Припало сонце до грудей,
В гарячім, ніжнім поцілунку,
Які стидливо від людей,
Ховаєш задля порятунку.

Подібно сонечку, я теж,
Ласкати мрію твої груди.
Для ласк моїх немає меж
І для фантазій теж не буде.

Рожево-білі, наче цвіт,
Такі звабливі і жаданні,
Неначе випали з орбіт,
Щоб зашарітися в коханні.

Казково-ніжні і тугі,
Мов сонцем яблука налиті.
І недосяжно дорогі,
І найбажанніші у світі.

Піддавшись дотику і ласці,
Рожево-ніжні, аж прозорі,
Соски бутоном, наче в казці,
Замерехтять, неначе зорі.

Їх зацілую, залюблю,
І до нестями заласкаю.
Губами боляче зроблю…
Затерпнуть груди… Бо кохаю!
09.12.2007р.

ID: 339546
Рубрика: Вірші, Iнтимна лірика

Мов поперхнувся кексом…
Кави – запить! – нема.
Пахне волосся сексом.
Щічки. І ти сама.

Все у мені, край мене
Зводиться, устає:
Листя увись зелене,
Жайвір, що в небо б’є…

Мов – на світи – любисток!
Зник непомітно кекс.
Мила, тебе любити –
Більше, ніж просто секс.

З вітром ти невідомим...
Зюйд чи, можливо, ост?
Третій чи, може, сьомий?
…Стоячи вип’єм тост!

28 травня 2013 року

Впадає розум в каламуть склерозу.
А може навпаки? Не пам’ята
ота півкуля головного мозку,
що пише файли за мої літа.

Оце сусідка запросила в гості
(сто грам цукерок, пляшка коньяку?).
Іще із ранку лоскотало в носі.
Чи міг нагоду втратити таку?

Вона мені уже не раз моргала
одненьким оком, лівим, зокрема.
Моя відвага еросу сказала:
ідемо разом – виходу нема.

Отож зібрався, вуса напомадив
чи підкрутив - іще непам'ять та.
Моїй півкулі знов склероз завадив:
година – просвітління, дві – сльота.

Усе було пристойно і достойно.
Вона – конфетки, пляшку, звісно, я.
Згадав би ще, але набігло щойно:
і я не я і пам'ять не моя.

І як тепер сусідку цю вітати?
На ти, на ви чи просто «Добрий день!»
Якби-то точно за учора знати,
а так сиджу без тями, наче пень.

Кого б спитати? Хтось, напевно, знає,
але мовчить, похнюпившись униз.
Йому то що? Він пані не вітає,
а мій склероз всі спомини погриз.

********

Навіть якщо нині - вперше і востаннє,
навіть якщо завтра будемо чужі -
вдячна я смерканню, вдячна я світанню
за миттєвість щастя на нічній межі!..

*********

Палкі обійми пристрасті нічної -
колючий іній посмішок удень...
Та все ж я вдячна вередливій долі,
що Ти в ній є, і знаєш тих пісень,
яких моя душа так спрагла чути!
Ти був. Ти є. І досить... Далі? – буде!..

...(2013)

Світанок тремтів на подушці.
Ти пахла зелóм у росі.
З-під ковдри твій вигулькнув кущик
Русявий у повній красі.
На тіла розм’яклому ґрунті
Виднів, як оаза в пісках,
Й медову приховував лунку,
Де зночі топив я свій «ах!»
Ти мліла у сонному ліжку,
Мене звала богом нічним...
І знов я пірнув поміж ніжки,
Щоб стати й світанком твоїм.

Хрін -
всім у рота! Позаяк
він -
гарний афродізіяк!

2013

О, коштовні, як перли, слова,
Що ніжніші за лагідний дотик,
Через вінця єство залива
Ваш нектар – чудодійний наркотик!

Нам напитися зливи велів,
У минуле відходячи, вечір.
Пелюстками обірваних слів
Опадають цілунки на плечі…


То нестримне падіння, то злет!
Слів обійми міцніші за руки.
Терпкувато-солодка, як мед,
Ніч кохання прискорює рухи.

Оповита у зоряний сон,
Тиша ночі раптово здригнеться,
Коли стогонів двох унісон
У її володіння вірветься.

Слів проникливих зливу рясну
Доп'ємо. І зупиниться злива.
У колисці обіймів засну,
Трішки стомлена… Дуже щаслива...

Від погляду, дотику, голосу
На таїнство скрипка чека.
У прядиві звуків неволюся,
Як струни - в полоні смичка.

Сягнувши вершини гармонії
В одвічнім єднанні Інь-Ян,
Всі гами твоєї симфонії
Лягають на нотний мій стан.


Як лагідно душу лоскоче
Ніжніша за мрії і сни
Нестримна мелодія ночі -
Шедевр чарівнóї струни.

Твоє тіло – наркотик.
Твоє тіло – наркотик.
Відчуваю його і на смак,
і на дотик.
Я від нього дурію,
сміюся і плачу.
І на нього, як мрію,
все, що маю, те трачу.
З ним я просто літаю:
пригублю – й одразу...
В ньому сили черпаю
до наступного разу.
Скільки б я не приймав
твоє тіло – не можу,
ні, не можу прийняти
смертельної дози.
Мені мало його,
твого млосного тіла,
хоча вмерти на нім
дуже часто хотілось.
Я від нього залежу,
від цього страждаю.
Твоє тіло – наркотик.
І ліків немає!

Рiano¹
Милують руки стан віолончелі
м’які, управні, вмілі, дужі, ніжні…
Я "п'яно" тану в сутінках очей… І
неначе дощ каштановий на ліжник…

Forte²
…Спіймай мене, мов пташку, у долоні
чиє серденько б’ється дрібно-дрібно.
Тримай її/мене так міцно й ніжно,
щоби… співала у твоїм полоні…

Fortіssimo!²
… Смакуй уста і випий поцілунком
усю до дна. І дай мені напитись.
Мій подих забери весь до останку
і свій віддай. І не дозволь спинитись…
Глибокий оксамит віолончелі,
і струни забриніли аж у лоні…
Фортісімо! Глісандо³!... Луни-трелі
в позачасовості… в позаполонні…


Рianіssimo¹
… правічний порух - до плеча... твоя рука,
м’яка, управна, вміла, дужа, ніжна…
І я - "п'янісімо-п'янісімо" в думках…
нарешті… щебети весни… неспішно …

…(2013)

коли йшла по тобі то здавалися вікна сині
роздували прозорі штори найпершим вітром
на сучасній пательні зростає останній сирник
а ти топчешся колом по колу незігрітий

брала до рук ганчірку гадаючи от господиня
протирала озера картин і з петунії дзеркало
а опісля при повному місяці достиглої дині
насилала на постіль штиль де ставало тепло

ти уже не ламав мені віти соснового лісу
не кидав подушки під хмари а засинав повільно
похапцем у мережках білизни я збирала листя
і видихала кисень рим нам на смуглі спини

Її пальці проникали між волоссям
Понад скронями,
В думках червоніла від того…
ЇЇ губи рум’яніли бутонами
Під довгими віями,
Шарілась, закривалась долонями…
ЇЇ подих шепотів сам за себе
Пульс клекотів буревіями,
Розширялись зіниці кордонами…

Її погляд пройшовся по іншим
Зали’шив він слід у то’бі
Зустрілися дві пари очей
І знову рум’яни в утробі…

Її парасолька злетіла на ковдру
Розкрилася…
Роса розлетілася
Втопились у неї, втомилися…

Її ваза з порцеляни розбилася…
Її плаття вечірнє на шма’ття порвалося…
Її ніжки з під ліжка зламалися…
Її шампанське зірвалося…
Її розкішна зачіска тепер не розкішна…
Спалах в очах, поштовх вулкану,
Хвиля ударна, море пуху з перини,
Знову ти киця…
Я мишка…
Знову мур-мур…

Тво’ї чарівні очі ті дівочі оу - ці – очі…
Тво’ї шарнірні танці як на ляльці на цій панянці…
Тисну я бестижі пальці – наглі її пальці за плечима в танці…
Відчуваю зухвалі ша’ржі у долонях па’жа, ню животика в дерве’ші…
Наодинці лізу я за межі, я на вежі, ейфелетвоїтівежі –межі-межіміражі…
Ти зі мною в куражі, піжамікстури тіж і ніж і авокадо, екзотоцьом-мм…
Спіймали втому –то’му йдем додому ми до мене чи до тебе –хм…
Яка чудова кава, ти як мо’я мила пава із шоколада-ннада…
Яка принада на то’бі мо’ї ті адре’налі’нзи відкриті ві’зи…
В безсонні ті круїзи пішки тво’ї зваблю’чі ніжки…
І кігті як у кішки трішки аж занадто-надто…
Тво’ї духмяні кави мали і не спали…
Робо’ти ми усі проспали…
Спали і літали…
Спали …
Ой.


п.с. займатися читанням на одному диханні без зупину !)

Промине ця тиша, зникне,
знов почую голос-піснеспад,
розмаїття слів тактильне
перевищить градуси принад.

Побажати щастя - марно.
Відпустить?! Нізащо, не з душі!
Почуття звучать піано,
розфарбують з часом тло дощів.

Ще дует...в обіймах мрії,
так безстрашно гратися теплом,
забагато НАС ще тліє,
подаруй мені себе зі сном.

03.04.2013

І світло погасло вчасно. І ти не зник.
Руками – до срібних струн. І губами – в шкіру.
Занадто гаряча крига і тихий крик.
Зарано летять вітри у твою квартиру.

Як заклик, звучить з динаміків пружний джаз.
Ногами – до покривал і міцних матраців.
Ривками і кувирками безмовних фраз
Зійтись у шаленій хвилі брутальних танців.

Долонями – до зірок і твоїх повік.
До тіла повітря липне, як мед у сотах.
І сонце з’явилось вчасно. І ти не зник.
І скромна на срібних струнах завмерла нота.
30.03.2013

Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…
…Лише щемливо ноткою одною
Пульсує скронями коротке: «Ні»?…

Ні? Не про нас шекспірові сюжети,
І не для нас концепти тривіальні…
Ні?.. Чом тоді в думках одне лиш: «Де ти?!»
І мрії – фантастичні, нереальні…

Ні?!.. Хай там що, а літо – за весною! -
Короткі ночі та найдовші дні…
… Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…

…(2013)

...вир почуттів
поділено навпІл
прощально танець
гасне у шаленстві
сплетіння рук
і розпашілих тіл
за крок до ейфорійного
блаженства

остання мить жаги
у ніч п'янку
жаркий фінал
симфонії кохання
і дружній поцілунок
у щоку
і присмак охолоди
на світанні

свідомий вибір
випитих сердець
розважливо-холодний
наче вистріл
тремтячі плеса
карих озерець
роса сльозинок
дистильово-чиста

він і вона
ще нині — два крила
у спільному польоті
у напрузі
тремтять їх алебастрові тіла
а завтра? -
може
тільки добрі друзі...

Все в піднесеному стані,
Пташка рветься у політ
І співає на паркані
Пісню березневий кіт.

Що тепло уже за гаєм,
Що на річці скресне лід,
Йде весна - про це співає
В пісні березневий кіт.

Мають люди думку грішну:
Це лише котячий флірт,
Що, мовляв, так кличе кішку
Хитрий березневий кіт.

Кішку - це само собою,
Та її, хай знає світ,
Милуватися весною
Кличе березневий кіт.

...Біліли перса. Пахло тіло
Ромашкою і чебрецем.
Чеканням раю палахтіло
Її зрум'янене лице.

Якесь шаленство їх проймало,
Кидало в цей чуттєвий рай.
“Отак! О, так… — вона благала. —
Кохай мене… Іще… Кохай!..”

Він любував розкішне лоно,
Спивав нектар жаги сповна.
Звиваючись в його полоні,
Згорала в пестощах вона…

О, ця жадана мить єднання,
Коли зникають “я” і “ти”.
А є лиш “ми”… І зірка рання…
Ще б тільки… раю досягти…

2010

Коли вмикає ніч зіркове світло,
Я думаю про тебе ненаситно.
В уяві бачу я родзинку в тобі
І їм очима апетитну вроду.
Я починаю з ніг. Струнких. Чудових.
І запиваю з джерела любові.
Їм і пупок, уста, лебідку-шию…
Я їм тебе, а сам божеволíю!
І вже не можу я тебе не їсти,
Таку м’яку. Духмяну. Ніжну. Чисту…
І ось десерт – твої солодкі груди,
Мов два желе на сніжно-білім блюді.
Ковтаю той десерт і задихаюсь.
Передихну хвилинку й знов ковтаю.
Для мене ти – це найсмачніша страва
В реальнім світі і в краю уяви.
Отож, як ніч зірок вмикає світло,
Я думаю про тебе ненаситно.

Кохання скапувало потом
Із розпашілих наших пліч.
Вдихав я спрагло запах плоті...
Так завжди пахне грішна ніч.
Я висікав кресалом шалу
Із тебе іскорки вогню,
Допоки не сточив кресало
Й не запалив в тобі зорю.
Була ти в зорянім польоті,
А я упав тобі до ніг...
Кохання скапувало потом
Із розпашілих пліч моїх.

Подумав я: вона - змія,
Але краса - то сила!
Вночі вона була моя...
На другий день - вкусила!

Спекла пиріг. Хай думають, що свято.
Цей понеділок зовсім не важкий.
Я розв’язала сумнів на халаті.
Біжи крізь лютий просто навпрошки.

Біжи чимдуж. В замети і морози.
Повз метушню з імен і голосів.
Я вже стою босоніж на порозі.
Наш діалог почнеться не зі слів.

Впаде зима на вимиту підлогу.
Хай буде чай зі свіжим пирогом.
І понеділок, пружний та вологий,
Вечірнім зойком зникне за вікном.
2.02.2013

Маг і чаклун, мольфар і чарівник,
осінній перелесник, лісовик, чугайстер?
Чи ворожбит, відун і градівник,
алхімік і звіздар? Ні! Ти – кохання Майстер…

Лечу в бездоння пристрасті зіниць, -
Ріка цілунків-чарів нами ще не спита…
Торкнутися б одвічних таємниць…
- Ти – Майстер! А хто я? Кохана - Маргарита?…

Хто я для Тебе: мабуть, не Сафо…
Можливо, - вічно юна пристрасна Джульєта?
Чи, може, Мавка?.. То, направду, – хто?
- Ти… Муза! Серця і душі… й життя Поета…

У пристрасті оголеній,
У ритмі твого збудження,
Торкнувшись поглядом очей,
Душа співає «до-ре-мі»,
Рахую твої рухи я
І «хочу» рветься аж з грудей…

У місячному відблиску
Уста палкі охоплюю
Цілунком, що зриває дах…
Солоні краплі ніжності
Роси твоєї хочу я
Відчути на своїх губах…

Шалено серце стукає,
Бажання хвиля котиться
Донизу… Відчуваю жар…
Чекати втіху мука є,
До мене ти приходь – і все…
З тобою, любий, бути – рай…
2013

Я б хотів багато-багато дощу,
Щоби він за вікном шепотів про тебе:
Як ти водиш волоссям мені по плечу,
Як ти тихо шепочеш мені: «Не треба»,

Як в долоні ховаєшся від грози,
Як спина застигла, мов свіжі лози…
Щоби цей осінній напівпаразит
Ні краплини не нагадував сльози.

Я б хотів багато-багато води,
Щоби змила все, що було до тебе.
Я хотів би дощ. І він йде сюди,
Бо у тебе очі – а в нього небо.

Чомусь фантазії усі
кружляють лиш навколо тебе,
як Сонце обертом осі
на вертелі наколоте. Без
сумнівів не зміг заснуть :
дивлюся в ніч ,читаю Канта,
та розум мучить долі суть
і годі знати гірше ката.

Ти так підступно підійшла
і все нараз загородила,
пощезла грань добра і зла -
постала світу третя сила.
Чи це кохання, чи така
забава, схожа на кохання,
єднає міцно, на віка ,
два полюси світосприймання.

І я, затиснутий між цим
абстрактом спільного тяжіння,
знавець потайливих місцин
і зон бажання і жаління,
не можу навіть ворухнуть
частиною якоюсь тіла -
зворотній ще відкритий путь –
щоб не злякалась ,не злетіла.

Так, я- маестро, ти в руках
моїх лише знаряддя –скрипка.
І кожен рух мого смичка
не тільки половиці рипа .
Ні ,я – мисливець, ти – трофей,
повішений на дошку слави.
На капелюшок кожна з фей
скубнути мріє пір`я з пави.

Тобі лиш - погляд.
Мені лиш: Так...
Нас тільки двоє
А ніч одна
Волосся в хвостик
А може й ні?
Навіщо поспіх
Ми тут самі
День ще не близько
Нам не до снів
І наче кішки
Мов навесні
Тобі лиш одяг
Зібрав й пішов
Так треба: Досить!!!
Але...
Show must go on!

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

Ти збуджена, ніби вечір,
Що пестощі не ховає,
А хвилями котить пристрасть
У гнізда казкових птиць.

Ти збуджена, наче літо,
Що ластиться в босі ноги
Хвостом, що стоїть трубою
Й муркоче сметані рай.

Ти збуджена, ніби вітер,
Що прагне в усі шпаринки
Й шепоче на вухо чари,
І грає на флейті мрій.

Ти збуджена, наче осінь,
Що вже не ховає жару
Й свої розпашілі щоки
Не хоче ховати в «ні».

Ти збуджена і в шаленстві
Бажання на мене схожа
І диханням, що аж плавить
Ночі гіркий шоколад.

У збудження меж немає,
Ламається відстань легко
Неначе сірник до свічки
До мене несеш вогонь.

23.10.12

Тіла гладенька пудра,
бронза нічних спокус:
я – твоя камасутра,
ти – мій палкий індус.
Пристрасті аритмія:
Ра закипає в нас -
злилися дві стихії
ритмікою стегна…
Що нас чекає завтра,
знає лише весна:
я - твоя Клеопатра,
ти - мій ковток вина.

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

Побачення
І спалахи -

Меткі
Пекучі
Блискавки...

В безодню духу
Падали
І воскресали
Близькістю.

...Відмарені,
Ввижалися
Тонкі пітні
Лопаточки.

О світе, -
Сліду,
Жалости!

Акорди-
Сни
Стаккатові*...


2012


*staccato - музичний термін, італ. Означає швидке уривисте виконання.

Краплинами пестливої туги
повз вуст стікати аж до низу,
ти завжди був мені не до снаги,
та підпалить завжди кортіло цього хмизу.
Підкорена і зваблена була,
і постіль рвали рухами п’янкими,
без сорому кохалась та кляла
своє безсилля перед дотиками цими.

27.05.2010

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

задуємо вечір,
відкинемо речі,
не буду перечить…
здивуй моє серце-
запалене скельце -
бо згасне у скерцо
роз`ятряних терцій…

2010

Я, як вовчиця, від самотності завию,
в моїх думках твій образ ще не зник,
скляний цей погляд цілунками відмию,
до почуттів вселенських ти не звик.
Я – біла кішка, я – німа принада,
чарівний дзвін у темноті ночей,
хай теплиця життям своїм лампада,
й лягає тінь любові від очей.
Моя душа без тебе помирає,
лиш тіло залишається для тління,
бо правда вже давно на дно скидає,
а пурпурові мізки до прозріння.
Я та ж самотня, пристрасна вовчиця,
як хижий звір, на жертву я чекаю,
не знала жалю, лиш сльоза-водиця
тепер супутниця моя: тебе жадаю...

5.09.2010

Збудуй мені Едем в своєму серці,
де ми жили б не голі,а відкриті,
і посади там Дерево любові.
Хай родить вона яблука налиті.

Та не пускай туди змію повзучу,
щоб не точила яблук того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці-
Король - то ти, і я - то королева.

2012

Палали в полум^ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я півжиття жила колись
листами тими,
тепер горіла у вогні
разом із ними.
А раптом ще врятую все,
вогонь задую?
Задула. Клаптик у руці,
а там - "Цілую".


2002

Забула погасити світло
в минулім наших почуттів.
Так ясно там і так там вітряно,
неначе ангел пролетів.

Моє життя багато років
освітлюється тим вогнем.
Горить, немов зоря висока,
навіки втрачений Едем.

2012

Не торкайся мене, як не знаєш,
Чого прагнеш від мене сьогодні!
Мою цноту ти легко зламаєш,
Хоч такий неприступний я зовні!
Не торкайся! Подумай хоч трохи,
Які сіяти хочеш горохи
На моє ніжне тіло біленьке…
На моє ясне личко гладеньке…
Що твій пензель мені пропонує?!
Що нового для нас намалює?!
Дах, кохання, вікно, силу неба?!
Це було вже! Не хочу! Не треба!
Дай щось інше! Спекотно-гаряче…
Хай твій пензель – сміється! Не плаче!
Хай твій пензель нарешті ґвалтує!
І мене хай ніхто не рятує…
Я вбиратиму кожну краплину
Цілу ніч, цілий ранок і днину…
Я віддам тобі, бо дитину…
Бо дитину народимо спільно!
Хай у всесвіті житиме вільно!

м. Маріуполь, 15 травня 2012 р.

Твої очі навпроти
бачу,
Не сумую, не злюсь,
не плачу.
Просто в них голубінь
гаряча.
Не скажу, промовчу.
УтОну
У солодкій дикій
утомі -
У твоїх очах -
несвідомо.
Чи жива ачи ні,
невагома...

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Ти з’явись не до речі. Раптово.
Ніби примха зненацька прозора.
Ніби крига січневого моря.
Щоб я вкотре була не готова.
Щоб рушник на вологому тілі
Не тримався так міцно і пружно.
Через двері щоб вітер потужний
Оголив всі post-скриптуми білі.
На засмаглих щоках несуттєві
Щоб розсипались зморшки від сміху.
Подаруй мені втрачену втіху.
Симетричну, гарячу, миттєву.
19.07.2012

За мить до ... ти відкрила очі..
Спалила сумніву мости.
Почув як погляд твій шепоче-
Тримай міцніше.. не впусти
Ні краплі з ніжного бажання..
Що мов метелик мерехтить
Над теплим вогником кохання..
Не впущу... ти відчуй.. за мить...(2012)

Ти знаєш... навіть соромно писати...
Про те ... що в ніч наснилося мені...
Я червонію .. блідну... пригадати
Незручно що прийшло в такому сні...
Не я ... ти уяви в твоєму тілі...
Якраз чомусь все було навпаки...
Вдивлявся в твої очі ніжні сірі..
І погляд був закоханно легким...
І раптом здивувався протилежним
До того незнайомим почуттям...
Ввела себе у мене обережно
Зарухалась в мені таким життям
Теплом проміння обпікаючи присутність
Метеликів будила в животі
Тепла і ніжності бентежила сукупність...
так добре ще ніколи у житті
Себе не почував... та сон скінчився
Раптово...так вже й більше не заснув..
Не знаю... може в ньому і повчився
Як цінувати почуттів твоїх красу....

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Румянцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Ти навпроти..ти не проти
Погодитись впізнати далі
Те що в думках вже без вуалі
Моїх..натягнутих мов дроти.
Обмеження вже без конвою
Невтриматися у моралі
Кричать мені твої коралі-
Щоб був сьогодні лиш з тобою...
Розкидані в кімнаті шати
Ми розмовляєм лиш тілами
Безслівно ділимося снами
Не обіцяючи кохати.
Тремтять захопленністю плечі
Доки півзвуком з уст не вийшло
Що часу нам немає більше...
На місто опустився вечір.
І я б не проти..й ти б не проти
Себе розмножити й ділити
Та не разом прийшли в це літо
І хтось тебе..або когось ти
Сидиш навпроти
Вже не проти.....

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Рум'янцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

В мартовские иды крепчают силы
Так, что и калека берёт протез.
В мире нерешительных и немилых
Трудно заграбастать судьбы отрез.

В девушках загадочность и томленье,
Первая готовность сыграть в игру.
Нашему уставшему поколенью
Самое пора бы метать икру.

Мяу-мяу, прыгнем под одеяло -
Вот уж где и впрямь не видать рожна.
Дамы по светёлкам серчают вяло,
Что весна прохладна и не грешна.

Побывав в двунадесяти постелях,
Сольвейг с Ярославной невинны сплошь,
Плачут: с горя путаемся в неделях!
Говорят: что замуж нас не берёшь?

Говорят: нас много, дяучын нестарых.
После нас - останешься невредим.
О твоих достоинствах в кулуарах
Мы потом по-бабски поговорим.


2012