Перемісти на сходинку
Мій сумнів.
Сирий під’їзд не свідок.
Тільки знак.
І ніби так
Безпечно і бездумно,
Крізь суєту,
Затиснуту в кулак,
Через вікно
Прочинене прозоре
На голу спину
Сяде чорний грак.
Містичний птах
Моєї непокори.
Брудна любов
Вибаглива на смак.
15.05.2011

Пишет девушка под душем
Без колготок и рубах,
Ублажает наши уши,
Обретается в стихах

В центре всех иллюминаций.
Целиком! - нагая! - там! -
Позволяет низвергаться
Обольстительным струям.

Всякий жаждет - с нею вместе.
И за банный импровиз
На любом изрядном фесте
Ей вручают первый приз.

То ли дело - я с мочалкой
Мирно следую под душ.
Добрых слов в мой адрес жалко,
Приумолк фанфарный туш.

Тут тебе не тела млечность,
Не заманчивый проем...
Волосатую конечность
Тру дырявым гумаем

И мочалю поясницу.
В стих не лезет ни черта.
А казалось бы - девица
Тем же самым занята...

2010

Начался заветной ранью
Вдохновенный стипль-чез.
Где ж пример для подражанья
Для снующих поэтесс?

Вот она - первооснова!
Полный, значится, вперед
Там, где Вера Полозкова
Жизнь богемную ведет.

Не в потьмах и не в конурке -
На хрустальный первый приз
Легендарная каурка
Пишет вольный экзерсис.

Дальше - больше, все по плану,
Все наваристей бульон.
Разбитная донна Анна
Открывает Уимблдон.

В ожидании кроватца
То в подкоп, то на дыбы,
Анна Русс идет сдаваться!
Эх бы, ей бы да кабы

В полуспущенной рубахе
В полбедра и в полугрудь
С Верой Павловой на взмахе
Голой славы зачерпнуть!

2010

В одном из окон районной пятиэтажки
Девушка у подоконника без рубашки
В одном бюстгальтере, в электрическом свете.
Ей-то что?!
Окрестным вечером мирно уснули пташки.

Вот так посмотришь наверх - и вся жизнь насмарку.
А ей-то что - ей не холодно и не жарко,
Но как-то даже хочется угадать -
Как им там с ее оберткою от подарка?

Завсегда на ура принимаются эти вещи.
В фас, конечно, не так - в полупрофиль резче.
Все крепчает вечера мумие,
Но хотя бы пятый этаж расцвечен...

Завтра девушка в нос пролепечет -
"Хватила лишку" -
И на лекции выйдет плавно, а не вприпрыжку.
В чисто убранной комнате не найдешь
Ни халата и ни открытой книжки.

Не запечатлев и не удостоив,
Лишь одни цветочки глядят с обоев:
То ли тут и не было никого,
То ли просто все унесла с собою.

2010

Ще стільки слів. А ранок лиже шибку.
Цей циферблат без стрілок. Мимохіть.
Твоє плече торкається до литки
І босий гріх вже липне до воріт.

Ще стільки хвиль. А вітер навіжений.
Ці стіни-свідки кольору води.
Твоїм волоссям пахнуть хризантеми.
І червень чари сіє, як завжди.

Ще стільки див. А сонце пестить небо.
Ця мить, як спалах. Спалені рядки.
Моє життя на відстані до тебе.
І циферблат без стрілок – на віки.
22.04.2011

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

прилетіли знов голуби
літній дощ іти перестав
я тебе уперше любив
очі цілував і вуста

трепетно і ніжно було
ще на крок ступити вперед
бачити спітніле чоло
і волосся липовий мед

рухалась кімната немов
субмарина в тихих морях
двічі подзвонив і пішов
листоноша стомлений птах

на подвір"ї грались коти
синім наче небо м"ячем
їздили машини а ти
дихала мені у плече

струмом від руки до руки
захмелілі ми не вином
діставав сусід цигарки
скоса поглядав на вікно

сонце залишало сліди
теплим зайченям на стегні
літо починалось і ти
вперше починалась в мені

Все мы - человеки, и все мы - в плену событий.
Ей нужен мотив. Впрочем, нужен ли ей мотив?
Успеет понять - нецелованной ей не выйти.
Успеет сказать - обязателен презерватив.

О, эта родная природе самой фигура.
Хэйё! - Эволюцией в муках рождённый зад.
И раз не монашенка, значит, раба лямура.
И руки по ней то вжимаются, то скользят.

Влечением ей предназначена поза-ретро.
Быть может, весь этот порыв - только ей одной.
И ей предлагается выдержать силу ветра,
Когда она развернётся к нему спиной.

2011

Я читачу
наче бачу
і готовий розказать
про смачненьку
походеньку
років тому з сорок п’ять.

На просторі
світять зорі.
Я гуляю по саду.
Мо' залишу
цюю тишу
і дівчат шукать піду?
Та надія
мене гріє,
і я підтюбцем біжу.
Йдіть подалі
всі печалі –
вже не втримати жагу.
Он дівчата!
Щось казати
починаю здалека –
про погоду
про природу.
Тут морга мені одна.
Випадково
бовкнув слово:
"Хочу!".
А вона:
"Я теж!".
Кралю знято!
Буде свято!
Збудженню немає меж.

Не пихата.
Є і хата.
Прямо в хату ми й пішли.
Ця Жар-Птиця
покориться,
бо я легінь хоч куди!
Взявсь за діло
я не сміло,
бо ще практики не мав.
Думав, може
допоможе
ситуація сама.
В цьому стані
бездоганні –
краще всяких вчителів –
були всюди
її груди.
Й я нарешті осмілів.
Помічаю,
що шукаю
її стегна і живіт,
і єдину ту долину,
яка вабить всенький світ.
Вона мліла
й шепотіла
дивні пристрасні слова ,
її тіло
аж кипіло,
наче в казанку вода,
все щедріше
нас колише –
то наблизить, то штовхне
і хотіло,
і тремтіло,
поглинаючи мене.
І годину,
й цілу днину
вона темпів не збавля.
Їй утома
не відома,
утомився першим я.
Відчуваю,
що згораю –
то кінчав, то починав.
Та невчасно
все погасло –
він упав і я упав.
"Була сила
та вся сплила?"–
зразу сумнів мене взяв.
"Може хворе
оте горе?
І кінець кінцю настав?"
Але мила
похвалила
й заспокоїла мене:
"Ще врожаїв
назбираєш!
Ще не скоро він помре!"
Була прАва
моя пава.

І чичирка, ойо-йой,
знадобилась,
пригодилась,
як і досвід перший той...
Потихеньку
вже й... старенький,
і чичирка вже звиса...
Але, друже,
не байдужа
мені й досі ще краса.
Як побачу
я дівчачу
юну вроду неземну –
і жвавію,
і радію,
і серцеві краплі п’ю.
На просторі
світять зорі.
Я на лавці у саду.
I до чаю
добавляю
грам зо тридцять коньяку.
Я читачу,
наче бачу,
й знову можу розказать
про смачненьку походеньку
років тому з сорок п’ять.

P.S. Прохання не ототожнювати героя вірша з автором. Автор ще ого-го!

Так давно не кохав...
уже тисячу літ
я тримаю у собі бажання.
в день такий розцвітає мій хліб на вікні
і мій кіт мастурбує у ванні...

Хочеш спокою, хочеш вихору –
під тобою стелюся річкою.
Немальована – буду вохрою,
неосвітлена – буду свічкою.

Бачиш, яблуні
все погойдують,
все погойдують
шиї бичачі,
Віршем білим заримовані,
білим вітром обезквітчані.

Хай в нас цвітом зірвуться освідчення,
хай під ноги падуть опалами.
Ми у лялечках, ми у відчаї
летимо пелюстками опалими.

Дві тонкі гілки обнялися,

Двоє закоханих між собою обвилися.

Як зірки в небі золоті

Любуються красиві, молоді.


Поцілунками вкриває шию лебедину,

Руками ніжить свою малу пташину.

Як дві лілеї на лататті

Звиваються на легкім платті.


Гарячий подих на вушко шепоче ,

Як з милим прощатись не хоче .

Немов цвіт вишневий у саду

Кохання народилось на біду.

В боги заползая и в блоги,
Все они то оземь, то наземь.
Ох уж эти женские ноги -
Женщина сама им не князем.

Женщина не крутится в танце,
Вовсе не преследует цель, но
С тщательно наведенным глянцем
Ноги веселятся отдельно.

Может быть, она и невинна.
Только, облегчая природу,
Пальцы на ногах у дивчины
Явно повлеклись на свободу.

То ли, вот, мои - как солдаты.
Ход их, правда, менее плавен.
Бодро говорят, волосато:
"Что прикажешь делать, хозяин?"

В кімнаті музика. Чекає спрагло постіль
Двох тіл танок – і скинуті одежі.
Я у тобі, а ти в мені. Безмежність
У почуттях і витворах уяви…
Твій стан п’янить, немов настій на травах.
Втрачаю голову. І хвилі твого тіла
Мене несуть туди, де дива раю.
Я в тебе всім єством своїм вростаю
І чую ти щаслива кажеш: «Милий…»
В кімнаті музика звучить осиротіло,
Бо ми з тобою десь ген-ген, далеко,
Де райські квіти, солов’ї і спека…
Нам хороше… Я вдячний тобі, мила,
Що постіль ти для мене розстелила.

Іще не народився щем і гам.
Плече – притулок янгола й дрімоти.
Не вигоїти поцілунку, дотик
повідганяє смерть свічним богам.

Висмикую перо. Мій янгол спить,
нехай воно вбере білила тіла,
небес, де терпкість вин відлопотіла,
для воркування не знайшло крупи.

Тривог пергамент вимок у смолі
і літери на нім не засихають,
вони насіння яблуневе раю
у незашитих ранах по крилі.

Втекли слова півпошепки туди,
де спорожніли мушлі. Влите море
сумного нині і святого вчора –
то музика дощу без нот сльоти.

Все дихає тобою і на ‘ти’,
і наганяє хвилі – проростає
спокуси передвісник, грішних таїн.
З нікýди в нíкуди йому рости.

Сольфеджіо для серця – ‘до’ весни,
у ньому розпускаються обійми.
Приходять сни і притихають війни –
ми віднаходимо себе у них.

10 Березня 2011

Зустрінь себе в мені,
Поговори з собою
Про вибухи шумні,
Що розійдуться мною.

Кохай мене чимдуж,
Люби мене повільно.
Ти мій славетний муж,
А я лиш божевільна.

Бери мене до дна,
Кохай мене устами.
Шукай, що не мина.
Цілуй, обвий ногами!

Схопи. В мені відчуй
Проміння сонця твого.
Хрипи, кричи, цілуй!
Убий мою тривогу…

лютий 2011

Вона:
А я у тому дні плела вінок із листя,
карміново-бурштинового злота.
Ти в ньому наче в юності Полель – осяйний!

Він:
Ти розчарована, бо виявилось потім,
це тільки Даймон древності печальний?

Вона:
Ах Даймон? То ж я чую – плечі, як вогнем!
Як не приборкувач краси, - вогню володар?

Він:
Вогонь, насправді, у чуттях твоїх -
у кубку для вина, що ваби роси
збирає ніжні, та опоює зухвальця...

Вона:
Зухвальця? Ні! (Навмисне так сказав?)
Бо голосом твоїм шумить комиш,
Бо лиш твоя печаль тамує осінь,
Бо тільки із тобою я… – Тамара.

… бо повертаєшся…, і солодко нам разом...

Він:
Давно минуле гріє серце, та -
не повернутися туди, і тої,
що так любила, на землі немає!

Вона пізнала більше, ніж гадала...

І ти себе пізнаєш, підійшовши,
до вод у жовтім листі, як Вакханку,
а не красуню із кар'єрним ростом...
Бо є куди рости і задля чого...
Та дотягнутися до сині зможеш
лише з моєї теплої долоні.

Вона:
Долонь твоїх тепло таке ж принадне,
Як ніжність листя білого латаття.
І я неначе квітка над водою.
Невже не потону, коли відпустиш?..

Я хочу відчувати оці пальці!
(Спокуссса…. В три кільця охопить тіло...)

Він:
Не так вже й невідомо хто й кого -
ця пристрасна ліанка, що так кволо
його долоню охопила, чи ж бо погляд
його на барвно-сонячні суцвіття...

І він долоню підійма до губ -
все ближче й ближче те тремтіння квітки.
Шепоче нерозбірливі слова,
які із плеч її здіймають крила...

[А пальці обережні, ледь відчутні, вишукують за пелюстками вушко, кружляють вилицями, і повзуть до шийки, і під листки волосся, потім дотики розходяться - одні пливуть угору, інші, дрібно, невтомними мурахами - до строгості плечей... Долоні не відчутні ще, лише розвідники-мурахи примушують її вдихати зрушене повітря частіше, і частіше..]

[Та в мить одну їй почало здаватися, що світло гасне і літня насувається гроза... Краплинки поту над вустами… і тропіки такі підступні… й сіль його долонь… ліана все тугіше тягне свої стебла. Повільно тягнеться до ліктів… й вище… із останніх сил стараючись не задушити пристрастю його, а залишатись тільки ніж-но-ю… І запахи суцвіть розкритих...]

Вона:
Була тихенька – лань на водопої,
Немов метелики, дрижали вії…
Манив у оксамитові покої,
А я цнотлива, зір піднять не сміла.

Втечу, втечу, втечу, втечу… Та де там!
Ти так розлив словесні фіміами:
Лукум, халва, рахат-шакер, щербети…
Хмеліє розум, не прийти до тями.

Я наче мед. Як масло те, що тане –
Пір’їнкою ведеш малюнки східні…
Як думаєш, о Даймон_без_обману,
Хто винен в тому, що тепер я відьма!? :)

1
Твоя маленька мокра пісня
Стискає, стримує... Стривай,
Писав слова тобі я різні,
Ти сторінки ще погортай.

Гортанно клич, кричи... Колюча
Моя вчорашня борода.
Подібність випукло разюча
З думок стікає, як вода.

Плодами вкрита ніч. Ніколи
Слова, немов солодкі бджоли,
Так мед до мене не несли.

Не сила слухати вже стільки
Цей голос, що крилом сопілки
Тебе приносить в мокрі сни.


2
Тебе приносить в мокрі сни
Весна, що виплекала втому.
Я викликав тебе із дому,
Я вклав у тебе цвіт весни.

Не снись мені, немов синиця
У ненаситних небесах.
Я загубився у містах
Гортаючи газетні лиця.

А ти мов глянець, ніби лоск,
Під шаром фабули і фарби,
Тебе шукати міг би, мав би...

Твого волосся жовтий шовк
Лоскоче нездійсненну мрію.
Творити я тебе волію...

- Юні заводі блакиті, янголів осанні співи,
Золотаво-сонні миті, ночі в любості волозі,
Милоданка літа – осінь, сипле дні - осонні сливи,
І пухо́вою жагою білотіла вторить хузі…

О ряди меди́, Забаво, - грає обріями море,
І яремна хвиля ново крає серце нелукаве,
І лице таке суворе донно поглядами коле,
І згинаються коліна у розпачливому «Авве..»

І солоногубі брижі. І човен у перехлині.
А у ньому її віна, і снага гребця жадана, -
У полоні мрії вії опускаєш у хотінні…
І на згадку, і прощення, і прощання Дон Жуана.


2011

Збираю сни
В незграбний оберемок.
-Заходь на чай.
Як порох, твій поріг.
Зухвалий смак
Розгорнутих цукерок.
Як недоречно
В березні йде сніг.

-Ти знов сумна...
Поволі гасне будень.
Порочний тенор
Тягне мотузок.
Уп’явся час
У неприкриті груди.
-Заходь на чай.
…Хоча би на ковток.
9.02.2011

В общаге у парня
Ни много, ни мало -
Три девчонки,
И еще четвертая на примете.
Такие гонки под одеялом
Порой бывают -
Забудешь о скорости и о свете.
(Впрочем, о Свете давно забыто!)

Два зачета сданы со скрипом.
Три дня перед этим
Впустую почти прожиты.
Размышляет, к какой пойти.

С Катей в последнее время сложно.
К Аленке можно б,
Да только еще не время,
Надобно к ней к тому ж вина подороже.
А вот к Натахе - вполне, вполне.
Простые вещи у ней в цене.
Надобно восемь бутылок пива,
Четыре презерватива -
И все красиво.

К Вере бывает довольно трех,
Да и то по мере
Надобности
(Здесь получился невольный вздох).
Но пойдет он, пожалуй, к Вере -
Вот ведь в конце-т-концов
С ней можно в лучшем виде
Поговорить по душам,
А там -
А там, как войдет и выйдет.

2009

Поведи. Поведи, поведи
На вершину, на пік, на Говерлу,
Між густі забобонні ряди,
Воскреси мене, тричі померлу.

Я тремчу, я тремчу, я тремчу.
І повіки, і ручки, й колінця…
Чашу спраглу, бездонну, п’янку
Ти наповни, коханий, по вінця.

Потримай, потримай, потримай
Цю хвилину блаженства на небі,
Щоб вона не втекла, щоб вона
Повернулась при першій потребі.

Не виходь, не виходь, не виходь
Із солодко-щемливої казки,
Кульмінацію наших бажань
Не веди, не веди до розв’язки.

Не підходь, не підходь, не підходь
До мінливо-зрадливого краю,
Не пускай, не пускай, не пускай
Мене, грішну, з Едемського раю.

Хай святиться ця мить! Небеса
Хай осанну творять насолоді.
Це нірвана. Це рай. Це краса.
Благодать із блаженством на споді.


2011

Красивая погода – как и ты!-
Забрался в свитер нежно-снежный холод.
В парадную все просятся коты -
На мокрой шерсти целый лес иголок
Ты приходи – посмотрим Саус Парк
Я встречу, как всегда, у перекрестка
Под пледом вместе легче засыпать
Или болтать всю ночь словно подростки
Я как ребенок верю в чудеса
Я как младенец присосусь губами
Пусть нас осудят небеса
Наш разговор мы завершим телами

2011

Вони яскраві – стиглий пломінь,
Гарячий, з подихів вогнистих.
Вони терпкі, мов муки втоми,
Мов ягід диких колір чистий.
Вони й солодкі, і медові,
Замішані уміло в тісто,
Густі неначе розчин крові,
Немов кисіль туману в місті.
Вони жадані в сонмі ночі,
Містеріально-магнетичні,
І еротичні, і пророчі,
Живі і трохи синтетичні.
Вони розталі в поцілунках,
Холодні в гніві, наче сніг.
Із губ твоїх нап’юся трунку
І вражений впаду до ніг.

20.01.2011.

Осень. Отработка. Начало века.
Думает студентка - ну заей зая!
По физиологии человека
Девушка опять ничего не знает.

Мысль ее, непуганная зубрежкой,
По ребру незнанья скользит невинно.
Тут бы что-то нявкнула даже кошка,
Что-нибудь бы брякнул и Буратино.

Походя отмечу, что дама ловко
Светит макияжем - аж закачаться.
Это ж на белила и подрисовку
Девушка потратила больше часа.

Вот куда ушло золотое время!
Лучше бы конспект штурмовала, ибо...
Впрочем, и она оказалась в теме!
В некотором смысле - разумный выбор.

Нет, я не скажу ей: садитесь ближе.
Что мне эта древняя ипотека?!
Но в ее раскраске невольно вижу
Ключ к физиологии человека.

2009

Коловоротить вироладом
Колесо Свароже.
Перуна чи Дажбога
Сила - влада.
Лагодить лук
Промінням стріл
Вродливе чадо Лади.

О, сонцедарний
В мені ти темінь засвітив,
Те сонце – нині у мені,
Той диводар такий жаркий,
Аж лячно.
Я не втечу.
Любов гаряча
До спеки…
В ніч маячить
Маятник кохання
Невпинно.
Не кажи «аж до загину»,
Я жити хочу.
Нині.
Бачиш жито –
Йдемо туди
У шатра високості,
По ночах смолоскипи зір
Крізь твої очі,
А вдень колосся стужавіле
на диво плідних нив.
Щоб не зурочить
Аж захлинувся місяць.
Мене ти недопив досхочу?
Впився?
Пророче шепчуть губи –
Хочу, хочу.
Вдалась спекотна нині днина,
Нова куриться жертва димно,
Блукає капищами Лада.
Шепіт вітру, шепіт вуст –
Він ладан, ладан.
Благовістить.
Важнію зливою колосся,
По плечах розсипи волосся.
Горить вгорі Волосожар.
Роси, роси –
На чолі твоїм.
Чиї ж будуть покоси?
О, сонцедарний
Досить!
На сьогодні досить.

Коловоротить.
О, гріховний боже!
2006

Я втомилася бути сильною…
пильною…
схильною…
до вбивств!

Я хочу трішки слабкості…
важкості…
святості… колись…

Прокинулась сьогодні дуже рано,
Дістати щоб хмарки пухкі із неба -
Так хочется легкого на сніданок,
Бо день сьогодні розпочався з тебе.

Умитая холодною росою
Моя душа вдягла прозорі крила
І хоче світ заповнити собою,
Бо день почався дотиком звабливим.

Прокинулась із посмішкою щастя,
Її піднесло сонце в подарунок,
Тобі ж, коханий, подарую ласку,
Бо розпочав цей день твій поцілунок.
30.10.10р.

Я замучу тебе коханням,
Вип’ю пружність твою і пристрасть,
Доведу тебе до безсилля,
Воскрешу і…
Почну спочатку.

Я замучу тебе натхненням,
Виссу сік твоїх слів солодких,
Заведу тебе у безпам’ять,
Воскрешу і –
Спочатку знов.

Я замучу тебе бажанням,
Підніму тебе до блаженства.
І тоді ти щасливо скрикнеш,
І тоді…
Лиш тоді оживеш.


2010

Язик невтримний, гострий язичок,
Кого ти ласо ловиш на гачок
І квапишся, і квапишся до тіла?..
Ах, як вона від доторку тремтіла
У загадковім трепеті свічок.

Напнулась грудь, як в луці тятива,
Пругка, хмільна - у поклику гаряча...
Під нами вже вагітніла трава,
Бо кров гула, розбуджена і зряча!

Як спалах - скрик!
І - розпростертий рай...
І - лет увись...
І зорі - поряд, поряд...
Моя ласкавко, лише загадай, -
І все розкаже сороміцький погляд.

2010.

Може тебе поцілує
Ангел у пружні перса
Римами уст прозорих
І пелюстками слів.
А на акордах речень
Ніч тебе знов захоче
Не у колиску збуджень,
А на перини снів…


2010

Ти - є! Ти - є! - і радість обпече,
Що можна тебе бачить, говорити.
Тобі - і серце, і моє плече,
Тобі - мій день, мої пісенні ритми.

Тобі - цей світ, усі його дива,
То ж тішся, щастям набивай оскому.
Ти, певно, скажеш: це - лише слова...
Та я ще їх не говорив нікому.

Розмови з тобою — червоне вино,
Хмеліє мій розум від них вже давно,
Повільно затягують мене в свої сіті,
Заплутатись легко, та важко звільнитись.

Розмови з тобою — наркотик,
Немов відчуваю гарячий твій дотик,
І в венах моїх скипається кров.
Все більше і більше я ХОЧУ... розмов.

Розмови з тобою — солодка отрута.
Та я помираю вільна й розкута.
Повільно чекаю розчарування.
Бо це лиш розмови, а не кохання

Голодні
Ви знали голодні ранки,
І пристрасні знали ночі.
Ви кляли чужі світанки,
Ховали розгублено очі.

Солоні стікали сльози,
Та музика десь по венах.
Посипались мертві рози,
Коханці - то десь у генах.

Ви знали гріховні груші,
Бо яблука вже зогнили…
Забили на слово «мушу»
Коханці, що так любили.

І знову ж були світанки,
Прокльони і знов любові.
Нестерпно болючі ранки,
Із запахом вашої крові…


18.10.2010
2:06:00

Львів

Не зови меня по имени
в ночь весеннюю, беспутную,
не ходи по шаткой жердочке
над рекою тонколёдною.

Позабудь и в ночь купальскую
моё имя сладко-горькое,
под Луною травы тихие
колдовскою полны силою.

Не зови и в ночь осеннюю,
всё равно дождями смоется,
истечёт вином рябиновым
по запястьям в губы жаркие.

Но зимою буквы сложатся,
в ночь, на исповедь похожую,
и тогда на веки-вечные
с надземною повенчаешься.

Знімай шкарпетки, ховай мандати,
Я вибираю - тебе кохати!

Мій депутате, ходім у спальню!
У нас питання ще є нагальні.

Голосування, відкриті списки,
Гарячі кнопки тремтять під тиском.

Єднання блоків, шаленство фракцій...
Стомився, любий? Продовжим вранці!

Мій депутате! Кохаю палко!
Причарувала мажоритарка.

Така невинна, бажана, закохана.
Ці груди ще ніхто не цілував.
Тремтить, та не від холоду. Сполохана.
Закута в ніч. Ти так цього чекав.

Ти будеш першим. Хай Колумб сховається,
Бо ти відкриєш ЇЙ нові світи.
Вона повірить. Не дарма стараєшся,
Щоб потім закурити і піти...

Your look is steadfast, soft & still,
So I'll be watching you until
The time would pass its very end,
That you would feel its painful trend,
Its lovely torrent, full of joy,
Which we repeatedly enjoy,
Having our common friendly soul
All single creatures to console.

Revive, ye body & ye heart,
Give vita an enormous start,
Leave all your vain regrets aside,
Let peace around yourself reside!

But spirit! - let it be untamed,
In peoples & in countries famed.

Ти мовчки куриш у ніч полохливу,
Дощ охопив тебе вогким полоном.
Гарячий, втомлений, дуже щасливий,
Мовчиш і вдихаєш дим на балконі.

Ліниво скрутилась на ліжку з утоми,
Щедро наповнена, любий, тобою,
П"яна від щастя, грайлива і сонна
Вдихаю дим з ароматот любові.

Бісики хитрі у погляді грають,
Кличуть до тебе знов пригорнутись.
Хай попереджують хворі "мінздрави" -
Я ж поцілунком твоїм затягнуся.
21.11.10р.

Коли всміхаєшся
– то конкуруєш з сонцем
Не розуміють люди,
чи це правда або сон це!
Коли з очей в долоні
падають дощі.
Мені так само гірко
у глибині душі
Ти, справді, наче море
ніжності - такої,
що хочеться розлити
в тобі тепло рікою
Ти – космос відчуттів
Ти – океан думок
І як би я хотів
залишитись удвох…
з тобою!
2010

Наші фарби густі сьогодні.
Віртуозно скрипить підлога.
Через двадцять хвилин безодні
Буде повний хаос і крик.

Там, де осінь, завжди волого.
Наші руки і рухи модні.
Рандеву нескінченно довге
Хай триватиме цілий вік.

Без білизни бузковий вечір.
Наша спільна до снів дорога.
Ці парфуми такі доречні.
Завтра випаде перший сніг.
10.11.2010

Как бутон, розы алой,
На рассвете росы палой,
Ароматом, сердце будоражит,
Взгляд, лучами Солнца режет.
Желанием, тело осиной дрожит,
Дыханием любви, небо манит,
Осенью, голову жизнь покрыла,
Как жить без тебя, я еще не решила,
Весенний сад, ручьями богат,
Летний- жизни рад,
Роскошью, богат осенний,
В моем саду, одни лишь тени.


1999г.

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Осипатися і просипатися в тиші безхрамній,
поцілунком безкарним у праглому дотику лоні.
Виявляти відсутність оздоби, себе і кордонів
і займатися легко... займатися дико й безтямно.

Наповнятися і розбігатися в ритмі сипучім,
залітати пташиною зграєю в стогону гнізда,
вібрувати оргазмом в тонких ізоляціях міста
і ставати для нього, неголеним ранком, колюччям.

Припинятися і запинатися, ніби забувся...
Зодягати обличчя у звиклу до гриму зникомість
в сірій безлічі знаків уваги, де я – непитомий,
до останньої жилки – осінній, холодний у вусі.

Розпрощатися... і залишатися подихом зграбним,
набирати твій голос мобільний до висохлих мушель
і чекати на ріст плавників і позбавлення суші...
Осипатися і просипатися в тиші безхрамній.

11 Жовтня 2010

У течію впадати рідних рук
тремкою річкою
так любо,
мій коханий.
Втрачати простір,
колір,
час
і звук
від ніжних дотиків того,
хто Богом даний,
і водоспадом
падати у мить,
коли водночас
нам і солодко і гірко…
У крові жар потроху догорить,
але не згасне
у долонях наших
зірка.

Відчув...
Відчув її налите скерцо,
веселку малював на персах,
у подихах дощило серце
без краплі слів.

Малів,
Малів неторканого острів
в інтимі, лоскотливо. Просто
питання не стояли гостро –
хто на коні.

Шальні,
Шальні у дотиках, цілунках
губилися у ню-малюнках,
звивалися зміїсто. Струнко
де пошук губ.

Жагу,
Жагу на ноти ласк ловили
без поплавців, гачків, грузила.
Напіврибина мала крила,
з очей – луску.

Лукум,
Лукум в`язкий з кокосів,
у пальцях розтеклися коси,
устами пристрасть медоносить
в ковші колін.

І дзвін!
І дзвін змовкає кришалевий,
левично виковзає з лева.
Стає ручною королева
в словах люблю.

В трьох крапках
ЛЮ

15 Вересня 2010

Запитала баба вранці внучку-випускницю:
- Що це в тебе в атестаті за такі дурниці?
В мене, глянь, одні "п'ятірки" і "медаль" впридачу,
А твоі які оцінки? Лиш "дванадцять" бачу.

- Не слідкуєш ти за трендом, - їй мала сказала, -
То не є оцінки, бабо. Бабо, то є бали.
- Отакої! - баба тихо, - ти хіба блудниця?..
А мене батьки за теє били по сідницях.


13.09.2010

тільки зараз саме тут
буду руки цілувати
нас нікому не почуть
насолод цих перервати

бо вона така одна
і я з нею чоловік один
біля неї справжній я
це лиш в обіймах зрозумів

що вона одна для мене
і для неї я один
і немає бога чорта
як ми разом полетим

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Карамба! Самба! Сеньйорита
Текілою в тобі розлита,
Їй сплачуєш гріховне мито…
Це ж так підступно оголити
Лате стегна!

Уже давно ти нею мариш,
В уяві злій палких погариськ
Себе у ній кавОво вариш,
Без цукру кров’ю розчиняєш –
Паруєш сам.

Карамба! Хижа сеньйорито,
За тебе, певно, варто вбити
Чи хоч раптово полюбити,
У тропіках твоїх згоріти –
Єдина суть!

Та самба іскри висікала,
І рухів стегон мало, мало,
Начорно коси розметались,
Вона тобою вправно гралась –
Облуда снів!

Карамба! Самба! Лиш браслети
І рук зміїні силуети,
Розвінчана ущент портретом,
У сукні, пасмами роздертій, –
То – скорпіон!

Ліліт вогню, спокуса вічна,
Так шоколадно-еротична,
Не проникаюча – дотична,
Так хижо-стрімко-блискавично
Заводить! Ах…

Карамба!!!

F..k!


04.09.2010