Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
наче туман над озером.
Де той чарівник,
який відкриє оголеність
сутності?
Де той психоаналітик,
який виведе із лабіринту
облудних ідей?
Листя спадає з тополі,
як подолані комплекси.
Листя спадає з тополі,
як думки, які назавжди
зникають у землі.
Залишається сухий кістяк,
який падає
гучним знаком оклику.

27 вересня 2023

Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
частина твого тіла
стане талісманом щастя.
Тебе нема, ти існуєш
лише в моїй пам'яті
чарівною хмарою,
почуттями, згустками емоцій.
Лише б спогади не стали
ядучим смогом,
у якому не можна
продихнути, у якому
насилу продираються
автомобілі, смогом
від перегорілих почуттів,
від сподівань,
які не справдилися.
Зона твого мовчання
стане сейсмічною зоною,
у якій губляться
літаки і вертольоти.
Твої 175 см
стануть 175 кілометрами
болю і розлуки.
І кожен сантиметр
стане проваллям у невідомість,
прірвою самотності.
175 см стануть
175 кроками в пекло.
175 спроб побудувати щастя
обернуться фіаско.
175 ходів
у лабіринті Мінотавра.
175 криків
потопельника в озері.
175 жестів безнадії.
175 гримас обличчя.
Залишається поставити
175 крапок у кінці тексту.

22 вересня 2023

Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
Це анігіляція
справжнього і наносного.
Самовираження сутностей.
Є сподівання,
що на тонкій голці свідомості
нарешті вирине справжнє "я".
Воно буде хитке, слабке,
як новонароджена дитина.
Воно буде помирати
у реанімації, але ним
треба дорожити.
Це буде миттєвий спалах
між вічністю і цим світом,
але його треба впіймати,
як райського птаха,
вислухати, як пророка,
зазирнути йому в очі
по той бік добра і зла.
Тільки так ми пізнаємо себе,
очистимося в купальському вогні
любові і проклять,
сподівань і ненависті.

18 вересня 2023

Зниклої колишньої дівчини
немає в соціальних мережах,
про неї нічого немає в Інтернеті,
вона ніби випарувалася,
пропала в безмежних водах
світобудови і невідомості,
повернулася до першосутностей,
у первісне яйце,
у першоматерію,
злилася з таємницею,
потрапила до задзеркалля,
до тенет потойбіччя.
До неї не докричатися,
а листи виснуть
у в'язких сітях
невідомої матерії.
Її шепоти і стогони
назавжди закарбувалися
у першопам'яті,
її обличчя обпекло
сітківку ока,
як спалах первісного вибуху,
її слова стали
забутим одкровенням,
апокрифами пристрасті,
вільними віршами озер і лісів.
Її величні 175 см
розчинилися у протоплазмі,
повернувшись до зиготи.
Так краса перетворюється
на труху, а минуле
стає ілюзією,
ніби його не існувало.
У глибинних водах пам'яті
майорить розпливчастий образ,
недосяжний і втрачений.

17 вересня 2023

Я шукаю істину в лісі,
де нічого не відбувається,
а насправді відбуваються
найважливіші події
у царстві духу.
Я шукаю слова, які загубилися,
звуки, які ввібралися в землю,
образи, які вкрилися листям.
Істина стає примарною,
невидимою, ледь уловимою,
але вона існує
у невідомій нам мові.
Істина вислизає з рук,
як торішній листок,
як промінь між тополями,
як подих ночі.
Істину неможливо вкласти,
у слова, її не можна
передати, а лише відчути
шурхіт її пристрасної сукні
у магічному танці.
Істина віддаляється, як гетера,
мов запальна коханка,
ніч із якою незабутня,
але ти майже нічого
не пам'ятаєш, спогади
майорять і розпадаються.
Істину можна шукати
лише в чомусь мінливому,
нетривкому, зникомому.
Вона постає перед тобою
могутнім деревом у лісі
і знову заводить у туман.

15 вересня 2023

Сон має своє чистилище
і пекло, а рай провалився
крізь щілини пам'яті.
Сон - це природний наркоз
з проваллями в потойбіччя.
Хто може сказати,
що є справжньою реальністю:
цей світ чи сон?
Можливо, сон - це і є
справжня реальність,
а ми заблукали
у тенетах буденності,
банальності і профанного світу.
Сон - це втрачені можливості
і народження невідомо для чого.
Сон вкидає тебе
у свою павутину
і нікуди не відпускає.
Сон веде тебе
зарослими вологими стежками
в обіймах густого лісу.
Сон - це вузька стежина,
якою проходиш,
як лезом бритви.
Варто похитнутися
в один чи інший бік -
і повернення назад не буде,
можна пірнути
у повне небуття,
ніби в океан.

31 серпня 2023

Як почути голоси
із царства мовчання?
Коли впаде камінь
у плесо мовчання,
ми почуємо резонанс,
який відлунить
у всьому світі.
Царство мовчання
поросло травою,
як загиблими звуками.
Як знайти первозданне
серед бур'янів,
як розчистити його
від нашарувань бруду, сміття?
Царство мовчання
серед метушні й поп-музики,
серед невгамовного галасу.
Його не чути,
але своїм корінням
воно проникає скрізь.
Скоро вікно
між цим світом і ним
буде зачинине, тож спіши
почути останню
прощальну мелодію від нього.

17 серпня 2023

Стежка до ільмової левади
Вологої, наче першопочаток подиху,
Поросла зачарованими лунаріями
Не тільки у снах їжаків
Колючих, як наша буденність*
(Торкнись).
Мовчання гостя окрайчика «завтра»
Зазирає зіницями білими
У вічно клаповухе «коли»,
Може йому незатишно**,
Може воно нетутешнє,
Невластиве аборигенам-мешканцям,
Що дослухаються до пророка Сонце
І збирають у плетений кошик висновки***,
Знамення і знаки оклику
(Замість ерзаців****).
А до старого самітника
Прийшов олень-апостол,
Що плив на човні снів
Озерами фіалковими
І розказав про світанки
Вічно чужого світу варварів –
Бородатих, як старі оповідки синиць*****
Недоконаного літа криниць
Глибоких наче мемуари опосума –
Приблуди забутих часів примар,
Що шукали старість наче Едіп,
Але знаходили сліди –
На рінні.

Плетусь приблудою на вершину гори:
Забув смак меду: у срібному келиху
Він лише для офіри…

Примітки:
* - Франсуа Війон Монкорб’є де Лож вважав, що буденність завжди колюча, себто непривітна, хоча все одно прекрасна. Якщо Ви не вірите цій маленькій істині, то поблукайте краями, де квітнуть кактуси і блукають дикобрази-їжатці.
** - а кому нині затишно?
*** - у плетені кошики свідомості краще збирати не висновки, а парадокси чи хоча б апорії Зенона Елейського.
**** - нині всюди ерзаци. Я навіть боюсь зазирати в дзеркало – а раптом побачу там ерзац літератора?
***** - насправді всі оповідки синиць дуже оптимістичні. Але все оптимістичне нині стало бородатим. C'est la vie.

Окуляри стали жити
окремим життям від мене,
вони вступають до мафії,
плетуть інтриги,
зраджують і знаджують,
укладають угоди,
вступають до профспілок.
Окуляри взяли моду
говорити від мого імені,
вони видають себе за мене.
Якщо очі - дзеркало душі,
то вони мають на це
повне право.
Окуляри підробляють
мій підпис, говорять
моїм голосом, пестять
моїми руками.
Я вже перестаю бути собою
і стаю окулярами,
нас уже не розрізнити,
окуляри - моє alter ego.
До зали заходить мій двійник,
насправді це перевдягнені
окуляри, дістає пістолет
і стріляє в мене,
поставивши крапку
у плутанині.

30 липня 2023

Коли всі слова вже сказані,
приходить туман мовчання.
У ньому живуть
невідомі істоти,
губляться рукописи,
зникають голоси,
розчиняються надії.
У ньому ворушить клешнями
невідомість, невизначеність,
те майбутнє, яке вибухає
осяйним вогнем,
який засліплює
новим одкровенням,
новим пророцтвом.
Коли всі слова вже сказані,
землю полонить пустеля
із поодинокими
колючими рослинами
мовчання, німоти.
У ній летить лише самум,
який породить
не нового пророка,
а нового ідола.

22 липня 2023

Вишня, заросла бур'янами
і дикими деревами, -
це тендітність,
заросла грубістю.
Вона далеко від людей,
від цивілізації,
ніхто її не бачить,
ніби забуту сутність.
Нікого вона не годує
своїми плодами,
які зморщилися
і стали терпкими.
Вишня злилася
із дикими деревами
і стала безликою,
так поглинає красу
усепереможна сірість.
Вишня стоїть на вітрі,
як останнє милосердя
в охопленому ненавистю світі.
Вишня нікому не дарує ягоди,
тільки вічності.
Вона стоїть
замурованою незайманою
красунею, яку полонить вітер.
Але об її кістку зламає зуб
ще не один філософ,
так залишаються таємниці
нікому не підвладними...

12 липня 2023

Ви повинні сказати
за нас усіх, загиблих.
Чи Ви зможете це зробити?
Чи Вам це під силу?
Ви повинні подати
різні голоси війни.
Тільки так вони зіллються
у симфонію,
хоч це симфонія смерті.
Здавалося б, це непоєднуване.
Музика і смерть.
Що може бути
більш суперечливе?
Музика, яка руйнує і вбиває.
Це дуже важко -
поселитися в духовні світи
людей, яких немає,
яких не можна відновити.
Навіть жива людина -
непізнаний космос,
а що вже казати про мертву?
І так важко піднятися
над мовою ненависті
до чогось загальнолюдського,
побачити його
над воєнними і політичними
баталіями.

8 липня 2023

Де міститься душа трави?
У стеблині, у квітах, у листках?
Коли ми залишаємося
зовсім самотніми,
єдиний вихід - пірнути
у душу трави.
Вона безпородна і безбарвна,
говорить розпливчастими фразами,
жестами, які ми не розуміємо.
Але спробуй її викорінити!
У тебе нічого не вийде,
ти зазнаєш поразки
перед її невиразністю.
Душа трави проникає
у найпотаємніші закутки,
шпарини. Її женеш від себе,
як неприємні спогади,
і кличеш до себе, мов лікаря.
Душа трави звучатиме до тебе
у цілковитій тиші,
коли вже нічого не хочеш
слухати.

7 липня 2023

Занедбаний сад, як заросла
недоглянута борода старого.
У ній лежать
уламки смислів,
збиті літаки історії,
квитки в ніщо,
ненаписані книги,
невиголошені промови,
нереалізовані гасла.
Занехаяний сад чаїть у собі
слова, які не проросли,
які не стали поезією.
Запущений сад ховає в собі
сон віків, який не здійсниться,
кінокадри невідзнятого фільму,
неіснуючі фотографії,
автографи невідомих поетів,
ненадіслані листи про кохання,
нивидимі тіні минулого.
Занедбаний сад - це занедбана
історія, занедбана філософія,
пожовклі збанкрутілі книжки,
які стають гумусом
для прийдешнього.

5 липня 2023

Від красивої акторки
XIX століття не збереглося
жодної фотографії. Її врода
розтанула, не залишивши сліду.
Чи може вона зберігатися
десь у ноосфері? Чи існує
той вимір, де зберігається
краса, де вона не старіє
і не руйнується?
Багатий купець подарував їй
розкішний особняк,
який досі є визначною пам'яткою
міста, а врода актриси
розвіялася, утілившись
у невидиму енергетику,
контури якої невідомі.
Краса зникла, мов нейтрино,
ніби її вкрали розбійники
з "Тисячі і одної ночі".
Вона навіки стала таємницею.
Що нам лишається?
Хапатись за її шлейф,
який вислизає з рук,
шукати її тінь, яка відсувається...

19 червня 2023

Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Першооснові всього сущого,
Але пам’ятає тільки етюди,
Які малював патріарх чужий
Епохи давно забутої –
Тонкої, наче мереживо,
Слів,
Які не повернуться,
Не будуть складені в пісню,
Не стануть жовтою глиною,
З якою змайструють цеглу
І змурують одвічне місто
Діти шелесту очерету,
Що бачили сни,
В яких солом’яні опудала
Шукають тінистий сад,
Наче не вся вода отруєна
Чорною кров’ю глибин,
Наче в оцих каламутних ріках
Ще живе таємнича риба,
Яку годували кульбабами
І називали Світанком.
Діти жовтої глини
Своїми пташиними апокрифами
Прославляли Вогонь і Небо,
В яке дивились як в дзеркало
І бачили схожих на себе
Людей.

Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
у розбитій цеглі.
Новорічні іграшки валяються
як знак несправджених ілюзій.
Крізь них проростає трава,
як листи в майбутнє
без адресата, невідомо кому,
як простягнуті
для рукостискання долоні -
часу чи безчасся.
Новорічні іграшки -
як уламки дитинства,
яке безповоротно минуло.
І тепер вони говорять
дитячими голосами
у світі дорослих,
який їх не розуміє.
Новорічні іграшки -
бажання дива
у світі буденності
і трівіальності,
у світі буржуазної прози.
Нехай диво відбудеться
бодай у нашій уяві,
якщо реальність
розбиває його на шматки.

21 травня 2023

Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
шипіння чи модуляції,
які не мають нічого спільного
з тобою. Хто я?
Проникаєш усередину себе,
як усередину криниці,
у пошуках правильної відповіді
і не знаходиш її.
Пошуки можуть тривати
довго, навіть усе життя.
"Хто я?" - лунає голос
у глибину колодязя
і відлунює, стаючи бетонним.
Невідомо, кому ставити
це питання. Деревам,
полям, лугам?
Але це питання
уже містить у собі
відповідь.

21 травня 2023

Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
доходять лише
ледь зрозумілі звуки,
стогони, буркотіння.
Ти намагаєшся скласти мозаїку
із розрізнених звуків,
але нічого не виходить.
Те, що вмерло в минулому,
не відродиться знову,
мертве не стане живим.
Ти хочеш підібрати
із паростків трави
речення, проте губиться
щось важливе, істотне.
Скільки води втекло!
Що ти хочеш знайти
у цій безглуздій воді?
Якщо там були голоси,
то вони потонули,
їх неможливо почути.
Тому залишається
тільки впасти в траву
і вдихнути аромат
із розрізнених звуків.

15 травня 2023

Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
Рафаеля чи Веласкеса?
В океані темряви не прогляне
проблиск надії,
помах коханої руки.
Філософія світла не зіткнеться
із філософією темряви,
це дві полярності.
У цьому безконечному плаванні
у глибинах океану пітьми
не знайти спочинок.
І коли зустрінуться два світи -
світла і темряви,
відбудеться великий вибух,
який поклав початок
усього сущого.

13 травня 2023

Він писав сценарії для тупих серіалів,
а вночі мріяв про справжню прозу.
Ці мрії були як утрачена Атлантида,
як підземна течія, непомітна назовні.
І ось він відчув, як його талант
стирається, як він перестає
бути самим собою, митець
уже не здатний
на справжню прозу,
на справжню творчість.
Він розбиває комп'ютер об стінку,
бере аркуш паперу, але
усе марно, нічого не виходить,
талант вивітрився.
Навіщо митець спопелив його
на тупі серіали?
Навіщо він служив
золотому тільцю?
Талант розбитими черепками
валявся біля його ніг,
але неможливо було
нічого зібрати докупи.
Митець плакав
над зруйнованим собою,
і сльози вкривали
розбиті черепки.

12 травня 2023

Я хочу заплутатись у твоєму волоссі,
немов у ліанах,
я хочу крізь нього пізнати
сутність світу.
Твоє волосся - як джунглі
із несходимими шляхами.
У ньому так легко заплутатись
і неможливо вибратися.
Воно затягує у свої пастки
і робить в'язнем любові.
Така приваблива танцівниця
може завести у хащі пристрасті,
щоб не виходити з них.
І коли на сцені з твого тіла
відлетить останній одяг,
ми станемо по-справжньому
вільними.

10 травня 2023

Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
не лаврами, а пожовклим листям,
йому потрібні оплески
тільки від дерев. Своє ім'я
поет хоче увічнити
лише на березовій корі,
увійти тільки в історію дуба
і поставити відбиток свого герба
тільки на пеньку, який буде
найвищим суддею.
Поет зробив усе,
аби його якнайшвидше забули.
Хто був цей чоловік,
який писав вірші? Які дівчата
звертали на нього свої погляди?
Поет повернувся
до джерел, до першовитоків
у намаганні напитися
чистої води. Якимось людям
він потрібний, хтось його шукає,
але поета надійно стереже ліс
і не відпускає.

3 травня 2023

Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
терпкий смак лісових ягід,
проте наше почуття
може побити град.
Ми вкрали прометеївський вогонь,
який здатен спопелити душу.
В озері любові
ми не торкаємося дна,
а якщо це станеться,
то нас виштовхує на поверхню
спустошення і мить дива
минає. У буденності
відбувається вибух
потойбічного метеориту,
який невідомо звідки береться
і невідомо куди зникає.

29 квітня 2023

Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
правилами етикету,
масовими стереотипами.
Куди ще телефонувати,
як не до самого себе?
Це найвірніший адресат.
Це єдиний друг, у якому
ти можеш бути певен.
Раптом зателефонуєш
до власного Я,
а там порожнеча,
його вже немає,
а є лише фантом,
лише видимість
і автовідповідач
замість самого себе.
Що тоді робити?
Куди телефонувати?
Хіба що в серце Всесвіту.
Набираєш свій номер -
і чуєш протяжні гудки,
нескінченні,
як людське страждання,
як очікування смертної кари,
як безпомічна людина
у лабетах бюрократії.
Телефонуєш до власного Я,
мов до останнього арбітра,
до судді, якого немає.
Більше двонити нема куди.
Телефонна книжка закінчилася.
Наостанок лише
телефонний апокаліпсис
неіснуючими літерами.

13 квітня 2023

Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
не донесуться слова пророка.
Ти став глухим,
якому недоступна
уся гармонія світу.
Ти закинутий
у далеке заслання.
Ти - мов Діоген
у бочці абсурду,
яка нагадує глибокий колодязь,
у який сипляться
монети людської безнадії,
і жодна з них
не стане золотою чи срібною.
Ти закинутий, як Робінзон Крузо
без свого П'ятниці,
але цей острів розпливчатий,
аморфний, невідчутний,
такий, що поглинає
усі людські емоції,
і на їхньому місці
залишається пустеля.
Це зона, до якої
не доходять сигнали,
особливо "SOS!",
лише колючі трави
розуміють її мову.
І ось ти тут,
спраглий, виснажений,
у невтішному просторі
простягуєш руку
невідомо кому.

13 квітня 2023

Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
розуму й люті,
несамовитої стихії.
Чоловік відчув себе чужим
на цьому полі битви,
цілковито зайвим елементом
у записах Бога,
він захотів викреслити себе
із шахівниці.
Він розколовся і розпався
між двох вогнів
і тепер прямував
у цілковите ніщо.

11 квітня 2023

Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", "Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
Це відрядження із квитком
в один кінець,
він виїхав на дачу,
із якої немає вороття,
він зник
у безлюдних просторах
війни, у лісі,
поламаному снарядами,
він щез у нетрях
Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса,
куди не заїжджає поліція,
він зробив
пластичну операцію
і зник у горах
Латинської Америки,
він заблукав
в африканських джунглях.
Поет загубився
у лабіринтах пізнання,
у прадавніх текстах
і новітніх постмодерних
віяннях, не поставивши
крапки у кінці твору
власного життя.

11 квітня 2023

Дерево згнило і впало,
залишився один пеньок.
Скільки мудрості й гіркоти
чаїлося в ньому!
Скільки нереалізованих мрій!
Скільки життєвих проєктів!
Дерево, яке впало,
нагадує Всесвіт,
який зазнав катастрофи.
Дерево впало, покосилося,
як солдат на полі бою
у війні абсурду.
Що залишилося від нього?
Мудрість, ієрогліфи якої
неможливо прочитати,
те послання, яке зависло
між гілками і кричить
невідомою мовою.
Дерево борсається
у павутині
невідомих субстанцій,
непізнаних сутностей
і доповзає пораненим
на берег пересохлої ріки.

16 березня 2023

Я хотів би одружитися
з усіма своїми коханими
і справити гучне весілля.
Нікого не можна розлюбити,
кого по-справжньому любив.
Треба вийняти з денця пам'яті
ті вогненні почуття,
які затоплять все навколо,
треба дістати зерна,
які ще проростуть.
Не можна залити вино
у старі міхи, але почуття
ніколи не були старими міхами,
а тільки живим,
вічно новим вином.
Нехай буде гучне весілля!
Вина стане на всіх.
Алкоголь затопить
усі негаразди і гризоти.
І таке весілля
буде найбільшим протестом,
найбільшим антивесіллям,
але воно ствердить
те невмируще,
що залишилося в душі.
Гості можуть залишатися
на великому майдані
і танцювати навколо вогнища.
А ми самі будемо
альфою і омегою,
початком і кінцем.

26 лютого 2023

Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загубилися, а туніка на шмати,
Бо на полі Еагра лишились одні колючки –
Нетреби та терену, а шлях надто кручений,
Занадто притрушений пилом зірок.

Трамвай запашного літа
(Не того, що з літописів, а трояндового)
Прямує між кам’яницями міста кіконів,
Що зводили його з білого каменю,
Розчиняли його в повітрі, як шал
Розчиняли менади в крові винограду.
Трамвай прямує крізь пахощі –
На площу нещадної спеки,
Де флейти співають пеан Геліадам
І про майбутнє мовчать
(Бо вони не пророки і не оракули,
А лише уламки мудрості).

Трамвай запашного літа,
Що прикрашений незабудьками
(Кольору пурпуру з островів собачих)
Прямує між кам’яних обличь сенсу,
Днів, що його втратили офіруючи Кроносу
Мед тракійських глиняних вуликів,
Які ліпили старі сурмачі та рапсоди –
Останні, що пам’ятали
Забуту істину Сонця.
Синьоокий водій трамваю запашного літа
Марно виглядає фіалкокосих пасажирок –
Сестер Харакса, громадянок острова,
На якому стоїть Мітилена.

Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
який дозріває
на дереві.
Яке з цих мовчань
обереш ти?
Мовчання, як вичерпаність,
чи мовчання, як наповненість,
коли слова
зовсім зайві.
Мовчання - як дурість
чи як мудрість.
Обидва з цих мовчань
перебувають у криниці
людського розуміння,
у криниці, із якої
води начерпує Бог.

16 лютого 2023

Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як слова, які проб'ються
крізь потужні заслони,
мовби паролі від усіх замків,
як шифри космосу.
Хоч би скільки
ти ховався від снігової маси,
утеукти від неї неможливо,
вона знайде тебе скрізь,
як образ, який людина
ховає від совісті.
Снігова маса тисне на тебе
мільонами військових атак,
вона штрикає тебе
гострими багнетами.
Снігова маса аморфна,
незрозуміла, в'язка,
ти поринаєш у неї,
як у заплутані теорії
вищого розуму,
які непідвладні
людському розумінню.
Снігова маса обступає тебе,
як усесвітній потоп,
у якому ти -
безсилий Ной.
А твій ковчег -
залишки здорового глузду,
які потонули
у розгулі безумства.

6 лютого 2023

Пройдеш мільонний раз
знайомими вулицями міста
пізно вночі,
коли вже ніхто не ходить.
Що ти там хочеш побачити?
Хто промовить до тебе?
Хто дасть відповіді на питання?
Самотні вулиці -
як величезна Сахара духу.
Невже ти думаєш, що зараз
тобі скажуть те,
що не сказали в дитинстві,
що зараз заговорить голос,
який мовчав десятиліттями?
Він вирине,
ніби з глибокої криниці,
і скаже щось сутнісне.
Ти можеш крикнути,
але не почуєш навіть відлуння,
твої звуки потонуть
у мовчанні Всесвіту,
у вселенській німоті,
яка поглинає все.
Вулиці стануть
лабіринтом Мінотавра,
із якого немає виходу.
Знайомі вулиці -
такі знайомі і такі незнайомі,
ворожі, холодні.
Їхнім слизьким льодом
так легко спіткнутися,
мов на сцені вистави
без режисера і автора.

22 грудня 2022

Один дивак,
Що майстрував собі крила
(на яких так і не зміг полетіти,
Краще б літав він на вітрилах мрій)
Пояснив мені, що меч це дзеркало,
В якому відображається душа Едіпа,
А тіло людське – це музика,
Яку грає старий кіфаред – автор апокрифу:
Незнаного, як драхма кіклопа,
Яку він офірував мармуровим руїнам
Храму бородатого Посейдона –
Бога білих коней.

Один дивак,
Що малював неминуче,
Блукав сумним пагорбами та левадами
Землі безтурботних етрусків,
Розказував про охайних мулярів
Вільних як хмари
І коней глиняних,
Що не знають дороги в майбутнє,
Казав мені, що вже час
Шукати шлях чи то стежку в країну синю
Орхідей торішнього сну
І кульбаб неохайного завтра,
Які зацвітуть
Конче.

Один дивак,
Що майстрував залізного лева,
Який дарував королям лілії,
Казав мені, що душа – це аркуш,
На якому чужинець-художник
Малює прозорими фарбами
Дерева з порізаним листям,
Флейту зроблену з очерету
І крамарів,
Що мріють (так необачно)
Про подих вітру
Лігурії.

Прозорий зимовий ліс -
ніби видовище прозорих смислів.
У ньому не можна
нічого впіймати,
лише порожнечу,
лише відлуння слабких надій.
Прозорий зимовий ліс
оголює і розкриває тебе повністю.
Невидимий погляд, ніби кинджал,
прорізає час і простір.
У цьому прозорому лісі
не можна приховати
жодні думки, жодні почуття,
найменші порухи душі й плоті.
Прозорий зимовий ліс -
мовби космос, який зазнав
катастрофи. І з'ясується,
що за цією прозорістю
нічого не стоїть, що вона
нічого не може народити.

20 грудня 2022

За завісою таємниці
не можна нічого дізнатися
про тебе.
Туди не долітають сигнали,
птахи і літаки.
Що за нею?
Напевно, аномальна зона,
де все щезає чи розпадається.
За завісою таємниці
маски, клоуни і повний набір
театру абсурду.
За нею немає
довгоочікуваного острова,
а лише великий концтабір
людських надій.
Перш ніж туди потрапити,
подумай, чи потрібна
тобі та завіса,
чи краще бути мандрівником
без будь-яких сподівань
на її відкриття.

13 грудня 2022

Між засохлих трав
розлита морська піна.
Це хвилі самого космосу.
Це прибій відчаю.
Чи здатна така піна
народити нову красу,
нову Афродіту?
Чи вона породить
нову смуту, пітьму століть?
Морська піна, із якої
народилося буття,
основа основ.
Вона застигла
у невагомості,
хоча б тут час зупинився.
Морська піна втратила
свої творчі спроможності,
вона завмерла до пори до часу,
вона чаїть у собі
невикористані можливості.
Так сніг, уособлення смерті,
може стати підґрунтям життя.
Те, що сковує
у своїх залізних лабетах,
може випустити на свободу,
може стати джерелом творення.
Сніг відкриває
свої тендентні вуста,
щоб сказати несподівані слова,
які повисають у німоті.

8 січня 2023

Нічна варта* ступає
Стежею кентаврів.
Присмерк травневий
У Небі майструє містраль**.
Мій друг Телемах
Шукає зело для медового трунку,
Віщує: примарна дорога для всіх:
Не тільки для еллінів –
В той, незбагненний Тартар.
Друже, то стежка самотніх –
Оспівуй сади невідомі,
Де ті людоконі
Пили нектар і гнівили богів***.
Ні, не тікай від пізнання лихого,
Ні, не роз’ятруй
рану відкриту Ніщо.
Мій друг Телемах
Осягнув суть всього, що росте,
Що блаженству дарує достиглість,
Що троянди ковтає як дні,
Посейбічні години,
Потойбічні роки
В торбу Хроносу –
Безліч кишень.
Ми живемо,
Ми стежою кентаврів йдемо.
Це причина для того, щоб бути,
Це вогонь чистоти,
Це.
Я знаю: цей світ безіменний,
Не названий.
Світ – це суцільна Terra incognita.
Хто зна, може прийдешнє –
Берег безплідний, рінь кам’яна
Ріки, що нестримна.
Але знов завесніло.

Примітки:
* - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
*** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.

Живі телефони з очима синіми
Стрибають, як жаби, прямісінько –
В озеро-небо,
Ніби то не повітряне море,
А рукопис старого філософа,
Просто вони забули*
Чи то не знали,
Що Небо – це весняний сад**,
Де блукають люди народу троянд***
Не помічаючи, як вода стає попелом****,
Як мрії стають тліном, а квіти вогнем.
Зозулі-художники малюють етюд:
Постскриптум травневої книги –
Хтось писав, а хтось сподівався,
Хтось марив, а хтось рахував кроки
До брами, яку зачиняли книжники.
А може небо – це вигадка вершників?
Тих самих, що очікують біля броду,
Що привезли глиняні глеки,
Де ховалася порожнеча
(Та марно – знайшли і милуються).
Майструю човен з окличних знаків,
Очікую слушного часу:
Дослухаюсь до серця землі,
До марних слів озера синього неба:
Якщо плисти, то навіщо,
Якщо кидати в те озеро ятір,
То коли?
Читаю літопис джмелиного вулика:
Смакую мед зібраний на фіалках
Волохатими марногудами:
В тих трубадурів весни
Свої темні віки. І свій Роланд.

Примітки:
* - здатність забувати – це велике мистецтво.
** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності.
*** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці.
**** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.

Я літаю у снах
Над зеленими гленами
Як літав колись Брендан
Над синіми хвилями
Моря незвіданого
На крилах сірих вітрил
В пошуках Острова Блаженних
І острова Вічної Молодості.
Я літаю у снах
Над містом високих башт,
Містом прозорих ліфтів,
Над містом сумних леді,
Що крокують безцільно
На високих підборах
З пурпуровими парасольками,
Що думають: дощ це стихія,
Яка розчиняє італійський мармур,
Як розчиняє кава
Шматочки персидського цукру –
Шакару – як сніг білого,
Які розуміють, що бажання –
Це лускаті зелені ящірки,
Які тікають з італійської башти
До гори камінної марева
Почуттів.
Я літаю у снах
Над цвяхованим селищем,
Де круки майструють гніздо
З металевих кавалків
Над житлом коваля
На вишні,
Що цвіте раз на тисячу літ.
Я літаю у снах
Над квітами папороті,
Наче джміль, що шукає годинник,
Та марно.
Часопростір ніхто не міряє,
Навіть кроками.

Травневий дивак дощ –
Це мовчазний пророк,
Що кидає землю гостинну
І мандрує на досвітку
У пошуках свідків
Вічного існування
Бородатого музики Часу:
Він теж грає на струнах
Банджо, що звуть Порожнечею,
Що замість серця
Має очкастого метелика.
Травневий дивак дощ
Розчиняється в озері Спокою,
Де живуть лускаті русалки –
Зеленокосі та синьоокі,
Що прозорі думки
Втілюють в пісню про карму,
Доки ніч чорногузів-алхіміків
Достигає як чорна ягода
Над потоком Останнього Слова,
Де живуть м’якуни-філософи
З мушлею кольору полудня.
Травневий дивак дощ
Ховається в нечемному лісі,
Де плазуни пишуть Книгу Мовчання,
Де шаленство сховалось між літерами,
Де здивовані птахи
Співають пісні про монахів
Забутої віри вогню.

Якось у п’ятницю я розкрив Коран і прочитав суру «Люди». Прочитав і мені написалось ось таке:

Люди – це вусики таргана Всесвіту,
Що біжить порожнечею і шукає мету
Свого буття-існування. Серед пітьми,
Серед нескінченного невідання.
Люди – це фіолетові незабудьки
На клумбі кам’яних астероїдів*
Нашої дірявої свити-свідомості –
Марнотрати тутешніх привидів.
Люди – це сині метелики,
Що літають в саду старих абрикосів,
Де стоять манекени (трохи оголені),
Старого кравця-шотландця,
Що купив квиток на «Титанік»,
Але так любив запашний дим
Винокурні смішного Мак-Ґреґора,
Що варив своє віскі на торфі
Болота нічийного глена,**
Де колись блукали олені, а нині пустка
Страшна й синьоока. Поросла кульбабами –
Квітами незадоволених бджіл.
Отож лишився – отой кравець,
Знавець твіду і кілтів, не зник у безодні
Злої Атлантики, а спився тихесенько
Між людей свого клану рудочубого.
Селена*** травневих сутінок
Споглядає як сплять синиці,
Будить філософів-лиликів,
Змушує мислити, коли тьма остаточно
Перемагає світло, поглинає останні кванти,
Що прилітають здалеку,
Ковтає струни: буття – це музика.

Примітки:
* - Земля це теж кам’яний астероїд. Тільки ми боїмося признатися в цьому. Собі.
** - шкода, що по гленах не блукали мамути. Вони вимерли в тих краях ще до того, як глени оголили свої ребра і лона Сонцю.
*** - насправді не Селена, а Геката. Але не хотів додавати похмурості у цей текст. Крім того фракійські (точніше тракійські) мотиви мені трохи чужі. Я родом з бореальних сколотських країв.

Деміург з посмішкою шахового маестро
Палить люльку набиту листями авокадо,
Читає діалоги Платона щоп’ятниці,
Коли скорботи налито по вінця,
Коли Місяць оповні зазирає в зіниці
Черепа світобудови, викликаючи посмішку
Нечемної діви Галактики – зеленовбраної,
Синьокосої, в якої кіт-муркотайло (сірий)
Дивиться на кульгавих вухастих осликів,
Що носять цеглу на будову башти мовчання,
Яку мурують до Неба вільні каменярі
(Прилітайте, чорні орли, прилітайте!).
Термітам смакує дерево – міцне й крислате,
З листями-пальцями, з квітами-снами,
На дошках з якого малюють сумні ікони
Ченці вогненної віри, ховаючи у своїх
Каплицях таємниці перехожих-годинників.
Згадуй, мій друже, згадуй, місто своє біле
З назвою Начебто, з ратушою сера Альберта*:
Етюди на тему «Ad urbem et mures»**
Малюй м’яким пензликом***
На поверхні листя
Осокорів
Юних, як зошит
На якому ще нічого не було написано,
Не нашкрябано, не заплямлено, не зіпсовано
Літерами, яких ніхто не знає, ніхто,
Навіть він – деміург зеленого травня****.

Примітки:
* - не принца, ні. Тим паче, не Чорного Принца.
** - У Теодора Руанського (1296 – 1378) є поема «Ad urbem et mures» писана середньовічною латиною. Вільні муляри і шанувальники троянди та хреста (одночасно) вважали цю поему одкровенням. Хто зна, може вони і праві.
*** - один мій знайомий, художник і винороб, робив собі пензлики з шерсті котячих хвостів. Пензлики виходили м’які і безпосередні. Малював він тими пензликами пейзажі на горіхових дошках.
**** - один моряк (громадянин Кале) запевняв, що під час плавання до Землі Ван Дімена він на одному острові бачив зелених джмелів, яких він назвав деміургами травня (demiurgi viridis Maii). Я впевнений, що то йому привиділось – він зловживав ямайським ромом.

Сонце – вухастий заєць
Малює знаки на жовтій глині,
Якої торкались руки людей,
Що вдягнені в торішні зимові сни
Замість полотняного одягу,
Що взуті в личаки лабіринтів,
Що плетені з кори хлібного дерева,
Яке посадив пастух Таргітай.
Діти глеків-клепсидр:
Їм жити серед жита та єресі,
Серед хаток без вікон і сміху,
На осонні років-метеликів,
На землі, що опалена требами,
Напоєна медовими офірами.
На безлюдному острові квітня
Зібрав знавців давнього трунку,
Друзів сивого доктора Фауста
Під знаком троянди й хреста:
Щоб не блукали в густій темряві,
Коли сам Час довершується,
Як довершують важкі кроки
На вершину високої башти,
Яку мурували (та марно),
Яка стримить за ображені хмари
(Ой, як недоречно-невчасно),
Щоб розповісти зорям-блукальцям
Про нас.
На руїнах римського ринку рабів
Цвіте оксамитом магнолія –
Квітка свідок важких почвар,
Наче гіркий постскриптум
На пергаментній сторінці
Апокрифу.

Я прийшов до брами,
А там самотній гідальго –
На Дон Кіхота зовсім не схожий,
Ані трошечки, ані на цяпочку,
Без коня й кіраси, але бородатий
І сивий як лунь навесні,
І старий як світ варварів,
Ключі мідні причепив до поясу:
Впізнав його ненароком –
То сновида Сан Педро.
Подивився на мене очима сумними:
Чого, мовляв, прийшов дочасно,
Чого, мовляв, мандруєш куди не слід,
Я меча свого в ріллю закопав,
Отут сторожую, отут ключником,
Чекаю на босоногого,
Сідай, марнотратнику слів, побазікаємо,
Вертайся потім туди –
В місто сіре,
Де не очікують,
Нікого, а тебе особливо,
Де сови співають канцони,
Де горобці горожани
Республіки лабіринтів-доріг,
Де коти-філософи
Цитують поганських мислителів,
Особливо Сократа.
Послухав його, пожурився:
І що в словах твоїх камінного,
Окрім міста вовків.

Друге пришестя Пандори:
Назбиралося дерев’яних скриньок,
Нема кому відчиняти і зазирати,
Що там заховано-поховано,
Не цікаво нікому, навіть гетерам,
Що там лишилось на дні
(А лишилась надія –
Останнє болюче нещастя)
(А може і не лишилась?)
Друзяко Улісс!*
На острові Всіх Вітрів
Знову раптова вакансія:
Нема кому пильнувати**
Білих овечок хвиль
Моря отого Егейського:
Всі вітри – вовки, всі злодії.
Тільки ми на цьому острові
Кинули душі мов якір,
Що зачепився за білий камінь
Страждань.
Невже ми навік
Неприкаяні –
Не при Каїні сторожі,
Невже нам годі шукати
Ітаки –
Острова спокою і пісень козопасів
Серед оцих морів
Журби солоної?
Порвали конопляні вітрила
Бородатий Борей та шульга Еол***,
Потрощені старі весла,
Муруємо корабель кам’яний,
Що попливе колись
У майбутнє з минулого,
У країну високого Неба,
Де живуть пастухи зір.


Примітки:
* - Улісс справді був моїм старим другом, хоча мало хто називає другом отакого от хитромудрого харцизяку.
** - був один дивак, що зголосився пильнувати всі вітри на острові-скелі серед самотності. Але він помандрував бозна-куди. І от тепер отаке.
*** - відносно античних алюзій: знав я одного Томаса МакГрегора, так йому дарували титул лорда тільки за те, що він на пам’ять знав всеньку «Іліаду» на мові оригіналу. Ще й декламував її на іонійському діалекті. Він (до речі) служив у легкій кавалерії і під час кримських баталій такі коники показував, що тримайте мене семеро.

Серед лісу черепахових сутінок
Кульгавий мовчазний мельник
На ім’я чужинське Кронос
Загубив своє кам’яне серце
І майструє незриму клепсидру
Над рікою, де бродить чапля
З ліхтарем у гострому дзьобі:
Бородаті пророцтва, вусаті провісники
Віщують синім сновидам,
Солом’яним птахам заброди-весни
Про пісню майбутню солов’я-алхіміка
Пошепки.
Хвостаті знавці квітневих псалмів,
Народ човнів Ріки Небесної,
Вухасті тубільці острівців спокою
Журяться, що квіти очікування
Будуть червоніти, коли патрицій Сонце
Завітає в Країну Вічної Молодості
На зібрання їжаків-сенаторів.
На млині бородатого мельника,
Що меле з моху зелене борошно,
Живе щур у камзолі водяника
І складає свої сіровбрані канцони,
Недолугі совині сонети
Для вечірок тіней самураїв,
Що п’ють свій березовий чай
З порцелянових чаш-спогадів.
Дайте йому солом’яний плащ –
Оцьому зубатому філософу,
Цьому опівнічному поету-скептику
Бо дощить. Бо мокряк-журба,
Бо весна забарилась,
Замислилась.

Ми зловили округлу рибу
Гарячу, як споконвічний вогонь,
Жовту, як глина долини
Усіх Таємниць,
Сяючу, аж сліпило очі
Не тільки нам,
Але і шаманам дощу,
Що кликали воду з Неба
Злого й байдужого
До людей-собак.
Зловили ту рибу в ятір,
Що сплетений з минулого –
З його ниток липких,
Наче докучливі спогади.
Зловили цю норовливу рибу,
Що пручалась, вистрибувала
Ніби гралася з нами, рибалками.
Зловили,
А виявилось, що та риба – Сонце,
Що пірнуло в глибінь,
Танцюючи під сопілку Вічності,
А ми зловили,
Бо звикли шукати здобич
У глибині ріки
Або у вирі минулого –
Круговерті жорстоких хвилин,
Чи в безодні вічності.
Зловили та й відпустили,
Бо досить нам уже
Уста спалювати
Їдким вином невизначеності
І язиками вовчими
Вогню.

Злива.
Ніби то не літо Калігули,
А часи бородатого Ноя:
Мокнуть граки дзьобаті
І самотній безхатько
У чорному плащі сутінок,
Наче він не філософ буднів,
А дерево лісу бетону й асфальту.
Нехай,
Доки навколо вода:
Між руїнами і дзвіницями
Храмів казуїстики та апокрифів,
Між калюжами-плямами і вікнами
Колючих поглядів,
Між пелюстками півонії
І казкою про опришків
Зійду на палубу корабля вигадки
Намальованого синім чорнилом
На плечі лісової відьми
Чи то німфи, чи то лисиці
(А в неї людське обличчя),
Втечу від живих квітів
І мертвих сторінок книг
Про дивака П’єро
І поставлю над літерами
Теплих днів пожежі Сонця
Апостроф.