Дерево синіх ілюзій
Височить самотою
Серед пісків пустелі
Поснулих душ.
Мовчання
Сірим попелом
У долоні троянд
Сиплеться замість золотого піску
Променів
Клепсидри Сонця –
Божества гелонів.
Народ, що живе в Небі,
Понад хмарами міфів
Про мореплавців «Арго»
Дізнався, що сон
Про чорного лебедя дочки Тестія
Зітканий з овечої шерсті
На верстаті Арахни-ткалі
Там – за мурами Ольбії.
Між горобиною й прірвою
Ночі
Мальований візерунок
Риб і зірок
Крейдою на стіні, за якою
Дім, який не належить нікому,
Фіалка, яка належить собі,
Сон, який був тобою,
Нічна варта, що очікує сходження
Зірки Іштар.
А там – за ріками й криками,
За крісами й крисами
Вавилон – цегляний Баб-Ілі
Кадінгір недоречний,
Що буде зруйновано наніц
Незабаром.

Між вчора і завтра
Зорі
Над стежиною Пана,
Над лісом кентаврів,
Над полями Фессалії
Зорі кольору срібного вістря
Стріли.
Чашник тирана Лариси
Пенест Біанор
Бавиться золотом слів
Пеласгів –
Народу забутих пісень
Моря.
Кратер повний вина Метеори
(А може це серце –
Довершене трунком кольору вохри?)
Диво Нефели – час вересу.
Час крапель, клепсидр і агоній.
Час алегорій (бо верес цвіте).
Слово-вогонь
У мідному дзеркалі –
Палає у кузні лапітів.
У рибній лусці візерунок
Забутих письмен лотофагів.
Життя як подвір’я
Палаццо Флоренції –
Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
Зернами маку віщую шовкові дороги
Снів про людей –
Видив царства тіней
Кольорових як шкіра гепарда
(Бо осінь, бо дощ
Назавжди).
Майструю зі срібної чаші
Гостре вістря стріли –
Час полювати
На вурдалаків.

Нитку одну, Аріадно,
Кладеш в руку – мені,
У долоню,
Що збагачена досвідом бронзи
Меча.
Нитку овечої вовни
Рогатих кудлатих бербекульок –
Володарів дзвоників – калатал безтямних,
Що віщують заграву
Над пустищем пагорбів
Вапнякових і диких
Як все кам’яне.
Вістрям меча-спати
Пишу епізод
Тої казки сумної,
Яку
Колись елліни
Розкажуть мальованим глекам
На торжищі стиглих олив.
Забава
У сутінках віку каміння:
Ігри жорстокі з потворою-хроносом
І не втекти
За хвилі таласси пелазгів
Під чорним вітрилом,
Моря
Яке до сих під безіменне,
І мурувати міста
З брил велетенських
Руками циклопів,
Що оком єдиним
Глипають в безвість.
Стадо кентаврів
Женуть на гірські полонини
(Бо час).
Де той пастух?

Вітер мені кричав,
Коли осінь стала сірою качкою
На холодному озері одкровення,
Вітер мені кричав
Крізь хмару огненну заграви:
«Де ти тепер? Ти – нетутешній,
Ти – вічний блукач,
Що сховав мідну сову
У своїй шкіряній торбі снів даремних
(А ти думав, що то пророцтва,
А ти думав, що там істина,
Серед тіней отих твоїх марень.
А вона тут – серед холодної осені –
Істина краплі води».
А може то просто луна –
Німфа сумних спогадів
Серед старезного лісу сутінок
В якому я заблукав ще тоді –
Коли чуб був рудим, а не сивим.
Тоді.
Пан заснув до весни.
І замовкла панфлейта
До часів анемон.
А вітер свистав:
Грав ірландську мелодію
На флейті порожніх глеків,
Що лишили
На дерев’яних столах віровідступників
Гості глиняно-жовтого дня:
Доби невідомих радощів.
А я бачу, як олені сфагнових пустищ
Летять у дні майбутні
Крізь страшне сьогодення:
Епохи залізних яблук.
Дерево забутої осені:
Серед моря холодного вітру
Жовті листя думок
Летять в нескінченність
прийдешнього.

Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.

Чорний камінь
На шляху кинув
Одинак, що не лишає слідів
І не бачить себе у дзеркалі.
На шляху, що заріс рудими кущами,
Що дозріли синіми ягодами
Вчора.
Весь небосхил
Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
Про країну загірну забутих віршів
Запломенів загравою сонцеслів
Цього вечора –
Вечора пророцтв,
Що почали збуватися.
Пророцтв, що були записані
У спаленій книзі пергаментній,
Книзі, яку споконвіку було заборонено
Читати чи навіть бачити
Неписьменним пастухам-козопасам
Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
Ще тоді,
Коли люди бачили сни
Неймовірні.
Крізь бескиди журби
Йду слідом за журавлем
В ущелину осінніх днів,
Де ніхто не назве мене свідком
Вільного вітру.

Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Мій хвостатий друг
Колись був будинком
З вікнами-арками:
Готичним прихистком привидів,
Колись височів
Серед міста камінних спогадів,
Нині – співак березневих арій,
Нині – поет муркотання,
Мисливець ночей орхідей,
Знавець гризунів-пискунів.

Колись мій вусатий друг –
Мій співбесідник єдиний,
Співавтор ноктюрнів-елегій
Був камінним домом-фортецею
З химерами сліпими
На стінах холодних алюзій,
Глипав темними вікнами
У сутінки середньовіччя,
Виглядав доктора-алхіміка
Єретика сивочолого,
Чекав його з прогулянок
З чорним псом-пуделем
І ховав у пивниці-безодні
Старе вино оксамитове
У діжці-барилі дубовій.

Мій пухнастий друг –
Свідок звитяжних вігілій
На дахах міста ілюзій,
Шанувальник приблуди Місяця
Знає чужу самотність,
Відає запахи осені,
Коли ніч нескінченною пусткою,
А попереду
Вічність.

1
похмурий ранок
та не темно не холодно
льонок семисвічно
і світить і гріє

2
рухаюся зі швидкістю
середньою між людини
швидкістю і рослини
не поспішаючи не зупиняючись

3
яблуком на асфальті відчуваю себе
коли не знаю що буде далі
чи візьмуть у добрі руки
чи розчавлять бездушними шинами
або ж боляче зафутболять у трави ласкаві

4
напроти мене симпатичні молодички
стрекотять схожі на двох сорок
чи може на одну поділену
на червоно-чорну і біло-блакитну

5
майже посередині дороги чорний пакет
помітно що абсолютно порожній
проте машини остерігаються об’їжджають
а цікаво коли б лежав білий прозорий
якби ті автівки рухалися

щедрий ранок

25 07 2022

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

Не перед брамою шукайте мандрівця,
А там, на тій дорозі - на шляху,
Що пилом вкрився,
Що тугою плететься без кінця
За небокрай, що розколовся навпіл,
Де вказівник – меча уламок,
Де ми вогонь несемо в темінь злу,
Де спраглими вустами ми мед пили,
Де в світлі зір мисливця Оріона
Осиновий кілок ми забивали в серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де дзигар міряв час
Ночей і днів людини і коня
Прочанина меча і вершника віршів,
Де ми шукали сон
Під гіллям дубу й терену,
Де нас зустрів серпанок
Над домом жайвора,
Де на замшілих надгробках марень,
І вишень стиглих сік, і квіти звіробою,
І долі кам’яний огром
І подих річки – Бористену,
Що пливе в країну Гестії, євшану, полину.
Я тут самотній –
На шляху світанку,
На дорозі снів, що йде на Схід,
І де зіниці жовтих черепів
На битому шляху містерій
На Схід зорять, на Схід
Лише на Схід…

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Всесвіт без снігу
Завбільшки з троянду
Розповідає необачному перехожому
Про сни мандрівного голуба
У ритмі ковальського стуку
Сьогодні.
Татусь Христофор –
Італієць. Він чув про зоряну флейту
Дерев’яного хлопчика.
Тому і поплив. Шукаючи шовк.
А знайшов три іржавих цвяхи,
Що прагнули дерева-плоті
Легкого як крик
Дивачки зозулі.
Над прірвою
Серед мокрої папороті
Ховаєш три шрами на спогадах
У лісі чаклунки сови
Мислиш: «Ми тут!»
А там голоси – куди не дійти,
Не доплисти і не долетіти,
Де пророцтва подерті на клапті.
Білі іспанські сорочки
Як мушлі
Ховають бронзову шкіру
Він Сонця ледачого.
Тікають (чому?)
Ці люди останнього берега,
Люди води, кипарисів і ластівок
За видноколи солоні
Шукаючи Всесвіт без снігу.

Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
Відчиняю двері Вічності
(Бо стукала, бо ж писано:
«Стукайте і відчинять»)
І запитую: «Хто ми?
Де ми? Навіщо?»
А Вічність дивиться на мене очима сірими
Наче вона колись, а не тут.
А на кожному чумному хресті
Знак риби –
А ти думав, що ти чорнокнижник
Мандруючи тими дорогами –
Від хреста до хреста
Напитуючи рибалок –
Де вони плели свої сіті?
Віршую норвезькою –
Підбираю метафору до слова
«Приходь»,
Бо сам прийшов до човна
Якого трощили хвилі,
З якого майструють двері
У світ весняного саду,
Де під кущем квітучим трояндовим
Закопано ключ золотий
Від брами камінної
Яку сторожив гідальго
Сан Педро.

Пишна персидська троянда
Яку оспівав життєлюб Хайям
Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
На пучках чуттєвих лишає слід
Глибокий, як прірва між зорями
На схід від годинника,
Що вказує вістрям стрілок-ножів
Межу
Між буттям і вітрилом:
Синім – кольору мандрів:
(Зникай чи пощезни – за видноколом)
Їх наповнює музика міста:
Поліса, де збудували «Арго».
Тесей недолугий з мармуру білого
Майструє колиску, а не саркофаг
Для немовляти епох – Поліфема:
Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
Щойно на берег він зиркнув
Оком чорним єдиним
На скелі пеласгів-рибалок,
Що Істину-рибу
Ловлять між хвилями мрій,
Де мойри живуть коло дерева Ночі –
Це дворище, насправді,
Це зовсім не Коринф,
Це Аркадія вогнищ
Прощання.

Тому, хто стояв біля брами
Люди приносили подаяння:
Кидали до дірявого капелюха
(В якому могла б розміститись Галактика)
Замість блискучих драхм
Слова,
Які він збирав у торбу,
Але не поніс на торжище:
Виміняв їх на нічного метелика
У Турові – місті князів, зубрів та лебедів.
Тому, хто стояв біля брами
Сказали, що це дерев’яне збіговисько
Храмів, веж, палат та халуп,
Цей прихисток древлян та дреговичів –
То насправді Теби Золотобрамні –
Кадмея Драконяча – місто намиста Гармонії,
Де шукають орбіти планет астрологи
І ніхто не знає, що відбулося,
Але всі знають, що буде:
На вістрі меча і на полі жита.
Той, хто стояв біля брами
Відчував, як ми всі летимо,
Як пророцтва переплавляють на золото,
Як лишається сірий попіл
На дні скринь, де ховали надії
Чи то не пускали їх волю –
Ці останні нещастя – дарунки Пандори
В обійми вітру-чужинця
Люди, які блукали дорогами.
Стає так самотньо
Віснику, що стояв біля брами,
Коли рушає він шляхом лилика
Затискаючи в жмені
Синій кавалок Неба
І мріючи про журавля в руках –
Птаха кольору пилу.

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій
Новітній Сенека
Збирає у глеки години –
Грона достиглі Часу.
Винороб. Уп’ємось отим трунком
Колись. Ночі зоряних флейт
На березі моря акацій,
Що відцвіли ще тоді,
Коли ми були юні –
Ми – учні Орфея, рибалки містерій.
У дзеркалі бронзових тіней
Приблуда печаль
У приймах у Кроноса
Для хустки вишукує прядиво звісток.
Щовечора віолончелі – фіалок
Музику грають правдиву –
Про що?
У домі людей і котів
Давно оселивсь божевільний,
Кентавра пальто (чи попона)
Вся в дірах від пострілів.
Думки наче руки
Шукають навпомацки
Віру.

Заратустра замуровує двері –
Замуровує браму «завтра»,
Закладає цеглинами важких слів
Отвір дверний «вчора».
Лишається тільки «сьогодні» -
І то не двері – віконечко:
Де клаптик синього неба
Наче хустина пілігрима німого,
Яку взяв він собі на пам’ять
Про оксамит життя весняного,
І клаптик поля траворунного
Густого, наче вечір квітів вероніки.
Заратустра годує журавлів зорями –
Так ніби він не вісник вогню,
А пастух птахів-пророків,
Що вистукують тобі хвилини й години,
Дні та століття, епохи та ери
Замість зозулі зрадливої –
Візитерки чужих гнізд і годинників.
Позбавлене світанків «сьогодні» -
В яких соборах і якому святому
Замолити гріхи твої Каїна –
Коваля перших ножів блискучих?
Писемність нову сиджу і вигадую
У часи Калігули-цісаря,
У часи Чингісхана огидного,
Письмо, яке прочитає Агні –
Бог вогню, бог-посланець оновлення,
Письмо, яке підказала мені черепаха,
Що теж живе тільки сьогодні
У своєму озері давно відомих істин.
Слова-колібрі віщують омріяне,
Сокровенне і недоторкане –
Слова, писані в темну книгу
«Сьогодні».

Станіслав – то місто з химерами,
Де написана книга бруківки –
Сімнадцять сторінок готичного тексту
Про горобців-сіроманців
(Шанці рядків і трохи бароко)
І чисті незаймані аркуші (нібито)
На яких Одвічний писав про модерн молоком
Замість чорнила (бузина не достигла),
І жодного запитання про сніг –
Одні кострубаті відповіді-дзвони.
Голод скляної прозорості –
(Візантійські келихи-мушлі)
Його відчуває травневе Небо
Торкнувшись до голки ратуші
(Боляче навіть пухнастим хмарам).
Атрибути пейзажу: Місячний млин –
Він потребує води
Чистоплинної:
З білого борошна ночі (зорі)
Пекли ми овечий хліб –
Для Сократа – артиста вулиці
(Не сховається під хламиду
У своїх Атенах совиних – ареопаг),
На димоквітах, на синіх фіалках Кроносу,
На флоринах жовтих кульбаб
Очкасті метелики – птахи Сатира-Пана
П’ють нектар – трунок богів.

Розмови сонцеоких блукальців
Засипано пелюстками вишні:
Каравани літописів відчаю
Човгають епохами людської свідомості
(Місити пісок вічності – тобі – містику):
Кожен рядок про страждання –
Наче писати було більше ні про що:
Літопис дзвінкої радості
Ніхто не напише ніколи:
Нема таких писарів,
Не відшукати такого монаха –
Де там.
Чи то люди не вміють радіти,
Чи то бубон шамана-мисливця
Провіщує тільки зловісне,
Крук вистукує дзьобом години –
Замість дзвону на ратуші
По дереву всохлого ясена. Стук.
Наш дім на семи вітрах –
Ми змайструємо з нього вітрильник
Або солом’яного птаха –
Полетимо.
Туди, звідки ніхто не вертався:
Хтось назвав оцю землю важкою –
Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
Ми свавільні. Ми вільні.
Річкою неба лети
Володар цієї хвилини.

Темне
Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –
Важке, наче Місяць оповні
Достигне напередодні
Судного Дня – дочекаємось.
Мерехтять ліхтарі
На вулиці молодих сажотрусів
Міста тирана Пандольфо –
Мармурового вовка Роман’ї
Рибного хлібного Ріміні.
Вітер з моря: вітер-подеста
Розбудив в моїх снах Невідоме.
На човні – на вітрильнику тіней
Крейда креслила знак – імено
Останнього писаря Вчора –
Казначея годин.
Німфо Вегоє!
Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
На березі мертвого дерева,
На мосту життєлюбів ертусків
(Расенів, тирренів, Тіная дітей)
Я запитую: «Де?»

Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії
Коли сірі тіні почвар-троглодитів
Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
А дух громадить ірландські башти,
Що нагадують мінарети Ататюрка.
Чому? Чому весна плинного Бористена
Обернулась домом потрійного божевілля?
Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
Висить між цегляними шафами галактик
Простріляне сталевими кулями
Скорострілів придуманих Гамлетом –
Принцем хвиль каламуті й русалок,
Що плавають в морі Данському
Наче вони не хвостаті комети глибин,
А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
(У смужечку).
Якщо
Дні нині збатожені трунком драконів,
А ночі такі, що хоч око Всесвіту
Вийми і кинь на долівку
Хати, що забула про свічку бджолину –
Муруємо стіни
Чистого дому прийдешнього –
Нехай і навпомацки.

Звуки – це квіти.
Вони зацвітають щоранку
І закривають свої пелюстки
Щоночі – коли все втрачає сенс.
Все – навіть Істина.
Біля стіни смутку
По обидва її боки
Там, де сіяли зерна
Квітів журби
І чекали доки вони
розквітнуть звуками:
Звуками музики моря,
Звуками пісень тіла,
Звуками царства Я.
Дожити б до перемоги –
Перемоги Правди та Людяності
(Де ти, дивак Леонардо?)
…………………………….
Я вирощую квіти
На полі, що не знало плуга,
Яке поливали сльозами
Люди, що забули про посмішку.
На полі, де приносили треби
Аресу
Бородаті номади – пастухи круторогих волів
І білих коней.
Я вирощую сині квіти
Журби.

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів
Степ ковиловий будив
Стукіт копит – ще не посріблених
Будив серед тьми бузинової
Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
Замість бронзи сонячної і медової
Бородаті майстри вогню
Пізнали залізо – метал звитяги:
Добули для плугів і мечів, для ножів
І цвяхів.
Коні кольору листя
Птахи кольору неба
Віщували, що Волю рахманну
Побачите в сяйві меча –
У блиску залізного дзеркала.
Забувайте про глиняні сни,
Забувайте про карби на дереві,
Про крем’яні осердя:
Епоха заліза вдягає людей у луску,
Важкість дарує рукам
І легкість думкам –
Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
Про епоху заліза напишуть
В літописах, на палімпсестах
Вороновим пером.
Вохрою.

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

Моє серце вирушало у подорож,
Покликало собі кучера чорновбраного,
Що впряг двох коней вороних,
Коней, що не знали господаря,
Що споконвіку були дикими й вільними.
Моє серце обрало собі дорогу
У країну захмарну-загірну,
Яку довго вигадували,
Яку придумали книжники ренесансу.
Моє серце вирушає у подорож
Шляхами гірських круків
І жовтокрилих метеликів –
Туди, де летить зозулі крик.
На дворищі,
Яке топтали монахи
Важкими черевиками зречення,
Де зроду не цвіли кульбаби радості,
Де бруківку тесали з брил смутку
Серце взяло з собою валізу
Важку, як весь тягар світу
І мріяло тою колісницею
Залізом самородним кованою –
Тим запрягом недоречним
Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
Або в країну Вічної Молодості
Чи в місто Віри Таємної
А приїхало на війну.

Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Шкутильгаю на милицях снів
З руїн замку горобиної ночі
До посміховиська палацу дня,
Чи його подвір’я неохайного,
Де шпаки провіщають цвітіння
Вишні нашої журби та радості
(Саторі сакури)
Над якої гудуть хрущі неоліту
(Глеки теж вміють літати,
Вони теж трохи хрущі, а може й не трохи),
І джмелі бронзові – металу світла
У саду, який посадив Антон
З краю магнолій на березі моря,
У саду, який росте тільки в нашій свідомості,
Росте. Хоча цвіт… Той білий цвіт…
Дивно усвідомлювати себе пелюсткою
Коли весна і хочеться споглядання –
Хоч трохи, хоч дрібочку, хоч на півслова
Дивака й містика Гоголя – останнього римлянина.
У тому ж фонтані води прозорої,
Води, крізь яку видно прийдешнє,
Води, яка вгамовує вічну спрагу Істини,
Води, яку ковтав мандрівник Микола
Бачу на дні золоті кружальця
І знову шліфую черевиками сіру бруківку
Вічного міста Петра апостола.
І вовчиці. Серед гульбища луперкалій.

Зорі глипають вниз – на твердь,
Миготять, наче вицвілі літери
Апокрифу Томи Невіруючого,
Дивляться очима переляканими
На землю сливового цвіту,
А бачать дантове пекло огненне –
Кола Тартару зловісного
Химер на готичних храмах,
Що німують не одне століття потворне.
А може зорі нишком шепочуться –
Тільки ніхто з поглухлих не чує:
Жодна чорна мавпа кривляка,
Жоден троглодит-чудовисько.
Шепочуть зорі Сонцю нажаханому
Про те, що по тирсі спаленій
Довіку чорніти смутку –
Ніколи там сон-трава не цвістиме
Ніколи – до Суду Страшного Божого,
Шепочуть нажахано словами-променями,
Що знову суне орда зі сходу
Як вісімсот кам’яний літ тому,
Знову дика навала Батия
На Русь терновим цвітом заквітчану,
Де нині замість джмелів-квітколюбів
Бджоли залізні гудуть,
Де тризну справляти під Небом синім,
Де требу вершити вогнем
На порозі Вічності
Вершникам, орачам,
Вільним людям краю євшанного.

Попливу на кораблі Артюра Рембо –
Того, що Жан Ніколя з Шарлевіля –
Син піхотного капітана
Разом з диваком Дамоклом –
Він шанує білий хліб і чорне вино,
А не глиняні глеки мальовані.
Чобітьми кароокого маляра Веласкеса
Буду гупати по дерев’яній палубі:
Між двома Іспаніями вода,
Між двома кінськими волосинами
Клепсидри і трохи квітів – тропічних.
Трохи блідих (бо що нині повнокровне?)
Трохи чужих – бо свого на жменю,
Навіть віршів – на клаптик паперу,
Навіть спогадів – на хвилину сну-марення.
Сильніше вітру надимає вітрила мрія –
Моя – недоколисана, ваша – зріла як гроно
Осіннього винограду кольору Сонця,
Швидше вітру полетить корабель
Зі щоглами-соснами, окрилений вітрилами
Зеленими як весна. Як смарагдовий острів
У зіницях сивого фантазера Бога.
Надлишок Часу музикою після сонетів,
Нотами ренесансу – незабутнього,
Незрівняного, але нашого. Тутешнього.
Швидше вітру з Леванту – Зефіра,
Що зазирає в срібне дзеркало
Але бачить там Поліфема – пастуха овець.

Мовчання –
Легке, наче подих пролісків
Несу в долонях
Якими вчора
Виряджав у політ залізного птаха.
Мовчання –
Кидаю його насіння
У землю, що пахне тліном.
Бо мовчання – це дерево,
Яке виросло з попелу,
Яке зеленіє листками майбутнього,
Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
Мовчання.
Його важкі зерна
Тримаю в долонях обвуглених –
В руках алхіміка,
Що плавив золото слів
З олова сірих днів Днів Судного Дня.
Останню офіру
Вершу вперше не медом – глиною,
Виліплюю глиняних коників –
Тіней крилатих вершників,
Що скачуть між білими хмарами –
Сонцю назустріч калиновому.
Мовчання.
Слухаю його одкровення –
Голос білого неба
Весни давно очікуваної
Весни сумної. Весни трагічної.
Весни вічності. Весни майбутнього.

Майбутнє – це сутінки
Весняного вечора
Напередодні зацвітання слив.
Не треба його катувати,
Майбутнє – то хатка бобрів
Про яку написано в папірусах
Олександрійської бібліотеки
Спаленої на попіл, але закарбованої
На білих хмарах сув’язі спогадів.
Майбутнє – це ріка Бористен
За мить до порогів, за краплю до доторку
Брил кам’яних – ненаситних,
Майбутнє – то острів скелястий,
Де Робінзон-філософ вдає Діогена –
Ловлячи рибу-час. У діжку глиняну.
Майбутнє – це біла конвалія,
Яку на порозі забули
Хати-пустки, хати-румовища,
Хати, яку мурували там – на межі
Між неогеном глиняним
І сурмами Судного Дня.
Майбутнє – це човен бога-рибалки
Який розтрощили хвилі:
З уламків збудуємо хижку –
На березі мрій.
Майбутнє – то паморозь
Зими-Іфігенії – біла, іскриста
І чиста. Як сторінка
На якій напишуть вірші.
……………………………………….
Не катуйте майбутнє!
Дайте прийдешньому келих води!
Чистої.

Міняю одяг –
Чорний краватковий на плямистий,
Міняю скрипку –
Легку й лаковану на залізну,
Міняю друзів –
Філософів на самураїв,
Міняю Сонце:
Зле й зимове на березневе:
Оте – радісне,
Міняю квіти:
Тендітні білі галантуси
На черлені спалахи
Троянд миттєвих.
Міняю постаті –
Літературних геніїв
На ті – в полях,
Що ледве жевріють,
Що ледве в сутінках,
Які очікую,
Міняю птахів –
Цвірінькалок – жменьки пуху
На круків залізних,
Що кидають шматки Сонця
На вовкулак темряви,
Міняю життя –
Монаха-відлюдника
На буття майстра меча:
Я - самурай та хайдзін,
Друг місяця, воїн світанку,
Пелюстка вишні
Квітневого ранку…

Ніби до краю дійшли. Принаймні
Сьогодні. Нема ні слів, ні бажань
Крім одного
Об'єкти, речі навколо, хоч би
Порозкладати по місцях. Хоч би ті
Найближчі. Нема нікого
Нікого навколо
З тих не кровних, з тих своїх

Новий ряд мабуть для багатьох настане
Новий ряд, нового життя сприйняття
Для декого - інше, позаземне
А може, вони повернуться
В нових людях. Дітях

Всьому знову початок
Дитя. Людина
Сенс. Все так чітко стало
Перелом і кризу відчувають всі
Річ, слова скорочуються до сутого сенсу
А він один. Правда. Істина
А хто ще зможе зухвало чесності протистояти?
І навіщо?

Без правди не можливо жити
А без любові - й поготів
Щодня, звершуючи цикл
Шукаємо свого продовжувача
Свою людину єдину, вірну й ніжну
З відчуттям, з почуттям, що
Відчуває, що живе в житті моєму
Що кохає всім, а передусім душею

О Боже, не вірю, що Ти не бачиш
Що Ти не допомагаєш
Вищі знання, розумом важко зрозуміти
Тим, що зараз болять, Ти мусиш їх рятувати
Перейди невіру і провокацію
Сліпої людини, дитини

Я вірю в життя і початок - продовження
Людину. Рід
Його зцілення від проклять
І благословення
Всі мають право жити новим життям
Хоч і Рай за межею
Ми маєм право на щастя ще зараз
Тут, на цій землі

(2022)

А до мене прийшов кінь сивий –
Дивиться своїми очима синіми
У моє минуле темне і зранене,
У моє майбутнє сумне і готичне:
Коні скачуть з туману зимового
У густий туман мого майбутнього:
Кому білого коня та стріли,
Кому червоного коня та меча,
Кому вороного коня й терези,
Кому чалого коня та косу,
А мені – коня сивого зажуреного,
А мені шлях без кінця і без краю
Назустріч огненній кулі,
Що з зі степового видноколу
викочується
І руків’я шаблі долонею
відчувати
У поході козацькому вічному,
І час світанками міряти,
І тужити у снах кольорових
За квіткою сон-трави,
За чорним камінням
Зі знаком папороті,
За стиглими вишнями,
За гомінкими бджолами
І коню сивому
Шепотіти на вухо
Казку.

На острові мого серця
Живуть мовчазні Робінзони,
Цвітуть п’янкі орхідеї (черлені),
Шалені аборигени
Танцюють нечемні танці
На черепах вовкулак:
З неба зеленого – з його сутінок
Падають лунко на землю
Горіхи:
Може то сад осінній
Босоногого Епікура –
Винороба ілюзій, шанувальника Вакха,
А може шматочок хмари,
Що впав в Океан на хвилі
І скам’янів необачно –
Став незаплющеним оком,
Що глипає з синяви в синяву –
До речі. До човника. До порожнечі.
На острові мого серця
Інколи падають зливи –
Прямо на томик поезій,
Який загубив на дюнах
Капітан дерев’яної шхуни
(Вітрило і трохи щастя,
Сік лайма, сухар,
Смак грогу і вітер в обличчя
Солоний):
Вітер гортає сторінки:
Сонети піску і ночі
(Ноктюрн),
Елегії про Вероніку,
Що зрізані коси (навіщо?)
Кинула геть на Небо.

Крок і крок. А потім обійми.
Близькість душ -
То шлях до близькості тіл.
Темно вже, тому свічки запалімо
На нашому святковому столі.
Закутай все своїм теплом.
Мене, наш дім, своїх дітей.
Крок і ще раз крок, ходімо
Разом в ритмі життя
Миттєвостей.

Єдину книгу
Напишіть на сторінках
Отого «Ніщо»,
Яке між зірками зависло,
Якому бракує людини,
Щоб пояснити таке буденне «не бути»,
Чи то збирати суниці
На полі, якому бракує Неба.
На полі женця, що косить траву,
Коли вона доспіла-достигла,
Женця, що збирає сніг,
Бо гадає-вирішує, що то борошно
З якого треба пекти коржі
Жебракам-чорнокнижникам
Безхатькам-безпланетникам,
Які бенкетують разом з лелеками
За столами накритими Персефоною
І Персеєм – знавцем камінних людей,
Що вертався чи то приблукав
У місто сови і розбитих глеків*.
Кінь – не блідий, а сивий
Для вершника – Будди Майбутнього**,
А під стиглими мандаринами –
Жовтими стигматами цитрусового саду
Танцюють ящірки –
Тваринки мого заперечення
Епохи дощів.
Зіграю їм на арфі –
Старій ірландській арфі
Фугу зоряного нотаріуса
Нарешті.

Приітки:
* - це я про остракізм. Розбивайте глеки, розбивайте… Може ї вам щось випаде – якийсь жереб… Персей, звісно, повертався не в місто Атени, а в храм Атени на острові Серіфос.
** - Майтреї. Він приїде на коні – не сумнівайтеся… Повірте мені…

бездарно некрасиво лягають — рядки за рядками —
у роби рутинних строф

поети чи віршороби чи віршограї
невпинно затято майструють своїх буратіно —
на радість мишам і демону кальциферу

й суне додому втомлений автор — самотній ніби
Харон посеред царства схололих душ
в тролейбусі дерев‘яному
серед густого запаху вичавлених за день містян
повз прапори біг бордів —
«давідофф» «вікнарьофф» «стадо корофф» — повз
біг маги біг маглів аптеки та кантори —
до Дону та Сяну — додому — у душ! —
за двері броньовані бо
понадміру горілим чути —
зомбосвіт — ненадійне благо таким
як той один один нуль один

примушує битися головою о стіни
читання рядків
у робах бездарних строф
і викидатись на берег і живота розпорюючи —
ілюструвати протест
кишками

коли він помре — наш втомлений автор —
на похороні його
письменники будуть їсти балакати плакати
й обмінюватися
книжками

(с) Тата Рівна, 2022

Притиски, притиски,
Лопаткою, паличкою
Затамування подихів
В очікуванні
Від великих форм в малі
Розбиваєш тіло на абстрактні
Міні сектори
Залишаєш позначки дрібні
У тонкій ріллі

Кожний сантиметр квадратний
Треба ще
Змапувати поглядом, руками
Доторкнутись до поверхні
Холодного, ще не готового
псевдоголéмового тіла

Поки вологий матеріал
Піддається рукам, пальцям, волі, баченню,
Законам світла-тіні, законам метафізики вищого сенсу
Поки ще в душі віра
Фатумом не перетремтіла
Від побаченого, відчутого

І знову притиски, притиски, притиски
Затамування подихів
В очікуванні

(2022)

Найтемніший час буття: на межі:
Між епохами листя і снігу: темрява.
Між світами тіні і плоті: спалах зірок.
Я запалюю вогнище – горобини.
На горі, де колись росло дерево – ясен –
Дерево палімпсестових мрій
Літописів болісних абатства Келлс.
Ніч на Самайн – сопілка малює стежу:
Піснями бруслини черленої та отруйної –
Ядучої, наче втрачені дні дощів.
По тріщинах черепа оленя ірландського
Читаю майбутнє – відкрите, як плями на Місяці –
Розчахнуті
У безодню часів залізних коваля Гоббана –
Віків ножів, мечів та іржі кораблів.
Книга тріщин на черепі в ніч на Самайн
Читаю написане – Хтось Невідомий
Надсилає нам знаки літопису Вічності.
Танцюйте, співайте, вожді призабутих кланів,
Завжди між вогнів, між язиками полум’я
В пошуках чистоти, Істини слів заборонених,
Діти квітучого вересу – діти осені кельтів.
Ідіть між вогнів…

Минуле – це книга.
Я це зрозумів дощавої ночі
Коли гортав свої млисті спогади,
Розуміючи, що нічого не забувається.
Минуле – це книга з шкіряною обкладинкою
На якій нічого не писано,
Тільки прикрашено рубінами, смарагдами
Та шматочками срібла
(Бо ніч – навіть там – на обкладинці).
Теперішнє – це кавалок світла,
Що вдирається в око голкою,
Що малює на стіні черепа
Фрески – вохряні. Про Істину.
Про людину зі свічкою.
А майбутнє – це форма пітьми,
Чорна ластівка, що відлетіла в Африку,
Гніздо якої порожнє:
Ніч там знаходить затишок,
Коли кладе правицю
На рамена цієї жебрачки
Войовник-вершник Сонце.
Майбутнє – страшна чорнота,
Де око відпочиває
І не боїться посліпнути
І стати (як все колись)
Нічим.
Бо Ніщо
Воно тут, воно поруч,
Не тільки в майбутньому.

Море має на диво колючі очі,
Море не дивиться – глипає
В зіниці кожної хмари-черепа
Висмоктуючи з неї вологу,
Жадібно забираючи те,
Що колись дарувало.
Тільки море
Своїми очима-водяниками
Здатне сміливо дивитися
В обличчя одвічного Неба –
Злого свідка наших нещасть,
Мовчазного пророка,
Що знає майбутнє
Всіх і кожного –
Навіть чорних каменів
З яких єретик-невдаха
Мурує собі вічне ложе.
Тільки море ніколи не плаче
Коли читає по зорях
Прийдешні дні і години.
Тільки в зіниці моря
Небо інколи зазирає
Щоб милуватися трішки собою
(Небо трохи Нарцис –
Щоп’ятниці, але не скорботної).
Море відчуває себе колискою:
Кров солона в кожному з нас
Відлунює шаленому буревію.
Море відчуває себе могилою:
Ковтає кожного неприкаяного
Мандрівця солоного вітру,
Що напинає вітрило
І кидає землю гостинну,
Ловить лускатих мовчальників,
Шукає щось там за обрієм
І знаходить собі спокій
В глибинах.

Птах не кричить – бо тьма,
Світильник гасне,
В душу як слимак
Вповзають сутінки –
Хай не осінні і нехай густі,
І хай нагадують безодню
Моря,
Де почвари світять
Вогнем холодним.
Йду в пітьму,
Як йдуть у сон,
У сниво черепах,
Де виноград чіпкий, як наглядач
Плантацій бавовняних влітку.
Ego (чи може Едо)
Як перстень срібний
Там, у сховку
У пивниці, що нагадує вертеп
Дочасний.
Якби хоча б промінчик,
Хоча б одну зорю – там, нагорі,
У чорноті. Де око
Шукає марно суть, опори, сенсу,
Мети для мрій.
Я залишив свої старезні черевики
Там – за дверима,
В які давно не стукали.
Ніхто, ніяк.
В скарбничку слів апокрифа
Кидаю замість флоринів
Залізні цвяхи.

(Світлина автора віршів. Написано, коли вересень довершився, а Сонце стало холодним.)

пам‘ятник у камзолі
міг би бути доречним
на думку усіх сведущих
культурного коду адептів

міг би стояти у місті
красивим великим знаком
фалічно-музичним знаком
причетності до культур
красивим як — дім культури
красивим як псевдоквартали
якихось помпезних будинків
де зараз сидять —
профспілка
бюро шоурум
та собес

майбуть
міг би бути доречним
але зробили без

жахливі позбавлені люди
чеснот і можливо цноти
і точно без профосвіти —
їх гнати б у шию та —
сьогодні керують світом
антихристи (без профосвіти)
і ставлять свої ідеї
на площах хороших міст
де пахне накопана кава
заварена правильно кава
й неправильно теж заварена
своїм ароматом п‘янить
і листя кленове опале
у лиця інтелігентні
підірване вітром ніби
класична соната — летить

а тут їм поставили нащось —
напевно оті що й Подолу
втулили велике та чорне
дуже страшне оте —
цей пам‘ятник — без інструмента
без кучерів —
без камзолу —
вам кожна дрібна дитина
розкаже —
це ж — просто змова
це точно велика змова
убити у нас красу
красу красу красу
убити у душах наших
на наших прегарних площах
позбавлених майже зовсім естетики та краси
естетики та краси
у наших містах прадавніх
що знали часи і кращі
усе чим вони пишались
а будуть тепер конати від сорому та страждань

бо хто вам таке дозволив
а їм хто таке дозволив
той пам’ятник без камзолу
у соціум наш нести
зробіть нам — милого пана
наївного ніжного пана
щоб личко було чудовим
щоб — скрипка — і розлітались
як пташечки нотні листи
щоб скрипка в руках — тендітних
щоб — банти на туфлях ладних
щоб все як в людей порядних
на площах порядних міст

бо ми як візьмемо вила
та всиплемо на хвіст солі

а пам‘ятник без камзолу
стоїть і дивується наче —
епоха пройшла та вийшла
давно через інший хід
модерн залишився в тому
минулому вже столітті
і виклики зовсім інші
несе кожна мить нова
а хтось ще ламає списи
а дехто ще пише вірші
про дике своє суспільство
поламане на дрова
побите мов хвора псяка
порепане від ілюзій
відірване від контекстів
які — учорашній день

їм мало дядьків у шапках
у довгих плащах та шубах
і піших — і на коні
їм мало фальшивих історій
сентиментальних історій
альтернативних історій
—
цей пам’ятник музиканту
у місті однім хорошім
говорить
що ні?...

У високій вежі людських сподівань
Налий мені в чашу срібну –
Блискучу, як зорі посліплі –
Білі як смуток по тризні, по требі
У ніч над горою Кайлас,
Чорного трунку гіркого
Налий! Терпсіхоро!
У кров мою бузинову,
Трунку порожнього степу,
Де вітер-опришок полиновий
І сіль на устах. І на рану від кулі.
По краплі.
Налий мені в чашу з тавром Мінотавра
У світі мигдалю гіркого як Час. Наш.
Ладнаю вітрило:
Сіре, бо льон відсинів, відчорнів:
Плисти по мертвим морям,
Камінь втопити – там, де безодня,
Блукати в пошуках білого цвіту
Дерева, що віщує печаль навесні,
А наразі, на полі куріпок
На полі моєї журби
Сонях розстріляно,
Сонях, що Сонцю вклонився
Розстріляно кулями –
Важкими як якір, гіркими як сон
Під дірявим човном
На березі озера чаплі.

Руде і чуже Сонце
Зазирає крізь краплі дощу –
Ми ковтаємо їх як вино –
Хмільний трунок острова лаврів,
Черлений, наче остання заграва,
Густий, як епоха мальованих глеків.
Це вино дарують нам хмари –
Нетутешні білі прибульці
Народжені кам’яними глеками –
Чашами гір Неповернення –
Montibus Excelsis de Non-reditus
(Бо навіщо?)
А Сонце чуже
Намагається збудувати веселку
Між солодкими краплями,
Змурувати її зі струн-променів –
Посмішку Іриди-вісниці:
Дочки Тавманта, сестри Гарпії.
Під тою веселкою
Збудують собі домівку
Рудоволосі перевертні –
Жінки хвостаті,
Що необачним мрійникам вкорочують віку.
Якщо, звісно, Сонце створить веселку:
Бо краплі надто солодкі,
Надто п’янкі і надто чужі –
Для країв то наших – полинових,
Де все гірке споконвіку. Все.
Життя навіть…

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей
вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
ти не віриш у безкорисливість жодних ідей
як і у справжність нарощених вій
вуст набряклих затиснених у обценьки фатуму — індивідуальних його аспектів та точок зору
на цій планеті насправді не так багато справжнього —
небо
море
теплі херсонські помідори
голос совісті
голосіння моменту
ледь чутні схлипування з вікон та сцен —
театральні історії —
це реальність яка суща
це реальність яка щем

ти народжуєш мертвих дітей допиваючи за кожним безкінечну заїжджену каву (насправді сухе вино)
і —
щоб не знати майбутнього
виїдаєш ущент всю кавову гущу

автанділ не приїде — батько твоїх віршів
закутий довіку в тигровій шкурі
врешті у кожного діалогу свій довгий курний шлях
який часто веде не туди

ти народжуєш мертвих і оживляєш їх
за допомогою живої води

хто ж залишиться управляти часом? хто прийде сюди по тобі—
в пустельну тишу вицвілу пастель?
чи мертвонароджені зомбі-діти які виходять зі скель
додаючи сарказму і почуттів знебарвленим снам
які йменують бутністю й сьогоденням

ти втрачаєш зв‘язок зі світом котрий виштовхує самий лише смог
автанділ не приїде — ти приречена на монолог
безкінечний холодний нудний пустий як дзбан
за добою нова доба за добою нова доба
і ніяких змін
і ніяких нових тем
і щоночі одне й те саме вар’єте
у твоїй голові
до світанку до перших відблисків
сонцекрику
порожнеча твоя відчутна та многолика
дотикова пальпуєма — хочеш бинтуй чи ріж
ось і ніж

вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
але чи потрібні думки твої комусь іще?
ця реальність сценічна дія
ця реальність сценічний щем

«Ось ти читаєш про Лая й слабого на очі Фієста, Скіллу, Медею, —
хіба це не потвори самі?…»*

«Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні горгон або гарпій: Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас.»*

де — земляки твої — хто твій Квінтіліан, хто Сенека, хто сьогодні батько Лукана, хто твій Анней Меллу? —
хто руку протягне рятуючи із тенет?
грузнеш піски затягують не на жарт
божого дару вага позбавляє сил

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей —
час викопує їх із могил —
бо не час ще для небуття бо живіші живих
за гріхи чи за подвиги — та найясніші з картин
того світу який за вікном і вирує й тече
сипле пилом й ніколи тобі не підставить плече
даючи тільки пустопорожню якусь маячню
і обличчя мов маски кабукі щокожному дню
і суцільну суцільну суцільну брехню

ти поет що поетом був та поетом став
іспокон поет бо природа твоя від бога
ти поет про якого поети не скажуть нічого
ти народжуєш мертвих для власних театрів й вистав
і вони оживають ступають на курні дороги
на путі без красивих пейзажів й гучної мети —
шлях поета для того щоб йти
і нести
і оголяти хрести
і тягнути свого власного хреста до останнього вдиху
— як дано — як скарб або лихо
і коли знесилено ляжеш у світанковій тиші
очі тобі закриють вірші


*Цитати із Марціала у перекладі В.Державіна

05.08.2021