Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Станіслав – корабель у морі Часу.
Я матрос, якого взяли на борт
У гавані синіх мрій.
Під вікном маргаритки –
Громадяни республіки темних ночей:
Наливаю у келих чорне вино –
Тобі, Сіріусе –
Білому оку весняного вечора,
Зірці холоду: крихітці світла,
Душі старого пса-волоцюги
Міста, яке стояло одвіку
На землях сколотів: людей-вовків.
Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
Мислити: про серце нашого світу,
Про зерно, яке сіяли чи то загубили
Люди мальованих глеків,
А воно не зійшло, не виросло,
Так і лишилося скарбом
У чорному ґрунті німфи Нюкти,
Де будь-яке око сліпне:
Навіть тих диваків,
Що пройшли крізь браму.
Стукіт
Лунає з глибин планети хворої.
Відчиніть нарешті двері,
Прочиніть цей отвір в комірку буття,
У єство таємного «Я»,
Прочиніть для Істини,
Що крокує босоніж.

Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.

Під лисими зорями,
Над пухнастими хмарами
Лечу
У снах.
Де ти, Конфуцію?
Запитую себе вкотре
Плямуюючи білий папір
Ієрогліфами –
Чорними круками знаків
Поцятковую.
Пензлем.
Будую вежу Малинових Горобців
У снах.
Каміння так само важке
Як на кожній будові:
Готичного замку
Чи романської базиліки
У Царгороді мрій
Чи Вавилонської вежі
Бородатих астрологів.
Каліопа
Позначує кожну цеглину
Пальцями
(А я гадав, що поглядом
Кентавра Хірона).
Чомусь у царстві Морфея
Я будівничий –
Каменяр вільний
І все мурую
(Для чого?)
А в світі руйнувань
Писар – каламар повітовий
(Намарно)
А хотів Сковородою сучасним
Блукати-тікати
Куди – невідомо
В пошуках.

Темні спогади Сонця
Про віки невблаганної тьми,
Коли світло було далеким
І світ не пізнав себе.
Світлі спогади Сонця
Про почвар, що вовтузились
У намулі теплому
Часів папороті,
Про людей, що ліпили глеки,
Шанували коней і світло,
І мислили зорями.
Коли світ ще був молодим,
Коли простір міряли кроками,
А час – летом стріли,
Коли ножі були кольору тіла,
А тіла кольору глеків,
А глеки кольору Сонця,
Тоді жили люди,
Які заперечили тьму.
Мандруючи шляхом зірок-звірів,
Відчуваючи Порожнечу
Як Першопочаток,
Відчуваючи себе смолоскипом,
Відчуваючи в собі Вічність,
Сонце згадує нас.
Несемо йому медову офіру –
Требу кольору Сонця –
Ми – нащадки гелонів
Сонцепоклонників.

Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.

Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.

Ріміні – це каламар старого монаха,
Що пише хроніки готів-варварів
Пером цибатого журавля-жабоїда:
Сірим. Бузиновим чорнилом.
На козячому пергаменті світла.
Ріміні – це торба рибалки-блукальця,
Що серед моря вишукує берег –
Скелястий –
З якого добре ловити лускатих
Вирячкуватих скумбрій-зірок
Мереживом білих тунік.
Джуліано! Тебе теж кидали в море –
Може подумали, що ти риба Іхтіс,
А потім малювали тебе на стінах
Ренесансних мурів рудих (цегла),
Що росли на землі храмів поганських
Наче дерева шовковиці на чорному полі.
Не носив я ту цеглу, не місив оту глину
Липку і в’язку – наче сьоме століття
Після Тіберія – свідка мурах.
Не писав я тростиною пісню повітря
Про хвилі, що лишилися вільними,
Про коней, що бачили Прометея –
Я так відчував, так мислив
Під фресками Паоло Веронезе,
Так я пам’ятав. На порозі безодні Неба –
Синьої, як імена, як днища келихів.
Ріміні – це слід на дорозі кесаря
До Колізею чорних лебедів.
Йди.

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.

Дірявий черевик осені:
Взуваю його на босу ногу
І блукаю дорогами листя
Ілюзій моєї свободи.
Майстри нескінченних колій
Грають на віолончелях
Допотопних свистунів-паротягів.
У небо!
Долоні не можуть бачити,
Навіть якщо на їх рівнинах
Намалювати очі вуглиною серця.
Порожні глеки холодних днів:
Якби ж то я міг полетіти
Круком данайської мудрості
За хмари чужих голосів і пророцтв:
Для нас
Напнуті вітрила літер-знаків
Герпетолога Кадма (теж вільного муляра –
Задовго до лицарів Храму
Кельмою зводив Кадмею).
Книги жовтого листя
Читаю наче літописи Кроноса
Писані попелом – сірим по жовтому
Після війни з дикунами
Чи то лестригонами.
Мовчи листяний апокрифе.
Хоча б про мій біль – помовчи…

Дикі квіти сягають Неба –
Оцього, синього. Оксамитового.
Якого не торкнешся руками.
Босоногі чорновбрані монахи
З думками про святого Стефано
Торкаються п’ятами каміння,
Відчувають, як будуть вони мурувати
Руками пошерхлими книжників
Кам’яні суцвіття каплиць.
На вулиці Двадцятого вересня
Відкрита Небесна Брама.
Відчуваю, що я був колись дверима
У світ кольорових ілюзій
Та чорно-білих снів-дерев.
Пальцями запитував ребристу мушлю
Cerastoderma edule:
«Про що ці три тисячі літ
Країни Сатурна? Для чого?»
Місто, в якому каміння висить в повітрі,
Місто, в якому гора зазирає в море
Місто, в якому достиг виноград казок
В амфорах.
Місто не хоче літати,
Місто не хоче падати,
Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
Між орбітами Кроноса.
Мандри – це спроба стати лицарем
У нічній варті аптечних слів
Середньовічної латини алхіміків.
Відчуваю, як місто спить,
Відчуваю, як місто прокидається
І називає мене Ясоном.
Руно-сонце. Над Ріміні.

Чуже як сніг одкровення:
Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
Тоді
Світ здавався надкушеним яблуком
(А правда,
Що черепахти-годинники
Дозволяють нам літати у снах?)
Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
Нагадує квітучу крону мигдалю
(Відчуваю запах).
А може, це просто квітень
Такий гіркий та осяйний:
Він пам’ятає –
Я ночами вишукував
На Небі сузір’я Лебедя
І мріяв про гірські троянди
(Знак розенкрейцерів – готичне марево),
Просив Мнемозину жебрачку
Пригадати свої життя минулі,
Коли я був монахом августинцем
Кляштору Сан Джовані
І ховав за мурами
Своє розірване серце
І малював на стінах Едем.
Не вистачає на Небі зірок-цяток,
У річці буття не стає хвилин-хвиль:
На поріг смерті хтось кинув камінь
(Певно, вона – Прозерпіна).
Довелось йти шляхом Евтерпи
Від одних сатурналій до інших
І ростити в саду мрій кипариси.

Тягнуться в небо
Жовтими свічками
Окличні знаки романських веж –
Torri di guardia
З дикого каменю.
Коли з мене вітер солоний
Зірвав білу мантію спогадів
Про необачну требу
На тризні мідних дзвонів,
Коли відчувалося
В меланхолійній Адріатиці
Щось більше ніж синява,
Коли згадувалось, що твердь
Сьогодні не хвора на лихоманку
І цей палаццо, як був дзьобатим свідком
Необачних подеста
Так і лишиться –
Тоді я майже жив, майже був,
Майже відокремився від Порожнечі,
Якою переповнені п’яццо та страде
У місті, яке нагадало місцевому Федеріко
Маленьке лігво вовчиці.
Твої інші руки
Шукають у густих сутінках
Журавлиного вечора тисячоліття
Знаки буття, що мальовані на лусочках риб –
Пічкурів. Отих, що «іхтіс»,
Отих, що малювали в катакомбах
Люди й колишні легіонери вбрані туніки.
У домі, що двічі зруйнований,
Але нині заповнює моє око
Я споглядаю течію часу.
Пливу.

Під дощем пелюсток
Березневі розмови про каву
І пухнастих котів-монахів,
Кожен з яких Сеньйор дель Тетто
І споглядає п’яццу крізь скло,
Крізь туман пеларгоній.
Довічно під небом –
Довічно о шостій
Під перстом вказівним Паоло П’ятого –
Букініста й законника
Чи то колеги охоронця ключа…
Дивлюсь оком блукальця,
Дивлюсь на спрагу годин,
Дивлюсь і забуваю
Про себе чи то про розфарбований Всесвіт,
Бо кожна людина – то Всесвіт –
Вихор галактик, гра одвічної Порожнечі.
П’яцца графа Камілло –
Герцога Ресорджіменто.
Під горою святого Маріно
Опинився на площі
Міста перук і білого карнавалу,
Де співали пісню світанку
Серед ночі ілюзій треченто.
Називаю своє ім’я
Важкому монументу на березі легкості,
Очікую темінь
Весняного вечора.

Кам’яне, кам’яне, кам’яне
Серце міста рибалок на березі моря,
Міста доріг і коханців, поетів і катеринок
І слова «авжеж».
Долучаюсь до березня на перехрестях часу,
Мовчання велике і синє,
Наче небо над Ріміні, що читає вірші
Маріо де Каронезі (він теж був поетом).
У мережеві спокою зазираю в зіницю міста,
Яка зроблена з солі і повторюю,
Як вони колись – вони – посередники
Середньовіччя рудого вандальського
Вторили:
«Cedo bonis».
З усіх катедр кедрових тесаних
Мореплавного сну (напніть вітрило!)
Питаю в годинника механічного –
Онука клепсидри-плакси:
«Хвилі несли тебе, колисали, бавили –
Навіщо? Куди? В яке єретичне прийдешнє?»
Зцілюю хворі літописи –
Домислюю щось світле й прекрасне
На площі
Білого слова «поруч»
Коли на бруківки падають тіні
Башти думок алхіміків,
Дзвіниці-тюрми (голос).

Ти вмієш без страху
Дарувати мені квітку мигдалю,
Натякаючи на майбутнє гірке літо:
Стоязикий замок
Вкриває моє здивування весняне
Білим.
Захотілось стати повітряною кулею:
Наповнитись димом гарячим
І літати-висіти над цим кастелло,
Що збудував Пандольфо,
В якому він мріяв про квіти,
Що цвітуть на камінні
В порожнечі старих димарів.
Володар цієї ночі – привид карабінера
(Віровідступника та рибалки)
Примушує забувати слова
Зіпсованої латини лігурів,
Гасить як свічку
Парафінову пісню
Про море, в якому танцюють риби.
Пандольфо!
Навіщо ти вполював журавля
І ласував його м’ясом
На бенкеті-іргищі Сонця:
Ти думав це осінь злодійка?
А це лишень синій
Павук думок,
Що плете тенети
На дереві ренесансу.

Пелюстки персиків мерехтять
У часопросторі мурів Ріміні:
Вітер з моря – Час наказав мені бути.
Хвилини – вони зупинилися на бруківці
Під воротами мідних чобіт і биків:
Країна телят, місто вітрів, люди доріг:
Звідси.
Кронос камінний. Застиглий.
Його можна торкнутись руками.
Коли риби стають птахами моря,
А смерть жартує: «Ви добре сховались!»
(А я і не думав).
Темні віки – це просто протяг
У чорному замку історії,
Де гостював Папа Адеодат,
У будинку порожньому
Безсловесних годин стебла
Дерева ночі.
Босоніж під аркою
танцюють весталки,
На свято вовків –
На бучні луперкалії
Тягнуть глеки вина – густого як кров
Три кульгавих авгури,
А я і не знав, що лелеки-патриції
Мають власний сенат,
Вершник простоволосий
на щиті пише слово
Вуглиною: «Veritas»
Під тріумфальною аркою
Перемоги, якої не було.
Місяць вовків – фебруарій – минув.
Нині весна. Час легіонам птахів
Летіти над Ріміні – в країну венедів.
Як і мені…

Із синьої річки етрусків
Яка тече тут одвічно
Очима п’ю блакить першим –
Ковтаю відображення Неба:
З ріки де невдало
Топили колись Буратіно,
Але він поплив з країни Снів
У країну помаранчеву Завтра:
Черепахам назустріч –
Черепахам людських днів-гончарів
(Бо люди теж глеки).
З близького солономрійного моря
Виловлюю ребристі мушлі
Схожі на серце блукальця
І несу їх у жмені на міст
Який руйнували готи (марно),
Який належить найглибшому часу,
Який сам став мушлею вапняковою –
В яку сховалися апострофи історії:
Вічність – та я ж знаю її,
Вона молода італійська краля,
Що згубила свою сукню-слово
Між берегами, що поєднані мостом,
Який мурували раби
Зі своїх сердець і життів,
Зі свого минулого і сьогодення.
І блукає тепер Вічність
Вдягнена тільки в намисто:
Схожа на квітку оту –
Квітку – біля оселі:
Пелюстки, пелюстки, пелюстки –
Як сни Петрарки – рожеві.
Як важливо було мені тут почути –
Тут на мосту, між часами:
«Buongiorno, Antonio!»

Остання нитка чужої самотності,
Ночі Одкровення та Істини
В’ється з веретена Галактики
Між двома вогнями галявини тьми:
Коли відчиняться брами,
Коли прокричить сова запахів осені
Стиглі ягоди горобини ночей
Таких же червоних (заграва)
Впадуть у долоні Часу:
Епона жене потойбічних коней
На шалене гульбище Дагди:
Цей Всесвіт казан вирування життя
В якому варяться зорі й планети,
Туманності й чорні діри –
Готується страва для богів і людей,
Для бенкету шаленого:
Самайн. Ніч на вершині осені мрій.
Ніч початку й кінця.
Я жив і любив, страждав і радів,
Блукав стежою людей та собак,
Майже знайшов просвітлення –
Ненароком. Доречно. Але… Айстри…
Вогонь як і перше гріє
і спалює зло.
Ми були і будем. Ми вічні. Ми пастухи.
Отари зірок, що час заганяти до стійбища.
Зимового.
Всі ми вічні.
Як ніч. Як Самайн – між світами.
З гілок горобини – дерева таємниць
Я запалюю ватру – освітлюю Всесвіт
Цим квітучим вогнем-келихом.


Написано в ніч Самайну в 2022 році. Хоча, звісно, правильно вимовляти не Самайн, а Савінь…

Магнолії оксамитові марширують
Під музику Паганіні-вигнанця
З берега моря прямісінько в дворик,
Де жив театрал Буратіно
Зі своїм татом Карло –
Ренесансним філософом,
Що змайстрував йому ключик
Зі зламаного доісторичного саксофона
І шепотів йому потім таємниче,
Що не мідь то, мовляв, а золото:
Aurum Альберта-алхіміка.
Стигмати білого мармуру:
Чи то дорога в каменоломні Каррари,
Чи то корсіканець обабіч дороги
До гнізда орлів Сан-Маріно,
Той самий у трикутному капелюсі,
Що філософствуав про свободу
(В тюрмі).
Березневе місто солоного вітру:
Запивати запаморочення кавою –
Не було слів – так ось тобі:
Зіпсованою латиною
Сучасна весталка Констанція
Розповідає про Данте прийдешнього.
Дерево квітуче на брукованій вулиці –
На дорозі між етрусками і Гарібальді.
Час втопився у річці Марек’я,
А я все вишукую
Неіснуючу книгу
В бібліотеці Папи
Інокентія Десятого.

Примітки:
Темпіо Малатестіано – особистий храм та мавзолей родини Малатеста – кондот’єрів та тиранів Ріміні. Храм спорудив Сіджізмондо Пандольфо Малатеста, якого Папа Римський звинуватив у язичництві і відлучив від церкви. Всі Малатеста «прославились» різними шаленствами, войовничістю та непередбачливими вчинками.

Дорога в праліс років відлюдника
Я прокладав її тростиною синього жайвора:
На перехресті дім мурований із бамбуку –
І кричить наді мною Вічність
Ім’я одвічного крука – володаря німоти.
Піти й не вертатись (під якими зірками!).
Імена, імена, імена – тих, незабутніх.
Мертвих поетів і вершників.
Келихи, келихи, келихи – які не проносять мимо,
Які повні по вінця.
Письмена – про буття вічного міста сови
(Не вовчиці). Даремно шукав сиве марево
На островах, де завмерли сліпі мегаліти:
Дні журавлині і трохи води
З присмаком осені.
Сни.
Звірині слова
Перекладені вільним художником
На мову годинника-шибеника:
Віддай мені час. Мій.
Нині тут хазяйнує Еол –
Син Орсеїди, повелитель вітрів.
Врятувати палаюче плаття осені
Навряд чи зможуть Ясон із Діонісом:
Атаманту наснився «Арго» корабель -
Як пророцтво.
Лишається йти дорогою крука –
У невідоме. У сутінки.

Осінь:
Я запалив полум’я космічного спокою
На вершині гори прочанина мрій
Сьогодні –
Посеред дня плачу ангелів,
Що приносять останній окраєць
Хліба нічийного поля
Горобцю непохованої поезії
Теплих лагідних слів.
А вам не холодно?
Осінь:
Гарячий попіл
Загортаю у клапті вчорашнього одягу
Плямистого, літнього, трав’яного –
Щоб зігріти (хоч трохи)
Свої незачесані тексти
На фоні пейзажу,
Де тільки пеньки-плахи
Для поетів, що стали білими птахами,
І простір – синій як мрія,
Як розмова про вічне.
Осінь:
Мушля, яку колось дарувало море
Перетворена в дрібку вапна
Гарячим попелом,
Що лишився від полум’я
Осіннього дня одкровень:
Бавлюсь зі смертю:
Гра стара, як бубон шамана,
А десь там Ітака,
Де келих завжди наповнений
Чорним солодким вином,
І вітер солоний і теплий,
І вистукує птах – дзьобом по дереву
Нескінченні хвилини
Радості.

Дерево синіх ілюзій
Височить самотою
Серед пісків пустелі
Поснулих душ.
Мовчання
Сірим попелом
У долоні троянд
Сиплеться замість золотого піску
Променів
Клепсидри Сонця –
Божества гелонів.
Народ, що живе в Небі,
Понад хмарами міфів
Про мореплавців «Арго»
Дізнався, що сон
Про чорного лебедя дочки Тестія
Зітканий з овечої шерсті
На верстаті Арахни-ткалі
Там – за мурами Ольбії.
Між горобиною й прірвою
Ночі
Мальований візерунок
Риб і зірок
Крейдою на стіні, за якою
Дім, який не належить нікому,
Фіалка, яка належить собі,
Сон, який був тобою,
Нічна варта, що очікує сходження
Зірки Іштар.
А там – за ріками й криками,
За крісами й крисами
Вавилон – цегляний Баб-Ілі
Кадінгір недоречний,
Що буде зруйновано наніц
Незабаром.

Між вчора і завтра
Зорі
Над стежиною Пана,
Над лісом кентаврів,
Над полями Фессалії
Зорі кольору срібного вістря
Стріли.
Чашник тирана Лариси
Пенест Біанор
Бавиться золотом слів
Пеласгів –
Народу забутих пісень
Моря.
Кратер повний вина Метеори
(А може це серце –
Довершене трунком кольору вохри?)
Диво Нефели – час вересу.
Час крапель, клепсидр і агоній.
Час алегорій (бо верес цвіте).
Слово-вогонь
У мідному дзеркалі –
Палає у кузні лапітів.
У рибній лусці візерунок
Забутих письмен лотофагів.
Життя як подвір’я
Палаццо Флоренції –
Квіти в тюрмі кам’яних лабіринтів.
Зернами маку віщую шовкові дороги
Снів про людей –
Видив царства тіней
Кольорових як шкіра гепарда
(Бо осінь, бо дощ
Назавжди).
Майструю зі срібної чаші
Гостре вістря стріли –
Час полювати
На вурдалаків.

Нитку одну, Аріадно,
Кладеш в руку – мені,
У долоню,
Що збагачена досвідом бронзи
Меча.
Нитку овечої вовни
Рогатих кудлатих бербекульок –
Володарів дзвоників – калатал безтямних,
Що віщують заграву
Над пустищем пагорбів
Вапнякових і диких
Як все кам’яне.
Вістрям меча-спати
Пишу епізод
Тої казки сумної,
Яку
Колись елліни
Розкажуть мальованим глекам
На торжищі стиглих олив.
Забава
У сутінках віку каміння:
Ігри жорстокі з потворою-хроносом
І не втекти
За хвилі таласси пелазгів
Під чорним вітрилом,
Моря
Яке до сих під безіменне,
І мурувати міста
З брил велетенських
Руками циклопів,
Що оком єдиним
Глипають в безвість.
Стадо кентаврів
Женуть на гірські полонини
(Бо час).
Де той пастух?

Вітер мені кричав,
Коли осінь стала сірою качкою
На холодному озері одкровення,
Вітер мені кричав
Крізь хмару огненну заграви:
«Де ти тепер? Ти – нетутешній,
Ти – вічний блукач,
Що сховав мідну сову
У своїй шкіряній торбі снів даремних
(А ти думав, що то пророцтва,
А ти думав, що там істина,
Серед тіней отих твоїх марень.
А вона тут – серед холодної осені –
Істина краплі води».
А може то просто луна –
Німфа сумних спогадів
Серед старезного лісу сутінок
В якому я заблукав ще тоді –
Коли чуб був рудим, а не сивим.
Тоді.
Пан заснув до весни.
І замовкла панфлейта
До часів анемон.
А вітер свистав:
Грав ірландську мелодію
На флейті порожніх глеків,
Що лишили
На дерев’яних столах віровідступників
Гості глиняно-жовтого дня:
Доби невідомих радощів.
А я бачу, як олені сфагнових пустищ
Летять у дні майбутні
Крізь страшне сьогодення:
Епохи залізних яблук.
Дерево забутої осені:
Серед моря холодного вітру
Жовті листя думок
Летять в нескінченність
прийдешнього.

Ще думки наче зерна
Не падали в зорану землю історії
А вже повітря збирають міхами,
Ненаписані книги проростають з глини
У розломі між двома одкровеннями.
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зіккурати –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Наче синя риба лагуни тропічної
Небо з мене змиває спогади,
Свою долю називаю трояндою,
Бо забув імена.
Малюю пейзажі
Попелом.
Дарую ці картини сумні
Перелітним крукам.
Виднокіл посипаний сіллю,
Синьоока печаль
Дарує мені
Ключ.

Чорний камінь
На шляху кинув
Одинак, що не лишає слідів
І не бачить себе у дзеркалі.
На шляху, що заріс рудими кущами,
Що дозріли синіми ягодами
Вчора.
Весь небосхил
Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
Про країну загірну забутих віршів
Запломенів загравою сонцеслів
Цього вечора –
Вечора пророцтв,
Що почали збуватися.
Пророцтв, що були записані
У спаленій книзі пергаментній,
Книзі, яку споконвіку було заборонено
Читати чи навіть бачити
Неписьменним пастухам-козопасам
Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
Ще тоді,
Коли люди бачили сни
Неймовірні.
Крізь бескиди журби
Йду слідом за журавлем
В ущелину осінніх днів,
Де ніхто не назве мене свідком
Вільного вітру.

Троянди співають псалом
Морю, яке народжується
У завитках мушлі (шум),
Троянди днів тиші – часу,
Коли місто нагадує скрипку.
Вавилон ще не збудовано навіть,
Ніхто не приносить офіру Іштар,
Ріку ще називають просто Солодкою,
Ще думки наче зерна ячменю
Не падали в зорану землю історії,
А вже повітря збирають міхами,
Ловлять вітер зухвалий (марно),
Ненаписані книги проступають з глини,
А хтось вже знає що там буде написано
Для нього – кому цікаво читанням
Заповнити вічність.
У розломі між двома одкровеннями
Гостинні солом’яні хижі
Нагадують зикурат Нанну –
Сходинки в Небо, назустріч Місяцю,
Сходи, які бачать у снах,
Коли сплять на землі овечій,
Сходи в прочинене Небо –
Туди, де танцюють маски,
Які одягає темрява
На обличчя своє незворушне.
Так співав очерет:
Тут дізнаються сенс
Слова гіркого «повернення»
І посолять окраєць
Після.

Мій хвостатий друг
Колись був будинком
З вікнами-арками:
Готичним прихистком привидів,
Колись височів
Серед міста камінних спогадів,
Нині – співак березневих арій,
Нині – поет муркотання,
Мисливець ночей орхідей,
Знавець гризунів-пискунів.

Колись мій вусатий друг –
Мій співбесідник єдиний,
Співавтор ноктюрнів-елегій
Був камінним домом-фортецею
З химерами сліпими
На стінах холодних алюзій,
Глипав темними вікнами
У сутінки середньовіччя,
Виглядав доктора-алхіміка
Єретика сивочолого,
Чекав його з прогулянок
З чорним псом-пуделем
І ховав у пивниці-безодні
Старе вино оксамитове
У діжці-барилі дубовій.

Мій пухнастий друг –
Свідок звитяжних вігілій
На дахах міста ілюзій,
Шанувальник приблуди Місяця
Знає чужу самотність,
Відає запахи осені,
Коли ніч нескінченною пусткою,
А попереду
Вічність.

1
похмурий ранок
та не темно не холодно
льонок семисвічно
і світить і гріє

2
рухаюся зі швидкістю
середньою між людини
швидкістю і рослини
не поспішаючи не зупиняючись

3
яблуком на асфальті відчуваю себе
коли не знаю що буде далі
чи візьмуть у добрі руки
чи розчавлять бездушними шинами
або ж боляче зафутболять у трави ласкаві

4
напроти мене симпатичні молодички
стрекотять схожі на двох сорок
чи може на одну поділену
на червоно-чорну і біло-блакитну

5
майже посередині дороги чорний пакет
помітно що абсолютно порожній
проте машини остерігаються об’їжджають
а цікаво коли б лежав білий прозорий
якби ті автівки рухалися

щедрий ранок

25 07 2022

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

Не перед брамою шукайте мандрівця,
А там, на тій дорозі - на шляху,
Що пилом вкрився,
Що тугою плететься без кінця
За небокрай, що розколовся навпіл,
Де вказівник – меча уламок,
Де ми вогонь несемо в темінь злу,
Де спраглими вустами ми мед пили,
Де в світлі зір мисливця Оріона
Осиновий кілок ми забивали в серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де дзигар міряв час
Ночей і днів людини і коня
Прочанина меча і вершника віршів,
Де ми шукали сон
Під гіллям дубу й терену,
Де нас зустрів серпанок
Над домом жайвора,
Де на замшілих надгробках марень,
І вишень стиглих сік, і квіти звіробою,
І долі кам’яний огром
І подих річки – Бористену,
Що пливе в країну Гестії, євшану, полину.
Я тут самотній –
На шляху світанку,
На дорозі снів, що йде на Схід,
І де зіниці жовтих черепів
На битому шляху містерій
На Схід зорять, на Схід
Лише на Схід…

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Всесвіт без снігу
Завбільшки з троянду
Розповідає необачному перехожому
Про сни мандрівного голуба
У ритмі ковальського стуку
Сьогодні.
Татусь Христофор –
Італієць. Він чув про зоряну флейту
Дерев’яного хлопчика.
Тому і поплив. Шукаючи шовк.
А знайшов три іржавих цвяхи,
Що прагнули дерева-плоті
Легкого як крик
Дивачки зозулі.
Над прірвою
Серед мокрої папороті
Ховаєш три шрами на спогадах
У лісі чаклунки сови
Мислиш: «Ми тут!»
А там голоси – куди не дійти,
Не доплисти і не долетіти,
Де пророцтва подерті на клапті.
Білі іспанські сорочки
Як мушлі
Ховають бронзову шкіру
Він Сонця ледачого.
Тікають (чому?)
Ці люди останнього берега,
Люди води, кипарисів і ластівок
За видноколи солоні
Шукаючи Всесвіт без снігу.

Вічність – там, за дверима,
За порогом, що встелений шовком
Осені.
На заплавах ріки імен
Плавають черепахи:
На панцирах знаки:
Письмена народу забутого:
Читай.
Відчиняю двері Вічності
(Бо стукала, бо ж писано:
«Стукайте і відчинять»)
І запитую: «Хто ми?
Де ми? Навіщо?»
А Вічність дивиться на мене очима сірими
Наче вона колись, а не тут.
А на кожному чумному хресті
Знак риби –
А ти думав, що ти чорнокнижник
Мандруючи тими дорогами –
Від хреста до хреста
Напитуючи рибалок –
Де вони плели свої сіті?
Віршую норвезькою –
Підбираю метафору до слова
«Приходь»,
Бо сам прийшов до човна
Якого трощили хвилі,
З якого майструють двері
У світ весняного саду,
Де під кущем квітучим трояндовим
Закопано ключ золотий
Від брами камінної
Яку сторожив гідальго
Сан Педро.

Пишна персидська троянда
Яку оспівав життєлюб Хайям
Шипом зозулястим (ні, кинджалом)
На пучках чуттєвих лишає слід
Глибокий, як прірва між зорями
На схід від годинника,
Що вказує вістрям стрілок-ножів
Межу
Між буттям і вітрилом:
Синім – кольору мандрів:
(Зникай чи пощезни – за видноколом)
Їх наповнює музика міста:
Поліса, де збудували «Арго».
Тесей недолугий з мармуру білого
Майструє колиску, а не саркофаг
Для немовляти епох – Поліфема:
Щойно з’явився на світ матінки Лідії,
Щойно на берег він зиркнув
Оком чорним єдиним
На скелі пеласгів-рибалок,
Що Істину-рибу
Ловлять між хвилями мрій,
Де мойри живуть коло дерева Ночі –
Це дворище, насправді,
Це зовсім не Коринф,
Це Аркадія вогнищ
Прощання.

Тому, хто стояв біля брами
Люди приносили подаяння:
Кидали до дірявого капелюха
(В якому могла б розміститись Галактика)
Замість блискучих драхм
Слова,
Які він збирав у торбу,
Але не поніс на торжище:
Виміняв їх на нічного метелика
У Турові – місті князів, зубрів та лебедів.
Тому, хто стояв біля брами
Сказали, що це дерев’яне збіговисько
Храмів, веж, палат та халуп,
Цей прихисток древлян та дреговичів –
То насправді Теби Золотобрамні –
Кадмея Драконяча – місто намиста Гармонії,
Де шукають орбіти планет астрологи
І ніхто не знає, що відбулося,
Але всі знають, що буде:
На вістрі меча і на полі жита.
Той, хто стояв біля брами
Відчував, як ми всі летимо,
Як пророцтва переплавляють на золото,
Як лишається сірий попіл
На дні скринь, де ховали надії
Чи то не пускали їх волю –
Ці останні нещастя – дарунки Пандори
В обійми вітру-чужинця
Люди, які блукали дорогами.
Стає так самотньо
Віснику, що стояв біля брами,
Коли рушає він шляхом лилика
Затискаючи в жмені
Синій кавалок Неба
І мріючи про журавля в руках –
Птаха кольору пилу.

Слова-кентаври
Танцюють навколо вогнища,
Сови дивляться вниз
З верховіть наших снів
Вниз – на книгу розкриту ріки,
Що тече в незбагненне
З пагорбів досвіду.
У Римі коштовних ілюзій
Новітній Сенека
Збирає у глеки години –
Грона достиглі Часу.
Винороб. Уп’ємось отим трунком
Колись. Ночі зоряних флейт
На березі моря акацій,
Що відцвіли ще тоді,
Коли ми були юні –
Ми – учні Орфея, рибалки містерій.
У дзеркалі бронзових тіней
Приблуда печаль
У приймах у Кроноса
Для хустки вишукує прядиво звісток.
Щовечора віолончелі – фіалок
Музику грають правдиву –
Про що?
У домі людей і котів
Давно оселивсь божевільний,
Кентавра пальто (чи попона)
Вся в дірах від пострілів.
Думки наче руки
Шукають навпомацки
Віру.

Заратустра замуровує двері –
Замуровує браму «завтра»,
Закладає цеглинами важких слів
Отвір дверний «вчора».
Лишається тільки «сьогодні» -
І то не двері – віконечко:
Де клаптик синього неба
Наче хустина пілігрима німого,
Яку взяв він собі на пам’ять
Про оксамит життя весняного,
І клаптик поля траворунного
Густого, наче вечір квітів вероніки.
Заратустра годує журавлів зорями –
Так ніби він не вісник вогню,
А пастух птахів-пророків,
Що вистукують тобі хвилини й години,
Дні та століття, епохи та ери
Замість зозулі зрадливої –
Візитерки чужих гнізд і годинників.
Позбавлене світанків «сьогодні» -
В яких соборах і якому святому
Замолити гріхи твої Каїна –
Коваля перших ножів блискучих?
Писемність нову сиджу і вигадую
У часи Калігули-цісаря,
У часи Чингісхана огидного,
Письмо, яке прочитає Агні –
Бог вогню, бог-посланець оновлення,
Письмо, яке підказала мені черепаха,
Що теж живе тільки сьогодні
У своєму озері давно відомих істин.
Слова-колібрі віщують омріяне,
Сокровенне і недоторкане –
Слова, писані в темну книгу
«Сьогодні».

Станіслав – то місто з химерами,
Де написана книга бруківки –
Сімнадцять сторінок готичного тексту
Про горобців-сіроманців
(Шанці рядків і трохи бароко)
І чисті незаймані аркуші (нібито)
На яких Одвічний писав про модерн молоком
Замість чорнила (бузина не достигла),
І жодного запитання про сніг –
Одні кострубаті відповіді-дзвони.
Голод скляної прозорості –
(Візантійські келихи-мушлі)
Його відчуває травневе Небо
Торкнувшись до голки ратуші
(Боляче навіть пухнастим хмарам).
Атрибути пейзажу: Місячний млин –
Він потребує води
Чистоплинної:
З білого борошна ночі (зорі)
Пекли ми овечий хліб –
Для Сократа – артиста вулиці
(Не сховається під хламиду
У своїх Атенах совиних – ареопаг),
На димоквітах, на синіх фіалках Кроносу,
На флоринах жовтих кульбаб
Очкасті метелики – птахи Сатира-Пана
П’ють нектар – трунок богів.

Розмови сонцеоких блукальців
Засипано пелюстками вишні:
Каравани літописів відчаю
Човгають епохами людської свідомості
(Місити пісок вічності – тобі – містику):
Кожен рядок про страждання –
Наче писати було більше ні про що:
Літопис дзвінкої радості
Ніхто не напише ніколи:
Нема таких писарів,
Не відшукати такого монаха –
Де там.
Чи то люди не вміють радіти,
Чи то бубон шамана-мисливця
Провіщує тільки зловісне,
Крук вистукує дзьобом години –
Замість дзвону на ратуші
По дереву всохлого ясена. Стук.
Наш дім на семи вітрах –
Ми змайструємо з нього вітрильник
Або солом’яного птаха –
Полетимо.
Туди, звідки ніхто не вертався:
Хтось назвав оцю землю важкою –
Ми легкі, ми з повітря, ми птахи
Ми свавільні. Ми вільні.
Річкою неба лети
Володар цієї хвилини.

Темне
Наче пивниця пам’яті
Важке
Наче коронний край Вальдемара
Серце травневої ночі.
Досить імен. Досить слів. Досить жнив.
Назвіть мовчання апостолом
Полуденної віри катарів.
Моя доля – зелене яблуко –
Важке, наче Місяць оповні
Достигне напередодні
Судного Дня – дочекаємось.
Мерехтять ліхтарі
На вулиці молодих сажотрусів
Міста тирана Пандольфо –
Мармурового вовка Роман’ї
Рибного хлібного Ріміні.
Вітер з моря: вітер-подеста
Розбудив в моїх снах Невідоме.
На човні – на вітрильнику тіней
Крейда креслила знак – імено
Останнього писаря Вчора –
Казначея годин.
Німфо Вегоє!
Розкажи нам про блискавку. Розкажи.
На березі мертвого дерева,
На мосту життєлюбів ертусків
(Расенів, тирренів, Тіная дітей)
Я запитую: «Де?»

Споглядання поцяткованих шпаків-пересмішників
Нагадує сині квіти гонорової гортензії
Коли сірі тіні почвар-троглодитів
Сунуть зі сходу – здичавілого. Темного. Непробудимого.
А дух громадить ірландські башти,
Що нагадують мінарети Ататюрка.
Чому? Чому весна плинного Бористена
Обернулась домом потрійного божевілля?
Пальто чорнокнижника Аліг’єрі
Висить між цегляними шафами галактик
Простріляне сталевими кулями
Скорострілів придуманих Гамлетом –
Принцем хвиль каламуті й русалок,
Що плавають в морі Данському
Наче вони не хвостаті комети глибин,
А постійні клієнтки скромної кірхи – оті
В капелюшках солом’яних і довгих сукнях
(У смужечку).
Якщо
Дні нині збатожені трунком драконів,
А ночі такі, що хоч око Всесвіту
Вийми і кинь на долівку
Хати, що забула про свічку бджолину –
Муруємо стіни
Чистого дому прийдешнього –
Нехай і навпомацки.

Звуки – це квіти.
Вони зацвітають щоранку
І закривають свої пелюстки
Щоночі – коли все втрачає сенс.
Все – навіть Істина.
Біля стіни смутку
По обидва її боки
Там, де сіяли зерна
Квітів журби
І чекали доки вони
розквітнуть звуками:
Звуками музики моря,
Звуками пісень тіла,
Звуками царства Я.
Дожити б до перемоги –
Перемоги Правди та Людяності
(Де ти, дивак Леонардо?)
…………………………….
Я вирощую квіти
На полі, що не знало плуга,
Яке поливали сльозами
Люди, що забули про посмішку.
На полі, де приносили треби
Аресу
Бородаті номади – пастухи круторогих волів
І білих коней.
Я вирощую сині квіти
Журби.

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

В часи давніх номадів
Коли замість дзвонів
Степ ковиловий будив
Стукіт копит – ще не посріблених
Будив серед тьми бузинової
Мрії і сподівання – птахів синього Неба.
Замість бронзи сонячної і медової
Бородаті майстри вогню
Пізнали залізо – метал звитяги:
Добули для плугів і мечів, для ножів
І цвяхів.
Коні кольору листя
Птахи кольору неба
Віщували, що Волю рахманну
Побачите в сяйві меча –
У блиску залізного дзеркала.
Забувайте про глиняні сни,
Забувайте про карби на дереві,
Про крем’яні осердя:
Епоха заліза вдягає людей у луску,
Важкість дарує рукам
І легкість думкам –
Душею віднині в Небо. Тільки в Небо.
Про епоху заліза напишуть
В літописах, на палімпсестах
Вороновим пером.
Вохрою.

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

Моє серце вирушало у подорож,
Покликало собі кучера чорновбраного,
Що впряг двох коней вороних,
Коней, що не знали господаря,
Що споконвіку були дикими й вільними.
Моє серце обрало собі дорогу
У країну захмарну-загірну,
Яку довго вигадували,
Яку придумали книжники ренесансу.
Моє серце вирушає у подорож
Шляхами гірських круків
І жовтокрилих метеликів –
Туди, де летить зозулі крик.
На дворищі,
Яке топтали монахи
Важкими черевиками зречення,
Де зроду не цвіли кульбаби радості,
Де бруківку тесали з брил смутку
Серце взяло з собою валізу
Важку, як весь тягар світу
І мріяло тою колісницею
Залізом самородним кованою –
Тим запрягом недоречним
Заїхати в Країну Білих Хмар омріяну
Або в країну Вічної Молодості
Чи в місто Віри Таємної
А приїхало на війну.