Спадає літа щирий фініш
Печальним паєм з верховіть
І світ прозорий мимохіть
Лягає в зимне лоно ріні.

Багатий сум, що не кажіть!
Берізки в сяючім одінні,
Дубів у тишу вгрузлі тіні
І літа бабиного сіть.

Хильнула радість на коня
І мрій полущена стерня
Копит вловила стукотання,

І в тім дворі, де зеленів
Мій дух листками ясенів
У золотім спинилась паня.

14.09.11.

І
Коли скресає
крига чекання
і біль
так природно
перетіка
в категорію щастя

і м’якшають
скелі молочні
мого материнства
нарешті

Коли пуповина любові
єднає
вона нерозривна
і горе
зі снами про нього
то вже непотрібна
плацента

Усе це є просто
пологи
(не без філософського
інгредієнта)

ІІ
Останній ступінь відчаю самотньої жінки -
народити дитину без чоловіка.
Правда про самотність//Наталі.-1998.-№3.

Як треба чисто йти - не збитися б з ноги.
Такі незаймані, такі дівич-сніги...
Іван Драч. "Дівич-сніги".


Відчаєм вагітні матері
із синіми пролісками
синіх прожилок
на набухлих надією
грудях ваших

Із натягнутою тятивою
не торканої коханням
шкіри

Із стегнами, татуйованими
Драчівськими «дівич-снігами»
розтяжок

із очима-іконами,
повними вічної віри…

Щасливі і справжні жінки,
ви життя даєте відчайдушно!
І нехай вас шматують
в цю мить малюки,
нехай акушерки аж
сплескують скрушно!

Усе заживе,
і розквітнуть квітки –
не проліски вже,
а молочні жоржини…

І виростуть з хлопчиків
добрі батьки –
нехай вас надія
на те не покине!
1996р.

Годинник глузує: «Тобі уже конче пора!»,
І гуси у косах гелгочуть: «Випещуй же нас!...»
Упреться в коліна з розгону чужа дітвора.
Ламбадно-спокусливо стегна приструнюють час.

Ще листя пожухле далеко-далеко вгорі,
Іще не прив’яв повириваний вчора бур’ян,
Його ще не скоро упорають господарі,
Бо їх не існує, і їхнє обійстя – обман…

Ще можеш дівчиськом пронизливо крикнути: «Ааа!...»,
Самотню колючку загнавши раптово в п’яту.
А хто її витягне – то вже вирішуй сама;
Чи довго чекати на мить рятувальну оту?

Звичайно, пора. Дикі гуси у вирій злетять,
Їх пестити вітер візьметься у далечі тій.
Проси повернутись… Ні, краще вертати не радь!
Тобі до любові – лише один крок в самоті…

2.07.2011.

Будяк уздовж церкви прошкує,
Газдує тут, як і належить:
Ошатно стріча подорожніх,
Бува, що й хапне за рукав…
Хтось прикро у мандрах слабує
На втому, на кашель чи нежить?
Тут ліків – без ліку – для кожного
Господь у господу послав.

Будяк розчепірив ручиська –
Будячу показує вроду!
«Давно б уже вдома сполола, -
Здивована гостя украй, -
А тут приїжджають незблизька,
А тут міські діти проходять,
А їм же цікаво довкола…
То ж пишно для них розквітай!»

Будяк заквітчався, мов дівка,
Стоїть в зачарованім колі:
Вкруг нього – сокирки, волошки,
Ромашки й васильки в танку!
До жінки, дітей, чоловіка
Підкотить перекотиполе,
Смикне за веселкові стьожки,
І вдячно моргне будяку.

Перекоти-щастя, будяче,
Перекоти-людям-по-колу,
Усім, що до нас завітали:
В Рубанівськім нині святки!
Тут - вічне поріддя козаче,
Яке не зміліє ніколи,
Хай нове століття настане –
Будяк в нього пре… навпрошки!


13.07. 2011.

Вони обікрали поета. До нитки, вважай, обібрали:
спалили римовані рами поезій його непростих…
«Сиди у сімейних тенетах; іще б чого не вистачало –
дражнить бідну тещу роками!..». І голос поетів затих…

Метеликом спікся рукопис. Востаннє зігнувся гадючо
(а люди несуть несусвіття: мовляв, сторінки не горять…).
Поета карають за «опус» - отой «полюбовний», пекучий,
де тещі немає «привітів», дружині немає присвят.

…Коли розпинали блокнотик, по клаптю його розчленяли,
коли в піддувало жаринки упали, мов стиглі слова –
стояв безтілесий, мов докір, мов лицар без тіні забрала,
сімейний поет біля жінки. Лиш німо сіпнулась брова…

20.04.2011.

Гарбузи чекають на невдах, гарбузів тих нині – незліченно!
Втомлені, вляглися у дворах…Їх у хати котять наречені:
Штурхають розпечені боки, думають роздати їх побільше…
Де ж ви, шанувальників валки?.. Вітер насміхається і свище –
Він-бо знає, хто пришле сватів: парубок, що без роботи виє…
Фермера не буде й поготів - в фермера є жінка… при надії!

…Може, в місто з’їздить, пошукать? Там же їх – ого! – на кожнім кроці…
Гарбузи глузливо гелготять: «Ой, не підеш заміж в цьому році!»
Однокласник виїхав у Рим (нині й чоловік – за покоївку!).
Інший – від горілки, молодим…Гарбузи залежаться у дівки!

- Що ж робити, мамо? Може, нам на наступний рік поменше сіять?
Чи згодуєм потім кабанам, та й зітрем на тертушку… надію?..

- Будуть і без того кабани! Гарбузи назад викочуй з хати.
Бо сватів же - Боже борони! - пугалом пикатим налякати!
Будеш в парі, як і я жила: будеш дбати, смажити й варити.

…Клятий, виглядає з-під стола – хоче в мандри світом покотити!
Ти його у мандри відпусти, та вручи комусь по Інтернету:
Дай йому зернятком прорости, хай потішить десь Наталю й Свєту –
«Професіоналок», що в чужбу вербувались «посуд витирати»…
Кинь ту «гарбузяну» ворожбу: знайдуться й без Гансів парубчата!
Ти мені онуків народи: щоб мої були – у шкірі й слові…
Геть від нас, перестарки-плоди! Вішай, доню, на вхідні підкову!


2010р.

Тіло на розі Незібганих Доль
Ставши на бруствер, троїсто тремтіло.
Електрозварювальник-світлофор
В тіло зайцями кривавими цілив.

Блимало п’яне пикате табло
(Чи волоцюга, чи, може, король?).
Більше поломок ніде не було –
Тільки на розі Незібганих Доль.

Він пішохода спинити хотів,
Той світлофор, що тепер альбінос:
Кидав під ноги кривавих зайців –
Свідків брехні, обіцянок, погроз.

На перехресті Незібганих Доль
Тіло жадало почути: «Вернись!»,
Тільки безжальний безхатько-король
Твердо-прощально дивився униз…

Не озирнувшись, ступила на брук…
Вдарив у спину троїстий оркестр!..
Вчись вибиратись з майбутніх розлук,
З «оптимістичних» таких перехресть.


28.06.2011.

Тісняться ряди полонених вояк
В солоний барліг аномального літа.
Пекельна валіза ковзнула навзнак:
Сипнуло промінням по всенькому світу!

На кухоньці у піднебесних послів
Начинкою бавляться, мов мідяками…
Від спеки чи хтось би себе захистив,
У небо вистрілюючи пелюстками?...

24.07.2011.
(Поїзд «Умань – Ясинувата»)

Їй підвладні верлібри, немов вертебрологу – грижі.
Бруд вимішує з сріблом, в брутальне вливає «манери»…
Щоб напій настоявся – чекає-ворожить, коли вже
прийде час скуштувати на слух поетичні «маневри»…

Негламурно - глевка і словесно-породиста глина –
так гончар у Сорочинцях пестить горня привселюдно…
У верлібрі живе, в його стилі колись відпочине
ця поетка-пророчиця, що підрихтовує будні…

…Дні святкові – лошиці, гривасті, та ще й вирлоокі –
завітають колись, та й замінять верлібра на риму.
Бо приходить воно – унікальне, жіноче, високе!..
Й до пісенного слова тяжіють верлібри нестримно…

2009р.

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

От і все… я знову не при ділі.
Ох, до біса ненадійна сильна стать.
Майже упритул була до цілі,
Чорну сукню вже збиралась замовлять…

Так мурчав: «Улюблена кобіта,
Забирай моє майно, і серце, й хист».
Обіцяв відкинути копита,
Та відкинув… усього лиш тільки хвіст.

Ну яка мені від цього користь?
Хвіст в руці, але «покійничок» утік.
Це таки пригнічує бадьорість
Й натякає на не зовсім юний вік…

Та нічого, я іще нівроку,
У порядку ще і вигляд, і хода.
Уполюю декількох… Он збоку
Перша жертва, як сорока, погляда…

Вже сонце в гавань
йде по зорі
Намулом осідає ніч
І тісно тісно
в чистім полі
Сяйнули вікна у дозорі

Хоч лати
латками покриті
Русявочубі вартові
Веселі радісні живі
Мов місто плаває у житі

Куди це, Колю, ти мене привів?
О, Боже, як же їм отак не сором:
На пляжі засмагає повно дів -
А де ж купальники? Невже забули вдома?

Що за дивачки, глянь, не одяглись,
Точніше, роздягнулися наголо
І звабами усюди - «блись» та «блись».
Ходімо звідси. Ну, йдемо, Миколо.

Наважитись нелегко зразу так
Позасмагати й попірнати в річці.
Ти червонієш, бачу, ніби рак -
Невже соромишся? Чи, мо', на сонці спікся?

Ну добре, зачекаймо – не горить!
Позасмагаймо ще, допоки сонце.
Я "верх" знімаю, глянь, а вже за мить
І "низ" униз доволі легко зсовую.

Біжу чимдуж голенька до води -
Ой, видно це усім чи не за милю! -
Але вже - ні туди, ані сюди! -
З розгону падаю у теплу свіжу хвилю.

Вода мене приємно обійма
І так ласкаво пестить ніжне тіло -
Блаженства, певно, більшого нема,
Ніж хвиля й берег, де чекає милий.


07.06.2011

тиша навколо мене
золотисто співала
спів її ледве чутний
зависав у повітрі
із нього соталася жінка
вона струменіла зі співу
і спів був моєю тишею

* За картиною Івана Марчука "Грація".

До відома: З 19 травня у Національному музеї Тараса Шевченка на бульварі Т. Шевченка у Києві діятиме ретроспективна виставка творів Івана Марчука до 75-річчя мистця. Відкриття о 17 годині.

Вже сутінки давно окутали долину,
Широкими просторами кружляє заметіль,
Із неба сріблом сипле без зупину
Вкриваючи верхів'я мальовничиг гір.

Спить тихо й мирно ліс,кружляє хуртовина
Навіює мереживом деревам сон
Лише коли відклониться важка хмарина,-
Кидає світло місяць із снігом в унісон.

І спить свята земля під ковдрою пухкою,
І ніжно пригортає вітер гілля снів:
Між дивних марев манить він рукою
Чарує,кличе до холодних берегів...

2011(с)rorocococo

Білить завірюха ліхтарі -
Комини, дахи і підвіконня.
Білим білить. Біло надворі,
Маревно і густо. - Авалоння.

Віхола гуляє. Аж бринять
Скло, дзеркала, очі подорожніх.
І не можна більш тебе чекать.
Й не чекати теж тебе не можна.

Завірюха білить білий світ.
Віття, душі, голубів і навіть
Ті серця, які замерзли - в лід!
Ті серця, які затвердли - в камінь!..

Віє! Віє! Виє! Заміта!
Заліта в літа мої сріблисті -
І мітлою чемною зміта
Із моїх долонь опале листя.

затихлі струни не торкну
до серця їх притисну
забудуся і знову зблисну
коли зачую музику Глибин
*

** За картиною Івана Марчука "Затихлі струни"

І почув я голос давній
тільки голос
більш нічого...
ні
ще рук легке тремтіння
у шаленому волоссі
що збігало водоспадом
зблиском сонця
зойком слова
*

** За картиною Івана Марчука "І почув він голос давній"

Збирала на зиготу – з року в рік,
Із підробітку, з пенсії – по гривні.*
В якесь із літ покинув чоловік:
Орав і сіяв, та безплідна нива...

Пила чайок із вишні гілочок,
„Мівіну” хрумкотіла на вечерю...
Навіщо їй курорти, пилосмок,
Цукерки від „Рошен” зі смаком черрі?

Із ятки торгувала, із землі...
Та в землю не збиралася лягати.
Вона хотіла донечку! Малій
Стелила б на доріжку сіно й вату.

Як сповнилося жінці шістдесят,
Запліднення зросло в ціні удвічі.
Не брала у оселю кошенят.
Квилила в постіль:
”Матір’ю б – у вічність...”.

Люд „Екстру” пив, люд гинув на війні,
Люд кидав гроші в автомати гральні...
Топтали жвавих курочок півні...
А їй світило... екстракорпоральне.

Зібрала суму. Лікаря знайшла.
Живіт замаскувала. Ноги цілі.
Здолала свій гостинець – пішки, вплав.
Дійшла до Материнства.
Породілля.

На фініші гойдає немовля...
Воно – чуже! Вона шепоче:”Рідна...”.
Марійку від пристріту затуля...
Дитя ростиме „тута” (мо’, у Відні...).

Її священик не благословив.
Харонів човен
ріже
штори
з ситцю...

Тьма-тьменна тих, хто вік синиць ловив
І спопелів, упавши на Жар-птицю.



* – у лютому після ЕКЗ 66-річна українка народила первістка.




------------

2011

Нарешті впала рясно сонця злива
І залила теплом цей сум небес…
Чому така ти, весно, несмілива?
Чому мороз укотре вже воскрес?!

Викаркує йому ворона оди,
Ніяк в повітрі холод не вмира…
Та скільки зло це буде верховодить?!
Мов у природі дефіцит добра!

Проміння пестить, наче пух, достоту,
Муркоче ніжно, ніби кіт вночі,
Молю Ярила: «О зміцни свій дотик,
Мов лазером, ти лід цей пропечи!»

27. 03. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Зігрілись вулиці у місті.
Пройшли осінні падолисти,
Відморосило й відсніжило,
У димоходах відгуло.
Тепер весна у повну силу
Дарує нам своє тепло.

Сховали шалики у шафу.
Відірвано єдиним махом
СтрічкИ із вікон. І балкони
Відкрито навстіж. "Йди до нас!
Тепер твоїм, весна, законам
Прийшов утверджуватись час."

На підвіконні мружить очі
Хазяйська кішка, - мишку хоче.
А кіт підвальний збожеволів,
Співає гучно під вікном:
"Виходь і ти", - нявчить - "на волю;
Посидь з закоханим котом".

На ослінцЯх дворОві "вчені"-
БабИ розводять теревені.
Про всіх сусідів і сусідок
Усе відомо їм давно.
І лиш один блажений дідик
Хропе під грюкіт доміно.

Нас холоднеча так втомила.
Не має повної ще сили
Весняне сонечко яскраве.
Ще й день поволі підроста.
У небі місяць моложавий
До серця хмарку пригорта.

Жучки вовтузяться у шпарах.
Здається, і вони по парах.
Мабуть, і в їх маленькі сЕрця
Любов наснагу підлива.
Калюжі чистеє люстерце
Пташині втіхи відбива.

Цвіте весна строкатим цвітом,
А вже гінець помчав за літом,
А там ізнов плаксива осінь
Зів'ялим сипоне листом.
Я не натішився ще й досі
Жаданим сонячним теплом.

22.02.2008

Землі на втіху
Весна ввірвалась -
Сніги зі стріхи
Порозлітались.

Із теплих далей
Летять лелеки,
Зими печалі
Тепер далеко.

Небесне птаство
Защебетало -
Я вже у власті
Весни начала.

Тепло у грудях
Аж розпирає,
Шукаю в людях
Для себе раю.

Душа причастям
Себе напоїть,
І всі напасті
Минуть з зимою...

СердЕнько, бийся,
Спивай любови,
В небесних висях
Одна лиш мова!
весна 2010р.

Ні котів, ні ластів’ят ,
Шерехи мінорні,
Груди вилупані хат,
Штахетини чорні,
Хвіртки схилене плече
До корча калини…
Ой пече мене, пече –
Прéдківщина гине .

Студні витвори старі
Косо в очі лучать,
На городі – пустирі
Бур’яни дрімучі.
У душі журливий щем,
В горлі сохне слина,
Ой пече мене, пече
Рідна предківщúна.


2011

Мене Чурай Маруся надихнула
Писала я у прозі та пісні,
Що їх Костенко в віршах проспівала,
Сплітались, рифмувались мов самі.

Який же дар у тої поетеси,
Їй ніби щось відкрилось із століть.
Сама Маруся перейшла у часі,
Говорить з Ліною, перед очей стоїть.

Дарма, що спалено в Полтаві
Всі згадки про роздвоєння душі,
Маруся знов вернулася у славі,
Коли з’явились видані вірші.

Там строфи ніби аж гарячі
Горять від сили почуттів:
То від кохання, то від Гриця вдачі,
Що своє серце навпіл роздвоїв.

І та Маруся змучена співала
Як у коханні, так і у біді,
Бо душу зрада ще сильніш пройняла,
Вона ж вже мертва була на суді.

Нема життя, коли душа вмирає
Без неї тілу нічого робить.
Воно живе, а вже не відчуває,
Не може ні жаліти, ні любить.

Сам, Грицю, зрадив своє серце
І сам жалів по тому, що жаліть,
Як стала зрада поміж двох, то вперто
До віку так вона і простоїть.

Один лиш фенікс може воскресати
Із пепелиці спаленої вщент,
Коханню ж ніде відживати,
Спалила серце біль в один момент.

Я знаю, бачила це Ліна,
Сама Маруся сповідалась їй,
А потім, раптом, впала на коліна,
Благала, важко говорить самій,

Повідать світу, душу ж відкривала,
Просила всім розповісти,
Щоб так ніхто не плакав як Полтава,
Тоді пісні і смерть переплелись.

Маруся вмерла разом з Грицьом,
Ніхто не знав, лише її душа.
Не убивайте вчинком ницим,
Не дайте пити із ковша.

З ковша пісень і щирої любові,
Бо недолугі спробують натпить.
Щоб знов із серця люблячого кров’ю
Гріховну землю не омить.

Ви бережіть кохання як дитятко
І не давайте двоїтись душі,
Щоб люди не заклали як ягнятко
Вам Ліна написала ці вірші.

18.02.2011р.

Не личить Вам, омріяна панянко,
Знущатись над закоханим і вірним.
Жаданий Ваш візит збентежив п’янко,
Та обернувся ляпасом добірним.

Метнули із очей зимову кригу,
Відверто посміялись наді мною.
Вас не збагнути, як закриту книгу,
Розпуснице з найлегшою ходою!

Вам до душі «нявчання» парубочі,
ВоднОчас і піднесені, і хтиві?
Не знехтуйте! Наступні дні і ночі
Давайте спілкуватись в позитиві!

Іду на все в любовному пориві.
Я не абúхто теж! Зізнаюсь чесно.
Настирливий і трішечки ревнивий,
Я Вас доб’юсь, блакитноока Весно!

* ранній весні.


12.01.2011

Фарби змішує лютневий вечір,
Сніг у сутінках - як молоко,
Поглина зорю, мов жар у печі,
Лісового "попелу" наскок.

Білий колір темінь ця не витре,
Лиш його розчинить звідусіль,
Хміль я п"ю холодного повітря,
Наче фіолетовий кисіль.

Ніби йогурт - з молоком чорниця -
Тільки в ньому солоду нема.
Ох, яка химерна чарівниця -
Світляків родзинками іскриться -
В чорносливній темряві зима.

19. 02. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Стікає день у вечоровий жбан,
І я лягаю горілиць - не спиться,
А місяць місить тісто на коржа,
Від борошна - по вуха блідолиций.

Натхненно виминає, градом піт,
Аж виднокрай вгинається під тиском,
І я не бачу, але знаю, під
Гарячими руками грає тісто.

І поки місяць порається в висі,
Розпалюючи зорі, не тривож
Його, а просто вийди подивися,
Як сходить над землею сонце-корж...

Вітрило синє мліє уві млі,
Дрімає золотом мрійливо місяць,
Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
Чаклує вечір морем у мені.

Гукають чайки зойком над бездонням,
Мережить стежка, по якій пройти
ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
Чуваю часу велич мовчки.

О, від народження звані синами -
Бути ви я́влені богатирями!
Вистане мужності, сили, і слави.
Ярі віки́ би пишатися вами!
І до пуття здобуття і нестями!..
Але одспівані Святотцями
Чоловіки стають
Горобцями.


2011

1

Ти йшов до мене крізь капканів стрій.
Чиїсь вуста загоювали рани.
На вістрі хвиль зринав у буревій,
Пустелю торував.
Плела фіранки...
Вдягла святешний одяг. До межі
Лишився день.
Лечу навстріч, мов серна...
Я бачила спіткання: ще чужі...
Межа палає... В дім веду по стернях.

2

Сорочечки мережу. Пелюшки
Перу зі співами... Ти в рань подався
На вічні лови.
Вечір. Хлипа син...
Вмивається руда кошиця Кася...

Ти – вільний. Я – вже бранка. Знов межа
Між нами піниться – потоком... словом...
На лови проводжати – мій талан.
А твій – жадати: жінки, сина, крові...



2006

Ми їдемо в маршрутному таксі.
Юрась півсонний – в тата на колінах.
– Матусю, я побачу панголіна? –
До вуха нахиливсь.
– Ти б поряд сів! –
Хлоп’яті радить миловидна пані.
– Нехай сидить – ріднесеньке, мале…
– І мій хорошим був, поки на зле
Друг-харцизяка не намовив Даню!
І – сльози по напудрених щоках…
– Немає батька – з ремінцем, повчанням.
Данило – наркоман... Це - біль... і крах.
Вчетверте за крадіжку в буцегарні…

Щоби тій пані сльози осушить,
Плету зі слів огрійливе кружало...
Під шерех прядива... заснув мій син.
...А може, ремінця від татка - мало?


2002

Придбала Маргарита цуценя
Породи коллі, барви чаю з липи.
По смерті такси чула я щодня
Кріь перестінок стогони і хлипи.

На п"ятий поверх носить на руках
Рудаве тільце її ветхий тато -
Щоб рівні лапи мала псина - та,
Що лізе із скавкого цуценяти.
Як онучатка, пса навча манер.
В дощ парасоля над цюцьком:"Біднятко..."
І лиш тягар бездітності - з рамен
Своє доньки - не зуміє зняти.

Для коллі він - товариш,
лікар,
дід.
Уговкує Джованні колискова...

А в сиротинці - дітки - маків цвіт.
Чому б не взяти Маргариті... Вову?

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Сонет мов судоку
Об'ємність зображень
Невидима поки
Експресії пряжа

Тонка поволока
Мереживом ляже
Огорне неспокій
В імлу неосяжну

Струнка і логічно
Уявлена притча
Доволі довільне

Означення світла
Карбується стисло
У прядиво тінню

2010

Спогадок дивних у мені – ріка...
На свято нені принесла крижину!
Провулком бігла, в сіточці – хлібина.
Із-під шуги струмок у двір стікав.

Як пролісок, у серці забаг зріс:
Дарунок – льодяні крихкі «сосонки»!
Гладенький, мутнуватий лід – іззовні,
Відбий пластівень – і побачиш «ліс».

Я розтрощила кригу... Наче скло,
Несла той дар. Сміялися пороги:
„Хлібина мокне!”.
«Ліс» потік під ноги...
Дівча розмарене в обійми нені йшло.

…Між серцем і двором дитинства – яр.
Там всі привітні! Там – усе „на совість”.
Там із покрівлі хати в дзбан дубовий
Течуть рудаві краплі – днів янтар...

День

біліє ніч
світліє смуток
сіренька мжичка
ніч тіснить
мовчання клич
у пісні самотік
у яві личко
збадьорить

Ніч

чорніє день
темніє радість
сіренька мжичка
день тіснить
заклич пісень
у тишу радитись
і снами личко
затулить

2010р

Якби мене, дивачку, запитав
Чаклун-мольфар: «Де хочеш вік дожити?» –
Я б заспівала: «Ста-а-рче, поміж трав!
Люблю поля пшениці, гречки, жита…».
Незбутню мрію у собі таю
Між мотлохом пригадок і прожектів.
Воліла б я – вже ветхою – в гаю
Топольку обійняти… Півні треті...
Повіє вітер – я пером злечу…
Я бачила торік Спіраль Відходу.

Мене чаклун, гугнявий дід, почув.
Зайшов крізь двері…
Скинув плащ і боти…
Без еківоків, прямо запитав:
«А може, ти душею покривила?
Є тут котедж модерний – у Півнях.
Там при бажанні оселись... Є вила,
Зело заморське у дворі - вужем...
На вікнах – мандарини і лимони...
Дідизну брат звойовував з ножем...
Від саду – запах крові. В домі сонно.
Чаклунське слово я даю... чи зуб:
Селитьба та запахне гіацинтом!
Захочеш – я обарвлю у лазур
Паркан штудерний барви антрациту…».

– Ні, не піду в ту кліть... Варю євшан... –
Зітхнула я. – Дзиґар, поглянь, пульсує…
Не доплела ще червінькову шаль.
Приходь у травні, як її збудуєш –
Малу хатину... Ти посадиш глід...
Я облаштую озерце і грядку,
Насію моркви, пастернаку, маку…

Вже – липень.
Де ж забудькуватий дід?



2010

Ці дні найважчі від усіх припущень,
Були вагання - висновками стали,
Дерева снили листям нерозпущеним,
А нині - розкидаються опалим.

Хитнуло світ, як вітром павутину,
Спинився Той, котрого завше мало.
Взялось чоло глибокими, незгинними,
І сиві терни скроні віншували.

Та поки осінь вигріти не пізно
І поки в Лету каменем - зарано,
Моя печаль зуміє бути ніжною,
Мої вуста проситимуть дурману.

Оцей малюк, можливо, вас уб"є -
Як виросте... Буденне лицедійство:
В його руці - червоний пістолет.
Стою в автобусі. Хлоп"я займає місце.
Татусь його на руки не узяв.
Підскакує автобус на вибоях...
Наводить дуло жваве хлопеня
На люд...
Сопе.
І світ назвав це - ГРОЮ.

Мовчить татусь. А хлопеня - щосил:
"Ти вмер! Лягай! У тебе - куля в вусі..."

"Ну й козарлюга, ну й боєць ваш син..."-
Піхвалює дитя суха бабуся.

Сіре небо ходить босе
по розвіяній листві,
розсипає осінь роси,
трави хмарам - візаві.

Снігу першого не видко –
хризантемний листопад,
забуяли примул квітки
з хризантемами уряд.

За оголені вже віти
зачепились теплі дні –
осінь пестить першоцвіти,
подаровані мені.

З прохолодним поцілунком
вітер тулиться до скронь,
впившись сонячного трунку
з хризантемових долонь.

Од цивілізації втікаю,
Наче із духовної тюрми,
Тільки тут себе я почуваю
Гордим птахом з сильними крильми.

Лагідно овіяний вітрами,
І потугу вчувши молоду,
Я іду сюди очеретами,
Ніби пшеницЯми я іду.

Гаю мій, печальний і чистенький,
Сповнений високих таємниць,
Я перед тобою, як батеньком,
Розпластатися готовий ниць.

Вже бо не одну про тебе сагу,
Думу чи билину сотворив,
Ти мені, як Бог, даєш наснагу,
Чарівні поезії дари.

Ти даєш і силу і свободу,
І високе небо над чолом.
Щоб своєму міг служить народу,
І добром перемагати зло.

Світу ти казкового окраєць,
І печаль глибокая дібров.
Ти – політ фантазії безкраїй,
І поезії ти - плоть і кров.


19.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Сяє небо,
Як новенька банкнота,
Кряче чорне
Вороння на льоту,
Волочу свій
Організм на роботу,
Досипаю
І куплети плету.

День важкий, а ніч коротка й "зрадлива",
Не встигає відпочіть голова.
Чи щасливий я? Далебі, щасливий...
А у друга вже й роботи нема.

Скільки треба задля щастя мужчині?
Без любови і дукач би зачах.
Вся відрада – у коханні дружини,
Все багатство – у дитячих очах.

В місті скнило, розгулялася осінь.
Я заможний – під ногами бурштин.
Все моє: і деревá златокосі,
І плаксивих срібляків передзвін.

І нехай я що до вроди – не дуже,
Вже давно не атлетичний юнак, -
Зазираю мимоходом в калюжу:
Для гуцулки ще нівроку козак.

Вітер чубчик безсоромно шматує:
Зимний подих, та холодні персти.
Не цілуй же, бо боюсь - зацілуєш,
Ще не грудень. Зачекай, відпусти!

Он, сусіда на хандру занедужав,
Та уздрів, як я веселий іду:
- Оптимізмом не поділишся, друже?
- Пошукаю, певно, трошки знайду.

Сяє небо,
Як новенька банкнота,
Кряче чорне
Вороння на льоту.
Заздріть, люди, -
Я іду на роботу
Зі своїми
Почуттями в ладу.

29.10.2010

Я сама не зумію, любий.
Зупини на краю безодні.
Мої крила важкі і грубі –
Я не ангел уже сьогодні.

Як дожевріють мрії чисті
Ясним полум'ям, тихо-тихо,
Стану наче змертвіле листя,
Стану наче прогіркле лихо.

Чорна ніч наді мною висне,
Я холону у цій пустелі.
Заспівай мені світлу пісню
Теплим голосом, любий Лелю.

Обніми мене, мій коханий,
Поки серденько не зчорніло,
Вигой душу – криваву рану,
Щоби знов побіліли крила.

Он сяйнула золотом береза
Між зелених і густих ялин.
Мов прорізала жовтавим лезом
Зачудований озерний плин.

Аж вода всміхнулась кришталева
Й потепліла, як у літнім сні,
Мов гуляти вийшла королева
З фрейлінами в сукні чарівній.

Ніби поверталася із балу
І на трон присіла край води...
Й золотаві рибки застрибали
Радо так, мов крапельки-меди.

І про цю достиглу вроду скаже
Сон мій, уклоняючись красі.
Кущ багряний тихо - вірним пажем
Біля ніжок сонячних присів.

17. 10. 2010 р.

А небеса насуплено мовчать...
Чекають свята вулиці безлюдні.
І ледь тремтить берізка, мов свіча,
На тлі холодних безнадійних буднів.

Все тихне, завмирає, відліта...
Усе навколо - в стадії згасання.
І плаче, ніби посестра альта,
Любов моя осіння і остання.

Колись відплаче. Грудень замете
жалі й турботи, болі і тривоги.
Я осені вклонюсь хоча б за те,
Що ця берізка світить край дороги.

17.10.2003

Звідки-б? Тепло після ранку холодного.
Навіть в сорочці зігрітись вдалося.
Бабине літо? Непереконливо!
Краще кажіть "нерозсерджена осінь".

Звідки-ж тепло є? Бува, не з Чорнобилю?
Хмарка срібляста промацує просинь.
Крики знадвору: "Капуста!!! Картопля!!!"
Тихше, кажу! Не розбурхайте осінь.

17.10.2007

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий,
Под лёгким вздохом ветерка
Трава свисает с кручи.

Но кроны вспыхнули, и вот,
То пламя отражая,
Во весь простор широких вод
Зарделась гладь речная.

Пылает лес. И дым бело
Гривастится на сини.
Но ветра лёгкое крыло
Огонь потушит ныне.

Сдвигая пену облаков
От солнечной глазури,
Художник-ветер вновь готов
Сменить сюжет в лазури.

Течёт широкая река,
Над нею лес дремучий.
А кто-то видит облака
Да сизо-белы тучи.

Автор сам відкрива завіси.
Знов прем’єра.
І ми у залі.
Феї-хмари – нові актриси,
пишні сукні, ажурні шалі.
Сцена:
вільний танок із вітром.
Вітер – майстер своєї справи.
Тиша скрипкою за пюпітром
серед хвиль-оркестрантів.
«Браво!» -
зал весь подумки прошепоче,
зачарований диво-грою.
Незабаром вже вихід ночі.
Ну а поки для нас з тобою
сонце серце своє гаряче
опускає у глиб безодні.
І феєрія фарб,
неначе
у заграві весь світ сьогодні.

Годинник ратуші дванадцять відбиває,
На вулицях снують казкові тіні,
Човном по небі місяць пропливає,
Нам сни свої нашіптує осінні.

Над Львовом ніч застигла, наче хмара,
Виблискують свічки в душних кав’ярнях.
Це осінь випускає свої чари,
Неначе сонми постатей примарних.

Ось Опера стоїть собі поважно,
Невидимий оркестр Шопена грає.
На Ринку леви - лицарі відважні,
Крізь вир століть мрійливо поглядають.

Церкви й цукерні тихо засинають,
Закутавшись у шаль мелодій ночі.
Лише з пітьми самотньо виринають
Вогні машин, немов лякливі очі.

Опале листя кольору бажання,
Потомлених компаній гамір хмільний,
І вічні зорі, мов ліхтарики кохання,
І міста дух – нескорений і вільний!...
2001р.

Любов, гаряча і безтямна, пірнала з берега у річку -
Була оголена і п’яна, струнка і гарна, як смерічка.
Пірнула в хвилі водограю, зблиснувши білим ніжним тілом -
Удалину, за виднокраї, шалене літо відлетіло.


10.09.2010