усяке тойбічне
кшталту синіх псів за вікном
салют п’єро
 
містичні конвалії
тротуари
тотальна відсутність діб
 
голий янгол у пошуках
тіней схололих
 
нагла &
чорношкіра янь
спонтанний
дженезівський сніг
 
моя подальша реінкарнація
малює щось посмертне собі &
тепле
веселий джаз привидів
 
*SMILE*
 
п’єро жеж
 п’є
     ром
 
 
 
 
 
 
 
 

Ми рік, як уже не були студентами. 2007.
Поверталися з вечірніх походеньок по кафе
І говорили про брудний реалізм, про Буковскі. Перекладів його не було,
Але вона казала, що це справжня поезія,
І що реалізм не може бути брудним.
Це і є справжній реалізм на відміну від ліричного дурману.
А я торочив їй про те, що поезія — це проєкція думки божественного на земне,
А тоді зворотно — земного на божественне,
Слова наче цеглини відтворюють боже місто.
Ми — це спотворений, покривджений, викривлений образ.
Але вона вже почала говорити про «Мертвого півня»,
І ми йшли через сквер до освітленого провулка,
Що виходив на ратушу і чули — звідти доноситься музика.
Там, на невеликій сцені, справа грав гурт «Плач Єремії».
Ми не знали про концерт; наче він був стихійним, раптовим.
На сцені зліва імітував гру на електрогітарі якийсь знайомий чоловік в окулярах.
«Це, що Луценко? Міністр внутрішніх справ?» — запитав я.
«Та він п’яний» — додала подруга.
Він і справді був п’яним.
Співали «Вона». Люди горланили й махали руками.
Це була остання пісня.
«Як би я хотіла автограф Чубая, шкода — людей багато, не протиснутись».
«Пішли, візьмемо», — сказав я.
І ми пішли. Я потягнув її крізь натовп по діагоналі за сцену, наче криголам.
Там було вільніше.
Балаган. Ми роззирнулися:
Позаду крокував телеведучий різноманітних програм Микола Вересень
Якого обступили жінки та питали коли відновлять «Без табу».
Микола торкався вуха з сережкою і хтиво усміхався.
Попереду кілька чоловіків заштовхали Луценка в білий мінівен,
Прямісінько перед самим моїм носом, а трохи далі стояв Тарас Чубай.
Ми підійшли. Подруга дістала з сумочки блокнот з аркушами в клітинку,
І я попросив розписатися.
Музикант глянув на нас, почувши, як ледь заплітається мій язик
І мовчки розписався.
Я перегорнув аркуш.
«І ще тут, для мене», — сказав я.
І він знову поглянув на мене.

23.11.2024

Ти ніколи не зможеш роздивитися усе небо,
Спіймати його хмари чи місяць у воді, як один
З персонажів п’єси. Все, що ти можеш це
Стояти осторонь і передавати історію,
Що можливо розпочинається листівкою
Чиєїсь посмішки, або й шаленим реготом,
Як це було в далекому дві тисячі восьмому
Коли повінь розлилася набережною і мостом
Кинулася тріщина.
Як вона реготала!
Різкий випад жарту гострим вістрям звільнив
Куліси вуст і три десятки персонажів вийшли на авансцену
Кланятись публіці.
Обличчя її побагровіло від нестримного сміху,
Що хвилями накривав мол і заливав салон по продажу стільникових телефонів.
І навіть головний консультант — її чоловік, не міг заспокоїти
Чемну менеджерку банку, затягнувши за ширму позаду стелажів.
Клієнти поспішно покинули магазин, а вона все заходилась і заходилась
Відчайдушним, нестримним, тваринним реготом
Від якого хапали дрижаки.
Ось тоді він і вийшов — її чоловік, головний консультант, щоб глянути на мене
З міцно затисненою щелепою.
Для нього я був злочинцем — тим хто вразив її шпичаком дотепу,
Чи коли бажаєте розлоскотав вразливий океан
Зчинивши гігантські хвилі.
Його запитання було риторичним:
«Що, запав на мою дружину?»
«Та, ні», — відповів я, почувши у словах консультанта
Звук з яким зрізають квіти.

27.01.2024

Вона сказала, що запах старої книжки противний,
Як кімната самотнього, що покрита дощовими плямами,
Що сонце стікає полум’яними краплями
Пластмаси вбиваючи нещасних мурах,
А найдивовижніше те, що жити цікаво тому,
Хто не дочитує книг.
«Так, так, — казала вона, — читай мені поезію своєї покірності,
Коли хочеш, скажи, як мені встати, щоб кімната
Набула рис моєї недосконалості, і важкі тіні
Годинникових човників
Хвилювались у химернім плетиві фіранки,
А з місячного сяйва вихлюпувалась піймана риба
Твоєї жертовності».
Ми збираємо краєвиди у внутрішню кишеню грудей,
Білі клуби диму нескінченної мандрівки старого потяга,
Що торохкає хребцями драконового мосту,
І я люблю дивитися з вікон його купе на тебе
З пензликом у руках, по той бік,
В той час, коли дописуєш мене,
На картині твого Всесвіту, а я роздивляюсь позаду
Спадковість своєї фігури, що напливає натхненною русалкою,
Вирізьблена на гальюні твого сповненого вітрами галеона. Тож,
Закидай сіті, мій любий, капітане!
І вирушаймо на лови!

20.11.2023

Я був уражений темрявою з якої починався світ...
Ні, постривайте...
Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку
Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,
І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.
Ось тоді, я був уражений темрявою з якої починався світ театру.
Простір повнився голосними звуками урочистої тиші,
Наче невидиме графіті, наче прозора бульбашка коміксів лускала під люстрою:
Слова, слова, слова... Історія про Джері та собаку!..
Аж до останньої життя сторінки...
Одним словом: «нічого»! ... Яка царівна бліда!
І літери осипалися в цій переповненій порожнечею залі
І гриміли у моїх вухах.
Я міг відігнати це привиддя, що виростало містичною стіною
І змушувало серце колотитися,
Та піти до пустої сцени, але ж ні!
Я наче боявся, що ці відчайдушні птахи минулого
Випурхнуть з цієї солодкої клітки, чи я розполохаю їх
І вони пропадуть,
Що зникне це плетиво голосів, тріпотіння крил.
Я потрапив не до театру, а до власного серця,
Що не бажало слухати розум і лякалося,
Жаских тіней в тісній печері допитливості.
Я тихо причинив двері, та здалося,
Що вони гупнули й посипалося тинькування плафона.
Попри те, що був червень,
Перед очима ішов сніг.

08.11.2023

        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
                Мов ніч, що розливає
                  Морок осінніх звуків   у
                   Ьнідивонс хиктих    х          в
                      І насниться мара   ї            у
                      Тобі. І вкутає лінь о        ш
                         Голосних серце. в       к
                            І осінь заляже     т о
                                   На дні,
          Порцелянової чашки кавовою гущею
17.10.2023

 
Вникаємо чи як, піпол?
Чоловік з головою жінки
Полінезійські шпалери випнули обличчя, мікс орієнталь-ретро-
водевіль-джезового педа, сформували тверду, трикутну щелепу
жука чи то богомола
Курний поріз бритви, під вухом на горлі
Лице кольору плям нікотину на пальцях
Темнокільця збирані під зморшкуваті зіщулені очі, що ніби
мапа від надміру бірюзової пудри
Він казав старого язика через зле підігнані дерев’яні зуби
заплямовані надміром опіуму, посічені роками
Ступні, коричневі зморшки над капцями із соломки
Шматочок какао в рожевій мушлі зловив язика вплів у білі нитки
Вугільно-сірий ейзенхаур запханий в лотосовий аскот
Клапоть попелу згори білих-на-жовтім даксів
Чотири кісточки з перснями й нігтями обтяжені мундштуком
твердої чорної гуми
Мені лишалось вдавати аса, поки він пер тацю й мимрив
«Дешевий скурвій син», як соломинка випала з коли сальтуючи
в каналізацію
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
Такі ось заїжджайлівки в голлівуді
 
 
 
 
 
 
 
 

Я пригадую рис з яблуками, що так любив з холодним молоком.
Пригадую захаращений чагарниками і дикою малиною покинутий сад із домом
До якого мене відправили.
Пригадую величезну галактику паперівок у тім саду
І як збивав їх надломленою сухою гілкою.
Як і те єдине, круглобоке яблуко, що наче сонце
Залишилось висіти на яблуні.
Пригадую, як розпалився від азарту. Ах! Останній кидок.
Пригадую, як жбурнув гілку, і як вона розчахнула оте яблуко навпіл!
На яблуні залишилась висіти рівнесенька його половина.
Пригадую...
Зараз я пригадую, що пізніше, так само вчинила з моїм серцем
Одна бешкетниця.
Здається,
Символи майбутнього приречені
Народжуватись з пустощів у минулому.

30.09.2023

Покинь обладунки свої в кімнаті з товстої романіки,
Свою недолугу, видовжену тінь спускаючись долу
У внутрішній дворик з колодязем,
замок порослий травою між кам'яною бруківкою, покинь
Куртуазний апостроф розкішних жіночих грудей
І готичне небо,
І хлюпіт зі жмені сонця в сто тисяч монет,
Що падають сяйвом на озеро і на
вайлуваті пагорби.

Ніщо так не тішить, як біло-червона зворотниця,
Перед пустинним станційним двором в закапелках подорожі,
І темно-зелений ліс розчахнутий залізним полотном просмоленими шпалами.

Куди ти ідеш з багажем, валізами, клунями, скринями,
Гектарами збіжжя на прогнилому стерні,
Зі скиртами душ, тримаючи в оберемках снопи,
Куди ти ідеш тасуючи в пам'яті старезні афіші небес,
Атласні подихи віяла гри в залицяння,
Крик юності, що темними хвилями
Розростається темно-зеленим лісом,
Осідаючи відголоссям в яру?!

Сумуєш за тишею, шахами, неспішним читанням
Воскового часу на полиці твоєї нудьги.
Колись ти гортав гуляючи вітром по саду енциклопедії,
Але тепер сотні книг силкуєшся прищепити до молодого саду історії,
До п'ятого виміру приміських воріт.
Озираєшся, а за тобою прохолодна,
Стіна лісу, байрак з чагарниками та
Краплі світла, що вихоплюють тонку павутину угорі та безліч комах.

Покинь великий міф, як покидав неонову вивіску нічного кафе,
Солодкомовного Катулла, античні трагедії,
Літописи середньовічних келій, готичні
Страхопудала ґарґулій, романи на світанку пізнання,
Друкарські станки, листи Флобера, задушні подоли
Палких повітряних куль,
Вибухи спраглих гармат імперій,
Канкан голоду, бурлеск і страх війни, аж до
Виворотної сторони античної трагедії.
Дочитай щоденники пропахлі газом і кров'ю,
Витри п'яти від червоної фарби, що
Привели тебе до білого полотна перфомансу
І знову до війни.

Ти вийдеш з цього темно-зеленого лісу.
І побачиш знайоме сонце шерехате пекучим шафраном твоїх слідів.
І ти дивитимешся на його першу прозору сльозу
І я не знаю чи варто тобі молити його
Про забуття.
Завтра ми знову повернемося до сонця,
А ти підносиш руку із мечем правди над перилами вечора
Щоб поставити зарубку пам'яті його неповторності.

02.09.2022

 
якби зорі розплакалися
кришталево, чудесно, дзвіночками
стихійно голосно а-
тонально
 
вибіг у звуки із навіженим
як весняний вітер, собою
наввипередки
все єдино залишений
в обіймах
твого спокою
та
все як є
без ладу розгвинчений
листково-осінній
до світанку, скоріш
 
вилученим із тепла
нечітким кроком ступати до звуків чи не вони
роззсипаються обрію ген
ніби душі
відзоряних струн
 
 
 
 
 
 
 
 

 
 
 ı
 
зась-оргії десь & ніколи впусту загинути
реальність підлота поспіх
я (ти) може звертався стривайте
смішні злодії карлики злоті
намолені зимні тіні досконалі незграбні
діти дзеркалень ключі & слова тим
хто полюбляв у цих вікнах
одну зачудовану в одне іншість
 
 
 
 ıı
 
хто з вас тигри строкаті кумедні
міжзубі сріблисті риби щасливі сіамські
відлюдьки крижані пальці
арлекіни причинні губителі парасоль
листя сонячні плями спекотні
сонний кіптявий порт & провини спраг
 
 
 
 ııı
 
йди ~ коридором ліворуч збиті плитки тощо
давні стіни затискують всотують
знесені сходинки ще за ріг залою тьмяні
війська зі стель світло ледь біле
з-за бутафорії регіт порожній вереск
клацання клямки вітальня
вгинається
строкаті сальто роздерті манжети
мерці іграшки мишва павуки
сопрано блажа безхребетні
мутантські мляві уста
кінцівки зі звалищ
різане божевілля відтілення рухів
пекло хутко-хрускотомв-
тягнеться вбереться павутинням
& крапне виворіт тиші
 
 
 
 ıv
 
(вище) обличчям у скелі зап’ястя спазми
схолола кавова отрута
паради затмення знічев’я врочисто
зціпнуті зуби яструб-каменем
зірватися свист оплески хаотичні квіти
саламандри ніякові лякані
з-понад брил над прірвою чайки скрізь
зіниць лазурові окілля
 
 
 
 v
 
неісторична дещиця кохання насмерть
сліпий плюс бляшанка театральні лаштунки
час- сирена бог- браконьєр па- розбіжність
біп- кадр куля в очницю бляшанка в
долоню кривий зизоокий вітер
тхне пепсі & вклеєні у насамперед
двері хлипнуть ще наздогін
 
 
 
 vı
 
блакитно захмарними берегами садом
трояндовим братом легітним
теплим дощем сторінками століть
мрієкрила тернові вологі
лікті на теках таємних нічлігів
стерти розкіш формулювання межі
нагаї сумління шляхи
пустеля з химерами льодовими
слюдяні божества летаргії відлуння
голоси жменями попелище
знечещення звише
марнобуднів зграї незграбні
 
 
 
 vıı
 
крізь тьмяні спалахи зв’язані очі
стільниці ризиковано розчинені
сяйний квіт пилок ворожнечу
провини мізантропію & прикуп
діагоналеві смужки рим передоз
чорні такі безпальцівки
чуттів контральто сімон-ніна
тигри ліниво тиняючись
маряться
 
 
 
 vııı
 
спокуса ніччю танці у тінях
музична жалоба скловишкирення
кров чорне світло штучність
смертне камінне полум’я
гримаси гілки голки важкопиття
питимеш час & тиша тебе
питимеш час & тиша тебе
питиме
 
 
 
 ıx
 
прощання жарини дощ на склі
плинних сутінок оркестр долабує
повітряний дзенькіт застудне
розлучення рветься лунає крає
з потертої сцени облич & листкові-
дівочі-хлоп’ячі-кружляння-
поторочі фантомно зринають
складають на виніс декори дерева
власні життя пів морок що в них
мейбі & дот неможливість
 
 
 
 x
 
віват клуб різдвяної ночі вічі котячі
ломбарди вітрини світлини
накрадені звідусюд обличчя
зубів скрип небес парамаунт сексовий
паяцівський мейк-ап секретні пап’є
іроній ірландців сніданків механік
натовп осатанілий маятник
зиґзаґові черепки p.p.s. сумління
стороннє собі трикутне як є
 
 
 
 xı
 
причетний крихт переламаний
досвітній ангел прісногірка
хмарка мотузки паркові
деструкція павза кардіобризки
годинний відбій так тик
 
 
 
 xıı
 
манекен до перук мізинчик вчепурений
чужинські ляльки грошева холера
дивні срібні птахи зуби що змії
вакуум сиру на королівському диспуті
неботяжіння губні гармоніки брилях-в
нашорошеність щодо щастя
останній день ярмарку
глиняний свищик
душі
 
 
 
 xııı
 
обирай монету, темносвітло невиразне
тяма думок покроково
 
сміх згори музика вимре крихкий
час платонічні піщини в мушлях
меланхолійний принт обіруч
тліюче невситиме полум’я
умисна спрага розбавлена
посмішка свічка ламані навпіл
 
лезо в долоні чуття магістралі
нескіо жоден ніхто
відверті у колі блазенським холі
весільна порож скляні експонати
токата фуга соляна хтива
 
тобі багрянистий присмерк
мовчання правдиві чуттєвий полин
пишномовні христоносці самітні
персні смарагди
безтями думки уразливі
різні
 
ошукуй монету слідкуючи хто там
у промені гри застигає
вичікуй
 
 
 
 xıv
 
палац в озері флюгери небориби
цвяхи крила фанерні нечутні
ланцюги нічні скандинавія
ліхтарів років вод
до скарбів плесом світлим
плинне диво & заповітні листи в
молоці мости зчорніло сяйливі
прокидання скраю перетину тіней
бруківкою милицями сліпців
 
 
 
 xv
 
червневий сніг ошуканий
погляд фантасмагорія знедб
сад камінних натхнень
віршів невідомих чверть
снив ранкових барліг синій чорний
містраль скрипкове мисливець
слівець тлінно хмарних
ощадний дітько
 
 
 
 xvı
 
за спиною друзками навідсіч
смарагдові спалахи непролікована
вже некохана притча
нісенітниць бубні пудровий пчих
штиль дзеркала surdino
три-два-раз килим-и
 
 
 
 xvıı
 
містифікації скрути трипалі
сови протяг пісок черевики цілунок
змита зйомка будка без трубки
pommes frites опівнічний реґ
пристрасті помста мементо цупкі
аркуші позіхаюча фрау
 
-місяцю-самогубцю-сновидцю-
 
 
 
 xvııı
 
дощ -шаман -капельмайстер нестямний
арфооркестр тисячі неритмових струн
мільйони спонтанних візій
плач прочування хрипко дотепне
античне інде у вирі
шедевральні гротески
покинуті
в лабіринті
 
 
 
 xıx
 
танцюристи ангели з велетнів
курсивно сходять & медитують
сніг перехресні руїни огні долин
довічне судомне спішно кумири
& фетиші
млості миттєвість не чинна
склопломені ріжуть
іржаві масиви
збивати падати з
через
 
 
 
 xx
 
ніби вітри в лісовому горісі вицвілі
блакить стін за камінням покинуті
йоги та звірі безтілесні як суть
ніби крапки шерех видзвін начебто осінь
піднеслася на старезне горище
подивовані кришталево святкові
руки-пензлі транслюють пожежу
цілунок пальців зібганих & навідмаш
хвилина зі всього початку бажати
подалі чутливіш десь
поки птахи сірих діб печуть на багаттях
мідь із оловом духи ширяють
вві млі вічності пам’ятної кадрилі
прощальної шурхіт ніби
вініловий всякі
оздоби & небозріз
нетой
 
 
 
 xxı
 
ще далі винайти ціну любові
розхитаний обрій шпалери напередодні
небіжний хамелеон у неоні
гаряча скляна висадка на катманду
вечірній ніж викидний
чисельник до скреслених блискавок
 
 
 
 xxıı
 
прокинутись усміхом поміж зайвих
бентежних очей віконних
на північному небі плодом
сріблосаду падінням у тінь уклінну
окрилені гості з глеків музейних
оздоблених дикунськими
п’яними дияволами навесні
музикантів аури подзвін-місяць
& перламутрові суголосся хмарень
 
 
 
 
 
 
 
 

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря, в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі і списуються
На папері витканому з павутини сну.

29.05.2023

 
Згубись, нікель-гріш
На теренах цупкіших
Котися за мріями — на інший бік
 
Щоби тільки мені саме того
Тендітного дня дзвінким
Потягом білих богів з-за обрію
Прибути неспішно сміливим звіром
У срібночорне місто шторене
В пошуках еліксиру бажань
У полюванні
На драйв заборонений
Наче зблиском, вітром крильми
Гарячим, одвічно химерним
Протягом
Тинятися з пивом провулками синіми в
Лушпинні можливостей
Похибках істин
Де смажене м’ясо на ніздрях лоскотом
І числа дивні, анубісів тіні
І полум’ям очі твоєї безодні
В пружнім чеканні
Сьогодні &
О моя, забери туди
Де пітьма, мідний штиль
Де жага терпка & солона при скроні
І смерть на твоїх долонях
Пречиста, як вічність, мов
Біль
 
Крутись, нікель грішний
Сумлінням приблизним
Придбай щось тепліше, щось для душі
Видряпуйся мріями, першим
ще ліпшим
 
& бутер собі
добий від
душі
 
 
[break]
 
 
 
 
 
 
 
 

І

Коли я згадую літо дві тисячі дванадцятого
На думку приходить теплий басейн неба
Із золотистим відблиском хвилястих прожилок,
Що міниться з тихим хлюпотом по дорозі до провінційного містечка.
Її карамельний голос тоді кликав в обійми тепла,
А соняшний коц приховував на плечах крила з гарячих аркушів.
Література бродила в крові наготою слів
Добутих з любові, якої було достатньо
Для високовольтної поезії, що скипала гулом
Червоногарячих схлипів у сонячному сплетінні,
І омивала береги серця лоскотом яв у
Спраглому передчутті задоволення.

II

Я пригадував тишу кімнат. Золото кухні,
Темінь коридору, вохристу вітальню і перламутр спальні.

Там цокає годинник і предмети в сутінках
Втрачають лінію, що погляд немов перебігає
З картини в картину імли, ловлячи
Чутливе натхнення супокою.
Мов усе зупинилося і рік дванадцятий
Розливається по жилах втомленого андрогіна.

Там, досі лежить на дивані її блакитна спідниця,
Мов прапор стягнутий з майвилна бажання.
І вона, під ковдрою, розпашіла, здавшись,
Тремтить в обіймах тягучих миттєвостей,
Що стигнуть у мовчанні.

Там, де вона не любить засинати на правому боці,
А він не любить засинати на лівому,
Тікаючи від серцебиття у розлогистий спокій віддиху.

Там, ще досі за вікнами осипається позолота.
Сипле густо з прозорого куполу небес.
І кришиться пам’ять жаги
Забираючи у бурштин часу
Цього восьмилапого похітливого жука
Липкого від нуги, і з нудьгою за втраченим царством.

III

...це як заплющити очі й прокинутись
На оббитому замшею стоматологічному кріслі
Під жовтим світлом, під новокаїном,
В білій, стерильній кімнаті з радіо та
Двома світлинами в темних рамках: «Лижник» та «Кіліманджаро»,
А тоді дивитись у вікно.
На бляшані дахи будинків, на кульбіти птахів.

Дзижчання інструменту нагадує джмеля
Чи хруща, що якось гудів у твоєму волоссі.

Усе воно згадка про щось чи когось, про колись.

Мов з минулого випадають літери з високовольтної поезії —
Барви кімнат, клаптики тепла; і досить тиші,
Щоб розгойдалися хвилі неба дві тисячі дванадцятого,
Щоб пригадав її погляд, який видовжує перспективу двору,
Надламує сургуч пам’яті звільняючи правопис її голосу,
І соняшний коц кутає мене у золотогривий, прозорий сон щастя
До якого, здається, можна з легкістю доторкнутися.


06.03.2022 - 03.12.2023

Торкаючись плеча він повертає її фігуру до себе.
Вона сидить в безмовному очікуванні чогось,
А він нахиляється і торкається її губ.
Вона не розтуляє пишні вуста, але в погляді читається несміливий допуск.
І врешті, вдруге, як він схиляє до неї свою голову, вона зворушено відповідає,
І він повертається на диван мов несамохіть учинивши дрібний злочин
Чекає, аби його пробачили, або з непевною ходою
Накинули на шию оберемок тісних уз за його проступок.
Вона підводиться і опускаючись на його коліна знову цілує
Перебираючи руками волосся на потилиці.
Це все її погляд. Цей погляд в якому хочеться пролетіти кометою
Із провидінням катастрофи, що спалахує серпанком її смутку.
Ні, ні не кажи цього, — на її чолі читається юна пересторога,
Вона відвертається. Ні, ні не любиш. Не кохаєш,
Це неправда, так не буває, ти перетасовуєш стару колоду карт
І вириваєш червленого валета з моїх рук.
Її губи тремтять. Просто цілуй. Зустрічай мене у соняшнім саду
В тінистій альтанці, пригорни до плеча і цілуй,
Бо я ніколи тебе не любитиму. Надто пізно,
Надто пізно для щирості перед полум’яним
Обіднім сонцем.

14.07.2024

Я дивлюся униз і вона відчуваючи погляд піднімає голову...

Крапля поту гарячим Нілом стікає глобусом голови,

Вона відвертає погляд, наче крутить материками

Тицяє пальцем влучаючи у завідомо вибраний
Острів своєї несвободи.

Розіпни мене на площі побуту, на оксамитовому ложі сонячної любові,

Але не розпинай мене своєю вибагливою поезію,
Тією, що дивиться згори, обіцяє вершину правди,
А забирає з-під ніг землю омиту водами,
Пальці, що перебирають острова юності.

Вона виважено зрікається мене
Своїм відстороненим поглядом.
У її місті немає мого голосу,

Немає мого розп’яття, але тільки її всеблагальний
Тілесний дух.

Будь моїм землетрусом, моїм вулканом,
Сірим металічним позирком, що пробує на смак кров.

Поправивши білу сукню, стигле тіло її погойдується
Оберемками любощів, пружня і в’язка наче вишня,
Що знемагає від невибагливої участі спраглого коріння
Її єства.

Це все погляд. Коротка мить. Полум’яні пелюстки.


17.07.2024

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,
А тому і зона відчуження — цілком природня річ,
Як і вибух атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі,
Як і бочка для неповороткого хруща,
Як і колесо автомобіля, що роздавило голуба на асфальті.
І коли миша гризе ваш хліб,
То ваша мишоловка відновлює справедливість,
Бо й мишоловка — це частина природи,
Як рослинна мухоловка для мух.
Зрештою і олійний пейзаж, і поезія, і музика, і архітектура.
Як розтерзана крокодилом антилопа
Вбитий вистрілом вальдшнеп — вбитий у природний спосіб.
І навіть іронія — це ж теж частина природи?!

20.09.2021

 
коли потвориться сміх
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій
 
залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом
 
прокидаючи десь за мостом
у сандалетах розбитих
в очікуванні старовиннім
 
екіпажа з уклінними
погребальними кіньми
крізь поля здичавілі
 
у забуття & невидимі звірі
полюють іронію в пелерині
чутливих на морок років
 
 
 
 
 
 
 
 

Це такий час, коли
Вицвілий оксамит дашів’я еркера
Пасує до кольору неба і твого погляду.
А тому я знаю, — знаю, що буде далі,
І тому завбачливо приміряю іронію,
Що пасує до кольору стін якогось кафе
В якому твій погляд здається примхливо-втомленим,
Із проблиском фальшивої щирості
Та вдячності, які так пасує відпускати
Граючи вустами офіціантам.
Ти говориш, а вікна позаду тебе,
Немов ілюстрація словам: тьмяні фігури
І жовте світло у ньому грають у фільмі
Супроти прозорого повечір’я.
Я слухаю тебе. І це насправді цікаво.
Тебе вражає моя улеслива поведінка,
Що я підкрадаюсь до кожного і кожному
Коли не приятель то хтось. І це так дивно.
Дивно, що тут декорації Альфонса Мухи,
Відповідаю подумки, та розпанахую
Лимонний пиріг, що мені принесли.
Погляд її змінюється.
І тепер я можу прочитати у них поетичні рядки,
Що розмовляють зі мною невимовною тривогою.
Наче вона бачить якусь незбагненну трагедію,
Що чекає на неї в майбутньому, наче я лякаю її
Скрадливим бажанням дізнатись хто вона така,
І цього виявляється занадто для холодного повечір’я,
Для кафе з декором Альфонса Мухи,
Для тьмяного вікна з чорним силуетом дашів’я еркера.
І все-таки, яка Фріна помирає у цій дикій, хтивій дівчині, —
Думаю я, втікаючи від дешевої драматичності.

05.03.2024

Промені сонця вдихають гаряче повітря
У камеру пам’яті...
Птахи перекреслюють небо і злива
Стинає голови квітам рядками віршів.
А серце у грудях — надміру накачаний м’яч
Заледве не розривається швами своїх шестикутників.
Вона кидає на мене погляд, наче виписує у повітрі одиницю.
І залишається тільки мить, щоб ув’язнити цей дотик холодних рук,
Як погляд її перетнувши весняний день,
Довершує вечір з його перекресленим небом.

29.02.2024

В кімнаті надто багато світла
Він затягує вікно блякло-зеленою шторою.
Кімната тьмяніє. Саме таке у нього відчуття, —
Відчуття півсну, бажання сховатися,
Але все ще чути переспів птахів на залитій сонцем вулиці.
«Все це умовності», — думає він пригадуючи будинок
Старої сецесії, який тепер служить лікарнею,
Згадує її високу стелю, гарні поручні, скульптурні форми на їхніх закінченнях.
«Так, — думає він, — можна відмовитись від усього неважливого.
Менше читати книг, або узагалі не читати,
Не дивитися фільми, не слухати історій, аби десятою дорогою
Обходити чужий досвід. Жити своє життя
Надіючись на провидіння бога, або просто на задоволення,
На давній, ветхий гедонізм чудового провідника у світ лискучої лазні,
Плоті, фресок, збочення, та постійних мандрів».
Поки він тут лежить, думає, що добре на якийсь час забути про все.
Залишити за дверима усіх;
Там стоять герої книг, його сусіди, Бог стоїть,
Усі античні гедоністи, кініки, метафізики, стоїки…
«Слоїки», — каже про себе він і тішиться з цієї нісенітниці —
Словесного безглуздя, наче намагається, насправді
Перекреслити, перебити мечем сміху усіх Августинів, Кантів,
Шекспірів, Бергманів, Шевченків.
Не хочу думати над вашими віршами, над вашими ребусами,
Приміряти одяг, який доводиться вішати в гардеробі.
Залиште мене в спокої. Я хочу лежати у своїй кімнаті
Думати про жінку, якій не вдається завагітніти,
І яка зараз прийде із супермаркету.
Залиште мене в моєму амфітеатрі. Ідіть до біса,
Відстаньте», — промовляє він заспокоївшись,
І кутається у прозоре покривало сну.
Сонце у своєму зеніті не турбує його.
В кімнаті жарко, але це нічого.
Дух розпеченої лазні потрохи вдихає розслабленість у його мозок
І він поволі, поволі засинає.

25.06.2024

 
Карнавали облич, фарбованих всіма барвами
Трубадури безпам’яті, лагідних речень
Купідони прóкляті, злидарі красномовні
Прожилкований розпачем мармур
Непрозірний пожежницький плексиглас
Танці весело-жорстоких дітей вогню
                                      в усмíшках Любови
На вулицях світла, магістралями пітьми
Музичне полум’я, заквітчання гвинтівкових куль
Золота психоделія на камуфляжному хакі
Гелікоптери Вудстоку нічим не згірш
                                      в’єтнамсько-військових
Твій берет грубої в’язки, згляд кокаїновий
                                           над морями Любови
Незвісні зблизька вразливі шизові
Мов зурочені ночі, мов одбиток весéлковий, мов
Поцілунок нестямної мрії
Чи останній ковток лихослів’я
                                 з легких із долонь Любови
& На тім сонцесході врочисто сконати б
Під водоспадами сліз
На дотліваючім полі
Любови
 
 
 
 
 
 
 
 

Ця шкідлива звичка постійно слухати шум,
Голоси, що змінюють один одного піксельним болем екрану,
Музикою з динаміків твоєї відстороненості,
Втечі у павутину міста з острахом пропустити, щось надто важливе,
З такою захланністю дослухаючись до замовленої порожнечі,
Де під логінами зареєстрованого суму
Вириваєшся від домотканної самотності і тиші.
Тоді поезія видається громом розколеного горіха
І книги стають перелітними птахами чужого для тебе неба,
І можливо, єдина втіха — слухати голосові
Занурюючись у води магістралей та звивистих вулиць
І єдина твоя потреба — збирати окремі слова
З фоліантів які перелистує вітер.
Вичитувати, слухати розливаючи власний голос,
Для інших, аби забутись. Наче шукати головну тему свого життя,
Протяжним тремтінням струни від безкінечного смичка,
Озираючись на шумні будинки,
Що коливаються графічним еквалайзером
Постійного струму твоїх пошуків.
І раптом, коли усе завмирає,
Коли над головою чується тільки шкрябання мишей,
Стіни стають твоїм дзеркалом і час сповільнюється,
Що майже чути, як проростає стебло вічності,
А подих стає легким, мов пір’я.
Повертаючись до ремесла ти відчуваєш, як тиша добирає тобі слова,
А ти вибираєш слова із тиші.

24.11.2023

Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витіювато втікаючи від твого погляду, —
Ось тут, в розкошелестій тиші дворику,
Де плещуться хвилі під її легкими босоніжками.

28.06.2024

Ніщо так не нагадує війну,
як тихий мир твого страшно́го сну.

10 листопада 1995 р., Київ

Так звучить правда: поскрипом шафи до якої підійшла жінка.
Так звучить місто.
«Хіба не дивно, — казала вона розповідаючи про пожежу, —
Я почула голоси людей через вікно.
Вони кричали, аби я виходила, бо в домі щось загорілося».
«Виходь, Анно, пожежа!»
«Ну хіба не дивно, що я підійшла до шафи, аби вибрати плаття
В якому ж вийти на люди?»
«Пожежа! — кричала сусідка знизу, — Аню, бігом спускайся!»
«І от я спускаюся в літній сукні з вихідною сумочкою та книжкою Блума.
І за кожною сходинкою тішуся, що у мене не так
Багато речей, що потребують спасіння».

І отоді я побачив її кімнату.

25.04.2024

Розкрию очі –
і здивую ніч
небаченням своїм…
Закрию очі
і згадаю день,
бо ніч…

13 червня 1989 р., Київ

...Якщо ти поглянеш на понурені голови квітів та їх зігнуті стебла,
Якщо пильно вдивлятимешся в перший сніг
Запримітиш, як вони відбиваються у тобі тисненням своєї жури...
Як замерзають краплі осінньої музики,
Як ламаються тонкі пагони, що впивалися соками,
Як чиєсь життя вписується в орбіту молодого стовбура,
Хто окрім тебе всотає цей день словотвором,
Коли невловимий порух її очей, що знаходить опору
В спогляданні речей оглядається
На безкінечне існування землі,
Що не знаходить свого берега вічності
Та благально промовляє:
«Прошу тебе, зупинися...»
Ми вже знаємо, як пришивають
Ґудзики щастя зіниці коханої,
Як кулі прошивають серце воїна;
Ми слухаємо краплі дощу, звуки літер,
Як поезія тріщить і розходиться по швах
Скидаючи всесвіт квантової фізики,
Як закохана дама скидає свою білизну
Кутаючись у дотики ночі, а ти пізнаєш її знайомі контури.
Коли раптом вона зникає.
Облізають спогади. Плутаються літери.
Шорпу етбе пинузяси,
Та навіть тоді ти боятимешся відмовитися від літер,
Від цієї точки без якої звалишся у глухий хаос.
І тому вона відтворює свій голос. Знову і знову промовляючи:
«Прошу тебе, зупинися...»

22.11.2023

Не вибачай,
що я тобі не продзвонив,
і нічого не сказав;
того́ що це не я…
не тебе
не люблю.

/глибокий вдих/
Не все.

10 березня 1999 р., Київ

В кімнаті її легко можна було перечепитися
Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.
Сонячні промені
Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними
Каюти кораблів на картинах мареністів.
Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,
А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,
Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:
Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,
Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,
І я розмовляв з різноманітними філософами
На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

Ми володіли усім і напоювали одне одного
Десертним вином любові та втіхи,
Переливаючись у клепсидрі радості.
Все чого у нас не було — це часу, —
Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,
Бив по клавішах піаніно у наших головах
Намагаючись пустити тріщину небом
В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.
І невдовзі ця тріщина появилася у них
Прогнавши натхненну юність.

Тепер, риючись в старій горішній скрині
Мені трапився записник. Я вичитую:
«Людина — це краєвид з вікна кімнати».
І я геть не розумію, що хотів сказати доки
Не відправляюся подумки до нашого вікна.
Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те
Чим було раніше.
Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,
Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,
І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.
Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик
Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою
І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.
Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем
За який ми постійно перечіплялися, а філософи
Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,
Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою
Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,
Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

03.01.2024

...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,
Пам’ятаю
Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,
Що росли на ньому,
І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.
Окрім того,
Згадуючи те плаття в якому ти шаленіла
Вигойдучи стегнами танець літнього ранку
Я почувався загубленим і обезсиленим,
Аби придумати метафору.
Сонячне сплетіння наливалось малиновим соком,
Як твоя талія дразнила палахкотінням нічної мулети.
І тоді я помирав у тобі і проростав квітами
Які ти так любила носити на тому чорному ніжному полі
В якому зможе загубитися і найвеличніший поет
Роздивляючись, як сходить Сонце.

21.01.2024

...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...

Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" -- до символу "наша Земля"...

Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?

...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...

24.01.24

Мало обраних, кажуть вони,
Але все частіше погоджуються з більшістю.
Погляди бігають вулицями, перемикають канали
Звертаючи у закапелки самотності,
А небо, — небо стискається до екрану,
До рекламних біг-бордів, яких не помічаєш, —
Так швидко вони стали частиною ландшафту,
Який навпроти дивану твоїх міркувань виглядає заставкою порожнечі.
Слова стали фальшивими, нереальними, вигадкою манірностей
Пошкоджених душ, що дихають рожевим неоном
Вигинаючи на грудях мерехтливу ЛЮБОВ,
Мов вивіску над ігровим автоматом.
«Випадковості поетичні», кажуть вони, тримаючись за дерево
Та поливаючи клумбу. Безсоромно люрять посилаючись на Джойса,
Та відправляються у власні мандри, що приведуть сюди ж,
Але трохи далі, через дорогу, навпроти.
Небо буде високої роздільної здатності
І вулиця розмальована палкими кольорами
Вимощена з телефонних пікселів;
І вибігаючи з під’їзду у спортивних легінсах —
Вона посміхнеться тобі,
І кожен її рух спікатиме стоп-кадр полум’яного обіднього сонця,
І повітря лущитиметься, покриватиметься кракелюрами
Вирізняючи її об’ємну модель,
Що наставить тобі фруктову м’якоть вуст налиту чуттєвою наснагою,
А в очах палатиме Ітака, до якої ти вже ніколи не повернешся.

30.12.2024

Лунниця, що колихається на грудях твоїх
Так пасує до глуму роздівиченого погляду,
Як вітер ковилі, коли буйно розчісує своїм гребенем
Прямуючи до гір.
Коли місяць яскраво відсвічує сонце
Покладаючи на личко тінь солом’яного павука
І хтонічні хвилі твого волосся черпають
З колодязя ночі відлуння твого привороту,
І омивають моє серце примхливою піснею любощів.
В такі ночі кажани розкреслюють безсоння
І поскрипи шафи схожі на змови відьом,
Голос вбирається у мантію роздумів і постає одкровенням театру,
На сцені небес, де перламутрові клуби хмар
Спускаються до землі
І снують таке достовірне марево твого щастя.
А ти прокидаєшся, як прокидається місто,
Поволі розтягуючись сонним порухом голосу,
Серед мертвих тіней прийдешнього царства досвітніх вогнів,
І припадаючи до вуст твого сновидіння,
Відчуваю, як вливається мерехтіння святкової мішури
Знаменням великого свята, вимальовуючи геральдику відданого покровителя
У твоїм пишнім наметі невідомого завтра.

24.11.2022

Щось трапиться на перехресті осінніх вулиць пізнього вечора,
Коли листя опадатиме від схлипів дощу
І хтось роздивиться на тротуарі відблиски червоного сяйва.
Жінка розкриє парасольку над розмитими барвами,
І під ногами переливатиметься картина сну.
Саме тоді, щось трапиться на осінньому перехресті,
Коли відбудеться одкровення притлумлених барв,
І заколючений циферблат вибухне бризками з-під коліс
Краплинами миттєвостей.
Тоді, як вона озирнеться і побачить чорну пляму твоєї самотності,
Сірі пагорби домів, жовтаві лоскути штучного світла.
Тоді, коли вечір осені одягне тепловізори на ваші серця
І жар від їхнього полум’я перекинеться з темної жаровні
У химерний калейдоскоп мерехтіння червоних лампадок.
Саме тоді, щось трапиться на перехресті зеленого місяця.

День пробивався крізь світанок капронових стрілок
Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,
Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,
Який насміхається над любомудрими дурнями.
А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:
«Якби ж ти прийшов раніше,
Та тільки не сьогодні, не зараз.»
Невже це страх розколює наші душі
Таким страшним скрипінням розчахнутої вишні?

Що залишиться, коли ніч забере відблиск сонця
На твоїх сонячних окулярах,
І відгомонять хвилі у мушлі твого серця,
Коли розкрита книга надихне графомана
Набити останній вірш на твоїй піщаній шкірі,
І в закутках твоєї замріяності дихатиме легке павутиння
Подалі осоння заколисаних днів.
Що ж станеться в ту мить, коли ріка раптом зупиниться,
І час більше не підганятиме твою відповідь?

Як жаль, що ти розколола цю терпку тишу.
Що час розмиває береги колишньої любові,
А ти продовжуєш схиляти голову на моє плече, тихо промовляючи:
«Усе на краще.»

30.09.2023

В кімнаті, де хіба що бракує фрески з кімнат Геркуланума,
І ваза скляна, мов цілунками сповнене серце твоє,
Водою втамовує спрагу пелюсток розгорнутих орхідей,
А хвилі у зборах завіски неначе волосся
Спадає в кімнаті великим потопом нічним.

26.06.2022

Злива тягнула небом грозовий мелос
То виринала китом, що страшно сопів
І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,
То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги
За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,
Але задрапована світлим небом, димкою ночі,
Грозовими хмарами.
Я подумав, що добре бути зливою,
Спалахом, що являючись постає провидінням
Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,
Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає
Залишаючи мене міркувати над цим.
І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,
За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,
Уста, що видовжують шепотом мить,
Котра поволі зникає ховаючись за ширму,
Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи
На залізне коріння вічності,
За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи
У вушко ліричних спогадів,
За картину пристрастей,
За оману монотонного серцебиття,
Що відганяє тінь сумніву,
Котра визирає з тієї мізансцени.
Та іноді, бачте навіть вулкани,
Навіть вулкани...

30.07.2023

Ви повинні мати цю книгу з тисненням та ляссе,
Коли не можете написати власну,
Чи фотографію в палаці Потоцьких,
Коли не можете улаштувати свій особистий палац,
Слухати чудову музику, коли жодні ноти
Не зможуть розплутати клубок ваших доріг,
Подорожей вашого серця.
Ви повинні стати поетом, коли ревнуєте до поетів
Чи хоча б купити який-небудь натюрморт чи пейзаж,
Як не розумієтесь в живописі.
Врешті привести на світ життя, коли ні писанина,
Ні мальовидло, ні клацання вам не до вподоби,
Чи до слова прийняти позу, аби інші вбирали
Солодкий нектар натхнення.
Все це ви повинні мати та робити, і щось,
Мабуть, все-таки маєте та робите.
Та буває знаходиш минулорічну чернетку
Списану віршами і шукаєш п’ятий кут від сорому.
О так,
Ви повинні мати відчуття сорому.

30.04.2023

Інколи солодкоголосся ріки таке полохливе,
Непевне, просіяне перламутровою димкою,
І так хочеться спотикнутися, перечепитися
Язиком за дзвінку літеру любові
А інколи так, щоб коліном відчути камінь в нестримних потоках вод
До крові розбивши його, тільки б відчути,
Як стугонить вона у моїх венах-ріках
І хлюпає шумовинням почуттів.
Тільки б відчути,
Променистий вибух
Власного серця
Коли ти оселяєшся в ньому,
Довічною панною
Викидаючи з його вікон крихітні статуетки ідолів,
Даруючи насолоду розгойданого надвечір’я любощів.

27.05.2023

Я навмисно повинен промовчати, щоб ти
Зібрала ці три краплі і почала жонглювати ними…
Здається, так далеко відплили від берега,
Що слова розтріскались на літери і ми
Тепер ведемо нескінченні діалоги що не мають доріг.
Махаємо веслами, б’ємо по воді, глушимо рибу
І шкіримося, регочемо.
Час від часу хтось помирає і ми прив’язуємо до нього
Камені жалю і опускаємо на дно...
Поглянь, кохана:
Місто, чекає на нас теплим каменем ратуші,
Сонцем протоптаних стежок, що никнуть за димкою пагорбів,
Де вони непомітно потягуються із сонливою знемогою хмар.
Кохана,
Ми лежатимемо на березі скуйовдженої постелі
Де на екрані неба, веб-камери недільної тиші
Транслюватимуть місто нашої мрії.

27.05.2023

Людські бажання інколи мене дивують, а то й викликають дрижаки.
Сусідка хоче мільйон. Питаю:
- На що витратиш?
- Потрібно купити новий комп'ютер, кавомолку, круту машину. А вона якраз і коштує майже мільйон.
- А, може, варто купити трактора з плугом та косилкою? У тебе ж три гектара землі. Чоловікові буде легше її обробляти.
- Нє! Хочу "Феррарі"!
А інший сусід хоче... вічного життя! Не менше і не більше!!
Питаю:
- Нащо тобі вічне життя, якщо ти і земного толком прожити не взмозі? Город забур'янений, у хаті, окрім сивухи, нічого немає.
- Хочу жити вічно. Щоб ніде не працював, а їсти було вдосталь. І чекушечка щоденно на столі б стояла.
І ось оці прохачі вічного блаженства оточують мене з усіх сторін, бурмочучи про вічне царство Спасителя. Ще й Біблію під носа підсовують, аби переконався, що Бог так і задумав: всіх нагородити вічним життям. І не тільки живих, але й мертвих...
"І устануть з гробів...".
Коли я таке уявляю, то жахаюся. Не хочу дожити до того часу, аби трупи покійників швендяли вулицями Києва. А Ви цього хочете? А, може, не варто мріяти про таке страхіття?
Жінка питає:
- Чоловіче! Чому переважна більшість фізиків, хіміків, інженерів, істориків та лікарів до храмів не бігають і у богів не вірять? А гуманітарії, люди з низьким рівнем інтелекту та торговці - навпаки?
- Питання складне. Але і просте водночас. Перші звикли працювати з точними науками, кожну свою дію чи думку перевіряють. Другі - вірять. І куму, і свату, і брату. На слово. А перевіряти не хочуть, бо це дуже важко. Який притомний вірянин кинеться вивчати першоджерела чи первісні мови, якими були написані святі письмена? Та ніхто!
З християнами узагалі все запущено. Яке відношення до істини має символ? Символічне, звісно. Але у вірян - це істина. Тобто, форма підміняє зміст. Стає єдиноправильною.
А дружина не вгаває, допитується знову:
- Прийшов піп з дуже болісним чиряком на філейній частині. Каже:
- Лєчі мєня, раба божья. Тебе на том свєтє зачтьотса.
- А що "зачтьотса" - не второпала.
- Розумієш, божа людина вірить у загробне життя. Там уже гробів не буде, звісно, але буде суддя, який визначатиме за кількістю та якістю земних вчинків, що тобі присудити. І священник вірить, що навіть тобі - казковій істоті - берегині, буде прощення за гріх невіри, якщо твої земні вчинки будуть корисними для рабів божих.
А лікування священника списує одразу десять грішків: скотоложство, брехню, крадіжку, зґвалтування тощо. Тому жартувати не варто. Лікуй добре, чародійські мазі накладай густим шаром, не жлобися..
- А гроші за витратні матеріали та працю брати?
- В жодному разі! Уся робота піде свині під хвіст!
А це минулого тижня прийшли, здається, Свідки Єгови. Запрошували на збори їхнього шановного товариства. Жінка поривалася, але я не пустив. Сказав:
- Ти непідготовлена до битви з титанами віри. Знань та відповідного досвіду немає.
- - То що ж робити?
- Піду я.
І пішов. Взяв з собою ножиці коновала,, одягнув вишиванку, на голову насунув ярмулку, на шию повісив хрестика. В лівій руці затиснув Біблію, а в правиці Коран..
- Чоловіче! А священникам щеплення від сказу роблять?
- Ні.
- Чому?
- Бо щеплення роблять працівникам лісгоспів, оскільки ризик бути інфікованим цією 'хворобою - надто високий. І процедура ця неприємна та відносно довга. Он, скажена лисиця вкусила за сідницю Петра, коли той присів за нуждою. Він на це не звернув уваги. Помазав місце укусу йодом і все. А за місяць околів. А попів віряни, як правило, не кусають. Тільки дають десятину. І моляться, звісно.
Жінка ходила до вечора зажуреною, сумною. Мабуть, я її чимось образив чи зачепив, знічев'я. Бо мої убогі прострорікування про віру доводять до сказу навіть свідків Єгови. А жінка - надто чутлива істота. Гірше свідків.
Щось не так - одразу мене кусає. Тому моє праве плече - суцільне поле бою. Кров не висихає ніколи. Але в ліжку.....
Прости мене, Господи, грішного!
21.08.2023р.

Сутінки відтепер приємніші.
Світло люстри одягає предмети у тьмяні ризи,
І можливо тому відвертаєш від променів очі,
Аби не бачити гострих ребер,
Рівнобедрених конструкцій архітектури, облич,
Що зникають у перспективі запилюжених вулиць,
Так і не закотившись ядром зіниць у глибини пам’яті.
Чимраз дужче хочеться обрости тишею старих портьєр,
Багряним спокоєм на якому гойдається задумливий погляд
Малюючи віями повік марево стиглої натури
Жінки,
Фруктовницю з помаранчевою спілістю абрикосів,
І нарешті фортепіано, струшує її погляд у моє серце
Зернятами яблук де їх пригортає рука вічності.

15.07.2023

I

Я повинна написати тобі листа,
Довгого, темного на смак, як попіл,
Навмисно чорнилами. Чорнилами шкрябають вдумливо
І пишуть повільно без зопалу. І тому
Коли опускаються руки —
слід сідати за власний літопис.
Послухай…

Все переплуталось: виссю пливе замшілий матрац,
Перевернуті хмари мавпують міські фонтани,
І тікає з-під ніг небесами прозора земля,
А зорі мов мушлі виблискують в океані.

Мов квіти в травах – арабська в’язь
І щоб не загубитись у цьому світі,
Серед дикості образів я повертаюсь до
Зав’язаних вузликів власної пам’яті.
Пам’ятаєш...

Ти зрізав квіти і набравши води
У порцелянову вазу залишив букет на столі.
А тепер, я не розрізняю де квіти із саду,
І арабська в’язь почерком насталік.
Я ходжу по сухому листі перекладу перських поетів,
І серце моє, наче самотнє яблуко знічене осінню,
І тіло моя наче яблуня, що скинула шати,
І робота моя недописана. «Ґулістан» так і не розквітне,

Я більше, здається, не зможу перекладати.

І моє «здається», як арабське in šāʾ aḷḷāh,
Що так мені подобалось в кінці кожного речення,
Залишаючи можливість, на іншу можливість,
Особливо в маршрутах подорожі, а частіше в маршрутах любові.
Ти пам’ятаєш, як пожартував?
Мовляв, що я на бенкеті наїлася слів,
Немов верблюдИця, що власних горбів не бачить,
Що я неуважна, і соте ім’я б нерозчула
Із уст пророка. А я посміхнулась:
- То значить — я горда?
І ти закивав головою: - Горда.


Я ви-па-ла…ла-ла-ла… язиком забиваю цвяхи слів від дощок
Які згоріли, скла-ла-ла-дами, що осточортіли та все ще на язику,
Крутяться, і щезнуть вже тільки тоді коли виговоришся, виплюнеш їх із слиною,
Що наче чорнильна отрута, яку висмоктуєш із серця.
Осточор-ті-ло все. Змішалося, перевернулося догори дриґом.
А тому, здається, що й мої слова наповнені вщерть безглуздим криком.

ІІ

Гордості більше немає. Стільки всього вивчила, стільки всього прочитала,
Що наситилась і більше нічого достовірно не пам’ятаю.
Хоча залишились руїни мого неуцтва і нестерпний сморід диму.
Я помилялась, а гірше, що ти помилився. А ще,

Я впевнилась в тому, що більше не стану перекладати і читати твою поезію.

Я б хотіла зірвати квітку і просто вдихнути її аромат,
Щоб сідаючи за стіл, за спиною був ти, на столі порцелянова ваза,
У вазі свіжозірвані квіти, а за вікном — чуйний пейзаж.
А головне — ти-ша. Ти.
Боже, як усе надумано! Страшно, страшно, безповоротно.

ІІІ

Згадую вечір, наповнене шумом тарілок кафе.
За сусіднім столиком, якась жінка ледь не плакала
Розповідаючи, що втомилась бути актрисою,
А навпроти сидів, здається, римо-католик —
Якийсь семінарист, — пахло лілеями, душно.
Ми підслуховували їх. А тепер на тому місці я
За столиком. Та раптом: «клац» — і одна у своїй кімнаті.
І матрац просідає, наче тягне мене в свою,
Пружиною розпорпану кролячу діру
Напхану ватою. І все довкола летить шкереберть за мною у безодню:
Плаття з безголових вішалок, кружляють
Пружини і ніжки постелі, що вдягають
Прозорі панчішки, пустившись у вихорі в тан,
Лиця коханців покриті і потом, і смертю,
Шумить піаніно партитурами в круговерті
І клацає світло... даремно. Хтось бавиться з бра.
А за вікном кімнати, бачиш – дівчинка подібна мені,
Гойдає ніжками в молочних гольфах,
На гойдалці і не дивиться у моє вікно, але на озеро
Де птахи рухаються за подихом вітру.

Тепер я працюю поблизу того кафе.
Будеш сміятися — у крафтовій пекарні!
І мої бездріжджові круасани куди кращі
За твої бісквітні кремом перемащені мадригали.
Я сміюсь, бо згадала твій голос, джмелю.


ІV

Немає виходу. Небо згорає топазом,
Та кажучи правду не знаю якого кольору небо,
Ані імла, чи бронза води — сіро-зелено-жовто-коричневе щось, —
Я ніколи, по-справжньому і не вдивлялась;
Наче полюси слів раптом втратили вісь
І злетіли, як колеса старого велосипеда.
Ось — м’яч, що ганяють надворі хлопчаки.
Світ уявний, придуманий, перекладений і зовсім недосконалий.
Тільки я поза грою, а тому хто «за полем» —
Залишається тільки аналіз.
Та з моєї точки не розсудиш чи точний удар
м’ячем залітає в дев’ятку у’явних воріт.
Та щоб розпочати гру потрібні правила, ілюзія, фантом, міт.

V

А міт — це осмислене минуле теперішнього,
гербарій між сторінками книг, і самі сторінки.
Те листя, мов сухі скибки серця, що залишила я
Читаючи якось в саду, кольору осені,
Кольору плаття в якому сиділа тоді
І волосся моє колихалось послушно за вітром.
І тільки тепер, пригадавши, я створюю міт,
Збагнувши, що він, це можливість відчути повітря часу
Забути про книгу, яку бездумно гортаєш в одному напрямку,
Ковзаючи тягучими літерами наче вузькоколійкою історії,
Що змальовує мене в саду за тією книгою.
Можливо там говорилося, щось про можливості інших світів,
Бо пригадую — щоразу поверталася на початок сторінки.
Можливо, виною тому спів сусідки
З її захаращеного виноградом саду,
Що колихалась на широкій гойдалці у величезному солом'яному брилі.
І я оторопіла.
Я думала про головний убір тієї панянки,
І про те, що можливості інших світів — це бажання торкнутися міту,
І жити в солодкому маренні, а насправді вони серед нас,
У вертепі несправжніх масок, зі співом сусідки-іншопланетянки.
Хіба я не знала, що станеться із Саломеєю?
Хіба не підтвердить ту історію Офелія і тисячі тих, хто читають,
Як і я, в саду, навмисно відволікаючись від суті свого життя?!
Дивно. В котрийсь із днів батьки збиралися на покупки
І перед тим, як піти до саду і зануритись у читання, я почула від них:
- Не захоплюйся. Дивись, не забудь про відчинені двері, - і додали:
- Бо немає нікого вдома.
От, що прибило мене на берег роздумів тоді.
Я так і не змогла прочитати книгу.
Немає нікого.
Я стала немов картиною, придатком для їхнього дому,
Персонажем непрочитаної книги. Тоді я подзвонила тобі.
Я сказала: - Приходь, нікого немає вдома.

Поезія — це занадто страшний будинок
З чудернацькими вікнами, дверима
Іноді без дверей, без даху, фундаменту,
Тому я боюся тебе, розумієш?

VI

Що стало крапкою? Мабуть Один поет.
Він написав вірша, якого я переклала.
І так полюбила його. Я читала тобі:

Дерева проганяли тишу висохлим листям,
І все ж була тиша. Був простір позбавлений голосів,
Обтесане повітря в якому вітер не розносив
Стружку автомобільних сирен.
І я побачив, як блискавка розчахнула дерево.
А тоді дістав нотатник і записав:
Усі люди подібні олівцям в руках долі
І списуються на папері витканому з павутини сну.

Я заридала від його слів.

А коли зустрілася із ним, він сказав мені:
Цей вірш більше ваш ніж мій. Сказав, як ті, що
під кінець століття розплітають волосся автора
вплітаючи лиш вітер публіки, її аплодисментів.
Тоді все прояснилося. Відкрилися очі, любий, що
Я, як перекладачка прийшла туди куди змогла прийти,
Як жінка, як людина, що шукає початок шляху,
Як та актриса в кафе.
Здається, я намацала ту нитку, що виведе мене із лабіринту.
Тому дозволь спитати:
Чи не відкриєш двері, що ведуть до тієї,
Що перестала перекладати і марити поезією,
Де безліч дверей можливих світів,
В якому ти не поет, але все ще існує поезія?

VII

Я наче дивлюся у дзеркало хаосу.
Усмири мене, приборкай, припни,
Але ти приходиш і розповідаєш про можливі світи,
Про які я не дочитала і яких так боюсь.
Твої правила гри фатальні.
Я не хочу танцювати під льодом, чи співати за течією ріки,
А зіграти в ту гру, що закінчиться звично із зрозумілими правилами,
Не вигадуючи любові, жахливого порозуміння і всепроникнення.
Раніше я б і не подумала вірити вигадкам моралістів,
Що придумали сюжет та літературу і кинули на берег голову Орфея,
Тепер я більше вірю і менше хочу знати.
Мене розпишуть фарби твоїх слів, і вип'є горло твоє поцілунком,
І я впаду засохлими пелюстками у вогонь покірності, та я не хочу цього!
Я хочу мати можливість сказати:
- Нікого немає вдома, тому, хто читатиме в саду.

2021 - 19.08.2023

Небо здійняло над обрієм полум’яну п’яту
Відкинувши зблиски мерехтливого люрексу
І ти стрепенувся від замрії перевертаючись за бильцем крісла
І падаєш від землетресу сновидіння у теплі долоні часу,
Немов принцеса на горошині
У сотні нагромаджених покривал епох.
Наче занурюєш голову у блакить басейну
З гулом басистого ритму, а винурюєш
Серед протяжного смичка віолончелі
Барочного клавесину,
І вітр’яного помаху велетенського віяла
Галантної дами грудь якої клекоче вогнем
Та розливає памороки туману
Якими пробираєшся намацуючи п’єдестали пам’ятників,
Родинні гробниці, лякаючи пустотливих купідонів,
Що шурхотять крильми гублячи пір’я,
Просвітки храмів, черепиць, голубів, цоколів, колон,
Чіпляючись за них і охоплюючи вінком коліна твоєї любові.
Підводиш голову до розкоші прісноводних форм,
Як чорні тіні, дзьоби, опускаються на землю, викльовують тебе
І несуть в пащі своїй над старим замком біля якогось озера з очеретом
Та випускають на площу спокути
Що розростається у пусту залу бібліотеки
Твоїх очей, твоїх грудей які вдихають примари
У замрію спудея, що лежить серед мотлоху цивілізації
Оглядаючи сонце твого сходу над пагорком,
У диких заростях якого потопає палац із Зеленої Порцеляни.
І вона шепотіла мені у вухо моєї ванної голови:
Ну, куди ж ти розігнався у цьому
Безкровному вірші?
І встромила у себе ніж заходу.

26.01.2023

Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Заповнюючи голосом, занурюючись
У хтонічне царство першопричини.
Все, що вона робить –
Це подає зализаний початок нитки.
Але найбільша її цінність – стати міфом,
Фантомною вигадкою, натхненницею,
Що витає в мороці прозорим духом вібрації.
І я прошу тебе – не розплющуй мої повіки,
Але говори зі мною з тією легкістю шовкової нитки,
Що зшиватиме нас у кімнатну лінію віконної світлотіні.

15.09.2022

Любов, часом подібна до звуку реактивного літака,
Що гуде по-під хмарами,
І вихоплює моє серце з тиші читання.
Любов, що відпустила рядок Джульєтти
Куди вище, аніж йому добратися.
Коли б він міг утекти,
Зникнути з примхливих радарів чуттєвості,
Але ж ні, —
Він кружляє по світу,
То приближаючись, то віддаляючись від мене
Наче повітряна примара,
Мов безлюдний літаючий корабель
Чи небесний пустельник.
І коли він з’являється, я геть не чую співу птахів,
Що вередують
Між моєю книгою і стоїчним польотом літака.

24.01.2023

- Ніжніш, — промовляла вона...
Та вчувалося – ніч
Поскидала ножі,
І вони
Дзеленьчали об мармур
До ранку,
До ран
Мурмотіли
І тіло
Гострило
Вустами
Свого язика.

26.01.2023

Часом потрібно насмілитись
І байдуже зривати стоп-кран,
Менше думати, точніше спати,
Точніше перше було правильним,
Говорити "вірно", бо вірно — це також правильно,
Говорити з померлими, як з перехожими,
Зривати асфальт у пошуках світла,
Точніше слідів, точніше, як правило
Старих, допотопних поетів,
Прокляття…
Просто вдавати безумного,
Зрештою,
Сплутати вулиці, маршрути, станції,
Налякати якусь модно одягнену хіпстерку,
А головне ходити з видом надуманим
З болем усіх непрочитаних лекцій.
Вийти за місто,
Закреслити знаки
Порозкидати каміння розкидане
І так безконечно іти допоки
Іти безслідно, іти де прірва
Минути прірву оту за житом,
Посміхнутись, вилаятись,
Махнувши: ну його
І знову до тебе назад повернутися.

26.01.2023

Цей вірш видавався йому нескінченним шляхом
Пекучого сонця
Із Сирійської пустелі, з Межиріччя запеклих міст, вуст,
Із запеклого часу, землі пересохлої на пісок,
Воєн, що розливали Червоне море крові
Тамуючи спрагу пустель. Довгою дорогою,
Що замітали золоті пекторалі, сережки, цілі міста,
Аби потім відкопати їх і осипати тебе скарбами.
Тут, серед руїн твого міста, твоїх храмів
Вицвітають фрески любові, валяються сонети,
В яких адепти слова вознесли тебе над землею
І подали меч із переплавлених щитів вірності
І навіть шепіт келії переплітається з шурхотом лебединого пера.
Ти присутня в мармурі, вилита в золоті та міді,
Народжена жінкою і створена чоловіком,
В артефактах всесильності свого життя
Хрустом кінопроєктора тягнеш дорогу
Цього нескінченного вірша, роману
Змішуючи день та ніч, день та ніч
Спалахами свого місячного сяйва
Згасаючи в поступливій мелодії,
Воскресаючи в тиші хтивого погляду,
Звіюючи вітер пісків, дощі та бурі, піднімаючи хвилі,
Що топили кораблі, міста, — лютуєш,
Та буває перечепишся за адамантовий серп
І пекуче сонце обертає усі твої пожитки в пісок
Народжуючи безконечно довгий вірш.

23.01.2023