Історія скульптури Джублицької Богородиці.

В Мукачевому в центрі якось раз
Один поважний пан, приїжджий, схоже,
(Цікаво, що він діяти збиравсь?)
Про скульптора питав у перехожих.

Була у пана доленька гірка.
Хто знати міг? І де він тут узявся?
Дивилися, немов на дивака,
Та хтось на те питання відізвався.

Привітно подорожнього зустрів,
Не знаючи, яка із того користь,
Відомий ще далеко не усім
Місцевий скульптор – Матл Петро, угорець.

А пан Богдан – з Тернопільських країв.
Недавно втратив донечку. Трагічно
Загинула. Доручення її
Виконував – хотів звести капличку.

І майстру, ще недавно новачку,
Щоб через рік устигнуть на Покрову,
Роботу він довірив нелегку –
Пречистої скульптуру мармурову…

Як будеш у Озерній ти колись,
Неподалік Тернополя в каплиці,
Побачиш ту скульптуру. Помолись
І пам’яті загиблої вклонися.

Всю душу у роботу вклав митець,
Зумів каплицю гідно увінчати…
В історії з Озерною – кінець,
А в Джублицькій сторінці – лиш початок.

І кожен вчинок наш, і кожен крок, -
Все бачить невсипуще Боже Око…
Для Джублика скульптури Матл Петро
Почав творити через кілька років.

І знову справу дуже непросту
Послав Господь. Хіба ж то не пригоди –
Обрала Мати Божа для скульптур
Як брак на дрова списані колоди.

Що дерево розсиплеться в тріски,
Казали теслярі із пилорами,
Коли ж дійшло до справи – навпаки:
Під скульптора умілими руками

Від зайвого звільнявся силует,
Немов із тимчасового полону.
Чи може, був у тім який секрет,
Чи стало так по Божому закону.

Аж раптом від останнього штриха
Заглибився різець, мов провалився.
Коли звідтіль обсипалась труха,
Побачив майстер – отвір утворився.

Не просто отвір – формою, мов хрест,
Що пронизав Пречистій Діві груди.
Колоди привезли за сотні верст,
Не знаючи, що з того диво буде.

І в статуї Марії, і в Христа
На грудях, проти самого серденька,
Ті тріщинки з’явились неспроста –
Хрест болю, що зазнали Син і Ненька.

Приїхавши до Джублика, зверни
Увагу на скульптури у каплиці.
Хто зна, чи майстром створені вони,
Чи дотиком Небесної Десниці…

(буде продовження)

Магістрал (акросонет)

У правіки сягаєш неспроста,
Сліди минулого утаєні нащадкам.
Тайнописом курганів поросла,
Автоніму не видавши спочатку.
Вояцького не бракло ремесла,
Абетку мужності засвоювала гладко,
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Упавши, не показувала п’яток.
Крамольний дух нескорених голів
Румовищем спадав на ворогів,
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!»…
Їдкий сопух новітнього ярма
Набридливо вповзає, як чума…
О, засвітися мудрістю, благаю!

1.
У правіки сягаєш неспроста,
праматінко трипільської культури,
і леза часового гостра сталь
розорює твоїх начал підмури.
Тисячолітня пам’ять пророста
з розкопок: теракотові фігури¹
історії озвучили уста,
безпам’яті не давши на тортури.
Колись на благодатній цій землі
зродилось плем’я, у прадавній млі
посіявши могутності зачатки.
Та жорна часу перетерли геть
цю аксіому в історичну дерть -
сліди минулого утаєні нащадкам.

2.
Сліди минулого утаєні нащадкам
у твердь праукраїнську степову,
та давнини відсунута шухлядка -
до істини наблизитись впритул.
Тисячолітні загадки-нотатки
провозвіщали еру золоту.
Ти ще тоді , сповите немовлятко,
про роль свою й не снила світову.
Душа твоя, оздоблена красою
у скіфській пекторалі, і канвою
гармонії просякнута до тла.
Твоя земля – це плодовите лоно
і артефактів віковічні схрони,
тайнописом курганів поросла.

3.
Тайнописом курганів поросла …
Чи ж до джерел його розшифрувати?
Для ойкумени – густиться імла:
ти – посестра Шумеру і Аратти?
На зламі ер, коли доба нова
свій лік взяла від Божого дитяти,
правиця Первозваного посла³
простерлася твій лик благословляти.
Колись він заіскрить у златі бань
(не скутий ще гримасами страждань)
для світу - у заможності і статку.
І у віки́ вкарбуєш імено,
й воздвигнеш праслов’янське знамено,
автоніму не видавши спочатку.

4.
Автоніму не видавши спочатку,
озвешся в літописнім сповитку,
і згодом, утвердившись у нащадках,
заблиснеш світові у гордому: «Я – У-
країна! У моєму спадку
куточок райський на землі, яку
Господь так щедро, без остатку,
у благодаті дарував вінку!»
А на семи горбах засяє град
і Кий у нім наводитиме лад.
Бо ж як без князя? – Човен без весла.
Й для відсічі навалам кочівним
полянам русочолим і ставним
вояцького не бракло ремесла.

5.
Вояцького не бракло ремесла
звитяжити за честь землі-Вітчизни.
Було всього в борні добра і зла:
побідні учти і жалобні тризни.
Ти світ середньовічний потрясла
своєю міццю-спадком від дідизни
і осипàлись мури, як зола,
під княжою дружиною. Харизми
Аскольдової стачило на всіх:
могутність греків⁴ кинути до ніг -
а Візантія ще про те не мала й гадки.
Безстрашшям кожен русич-відчайдух
утверджував твій переможний дух -
абетка мужності тобі давалась гладко.

6.
Абетка мужності тобі давалась гладко.
Обороняла край від зазіхань,
чужинців-зайд уклавши на лопатки,
аби нових позбутися страждань.
Олег, у владолюбстві не ягнятко,
на каганат простяг правиці длань
й хозарам повелів - ще у зачатку
довіку позабуть про руську дань.
Гартований в походах бойових,
на брамі Цареграда щит воздвиг⁵…
Ти гордо знамено побід несла,
змагаючи за честь впродовж віків,
і переможний дух твій не зотлів,
й звитяги славні… Їм нема числа.


7.
Й звитяги славні… Їм нема числа.
Давала раду ти із ворогами.
Коли ж на княжий трон жона зійшла –
прославилась у світі ще й жінками.
Княгиня Ольга. Грішна і свята.
Було - жорстока в помсті до нестями⁶…
З любов’ю в серце прийняла Христа,
у мудрості рівнялася з мужами.
Жона-окраса княжої доби -
прави́ло історичної гарби,
у сонмі праведних завірила печатку…
Не битим шляхом твій котився віз:
зривавсь у прірву, пнувся на узвіз.
Упавши, не показувала п’яток.

8.
Упавши, не показувала п’яток ,
шматована, плюндрована не раз.
Упертості тобі стачало, матко,
являтись знов, і полиск твій не гас.
А літописні пера, для порядку,
великокняжі імена для нас:
Великий, Мудрий, Мономах–на згадку
у невблаганний вкарбували час.
Та не легка історії хода –
і ятагани висталить Орда,
укриє попіл безмір городíв.
І на століття іго татарви
уярмить в сіті стріл і тятиви
крамольний дух нескорених голів.

9.
Крамольний дух нескорених голів,
укоськаний, здавалось, на віки,
ніколи не скорявся. Поготів -
запрагнув королівської руки:
у ній він перемоги знак узрів.
Данилові⁷ не зрадили зірки
(вони – зірки – шанують королів):
схилив коліно темник Куремса⁸,
і переможна линула яса
у стольний Холм і княжий город Львів.
І русичів ставав за валом вал,
і помсти справедливої запал
румовищем спадав на ворогів.

10.
Румовищем спадав на ворогів
той волелюбний, одчайдушний клич
відважних воїв. Слава прабатьків
із мужніх променилася облич.
Як боронили землі литвинів⁹
і власні - українські споконвіч,
на вольну широчінь твоїх степів
вже чатувала Посполита Річ.
Ти проти ляха стала без принуки,
а не дрімала, смирно склавши руки,
і не мовчала: «Мòя хата скраю…».
Під бойову збирала корогву,
і за гетьманську бралась булаву,
а в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»

11.
А в герць ішла із гаслом: «Я змагаю!..»
І розпинала ворога на п’яльцях
своїх звитяг. А хто не пам’ятає
і Жовтих Вод, і Корсуня й Пилявців?..
А далі що, Царице Всеблагая?! -
З Москвою ти зійшлась у п’янім танці
(історія ж помилки не прощає
й для виправлень не залишає шансів).
Та, руку простягнувши москалю
й підступному довірившись царю,
на волю сподівалася дарма:
ще не обсох угоди атрамент,
як вольності твої скував ущент
їдкий сопух новітнього ярма.

12.
Їдкий сопух новітнього ярма
тебе на триста літ заполонив:
невже ж то від московського клейма
незгойний слід до скону? Без вини?
Надії на спасіння вже нема?..
Та просвітління кануло згори:
імперська розвалилася тюрма -
усе, по волі Божій, до пори…
Здавалося, навіки відтепер
зріднилися під стягом УНР
Схід, Південь, Північ і Галичина,
і «свободо́ньки сонічко» 10 зійшло.
Та ба… Потвора з молотом й серпом
набридливо вповзає, як чума…

13.
Набридливо вповзає, як чума,
тебе у «братні» загріба обійми.
Ось воля... з-під партійного керма.
І доля – та, що не об’їдеш кіньми…
Голодомори і колгоспний «рай»,
НКВД, ГУЛАГівські катівні…
Живого місця на тобі нема!
О Господи! Чи встанемо з колін ми?!
А орди «старшобратніх» зайд-заброд,
перетворили націю у зброд,
господарем вляглись у ріднім краю...
А смертоносний зблиск зорі Полин…
Між Сходом-Заходом убитий клин…
О, засвітися мудрістю, благаю!

14.
О, засвітися мудрістю, благаю!
Бо ж можеш… Пригадай лише Майдан!..
Не дай посадовить себе на палю,
а чи до скронь приставити наган.
Тебе поміж собою розпинають
Манкурт_слуга_народу і пахан .
Ти ж корчишся в лещатах чвар: «Конаю!»,
щотретій бо зі слуг твоїх – гетьма́н.
Ще від начал життєпису – в борні,
чи не пора вже знищити на пні
і згадку про двоглавого орла?!
Устань, Вкраїно! Наче моноліт!
Як нація! Хай усвідомить світ -
у правіки сягаєш неспроста!

Серпень 2013

То колообіг
а чи то
теорія
всесвітнього комфорту?
У землю покладемо
тіло смертне.
І лиш у небо – йти душі,
щоби над містом
лилися дощі,
нестримні,
наче кров
з аорти.

...і не ходіть
по цій траві
узутими -
небо
тримає
вона.

Не розтопчіть
душу
чиюсь
загублену -
росою
її
вина...

2. Нерукотворний образ

Тут що не рік – історія нова,
Її вам залюбки розкаже кожен.
У Джублику трапляються дива,
В які повірить навіть і безбожник.

…Стояв біля ікони чоловік.
В осінній вечір скоро сутеніє.
Хто знає, що в сердеги в голові,
В душі було – розкаяння, надія?
І враз, мов біснуватий, закричав:
Брутальна лайка, докори, прокляття.
Ніхто в монастирі іще не спав,
Тож бачили, як з люттю і завзяттям

Схопив той чоловік до рук свічник,
Щосили по іконі раз ударив
І в темряві вечірній хутко зник,
Мов утекти надіявся від кари.

Пробите полотно, уламки скла –
Побачили, що скоїв біснуватий
І майстру до сусіднього села
Той образ відвезли реставрувати.

Невдовзі помічати майстер став,
Як на однім з уламків скла ікони
Щодень все більше й більше проступав
Плямистий слід – коричневе, червоне…

Ні стерти, а ні змити тих слідів
З поверхні скла нікому не вдалося.
Спочатку ледь помітні і бліді,
А згодом чітко – очі, ніс, волосся.

Не на поверхні – у самому склі
Нерукотворний образ проявився.
Ходили пересуди спершу злі,
Та вірив кожен, хто на те дивився.

Не все в житті так просто, як в кіно,
Та все можливо з вірою у Бога.
Вдалося відновити полотно,
І скло нове поставили на нього.

Так само при каплиці на стіні,
Де хтось хотів розбити спересердя,
У саму душу дивиться мені
Ласкавий докір – Боже Милосердя.

І Джублику, й ікони визнання
Приходило поволі, не відразу.
А люди йшли молитися щодня.
Відтоді вже пройшло немало часу…

(буде продовження)

1. Об'явлення.

Такої життєдайної води
В навколишній місцевості немає.
Звичайне джерело, а диво з див -
Нап'єшся, і душа мов оживає.

Навколо тихо-тихо. Спів пташок,
Шепоче листя потайки про вічне,
І хто б сюди по воду не прийшов –
Помолиться, тепер це справа звична.

Ще тільки одинадцять літ пройшло
З тих пір, як біля тихого потоку
Молилося уперше все село
І з інших сіл підходили потроху.

… В серпневий день дві дівчинки малі
Прибігли до джерельця по водицю,
Упали на коліна до землі
У пляшечки набрати і напиться.

Урочище далеко від села,
Не часто хто зверта сюди зі шляху.
Коли до діток пані підійшла,
Обидві спершу зойкнули від страху.

Поглянули – спокійно стало вмить:
Ласкавий погляд, сяєво на Нею,
І наче не ступає, а летить
На хмарці понад самою землею.

Перехрестились діти, а Вона
Так само – їх, себе перехрестила,
Не привид і не схоже, що земна.
У Джублику молитися просила.

Ще буде світла зустріч не одна,
Аж поки всяк повірити їм зможе,
І піде світом добра новина:
У Джублику явилась Матір Божа.

(буде продовження)

Присвячую УПА

Давним-давно пророчиця Михальда
проживала
і у своїх пророцтвах таке нам сповіщала:
що прийде царство Сатани,
країни завоює,
і заборонить віру в Бога,
і храми всі сплюндрує.

І ще додала, що народ
не буде з цим миритись,
повстане військо дуже грізне -
за волю й правду битись.

“Підземним військом”, —
так вона цю армію назвала,
яка народ весь захистить
від сатани навали.

Ніхто з людей не відгадав,
що це за військо буде?
Як воно вийде із землі,
які ж то будуть люди?

Коли ж з'явились криївки
в лісах, горах, долинах,
то відповідь на цю загадку
дала нам Україна.

Народні месники з УПА,
що в криївках ховались,
Сміливо вийшли з-під землі
до помсти й бою рвались.

О, славна армія УПА,
Могутня в тебе сила!
Від голоду, знущань Ти нас,
достойно захистила!

Повстанська Армія в боях
боролась до загину:
за віру, волю, за народ
моєї України!

"Сибірські тундри, Казахстан,
Соловки й підвали,
табОри, дрОти, холод, жах —
нам сили не зламали”.

У боротьбі упівці наші
великий успіх мали;
тож недарма і закородоном
їх тактику признали.

А криївки, з яких упівці
на бій ішли кривавий,
у всіх державах на землі —
легендою повстали!

Роман Шухевич, Євшан-Емма,
і Тихоліс, і Лютий —
ніхто із цих героїв славних
народом не забутий!

Пирятин наш — це перемога
над ворогом проклятим,
який всю землю України,
хотів в неволю взяти.

Більш як двадцять років тому,
ми незалежні стали.
Вічна слава Україні
і героям — слава!

Тішуся з того, що відгадала загадку Михальди про “підземне військо”.

Кожушко Катерина Григорівна — вчитель англійської мови, відмінник народної освіти, ветеран праці.

17 серпня 2013

Пишімо! Геть нудьгу та лінь!
Кладімо гулькам край - вже годі!
Хай досвід наш стає в нагоді
ще не одному з поколінь!

2013

2012

РОЗКИДАВ ВОЛОССЯ СИВЕ
ПОЛЕМ ВДОСВІТА ТУМАН.
СІРИМ МАРЕВОМ ВІН ЛИНЕ,
ОБІЙМА ДЕРЕВНИЙ СТАН.

РОЗМИВА КОРДОН РЕАЛІЙ.
НЕ ВПІЗНАТИ ЗВИЧНИХ МІСЦЬ.
В СИВИНІ ШУРХОЧЕ ГРАВІЙ,
НЕ РОЗГЛЕДИШ РІДНИХ ЛИЦЬ.

В ДИВНУ КАЗКУ ПОРИНАЄШ.
ЛІС СТАЄ НЕМОВ СЛІПИМ.
В ТИШІ ЗВУКІВ ДОСЛУХАЄШ.
В ТАКТ ДИХАННЯ ЗВОДИШ З НИМ.

МЛІЄ ЛІТО БЕЗТУРБОТНЄ.
ЗАБУВАЄШ ТЯЖКІСТЬ СНІВ.
ЄХО СПОКОЮ САМОТНЄ
ПОЗБАВЛЯ ВІД КАЙДАНІВ.

МОХОМ ТЕПЛИМ ТА ПУХКИМ
БОСІ НОГИ ЙДУТЬ СМІЛИВО.
ТИХЕ, ЛАГІДНЕ, П'ЯНКЕ
ШЕПОЧЕ ВІТЕР ТОБІ СЛОВО.

РОЗЧИНЯЄШСЯ В ТУМАНІ,
ЕФІРНИМ МАРЕВОМ ЗЛИВАЄШСЯ В ПІТЬМІ.
НІ СПОГАДІВ, НІ СМУТКІВ,НІ ПЕЧАЛІ.
СВІТАНКУ МАГІЯ ЧАРУЄ УВІ СНІ.

Каштановий десант,
колючі парашути –
із верховіть
летять
упевненим
маршрутом,
під ноги нам
кидаються охоче
...а ти збагнула?
В неба –
карі очі!
На тебе
дивляться
з асфальту –
небеса!

В пошані нині псевдогероїзм,
Подоба квола на життя й людину.
Дай Бог не загубити оптимізм,
Не обернути Україну на руїну.

Бо задля чого проливали кров,
Раз не навчилися по вірі жити?
Та материнську ту святу любов
Не дай нам Боже знову осквернити.

У кожного він свій - по силі - хрест.
А нарікати звиклося від ліні.
Та хай там що, а ми йдемо вперед -
З Днем незалежності! І слава Україні!

08.2013

Ніде подіти Правди їдкої,
кожен союзник брехні громіздкої.
Сьогодні ти пан,
бо є чим поживитись,
А завтра "жупан",
бо вже треба коритись.
Людина істота тепер всемогуща,
вона тепер завжди й в усьому тямуща,
Кому, як не їй розбивати "тортури",
навіщо ж себе у неволю тягнули?!
Я бачу, що треба вже їй вибирати:
прибуток чи Правду наразі збирати?
Кого захищати, панів чи людей,
нема вже різниці між ними. Курей!


15.08.2013р.

Я бачила – єпітрахіль туману
покладено на голову цієї
гори сумної, тихої, високої.
І сповідається вона – про біль,
і про дорогу,
що лежить
у серці
шрамом,
зривається
буремними
потоками
до ніг
терпіння
смерекового,
прадавнього...

Над скаламученим
Черемошем
молитву
шепочуть
побілілі
береги...

У небі –
сил високовольтних битва,
у небі –
навіть неба вже не видко.
Та бачиш -
в блискавицях -
віра кріпне!
Небесний громе, ще поговори!
І підіймається,
крізь каламутне світло
високий дух
горою
догори!

Серпнево-вереснева карамель –
ясний бурштин, сльоза закам’яніла...

На цій межі Господь створив готель
для мрій сміливих, втілень неумілих.

На цій межі спочинуть камінці,
які так муляли тобі в дорозі ногу.

На цій межі в розтиснутій руці -
побачиш "сонечко",
немов
дарунок
Бога!

Я тепер – Криворівня.
Цьому небу я рівна,
і воді оцій рівна,
і високій землі.

Що покривлено боком,
що пішло хибним кроком,
і покручені болем
мої думи гіркі -
все -
Черемошом сплине.
Нині я в ньому лину,
повна срібла і неба
дзвінкої ріки!

А гори залишилися в горах.
Зрівнявся простір
вже коло Франківська.
Втомилось небо,
як обвислий стяг
у довгих битвах
змученого війська.

Веземо спогади –
високу тишу гір,
прозоре піднебесся
Криворівні,
де серцю прояснило слух і зір,
де я своєму щастю стала рівна.

Хоч гори залишилися в горах,
спускаємось у будні,
як на землю,
ми – інші!
Кожен з нас – маленький птах,
що був у небі зовсім недаремно.

Така тут церква затишна і тепла,
неначе камінь серед Черемошу,
що увібрав тепло
серпневе, щире,
і височіє посеред води,
як острівець правдивої любові
серед житейських
неспокійних вирів.
... тут прозріває серце
і тут стає живим!

І починаєш Господа любити
нарешті -
в цьому світі
і в собі...

Серпень літу тепло завдає.
Чути в небі птахів голосіння.
Свій до свого іде по своє,
Час збирати і хліб, і каміння.
І збагнути нарешті пора:
Вітер ломить самотні стеблини.
Тільки єдність усіх пригорта
Під широке крило України.
Ми - народ, що в борні охрестивсь,
Щоб воскресла і мова, і пісня.
Тут Шевченка "Кобзар" народивсь,
Лесі "Мавка" тут ходить по лісу.
В край мій линуть птахи навесні,
Подолавши кордони й негоди.
Кличе їх таїна рідних гнізд,
Поклик серця і поклик природи.
Так і люди - повернуться все ж...
Бо душі не зігріє чужина.
Лиш любов, без кордонів і меж,
А найбільша любов - Україна!

08.2013

Залишок літа -
тиха молитва,
церква, спустіла
опісля відправи.
Втіхою серця,
дотиком світла -
залишок літа
в небесному храмі!

Чомусь усі з мандатами
є, як один, мордатими,
а ті, хто свій на паті -
лупаті та дупаті.

2013

Французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв)
нечасто били баглаї,
частіше били холуїв.
А били холуїв Луї,
щоб ті не били баглаї.
Тож холуї у тих Луїв
були найкращі з холуїв.

Варіант-тріолет:

Французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв)
нечасто били баглаї.
Французькі королі Луї
нечасто били баглаї,
бо часто били холуїв
французькі королі Луї
(принаймні декотрі з Луїв).

2013

У ясних ясенах джерело
Через трави заплутаних снів
У реальність мою притекло,
Засиніло – я заяснів.

О жадане моє джерело,
Де ти досі було, як жило
В неживому – без мене – краю,
Чим ти множило силу свою?

І жадане моє джерело
По–джерельному відповіло:
Я поїло усіх, а пило
Те, що з ока твого натекло.

Осідлаю своє джерело,
Дзвінко-срібним дощем підкую,
Та й поїдемо в рідне село –
Рай земний в гайовому краю.


2000

Пощерблена плита –
Каррарський білий мармур:
«Тут спочива…
…в сімнадцять юних літ…»
Та кілька лип,
Яким по триста з лишком,
Та наречена вічна за ставком –
Квітуча груша-дичка.
Ні стежини
В густій траві,
Ні пошепту в кущах,
Ні ямки від копитця,
Щоб напитись
Роси нічної…
Все пощезло десь
В минулому,
Розвіялось за вітром,
Припорошилось пилом, заросло
Травою забуття…
І хто ж повірить,
Що я тут народився,
Що до мене
Жили тут покоління й покоління
Еліти української?
Козацько-
Дворянське тут гніздо було
(Каррарський
Цнотливо-білий мармур
тому свідок –
Єдине, що лишилось до сьогодні
Від роду і родини Крамаренків).
Бували тут –
А звісно, що бували! –
Забуті нами земляки славетні:
Невтомний Булатович,
Мандрівник,
Дослідник ефіопський і суданський;
Малевич Казимир –
Маляр всесвітній
І «Чорного квадрата»
автор звісний;
Сашко Кандиба,
Той, що став Олесем,
Наслухував тут диво-солов’їв
Проїздом у дідівську Верхосулку…
В якім раю
Пройшло моє дитинство
Пекельне! – В крамаренківській оазі
Комуну влаштували,
А по тому
Артіль тут «процвітала»
людоморна
На трудоднях і на страхоночах.
Вже по війні,
Вже при мені
Зникали
Будівлі унікальні,
Кращі люди,
Дворянські поховання,
Диво-клумби,
Дерева-патріархи,
Й разом з ними
На лісовому цвинтарі хрести;
На могилках
(В одній – моя матуся)
Корови паслись,
Трактори гуляли,
Соляркою обпалені берези
Всихали, трухлявіли
й розсипались;
Мілів ставок,
Джерела помирали,
Алеї бур’яніли і стежки –
Життя втікало,
І втекло, й пощезло…
Невже отут я, люди, народивсь?!

В останній мій приїзд
(Мабуть, останній)
Цвіла черемха в дикім лісопарку,
Буяв барвінок…
Я шукав могилу
І не знайшов нічого в бур’яні.
Посидів на траві,
сковтнувши сльози,
Разом із димом
київської «Прими»,
Погомонів із матір’ю безмовно –
То був мій найсумніший монолог!
Знущалися над пам’яттю зозулі,
І дятел вибивав свою морзянку,
Гуділи бджоли тихо… ще тихіше…
Нечутно майже… Глухнула душа.
В очах тьмяніло.
В горлі щось давило.
Пекло під серцем.
Ледвечко підвівся
І вслід за мовчазним велосипедом
Сновидою побрів до путівця.


1998

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе, легендарне,
Мов купина, неопалиме й гарне,
Таке інтимне й разом вселюдське…

Спасибі, літо, за твої дари
Безцінні, а по суті безкоштовні,
За чари безкорисливо-жертовні,
Що зцілюють від чорної жури…
Я в полинах твоїх і чебрецях
З метеликами вкупі і джмелями
Порозкошую ще. Хай розкіш ця
Подовше у природі погуляє!

У повні місяць. Зорі в тій порі,
Коли в садах надії визрівають
І яблуні в передчутті зорі
Свої плоди з-під листя виставляють
До сходу… Переливчаста роса
Висвітлює в півтемряві стежину.
Розвидниться ось-ось. А за хвилину –
Дощем промінь проллються небеса.



2003

В. Івасюку
Як сильно Ти умів
любити Україну!
Свою любов проніс
в піснях через життя.
Лунаючи крізь час,
вони нестримно линуть,
і український дух
не знає забуття.
Ти стільки ще не встиг
сказати і збагнути,
та полум’я Твоє
запалює серця.
Хай голосом Твоїм
звучить „Червона рута”,
і водограй душі
не знає в ній кінця.

Горіла свічка на вікні
забутим, невимовним горем.
І пильно очі мовчазні
вдивлялися з голодомору

в цей ситий, незворушний світ,
що не сповідує покути
і протягом десятків літ
спромігся сам себе забути.

У погляді спинився час,
і осінь тужно голосила.
А доля пантрувала нас,
і свічка на вікні горіла…

Хоч прожити їй випало мало,
Але гартом тверда, мов скала.
Свою силу всю в слово поклала,
І та сила велика була.

Тим, хто ще на шкільній сидить лаві,
Хай взірцем вона буде в житті:
Не кохалась у розкоші й славі,
А служила великій меті.




1994 - 2013

- Лесю, Лесенько, Лесуню, –
батько доні промовляв.
І раділа би красуня,
якби Бог здоров’я дав…

Так палко, і тепло, і чисто
горіла стражденна свіча,
та днів хворобливих намиста
торкнулося лезо меча.
Торкнулося й темрява тиші
розлилася смутком у світ.
Заплакали янголи висі
і плачуть уже сотню літ.
Не Леся – душа України,
бездонна квітуча незла,
цієї серпневої днини
до Бога на сповідь пішла.
У лірі кохалася Мавка –
живої краси оберіг,
духовності нашої планка,
щоб кожен тягнутися міг.
Натруджена вічність мовчала,
ховаючи пісню між зір,
а пісня ще вище злітала
і падала в зоряний клір.
Безсмертя народжене словом
і ним же укриті роки:
ті перші, під батьківським кровом,
і ті, що зросли у віки.

01.08.2013р.

Жаліслива тягуча пісня
з призабутого повоєння
розбудила мене під вечір...

Дітлашня на майданчику гралася,
колисалась - люлі - на гойдалці,
будувала своє майбутнє
на піску золотім, на сонячнім.

Ціла зграйка бабусь підтоптаних,
безтілесних без перебільшення
за минуле своє хапалася -
за тоненьку соломинку пісні...

...Вижива мій народ помалечку!


2007

Від рабства на волю
До Дикого поля,
Шукаючи долю,
Ішли в козаки
Зацьковані люди
В надії, що буде
Свободу здобуто
На вічні віки.

Крізь тяжкі негоди,
Великі пригоди
Вони йшли в походи
Все далі на схід,
Й на річці Лугані,
До того незнаній
У роки прадавні
Став Кам’яний Брід.

Це ж я не зненацька
Про землю луганську –
Вкраїнську, козацьку! –
Розмову повів,
Бо нарід могутній
Про час незабутній
Нам пам’ять в майбутнє
Нести заповів.



1995

На тлумнім роздоріжжі
Вселюдському,
В громовищі всесвітньої
Грози
Ридає жінка:
Сіль її сльози
Сьогодні не потрібна вже нікому!


1999

Ремонтую потроху своє відпрацьоване тіло,
Бо нема запасного, а це вже не личить поету
З молодою душею. Та деякі штучні деталі,
Як, наприклад, протези зубні, не годяться для того,
Щоб кусати і рвати обридлих моїх опонентів,
А тим паче жувати заслужену чесну шкуринку.
Добре вже, що хоч штучний кришталик одразу прижився
В оці лівому – він розрізня, хто мій друг, а хто недруг,
Відміча кольори і відтінки, і жде не діждеться,
Коли в правому оці відбудуться якісні зміни,
І я поглядом зможу обняти не лише дружину,
А й довколишній світ з Україною в центрі Європи.
Ремонтуюсь до жнив, незалежний тримаючи тризуб
В суверенній руці, – заміняє і серп він, і молот
Хліборобу з часів золотого трипільського поля.
Помолодшав, здається, на кілька епох проминулих,
Тож згоджуся, напевне, небесно-пшеничній державі
І не стану для неї обридлим жуком-короїдом.


2008

Гостинний краю,Черемоша й Прута
Співаю і радію,бо Ти моя земля.
Дзвінка,співуча мова солов"я,
Вона теж твоя і вона моя.
Українко! Вдивися щирими очима
Бо в нас за плечима,
Багаж історії стоїть
Яким ніколи не згоріть,
Крізь полум"я тисячоліть.
Вони живуть,протягши руки
Крізь всі шалені бурі й муки.
Стражданням дихала "Руїна",
Але з-під неї встала Україна!
Шляхами битими прийшли ми до свободи,
Озовися,козацький мій народе,
Бо вже дніпровські води
На хвилях бавлять образ твій!
(03.07.2012)

із краю-в-край земля раїнами укрита
звита
барвінком й споришами люля
привілля де блакиті вись краплинна
в незабудках
— не забудь мене... не забудь мене...
я твій Рай з лугів правотчих
я духу прадідівські очі...
шепочуть
вітри волинкою в промінні раннім
рахманні
зажаданні
перевеслять
думи жайвора з житами
попід тинами
люляють мальви...
з келиха любави
у винні вечори жагу вливають в маки
чар-овид смеркне...

левади цвіркотять таїння зорям
на дозорі
місяць кружіль впотайки пряде...
бліде проміння впліта в рожевизну жердель
сова рай-соння смиренно стереже

і вже
розчулена, розмачена Зоря вії підіймає —
світає
віє соло з гам кохання соловейко
п’янко...
щемко...

мрійко
сповиває солодава мла

лукава вилискує поміж лататтям Растивиця
не спиться
........не спиться
...............не спиться
ремінця Ладонька сплітає
із краю-в-край де Рай люляє Світовид
на вірвечках райдуги
і роси з нього падають у Рось
тут Русь п’є води
і врода розквітає ружами

примружені світання
в хмарі вливають чари
і Вітер чало-чвалий
се розбризгує у жито
зігріті
тумани ловлять літо

вихлювато
жар
чар-цвітом із Стожар
падає у руту
не збагнути
не забути
як світляки світліють в росах терпких
і в лугах
на щастя
моляться лелеки

іздалеку сни солодять медограй
і кроплять Рай
із краю-в-край
із краю-в-край

Ти кажеш, нащо здався той майдан?
Чого туди іти, стояти марно?
Що це не змінить справ державних стан,
А влада й далі крастиме безкарно?

Зневірений, байдужий, просто раб,
Яку ти дітям спадщину залишиш?
Нехай і їх принижує сатрап?
Нехай і їхню волю заколише?

Лиш хворих на тяжкий синдром хохла
Утримає у стінах крайня хата,
Коли добро повстало проти зла
І буде до останнього стояти.


Ховайся, наче страус у піску,
Молися, щоб тебе не зачепили,
Виси, як і висів, на волоску,
Якщо на вчинок не знаходиш сили.

Або іще й полай, покритикуй
Людей, які за правду піднялися,
Тим виправдай себе і замаскуй
Свій страх і дітям в очі подивися.

А краще скинь байдужість як обман,
Її розв'язка всім давно відома,
І вийди, українцю, на майдан,
А ви, хохли, сидіть і далі вдома!

20.07.2013, відредаговано у грудні 2013

Подивіться, матусі, це ваші сини,
Ви пишаєтесь ними, напевно?
Бо державу свою захищають вони
І порядок відстоюють кревно?

Схаменіться, матусі, це ж ваші сини, -
Мов із пульта керовані зомбі
Кукловодів-начальників словом одним,
В лялько-роботів чинній подобі.

Хай стоять матері, що втрачали дітей,
(В тебе ж, покидьку, теж є матуся),
Він зіб'є їх із ніг, із майдану змете,
Й хоч би мускул на пиці здригнувся.

Чути заклик людей: "Хлопче, форму зніми
І врятуй свою грішную душу!"
Та не дійде до зомбі - глухий і німий,
Без команди і з місця не зрушить.

Але ж ти - його мати, дружина, дочка, -
Ти людина жива, а не робот!
Зупини його зараз, біди не чекай,
Бо за гроші, які він заробить,

Принесе тобі хліба зі смаком крові
І сльозами окроплені квіти,
А спокутувать будуть, аж поки живі,
Батька "славу" невиннії діти...


Фотоальбом з Майдану 18-19 липня 2013 р.

Одинадцятий день, кілометрів сот п'ять...
Економили сили останні,
Йшли до тебе, народе, підтримки шукать,
А тебе не було на майдані...

В неї вбили дочку, а у нього - аж двох,
Крик душі в риторичнім питанні:
Чи убивцю в погонах каратиме Бог?
Та не густо людей на майдані...

Чи в державі, де "слуги" на пана плюють,
Не такі вже ми всі й безталанні?
Задоволений станом речей ти, мабуть,
Раз тебе не було на майдані?...

Тим, хто пішки прийшов, Україна болить,
Що закута в безправ'я кайдани,
А столиця спокійно вечеряє, спить,
Бо немає її на майдані...

Хтось пускає із верху команду: "Ату!"
І солдатики мчать олов'яні,
Щоб чисельністю знищить шляхетну мету,
Бо тебе не було на майдані...

… пройдусь по Кучерівці,
Де від падолисту все рябе.
Лагідно погладжу по голівці
Всесвітом забутого себе:
"Будуть з тебе люди, не журися, –
Сам собі довірливо збрешу, –
Тільки ж зайченям не загубися
В нетрях лопухів і споришу!".
Заховалась, бачу, за ворота
Вже не наша хата,
Вже не та,
Де свята бабусина скорбота
Няньчила малі мої літа.
Хай живуть чужі та незнайомі
Без гріха тяжкого на душі –
Зляканому зайчику-сіромі
Нічого робити в спориші!
Кроку не притишую…
На плівці –
Чи сльоза, чи крапля дощова…
В рідному селі, на Кучерівці,
Всоте вже сивіє голова.


1995

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…


2013

Весна українська зів’яла й пригасла,
спалилась дощенту від літньої спеки…
Мороз прихопив помаранчеві гасла,
й дочасно у вирій зібрались лелеки –
без галасу, тихо… На обрії ж лихо
осінньо-зимове погрожує квітам
останнім, печальним… зачаєно-тихо
душа попрощалася з літом і світом…
Не треба будити – нехай засинає,
нехай переходить свої рубікони,
у вимірах інших, за іншим Сінаєм
шукає, зневірена, інші ікони.


2006

Среди поляков, русских, греков
Есть та прекрасная страна,
Что всех дороже нам навеки,
Людьми свободными полна.

Так долго нас всех угнетали,
Так много наших пережгли..
Всех патриотов засылали
В Сибирь, подальше, как могли..

Но мы боролись, не сдавались
К родной земле тянулись мы,
И хоть над нами издевались
"Мы не попрятались в кусты"..

Вкраина очень нам важна,
Ведь так непросто нам досталась,
Мы знаем как это "война",
И за еду как насмерть дрались..

Давай ценить Ее сегодня,
Такой свободной и живой!
Приодолей ты все негоды,
Ты не один, мы все с тобой!

С тобою я и Украина,
С тобой традиции, народ..
Любить страну давай едино!
Достигнем новых мы высот!

нам рости і рости із мізерії в зоряне більше
із римованих слів та із ниці буденних думок
із вдоволено-ситих напудрених жалістю віршів
до тих щирих вершин де відлунює вічності крок

де життя – боротьба і не правий повік переможець
на біду і на зло надруковано стільки грошей
що втомився дохід рахувати в калитку торговець
і бракує журби на розвіяних лихом людей

хтось бідує в нужді а комусь усе мало і мало
захлинається статком порожніх від істин чеснот
бездоріжжя душі як воно уже глумом дістало
тих терплячих рабів що заховані в слово народ

нам рости і рости тільки в хащах лукавого слова
неубита мара – сподівання на добрих царів
то засіяна в ніч віковічної мрії полова
а зерно перемог розікрала безкарність псарів

страх торкає серця і стискає гармонію правди
до амебних клітин до простого як зло ремесла –
жити в хаті своїй хай товчуться палацами зайди
хай горить все навкруг і згоряє до чорного тла

є герої-борці і є просто німа середина
як загал глядачів на хижацькі здобутки змагань
не рулетки зеро а відрізана в кров пуповина
що єднає життя у безсмертя земних сподівань

нам рости і рости знемагаючи в труднощах росту
нам би справжній талан не обскубану птаху надій
та смиряти гріхи не чекаючи Божого посту
бути просто людьми а не кметами царських повій

12.07.2013 р.

У пам'яті людській є імена,
Чиї карби у часі не тьмяніють:
Нехай Івана з нами вже нема,
Його вірші від того не міліють.

Із відео, із спогадів і книг
Зринає голос тепло і душевно,
Насамперед до рідних і до тих,
Хто правду зберігає в серці ревно.

Любив цей світ, далеко не святий,
І так писав, неначе словом дихав.
Душею щирий, духом молодий,
Він до єднання Україну кликав.

Земну печаль оманливих років
І світлу втіху праведної днини
Вливав пером у ручаї віршів,
І ті впадали в океан людини.

Безмірно вірив, що лихе мине
І каменем наріжним ще постане
Не блуд грошей, а чисте низове,
Де Божий дар – життя багатогранне.

Народний дух майбутніх поколінь
Поета Низового не забуде,
Бо не міняв високе він на тлінь
І завжди знав, що «… як напишеш, так уже і буде».

Путні вітри поженуть нас до Глухова
через путивльські фортечні вали...
Слухай, зозуле з мобільної слухавки,
вовче виття з ковили!

Не здоженуть нас ганебно-безславні –
ось уже Ворскла, і Псло, і Сула...
Що ж бо ми скажемо Ярославні,
гейби щаслива була?!

Ігор, позбувшись полонного іга,
десь партизанить в гірких полинах,
баба-яга в його радницях біга,
пестить ночами жона кам’яна...

Глухо копитить дорога на Глухів
по Білопіллю і по Ворожбі –
масу пліток неспростовних і "слухів"
ми веземо, Ярославно, тобі.

Ми ж бо не винні, що в княжих столицях
п’яні князі зворохобили Русь,
а на Печерську собаки і гицелі
кості гризуть –
чути здалеку: хрусь!

2006

Від часу померанчевих подій
Закралася зневіра у народі...
Моя подвійна шана тій ході,
Що хоче від усіх сказати: ГОДІ!!!

Щоденно у терпіння - знову цвях!
Ви - слуги, не погоничі худоби!
А ваші повноважні на місцях
Втрачають риси л́Юдської подоби.

За іграшку для них життя чиєсь.
Терпіння крапля вилита остання.
Встає, аби сказати, люд увесь,
Що ми - таки народ, не бидло в стайні.

До Києва дорога пролягла
Глашатаїв людської непокори.
Від кожного і міста, і села
Хай крапельки вливаються у море.

Нехай через ліси, поля, степи
Щодня течуть нові до моря ріки.
Останній шанс, народе, не проспи,
Бо бидлом і залишишся навіки!

Всеукраїнська хода

І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Він і не кинеться у вічі,
Коли дивитися з дороги…
З далеких днів середньовіччя
Ховає спогади й тривоги.

У Львова напрямку направо –
Стоїть палац, чи то фортеця...
Для замку привид – звична справа,
Отож якщо вам доведеться
У цій місцевості бувати
Мандрівником чи, може, гостем,
Ночами, біла, наче вата,
Блукає тут жіноча постать,
Така самотня та похмура…
Дізнатись можна із архіву,
Як реставратори у мурах
Зустріли знахідку жахливу –
Кістки жіночого скелета.
Була похована живою,
Середньовічна то прикмета –
Щоб мур устояв проти воєн.

А може, то славетна пані
Гуляє тут, неначе вдома,
Її історія кохання
У цих краях усім відома…
Ракоці граф колись дружині
Зробив розкішний подарунок:
Газдинею Ілона Зріні
Ввійшла у замок. Тут на струнах
Бриніла музика хорватська.
А як графиня овдовіла,
До неї сватались багацько –
Була розумна, статна, мила.
Тут, у Сент-Міклоші , у замку
Вона зустріла вперше Імре.
Відразу – серце на уламки!
Хоч у палаці, хоч у прірві –
Їм разом бути! Що за неї
На півтора десятка років
Молодший Текелі – пустеє!
О, скільки тут щасливих кроків,
Ласкавих слів, ночей нестримних
Пережила вона з коханим…
Жорстка опала, втрата рідних.
І графським титулом, і станом,
Всіма багатими скарбами
За те кохання заплатила.
У монастир дітей забрали,
Її ж і це не зупинило.


Побрались Імре та Ілона,
Після весілля він – за грати,
А їй – Паланку оборону
Багато місяців тримати.
Він – у Туреччині в засланні,
Вона – з осади до полону.
На чужині роки останні
З’єднали Імре та Ілону.


І замку стіни непростої
Зазнали долі. Руйнували
Роки, солдати на постої,
Облоги, війни та навали.
Але вони стоять і досі.
А, може, справдилось повір’я…
Ночами ходить і голосить
Примара в білому подвір’ям.
Ніхто не знає, що за жінка
І чи перекази казкові –
Архіву спалена сторінка,
Чи ода вірності й любові…

2013 р.

гаплик

Не розсипайте бісер слів
Перед усміхненими щиро
Данайцями!
Нехай із миром,
Насолодившись щедрим пиром,
Сідлають знов своїх ослів
І жар захмелених голів
Везуть додому, наче вирок
Вже остаточний.
А дари -
На вогнище!
Вони ж бо варті
Згоріти в очищальній ватрі,
А попіл - попіл на вітри,
На швидкойдучі крутохвилі,
На кості ворога в могилі,
На груди висхлі та безсилі
Сусідки - "старшої сестри"!
Не розсипайте бісер сліз -
То ж найкоштовніші перлини,
Не пригортайте жар калини
До обезкровлених беріз,
Проливши гіркоту кровини
На історичний білий зріз!


2000

не всі хохли - гречкосії.

2013

З Парижу, з руїн Вандому,
Зі схилів стрімких Бескид
Вертаюсь тепер додому,
Й колеса гримлять: „На схід!”.

Туди, де всю власть – комуні,
Де править усім – совіт.
Але долина відлуння
Зі схилів стрімких Бескид:

„Не спіть, а чувайте, дійте,
Гартуйтеся, козаки –
Степів запорозьких діти, –
Щоб слава жила віки,

Щоб наша земля розквітла,
І прапор замаяв наш!”...
Хай жовто-блакитне світло
Осяє Донецький кряж.


2005