Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?
Мучені тобою в школі діти, -
Апелює неук до освіти.
Ось, наприклад, Сталін, а чи Гітлер
Не учені, а які цабе!!!
Апелює неук до освіти:
- З чим же то я їстиму тебе?


30.09.11

Там, за ручьём, где жить мы не сумели,
В моих сердцах - биение окраин,
В моих лучах - брильянты в сто каратов.
Не смейся мне. Своё не говори.

Моим словам присуща скорость света.
Я совмещаю время и пространство.
Вполне реальный, весь равновеликий,
Я алгебру с гармонией и проч.

Среди подвалов и многоэтажек
Живу в былинно-сказочной картинке.
Я обычаен, словно кот учёный,
И столь же я загадочен, как он.

Во мне большое небо распростёрто.
Я создаю сплошного рода эпос.
Таких, как я, не есть переизбыток,
Но как бы мне со временем не есть.

2011

ти танцюєш
striptease
ти знімаєш
усе
по пілону
вверх-вниз
під акорди
Bizet
вигинається
в такт
юне тіло
твоє
але одягу
ледь
але одягу
ледь
але одягу
ледь
на тобі
все
ще
є

але згодом
у room
ти із обраним
йдеш
ти танцюєш
striptease
без пілона
вверх-вниз
ти знімаєш
усе
залишаєшся
без
але ти не
даєш
але ти не
даєш
але ти не
даєш

все

О, yes!


19.09.2011

Ты легка, ты тонка и изящна,
Как прообраз любви во плоти.
Годы прячут меня в чёрный плащ, но
Ты лети, не стесняйся, лети

Вдаль по жизни такою же бойкой,
Вся из эпосов и кинолент -
Озарённый процессом настройки,
Удивлённый собой инструмент.

С неизбежностью, часто и густо,
Будут, будут уже всё равно
Все твои повседневные чувства,
Как уста большеглазой Нино.

Не страдая идейностью пыльной
(Кто сказал, что у нас её нет?),
Сольно, сильно и, может быть, стильно
Пани юность взошла на паркет.

Половодьем, нахлынувшим звонко
Из своих да в мои-то года,
Мне клянётся смешная девчонка:
"Будем жить - не умрём никогда!"

2011

Все твои пять сольдо почили в сальдо,
Выродились в займы, занялись пылью.
На часах не Тэтчер и Эсмеральда, -
Би-би-си, Джорж Сорос и кот Базильо.

Слышишь, Буратино, чудной, хороший,
Сколько бы ни верст до тебя, мы вместе.
Милый мой, зеленый, продай калоши,
Заложи Пьеро, но купи винчестер.

Главное - судьбину свою мазками
Крупного крупнее решай под вечер.
Рой себе окоп, не сдавайся карме,
Стойкий мой, доподлинный человече.

Пусть ты будешь понят толпой не сразу,
Каждый твой сучок - для болельщиц диво.
Парень из массива, герой спецназа,
Цельнодеревянна твоя Годива.

Задавать вопросы тебе не буду.
Я твоей звезде доверяю слепо.
Но если ты от Карло, тогда откуда
Сизый нос, такой же, как у Джузеппе?

2011

Изображаем зверя в строчку:
Наш зверь перед природой чист.
Он априори одиночка,
Своей судьбы рецидивист.

Его предел - избыток пищи,
Его спасенье - плотный мех.
Такой сочувствия не ищет.
Иное дело - человек.

Доверив суетное блогу,
Стучась в очередной Сезам,
Он обращаться может к Богу,
К психологу или к друзьям.

Он тот, чья печень не остынет.
Правдивый самый лицедей,
Порой он чувствует в пустыне
Себя как бы среди людей.

От спортплощадок и до спален,
Чуть озаряется восток,
Он окружен, и неоставлен, -
И тем вернее одинок...

2011

Ох уж мне эта Мэри!
Вернее - попросту Машка с ближайшей станции.
У нее русые волосы разбросаны протуберанцами.
И вообще куча всякого стильного в Фотошопе.
И в прозрачных ее глазах
Не найти потери.
У нее вообще глаза - просто двери,
Более чем все оставшееся, остальное.
То ли (в следующий миг)
Ее волной набежавшей смоет,
То ли (со временем)
Станет она,
Будто обычная домохозяйка.
И сколько у нее в голове там глупостей? -
На-ка, пойди, узнай-ка.
Но скорее всего - только белое полотно.
На все случаи жизни -
Всего одно.
Уже как бы разостланное бесповоротно.
Смотри, не испачкайся, Маша,
Не мельтеши, садись.
Садись же, садись -
Тебе не идет быть потной...

2010

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

Ой, напишу я вірш про Того,
Що живе в телефонній буді!
Не судіть його, люди добрі, -
Хай нащадки його осудять!

Він живе у вагоні підземки
Між Подолом і Осокорками,
Як є франк – то бере попутку,
А нема – то топче ногами…

Він живе в залізничнім вагоні
Поміж Києвом-поміж Львовом,
І на склянку вагонного чаю
Заробляє своїм лише словом.

Він живе, а не пробує жити.
Він притягує, наче магнітом,
Він ліхтар-смолоскип серед ночі,
Він бродяга, що бродить цим світом.

Однією своєю присуттю
Освятив він “Корсар” з “Полонезом”.
Він живе в телефонній буді.
Йому заздрять Рокфелери й Крези.

Пародисту би дядька - в Канаді,і розсуду криза зника!
Пародисту би мешти - хороші, плював би тоді звисока!
Пародисту би жінку, а так лише збудливі сни...
Пародисту би інше, і краще за "переписнú!"...
Та немає нічого, й тому пародист досажда.
Але знайте, направду, стражда в його серці нужда.

2011

Занадто залежна від тремору власних думок,
Швидка неймовірно моєї залежності ртуть!
Легка й інфантильна, немов на кульбабі пилок,
Що бджоли із нього медяного килима тчуть…

Не самодостатня і недосконала така,
Невільниця вчинків, думок, необдуманих слів.
Нестримна, нервова, неввічливо-говірка,
Невміло щезаю з чиїхось зневірених снів…

Багато є «не» - в такій недосконалій мені,
Без ліку недоліків роблять мені реверанс…
Була б не такою – без мене б ти десь посивів,
А так – уже зітканий килим медяний для нас!

9.07.2011.

Вчора були чуби ще густими,
А сьогодні на скронях туман.
Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Ти – поет, а я просто Богдан.

І йдемо ми своїми стежками
Через кручі, ліси і яри.
І приходимо завжди до мами,
Де вогонь незгасимий горить.

Повертатися легше зі світу,
Бо цей шлях є коротшим в рази.
На калині не буде вже цвіту,
То всміхнуться зі стін образи.

І зійдуться знов наші дороги –
Обертається ж мати-земля.
Миті радості, миті тривоги
Кануть в небо, як крик журавля.

Давай завтра зустрінемось, друже,
До чортів всі проблеми й жалі.
Так зустрітися хочеться дуже,
Й пригадати: Ми… були… малі…

Ми – ровесники, друже, брати – ми,
Нас на світ привели матері…
І для нас вони будуть святими –
Все життя вони наш оберіг!

Вчора були чуби ще густими…

2011

Хроніка, хрещена хрестиком, вийшла з-під пальців дідових –
Така ж правдива, як Нестора давнього письмена.
Світ ще не видів такого, світ ще такого не відав:
Гляньте, завмерла історія в позі моделі слухняної,
Випнула стегна і перса на рушникові вона.

Дідів рушник – особливий, дідів рушник – незвичайний.
Дід рахував терпеливо хрестики різних тонів…
І з полотна зиркнув сивий чи молодий-кучерявий,
Обрис Франка чи Шевченка... Дід вишивав, як умів.

Дітище дідових пучок має свої тулумбаси,
Б’є в барабани уяви, хмелить – ну чисто первак…
Голка в руках замість ручки; пісню підхоплює басом,
Пише історію вправно майстер на тих рушниках.

Виставка – просто надворі, на мотузках для білизни!
Вітер періщить прищепки, старанно рве полотно!..
Наче врожай у коморі, дід накопичив «за жизню»
Скарб – і тендітний, і крепкий, наче дозріле вино.

Виставка ця – як весілля, майстер нагадує свата:
Ловить хвостаті полотна, парує хрещатих півнів!
Щемна Шевченкова хата, пуп’янки, китиці й грона -
зблискують у заметілі вишИваних рушників...

2009р.

Митець давно уже не той -
Ні велет, ані Прометей...
І не античний він герой -
Бо ні Лаур, ні Галатей.


27.07.2011

Підкину дров в Твоє багаття,
Аби димочком заклубивсь
Аж до небес, де голуби
Й оселя янголів крилатих.

Хай не розтане Твій димок,
А полетить понад степами
І воскресить холодний камінь,
Ще не розсипаний в пісок...

І хай світанок на воді
Цілує тінь, що з неба впала,
І врешті берега причалить,
Мов корабель Твоїх надій.

Колись й Душа димком незримим,
Мов білий лебідь з рідних плес,
Злетить в обійми до небес,
Неначе рима...

Лиш в Україні - українцем
Я чуюсь, хоч би й без роботи,
І не піду служити німцям,
Бо хочу бути - патріотом...

Нехай мене беруть на кпини
І в гріш не ставлять, все - на краще,
Жупан хай знімуть і свитину -
Не піду звідси я нізащо

Ані в Європу, ані в Штати -
Люблю лише свою громаду,
Хай краще сяду я за ґрати -
Та не поїду в ту Канаду...

Я тут родився – тут і згину,
А спати можу - хоч у стайні,
Та не покину Батьківщину...
Проголосуймо? Одностайно...


06.07.2011

патріоти вкраїни люблять казати промови
патріоти вкраїни можуть не вивчити мови
патріоти вкраїни вдягнуті у вишиванки
патріоти вкраїни усім роздають обіця́нки
патріоти вкраїни носять значки синьо-жовті
патріоти вкраїни хва́ляться га́маном товстим
патріоти вкраїни із форбсом рахують мільйони
патріоти вкраїни легко обходять закони
патріоти вкраїни просяться в братню росію
патріоти вкраїни у нато потрапити мріють
патріоти вкраїни прагнуть до євросоюзу
патріоти вкраїни люблять наїстись від пуза
патріоти вкраїни їздять на мерсах шістсотих
патріоти вкраїни мають не вірте шість соток
патріоти вкраїни деколи пишуть і вірші
патріоти вкраїни маються коби не гірше


03.07.2011

«Я – справжній син Вкраїни-неньки!» -
Облиш свої ти побрехеньки
І що зробив, скажи, рідненький,
Для України в час незгод?

Ти клявся, бив себе у груди
(І не боявся слів огуди) -
Але за срібняки Іуди
Віддав і землю і завод.

Продав і акції фабричні
(Тобі ця справа стала звична,
Та що там - і не спорадична) -
Продав би й восьме диво з див.

А із бабусиної скрині
Ти вишиванку витяг нині,
Значок хвилястий жовто-синій
Собі на лацкані вчепив

І кажеш всім: "Про Україну
Я дбаю ледь не щохвилини" -
От лише мову солов’їну
Калічиш суржиком щораз.

Навіщо спрагло й войовниче
В майбутнє щастя нас ти кличеш -
І не здригнеться ж на обличчі
Тобі ніколи жоден м’яз.

Спитати хочу - в час тривожний
Поможеш нам панів вельможних,
Пихатих, зверхніх і заможних,
Прогнати з рідної землі?

Ти з нами, вершником в сідлі?
Чи у літак - і на Балі?..


01.07.2011

«Я – патріот Вкраїни-неньки!» -
Облиш, не треба зайвих слів…
Лиш запитай себе, рідненький,
Для України - що зробив?

Щосили б’єш себе у груди,
Кричиш усім: ”Я – патріот!” -
А потім (за срібняк Іуди!)
І землю віддаси й завод,

Цехи та акції фабричні -
За пачки доларів, рублів,
В оренду - вулиці столичні
Тим, хто торгує „на розлив”...

Ти патріот, бо синьо-жовтий
Собі на лацкані вчепив?
Але народ уже оговтавсь
І не повірить в жодне з див.

Як патріот, чи в час тривожний
За вила візьмешся й граблі?
Кажи - загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі?

Що, патріоте, про Вкраїну
Ти дбаєш день і дбаєш ніч?…
А, може, й мові солов’їній
Свою дитину рідну вчиш?..

Й немилосердно сам калічиш
Ту мову суржиком щораз...
…
Чого змінився на обличчі
Ти, патріоте напоказ?..


30.06.2011

Не дивися на мене ласо,
Наче кіт на маленьку мишку,
Не облизуйсь, як пес на м'ясо,
І не пробуй тягти у ліжко.
Остогидла мені твоя харя,
Не ходи по моїй кухні -
А то ще кип'ятком ошпарю
І в істериці крикну: «Здохни!»
Що, тепер зрозумів? Чудово!
Ти - герой не мого роману.
Ще не втратив від жаху мову?
Знай, твоєю - ніколи не стану...


20.06.2011

...Ще подивує містові невдячному.
В сумирну Смірну повернувсь.Додому.
Нелегко жити між людей незрячому,
Та іноді ще важче не глухому.
А він співав! І линув спів етером
Понад віки - натхненно і крилато.
Потрібно народитися Гомером,
Щоб так любити світ, і так співати!
...Божественно бриніла "Іліада".
Бездомний старець лагідно і сумно
Дивився в очі рідної Еллади,
Перебирав наосліп слова струни.
Душа Співця формінгою* звучала...
Аж вигулькнув один - Зоїл Зоїлом.
(Чи талану сутязі бракувало?
Чи ще якась там їдь його заїла?)
Це ж треба - учепитися гієною
У світлоносний хист, у пісню генія!
(Чи мстою одержимий був таємною?
Чи сам од себе вже не мав спасенія?)
Воно ж нескладно - скривдити Поета
(Ні, щоб собі щось гарне сотворити!)
Вибльовує таких і досі Лета,
Не здатна їх злобу перетравити.
Ну, що ж... Співця обов'язок і право -
Не зневажати заздрісних і ницих.
Гомера Слово - на Олімпі слави.
А злість Зоїла - притча во язицех.
...Нема Еллади. Йде новітня ера.
Лише б поети не ламали крила, -
Аби тягнулись до висот Гомера.
Аби не опускались до Зоїла.

2008

Почти за здорово живёте
Бывает страсть, бывает спесь.
Лишь ах, - и женщина в полёте,
Но кухня - тоже где-то здесь.

По обе стороны медали
Небесный блюз, телесный груз.
Предусмотрительность в деталях,
С невольной сумочкой союз.

В бочонке счастья ложка грусти
На полновесный миллион,
Рыбёшки снов, ужи предчувствий,
Больших желаний махаон.

Незаживающая рана,
Переходящий в миражи
Подкожный принцип океана
С густыми плавнями души.

2011

Любові в Тобі - аж по вінця,
Вона виплескує щоразу,
Коли співаєш гімни жінці,
Чи кажеш нам повчальні фрази,
Коли шукаєш шлях до Бога
У світлі дня і серед ночі,
Коли пізнати суть усього
Ти з кожним стуком серця хочеш.
Твоя любов у кожній римі,
У кожнім слові струмениться,
Тече міжряддями незримо
Цілющим струменем живиці.
Твоя любов бува печальна,
Але для нас несе надію,
І стоголоса у мовчанні,
Дарує крила нашим мріям...
Твоя любов вже стала ліком
На душі, спраглі Правди слова.
Нехай горить в Тобі довіку
Любов, помножена любов'ю!
9.06.2011р.

Самотня стою під зажуреним небом,
Розхристані думи рояться в мені.
Іду по дорогах, де світле з ганебним
Сплітаються міцно в клубок веремій.

Вдивляюся в лиця, читаю їх душі
По світлі, яке випромінює з них.
Я там відшуковую те невмируще,
Яке залишає у вічності штрих.

А я – що залишу? Яке моє світло?
Кому воно зможе осяяти шлях?
Я ж навіть не знаю, чи мої молитви
Захоче почути Господь в небесах.

Душа, у тілесні лещата закута,
Самотньо блукає по грішній землі.
І навіть в шуканнях одвічної суті
Так легко згубитися може в імлі.

Буває, нестерпно важким є на плечах
Той хрест, що собі я обрала сама.
Життя моє часто нагадує втечу
Від власно придуманих ролей-оман.

Світитися хочу! Хоч світла бракує
У світі людському, по вінця облуд.
Я всі свої рани любов’ю лікую,
Душі не дозволю впокоритись злу!

Розхристані думи, поснулі бажання
Зберу у кулак і гайну в далечінь,
Де в променях сонця, колись на світанні
Позбудусь навіки усіх потрясінь...
06.06.2011р.

Був батько офіцер, для неньки – сатана,
А мати – влада, що на груди давить.
Він стільки сліз пролив, ще більше, ніж вина.
Він знав людей, і не спізнавши слави,
Порвав її струну на декілька частин:
Для юності одну, а інші – тихоплин
Нужденного буття. Мертвяк рухомий
В нім переміг поета двійника.
А той сприймав і ницість, і саркому
Належним, наче патінь мідяка.

Вивчати всесвіт остобридло юним.
Що з того, як озвуться звичні руни?
Якби ж сама та руна почала
Чудних пісень тремтливої примари.
Здавалося в небесній ямі зла
Спалахують небачені Стожари.
Добро, кохання – мова застаріла.
Світ не такий, і біле вже не біле.

Все стале – не опора. Тільки тверді
Своєї не знайшов, як не шукав.
Його надії хворі та обдерті
Торговець і невдаха катував.

Часів покоси,
правди досить...
Твоїм словам
тепер неспішно.
І Пеліон даремно
й безутішно
засів на Оссі.
Пішло “бувай”
із губ твоїх,
моїх очей
у тиші рай.
Вивчаю
перетворення утіхи –
на точку – простір,
на вузли – горіхи.
І сприйняття моє
не по прямій летить,
в обледенілій капсулі
зрослось,
душі у леті не чаїть
і знає більше
про свій лід,
аніж за втрату.
Йому накаркано
блукати
туди-сюди,
пружинно
цю хвилину
розгортати,
в годиннику,
що за зозулею
ходив
по кола
і глухі кути.
Нема майбутнього,
нема – що пережити.
Порожні мушлі
осяйного літа.
Іржа сріблиста
в місячне виття
вростає,
повітря збите
і кровить
у зграї
урвистих “лю...”
Люблю,
та незабаром
метелик ночі
згубить чари.
Він запалає
в танці
з мойрою
у парі.

25 Травня 2011

And in English:
---------------

No time
and no true
to your word
anymore...
Peloin is heaped
upon Ossa
for nothing.
Goodbyes
from your lips
and my eyes
demise.
I learn
how to turn
space to dots,
from nuts to knots.
My acceptance
is not
as the crow flies,
frosted over
and condensed
in the capsule
of the fatal stance,
knowing
more about the frost
than the loss.
It wanders
from pillar to post,
uncoils the minute
hand on my cuckoo clock
with its fading act
into the point
of impasse.
I have
no future
to outlast.
An empty shell's
what was the best.
A silver rust
grows in the baying
at the moon
and beaten air
bleeds with
tinctures
of lateral tongue
with “love” in mind
and soon
the butterfly of night
will meet its fate
in candled light.

May 25, 2011

Прочь из юности зачем я, куда я?!
Не за этим меня мама растила.
Видишь - волосы мои облетают.
Так когда-то у Есенина было.

Пусть летят, покуда мрак не кромешен.
Что дивиться этой мелкой потере?
Из-за проседи и пары проплешин
Ну не вешаться же нам в Англетере?!

Нарастить чего - боронь меня Боже!
Скажешь, выгляжу я менее броско?
Пусть другие - понаглей, помоложе! -
Поразят соседок стильной прической.

Не страдают волосатостью крабы,
Без волос вообще обходятся рыбы.
Да и мне всего существенней как бы,
Чтоб не встали мои редкие дыбом.

Паки-паки, Провидение, сжалься,
Чтоб в каком-нибудь негаданном месте,
Чтоб ни критики мои, ни начальство
Не загладили меня против шерсти.

Людині і поету ІГОРЕВІ ПАВЛЮКУ


Поет не ділить час на три часи,
Весну кохає десь в зеніті літа.
В свій час він спрагу словом погасив,
Прийшов до себе, бо прийшов для світу.

Він громом вдарить у січневий день,
Поет не ділить люд на «тих» і «этих».
Черпа мотиви для своїх пісень,
В Галактиці живе його планета.

Свій хліб пече він у своїй печі,
Поет не ріже слово на окрайця.
Ходили його краєм палачі,
Нажаль, із «білих», зовсім не з нанайців.

Горить поет, палає, наче гніт,
Бо живеться з народної криниці.
Коли лелека вирушить в політ
Він молиться у батьковій світлиці

І має ще поет своїх богів,
Надію, Віру і Любові силу.
Але не зрікся,в битві й поготів,
Єдинородного для всіх Марії Сина.

Травень 2011

Ах, теперь она в сторонке.
Жизнь пошла совсем не та.
Деревенская девчонка
Вся румянцем залита.

Ах, стеснительна не в меру -
Взгляда лишнего не кинь! -
По давнишнему примеру
Старорусских героинь.

Черных пятен не ищите -
Белым бел ей белый свет.
Злонамеренный учитель
Не растлил в двенадцать лет.

Нет ей счастья в папиросе,
Не грозит стакан бедой,
И отец ее не бросил
Ради стервы молодой.

Все в ней глупо? Все в ней плохо?
Ни к чему румянец щек?
Виноват перед эпохой
Всякий чистый родничок.

И банален он, и пресен...
А по мне - так хороша
Не обернутая в плесень
Дочка-девочка-душа.

2010-

Банановий ґвалт, зоопаркова зона,
Нині це дуже вже знана персона,
Кілька штрихів додамо до портрету,
Ну, а тоді вже на шпальта в газету
Відому персону усім в "проффесурі",
Пам'ять котрої відсутня в натурі.
Чехов - поет, а Ізраїль - в Европі,
Менша була б - заробила б по ж.. .
В неї Безсмертним стає Безпощадний,
В кожній країні курйоз безпорадний,
Львів'яни для всіх "геноцид" України.
Не так?!... То візьміть "генофонд" для заміни.
Путін ще й досі в Москві президент,
Що не ефір - то цікавий момент.
***
Ну, і про інше додам кілька слів,
Зайвих позбутися час паспортів,
А то на порядку не честь України -
Чиїсь інтереси, чиєїсь країни,
А щоб відвернути людей від думок,
Народ в них ну що, ну Іван-простачок,
Нате вам кістку й не лізьте в верхи,
Гризіть... і кидають нам ті прапори...
04.05. 2011

finita la commedia

Хто зазирав до віч левиці,
Що полювати вийшла ніччю?
Така ця Жінка - таємниця,
Жага і пристрасть аж по вінця.

У ній - сплітається незвично
І світло дня і темінь ночі,
І зрозуміле і містичне,
Дух амазонок і пророчиць.

У ній - і полум'я і крига,
І воскресіння і розп'яття,
Ніким не читана ця книга
І незгасаюче багаття.

Зі всіх криниць, відомих людям,
У ній - найглибша глибина є,
Пірнеш туди - собі на згубу,
Але найвищу суть пізнаєш.

Її слова в холодне серце
Вливають жар п'янким бальзамом
І стоголоссям дивних терцій
Його доводять до нестями.

Її печаль, така бездонна,
Карбує вічність на папері
Й у світ, де є любов Законом,
Нам відчиня незримі двері.

Душа так сонячно іскриться,
Немов крильми торкнулись з неба.
Ти чуєш - Жінка-таємниця
Іде до тебе!...

Ідеш скорботним Донкіхотом,
Не раз злітаючи з сідла,
Вже сам не знаєш - хто ти? що ти?
Від почуттів гориш до тла.

Тобі не час ще йти додому
І спочивати не пора,
Життя твоє - не тільки спомин,
Ще слово лине з-під пера.

І хоч вузли терпінь минулих
Звивають в серці, як вужі,
Ще не по вінця світ замулив
Широке річище душі.

Хоча гнітюче безгрошів'я
І літ твоїх стрімкий політ,
Але сказати можеш - "Жив я!
Міняв на краще білий світ!".

Спинись, скорботний Донкіхоте,
І зазирни в душі глибінь.
Ти не збагнув до нині - хто ти?
Ти - України вірний син!
18.04.2011р.

Буваю я різна - нестримно-сліпуча,
Чи тиха ріка, що приборкала хвилі,
Осяяна щастям, долаюча кручі,
Чи птаха самотня, що крила втомила.

Буває, що серце у грудях схолоне,
Вітрами недолі на шмаття порване,
За мить - заіскриться душа, наче промінь,
Що з висі прорвався крізь морок й тумани.

Буває, не вмію скінчить розпочате,
Зриваюсь у відчай, як прірву глибоку.
Та вчуся щодень я образи прощати,
Із болю і зрад виносити уроки.

Я надто чуттєва і несамовита,
За голосом серця іду, як по грані.
Я милостей в долі не вмію просити
І часто собі заподіюю рани.

Не вмію ходити протореним шляхом,
Нікому скорити мій дух не під силу.
Я дихаю волею, наче та птаха,
І часто кажу собі - "Боже, я вільна!".

Залюблена в небо, у прагненні лету,
Бажаючи гніву і смутку позбутись,
Із серцем гарячим, душею поета,
В одвічних шуканнях найвищої суті...
8.04.2011р.

Роззирається світ, як по паводку:
Де намул, де – намитий пісок?

…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні - до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
Ключ його скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»

А майбутнє – себе уже згадує.
І дивується власним слідам…

2011

Перо, торкнися слів,
в них оживе душа
стокрилих павутинок з ‘і’,
задутих перших ‘ша’.

А вмієш – помовчи,
а ні – то розчорнильсь,
клади до уст – речитатив,
а під подушку – вись.

Як хочеш – розумій,
а можеш – не питай
за сонцем. По сумній сурмі –
лиш пам’ятна плита.

І в пам’яті оцій –
карбовані роки,
любов, амінь з кадил отців,
і кожне ‘на’ руки.

Попросиш – совість май,
а маєш – поділи
себе між небом і всіма,
а серце – на "коли".

Нехай приляже день
на янгола плечі.
Перо, перебіжися, де
ніхто не брав ключів.

30 Березня 2011

***
Я дивлюсь на обличчя Джидду
час завершив свою роботу
і робота ця досконала

Я дивлюсь на обличчя Джидду
юнаки не бувають такими вродливими
юнаки не бувають такими натхненними
юнаки не мовчать так мудро

Я дивлюсь на обличчя Джидду
час виліпив його звуком тиші
*

Непоказна й похмура.
Аж ворожа!
(Зійшла з небес,
як з потяга вночі).
Закутана у хмари і дощі,
стоїть,
сама на себе
ще не схожа.

Ще непогідна
вдачею й лицем.
І погляд –
ще не Лади*, а Паллади**.
Та вже пульсують
сонячні принади
під сірим
непривабливим плащем!

2008

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

finita la commedia

Він був завжди. Як Слово, що лягло
в основу первородної ідеї.
Ще, може, України не було –
а він вже був призначений для неї…
І як окреслив Бог стражденний шлях
землі святій, що серцем безборонна,
він був – в її крові, її сльозах,
її молитвах і її прокльонах.
Коли ж безмовно гинула в біді,
знов зрадою упившись, наче трунком –
він був її надією тоді,
він був її останнім порятунком...

…Вкраїно! Материнських мук снаго!
Одвік, до неба зводячи долоні,
всміхалась ти крізь сльози, бо його
вже відчувала у своєму лоні.
І він явивсь. Не бого-чоловік.
Твоєю опечалений журбою.
Щоб у тобі воскреснувши, повік
єдиним цілим бути із тобою.
Він з тебе ріс. І в тебе проростав:
свободи Духом, пам’яті корінням.
В тобі – його могуть і висота,
у нім – твоя надія на спасіння.

2006(2011)

Не мете до сміху злякана метелиця,
Не біжить з-під ніг посипана земля,
Лиш дівча ніжненьке біля мене телиться,
І дурію тихо коло неї я.

Що ж тобі не спиться, місяць же уповні,
Зашпорами входить холод в босоніжки,
І твоя спідничка по моїх долонях… –
Ти ж говориш: «Трішки, милий, трішки…»

Кліпають невинно карі оченята,
А колготки трісли, дали вже очко,
Лиш тобі, паскудна, на все це плювати,
А мені тим більше зараз все одно.

Каблучки знімаєш, як завжди, не вперше,
Ручками милуєш кучері свої,
Від тих цнот миттєвих я в тобі відмерший,
Як з кульбаби бджоли майже всі рої.

Ти ж маленька ніжність, підліткове стерво,
Віддалась, огидна, крізь облуду фраз,
Мама взнає – зробить тобі справжнє мерво,
Але ж ти говориш: «Було і не раз!…».

Завтра підеш в школу, у критичні дні,
І співати будеш у народнім хорі,
Плакатимеш в нóчі під сумні пісні.
Згадуючи миті зі своїх love-story’s.

21.12.09

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

Народжена у люті сніговії,
не пестувана доленьки рукою
несла в душі такий вогонь надії,
що осявала все навкруг собою.

У кволім тілі - серце Прометея
і криця слова у руках жіночих.
Мінлива доля, наче Мавка-фея
полюбить нині, завтра - залоскоче.

Або завдасть на плечі хрест дубовий,
нікого в поміч - ні душі живої.
Нелегка справа то - кувати слово
із власною недугою в двобої.

Та важче все ж - спостерігати німо,
як хтось твої чуття вдягає в шори.
...Гордись дочкою, мати-Україно,
тебе достойні підростуть нескоро.

25.02.2011

Вона слова леліяла у серці,
вона зростала їх,немов дитя,
ними раділа і журилась,
вони й були її життя.

У тих словах і Україна мила,
у них кохання і важка журба
і сни чарівні,мрії й сподівання,
у тих словах була уся вона.

Згадаймо, друзі, ми усі сьогодні
віршем і піснею із уст дитини
життя і творчість Лесі Українки -
доньки великої для неньки України.

2011 рік

Відкриває дорогу в життя
Ця посада, така не проста,
Ця робота, така нелегка
Зберігає людське майбуття.
І запалює в серці вогонь
Через болі, невдачі і втому,
Відкриваючи душу бездонну,
Даючи їй безмежне тепло.
Й не здолати бажання віддать,
Передати, навчить, зберегти,
Простелити під ноги світи
І самому ще більше пізнать!

Над болем і долею многостраждальною
возносилась Піснею, наче молитвою…
Мабуть, не вважала себе геніальною.
І не почувалась, напевно, великою.
Лише відчувала – належить народові,
якому і Духом, і Словом є рівною.
Точили сухоти здоров’я і вроду їй, –
у Пісні жила. І жила Україною.
Любила Полісся – світання і клечання –
де хащі казкові й озера прозористі…
Чи знала, що смеркне так рано:
- Приречена!?
Та Пісню палку не припнути до хворості –
і строфи в душі гартувалися крицеві,
і мова із вуст жебоніла, мов річечка,
і серце з грудей виривалося птицею!
А тіло тендітне згасало, як свічечка…
Борись і світи, якщо бути судилося:
і мужнім поетом, і ніжною жінкою.
…Вона ж і боролась, допоки світилася.
Вона ж на віки нареклась Українкою.

2008(2011)

За любовь твою богатства любые
Я б отдал пятью годами моложе.
Все гляжу в твои глаза голубые,
Знаю, вместе мы с тобой быть не сможем.

В те года - да я б и сам себя высек.
А вокруг гуляли вепри да лоси.
Помню, помню, как студент, статный физик,
Умыкнул тебя и вскорости бросил.

Не пойду я не за тем на уступки,
Что за десять лет дойдешь ты до точки,
За которой будут портиться зубки,
Будут изредка побаливать почки.

Не затем, что у меня есть подруга.
С нею вижусь я невольно и редко.
Эх, с какой нечеловеческой вьюгой
Ты во мне в надежной связи, брюнетка.

Проще было б круг наждачный - зубами.
Это было б все равно; как на плаху.
Я с тобою не сойдусь просто в память,
Как тогда тебя любил я, Натаха.

2009

      Я не була киянка. …я була петербуржанка.
         О. Теліга

      …Пані в капелюшку – неначе королева.
         Зі спогадів про О. Телігу

О Лєно, петербуржко, варшав’янко,
Діано прудконога, Грето Гáрбо,
Чиєсь життя, що вирувало п’янко,
Чиясь фатальна, золота панянко!..
Найтонший пензлик, найясніша фарба
Душі невдатні передати стан,
Яка торкнулась сонця і …загасла,
За віссю світу, де небесний лан,
Розпросторíє, і приймають ясла
Нове життя її, в новітній жбан!..
А ми? Сліпі, безкрилі, недолугі,
Запитуємо: нáщо так було,
З розгону – в смерть, в політики полон…
Всю молодість і вроду – що вже вдруге
Не запізнати, – на вселенське зло?!
Так просто, що здається легковажним,
Так виважено ніби… Падав сніг…
На квіти, і на квітні епатажні –
Колись… колись… На мрії навісні…
На гасла, що тріпоче вітер ними,
Над головами… На задвірки свят…
Сніг падав, як тепер, під шкіру, зимний…
І пропікав, і кликав, сніжив сад
Її, Оленчин… Та принади чину,
Той королівський вибір, вищий спів,
Що не дає ні часу, ні спочину –
Все переважив – на високе звів…
Олено, варшав’янко, петербуржко,
Киянкою ти стала, пані сніжна!
Дай, Боже, пам’яті – най буде ніжна
Ця згадка, наче «пані в Капелюшку»!

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004