Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

Місто це ледь ковзне − знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Він відлитий у кригу нейтральної форми,
Він − напнута пружина. Суворий. Німий.
Генеральний господар тотального шторму
Турить пил у фарватер − багрянь килимів.

Він вкарбовує кроки, як цінні монети.
Він чатує усюди свій архіпелаг.
Сурми з гіпсу − луна з порожнеч−кабінетів
І папери завмерлі хвилюються − страх!

Спалах-факел − мотивом у білій темниці −
Він несе крізь убогу гармонію стін.
Він витягує звуки, мов гумовим шприцом,
Із колючого дроту наших судин.

Гімн − ознака обов'язку, марші − порядку.
Вовк той − звір механічний на сцені ясній
Танцюрист-віртуоз на плацах Магадану,
Бухенвальдських печей диск-жокей вартовий.

Мов лакований спрут, він масний і привітний,
Бал сьогодні у вашу він честь влаштував.
Пристарий патефон, у сумир'ї звелінню
Вальс такий ностальгічний у голку вбира.

Бал на віки віків! Ах, як сентиментально...
Хрест іржавий − павук − в спалі зір марить сон
І мелодія вальсу так документальна,
Як звичайний арешт, як банальний донос.

Як даровані танці в кожнісінький допит
Як татарин оружний на вежі тепер.
Абсолютний Вахтер − не Адольф і не Йосип,
Дюсельдорфський м"ясник і псковський живодер.

Щось ритмічно-смугасте синкопою в пропуску.
Блюзи газових камер і свінги облав.
Сльози ляльки товстої, розбитої в обшуку,
Нескінченне зніміння у висмалі глав.

Ті жорстокі романси патрульних канонів
І канцонів концтабірних нар звукоряд.
Б'ються в вальсі акорди під хрускіт суглобів
І струною чавунною грати дзвенять.

Рев гобоїв ДБ в саксофонах гестапо
І незмінний калібр тих же нот на листах.
Долі лінія − низка скорботних етапів
На незримих, до жаху примарних фронтах.

Абсолютний Вахтер − це стерильне, мов схема.
Бойовий механізм, крайня ланка-конвой.
Безлад сонячних днів ніч зведе до системи
Що їй назва... та втім, а чи не все одно?

Бо це місто ковзне − й знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Не надо класть мне руку на плечо.
Уместно это разве только в танце.
Доверие – зверь пуганый, причём
Он больше любит изморозь дистанций.

Он любит время, плеск его речей.
Он странный зверь, он любит даже муку.
Он любит расстоянье и разлуку,
Но вот руки не любит на плече.

И в тех садах, в сонатах соловьев,
Он различает поступь браконьера.
Ловушки ждет от взгляда и от слов,
И сей спектакль ему уж не премьера.

Души людской таёжное вино!
Отличный зверь, с ним хорошо живется.
Но звать его не нужно всё равно.
Он сам придет, и всё – не отшатнется.

В той вечір не співав, не пив -
Лише на неї я дививсь.
Так можуть діти, так можуть діти.
Та той, котрий із нею був,
Сказав, щоб я її забув,
Сказав, щоб я її забув, -
Мені не світить.

Той, хто раніше з нею був, -
Про гальма взагалі забув,
Я пам'ятаю - я був не п'яний.
Коли ж я вирішив іти,
Вона спитала: «Ти куди?»
Вона сказала: "Не іди,
Ще надто рано!"

Й той, хто раніше з нею був,
Мене, як видно, не забув, -
І якось в осінь, доволі пізню -
Я з другом йду, дивлюсь - стоять, -
Вони стояли мовчки в ряд,
Вони стояли мовчки в ряд -
Їх було вісім.

Зі мною - ніж, подумав: все ж
Мене так просто не візьмеш, -
Тримайтесь, гади! Тримайтесь, гади!
Життя за так вам не віддам,
Ударю спершу вас я сам,
Ударю спершу вас я сам -
І дам вам ради.

Й той, хто раніше з нею був, -
Цю справу круто завернув,
Цілком серйозно і надто грізно.
На карку хтось мені завис, -
Валюха крикнув: «Бережись!»
Валюха крикнув: «Бережись!» -
Та було пізно.

Я відповів за все вперед.
Є й у в'язниці лазарет, -
Я там валявся, я там валявся.
Хірург всього мене латав,
«Тримайся, брат!» - мені казав,
«Тримайся, брат!» - мені казав, -
І я тримався.

Розлука миттю пронеслась,
Вона мене не діждалась,
Та я прощаю, її - прощаю.
І, хоч всі пристрасті вляглись,
Того, хто з нею був колись,
Того, хто з нею був колись, -
Не вибачаю.

І, хоч всі пристрасті вляглись,
Йому, хто з нею був колись,
Йому, хто з нею був колись, -
Я пригадаю!


14.01.2011

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

Прощавай же ти, мій любий край,
мій любий край, прощай!
Їду я в чужу сторононьку,
мій любий край, прощай!
І тому бадьорим є мій спів,
Для прощань не вистачає слів.
мій любий край, прощай!

Як смієшся синім небом ти,
мій любий край, прощай!
Як вітаєш лугом й полем ти,
мій любий край, прощай!
Знає Бог, у серці вічно ти,
На чужину мушу все ж іти,
мій любий край, прощай!

Супроводжуй мене річенько,
мій любий край, прощай!
Від’їжджаю, тобі сумненько,
мій любий край, прощай!
На узліссі, біля каменя
попрощаюсь там востаннє я
мій любий край, прощай!


Nun ade, du mein lieb Heimatland

Deutsches Volkslied

Nun ade, du mein lieb Heimatland,
lieb Heimatland, ade!
Es geht nun fort zum fremden Strand,
lieb Heimatland, ade!
Und so sing ich denn mit frohem Mut,
wie man singet, wenn man wandern tut,
lieb Heimatland, ade!

Wie du lachst mit deines Himmels Blau,
lieb Heimatland, ade!
Wie du grüßest mich mit Feld und Au,
lieb Heimatland, ade!
Gott weiß, zu dir steht stets mein Sinn,
doch jetzt zur Ferne zieht's mich hin;
lieb Heimatland, ade!

Begleitest mich, du lieber Fluß,
lieb Heimatland, ade!
Bist traurig, daß ich wandern muß,
lieb Heimatland, ade!
Vom moos’gen Stein am wald’gen Tal,
da grüß ich dich zum letzten Mal:
lieb Heimatland, ade!

На скелях похмурих у сірих напливах кальциту
Водою омитих, грозою і слізьми роси
В розломах гранітних, лишайником й мохом повитих,
Тремтять пелюстки – кам’яних бригантин паруси.

Земля до Ісуса – базальтова лава віками
Затоптана людом – черствим і пісним, як граніт.
Він повінню йде, на вершинах зросте ломикамінь,
З ним розточаться вразі, з ним прийде кохання у світ.

І плодючі, як дощ, враз затепляться ангельські хори,
Благодаттю струмків зашепоче духмяний полин,
Покриється лава буянням первісної флори,
Що захопить в полон простір Богом забутих долин.

До Спасителя світ у віки кам’яні догорьовував днину,
Де повзе льодовик, де тіней маячіння пусте.
Народився Ісус – духу первісток, утла стеблина,
Чеканним врожаєм палючих, безплідних пустель.

Кам’яницями йти – ідеальної волі й терпіння,
В жилах жертвенна кров з днем ненависним стала на герць,
Й переможно зростуть, як накреслило те провидіння
Любові троянди, лілеї відкритих сердець.

Розкотиться грім над безмежжям безрадісним тверді,
Універсуму грішному милості з неба проси.
І на землю впаде за вогнем і мечем милосердя
Загубиться в прірвах, як крапля жадана роси.

Ісус ся рождає! – слізьми щастя омиються гори,
Де на схилах лоза, де квітує так буйно усе,
Де омита сльозами навіки нової Аврори
Винограднеє гроно для неба у дар принесе.

На захід сонця міді глибочінь
Віск на стеблі і багряніє лист
Та проблиск сонця ще не зве: «Спочинь..»
Зір наче звір – радіє й будить хист,
Талан співати золотавих риз
Красу. І мерехтливих зір віки,
Де шафрановий бриз
Зрива росу і скручує в вінки.

На луках мед бурштинових копиць
В них в’язне пломінь, в них бджолиний сон.
Від хмари тінь лягає долілиць
В квітковий лет, гречаний горизонт.
Вкриває ніч село туманом зір,
Пливе й змовка цикад невгавний хор.
У вересні за шпилі синіх гір
Твоє ландо втікає, Мессідор.

I see trees of green, red roses too
I see them bloom for me and you
And I think to myself what a wonderful world.

I see skies of blue and clouds of white
The bright blessed day, the dark sacred night
And I think to myself what a wonderful world.

The colors of the rainbow so pretty in the sky
Are also on the faces of people going by
I see friends shaking hands saying how do you do
They're really saying I love you.

I hear babies cry, I watch them grow
They'll learn much more than I've ever know
And I think to myself what a wonderful world
Yes I think to myself what a wonderful world.
Oh yeah!

Світ чудовий який

Бачу зелень дерев і троянди в огні.
Бачу – квіти цвітуть і тобі, і мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Бачу неба я синь і хмарин білизну,
День яскравий такий, і ніч темну святу.
І я мислю собі - світ чудовий який.

Веселки палітру – небесну красу -
Закоханих очі як відблиск несуть.
Потиск дружній руки мовить ніби: Привіт!
Я кохаю тебе – каже ж він на весь світ.

Чую плач діточок, бачу я ріст синів.
Їм пізнати дано,
значно більш ніж мені.
І я мислю собі - світ чудовий який.
Так ось мислю собі - світ чудовий який.
О так!

26.12.2010

Wenn alle Brünnlein fließen

Wenn alle Brünnlein fließen,
So muss man trinken.
Wenn ich meinen Schatz nicht rufen darf,
Tu ich ihm winken.

Ja winken mit den Äugelein
Und treten auf den Fuß.
‘s ist eine in der Stube drin
Die meine werden muss.

Warum soll sie ‘s nicht werden,
ich hab sie ja so gern.
Sie hat zwei blaue Äugelein
Die leuchten wie zwei Stern’.

Sie hat zwei rote Wängelein
Sind röter als der Wein.
Ein solches Madel findste nicht
Wohl unterm Sonnenschein.


Як плине із джерел вода

Як плине із джерел вода,
нап’юся досхочу.
Не можу милої гукнуть,
то я їй підморгну.

Так, підморгну я віченьком,
На ніжку наступлю,
Бо є в кімнаті цій одна,
Моєю мусить буть.

Чому б моєю їй не стать,
Кохаю я її.
У неї очі голубі
Горять, як дві зорі

А щічки в неї рум’яні,
Червоні, як вино.
У цілім світі дівчину
Таку шукав давно.

Heinrich Heine
LORELEY

Ich weiß nicht, was soll es bedeuten,
Daß ich so traurig bin;
Ein Märchen aus alten Zeiten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn.
Die Luft ist kühl und es dunkelt,
Und ruhig fließt der Rhein;
Der Gipfel des Berges funkelt
Im Abendsonnenschein.
Die schönste Jungfrau sitzet
Dort oben wunderbar,
Ihr goldnes Geschmeide blitzet,
Sie kämmt ihr goldenes Haar.
Sie kämmt es mit goldenem Kamme
Und singt ein Lied dabei;
Das hat eine wundersame,
Gewaltige Melodei.
Den Schiffer im kleinen Schiffe
Ergreift es mit wildem Weh;
Er schaut nicht die Felsenriffe,
Er schaut nur hinauf, in die Höh.
Ich glaube, die Wellen verschlingen
Am Ende Schiffer und Kahn;
Und das hat mit ihrem Singen
Die Loreley getan.

Генріх Гейне
ЛОРЕЛЕЯ

Не знаю, що ж сталося знову,
Чому все так сумно мені,
Чом казка прадавня, чудова
Приходить до мене і в сні.

Вже холодом вечір повіяв,
Тихесенько Рейн біжить;
Вершина гори пломеніє
В вечірнього сонця мить.

Сидить молода, прекрасна
Дівчина на тій горі.
Блищать золоті прикраси
Волосся злотом горить.

Своїм золотим гребінцем
Розчісує косу вона
І пісню при цьому співає -
Предивна вона і гучна.

На човнику серце юначе
Пронизує болем страшним;
Порогів вже очі не бачать,
Вершина лиш в погляді тім.

Напевно поглинуть їх хвилі -
і човен, і юнака.
Усе Лорелея вчинила,
бо сила у пісні така.

В очах бурлак звучить безсило:
„Нема того, за чим тужили”.
А інших вдома дивувало,
що все солодке десь пропало.

Все любе в пам’яті на денці,
куди лиш спогадам дібратись,
подалі від черви в мистецтві
і пальців надто панібратських.

Пливу в зеленому полоні
через моря, ропа солона
збагатить кожну жилку.

Також настати може днина,
коли до інших губ приплину
- і там знайду домівку.

* * *
Хто зна, в стражданнях може є і сенс, і зміст
Як плуг знімає шар старий над цілиною,
Так біль як благо. Маревом чи новиною
Останньою, що над минулими збудує міст.

Страждань безодні. Чи було без сліз,
Без потрясінь буття легкого болю?
Але чия мені найближча доля?
Чи не того, хто за три дні воскрес?

2010

Ніхто я тут, і жодної омани,
а тільки поклоніння,
на світовому дереві багряний
листок осінній.

Зимове світло ніжно осяває
дерева голі зранку,
наснаги свято в радості триває
безперестанку.

Усе живе не стишиться до скону,
граніт гуде тремтливо,
танцюють ліс, ріка, як електрони,
лунають співи.

Живого всесвіту не зупинити
стрімких потоку й лету,
засвідчують у віршах долю світу
його поети.

Коли вслухаюсь мовчки у стихію,
безкраю, безупинну,
коли мій гамір внутрішній німіє
хоч на хвилину,

зникають далі й часу перепони,
ось дерево зелене та осіннє,
я не один – братів навкіл мільйони
колись і нині.

Подарую тобі в Новий рік
Я смарагди весняного лугу,
Де берізка, тремтлива від туги,
Березневих чекатиме рік.

Подарую тобі в Новий рік
Я рубінове сонце у хаті -
Від моєї чудової статі
І від погляду із-під повік.

Подарую тобі в Новий рік
Я багрянець осіннього листя,
І сама - калиновим намистом -
Червоніючи звабою щік.

Подарую тепер (не колись)
Срібло зим, заметіль, хуртовини,
Що вдягають у хутро ялини
І сніжинки – в наметовий блиск.

Подарую тобі в Новий рік
Жар-тепло від гарячого тіла -
Хай душа твоя, геть розімліла,
Аж тоді замуркоче, мов кіт...


17.12.2010

Не зупиняйтесь, друзі, на дорозі,
яка вела до віршів цих терпляче,
не зупиняйтесь. Ґвалт погрозний

здіймається в столицях, по-хробачи
у день новий вилазимо ми звично.
Хто вияснить, чи віршам сили стачить,

як сімені, життя зачати вічне,
стезю нову культурі вторувати?
Хто скаже щось, похвальне чи критичне,

про книгу цю і зможе розгадати
цей поступ у майбутнє загадкове,
і зруйнувати вщент обридлі ґрати?

Так, щоб іти і зважувати слово,
над буднями нудними піднімайтесь.
Судіть і дійте знову й знову;

якщо не згідні, все ж не зупиняйтесь.

Це не для нас, цей спокій не для нас,
Він сконденсований в тяжку й тягучу мить
Де світла ніч шепоче нам: «Silence*…»
Де голос твій у небутті бринить.

Одягне в креп, у лазуровий газ
О, зглянься, Смерте! Серед ясних зір
Хлюпоче сміх, він ще не згас, не згас,
Я знову бачу профіль Ваш, Мессір!

Це не для нас, не прочинить для нас
Каплички, де чека спочинку тлін.
Там під склепінням молитовний Спас
Лунає, плаче, не встає з колін.

Блідніє, як дверей слонова кість,
Та глухне осінь, глухне до псалмів
Я тільки гість, я - чуєш? - вкляклий гість…
Свічу лампаду із надій і снів.

Аж поки спів, цимбал небесних спів
Далеких кроків донесе нам звук.
З ладанок срібних, із молитви слів
Просвітлить дух і відповість нам Друг.

Затопить сяйвом храму височінь.
To bе? – полином й миррою, – To bе!
Й пливе в тремтливім вогнику свічі
Твоя усмішка й очі голубі.

Як мандрівні птахи, я жити хочу,
шукаючи пригод над морем синім;
буденний шлях хай не бентежить очі,
коли на інший берег я полину.

І вільно падати в обійми ночі
крізь бурштинове сяйво швидкоплинне,
протистояти шквалам до загину,
бо крила сильні і страшливі очі.

П’яніти від блакиті неба й моря
і правити безмежжям цих просторів,
забувши про людей та їх турботи.

А коли серце стомиться у смуті,
померти тихо на скалі забутій
із крилами, готовими до зльоту.

Що я скажу їй?.. Бо ж я є убогий;
Регент атласів преясних добуде,
Швидко гнідими конями прибуде
І оповість, які в нього є стоги
Та баранів і овець повні купи!
Як у Бердичеві завтра на ятках
З перлів підляських намиста він купить
І одягне її; мов янголятко,
Буде між сестрами сяять своїми
Зорями вкрита, ясна, золотими.
Що ж я скажу?.. Студент… жак у школі.
Що принесу?.. Чи волошку, що в полі?
Білий нарцис? – Тут усе влаштування:
Меблів і срібних підків!.. Оксамити..
Іноді треба зробить частування…
Аби місцеві пліткарки-кобіти
Не посікли язиком, як косою…
Знаєш, моя удовиченька мати…
В нас лиш корова стоїть біля хати…
Й та не дає молока… А красою
Нашого дому є бусол із даху,
Замість у блясі з гербом хоругівки…
В мами моєї прядуть бідні дівки,
А полотно продаєм… Так, мій Стаху,
Стражника зятем не буду – солдатом.
(Станіслав)
Знаю, князівським не звешся ти братом...

Спокійний будь і чистий серцем
Коли навколо всі живуть в страстях
Будь впевнений у собі і при цьому
Почуй як скаже правду - хоч би й враг

Чекать умій упевнено і твердо,
До наклепів уваги не звертай
На гнів ніякого не дай одвіту
Словечок надто гарних уникай

Помріявши не стань рабом фантазій,
У думах памятай: не мисль - мета.
У перемозі і в поразці
Сумирний будь - вони є суєта

Витримуй те, як сказане тобою
Буде покручено немудрим на біду,
Чи як усе що за життя ти коїв
Зруйнується, ти ж знову все будуй.

Збери всі виграші свої у кучу
І ризикуй в житті задля мети
Програй, і починай все од початку
Не смій згадать за програш свій

Примушуй серце, мязи, нерви, жили
Служить коли, здавалось, вже не є
Ні крови, ні любові ані сили,
Крім Духу що наказує - Вперед!

Із натовпом ти розмовляй в чеснотах
Як з рівним говори до королів
І ні на кого не тримай образи
Шануйсь але не створюй ворогів

Наповнюй змістом кожну мить життя
А ту, що не пробачать - поготів.
Що там казать, це й так твоя земля
Ти ж сину, будь Людиною на ній!
2010

Оригінал

If by Rudyard Kipling

IF you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
And yet don't look too good, nor talk too wise:
If you can dream - and not make dreams your master;
If you can think - and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build 'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: 'Hold on!'

If you can talk with crowds and keep your virtue,
' Or walk with Kings - nor lose the common touch,
if neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
And - which is more - you'll be a Man, my son!
1910

А з тобою п’яним весело –
Грузнеш у словес болоті.
Прапорці чіпляє вересень,
У траву жбурляє злото.

Йшли в оману пілігримами.
Ось дійшли – і гірко каємось.
Ну навіщо так безсило ми,
Так дивочно посміхаємось?

Про жалючі муки марили -
Леготу діждали втішного...
Не лишу тебе під хмарами -
Шалапутного і ніжного.


листопад 2010


-----------------------------------


***

Мне с тобою пьяным весело -
Смысла нет в твоих рассказах.
Осень ранняя развесила
Флаги желтые на вязах.

Оба мы в страну обманную
Забрели и горько каемся,
Но зачем улыбкой странною
И застывшей улыбаемся?

Мы хотели муки жалящей
Вместо счастья безмятежного...
Не покину я товарища
И беспутного и нежного.

Як і вчора, у вікна їдальні
Б’ються віхоли скалки дрібні.
І сама не нова я, звичайна,
А приходив у дім чоловік.

Я питала: «Чого ти жадаєш?» –
Він шепнув: «Згоди жити в аду».
Я сміялась: «Біду накликаєш,
Нам обом – незглибиму біду».

Та піднявши руку, мужчина
Думно гладив колюче стебло.
«Розкажи, як до милого линеш,
Як цілуєшся... Як це було? ”.

Затуманеним поглядом в”язнув
У обручку, у гірку золи.
Мимовільно не сіпались м’язи,
Півпрозорим, злостивим був лик.

О, втішання його – лезво срібне.
Він жагуче, напружено знав,
Що нічого йому не потрібно,
Що уникне й відмов, і заграв.


листопад 2010

------------------------------

Анна Ахматова


Гость

Всё, как раньше: в окна столовой
Бьётся мелкий метельный снег.
И сама я не стала новой,
А ко мне приходил человек.

Я спросила:"Чего ты хочешь?"
Он сказал:"Быть с тобой в аду".
Я смеялась:"Ах, напророчишь
Нам обоим, пожалуй, беду!"

Но поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы.
"Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты."

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни один не двинулся мускул
Просветлённо-злого лица.

О, я знаю: его отрада
Напряжённо, и страстно знать,
Что ему ничего не надо,
Что мне не в чем ему отказать.

І вирушив Лот за посланником Бога -
Величний і світлий - по чорній горі.
Дружину громами вмовляла тривога:
Не пізно, ще можеш минуле узріть.
Кинь погляд на башти черлені Содому,
На площу, на двір у затінні олив,
На вікна спустілі високого дому,
Де діток родила, де щасні були.


Поглянула – й біль пронизав тогосвітній.
Враз очі оскліли, зробились, як лід.
Прозорою сіллю постала між віттям,
А ноги стрімливі - навіки в землі.

Хто жінку камінну оплакувать буде?
Є й більші утрати в ряду забуття?
Її моє серце повік не забуде –
Спроможну за погляд віддати життя.



листопад 2010


-------------------------------

Анна Ахматова

Лотова жена

И праведник шел за посланником Бога,
Огромный и светлый, по черной горе.
Но громко жене говорила тревога:
Не поздно, ты можешь еще посмотреть
На красные башни родного Содома,
На площадь, где пела, на двор, где пряла,
На окна пустые высокого дома,
Где милому мужу детей родила.
Взглянула - и, скованы смертною болью,
Глаза ее больше смотреть не могли;
И сделалось тело прозрачною солью,
И быстрые ноги к земле приросли.

Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.

1924

Я зачитався. Я читав давно.
Коли осінній дощ постукав у вікно.
Занурившись у вигаданий світ,
не чув як дощ оповідає міт.

Як зморшки ті рядки я споглядав
задумано, годинами підряд
час зупинився чи пішов назад.
І раптом бачу: захід фарбами заграв
Карміном оксамит малює із-за ґрат.

Як нитки намистин порвалися слова
і літер на підлогу листопад.
Я знаю, сонце кидаючи сад
крізь огорожу, що загравою пала
повинно озирнутися назад.

І ось неначе ніч – пітьма як знак.
Дерева гуртом поставали шляхом,
і люди, що громадяться під дахом
і тихо розмовляють, слово часом
дорожче золота цінуючи однак.

Якщо я зараз зазирну в вікно,
Мій погляд не зустріне там чужого -
околицю охоплювало слово,
а, значить, простору позбавлене воно.
Але піду я в ніч, і одкровення знову
дарує величі понять свободу
зажурена незайманість народу –
себе переросте натруджена земля
і стануть в ряд за краєм небосхилу
остання хата і моя зоря.

2010

Цареві причинному грає юнак,
І ніч нещадима конає.
Він голосно кличе зірницю, відтак
Примари-жахіття вбиває.
Вже цар промовляє у келих долонь:
«В тобі пломеніє чудовний вогонь.
Радій – за ці ліки прекрасні
Дарую і доню, і царство...».

Царівна – півпогляду лиш на співця.
Не треба їй пісні, не треба вінця.
В душі її туск і обида,
Та хоче Мелхола – Давида.
Мертвотно-бліда, лиш вуста палахтять.
В зелених очах – вільга скруха,
Леліє сукенка, грайливо дзвенять
Браслети, сповільнені рухи.
Немов таїна, мов праматір Ліліт!
Проказує млосно під шерехи віт:
«З отрутою, певно, пила я нектар,
Потьмарився звільна мій дух.
Ганьба, соромота - іду на олтар.
Мандрьоха! Розбійник! Пастух!
Та жоден вельможа зі свити
Не схожий чомусь на Давида!
І сонця проміння... й зірок безгоміння...
І зимні обійми планиди...».


2010
-----------------------------------
Анна Ахматова

Мелхола

Но Давида полюбила дочь Саула, Мелхола.
Саул думал:отдам её за него, и она будет ему сетью.
Книга Царств

И отрок играет безумцу царю,
И ночь беспощадную рушит,
И громко победную кличет зарю,
И призраки ужаса душит.
И царь благосклонно ему говорит:
"Огонь в тебе, юноша, дивный горит,
И я за такое лекарство
Отдам тебе дочку и царство".
А царская дочка глядит на певца,
Ей песен не нужно, не нужно венца,
В душе ее скорбь и обида,
Но хочет Мелхола - Давида.
Бледнее, чем мертвая, рот ее сжат,
В зеленых глазах исступленье,
Сияют одежды, и стройно звенят
Запястья при каждом движеньи.
Как тайна, как сон, как праматерь Лилит!
Не волей своею она говорит:
"Наверно, с отравой мне дали питье,
И мой помрачается дух,
Бесстыдство мое - униженье мое,
Бродяга, разбойник, пастух!
Зачем же никто из придворных вельмож,
Увы, на него не похож!..
А солнца лучи... а звезды в ночи...
А эта холодная дрожь..."

Як соломкою, п’єш мою душу.
Знаю, смак і хмільний, і гіркавий.
Ні, благанням тортур не порушу.
Буде спокій потому тривалий.

Як доп’єш, то скажи. Не печально,
Що душі не існує на світі.
Я піду по стежі мимо сальвій -
Споглядати, як граються діти.

Квітне аґрус у вільгім безмов”ї.
І везуть за парканом цеглини.
Ти коханець чи брат однокровний?
Я забула, та це й неважливо.

Як безхатньо, сяйливо, лунасто.
Спочиває замучене тіло.
Перехожі зітхають нечасті:
Певно, вчора лише овдовіла.


2010


***

Как соломинкой, пьешь мою душу.
Знаю, вкус ее горек и хмелен.
Но я пытку мольбой не нарушу.
О, покой мой многонеделен.

Когда кончишь, скажи. Не печально,
Что души моей нет на свете.
Я пойду дорогой недальней
Посмотреть, как играют дети.

На кустах зацветает крыжовник,
И везут кирпичи за оградой.
Кто ты: брат мой или любовник,
Я не помню, и помнить не надо.

Как светло здесь и как бесприютно,
Отдыхает усталое тело...
А прохожие думают смутно:
Верно, только вчера овдовела.

Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав:" Я вірний друг!"
Торкнувся сукні - злегка, рвійно.
Та як не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
"Безхмар"я в неба попроси -
Уперше ти сама з коханим."


2010

-------------------------------------------------





Вечером

Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: "Я верный друг!"
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
"Благослови же небеса -
Ты первый раз одна с любимым".

Він був ревнивцем – тривожним і ніжним,
Як сонечко Боже, мене любив.
А щоб не співала вона про тодішнє,
Він білу пташину мою убив.

Ще й наказав у півтемній оселі
«Смійся, віршуй!.. Це - любові пора».
І я закопала ту птаху веселу
Побіля криниці, де вільхи кора.

Не литиму сліз - ні сама, ні прилюдно.
Камінним зробилося серце усе,
Здається мені, що завжди і повсюдно
Відлуння той голос відрадний несе.


2010

-----------------------------------


***

Был он ревнивым, тревожным и нежным,
Как Божие солнце, меня любил,
А чтобы она не запела о прежнем,
Он белую птицу мою убил.

Промолвил, войдя на закате в светлицу:
"Люби меня, смейся, пиши стихи!"
И я закопала веселую птицу
За круглым колодцем у старой ольхи.

Ему обещала, что плакать не буду,
Но каменным сделалось сердце мое,
И кажется мне, что всегда и повсюду
Услышу я сладостный голос ее.

Моя провина лишиться мені,
прикмета часу, лишиться вона –
взір батьківський в дочасній сивині –
вона тобі гукнеться, сивина...

І буде день, гаптований “ніщо”,
і ніч самозаглиблена. Стривай,
чекай-но, мить, бо нас вже тіні, що
без нутрощів, відстежують за край.

Утворюючи хрест, лягли вони
на серце, і на руки, й на чоло.
Та безлад той мені не затулив
далеке і близьке небесне тло.

В садах дощем зіпсуто всі плоди,
Безбарвні очі втуплені внікуди.
Вкляк вечір у німотної води,
в путівнику зоря, немов полуда.

Лишень подумаю, що то все назавжди,
що флейта я – крізь мене дощ вирує,
немає сенсу залишать сліди,
та з’яву їхню серцем пророкую.

Зустрів любов під зорями
Далеко від очей чужих
П'ять років бачились ми так
Любов моя, ця ніч і я

І до зорі блукали ми
За міста мурами, за стінами
В деревах хащ і чагарів
Там наша квітка розцвіла

Любов ця є не сказана
Небачена і незнана
Не смію я назвать імя
Любові скарб коштовний знак

Її долоні у своїх
Ховаю я від того дня
Вуаль цнотливості на ній
І не старіє світ в очах

Для нас людей іти разом
Любов'ю є у світі цім
Прямуємо ми у житті
Туди де є любов для всіх

І я
Міг би легко впасти з небес
Інший став би на місце моє
Щоб отримати шанс перед Твоїм бути лицем

І життя,
Мої дні як пісок що тече
Із Твоїх відкритих долонь
І його кудись вітер несе
Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж сердець що ідуть
До Тебе ведуть

І все про що благаю
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

Час іде,
Поки сонце до неба пливе
Поки ніч ще панує над днем
Вчиться літати орел

І життя,
Як пісок, летять мої дні
Із Твоїх відкритих долонь
І зникають не сягнувши землі

Сказано багато але слів вже нема
Тим хто знав добро і не бажає зла
Читаю між рядків поміж тих знаків йду
Що до Тебе ведуть
Вкажи мені як за Тобою іти
Покірним як бути в шляху до мети
Покажи мені світло, дозволь стати світлом

І так,
Без розмов і без прощавань
Тіні зійдуть з ранкових небес
І знову злетить орел

Якби мені від неба шати вшиті,
Оздобами од місяця та сонця,
У світлі, в тіні й напівтіні
Світанку і вечірньої зорі

Ті шати я б стелив тобі під ноги
Та бувши бідним, маю тільки мрії
До ніг твоїх кладу свої плекання
Ходою легкою іди, по моїм мріям

Буває важко відрізнити
Рай від пекла, небо від мальовидла
Поле житнє від тюремних грат,
Посмішку світлу від тліну принад

Чи вмовлять тебе на зраду героїв
Заради чужих непотрібних примар
Чи обміняєш ти свободи зброю
На роль лялькового ватажка?

Шкода, шкода що ти не поруч
Ми загублені душі за склом
Риби за товстим склом
Рік за роком ми кружляємо колом
Та що ми знайшли - тіж самі шляхи,
Шкода що ти не поруч
Шкода що поруч не ти

Коли печаль у серці нездоланна,
Коли душа обтяжена болить,
Я жду тебе у чистім супокої —
ти принесеш утіхи світлу мить.

Ти сил даєш — іду крізь люті шторми,
Ти сил даєш — долаю гори всі.
Я міцна, бо ти зі мною поруч,
Зі мною ти у силі і красі.

(2010)


When I am down and, oh my soul, so weary;
When troubles come and my heart burdened be;
Then, I am still and wait here in the silence,
Until you come and sit awhile with me.

You raise me up, so I can stand on mountains;
You raise me up, to walk on stormy seas;
I am strong, when I am on your shoulders;
You raise me up: To more than I can be.

Поети живуть. І повинні лишатися жити.
Хай вірить життя на чернетці, у істин пером
Поети в миру нам ім'я залишають велике,
Затим, що у всіх у думках − у них пОголосом.

Все важче тепер буть іконою в рамках окладу
Там, де паспортам ми завдячуєм, − всі по кутах.
Дай Бог перейти їм сім кіл неспокійного ладу
Чистих аркушів, де до пори ще усе по устах.

Поет омиває слова, їх піднісши в прикмети,
Підводячи сповнені відра уважних очей.
Сердешне життя! Так до смерті кохає поета!
І як на сімох відміряє. І ріже. І − ще раз, і ще!

Привільно співати й на повні їм дихать − на ладан...
Святая вода на безживнім пустім кисілі.
Не плачте, коли тих сім кіл неспокійного ладу
Підуть по-над ним, навіжено-хвацьким, по воді.

Хай не до товариства ці янголи-чорнороби
Прорветься в рядок те, що довго рубать і рубать сокирАм.
Поети в миру за словами крапкують закровлено
Їм Біг на поріг, знати, час і їм сорому йнять.

Поети ідуть до кінця. І не смійте кричать: − не вигадуй!
Бо ж Бог... Він направду розіб'є свої дзеркалА.
І знову сім кіл неспокійного звучного ладу
У рот зазирають, різниця − в калібрі ствола.

В сльозах метучись, сміючись у шалУ під сурдинку,
Споконвічний свій допит вони укотре зведуть до кільця
В повсякденні важкі, та, одначе, легкі на поминках.
От тоді й зрозумієм, що ці квіти їм так до лиця.

Не прагніть кінця. Не очікуйте інших розклАдів.
А що траплялося шляхом? Метри, жінки, шелягИ...
Байдуже, коли сім тих кіл неспокійного ладу
Дозволять піти, накінець, не торкнувшись землі.

Ну ось, ти поет...Ледь жевріє душа в чорнім тілі.
Узявши обітницю вибору зняти печать.
Ми можем забуть тих, спів котрих − такий, як уміли,
А тих, що мовчали, давайте-но не пробачать.

Не шкода розпнути, щоб знов повернуть до Пилата.
Поета не візьмеш на ляк від в'язниці й сумИ.
Коротке життя − сім тих кіл неспокійного ладу −
Поети пройдуть. А навосьме - нас лИшать самих...

Пора року – зима. На кордонах спокійно. І сни
переповнені чимось одруженим – липким варенням,
і в очах праотця споглядання рибалки-весни,
що святкує звитягу над щуки-ворожки знаменням.

Тріпни об землю хвостом, у морозній грудневій імлі
ти побачиш окрім неприкритого сраму –
півмісяць пливе у запиленім хати вікні
над хрестами Москви, як перемога Ісламу.

Куполів, що голів, і шпилів – що задертих спідниць.
як за смертним порогом, де здибанку значим,
де «від пуза» кумерен, кремлів, синагог і сідниць
де і сам ти батяр зі своїм мінаретом стоячим.

Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі
як не владу потворну, себе ми поборем.
Застібай же пащеку зубату. Бо тобі на столі
як лежати, то байдуже помилитися гаком чи морем.

(перекдад 2010 року)
(фото з мережі)

Нет, не тревожилась, вошла…
Само случилось:
Иль потерялась, иль нашла,
Или влюбилась?
Желанье неба и земли -
В бокал огнями!
Мгновенья пестрые вдали -
Как мотыльками.
И дрожь прожилок голубых,
Губами имя,
Как жизнь в нас сложиться, в двоих,
Невыносимый?
Кто знает, может чувство то
Заменит танец.
Куда Вы гоните авто,
Мой чужестранец?
За столько весен и широт
И все – напрасно?
Так приступ боли сердце жжет
По сердцу красным…
И неуклюже в кулаке
Зажал навечно…
У Вас слезинка на щеке,
Мой бессердечный.
Не окольцована венцом
Душа ни нимбом -
Цветком сирени, иль птенцом
Иль белой нимфой?
Во мне жизнь просится гореть,
И чувств не прячет,
А Вы не можете прозреть
О, мой незрячий.
Иль поиграть пришлось богам:
Первопричина?
Зачем опять сдаюсь я Вам
О, мужичина?


9 листопада 2010 р.

О, дай нам квітом втішитись сьогодні;
Та дай думкам не потонути у безодні
Не певного врожаю; `лиш нас тут,
Де просто так роки цвітуть.

О, дай садочком втішитись нам білим,
Як день не знає, як знають ночі хвилі;
І вдовольни нас щастям бджіл,
Дерева колихаються від їхніх крил.

І дай нам втішитися пташкою стрімкою,
Що десь високо, десь там, над головою.
Комета, що за своїм дзьобом так летить,
Що цвіт в повітрі замер і стоїть.

Тому, що це любов і тільки це вона і є.
Любов до Того, Хто згори, вгорі встає,
Любов, щоб знати - він там є і буде.
Для того ми і робим те, що роблять люди.

A Prayer in Spring

Oh, give us pleasure in the flowers today;
And give us not to think so far away
As the uncertain harvest; keep us here
All simply in the springing of the year.

Oh, give us pleasure in the orchard white,
Like nothing else by day, like ghosts by night;
And make us happy in the happy bees,
The swarm dilating round the perfect trees.

And make us happy in the darting bird
That suddenly above the bees is heard,
The meteor that thrusts in with needle bill,
And off a blossom in mid air stands still.

For this is love and nothing else is love,
To which it is reserved for God above
To sanctify to what far ends he will,
But which it only needs that we fulfill.

Він усюди шукав своєрідної досконалості,
Поезія, що він винайшов, була зрозумілою;
Він знав людську дурість, як свої п'ять пальців,
І дуже цікавився армією та військовим флотом;
Коли він сміявся, поважні сенатори реготали,
Коли він плакав, діти вмирали на вулицях.

Epitaph on a Tyrant

Perfection, of a kind, was what he was after,
And the poetry he invented was easy to understand;
He knew human folly like the back of his hand,
And was greatly interested in armies and fleets;
When he laughed, respectable senators burst with laughter,
And when he cried the little children died in the streets.

Безпам’ятством забутися, заснуть,
як плоду, що під деревом почилий.
Щоб плоті власної здолати згубну суть -
неспокою душевного причину.

Наприклад, яблуко, в нім теж принади є -
вологі м’язи, звабливі пігменти,
життя там також хмільно виграє -
молекулам явивши суть відверту.

А тут, немов орава дітлахів -
ніяк не справитись самій із власним тілом.
Не передбачиш всіх його гріхів,
хоч як розплутати б клубок отой хотіла.

І так надокучає під кінець
у себе зазирати, наче лікар,
постійно відчувати тріск сердець,
молекул біг у швидкості великий.

Готова зупинити, відвести
своє споглядання, та все – таки цікаво.
Так владно музика, що рветься у світи,
крізь тебе безупинно проникає.

У глушині, яку забув і Бог,
під снігом, що розлігся як господар,
живу одна, й водночас, ніби вдвох,
і жоден з нас спокою не знаходить.

То усміхнусь, то в тиші запищу -
заб’ється пульс метеликом в долоні.
Так дика хіть роздмухує свічу -
палахкотить, живе в жіночім лоні.

І ось тоді я висловлю хвалу,
мій організме, знак живий природи,
твори на славу місію свою -
як сонечко, як ліс, і як городи.

Надалі грай, не відай німоти!
В самотності, гляди, перезимую,
час розгнуздаю шалом німоти
до тісноти населеною мною.

Засина чоловік, кличе вірну зорю із пітьми,
ту, що здавна вважає своєю – своєю, і тільки.
чує скаргу зоря, що життя б’ють безжальні шторми,
рветься видих такий, що не гідний звучання сопілки.

„Я транжира, повір, бо розвіяв за вітром твій дар,
і бридливіш від мене немає в житті рецензента,
дай спочинку мені – буду пити його, як нектар –
все забуду хоч раз, щоб неспокій розвіять дощенту”.

Засинає людина. Годинник їй вторить відбій,
забуває химери, неспокій, огидне снодійне.
А зоря, як завжди, своїм блиском спричинює біль –
розчиняється в сні – мерехтлива, така ненадійна.

Та не вір їй, закоханій. Воля її над людьми
безкінечна, всевладна – дізнаєшся в мить вирішальну.
Шелестить із небес: „Просиш? Хочеш? Візьми!”
Прокидається з вірою, блиском в очах. Від’їжджає.

Передбачив, побачив – увінчані замки плющем.
Ще лиш рання весна, а природа цвітінню вже рада.
Зором світлим, продутим навиліт плечем
знаменитих каналів вбирає світанкову звабу.

Він промерз до кісток, споглядаючи храм, давнину,
він беззахисним став, як властиво усім іноземцям.
Скаже згодом, що там таємницю віків осягнув,
на руїнах отих підхопивши якусь інфлюєнцю.

Чим південніше біг - соромлива мімоза темніш,
там, де берег і синь, і каміння близьке до загару,
знов людина сумує, і смутой той гострий, мов ніж:
рідний дім і ліцей, і принади Тверського бульвару...

Скільки мук! І для чого південний цей пляж,
коли він – майже мрець. Ось до сторожа звук дивний лине.
Лиш каміння – то звідки донісся до нього цей плач?
Що росте там? Гліцинія – назва гірської рослини.

Подорожній іде. Ціла зграя собача за ним.
Віддається пориву, жахаючи псячу безпутність,
тим, що мова в нім є, й простувати цим шляхом земним
варто так, як свічі, для якої світіння – то сутність.

Помічає людина – спопеляючий погляд її,
мов прихована в нім незбагненна, нечувана сила.
Гляне пильно на когось – залишиться шрам на чолі,
безневинне життя може звести за мить на страшило.

Раз так, дивлячись, думав: невже це сімейство віки
процвітало, міняючись в рисах і людській подобі?
Тільки погляд урвав, відмахнувшися жестом руки,
благодійте, мовляв – я сьогодні і щедрий, і добрий.

Він відчужено зрить, і зненацька себе застає
у великій печалі в кафе, що під дахом смугастим.
Відчуття - ніби хтось пожинає надбання твоє,
ніби чортополох, що панує й сміється над щастям.

Лікті зранив до крові в шипшинове гілля чіпке,
і бере оту ранку на пам’ять. Прощавай, мимовільність!
Пильно дивиться зірка на щастя безпутнє таке,
що до нього він має і пристрасть, і втіху, й прихильність.

Щойно чує плітки – тої ж миті обертається в слух,
озира перехожих, немов переймається кожним.
Так, немов тільки в цьому життя його й шляху тріумф.
Жить аморфним життям – людям теж, виявляється, можна!
15.02.2010

Хто покличе до мене мешканців темних могил,
Близьких, що згинули в розквіті сил?
Хіба їх впізнаю посталих із праху,
Якби чудом небаченим хто-небудь їх воскресив?
Хто покличе загорнутих в саван німий?
Чи в безодню могили доноситься голос земний?
Не кличте даремно. Ніхто не вертається звідти.
Всі відходять туди – шлях людей є такий.
Гей, людино жива! Подивися на себе – ти мрець.
Дні завершені всі. І приходить звичайний кінець.
Сивина – капелюх твій, як марево білий.
І втекла твоя молодість, час полум’яних сердець.
Твої друзі померли – шукають обіцяний рай.
Обігнали тебе, обійшли – поспішай, доганяй!
На землі для старого вояки казок не лишилось, -
Ні надії, ні радості. Часу дарма не займай!
Збирайся в дорогу, вже час – в нескінченну пітьму.
Шлях останній чекає тебе – приготуйся тому.
Все майно своє кинь. І воістину станеш багатим.
Зневажай багача – це жебрак, що наповнив суму.
Збирайся, не гоже чекати, не бійся рушати у путь.
Не сподівайся, що часу ще досить – про це позабудь.
На останок грішити – то справа остання.
Притамуй свою пристрасть і благо найвище здобудь.
Ті, хто правду шукають - знайдуть серед ночі ліхтар.
Душі грішні, сліпі! Прозрівайте – приймайте сей дар.
Як дивує святенник, який відкидає спасіння,
Так дивує обранець, що гасить молитви пожар.
І дивують байдужі засліплю серця,
Що повірили вигадці - вічне життя.
Новий день наближається – вершник як марево білий,
Поспішає. То смерть надсилає гінця.
Твої дні марнотратні – дарунок Аллаха руки.
Твоя смерть неминуча – покара тобі за гріхи.
Мешканець світу під місяцем – час твій минає,
Наче млин перемелює дні під потоком ріки.
Скільки мурів фортець доля нещадна змела,
Скільки воїнів чорна поглинула мла!
Де будівничі палаців, султани, еміри?
У які саркофаги дорога життя завела?
Де хоробрі звитяги та честі сини,
Чия зброя посіяла смерть на війні?
Де герої, вершителі долі і світу,
Де титани пустелі? Закопані в прах давнини.
Де улюбленці долі – про них не стихають пісні.
Наче воля Аллаха слова їх були голосні.
Де кумири юрби? Стали жменьками праху,
Крізь які проростає трава навесні.
На престолі небес – віковічний Аллах.
Він карає і милує, та обертає у прах
Непокірних, невірних, на небо підносить достойних.
Він великий. Йому рівні нема в нескінченних світах!

2010
(Поетичний переклад з дослівного перекладу. Дослівний переклад з арабської Заброди В. В.)

Чи не ширяла ти, діво-богине,
віснице слави, над шоломом воя:
спершись коліном на щит, він в чеканні
міцно протягнуту піку тримає?

Перед орлами військовими мчала,
перед потоками марсових воїв,
променем блискавки вельми чудовим
вспак повертаючи коней парфянських?

Крила згорнувши у гордій поставі,
знявши лаштунки з розбитого воя,
нині чиє ти ім*я переможне
впишеш на лоно щита, о богине?

Чи не архонт він, що деспотам служить
і прославляє закони свободи?
А чи не консул, що землі спромігся,
жах і потугу держави помножить?

В Альпах волів би тебе я побачить
грізно-чудову; твій клич крізь століття:
«Встала Італія вже, о народи,
ім*я своє поновивши і право!»

Лідія, втім, принесла тобі квіти,
що поросли на руїнах у жовтні
римських; кладе вона їх благовійно
й ніжно до ніг тобі, каже:

«Що ти все мислила довго так, діво,
стільки років під землею сирою?
Чула коней тупотіння германських
понад своєю главою з Еллади?»

«Чула, – відказує діва, й лунає
грім. – Я є слава еллінська,
я – нездоланная міць Лаціýма,
що крізь віки переходить у бронзі».

І проминуло годин із дванадцять…
клич навісний тих птахів, що їх Ромул
бачив: «Італіє!» - всюди лунало.
«Предки й боги твої вічно з тобою!»

Радісно Брешія мене вітала,
Брешія сильна, Бреш*я залізна,
Брешія – всеіталійська левиця,
кров*ю ворожою вдосталь напута.

Нині все тихо. Із виру ясного
тихо дзюркоче тоненький струмочок:
дрожем і наче легеньким роїнням
він позначається в дзеркалі воднім.

Схований в долі, сміється лісочок,
Своє гілля незворушно розправив:
ніби то яшма злилась з аметистом
в ніжномінливих обіймах кохання.

Квіти здаються з сапфіру, відтінки
їх до твердого алмаза подібні,
блиском холодним вони закликають
у глибочіні зеленої тиші.

Біля гірського підніжжя, в дубовім
затінку, б*є джерело твоїх рік, піснеспівів.
Німфи жили, так, вони існували!
Це ж, о Італіє, шлюбне їх ложе

богонатхненне. Лазурні наяди,
вийшовши з хвиль в струменних покривалах,
кликали гучно у вечір спокійний
темноволосих сестер із нагір*їв,

танці вели перед місяця сходом,
радісно хор їх оспівував бога –
Януса вічноживого – й кохання,
що вирувало в нім до Камезени.

Був небожитель він, діва ж – тутешня,
звідси вона була. Став Апеннін їм
ложем закуреним: хмари сховали
їхнії любощі. Так був зачатий

рід італійський. Тепер усе тихо;
є, овдовілий Клітумне, із храмів
гарних твоїх лиш один – що в руїнах;
бога, однак, там нема і в претексті.

Більше немає биків – гордих жертв, що
кроплені в водах священних твоїх – і
римських трофеїв з святинь стародавніх:
Рим вже не відає жодних тріумфів.

Жодних тріумфів, бо на Капітолій
галілеянин рудий підійнявся,
хрест притягнувши в руках і сказавши:
«Ось – понесіть його і покорітесь!»

Німфи розбіглися, щоби поплакать
в сховку річок, у корі материнських
древ, розлетілися з криком сердешним,
наче у небі хмаринки гірськії,

як дивовижне юрмище, що тихо
йшло споміж білих оголених храмів, –
спереду в них є колони, – вдягнувши
чорнії ризи в скорботнім молінні;

нивами йшли вони праці людської,
пагорби, пам*ятні римської слави,
перетворивши всуціль на пустелю,
найменували її Божим Царством.

Люд від священних плугів одірвали,
від престарілих батьків, що чекають,
і від квітучих жінок – скрізь усякий
благословитель землі був проклятий.

Був труд життя і любові проклятий:
в маренні морошнім звістували
з Богом єднання в скорботі, ховались
в скелях, печерах; ішли, від розпусти

п*яні, в міста, в суєті страхітливій,
там поспішили на Божім Розп*ятті
душ замолити своїх недостойність.
Здрастуй, о душе людськая, спокійна

на узбережжі Ілісса, о ціла
й справжня на березі Тибра славетнім,
душе людськая! Минули похмурі
дні – підіймайся на владарювання.

Ти ж, милосерная мати дворогих,
непорівнянна на грунті цілиннім
і на парному, о мати гарячих
коней, що ржуть на війні жахітливо;

мати зерна і лози винограду,
вічних законів, мистецтв пречудових,
що нам життя підсолоджують, здрастуй! –
знов заспіваю хвалу стародавню.

Пісні тій плещуть гаї, гори й води
позеленілої Умбрії: перед
нами свистить на бігу димний потяг –
він про новітні труди сповіщає.

* * *
…і при слові «майбутнє» з української мови
вибігають миші і всією юрбою
відгризають від ласого шмата полови
пам’яті, що наче сир дірява тобою.
Після стількох зим вже байдуже, що
або хто стоїть в кутку біля вікна завіси,
і в мозку лунає не надприроднє «до»,
а її шурхотіння. Життю гульвіси,
як подарованій речі, в пащеку не зазирають,
воно оголює зуби при кожній промові.
Від усієї людини частину вам залишають
мови. Частину мови загалом. Частину мови.

(перекладено 2010 р.)

Знов по горі, де у шепоті вітру
клени похмурі хитаються й свіжі
пахощі трав лісових розлилися –
тут навкруги – тиміаму й шавлії,

йдуть, о Клітумне, до тебе над вечір
у прохолоді отари, умбрієць
хлопчик жене непокірну овечку
в води твої, а тим часом із лона

матері, що запеклася на сонці
й боса сидить біля хижі своєї,
тихо сміється дитина грудная:
співом наповнилось кругле обличчя.

Батько задумливий, стегна покривши
шкурами кіз, наче давнії фавни,
їде мальованим возом, керує
гарними, ще й молодими биками,

гарними, ще й молодими биками,
білими, що мають груди квадратні;
місяцем роги загнуті, а погляд
ніжний – любив їх сердешний Вергілій.

Куряться хмари, втім, на Апеннінах
мрячні: велика, зелена і строга
з гір, що спадають уступами в коло,
Умбрія варту тримає очима.

Здрастуй, квітучая Умбріє! Боже,
чистоджерельний Клітумне! Я чую
в серці античну вітчизну – італьські
над розпашілим чолом божі лики.

Хто тінь верби, котра плаче, насунув
цим пресвятим берегам? Хоч би вітер
із Апеннін геть відніс цю тростину –
пристрасть часів, що минули забуті.

Взимку хай мерзне і тайни белькоче
маєм тремтливим дуб чорний, що його
стовбур життям молодим і веселим
плющ обгортає; хай стануть юрбою

велетні пильні вкруг бога на плесі –
то кипариси, а ти, о Клітумне,
в затінку їхнім співай заклинання
долі. Імперій трьох свідок, співай-но

як в давнину, хоч жорстокий у битві,
умбр перед списом велита схилився
важко – і царство етрусків могутнє
виросло; як над містами, що в злуці,

Марс величаво зійшов із Кіміна
пишного, що був підкорений богом,
в час, у той самий, поставивши знаки
гордії Риму. Але незабаром

Ти заспокоїв, о боже італьський,
і переможених, і переможців –
спільний добродію, та, як пунічна
громом долинула лють з Тразімена,

клич пролунав по твоїх закапелках,
й відповідь з гір вже за мить долетіла:
-Ти, що биків випасаєш отам, де
млиться Меванія хмарна поблизу,

ти, що пології пагорби ореш
берегом лівим вздовж Нара, так само
ти, що рубаєш ліси на Сполето
а чи весілля справляєш у Тоді.

Кинь в комишах ти бика неслабкого,
кинь і рудого вола серед поля,
кинь і сокиру в похиленім дубі,
при вівтарі кинь свою наречену.

І побіжи якнайшвидше із луком
та із сокирою! Палицю, піку
теж захопи, бо італьським пенатам
нині грозить Ганнібал страхітливий.

О як сміялося світлом душевним
сонце у гір цих прекрасному колі,
бачило здалеку, як утікають
нищачи славний Сполето в дорозі,

маври-звірюки, кінні нумідійці,
звалищем ставши паскудним, над ними –
злива заліза, потоки олії
в полум*ї – та піснеспів перемоги!

* * *
Якщо співати про щось, то про зміну вітру,
західного на східний, коли замерзлу гілку
зміщує вліво, від небажання скрип,
і твій кашель - над площиною лісів Дакоти крик.
Опівдні можна скинути кріс і стріляти в те, що в полі
здається зайцем, надаючи кулі
збільшити відстань між збитим внівець з темпу
того, хто пише рядки ці пером і тим, що
лишає сліди. Іноді голова з руками
зливаються, не стають рядками,
але під власний голос – котиполе картаве,
підставляє вухо, як частину кентавра.

(переклад 2010 р.)