* * *
Одного разу в пеклі раю
скінчились фрукти і смола…

* * *
Цей Місяць світить якось дивно:
одним лицем і то вночі…

* * *
Скриплять диван, підлога, кості.
Іржаво плаче вісь Землі…

* * *
Венера кликала до себе.
Я не пішов, такий осел…

* * *
Збирайте водень у пакети.
У Сонці скоро догорить…

* * *
Чорніла дірка над зорею.
Зоря сивіла від жаги…

* * *
Шукав себе у паралелях.
Знайшов заснулим у куті…

* * *
І ти, Плутоне – не планета.
А прикидався довгий час…

* * *
Десь у районі Андромеди
гори, сіяй, моя «звєзда»…

* * *
У тому космосі – парсеки.
У мене – відстань до ларка…

* * *
Нема причини просто бути,
коли є таїни Буття…

* * *
Моргає небо світлом далі,
хоча очей давно нема…

28.01.2016

Поміж космічних струн і стебел всесвіти дивляться в тебе: "Агов, людино! Що там нового на зоряній карті?".

А ти їдеш в плацкарті.

2016

Поети – то такі істоти,
які потребують віршів
як такого-собі ферменту,
що перетравлює світ цей:
жорстокий аж до відсутності болю,
логічний, мов гра у покер,
великий, мов зерня з яблука,
серйозний, як сонячні зайчики,
наївний, як вбивця найманий,
старий до клімаксу і маразму,
юний до нівеляції пам’яті,
який проростає на спинах
в кого – крильми, а в кого – коростою,
любов до якого вічно мусиш доводити,
від якого освідчень чекати не варто.
Світ, у якому кожен твій порух
є наслідком дисбалансу.
Світ, схиблений на гармонії.
Такий чутливий до ритму і слів.
І байдужий такий
до існування у нім поета.
2014р.

о тлалоче!
мій гнівливий химороднику-боже дощів та громів сотню літ я займаюся якоюсь громіздкою літотерапією шліфуючи оказіологізми на словесності латунних злитках
о тлалоче!
наше з тобою спілкування суцільний надсліпий гіпертекст мегалітика магістральних мрій дольмени з панегіриком мельпомені нариси наративів на носах кумирів острова Пасхи котрих так дбайливо описували Хейєрдал та Кідрук герменевтика втоми у віконних рамах що парергонно вислуховують постійне вирішування міжродових стосунків новозапротореного в сімейне існування подружжя
опівночі молюся тобі мій боже дощів та громів б'ю численні поклони немов псалтир перелистую бартову нульову ступінь письма виношую у лоні суцільний надсліпий гіпертекст
о тлалоче!
все на сім світі лишень резистентний антирозум ризомний як постмодерн вразливий як ентимема непідвласний дифракції та дефініціям
і нехай буде так!
коли б я не зверталася до твоїх гнівливих семантичних уст угорі неодмінно загоратиметься наступна гострожала зоря маленького та геніального постструктураліста.

Дивися в акваріум – плавають риби…
Вони – такі ж, як і ми.
Он та, чорна жирна скалярія – то ти,
А я - червона шапочка,
Чекаю на морського вовка, який мене з’їсть,
Але вовки не водяться в нашому акваріумі.
А є такі, що плавають по дну, збираючи рештки корму,
А ще є равлики, які чистять скло, аби нам було видніше,
Але насправді нам пофігу,
Нам пофігу,
Нам пофігу на увесь цей дивний, прекрасний, великий світ,
Адже у нас є прекрасний затишний акваріум!
Хтось прийде погодує,
Скаже, що не треба годувати занадто, аби не повиздихали –
Він має рацію:
Рибкам шкідливий надлишок їжі та нестача кисню.
Хазяїну ніколи, він давно вже не заглядав, чи чисто у нас,
Чи прибрано, чи гарно почуваються наші рослини…
Ми дихаємо отруєним повітрям, нам давно не міняли воду –
Можливо, ми доживаємо останні дні?
Тож давайте веселитися, скалярії та півники,
Життя акваріумних рибок недовге, але безтурботливе і веселе!

На сцені сьогорічної вистави
Пусто.
Життя театр зачинено,
І порожнеча сповнює партер,
Оркестр замовк:
На скрипках струни
Обірвано.
Директор сього театру
Застрелився,
А божевільний режисер
Нову абсурдну драму
Дописує чорнилом на стіні
Буфету, де лише таргани
Жують останні крихти пирога
Торішнього...
В театрі лише протяг
Та я. Ще муза - Мельпомена.
Хвора на сухоти.
І тьма.

зачин
не лєпо лі ни
братія
почати
елегію піїтики без ком
і побажати
метрові лікнепу
удачі за шеломъянем єси
якщо у себе тісно
неофіту
бряцати бяше задуми свої
билинами бояна і беринди
донині прісно
на усі
віки

І
«і начаті же ся той пєсні»
авторитетної лози
устами українофоба
і русофіла бузини
не те щоб мислію по древу
чи сірим вуйком по землі
а просто шпалою прямою
у лютій щирості своїй
«та цур йому нащо́ чіпати»
шерше
немає
то пишу́
аби оскомину набити
апологетові кліше
радійте епігони форми
і норми
тої що нема
у цій пародії на байку
якщо вони такі смішні
що аж заплакати охота
аби
уби-
ти наповал
цей еталон аполінера
кумира віщого пера
ура
штампуючому крезу
і ворогу що робить честь
мені
коли протиставляє
моєму грішному елге
якесь опудало у рясі
беру на себе цю вину
але немає пієтету
до ката слова і душі
що мужньо кропає дурниці
і веселиться
заодно
коли читач не розуміє
«казнить нельзя помиловать»

ІІ
а ми усе ще пнемось у багет*
клепаючи і що і як попало
і меломани сюру негліже
і ментори поезії у прозі
оракули у оргії базік
і безробітні неуки сексоти
оплакуючі партію й союз
охайники петлюри
і бандери
ушуйники парафії кремля
із похоронного бюро культури
макулатури
і номенклатури
нена́ситні вожді-пролетарі
і графомани квадратури круга
шумахери у музи напрокат
уписуються у ліричне раллі
де кралі
оп’янілі від поез
червоне імітують як зелене
де збіги між шиплячими окей
але зате у голові прозоро
і мовної аварії нема
якщо правопис хором
за бордюром
обілюємо вірші догола
оголюємо біле і заумне
коли така інерція ума
що модернове майже зрозуміле
літаємо й качаємо права
які там забобони
синтаксичні
аби оволодіти язиком
що вихолостила ще катерина
із чотирма помилками в «ещё»
коли забороняла титул мови
якою подавились москалі
і заслані із раші козачки
літературної
новоросії

ІІІ
о деміурги я нічо’ не хо’
та пам’ятайте що і вас читає
наївне і до болю нетямуще
та язикате плем’я молоде
оте
що научається чужому
коли усім нав’язує своє
опудало у ризі корифея
зразком тупого несмаку і ліри
урізаної геніями тла
ваяйте
футуріючи кубійте
але якщо охота виливати
то чом би не піти у металурги
підсобниками васі
кочегара
помічниками
гравера тараса
дослідниками ядерної зони
напохваті у поетеси ліни
опорою театрові абсурду
алхіміками каменя сізіфа
кастраторами магії у слові
філософа григорія скитальця
забудемо і ямби і хореї
залишимо одні ази і буки
і рими де нема душі і раю
як хоче найсучасніший «маестро»
війну завуалюємо пейзажем
і будемо заочно воювати
бойовиками у новоросії
а можна і бойцицьками у бєса
і душу заарканивши
у пафос
і тіло заекранивши
залізом
нічого навкруги не помічати
і почивати
нехотя на лаврах
любителю ліричної репрізи
читцю неемоційних декламацій
що намалює білою гуашшю
сам винахідник чорного квадрата
о словоблуди
обрані судити
садити у калюжі
обмовляти
ви ерудити
пліснявого нео
яким писали ще у неоліті
наскільки далі вас
сягали
смерди
що берестя́ні грамоти писали
без голосної літери у слові
але по мініморуму прозоро
о словотворці фабули
раби
митці недоотесаної форми
і чукчі що уміючи писати
і не читають ці свої шаради
аби
не жартома
а усерйоз
шукати
найсучаснішої форми
для того змісту
що в душі
нема

СЛАВОСЛОВІЄ
як подобає думі
у кінці
співаємо осанну
і абетці
і буквиці
і азбуці і римі
і навіть поетичному рядку
у пантомімі
вижатої мови
із титлом
наголошеного
АЗ

                              18.2015

***
немає каяття
у ліліпуті
його і у природі не було
коли майбутнє
бачили пророки
про це найбільше на землі дитя

***
живе росія на крові і нафті
її рятує газова труба
але настане час небитія
коли багаті
нацики-рашисти
не виграють від цього нічіґо́

***
у криму забуті
апетити
коників зеленої орди
і спасе корито
ліліпутя
як весталку дверці до біде

***
У росії плани барбароса
drang in anus* на усю губу́
у матроса
лиш одне на думці
я расєю матушку
люблю

***
і буде час
коли і на русі
усе що завойоване ордою
накриє вас
як це не раз
було
горючою великою
шляпою

                              01.2015

1.
Меркаптофос усіх од нього
комах виводить -
Одарка.

Не працює телефон.

Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
на засіданні
парламенту (Верховної ради).

Засіданні чого?

Складаний меч.

Ви меча складіть
і в кишеню заховай -
(назад)
- те.

2.
Я пропоную значно
простіший вихід - (said)
я вийняв кишеньковий
ніж

труснув (махнув) і
з нього став меч.

Мій меч - твоя голова з...
е-е-е... плєч.

Були такі розумні.
Не варто цього робити, -
погодився Дід Панас. - Не
пам"ятаю (знаю) чому, але
не варто.

Хто-небудь пам"ятає
як рубати, щоб не відрос-
тало?

А якщо просто зали-
шити? Викликати нех-
ай дустом попшикають?..

3.
меч-складанець

Давайте викличемо
дух Григорія Петровича
дуже зручно і з гарантією.
Григорій Петрович ви з нами?
Аякже, каже Григорій Петрович.
Ато.

Синдром Римського-Корсакова
стосується прямих за-
питань (прямої мови),
тоді непрямою тра питати, звер-
таючись безпосередньо
до підсвідомості.

Отак - Іванов-Осадчук
спитав Діда Панаса.

4.
Два таксисти лаються
арабською серед...
Передній дивиться назад і
ЇДЕ, не дивлячися куди...

На подвір"ї поет і ком-
позитор розставивши руки
заганяли (зайву) голову
в корпус. Голова басу-
вала на кривих лапках
і пирхала синім вогнем.

Несміяна:
праве око
плакало скупими чол. сльозами
ліве щирими жіночими, -
рясними,
було червонішим.

Політ проблеми в майбутнє.

5.
Чи не стане з цього
чогось поганого.

- Дід Панас відповів, що не
станеться, - відповів Дід Панас.

Гіпнотизувати, показуючи,
дивлячись на годинник. - Ви вже
15 хвилин талдичите, а я
все не гіпнотизуюся
за вашим годинником...

Де в ньому три тисячі літ?

Ноги полоскав, а ми тепер
маємо (це) пити?
Це ж спирт - вишкірився
змій -
усе стерильно.

"Ембріон" (відрубана голова).

6.
Злочинно-слідчий
зв"язок
зв"язок між причиною та
слідством

вступили у причинно-наслід-
ковий зв"язок.
Причинний зв"язок, і наслід-
ковий зв"язок.

Безпричинно-н-
аслідковий зв"язок.
"Причинна".

До першого пункту - з широкою душею
залишайте, будьте ласкаві,
(а то) від великих тереве-
нів у мене голова болить.

І психопата свого з ножем
забирайте. -
Беріть.

Десь там далеко в Африці,
Чи то десь в Трансільванії
Є дві химерні республіки –
Луганда й Домбанія.
Там правлять одні iдiоти,
Там зачиняють музеї,
Але всім наркоманам
Там роздають автомати.
Там убивають священників
І просто людей чесних.
Але в сусідній країні
Чомусь про них пишуть,
Що не вбивці вони
Й не садисти,
Не зграя тyпих бандитів
А, виявляється, «ополченці» -
Полку самого диявола.
Коли ж ти, нарешті, Боже
Оцю зграю негiдників
Забереш якось тихо до пекла.
Інакше самим доведеться,
Нам, людям землі нещасної
Отих туполобих придyркiв
Назавжди туди відправити…

Чорний народ Луганди
Вилазить з глибоких нір,
Чорний від пилу Плутона
Скам’янілих дерев пекла
Чорний народ Луганди
Знову співає осанну
Бородатому Бармалею,
Знову вивішує «Веселого Розжера»
Над кам’яним одоробалом
З вибитими шибками.
Чорний народ Луганди
Кричить цинічним людям
У дорогих смокінгах:
«Ми хочемо бути рабами,
Хочемо у копальнях
Для вас добувати золото!»
Чорний народ Луганди
Будує свої піраміди
З чорних і рудих каменів
Во славу своїх олігархів,
Во славу фараона півночі –
Лисого й злого карлика.
Чорний народ Луганди
Розфарбовує вітер
Смугами колоради
І хоче вбивати і грабувати
Всіх хто інакше думає.
Пригостіть їх кавою –
Тою, високого сорту
Вирощенною в Руанді…

ділюся з вами друзяки декількома рядками геніального рецепту
як стати вельми шанованим і розтиражованим в укрсучліті стіхаписцем поетом себто
берете алкогольно-наркотичну тематику з синтетичним емульгатором цинічного занепаду
кидаєте суміш у жбаник випуклого словесного дна і зверху чогось ще такого мистецьки репнутого
з розумним виглядом плюєте як от я тута на ритмомелодику пунктуацію і синтаксис тіпа відкриваєте небачену постмодерну скриньку
насправді ж сидіти над римами банально ліньки
затим на утворену приємну каламуть сипніть жменьку релігійних та етнорасових провокацій
пам`ятайте що більше провокацій то більше асиґнацій
якщо вже зовсім невиліковний гурман підмішайте у страву російської матючні
може то вам буде і неприємно як інтілігєнту але ж ви хочете накладів як у Любки та Андруховича чи ні

зуздрівши свої книги в лискучих обкладинках на прилавках столичних книгарень вертайтесь додому
а далі там київська Дебют чи запрошення до Спілки прийде зненацька і ошелешить як звістка з воєнкому
інтер’єр помешкання також зазнає змін
хай це звучить наче кпин
та скиньте вже зі стіни отого Шевченка і було щоб сучасно актуально й хвацько
повісьте Леся Подерв`янського
у інтерв`ю літвиданням раз на рік говоріть лаконічно-гострі завчені фразочки замовлені політикою видавничого дому
і заради бога для вашого ж блага будь ласка не зізнавайтесь ні анікому
про ваші у прагненні загоїти душу й хист нічні посиденьки
над Єсеніним і Симоненком

07.06.14

І сказав Бог:
Хай поети сплять з поетами,
Народжують вірші,
Показують до пострижен,
Хрещеними обирають прозаїків,
Ходять сім’ями в гості,
Читають інших поетів,
Обмінюються блокнотами,
Обіймами, досвідом,
Частіше ходять в походи
На юшку із риби,
Малюють на аркушах різних
Сонце, місяць, птахів,
Ноти, листя, ключі,
Вигадують назви збірок,
І кожної ночі, лягаючи спати,
Пам’ятають про те, що
Коли поети сплять з прозаїками –
Народжуються білі вірші.

Я написала,
а мені «делiт»,
Дзвоню – у відповідь -
нема….
І тільки залишилася
стіна,

Ще стіл.
На ньому чашки.
Я навпроти,
Пишу-дзвоню,
Делiт все наскрізь
Переймає….
Чому?
Кричу всередині
себе…..

Я
самоделiтована
особа
.
Вікно навпроти…
Було.

Сьогодні я йшла з супермаркету,
Тримаючи в руці
Целофановий пакет
З грибами-шампіньйонами…
З грибами з супермаркету
В целофановому пакеті,
А не з грибами в кошику,
Які носять з лісу щасливі люди.
Дивні люди…
Вони відгороджуються від щастя
Панельними багатоповерхівками,
Автострадами,
Бруківками…
Вони відгороджуються від мрій
Ресторанами й дискотеками,
Серпневими асфальтованими спеками,
А потім питають:
«Чому так?»
Але я принесу шампіньйони
В свою оселю.
Буду варити суп на бульйоні,
Пекти пиріжки, варити узвар,
Смажити гриби.
Й думати, поглинаючи той обід,
Що ліс, і небо, і гори,
І степ, і чайки, і море
Так далеко…
І моя єдина радість сьогодні:
Смачно попоїсти.

06.10.2013 р.

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички,
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи,
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже твій сон,
Здійснює давні мрії,
Дарує соняшники
(Улюблені квіти),
Купує сигарети,
Хоча сам не курить.
Убережи, Господи,
Такого чоловіка
Від ранньої старості,
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він щасливий
Та відчуває палку любов,
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...

Ви бачили їх?
Хрещатиком інколи
Гуляють чотири білявки.
Бабця-білявка з силіконовими губами
Тримає міцно в руці
Руку гарнюні-білявки,
Років шістнадцяти,
З несиліконовими грудьми
Розміру сімдесят-п’ть «Це».
Поруч незалежно і самовпевнено крокує
Така ж шістнадцятилітня мамця-білявка
Й тримає під пахвою
Пухнасту білявку-суку.
Яскраво-рожевим кольором
Нафарбовані їхні губи.
Навіть у собаки.
Сто тисяч норок
Пішло на їхні вії.
Навіть на сучі вії.
Що стосується спідниць,
То кравці, вочевидь, зекономили на тканині,
Аби відкрити світові
Їх гарні засмаглі ноги.
Гарні й засмаглі
Навіть у бабці-білявки.
І світ відповідає їм взаємністю:
Він садовить їх в шикарні автівки,
І мчить в не менш шикарні садиби,
Годує в пафосних ресторанах,
Розважає гламурними вечірками.
Світ належить білявкам.
Не вірите? Стовідсотково!
Просто повірте.
Але тільки: їхній світ.
А решта світу
Належить мені!
16.09.2013 р.

Я бачу… дуже гарну пташку … а поруч…... ліків повну пляшку…
У неї двійко на плечах крильцят вимірюють розмах. Амброзію сипнувши в рань, один промовив:
- Тільки глянь, навкруг одні лиш вороги. Простерту длань відкусять до ноги. Радіє, бач як, зграя недолуга, що морить пташку капосна недуга. Юрба нахаб.… О, завидющі пси! Готові на списи здійняти серце з кров’ю голубою. Ці вихідці з курних домівок спливають заздрістю до сливок, у лоб цілованих судьбою…
А інший:
- Лишенько з тобою! Ти що верзеш? Де бачиш ворогів? У нашу висоту хіба сягнеш? Ще жоден не зумів. Хоча і хвора, бачиш, вірша пише… І задуми в голівоньці колише. Високого польоту птасі усі у друзі набиватись ласі. Та хай не тужаться задурно, бо й на підборах та котурнах не стануть їй і по плече… бо неповторна… ще й пишна, як оті хліба…. Хоч… кров у неї й голуба, та кістка, визнаємо, чорна…
       Вона наврунилась мені у алергійнім дикім сні. Та я не хвора зараз. Ні. З температурою під сорок я бачу тільки сірий морок, а в голові лиш брутто й нетто: міксують райдугу з магнето… Про сон я думаю: це знак, аби ішла по світу так, щоб пташкам крилець не ламати, бо родом я з курної хати… Мої долоні досить грубі, сапа й лопата більш їм любі, аніж браслети та каблучки, що ніжним паннам красять ручки. Куди мені до птах таких, я ж так… землі моєї… сміх…

А ви знаєте
Як пахнуть цвяхи?
Ще до того, як їх
Забили в дерево
Або в плоть,
Яка тепла як дерево?
У плоть
Того самого хлопця,
Що молов нісенітниці,
Вештався волоцюгою
Вед селища до селища…
Недарма ж солдати…
Хоча вони і чужинці,
І загарбники, і грабіжники,
Окупанти та бандити,
Але ж порядок…
Порядок який…
І прокуратор у нас
Досвідчений, мудрий.
Аякже…
Ні, з волоцюгами тими
Давно потрібно…
Ми навіть схвалюємо.
А то із за тих язикатих
Словохтивих та писак
Надто грамотних
Того й гляди бунт почнеться.
А в мене ж виноградники –
Понищить сволота.
Та й кому ж мені
Вино продавати
Як не солдатам?

Вот, блин, - а говорили, - просто,
Бросать курить!!! нет, это не просо
Голубям бросать…
Кто не бросал…вам не понять
Чем голову свою занять.
А вместе с головой и руки,
А губы, губы куда деть?
И хватит о вреде галдеть,
Вреднее только об одном и думать…
Быть или не быть….
Курить иль не курить
Здоровым быть…
Лишь телом…
Но двинуться мозгами…
Все забыть…и заболеть!
О бедный Юрик…
На фига я взял такое на себя…
Сейчас сидел бы и дымил
Спокоен был бы
Был бы мил…
Да ладно, это все пройдет…
Иль брошу я курить,
Или бросать курить я брошу…

Несется улица, река людская.
То шумная, а то совсем немая.
А в ней плывем и мы,
Ничто не замечая,
Ничто не ощущая…
Но главное не видим глаз
Смотрящие на нас,
Возможно нас к чему то призывая…
С мольбой и болью иногда…
Но нам всё некогда…
У нас автопилот…
Он точно к цели приведет…
А цель видна…
Она одна…
Диван, подушка,
Тишина…
Окно в Европу – телевизор…
У гурманов – в окне есть телескоп…
Вот так на мир мы смотрим познавая,
Как Левингук, но лишь наоборот.
Мы созерцателями стали,
Сердца ковали мы из стали,
Чтоб нас не смели волновать!
Жалеть, переживать
Уже давно мы перестали…
Не ждем у жизни перемен!
Не страшен нам порок измен
Ни собственных,
Ни очень близких
Нам людей…
Нам всё равно!
И новых нет идей.
И вереница серых дней
Нас паутиною накрыла!
КрылА вконец нам спеленав.
А мы и рады…
Нет досады,
Нет чувств….
Лишь
Ощу-ще-ни-я……

Ах когда бы я был поэтом
Я написал бы о том, об этом…
Я ездил бы по странам и весям
И в этом был бы весь я.
Я не ходил бы с утра на работу
И научился б по фене ботать
Купил бы шляпу и плащ модный
И никогда бы не был голодный
Я дорогие бы пил вина
Возили б меня лимузины
А еще я купил бы виллу
А чтоб скучно не было –вилы
И друзья бы ко мне ходили
И со мной за компанию пили
И мы вместе стихи слагали б
И от выпитого мо, – стругали
А кому б не понравились строчки
Мы протерли б ему очки(глазки)
И я стал бы лауреатом
И прославил бы мирный атом
И по ящику всех учил бы
И науськивал и лечил бы
И имел бы я счет в банке
И имел бы я дам в баньке
И все тыкали б в меня пальцем
Знаменитость мол, а ест сальце
И тогда, на вершине славы
Я б одаривал всех сирых...
Но однажды под утро в ванне
Испустил бы я дух…в тайне..
Все плохое должно кончаться!
Но ведь лучше бы не начаться!
Потому по утрам лихо
На работу спешу…
так надо….

Ну что? дождались духоты
Жары…
дождались…
А я же рад…
Люблю жару,
грозу и
град…
Люблю потея задыхаясь
Толпу в автобусе обхаять…
Но просебя…
тихонько...
Нарваться можно и не только…
Так вот …
Люблю потея задыхаясь
прижаться к потным телесам
вдыхая аромат дезодоранта,
простой – студентки, аспиранта,
а повезет – шанели № 5…
но благоухать
не забываешь сам,
тройным одеколоном окропившись,
бокалом пива подкрепившись...
с копною лилий и….
в час пик….
В автобус…
это шик...
Не зашибут вдруг…если…
А верх блаженства …сесть
И есть…
плоды подсолнуха…
плюя на всех и вся…
вот это да….
Вот это лето…
Картина маслом
Хоть напрасно…
Камнями бросьте вы в меня
Коль не узнаете себя…
Не все…
И слава Богу….

синдром геніальності
річ така ж виняткова і загадкова
як і сама геніальність
і не потребує самозвеличення
орли не вихваляються своїм польотом
орленки-хвальки викликають зневажливу
посмішку
геніальність залежить від генів
які гени такі і євгени


1995

Костянтин Ситник

Великий Вчений і Громадянин
Від піль луганських до гірських вершин.

* * *
Славетний не лише в народі
Всеукраїнському, але й
В козацько-нашенськім Камброді,
Де завше ллють йому єлей
І щедро курять фіміами...
Його шанує всенький світ!
І в снах, і в помислах він – з нами,
Як і Тарасів "Заповіт".
Дотепний, мудро-іронічний,
І від кишені до душі
Безмежно щедрий – явір вічний
В луганськім нашім спориші!



Анатолій Паламаренко

Артист воістину Народний
І слів Шевченкових гарант,
З ним не зрівняється ні жодний,
Хто має тяму і талант.

* * *
"Реве та стогне Дніпр..." – і чує
Вся Україна, як реве
І стогне... До мордви і чуді
Реве – й народ кайдани рве!
Могутній бас Паламаренка –
"Сердитий вітер завива" –
Аж від варяжина до грека
Бентежать люд грімкі слова...
Спішіть до Києва скоренько
По всіх потоках і річках –
До сивих круч Паламаренко,
Мов Первозванний, всіх склика.



Дмитро Стус

Оригінально-популярний,
Різнополярний, вельмигарний,
Учений, критик, видавець,
Митець всебічний, молодець.

* * *
Щораз, як стріну Діму Стуса,
В душі вулканить землетрус
І халамидствує спокуса
Робить все те, що робить Стус.
А він, стусаючи бридоту
Обридлу – в сторони й боки, –
Міняє імідж, і достоту
Все робить зовсім навпаки.
Непередбачуваний зроду,
І в найлютіші холодА
Стриба Дмитро в студену воду
І закипає вмить вода!



Михайло Слабошпицький

Відомий письменник, громадський діяч,
Центральний прихильник правиці,
"Соборівець" інтелігентний, та, бач,
Не слабі в Михайла всі шпиці.

* * *
Чита Україна Михайлові твори,
Канада вивчає прозові перлини,
Й від того гористіше шпиляться гори,
І долями діляться дальні долини.
Він дужий козак, Слабошпицький Михайло,
Достоїнства має такі розмаїті,
І завше і скрізь виглядає так файно,
Не лише в письменницькій нашій еліті.
Зробити б лавровим його лавреатом
Всіх премій наявних, всесвітньо-державних,
Бо є він товаришем, другом і братом
Воістину талановитих і славних!



Геннадій Кожевніков

Як нелинь-дуб, змужнілий в боротьбі,
Закоренивсь Геннадій на Волині
В людських серцях, в потужній цій добі,
Що на Вкраїні "соборИться" нині.

* * *
Соратник Чорновола. В таборах
Гартований. За рогом не ховався.
Не відав страху – то від нього страх
На всяк випадок часто страхувався.
Юрист – свої обов'язки й права,
Як дважди два, він знає достеменно,
Тож кожен "соборянин" поіменно
Вважає, що Геннадій – го-ло-ва!
З таким не страшно в бурю, ураган,
На барикади і в горнило бою,
Такий – один, прикрить готов собою
Волинь, "Собор" і навіть весь Майдан!



Іван Низовий

Поет, художник по натурі,
Та й щось там петрає в культурі.

* * *
Я єсьм Іван, аз Низовий,
В гордині знизу і по вінця –
Свічусь! Та, як не назови –
ПихИ не зіб'єш українця
З моєї пики. Бо ж така
Моя сумська слобІдська врода,
Й вона ніколи не зника,
Не висяка, мов тиха вода...
Вона реве і греблі рве,
Дарма, що тиха калабаня,
Й жіноча стать мене зове
Одноосібно: "Любчик Ваня...".


2006

Забула все,
мандрую крізь життя
без почуттів,
загублена у віршах.

Навколо світ,
мов райдуга цвіте,
його ж дитя
метро лиш знає
й риму.

Кімнатний рай,
а в нім, окрім стіни,
найголовніше -
тиша,
тиша, тиша…

Вона мене на крилах
віднесе
і заримує сумніви
густіше.

Гіркі хвилини
втраплять у верлібр,
мов карасі,
запечені в сметані.

А я закрию очі
і вкраду
картинки,
наче яблука в саду...

Про шкідливість вживання великої кількості алкогольних напоїв (типу – коньяк) для психоемоційного та фізичного стану чоловічого організму в умовах загальнонаціональної економічної кризи, повної зневіри та масових розчарувань, а також у день тимчасового нерозуміння (сварки) з коханою жінкою

вірш:

Я с-с-сьогодні сх-схожий на с-с-свиню,
А св-св-свиня сміється, о!
Ніби пані.

12.04.13

Іду на вибори, чи може я не йду, що ж робити , мда…

Не будь занозою свого життя!

А будь його щасливою підковою, створи себе

Будь ковалем у кузні «Україна» і все буде’



Для чого це? Всі кажуть мні

І не відчувають, що по саму шию в цім г…багні

Пірнули з головою й пірнатимуть надалі

Як тобі таке цунамі…



Не будь г…багнюкою все байдужість проявляючи

Потім винних завжди ти шукаєш, навкруги волаючи

Чому усе таке ніяке, й не пахне а смердить мов - «та»

Повір якщо не ти - то інші і довга ще рука - «та»



Тому тоді і не шукай і не волай

А просто пізнавай

Всі солодощі того г…багна

Від чого в роті гіркота…

Заварив я кави
Сів до клави
Тисну на капслок
В світі
Шок
Хаос
І
Паніка
Як
Із
Доленосного
Титаніка
Що
Пішов
На
Дно
Від
Свого
Надмірного
Лібідо…
Де
Ж
Обіцяні
Комети
Аверс
Реверс
Хвостатої
Монети.
Вже
Опівніч
На планеті.
Де розмазане
Полярне
Сяйво
Над
Українськими
Степами
Девятнадцятиповерховими
Мазанками
Й
Хатами
Де
Ваш
Катаклізмовий
Апокаліпсис,
Армагедон
І
Астероїд-
Для
Страху
Він
Стероїд,
Для
Сонця
Він
Мала планета,
Для
Мародерів
Дзвінка
Банкнота,
Для
Бегемота
Це
Антикалорійний стрес,
Для
Корупціонера
Це
Випробовування
На
Міжгалактичний
Прес…

А для
Тебе
Що
Це?

Історія
Сюжету
Про
Земну
Орбіту,
Чи про
Переддень
Ранкового
Головного болю
Перегару
Й
Холодного
Моноліту…
Щож,
Наразі
День Новий
А
Парад Планет
Старий
І
Все ж
Залишив
Він по со’бі
Слід…
Хоча
І
Кволий...
Незначний…

ШЕФ-ПО-ВАРВАР

Кулінар з дробовиком вийшов на околицю
В лісі за селом по-зимньому спекотно
Сизі спиногризи згризли грізлі
Зайвий дробовик - повар в розпачі

ТОТАЛ-І-ЗАТОР

Каламуть анархії місцевої ієрархії
Банкують на Банковій банкноти
Дежавю чи справді то - джекпот
Помилилися, наразі то – дефолт

МАНІТУ

Вождь червонокожих пролетарів
Махає руками в небо на Охтирці
Віджите слово пере - голосків
Наразі не -до -взуття - не -до -носків

Недоспані ночі, втомлені очі
Вранішня кава, без цукру
Гірка’, і перець червоний
На язиці -

Зірвана квітка, поставлена мітка
Тавро, відпечаток душі
Шкребе по долоні
Як цвяхом по шклі –

Згачена гребля, налив Кабарне
Посмішка, та Незабудка
Квітнуть віка, виноградна ріка
Солодкі безтямні вуста -

Вони - моря та океани
По самі вінця наливають
П’янке вино кохання

Вони - стежинка пізнання
Оспівна із краю і до раю
У сплесках водограїв

Вони - небесна блискавиця
Що навпіл серце зпопеляє
Із полум’я жарптиці
Вони –

П’ять довгих місяців зими !
Де ти, ЮНЕСКОве хваління,
Що нас чекає потепління,
Що клімат цей не вберегти ?
Кліматології доби -
Лжепровидіння.

Господь склав з Ноєм заповіт,
(А Боже Слово над усе)
Знай, науковості цабе,
Бути зимі і бути літу,
Цвісти і опадати цвіту
Допоки вік цей не мине.

***
Панове, свіжі факти є:
П’ять довгих місяців зими !
Непотепління ...

28.03. 13

Коли довго дивитися в люстерко,
здається, що ти заглядаєш у себе,
всередину,
якої часом може не бути,
і тоді ти дивишся крізь матерію,
а потім крізь час,
над яким людина не має влади.

Люстерко — тільки вихідна точка,
майданчик, етап для польоту
в космос, у Всесвіт,
який починається в тобі, якщо довго-довго
дивитися в люстерко,
втрачаючи свідомість,
змагаючись із часом
і шукаючи себе.

Паперова людина довго дивилася у дзеркало,
довго-довго, немовби там було щось незвичайне.
здавалося, що Паперова людина мандрує десь далеко-далеко,
її душа відлетіла в інші світи,
бо Паперова людина стояла, немов зачарована,
немов заскочена,
неначе щойно бачила привида.

Коли Паперова людина відійшла,
всім закортіло подивитися в це люстерко,
всі набігли звідусюди,
всі почали галасливо юрмитися, щоб бути першими,
щоб побачити саме себе у дзеркалі,
саме своє відображення,
саме свою сутність,
від якої — шлях у космос,
але замість скла
в рамі,
а точніше,
за рамою,
приклеєне до цегли,
було оголошення,
що нове скло привезуть завтра.

Вийшовши вдень
по сік,
Паперова людина,
вибираючи пакет із соком,
не помітила, як прямісінько на неї
насувається дрібний червоний каток.

Каток закатував асфальт уночі,
але закатувати асфальт — справа делікатна,
тому ночі не вистачило,
і каток мусив працювати вдень,
а за кермом сиділа Асфальтнозакатувальна людина.
Ця людина натискала на кнопки
і дивилася в небо.
Бо хто ж дивиться на свіжозакатаний асфальт?

Каток давав задній хід, а Паперова людина
стояла собі біля новозаасфальтованого відрізка дороги
спиною до нового асфальту.
Паперова людина дивилася в небо, а потім на вітрину мафу,
де виставлялися різні пакети з соками.
Паперова людина вирішувала, який сік купити.
Нарешті вирішила. Розплатилась.

На свіжозакатаному асфальті
виблискувала свіжа брунатно-червона пляма.
Мабуть, сік був томатний.

1
Мрію скінчити життя
небезпечним державним злочинцем,
особистим ворогом особи,
що займає високе сідало
і кукурікає про настання нового,
неймовірно щасливого дня.

Це ж тоді,
через скількись-там літ,
моїм іменем назвали б красиву площу,
чи бодай хоч присвоїли скромне
звання
Посмертного
Героя
Безсмертної України!

2
Найвища в житті насолода,
мені доступна:
запахущий чай і міцна сигарета –
вони підігрівають моє бажання
іще пожити.

Отак і живу – від сигарети до сигарети,
запиваючи дим гарячим нектаром,
мої очі сльозяться мимо моєї волі.

3
Презентувати, чи що, пальто,
придбане у секонд-хенді
на порозі зими
за півпенсії?
(То нічого, що доведеться відмовитись
від багатьох повсякденних спокус,
необхідних поетові для повносилої
і повноцінної творчості: ліверної
ковбаси, провісної кільки… Їстиму
чорний хліб. У чорному тілі, відомо,
здоровий дух!).

Моє пальто має цілком поетичний
презентабельний вигляд:
довге, начеб рядок гекзаметра,
і світле на колір, як сама поезія,
і тепле, неначе обійми музи…

Нехай позаздрять мені графомани,
які не мають такого унікального пальта.

Приймаю рішення:
одягну свою вдалу покупку
і піду на презентацію
поетичної збірки
знайомого нумеролога –
там дадуть щось поїсти…

4
Першим прокинувся старенький чайник
і мерщій почав грітись на газовій плиті:
позітхав, побурчав, і – нарешті –
присвиснув
від надмірного задоволення.

Уже по тому прокинувсь і я –
другий в сім’ї після чайника,
його компанієць і однодумець…

Погомоніли удвох,
поки спить іще наша газдиня,
годувальниця наша,
царівна базарна – Петрівна…

Починається день.

5
Не розірвися, серце,
в непідходящу мить!
Я не боюся смерті логічної,
запрограмованої у хвилину мого зачаття
і визначеної Господом-життєдавцем…
Я не боюся, що після мене
залишаться не доведені до кінця роздуми,
не завершені справи і недописані вірші…

Я не боюся,
що смертю своєю
опечалю свій рід і народ,
зраджу надію своєї Вітчизни…

Я боюся померти,
не попросивши в дружини пробачення
за передчасну смерть,
яка не дозволить мені відмолити
мої несвідомі гріхи і свідомі провини.

6
Банку списаного зеленого горошку,
банку списаних маринованих опеньків
висипав у давно списану каструлю
й поставив на списану газову плиту…

Довго-предовго
булькала-варилась
диявольська суміш
на диявольському вогні…

Перед сном
я з’їв цю гарячу суміш
і завалився у списане ліжко…

Уранці виявилось, що мене не списали –
мабуть, не спрацювала диявольська контора.
Радію, що віднині можу вживати
все, що вже списане, а значить, дешеве,
майже безкоштовне… У такому разі
моєї пенсії вистачить надовго!

7
Цікаво,
що жодна собака
(маються на увазі люди)
не згадала про мене
протягом дня,
тоді
як я думав про все без винятку людство,
вигадуючи для нього вічний двигун
з невпинним гойданням
золотого маятника життя.

Цікаво,
що ніхто не надіслав телеграми,
ані листа,
не потелефонував
і не подзвонив під дверима,
не постукав галузкою у шибку вікна,
не привидівся і не приснився.

І я починаю думати,
що світ закінчився,
життя витекло
і я залишився один
на безлюдному острові...


2003

1.
(драматично)

Перецвіло,
Переболіло,
Перестигло…
Але, мабуть,
Зерно упало
В родючий ґрунт,
Бо навесні
Моє кохання
Знову проростає…

***

2.
(іронічно)

Перецвіло,
Переболіло,
Перестигло.
Упало,
ПерегнИло,
Проросло…
Заквітло,
Переквітло,
Зав’язалось!
Достигло,
Перестигло,
Зогнило!…

1998

Поклавши голову в пащу лева,
Паперова людина чекала,
Що ось-ось паща замкнеться.
Гострі ікла встромлять у м’язи шиї.

Паперова людина чекала,
Що страждання не буде.
Що ікла левів такі гострі,
Що миттєво відріжуть голову від духу.

У Паперової людини лишився маленький дух.
Колись духу було більше, але в каліки і дух калічений.
Колись Паперова людина могла любити.
А тепер вона боялася і хиталася, хиталася і боялася.

Паперова людина лише сподівалася, що кінець буде миттєвим.
Але паща лева не закривалася.
Ікла закам’яніли.
Це була паща
Лева-скульптури.

Грабіжник у розпачі
Вийняв із грудей серце
І віддав Паперовій людині.
Паперова людина була бліда і тонка,
Крізь неї просвітлювався світ.
У Паперової людини не було нічого —
Тільки серце грабіжника.

У Паперової людини були запалі очі.
Паперова людина більше не могла їсти і пити.
Паперова людина весь час мовчала.
Сказане — було нечутним.
Говоріння втратило сенс.
Значення було порожнечею.
І навіть тире між паузами були нічим.
Паперова людина розглядала серце грабіжника.
Воно не вміщалося в її груди.
І тоді Паперова людина розрізала серце.

Паперова людина мала гострі нігті.
Вона мала довгі пальці.
Паперова людина розшматувала серце.
Бо вона знала, як це — розшматувати.
Паперову людину все життя шматували.
Шматували її країну.
Шматували її мову.
Шматували її мозок.
І тепер вона оглухла.
В ній задеревів біль.
Зникло серце.
Паперова людина більше не говорила.
Вона могла тільки шматувати.
Навіть серце грабіжника,
Який його їй вийняв
І віддав просто так.
З розпачу.

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

Я вранці випив пива.-
Я уже поет??

2012

«КЛ»

...на клавір поклав сигнал клаксона...

...клімат кланів – класика без класів...

...кланятись запізно - клацнув клапан...

...із кларнетом Клапейрон оклигав...

...а клейноди й клеймо переплутав...

...клен заклякнув мов клема в комплекті...

...клин клепалом не виб’єш без клепки...

...клептоманія клерків без кличу...

...а кликуха як клімакс клієнтки...

...клепсидра класиків поклала на лопатки...

...клич крові клятва клітка кладовище...
________________________________________

...замовляв краватку краб кравцеві...

...краги вкрали крадькома й без крику...

...то була красива крапля - крапка...

...у крамниці не було кресала...

...крах бо кратер кратний від вулкану...

...на краш-тест поставили не КрАЗа

...краще бути крайнім чи останнім...

...на кредитах креативно мислив...

...красти краєвиди у країні мрій...

...їхнє кредо - крісло Кріт і кралі...

...круасан як хліб насущний краще скромний...

...кволі кванти квапили квадригу...

...за квартал платити квартиранту...

...кварту пива кожному з квартету...

...гальба квасу тягнеться до кварцу...

...квити ми – квитанції не треба...

...ти квікстеп танцюєш наче квочка...

...вибрали квартальну квоту квітів...

...квартир’єру квилив квазігроші...

якщо, я, буду така як всі,
то хто буде мною..?!
2012р.

Кава зі Львова,
Смаколик і цукор
Нині лишились
Самотні.
Не мудрість
Швидко в кав`ярні
Замовити чудо...
Кава
Не вистигла,
Пінка не впала,
Тільки закохані
Цукром розтали…

Привет!!!
Ты представь, сейчас,
Как я ждала тебя.
Твой знак — молчать...
Молчала и, как сумашедшая,
В мольбе кричала!..
Как ты?!
(Слава Богу - живой.)
Где ты?
Милый мой!!!!!!!!!!!!!!

2012г.

життя виправдовує
всі сподівання
закохує в себе
кожної миті
і любов дарує
ніжне кохання
всі найкращі казки
Що є в цьому світі...
2012р.

львівські леви
мовчечки
спостерігали
як коні з києва
вулицями міста
гупали
і здається
полегшено зітхнули
коли нарешті
гупотіння кінне
змовкло
і на вокзалі
сідали коні
у довгі-довгі
залізні сані
але даремно
раділи леви
і посміхались
своєму сонцю
бо коні вміють
у снах ввижатися...
то назáвжди!

Мені йдеться про українця
у кожному з нас
і про кожного з нас в Україні!
Ми живемо у цій країні,
яка розкладається,
ніби хворі легені курця,
який якось вдихнув, 
і тепер просто не може 
видохнути із себе
цю отруту, це божевілля.
Ми живемо в цій країні –
з її зовнішнім боргом
та внутрішньою політикою,
які не мають до нас жодного відношення.
Усе, що нас стосується,
поміщається в картонній коробці
з-під старої магнітоли.
Усе, що нас стосується, 
можна перелічити
на пальцях власних рук.
Тісні квартири, 
де стіни настільки умовні,
що ти засинаєш під ніжну колискову
сусідській дитині
і прокидаєшся від ранкового стону 
за тією ж таки стінкою,
пізнаючи в ньому меланхолійні ноти 
вечірньої пісеньки –
настільки тонкі й пронизливі,
що спати тобі більше не хочеться…
Ніколи.
Тісні кухні, 
власне, _настільки тісні  й незручні,
що чи не єдине,
чим в них насправді зручно займатися –
займатися сексом...
Ну може ще політикою.
Політика, схожа радше на фарс –
ці пристаркуваті клоуни з жахливими гримом, 
почуттям гумору та запахом з роту, 
які розігрують перед тобою вічну комедію, 
увесь час нагадуючи тобі, хто тут глядач, 
а хто –актор;
перелякані клоуни, 
які чіпляються за цю арену, 
ніби потопаючі за прибережну траву –
не бажаючи поступитись місцем 
молодим і вправним акробатам, 
котрі смиренно чекають свого виходу, 
поволі старішаючи
 й перетворюючись на тих таки клоунів...
Принаймні в душі.
Ці міста, розсипані лісостепом, ніби підлогою мідяки.
Запилені щербаті дороги,
що губляться у безкінечності,
ніби ключі у дірявих кишенях плаща – 
так, що твоє потрапляння додому 
видається неможливим.
Темні  й невтішні річки,
що вивертаються між згрубілих пошерхлих берегів,
ніби безнадійні жертви із рук опівнічного маніяка, 
впадаючи потому в глибоке море, 
ніби в глибоку депресію.
Що ще?
Національна ідея,
непевна, ніби національна валюта.
Робота, монотонна й безпросвітна,
ніби квадрат Малевича.
Хімічна, наче зброя, їжа,
до якої звикаєш,
ніби до армійської хебешки.
Старі центральні квартали, 
які зникають несподівано,
наче звичка мастурбувати.
Нові панельні будівлі,
що виростають так швидко,
наче нігті на пальцях рук.
Тихі вулиці, 
на яких ми промотували дитинство та дзвінкий, 
ніби голоси у підземних переходах, дріб'язок.
Ці не причинені дахи,
на яких ми назавжди позбувалися
страху висоти та страху жити.
Ці неосвітлені під'їзди, 
в яких ми втрачали голову та цноту.
Хто встановив на них ці кулетривкі двері?
Хто вмонтував в них ці масивні банківські замки,
вперто не пускаючи нас
в середину нашої пам'яті,
відбираючи в нас наше минуле,
аби ми стерегли його
перед цими брамами пекла,
не наважуючись відійти,
навіть на мить – аби подивитись,
що там – в майбутньому?
Це життя, життя в цій країні,
яке схоже на потяг,
що ось-ось має прибути,
але поки що запізнюється.
Але ми, що ми зробили для того,
аби щось змінити,
аби відремонтувати ці нерівні,
ніби кардіограма гіпертоніка,
колії?
Аби добудувати кінцеву зупинку,
близьку, ніби кінець світу.
Аби Україна стала трохи ближчою до нас,
а ми - до України.
Невже ми просто чекали?

О, горе !

2009