Котилося, котилося, котилося з гори
І падало… за горизонт.
Красиво було, що й не говори.
Під акомпанемент
Осінньої, вечірньої і пізньої пори,
Творилося, творилося – і ось вам результат:
Чудовий призахмарений театр
Сонця і неба.
Чого ще треба?!

Земля до неба злегка примерзала,
Жаріли хмарки на зеленім тлі,
І на землі –
Екстазу хвиля подих переймала,
І у якийсь момент
В поодинокий перейшла аплодисмент.
15.09.2002

ти танцюєш
striptease
ти знімаєш
усе
по пілону
вверх-вниз
під акорди
Bizet
вигинається
в такт
юне тіло
твоє
але одягу
ледь
але одягу
ледь
але одягу
ледь
на тобі
все
ще
є

але згодом
у room
ти із обраним
йдеш
ти танцюєш
striptease
без пілона
вверх-вниз
ти знімаєш
усе
залишаєшся
без
але ти не
даєш
але ти не
даєш
але ти не
даєш

все

О, yes!


19.09.2011

Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

І
Коли скресає
крига чекання
і біль
так природно
перетіка
в категорію щастя

і м’якшають
скелі молочні
мого материнства
нарешті

Коли пуповина любові
єднає
вона нерозривна
і горе
зі снами про нього
то вже непотрібна
плацента

Усе це є просто
пологи
(не без філософського
інгредієнта)

ІІ
Останній ступінь відчаю самотньої жінки -
народити дитину без чоловіка.
Правда про самотність//Наталі.-1998.-№3.

Як треба чисто йти - не збитися б з ноги.
Такі незаймані, такі дівич-сніги...
Іван Драч. "Дівич-сніги".


Відчаєм вагітні матері
із синіми пролісками
синіх прожилок
на набухлих надією
грудях ваших

Із натягнутою тятивою
не торканої коханням
шкіри

Із стегнами, татуйованими
Драчівськими «дівич-снігами»
розтяжок

із очима-іконами,
повними вічної віри…

Щасливі і справжні жінки,
ви життя даєте відчайдушно!
І нехай вас шматують
в цю мить малюки,
нехай акушерки аж
сплескують скрушно!

Усе заживе,
і розквітнуть квітки –
не проліски вже,
а молочні жоржини…

І виростуть з хлопчиків
добрі батьки –
нехай вас надія
на те не покине!
1996р.

Годинник глузує: «Тобі уже конче пора!»,
І гуси у косах гелгочуть: «Випещуй же нас!...»
Упреться в коліна з розгону чужа дітвора.
Ламбадно-спокусливо стегна приструнюють час.

Ще листя пожухле далеко-далеко вгорі,
Іще не прив’яв повириваний вчора бур’ян,
Його ще не скоро упорають господарі,
Бо їх не існує, і їхнє обійстя – обман…

Ще можеш дівчиськом пронизливо крикнути: «Ааа!...»,
Самотню колючку загнавши раптово в п’яту.
А хто її витягне – то вже вирішуй сама;
Чи довго чекати на мить рятувальну оту?

Звичайно, пора. Дикі гуси у вирій злетять,
Їх пестити вітер візьметься у далечі тій.
Проси повернутись… Ні, краще вертати не радь!
Тобі до любові – лише один крок в самоті…

2.07.2011.

Будяк уздовж церкви прошкує,
Газдує тут, як і належить:
Ошатно стріча подорожніх,
Бува, що й хапне за рукав…
Хтось прикро у мандрах слабує
На втому, на кашель чи нежить?
Тут ліків – без ліку – для кожного
Господь у господу послав.

Будяк розчепірив ручиська –
Будячу показує вроду!
«Давно б уже вдома сполола, -
Здивована гостя украй, -
А тут приїжджають незблизька,
А тут міські діти проходять,
А їм же цікаво довкола…
То ж пишно для них розквітай!»

Будяк заквітчався, мов дівка,
Стоїть в зачарованім колі:
Вкруг нього – сокирки, волошки,
Ромашки й васильки в танку!
До жінки, дітей, чоловіка
Підкотить перекотиполе,
Смикне за веселкові стьожки,
І вдячно моргне будяку.

Перекоти-щастя, будяче,
Перекоти-людям-по-колу,
Усім, що до нас завітали:
В Рубанівськім нині святки!
Тут - вічне поріддя козаче,
Яке не зміліє ніколи,
Хай нове століття настане –
Будяк в нього пре… навпрошки!


13.07. 2011.

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Гарбузи чекають на невдах, гарбузів тих нині – незліченно!
Втомлені, вляглися у дворах…Їх у хати котять наречені:
Штурхають розпечені боки, думають роздати їх побільше…
Де ж ви, шанувальників валки?.. Вітер насміхається і свище –
Він-бо знає, хто пришле сватів: парубок, що без роботи виє…
Фермера не буде й поготів - в фермера є жінка… при надії!

…Може, в місто з’їздить, пошукать? Там же їх – ого! – на кожнім кроці…
Гарбузи глузливо гелготять: «Ой, не підеш заміж в цьому році!»
Однокласник виїхав у Рим (нині й чоловік – за покоївку!).
Інший – від горілки, молодим…Гарбузи залежаться у дівки!

- Що ж робити, мамо? Може, нам на наступний рік поменше сіять?
Чи згодуєм потім кабанам, та й зітрем на тертушку… надію?..

- Будуть і без того кабани! Гарбузи назад викочуй з хати.
Бо сватів же - Боже борони! - пугалом пикатим налякати!
Будеш в парі, як і я жила: будеш дбати, смажити й варити.

…Клятий, виглядає з-під стола – хоче в мандри світом покотити!
Ти його у мандри відпусти, та вручи комусь по Інтернету:
Дай йому зернятком прорости, хай потішить десь Наталю й Свєту –
«Професіоналок», що в чужбу вербувались «посуд витирати»…
Кинь ту «гарбузяну» ворожбу: знайдуться й без Гансів парубчата!
Ти мені онуків народи: щоб мої були – у шкірі й слові…
Геть від нас, перестарки-плоди! Вішай, доню, на вхідні підкову!


2010р.

Тіло на розі Незібганих Доль
Ставши на бруствер, троїсто тремтіло.
Електрозварювальник-світлофор
В тіло зайцями кривавими цілив.

Блимало п’яне пикате табло
(Чи волоцюга, чи, може, король?).
Більше поломок ніде не було –
Тільки на розі Незібганих Доль.

Він пішохода спинити хотів,
Той світлофор, що тепер альбінос:
Кидав під ноги кривавих зайців –
Свідків брехні, обіцянок, погроз.

На перехресті Незібганих Доль
Тіло жадало почути: «Вернись!»,
Тільки безжальний безхатько-король
Твердо-прощально дивився униз…

Не озирнувшись, ступила на брук…
Вдарив у спину троїстий оркестр!..
Вчись вибиратись з майбутніх розлук,
З «оптимістичних» таких перехресть.


28.06.2011.

Тісняться ряди полонених вояк
В солоний барліг аномального літа.
Пекельна валіза ковзнула навзнак:
Сипнуло промінням по всенькому світу!

На кухоньці у піднебесних послів
Начинкою бавляться, мов мідяками…
Від спеки чи хтось би себе захистив,
У небо вистрілюючи пелюстками?...

24.07.2011.
(Поїзд «Умань – Ясинувата»)

Їй підвладні верлібри, немов вертебрологу – грижі.
Бруд вимішує з сріблом, в брутальне вливає «манери»…
Щоб напій настоявся – чекає-ворожить, коли вже
прийде час скуштувати на слух поетичні «маневри»…

Негламурно - глевка і словесно-породиста глина –
так гончар у Сорочинцях пестить горня привселюдно…
У верлібрі живе, в його стилі колись відпочине
ця поетка-пророчиця, що підрихтовує будні…

…Дні святкові – лошиці, гривасті, та ще й вирлоокі –
завітають колись, та й замінять верлібра на риму.
Бо приходить воно – унікальне, жіноче, високе!..
Й до пісенного слова тяжіють верлібри нестримно…

2009р.

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

Куди це, Колю, ти мене привів?
О, Боже, як же їм отак не сором:
На пляжі засмагає повно дів -
А де ж купальники? Невже забули вдома?

Що за дивачки, глянь, не одяглись,
Точніше, роздягнулися наголо
І звабами усюди - «блись» та «блись».
Ходімо звідси. Ну, йдемо, Миколо.

Наважитись нелегко зразу так
Позасмагати й попірнати в річці.
Ти червонієш, бачу, ніби рак -
Невже соромишся? Чи, мо', на сонці спікся?

Ну добре, зачекаймо – не горить!
Позасмагаймо ще, допоки сонце.
Я "верх" знімаю, глянь, а вже за мить
І "низ" униз доволі легко зсовую.

Біжу чимдуж голенька до води -
Ой, видно це усім чи не за милю! -
Але вже - ні туди, ані сюди! -
З розгону падаю у теплу свіжу хвилю.

Вода мене приємно обійма
І так ласкаво пестить ніжне тіло -
Блаженства, певно, більшого нема,
Ніж хвиля й берег, де чекає милий.


07.06.2011

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

затихлі струни не торкну
до серця їх притисну
забудуся і знову зблисну
коли зачую музику Глибин
*

** За картиною Івана Марчука "Затихлі струни"

І почув я голос давній
тільки голос
більш нічого...
ні
ще рук легке тремтіння
у шаленому волоссі
що збігало водоспадом
зблиском сонця
зойком слова
*

** За картиною Івана Марчука "І почув він голос давній"

Збирала на зиготу – з року в рік,
Із підробітку, з пенсії – по гривні.*
В якесь із літ покинув чоловік:
Орав і сіяв, та безплідна нива...

Пила чайок із вишні гілочок,
„Мівіну” хрумкотіла на вечерю...
Навіщо їй курорти, пилосмок,
Цукерки від „Рошен” зі смаком черрі?

Із ятки торгувала, із землі...
Та в землю не збиралася лягати.
Вона хотіла донечку! Малій
Стелила б на доріжку сіно й вату.

Як сповнилося жінці шістдесят,
Запліднення зросло в ціні удвічі.
Не брала у оселю кошенят.
Квилила в постіль:
”Матір’ю б – у вічність...”.

Люд „Екстру” пив, люд гинув на війні,
Люд кидав гроші в автомати гральні...
Топтали жвавих курочок півні...
А їй світило... екстракорпоральне.

Зібрала суму. Лікаря знайшла.
Живіт замаскувала. Ноги цілі.
Здолала свій гостинець – пішки, вплав.
Дійшла до Материнства.
Породілля.

На фініші гойдає немовля...
Воно – чуже! Вона шепоче:”Рідна...”.
Марійку від пристріту затуля...
Дитя ростиме „тута” (мо’, у Відні...).

Її священик не благословив.
Харонів човен
ріже
штори
з ситцю...

Тьма-тьменна тих, хто вік синиць ловив
І спопелів, упавши на Жар-птицю.



* – у лютому після ЕКЗ 66-річна українка народила первістка.




------------

2011

Нарешті впала рясно сонця злива
І залила теплом цей сум небес…
Чому така ти, весно, несмілива?
Чому мороз укотре вже воскрес?!

Викаркує йому ворона оди,
Ніяк в повітрі холод не вмира…
Та скільки зло це буде верховодить?!
Мов у природі дефіцит добра!

Проміння пестить, наче пух, достоту,
Муркоче ніжно, ніби кіт вночі,
Молю Ярила: «О зміцни свій дотик,
Мов лазером, ти лід цей пропечи!»

27. 03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Зігрілись вулиці у місті.
Пройшли осінні падолисти,
Відморосило й відсніжило,
У димоходах відгуло.
Тепер весна у повну силу
Дарує нам своє тепло.

Сховали шалики у шафу.
Відірвано єдиним махом
СтрічкИ із вікон. І балкони
Відкрито навстіж. "Йди до нас!
Тепер твоїм, весна, законам
Прийшов утверджуватись час."

На підвіконні мружить очі
Хазяйська кішка, - мишку хоче.
А кіт підвальний збожеволів,
Співає гучно під вікном:
"Виходь і ти", - нявчить - "на волю;
Посидь з закоханим котом".

На ослінцЯх дворОві "вчені"-
БабИ розводять теревені.
Про всіх сусідів і сусідок
Усе відомо їм давно.
І лиш один блажений дідик
Хропе під грюкіт доміно.

Нас холоднеча так втомила.
Не має повної ще сили
Весняне сонечко яскраве.
Ще й день поволі підроста.
У небі місяць моложавий
До серця хмарку пригорта.

Жучки вовтузяться у шпарах.
Здається, і вони по парах.
Мабуть, і в їх маленькі сЕрця
Любов наснагу підлива.
Калюжі чистеє люстерце
Пташині втіхи відбива.

Цвіте весна строкатим цвітом,
А вже гінець помчав за літом,
А там ізнов плаксива осінь
Зів'ялим сипоне листом.
Я не натішився ще й досі
Жаданим сонячним теплом.

22.02.2008

Землі на втіху
Весна ввірвалась -
Сніги зі стріхи
Порозлітались.

Із теплих далей
Летять лелеки,
Зими печалі
Тепер далеко.

Небесне птаство
Защебетало -
Я вже у власті
Весни начала.

Тепло у грудях
Аж розпирає,
Шукаю в людях
Для себе раю.

Душа причастям
Себе напоїть,
І всі напасті
Минуть з зимою...

СердЕнько, бийся,
Спивай любови,
В небесних висях
Одна лиш мова!
весна 2010р.

Ні котів, ні ластів’ят ,
Шерехи мінорні,
Груди вилупані хат,
Штахетини чорні,
Хвіртки схилене плече
До корча калини…
Ой пече мене, пече –
Прéдківщина гине .

Студні витвори старі
Косо в очі лучать,
На городі – пустирі
Бур’яни дрімучі.
У душі журливий щем,
В горлі сохне слина,
Ой пече мене, пече
Рідна предківщúна.


2011

Мене Чурай Маруся надихнула
Писала я у прозі та пісні,
Що їх Костенко в віршах проспівала,
Сплітались, рифмувались мов самі.

Який же дар у тої поетеси,
Їй ніби щось відкрилось із століть.
Сама Маруся перейшла у часі,
Говорить з Ліною, перед очей стоїть.

Дарма, що спалено в Полтаві
Всі згадки про роздвоєння душі,
Маруся знов вернулася у славі,
Коли з’явились видані вірші.

Там строфи ніби аж гарячі
Горять від сили почуттів:
То від кохання, то від Гриця вдачі,
Що своє серце навпіл роздвоїв.

І та Маруся змучена співала
Як у коханні, так і у біді,
Бо душу зрада ще сильніш пройняла,
Вона ж вже мертва була на суді.

Нема життя, коли душа вмирає
Без неї тілу нічого робить.
Воно живе, а вже не відчуває,
Не може ні жаліти, ні любить.

Сам, Грицю, зрадив своє серце
І сам жалів по тому, що жаліть,
Як стала зрада поміж двох, то вперто
До віку так вона і простоїть.

Один лиш фенікс може воскресати
Із пепелиці спаленої вщент,
Коханню ж ніде відживати,
Спалила серце біль в один момент.

Я знаю, бачила це Ліна,
Сама Маруся сповідалась їй,
А потім, раптом, впала на коліна,
Благала, важко говорить самій,

Повідать світу, душу ж відкривала,
Просила всім розповісти,
Щоб так ніхто не плакав як Полтава,
Тоді пісні і смерть переплелись.

Маруся вмерла разом з Грицьом,
Ніхто не знав, лише її душа.
Не убивайте вчинком ницим,
Не дайте пити із ковша.

З ковша пісень і щирої любові,
Бо недолугі спробують натпить.
Щоб знов із серця люблячого кров’ю
Гріховну землю не омить.

Ви бережіть кохання як дитятко
І не давайте двоїтись душі,
Щоб люди не заклали як ягнятко
Вам Ліна написала ці вірші.

18.02.2011р.

Не личить Вам, омріяна панянко,
Знущатись над закоханим і вірним.
Жаданий Ваш візит збентежив п’янко,
Та обернувся ляпасом добірним.

Метнули із очей зимову кригу,
Відверто посміялись наді мною.
Вас не збагнути, як закриту книгу,
Розпуснице з найлегшою ходою!

Вам до душі «нявчання» парубочі,
ВоднОчас і піднесені, і хтиві?
Не знехтуйте! Наступні дні і ночі
Давайте спілкуватись в позитиві!

Іду на все в любовному пориві.
Я не абúхто теж! Зізнаюсь чесно.
Настирливий і трішечки ревнивий,
Я Вас доб’юсь, блакитноока Весно!

* ранній весні.


12.01.2011

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Стікає день у вечоровий жбан,
І я лягаю горілиць - не спиться,
А місяць місить тісто на коржа,
Від борошна - по вуха блідолиций.

Натхненно виминає, градом піт,
Аж виднокрай вгинається під тиском,
І я не бачу, але знаю, під
Гарячими руками грає тісто.

І поки місяць порається в висі,
Розпалюючи зорі, не тривож
Його, а просто вийди подивися,
Як сходить над землею сонце-корж...

Вітрило синє мліє уві млі,
Дрімає золотом мрійливо місяць,
Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
Чаклує вечір морем у мені.

Гукають чайки зойком над бездонням,
Мережить стежка, по якій пройти
ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
Чуваю часу велич мовчки.

О, від народження звані синами -
Бути ви я́влені богатирями!
Вистане мужності, сили, і слави.
Ярі віки́ би пишатися вами!
І до пуття здобуття і нестями!..
Але одспівані Святотцями
Чоловіки стають
Горобцями.


2011

1

Ти йшов до мене крізь капканів стрій.
Чиїсь вуста загоювали рани.
На вістрі хвиль зринав у буревій,
Пустелю торував.
Плела фіранки...
Вдягла святешний одяг. До межі
Лишився день.
Лечу навстріч, мов серна...
Я бачила спіткання: ще чужі...
Межа палає... В дім веду по стернях.

2

Сорочечки мережу. Пелюшки
Перу зі співами... Ти в рань подався
На вічні лови.
Вечір. Хлипа син...
Вмивається руда кошиця Кася...

Ти – вільний. Я – вже бранка. Знов межа
Між нами піниться – потоком... словом...
На лови проводжати – мій талан.
А твій – жадати: жінки, сина, крові...



2006

Ми їдемо в маршрутному таксі.
Юрась півсонний – в тата на колінах.
– Матусю, я побачу панголіна? –
До вуха нахиливсь.
– Ти б поряд сів! –
Хлоп’яті радить миловидна пані.
– Нехай сидить – ріднесеньке, мале…
– І мій хорошим був, поки на зле
Друг-харцизяка не намовив Даню!
І – сльози по напудрених щоках…
– Немає батька – з ремінцем, повчанням.
Данило – наркоман... Це - біль... і крах.
Вчетверте за крадіжку в буцегарні…

Щоби тій пані сльози осушить,
Плету зі слів огрійливе кружало...
Під шерех прядива... заснув мій син.
...А може, ремінця від татка - мало?


2002

Придбала Маргарита цуценя
Породи коллі, барви чаю з липи.
По смерті такси чула я щодня
Кріь перестінок стогони і хлипи.

На п"ятий поверх носить на руках
Рудаве тільце її ветхий тато -
Щоб рівні лапи мала псина - та,
Що лізе із скавкого цуценяти.
Як онучатка, пса навча манер.
В дощ парасоля над цюцьком:"Біднятко..."
І лиш тягар бездітності - з рамен
Своє доньки - не зуміє зняти.

Для коллі він - товариш,
лікар,
дід.
Уговкує Джованні колискова...

А в сиротинці - дітки - маків цвіт.
Чому б не взяти Маргариті... Вову?

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

Спогадок дивних у мені – ріка...
На свято нені принесла крижину!
Провулком бігла, в сіточці – хлібина.
Із-під шуги струмок у двір стікав.

Як пролісок, у серці забаг зріс:
Дарунок – льодяні крихкі «сосонки»!
Гладенький, мутнуватий лід – іззовні,
Відбий пластівень – і побачиш «ліс».

Я розтрощила кригу... Наче скло,
Несла той дар. Сміялися пороги:
„Хлібина мокне!”.
«Ліс» потік під ноги...
Дівча розмарене в обійми нені йшло.

…Між серцем і двором дитинства – яр.
Там всі привітні! Там – усе „на совість”.
Там із покрівлі хати в дзбан дубовий
Течуть рудаві краплі – днів янтар...

День

біліє ніч
світліє смуток
сіренька мжичка
ніч тіснить
мовчання клич
у пісні самотік
у яві личко
збадьорить

Ніч

чорніє день
темніє радість
сіренька мжичка
день тіснить
заклич пісень
у тишу радитись
і снами личко
затулить

2010р

Якби мене, дивачку, запитав
Чаклун-мольфар: «Де хочеш вік дожити?» –
Я б заспівала: «Ста-а-рче, поміж трав!
Люблю поля пшениці, гречки, жита…».
Незбутню мрію у собі таю
Між мотлохом пригадок і прожектів.
Воліла б я – вже ветхою – в гаю
Топольку обійняти… Півні треті...
Повіє вітер – я пером злечу…
Я бачила торік Спіраль Відходу.

Мене чаклун, гугнявий дід, почув.
Зайшов крізь двері…
Скинув плащ і боти…
Без еківоків, прямо запитав:
«А може, ти душею покривила?
Є тут котедж модерний – у Півнях.
Там при бажанні оселись... Є вила,
Зело заморське у дворі - вужем...
На вікнах – мандарини і лимони...
Дідизну брат звойовував з ножем...
Від саду – запах крові. В домі сонно.
Чаклунське слово я даю... чи зуб:
Селитьба та запахне гіацинтом!
Захочеш – я обарвлю у лазур
Паркан штудерний барви антрациту…».

– Ні, не піду в ту кліть... Варю євшан... –
Зітхнула я. – Дзиґар, поглянь, пульсує…
Не доплела ще червінькову шаль.
Приходь у травні, як її збудуєш –
Малу хатину... Ти посадиш глід...
Я облаштую озерце і грядку,
Насію моркви, пастернаку, маку…

Вже – липень.
Де ж забудькуватий дід?



2010

Ці дні найважчі від усіх припущень,
Були вагання - висновками стали,
Дерева снили листям нерозпущеним,
А нині - розкидаються опалим.

Хитнуло світ, як вітром павутину,
Спинився Той, котрого завше мало.
Взялось чоло глибокими, незгинними,
І сиві терни скроні віншували.

Та поки осінь вигріти не пізно
І поки в Лету каменем - зарано,
Моя печаль зуміє бути ніжною,
Мої вуста проситимуть дурману.

Оцей малюк, можливо, вас уб"є -
Як виросте... Буденне лицедійство:
В його руці - червоний пістолет.
Стою в автобусі. Хлоп"я займає місце.
Татусь його на руки не узяв.
Підскакує автобус на вибоях...
Наводить дуло жваве хлопеня
На люд...
Сопе.
І світ назвав це - ГРОЮ.

Мовчить татусь. А хлопеня - щосил:
"Ти вмер! Лягай! У тебе - куля в вусі..."

"Ну й козарлюга, ну й боєць ваш син..."-
Піхвалює дитя суха бабуся.

Сіре небо ходить босе
по розвіяній листві,
розсипає осінь роси,
трави хмарам - візаві.

Снігу першого не видко –
хризантемний листопад,
забуяли примул квітки
з хризантемами уряд.

За оголені вже віти
зачепились теплі дні –
осінь пестить першоцвіти,
подаровані мені.

З прохолодним поцілунком
вітер тулиться до скронь,
впившись сонячного трунку
з хризантемових долонь.

Од цивілізації втікаю,
Наче із духовної тюрми,
Тільки тут себе я почуваю
Гордим птахом з сильними крильми.

Лагідно овіяний вітрами,
І потугу вчувши молоду,
Я іду сюди очеретами,
Ніби пшеницЯми я іду.

Гаю мій, печальний і чистенький,
Сповнений високих таємниць,
Я перед тобою, як батеньком,
Розпластатися готовий ниць.

Вже бо не одну про тебе сагу,
Думу чи билину сотворив,
Ти мені, як Бог, даєш наснагу,
Чарівні поезії дари.

Ти даєш і силу і свободу,
І високе небо над чолом.
Щоб своєму міг служить народу,
І добром перемагати зло.

Світу ти казкового окраєць,
І печаль глибокая дібров.
Ти – політ фантазії безкраїй,
І поезії ти - плоть і кров.


19.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Сяє небо,
Як новенька банкнота,
Кряче чорне
Вороння на льоту,
Волочу свій
Організм на роботу,
Досипаю
І куплети плету.

День важкий, а ніч коротка й "зрадлива",
Не встигає відпочіть голова.
Чи щасливий я? Далебі, щасливий...
А у друга вже й роботи нема.

Скільки треба задля щастя мужчині?
Без любови і дукач би зачах.
Вся відрада – у коханні дружини,
Все багатство – у дитячих очах.

В місті скнило, розгулялася осінь.
Я заможний – під ногами бурштин.
Все моє: і деревá златокосі,
І плаксивих срібляків передзвін.

І нехай я що до вроди – не дуже,
Вже давно не атлетичний юнак, -
Зазираю мимоходом в калюжу:
Для гуцулки ще нівроку козак.

Вітер чубчик безсоромно шматує:
Зимний подих, та холодні персти.
Не цілуй же, бо боюсь - зацілуєш,
Ще не грудень. Зачекай, відпусти!

Он, сусіда на хандру занедужав,
Та уздрів, як я веселий іду:
- Оптимізмом не поділишся, друже?
- Пошукаю, певно, трошки знайду.

Сяє небо,
Як новенька банкнота,
Кряче чорне
Вороння на льоту.
Заздріть, люди, -
Я іду на роботу
Зі своїми
Почуттями в ладу.

29.10.2010

Я сама не зумію, любий.
Зупини на краю безодні.
Мої крила важкі і грубі –
Я не ангел уже сьогодні.

Як дожевріють мрії чисті
Ясним полум'ям, тихо-тихо,
Стану наче змертвіле листя,
Стану наче прогіркле лихо.

Чорна ніч наді мною висне,
Я холону у цій пустелі.
Заспівай мені світлу пісню
Теплим голосом, любий Лелю.

Обніми мене, мій коханий,
Поки серденько не зчорніло,
Вигой душу – криваву рану,
Щоби знов побіліли крила.

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

А небеса насуплено мовчать...
Чекають свята вулиці безлюдні.
І ледь тремтить берізка, мов свіча,
На тлі холодних безнадійних буднів.

Все тихне, завмирає, відліта...
Усе навколо - в стадії згасання.
І плаче, ніби посестра альта,
Любов моя осіння і остання.

Колись відплаче. Грудень замете
жалі й турботи, болі і тривоги.
Я осені вклонюсь хоча б за те,
Що ця берізка світить край дороги.

17.10.2003

Звідки-б? Тепло після ранку холодного.
Навіть в сорочці зігрітись вдалося.
Бабине літо? Непереконливо!
Краще кажіть "нерозсерджена осінь".

Звідки-ж тепло є? Бува, не з Чорнобилю?
Хмарка срібляста промацує просинь.
Крики знадвору: "Капуста!!! Картопля!!!"
Тихше, кажу! Не розбурхайте осінь.

17.10.2007

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий,
Под лёгким вздохом ветерка
Трава свисает с кручи.

Но кроны вспыхнули, и вот,
То пламя отражая,
Во весь простор широких вод
Зарделась гладь речная.

Пылает лес. И дым бело
Гривастится на сини.
Но ветра лёгкое крыло
Огонь потушит ныне.

Сдвигая пену облаков
От солнечной глазури,
Художник-ветер вновь готов
Сменить сюжет в лазури.

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий.
А кто-то видит облака
Да сизо-белы тучи.

Автор сам відкрива завіси.
Знов прем’єра.
І ми у залі.
Феї-хмари – нові актриси,
пишні сукні, ажурні шалі.
Сцена:
вільний танок із вітром.
Вітер – майстер своєї справи.
Тиша скрипкою за пюпітром
серед хвиль-оркестрантів.
«Браво!» -
зал весь подумки прошепоче,
зачарований диво-грою.
Незабаром вже вихід ночі.
Ну а поки для нас з тобою
сонце серце своє гаряче
опускає у глиб безодні.
І феєрія фарб,
неначе
у заграві весь світ сьогодні.