Все в піднесеному стані,
Пташка рветься у політ
І співає на паркані
Пісню березневий кіт.

Що тепло уже за гаєм,
Що на річці скресне лід,
Йде весна - про це співає
В пісні березневий кіт.

Мають люди думку грішну:
Це лише котячий флірт,
Що, мовляв, так кличе кішку
Хитрий березневий кіт.

Кішку - це само собою,
Та її, хай знає світ,
Милуватися весною
Кличе березневий кіт.

...Біліли перса. Пахло тіло
Ромашкою і чебрецем.
Чеканням раю палахтіло
Її зрум'янене лице.

Якесь шаленство їх проймало,
Кидало в цей чуттєвий рай.
“Отак! О, так… — вона благала. —
Кохай мене… Іще… Кохай!..”

Він любував розкішне лоно,
Спивав нектар жаги сповна.
Звиваючись в його полоні,
Згорала в пестощах вона…

О, ця жадана мить єднання,
Коли зникають “я” і “ти”.
А є лиш “ми”… І зірка рання…
Ще б тільки… раю досягти…

2010

Коли вмикає ніч зіркове світло,
Я думаю про тебе ненаситно.
В уяві бачу я родзинку в тобі
І їм очима апетитну вроду.
Я починаю з ніг. Струнких. Чудових.
І запиваю з джерела любові.
Їм і пупок, уста, лебідку-шию…
Я їм тебе, а сам божеволíю!
І вже не можу я тебе не їсти,
Таку м’яку. Духмяну. Ніжну. Чисту…
І ось десерт – твої солодкі груди,
Мов два желе на сніжно-білім блюді.
Ковтаю той десерт і задихаюсь.
Передихну хвилинку й знов ковтаю.
Для мене ти – це найсмачніша страва
В реальнім світі і в краю уяви.
Отож, як ніч зірок вмикає світло,
Я думаю про тебе ненаситно.

Кохання скапувало потом
Із розпашілих наших пліч.
Вдихав я спрагло запах плоті...
Так завжди пахне грішна ніч.
Я висікав кресалом шалу
Із тебе іскорки вогню,
Допоки не сточив кресало
Й не запалив в тобі зорю.
Була ти в зорянім польоті,
А я упав тобі до ніг...
Кохання скапувало потом
Із розпашілих пліч моїх.

Подумав я: вона - змія,
Але краса - то сила!
Вночі вона була моя...
На другий день - вкусила!

Спекла пиріг. Хай думають, що свято.
Цей понеділок зовсім не важкий.
Я розв’язала сумнів на халаті.
Біжи крізь лютий просто навпрошки.

Біжи чимдуж. В замети і морози.
Повз метушню з імен і голосів.
Я вже стою босоніж на порозі.
Наш діалог почнеться не зі слів.

Впаде зима на вимиту підлогу.
Хай буде чай зі свіжим пирогом.
І понеділок, пружний та вологий,
Вечірнім зойком зникне за вікном.
2.02.2013

Маг і чаклун, мольфар і чарівник,
осінній перелесник, лісовик, чугайстер?
Чи ворожбит, відун і градівник,
алхімік і звіздар? Ні! Ти – кохання Майстер…

Лечу в бездоння пристрасті зіниць, -
Ріка цілунків-чарів нами ще не спита…
Торкнутися б одвічних таємниць…
- Ти – Майстер! А хто я? Кохана - Маргарита?…

Хто я для Тебе: мабуть, не Сафо…
Можливо, - вічно юна пристрасна Джульєта?
Чи, може, Мавка?.. То, направду, – хто?
- Ти… Муза! Серця і душі… й життя Поета…

У пристрасті оголеній,
У ритмі твого збудження,
Торкнувшись поглядом очей,
Душа співає «до-ре-мі»,
Рахую твої рухи я
І «хочу» рветься аж з грудей…

У місячному відблиску
Уста палкі охоплюю
Цілунком, що зриває дах…
Солоні краплі ніжності
Роси твоєї хочу я
Відчути на своїх губах…

Шалено серце стукає,
Бажання хвиля котиться
Донизу… Відчуваю жар…
Чекати втіху мука є,
До мене ти приходь – і все…
З тобою, любий, бути – рай…
2013

Я б хотів багато-багато дощу,
Щоби він за вікном шепотів про тебе:
Як ти водиш волоссям мені по плечу,
Як ти тихо шепочеш мені: «Не треба»,

Як в долоні ховаєшся від грози,
Як спина застигла, мов свіжі лози…
Щоби цей осінній напівпаразит
Ні краплини не нагадував сльози.

Я б хотів багато-багато води,
Щоби змила все, що було до тебе.
Я хотів би дощ. І він йде сюди,
Бо у тебе очі – а в нього небо.

Чомусь фантазії усі
кружляють лиш навколо тебе,
як Сонце обертом осі
на вертелі наколоте. Без
сумнівів не зміг заснуть :
дивлюся в ніч ,читаю Канта,
та розум мучить долі суть
і годі знати гірше ката.

Ти так підступно підійшла
і все нараз загородила,
пощезла грань добра і зла -
постала світу третя сила.
Чи це кохання, чи така
забава, схожа на кохання,
єднає міцно, на віка ,
два полюси світосприймання.

І я, затиснутий між цим
абстрактом спільного тяжіння,
знавець потайливих місцин
і зон бажання і жаління,
не можу навіть ворухнуть
частиною якоюсь тіла -
зворотній ще відкритий путь –
щоб не злякалась ,не злетіла.

Так, я- маестро, ти в руках
моїх лише знаряддя –скрипка.
І кожен рух мого смичка
не тільки половиці рипа .
Ні ,я – мисливець, ти – трофей,
повішений на дошку слави.
На капелюшок кожна з фей
скубнути мріє пір`я з пави.

Тобі лиш - погляд.
Мені лиш: Так...
Нас тільки двоє
А ніч одна
Волосся в хвостик
А може й ні?
Навіщо поспіх
Ми тут самі
День ще не близько
Нам не до снів
І наче кішки
Мов навесні
Тобі лиш одяг
Зібрав й пішов
Так треба: Досить!!!
Але...
Show must go on!

Зорями танго танцюєш,
біло-плямисту вуаль
легку тріпотно відчуєш,
чаром сплетеш пектораль.

Родимок свіже сузір’я,
губи – фіалковий смак,
сорому зІрвеш ганчір’я,
срібновідзвонний цей такт.

Танець мов з давньої фрески,
снів вознесіння кульбаб,
рухи – ескіз арабески,
дотиків райдужних раб.

Раб добровільного танго,
танго п'янкого твого...

03.11.2012

Ти збуджена, ніби вечір,
Що пестощі не ховає,
А хвилями котить пристрасть
У гнізда казкових птиць.

Ти збуджена, наче літо,
Що ластиться в босі ноги
Хвостом, що стоїть трубою
Й муркоче сметані рай.

Ти збуджена, ніби вітер,
Що прагне в усі шпаринки
Й шепоче на вухо чари,
І грає на флейті мрій.

Ти збуджена, наче осінь,
Що вже не ховає жару
Й свої розпашілі щоки
Не хоче ховати в «ні».

Ти збуджена і в шаленстві
Бажання на мене схожа
І диханням, що аж плавить
Ночі гіркий шоколад.

У збудження меж немає,
Ламається відстань легко
Неначе сірник до свічки
До мене несеш вогонь.

23.10.12

Тіла гладенька пудра,
бронза нічних спокус:
я – твоя камасутра,
ти – мій палкий індус.
Пристрасті аритмія:
Ра закипає в нас -
злилися дві стихії
ритмікою стегна…
Що нас чекає завтра,
знає лише весна:
я - твоя Клеопатра,
ти - мій ковток вина.

Приготуєш мене на сніданок,
Зголоднів чарівний мінотавр,
Просто млію від цих лихоманок,
До жаги добираючи барв.

Ти мене перемішуєш ніжно,
Реміксуючи: груди – живіт,
Не знімаючи дивну білизну,
Усе нижче смакуєш бісквіт.

Твій лукавець насититись хоче,
Розпашілий юнацький запал,
Так би тліти з тобою щоночі!
Ангел ти? Божевільний шагал!

Переповниш космічними зорями,
Я продовжу лукаве: „Кохай!”
Кулінарними станемо бранцями,
Мій Парісе! Прощай Менелай!

15.10.2012

Побачення
І спалахи -

Меткі
Пекучі
Блискавки...

В безодню духу
Падали
І воскресали
Близькістю.

...Відмарені,
Ввижалися
Тонкі пітні
Лопаточки.

О світе, -
Сліду,
Жалости!

Акорди-
Сни
Стаккатові*...


2012


*staccato - музичний термін, італ. Означає швидке уривисте виконання.

Краплинами пестливої туги
повз вуст стікати аж до низу,
ти завжди був мені не до снаги,
та підпалить завжди кортіло цього хмизу.
Підкорена і зваблена була,
і постіль рвали рухами п’янкими,
без сорому кохалась та кляла
своє безсилля перед дотиками цими.

27.05.2010

Не заперечу присутності наших тіл.
Скапаю воском тихо і буде тепло.
Можеш молитися плакати. Всі святі
Чують тебе сторінками Бібліо_теки.
Вийди з води. Берег чекає тебе.
Можна кохатися тихо, стиснувши пальці.
Можна відтяти Адамові кілька Re:бер
Чи називати його (не)найкращим коханцем.
Мокра і п’яна, гойдаєшся ти, мов тінь.
Запах від тебе наче від аромолампи…
Не заперечу себе в кожному з наших тіл.
Не заперечу… Але й не спростую
…жартом.

задуємо вечір,
відкинемо речі,
не буду перечить…
здивуй моє серце-
запалене скельце -
бо згасне у скерцо
роз`ятряних терцій…

2010

Я, як вовчиця, від самотності завию,
в моїх думках твій образ ще не зник,
скляний цей погляд цілунками відмию,
до почуттів вселенських ти не звик.
Я – біла кішка, я – німа принада,
чарівний дзвін у темноті ночей,
хай теплиця життям своїм лампада,
й лягає тінь любові від очей.
Моя душа без тебе помирає,
лиш тіло залишається для тління,
бо правда вже давно на дно скидає,
а пурпурові мізки до прозріння.
Я та ж самотня, пристрасна вовчиця,
як хижий звір, на жертву я чекаю,
не знала жалю, лиш сльоза-водиця
тепер супутниця моя: тебе жадаю...

5.09.2010

Збудуй мені Едем в своєму серці,
де ми жили б не голі,а відкриті,
і посади там Дерево любові.
Хай родить вона яблука налиті.

Та не пускай туди змію повзучу,
щоб не точила яблук того древа.
Хай там живуть, як в давній добрій казці-
Король - то ти, і я - то королева.

2012

Палали в полум^ї листи
тієї ночі.
Це відходили назавжди
мрії дівочі.
Я півжиття жила колись
листами тими,
тепер горіла у вогні
разом із ними.
А раптом ще врятую все,
вогонь задую?
Задула. Клаптик у руці,
а там - "Цілую".


2002

Забула погасити світло
в минулім наших почуттів.
Так ясно там і так там вітряно,
неначе ангел пролетів.

Моє життя багато років
освітлюється тим вогнем.
Горить, немов зоря висока,
навіки втрачений Едем.

2012

Не торкайся мене, як не знаєш,
Чого прагнеш від мене сьогодні!
Мою цноту ти легко зламаєш,
Хоч такий неприступний я зовні!
Не торкайся! Подумай хоч трохи,
Які сіяти хочеш горохи
На моє ніжне тіло біленьке…
На моє ясне личко гладеньке…
Що твій пензель мені пропонує?!
Що нового для нас намалює?!
Дах, кохання, вікно, силу неба?!
Це було вже! Не хочу! Не треба!
Дай щось інше! Спекотно-гаряче…
Хай твій пензель – сміється! Не плаче!
Хай твій пензель нарешті ґвалтує!
І мене хай ніхто не рятує…
Я вбиратиму кожну краплину
Цілу ніч, цілий ранок і днину…
Я віддам тобі, бо дитину…
Бо дитину народимо спільно!
Хай у всесвіті житиме вільно!

м. Маріуполь, 15 травня 2012 р.

Твої очі навпроти
бачу,
Не сумую, не злюсь,
не плачу.
Просто в них голубінь
гаряча.
Не скажу, промовчу.
УтОну
У солодкій дикій
утомі -
У твоїх очах -
несвідомо.
Чи жива ачи ні,
невагома...

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Ти з’явись не до речі. Раптово.
Ніби примха зненацька прозора.
Ніби крига січневого моря.
Щоб я вкотре була не готова.
Щоб рушник на вологому тілі
Не тримався так міцно і пружно.
Через двері щоб вітер потужний
Оголив всі post-скриптуми білі.
На засмаглих щоках несуттєві
Щоб розсипались зморшки від сміху.
Подаруй мені втрачену втіху.
Симетричну, гарячу, миттєву.
19.07.2012

За мить до ... ти відкрила очі..
Спалила сумніву мости.
Почув як погляд твій шепоче-
Тримай міцніше.. не впусти
Ні краплі з ніжного бажання..
Що мов метелик мерехтить
Над теплим вогником кохання..
Не впущу... ти відчуй.. за мить...(2012)

Ти знаєш... навіть соромно писати...
Про те ... що в ніч наснилося мені...
Я червонію .. блідну... пригадати
Незручно що прийшло в такому сні...
Не я ... ти уяви в твоєму тілі...
Якраз чомусь все було навпаки...
Вдивлявся в твої очі ніжні сірі..
І погляд був закоханно легким...
І раптом здивувався протилежним
До того незнайомим почуттям...
Ввела себе у мене обережно
Зарухалась в мені таким життям
Теплом проміння обпікаючи присутність
Метеликів будила в животі
Тепла і ніжності бентежила сукупність...
так добре ще ніколи у житті
Себе не почував... та сон скінчився
Раптово...так вже й більше не заснув..
Не знаю... може в ньому і повчився
Як цінувати почуттів твоїх красу....

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Румянцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

Ти навпроти..ти не проти
Погодитись впізнати далі
Те що в думках вже без вуалі
Моїх..натягнутих мов дроти.
Обмеження вже без конвою
Невтриматися у моралі
Кричать мені твої коралі-
Щоб був сьогодні лиш з тобою...
Розкидані в кімнаті шати
Ми розмовляєм лиш тілами
Безслівно ділимося снами
Не обіцяючи кохати.
Тремтять захопленністю плечі
Доки півзвуком з уст не вийшло
Що часу нам немає більше...
На місто опустився вечір.
І я б не проти..й ти б не проти
Себе розмножити й ділити
Та не разом прийшли в це літо
І хтось тебе..або когось ти
Сидиш навпроти
Вже не проти.....

В долоні келих білого вина...
Час наодинці проведемо з ним ми.
Ти не зі мною,але й не одна
Смакуєш враження від нової білизни...
Прозорість зачаровує наскрізь
Приваблює присунутись назустріч
Непоспішаючи росте бажання вісь..
Уже без сумніву - чи любиш чи не любиш...
Все на тобі волає від кутюр
Тремтять навпроти суміші емоцій
Ця увертюра найсолодша всіх тортур
Ну,сміливіше,що з тобою,хлопець?!
Дотик за дотиком стежиною веде
Звільнити щоб від чар півсонець обруч.
Заплутався...застібки де ж ці?Де?
Лягла білизна...тіла твого поруч...
Зітхання й рухи злилися у ритмі
Бажань гра розчинилася у часі...
Обоє знаєте як віддано любити
У просторі позицій-варіацій...
Вдивляєтесь у пів закриті очі…
Шепоче він..і ти йому шепочеш…
Розчулено..звабливо ..ніжно-тихо…
Вдих-видих..видих..видих..видих...видих....
Відкрита пляшка білого вина,
Яке сьогодні вип'ємо нарізно...
Рум'янцем зашарілась білизна
Уперше вдягненої й знятої білизни.....

В мартовские иды крепчают силы
Так, что и калека берёт протез.
В мире нерешительных и немилых
Трудно заграбастать судьбы отрез.

В девушках загадочность и томленье,
Первая готовность сыграть в игру.
Нашему уставшему поколенью
Самое пора бы метать икру.

Мяу-мяу, прыгнем под одеяло -
Вот уж где и впрямь не видать рожна.
Дамы по светёлкам серчают вяло,
Что весна прохладна и не грешна.

Побывав в двунадесяти постелях,
Сольвейг с Ярославной невинны сплошь,
Плачут: с горя путаемся в неделях!
Говорят: что замуж нас не берёшь?

Говорят: нас много, дяучын нестарых.
После нас - останешься невредим.
О твоих достоинствах в кулуарах
Мы потом по-бабски поговорим.


2012

Очі твої розпусні, губи твої гарячі
Серце моє полюбить, тільки душа заплаче.

Схиблені на коханні, що ми з тобою стріли?
Вдарили млосно в груди перс захмелілі стріли.

А бистрина безсмертна вже понесла до висі...
Хто з нас оце, ласкавко, в сіті гріха вловився?

Не відпуска від себе струм конвульсійний тіла...
Разом літати легко. Ти ж цього так хотіла...

4.07.2012

моя купіль небо увібрала...
а серпанок червня вечоровий
загубив на мить в пахучих травах
розчинив розбестив загадково

в м’яті ялівцю і розмарині
ніжаться важкі налиті груди
вітерець у пом’ятій свитині
делікатно подихом голубить

теплий дощ торкається звабливо
кінчиками невидющих пальців
мерехтить лавандове світило
у самотній наче я альтанці...

тіло мліє від дурману літа
у чеканні порція отрути
солод спогадів примушує тремтіти
спробуй у луні мене почути

виглядатиму молодика з-за хмари
хай стрічає божевільні танці
зрадимо по пригорщі нектару
у самотній наче ми альтанці...

Хитка п’яна хода юнацького кохання,
лоскоче по щоці мереживом, регоче,
і напрямку не відає, і припадає до руки,
шукаючи собі у чомусь рівноваги,
та не знаходить, ні, тиняється, позбавлена наснаги,
бере, що є, а потім викидає, мучиться, лютує,
й не зна, куди себе подіти, як нема навколо світла,
весна не йде вже стільки років, мерзнуть ноги,
чорні кроки мерехтять снігами від омани до омани,
вмивається сльозами з неба біля рами…
і не зна, чого чекати, де шукати, де знайти.

Натішитися літа кольорами
в брехні камінних жорен у млині тіснім
дано не було, обіцянка більшого жевріла,
випалювала стиха клапани серцеві,
цигаркою пихтіла електронною, туману
наганяла, так допомагала пережити хід війни…

Допоки не настали теплі дні,
бальзам коли наклали в рани,
загоїли огризки поцілунків на губах
й жагу тілесного торкання втамували,
і з язика гіркоту витерли, і страх
із нервів кінчиків забрали – два крила,
м’які та білі, ока два каро-зелених
й ластівка на березі чола – відлуння Фріди,
я досі достеменно не пізнав
їх загадки, відкритої назустріч,
течу лише широкою рікою в снах,
загорнутий в долоні, поки не розбудиш.

Прикоснися- и я прикоснусь...
С жаждой в теле к тебе потянусь.
Пусть охватит тебя непокой-
Ты всегда был и будешь такой!!!
Пусть усталости сладкий посыл
Станет вестником чувственных сил.
Пусть разлуки ушедшей оскома
Станет самой приятной истомой...
Чтоб в интимной игры суматохе
Захлебнуться любовью на вдохе!!!

Я кличу твій коштовний інтелект
Своїм, як свіжий хлібчик, теплим тілом.
Щоб оживити монумент поміж газет
Малиново-спокусливим прицілом...

Торкнутись подиху зухвалим вітерцем
Артерії пульсуючої змійки
І заманити в поцілунки похапцем,
За мить додолу опустити війки...

Твій гумор, як животик мій, плаский
Мені ятристі стріли делегує.
А ти притишено ігристого налий...
О, бачу (знаю), що уже капітулюєш!

І застрибали фрази. Водограй.
Туманами окутались.... Розмились...
І ти стоїш перед порогом в рай,
Де нас лиш тільки двоє залишилось.

Отче наш, насущний дай нам хліб на
День, що знявся в небо голубе.
І хоч ти до ангела подібна,
Хочу цілувати я тебе,

Хочу чути твій щасливий стогін,
Насолоди сонячної схлип…
Може, відмолю свій гріх у Бога:
Ти мені насущніша, ніж хліб.

23 лютого 2012 р.

...Як заходила в річку – груди світилися молоком,
Пипки, як писочки, пнулися вгору, до Місяця,
А він – соромітник! – у шпарочку хмар підглядав
За стегнами, що гойдалися і відливали матово,
За махою оголеною, що вийшла на лови…

- Гой-я, гой-я, - руками відганяла рибок вертливих від лона розпаленого,
Живою водою гоїла жагу свою жіночу, жалку, жалючу…

Гойя дивився з неба примруженими очима,
Скельця його окулярів пускали зайчиків-бісиків,
Що стрибали на воду й ловили її за коліна….

В'юнке чорне волосся ручними вужами розповзлося по плечах,
Утекло з серпентарію зачіски на волю вільну,
Уляглося на груди високі, як на підводні скелі…

Постеля ріки кликала прохолодою – ляж на мене!
То й лягла.
Попливла, загортаючи простирадло хвиль під ноги розпусні…
Так манила у вершу свого лона розпаленого
Золотого в'юна, Королевича зачарованого,
що жив попід чорним каменем, аж на самому дні…
…
Гостра стріла його тіла, випущена невидимою тятивою,
Мчала вгору, назустріч білому тілу вершниці,
Що осідлала ріку пристрасті,
Що ловила у вершу лона
Прудкого в'юна
Нескінченної травневої ночі…

нотки
светлячки души
кроткий
антураж туши
губы
родники любви
любо
пригуби лови
скользкий
переход на ‘ты’

сколько
на губах мечты
столько
на слова удил
только
мы одни и пыл
в пальцах
леденцах для ласк

сальса
зал закрытых глаз
сладкий
перебор щипок
гладкий
переплёт рук-ног
дольше
слишком выдох жгуч
дальше
стрелки не бегут
тая
не таясь пленя

раем
дышит простыня
стёкла
затекает луч
тёплый
на письме сургуч
шторы
ледники молвы
море
мотыльков шальных
ребус
из семи не_я

небо
на висках роясь
стелет
под качельный хит
тела
невесомый титр
тонкий
есть о чём молчать
окнам
берегам луча

выси
открывайтесь вновь
визой
для души родной
в диком
этом всплеске ‘да’
с криком
что лишь воссоздал
бойкий
правселенный взрыв
в койке
под пружинный срыв
с точек
ногтевых с плеча
речкой
разливной в свечах
кожей
отдаляясь в сласть
позже
утоляя страсть

что же
за отсчёт на бис
сложен
на волнах любви
этот
внеземной эфир
света
непорочный мир
царство
светлячков зажгись
здравствуй
воплощенье в жизнь

16 Мая, 2012

Щастя насправді у зовсім простих речах –
Прокинутись серед ночі – і дивиться на тебе,
Як лице твоє через примружені жалюзі світиться ізсередини,
Як сни твої водоростями тонкими колихаються у кімнаті,
Наповнюючи мене ніжністю невимовною,
І тоді я торкаюся пальчиком твоїх вуст привідкритих –
Хочу зловити ниточку твого дихання,
Того прудкого повітряного змія-спокусника,
А він не дається, тікає, пручається –
Ловлю його навперейми ротом – мііій...
І ти прокидаєшся, виливаєш на мене потоки ніжності,
торкаєш губами ожинові ягоди на моїх грудях,
пестиш руками живіт і стегна, тож метелики в лоні вже
не можуть всидіти, бо ти - всюди, в тілі моїм і в душі,
я забуваю себе, розчиняюся в хвилях твоїх, насолодо моя,
нагородо моя, омріяна і така неочікувана...
Щастя насправді таке просте: чути твій голос, не розуміючи слів,
смакувати твій запах, твої доторки, твої пружні рухи, колисання твої,
твою сіль, що змішалась з моїм молоком...лежати знеможено
слухати спів світанковий пташок, занурюватися в сон, випірнати,
радіти, що ти не приснився, що ти біля мене, що ти - мііій...

У молитві очей світло любові духмяніє,
Незвіданною ніжністью лілеюче ложе живе,
Коли одна долоня іншої торкнеться
І одежу ніяково скине тепло потайне...
2012р.

Із Мі в пентатонічній гамі
Складався блюзовий момент.
Вона, затиснула ногами
Цей чоловічий інструмент.

Гітара пристрастю вібрує,
Тримає нерви на межі,
Майбутнє змішує й минуле,
І рве із грудей зойк душі.

Палка, натхненна, розпашіла,
Мабуть не спала сто ночей.
Струна від дотиків бриніла...
І ось - немов би п'ять мечей

З гітари звуки викресають.
Як лава полум'я тече...
І знов немовби водограї -
І лише чортики з очей

Невпинно стрибали по залі
Жаринками серед золи.
Когось вони між нас шукали,
Та так, мабуть, і не знайшли.

Сливовий цвіт пахне мені чоловіком (себто, мужчиною) –

Його руками – немов гілками, його кремезною спиною,

Дотулитися до такого – прорости, як прищепа, врости у душу і тіло...

Сливовий цвіт опадає на голову білим-біло,

Цвіте все нараз! Вишні та яблуні, сестри-черемхи, такий нюховий екстаз,

Що голову зносить! Хоч носа не потикай із хати!

Ой... Каштани... Аж кров прилинула... Так багатоооо....

Як на ярмарку марнославства – понаставляли сторчма у небо свічки звабливі,

а звідти сюніч метеорна злива та сяйво місяця таке, що аж-аж!

яка ж то я буду, мій цвіте сливовий, щаслива, мій кучерявий каштане,

ти зауваж, я вже не та - лань полохлива, вивірка, що хутко так скаче з сосни на сосну

Хитну своїм станом тобі звабливим і не засну та і тобі не дам спати,

мій цвіте звабливий, моя памороч, мої чари-уроки...

Я цілуватиму кожну твою пелюстку до забуття,

до розчинення у нірвані твого кохання...

Навесні ніяк не можу заснути,комарина-ж-ти-муха-ж! А ти?

Товчуться під вікнами маруди-зануди-гертруди-похітливі коти,

Ще з березня – день у день, як на роботу!!!! І що ж їм усім досі мало?!!!!

Ня-я-я-я-яв!!!! Роздирають душу на клаптики, ніби моє покривало

Кігтями гос-с-с-с-стрими, як с-с-с-скальпелем – вжить-вжить-вжить –

Ріжуть-шматують сни мої еротичні, такі дотичні

До вересків за вікном....

Хотіла б я знати, а чим сниш ти?

Чи бачиш мене, розпашілу, з обличчям щасливим, з грудьми,

які тужавіють від погляду твого, від торку готові соком зійти?

Чи бачиш як йду по росі від тебе, як купаюся довго в молоці

туманів на луках наших духмяних, п'яних від Еросу споконвічного,

що восресає щораз на Великдень?

Бачиш, коханий, бачиш, бо живемо в одному сні,

бо у дні оці знавісні, дихаємо повітрям єдиним,

п'ємо одне молоко, ходимо босоніж бо одній росі,

хоч і живемо за сотні миль, мій єдиний, рідний мій...

килим зелені і квіти...
вже бузок прив`яв,
зачаровані, мов діти,
погляд сам на сам.

сонця лагідність турбує
руки і серця,
може, це усе богиня ,
Ладо і весна?

витинання поля маків,
небо й очі - синь:
грози прийдуть,
будуть сльози -
барвінковий вир.

у нахмареність
тривожно
заглядає ніч
буде юно і бентежно
місяць гнати пріч.

фетром очі приховає -
любощів сповна!
лине дзвінко у коханні
ніченька земна

02.05. 2012

Сухе життя вже не дає
Мені заграти…
Сухе дитя, сухотно б’є
Сухій гітарі вже не грати…

Я лину в музику – чудову
Лише у снах…
Лише почую суху мову –
Прокинусь, їде дах.

Моє життя незграбно суне –
Не йде, не лізе, не пливе
Суха дорога, сохну я –
Чи вистачить мені життя?

Щоб стати кращим, стати кращим!
І завжди мати зсохлу душу, -
Яка не має співчуття
І ось усе моє буття…

Ти знав де моє вікно
з краєвидами літнього моря
пережита давним-давно
наче кадри старого кіно
не повториться та історія

там на березі твій фрегат
я здавалась тобі без бою
розкриваючи зміст принад
розбиваючи хвиль каскад
сукня падала наче Троя

ти як море уже приручав
мене дику тропічну пристань
до самотності років триста
кожен камінь тоді кричав
Одіссей буде далі плисти

густіє терпіння і чорні тужавіють вина
і губи твої так пасують вечірньому склу
що плине крізь вечір як музика втомлена плине
крізь твій комірець і крізь пальці твої по столу

всміхайся мені хай усмішка нічого не значить
хай гості не знають що тут куштували вони
не чорне вино а твої перепливи гарячі
червоні рожеві і напівсолодкі тони

покинемо їх і ходімо в альтанку під небом
вже там я нарешті вдихну твоє темне амбре
вже там ти мені і сумління і сукню розстебнеш
і щось у мені тої миті напевно помре

бо я таки зважусь і тяжко із тебе добуду
всі присмаки чорні якими зітхав виноград
хай сонце сідає хай довго ще вгадують люди
яке ж то вино розлилося як море на сад

й коли наче лози у небо вростуть мої ноги
коли я об тебе вже серце своє обдеру
я врешті скуштую тебе моя вічна знемого
моя найгустіша моя найсолодша з отрут

коли крім амбре на тобі вже не буде нічого