небо стікає дощем, а в тебе такі голубі очі -
ніжні-ніжні, тендітні і пустотливі, як дитинне море,
що легкою хвилькою лоскоче піщаний берег і втікає,
недозріле для бурі, але уже грайливе, як молоде вино

ти хитро усміхаєшся і розцвітають проліски у моїй уяві,
а зелене листячко очей тріпоче цнотливими поцілунками,
весна прокидається і спраглим березовим соком входить у вени,
знеможені довгим чеканням і холодними зимовими вечорами

тужавіють бруньки в обіймах квітня_молодця, грудям затісно в оковах
і ти вивільняєш їх, спиваючи першу пíну розквітлого бажання,
бажання дихати сильніш і гучніш розбурханого моря і весняної квітки,
котру ось-ось зірве молодий сильний парубок_вітровій

зелене і голубе єднається, сплітається і вростає одне в одного
облітають пелюстки, не в'януть квіти - народжується нове життя

2012

я хотіла сьогодні цілу ніч блукати з привидами
пити чай під крилами нетлів
торкатися кінчиками пальців своїх брів
бути елегійною бути фортепіанною бути нічиєю

та в моє вікно полилося червоне вино
забруднило фіранки забруднило підлогу забруднило зір
по підвіконню ковзали тендітні малахітові равлики
а за ними шелестіли згадки твого меланжевого волосся

я так і сиділа на віденському стільці схиливши плече
тримаючи в руках чашку чаю
я пам’ятаю як мій шалик падав складаючись синіми пружками по підлозі
я пам’ятаю точні рухи твого взуття по паркету
мені здавалося що воно шоколадне
мені хотілося скуштувати твоє взуття

ти був елегійний ти був фортепіанний і ще нічий
у костюмі офіцера спеціально для полонезу мимовільно для заздрощів
я незчулася як почала летаргічно пити вино і крадькома облизувати помаду з бокала
ти танцював зі своєю уявною партнеркою і то була не я
ти танцював безболісно і відсторонено
але широкий білий пояс на твоїй талії видавав що ти танцюєш для мене
він так гаряче дисонував так болісно світився що я напевно загубилась

то напевно була осінь бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а за снігом угадувались пари в жовтому листі і прожилках меланжевого волосся
я лежала посеред величезної зали і чомусь нервово зминала шалик
дзеркала відбивалися в дзеркалах і зала здавалася безкінечною
тисячі твоїх ніг пружинили тисячі моїх сердець піддавалися
літали білі і червоні птахи

то напевно була весна бо за твоєю спиною йшов білий лапатий сніг
а твої вуста цідилися крізь люстри як зелені пагони
я тремтіла посеред зали торкаючись крізь синю сукню своїх колін
дзеркала відбивалися в дзеркалах і я побачила твою уявну партнерку
тисячі білих спідниць пурхали метеликами і моє серце стало безкінечним як вони
літали жовті і чорні птахи

то напевно було літо бо за вікном на терасі снідали декілька людей
а за людьми розлягалася ріка вільна як дихання твоїх голих пліч
я ще була посеред зали а навкруг валявся твій одяг скалками чорного мармуру
дзеркала відбивалися в дзеркалах пахло солодом і зеленими яблуками
тисячі твоїх пальців летіли стрілами і вгрузали мені в груди
моє серце літало меланжевими птахами

ти напевно цілував мене в шию бо губи твої звучали брутально як Сальєрі
ти напевно затоплював мене стегнами і дихав благально як Массне
я напевно впізнавала тебе розлита як червоне вино по паркету

я жалкувала за поясом який так туго обхоплював твою талію
я жалкувала за сорочкою і краваткою
я зовсім не хотіла пестити твоє голе тіло і віддаватися йому
я зовсім не хотіла аби ти пестив моє голе тіло і володів ним

я хотіла тільки цілу ніч дивитись на болісні дисонанси твого волосся
я хотіла дивитись як напружуються твої стегна під чорною тканиною
як твоя гостра кров перетікає у щілини повітря і проникає в мене
як рухається й сяє твоє недосяжне твоє шоколадне взуття

я згодна сьогодні цілу ніч бути твоїм привидом
кожним відлунням у кожній віддалині
кожним диханням твого меланжевого волосся
кожним світлом яке вмерло на паркеті
кожною тінню твого руху

одягайся
я хочу тебе

липнуть смокінги в танці
до шовковості жриць
а на розсипах вранці
у туманність зіниць
сигарета і кава
разом падають ниць

о, спокусливе ложе!
хіть в обіймах смоли
простирадлами пекла
рвала ніч на шматки

...мліло сонце об тіло
а воно наче хмиз
тільки мить - і згоріло б
день сміявся: "ще спишшш?"

2012

Колись у лісочку, в бані ,-
там декілька їх стоїть ,-
я гладив плечі коханій,
дивився в очі її.
І пив її свіжу вроду
так ,наче вже безліч днів
не бачив я ,спраглий ,воду,
за винятком дещо снів.
І дихав її диханням
жарким ,чи там парко було ?-
та тішився тим бажанням,
що десь у душі росло.
І думав її думками,
чекання губ зупинив ,
лише своїми губами,
піднявши із глибини
щось надзвичайно-чарівне.
Можливо це є любов?
Моя кохана царівна ,
коли ти прилинеш знов?..
Відкрий мені ще не знані,
таємні царства свої…
Я гладив волосся коханій ,
прекрасне тіло її…

2011

В поцелуй запутался и пропал.
От неё и снова к ней - путь недлинный.
Сколько б ни развенчаный - идеал,
Сколько б раз ни ранена - всё невинна.
У неё в ногах - наизнанку крепость.
У неё на дне - запоздалый эпос.

Кто, и почему, и в кого пророс,
В снах определяется несомненно.
Зеркальце - античнейший парадокс.
Слушай, это ж сам ты глядишь из пены.
Девушка посмеивается из ребра,
Сердце выкарабкивается из бедра.

2011

рішення на монетці
два близнюки-орли
бій стоджерельний серця
світло на світ пролив

як подається тиша
то роздається скрип
ноти пружинні кришить
ними частує риб

праісторичну чутку
з царства проглядних шиб
шторний приплив на лутках
простір кімнат зашив

ось воно перехрестя
переплітання ніг
ти вже не перервешся
в’юнитись по мені

дикістю орхідеї
проливнем голосних
вкриті твої недеї
в жала медуз губних

те що дзвінке на дотик
ковзає і пала
і виростає в опік
в рай над_лляний тепла

ми ще малюєм сходи
і затираєм їх
ми ще без прав на подих
і без його країв

вище немає стелі
‘ви’ ще не звикло з ‘ти’
висохне ніч в оселі
в прихистку наготи

легко та обережно
ми у колисці тіл
ділимось на безмежність
всесвітом нам постіль

у колисанці пружній
нас пориває шквал
ніжність на двох і мужність
пломінь в очах і шал

21 Березня 2012

Приготую тебе на вечерю,
Пів на сьому (космічно, з вогнем),
І скуштую оголену фею
(Еротично-малиновий джем).

Ти намокнеш, як вранішні трави
(Кинеш поглядом через поріг),
Ти богиня кохання і кави,
Цілуватиму нижче (між ніг).

Ти принцеса ночей (асфодела),
Я грітиму щем твоїх вій,
І відкрию таємні джерела
(Нагадавши, що ти водолій).

Наш вібрато трощитиме сцену
(Вибиваючи небо у рай),
І, зустрівши спросоння Єлену,
Я почую від неї: "Кохай".


[4 листопада 2011 р.]

Тіло ночі
має червоні-червоні губи
чорного кольору,
великі сині очі
чорного кольору…
і гострі білі зуби!

Золоті кульчики у вушках – дінь-дзінь!
Перли-коралі на шиї – блись…
Зелену травичку чорного кольору
прим’яло
і нетерпляче чекало,
щоб аж злились…
в кольорові емоції
відтінки усієї ночі.
2011

худ.Ярослав Саландяк

Дозволь, кохана, опуститись нижче,
Минаючи дощем тендітний стан.
Хай тихий дзвін вуста твої колише
У сяєві любові без оман.

Лічить зірки на ангельському тілі,
У вигинах вмлівати до безтям.
Цілунки залишати майже білі,
Про подих твій співати солов'ям.

В твоїх очах світанки зустрічати,
І пити теплих рук гірський кришталь.
Шовкових марев сонячні плакати
У серце заховати під вуаль.

Дозволь коліна ружами вкривати,
І, небо прихиливши до повік,
Метеликом душі твоєї стати,
Крилатим пухом надвечірніх мрій.


[18 вересня 2011 р.]

Непомітно в життя увійшла,
Полонила і серце і душу
І про Вас зараз думаю я
І любити і мучитись мушу.

Вже спливають у вирій роки
І ні що цей політ не зупинить,
Але як зупинити ту мить
Коли ти була зовсім щаслива.

Чи коли ти сестрою була,
Чи маленькою донею з татом,
Чи в кохані щасливо жила,
Чи як ніжна і лагідна мати.

Знаю все це було без мене
Та я бачив твої щирі очі
І палали вони добротою
І палили красою охоче.

А коли виливали журбу
Чи ставали такі невеселі,
Значить взяла ти ношу важку
Берегині сім’ї та оселі.

Непомітно в життя увійшла,
Полонила і серце і душу
І про Вас зараз думаю я
І любити і мучитись мушу.

Ми з тобою такі молоді,
як сонцем налиті
медові яблука.
І я липка до Тебе
косами.
Ми покупані росами.
Повінчані травами.
Кучерявими
барвінками.
Купальськими віночками
кинуті у річку ми.
І духмянемо ватрою.
Перцевою м'ятою.
Розіллємось -
трембітою.
Ми розкинемось вишиванкою.
І застигнем лавиною.
Кара-Дазькою!
Божевільною...
Впадем тугою,
що колись ми були
такі молоді,
як сонцем налиті
яблука...

(Коктебель, 2005)

це ж Воскресіння Господи це Ти
ці явори як сумовита варта
о Господи чого ж спокуса варта
коли вона не варта самоти
ні самоти ні болю ні краси
хіба що дива ну хіба що дива
яке приходить тихо й незрадливо
якого за плечима не носить
воно тремтить і гіркне полином
воно голубить радісно й несміло
воно ж таке
а втім яке вам діло

яке красиве Господи кіно!

Коли дивлюся вглиб твоїх очей,
Я бачу небо у своїй блакиті.
Прийшло кохання враз тієї миті
Як наступає темрява ночей.

Все сталось так раптово і миттєво,
Що ти не встигла погляд відвести.
Блакитні очі,здатні з розуму звести,
На мене глянули воістино життєво.

Я в них побачив сенс мого життя.
Та глибина і мудрість всього світу
І та краса,що притаманна літу,
Мене вернули десь із небуття.

Тепер це літо проведемо разом,
А потім осінь,зиму,радісну весну.
Щоночі милуватимусь,допоки не засну,
Твоєю посмішкою,що приходить з часом.

Пізніше сон розчиниться в мені,
Чи то пак я розплавлюся у ньому.
Рука в руці і ми йдемо додому,
І щастя з нами, тепер ми не одні.

Я вже не дам розлуці і гіркій печалі
Ставати на заваді нам обом.
Як знимки у новий фотоальбом
Моменти відберем найкращі і більш вдАлі.

I
Гранатовим садом
райськи зорепадом
ми заручені.
Пов'язані
крайкою осені.
Покосами пшеничними
заколисані.
Заціловані променями
мускатними.
Не відпускай мене
з обіймів тугих.
Вип'ємо з туги вина.
Гранатового. Приворотного.
Хіба я винна, що мені ти не зоставив
ні крапельки
тієї настоянки?
Відітну на пам’ять локон-жовтень
і одну зоряницю для обітниці:
я назавше твоя заручниця –
тільки скотився
гранатовий перстень…

II
Гранатовий перстень
одягну на пальчик,
щоб в нічному саду
нам світив промінчик.
Мерехтів, іскрився.
Візьму твою руку:
кажуть, на кохання,
а не на розлуку.
В гранатовім перстні
буду, як князівна,
щоб ти закохався
(ще до третіх півнів!)

III
Любов ходила сповідатись
цвіли гранатові сади,
іду і знову повертаюсь,
де стежка з’єднує сліди.
У нашу пісню над піснями,
там почуття цвіли, як сад:
зривали з двера пізнання ми
любов солодку, мов гранат.
… Сад, ніби птах за небокраєм,
червоним плодом губить щастя
і, як любов моя, вмирає
після останнього причастя.

Забреди у самотність хвилево
Між забутих любов`ю світань.
О моя, снігова королево,
Од цілунків моїх ти розтань.

Пустотливі влаштуємо гульки,
Вип`єм з льоду й черешні коктейль,
Я тебе поцілую в бурульки,
У бурульки навислих грудей.

І зірвуть наші «ахи» і «охи»
Із зимової сплячки печать
Як твої - ніжно-білі - панчохи
Наді мною, мов крила, злетять.

Нас підніме у небо та сила,
Ніби щастя сяйний абсолют
І у лоні твоїм - сніжно-білий -
Розлетиться кохання салют!!!

7.02.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Я подумки лечу до тебе,
Радію, мучусь і люблю,
Не віддаляй мене від себе
Прошу, благаю і молю.

Ти відчуваєш дуже хочу
Побачить сонечко своє
І обнімати і кохати
І цілувати всю тебе.

І так до себе пригортати,
Щоб ми зливалися в одне
Бажання, почуття і тіло
З любов’ю, з трепетом та щиро.

Щоб дати простір почуттям
І мріям рідної людини,
Щоб доля дарувала нам
Цих насолод хвилини.

Та віддавати цю любов
Довкіллю, людям та дитині,
Щоб це повторювалось знов
Не тільки з нами а ї з усіма.

Тому по справжньому люблю
Оцих людей і нашу землю
І лагідне твоє тепло
І вибух почуттів безмежних.

2008р.

Моя ласкава чарівнице,

У цю студену зимню пору

Впусти мене зігріти порох,

Що, кажуть, є в порохівницях.

Я вже знімаю рукавиці,

Моя ласкава чарівнице.



Впусти, бо порох загориться,

І хай почервоніють лиця,

Натхненна любощів кринице,

Ти прагнеш дотику мого,

Ти хочеш, як і я, того ж…

Впусти, бо порох загориться.



Моя розпуснице свята,

Твоєї стиглої любові,

(Я це просив від мощів Йови)

Так прагне плоть моя, горить,

Тобою марить кожну мить,

Моя розпуснице свята.



Відкрий ворота насолоди,

Маленький вхід у вічний рай –

Ключі у тебе, не в Петра!

Давно мій кінь так не стояв –

Яка ж гаряча тінь твоя!

Відкрий ворота насолоди!



Ну дай мені пораювати,

Тебе піднести вище хмар,

Серед русалок і примар,

Серед реальних Муз і Мрій

Ти краща, сонячна – повір!

Ну дай мені пораювати.



Цілуй мене й мого коня,

Моя спокуснице щаслива,

Шаленства непоборна сила

Тепер мене тобі дала,

Мій кінь кусає вудила –

Цілуй мене й мого коня!



Моя розпуснице свята,

Моя ласкава чарівнице,

Впусти, бо порох загориться,

Відкрий ворота насолоди,

Цілуй мене й мого коня

І дай мені пораювати,

Моя розпуснице свята.


09.02.2012

…доторкнись,
розбуди,
розгорни як сорочку мережану,
розпиши,
воскреси
поцілунками тіло тремке
обережним,
звабливим,
п’янким і жагучим обстеженням
спокуси,
розтопи,
розчахни мого лона букет.

…і заграй,
заспівай
божевільно красиву мелодію
наші рухи
спонтанно
зіллються в єдиновзаєм
і хмелій,
шепочи,
і веди течією, як лодію,
це безумство,
цю пісню,
шаленство твоє і моє…

доки сльози
заблиснуть з-під вій зацілованих…

доки серце
заб’ється від млості живим…

доки руки
мої не обм'якнуть, здивовано

доки світ –
у мені –
не розлусне твоїм…

Чутливі – пам’ять у водойми,
твоє оголене плече...
Куди цілунок потече
розгублений і непристойний?

Земля Святого Ловеласа.
На мушлі вух тримаю курс.
З бавовни хвилерізний плюск
примхливий до пори до часу.

По шиї дріботіти веслам.
В убогім світлі маяків
купаються думки в’юнкі,
вільно-доступна занебесність.

І пальці – барвники. Нам барвно.
А там, де пальці – там слова.
Хай шторм береться за штурвал
і стегна омиває карма.

Полундра, чи овва...

1 Лютого 2012

О-о-о! Гапіє – Агафіє,
краплинко раю,
серденько радіє -
завжди будь такою!

О! А як до пампушок-щік твої
великі і червоні ягоди-губи
йдуть!
О! А маленькі-пругкі груди
твої - двоє,
і широкі стегнонька-сідниці твої -
з розуму зведуть!
О! А як стане покривати
рум’янцем спокус
тіло усе!..
О! Як ти умієш загравати!
О! Жадання тобі не бракує!
О! А як твоя хіть тобі пасує!..

Напевно, ти прийшла з Трипілля, мила,
під давнім ім’ям Агафії...
Тоді ще не різнили
кохання, проституції і порнографії.
2012

Зійти на п’єдестал за п’яту спробу.
У п’ятницю палатиме не свічка,
А шкіра – в діамантовій оздобі.
Вуста, як небезпечна запальничка.

Тривалістю у вічність ця секунда.
Візьми мене в шершаву невідомість
За руку. За провину і огуду.
Як вітер, у сполохану свідомість,

Ввійди, не відчуваючи поразки.
Ці вії не зімкнуться. Обіцяю.
А вранці, повертаючись у казку,
Скажи мені зненацька: «Я кохаю».
15.01.2012

Купила собі сьогодні білий корсет,
В якому я тобі снилась колись,
Пам’ятаєш?
Чашечки для грудей ніби гнізда пташині,
пацьорками золотими розшиті,
там цвітуть лілії та маргаритки...
Вдягнула. Затягнула шнурівку, в легенях завбачливо
лишивши повітря на половину.
Подивилась на себе, кохану, в дзеркалі.
На полі білому, як під снігами побачила, радше відчула
як проростає жага моя озимая, що мала ярою засіватися…
Залишається лише чекати, коли ти приїдеш
щоб розв’язати шнурівку
аби я вдихнула на повні груди…
Ми осідлаємо коней, пустимо їх у чвал по зеленому,
соковитому полю. Ми цілуватимемо сонячний світ,
напиваючись ним вволю…

Милий, я скучаю. Там, у колишнім райськім саду,

Дівчатко, на мене схоже, з очима

на вічно мокрому місці,

тебе виглядає

і не хоче читати книгу,

ту, що ти мені написав…

Став

замерзає у рамцях своїх берегів округлих,

не перейти по ньому, крига така тонка,

як та соломинка, що мене досі навіщось тримає...

а у раю

достигають сливи, черешні, груші,

може, інші якісь фрукти,

та –

ні слова про яблука

і дракона!

Тільки ніч – як стара ікона,

Молишся серед тиші про мудрість, про «щоб не боліло»,

На ранок визирнеш у світ із вікна,

А він, ніби вірш,

білий.

У Бабусі-віхоли боліли суглоби,

І вона всю ніч не склепила очей –

Бурчала,кричала, на долю нарікала:

«Старість не радість!»

А ми теж не спали,

Дивились, як сиплеться пух із чорного неба

в глибокий погріб нашого львівського дворика...

Милувалися як в світлі жовтого ліхтаря він творить диво:

вишня-нещасниця, скривджена дощами листопадогрудневими,

вдягала кожушка білого, ставала повногрудою ґаздинею;

сусіда-художника, що повертався з кнайпи, також не проминула чаша сія-

його чорний берет та пальто по п'яти стали янгольськими шатами -

аби ж тільки не струсив їх на порозі...

Ріс пуховичок на нашому підвіконні,

горів нічник, димок від паличок іланґ-ілінґа-берґамота п'янив та кликав нас

під пухову перину, в яку поринули ми до самісінького ранку...

чи ніч була чи й не було її...

Твій потяг приїде вночі на замерзлий вокзал,

І зали порожні не зустрінуть тебе

ані гімном, ані квітами –

все трапиться тихо й буденно.

Можливо,

пес-безхатько тицьнеться носом до твого черевика,

можливо, його товариш, бомж Петро попросить на оковиту,

та їх важко назвати свідками

у звичному сенсі цього слова...

Можливо...усе можливо...

Я прокинуся ніби не спала, тверезо огляну мій дім,

який вже не мій ой-ой-ой скільки років,

сяду на підвіконня, ніби на перелаз, випалю неіснуючу сиґарету,

вип'ю філіжанку реальної задубілої з вечора чорної кави

і враз зрозумію, що мене не тримає тут більше ніхто і ніщо,

бо чужа я для них, а вони для мене...

я не стрибну в сірі присмерки двору, я не хвора,

мій розум сьогодні, як ніколи ясний, я вдягаюсь неквапно та гідно...
-------
Ти приїхав до мене, мій лицарю рідний, я лишаю позаду черговий поріг

я взяла висоту, на яку ти покликав...

он вже палають два ґалоґенних ока,

я готова сісти в твоє таксі без жодних валіз,

я хочу отак - ЛЕГКО...

я - твоя дівчинка у скляній кулі,
загерметизована у почуттях і снах,
стою на пуантах,
на одній ніжці під музику кручуся,
щойно ти повернеш срібного ключика.
грай, музико, грай,
танцюй, дівчинко, танцюй,
у цей снігопад,
що довіку сипле тобі на голову...
я - твоя дівчинка, зваба твоя солодка,
що прийшла з казочок та дитячих снів,
ти не хотів дарів юності моєї,
любощів моїх невмілих, цнотою стриножених
ти просто бажав мене малювати
і малював...
а я знемагала в коконі кохання до Ґумберта,
який впритул не бачив Лоліти та все малював...
я знаю ти творив жіночий портрет Доріана Ґрея
у якій кімнаті ти його заховав?
я хочу побачити, якою могла би бути,
якби не залишилася дівчинкою твоєю...

Твоє тату - у вигляді змії,

моє тату - у вигляді віночка,

А уночі, коли на груди ляже

Зимова Ніч,

твоя ручна змія

з руки стікає,

і повзе до мене…

І розплітає мій вінок,

і обвиває стан дівочий (який же ще!?),

лоскоче, прагне, хоче, вабить...

І хай та ніч ніколи не мине

як не минають дні,

коли тату ти карбував чарівними словами,

яких з моєї Матриці ніщо вже не зітре...

Якби я уміла зменшуватися і збільшуватися,

Як, наприклад, Аліса,

скуштувавши печивко чи випивши краплю чогось-там,

це було би чарівно!

Я жила би у твоїй кишеньці, на рівні серця,

Як дівчисько-мізинчик, Великий малий Секрет,

Ти катав би мене на собі від самого ранку,

Годував би по крихточці – цукром, вином, ікрою,

І як пташку, садив би мене на своє плече…

І я би далеко не відлітала би,

боячись загубитися в П'ятому Океані.

А в п'ятницю, коли приміські потяги, сонні та п'яні,

звільняють місто від трударів та імітаторів праці,

Ми би з тобою злітали на Лису Гору радіти Сонцю,

що заходить і Місяцю, що повновидо сходить...

Ми би були з тобою одні, як Адам і Єва.

Я би тебе не ревнувала, до жінок, які чомусь такі напомажені та жіночні,

охочі до слів твоїх та посмішок-поцілунків.

А ти не носив би на собі клунки обов'язків та зобов'язань

А лише мене, легку, як ота пір'їнка, на листівці,

яку підписав Дональд Шимода своєму співавторові,

Річарду Баху...

«Від шоколаду псуються зуби!»

«Скільки вже можна їсти цукерок!»

«Від солодкого попа злипнеться!» -

І кричали, і говорили,

і пальцем кивали, і у куток ставили…

І стояла в кутку набурмосена,

Із льодяником за щокою,

з компроматом в малій кишеньці –

золотою обгорткою від «Оленки».



Стояла-стояла, стояла-стояла

І в-и-р-о-с-л-а!



І не свариться вже ніхто,і не киває пальцем,

І у куток не ставить,

бо найсолодший цукерок – то твоє карамельне тіло,

а зефір поцілунків повітряний,

а кориця дотиків запаморочлива,

і всеньку ніченьку стоїть на чатах,

як у казочці Пушкіна,

твій золотий, твій цукровий когутик….

Найдовша ніч у році, а в руці –

Лише зім'ятий аркуш, де дрібненькі

Гачечки літер, що сплелись в аркані –

Це ти писав колись:

Про ковили,

що, ніби мої коси, за вітрами,

Про море, про аптечний запах йоду,

Про сіль на спині, про лиман і лінь,

Що в затінку дрімає –

серпень, спека…

… А зараз грудень грудкою із криги

У грудях груда глини, що ми ліпили в липні,

коли черешні відійшли, а вишні не поспіли.

Ліпили та не доліпили... і тіло прагне і душа не мерзне,

хоча мерзенний холод ні зими ні вЕсни вже зовсім знавіснів

погрожує та істеріє...

А я без тебе, як Катеринка, що старіє у наймах та московках,

а плакати не можна, ти ж бо не велів, а ті зрадливі, як горох,

закрию очі: ми удвох,

відкрию: твоя спина

сховалася у натовпі...

Чи бігти, чи стояти, мов жінка Лота, що ще не стала

соляним стовпом...

Ти ще приїдеш, милий-рідний, ми ще зустрінемось колись?

Глибоке, синє море простирадла,
вона у нім літала цілу ніч,
а зараз спить, впокорена, як пташка,
чи як дитя -
на животі,
у сні,
розкидавши і ковдру, і подушку...
корсет біленький: золота шнурівка
розплетена уже до половини,
і груди,що звільнилися з полону
тугого атласу -
як дві маленькі пташки,
що дзьобики наставили угору
вимогливо:
годуй їх ніжним, білим,
пташиним молоком, моя знемого...
а ніжки, у чорних, як андалузька ніч панчішках,
тремтять, мов хвостик ластовиний,
невинність в нім і хіть неподолима
змішалися в хмільнім коктейлі...
то хто ж пестливою рукою
цю ніжність неціловану візьме?

...така солодка, як різдвяний коржик,
засмаглі боки - глобусу завидки!
праворуч - дві Америки звабливі,
ліворуч - Африканський континент,
з Європою в обіймах...
темні губи,
що згубою тремтіли, чорним шалом,
вони хотіли і вони чекали,
як білосніжна хвиля надійде...
...і надійшла, і вивергло вулканом,
протуберанцем досягло земних околиць,
і вилиці засяяли рум'янцем,
і сонце зашарілося на них,
поглянувши,
а їм було до всього по цимбалах,
бо семибальним гормональний шторм був,
і млость солодка їх накрила синім пледом...

- Здраствуй! Я тебе звоню, звоню...
Знаєш! В моей спальне новые розовые шторы,
и розовые все уборы...
Жду вечером.Ню!? Ню!?
- Я не приїду!
- Чего ты? В чем же дело?
- А! Ти мене ніколи не розуміла...
Ти... Завжди зверху...
Навалишся...вагою свого тіла!
- Сегодня сверху будеш ты, мой котик,
как хочеш ты…мой милый ро-о-отик…
- Ти знаєш, що не в тому діло,
не зможу я... бо справа в тому...
Ти мене ніколи розуміти не хотіла!
- Да? Ну во-о-от!
- Сейчас я понимаю, в чем причина…
Фу! Да у тебя…мужчина!
- Ні! Просто склалися такі умови…
Ми розмовляємо на різних мовах.
Прощавай!
2002

Стор. кн. Малий мотлох-3 сАм видав 2011р.

VІІІ
Не тонше за подумки, і не вірніше за мить,
розчахнуту погляду вени тремкої тропу
бери, - обери, о, неначе, востаннє собі
торкання не тіл - терезів коливальну ходу,
оту «у_тобі»-not_to_be – «не_в_тобі»-or_to_be,
і в серце камінчик, що біло-пребіло щемить -
не більше за подумки, не голосніше за мить…


20ІІ

VІІ
Одне лише тіло - уста шепотіли твої, -
Вигадливе тіло, до слів не складніших за стогін,
як Сін угорі, намовчи насолоди прибій,
і знову, і знову, і знов... - доки очі в імлі,
і нічка у груди, і я, неощадності воїн,
беру і беру, хай ні славу нести, ні жалі,
за взяту в цю ніч висоту двох розпук перемовин...

20ІІ

Как он красив! Как слепяще-беспечно юн!
Плеч белизны моих робко коснется взором –
Шелк палантина, скользя меж горячих дюн,
Вдруг упадет – и прохлада укроет горы.

Где тот огонь, где тот дерзкий тот, денный зной?
Лавой остынет под бровью иссиня-черной.
Негой чарующей, пурпуром надо мной
Дивный закат золотые расплещет волны.

Как устоять, когда нежен лучей соблазн?
Как не поддаться умелому искушенью?
Лишь не раскрою загадку зеленых глаз –
Горькую грусть с пеленою дождей осенних.

Бриз неизбежно сорвет на губах ответ,
Вдаль улетая за гаснущий блик зарницы.
Рядом с тобою мне снова семнадцать лет,
Как же приятно опять без ума влюбиться!

А хочби й то... - сторінка кн. Малий мотлох - 3.сАм видав 2011

V
Єдиний злочин - у смаку вина
у змові з падолистами одежі...
твій листопад у пам'ять порина,
а пам'ять - за дозволеного межі,
де, як піски, жар-криця снігова,
і ти - не сон, і я не сиві скелі,
і кращого немає,
де нова
лише
зима,
зима,
зима,
і босанова...

20ІІ

Прийшла пора - поет траву косити мусив.
Ліниво розвернувся - кров у тілі рушив!
Покоси клав...
Дихнув дурману трав -
кохатись закортіло вмить.
Прибіг додому - до дружини муркотить...
- Чого це раптом ти такий шалений? -
дружина запитала.
- Та от набрався сил, надихався я літа...
- О! І справді пахнеш, ніби квіти, -
зашептала, -
іди, іди до мене,
мій метелику НАДХНЕННИЙ*...

Назавтра до свиней... Хтось мусить й це робити.
Гидливо порався й не дихав...
сморід, гній...
Відмучився і до дружини знов тулитись:
пожалій!
- Йди геть – медів не буде, - дружина гудить, -
бо від твого НАТХНЕННЯ мене аж нудить!

*Детальніше обгрунтування див.Публіцистика - Записки неграмотного.
2011

То кольорові плями та сліпучі зблиски
на сірім тлі зябких і вогких буднів.
Злодійське та примарне щастя блуднів
єднало і тіла, і писки*...

Як їх побрати – шлюбна ніч
була би їм нудною,
вона з одним, а він з одною...
Хоч сядь та й плач.

Несамовито ждуть нових пережиттів
і найпікантніших пригод,
та меншає і меншає нагод
добути глибших відчуттів.

І скоро вдовільнити їхню хіть
хіба кобила зможе чи медвідь.

* Писок – обличчя (місцевою говіркою).

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

щоб дивитись - клацни КОНТЕКСТ

Введи в оману. Буде листопад,
Як мокрий слід на сходах від підошви.
Не зупиняйся. Темряву подовжуй.
Продовжуй ніч, не вдягнуту в халат.

Цупка стіна, як свідок таємниць.
Тут кожна тінь не зайва. За дверима
Завмерла осінь з хитрими очима
Смішним клубком без ниток і без спиць.

Введи в оману. Запахом ялин
Не осідай на шкірі. Ще не грудень.
В холодну шибку грубо б’ється будень.
І стогне час під колесом хвилин.
5.11.2011

Это священная грусть.
Я осудить не берусь
И оправдать не берусь
Этот священный союз.

Мы создадим этот рай
Сладкий, ах, сладкий, как стих.
Сложим, ах, сложим давай
Песню - одну на двоих.

Кухню да спальню средой
Провозгласим на ура.
Кто мы с тобой? Мы с тобой,
Заполонив вечера,

На ледниках простыней,
В стылой кровати, - моржи.
Солнечным лэйблом ко мне
Тело своё приложи.

Даже и пасмурным днём,
Даже на радость врагу
Этим священным огнём
Я не гореть не могу.

2011

В промінчиках твоєї диво-ласки,
Коли душа сопілкою бринить,
Знайшов любов омріяну, мов казку,
І я її не зрадив ні на мить.

Нам випало пройти життя стежками,
Напитись ніжності з джерел землі.
Люблю в тобі і палкість вечорами,
І пристрасність у вранішній імлі,

І всю тебе, до крапельки, до краю,
До самого глибинного зерна.
І двадцять літ потому вірю й знаю,
Що тільки ти мені потрібна,
Ти одна.
2011

Ти приходь не раніше вівторка
У спресовані стіни. Незмінно
Помовчати. На голі коліна
Тисне тиша під колір махорки.

Ти приходь незумисно. Під вечір.
У сорочці опаловій місто
Ще не спить. Сумніватися пізно.
Кожен порух і подих доречний.

Ти приходь не раніше… Як порох,
Буде спогад. І примха жіноча
Неодмінно і вкотре захоче
Повернути відвертий вівторок.
17.10.2011

В красі осінній є тріумф, і біль, і гріх,
Відлуння почуттів й сердечних мук минущих.
Тому, можливо, так світліють наші душі,
Коли ми входим в ліс, як в храм надій своїх.

Ми входимо у велич гаснучих дібров,
Спокійних кленів, і дубів, й берізок гордих.
І під звучання лісових птахів акордів
Ми особливе щось в серцях відкриєм знов.

І хай це відкриття непевне і бліде,
Але воно прийшло! Ми зрозуміли раптом,
Що, попри біди всі, тоді нам жити варто,
Коли одне - на все життя -
Кохання нас веде.
2011.

А
ти
чому
неначе вовк
мене пасеш
і розглядаєш пильно,
як ніби диво,
і їш очима..?
А
леж
і ти сама...
чому
така красива
сильно,
і тіло маєш наче шовк,
а губи шоколадні..?
Ні! Ні!
Облиш,
не вовк, -
я котеня маленьке
що лиш
заскочити на твої груди
хоче і потихенько
муркотіти
і облизати всюди
тебе голеньку
таку, кобіту.
2009

   спробуй читати мал. справа >