Це не для нас, цей спокій не для нас,
Він сконденсований в тяжку й тягучу мить
Де світла ніч шепоче нам: «Silence*…»
Де голос твій у небутті бринить.

Одягне в креп, у лазуровий газ
О, зглянься, Смерте! Серед ясних зір
Хлюпоче сміх, він ще не згас, не згас,
Я знову бачу профіль Ваш, Мессір!

Це не для нас, не прочинить для нас
Каплички, де чека спочинку тлін.
Там під склепінням молитовний Спас
Лунає, плаче, не встає з колін.

Блідніє, як дверей слонова кість,
Та глухне осінь, глухне до псалмів
Я тільки гість, я - чуєш? - вкляклий гість…
Свічу лампаду із надій і снів.

Аж поки спів, цимбал небесних спів
Далеких кроків донесе нам звук.
З ладанок срібних, із молитви слів
Просвітлить дух і відповість нам Друг.

Затопить сяйвом храму височінь.
To bе? – полином й миррою, – To bе!
Й пливе в тремтливім вогнику свічі
Твоя усмішка й очі голубі.

Як мандрівні птахи, я жити хочу,
шукаючи пригод над морем синім;
буденний шлях хай не бентежить очі,
коли на інший берег я полину.

І вільно падати в обійми ночі
крізь бурштинове сяйво швидкоплинне,
протистояти шквалам до загину,
бо крила сильні і страшливі очі.

П’яніти від блакиті неба й моря
і правити безмежжям цих просторів,
забувши про людей та їх турботи.

А коли серце стомиться у смуті,
померти тихо на скалі забутій
із крилами, готовими до зльоту.

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Спокійний будь і чистий серцем
Коли навколо всі живуть в страстях
Будь впевнений у собі і при цьому
Почуй як скаже правду - хоч би й враг

Чекать умій упевнено і твердо,
До наклепів уваги не звертай
На гнів ніякого не дай одвіту
Словечок надто гарних уникай

Помріявши не стань рабом фантазій,
У думах памятай: не мисль - мета.
У перемозі і в поразці
Сумирний будь - вони є суєта

Витримуй те, як сказане тобою
Буде покручено немудрим на біду,
Чи як усе що за життя ти коїв
Зруйнується, ти ж знову все будуй.

Збери всі виграші свої у кучу
І ризикуй в житті задля мети
Програй, і починай все од початку
Не смій згадать за програш свій

Примушуй серце, мязи, нерви, жили
Служить коли, здавалось, вже не є
Ні крови, ні любові ані сили,
Крім Духу що наказує - Вперед!

Із натовпом ти розмовляй в чеснотах
Як з рівним говори до королів
І ні на кого не тримай образи
Шануйсь але не створюй ворогів

Наповнюй змістом кожну мить життя
А ту, що не пробачать - поготів.
Що там казать, це й так твоя земля
Ти ж сину, будь Людиною на ній!
2010

Оригінал

If by Rudyard Kipling

IF you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream - and not make dreams your master;
If you can think - and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'

If you can talk with crowds and keep your virtue,
' Or walk with Kings - nor lose the common touch,
if neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And - which is more - you'll be a Man, my son!
1910

А з тобою п’яним весело –
Грузнеш у словес болоті.
Прапорці чіпляє вересень,
У траву жбурляє злото.

Йшли в оману пілігримами.
Ось дійшли – і гірко каємось.
Ну навіщо так безсило ми,
Так дивочно посміхаємось?

Про жалючі муки марили -
Леготу діждали втішного...
Не лишу тебе під хмарами -
Шалапутного і ніжного.


листопад 2010


-----------------------------------


***

Мне с тобою пьяным весело -
Смысла нет в твоих рассказах.
Осень ранняя развесила
Флаги желтые на вязах.

Оба мы в страну обманную
Забрели и горько каемся,
Но зачем улыбкой странною
И застывшей улыбаемся?

Мы хотели муки жалящей
Вместо счастья безмятежного...
Не покину я товарища
И беспутного и нежного.

Як і вчора, у вікна їдальні
Б’ються віхоли скалки дрібні.
І сама не нова я, звичайна,
А приходив у дім чоловік.

Я питала: «Чого ти жадаєш?» –
Він шепнув: «Згоди жити в аду».
Я сміялась: «Біду накликаєш,
Нам обом – незглибиму біду».

Та піднявши руку, мужчина
Думно гладив колюче стебло.
«Розкажи, як до милого линеш,
Як цілуєшся... Як це було? ”.

Затуманеним поглядом в”язнув
У обручку, у гірку золи.
Мимовільно не сіпались м’язи,
Півпрозорим, злостивим був лик.

О, втішання його – лезво срібне.
Він жагуче, напружено знав,
Що нічого йому не потрібно,
Що уникне й відмов, і заграв.


листопад 2010

------------------------------

Анна Ахматова


Гость

Всё, как раньше: в окна столовой
Бьётся мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила:"Чего ты хочешь?"
Он сказал:"Быть с тобой в аду".
Я смеялась:"Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду!"

Но поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы.
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты."

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветлённо-злого лица.

О, я знаю: его отрада
Напряжённо, и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

І вирушив Лот за посланником Бога -
Величний і світлий - по чорній горі.
Дружину громами вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.
Кинь погляд на башти черлені Содому,
На площу, на двір у затінні олив,
На вікна спустілі високого дому,
Де діток родила, де щасні були.


Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, як лід.
Прозорою сіллю постала між віттям,
А ноги стрімливі - навіки в землі.

Хто жінку камінну оплакувать буде?
Є й більші утрати в ряду забуття?
Її моє серце повік не забуде –
Спроможну за погляд віддати життя.



листопад 2010


-------------------------------

Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.

Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

Я зачитався. Я читав давно.
Коли осінній дощ постукав у вікно.
Занурившись у вигаданий світ,
не чув як дощ оповідає міт.

Як зморшки ті рядки я споглядав
задумано, годинами підряд
час зупинився чи пішов назад.
І раптом бачу: захід фарбами заграв
Карміном оксамит малює із-за ґрат.

Як нитки намистин порвалися слова
і літер на підлогу листопад.
Я знаю, сонце кидаючи сад
крізь огорожу, що загравою пала
повинно озирнутися назад.

І ось неначе ніч – пітьма як знак.
Дерева гуртом поставали шляхом,
і люди, що громадяться під дахом
і тихо розмовляють, слово часом
дорожче золота цінуючи однак.

Якщо я зараз зазирну в вікно,
Мій погляд не зустріне там чужого -
околицю охоплювало слово,
а, значить, простору позбавлене воно.
Але піду я в ніч, і одкровення знову
дарує величі понять свободу
зажурена незайманість народу –
себе переросте натруджена земля
і стануть в ряд за краєм небосхилу
остання хата і моя зоря.

2010

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає.
Він голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.
Вже цар промовляє у келих долонь:
«В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Радій – за ці ліки прекрасні
Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі її туск і обида,
Та хоче Мелхола – Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять.
В зелених очах – вільга скруха,
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
«З отрутою, певно, пила я нектар,
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота - іду на олтар.
Мандрьоха! Розбійник! Пастух!
Та жоден вельможа зі свити
Не схожий чомусь на Давида!
І сонця проміння... й зірок безгоміння...
І зимні обійми планиди...».


2010
-----------------------------------
Анна Ахматова

Мелхола

Но Давида полюбила дочь Саула, Мелхола.
Саул думал:отдам её за него, и она будет ему сетью.
Книга Царств

И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола - Давида.
Бледнее, чем мертвая, рот ее сжат,
В зеленых глазах исступленье,
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит!
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое - униженье мое,
Бродяга, разбойник, пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него не похож!..
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

Як соломкою, п’єш мою душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Буде спокій потому тривалий.

Як доп’єш, то скажи. Не печально,
Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій -
Споглядати, як граються діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов”ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний?
Я забула, та це й неважливо.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.


2010


***

Как соломинкой, пьешь мою душу.
Знаю, вкус ее горек и хмелен.
Но я пытку мольбой не нарушу.
О, покой мой многонеделен.

Когда кончишь, скажи. Не печально,
Что души моей нет на свете.
Я пойду дорогой недальней
Посмотреть, как играют дети.

На кустах зацветает крыжовник,
И везут кирпичи за оградой.
Кто ты: брат мой или любовник,
Я не помню, и помнить не надо.

Как светло здесь и как бесприютно,
Отдыхает усталое тело...
А прохожие думают смутно:
Верно, только вчера овдовела.

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:" Я вірний друг!"
Торкнувся сукні - злегка, рвійно.
Та як не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим."


2010

-------------------------------------------------





Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Він був ревнивцем – тривожним і ніжним,
Як сонечко Боже, мене любив.
А щоб не співала вона про тодішнє,
Він білу пташину мою убив.

Ще й наказав у півтемній оселі
«Смійся, віршуй!.. Це - любові пора».
І я закопала ту птаху веселу
Побіля криниці, де вільхи кора.

Не литиму сліз - ні сама, ні прилюдно.
Камінним зробилося серце усе,
Здається мені, що завжди і повсюдно
Відлуння той голос відрадний несе.


2010

-----------------------------------


***

Был он ревнивым, тревожным и нежным,
Как Божие солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
"Люби меня, смейся, пиши стихи!"
И я закопала веселую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось сердце мое,
И кажется мне, что всегда и повсюду
Услышу я сладостный голос ее.

Моя провина лишиться мені,
прикмета часу, лишиться вона –
взір батьківський в дочасній сивині –
вона тобі гукнеться, сивина...

І буде день, гаптований “ніщо”,
і ніч самозаглиблена. Стривай,
чекай-но, мить, бо нас вже тіні, що
без нутрощів, відстежують за край.

Утворюючи хрест, лягли вони
на серце, і на руки, й на чоло.
Та безлад той мені не затулив
далеке і близьке небесне тло.

В садах дощем зіпсуто всі плоди,
Безбарвні очі втуплені внікуди.
Вкляк вечір у німотної води,
в путівнику зоря, немов полуда.

Лишень подумаю, що то все назавжди,
що флейта я – крізь мене дощ вирує,
немає сенсу залишать сліди,
та з’яву їхню серцем пророкую.

Зустрів любов під зорями
Далеко від очей чужих
П'ять років бачились ми так
Любов моя, ця ніч і я

І до зорі блукали ми
За міста мурами, за стінами
В деревах хащ і чагарів
Там наша квітка розцвіла

Любов ця є не сказана
Небачена і незнана
Не смію я назвать імя
Любові скарб коштовний знак

Її долоні у своїх
Ховаю я від того дня
Вуаль цнотливості на ній
І не старіє світ в очах

Для нас людей іти разом
Любов'ю є у світі цім
Прямуємо ми у житті
Туди де є любов для всіх

І я
Міг би легко впасти з небес
Інший став би на місце моє
Щоб отримати шанс перед Твоїм бути лицем

І життя,
Мої дні як пісок що тече
Із Твоїх відкритих долонь
І його кудись вітер несе
Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж сердець що ідуть
До Тебе ведуть

І все про що благаю
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

Час іде,
Поки сонце до неба пливе
Поки ніч ще панує над днем
Вчиться літати орел

І життя,
Як пісок, летять мої дні
Із Твоїх відкритих долонь
І зникають не сягнувши землі

Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж тих знаків йду
Що до Тебе ведуть
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

І так,
Без розмов і без прощавань
Тіні зійдуть з ранкових небес
І знову злетить орел

Якби мені від неба шати вшиті,
Оздобами од місяця та сонця,
У світлі, в тіні й напівтіні
Світанку і вечірньої зорі

Ті шати я б стелив тобі під ноги
Та бувши бідним, маю тільки мрії
До ніг твоїх кладу свої плекання
Ходою легкою іди, по моїм мріям

Буває важко відрізнити
Рай від пекла, небо від мальовидла
Поле житнє від тюремних грат,
Посмішку світлу від тліну принад

Чи вмовлять тебе на зраду героїв
Заради чужих непотрібних примар
Чи обміняєш ти свободи зброю
На роль лялькового ватажка?

Шкода, шкода що ти не поруч
Ми загублені душі за склом
Риби за товстим склом
Рік за роком ми кружляємо колом
Та що ми знайшли - тіж самі шляхи,
Шкода що ти не поруч
Шкода що поруч не ти

Коли печаль у серці нездоланна,
Коли душа обтяжена болить,
Я жду тебе у чистім супокої —
ти принесеш утіхи світлу мить.

Ти сил даєш — іду крізь люті шторми,
Ти сил даєш — долаю гори всі.
Я міцна, бо ти зі мною поруч,
Зі мною ти у силі і красі.

(2010)


When I am down and, oh my soul, so weary;
When troubles come and my heart burdened be;
Then, I am still and wait here in the silence,
Until you come and sit awhile with me.

You raise me up, so I can stand on mountains;
You raise me up, to walk on stormy seas;
I am strong, when I am on your shoulders;
You raise me up: To more than I can be.

Поети живуть. І повинні лишатися жити.
Хай вірить життя на чернетці, у істин пером
Поети в миру нам ім'я залишають велике,
Затим, що у всіх у думках − у них пОголосом.

Все важче тепер буть іконою в рамках окладу
Там, де паспортам ми завдячуєм, − всі по кутах.
Дай Бог перейти їм сім кіл неспокійного ладу
Чистих аркушів, де до пори ще усе по устах.

Поет омиває слова, їх піднісши в прикмети,
Підводячи сповнені відра уважних очей.
Сердешне життя! Так до смерті кохає поета!
І як на сімох відміряє. І ріже. І − ще раз, і ще!

Привільно співати й на повні їм дихать − на ладан...
Святая вода на безживнім пустім кисілі.
Не плачте, коли тих сім кіл неспокійного ладу
Підуть по-над ним, навіжено-хвацьким, по воді.

Хай не до товариства ці янголи-чорнороби
Прорветься в рядок те, що довго рубать і рубать сокирАм.
Поети в миру за словами крапкують закровлено
Їм Біг на поріг, знати, час і їм сорому йнять.

Поети ідуть до кінця. І не смійте кричать: − не вигадуй!
Бо ж Бог... Він направду розіб'є свої дзеркалА.
І знову сім кіл неспокійного звучного ладу
У рот зазирають, різниця − в калібрі ствола.

В сльозах метучись, сміючись у шалУ під сурдинку,
Споконвічний свій допит вони укотре зведуть до кільця
В повсякденні важкі, та, одначе, легкі на поминках.
От тоді й зрозумієм, що ці квіти їм так до лиця.

Не прагніть кінця. Не очікуйте інших розклАдів.
А що траплялося шляхом? Метри, жінки, шелягИ...
Байдуже, коли сім тих кіл неспокійного ладу
Дозволять піти, накінець, не торкнувшись землі.

Ну ось, ти поет...Ледь жевріє душа в чорнім тілі.
Узявши обітницю вибору зняти печать.
Ми можем забуть тих, спів котрих − такий, як уміли,
А тих, що мовчали, давайте-но не пробачать.

Не шкода розпнути, щоб знов повернуть до Пилата.
Поета не візьмеш на ляк від в'язниці й сумИ.
Коротке життя − сім тих кіл неспокійного ладу −
Поети пройдуть. А навосьме - нас лИшать самих...

Пора року – зима. На кордонах спокійно. І сни
переповнені чимось одруженим – липким варенням,
і в очах праотця споглядання рибалки-весни,
що святкує звитягу над щуки-ворожки знаменням.

Тріпни об землю хвостом, у морозній грудневій імлі
ти побачиш окрім неприкритого сраму –
півмісяць пливе у запиленім хати вікні
над хрестами Москви, як перемога Ісламу.

Куполів, що голів, і шпилів – що задертих спідниць.
як за смертним порогом, де здибанку значим,
де «від пуза» кумерен, кремлів, синагог і сідниць
де і сам ти батяр зі своїм мінаретом стоячим.

Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі
як не владу потворну, себе ми поборем.
Застібай же пащеку зубату. Бо тобі на столі
як лежати, то байдуже помилитися гаком чи морем.

(перекдад 2010 року)
(фото з мережі)

Нет, не тревожилась, вошла…
Само случилось:
Иль потерялась, иль нашла,
Или влюбилась?
Желанье неба и земли -
В бокал огнями!
Мгновенья пестрые вдали -
Как мотыльками.
И дрожь прожилок голубых,
Губами имя,
Как жизнь в нас сложиться, в двоих,
Невыносимый?
Кто знает, может чувство то
Заменит танец.
Куда Вы гоните авто,
Мой чужестранец?
За столько весен и широт
И все – напрасно?
Так приступ боли сердце жжет
По сердцу красным…
И неуклюже в кулаке
Зажал навечно…
У Вас слезинка на щеке,
Мой бессердечный.
Не окольцована венцом
Душа ни нимбом -
Цветком сирени, иль птенцом
Иль белой нимфой?
Во мне жизнь просится гореть,
И чувств не прячет,
А Вы не можете прозреть
О, мой незрячий.
Иль поиграть пришлось богам:
Первопричина?
Зачем опять сдаюсь я Вам
О, мужичина?


9 листопада 2010 р.

О, дай нам квітом втішитись сьогодні;
Та дай думкам не потонути у безодні
Не певного врожаю; `лиш нас тут,
Де просто так роки цвітуть.

О, дай садочком втішитись нам білим,
Як день не знає, як знають ночі хвилі;
І вдовольни нас щастям бджіл,
Дерева колихаються від їхніх крил.

І дай нам втішитися пташкою стрімкою,
Що десь високо, десь там, над головою.
Комета, що за своїм дзьобом так летить,
Що цвіт в повітрі замер і стоїть.

Тому, що це любов і тільки це вона і є.
Любов до Того, Хто згори, вгорі встає,
Любов, щоб знати - він там є і буде.
Для того ми і робим те, що роблять люди.

A Prayer in Spring

Oh, give us pleasure in the flowers today;
And give us not to think so far away
As the uncertain harvest; keep us here
All simply in the springing of the year.

Oh, give us pleasure in the orchard white,
Like nothing else by day, like ghosts by night;
And make us happy in the happy bees,
The swarm dilating round the perfect trees.

And make us happy in the darting bird
That suddenly above the bees is heard,
The meteor that thrusts in with needle bill,
And off a blossom in mid air stands still.

For this is love and nothing else is love,
To which it is reserved for God above
To sanctify to what far ends he will,
But which it only needs that we fulfill.

Він усюди шукав своєрідної досконалості,
Поезія, що він винайшов, була зрозумілою;
Він знав людську дурість, як свої п'ять пальців,
І дуже цікавився армією та військовим флотом;
Коли він сміявся, поважні сенатори реготали,
Коли він плакав, діти вмирали на вулицях.

Epitaph on a Tyrant

Perfection, of a kind, was what he was after,
And the poetry he invented was easy to understand;
He knew human folly like the back of his hand,
And was greatly interested in armies and fleets;
When he laughed, respectable senators burst with laughter,
And when he cried the little children died in the streets.

Безпам’ятством забутися, заснуть,
як плоду, що під деревом почилий.
Щоб плоті власної здолати згубну суть -
неспокою душевного причину.

Наприклад, яблуко, в нім теж принади є -
вологі м’язи, звабливі пігменти,
життя там також хмільно виграє -
молекулам явивши суть відверту.

А тут, немов орава дітлахів -
ніяк не справитись самій із власним тілом.
Не передбачиш всіх його гріхів,
хоч як розплутати б клубок отой хотіла.

І так надокучає під кінець
у себе зазирати, наче лікар,
постійно відчувати тріск сердець,
молекул біг у швидкості великий.

Готова зупинити, відвести
своє споглядання, та все – таки цікаво.
Так владно музика, що рветься у світи,
крізь тебе безупинно проникає.

У глушині, яку забув і Бог,
під снігом, що розлігся як господар,
живу одна, й водночас, ніби вдвох,
і жоден з нас спокою не знаходить.

То усміхнусь, то в тиші запищу -
заб’ється пульс метеликом в долоні.
Так дика хіть роздмухує свічу -
палахкотить, живе в жіночім лоні.

І ось тоді я висловлю хвалу,
мій організме, знак живий природи,
твори на славу місію свою -
як сонечко, як ліс, і як городи.

Надалі грай, не відай німоти!
В самотності, гляди, перезимую,
час розгнуздаю шалом німоти
до тісноти населеною мною.

Засина чоловік, кличе вірну зорю із пітьми,
ту, що здавна вважає своєю – своєю, і тільки.
чує скаргу зоря, що життя б’ють безжальні шторми,
рветься видих такий, що не гідний звучання сопілки.

„Я транжира, повір, бо розвіяв за вітром твій дар,
і бридливіш від мене немає в житті рецензента,
дай спочинку мені – буду пити його, як нектар –
все забуду хоч раз, щоб неспокій розвіять дощенту”.

Засинає людина. Годинник їй вторить відбій,
забуває химери, неспокій, огидне снодійне.
А зоря, як завжди, своїм блиском спричинює біль –
розчиняється в сні – мерехтлива, така ненадійна.

Та не вір їй, закоханій. Воля її над людьми
безкінечна, всевладна – дізнаєшся в мить вирішальну.
Шелестить із небес: „Просиш? Хочеш? Візьми!”
Прокидається з вірою, блиском в очах. Від’їжджає.

Передбачив, побачив – увінчані замки плющем.
Ще лиш рання весна, а природа цвітінню вже рада.
Зором світлим, продутим навиліт плечем
знаменитих каналів вбирає світанкову звабу.

Він промерз до кісток, споглядаючи храм, давнину,
він беззахисним став, як властиво усім іноземцям.
Скаже згодом, що там таємницю віків осягнув,
на руїнах отих підхопивши якусь інфлюєнцю.

Чим південніше біг - соромлива мімоза темніш,
там, де берег і синь, і каміння близьке до загару,
знов людина сумує, і смутой той гострий, мов ніж:
рідний дім і ліцей, і принади Тверського бульвару...

Скільки мук! І для чого південний цей пляж,
коли він – майже мрець. Ось до сторожа звук дивний лине.
Лиш каміння – то звідки донісся до нього цей плач?
Що росте там? Гліцинія – назва гірської рослини.

Подорожній іде. Ціла зграя собача за ним.
Віддається пориву, жахаючи псячу безпутність,
тим, що мова в нім є, й простувати цим шляхом земним
варто так, як свічі, для якої світіння – то сутність.

Помічає людина – спопеляючий погляд її,
мов прихована в нім незбагненна, нечувана сила.
Гляне пильно на когось – залишиться шрам на чолі,
безневинне життя може звести за мить на страшило.

Раз так, дивлячись, думав: невже це сімейство віки
процвітало, міняючись в рисах і людській подобі?
Тільки погляд урвав, відмахнувшися жестом руки,
благодійте, мовляв – я сьогодні і щедрий, і добрий.

Він відчужено зрить, і зненацька себе застає
у великій печалі в кафе, що під дахом смугастим.
Відчуття - ніби хтось пожинає надбання твоє,
ніби чортополох, що панує й сміється над щастям.

Лікті зранив до крові в шипшинове гілля чіпке,
і бере оту ранку на пам’ять. Прощавай, мимовільність!
Пильно дивиться зірка на щастя безпутнє таке,
що до нього він має і пристрасть, і втіху, й прихильність.

Щойно чує плітки – тої ж миті обертається в слух,
озира перехожих, немов переймається кожним.
Так, немов тільки в цьому життя його й шляху тріумф.
Жить аморфним життям – людям теж, виявляється, можна!
15.02.2010

Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплю серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!

2010
(Поетичний переклад з дослівного перекладу. Дослівний переклад з арабської Заброди В. В.)

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

* * *
…і при слові «майбутнє» з української мови
вибігають миші і всією юрбою
відгризають від ласого шмата полови
пам’яті, що наче сир дірява тобою.
Після стількох зим вже байдуже, що
або хто стоїть в кутку біля вікна завіси,
і в мозку лунає не надприроднє «до»,
а її шурхотіння. Життю гульвіси,
як подарованій речі, в пащеку не зазирають,
воно оголює зуби при кожній промові.
Від усієї людини частину вам залишають
мови. Частину мови загалом. Частину мови.

(перекладено 2010 р.)

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

* * *
Якщо співати про щось, то про зміну вітру,
західного на східний, коли замерзлу гілку
зміщує вліво, від небажання скрип,
і твій кашель - над площиною лісів Дакоти крик.
Опівдні можна скинути кріс і стріляти в те, що в полі
здається зайцем, надаючи кулі
збільшити відстань між збитим внівець з темпу
того, хто пише рядки ці пером і тим, що
лишає сліди. Іноді голова з руками
зливаються, не стають рядками,
але під власний голос – котиполе картаве,
підставляє вухо, як частину кентавра.

(переклад 2010 р.)

* * *
Впізнаю цей вітер, що летить на траву,
Яка під ним лягає, наче під татарву.
Впізнаю цей листок, що в придорожній бруд
Падає наче скривавлений князь чи Брут.
Стрілою лягаючи на розкосій скулі
Дерев’яної хати в чужій землі,
Що гусей у польоті, осінь у склі внизу
Впізнає на обличчі сльозу.
Очі до стелі
Я не слово а номер забув - в повітрі крик
І кайсацьке ім’я в роті язик
Рухає ніччю наче в Орду ярлик.

(Переклад 2010 р.)

* * *
Північ кришить метал, але шкодує скло.
Вчить гортань говорити «пусти».
Холод мене всмоктав і вклав перо
В пальці, щоб їх зігріли листи.

Замерзаючи, бачу, як за моря
Сонце сідає, нікого навколо.
Чи то по кризі ковзають підбори, чи то сама земля
Закругляється під обцасом колом.

У гортані моїй, де покладено сміх,
Або мову, або гарячий чай,
Все чіткіше лягає сніг,
І чорніє як той Сєдов, «прощавай».

(Переклад 2010 р.)

Життя затятий ворог з вогкою імлою
Понурий падолист панує над землею,
І мертвим холодно в сирих могилах снів,
І крик озлоблений голодних жебраків!
І ранок – ніч глуха, і дощ - то мжичка навісна
Навколо все безглуздо – дім як келія тісна!
І нявкаючи жалібно облізлий кіт –
Стара тваринка, посивілий дід
Намарно шкрябає підлогу посірілу,
Розкрита книга, що нагадує могилу
Про автора померлого оповіда мені.
І дим огидний із пічної головні,
І маятник докучливий хитає часу плин,
І дзвони церкви колихають тлін,
З кладовища долинув поховальний спів…
Колода карт старих огиду викликає й гнів
Відтоді як стара і хвора господиня
Останнє ворожіння припинила.
Здалось на мить – в колоді тій брудній
Валет дзвінковий з дамою нудний
Роман заводить чи розмову давню
Про їх любов брудну, про їх зв’язок фатальний…

2010
(вільний переклад)

Хто витворив тебе з тропічних темних мрій,
Який тубільний Фауст, марево савани?
Ти пахнеш мускусом і тютюном Гавани,
Ти – місячне дитя, фатальний ідол мій.

Ні опіум, ні хміль зрівнятися з тобою
Не сміють, демон мій, мій тимчасовий рай,
Куди моїх жадань розтерзаний розмай
В оазис уст твоїх іде до водопою.

Не прохолода там – вогонь, і сірка , і смола
Ти не катуй мене – пекельна мла!
Не Стікс я, щоб кричати: «Охолонь!»

В обійми потрапляв твої я знову й знов
Не Прозерпіна я – моя холоне кров,
Не гріє жар страшний твої долонь!

2010
(вільний перклад)

Дрімучі праліси – ви як готичні храми
Сумним органом в кронах вітру шум;
В серцях зневірених, де вічний траур, сум.
Як стогнуча луна одвічні ваші драми.

Прокляття океан. Безодню глибини
Мій дух знайшов. І сміху буревій
Такий, як сміх знедолених повій
Сміх відчаю нагадують мені.

Я ніч би полюбив - та в серце хвилювання
Несе твоїх зірок свічадо з висоти
А я шукав лиш порожнечі і пітьми!

Але пітьма – то лише полотно страждання
Де впізнаю я тіні, постаті сумні,
Що смерть забрала у минулі дні.

2010
(Вільний переклад)

* * *

Так дышится лесам, и так, почти запретно,

в них дышит эхом звук, под свежей и льняной

рубахой каждый взмах и мускул так заметны,

так маленький олень бежит на водопой.

Полшага в тень ворот – и никого за нами,

нас манит высота, и, значит, неспроста

чуть видный огонек живет в оконной раме,

хоть ночь, как стадион заброшенный, пуста.

И с городом внизу поговорить нам любо,

прогнозов и угроз не услыхав опять, –

но влажный ритм не зря льнет к водосточным трубам,

ближайшего дождя уже недолго ждать.

И вот он загустел, вот он грядет, как праздник

проснувшихся грудей под влагою рубах,

он обнажает суть всех зарослей и азбук,

в началах и путях, зачатьях и годах...

Он смоет накипь строк, он не оставит брода

мне бывшему, тому, кто в пуще слово пас,

и крикнет нам – глухим от лета и свободы:

напейтесь же дождя! напейтесь про запас!..

Так смотрятся леса в немые бездны просек,

на тишине ворот – лишь эхо набекрень,

так – вновь, и вновь, и вновь – воды напиться просит

из пригоршней моих тот маленький олень.

Вже інструменти таємного сповнені звуку,
Я люблю в лісі ріжок сумовитий послухать,
Я люблю ліру і нічку, орган і мільйони громів,
Бронзу тремтіння, огромную кузню шумів,
Пекло гармонії з чорними в ній коминами
І контрабас я люблю зі смутними тонами,
Що під тремтливим смичком, що тягне у страхополон,
Змішує в звуці своїм діброву і ліс, аквілон,
Мушчине крильце, водночас і флейту, і дудку -
В душу мені налива світлотінь, повну смутку.

У величезному залі Луксорськім
з рудо-червоного тім*я Рамзеса
змій зашипів таємничий праворуч,
зліва ж - із криками випорхнув яструб;

в Мемфісі під сонцепеком вартують
сфінксів шістсот у блискучім граніті
сон Серапея могутнього тихий;
аж заревів непокірливий Апіс,

як із незрушних зелених рогозів
на мертво-білу пустелю долинув
вітер, довкола впокоривши буйний
грецького подих широкий пеана.

"Ось ми прийшли привітатись, Єгипте,
ми, що є діти Її, у руках же
маємо спис і співучую цитру.
Фіви, свої відчиняйте ворота,
соточисленнії для Олександра.

Сина Зевеса-Аммона самого
ми привели - впізнає його батько,
любленого вихованця Тессалії,
гордо-прекрасного внука Ахілла.

Нібито лавр запашний, м*яко в*ються
кучері його, і щічки рожеві
квітнуть, як маки, а яснії очі
сонячним світлом Олімпа сміються.

Лик його, наче Егейськеє море,
спокоєм міниться, мовби над плесом
білі хмарки проминають і мрії
про поетичне мистецтво і славу.

Він учиняє за Грецію помсту:
левом суворим проводить фалангу,
нищить слонів, розкида колісниці,
валить сатрапів і сам владарює.

Здрастуй, о боже воєнний і мирний!
Цитра тобі із слонової кістки,
лук Аполлона сріблясто-блискучий
стисни в руці вольовій найміцніше.

Мови стагірця тобі, поцілунків
йонських дівиць і вінків шанувальних,
також - Ліея пінистої чаші
з височиною Олімпа святого.

Бронза Лісіппа й тони Апеллеса
в вічність несуть тебе; гнів позабувши
лютожахких демагогів, Афіни
храм Партенона для тебе готують.

Ми за тобою підемо - даремно
Ніл переховує культи таємні:
мир несемо між богів, а людському
світові - факел загальноспільнотний.

Вакху новий, коли хочеш добути
тигрів і рисей, ми йдем за тобою
на береги пресвященнії Ганга,
гімни Гомера святі заспівавши".

То був пеан, що співали ахейці.
Вождь молодий, увільнивши від каски
кучері ясні, стояв перед військом
і заглядав поза обшири моря.

Він заглядав поза обшири моря:
бачив він острів Фароський, а далі
неісходиму пустелю Лівійську;
зняв зі спітнілих грудей обладунки,

золотом вкриті блискучим, і кинув
їх у пісок на рівнині. «Як панцир
тут ось лежить македонський мій долі,
так буде вічною Олександрія,

в дикій пустелі постала», - промовив
й, вісім десятків одмірявши стадій,
визначив місце - піски жовтуваті
вибілив борошном він якнайліпшим.

Так своє місто Пелідів нащадок
побудував із Фаросом (ім*я це –
світоч планети, що вказував шляхи
в Африку й Азію давнім народам).

Ні буруни дратівливі пустелі,
ані століть варваризму минання
не спромоглися приборкати вперту
цюю дочку героїчного грека.

Жваво постала вона, щоби жити
третім життям, підганяючи долю;
саме такою побачив її ти
в захваті, о мандрівничий поете,

як, утікаючи від навісної
ночі тиранства, ти, сповнений гімнів
і міркувань, проказав, що потрібно
світло й свободу на Схід розповсюдить,

й серед гробниць, між тюрбе мальовничих,
ти запримітив колону Помпея,
що, наче розум потужний латинський,
крізь непроглядні віки майоріє.

Хай, о поете, надії Єгипту,
і його мрії живуть в твоїй книзі!
Знову Тифон розбудив гнів пустелі –
нині він дихає лютою злістю.

Мертвий Осіріс, одначе Анубіс,
гавкаючи, учепився Європі,
що утікала, за п*яти й скликає
звіроподібних богів на відомсту.

О престаріла Європо, сьогодні
слабкість тривожливу ти посилаєш
світові; глянь, як, на Схід повернувшись,
сфінкс променіє усмішкою гордо.

Тягнуться вгору легкими нитками
стебла потужні, жахкі й мармурові,
тут у священній пітьмі вони схожі
на неймовірнеє велетнів військо,

що на війну із невидимим стало:
арки німі підіймаються, стрімко
линуть увись, між собою з*єднавшись,
гнуться в склепінні й звисають додолу.

Так із первісних незгод, із борюкань
варварських, що між людьми відбувались,
линучи в вишні до Бога, злилися
сонмища душ одиноких у ньому.

Втім, я не Бога, не мармурні стебла -
арки легкії питаю: пильную
і затремчу, як знайомий почую
крок хоч малий з урочистим відлунням.

Лідія то - повернулася, бачу
пасма волосся блискучого ясно:
ледь усміхнулось до мене кохання
й зблідле обличчя крізь чорний серпанок.

Так же блукав по готичному храму
він, Аліг*єрі, шукав тріпотливо -
крізь напівтемряву в юній блідноті
жінки побачити Господа образ.

Під білизною вуалі сіяло
чисте чоло екстатичної діви,
хмарами ладан стелився, гарячі
линули в сивім тумані моління,

линули з ніжним шептанням, тремтіли
радісно крилами зляканих горлиць,
линули з плачем знедолених юрмищ -
руки до неба вони простягали.

В хмурих просторах органа звучали
гуки й зітхання: з білесеньких арок
видно було, як споріднені душі
із потойбіччя їм відповідають.

Та із міфічних верхівок Ф*єзоли,
крізь вітражі благочесних віконець
бог Аполлон прозирав пурпуровий:
сяйво свічок зблідло на вівтарищі.

Дант споглядав, як здіймається вгору,
в ангельських гімнах преображенна
діва Тосканська, - і чув під ногами
урвищ багряно-пекельних ричання.

Я ж ані янголів слави не бачу,
ані дияволів, лиш мерехтіння
світла в сирій напівтемряві. Холод
душу моя огортає нудьгою.

Боже семітський , прощай! Неперервно
смерть владарює в твоїх таємницях.
О недосяжний володарю духів,
сонця у храмах твоїх не видати.

Страдник розп*ятий, людей розпинаєш,
смуток твій тьмарить повітря довкола:
небо сіяє, одначе, сміються
ниви, одначе, палають любов*ю

Лідії очі... Хотів би побачить,
Лідіє, в хорі тебе простодушних
дів, що вінчають вівтар Аполлона
танцем у вечорі жовтогарячім.

Ти б на пароський сіяючий мармур
в лаврах - сипнула з руки анемонів,
радості - з ясних очей, а вустами
згідними мовила гімн Бакхіліда.

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Ось вже і пам*ятний міст простягнувся:
арок підйом пробиває повітря,
із водобігом єднаючись тихо,
що розширяється й легко буркоче.

Чорні руїнища Лоді помчали,
схилом зеленим вдираючись вгору,
щоби здолати покірне узгір*я.
О, прощавай же, історіє людська!

Тут, - коли ромульський дух войовничий
з варварським стрівся в залізнім двобої,
мстивая лють палахтіла міланців,
всеіталійську пожежу здійнявши, -

ти все від Ларія до Ерідана
вниз проминала, о Аддо, в жаданні
спокою, з шепотом гордо-величним
перетекла мовчазні пасовиська.

Як по хиткому мосту під громами
йшов у вигнання блідий корсиканець,
що, молодий, став судьбою століть двох,
ти все плила собі, змивши в дорозі

кров і тевтонську, і кельтську, о Аддо -
тут над тремтливими плесами чути
в давні часи щось було нестерпиме:
дим із гармат розлітався мерзенний.

Змовкли останні французького грому
вдари у надрах землі незглибинних:
з чистих, прозорих потоків піднявся
білий, сердечно здивований волик.

Де ж ви поділись, орлята Помпея?
Де ж ви, царя волохатого Швабії
птахи¸а чи корсиканця блідого
вірні орли? Плинь же, Аддо блакитна!

Мчи крізь рожеві огні надвечір*я,
Мчи, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія з ніжним Амуром,
в човні до сонця на заході плине.

Сміхом дзвенять небеса олімпійським –
і затремтіла земля: кожна хвиля
полум*ям лагідним затріпотіла,
сповнена свіжого чарів кохання.

Пахощі з юних лугів полетіли
понад сирою рівниною м*яко:
хвилі порушують зрідка звучання
стогону й усміху ніжно пестливе.

Човен легенько пливе, між краями
двох берегів плодоносних прозора
котиться річка, привітно кивають
вздовж її шляху величні дерева.

А під деревами, понад тинами,
цвітом укритими, жваво гасають –
щоб покохатися – одне за одним
птахи у променях злато-рожевих.

Плинь крізь рожеві огні надвечір*я,
плинь, синя Аддо: руша по спокійнім
річищі Лідія, бог же кохання
всюди амброзії пахощі сіє.

Поміж багатих лугів, в золотому
сонця промінні аж до Ерідана
мчиш, аби злитися з ним, а де захід –
сонце невтомне за обрій сідає.

Сонечко! Аддо стрімкая! Душа то
плине Елізієм слідом за вами.
Де ж вона, де разом з нашим коханням
спільним, о Лідіє, згубиться врешті?

Сам я не знаю; та любо в відлюдді
в млосних очиськах її потонути,
Лідії себто… течуть невідомі
наші запрагнення і таємниці.

А напишу я вам дурню! І про чудові ці троянди,
які дарують нам на днюху, у риму вставлю слово "рани",
а ще поскаржуся на те, що літо видалось спекотним,
що кіт в селі ловив мале курча, тому такий голодний.
Я кину погляд у вікно на повний місяць, ясні зорі,
і в телевізор - там кіно, а на екрані - знову Познер,
усе, що бачу - опишу, комусь, гадаю, це цікаво,
про те, як пиво п'ю, гикну, чомусь згадаю про Тетяну.
Але навіщо? А бозна... Мо', за дверима мотоцикли
ревуть і створюють бедлам, коли нарешті вже затихнуть.
Чудовий вечір! Що за збіг - сусідка в гості прибігала,
пекла вона собі пиріг, про чоловіка розказала,
що п'яним в тісто наступив і на підлогу впав, зараза!
коротше, той іще дебіл, всю ніч блював над унітазом,
а вранці випив весь розсіл і на рибалку, гад, поїхав,
тепер не сяде з ним за стіл, гидким вона регоче сміхом,
бо знову, певно, привезе йоржа і окуня на здачу,
давно би вигнала, але за нього хто збудує дачу,
тоді згадала, що тече вода давно у неї з крану,
побігла, завтра зазирне, бо на роботу вранці-рано.
Я ж ілюстрацію знайду, на сайті вірш опублікую -
глянь, за прикольну цю дурню народ ще й здуру голосує...


18.08.2010

Із помешкання хиткого,
Де з багатств - стілець та стіл,
Бідний негр моливсь до Бога
Хриплим басом: "Бог, тут Білл!"

Безуспішно пастор бився,
Не шкодуючи зусиль,
Щоб і він як слід молився,
А не твЕрдив: "Бог, тут Білл!"

Де і що б не відбувалось,
Негр губами ворушив,
Та молитва вся складалась
З трьох, слізьми политих слів.

І в один із днів буденних
Стисли спазми, як вузли,-
У палату для злиденних
Бідолаху відвезли.

Пастор Джон щоденно з книжки
Трохи Біллові читав,
Та одного ранку ліжко
Без хазяїна застав.

Тиха радість у палаті
Сяє, як травневий сад.
Чи в лікарні цій хоч свята
Пам'ятає хто? Навряд.

Хворі з пастором відверті:
- Вранці Білл з останніх сил
Помолився перед смертю
Тихо-тихо: "Бог, тут Білл!"

І за мить у цю кімнату
Світла сонячний клубок
Увірвався. По палаті
Голос з неба: "Білл, тут Бог!"

Пастор, впавши на коліна,
Склавши човники долонь,
До небес душею линув
У молитві: "Бог, тут Джон!"

18.10.2008

Азінелла
Я серед гімнів хвалебних з Італії серця повстала,
саме як Альпи розорення варварського позбулися -
їхали вздовж таємничого По через терен зелений,
в сурми трублячи воєнні, у ряд бойові колісниці.

Гарізенда
Те пригадавши, встаю і зітхаю, чоло прихиляю
до вікопомних руїн і могильників славних. Ірнерій
сгорблений сів між величних сусідів, од Риму сказавши
повагом слово значиме святкуючому простолюду.

Азінелла
В день пречудовий травневий бачила з мосту на Рейні,
як проминала свобідная слава народу оцього.
Свевії вої, схиліте покірно біляві чуприни
перед хвилясто-розвійним червоним хрестом італійським.

Гарізенда
Травень - то місяць сумний, що прекраснеє тіло Імельди
шпагами братськими стиснув - і фурії ввічливі бігли
протягом днів сорока руйнувати великою кров*ю
вежі могутні у порох, до тла, не лишивши й каміння.

Азінелла
Я запримітила Данте: чоло молоде він піднявши,
пильно дивився; коли ж пробігали над нами хмаринки -
бачила, як понад ним проминали примари й примари,
а навкруг нього зібралися всі італійські століття.

Гарізенда
Свідчу напевно, що папа ішов з імператором вкупі,
руки взаємно потиснувши; та - о нещасная доле! -
Бог у своїй постанові мені не велів обвалитись
П*ятому Карлу на голову разом з Клементієм Сьомим.

Кроком божественним йдеш ти, о Гебо,
усміх злітає із вуст мимохітний,
я ж весь охоплений амброзіальним
з келиху твого п*янким ароматом;

більше я сутінку не відчуваю -
часу й холодних турбот; лиш, о Гебо,
я відчуваю еллінське життя, що
в жилах одвіку моїх протікає.

І, поруйновані ери сумної
розпадом, знову дні тії повстануть
в кожному світлі твоєму, о Гебо,
пристрасно спраглі відродження свого;

і з-за туману охоче прилинуть
до авангарду новітнії роки,
на промінець твій тремтливо-рожевий,
що їх вітає при вході, о Гебо.

Дням тим усім ти всміхаєшся з вишніх,
ясная зоре. Отак у готичних
храмах, між темних і світлих шпилів, що
стрімко здіймаються в небо подвійним

рядом ниток мармурових, на самім
кінчику вежі стоїть безтурботно
ніжна дівчина з потомства Єссея,
вся пересипана іскрами злота.

Житла й зелена рівнина, смугаста
від сріблотічних потоків, - у мріях,
ниви схвильовані - вкрили простори,
в горах - сніги засвітились блискучі:

хмари летять звідусіль до дівчини;
споза хмарок, осяйная, сміється
буйноквітучим травневим світанкам,
заходам сонця сумним листопаду.

Летіли голуб із голубкою удвох
десь зовсім близько повз мою оселю
і щебетали щось так тихо на льоту
безмежно радісні, щасливі і веселі

Я бачив їх і радісно мені
так вільно, легко на душі ставало
та чорний день настав, вони
до мене більше вже не прилітали

А якось восени, коли вітри дубів
знесамовитіло гілля гойдали
на гілку голуб тихо сам-один присів
не щебетав і ми з ним вдвох мовчали

Хотів напевно він щось розказати
мені, шкода, ми слів не мали
така самотніх доля вже – мовчать
поки вітри гілля не поламали

Червоне сонце віщує мороз
сіда за обрій і лишає
лиш сутінки свої криваві
і недоплакані краплини сльоз
холодним полем стежка йде
вона востаннє ще зелена
трава принишкла й наче жде
коли пройдеш востаннє нею
сьогодні ти, а завтра вже
а завтра вранці в шлях далекий
хтось твою душу понесе
твою замерзлу душу… жде
притихли трави в чистім полі
й мороз на землю упаде
червоне сонце кудись йде
і ми йдемо за ним з душею
яку сюди ніхто вже не верне

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

В*яне вірша стихія,
О лялечко Маріє,
Коли меланхолія
в серце влітає з неба.

О лялечко Маріє,
Ну що - вірші для тебе?

Риме, в повітря твоє посилаю я душу летючу,
Риме, прийми ж ти її та сповий мою душу світлами.

Не зацікавлений у дріб*язкових речах, йду до тебе:
Хто ж бо шукає метеликів просто у Тітовій арці?

Що мені до винороба кудлатого, - він зі Страделли, -
котрий у Монтечіторіо натяки й жарти мішає?

Чи до ткача працьовитого, що у Бієллі заплутав
цупко в тенета свої павука, який марно боровся?

Вкрий мене, Риме, блакиттю і сонцем осяй мене, Риме:
сонце божественне світить крізь обшири твої блакитні.

Благословляє похмурий воно Ватикан з Квіріналом
гарним, а також - старий і святий Капітолій в руїнах;

Риме, а ти з семи пагорбів руки свої простягаєш
до неземної любові, що в подувах вітру сіяє.

О неосяжнеє ложе кохання, Кампанії сховок!
й ти, о Соратте, уся сивочола, що свідчиш у вічність!

Вранішні гори, співайте, усміхнені, епіталаму;
Тусколо, зеленню вкритий, і Тіволі в водах - співайте!

Поки з Янікула я споглядаю предивнеє місто,
кинули цей корабель величезний в імперію світу.

О корабелю, сягаєш кормою висот неосяжних,
Душу мою перетни по морям і річкам таємничим.

В сутінках вечора, що променяться коштовним камінням,
ніжно й спокійно встеливши дорогу Фламінія цілу,

найвищеплинну годину понизивши тихим крилом, і
звівши чоло моє; втім, я, не знаючи того, крокую

в мирі блаженнім; минаю ватаги тіней і великих
духів батьків, що спілкуються біля священної річки.

Шукав я пульс, тим починалось
І лікування - ритуал.
Переді мною був Нейгауз...
Не хитромудра річ, здавалось,
Та пульсу я не відчував.

Ловив я звуки фортеп'яно,
І руки ці я пригадав
На клавішах... І так нескладно,
Що там, де муза б’є фонтанно,
Я пульсу ниточку шукав.

А він чіплявся жартівливо:
„Десяток восьмий! Ну і ну!
Якби ж найшов – було би диво!”
І ворохобив неквапливо
Свою розмашну сивину...

Я враз отямився од ритму:
Ударів гамма! – ясний пульс!
І стало радісно - до крику:
Виконувалась в жилах VITA!
Десяток восьмий! але ж муз!

І я, мов на віолончелі,
З Нейгаузом в дуеті грав,
Співали струни волотеві
і тихий подих Коктебеля
тремтів із брижами октав.