Добридень, Мріє, бачу, що ім"я своє Ви носите ні, недаремно, бо мрієте найбільше за усіх. Та мрії щось такі з відтінком суму. На майстра Ви майстерність покладіться, і аж дивись, і здійсниться усе.
Убік: хоча мені печально так це чути.

Серця що визріли чи здатні розлюбити?

Не думаю, що він тебе не любить...

Хіба ж у пам'яті живе любов?..

Любов - це дійсність, що завжди з тобою...

А ось з коханням важче - небезпеку
відчула, Мріє, ти, здається, справжню.

Ти правильно оцінюєш кохання,
воно приносить "рідність" - безмір той,
який єднає двох у втіленні Господньої Ідеї...
Єдиної для нього і для неї у дану мить буття.
У цьому й складність - "у дану мить буття",
але я зроблю так, як ти схотіла.

Він відведе тебе сьогодні у минуле!

Але і ти скажи мені, що буде далі,
якщо ти станеш повністю щаслива?

Якщо готова ти піти і залишитися, то спробуй!
Та житимеш тоді у двох світах, не знаючи про цю розділеність нічого...

(Але ж яка! з такою ох, нелегко, і як тримає лицар молодий її в руках, та в будь-якому разі, чи він, чи ж бо його відбиток - підуть далі!).

Привіт,
здається уві сні літав я,
бо пам'ятаю, засинав на лузі,
в твоїх ногах, прокинувся ж у келії...

І ліжко поруч пахнуло тобою,
здається я чимало пропустив...

О так, звичайно, вміти і могти
це трохи різні речі. Дай-но руку!
(Який приємний доторк, і на серці
відлуння тепле пристрасті, знайоме).

Відсторонись од звичних відчуттів,
забудь про тіла існування, шкіру,
про запахи оті, які довкола,
заплющи очі, вуха затули,
ні, не руками, подумки, звичайно.
Коли усе те зробиш, то в собі
у тінь, яка під серцем, загляни,
і, разом з тим, ступай вперед ногою.

Я поможу тобі, бо я вже вмілий,
та зосередься - відключай чуття,
затим у тінь, і, разом з тим і крок.
Роби хоч якось - у потрібну мить,
я потягну тебе, вслід за собою.

Чудово, здібна учениця! Глянь угору,
це ноги Зеня, на підошві мед,
він вчора потоптав якусь красуню? :)
Навколо нас магічний перший світ,
той що колись був повністю земним,
та відійшов з роками у минуле,
поглянь сліди замшілі, ах, пробач,
тут холодно, тримай цей плед, накинь на себе,
та треба далі, те ж саме роби,
але руки не відпускай моєї!

(Яка рука, легенька і приємна!
Її обійми певно теж легкі,
цікаво, чи легка вона у ліжку,
я знаю, так! а звідки? легша за усіх!..)

І не дивись! йдемо все нижче, й нижче...
Чим нижче ми зійдемо - ближча відстань!

(Вона так мило вкрилася волоссям -
пухнаста кішечка, і звабна, чорт візьми)
Не дай же Бог, вона відкриє очі,
і вгледить те, на що подібен став я! :)
(Хоча навряд жінки в іллюзії полоні,
але злякається, ще й мову втратить!
Та з боку іншого - німа красуня,
що може бути краще? Але стогін,
кохання стогін! Ні, нехай вже мовить... :)

О, Мрієчко, не відкривай ще очі,
тут кожен крок, як нагорі мільйон!
Тепер угору, можна відкривати
(а вії довгі, і такі вразливі!)

цей світ майбутнього - тут магії нема,
дорога тут закінчилася нижня...

Той самий рай, ні жаху, ні смертей,
людей не так багато, але є.
І ми, земні, отут уже безсмертні...

Але колись тут буде те саме, що й на Землі,
і шлях проляже далі. Ким би ти
хотіла стати тут, скажи мені...
(Тримаю руку на її плечі, вона ж вдає
немов не помічає!..)

ти знову той, якого я кохала,
кохаю й досі, наче ще сильніше.
якщо ти не помер від ран смертельних,
якщо твоє дихання щось тримало
на цій межі - між забуттям і світлом,
то я була, мої були молитви
за тебе, милий, за кохання наше.

впізнай мене серед чужих облич,
серед мільйонів доторків зухвалих,
крізь піт любовний, що тілами тік,
ти не зі мною був - це я була з тобою.

Вагітність відчуваєш у мені?
Дитя твоє після тієї ночі,
коли краплини ти лічив на тілі
моєму, спраглому до губ твоїх,
коханий...

Він мовчав, тільки в очі глядів і прекрасні вони,
наче хвилі несли у глибінь безкінечного "разом",
і, узявшись за руки, мов діти - без тіні вини -
йшли вони, й кожен слід їхній сяяв блакитним топазом...

http://maysterni.com/publication.php?id=51058

Ось так закінчилася ще одна наша історія, але не дійство...