?
Того я був не здатен зрозуміть.
Стоїть юрма, поки нас не чіпає.
А той неспішно між возів ступає
І щось своє під носа бурмотить.
Аж доки й близько біля мене став.
«Дорого жичь тепер! - почав казати,-
Доводиться отак-от заробляти».
А далі руку догори підняв
І вся юрба накинулась на нас.
Мене важким чимсь вдарили добряче.
Що було далі – я уже не бачив…
Прийшов до тями через якийсь час.
А справа вже надвечір аж була.
Ми ж думали устигнути до ночі…
Коли, нарешті, я розплющив очі,
То і зоря вже вранішня зійшла.
Я аж по саму шию у воді
Лежу на чомусь, що втонуть не да́ло.
Мабуть, всіх до болота повкидали,
Щоб зовсім не лишилося слідів.
Якимось чином вибравсь та й подавсь
До Києва. Не вбили, слава Богу.
Що ж чиниться у вас тут на дорогах?
Чому не прийме застороги князь?..
Чутки умить розбіглись поміж всіх
І скоро люди з жахом шепотіли,
Що таті на горбах отих засіли
І Дорогожич перший поміж них.
Десь там у хащах є його лігво́,
Куди він все багатство своє зносить.
І сотні люду утопив він досі
В болоті дорогожицькім його.
Чутки ті і до князя надійшли.
А князеві було сім літ від роду.
На його захист сподіватись годі,
Надії на княгиню лиш були,
Але вона в древлянських десь лісах,
Їй не до Дорогожича якогось.
Помститись би за чоловіка свого,
Що вже на то чека на небесах.
А Святослав, хоч зовсім і малий,
Та в Новгороді встиг покнязювати,
Велів кормильця Асмуда позвати,
Провідавши, мерщій у свій покій.
- Що будемо з цим, Асмуде, робить?
Що то за тать під Києвом з’явився?
Де він з своєю зграєю укрився?
Потрібно їх усіх переловить!
- Та ж воєвода вже не спить ночей,
Все лиху тому хоче раду дати.
Та ж татю хтось дає, напевно знати,
Бо ж він умить ховається з очей.
- Хто ж він такий, той Дорогожич є?
- Я думаю, із в’ятичів він, може.
Чи то радимич. Також дуже схожий.
Вони ж ведуть походження своє
Від ляхів. Тож і вимова така.
А більше що я можу ще сказати?
- Та ж треба їх всіх хутко пов’язати!
- Так, звісно. Але ж справа нелегка.
Вже ж воєвода пробував, однак…
- А ми ту зграю на живця піймаєм!
- Їх на живця піймати?! Ну, не знаю…
- Зате я знаю. Зробимо отак…
Вночі таємно з Києва в човнах
До Вишгорода вої подалися.
З них декілька купцями одяглися.
Для Вишгорода то не дивина.
Чимало тут стрічається купців,
Дніпром приходять, Прип’яттю, Десною,
Бува, стає і пристань затісною.
Отож не надто виділялись ці.
Скупили миттю всякого добра,
Вози добряче крамом тим набили
І валку ту на Київ спорядили,
Вже як вечірня надійшла пора.
Проїхались, щоб бачили усі
Велику валку і малу сторожу.
Повільна валка, тож зуміє кожен
Їх по вечірній обігнать росі.
Самі ж, коли заїхали у ліс,
Увесь товар, що на возах тих мали,
У криївку хутенько поскладали,
Дружинники уклались в кожен віз,
Що їх у лісі до тих пір чекали.
«Купці» вози знов затягли рядном,
Щоб в очі не кидалося воно
Та знов на Київ валку ту погнали.
На ранок оболоні досягли,
Дорога йшла поміж високі лози.
Здіймалась пилюга за кожним возом,
Адже давненько вже дощі не йшли.
Пройшли вони Ситомлю бродом та
Ступили на оту вузьку дорогу,
Затиснуту горбами із одного,
З другого – непрохідні болота.
І тут почувся раптом хижий свист.
Немов мана з’явились збройні люди
І оточили ті вози з усюди.
Тут невисокий чоловік на зріст
З юрби з’явився. Перед возом став,
Поглянув на «купців» недобрим оком,
Пройшов вздовж валки нешироким кроком:
- Ех, дорого жичь нині!- проказав.
Але підняти руку вже не встиг,
Бо раптом вої із возів з’явились
І татів всіх рубати заходились,
Ніхто й порятуватися не зміг.
Усі понад дорогою лягли.
Сам Дорогожич бився дуже люто,
Тож довелось мечем його проткнути.
Живим, на жаль, узяти не змогли.
Поставили там митницю з тих пір
Аби була під наглядом дорога
І всі купці спокійно б мали змогу
Проїхати до Києва. А бір,
Який ото за пагорбами був
В народі Дорогожич і прозвали.
Там довго люди ще скарби шукали,
Що тать своїм розбійництвом здобув.
Та, щоб знайшли, того не чув я ще.
Можливо, й досі десь в землі таяться
І знайденими бути не бояться,
Бо чарами закриті від очей.

Він нелюбов’ю відболів,
боявсь любов’ю захворіти.
Та до безпам’ятства волів
її небачену зустріти.
Зустріти тихо, як мету,
далеку, сяйну і звабливу –
чужу, надуману – оту,
що заявлялася у сниво.

Він знав її із дум і снів,
боявсь її лиця блідого.
Ніяковів і червонів,
й стидив себе немолодого.
І гнав кохання, що пекло́,
як біль, як вигадка, як спалах.
І відчував її тепло,
коли вона у мріях спала.

Він перед нею не грішив,
забув про борг і про благання.
І потай з віршів ніжно шив
собі намріяне кохання.
Все, що у вірші ті лягло,
було нестерпне, як обуза.
І сталось так, як не могло –
явилась в білій сукні Муза.

09.01.21

Токували раніше отут фазани,
Вже тепер невідомі нікому.
Прикрашали столи, чудо-парки вони -
Царські птахи для царського дому.

Ці об’єкти зручні для мисливської гри -
Дуже товсті і малорухливі.
Вигравали веселки усі кольори
На пір’їнах самців, наче диво.

Готували з їх м’яса розкішне філе,
І вина наливали по вінця.
Якщо звем павича всіх птахів королем,
Фазани тоді — герцоги й принци.

І для них будівничі створили тут рай,
Відкладали яєчка самиці.
Освіжає повітря дзвінкий водограй,
Їсти й пити є повно для птиці...

Час минув, і все зникло, неначе у сні,
Ані сліду — від птиці цієї.
Залишились опудала лиш набивні
Експонатами — в міні-музеї.

Революції, війни — всі стани знесли,
Зникла каста і аристократів.
І настрахане людство незчулось, коли
Всіх масони взялись урівняти.

І братаються: пан і колишній плебей,
Буржуа, проститутки, бандити.
Й ким ти є: наркоман, лесбіянка чи гей —
Це байдуже злодійським елітам.

Не розводять вже більше розкішних птахів,
І прекрасних садів не будують.
Лиш розводять на гроші наївних “лохів”,
Сатані царство Боже це — всує.

Вороння й горобці. І голота іде,
Як дивитись на все це обридло.
Як же мало лишилось шляхетних людей,
Переважно - недолюдки й бидло.

Але є іще справжні в нас трудівники,
Що цей парк доглядають щоднини.
І я вірю, що праці їх всіх завдяки
Ця краса буде жить, не загине.

Коли повінь знесла у фазанника дах,
І до Критського аж лабіринту
Віднесла, піднялись подолати цей жах
Трударі, їм вдалось відновити

Геть по крихті усе, водограй збудувать,
Вже співають тут горлиці ніжні.
Павільйон оточили дерева й трава -
Виглядає тепер він розкішно.

Не втомлюся директору* славу співать,
Колективу всьому — грім овацій.
Рукотворні на кожному кроці дива -
Це плоди їх шляхетної праці.

26-28 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мені б годилося зненавидіть вогонь,
Що предковічний ліс жер на Кармелі .
Зненавидіть і вітер навісний,
Що потурав палити рукотворні села.
Зненавидіть, нарешті, й запізнілий дощ,
Що не прийшов на поміч погорільцям...
Та не наважусь навіть осудить
Даровану Всевишнім трійцю.
Не йде із пам’яті, коли малим
На розпал в піч я ніс позичену жарину,
Як аж до сліз дививсь на млин,
Що крила безнадійно опустив,
Неначе птах, що не злетів у вирій,
Як восени вітав дощу малу краплину,
Бо ж вочевидь ввижалась вже тоді
До паморок духмяна та пухка хлібина.
Тому-то дорожу, як Божим заповітом,
Його посланцями –вогнем, дощем і вітром.
І як до болю прикро часом далебі,
Що дар оцей для всіх присвоїв хтось собі
І бавиться вогнем, немов маля примхливе,-
На горе оберта дароване Всевишнім диво.

Поквапся на сповідь.
Бо в мандри Христові
гріхи не попустять тебе.
Додай до любові
слова, вже готові
здійснитися тут і тепер.

Візьми свого друга
за жінку і брата,
віддай йому батьківський дім.
Хай вірності туга
й жертовності свято
вас близять у сході твоїм.

Не край за нечесність
кохану родину –
карайся за вибір тяжки́й.
Ти йдеш на воскреслість?
Ти йдеш до загину!,
не знаючи, хто́ ти такий…

9 вересня 1999 р., Богдани́

На глиняному березі ставка
Втішаюся спочинком донезмоги, –
Трава густа, пахуча і м’яка,
Лоскоче й огортає босі ноги.
Не втомлюючись зовсім від ходи
По сплетеному міцно волоконцю, –
Іду пологим схилом до води,
Просвіченої наскрізь денним сонцем.
Допитливо зануривши ступню,
Одразу відчуваю прохолоду,
Яка біжить від п’ятки по стегну
І груди охолоджує зі споду.
Зарано ще купатися, хоча
День спекотливим видався сьогодні, –
Порвалась хмар узорчаста парча
І сонця жар пече безперешкодно.
Я став уже червоний, наче рак
Ошпарений киплячою водою, –
Запаморочивсь трохи і обм’як,
Але свою цікавість заспокоїв.
Ще не пора купатися мені,
Адже не переймаюсь моржуванням,
А на печі рахую зимні дні,
Рятуючись щорік від замерзання.
29.04.21

Охрестити тіло надто просто.
Душу охрестити – неможливо.
Он прийшли «братки» із дев’яностих,
обікрали всіх й живуть щасливо.
Висить хрест у кожного на пузі
ніби у хресті ми з ним і браття…
Кажуть: воздається по заслузі,
він п’є пиво, я жеру – латаття.
Ну не вмію красти, що робити?
Не святий, мабуть, занадто грішний.
Знову свині лізуть до корита.
А мені про це писати вірші.
25.04.21р.

Хіба б тужила я отак,
Якби до ніг не впало небо?
І не було у тім потреби,
Щоб стати ціллю для атак.

Хіба б я мала чорний біль,
Якби тоді тебе не стріла?
І душу я би не гострила,
Якби не ти - мій хліб і сіль.

Не чула б шелесту трави,
Не бачила цвітіння вишні,
Коли сади стояли пишні
Й гудіння бджіл, як молитви.

Я королевою була,
Здавалось, мала все на світі.
Хоч холоди були в зеніті,
Я грілась од твого тепла…

Вже підперезана іду
Своїми болями, бідою.
Де ми кохалися з тобою –
Тепер самотність у саду…

Хоч проростаю із землі
І п’ю ранкові чисті роси…
Колись змолотить хтось покоси
Мого життя на цій ріллі.
19.04.21
 

Я на струнах дощу вам зіграю пісні про кохання,
Він водою омиє всі трави і яблуні, й клени.
В завірюхах вишневих ізнову мов юнкою стану,
Сивина і роки десь втекли чи поділись від мене.

Серед квітня стою в осяянні цього шумовиння,
Де мовчать всі слова і крилато здіймаються руки.
Я знаходжу в красі цій щорічній єдине спасіння -
У гілок перехресті невидимий час від розлуки.

Над світами весна вже шумить молодими вітрами,
І кульбабові сонечка жовті вглядаються в небо.
Це незмінним було, як пташині овеснені гами,
Та наступна пора замінила все зразу огребом.

Після білого цвіту в садах вже рум’яняться вишні,
Між хлібами синіють сокирки й волошки у полі.
Всі колись злетимо в небеса - і святії, і грішні…
Ніби довге життя - для планети лиш мить – наші долі.
21.04.21
.

Завечоріло…
Вдалині
згасало сонце.
І пломеніли кров’яні
калини ґронця.
І вітер вихори крутив
довкруг пилюжні.
І звідкілясь лунав мотив
про дні сутужні.

А ми у затінку в саду
котру годину
вели розмови про біду
і про рутину.
І про життя,
і про війну,
про смерть і долю…
І він дививсь у далину
й крививсь від болю.

Мовляв,
очухаюсь від ран
і знов – до бою,
й осколок цей,
як талісман,
візьму з собою.
Там на війні – війна! –
й тому
не так вже й нудно…
А я завидував йому
в душі
підспудно…

І він туди поїхав знов –
в останню битву.
Прощався весело,
немов
читав молитву.
І вітер чорні хмари гнав,
і дощ нахлинув…
А вже учора я узнав,
що він загинув…

12.01.21

Сонце ся-
є, бурштинове диво із див...
Дивишся -
Ніби все, як бувало завжди...
Тільки НІ.
Це ж бо НІ- і війна, і ковід
У вікні,
що фатально відкрите у світ.
...загуби-
ли мажорність минулого "Я"
Голуби,
Що злетіли із наві у яв
(хоч причи-
на- усе зазвичай на землі...)
За плечи-
ма відчутне ширяння шулік,
Що з кордо-
нів, бува, формували фронти.
З ноти "до"
Розтендітнено музиці стиль,
Щоб усла-
вити рок часоплину комет.
...сонце пла-
вить бурштиновий вересу мед...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121042709621

Давайте вип‘ємо за дружбу,
її вина терпкий букет,
сердець порив, не в борг чи службу,
не з переймань про етикет.

Давайте вип‘ємо за друзів,
бо друг – то щастя у житті,
а вірний друг у виднокрузі
укаже вірний шлях тобі.

Давайте вип‘ємо за братство
студентське, воїнське, шкільне,
бо братство – справжнє то багатство.
Хай чаша ця нас не мине!

Давайте вип‘єм за коханих,
за їх палких сердець тепло,
а хто віддав коханню шану –
їм світла пам‘ять стане тлом…

Давайте вип‘ємо за пам‘ять,
у кожного своя сурма…
Найближчі завжди будуть з нами,
ми їх зустріли недарма.

Давайте вип‘ємо за долю,
її нам дав напевно Бог,
та не остання й наша воля,
що нас веде до перемог.

Давайте вип‘ємо за щастя,
за щастя жити і творить,
воно Всевишнього причастя,
його цінуймо кожну мить!

Давайте вип‘ємо за старість,
що у обличчя вже сміється.
Вона, як і батьківства радість,
на жаль, не кожному дається.

Давайте вип‘ємо за муки
і за мистецтва народини.
Про них розкажуть очі, руки…
У них народжена людина.

Давайте вип‘ємо за болі!
Вітчизна у душі болить.
Болить дітей, онуків доля
і не змовкає ні на мить.

Давайте вип‘єм за нащадків:
онуків, доньок і синів.
Хай буде в них усе в порядку.
Щасливих років їм і днів!

Коли чуємо сміх ми дитячий
Й соловей на калині співа,
Коли люди сміються і плачуть,
Коли мрія й надія жива,-

Значить віра людей підіймає
І на подвиги нові зове,
Значить смерть від життя відступає
І людина з війною порве.

Коли серце прискорено б’ється
Й радість грає в людини в очах,-
Голуб миру над атомом в’ється
Й вітер воєн розсіює прах.

… і ти опам’ятаєшся колись
ще пам’яттю загубленого русла,
коли байдуже і безплідно згусне
у спориші чиясь убога мисль.
І з відчаєм загиблих поколінь
ти зранених не підведеш колін,
ти скованих не приховаєш рук,
розп’ятих рук не виказаний рух.
Тебе зігнуть, зітнуть і розіпнуть,
і безхребетним зроблять, без’язиким, -
іди… Куди?! З таким потворним ликом
тобі одна вготована лиш путь:
вперед… вперед – на дальні лісозвали,
вперед… вперед – під кулі і мечі.
Ти віриш у духмяні калачі,
допоки тебе блазнем не назвали.
Не маєш права вірити. Не вір!
Жалоба по тобі – брудна неслава.
Ти не людина. Ти – Плазун. Ти – Звір!
на хліб і віру звір не має права!

… І ти впадеш чи згинеш на Хресті
під Небом неосквернено високим.
Його блакитне непідкупне Око
простить тобі знівечені путі.
Простить тобі непам’ять і неславу,
і на твоїм знекровленім плечі
оплаче Небо жалібну оправу
і покладе духмяні калачі.

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так легковажно над землею
лежать розстріляні хмарки.

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе відірвала?

Твої джерела і криниці
від сонця й спраги не спасуть,
бо не жива у них водиця, –
позабували їхню суть…

Там, де сумують хати білі,
й сади бур’яном поросли –
гуляють коні здичавілі,
блукають злякані бусли…

Полісся, що з тобою стало?!
Стара чорнобильська земля…
Яка війна тобі здаля
цей смертний вирок надіслала?
Яка війна?.. Яка війна
мене від тебе одірвала?..

31 жовтня 1988 р., Київ

Нема чого оплакувати дім
у буді із «братами» у Союзі.
Історія нагадує усім,
які були ми нелюди і друзі.

Немає ради на усіх катів.
Якщо собаці гавкати охота,
заводити потрібно ворогів...
у нетрі, у безодню, у болото.

Але, на жаль, уже нема куди...
на разі не працює гільйотина,
а у хліві ще є своя скотина...

Якщо «брати» доп’ялися туди,
де є засуха... і нема води...
то най їх трафить ще й лиха година.

04.2021

Є попкорн, таранька, свіже пиво…
Назріває телесеріал:
кандидат наук товариш Кива
стиснув у штанах потенціал.
«Голова» відтягує рейтузи,
в ухах заспівали солов’ї…
Я брехати не беруся, друзі,
кажуть головешки в нього – дві.
Одна думу думає у раді
Й голосує: «Проти», або «За»
Ну, а інша ніби на параді
тільки щоб носити картуза.
27.04.21р.

Спокою який вже день не маю.
Не сплю, бо над віршем страждаю.
І світ уже мені не милий,
Бо ніяк не можу знайти риму.

Кажуть, що в поетів муза є.
Де ж ти, коханнячко моє?
Не їм, бо все слова збираю,
Які у вірші скласти маю.

Порад послухав я чимало,
Та слів для віршу все ж замало.
Не плагіатор ! Їм хай грець!
Я - творець!

13.04.2021

Варенье Ван Гога - желтая краска,
Немного тоски и немного ласки.
Вместо клубники цветы подсолнухов,
Вместо ромашек - шашки с порохом.

Столько любви и совсем без счастья.
Кроешь пику червовой мастью,
Пихаешь в душу винил и вату,
Вместо ответа говоришь «Так надо».

Бьешь по стеклу дождём и градом.
Я для тебя, точно лишний атом -
Слететь с орбиты ничего не стоит.
Будет ли Оттепель после Застоя?

А за окном остывает осень,
Грустно ли, горько - никто не спросит.
Я поменяю тебя на сказку,
Вместо варенья намажу краску.

И будет любовь без вины и яда,
И будет весна без дождя и града,
И будет в борьбе для меня награда -
Станет тепло. Станет так, как надо.

29 сентября 2020 год

Не встиг Ти цей день зачепити
прожогим жестом, сценкою з життя.
До забуття погорджене знаття
не в стані Твої навички вхопити.

То друзі Твоєї кончини,
невинні – зовні, внутрішньо – праві.
Є легковажна фраза "се ля ві",
з якої висновків, їй-Богу, до причини…

Спинилося стомлене серце,
геть зникли нерви, ясно мозок згас.
Але, насправді, смерть – то тільки час,
який лише для нас тече й не рветься.

У вічності, Вчителю, нині
Тобі видніше, чи життя – театр
і чи театру присвятити варт
усе життя, як нені чи дитині.

За колом малим і великим
Твоя увага, більша, ніж любов,
переглядає наші ролі знов
тим про́зиром живим, багатоликим.

Хай пам’ятним словом для Тебе
слугує короте́нький епізод,
коли Твій учень після всіх гризот
іде на сцену, бо веде потреба.

Хай пізно, хай прі́сно – він "мушу", –
і поринає в таїнство старе.
Лише актор на щоглі сцени вмре,
підкинувши до неба грішну душу!..

Прощай..!..

27 серпня 2003 р., Богдани́

Чи німці уб’ють? Чи «свої» розстріляють?
В атаку піднявся і йди!
Душа знайде прихисток за небокраєм…
Але ж воювали – діди.

Здається ми про́кляті, швидше – прокля́ті,
молю тебе, пам’яте, зринь!
Парад був у Бресті у тридцять дев’ятім,
а вже в сороковім – Катинь…

Ви підло стріляли у спину штрафбату,
в Дніпрі потопили хохлів…
На крові невинних справляється свято
не прихиливши голів.

Але забувати ніколи не треба,
що зло переродиться в зло.
Якби не зростили совєти Ереба* –
можливо б війни не було.
24.04.21р.

- Приклад треба з мене брати. - каже мама доці.
Я вже 20 літ заміжня і щаслива досі.
Будеш мудра, - буде щастя. Я назву причину.
Весь цей час лише одного я люблю мужчину.
- Це ж який скандал бабахне. - доня враз зітхати.-
Лиш про нього взнає тато, - вижене із хати.

Розгубивсь. Стою ні в сих, ні в тих,
Думи, наче вогняна заграва...
За Христа убити - це не гріх,
А почесна й боговгодна справа?

Я не знаю. Може, знаєш ти?
І чи можна стратити без суду?
А чи актуальне "Не суди!
І тебе судити теж не будуть"?

Мабуть, ні. Бо рідновір - чужак,
Сатаніст! Пекельник окаянний!
Бо не хрест, а сонце його знак,
А таке в громаді не в пошані.

А якщо, до того ж, і поет -
Присуд лиш один: колесувати!
Та спочатку вимкнуть інтернет,
Аби не строчив своїх віршаток.

З хати вигнав християнин-зять,
Жінка теж на мене зирить вовком...
Товпища фанатиків біжать,
Стратять. І не встигну кліпнуть оком.

25.04.2021 р.

Тіло, поринувши в марево ночі,
в щільному дотику прагне злиття.
Сонний мотив, наче теплий клубочок,
змінить потреби душі, відчуття.

Кожен натомість зі сном пересічний.
Час відсторонення дійсне від справ.
Саме у сні споглядаємо Вічність.
Ліки, щоб знову поліпшити стан.

Інколи, вранці, вдається згадати:
що ж так дбайливо нашіптував сон?
Тільки, частіше, не так вже багато
запам’ятаєш! Суцільний кордон.

Миттю зникає зі сцени вистава!
Довга, чуттєва, з інтригою, гра.
Навіть, краєчком торкнулася слава.
Тільки уже прокидатись пора.
***
…Зморена знову , вже сон мене кличе.
Як же збагнути його таємницю???

20.04.2021

Примарна вседозволеність весни.
І пізній сніг, і заморозки в травні –
То лиш борги зими.
А весна справдешня –
З усіх усюд поскликувати птаство,
Од панцирів дубам звільнити плечі,
Добрати шати кожній деревині,
Піднять з колін охлялу бадилину,
Зорать, заскородить, засіять, посадить...
І тільки вже як солов’ї зневолять,
Весна зодягне празникову сукню,
Пришпилить до кофтини гілочку бузкову...
Тоді кажіть про вседозволеність весни.

Вони у морок безвісти пішли,
Їх імена достоту невідомі,
Пощезлих у одвічному огромі,
У скверні фарисейства і хули.

Незатишно у лігвищі ночей
У мальстромах всесвітнього потопу,
У закутках байдужої Європи
Лишатися адептами людей.

Ніхто нічого ще не знав
ні сном - ні духом
про те, що дехто вже сконав.
Земля їм пухом.

Ми йшли на зоряний парад
Хрещатим Яром,
несли червоний транспарант.
Собі ж на кару.

Дурна отара чи табун
з розв’язки казки.
Не Перемоги День то був,
а День Поразки!

Палав багряний рубікон
серед опали.
Радянський зраджував закон,
а люди – спали.

Та враз прокинулись! Віват!
Ось Незалежність!
А лиши́вся Бюрократ!
От, обережність!

Чим старший чин, чим вищий ранґ –
тим зрада вища!
Радіоактивний бумеранґ
ще ближче свище.

Хоч офіційно, на словах,
"пожежа згасла" –
під бутафорський саркофаґ
підлито масла.

Для можновладця – час майнув,
мов листя з вільхи –
він потерпілих обманув,
забравши пільги.

Щороку довшають ряди
на кладовищах.
Байдужа влада до біди
доб’є, донищить!

Сумні сомнамбули повзуть
по коридорах,
роками витяги несуть
про тяжкохворих.

А що ж герої? Взагалі:
вони ж – "халява"!
Їх, мов немає на землі.
Яка їм "Слава!"?

А як згадати, скільки душ
потруїв атом!?
І скільки їх тягло той гуж,
лише сказати!?

А хто пішов у лабіринт,
як слід не взувся,
накинув щось – і до сих пір
не повернувся!.?

Чи радіація у них
імен питала?
Вона пронизувала всіх
і всіх ковтала!

Хіба герої не вони,
хіба чужинці?
Вони – народові сини
і Українці!

А брита зграя розбишак
на іномарках
та їхній вибраний вожак –
лише припарка.

Тому, шукаючи людей,
які в законі,
ми не знаходимо ніде
закону в зоні…

Десь на отруєній землі
стоять оселі,
в які вертає звідусіль
тьма самоселів.

На це один "значний орел"
складав куплети:
"Якщо ти, братцю, "самосел" –
то й сам – осел ти!

То ж зона, звісно, пролягла
не на Поліссі –
а в годівниці для орла
в безхмарній висі.

Там він сидить, немов пахан,
і корчить лоба:
– "Хто? Самосел? Якась блоха!.."
А скрізь – жалоба.

Попід Чорнобилем святим –
старі хатини,
не сплять, і стовпчиками дим
у небо лине.

Там хлипнуть двері, там млинці
спекла бабуся.
Я сяду теж на ослінці,
перехрещуся.

Я запитаюся про час
після гонитви.
Нехай тоді звучить для нас
лише молитва.

Стара: "Вже вечір," – відповість. –
"Мені смеркає.
Людина в цьому світі – гість,
чогось чекає.

Мені не жити вже ніде́.
Мені вже – вечір"…
І мирно руки покладе
життю на плечі.

Сонливі тонкощі чудні
Полісся звіє.
Цей вечір скрався і мені.
Це сутеніє.

6 липня 2003 р., Богдани́

З небес ясних спустившись низько,
У рай земний пройшовши шлях,
Бог Аполлон ось Флорентійський
На Єлисейських став полях.

В кущах звичайної ліщини
Снагу і затишок знайшов.
Але навряд він одпочине,
Бо кличе вже його любов.

Немов звабливий кабальєро,
Він дивиться кудись убік...
І інтригує так Венеру
Цей красень — Божий чоловік.

Ясніє німбом світлим сила,
Мов чародійний ллється хміль...
Вона на нього задивилась
Крізь веселкових сяйво хвиль*.

23 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Блискавка – квітнева перлина –
тебе одягне чисте небо,
пташиний не згасає щебет
і запах свіжого полину –
п’янкий, мов перший поцілунок
який відчули мої губи…
Не молодий вже, сивочубий
та й досі пам’ятаю трунок
і пахощі стійкі озону
поперед зливи мене манять
і затуманюють дурманом,
то блискавкою, то грозою…
24.04.21р.

Майбутнє всім небесних сфер знавцям
Щорік розкаже кожна із планид.
І коло Марса добіга кінця,
Як шість десятків літ завершать хід.
Коли крилатий Бог на небозвід
Послав мою планету – диво з див –
Рік проминув, що здався довшим від
Тих сорока, що досі я прожив.
За книгами закоханих митців,
Цикл Купідона містить сорок літ.
Вони ж тяглись у вирі марних днів
Й подовжувались через муки злі.
Плането Купідона, дні сумні
Спини чи віку вкороти мені!

Іде Горою чинно Святослав,
Хоча йому всього п’ять літ від роду
Та дивиться уже на всіх спогорда,
Бо ж такий юний, а вже князем став.
Вже й військо в бій з древлянами повів,
І списа кинув, щоб той бій почати.
Тож має відповідно і ступати…
Хоч як би з задоволенням хотів
Пробігтися по вулиці, як всі,
Собак через паркани подражнити.
У Ручаї скупатися сходити.
Та матері перечити не смів.
Та і кормилець Асмуд повсякчас
То супить брови, скоса позирає
І все повчає, більш турбот не має,
Як князь повинен вестись кожен раз.
От і тепер слідом за ним іде,
Ступає чинно, як йому й належить,
За кожним кроком Святослава стежить
І тільки на якиїсь промах жде,
Аби тихенько так прошепотіти:
«Не можна, тобі, князю, так чинить!»
Дитячі мрії обірве умить.
А як воно малому не хотіти?
Нарешті до узвозу підійшли,
Що круто до Подолу опускався.
Тут шлях вже добре з’їжджений звивався,
Яким воли на Гору віз тягли.
Спинилися, щоб віз той пропустить
І Святослав у Асмуда спитався:
- Чому узвіз цей Боричевим звався?
Хто був той Борич? Що він міг зробить,
Щоб залишити в пам’яті ім’я?
- Не знаю, княже. Боричів та й годі.
Чомусь так прозивають у народі.
А чому – то не можу відать я.
Спитай у няньки Вісти, бо ж вона
З полян місцевих, тож і має знати
Чому узвіз так стали називати.
Хоча, можливо і вона не зна…
Увечері, вкладаючись вже спати,
Спитав у няньки Вісти Святослав
Про те, на що він цілий день чекав:
- Чому узвіз той Боричевим звати?
Всміхнулась нянька лагідно йому,
Присіла поряд на високе ложе:
- Ти бач, на батька зовсім і не схожий.
Той би ніколи не спитав: «Чому?»
Живе, мабуть, полянська кров в тобі,
Бо ж Святославом недарма назвали.
Про Боричів схотів, щоб розказала?!
Що ж, я ще не забула, далебі
Історію, хоча вже досить давню,
Яка ще досі між полян живе.
Чому народ узвіз той так зове?
Бо ж Борич – чоловік був справді славний.
Було то у далекі ті часи,
Коли поляни на горах сиділи,
Лиш землями навколо володіли
Й були, неначе кістка в горлі всім.
Древляни їх постійно діставали,
Мовляв, їх землі древні зайняли.
Ще руси нагодитися могли
І всіх підряд,не дивлячись хапали…
- Як руси? Чи ж поляни теж не русь?
Їх же усі он руссю прозивають?!
- Ні, адже різних вони предків мають.
Про русів говорити не берусь,
А наші предки з заходу прийшли,
Колись давно в цих землях оселились.
За що древляни, врешті і озлились,
Бо ж, справді, їхні землі зайняли…
Окраїнні…Тоді іще Дніпро
Не був шляхом отим з варяг у греки,
Яким спуститись аж до моря легко,
На лодіях доставити добро.
Були ж поляни мудрі і тямущі,
Жили особно на горах оцих.
І звичаї були хороші в них,
Від предків ще зосталися, тому що.
Вони і тихі, й лагідні були,
Поштиві до жінок своїх. Жінками
У них було заведено так само.
А всі навколо, наче звір жили,
Бо вічно один одного вбивали,
Нечисте їли. І весіль у них
Теж не бувало (от великий гріх)
Дівчат для себе просто умикали
Коло води. Отак от і жили.
Радимичі і в’ятичі, бувало
Срамні слова перед батьків вживали
І перед невістками теж могли.
А у полян було все по-людськи:
Весілля, як ще предки заповіли,
По наречену хлопці не ходили.
Приводили увечері батьки
В дім жениха. А вранці ще несли
Їй придане, яке повинні дати…
Ой, щось не те взялась розповідати…
Так от, поляни на горах жили.
По смерті Кия, рід його тримав
В полян княжіння. Але його діти
Та і онуки,ніде правди діти,
Ніхто завдатків Києвих не мав.
Тож рід ослаб й сусіди почали
Його постійно зусібіч тіснити.
Доводилось їм на горах сидіти,
Де хоч би захиститися могли.
Довкола ж гір болота і бори.
Звірина всяка в тих борах водилась.
Отож поляни звіром тим живились,
Спускаючись на лови із гори.
Але життя на місці не стоїть.
Лише звірини роду було мало,
Їм хліба, перш за все, не вистачало.
Без нього важко родові прожить.
Де велелюдний унизу Поділ,
Було болото з хащами густими.
Поляни, врешті зайнялися ними,
Дерева стали вирубать навкіл,
Пні корчувати та палити їх
Аби золою землю удобрити.
Березозоль зоветься саме звідти,
Весняний місяць, перший з поміж всіх.
Бо ж тих беріз найбільше і було.
Так от, поля ті скоро засівали,
А вже на осінь вдосталь зерна мали,
Щоб плем’я вдовольнитися могло.
Потроху так й очистили Поділ,
Між сім’ями всі землі поділили…
- Так от, чом він так зветься? Зрозуміло!
- Лежи спокійно, княжичу… Наділ
Отам, як тільки спустишся узвозом,
Дістався сім’ї Борича тоді.
Він, як і всі, теж на Горі сидів,
Туди із поля урожай і звозив.
Але на своїм полі молотив.
Те місце зветься Боричевим током.
Отам, в кінці узвозу правим боком.
Ти, певно, там із Асмудом ходив?!
Так от, той Борич тихим був таким,
Хоч силу мав велику від природи.
Його комусь здолати було годі.
Ніхто тому й не зачіпався з ним.
Але і він нікого не чіпав,
Хазяйнував, як водиться, у себе,
Допомагав комусь, коли потреба.
За те і рід його весь поважав.
Було б все добре та сусіди злі
Життя тоді полянам не давали.
То хліб уже дозрілий відбирали,
А то й самих хапали, взагалі.
А особливо ласі до жінок,
Що рід полянський славився од віку.
Полянську мати було в радість жінку,
Яка і в господарство, і в танок.
А князь… А той лиш на Горі сидів
Та в небезпеку тільки супив брови.
Хіба що виїжджав коли на лови
І всю дружину чималу водив.
Одного літа й сталася біда.
Князь знов на лови у ліси подався.
З дружинників з десяток десь зостався,
Околиці з дитинця оглядав.
Настала жнивна у полян пора.
Жінки у полі хліб серпами жали,
Снопи в’язали, в копички складали.
А Борич своє поле вже зібрав
Та саме заходився молотить,
Заввиграшки великим ціпом правив,
Робив, вже видко, свою звичну справу,
Лише пилюка навкруги стоїть.
Жіночий зойк зненацька пролунав,
А слідом всі жінки теж закричали
Та й до узвозу утікати стали,
Немов якиїсь дикий звір напав.
Але то був не дикий звір якраз.
Древляни раптом вискочили з лісу
Й хапати молодих дівчат взялися.
А ще загін напереріз помчавсь.
Мабуть, усіх рішили захопити,
Які тоді на полі тім були.
Жінки втікали, як лише могли.
Чоловіків не було захистити.
Та Борич, тільки крики ті почув,
Одразу зрозумів, що саме сталось.
Йому часу втекти іще зосталось,
Бо він же поряд із узвозом був.
Але тікати він не захотів.
Коли древляни перші вже надбігли,
Перед жінками до узвозу встигли,
То він важенним ціпом їх зустрів.
Став молотити, наче ті снопи.
Кого вдавалось ціпом тим дістати,
Не міг вже довго після того встати.
А Борич, не спиняючись, лупив.
Древляни сторопіли: як же так –
Та ж їх багато, полянин – єдиний.
Вони ж його скрутити вмить повинні,
Але не в змозі й підступить, однак.
Літає ціп, лиш пилюга стоїть,
Кому під нього втрапити охота?
І дядько – і юрбою не збороти,
Тож змушені скоріше відступить.
Та клятий молотар не відстає,
Женеться слідом й ціпом знай молотить.
І кинулись древляни до болота.
Можливо, там для них спасіння є.
Жінки узвозу саме досягли,
А гурт древлян женеться вслід за ними,
От-от уже останніх і затрима,
Голосять десь вже ті, що не втекли.
Іще наддати й здобич у руках…
Аж раптом дядько з ціпом перед очі.
Жінок, напевно захистити хоче.
Вони ж у переможних ще думках
Від здобичі, що легко їм дісталась,
Поки по полю гнали жіночок,
Не бачили, здавалося, нічого,
Тож легко подолати сподівались.
А Борич став, узвіз весь перекрив
Своїм важким та досить довгим ціпом.
Хто налетів під той удар зослі́пу,
Одразу носом землю і прорив.
Хтось спробував проскочити убік
Та й там добряче ціпом тим отримав.
Стоїть один із ціпом перед ними,
Розлючений страшенно, наче бик.
Не підступитись і не обійти.
Дарма на легку здобич сподівались.
Дружинники узвозом вже спускались.
Самим тепер скоріше би втекти.
І кинулися ті, що на ногах
До лісу знову, облизня піймавши.
А Борич, свій важений ціп піднявши,
Пішов знов лупцювати по снопах…
Бо ж скромний був, не думав, що вчинив
Якиїсь подвиг. Наче, звична справа…
Але народ ім’я його прославив.
Із тих часів узвіз, що боронив
Той славний Борич – Боричевим став,
А його поле – Боричевим током.
Там він древлян намолотив нівроку…
А Святослав вже міцно в ліжку спав.

Летять лелеки навесні над хатами
Та не на кожну сядуть вони з них.
Там, де добро панує. ці крилатії
Гніздитимуться й лелечат своїх

Виводитимуть і навчать літати,
Як вернуться до рідної землі,
То обов"язково на цій хаті
Продовжуватимуть лелечий рід.

2020 р.

На чолі весни стоїть зима,
наче льодом скута радість жінки,
що з очей холодні дні вийма
та з кишень розтрушує сніжинки.

По щоках весни пливуть річки,
десь коло повік скресає крига,
десь човни зриває, десь свічки –
та й ридає скрізь людська кормига!

Спить Говерла, свій задравши ніс,
з-під якого вже течуть Карпати,
з ручок-ручаїв Господь приніс
людям свят-водиці поспитати.

"П’їть, не плачте! Вустонька весни,
поцілуйте, люде, поцілуйте!
Хай вам посміхаються вони.
Покохайте світ і помилу́йте!"

Як почула заклик Той весна,
ніби вість благую крозь безпліддя, –
поцілунків пісня голосна
їй розм’якла черствість підборіддя!

Так обличчя стало у весни
ликом молодим високовитим.
Бо всі Божі до́ньки та сини
йшли вербу до церкви посвятити…

30 березня 2005 р., Київ

Вечірнє сонце стомлено пече:
«Не можу залишатись більше з вами.»
І вітер підставляючи плече
веде його до горизонту брами…
Зірок підкине вечір пару жмень
і скаже сонцю лагідно в дорогу:
«Йди відпочинь, бо завтра буде день,
здобудеш наді мною перемогу.»
Поснуло мирно у саду зело
й вечірнє сонце спаточки пішло.
23.04.21р.

Ти була ще така молода,
І затії були світанкові,
І ніяка тоді ще біда
Не штовхала в безодню любові.

Ти зосталась в прадавньому сні,
У безхмарних видіннях казкових.
Сподівання спочило на дні,
Не здолавши завію зимо́ву.

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04.2021

Чому, нічого не зробивши,
намагається мавр піти?
Йому і мешкати немає де,
і дощ на подвір’ї.
А тут вечеря хоч якась;
опціонально – іще й інтим...

Ну попросила принести його води двоє відер –
хіба це привід карти в піч, цигарку в зуби та стрімко геть?
О цій порі уздовж дороги ні повій, ні попуток.
А був за крок чи півтора такий омріяний апогей,
але ж… якихось двоє відер – це для нього вже пунктик.

Ото б вліпити по щоці –
небритій, чорній, мов антрацит!
Але ж його це відлякає
остаточно й назавше.
Навіщо покидьок ледачий
влаштував цей невчасний цирк?
Невже його я так образила,
про воду сказавши?

Мене лишивши наодинці
з риторичним: «Ну як він міг?»,
самозакоханий, рушає,
розчиняючись у пітьмі.