Ніби до краю дійшли. Принаймні
Сьогодні. Нема ні слів, ні бажань
Крім одного
Об'єкти, речі навколо, хоч би
Порозкладати по місцях. Хоч би ті
Найближчі. Нема нікого
Нікого навколо
З тих не кровних, з тих своїх

Новий ряд мабуть для багатьох настане
Новий ряд, нового життя сприйняття
Для декого - інше, позаземне
А може, вони повернуться
В нових людях. Дітях

Всьому знову початок
Дитя. Людина
Сенс. Все так чітко стало
Перелом і кризу відчувають всі
Річ, слова скорочуються до сутого сенсу
А він один. Правда. Істина
А хто ще зможе зухвало чесності протистояти?
І навіщо?

Без правди не можливо жити
А без любові - й поготів
Щодня, звершуючи цикл
Шукаємо свого продовжувача
Свою людину єдину, вірну й ніжну
З відчуттям, з почуттям, що
Відчуває, що живе в житті моєму
Що кохає всім, а передусім душею

О Боже, не вірю, що Ти не бачиш
Що Ти не допомагаєш
Вищі знання, розумом важко зрозуміти
Тим, що зараз болять, Ти мусиш їх рятувати
Перейди невіру і провокацію
Сліпої людини, дитини

Я вірю в життя і початок - продовження
Людину. Рід
Його зцілення від проклять
І благословення
Всі мають право жити новим життям
Хоч і Рай за межею
Ми маєм право на щастя ще зараз
Тут, на цій землі

(2022)

А до мене прийшов кінь сивий –
Дивиться своїми очима синіми
У моє минуле темне і зранене,
У моє майбутнє сумне і готичне:
Коні скачуть з туману зимового
У густий туман мого майбутнього:
Кому білого коня та стріли,
Кому червоного коня та меча,
Кому вороного коня й терези,
Кому чалого коня та косу,
А мені – коня сивого зажуреного,
А мені шлях без кінця і без краю
Назустріч огненній кулі,
Що з зі степового видноколу
викочується
І руків’я шаблі долонею
відчувати
У поході козацькому вічному,
І час світанками міряти,
І тужити у снах кольорових
За квіткою сон-трави,
За чорним камінням
Зі знаком папороті,
За стиглими вишнями,
За гомінкими бджолами
І коню сивому
Шепотіти на вухо
Казку.

На острові мого серця
Живуть мовчазні Робінзони,
Цвітуть п’янкі орхідеї (черлені),
Шалені аборигени
Танцюють нечемні танці
На черепах вовкулак:
З неба зеленого – з його сутінок
Падають лунко на землю
Горіхи:
Може то сад осінній
Босоногого Епікура –
Винороба ілюзій, шанувальника Вакха,
А може шматочок хмари,
Що впав в Океан на хвилі
І скам’янів необачно –
Став незаплющеним оком,
Що глипає з синяви в синяву –
До речі. До човника. До порожнечі.
На острові мого серця
Інколи падають зливи –
Прямо на томик поезій,
Який загубив на дюнах
Капітан дерев’яної шхуни
(Вітрило і трохи щастя,
Сік лайма, сухар,
Смак грогу і вітер в обличчя
Солоний):
Вітер гортає сторінки:
Сонети піску і ночі
(Ноктюрн),
Елегії про Вероніку,
Що зрізані коси (навіщо?)
Кинула геть на Небо.

Крок і крок. А потім обійми.
Близькість душ -
То шлях до близькості тіл.
Темно вже, тому свічки запалімо
На нашому святковому столі.
Закутай все своїм теплом.
Мене, наш дім, своїх дітей.
Крок і ще раз крок, ходімо
Разом в ритмі життя
Миттєвостей.

Єдину книгу
Напишіть на сторінках
Отого «Ніщо»,
Яке між зірками зависло,
Якому бракує людини,
Щоб пояснити таке буденне «не бути»,
Чи то збирати суниці
На полі, якому бракує Неба.
На полі женця, що косить траву,
Коли вона доспіла-достигла,
Женця, що збирає сніг,
Бо гадає-вирішує, що то борошно
З якого треба пекти коржі
Жебракам-чорнокнижникам
Безхатькам-безпланетникам,
Які бенкетують разом з лелеками
За столами накритими Персефоною
І Персеєм – знавцем камінних людей,
Що вертався чи то приблукав
У місто сови і розбитих глеків*.
Кінь – не блідий, а сивий
Для вершника – Будди Майбутнього**,
А під стиглими мандаринами –
Жовтими стигматами цитрусового саду
Танцюють ящірки –
Тваринки мого заперечення
Епохи дощів.
Зіграю їм на арфі –
Старій ірландській арфі
Фугу зоряного нотаріуса
Нарешті.

Приітки:
* - це я про остракізм. Розбивайте глеки, розбивайте… Може ї вам щось випаде – якийсь жереб… Персей, звісно, повертався не в місто Атени, а в храм Атени на острові Серіфос.
** - Майтреї. Він приїде на коні – не сумнівайтеся… Повірте мені…

бездарно некрасиво лягають — рядки за рядками —
у роби рутинних строф

поети чи віршороби чи віршограї
невпинно затято майструють своїх буратіно —
на радість мишам і демону кальциферу

й суне додому втомлений автор — самотній ніби
Харон посеред царства схололих душ
в тролейбусі дерев‘яному
серед густого запаху вичавлених за день містян
повз прапори біг бордів —
«давідофф» «вікнарьофф» «стадо корофф» — повз
біг маги біг маглів аптеки та кантори —
до Дону та Сяну — додому — у душ! —
за двері броньовані бо
понадміру горілим чути —
зомбосвіт — ненадійне благо таким
як той один один нуль один

примушує битися головою о стіни
читання рядків
у робах бездарних строф
і викидатись на берег і живота розпорюючи —
ілюструвати протест
кишками

коли він помре — наш втомлений автор —
на похороні його
письменники будуть їсти балакати плакати
й обмінюватися
книжками

(с) Тата Рівна, 2022

Притиски, притиски,
Лопаткою, паличкою
Затамування подихів
В очікуванні
Від великих форм в малі
Розбиваєш тіло на абстрактні
Міні сектори
Залишаєш позначки дрібні
У тонкій ріллі

Кожний сантиметр квадратний
Треба ще
Змапувати поглядом, руками
Доторкнутись до поверхні
Холодного, ще не готового
псевдоголéмового тіла

Поки вологий матеріал
Піддається рукам, пальцям, волі, баченню,
Законам світла-тіні, законам метафізики вищого сенсу
Поки ще в душі віра
Фатумом не перетремтіла
Від побаченого, відчутого

І знову притиски, притиски, притиски
Затамування подихів
В очікуванні

(2022)

Найтемніший час буття: на межі:
Між епохами листя і снігу: темрява.
Між світами тіні і плоті: спалах зірок.
Я запалюю вогнище – горобини.
На горі, де колись росло дерево – ясен –
Дерево палімпсестових мрій
Літописів болісних абатства Келлс.
Ніч на Самайн – сопілка малює стежу:
Піснями бруслини черленої та отруйної –
Ядучої, наче втрачені дні дощів.
По тріщинах черепа оленя ірландського
Читаю майбутнє – відкрите, як плями на Місяці –
Розчахнуті
У безодню часів залізних коваля Гоббана –
Віків ножів, мечів та іржі кораблів.
Книга тріщин на черепі в ніч на Самайн
Читаю написане – Хтось Невідомий
Надсилає нам знаки літопису Вічності.
Танцюйте, співайте, вожді призабутих кланів,
Завжди між вогнів, між язиками полум’я
В пошуках чистоти, Істини слів заборонених,
Діти квітучого вересу – діти осені кельтів.
Ідіть між вогнів…

Минуле – це книга.
Я це зрозумів дощавої ночі
Коли гортав свої млисті спогади,
Розуміючи, що нічого не забувається.
Минуле – це книга з шкіряною обкладинкою
На якій нічого не писано,
Тільки прикрашено рубінами, смарагдами
Та шматочками срібла
(Бо ніч – навіть там – на обкладинці).
Теперішнє – це кавалок світла,
Що вдирається в око голкою,
Що малює на стіні черепа
Фрески – вохряні. Про Істину.
Про людину зі свічкою.
А майбутнє – це форма пітьми,
Чорна ластівка, що відлетіла в Африку,
Гніздо якої порожнє:
Ніч там знаходить затишок,
Коли кладе правицю
На рамена цієї жебрачки
Войовник-вершник Сонце.
Майбутнє – страшна чорнота,
Де око відпочиває
І не боїться посліпнути
І стати (як все колись)
Нічим.
Бо Ніщо
Воно тут, воно поруч,
Не тільки в майбутньому.

Море має на диво колючі очі,
Море не дивиться – глипає
В зіниці кожної хмари-черепа
Висмоктуючи з неї вологу,
Жадібно забираючи те,
Що колись дарувало.
Тільки море
Своїми очима-водяниками
Здатне сміливо дивитися
В обличчя одвічного Неба –
Злого свідка наших нещасть,
Мовчазного пророка,
Що знає майбутнє
Всіх і кожного –
Навіть чорних каменів
З яких єретик-невдаха
Мурує собі вічне ложе.
Тільки море ніколи не плаче
Коли читає по зорях
Прийдешні дні і години.
Тільки в зіниці моря
Небо інколи зазирає
Щоб милуватися трішки собою
(Небо трохи Нарцис –
Щоп’ятниці, але не скорботної).
Море відчуває себе колискою:
Кров солона в кожному з нас
Відлунює шаленому буревію.
Море відчуває себе могилою:
Ковтає кожного неприкаяного
Мандрівця солоного вітру,
Що напинає вітрило
І кидає землю гостинну,
Ловить лускатих мовчальників,
Шукає щось там за обрієм
І знаходить собі спокій
В глибинах.

Птах не кричить – бо тьма,
Світильник гасне,
В душу як слимак
Вповзають сутінки –
Хай не осінні і нехай густі,
І хай нагадують безодню
Моря,
Де почвари світять
Вогнем холодним.
Йду в пітьму,
Як йдуть у сон,
У сниво черепах,
Де виноград чіпкий, як наглядач
Плантацій бавовняних влітку.
Ego (чи може Едо)
Як перстень срібний
Там, у сховку
У пивниці, що нагадує вертеп
Дочасний.
Якби хоча б промінчик,
Хоча б одну зорю – там, нагорі,
У чорноті. Де око
Шукає марно суть, опори, сенсу,
Мети для мрій.
Я залишив свої старезні черевики
Там – за дверима,
В які давно не стукали.
Ніхто, ніяк.
В скарбничку слів апокрифа
Кидаю замість флоринів
Залізні цвяхи.

(Світлина автора віршів. Написано, коли вересень довершився, а Сонце стало холодним.)

пам‘ятник у камзолі
міг би бути доречним
на думку усіх сведущих
культурного коду адептів

міг би стояти у місті
красивим великим знаком
фалічно-музичним знаком
причетності до культур
красивим як — дім культури
красивим як псевдоквартали
якихось помпезних будинків
де зараз сидять —
профспілка
бюро шоурум
та собес

майбуть
міг би бути доречним
але зробили без

жахливі позбавлені люди
чеснот і можливо цноти
і точно без профосвіти —
їх гнати б у шию та —
сьогодні керують світом
антихристи (без профосвіти)
і ставлять свої ідеї
на площах хороших міст
де пахне накопана кава
заварена правильно кава
й неправильно теж заварена
своїм ароматом п‘янить
і листя кленове опале
у лиця інтелігентні
підірване вітром ніби
класична соната — летить

а тут їм поставили нащось —
напевно оті що й Подолу
втулили велике та чорне
дуже страшне оте —
цей пам‘ятник — без інструмента
без кучерів —
без камзолу —
вам кожна дрібна дитина
розкаже —
це ж — просто змова
це точно велика змова
убити у нас красу
красу красу красу
убити у душах наших
на наших прегарних площах
позбавлених майже зовсім естетики та краси
естетики та краси
у наших містах прадавніх
що знали часи і кращі
усе чим вони пишались
а будуть тепер конати від сорому та страждань

бо хто вам таке дозволив
а їм хто таке дозволив
той пам’ятник без камзолу
у соціум наш нести
зробіть нам — милого пана
наївного ніжного пана
щоб личко було чудовим
щоб — скрипка — і розлітались
як пташечки нотні листи
щоб скрипка в руках — тендітних
щоб — банти на туфлях ладних
щоб все як в людей порядних
на площах порядних міст

бо ми як візьмемо вила
та всиплемо на хвіст солі

а пам‘ятник без камзолу
стоїть і дивується наче —
епоха пройшла та вийшла
давно через інший хід
модерн залишився в тому
минулому вже столітті
і виклики зовсім інші
несе кожна мить нова
а хтось ще ламає списи
а дехто ще пише вірші
про дике своє суспільство
поламане на дрова
побите мов хвора псяка
порепане від ілюзій
відірване від контекстів
які — учорашній день

їм мало дядьків у шапках
у довгих плащах та шубах
і піших — і на коні
їм мало фальшивих історій
сентиментальних історій
альтернативних історій
—
цей пам’ятник музиканту
у місті однім хорошім
говорить
що ні?...

У високій вежі людських сподівань
Налий мені в чашу срібну –
Блискучу, як зорі посліплі –
Білі як смуток по тризні, по требі
У ніч над горою Кайлас,
Чорного трунку гіркого
Налий! Терпсіхоро!
У кров мою бузинову,
Трунку порожнього степу,
Де вітер-опришок полиновий
І сіль на устах. І на рану від кулі.
По краплі.
Налий мені в чашу з тавром Мінотавра
У світі мигдалю гіркого як Час. Наш.
Ладнаю вітрило:
Сіре, бо льон відсинів, відчорнів:
Плисти по мертвим морям,
Камінь втопити – там, де безодня,
Блукати в пошуках білого цвіту
Дерева, що віщує печаль навесні,
А наразі, на полі куріпок
На полі моєї журби
Сонях розстріляно,
Сонях, що Сонцю вклонився
Розстріляно кулями –
Важкими як якір, гіркими як сон
Під дірявим човном
На березі озера чаплі.

Руде і чуже Сонце
Зазирає крізь краплі дощу –
Ми ковтаємо їх як вино –
Хмільний трунок острова лаврів,
Черлений, наче остання заграва,
Густий, як епоха мальованих глеків.
Це вино дарують нам хмари –
Нетутешні білі прибульці
Народжені кам’яними глеками –
Чашами гір Неповернення –
Montibus Excelsis de Non-reditus
(Бо навіщо?)
А Сонце чуже
Намагається збудувати веселку
Між солодкими краплями,
Змурувати її зі струн-променів –
Посмішку Іриди-вісниці:
Дочки Тавманта, сестри Гарпії.
Під тою веселкою
Збудують собі домівку
Рудоволосі перевертні –
Жінки хвостаті,
Що необачним мрійникам вкорочують віку.
Якщо, звісно, Сонце створить веселку:
Бо краплі надто солодкі,
Надто п’янкі і надто чужі –
Для країв то наших – полинових,
Де все гірке споконвіку. Все.
Життя навіть…

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей
вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
ти не віриш у безкорисливість жодних ідей
як і у справжність нарощених вій
вуст набряклих затиснених у обценьки фатуму — індивідуальних його аспектів та точок зору
на цій планеті насправді не так багато справжнього —
небо
море
теплі херсонські помідори
голос совісті
голосіння моменту
ледь чутні схлипування з вікон та сцен —
театральні історії —
це реальність яка суща
це реальність яка щем

ти народжуєш мертвих дітей допиваючи за кожним безкінечну заїжджену каву (насправді сухе вино)
і —
щоб не знати майбутнього
виїдаєш ущент всю кавову гущу

автанділ не приїде — батько твоїх віршів
закутий довіку в тигровій шкурі
врешті у кожного діалогу свій довгий курний шлях
який часто веде не туди

ти народжуєш мертвих і оживляєш їх
за допомогою живої води

хто ж залишиться управляти часом? хто прийде сюди по тобі—
в пустельну тишу вицвілу пастель?
чи мертвонароджені зомбі-діти які виходять зі скель
додаючи сарказму і почуттів знебарвленим снам
які йменують бутністю й сьогоденням

ти втрачаєш зв‘язок зі світом котрий виштовхує самий лише смог
автанділ не приїде — ти приречена на монолог
безкінечний холодний нудний пустий як дзбан
за добою нова доба за добою нова доба
і ніяких змін
і ніяких нових тем
і щоночі одне й те саме вар’єте
у твоїй голові
до світанку до перших відблисків
сонцекрику
порожнеча твоя відчутна та многолика
дотикова пальпуєма — хочеш бинтуй чи ріж
ось і ніж

вони оживають коли ти уже не маєш на це надії
але чи потрібні думки твої комусь іще?
ця реальність сценічна дія
ця реальність сценічний щем

«Ось ти читаєш про Лая й слабого на очі Фієста, Скіллу, Медею, —
хіба це не потвори самі?…»*

«Вже не спіткаєш кентаврів отут, ні горгон або гарпій: Тхне бо людиною скрізь кожна сторінка у нас.»*

де — земляки твої — хто твій Квінтіліан, хто Сенека, хто сьогодні батько Лукана, хто твій Анней Меллу? —
хто руку протягне рятуючи із тенет?
грузнеш піски затягують не на жарт
божого дару вага позбавляє сил

ти вимучуєш тексти ніби народжуєш мертвих людей —
час викопує їх із могил —
бо не час ще для небуття бо живіші живих
за гріхи чи за подвиги — та найясніші з картин
того світу який за вікном і вирує й тече
сипле пилом й ніколи тобі не підставить плече
даючи тільки пустопорожню якусь маячню
і обличчя мов маски кабукі щокожному дню
і суцільну суцільну суцільну брехню

ти поет що поетом був та поетом став
іспокон поет бо природа твоя від бога
ти поет про якого поети не скажуть нічого
ти народжуєш мертвих для власних театрів й вистав
і вони оживають ступають на курні дороги
на путі без красивих пейзажів й гучної мети —
шлях поета для того щоб йти
і нести
і оголяти хрести
і тягнути свого власного хреста до останнього вдиху
— як дано — як скарб або лихо
і коли знесилено ляжеш у світанковій тиші
очі тобі закриють вірші


*Цитати із Марціала у перекладі В.Державіна

05.08.2021

у червоних вітрилах все більше та більше тривог
усе менше надій поривань — безголоса печаль
володіє і тим капітаном й вітрильником тим
що на хвилях свинцево-холодних нікуди не рушить
скам’яніла Ассоль сушить рибу й готує рагу
їй давно вже не двадцять у неї фарбовані коси
шкіра надто завітрена й вицвілий колір очей
Грей спивається — сіра буденність приречено душить
ніби тиха ця гавань але все насправді не так
все інакше мальовані ранки холодні й нещирі
монолог затягнувся у кожного тільки своє
їхня здатність ужитися знищує діалоги
і червоні вітрила стають антисимволом віри
у щасливі закінчення надто великих багать —
тільки попіл та сажа та діти не завжди доречні
час-крадій незрівнянний відомий майстерністю кат

щовесни їм народжує кицька кількох кошенят
і вони їх щоразу до моря несуть незворушно
у пориві єдинім — незгоди долаючи тут
опускаючи в воду і руки і серце і душу
стане клопотів менше життя забирає життя
їх хвилини все більше вартують не більше сміття
і неясно чому ті ж хвилини колись бездоганним
самоцвітом їм бачились — що відбулося чому?

наступає зима застигають моря й океани
замерзає життя на планеті заганяючи в кут
теплокровних однак охололих із глини чи піни
двох людей чи не двох а мільйони мільярди людей
у Ассоль щозими остогидла хронічна ангіна
Грей застуджені ноги лікує гарячим вином
багрянисті вітрила собі майорять на морозі
б’ють о щоглу волають згорьовано про щось своє

а приречені на умирання багать не ворушать
розминають зубами тарань наминають рагу
їм свого вистачає бо й кішку пильнують не дуже
сипле попелом час засипаючи очі й уми
аж допоки на схилі залишаться кокони сірі
безголоса печаль їх загорне в червоне шмаття
і опустить у море — ні серця ні рук ні душі
тихий хлип безучасного моря ніяких контекстів
і залишиться світ як стояв і вітрильник і тексти
лиш сліпих кошенят буде довго вчуватися спів

кожен жив як хотів умирав у призначений спосіб
неживим добігаючи час на холодній землі

а над морем стояла Ассоль вітер рвав їй волосся
а у морі її Капітан розвертав кораблі

Ми ловили носату рибу
В морі солоному наче сльози,
А зловили вчорашнє сонце –
Червоне як лісова ягода –
Суниця галявин смарагдових.
Зловилось у наші сіті
І тріпотіло як серце селянки,
Що сіяла зерна ячменю
На поле північного вітру –
Холодного, наче срібний дзвін.
Вчорашнє сонце
Видиралося з наших пут,
Рвалось в прозорі хвилі,
Певно хотіло втопитись,
Захлинутись пітьмою глибин,
А ми його кинули в небо –
Бо небо – це теж море,
Тільки запашне і солодке,
А потім дістали ножі –
Не свячені, а просто рибальські,
Грубі як слово воїна,
І різали ними тенета –
Ми не хотіли більше
Ловити таку здобич,
Яка тріпоче в небі
І пливе отуди за обрій,
Де живуть біло-сірі птахи,
В які вселяються душі
Рибалок.

Вже час
Метелику з жовтими крилами
Літати над чорними автомобілями
Міста під назвою Повернення
(Куди?)
Вже час
Пальцями перебирати струни
Зламаних скрипок Війона
(Отого – Франсуа),
Споглядаючи хвостатих котів
Дерев’яного селища бондарів.
Вже час
Жебракам співати псалми
Єретичної Біблії альбігойців,
А пасажирам повітряних куль
Кидати їм в капелюхи
Іграшкових синіх мишей.
Вже час
Жабам шукати шляхів
Від румовищ Гіппарха
До синьої орхідеї торішнього сну
Монаха кляштору згорілого наніц.
Вже час
Скіпетром цезаря писати лімерики
В книгу зшиту з дубового листя –
Сухого як погляд ящірки.
Вже час
Продавцям манускриптів
Грати сонати Боккаччо
На віолончелях нічних лускокрильців.
Вже час.

Місто, яке назвали Воротами Неба
Зачинило мальовану браму Інанни,
Щоб не пустити пророка овечого –
Бастарда вождя племені пастушуго,
Що вічно дивився в насмішкувате небо
І називав зле Сонце іменем Уту,
І думав, що воно добре,
Тільки чомусь люди й верблюди
Його колись – в епоху дощів – розгнівали,
І з того часу воно кожну билинку палить
І змушує людей шукати прихистку
І ховати тіло під шати.
Він заснув біля брами
Втомившись чекати світанку
І снились йому усміхнені Шеду,
Які сперечалися з Енкі,
Що не давав їм напитися –
Ні краплі води прозорої,
Хоч володів водами глибочезними.
А потім прокинувшись,
Коли зійшла на небі зоря Амаруту,
Літав над брамою, ширяв у повітрі
Окрилений чиєюсь нічною волею,
Чиїмось бажанням, що росло у пітьмі,
Що теж хотіло поринути в Небо, туди,
Де Небесна Ріка
Водоспадом тече в Нескінченність.

Це була воля людини,
Що сиділа на сходах храму
Богині війни та кохання
І чекала…

я витратила себе на примус жити
у залишку чистої води — немає
навпроти мене святий Антоній співає
по праву руку Георгій
по ліву руку безсилля тих кому не вистачило часу
я більше не можу нести це тіло світом
я більше не донесу

а місто юрбиться кублиться шипить звивається
яке йому діло до храмів та до людей
у голові моїй лише пам’ять
перед очима сім‘я
та залишки вихолощених ідей —
не мрій!
«не мрій», — казали мені провидці нового
бо не збуваються мрії не вписані у ПеКаДе
якщо кошторис тебе кимось там не затверджений
то значить немає тебе
десять «не» на шість секунд тексту — заборонні знаки
конають під тином або на порожній парковці метафора та смисл
загнана у глухий кут скажена собака
кидається мов дикий лис — відчайдушно страшно
із розумінням що це останній бій
остання мить
заявити про себе голосно й неприкрашено —
так як болить

а суєта тим часом натягує ніч на старі дахи
простим рухом відверто й неприкрито
вспокоюючи містян у клітках квартир зганяючи до корит
даруючи вечір яко безкоштовний зефір
малим дітлахам з широкими горизонтами
— тикають аби вони помовчали позакривали роти
доки дорослі побудуть до них байдужими
в полоні власної беззмістовної суєти
з якою дорослі на «ти»

я думаю цілий день сьогодні про некрасивих людей Люсьєна Фрейда (чи Фройда)
про Лі Боуєрі, про С’ю, соціальну інспекторку та інших у яких імен немає
про королеву із підборіддям садиста-мужика
про Генрієтту — найвідомішу лондонську хвойду обіловану гостряком Люсьєнового мазка
та інших у яких імен немає — вони коштують тепер мільйони доларо-євро-фунтів
некрасиві люди Люсьєна Фрейда (чи Фройда) житимуть вічно
ніколи не повмирають — заручники та арештанти буття

я витратила себе на примус жити
ніби дурне дитя зефіром напхавши рота утративши надважливе —
правдиву
красу

я більше не можу нести цю душу світом
я більше не донесу

11.06.2021, (с) Тата Рівна

Він теж був руфером –
Майстрував дах на семи вітрах
Між землею сірою і прозорим повітрям –
Холодним як ніч чужа,
Дивлячись в небо очима сірого птаха –
Коли Білі зорі ховались за хмари,
А кратер Плутарха нагадував око –
Селени-ворожки, володарки чорних псів,
Що зазирає в каламутні глибини
Озера Мічіган
І стає на мить скво із племені віннебаго.
Він теж майстрував:
Чи то плащ, чи то сховок,
Чи то світ у свічаді (там),
Чи може галеру, що пливе
Хвилями моря під назвою Час
Чи то пірогу, що пливе річкою,
Яку назвали Епоха:
З минулого – а куди невідомо,
Чи може ковчег-притулок,
З якого випускають голубку:
Пошукати останній кавалок Сарматії,
Останню жменьку чорної землі Скіфії.
Він теж літав:
На крилах із черепиці рудої
Як кров, в якій отрути жар палить
(І про це забуваючи) –
В небо – там де сузір’я Лева!


Примітка:
Ілюстрація – автопортрет художника Всеволода Максимовича.

***
Всі ці світлини як довга розповідь про втрати
Про те, що є тільки на фото,
І чого насправді немає.

Розкажи.

Розкажи мені, хто ти:
розкажи, чого у тебе немає.
Радості?
Любові?
Спокою?
Чого?
Можливо у тебе немає тебе?

Всі ці завмерлі зліпки часу в стрічках новин.
І люди хмуряться строго, одягнені модно, і дивляться «модно».
Ще б пак: часи динозаврів минули,
Тож треба у ногу з часом.

Та хіба за часом встигнеш?
Хіба встигнеш за тим, чого більше немає?...


Втрачай більше і отримаєш більше

Твої втрати –
Сліди, які ти залишаєш по собі.
Немов луска риби,
Яка виблискує на жовтому піску,
Ти вичерпуєш втрати, а в тобі прибуває…
З кожним «у мене немає» - тебе все більше і більше

І так – до останньої лусочки,
Що теплим тривожним слідом
Ще довго тріпотітиме не піску

Маленькою рибкою….

Я драгоманом тепер
У війську зеленого лісу:
Перекладаю на мову шпачину
Шелест старих осокорів,
Людям-блукальцям тлумачу
Слова весняного вітру,
Які переказує ясен
Шарудінням своїх зелених рук,
Які записує жук-літописець
Знаками болотяних черепах –
Там – під корою ялин,
На брунатних стовбурах мертвих.
Листя достатньо –
Для сторінок палімпсесту,
Для апокрифу злого єретика –
Травневого вітру гір –
Весняного вітровію-бурлаки,
Що несе сірі хмари журби
В країну, що плаче за цвітом вишень
Тихо,
Без сліз.

А я знов занотовую,
Знову записую
Чорнилом кольору вохри
Все, що вітер шепоче:
Вітер-опришок
Прозорий, шалений –
Гайдамака весни.

Я збираю в діряву торбу метафор
Тіні весни Петрарки –
Цегляної квітки Етрурії,
Хвилинами чужих анемон Тоскани –
Квітів холодного вітру
Босоногої Мнемозини –
Дочки Урану, сестри Океану,
Діви старої, очі якої стали прозорі
У відблисках Місяця – срібного флорина,
Що раптом викотився на стару скатертину Неба:
Він загубив. Хто ж іще. Більше нікому.
Хотів кинути – вічній жебрачці Ночі:
Ver cinereo tectum velamine
Nox rimosas mus. –
А ми це повторюємо,
Шепочемо наче молитву,
Наче закляття весталки,
І своїми очима – старими як світ –
Які вже все бачили –
Поспішаємо поглядом
За тінями березня – замерзлого зайця,
Що тікає назустріч колючому снігу:
Туди, де птахи дзьобами довгими
Пишуть в повітрі сонети
І трохи прози – бо березень, березоль –
Час, коли все тимчасове:
Навіть дерева плачуть,
Навіть квіти – шматочки блакиті,
Навіть срібний флорин Місяця
Не для нас. Для Атіса – царя Меонії,
Батька Тірсена.

Останній патрицій осені,
Що мав колись тогу,
Та втратив –
З неї пошили прапор –
Останній прапор вовчиці
Ватаги пройдисвітів Ромула,
Горожанин останній журби
(Urbi et Orbi!),
Бо осінь: час бігти стежиною
За жовтим листочком ільму,
Що поволік вітер –
По землі, по землі, по землі –
По цій – потрісканій –
Бо осінь – час сивочолих
Центуріонів.
Він підіймався сходами:
Думав – ведуть вони в Небо –
Останній аристократ очерету –
Цар сутінок, князь вигадок,
Герцог білого моху:
Зійшовши на башту
Побачив – там осінь –
Там, де холодна синява,
До якої безодня
І годі долинути.
На башту зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг, як і всі, хто живе
В цій країні телят,
Хто марить і снить, бо життя то є сон,
Зійшов, а там осінь:
Куди не поглянь – всюди осінь:
В Італії хижій,
У Скитії дикій,
І навіть в Елладі –
Лиш осінь, і листя, і вітер.
І тога – подерта на прапор
Повстанців.

небесна жовта
паляниця
протерлась дощиком
зрання

шумливі
рукасті деревниці
залоскотілися
вбранням

будяками медовИми
зудіє джмолик
коло хати

блохастик капловухий
у тіньочку
зубом клацнув
в стрибунця

дзьобами
жваво-гамірливо
небо
чорносерпики гризуть

під лопухами
нявкунчик бубликом
скрутився

дивитись-марити
сни про сірунця

по-під тинами
пузаниці-чотириніжки
запашную
росяную зеленицю
лагідно скубуть

формасті
дикі молодиці
кудись до обрію
замурзиків
ведуть...

26.05.19

Зима мокра й холодна
Наче арктична риба Каласта,
Наче плющ отруйний в лісі лисиць,
Наче білий мох білого дня Касте Суму
Нашіптує сни вужа.
А Місяць-невдаха нашіптує:
«Сон це не страшно…»
(Він знає. Як не він то ще хто…)
А може Місяць це теж яблуко –
Але не осіннє, а кам’яне,
Що надто довго висіло
На невидимій гілці минулого
І не падало в оцю безодню Ніщо,
А кам’яніло, сіріло, мертвіло –
Бо бачило сон – надто ніякий,
Надто одвічний – про вир круговерті –
Той самий. Отой, що завжди.
Хотілось заснути – заблукати у сни їжака,
Разом з колючим філософом межичасу
Бачити зоряну ніч (над листям торішнім).
Сон – це не страшно. Той безхатько правий.
Той блукач. Той кулястий ліхтар.
Той волоцюга.
У яблучних снах
Буду пити срібним кратером сидр.
А може й кальвадос – іспанський.
У снах.

моя маленька пір‘їнко —
ти у останній кімнаті
свого дитинства
тут тепло і світло ллється
крізь вікна мого удивляння на тебе
повітря просотане квітами
карамельками й — супом гречаним
тиха музика голосу наших казок
звучить невпинно
(оцими речами — запам’ятай — сила моя тримається
за поясок твого сміху і дива)

там — за дверима — нечисть та суєта
бал сатани омана мани і влади
там за вікном у маршрутках раби й солдати
їдуть щоранку свої продавати сили
за примарну надію на щастя-волю
биту свободу яка їм не до снаги
їдуть маршрутки маршрутами небуття
і замітає пурга усякі сліди

звільнишся тільки коли голова мов кульбаба
білою стане на всохлім стеблі тіла
діти твої й онученята
крилами розвинуться коли
смак свіжих слив коли зможеш відчути як радість
мудрість прибуде — з нею свобода пліч-о-пліч
чиста як крапля води з джерела мого співу
ти у кімнаті останній дитинства —маленька —
моя пір‘їнко
свято в дитячім садочку яскраве приємне
щастя твоє золотавіє міниться світлом
сяє на кісках скуйовджених танцем важливим

злива тобі — калюжі стрибання регіт
сніг — чудасія магія нез‘яснима
мама і тато всесильні пророки безсмертні

ти у єдиній кімнаті —
маленька пір’їнко —
не відчиняй
ті двері
послідні
пожди

22.12.2020

Усе намріяне збулось, та мало трапилось із того.

9.01.20
Змагався, поки не всрався, а як всрався, то вже і не намагався

10.01.20
Поки (за стіл) всідались – сміялись, коли придивились – зажурились.
Поки в крісло отамана всідались – весело сміялись, коли придивились – усі зажурились.
Усе це було і задовго до..
Усе не так і все якось не з тими..
Усе якось не так і все - не з тими..

Поснимали все маски – пришла пора, как в сказке.
Для кожної людини своя є хворостина.
Дай Біг, щоб наші бажання були для них, як сподівання.
Сам(о) мудрує, а інших турбує.
Сам ще мудрує, а інших вже турбує.
Для доброї людини гарні усі причини.
Не чекали ви на нас, та припхалися ми до вас.

13.01.20
Хай усе зробиться, що мені подобається.
Хай усе зробиться, що нам подобається та ще більше зродиться.

15.01.20
Судьба бессовестная сука (с), а жизнь безжалостная тварь
Когда судьба бессовестная сука(с), тогда и жизнь безжалостная тварь.
Сперечається - поки пручається, а як вгомонилося – вважай, зголосилося.
Якщо пручається – значить, сперечається.

20.01.20
Робили як краще, вийшло пропаще.
Робили як краще, звелось на нінащо.

22.01.20
Із цього всього не осягнули ми нічого.
Оце було єдине, що і могла зробить людина.

28.01.12
Бувайте здорові, багаті, щасливі, а ще для коханих були щоб красиві.
Бувайте здорові, багаті, щасливі, для любочок завжди були ще красиві.

30.01.20
Звідки лихо те взялося - проте так вже повелося.
Так вже повелося, хоч ніхто не знає звідки лихо те взялося.
Таке сталося, що не склалося, а так (хоч і) сподівалося..
Не склалося, а так сподівалося..
На одне сподівалися, сповідалися - та інше сталося.

6.02.20
І Богу чинить службу, і з лихварями водить дружбу.
Чинить Божу службу, а з лихварями водить дружбу.

19.02.20
Життя незаймане для здобуття.
Народ не переймається, своїми справами займається.
Зачем же водку понапрасну мучить, когда нам не о чем поговорить.

20.02.20
Хамил как мог, но нахамить во всем сполна не получилось

24.02.20
Настала кепська днина, зустрілася лиха людина.
Горе насилається, лихо насувається.. дурнею називається.

4.03.20
Зробив усе, що міг, та себе не переміг. (12.02.19)
Як не має тями, то і грається такими речами.
Хто не має тями, той грається такими речами.
Не все в житті трапляється, що в світі відбувається.

6.03.20
Така причина - не правильне це, бо вторинне.
Коли дурне, то все не так, бо і саме не знає як.
Мечты сбываются, мечты сбиваются. .

21.04.20
Як хочеться вірити у дива - кому від того біда?

5.06.20
Думав, думав – не додумав, передумав – як й надумав.

10.06.20
Де паскудство, з того і сором людства: коли неподобство чуже, а сором облягає тебе.

24.06.20
Носила сила, носила, та несила підкосила.
Лиха сила його носила, та несила ноги підкосила.

7.07.20
Чи то усе лише здається, чи Біг над нами так сміється? (до 12.2017)

12.07.20
Кожне речення правду нести приречено.
Речення правду нести приречені.
Ми приречені правду нести у кожному реченні.

16.07.20
Чого собі не вистачає, іншим не вибачає.
Як когось спитаю ся, наче спотикаюся.
Багато слів, та обмаль знань.

21.07.20
Може допоможе, дай Боже.
Може, це лихо нам і допоможе, дай Боже.

22.07.20
До горя мало тоді герою цьому перепало.
До горя мало перепало – з того й поводиться зухвало.
Що зробиться в кінці кінців, те й збулось на початку всіх початків.
Що буде у кінці кінців, було вже на початку всіх початків.

6.08.20
Якось вас дофігенькі, як у тої неньки, що бере із жменьки.

17.08.20
Чим далі – тим гірше, чим гірше – тим ближче.

25.08.20
Единственное, что удивляет, что ничего уже не удивляет.
Єдине, що іще дивує, що вже нічого не дивує.
Єдине, чим життя іще дивує, що вже нічого не дивує.

27.08.20
Взагалі-то літо, а дощ - як крізь сито.
Завжди чогось іще не вистача від Бігу.. зимою – сонця, влітку – снігу.

30.08.20
Як же набридла оця стара конидла.

2.09.20
Не забарився, не загубився, на диво дивовижне подивився, ледь не вдавився.
Хтиве та мстиве. . Чуже забулося, своє минулося.
Якщо поглянути зненацька – життя таке дивацьке.
Чужою глупотою задурився, з того і зажурився.
Кохання змарудив – життя спаскудив.
Якщо кохання дні, як листя восени, почали облітати - на стане сили позбирати.

7.09.20
Ніхто нікого не примушує, лише один іншого придушує.

9.09.20
Хоч і верзне дурне, аби тішилось саме – оце головне.
Верне дурне та тішиться саме.
Хай тобі насниться гарна молодиця.

16.09.20
У кожного боса має бути своя кнопка -соса.
Багато років, та мало кроків.
Багато кроків, хоч мало років.

17.09.20
Ніщо біди не провіщало, та ось явилося (приперлося) віщало.
Оце вістило нам сповістило.. розправивши неначе крила, оголосило..
Яка б не була ти красуня – життя і це усуне.
Якою б не була ота дівиця, з лиця води все ж не напиться.

18.09.20
Переробляли весло на коромисло, та вийшло дишло.
Така зараза: кожного разу доводить до екстазу.
Зродились ми недоброї години.. хоча година доброю ніколи й не була.

19.09.20
Хто нас душить - той нас рушить.

20.09.20
Какие люди есть.. и их таких не счесть..
Гарні новини у доброї людини.
У доброї людини завжди гарні новини.

2.10.20
Наче у вуха слуха, а в голові своя муха весь час дмуха.

4.10.20
Ходить дурненький шляхами сліпеньких, та ще й жаліється, що бідненький.
Ходи собі дурненький дорогами сліпеньких.
Ходи собі дурненький дорогами бідненьких.
Кожна дівиця різниця, як і ті дзвіниці.
Дівиці, як дзвіниці,- мають різницю.
Як ті дзвіниці, кожна дівиця різниця.

7.10.20
Найкраще знати, найліпше шукати.
І сам не ходить, і іншим не годить.

12.10.20
Якщо паркана не побудував, вважай - життя змарнував.
22.10.20
Шукав згоду, та наробив шкоду.

6.12.20
І себе не дбає, і іншим заважає.

мені було десять – у великому світі
гинули чужі люди
на чужих війнах
чужі голодні діти помирали від нестачі хліба води любові
страшне слово СНІД снилося ночами –
здавалося
це слово – вогненна куля
яка напевне колись спалить – когось
я шкодувала тих – «когось»
хоча не знала їх
оплакувала щирими дитячими слізьми ніби померлих ляльок
слово рак означало інше воно було смачним або веселим –
не лякало не примушувало серце стискатися
битися часто та голосно тамуючи крик

у тому великому чужому світі рідними стояли всемогутні мама тато
бабусі єдиний дідусь Микола з вогненними очима
веселими байками про війну концтабір
де він завершив дитинство і розпочав юність
та потому відразу став старим
так і не пізнавши молодості з її безтурботними ситими снами

мені було сорок – я дізналася
що це вік скорботи вік примноження печалі
з кожним знанням яке неможливо вийняти
зі себе

світ став малим
тут гинуть свої помирають свої
маленькі сиві мама тато гойдають моїх янголів на колінах співаючи колисанок
ховаючись від спогадів
що стали тінями чи тіней що стали спогадами чи...

бабусі єдиний дідусь Микола з вогненними очима більше
не розмовляють зі мною – бо їх – немає
у цьому тісному дрібному світі
а голосу іншого дідуся не можу згадати – так мало він говорив зі мною бо
жив мало так

ношу бабину хустку – гріюся!
це особливе тепло
дає сил йти куди не хочу йти
впираюся руками у небо ногами в землю
з усіх сил розтягую світ своїм малим янголятам
щоб умістити в нього їхні великі світи

мені буде сто чи двісті чи скільки там випаде – знатиму
напевне
навіщо маліє зникає світ – цей
чи сном є ява чи явою є сон чи
але поки ще йду лабіринтами
сію своє життя
видихаю неспокій душі –
ношу бабину хустку

2020

Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям
Любить дерево снів рибалок.
Я кидаю свою тінь на долівку трави
Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
Наче не трава то, а кучері дівчини,
Що торгує устрицями та мідіями
На ринку міста-невдахи Дубліна.
Навіщо?
У затінку мого капелюха
Ховаються загублені пророцтва
Про жінок,
Що малюють мокрому склі пальцями
Знаки для перехожих-привидів,
Ховаються чорні мурашки стежок пастухів,
Що звикли забивати цвяхи в дошки
Так голосно, ніби вони не будують,
А співають осанну,
Хоча молитися треба мовчки –
І слухати тишу: там Істина.
У тіні мого капелюха сутінки:
Там ховаються від палючих променів
Світила нещадного
Подорожні буття – крилаті любителі квітів
Та птахи з якими можна поговорити,
І цвіркуни, що грають блюз
На скрипці крил –
Концерт для мертвих спогадів –
Сонце й посуха.

П‘ята ранку, лунко й холодно, не приходять думки
Порожнеча, немає сну ні в одному оці
Незворотність абсурдного сушить голову
Голова засушена на тарань
Що там буде завтра? Яка історія?
Яка парадигма прийдешнього?
Амплітуда коливань?
Смішні до безумного наміри вижити й бути щасливим
Лускають ніби кульки з дешевої гуми на презентації базарного кіоску
Самозванці обвішані гірляндами самозвань
Самовпевнено линуть на нерест як астронавти на Місяць
Лабораторія квазі правди —
Суспільство приймає правила гри і це не гра —
На поминальні свічки за новонародженими надіями скоро забракне воску
Парафінові ляльки-вуду відмили свою репутацію щоб відмивати нал
Стус Василь знову корчиться і конає, опльований Фемідою
З інфопроводів міднотрубних запах трупний та кал
І померлі лелеки в небі — громадяться пірамідами
Хмари перетворивши на труповозки

Хоч проводь екскурсії, влаштовуй тут гонки на квадроциклах
Будуй інфо центри, продавай вхідні квитки

Незворотність абсурдного, як спіральна модель Баррі Боема, має свої витки та цикли
І навіть символи закінчених етапів — вінки та квітки.

23.10.2020

Падолист вчорашніх віршів,
Пізня осінь гіркої кави самотніх роздумів
На килимі мертвого листя,
Що нагадують жмутки непотрібних рукописів
Алхіміків-чорнокнижників епохи чуми
(І жодного клаптику шовку)
Малюють межу ностальгії –
Білою фарбою холодного відчуження:
Яка завтра зникне під таким же білим снігом
Ще більш холодим, аніж байдужість тих,
Що пішли в сутінки – сутінки світу,
А не моєї свідомості, бо там Ніщо.
Межа –
Я переступаю її вологе лезо:
Розумію, що Час розрізаний,
Час кавалкований і пошматований:
А я наодинці з епохою темряви –
Навіть Бог втомився і вирішив відпочити
Від споглядання цього заціпеніння.
А десь в пивницях старого замку серця
Шумовиння вина кольору вохри
Тих часів коли Сонце грона повнило
Солодким соком пізньої радості.
От тільки крук на мосту Тайгайському
Отому з якого видно потяги,
Що летять у степ осінній
Мене щоразу запитує
(Щоразу як падолист):
«А може в тому замку живуть привиди?
Сивочолі, шляхетні та неприкаяні –
Може таки живуть?»

із книги «Дівчинка Босха»

конструювання непотрібних світів
інших світів
дивних світів усередині кожного нас —
тупна справа всякого паломника персональної Фудзі

можна любити власних синів
можна убити власних синів
можна ростити власних синів
поки
вони не почнуть вже ростити нас

потім
коли закінчаться світи
тільки траві залишиться прорости
потім
коли залишаться сини снами
ми самі прийдемо у їхні сни

завжди
коли сонце пролітає над головами
ми постаємо його пророками на Землі
Фудзі притискаючи ногами
на її столі — хлібом лежачим —
вихолодаємо
й уже тоді даємо траві поживу...

щоразу
як затихають ієрихонські труби —
я цілую сама себе у холодне чоло
і лягаю спати розуміючи що —
може й навіки
конструюючи нові світи
персональної Фудзі

© Тата Рівна, 2020

Віра моя
Схована в чорній кам’яній скрині,
Що лежить серед кинутого ірландського дому,
Що стоїть на пустищі,
Де колись цвіли квіти – рожеві і запашні.
Дому, в якому ховались повстанці
І грілись біля печі мурованої.

Віра моя
Летить разом з вітром нахабою
Між білими громадами хмар – птахом-блукальцем,
Що ніколи не віднайде гнізда –
Ні свого, ні чужого,
Ні затишного і м’якого, ні гранітного серед скель.

Віра моя
Між язиками полум’я
Палахкотіє світлом у тьмі холодної ночі,
Вогню, що запалюють вартові маяків
Для загублених у морі відчаю.

Віра моя –
Темні глибини океану синього –
Моря Ірландського,
Де ховаються сріблясті риби прозріння
І хвостаті почвари містики,
Моря, яке колихає людей з просоленим одягом
Зі сподіваннями замість спокою,
З вицвілими віями.

Моя віра стихія – з тих,
Якими клянуться ірландці,
Коли вирішують бути.

На сонному пагорбі блідого сновиди –
Камінного ліхтаря чорнокнижників,
Що червоніє раз на століття –
Від передчуття жахливого –
Як провісник,
Серед вересового квіту ранньої осені
Я снив оксамитову казку – медову й бджолину:
Я – лицар королівства забутого,
Королівства сонячного, хоч і холодного,
Лицар меча іржавого та коня білого:
Королівства вітрів і хрестів кам’яних Тір Коналл.
Я снив під музику флейти зробленої з очерету
Музику Тір на н-Ог – країни вічної молодості,
Яку наспівав мені вітер – осінній філософ Неба.
Я снив і вростав думками-коріннями
В рихле торфовище пустища Часу:
Снив темним минулим чи то млистим майбутнім,
Блукаючи між кромлехами та дольменами,
Плутаючи старі пагорби з хвилями:
Сперечаючись з тінями, обпікаючи рот
Словами забутими, іменами терпкими.
Будую кам’яний дім – притулок свій вічний
З холодними стінами відчуженості.
Я мандрую у сні: тільки стукіт копит
Чутний тільки мені – у сні.
Я сплю на Сонному Пагорбі –
На його вершині, під небом чорним,
Під Місяцем таврованим.
Я – нетутешній.
Завжди нетутешній, невчасний.

Філософи-жебраки епохи зневіри
Одягають подерте на шмаття Небо
На свої втомлені плечі-рамена
(Наче збираються вони не мислити,
А тягнути плуга залізного
На полі неозорому ковиловому).
Замість черевиків взувають вулиці –
Діряві й цвяховані руїнами
Будинків, в яких живуть привиди –
Тіні людей минулого і сучасного:
З пошкрябаними пластинками грамофонів
Замість слів,
З трухлявими цитатами мертвих невігласів
Замість думок.
Вдягають подерту сорочку міста
Люди, що дивлять на зорі
Без рожевих окулярів неправди:
Сорочку зашиту кам’яними нитками ратуш,
Залатану клаптиками сірих газет.
Світ нинішній – старе лахміття вигадок
Хворих на голову апостолів темряви,
Поточений міллю утопій злих.
Коли ж омиє тіла бронзові поколінь нових
Життєдайна злива просвітлення,
Весняний дощ Свободи і Радості?

Малахітова людина
Кришить своє серце в сільницю,
Хоче посолити світ
Своєю кров’ю зеленою:
Нерозчинною, мідною,
Восьминоговою.
Людина вирізьблена з малахіту
Тупцює шляхом чумацьким
За сіллю гіркою сивашською,
Полічивши кістяки рогатих волів
Та каурих мулів готських –
Серед тирси минулого,
Серед ковилу снів жахних.
Малахітовий жевжик
Співає не рапсодію – реквієм
Кожному, хто вміє літати
Разом з журавлем-монахом:
Цибатим філософом сфагнуму.
Малахітовий чоловічок
Вважає себе коштовністю,
Не знає як перейти брід
Ріки Молочної білої:
На дні соми поснулі
Ковтають все кам’яне:
Серед отої глини жовтої
З якої колись глеки зліплять
Для вина яблуневого…

У Кіммерії пітьма,
Яка шириться від молока
Чорної кобилиці,
Що надоїла сива жінка
Вдягнена в овече руно
І грубе полотно шерстяне.
Пітьма шириться від кожної краплі
Білої, наче імла на Степом,
Наче туман у леваді снів,
Наче борода жреця Праматері Світу.
У пітьмі розчиняються тіні –
Діти віковічної темряви,
Що в час згасання заграви
Шурхотіли ковилою разом з ящірками,
Давали притулок хвостатим мишам
Від синього ока зозулястого яструба,
А тепер в Кіммерії пітьма:
Час, коли навіть Місяць заснув,
Зник у своєму сховищі,
Коли навіть зорі згасли як свічки,
Вкрадені беззубою відьмою
І сховані у цупкий мішок для непотребу.
Тільки стукіт копит –
Коней, що ніколи не сплять,
Тільки крик сови –
Птаха мудрості,
Тільки шелест тростин
Мислячого очерету.

На березі ріки мовчазної,
Яку оспівав флорентієць –
Вигнанець, сумний пілігрим,
Блукалець лісів безнадії
(Навіть там, де сонячно).
На березі річки чекання
Човняра, що не гірш Одіссея
Знав про весло все.
Я шкодую, що він не Улісс,
Я ховаю монету в кишеню,
Затискаю її між пальцями –
Монету – шматок Сонця,
З рельєфом дельфіна
На стороні дня,
З написом: «Ола пернойн»*
На стороні ночі.
Я чекаю на майстра весла
(Йому не потрібні вітрила –
Тут вітер помер)
Мовчазного як сутінки,
У країні кімерів-молокоїдів,
Бородатого, наче Сократ.
Він колись був рибалкою
І ловив сріблястих плавців
У мереживо днів – не своїх.
І думав, що не плавці то лускаті,
А сталеві ножі,
Що раптом перестали тонути
У воді вічності.
Я чекаю,
чекаю,
чекаю
Отого мореплавця,
Що проміняв прозоре море
На каламутну ріку.
Чекаю.
Марно.

Примітки:
* όλα περνούν – я навів іоніййський варіант вимови цієї фрази. Насправді на монетах Міста Щасливого – Сабії Борисфеніди такого напису ніколи не писали.

У млі фільму
1
Аве! Львів лева!

До ран вам, яничаре,
Бермуди та Канари!
Так самогон в Миколи -
лихо. Париж, а сапсан літав.
О дуб хитав оман туман.
Досить! А шило кололо
од тилу туге. Мономах,
ти на крамолу карооко?
Сивіла повага в законі.
В турботи - багач відкоша.
Мораль, а жити чому перечуть?
Є у суді! Би читав, Юро?
Голим є нині яр, кумо.
До ран залив ази ребром,
а тато Карло - день неділі,
Та ніц – Буратіно,
бемоль дибом, дуб.
Анно, да - ми пили – будила
вудила Мальвіни. Cкоро
соми борзі, мечохвости
ксиви жором угонять силу
ксі-лупи. Cойки лепечуть
і боком, і вальсом -і бюлетень
літун на вибори, чарівно…

Не дуло подуло ж, не дощі
нам даруй, почваро,
січень- самовидець
не вірту-тризубець,
не шорох моно-шпень.


2
Щоденне горе-ореолу,
бо герой не схиляв - лого
клав і голови, ви тому
над ямами, чота… Ліпше
жакан…Ютуб, амвон зич!

Ти, воле небес, маскарад
«нала», бандур бандура!
Малевича куб за бугром.
У голосі ноти рабиня-тать…

Це нік її, де гартує
туман – гільйотен.
У кита - мех. суть вам,
але німа сварка-галас-репетень,
груба литка до ладу.
Ви чому? До рана
гул смерті, зал, кіот,
Сином Божим… А Лис
аки Лев-тупак! І даль
вила до пуза
в кукурудзі…

О Бенвенуто!
Заява дар-духа, лохи,
не лютому санжарилось,
а нащо? Гори прометеїв
вогонь шинами, тумань
аптеками, не жалій інше - речі.


3
Мартові коти - рок на даху.
Замах дів на «молот – серп»…
Ви то маєте сум очима,
курви вад. Загнав Іван голуба.
Вік аду…Мівіну глухим.
Інвалід і кат лукаво…
Мир і в едемі не свобода,
морг морозим, а дров - зима…
Гомере, помер амвон зимі…
Сивіли… Простір – в Європу
напрямок. Сука, закусь нам,
рега, баб кинь. Черево – король,
режисер Профі-сор, влади мана.
Згубили живі сили,
«біло-голубого» чуму -
нам що діть? Іван, умочи лапи.
Ви варті маку.

Лоху Сахара чому? Мело
під ваву - чурки, вино,
колиби рви. Довше карамболь
в наперед новім. У ваксу путь,
ах в гречку ринув, а клітка
імама дарована, ним сажу
нуртує щодень. Імена усі
лунить Рак. І вин гомін, ладану,
висушить у воду, чумаків
даль галіму. Шальки назад.
Угорі зорі. Голосно співала
Ксеня…

Собі вігвам, Олену кохав,
а врунь на вила ж,
але мені і того мало…
Відром опівдні Баку
гречку ледь носив.
Мова «бе» німого,
жор - піська тілу,
бабодур Тані спокуса –
зна красу березень!
4
Андроід, тіло землі - твердь!
Ні в здобич древ - тіл мезоліт…
Надалі лежу - жара та жага.
Були тільки в зоні модні бараки.
Бінго, гаде, праця лиса в норах
лобом, а нич, бо здужати бісів,
а звати чуму- «вологду»
і дустом осипані сади давні,
в вишневі предвічні вадливо
крадучись, а з «утра» каже:
«довік, а муч в лісах».
А перечить не в курнику -
лис Микита круть чи ні?
Аваков акула сам або лис?
Ач і катавасія!

…І та глава про пільгу ґвалт –
я диктофон носила.
Квітень вождів…
А бабі цікавить смачна
помаранча. Жрець Перуна
економить на салі.
«Діна гоп, гоп!»,
а свиті всесвіту,
пану небагато
хіп-хопу мочать.







5
Сала во хліб - і мило.
Кулемет «оса» - клік,
«лібе» диван у дірах,
а заніміла, москаль, дуга?
Отако, я – бич, коза-кобіта,
соло-пир без обмана,
так я і турків… Ігнор,
абрек, а хай – ша!
Викинь ТОЗ. Ремікс я волі!
Ні, макака -бал сонно
тоном грому світим…

Ян в опалі, не ладі. Удови
лили норов бажань і розлука –
розум. Матір тиха, тінь руда.
Матір…Думи нові…Одна…
Тут от хату зігріту, халеп
шукали. Чоло, тю, лоба рабі…
Лов одержима - зупинимо,
калина-малина, морду
мала калабаня - каченя…

Легар, думай – не велено
блаженно мордні лапати
чирка – заново б,
у вистави звук –
я чудован, о травень!

6
…І, турки, вогню, ватри жемчуг -
Русі жалоба…І що рудники
вугільні віками - біноми нульові,
ланци «ваті» лущив,
а мир там радикал -
ад Рувиму…О день!

Мане луни молив, а вир
колише щиро шибі
не тип дів, еталон рожам.
Оводе! Мук, народ і леза…
Гніт у свічі - не щире, не вір…
О був я не крутим (архіви?) -
сіроманець, а кит…О регі,
Фантомас або Пежо – мудро,
Каріби вогню. Я і Варадеро тіл…

Є волос, не голос,
та чому колос альбінос?

А табу закипіло, маревом
узор: я і «сер» педагог
на вогні – тату «тризубець»
кине равіолі, трок і попону-
руки небу кинемо.
Софа - поле мінне.
Червень…

7
Вино вздрів, опалим листям
аперитив, винограду літра.
Махно мав рота в келиху,
мат і тут, і оковита да готова.
Вжик - і портрет, і в торбу…
Торкнулась помаду разок,
пацани, жур дамо?
Двічі на лапах у траву
ув’ялу манила, далі не бажано…
«Видібуток» вина - брудна
політика. Ти котив униз,
не біг оловом і лапа зримо
тікати хотіла. Газ виріс.
Руками човника вели
по жоден бережок.
Не шилом шила -
золоченим вишивала.
Травку у тин раком.
Дубові - жолуді.
Жінок дур пугав-в’яз,
в село возив мазута гаву.
І нам утіха вартує -
«маха гола» би.
Гарби лунь лихого, чужа
Ксеня…
Я і в Талліні в’юн.
Липень мінімум року цілі,
день ощіпок, овалу цуг –
кинь вікам визов,
кинь вітраж, кинь дартс. …
Це дна лезо відати –
вона латину, трофей Канзасу сіє…
Кинь лоха раб…
Кинь дим алах в атомі
у рими холодні, самовидець!

8
Я лагідна пані, а винагорода – раж.
Ірпінь двічі волочить оброк селом.
Дів - клуб, манило кіно. Вінчувати
підем - і храм. А нас не вальс,
ноти раб манив там, а в руках - у вись,
Музо, Рига вдів… Хомі сніг і мох.
Хам-орох. Вечір. Авар
Авакян Лугань накрав,
а «вибор» - Полтава!
Пахан, далі луг і туман осені.
Тропар… Ясь Визак, скажи
хто Брут? Дівчам русі коси
липень торкав із весен,
лева ружі, ваба зваби
дзвеніла в окіллі…

Серпень і веселково світло
біля Оранти, рова фіалок…
Шар-бодрячок - се репер,
тепер оголосив горох
королем зоряних аномалій.
На набережній Овруча
крокували пердяші,
ментолом і ні моментом не чути.
Дер Кива, жре демон пахощі.
Набздів оркестр - опс!

9
Едіп боров… Хліб ти мав
од учителя і льодоводу чинив прес,
а Лука рояль «Овен» береже…
Никли Савур, явір, озеро…
Іллі – рало, воді – човник…
Сибарит я? І діти мощами
замолились, дуба закинь,
віра – чудо!
Оксамитна бутель, пісок…
Відібрав – хилитав. Омела
шрамувала на дереві.
На муть молодило курду
муки тіла, наук, народ, шедеври…
Примаро, чумак – натура,
«Кадилаки»- сила, би дим-ад –
і Дзю, і Сава - таких ударах…
Олег і меча не ніс, арку і будував,
і псіхом-катом рівень тримав…
Ель у неділю нам, бо пити
бажано вільно… Не те любив –
осінні муз-ораторії. Умити б
Юлі нашу кров - вили в курсі:
леді Ю, "лові" – любимо.
Видох мас…Кіре, неволю хні,
тупир ти, віл. Крам шалав
у виду виділа. Москалюка,
кинь салки-тяп – не віражу мого,
не чуваки – жир! Лубман, Москво!
Шанс даймо, покровом і не мела,
а не лого.

Юнак і гол, а чо ніжно:
«Барселона» -еко!
Ша! - низ леза меч.
Етикет – парадиз,
опіки дюн замулив
на морозі вересень.
10
…І лив художник, і на мольберті
веселі ноти. Чи весна реве-ридає?
А рута і верба масками (тук!)
закутані обмаль? Дебіле,
карантин!!! А гумор?
Дні – лапсердак, а драбина – гиц…
Норов кінча батьківщину вина,
приказ – укр-історія,
її «демократ» вів далі
Лідере! Пішов ти в ад ваш!
Іване!!! Марія!!!

Літ сорок, планет сорок…
Ушу див і шувар дзвени,
луни політ у світу сон.
Віра чи краса Кракова
чи Лева міста, хіба би
чужу мичку в зануди…
Годі Хоми-мажора
на водогоні, на іподромі.
Але Варшава!?

Онво паволока, жовтень…
Осінь одно лупить йоту,
куб замок натер по таку
жилаву риску білу, гижа
не тре волок, це на грамину
(кирку) золота.

11
Черепу свято хотіло село,
коли нам Великодень путь санітару
уськав у карантині, мазки боргував
живому чаду, а забагато часу
вірив у сили пут, а залишмо ропу -
реверанс, Європа на борг
бере жінками та врунами:
лялі – браво, тонкі – віват,
кобилки – взад. Йога не «Кама»,
ґвалт, аби-де морд набили,
чоловіче. Долом Інд і луни мокрі,
голубі, а голова – тіло, день і ніч.

…Елад вино, гуртів і «соло» гумор.
Бери рогачі, бабо!
…І мотав, либонь рочки біжать,
а ворок у ситі дирок і світ сьогодні.
Та чому дамі шану? Індо-логічно
грому гул, а тема «дама»,
а тебе сама направила.

По виправі лоб… У четвер бодай
виші рив або допомога
і нило в одне: бульдонеж Оксани –
дарила мир, тигро- бікіні
геліотріпом. Арарат, віра –
пес, листопад…

12
Вир, казко, мазані ви дьогтем.
Хата не побілована, віро – годі!
Не добра, коли нема дарів.
Наплодили, бори, ви кур,
ви - кобили лідер…Добивались…
Жаль, ідуть нагі гнати тему,
кажучи тихо перед Іларіоном,
іконою «У радощі» Ван Гога:
«Мед»!

В Абдала Каші – каші маса,
чаші анаші, капучіно катам -
і не послав в тартар б акинів?
Капар-диван у дірах ран,
а хто лізе на бар? Мало діві -
спирт нам.

М’яса – ракам, украду марки,
нащо? – горимо від рубля.
Оранта див, а від неба голубінь
виносить Сорбонні форте
«ре мінор» тепле. Ти чувак
Алабами, рот ощир, ведеш «кар»
і Рамону гібониш, юнок віз – дно.
Скнира – мавка.

Номо миль-мить зім’яли.
Ти дуб і мат Майстру,
Маргарита -шану,
чари, примаро, грудень!

О колом ікона. Риб абісаль,
а нам жаль ока щодень.
Акт, а генерал: «ам» от хотілося,
арапу - давав зал і хасиду
криваві кільця Сімха. Червлена
шалаво! Свіжу уху запахами лип?
Три психи. Лекала гальба
кришталево. Паливо – літо лоба.
Наша кульбаба жаху портач.
Відзнак? Обреше – ми там,
не пошук жереба: навар_товар_бариш…
О бедлам, бо радощі тузам,
іксів – результат.
=========================
Тать, лузер, віскі – мазут.
І що дар - обмаль дебошира.
Браво, трава на бережку, Шопен…
Матимеш Ербокан з дівчат ропух,
а жаба б Лукаша на болоті ловила,
повела – т-ширк. А благала келихи,
спирт пили. «Маха» пазуху
ужів совала. «Шанель» в речах.
Місяць ліків, а вир кудись Ахіла звав.
Ад - у парасолі то хто?
Мала ренегатка, не дощ,
а колаж – мана.
Ласі баби: ранок і молоко!

12
Не дур гора – мир-пир,
ач, у нашатир,
а граму РТ сям там і будити лям
із тим лимоном.

Аквамарин ксьондзів, конюшино.
Бігун омар і рак - шедеври.
«Що то - рима?» балакав
учитель Петро. Німе ретро - фінн,
обрости синовні. Було:
Габен, діва видатна, рояль, бур,
діво Мирогоща, ниркам - удар,
кума – карасям.

Мантри псів ідолам, раба не ЗІЛ.
От хан архар: «Іду на ви!».
…Драпак віника брат.
Рать в вал сопе німа.
Та коні - чупак ,= і шана – ішач,
а сам ішак і шакал, а дбав демагог.

Навіщо дарую Оно
кімоно?

Іра - лідер епохи, ти чужа.
Куме, титан, гігант.
Уділ аж сила, ви «бодре» ділили.
Боки в руки, виробили, доль пан,
вір, Адаме… Нило карб…
О день і догорів, а на волі
бо – пенат. Ахмет годив
і на замок закрив.

11
ДАП от сил сепарів – тарарам_ опір –
то і легіні- кіборги тримали ради нас,
кожен од Лубен до Волині,
а гомо-подоба вирішив: "Я добре втечу"…

Болівар – пиво! Пали вар, Панама.
Себе – тамада, а метал - у гумор,
гончі голодні. У нашім аду мочать,
індо-гості всі. Кориді - Тису,
корова та ж і бик. Чорнобиль
в атомі обабіч, а гори ребром
у голосі вітру. Гони в далечіні
не до літа волога і було гірко…
Минулі дні молодечі волочили б
Андромеди «батл», а в гамак
на гой-да звикли б:
октаві – вікно-товар.
Біля лиману рвати мак –
ні, жереб – гроб,
а «напор» - весна реве рупором,
шила затупились у вирі.
Вусач, ота габа за удачу
мови жваву гробик замінить
на раку. Ваксу у рать і наступ,
не доки лев… Манило колесо-літо.
Хотя всупереч.

10
А то лозу крикуни - «марганець-
коловертень», а «жигулі»
буксирували «жука».
То пре танком азбуку
той тип у Лондоні,
сонет –вожак, олова повно.

А ваш Равель? А? І мордо-піаніно,
годована рожа мимохідь…
Огиду на звук -чи мужу,
чи бабі хат сім, а величаво
каркас арки, чарівно,
суть і в суті полину
лине в здраву Шіви душу.
Коростень Альп, коростіль…

Я і рамена вішав. Давить воші
переділ і лад. Вівтар комедії,
я і рот Сірку закирпанив.
Унищ вік "табачнік"-ворон.
Цигани – бардак, адрес паліндрому
ганить на Ракель і бедлам,
бо і на ту казку ти мак сам.
Абревіатура є, ади реверанс
Єви чи то ні? Лесеві тре б ломані.
Кинь ж оду хвилі.

9
Несе ревізор оманливу мазню –
дикі пози, дар аптеки.
Тече маз ельзи - наш океан…
Олесь раб – он жіноча логіка,
ню оголена… Але мені мов
окропом яд, сна шовк,
сомнамбул-рижик, а в ученого мужа
рівень п’ятикласника. Куй лак, сомалі,
диву дивувала. Шмарклі витри,
путін хуйло, венерік!

…Сам ходив: о ми б Юлі волю
і де ліс рук? Вилив «ворк» у шані,
любитиму її рота - розумінні сови -
бюлетень…«Онлі» вона жаби тип,
обман - Юлі день. У лева мирт не вірмо,
так мох і співав у дубі, у красі
неначе Мігель О’ Хара.
«Духи» катавасію з «дідами» дибали,
сикали Дакару. Танкам учора мир-пир.
Ведеш до ранку аналітику мудру,
коли долом туман і вереда на лаву,
маршале! Мова - ти лихвар.
Біді в косі плету банти, маско,
оду чарівника забудь…
Сили лома, зима… Щомиті діяти,
раби, скинь в очі: до вола – ріллі.
Оре зорі в яру, васильки не жереб,
не воля оракула. Серп вини –
чудо Водолія, лети чудова мить -
біль хвороб піде.
8
Спорт - се крові дзбан. І що
хапнемо держави кредит, учень,
мотнемо міні-молот,
не мішай - дре, палив укор,
качур-воїн жере банан,
їла монахиня – розмело рок,
хорогви. Соло-горе , Петре,
перескоч яр. Добра школа
і фаворит на роялі.
Болтів совок Лесеві - не прес.

Іллі коваль і не вздибав.
Забав і журавель несе.
В зівак рот - не пили сок,
і сурмач від турбот.
Хижак сказився. Рапорт і не сон,
а муті гул і лад нахапав -
тло пробива в аркан на гульняк,
а Варава річе в хоромах.
Хомі гін сімох. Баритон винам.
Сивуха, курва мать, відваги розум!

Славен сан вам Архімед,
і питав учнів: «О ні - коли нам «Бульк»
відмоле скорботи чоловічі в Дніпрі?».
Жара, дорога,нива…
і на панді Галя.
7
Це диво мас - індо-лохи миру…
І мотав халамидник, барахольник…
Є Ісуса знак, є фортуни,
талановита діво,
зеландець страдник, жартівник.
Возив маківник гуцул,
а в окопі щонеділі цукор….
Мумі-нім. Не пильнуй вініл Латвія…

Я не скажу чого хильнули браги.
Балога – хам, є у травах і тумані
увага - тузам визов. Олесь взяв
вагу прудко - ніж і дуло ж.
І во - «Будьмо»-картину
у квартала вишив. Ми не чоло
залишмо, лишенько,
жереб не до жопи лев,
а кинь «вочима» курс Іри
взагалі-то хита кіт. О мир,
запалімо вологі бензину витоки.
Таки тіло пан дурбанив,
коту біди вона жабеніла – далина,
муляву у ватру хапала. Ніч і вдома
дружина, цап, коза руда, мопс…
А лунь кроту «бро»?Т вітер…
Тропіки…Жваво то гадати -
в око і тут, і там ухил-екватор вам.
Он хам артіль у дар гонив,
ви - тире - пам’ять сил…
Мила, повір, дзвонив.

6
Не в реченні мело пафосом
енику-бенику руно попі кортіло
і вареник– це бузи ртуть,
а тінь "го" - Ван Гога депресія,
розумове рамолі, пика зубата…
Соні «бла»-соло, кумо – «чат»- соло,
ген соловей.

Літо, «Ред» Аравія…Юнго,
вибір акорду може по басам,
от нафіг еротика! Це на морі
сиві храми, туркеня в уборі Венери,
ще ніч і в сутінь газелі -
до ранку медово-мажорно…
Лате відпите, ніби шори
ще шило кровавило минуле нам.
Недоуми - вурдалаки!
Дарма трима вищу -
літавиць наліво лунимо ніби мак -
і він лігу… Викинь дурощі або лажі.
Сургуч межи трав. Юнго, ви круті!

5
Не варто на воду чайку взивать
сиву, бо вона закричить,
а паліндромон не жаль,
бо не Левеня мудрагель.

Я не Чак. Яна балакала мудро,
манила, манила комини пузами.
Жре доволі бараболю. Толочила
кушпела хутір Гізу. Та хто тут?
А дно? І вони мудрі там, а дурні
та хитрі там? Муз оракул… Зорі…
На жаб ворони лили воду
і даленіла повня…

Миті - всі у морг, монотонно слабака
«кам ін». Іловайські мерзотники!
Ваш я хакер, барон Гіві, круті
як «атаман», бо зебри полосаті,
бо казок чи байок АТО,
а «гуд лак», «сомалі»… Міна!
Захар, «Іду да ви»,дебіл!
Кількасот Емель у Колимі.
Біль ховалась…

4
Та чому «пох» піхото? Габену на путі
все світив «сапог». Погані діла «сан»
Тимон: «океану» реп –
це ржачна рам опанча,
мстива кіці-баба.
Від жовна не тівкали,
сонно фотки дятла
в гуглі порпав Аль Гаті.

Я – Ісав, а такі часи лоба маса.
Лукаво кава і «нич» турка.
Ти ким силу кинь рук-вен?
Ти - черепаха, сіль – в чумаків,
одежа – картуз, а сичу дар ковил
Да Вінчі вдер. Півень шив,
він в Адидас і написом.
От суд Іуд голову мучить,
а в завісі бита ж у дзьоб
чи нам обол, Харон?
Василь - я цар! Педагог ніби
карабін. Доміно звиклі тилу.
Багаж, а тара – жужель і ладан.
Тіло - землі твердь чи бо дзвін?
Древ тіл – мезоліт. Діор дна…

3
Не зе-ребус Арканзасу,
коп Сінатру до бабулі -
таксі прожогом і небавом.
Ви сон, де лук Черг у кабін дві.
По морді вола мого ти і мела.
Жалив Анну, рвав – а хоку
не ломав, Гіві бос.

Я не скала, «віп»-сон, соло гір…
О зір огуда заникла, шуміла
гладь вікам у чудову тишу сиву.
На дальнім огниві картину лісу,
а мені не дощ. Є у труну жасмин,
а на «вора» дам аміак літ,
кавуни рук, черг в хату пускав, умів…
Онде репан в лоб. Маракеш
водив риби. Локони викручував
діполем у мочарах, а сухо лукам
і трави випали. Чому навіть
і дощ манить, а розуму чого?
Було голі бились і вижили.
Буг за нами, даль в росі.
Форпреси…Жерло рокове…
Речник - баба Герман, сука!
За куском яр-пан, упор в євріт,
«сор» пилі – вись…І ми знов
маремо перемогами з «вордами»,
з ором. Громадо, бо все німе,
де віримо в акул. Такі діла в німих,
у «лгунів» і мудаків, а було
гнав Іван, газ давив руками
чомусь теє, а мотив престол оман,
від хама заказуха, дань – корито,
ківот рам.

2
…І черешні їла…Жени макет.
Панаму ти маниш «ногов»,
в’є тем - ор Пирогоща,
насоли раж на сумо- тюленихо.
лахудра, давай азоту не в небо.

…І здуру Кук - в азу подали…
Владі капут - велика сила.
Ми ж об монисто ікла зітрем.
Слуга народу мочив удало,
дактиль, а «бург» не «Петер»,
салага, крав сам і не ламав
ту схематику, не той ліг на муть.
Є у трагедії кінець!

Татяни баритон і соло,
гумор губ - азбука.
Чи вела марудна
брудна баланда?
Рак сам себе не ловить.

Чи знов мабуть Ю
накажеш, Пілат?
Очима МАЙДАН у мотив.
Вологі в алкоголь в’ялих сеньйор.
Его було, еро, ерогенне! Дощ…

1
Не пшоном хорошень,
це бузи ртуть-рівень,
це диво мас. Не Чісора в Чоп,
«ю» рад - «мані» щодень…
Жолудь …Полудень…

Он віра, чи роби ванну тіл…
Не те любімо - славімо кобіту,
Чепелик Йосип, у ліску листяно.
Гумор оживи скит сов,
хочем і зробимо - сорок синів
ламали дували, дуби, липи.
Мадонна… Будьмо!
Бидлом ебоніт, а рубці на тілі…
День недоль – рак: от, а там ор.

Бери за вила з народом України!

Нє - мило горювати, чи біду- суєту
черепу мочити. Жаль, а ромашок
дівча–габи, то, Брут, вінок, а звага
в опалі. Високо оракулом арканить.

Хам он омегу тулить до «оль –оль» -
око! Лишатись? Одна мутна мова тих,
будова тіл нас. Пасажира похилило.
Ким? В нього маска тирана,
кати дум, ребер…А чин я мав народ!

Авель вів лева!

Я літаю між краплями
Дощу нескінченного,
Що почався відколи
Небо зазирнуло в свічадо
Моря синього і глибокого
Як журба самотності.
Годі пірнати
У його темні глибини
Черепахам кам’яних філософій
Бородатих пророків віку машин –
Залізних.
Годі шукати Сонце –
Це жовте око невчасності
У кам’яних лабіринтах,
Які збудували монахи
Чорної віри Бон.
А я літаю між краплями,
Що падають важкими думками
З хмар-меланхленів,
Які заховали Сонце –
Від мене – сонцепоклонника,
Що звик мандрувати у пошуках
Світанку – як мрія синього.
Помах уявних крил –
Які не лишать тіні
Навіть тоді,
Коли визирне забуте Сонце.

Сурма босоногого ангела
Зроблена з синього повітря:
Густого – наче сльози старої берези
Пораненої диким лісовим привидом,
Що блукає одвіку стежками,
Якими ніхто не ходить –
Ніхто, навіть олені з очима-тінями,
Навіть тупоноги голкоспинні.

Сурма, що віщує День Суду
До пори, до часу, до одкровення
Схована до місячної скрині,
Що зачинена срібним замком Спінози,
Ключем, який необачно згубили
В Небі – синьому наче море
Між островами мрій.
Згубили – і не знайдуть,
Втопили й чекають,
Що впаде він на голови
Людям сірого міста диму.
Сурма
Судного Дня.

Сурма біловбраного крилатого
Ховає в собі ненароджені звуки
Як ховає зозуля
Круглі кульки народжень і втілень
У чужі батьківщини.
А ми все чекаємо
Цієї небесної музики
І все сподіваємось,
Що сторінки з чорними літерами
Писались колись – не нами,
Не безпритульними квіткарями
Немарно.

Не турбуйте мене,
Коли граю я на залізній скрипці
Фатальне соло
Лише для слухача одного
Під небом світанків і синяви –
Під оцим куполом вічності,
Під білими хмарами сну,
Над жовтими кульбабами яви.
Не турбуйте мене,
Коли я стискаю залізну скрипку
Напередодні акорду короткого
Затамувавши подих,
Обережно торкаючись пальцем
Струни сталевої.
Мою фугу почує
Слухач – по той бік,
По той бік поля квітучого –
Неораного, несіяного, незнаного
Нами. Мною –
Дивака-музики на ймення Харон.
Не турбуйте мене:
Замість нот збирані зерна нірвани
Бережу паче пастор
Береже овечок чорних і білих
З якими Судний День зустріти мріє –
Там – де небо цілує озеро:
Воду меотів.
Не турбуйте мене –
Скрипаля бронзових нот
Дзвінких і легких як Сонце
Коли перед концертом –
Перед коротким соло
Перед фугою нашого часу
Я одягаю фрак –
Кольору трави і землі –
Таки нашої.

Писано з пошаною до Себастьяно Дзіані –
першого, хто кинув перстень у море.

Жовті хмари – то золоті дукати,
Що назбирав в капелюх крислатий
Мовчазний дож Сонце
Синього Неба Адріатики –
Повелитель води абстракцій,
Провідник пічкурів весняних калюж:
У кожну зазирнути зерном настанов:
Жменями променів, кораблями світанків:
Іменем республіки мішка зоряного.

Жовті хмари розмальовує золотом
Художник весняного вечора
Пензлями хвостів білочок:
Барвив усе кольоровим:
Все крім крила крука –
Посланця віків сірих,
Віщуна ночі туманів липких,
Скарбничого Довгої Ночі.

А лев сумний з важкою книгою
Думав, що жовті хмари – то галери,
Тесані з дерев Країни Холоду,
Зі стовбурів, що завжди легше поглядів
Безбородих монахів Тоскани:
Мріяв отой патлатий кіт апостола
Щоб все завжди сяяло сонячно,
А воно тільки кульбаби,
І то весною, коли дощі вином травня
На чужі виноградники
І на левади писарів.

Твій дім стоїть
У Кварталі Латинському,
В синьоокій Лютеції
У кам’яному Парижі –
Серед міста, в якому немає
Жодної барокової кам’яниці,
Твій дім (наче сірий кляштор)
Бовваніє темним опудалом
На березі Сени –
Ріки непрозорого часу,
В якій Франсуа ловив пічкурів –
Отой, що Війон –
Отой, що розбійник і злодій,
Гравець у слова і майстер ножів.

Твій дім серед міста
Нечесаних галів,
Безхатьок-ваґантів,
Що діжку нечемних пісень
Жбурнули в пивницю.
А з вікна визирає Бодлер,
І щось там про осінь
Холодну і сіру.

Твій дім серед міста,
Де жоден дивак
Залізною вежею небо не ранив.
Ти в місті живеш,
Де ніхто не палив ще на площі
Магістра лицарів Храму,
Де ніхто не пірнав
У потік каламутний
З моста Мірабо,
Поставивши крапку
В сумному вірші про любов.
………………………………
Я бавлюсь словами в тюрмі –
У тюрмі почуттів –
У в’язниці людей.
Прилетів журавлем ненароком
У місто твоє
Оточене мурами слів
І полечу горобцем
Або подихом вітру
У передмістя:
Шукати сліди на воді.

ти зиму любиш якось особливо
той іній почуття мрійливі
що іноді приходять перед сном
і рух сніжинок за вікном

весни хмаринки у твоїх очах
спостерігаю день за днем і крах
моїх ілюзій щодо тебе
дощем пролило провесіннє небо

літа тепло сховалося в долонях
сонячний промінь сів на скроні
взявшись за руки ми з тобою босі
ідемо у жовтогарячу осінь

а осінь осінь манить в поле
де злитись мають різні долі
дві суперечності розхристані до болю
скривавлені лиш тут здобудуть волю

2013

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А тим часом приїхав
Пан Гапличковський
На солом’яній бричці
У залізному капелюсі,
Що нагадував бляховану стріху,
І сховав обгризений сир Місяця
До своєї кишені пітьми,
І сказав – так ненароком,
Бавлячись тьмяними ґудзиками,
Кліпаючи очима-тарілками,
Годуючи з руки прозорого коника
Гарбузовим насінням планет:

Я мислю метафорично,
Ти мислиш метафорично,
Ми мислимо метафорично,
Він мислить метафорично,
Вони мислять метафорично.

А потім пішов по болоту потойбічного
Шукати Фому-потопленика,
Вигукуючи пісеньку сови океанської:
Там, в глибинах літератури глиняної,
Тут, у пивниці чорних покручених літер.
Прикручу до його брички солом’яної
Колеса кам’яні та олив’яні -
Най возить лохину на ярмарок
Та вино чорне, як дно колодязя.
Нехай.

Флануючи в гетто,
Де гицлі звично справляють роботу
В присутності мешканців,
А мешканці, вже безробітні,
Рятуються від пандемії
Настійкою глоду й пивом,
Яка вже різниця їм, справді.
Зустрів перехожого,
У фетровім капелюсі,
І не повірив очам своїм.
У фетровім капелюсі, Лукасе!
Котрий хотів набраться з поетом
Аби-чого, й мегера в генделику,
Побурчавши собі з-під маски,
Продала нам бозна-чого.
А той, з капелюхом,
Чи може він думав,
Що я декламуватиму
Свої, або ще чиїсь вірші,
Чи, може, які імпрóвізи.
Або, можливо, задумував
Ще якийсь експеримент,
Та дідька йому лисого.
До того ж, пійло було
Синтетичним надміру.
Я навіть не намагався його добивати,
Те пійло.
Тоді візаві в капелюсі,
Котрий хотів набраться з поетом,
Пирхнув і виснував:
Таж який ти поет, до сраки!
І я був примушений врізати йому в пику.
Інакше він міг би відчути себе
Відповідно примушеним
До офензиви. Хоча
У тих місцях, де точився наш диспут,
На подібні сцени ніхто не звертає уваги.
Не без утрат, але зрештою,
Його капелюха я збив.
Ще й доправив носком черевика
В калабаню найближчу.
Оце вам, шановне паньство,
Наратив у метафорах
Із алітераціями.
А Лукасу вашому –
Час поспати.