Не знайдеш в світі жодної поеми,
Яка могла б із деревом зрівнятись,

Що до грудей квітучої землі,
Голодними устами припадає,

Що цілий день вдивляється у Бога,
В молитві тягне руки листяні,

Хова гніздо вільшанок у рясній,
Розлогій кроні, ніби у волоссі.

Воно прийма на груди білий сніг,
На самоті бесідує з дощами.

Хоч телепні, як я, складають вірші—
Лиш Бог уміє дерево створити.

2015

Переклад

«Це неможливо!» – мовила Причина.
«І нерозсудно!» – стверджувало Вміння.
«До того ж марно» – Гордість заявила.
«Та все ж ти спробуй!» – шепотіла Мрія.

Сиквел

«Все буде як завжди», – рекла́ Буденність.
«Все буде клас!» – Передчуття брехало.
«А мо’ не треба?» – радить Обережність.
"Чи краще завтра..." – мимрила Непевність.
Не витримала Мрія – «Ви дістали!!"

Серед світів, у мерехті світил
Ім’я Зорі Одної промовляю:
Не через те, що б так Її любив,
Та з іншими я тільки серце краю.

І в сумніву коли густій сльоті,
У Ній, одній, шукаю я відвіту,
та не тому, що з Нею світло, - ні,
бо з Нею іншого не треба світу.

У океані корабель іде,
Тому, що зірка осяває шлях.
Затьмарить путівницю шторм – ніде
Не видно світла й корабель вихля.
Так зірка, що вела мене здаля,
Поблякла, хмари силу здобули.
Вона в тривожну темінь потрапля
І небезпеку морок затулив.
Та вірю, буря все ж мине колись,
Моя Геліка – зірка провідна
Ясним промінням зійде серед мли
І тугу серця прожене вона.
До того – неутішним буде сум
В журбі таємній і печалі дум.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

На щоках, мов ягоди, рум’янці
Ніжною, красивою була
Як проміння сонячне уранці
Сповнена і світла, і тепла.

Зерна віч твоїх осипались, зів'яли,
Ім’я лагідне розтануло, як звук.
Та лишився у зім`ятій шалі
Запах меду від невинних рук

Як над дахом зірка вечорова
Лапкою, мов котик, миє рот,
Я про тебе чую тиху мову
Вітру й водяних співучих сот.

Хай мені шепоче синій вечір,
Що ти вся – лиш мрії і пісні.
Все ж, хто вигадав гнучкий твій стан і плечі
Світлу тайну доручив мені.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

Я зло вчинив, яким зашкодив сам
Імператриці, милій і святій,
Бо «Королеву фей» не дописав,
Де їй хвалу примножити хотів.
Лодовіку*, мені рядки оті
Писати – це блаженство, та вони
Для розуму земного непрості
І можуть стати опусом нудним.
Цю працю важко осягти одним
Людським умом, як не осяє Бог,
Оскільки люті муки спричинив
Мій біль, коли зневажено любов.
Спини гризоти, Боже, чи бодай
Мені в коханні груди інші дай.

Мої вітання і тисячоліть
по тім. Терпів і ти у шлюбі курву.
У нас удоста спільного. Еге ж,
навколо – твоє місто. Ґвалт, автівки,
шпана зі шприцами в сирих під'їздах,
розвалини. Я, зайда і блукалець,
вітаю твій, в пилюзі, бюст
у тиші галереї. Ах, Тиберій,
тобі нема і тридцяти.В лиці
є певність, радше, у слухняних м'язах,
ніж будучім їх суми. Голова,
ще прижиттєво скульптором відтята,
є, сутнісно, пророцтвом щодо влади.
Усе, що підборіддя нижче, – Рим:
провінції, відкупщики, когорти,
рої малечі, цмоканню шорсткого
тобі учéні – в дусі насолод
вовчиці, годівниці крих, – і Рема,
і Ромула (Одні і ті ж уста!
і лепет, і солодке щебетання
зі складок тоги.) У остачі – бюст,
як символ упереджености мозку
до стану тіла. Плоті суто, і
імперського. Пиши ти свій портрет,
це малево було б суціль зі звивин.

Нема і тридцяти тобі. Ніщо
в тобі не силує сторонній погляд.
І навпаки, твій отверділий зір
аби на чім не хоче зупинятись:
ні на якомусь зі облич, ані
класичному пейзажі. Ах, Тиберій!
Яка різниця, що там бубонять
Світоній і Тацит щодо причини
жорстокости в тобі! Причин бо і нема,
одні лиш наслідки. І люди – їхні жертви.
Зосібна, у катівнях, де усі –
всі зізнаються, – даром, що зізнання
після тортур, як сповіді в дитинстві –
одноманітні. Більше таланить
далеким геть від істини. Ніколи
вона не возвеличить. Будь-кого.
І, безумовно, цезарів. Принаймні,
ти видаєшся вдатним захлинутись
скоріше у купальні власній, чим
тонути в думці. І чи не сама бо
жорстокість є попихачкою долі,
і долею речей? в падінні вільнім
простого тіла в вакуумі? В нім
завжди опинишся, заледь почав падіння.

Зима. Сувої, сутолоки хмар
над зимним містом, ніби зайвий мармур.
Куди подалі мимо плинний Тибр.
Фонтани, які б’ють у той бік, відки
ніхто не гляне – ні крізь пальці, ні
примружившись. Не та часина!
Й за вуха не утримає ніхто
скаженого вже вовка. Ах, Тиберій!
Що гудити і ганити тебе?
Ти був чудовиськом, ба – незворушним
чудовиськом. І поготів чудовиськ –
не жертв, либонь – природа і плодить
за власною подобою. Й навзаєм –
приємніше, коли або-або –
то нищитися виплодками пекла,
ніж неврастеніком. В свої під тридцять
окаменілий – з кам'яним лицем,
зуживаним зі два тисячоліття,
ти маєш вид бувалої машини
руйнації і нищення, а не
раба страстей, провідника ідеї
чи ще чого. І берегти тебе
од вимислу, що боронить дерева
від листя, з його комплексом незв'язних,
та неугавних нарікань юрми.

В безлюдній галереї. В тьмавий день.
Вікно, залапане зимовим світлом.
Шум вулиці. Ґатунку просторіні
сторонній і нечулий буцім бюст...
Облиш вдавати, що недочуваєш!
Я теж сахавсь прожогом, уникав
того, що трапилось і обернувся в острів
з розвалинами, чаплями. І я
чеканив профіль свій з помоги лампи.
Вручну. І, щодо казаного тут,
то у моїх словах нема потреби –
й не принагідно якось, а тепер.
І що, коли це прояви прискорень
історії? довершена, утім,
потуга висліду передувати дії?
Плюс у суцільнім вакуумі – що
не гарантує бажаного сплеску.
Покаятись? Переверстати все?
Піти зі иншої, скажімо, карти?
А чи є сенс? Радіоактивний дощ
поллє не гірше нас, ніж твій історик.
Хто слатиме прокляття нам? Зірки?
Чи місяць? Не в собі від незліченних
мутацій, рихлий тулубом, одвічний
терміт? Можливо. А учувши в нас
щось отверділе геть, і він, негайно
отетеріє, перерве буріння.
"Бюст, – видасть він говіркою розвалин
і м'яза отверділого, – бюст, бюст".

Сповнений чарівного обману
Світ насправді грубий і жорсткий,
На скрижалі долі невблаганно
Він фатальні вписує рядки.

І щораз, як очі закриваю,
Говорю: «Лиш серце сколихни,
Світ обманом сповнений до краю,
Але є розрада і в брехні».

Оберни лице своє до неба
Долю обираючи собі,
Заспокойся, смертний, і не треба
Правди, непотрібної тобі.

В сяйві черемхового розмаю
Мов стезю, життя я уявлю,
Хай підступні друзі ошукають,
Подруги зрадливі підмануть.

Хай мене голублять ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик.
Я уже давно на все готовий
Я до усього безжально звик.

Холодом з вишин у душу віє,
Не зігрітись зоряним вогнем.
Відреклися ті, кого любив я,
Ким я жив – забули вже мене.

Але все ж, зневажений і гнаний,
Я на світ із усміхом дивлюсь,
На землі моїй обітованій
Це життя я все-таки люблю.

О, аніяк не втіха, а жура
під'юджує подати опис вази.
Шумують у вікні розлогі в’язи.
Утім, дедалі дужче тягаря
обтяжує усе, що зіскребе
перо зі животвірних зел колоди.
Співати оду витівці природи,
достоту, що оспівувать себе.
Пак, і духовні скріпи, гожі тіл,
в собі хутчій, ніж инде, і дедалі
м’які до перепон, які одтіль
скляніють на виду – у задзеркаллі.

У тім і річ, що глиняний горщок.
І те, що він недвижний – органічно.
Та здвиг наразі виявився в тім, що
природа глини здужує скачок
у штучний світ. І радує ураз
бездушшя уособленням, що ментом
усотується оком зі предметом,
гадаю я, відмінним цим від нас.
І абрис воза з конями в умі,
або парсуни писаної міна,
сприяють люду, творені людьми,
себе і сторонитись самостійно.

Антична зала з сутінню в меню.
Вікну пасує міццю мускул Штробля.
Опуклина склепіння, що голобля,
йолозить об потилицю мою.
У кулі або копії яйця,
мені чужій, як Сиріус, Канопус,
несамохіть угадується глобус
і всесвіти без краю і кінця.
Отож сную, петляю, що мушва
по скроні, перед кратерами сими,
окіл яких багром шпиняти рими,
метафори шпигати підмива.
Об чім я, врешті? Чинна паралель
зі щезлим у безодні астронавтом
своє бере. Противлячись півправдам,
кажу отак: за тридевять земель
малію духом, гибію у млі
дедалі сам, як річ яка з музею.
Нема жалю по втраченій землі,
ні смерті, ані жаху перед нею…
«1966»

Коваль, який вогонь розвів жаркий,
Розплавить будь-який метал міцний.
Узявши молот, вправний і важкий,
Не раз металу форму він змінив.
Та не розтопить мій вогонь сяйний
Стверділе серце, ніби сталь сама,
Усі моління, що я з вуст зронив,
Б’ю об ковадло гордого ума.
Чим довше я у серці жар тримав,
Ставала холоднішою вона,
Немов душі торкнулася зима,
Але моє страждання не мина.
До попелу згорю, злечу, як дим,
Вона ж – замерзне каменем твердим.

Перший у Єрусалимі сніг.
Забіліли вулички крутії.
Парасольки здійнялись у всіх –
І червоні, й біло-голубії.
Життя наше навпіл хтось розбив,
Та образам лік ведім по суті.
Кожному воздасться, що зробив,
І сумним, й щасливим, і забутим.
А як гримне вирішальний час
Душі перевірити достоту
Хай же пережите в жоднім з нас
Ні на мить не стане пустотою.
І тому-то сипле перший сніг
І в Єрусалимі небо близько.
Може, й закороткий наший вік,
Та його не викреслить зі списку.

1993
Булат Окуджава

В.Никулину

В Иерусалиме первый снег.
Побелели улочки крутые.
Зонтики распахнуты у всех --
Красные и бело-голубые.
Наша жизнь разбита пополам,
Но напрасно счет вести обидам.
Каждому воздастся по делам,
Грустным, и счастливым, и забытым.
И когда ударит главный час
И начнется наших душ поверка,
Лишь бы только ни в одном из нас
Прожитое нами не померкло.
Потому и сыплет первый снег.
В Иерусалиме небо близко.
Может быть, и короток наш век,
Но его не вычеркнуть из списка.
1993

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І життя прожив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

І тебе за звичкою цілую
Я тому, що інших цілував,
І, неначе сірниками граюсь,
Я любовні кидаю слова.

"Дорога", "кохана " і "єдина",
А в душі завжди одне і те ж:
Як запалиш пристрасть у людині,
То, звичайно, правди не знайдеш.

І тому душі моїй не гірко
Не горіти в пристраснім вогні,
Ти, моя блукаюча берізко,
Багатьом призначена й мені.

І коли я іншої шукаю,
Це ж полон – любити лиш одну,
Я тебе ніскільки не ревную,
Я тебе ніскільки не кляну.

Хто я? Що я? Мрійник, і не більше,
Синь очей згубив я у імлі,
І тебе любив я поміж іншим,
Поряд з багатьма на цій землі.

… погонич невидимо відки і виник.
В пустелі, обраниці див відповідних
зі схожих на неї, присталі нічлігом
обсіли багаття. В заметеній снігом
печері, своєї не відавши ролі,
куняло дитя в золотім ореолі
промінь, мимохіть переймаючи навик
світіння не тільки в державі чорнявок
тоді, – але всюди, подобою зір,
допоки сягає людини позір.




25 грудня 1988

Чи запізно, чи занадто рано,
І про що не думав, не гадав,
Я подібним став на Дон-Жуана,
Майстром слова і амурних справ.

Що зі мною сталося, не знаю,
Я щодня біля нових колін,
Сам до себе жалість я втрачаю,
І долаю зради навзамін.

І чимдалі менше я страждаю
В почуттях і ніжних, і простих.
Що ж іще я в цих жінках шукаю –
Легковажних, підлих і пустих?

Я себе презирством захищаю
Від жінок, подібних на повій,
У душі лиш холод закипає,
І бузковий шелест голубий.

На душі заграви вечорові
І лунає, мов би крізь туман, –
Не шукай свободи у любові,
Є за те розплата, Дон-Жуан!

Я спокійно виклик цей приймаю,
Я ж бо відрізнити не зумів
Заметілі від весни розмаю,
І любов від хтивих відчуттів.

Так вже склалось, так зі мною сталось,
Все нові жінки мене манять,
Щоби вічно щастя посміхалось,
Не змирившись з гіркотою зрад.

Не видно зір у глупу ніч,
Світанок утікає пріч,
Суцільна непроглядна мла,
Зміцнитись бурі помогла.

Заждіть! Здалось, що вітер вкляк,
Приспала тиша переляк,
Але загроза тим страшна,
Що невідома нам вона.

Минули небезпечний риф –
Не розслабляйтесь до пори.
Торкнеться темрява очей,
Та небезпека не втече.

Потужний шторм на сотні миль
Розкинувся вагою хвиль.
Вітри у морі їх женуть,
Щоб кораблям закрити путь.

Безодня хвиль поглине все,
Виття до слуху донесе.
Глибінь пульсує – в серці жах,
Усі налякано дрижать.

Вода нестримна йде без меж,
Прямуючи до узбереж.
Допоки шторм іще не згас,
Не буде вільним жоден з нас.

Задля речей незнаних,
Що мають плинну суть,
Для слави і пошани,
Що прикрощі несуть,
Заради мрій забутих,
Із неясних причин
Ми обійшли статути,
Далеко пливучи.

Прощань уникни слізних
І голову не хнюп.
Плітки ми чули різні
Про злочини, брехню…
Страхи втамуйте, люди,
Рушати нам за мить,
Позаду Дартмур буде,
В Кальяо шлях лежить.

А сироти і вдови,
Що допомоги ждуть,
Подумавши раптово:
«Куди ж вони пливуть?»,
Вивчають нас тривожно,
Для них ми – дивина.
Хоча вони й побожні,
Та роблять шкоду нам.

Благословенні Богом
Ці землі острівні.
Республіки вимога –
Права для всіх одні.
Там балачки порожні
Відсутні і завжди
На ноги стати можна
Для захисту родин.

На площі і в соборі
Опівдні тиші стан,
І чути, ніби поряд,
Як хлюпотить фонтан.
А оніміле місто
Між юки вабить зір.
Надвечір – вітер чистий
Шерхоче жалюзі.

Погода дива гідна,
Блакить незмінна скрізь…
Дзвіночки мулів мідні…
Повсюди запах кіз.
А океан так просто
Рятує від рідні,
А раз на місяць гостем
Листи несе мені.

У барі пригостимо
Завжди привітно вас.
Ми будемомо простими,
Без всяких переваг,
Покажемо повсюдно
Навколишні місця,
Та на англійських суднах
Нам ланч не до лиця.

У Англії спогорда
Ввійду у роль як слід –
Танцює донька з лордом,
Віконт – іде услід.
Позаду – все величне
І кожний вдалий день.
Очікуване й звичне
Пробудження іде.

І подих Альбіону
Займає плоть і кров.
Це Лондон – бруд бездонний
І галасу нутро.
А небо неокрає
Зіпсовано дощем.
Лорд Варден як ся має?
А Дувр біліє ще?

Мешкаю у Ймовірнім –
Надійніш мій Дім, аніж Проза –
Не злічить, скільки вікон у нім,
Двері чудові напрочуд.

Кімнати – із Кедра –
Непроникні сторонньому Оку.
На віки вічні Дах,
Немов Небесна підкова.

А найчарівніш – Гості.
Займаються в чім є потреба
Розгорну на всю широчінь малі Руки мої
Аби пригорнуть Рай до себе.


Emili Dickinson
I dwell in possibility –
A fairer House than Prose –
More numerous of Windows –
Superior – for Doors –

Of Chambers as the Cedars –
Impregnable of Eye –
And for an Everlasting Roof
The Gambrels of the Sky –

Of Visitors – the fairest –
For Occupation – This –
The spreading wide my narrow Hands
To gather Paradise -

За становищем пішака уявляєш сумніви короля.
За смугою долу оддалеки – що пильнуєш зі корабля.
За ситою ноткою в рурці від любої цяці
– що об’явився наступник: студент? хірург?
інженер? За наближенням станції Одінбург –
що дістався кінця, що яйцю каюк у лушпайці.

В кожнім із нас засів селянин, спеціаліст
зі прогнозів погоди. Як-то: осінній лист,
сиплючись долілиць, – до неврожаїв. Оракул
не ліпший, щойно в оселю входить закон в плащі:
дні суддею вам лічені або в инший чин:
у вас їх, як те подейкують, кіт наплакав.

Хай що, а природі зась позбавити нас прикмет.
Це херувим не відає, де у нього перед,
де зад. Не те у людей. Чоловіку досить
маєва перспективи, а там – і він
випадає з піль зору. А щойно він чує дзвін,
то це – подзвін по ньому: п’ють, б’ють і здають посуд.

Тому запасімось відвагою. Лінія на руці,
танці рожевих цифр квитанції в гаманці,
плюс ефект тинькування в трапезній Валтасара
є жалями потал, що в сердешної голови
варіантів дійсно катма; що ви
свого часу скінчите, як оте описала

циганка вашій сусідці, брату, сестрі, жоні
приятеля, а не вам. Перо рипить в тишині,
посмертно опалій нібито, оберненій цій поробі,
отак вона ошелешує; такий собі антигрім.
Тобто, – маєм, що маєм. І, майв окрім –
черв’якову утому звиватись у дзьобі.

Пил сідає на речі влітку, як взимку сніг.
Лигається з площиною, поверхнею, що з-під ніг
тяжіє уверх: до пилу і снігу в силу
тяги до небуття. Буцім букви ці,
"не забувай мене" шепче пил руці
з ганчіркою, і ганчірка всотує шепіт пилу.

У силу зневаги угадується: не вив’язались кулí.
Зі спалахів зір – що скасовуються жалі,
як енергії поступка спалій температурі
чи пряма указівка, що собі пора
вимкнути лампу; що скрип пера
білим аркушем в тиші – відвага в мініатюрі.

Дослухайтесь бо цих речей, яко пісень черва,
а не як музики сфер, що високо десь трива.
Тихші піяння птаства, чутіш вони, ніж щуча
пісня. А того, що гряде, не утримати і дверним
замком. Але геть дурне не трапляється з геть дурним
чоловіком, і страх тавтології – контрамарка на ліпшу участь.

«1988»

*"Пам’ятай мене, шепче прах."
Петер Хухель (нім.)

Чом тій, що має вдачу нелегку,
Дано сяйної вроди дар святий
І дивну вишуканість рис, яку
Гординя може нанівець звести?
Заради полювання широти
Гострющі ікла мають хижаки,
А інші звірі здатні утекти,
Дають їм ноги сильні біг швидкий.
Проте квітучій вроді завдяки
Гордячка завдає ще більших мук
Рабам, що втрапили в полон жорсткий
Її свавільних і кривавих рук.
Якби знаття, що це єднання – зло,
Жорстокості б у неї не було.

Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
я, один зі глухих, плішуватих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.

Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж
в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж",
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
Втім, жадання, з яким оглядають себе, –
не влаштовує згадку.

В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
дерев’яні мов грілки.

Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках зі болтами.

Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
оніміння нас ніби схиля до творіння своїх
етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом.
Час є витвором смерті; як овочу – посмак в борщах,
він тим паче завдячний потребі в тілах і речах,
аніж когут курантам.

Часу звершень годити, воліючи горі відлунь,
вочевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
звидиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
це – кінець перспективи.

Чи то мапу Европи поцупив плюгавий агент,
чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.

Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид:
як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід
від коліс паровозів.

Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць, лобом в цоколь стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.

Зір цієї епохи сягає корінням у ті
тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
Далі смерти і чудь білооко не сміє сягнуть.
Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
ані бити їх, Рюрик.

Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
Не по древу умом розтікатись від неї гінцю,
а плювком по стіні, ба – не князя будить: динозавра.
Довершити б рядка, та не смикнеш у птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.

грудень 1969

Як умру, хочу, аби тільки жінки займалися мною в похоронній службі
І поводились з тілом моїм доброзичливо, і прочистили вуха мої од останніх почутих слів,
І просушили рот од останніх сказаних мною слів,
І стерли з очей моїх побачені образи, і чоло моє згладили од усіляких клопотів
І склали руки на грудях моїх, як рукави після праски,
І поклали в місячну купіль, немов у жолоб в корівнику.
А яйця і чоловічий орган з пухом і кучерявим волоссям,
(Немов на бридкім натюрморті минулих епох),
Природа яких надто схожа на зривання плодів поночі,
Лоскотатимуть пір’ям та обручкою круглою .
Як і рот, аби пересвідчитись: може, я ще живий.
І заплачуть, і засміються навперемін, і зроблять останній масаж,
І масаж цей од їхніх рук перейде на весь світ до кінця днів.
І заспіває одна з них медовим голосом молитву «Господь милосердний»,
Щоб нагадати Всевишньому, що милосердя справдешнє виходить із черева –
Черева правди, любові й благодіяння в моєму житті.
Отож, я хочу своєї смерті.
Їй- Богу. Так я хочу померти. Їй-Богу, їй-Богу.
-----------------------------------------------------------------
Єгуда Аміхай (1924-2000) – класик івритськоїлітератури.

Я - єсь. Ти - будеш. Поміж нас - безодня.
Я п'ю. Ти спраглий. Дійти до згоди - марно.
Десятки літ, нас сто тисячоліть
Роз'єднюють - Господь мостів не зводить.

Будь! - це заповідь моя. Дай - повз пройти Подихом зростання не збудивши.
Я - єсь. Ти будеш. Через десять весен
Єси! - Ти скажеш. Я скажу: - колись...

Тихо крізь ніч піснями благаю
Небо голубе:
Ти прийди, кохана, до гаю
Бачить хочу тебе.

Ген при місяці журливо
Листя шелестить,
І нікому, друже милий,
Нас тут не знайти.

Чуєш, звуками чарують
Солов’я пісні,
Ти кохання, моя люба,
Подаруй мені.

В тих піснях любов палає
Полум’ям жаги,
І розчуленням вгортає,
Додає снаги.

В нас горить кохання сила,
Їй скоряйся ти,
І до гаю, мов на крилах,
Швидше прилети!
О, прилети!

*Початок мудрості – набудь мудрість і всім, що маєш, розвивай розум.
4:7
*Піди до мурашки, ледарю, поглянь на її шляхи і стань розумнішим.
6:6
*Не спокусись на її вроду серцем своїм і хай не спокусить вона тебе своїми віями.
6:25
*Розумний син – батькова втіха, а дурний – скорбота матері.
10:1-2
*Зненависть викликає сварки, а любов покриває всі гріхи.
10:12
*Краще страва із зелені та любов, аніж відгодований віл і зненависть.

*Пліткар видає таємницю, а вірна людина її приховує.
11:13
*Золота сережка в ніздрі свині – це те ж, що красива жінка, позбавлена розуму.
11:22
*Хто любить настанови, той любить знання, а хто ненавидить докори, той невіглас.
12:1
*Енергійна господиня – окраса чоловіка, а та, що ганьбить,- мов гниль у кістках його.
12:4-5
*Хто стереже свої вуста, той душу свою стереже, а хто дає волю губам, наражається на біду.
13:3
*Багатство від метушні меншає, а як збирають його,- зростає.
13:11
*Хто ходить з розумними, стає розумнішим, а хто дружить з дурнями,- дурнішим.
13:20
*Хто береже лозину, той ненавидить сина, а хто любить його, той шукає покарання.
13:24
*Кожна праця несе достаток, а базікання – збитки.
14:23
*Неквапливий багатий на розум, а запальний – на дурість.
14:29
*Ліпше черствий шматок і спокій, аніж дім, де бенкет і сварка.
17:1
*Краще стрітися з ведмедицею, що втратила дітей, ніж з безнадійним дурнем.
17:12-13
*Веселе серце – цілющі ліки, а похмурий дух сушить тіло.
17:22-23
*І ледар у своїй справі – брат тому, хто шкодить.
18:9
*Той, хто відповідає, не дослухавши, дурний і сором йому.
18:13
*Перший у суді здається таким, що має рацію, та приходить його сусіда і доводить інше.
18:17
*Смерть і життя - у владі язика, і хто стереже його, споживає плоди.
18:21-22
*Людина товариська має чимало приятелів, та є друг, з яким зріднився більше, аніж з братом.
18:24
*Дім і багатство – спадщина батьків, розумна дружина – від Бога.
19:14-15

Не полишай його,
Хоч в тебе інший є,
Не полишай його,
Хоч спізнюється він.
Хоч шкода спать іти,
Хоч він не перший був,
Не полишай його,
Бо ж наймиліший він.
Не полишай його,
Мовляв, я молода,
Не полишай його,
Хоч в тебе вибір є.
Не полишай його,
Бо хлопець бідний він,
На крилах мрій літа,
Не полишай його,
Бо найчудовіш він.
Серед усіх дівчат
У місті й передмісті
Ти справді найщасливіш.
Не полишай його,
Хоч очі повні сліз,
Не полишай його,
Хоч час збігає твій.
Він телефон забув,
І хоч набридло це,
Не полишай його,
Бо він єдиний все ж.
-------------------------------------------------------------------------------------
Далья Равікович – ізраїльська поетеса, лауреат багатьох літературних премій. Чимало її віршів стали популярними піснями.

Я – вогнище, моя кохана – лід.
І дивно, що той холод крижаний
Не топлять щира пристрасть і жалі,
А від благання лід стає міцним.
Палке бажання я не зупинив,
Серцебиття не тихне й не мина,
Гарячий піт обличчям струменить,
В душі вогонь здіймається із дна.
І звідки узялась оця мана:
Всепоглинущий жар вогню, котрий
Безжально гасить льодова стіна,
І лід застиглий, що вогнем горить?
Ясна любов, що серце обпече,
Перемінити може суть речей.

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Виноградную кісточку в теплую землю зарию
І лозу поцілую, і спілії ґрона зірву,
І всіх друзів зберу, і в любов усім серцем порину...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

Завітайте-но, гості мої на скромную учту,
Говоріть простовіч, хто я зараз для вас наяву,
Цар небесний простить всі огріхи мої за спокуту...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

В пурпуровому строї для мене співатиме Далі,
В чорно-білім своїм перед нею я мовчки схилюсь.
І заслухаюсь враз, , і умру од любові й печалі...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?

І коли заклубочиться захід, в кутки завітає,
Перед зором моїм нехай знову вкотре пропливуть
Білий буйвол і синій орел, і форель золотая...
А інакше навіщо на землі цій вічній живу?
--------------------------------------------------------
Далі Цаава – грузинська поетеса, автор кількох поетичних збірок. Померла в Тбілісі 2003 року.
В грузинській міфології Далі – богиня мисливців, уособлення краси.


Булат Окуджава – «Грузинская песня»

Виноградную косточку в теплую землю зарою,
И лозу поцелую, и спелые гроздья сорву,
И друзей созову, на любовь свое сердце настрою...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Собирайтесь-ка, гости мои, на мое угощенье,
Говорите мне прямо в лицо, кем пред вами слыву,
Царь небесный пошлет мне прощение за прегрешенья...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

В темно-красном своем будет петь для меня моя Дали,
В черно-белом своем преклоню перед нею главу,
И заслушаюсь я, и умру от любви и печали...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

И когда заклубится закат, по углам залетая,
Пусть опять и опять предо мной проплывут наяву
Белый буйвол, и синий орел, и форель золотая...
А иначе зачем на земле этой вечной живу?

Бачу колони вкляклі онуків,
гріб на лафеті, огира круп.
Вітер мені не навіює звуків
строю заплаканих жалісних труб.
Бачу в регалії убраний труп:
в засвіти слідує зоряний Жуков.

Воїн, оруда чия здолала
вражі мечем, їх тупіш упень,
блиском маневру дух Ганнібала
волзького лишивши для епопей.
Глухо дожив, як спіткала опала,
як Велізарій або Помпей.

Скільки пролив у землі чужинній
крови своїх він! Що ж, горював?
Кликав котрого на одрі, в цивільній
білій постелі? Ба, німував.
Що він їм скаже у тиші могильній
кіл підземельних? "Я воював".

Правому ділу Жуков десниці
не докладе тепер у бою.
Спи! У історії стане полиці
споминам тих, хто у пішім строю
сміло ходив на сусідні столиці,
боячись кроку зайве в свою.

Маршале! Візьме ненатла Лета
кілько цих слів і твої прахорі.
Кажучи вголос – мізерна лепта
ця за рятунок у праведній прі.
Бий, барабане, і, маршова флейто,
нумо висвистуй, як ті снігурі.

Коли він чекає її,
Завше їй скаже,
Повторить знову й знову:
«Яка ж бо вона божественна!»

Коли буревій любить хмаринку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо тендітна ти...
Така ж бо на подив ніжна!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли ґедзь любить муху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«З-поміж усіх ти найкрасивша!»

Коли слон кохає слониху,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ходи ж бо до мене, кохана!»

І тільки я мовчу од надміру любові...

Коли янгол коха янгелівну,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Яка ж бо ти справді красуня!»

Коли апостроф любить крапку,
Завше їй каже,
Повторює знову й знову:
«Ніщо я перед тобою!»

І тільки я мовчу од надміру любові...
---------------------------------------------------------------------------
Йосі Банай (1932-2006) – ізраїльський актор, співак. Лауреат Премії Ізраїлю.

Височить над озером полум’я зорі.
У бору зі стогоном плачуть глухарі.

Сумно квилить іволга у дуплі чужім,
а мені, щасливому, світло на душі.

Знаю, вийдеш в ніченьку за петлю доріг.
Не заросиш ніженьки, занесу у стіг.

Зацілую квіт очей у руках своїх.
від любові п’яному відпускають гріх.

І не заховаєшся за вуаль фати.
У обіймах каятись буду я і ти.

І нехай від жалості плачуть глухарі,
поки світить радістю полум’я зорі.

03.10.2005

Я вас кохав: а чи кохання може
Отак в душі розвіятись на дим?
Але нехай воно вас не тривожить,
Не хочу вас печалити нічим.
Я вас кохав безмовно, без надії,
І ревнував, і долі дорікав.
Я вас кохав, ще спогад серце гріє,
І дай вам Бог, щоб інший так кохав.

17.09.2015

Заспівай дитині колискову, пісню, що приспить її:
Тато пішов на роботу, тато пішов на війну,
А ти засни.
Вовк завиває, ворог у воротах, а ти засни.
Дім наш стрясає, світ палає,
Але ти засни, засни.

Не розказуй дитині про небесних янголів,
Не оповідай про метеликів,
Ані про птахів золотих.
Заспівай про речі жахливі голосом ніжним,
Про зброю та голод.
Це заспокоює.

Забери од дитини колискову.
Вона попри все засне, виросте попри все.
Забери дитину од колискової.
Пісня самотужки поллється в світ,
І врешті-решт він заспіває її.
І засне, як завжди.
---------------------------------------
Єгуда Аміхай - класик івритської літератури.

Велика і славетна путь –
Сім літ навчання для мети:
І лорда гідним назовуть
Вперед на ворога піти.
Засяде куля в голові,
Відійде плоть лише траві.

На вітер сотні три пішли,
Аби зміцнити дух і тіло,
Для того, щоб тебе звалив
Підступний постріл досить вміло.
А потім спробуй запитай:
Освіту цінить Юсуфзай?

На прикордонні бій – убитим
В глибоку прірву хтось упав.
Дві тищі фунтів за освіту
Джезайл дешевий змарнував.
Пошани і хвали взірець –
Поцілений раптово, – мрець.

Не віднайти в книжках цитати,
Нічого не писав Евклід,
Як можна кулі відвертати
І відхиляти вбік шаблі.
Стріляй у ціль, хутчіше бий –
Простіших поважає бій.

Від шабель вкрадені шнурки
Цілком годяться для оплати
Якогось із нероб гірських,
Що літер може і не знати,
Та діло знаючи своє,
Хоч з лівої руки уб'є.

Везуть військові кораблі
Новоприбульців на борту,
Аби в чужій для них землі
Перемогти народ пушту –
«Заручників меча і лука»…
Задорога для нас наука.

Прикрасивши лавровим листям одяг,
На співчуття дала надію ти.
Для мене це таємний знак відтоді –
Засвідчення твоєї доброти.
Спромігся я зміцніти й осягти
Твою тендітну душу незлобиву.
Солодкий щем у серце умісти,
Сповита листям лавра юна діво!
Від шалу Феба Дафна полохлива
На фесаліський берег утекла.
Боги її уразили гнівливо,
Перетворивши на зелений лавр.
Ти Феба оминати не спіши,
Любов і лаври виплекай в душі.

Мені наснилось, як сонце сідало
у небесній імлі,
а наші душі на рейді гойдали
неземні кораблі.
                      І хай сьогодні поміж нами
                                            океани і моря,
               а серце там, де не гасне ночами   
                                      наша світла зоря.
А понад морем дві чайки літає
у ясній далині,
неначе вітер пелюстки гойдає
у чарівному сні.
             І хай кружляють у просторах
                            білі чайки наших душ,
немов пливуть поміж небом і морем
                                 міражі білих руж.
Усі сузір’я твої наді мною,
і сіяють мені.
І де б не був ти, я буду з тобою
і у тій далині.
                           І відлітають у простори
                                    паралелі наших душ.
Пливуть-пливуть поміж небом і морем
                                       міражі білих руж.

               2013

Одна з падучих звізд, тим паче астероїд
піймає на собі осоловілий погляд.
Дивись, дивись туди, де овид вічі млоїть.
___
Там вирви в цілині лісистій очевидні.
Чимдуж зі точки "А" там потяг на рівнині
спішить до точки "Б", яких нема в помині.

І витоки, й кінці життя там гейби втяті.
Незримі там мерці, незрячі ледь зачаті.
Не так у віщих птиць. А ті дивакуваті.

Звечір'я там рояль дає мізкам бемолі.
У шафах піджаків стачає там для молі.
Заціплий дуб комусь киває в лукомор'ї.
___
Калюжі у дворі там більш обох Америк.
Матусі без батьків там возять донь у скверик.
Там невгомонний Терек шукає третій берег.

Там дідуся впритул пильнує ревно внучок.
Понині до зірок там запускають жучок
та офіцерів, зі шоломів непитущих.

Там кріп до фібри зел зворушує петрушка.
Бджолиних крім "capell", озерно піє щука.
Оригінал щадить там копія безрука.
___
Узимку там садам трублять гіпербореї,
і ребер більше там у тої ж батареї
в під’їзді, ніж у дам. Ба, ані однієї

не мацало так рук, заціплих і поквапних.
Ганяють там чаї, ламають зуб об пряник.
Там чатник п'ястю стис вві сні багнет-тригранник.

Від цівчини дощу сірник там чахне в жмені.
Там скаляться "свої" у дверях пики чемні.
У рибної луски там кольори консервні.
___
Там голосують "за", умивши руки свійськи.
Там лики у церквах коптить імла азійська.
Сусідам задає порою чосу військо.

Там безова цвітінь буяє в палісаді.
Усенький день пивна лежить в глухій осаді.
Як перші – нітелень, то галасують задні.

Там вітер завива уривки давніх арій.
Пшениця там з герба втекла, пішла в гербарій.
У хащах тьма куниць і решти цінних тварей.
___
Там, лежма горілиць, і плоскій полотнині
ви кидаєте тінь, як пальма в Палестині.
Тим паче – уві сні. І, на манір пустині,

подолує мушва там розсипи цукрові.
Міста стоять, немов їх рилом свин посовав,
і мапа світу там пістрява, що корова,

що мукає з бугра на захід сонця. Низом
оддалеки завод димить, гримить залізом,
тверезим без нужди і змія друзям злісним.
___
Там чути "ох" сови, а пугач знову винен.
Вождя хапа правець під оплески осичин.
Пласкі думки тим пак жахає вигляд звивин.

Там червоніє стяг, злигавши серп і молот.
Іржею взявся цвях і лан абияк полють.
Латають там по швах великий план і порють.

Там інших чудасій, дивин узріти годі.
Пейзаж непоказний і муть на горизонті.
Там колір сіризни – колод і часу в моді.
___
Я ріс у тих краях. Пропонував "закурим"
їх кращому співцю. Був на увазі тюрем.
Співав свинцю небес і айвазовським бурям.

Ось дуба дам, гадав, – нудьга дійме чи туга.
Умру не від руки, то на руках у друга.
Ба, не розрахував. Як квадратуру круга.

Дав маху, далебі. Еге ж, театру задник
поважніш, ніж актор. А далечі – буланих.
Передні ноги їх не дременуть од задніх.
___
Мене вже там нема. Означеній пропажі
дивуються хіба горшки у Ермітажі.
Моя відсутність там прогалин у пейзажі

значних не спричиня; оту, яку лишаю,
затягують мохи або пучки лишаю,
гармонії тонів не рушачи, гадаю.

Мене вже там нема. Давно й небезпідставно.
Хіба не дивина – чекати на заклання,
вдавати барана, дратуючи тирана,
___
блазнюючи? Атож! на все свої закони:
я жлобства не любив, не цілував ікони,
і на однім мосту чавунний лик Горгони

в краях тих уважав щонайчеснішим ликом.
Зате, пізнавшись з ним у істинно великім
утіленні, своїм не похлинувся криком

і не окаменів. Я чую Музи лепет.
І бахроми ниток у пальцях Парки трепет:
мій вуглекислий дух поки-що небо терпить,
___
і без кісток язик смакує звук, і знаки
кириличні взнаки в нагоді для подяки.
На те і язики, лунали щоб всілякі

наріччя. Далечінь я бачу в чистім виді,
не місце в ній стовпу, фонтану, піраміді.
У ній, як по мені, нема потреб у гіді.

Скрипи моє перо, і кігтик мій, і костур.
Не понукай цих строф: по вісь в лайні, достоту
епоха на колесах не здожене босоту.
___
Кажу, як на духу, вам, грече і варяже.
Подолую шляху, а там як карта ляже.
Скрипи, скрипи перо! марнуй папір, ледаче.


«4 липня1977»

Вітер часу шумно дує,
Завтра - тут моментом:
Вітька клуню бетонує
Портландським цементом.

Прикупив мішків зо тридцять,
Розмішав мішалом
І почав бетоном тицять
Вдома де попало.

Хату вже закінчив нині,
Бо робив од серця,
Все подвір'я в шкарлупині
І нужник - фортеця.

І в сараї твердо в нього,
І в будці в собаки:
Плоскостоп'я в пса від того,
На хвості - струп'яки.

Вітька наш від здивування
Пальцем в носі вертить:
Та які ж тут ще завдання,
Коли все вже - фертіг?*

Лясь себе по лобі - знову
Хвать відро і щітку,
І в бетон залив корову -
Тільки хвіст і видко.

Потім власне поле скраю
Він огледів скоса:
- Все бетоном закатаю -
Може буде досить.

Від села дільничий возом,
А за ним - селяни:
- Вітьку, чи ти втратив розум,
А чи може п'яний?

Справ бетонних активіста
Отієї миті
Понесло: - А йдіть до міста,
Неучі немиті!

Там нема ані травини,
Від кінця до краю
Люди все бетоном вкрили -
Щось вони то знають!

Наздогнав свою дружину,
Що тікала з дому,
І зробив із неї штивну
Статую з бетону.

До душі ій те прийшлося,
Вже вона й не скаче:
- Перший раз мені здалося,
Що цицьки стоячі!

2015

На наш добробут виділивши норми,
Нам світло провели, є струм і газ,
Та не тому, щоб бачили когось ми,
А лиш тому, щоб хтось там бачив нас.

І рухаючись вірними дорогами,
Телефонізували нас в той самий час,
Та не тому щоб слухали когось ми,
А лиш тому, щоб хтось там слухав нас.

І понад план до решти дописали
Для нас перелік ігор і забав,
Та не тому, щоб ми там з кимось грали,
А лиш тому, щоб хтось там нами грав.

2015

Мав молодик ідею -
Творити власний вид:
Коли краса з душею -
За неї вже не встид.
Свої він губи пестив,
Смачне їв на обід,
Тож, губ-коралів, врешті
Удосконалив вид.

І музику він слухав
Побільше вірних норм,
Розвинув цим він вуха
До ідеальних форм.
Вдихав і аромати,
Аж схуднув гаманець,
Хоч кашляв і багато -
Свій ніс мав за взірець.

Та раз вертався пізно
Додому він і тут
Якийсь бешкетник грізно
Перехопив маршрут.
У губи бив прямою,
У вухо бив навскіс,
І нашому герою
Зламав до всього ніс.

Обличчя чоловіку
Не виправиш повік,
Хоч маємо каліку,
Та є і гарний бік:
Читачу мій ласкавий,
Мораль таку завваж:
Що не масаж - удари
Формують образ наш.

2015

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Буває хтось притулиться -
Дізнатись, чим пахтітиму,
Лизне мій пес прибульця,
А я хвостом вертітиму.
А пес мені у пах
Свій ніс нахабно тика:
Дивись, отам в кущах
Я тільки-но посцикав.
Йдемо у далечінь -
І хай там що за нами,
Чалапа наша тінь
За власними слідами.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

Бува дурним він дуже -
Як вчепиться до суки,
Я двічі був одруженим,
Тож досить нам науки.
Його у воду - бух!
Навкіл - веселі бризки,
І лапи йдуть у рух,
І втіхи - повні писки.
На сонці - ліпота,
Тхне шерсть солоним квасом,
Від носа до хвоста
Обтрушуємось разом.

Мій пес не любить псів,
Мені ж не любі люди:
Пах заду, гамір слів -
Обох від цього нудить.

І будемо мовчати -
Морська чудова даль ця:
Я чухатиму п'яти,
А він полиже яйця.
Змішалися в ці дні
Світи людський і псячий:
Вдихаємо вогні,
Шукаємо свій м'ячик...
Заскавулю - краса,
Коли нема людини,
Коли немає пса...
І пес мій гавкнув чинно.

Аж вечір нас остудить -
Ми сидимо самі:
Мій пес людей не любить,
Не любі пси мені...

Є день, про який всі говорять.
Я був там. Можу посвідчить, що стояв поблизу аварії.
Неподалік од бомби, од розп’яття. Ледь врятувався.
Бачив сором’язливі лиця нареченого й молодої. Радів.
Глянув на ложе Давида й Вірсавії:
Випадково був на дахові, чинив труби, зняв прапор.
Бачив на власні очі диво-дзбанок у Храмі.
Бачив, як генерал Аленбі входив у Яфські ворота.
Бачив Всевишнього.

І є день, у якому все алібі: не чув, не бачив.
Чув тільки вибух здалека і втік.
Бачив дим, але читав газету в іншому місці.
Не бачив Всевишнього.
Є в мене й свідки.
І божественний Єрусалим – довічне алібі:
Не був там, не бачив, не чув.
В іншому місці був. Був інший.

Слава - бджола.
Вона співа -
Має жало -
І одне крило.

В королівстві, де все тихо і мирно,
Де ні війн, ні катаклізмів, ні бур,
Десь узявся дикий вепр неймовірний -
Може, буйвіл, може, бик, може, тур.

Сам король мав печію, також астму,
Та ще й кашель лютий ледь його не добив, -
A тим часом нечестивець смугастий
Їв одних, а інших в ліс волочив.

Видає тоді король три декрети:
"Звіра знищити пора нанівець!
А хто наважиться на це, у кареті
Ще й принцесу повезе під вінець".

І в зневіреній до краю державі -
Як увійдеш, навскоси й навпростець -
У зажурі відчайдух жив недбалий,
Кращий з кращих, та опальний, стрілець.

На долівці розляглись люди й шкури,
То співали, то мед-пиво пили -
Засурмили у дворі трубадури,
Хап стрільця - і у палац повели.

Там король йому прокашляв: "Не буду
Я мораль тобі читати, стрілець, -
Та коли застрелиш ти чуду-юду,
То й принцесу поведеш під вінець".

A стрілець: "Так це хіба нагорода?!
Краще взяв би я портвейну відро!
А принцесу під вінець - не погоджусь,
Бо помножу звіра й так на зеро!"

A король: "Кажу тобі, годі!
A як ні, то запру тебе в тюрму!
Королівського вона усе ж роду!.."
A стрілець: "Та хоч убий - не візьму!"

І допоки з ним король сперечався,
Зжер жінок ну майже всіх і курчат
І до замку короля підібрався
Вищезгаданий вже бик-супостат.

Що ж, забрав стрілець портвейн із собою,
Чуду-юду вмить поклав - і, на сміх,
Вкрив принцесу з королем ще й ганьбою -
Хоч опальний, та усе ж кращий всіх.


30.07.15

А що як скажу я не в змозі чекать!
А що як Ворота Хтивості висаджу –
І шлях порятунку – до нього!
А що як пущу в небуття Смерть -
Глянь де мені болить – цього задосить
І проберуся в Свободу!
Вони нізащо не зможуть мене схопить!
Зможе голос - В’язниць і Зброї
Невиразно попросить - мене зараз
Як сміх – був годину тому –
Чи мереживо – чи Мандрівне Шоу-
Чи той, що помер учора.

Emily Dickinson (1830-1886)

WHAT if I say I shall not wait?
What if I burst the fleshly gate
And pass, escaped, to thee?
What if I file this mortal off,
See where it hurt me,—that ’s enough,—
And wade in liberty?

They cannot take us any more,—
Dungeons may call, and guns implore;
Unmeaning now, to me,
As laughter was an hour ago,
Or laces, or a travelling show,
Or who died yesterday!

Ще юним і дурним подавсь
Я в дальній Мандалай,
Де у бірманку закохавсь,
Прекрасну, наче рай.

Не шкіра - золота сувій,
І вигин чорних брів:
"Переспимо, - сказав я їй, -
За двадцять срібняків?"

У погляді її, здалось,
І цнота, й сум горять.
Прошепотіла діва щось...
Почув: "За двадцять п'ять".

ОРИГІНАЛ ТВОРУ - в коментарі

На межі у полі миші вдвох сидять годин вже п'ять,
Все сидять собі й сидять, все сидять, сидять, сидять,
Все сидять, сидять, та раптом звідки і взялися сили!
Хоч стрибай у синє небо... але миші знову сіли.

2015

Я не вижив з ума
і цієї зими, а зима
і кінчилася. Шум льодоходу,
а деінде і ряст
замічаю – і буцім гаразд.
Користаю нагоду
потепління сповна
на Фонтанці, й, зіницею на
ній, сліпую стократно.
Пісну фізію тру
п’ятірнею – еге ж, не в яру
наст осів і не тане.

Ось дожив до сідин,
і дивлю, як буксир між льодин
путь подолує в устя. Не нижче
вікопомного зла
паперові покути козла-
одпущенця зі скрух. Не гнівись же
за врочистий пролог;
не минає година тривог,
не кінчаються зими.
Добігає і день,
у товпі, в перепалці Камен
на пиру в Мнемозини.

квітень, 1969

Чому красуня горда й величава?
Всесвітня слава – цілковитий тлін:
Вона у тіні смерті, наче саван.
Для вічності усі ми замалі.
Красивий ідол, гордий на землі,
Колись тілесне убрання відкине,
Немов не існував узагалі,
Хоч викликає захват щохвилини.
А забуття – безжальне і невпинне,
І врода не залишиться тобі,
Але у вірші образ твій не згине,
Тебе увічнить мій невдячний біль,
Бо навіть з плином часу не згаса
У творчості оспівана краса.

Раз хамло ведмідь, на луках наваливши купу,
Взяв підтерсь нахабно зайцем, що попав під руку.
По обіді вихвалявся заєць той дружині:
- Чуєш, бабо, я з ведмедем співпрацюю нині!

2015