Благородство, Гідність і Сумління –
ось свят-воїнство, нам дане триєдине.
Простягни йому листки долонь.
Не шкодА за нього і в огонь.

Дивовижний і високий – його лик.
Присвяти йому життя своє недовгеє.
Може, і не вийдеш з перемогою,
та зате скінчиш по-людськи вік.

2010

Сам не знаю, чом сумно мені,
Як згадаю я давнюю казку.
І не сходить останні три дні
Із лиця мого трауру маска.

Рейн невтомно хвилі жене,
Навкруг тихо, уже вечоріє;
І над річкою сонце ясне
Усе слабше і світить, і гріє.

Онде, високо там на горі
Гарна дівчина злотоволоса.
Лорелея то. В світлі зорі
Золотим гребінцем чеше коси.

Блищить ручка цього гребінця,
Сумну пісню дівчина заводить.
Унизу молодого гребця
Спів сирени із розуму зводить.

Той весляр у малому човні
Задивився на дівчини вроду.
Він не скель пильнував, зовсім ні,
Не зважав на бурхливую воду.

От у вир скаженющий його
Разом з човником вмить затягнуло...
З допомогою співу свого
Лорелея гребця підманула.

З батьків землі тираном вигнаний,
Топтати мусив я чужі лани
І чути здалека шайтанів тих виття,
Що мою землю взяли в кайдани;
Мов Дант — пройшов я пекло за життя!
Одразу вірив, що Бог правомірний
Із пишним пишний, але з вірним вірний!
Я думав зразу, що недовго ждати,
Коли злетяться Янголи відплати
І лусне гріб, що став посеред світу,
Підпертий міццю катового гніту!
Минули дні, років нема вже цвіту,
Світання не здолало ночі силу,
Не зблисло сонце на Святих могилу
І щораз більш все на землі підліло!
Тож дух упав мій в пустоту вагання,
Де світла й ночі вічної змагання,
Де трупами гниють взірці відваги,
Де у руїнах вікові звитяги,
З тих днів усіх короткої завії
Спливає напис: «Тут нема надії!»
Ох! Жив я, жив у цій безодні довго,
У розпачі шалів безмежно й встекло!
І буде смерть мені лише порогом:
Мов Дант — пройшов я за життя крізь пекло!
Й мені також прийшла на поміч Краля —
Бояться чорні духи її зору, —
Мене теж Янгол врятував з провалля,
Я Беатріче мав — свою сіньйору!
Так само гарна! Понад небо темне
Не підняла ти крил своїх від мене,
Щоб сісти в небі — без болю — небесна!
Так само гарна! Й більш христовоскресна!
Де біль росте, там, де сльоза з*явилась,
Ти з своїм братом на землі лишилась!
В одних тернів ходили ми короні,
Кров рук моїх лилась тобі в долоні,
Одні отрути з пекла ручая
Разом пили ми, Беатрікс моя!
Однак мій стогін і твої зітхання
Змішалися й злилися у співання!
Із смутків двох, що злучені в причастя
Душ, голос виник — голос той є: щастя!
Ах! щастя віри, ах! надії сила,
Що в моє серце крізь твій зір влетіла!
Як темні хмари, повні сліз у висі,
На поховання в небесах зійшлися,
З їх плачу світло виринає громом
І мла стає злотистим Бога домом!
Почну я, сестро, пісню твоїм ім*ям!
О! хай навіки вже нас поєднає
Єдина пам*ять із любові сім*ям!
Вмремо ми, але пісня не сконає,
Бо вірно стане при тобі й мені,
Мов янгол-охоронець при труні!
А може, час прийде, що воскресенні
У світі душ, а не у тіл вселенній,
Ми встанем, її звуків скуті рухом;
В сердець ми будем жити пам*яті,
Як дух спасенний зі спасенним духом,
Обидва чисті, світляні й святі!

Пригадай над Альп снігами
Італійськії блакиті!
Пригадай над берегами
Ставу Альпи, що в граніті!
Вдалині, за небозводом,
Видно піки, вкриті льодом,
А тут нижче, а тут ближче
За узгір*ями — узгір*я,
Вслали ружі й плющ нагір*я!
Рай один — усе підгір*я!
В вечір з рана дзеркаляна
Хвиля п*є з небес відлог!
У купелі та на скелі
Є одна краса і Бог!
Бачу ще, я бачу тебе!
З арфою ти — човен плине
Мій — зірок вже кілька в небі,
З Альп верхівок місяць лине!
Бачу ще, я бачу тебе,
В струнах є твої долоні,
Променить снага з лиця,
Світлокругом твої скроні
Променить блиск місяця!
В хвиль прозорі та в промінні
Твоя постать сповилася,
На блакитній просторіні
Ти вся срібна — вознеслася!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине —
В як же радісній знемозі
В цих сапфірових глибинах!
Над озер прозориною
Маячіють гори, скелі,
Я з тобою, ти зі мною —
Який гарний світ веселий!
По всесвітловій дорозі
Човен мій довільно плине;
Янголи відчуть не в змозі,
Що я чую в ці хвилини! —
Такий гордий, такий сильний!
Моя сестро! я гадаю,
В цю хвилину сон могильний
Вже Священна покидає!
Далі сяйво місяця
Нам по хвилях променить.
Плиньмо, плиньмо без кінця
В тишу і в ясну блакить!
Вод простори, мари-гори,
Небо і земля — наш край!
Дійсності круги помалу
В світ відходять ідеалу,
В сон зі срібла і кристалу:
Дай помріять нині, дай!
…...................................
…...................................
Будьмо горді, мій Янголе,
Доки прийде чудо й збавить
Тих, що в давньому костьолі,
Сумнів серць нам не кривавить,
Не бруднить чола тривога;
Вгору погляд свій підводим,
Бачимо дива природи,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Ми, натхненні з спільних мрій,
Гнані виром злих подій,
Йдем, куди веде дорога!
Та коли з цієї муки
Навзаєм потиснем руки,
В ній, за нею чуєм — Бога!
Вбитої ми неньки діти,
Що ніколи не вбачали,
Як вона очима світить
Й над своїм дитям печалить;
Ми з труни своєї родом,
Вік по ній кривавим ходом,
Ніби упирі, йти мусим!
В кожну, втім, життя добу,
За цим гробом чи в гробу,
Небо вірою спокусим!
В суд зовемо стан ворожий,
Бо день суду в грудях носим
Й віримо: той стан випросим,
Котрий в Богові є божий!
О, зі мною помолися!
Вклякни тут, дитя слухняне;
Вгору сміло подивися,
Як лиш сирота погляне!
«Вглянься в арфу без кінця,
Місяць в ній, зірки, сонця,
Мов кілочки, не зрушають;
З долу аж до верховіті
Струни з світу і блакиті
Звуком у безкрай віщають.
Дух по них — у переліті
Він на струнах виграває,
В пісні сам відпочиває:
Пісня — згода й тиша в світі!
Слухай! в звуків цих всезгоді
Одного брак імені!
Глянь, в світел цих всепогоді
Одного брак з променів!
У мольбі мов, як ім*я є,
Випале зі струн життя;
Зірку визнач, що дрімає,
Сяявши в день розбиття!
Вимов, вимов Польщі ім*я:
Може, слуха нас Дух Божий —








Звук утрачений цей прийме,
Знов у пісню світу вложить!
Помолись зі мною сміло
І безпечно, і спокійно!
Як Бог в небі, так надійно
Нас Він втілить в друге тіло!
Хоч у смерті ми конали,
Дух ніколи не втрачали,
У Гробу ми побували:
Воскресіння Твоє чисте —
Завтра чи сьогодні, Христе!
В праведній даси простоті,
Що собі — не нам — залишив,
Бо хто в нашім гробі вижив?
Хто живе у нашій плоті?..
Тільки Ти — в земнім сіянні!
Жодна інша міць чи сила,
Крім Твоєї, не з*явилась
Тут — по нашім, в нас — хованні!
Лиш Твоя могутність, Боже,
Біль наш витримати може,
Слава бо Твоя небесна,
Як і Польщі, — безтілесна!
Дух єдино Твій здолає
В смерті не згубити себе;
Із землі тепер волає,
Ти відкажеш йому з неба!

Я сказав — і ти уклякла,
Арфа зойком струн просякла,
Бо на струни, котрі ніжно
Визлотив блиск місяця,
Ти чоло оперла сніжне!
Й так стоїш — зітхальниця!
З-за ґрат струнних твоє око
Видить млисто і глибоко.
Слів в устах твоїх немає,
Лиш тремтливе видихання
Душу всю на них тримає!
Сестро, помолись зітханням;
Знає Бог: тепер зітхання
Є Вітчизни йменуванням!
Ми померли серед світу
За священну в нім любов,
В братнім серці злом сповиту —
Брата визволить з заков!
Не гріхи прийняти — кари!
Прийняли — і видно зрання
Між народів Польщі мари,
Що в могилу йдуть на три дні!
Аж у сонці стануть видні,
І навік буде світання!
Мислите, що хто кохає
І вмирає, той вже гине?..
Для очей, що з пороха є,
Не собі, не всежиттю!
Хто в посвяти вмер годину —
Перелився в других тільки!
У серцях людей вкриттю,
Кожен день і кожну хвильку
Він живий росте в могилі!
Як вчинив Бог, що із неба
Всім дає, дає Він себе,
І не меншає у силі!
Мусить довго, всемогутній,
Та лише у серці чутний,
Серць вогнем палити вади,
Душ слізьми топить громади,
Через мук, трудів труну
В гармонійній пісні смерті,
Хоч роздертий сам на чверті,
Злить людей в любов одну!
Дивно ж ви тут марите!
Вам бо, смертним, захотілось -
То безсмертних уб*єте!
Досі ж — ранили лиш тіло!
Смерть й любов — вам не збагнути,
Що обом їм в Духах бути,
Аж по груди потонули
У пекельному ви морі,
З Бога тільки те відчули,
Що з*явився Він в просторі!
Мисль, що в ваших мізках тліє,
Мисль то тіла, що мертвіє!
Тут з вас кожен, як мордерця,
Хоче люд позбавить серця!
І його скелетом вбогим
Керувать за правом строгим!
Даєте, як світ великий,
Всім окови чи сильцята!
Ні, не так — дух многоликий
В янгольські вросте крилята!
На землі той витриває,
Смертю хто життя вкриває!
А хто смерть життям дає,
Той як вмре — вже не встає!
О падлюки, о ви, темні
І жорстокі, і нікчемні!
Ви — душевнії пігмеї,
Бездуховні фарисеї!
Спокушаєте грім Божий,
Що у порох вас положить!
Шпигуни і людолови
В шатах, випраних од крови;
Півзусиль ви ветерани,
Що кладете жар на рани,
А як зойкне вам стражденний,
Кричите, що він ｫ»ізмєнний!»
Вічні брехуни з законом
Чи купці, що зиск провадять,
Чи з багнетом і патроном
Ви — божища, яким ладять
Із кадила дим тривоги;
Край отруєний ваш ядом,
Ви є того краю гадом,
Хоч вдаєте, що ви — боги!
Вам ганьби не знаю слова!
Не — що мій язик убогий,
А що божа — людська мова!
Чиста, гарна і священна,
В янгольській землі знайденна,
Щоб назвать вас поіменно!
Я б вам кинув оглашенно
Всіх сердець всепроклинання!
І, як помсти відьма встекла,
Гнав бичем змії до пекла,
Стер з облич людські чування!
І кривавих — скуті руки —
Клав би в вічнім суднім колі,
На чолі щоб прикололи
Вам надгробок цей: «Звірюки!»
Але в дусі є погорда —
Має власне панування:
Як гордує — надто горда,
Щоб шаліти в проклинання!
Що зливаєшся сльозами,
Що глядиш, немов мара та?
Сестро, встань, іди до брата!
Правда в Польщі, Польща — з нами!
Більш не муч, глянь весело;
Скроню — на моє рамено!
Дай побачити чоло,
Мною свячене натхненно!
Доки місяць той суворий
Вже цілком зайде за гори,
Доки згаснуть зорі-злуди
Й промінь сонця возсіяє,
І минеться чар, що крає
Понад ставом мої груди:
Об*явлю найвище диво
За пригноблення й скорботи!
О мій Ангеле чесноти,
Ще послухай... і правдиво!..
Знаєш ти любов, що пхає
Душу в пам*яті безкраї?
По ночах, серед завій,
Чуєш, янгол родовий
Все тебе в живії кличе
Глянути мерців обличчя?
Знаєш степ зимовий, глупий,
Де лежать батьківські трупи?
Де в пітьмі лик місяця,
Наче трупного лиця:
Зір немає — лиш вона
В небесах — незрушена!
В її сяйві — простір цілий,
Знищений і скам*янілий.
Як поглянуть — скрізь лабети:
Іній — сніг — льоди — замети.
Страх як пусто і марнотно!
Лиш гроби, з каміння збиті,
Жодним снігом не покриті,
В білизні стоять чорнотно!
Спогадів як тайна воля
Мислю вкриє обшир поля,
Мариш ти, що без кінця
Там ідеш ночей добою,
Що звисає над тобою
Труп прозорий місяця!
А за кожним твоїм кроком
Розверзаються ті ниви —
Нескінченність перед оком —
Угорі — отой жахливий
Круг небес також зринає!
Жально щось в землі лунає,
В дрожі — цвинтар полохливий,
Із гробів — моління-гуки!
Глухо дзвонить десь палаш,
Чути зброї тверді звуки,
Мов то кожен батько наш;
Всі бо слави сподівались,
У могилах повертались
З боку на бік — й сновиділи
Муки Польщі із могили!
Ні! хто зник, той не загнувся!
Мов заклятеє божище,
В яв минуле повертає!
Глянь! гріб кожен розгорнувся
І мерцем тебе вітає.
Пращурів блідих юрмище,
Давні королі, пани,
Лицарі та гетьмани
Обійшли тебе довкола.
Цвинтарю з льоду й каміння
В сейм — в з*їзд — в Польщу буде зміна!
Вкрила смерть дарма ці чола:
Хоч зір порохом рідіє,
В нім є Віра і Надія!
Глянь, з-під ржавих шишаків,
З-під корон і ковпаків
Дотепер б*є іскра духа
І сенаторів чванливість,
Й шляхти старая сміливість,
Й ненависть до рабства буха!
Я їх бачив і ридав!
На землі, в снігу сни зримі,
Я їх бачив — перед ними
Так, як пада труп, впадав.
На їх стопах клав я скроні,
Зводивши до них долоні!
Криком серця (слізно встав)
Про скон Польщі їх спитав,
Я, народжений по сконі.
Чом життя безцінні хвилі
У писі так погубили,
Що потомкам не лишили
Ні могуті, ні спадщини —
Розіп*яте Польщі тіло?
Що так вихором їх гнало
В історичній часу хвилі,
Що, подбавши про нас мало,
Кров дали нам й смерть вчинили?
Ледь спитав, а їх рушниці
Загриміли в глухий звук,
Видали всі груди гук;
Всі померлії зіниці
З-під чола, як громовиці,
Йдуть до мене, наче мари,
Всі з*єдналися правиці
І ксьондзів закрили хмари!
Й душ отих блідих сплітання
В дрож — клятьбою потайною,
То мені є дорікання,
Що зростає наді мною!
Як роса із піль колосся,
Піт жури покрив волосся,
А на грудях втома блудить;
Дать спочив не можу оку:
Перед і за мною, збоку —
Натовпом вони усюди!
Чути звідусіль віддишку
І погорди чуть насмішку.
Глянуть в очі ті, що вмерли
Півбогами — їхні лиця
Вкрила вічна таємниця;
Всі вони на неї зважать,
У писі мене зневажать.
Вже погордою роздерли
Серце — серденько зі сталі,
Сміхом так його вбивали —
Луснуло б! — У сні-задусі
Пам*ятаю, ах! печально!
Тож, як можу, покорюся,
Доки знов зірвусь безжально:
«О батьки! — мій Дух кричить, —
Киньте лють вашу отую;
Хто мені тут не змовчить,
Окрім вас, правду святую?
Я прийшов спитать про неї,
Дайте ж відповідь ви сину!
Польщі сповістіть новину:
Ваші Духи — їй бронею!»
Гетьман, що обидві руки —
Віддалік гроба — тримає
Завше побіля шаблюки,
Золотих петлиць не має,
Ні туркусів в булаві,
Тільки лати, ще нові;
А по рисячій, по шкурі
Не прикраси — куль простріли,
На обличчі — шрами бурі,
На чолі — шолом нецілий!
Вождь мені, померлий в славі,
Кида погляди ласкаві,
Хоч з усіх них — найбучніший
І з усіх є найсмутніший;
Як став тихий і суворий,
Звів чоло раптово вгору,
Випроставшись по-вселенськи,
Йде до мене велетенський.
Я прикляк — з-над голови
Чую голос гробовий:
«Ані з солі, ні з ріллі —
Звідти, де мої болі
Виріс я й журитись мушу,
Що чваньків болі зметуть
В пекло — крізь свою могуть.
Кому Бог дає катушу,
Тому й слово віддає!
В Нім бо жодна зрада є —
Воно має спасти дущу!
Які землі, морські ложа
Я пройшов, те знає люд —
Зле мені весь час бувало;
Як могло, так слугувалось:
Щирість і кривавий труд —
Браттям шляхті. Милість Божа
Вигнала в ці бездорожжя:
Будь вона благословенна!
Вийти Польщі бо дала
З пекла, де землі геєнна.
Інший же народ — як бидло,
Ліпше смерть, ніж жити підло;
Богу вічная хвала!
Не шукай в батьках провини,
Не вдавайсь до бузувірства! —
Поговори то й блюзнірства!
Адже знаєш, як з години
Дні снуються, з дня — віки?
Тільки вмерлий, що в жалобі.
Тужить, жде і марить в гробі,
Неживий, він знати скорий
Час далекий і близький,
Що є вічна ніч і зорі,
І Опіки знак вузький!
Як батьків спіткала б хіть
Чужоземним світським ходом
Увійти до верховіть
Того дому, що стоїть
Довкіл Польщі — нині ж пада!
То були б ви — як вони,
Крамом тільки — не народом,
Склепом сонної броні:
Ви — Дух. Його збройна влада!
Ми в минулім не гнили,
Адже знали, що прийшли
З тих віків. І вічно, всюди
По часу відкритім полю
Бог нас гнав у вищу долю,
Аж до Польщі, котра буде!
Крізь ваших батьків життя,
Вийшовши із укриття,
Мусите, попри знаття,
Йти у Божу царину —
Їй в цім світі заясніть:
Ми туди йшли в давнину
Молоді — тепер ви йдіть!
В однім дусі та союзі,
Мовби ланки на ланцюзі,
Бог створив міцні родини.
Той ланцюг не пропаде:
На усіх добро зійде!
З нашої крові й провини,
Доки вік цей пролетить,
Вийде Наднарод єдиний:
За гріхи батьків простіть!»
Замовкає Гетьман-мовець;
Знов ступає у гробовець.
Камні гробу розімкнулись,
І в їх чорному проломі
Вождь отих, які заснули,
Пропада в гранітнім домі.
Наді мною розтинає
Вись імлиця навісная,
На обличчі — мар очища,
Степ у зламі небо крушить -
Знов усі ті кладовища
Западають мені в душу!
Тліє в вусі, стогне в дусі
Зранку голос Гетьмана;
З сну того, розмитого,
Думка не розвіяна!
Все смутніше у просторі,
Все чорнішає на морі!
Хмар могильна пелена
Над хребтом завішена —
Й місяць впав туди — кона!
Пробі, сестро! Що тобі є?
То таки не вітер віє;
Хтось там стиха плаче, диха —
Узбережний зойк безмежний;
В нічнім вітрі, у повітрі —
Вихор зойків позамежний.
Берег цілий — скелі, схили
Линуть в молитовний спів:
Милий Боже! Чи буть може?..
Духів я батьків привів!
За морями — перед нами
Снами легко залітають
І на скелях зависають
Промені — немов огні:
То зринають, то спадають!
В струни, сестро! Вдар у струни!
Щоб їх пісня зчарувала,
Грай в акордові перуни,
Грай: «Ще Польща не вмирала...»
В арфі — голосом шалій!
Спів родинний тут повинний
Їх привести з віддалі!
Бачиш, бачиш, ось, почувши,
Білими в пітьмі побувши,
З скель пливуть до берегів!
Ось! В повітряних походах
По цих чорних плинуть водах,
Як жахкі стовпи снігів!
Щось від чуда?
Чи то злуда?
Звук по звуку —
Тобі в руку;
Арфа ціла
Задиміла;
Нота кожна
В мить спроможна
Простір злити
Й запалити!
В вись по хвилі
Співи милі
Посилають:
Мари гонять
Ті, палають
І все дзвонять!
Впевнено в святім промінні,
У цім звуків роз*яснінні
Звільна йдуть усі примари.
Глянь, поглянь! у дивній силі,
Із могил всі польських родом,
Йдуть-ідуть через ці хвилі
Аж до нас Христовим ходом!
Бунчуки й знамена в пари,
Сніжні пера і корони,
Кожен герб, і щит, і знак,
Всяка шабля і шишак
Йдуть. Глянь! Постать там жива є,
Що з повітря випливає.
Постать — бачиш? — Янголиці!
Ніби зіронька в темниці,
Там вгорі, неначе сонна,
Сходить — мов тремтить в полоні!
Ось! багрянців і блакитів
Вкрила вже її заслона!
Сяє серед перлів, квітів
Діамантова корона...
На грудях хрестом долоні,
Золоті зірки на лоні;
Впізнаєш: чи це Мадона?
Привітай! Іде Цариця,
По народі удовиця,
Повертається в короні,
Що в святій польській землі
Якось дали королі;
Крізь оті монарші тоні —
Глянь! — веде.
Спинися грати!
З хвиль цих другої корони
Наша арфа не видзвонить —
Духів їй не призивати!
Їх торкнулась іскра Божа:
Збройно йдуть, рух скорим став,
Золотом сіяє став.
Їх шоломи — зір то ложа;
В польських воєн давнім строю,
Світлі, в золотім уборі,
Просуваються в просторі,
Ніби знову йдуть до бою!
Срібні крила, в панцир ткнуті,
Вгору з-над рамен летять,
Наче янгольські, мигтять;
Лати туккусом напнуті,
В чистій сталі — рукавиці;
Пера вищі за чуприни,
Вийняті до половини
Їх дамаської шаблиці.
Кожен, очі звівши в вись,
Пані янгольську шукає
І за Нею враз тікає
В нескінченну даль кудись;
Меч тримає у правиці
Вище серця, враз на криці,
Вдаючись до оборони
Зорелітної корони;
А Цариця неземними
Снами в*ється перед ними
Щораз далі...
Пані! Краля!
Бо із слуг померлим плем*ям
Ти ступаєш у провалля
Вдруге задушить удава!
Бо з нового віку врем*ям
Справедливість знов настане,
Й скажеш: «Мій народ, шайтане,
Польський — переможна лава!»
Милості час пробиває!
Знов Тобою й через Тебе
Мисль предвічна, що у Небі,
Жить під Небом починає.
Плинь же, плинь, Ліліє Бога,
За краї й моря щомога,
Оминай чортів яри!
Їм світися Твоїм зором,
Згине хай брехун старий,
Котрий був століть позором!
Він в ногах Твоїх спічне,
Клжен польський муж ввіткне
Йому в груди меч зі сталі,
І потопчуть ім*я Боже,
Вічно людові вороже.
Бо ж на те з могили встали!
Отоді на цій планеті
Будуть життєформи треті!
Отоді нам із повіки
Сльози Бог зітре — навіки!
Знаю вже, батьківські тіні!
Чом з Царицею в багрянім
Спішите у часі раннім?
Хто ж мені повіда нині
Те, коли із далини
Вам на землю повертати,
Щоб живими в сяйві встати
З летаргічної труни!
Вже далеко ви на хвилі;
Якнайдалі полетіли
Аж на схід, і у зіниці
Сяють вашії ручиці!
На ці гори й береги
Впали дня ясні гінці;
Скель черленяться сніги,
Мла спливає в вод кінці,
Далі — сонця промінці!
Білі їхні шереги
Йдуть у світанкову прямо
Велетенську сонця пляму!
Плинуть, тануть, незначнії,
Їх нема — з річок, де лід,
Йшли у світло — зник у слід;
Йшли зі світлом — у надії!
І нічого - в просторіні,
Крім лазурі у промінні!
Знов спокійна тонь прозора,
Знов ті ж скелі і ті ж гори,
І те ж небо, і ті ж зорі:
Так, як завжди — так, як вчора!
Ніч минула — з її тіні
Віра в грудях засвітліла!
Віра, не підвладна зміні;
Наша вже майбутність ціла!
Хочу охопить широти,
Берегів та Альп висоти,
Даль, що сонцем обійнята,
Я притисну, наче брата,
До грудей, бо я — щасливий!
Все — моє і все є диво,
Все земля й небесні ниви!
Голос із цих скель добуду —
В моїм серці Слово Боже!
Скрізь дива і світ чудливий,
Зникну в небі, що є гоже!
Я, кажу тобі, — щасливий.
Польща моя — Польща буде!
Дяка вам і дяка всьому.
І довічна дяка всюди
Богу, Духам і тобі,
І померлим в боротьбі,
Й кожному, хто животливий:
Цьому світові цілому
Вічно дякую охоче!
І скажу повітрю: «Отче,
Так, спасибі — я щасливий!»
Все людське зникає, гине,
Хвиль земних пропав заков:
Думка в ту країну лине,
Де всесвітло й вселюбов!
Дух із наших душ двигтить,
Він над нами, незбагненний,
Наші груди рве й мигтить,
Вгору заразом летить,
Із грудей вже воскресенний.
У цю мить перетворіння
Пам*ятай! у спільнім зорі,
Третім оком у цім творі,
В нім — не в нас — ми споглядали
Глиб розкриту провидіння!
Пам*ятаєш? Ми вбачали
Де? Не знаю в цій порі —
Ні внизу, ані вгорі,
Ні в житті, ані в марі;
Де безодні вирували,
Вічні світла заблищали,
В пустці — там, де перед нами
Все невидиме розверзлось,
Океаном розпростерлось
Понад часу небуттями!
Там раптово споглядали,
Як-то Польща, Польща ціла,
Білим ликом воскресенним,
Мов архангел, височенним,
З днів майбутніх вилітала,
В глибині тих днів стояла,
Видна тілом незбагненним,
В вічність вже преображенна
І безсмертна, нескінченна!
Як блиск сонця — її лиця!
Із блакитності — зіниця,
Її погляд — блискавиця!
Ще вінцем з крові знаменна,
З споминів він, пурпуровий;
Та минули всі болі:
Божий Дух в її чолі,
А довкола — світ онови!
В її зірваних кайданах
Меч висить на груді цій!
На мечі є три вінці
По трьох давніх світу панах!
Хоч вік зла — наприкінці,
Та свій мечовий держак,
Плетений у три вінці,
До сих пір трима вона!
А рука скривавлена —
То болів Христа є знак!
Із вінців тих часом блисне;
І рука тоді затисне
Велетенський меч, на руку
Із долонь — на вічну муку —
Кров іще у вічність присне!
Там, за нею, — високо,
Там, за нею, — глибоко,
Там, у часі й просторіні,
На тлах світла, на тлах тіні,
Звідусіль — довкола, всюди —
Мла в огні, в веселках пари,
Скрізь виходять Божі мари
Того світу, який буде!
Не такі вже біло-ясні,
Менш великі і прекрасні,
Без крові минулості
І геройства-мучеництва,
Та з блаженством чоловіцтва,
Царським серед Людськості.
Всі палають першим сходом
І могуті, і звитяги!
Кожна є значним народом,
Та з небес єдино родом,
А не з власної відваги!
Молодий їх лист лавріну,
Не взяла їх з цвинтарів
Понадсмертна воля чину!
Не дала їм Смерть дарів!
Як отець, Гріб з укриття
Їх — не вивчив стежок Бога!
Друга мудрість — їм не змога,
Перше лиш дано життя!
Глянь! де хмарна бистрина є,
Щораз більше мар зринає;
На їх скронях — май весни,
Май надій, снага животна;
В їх зіницях — тиша злотна,
На вустах — гімн радісний,
А під ними у просторі
Світло в сапфіровім морі.
Там усі, гаразд нагнувшись,
Із віків глядять вишин,
Аж до Пані обернувшись,
Перед Нею ізігнувшись
До архангельських сторін!
Бачу я! Піднесли руки,
Рвуть зі скроні життя квіти,
Рвуть їх, кидають з розпуки
Їй під ноги й на ланіти!
Рози мляться в просторіні,
А на небі всі ті рози
Раптом в ускру перемінні —
Клжна райдугою присне!
Ниспадають квітів грози,
Кожна у зорі заблисне
Й вітрянім плащі в промінні,
В кармазину дужій хмарі
Та в Архангела перснінні!
Польща встане у тіарі!
Духи-Люди всі — чимало! —
На сапфірах, що довкола,
Їй схилили свої чола
Іще глибше, ніж бувало!
Милі, повні захвату.
Бачу людність безборонну —
Завтра їй дадуть корону!
І приклякли, я чував
Голос: «Із Небес волаю:
Як колись їм Сина дав,
Так тебе даю, мій краю!
Був єдиний Син мій — буде,
Мисль Його живе з тобою;
Буде правда, як Він, всюди;
Будь моєю ти дочкою!
Як до гробу ти ступила,
Часткою була спільноти!
А тепер, у дні пишноти,
Твоє ім*я — Людськість ціла!
Землю всю тобі віддали
Вести її чину тором,
Щоб усі племена стали
Одним Духа архітвором!
Линь у безмір нескінченний
Повз минулих літ лабети,
Й піде натовп незчисленний
За Архангелів планети!»
Я Архангела помітив
Постать в білому й пурпурі,
З вкляклої юрби орбіти
Він підносився в лазурі!
В вись піднявши очі-зорі
Та зробивши кілька рухів,
Лине до Народів-Духів;
Й так зникає у прозорі!
Дивляться в цю прийшлу долю
Духів сонми на колінах;
Вже не можуть жити долі,
Вже їх бачимо по спинах;
І, поєднані, надалі
Піднесуться, де вона є —
Вихром Божим поринає
В щораз вищі й вищі далі!
І зірвалися по колу
Із сапфірних нив подолу:
За Польщeю, як за сонцем,
Попливли вже догори
Людяно-земні хори,
Попливли, мов хмар вири,
Вкриті райдуг мілійонцем!
Бачив я всесвітню лаву,
Думку мов одну, що сяє
Іскор тисяччю в розмаї!
Ах! я бачив Божу славу,
Її форми — без кінця!
І комет, планет округи,
Над зірками — зірок смуги,
Над сонцями — ще сонця!
Кожен світ — неначе цвіт
Із лазурного вінця;
І крізь світла океани
Звук життя один захланний,
Пісня всегучна, єдина
Світу піднебесся — Сина
про небесного Вітця!
І крізь всесвіт цей до Бога
Йшла земних людей дорога;
Польща все моя походом
В нескінченність з людським родом
Відлітала!..
Чиє око
Її бачить так високо?
Вдарить хто земним чолом
Аж до ніг свого Творця?
Хто злетить з Архангелом,
Де Люд перевтілився?
Серце вже у грудях мліє,
Образ тане, думка тліє.
Сестро! Чим буду в могилі?
Слабко так мені, пекуче,
О, я так просив жагуче,
Мовив так моління милі
За єдину мить — півхвилі:
І побачив!..
Пам*ятай, що ми бували
На найвищих душ вершинах!
В джерелі життя — хмаринах,
З джерела ми напувались!
Око нашеє вхопило
Те, що було без імення;
Ми на волю розв*язали
З пут глухих предсотворення
Те, що в них ще животіло,
І на мить йому віддали,
Що дає Бог — форму й тіло!
Сестро моя! Ми в цій хвилі
Власну вічність пережили!
Кинь печаль і кинь тривогу,
Руку дай мені в дорогу!
Знаю: труду я на ній ще —
Всякий біль, поразка кожна;
Вір у почування віще —
Вже зоря нам переможна!
У вітчизну невмирущу,
Попри ґвалт, єдиносущу,
У цей край коханий, милий,
На простори наші всюди
Перейдуть новії люди,
Котрих ми ще не узріли!
Щоб історію змирити
З словом Пана над панами,
Правди дух їм Небесами
Дано, щоби з кров*ю злити!
Де нам безліч сниться й нині,
Часток поділ, розбиття,
В них уже там Бог єдиний
І любов, і всежиття!
Кров вважають за наругу!
Дух усіх їх обіймає
І, як створить землю другу,
Там злочинця вже немає!
Там немає й наложниці!
Серце блиснуло жіноче,
По літах страждань охоче,
Із юдолі таємниці!
Хто був паном, всі самі,
Кожен взяв свою служницю
Йти, як духи з духами,
І заходити в столицю!
Перетворення це світу
Вже забуло про кобіту —
Зна лиш брата і сестрицю!
Світ цей радістю свтає,
В вись до Господа зростає;
Впольськім краю — в польськім раю
О, нещасть одвічних ниво,
Ти — не жальна, не пуста є;
Вже ніщо й ніде не темне:
Ані за ні перед мене!
Всюди ясно — справедливо!
Втямлено святу минулість,
Втямлено чистильні муки,
Келих (дали ката руки),
Кривди та оков нечулість,
І Дух зла, котрий спокусить
Серце мужнє, неінертне,
І те серце, котре мусить
Встати з смерті — бо безсмертне!
Дух твій більше не сконає,
Польщо, ти вже змінена є!
Понад шум, земні завії
Ти сягла в країну мрії!
Інші згинуть без надії!
У безодні чи в долині,
Ти стоїш на височіні!
Під ногами часу хвилі
Хай нуртують в повній силі:
Все пройде у тім потоку,
Зникне все у глибочіні,
Що тільки знайоме оку;
Думка ж буде на вершині!
Ти не є мені вже краєм,
Місцем, домом чи звичаєм,
З*явою чи Польщі сконом —
Ти є Вірою, Законом!
Правди в Бозі той не має,
Хто все зрадою ламає;
Думка Бога в твоїм лоні,
Доля світу — у Законі!
*
Передвічний предків Боже,
Ти, далекий і висотний,
Крізь віки в нас всеяснотний
Входиш — звіздне твоє ложе
Іскри в вир часу зсипає
З вічності — аж час палає!
Знов іде тепер Зарання,
Що даєш ти нам з любові;
Затремтять гроби кісткові
В Твого гімну шурхотання!
Марно наші вороги
Лаялись, що Ти без серця,
Говорили: Ти — мордерця!
Вмерлим Ти проклав дороги,
Що в небес ведуть пороги,
Де воскреслі — то боги!
Що тіла боліли й душі,
Що століть були катуші —
Наше Тобі дякування!
Хоч слабкі ми та безживні,
Вийшло з нашої катівні
Твоє в людях царювання!
Ми як порох животіли,
Вивів нас Ти із могили
І сказав: «Пора стоїть
З вас усе нове створить».
Прах, мчимо у просторіні,
В громі Твого голосу:
«Світло , будь!» - із хаосу,
З праху — летимо в промінні!
І до світу, що у сконі.
Ти послав нас в гостьобутність:
Промінці в Твоєму лоні,
Свідчили ми про Майбутність!
Предків Боже незнищенний,
Наш уклін Тобі смиренний!
Тут віку віків минання,
Перед Богом наші духи
Падають у прірву скрухи,
В смерть для Тебе — з шанування!
*
Алилуя! Дням болів
Крилами зашелестів
Янгол — добру вість призвів!

Алилуя! Міць шайтана,
Вдаваного світу пана,
На землі уже сконана!
Ніби скрите зло в пожарі,
Воював спочатку з нами,
Гордо йшов в вітрів отарі,
Грав на хвилі, вив на хмарі,
Убивавши перунами!
Хвиля ще — і він впаде,
Як чоло в пил покладе,
З того праху в мить постане,
Янголом сюди прибуде,
Божим серафимом стане,
Що планети стражем буде!
І преяснобачень даром,
За могильним чорним яром
Білий Рай живим відкриє,
Де Дух мертвих воскресіє!
Протиборчі усі сили
Один настрій сотворили,
Жодна з них не проклинає,
А земля виринним звуком
Простору не розтинає:
Бо щасливим лине співом,
Гармонійним співа звуком!
Сильний слабших не гнітить:
Де Земля і де Блакить —
Все святую волю слуха;
Досі мертва глина Люду,
Зліплена завдяки чуду
У безсмертний образ Духа!
Грудь людська, співай насилу!
Вився нуртів рій,
Війн минав потік;
Та скінчився бій.
І щасливий вік
Стріне хвиль ту хвилю!
Не бачив зір, не чув і слух,
Біль який грудей,
Серця який чар;
Мисль творча йде,
Дасть пробуджень дар,
Хай проснеться Дух!
Довго сон тривав тих віч;
Вірили, що він —
Вічний біль і лід!
Сіни то святинь,
То по сходах вхід,
То заслуги ніч!
Грудь морська — де ж сором твій?
Глянь на себе, глянь!
Де сліди ридань,
Скреготу й волань,
Де небесна рань —
Божий дім другий!
Грудь розширилась тісна
В буйну оболонь,
В ясновидну тонь!
З неба один цвіт,
Прийшлих вінець літ,
В Богу піснь одна!
У досвітків так ліпшому поранку
Мрійливих бачили вигнанця і вигнанку!
Що в серці чули — призвели до слова;
Але слова — то марная полова
Життя шедеврів — молитва одна та,
Творця достойна, з гімну розпочата,
Думок і дій не знає перевалу;
Про що співа, те втілює помалу
У дійсній формі, поки, як Дух Божий,
Навколо створить світ предивно-гожий.
Світів красою рівний Ідеалу!
Вднині так молитися нам треба;
Бо доки човен по натхненній піні
Пливе у мрій озерній самотині,
Мисль — не людина — увійшла до Неба!
Що б не було і що б коли не сталось,
Не втямить цього співу гонористим,
Ми все в нім заспівали серцем чистим —
Тож час, аби зі Словом ми розстались!
Хай ще співають діточки невинні —
Ніколи більше арфи не настрою!
Дороги інші перед нами плинні:
Пісні загиньте, Дії — вам до бою!
А ти, красо, яку люблю я щиро,
Єдина сестро в цім житті й довіро,
Жіночий Духа мужнього Янголе!
Пильнуй мене й волій обіч стояти,
Як дрібно згину, де трудів є поле,
Як вмру рефреном в гімнові посвяти!

(переклад)
Ти про любов мені тихенько розкажи.
Тепло сердець і ніжний трепет збережи.
Любов прийшла…
і відійшла.
На все життя нам наші душі обпекла.
Чому таке кохання ми не зберегли?
Хто винен тут – чи я, чи ти?

В спекотний вечір ми з тобою сидимо
і п'ємо темне оксамитове вино.
Твоє життя –
моє життя!
Ту мить ми згадуєм, коли любов прийшла.
Заприсяглись, що збережемо почуття.
Клялася ти. Поклявся я…

Ось нарешті і ти помітив:
Наша осінь не йде – вповзає
Саламандрою в хижі сіті
Інтернетних лихих мозаїк.

Осінь чатиться листопадом,
Не словами кружляє – цвітом
Із багряно-достиглим садом –
Відставним приходським піїтом,

Одяг палить, на шкіру схожий,
І горлає, як Стєнька Разін,
Про князівен, що в душі вхожі,
І про іншу хмільну заразу.

Човен-листя гойдає снами,
І зникають князівни в тіні,
Тільки скринька живе листами
В нескінченній журбі осінній.

Я положив до твого ліжка
Квітки в журбі напівживій
І пелюсток суха усмішка
Струїла духа моїх мрій.

Я нашептав моїм левкоям
Про остигаючу любов
І ти в оплакані покої
Вже не приманюй мене знов.

Ми смутним випоєні трунком,
Для нас краси єдина мить,
Та ти не зможеш поцілунком
Уста холодні запалить.

І хай читаю я у мріях:
« Ти не кохав, тобі не жаль » ,
Зате я краще розумію
Твоїх чуттів палку печаль.

29.03.11

Із Пана_Дриґом_Догори,
Що у воді стоїть,
Сміюсь щоразу я, хоча
Робити так не слід.
Для світу іншого, мабуть,
Чи міста,
Чи пори,
Він, як належиться, стоїть,
Я ж – дриґом догори.


Reflection

Each time I see the Upside-Down Man
Standing in the water,
I look at him and start to laugh,
Although I shouldn't oughtter.
For maybe in another world
Another time
Another town,
Maybe HE is right side up
And I am upside down.

В жестоком мире зла и холода
На нас - прощания печать.
Прости раздаренную молодость,
Прости внезапную печаль.

Прости, прости - но слова мало...
Да и за что же? Боже мой!
За то, что сердце замирало -
И билось в нежности немой?!

За то, что передал приветы?
За то, что плакала навзрыд?
Пусть это солнышко посветит,
Пусть это счастье отболит...

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
                       Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
                       Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
                       Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
                       Золотосяйні.

Ось і все, я покинув Росію!
І дівчатка мої у сльозах.
Бо тепер я насіннячко сію
На чужих Єлисейських полях.

Ляпнув хтось у трамваї на Прєсні:
«Та нема, він змотався, не плач!
Ось тепер хай чужинцям цю пісню
Пише там про Версальський палац!»

Чую ззаду уривки я реплік:
«Та не той, той поїхав - спитай!»
«Ах, не той?» - і штовхають під ребра,
І в таксі на колінах сидять.

А той, з котрим сидів в Магадані, -
З громадянської кореш війни, -
Каже, що я пишу йому: «Ваня!
Сумно, Ваня, мені тут кранти!»

Я просився вернутись ще влітку,
Я навколішки ледь не ставав…
Та брехня! Не повернусь нізвідки,
Бо нікуди і не виїжджав.

А хто повірив – тримайте в дарунок,
Щоб хороший фінал, як в кіно, -
Вежу Ейфеля зразу в пакунок!
А на здачу – заводи Рено!

Я сміюсь, я вмираю від сміху.
Як повірили цьому бруду?
Не хвилюйтесь, я не поїхав.
І не надійтеся - далі тут буду!


25.03.2011

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


она готова убрать жилище, поджечь жилище
в матриархате она готова возглавить тыщи

роман закрутит, роман напишет, с подвохом даже
и варит воду, а завтра, может, заварит кашу

наворожить она может насморк, суму с тюрьмою
сыграть на скрипке, сыграть на нервах - её родное

согреть ладони, пойти за рутой, сказать всю правду
сидеть в айнете, во сне метаться, одеться в prada

она способна зарезать словом, прихлопнуть муху
лапшицу варит - себе в тарелку, ему на ухо

она приносит разлад, немилость, успех, удачу
она полюбит, она поверит. она заплачет...

2011

Вчуй цю молитву, багатоіменний демоне славний,
довговолосий, любителю пусток, багатий плодами,
різних подоб набуваєш, святий годувальнику всього.
Діво і хлопче, Адонісе, пагоне, в рості прекрасний,
5 гаснеш, а потім спалахуєш знову у зміні пір року.
Ти життєдайний, коханий, оплаканий демон дворогий,
ловів любитель, чудовий, блискучий, із пишним волоссям,
духом шляхетна, Кіпріди принадная парость, зачата
на закосиченої Персефони весільному ложі.
10 То опускаєшся в Тартару ти непроглядний морок,
то на Олімп повертаєшся в час дозрівання врожаю.
Мі́стам, блаженний, явись, обдаруй їх плодами земними.

IV ст. н.е.

Вседержителю одвічний,
дай мені тебе прославить.
О владико, через тебе
гімни ці і ці хваління,
5 ангельських чинів кружляння
і століття безперервні,
через тебе сонце світить
і свій шлях знаходить місяць,
і зірки прекрасно сяють,
10 і людині через тебе
все божественне відкрите,
світлій розумом істоті.
Сотворив і уладнав ти
все в довершенім порядку,
15 скрізь утілюючи задум:
слово мовив – стався витвір,
слово стало божим сином.
Він тобі єдиносущий,
славою він рівний батьку,
20 що всьому надав подоби,
щоби правити всім сущим.
Обіймаєш цілий всесвіт
духом божим пресвятим ти,
і за всім ретельно стежиш.
25 Трійцею тебе назву я,
неподільним і єдиним,
непородженим, одвічним,
що з природи невимовний
і для ґлузду недосяжний.
30 Ти небес держатель вічний,
безначальний, нескінченний,
світло, оку не доступне,
весь усесвіт оглядаєш,
всі безодні ти розвідав,
35 і глибини, й висі неба.
Батьку, зглянься наді мною
і дозволь мені служити
справами всіма для тебе.
Геть гріхи мої відкинь ти,
40 і очисть, мене згадавши,
від усякого зломисля,
щоб божественне я славив,
руки звівши у молитві,
щоб Христа благословляв я,
45 вдячно ставши на коліна.
Він мене до себе прийме,
в день, коли зійде на царство.
Батьку, зглянься надо мною,
спокій дай мені і радість,
50 благодать твоя і слава
скільки віку не поляже.

І
Нас холодом огорне тьма осіння.
Прощай, коротке сяйво літніх днів.
Удари поховальні – знак падіння
Дзвінкого дерева на брук дворів.

Зима в моє єство усе поверне: гнів,
Дрож, страх і лють, і працю-муку,
Мов сонце в пеклі льодяних країв,
Оберне серце на червону каменюку.

Тремтячий чую: падають дровини.
Будують ешафот – глухе відлуння.
Мій дух, мов вежа під ударами важкими,
На землю падає сумну й безумну.

У напівсні, крізь цих ударів стогін
Вчуваю: поспіхом труну забили.
Чию? Пощезло літо, в світі осінь.
Прощання дивним шумом задзвеніло.

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


бьётся сердце - пугливый заяц
ветер жалится в караоке
помоги же мне - замерзаю
оказавшись на дне глубоком

до тебя докричаться - тяжко
помоги же мне - будь героем
шевелится во сне букашка
в сонном дереве под корою

что есть силы, но так уныло
до рассвета трещат морозы
помоги мне - далёкий, милый!
рвётся нить, замолкает морзе...

2011

Перевод с украинского стихотворения
Юли Шешуряк, г.Киев


и будет вино тебе - кровью на вкус и цвет
а снег - будто манна с небес или просто каша
а я ожидаю - иуда про нас расскажет
и щёки подставим под ветер чужих бесед

ступаю дорогой ночей беззаконных я
мне десять крестов за тобою нести охота
похоже, что это навечно моя работа
покорно готовлюсь и первого жду гвоздя!

любить обещаю, клянусь распоследний раз
от низменной злости рассветно воскресшей мною,
и нашим потомством, усвоенным простынёю,
и строгостью мам, тяжело осудивших нас...

2011

Пильнуй, щоб карбування якомога
було чіткішим. Як і велич в рисах.
Зробімо дещо вужчою корону:
не полюбляю я горшків парфян.
А надпис – тою ж грекою, еге ж бо,
без кпин і многозначностей гіпербол,
аби, бува, з їх нюхом римських пров,
проконсул не наябедничав Риму;
але, нагадую, повинен бути гордим.
А на звороті викарбуймо, певно,
атлета з диском, ні – нехай ефеба.
А над усе тримай на оці сам
(і ти, Сифасте, наглядай в обидва),
щоб після карблених «Монарх», «Спаситель»
стояло елегантно «Грекофіл».
І збав цих мудрувань, штукенцій в дусі –
«Які ще греки? Що за еллінізм
у нас за Заґром, казна де від Фрати?»
Є варвари – ще ті, а понапишуть
бува нівроку. То невже ми гірш?
Урешті, добираються до нас,
вертаючи зі Сирії, софісти
і лірники з віршами, інша рвань.
Ми, бачмо, схильні і до еллінізму.

Ну от, минувся дрож в руках,
Тепер – на пік.
Ну от, зірвався в прірву страх
Навік, навік…
Спинятися нема причин,
Іду в прорив,
І на Землі нема вершин,
Що б не скорив.

Поміж неходжених стежин
Знайду свій плай,
Поміж невзятих рубежів –
Десь є й мій пай,
А ймення тих, хто тут поліг,
Сніги таять…
Поміж неходжених доріг
Одна моя.

Весь схил убравши у блакить,
Тут сяє лід,
І береже, мов заповіт,
Граніт чийсь слід;
Вдивляюсь в мрію, як в мету,
Поверх голів
І свято вірю в чистоту
Снігів і слів…

І хай десятки літ спливуть,
Згадаю вмить,
Як сумніви свої я тут
Зумів убить.
І зичила «Щасти тобі!»
В той день вода…
А день, який був день тоді?
Ах, середа…

2010

Як багатий я, мов цар морський,
тільки-но мені гукни: «Ловись!» –
світ підводний і надводний свій
виплесну, не сумніваючись!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

Як живу я в гіркоті нужди,
і мій дім бурлацький – пустим пустий,
ти ж поможеш мені, Господи!
Не даси життя перевести…

Жодну іншу ні за яких умов
із тобою рівнять не подумаю.
І милуюсь я тобою, немов
Рафаелевою Мадонною!

Лиш для неї – кришталевий палац.
Сам, як пес, би – вік увесь в цепу.
Ви джерела мої щирі сріблá,
золотії мої розсипи!

2010

Це ряд спостережень. У кутку – тепло.
Сліди від погляду на речах.
Вода являє собою скло.
Людина страшніша за свій кістяк.

Зимовий вечір - ніщо й вино.
Веранду руйнує верба.
Тіло шукає спочинку - воно
як морена у лігві льодовика.

Через тисячу літ розкопки – мушля проста -
виймуть з посталим крізь оксамит
відбитком «доброї ночі» - лишили уста,
що не мали сказати кому привіт.

(переклад 2010 року)

Нині вітряно і хвиля б’є навідліг.
Скоро осінь, все поміниться невдовзі.
Годі, Постуме, до болю мимовільних,
і обнов, і малев подрузі в помозі.

Діва тішить з осторогою за рамці –
далі ліктя не узятись чи коліна.
Скільки втіх у нетілесному і рацій:
ні обіймів, ані зради обопільно!
______________

Надсилаю тобі, Постуме, ці книги.
Як столиця? Б’єш пороги? Стелять м’яко?
Що там Цезар? Все у справах? Все інтриги?
Все інтриги, далебі, чи хіть глитайська.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані подруги, ні служки, ні знайомця.
За слабих від світу цього і всесильних –
комашні лишень догідне суголосся.
________________

Тут лежить купець із Азії. Тямущим
був купчина – беручкий, скупий на ляси.
Вмер зненацька: лихоманка. З неминучим
підгадав, а не до вигоди оказій.

Обік ліг легіонер під грубим кварцом.
Він Імперію звитягами прославив.
Міг загинути не раз! почив же старцем.
Навіть тут катма бодай-якихось правил.

________________

Хай направду, курка, Постуме, не птиця,
та куриній мізківні стачає горя.
Як випадком у Імперії родився,
є провінції – глухі і біля моря.

І від Цезаря далеко, і від хуги.
Годі леститися, квапитись, трястися.
Ти казав, усі намісники – злодюги?
Пак злодюга менше зло, ніж кровопивця.
________________

Разом зливу перебути, я, гетеро,
не пручатимусь, та збав мене торгівлі:
критись тілом у негоду за сестерцій
все одно, що дранку микати у крівлі.

Протікаю, кажеш? Ба, і де калюжа?
Щоби лишив я калюжу, не бувало.
От найдеш собі якого-небудь мужа,
він і буде протікати в покривало.
________________

От і нам уже давно за половину.
Як cказав біля таверни раб ядушний:
"Обернімось, і побачимо руїну".
Погляд, звісно, дуже варварський, та слушний.

Був у горах, клопочусь тепер з букетом.
Глека доброго знайду, води зіллю їм.
Що у Лівії, мій Постуме, – чи де там?
Непереливки, еге ж, але воюєм?
________________

Гожа, Постуме, в намісника сестриця.
Худорлява, але з повними ногами.
Ти і з нею спав. А нині стала жриця.
Жриця, Постуме, і знається з богами.

Приїзди, вином вчастую, хлібом ситим,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під небом чистим
і скажу, які сузір’я в оковиді.
____________________

Скоро, Постуме, твій друг, меткий на штучки
в додаванні, з відніманням кине жарти.
Забери, що заощадив, з-під подушки,
там не густо, але стане поховати.

Та поїдь на вороній своїй кобилі
в дім гетер неподалік міського муру.
Дай ціну, як і тоді, коли любили,
хай наплачуть на обіцяну зажуру.
________________

Зелень лавра, неугавна в її дрожі.
Двері настіж, припорошене віконце.
Стулець кинутий, ввім’ята пустка ложі.
Ткань, що всотує обіднє спите сонце.

Понт шумує з-за горожі чорних піній.
Чийсь вітрильник боре хвилю біля мису.
На розсохлому ослоні – Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипарису.
___________________
березень, 1972

Я плачý
Відкритістю за відкритість.
Я живу
У двадцятому – друга частина – столітті.

Ця епоха крізь біль
Прогризалася, розросталася у заломах.
Ця епоха – дім мíй.
Моя фортеця. Адреса моя поштова.

Лише декілька літер
На щоці конверта з блакиті:
Кисельов Леонід,
Двадцяте – друга частина – століття.

Серпень витер калюжки,
І асфальт зажовтів першо-листом.
Що за сонячні смужки
На светрі у мотоцикліста!

А дівчатко буденно
Смокче фільтр, вітер – просто в обличчя, вендетта.
Ось вам повість – наш сучасний Ромео
І сучасна Джульєтта.

Два століття спливе
Пил зітруть із моїх непримітних рядків.
Схочуть взнати сливé:
Про поетову долю, чим жив…

Нащо в бійку встрягав він?
Що пророчив, про що він торочив?
Та Іраклій не стане
Підбирать моїх денників клоччя.

Стрінуть пагорб в степу
І вернуться докладно повіти:
Він родився й відбув
У двадцятому – друга частина – столітті.

Какая дура! Ткала и порола,
Порола, ткала и порола вновь,
Задавленная гнётом лет любовь
Терзала пальцы ниткою суровой.

И снова круг. Двадцатый, как года…
Не кончится, о Боже, никогда
То полотно – бескрайне-бесконечно,
Как саван. Не ему. А мне, конечно.

Безумие тягучее, как мёд,
И голос среди ночи мучит, жжёт:
«Ты ждешь, но это лишь насмешка судеб.
Он не вернётся. Знай, его не будет».

Воспоминанья смутны и солёны:
Быстрейшему в награду будет приз.
На старт, вниманье, марш! Бегут, как кони.
Я – вместо кубка.
Победил Улисс.

Он… не меня хотел. Хотел Елену.
Её хотели все. И неспроста!
Пылала Троя – сёла, города –
Всё в честь сестрички. Но досталась та –
Другая. Тихая, как травы к лету,

Как пёрышко…На свадебном застолье
Есть жертвы тела (сердце и рука).
А он ушёл – как в магазин за солью,
А он блуждал – века, века, века…

И боги с ним в игру свою играли
(Вселенная – ему, а мне – лишь сто
Бессониц хищных выставили жала:
Порола-ткала, вновь порола-ткала,
Не Полифем – никто, а я – Никто.

Вода и небо. Чудо – не разбиться.
Перед глазами – бесконечность лиц
Подруг, любовниц – с ними был Улисс.
Но есть одна – Цирцея белолица –
Семь лет пленяла смоляная бровь.
Ах, да, конечно, волею богов…

Ты с ней ещё…
Не смею и присниться…
Вздохну сквозь сон – кому? Тебе? Себе
О горькой, исковерканной судьбе
Не говорю. Ибо слова – как птицы,
Словам нет веры. Им не верю я,
Рука и сердце – жертва ведь моя,

Но не твоя. Натянешь лук, стрелою
Всех женихов пронзишь… Какой шашлык
Из тел врагов: не только в дом вошли –
Имели наглость любоваться мною!
………………………………….
Хозяин возвращается! Встречает
Его собака, нянька, рада челядь,
Земля, трава, хозяйство… Еще та есть…
Ну, как её… Ну, с нею нам постелят…

Олива старая растёт сквозь тело,
Пускает корни. Путается речь
Живым клубком… Попробуй уберечь,
Узнай меня в том хороводе встреч,
И волосы белы,
И утро бело…

А жизнь прошла, и вот её итог –
Крошащийся засушенный цветок,
Что цвёл вчера – любви заветной знак.

Проклятье – верность галицких Итак…

2010

* * *
Я людям повів небагато,
Зі спогадів, щоби страхи
Мої налякали не надто
Життя і буття їх шляхи.

І так я вчинив не даремно:
Применшив, хто чим завинив,
На цих поетичних теренах
Фігур умовчання зажив.

Для мудрого більше говорить
Лірична повістка оця
Про ранки такі лазурові,
Про сніг без лискучих бряцáл.

Та пам’ять моя ще нуртує,
Та пам’ять в потузі свободи,
З нетями, без слів, урятує,
Скарби із найглибшого споду.

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

Я стомилась. Нема забуття. Виколисую біль.
Всі стремління – до тебе – не применшують лиха,
Не розквітло вікно перельотом твоїх голубів,
Сивий Всесвіт, завмерши, не видихує вдиху,

Не тамуються спрага і голод, нависла блакить,
Не змінити буття, на шляхах – перепони,
Я кохаю тебе. Та не це мені нині болить.
Чи й боліло колись це руслище любовне?..

Усі розмисли тануть, неначе нав’язливий смог,
Підбираю синичку – підранена ніжка,
Ще й котятко приблудне біжить. Може бути, що Бог
Обернувся на знайду – перевірити трішки,

Бо йому таки звично вдавати в путі старика,
Пілігрима, бідаху чи й трьох. Дні – шаради...
Я люблю тебе й досі. Лише у безгучний мій ад
Не вривайся кімвальним дзвінком, не «радуй».

Може, й ти уже мрієш про ніч на моїх килимках,
Чечевицю – з долоні, кус давнього сиру?
Я кохаю тебе, а це значить – хутчіше тікай.
Ти ще стрінеш прийнятного для себе кумира.

Ну навіщо лишився зі мною? Замогильна ніч
Ожила, немовлятком кричить... Не настачиш вати.
Або ти – або птиця. Ще котик. Одвічно ж усі
Перед Богом нагі. Не сховатися у котяток.

В ряд не виставиш їх. Це – біжить за вчорашній гріх,
Те – за вранішній, а десяте – за післяобідній.
Я кохаю тебе. Та притулок не вмістить усіх.
Пригадати боюся все те, що бачили стіни.

2010

Ми звикли до подвійності єства,
Бо наділив нас Бог єдиним тілом,
Одною плоттю з "я" у ній двома
Йдем по життю, вагаючись несміло.
Так буде, є, і було іздавна.

Той з совістю усе життя прожив,
Тих пов"язали хамство і нахабство,
Того он ангел щастям оповив,
Оті жадобі вже продались в рабство,
А решта страх здолати бракне сил.

А іноді трапляється і так,
Що вдень собі живеш одним мірилом,
А уночі, неначе хресний знак,
Щось незбагненне і незрозуміле
Вривається, як марево у снах.


---------------------------


Коли на обрій ніч накине сак,
Обніме враз злощаво, без просвіту,
Зіжме зірки і місяць у кулак
Йде темрява, у чорну шаль одіта -
Тоді приходить в гості вовкулак.

Скувйовджена, розхристана, сумна,
Таврована безсмертями потвора
Товчеться по свідомості у снах
Самотня, одинока і прозора,
Утомлена, остання і лиха.

Не стукає, не визнає дзвінка,
Бо знає, що прихід передбачаю
І не боюсь, що нить життя тонка,
Що фаталіст, та все ж надію маю
На долю, що віщить мені рука.

Виходжу сам до лави у садку,
Сідаємо і сидимо пів ночі
Під яблуневим листям в холодку
І мовчимо, втупивши в темінь очі.
Ворушим брили спогадів в кутку.

Пригадуємо явне в світі цім
І те, про що лиш мріяли й чекали
А тайни в скронях відбивають дзвін,
Бо стільки їх у мізки наскладали -
Що й лік згубивсь в гробницях поколінь.

Ці тайни недоступні і важкі,
А може перейдуть по смерті в спадок.
Вони, як ми, в подвійності багні,
Й ніхто не зна ключів до них, розгадок,
Та й вовкулак не скаже їх мені.

В них, як і в нас, довільно суєти,
Безглуздості, і сенсу, і надії,
Вони, як ми, жреці від самоти.
Її позбутись, захвостати мрію
Як, вовкулаче, не підкажеш ти?

Ти знаєш все, ти вже старий, як світ
І пам"ятаєш навіть моїх предків,
Ти їх вбивав. Пройшло немало літ.
Тоді ти був молодшим, може й смертним -
За те й платиш безсмертям цим отвіт.

І ти мені тепер, мов оберіг,
Останній стовп і прощі, і покути.
Я не прощаю, та й не мщусь за гріх,
А співчуттчм горять пробиті груди.
Чому ж мене обрав посеред всіх?

Відчувши, що то був не кращий день
І щоб вночі не мучився в примарах,
Приходиш і сидиш отут, як пень,
Мов хочеш зло, що зачаїлось в хмарах,
З добром змішати у гіркий коктейль.

Зі мною граєш у цікаву гру.
Для чого? Поки й сам того не знаю,
Можливо суть її не розберу,
Та задуми, що в закутках ховаєш -
Холодним змієм лазять по нутру.

Останній подих хочеш мій узріть
І провести у вічність шанобливо,
Щоби учуть восковий запах свіч,
Кончини мить, останній імпульс сили,
В обличчя смерті глянуть з моїх віч.

То ж будем жить, і будемо чекать
В сузір"ях вдвох тобі відому дату,
Мені її поки не відгадать.
Оберігай! Бо часу цю витрату
У нездійснене вже не переграть.

Він зір на схід з хитринкою повів
І сивину поправив над бровами,
Зловивши тінь ще заспаних лісів,
Крізь павутиння до світанку брами -
Враз розчинився у вселеньській млі.

Й нема його. А півні у дворі
Віщують світу, що життя триває
І морок розчиняється в зорі,
Лиш темінь ще собак буцім лякає,
Та то ж бійці! Відважні й молоді.


2011р.

* * *
Я крестился впотьмах — ни поэт ни монах.
Плоть свою усмирял я веригой,
и великим постом. И молитвой в стихах
над своей недописанной книгой.
Душно в келье душе! Чадно в теле душе
без любви и без веры в спасенье.
Я, ничтоже сумнящеся, чаял уже
благоденствия в роще весенней.
Я, сокрытый от многих соблазнов и глаз,
возгордившийся даром счастливым,
шёл стопами стиха по ступеням террас
и цветущие трогал оливы.
Время капало в море бесценною мздой
из надрезов на кедрах — живицей -
благородной, прозрачной, душистой, густой.
Не поклёванной жадною птицей.
Ах, я червь, недостойный ничьей похвалы,
не признавший пожизненной схимы.
Не состригший власы со своей головы.
Ни толпой, ни тобой не любимый...
Как ещё совершенствуют души? Скажи?
Как ещё достигают предела?..
Ты — спасенье моей изнемогшей души.
Ты — спасение бренного тела...
За окном за решёткою тает звезда.
Брезжит утро и гаснет лампада.
Кто же, кто мне открыл для молитвы уста?
Ввёл под сень Гефсиманского сада.

13ноября 1987 г

Із Володимира Висоцького

По мені кохана відсумує чесно,
після мене друзі роздадуть борги,
замість мене іншим явір прошелесне,
і за мене, може, вип’ють вороги.

Я не маю сонця, та бодай би - хвищі,
і моя гітара - без струни.
І не можна нижче, і не можна вище,
і зірок не можна, і далечини.

Вільно мандрувати - відібрали право,
є лише два кроки до стіни.
І не можна вліво, і не можна вправо,
тільки й залишили - клапоть неба й сни.

Сни про те, як вийду, як відчинять брами,
як мені гітару віддадуть...
Хто мене зустріне, чи усе - те саме,
й що за спів розвіє в серці каламуть?

(2009)

ЛІРИЧНА

Тут лапи в смерічок здригаються скрізь,
тут птаство щебече лякливо.
Оселя твоя – зачарований ліс,
з тих хащів піти неможливо.
Хай бузок облітає на кшталт завірюх,
хай черемуха сиплеться з гілки –
все одно я тебе звідсіля заберу
до палацу, де грають сопілки.
Твій світ чародії на тисячі літ
сховали від світу й від мене,
і маєш ти цей зачарований світ
за всесвіт увесь нескінченний.
Хай за хмарами місяць, хай вранці в бору
ні росинки на листі немає –
все одно я тебе звідсіля заберу
до світлиці з балконом на море.
Який буде день і година яка, –
ти вийдеш з пітьми несміливо, –
коли я тебе віднесу на руках
туди, де знайти неможливо?
Украду, як цей вчинок пробачиш мені, –
я ж розвідав усі там пролази.
Та погоджуйся хоч би на рай в курені,
раз вже зайнято кимось палаци.

2010

Дощу краплини — тихі сльози неба —
Мене у давні спогади ведуть.
Застиглі миті на вікні,
Ти в них являєшся мені.
Благаю, пам’ятай мою любов.

І знову навкруги осінні барви
Нагадують про часу вічний плин.
Холодний вітер ось пробіг,
І жовтий лист упав до ніг.
Благаю, пам’ятай мою любов.

В пам’яті — день той весняний,
Дотики ніжні твої.
Ти пригадай золоті поля —
кохання, кохання.

Коли зимовий холод підступає,
Тебе зігріє пломеня тепло.
У ньому — пам’яті чертог,
І жар його для нас обох.
Благаю, пам’ятай мою любов.

(2011)
……

Remember

The summer rain like teardrops on my window
Reminds me of a time so long ago
And through each drop of rain I see
Within my heart you’ll always be
I pray you will remember me with love

The golden shades of autumn all around us
They tell me nothing ever stays the same
And as the leaves all turn to brown
I watch them floating to the ground
I pray you will remember me with love

As I look back on the springtime
There is one day I recall
Blankets of gold in the fields of love
Remember, remember

The coldest days of winter draw so close now
You’ll light the fire to keep away the chills
And in the embers you might see
A flame that burns for you and me
I pray you will remember me with love

Живи, будь счастлив и не бойся испытаний!
Люби...любовь свою храни и не играй словами!
Захочешь плакать плачь, но при других будь сильным!
И даже через горы неудач живи красиво!
Чтоб через десять, двадцать, тридцать лет
Ты вспомнил как любил когда-то...
Как в такт биенью трепетных сердец
Тонули в глубине небес закаты...
...А если больно будет, ты терпи,
А если одиноко стань поэтом...
Ведь только одиночество внутри
Мне помогло тебе сказать все это...

Кожного літа на озері нашім,
В тихій затоці з’являлось немало
Млосних лілей, що за формою кращі,
Ніж порцелянові білі піали.
Після купання за мить допливали
В місце знайоме, але небезпечне,
Стебла пручались, а ми їх зривали,
Сплутавши ряску і листя приречене.
Білі лілеї духмяніли, звали
Ніжним, на рідкість тонким ароматом,
Запах букета, як біль відчували
Й кожен чомусь замовкав винувато.
Швидко зів’ялі, у повнім безсиллі,
Біля води, де пісочок притих,
Сумно лежали лілеї красиві,
Згадка недовга живим про живих.

©1991 переклад Забазанової Г.

ЛИЛИИ


Каждое лето на озере нашем

в заводи тихой росли в изобилии,

формой подобны фарфоровым чашам

крупные хрупкие белые лилии.

после купания к ним подплывали,

к месту заветному не без опаски,

скользкие стебли поспешно ломали,

путаясь в листьях широких и ряске.

Белые лилии благоухали

тонким, на редкость своим ароматом,

мы над букетом склоняясь, вдыхали

запах, и каждый молчал виновато.

Быстро увядшие, в полном бессилии

возле воды на песке золотом

скорбно бледнели забытые лилии -

напоминаньем живым о живом.
19 сентября 1986 г.

Тепла душа замерзла хоче,
Я у тумані, мов у сні,
Шукаю відблиск, мить пророчу
І білу постать у вікні.
Минули промине поблажно,
Недовгі мандри серед снів,
А памя’ть – ноша. І яка ж-бо!...
Та дорога вона мені..
Йду уночі назустріч плачу.
Як дивно плаче сивий сич.
Позву розкрилену навдачу6
Сича, відлуння, може ніч,
Червневу, що аквамарином
Світання ладна прикрашать…
Ти, як у всесвіті, єдина,
стоїш в вікні, і ллється шаль…
А інше все пішло за димом.
1987 г.
©1991 переклад Забазанової Г.

Розумом бідним моїм володій,
серце моє божевільне, мов рана,
тільки щоб знав я: коханий я твій,
тільки щоб знав : ти єдина кохана.
Пристрасна ніч цей жаданий четвер!
Ніжні тортури до сліз, до нестями.
Навзнак на ліжку тебе розпростер.
Звабив, в вуста твої вп’явшись вустами.
Мов у пустелі, я із джерела
спрагу вгамовую радісно й довго.
Цей поцілунок просякне до дна
серця мого, як повернення боргу.
Губи твої в лихоманці брехні –
перепочинку благають зі стоном,
але самі на моєму стегні
вже розквітають гарячим піоном
жадібно, нишком. й нема висоти
більше, ніж ця швидкоплинна відстрочка –
цьої звабливої вщент наготи,
що визирає з-під краю сорочки.
Пальці сковзають уверх по нозі –
падаю в прірву й стократ промовляю,
мов у сомнамбулі, мов у ві сні:
- Падаю в царство Аїда із раю!
- Падаю в пекло, і в пеклі згораю!
1987 г.

… Так що ж було у сновидінні тім? Ах, так!
Розбите скло, а може, і намисто
розсипане. Навала книг. Тахта
в кутку похмурої крамниці букініста.
У вікна світло надвечірнє, наче дим,
текло на квіти, на застиглі, мов імпрезо.
Хто тут зай’мався ікебаною один
й листа залишив без зворотної адреси?..
Я довго з хрустом рвав папір, в цей довгий хруст
безвихідь вклавши всю. Безвихідь і сумління.
Ще на вустах моїх був присмак інших вуст –
з гірким солодкий хризантеми сновидіння.
Ще не пробив годинник півночі прихід
на старовинній кам’яній і круглій башті.
На таці яблука лежать. Хтось надкусив зелений плід.
Летять метелики на лампу, бідолашні.

25 сентября 2010 г.

ОБРАЗ

...Так что же было в сновиденье том? Ах, да!
Град битого стекла,а может быть, монисто
рассыпанное, свалка книг, тахта
в углу угрюмой лавки букиниста.
Как дым, вползал в окно вечерний
скудный свет,
высвечивал цветов размытый абрис.
Кто занимался икебаной и в букет
вложил письмо, не надписав обратный адрес.
Я с хрустом рвал бумагу, в этот хруст
вложив всю безысходность и смятенье...
Ещё уста хранили привкус сладких губ
и - горький белой хризантемы сновиденья.
Ещё не возвестили полночи приход
куранты на старинной круглой башне...
в тарелке яблоки лежат. Один надкушен плод,
над лампой в абажуре бьётся бражник...
Неповторимый образ из обрывков сна
пытаюсь воссоздать в порыве нежном,
но заливает образ твой голубизна,
как талая вода.
Всё - безуспешно.
2 сентября 1987 г

Я не побачу знамениту «Федру»,
У старовиннім яруснім театрі,
З прокопченої наскрізь галереї,
При світлі опливаючих свічок.
В байдужості до суєти акторів,
Які збирають оплесків жнива,
Обернений до рампи, не почую
Оперений в подвійну риму вірш:

– Мене ці покривала полонили*…

Театр Расіна! Надміцна завіса
Від світу іншого нас відділяє;
І зморшками глибокими хвилює,
Між ним і нами, мов заслін, лежить.
І падають з плечей класичні шалі,
Міцніє зм’яклий у стражданні голос,
Скорботного вже досягає гарту
Розпечений обуреннями склад…

На свято я спізнився до Расіна…

Знов шурхотять сухі, мов тлін, афіші,
Ледь чутний запах шкірки апельсину,
І, наче з вікової летаргії,
Сусід, до тями повернувшись, каже:
– Утомлений шаленством Мельпомени,
У цім житті жадаю тільки миру;
Ходімо, доки глядачі-шакали
На розтерзання Музи не прийшли!

Коли би грек побачив наші ігри…

2010

Ти просиш любові, мов хліба, мов вранці пиття
на просторі синім, на зримім вітрові буття,
на святі людей та зимового сонцестояння.
Та падає, падає тихо так сніг подаяння
в долоню, підставлену небу, і тане на ній.
Що участі просиш, тепла та подовження днів
для плоті нікчемній в соромній жебрачій одежі,
ти, подорожанин, закляклий на полі безбрежнім -
на білій землі? А не просиш тепла для душі?
Продати хотів лицемірам талант за гроші
і бути для свідчення їх, як вони, в лжепророках,
і славу стягати в оздоблених сріблом дорогах -
по темним презирливим хатам – помешканням зла.
Та совість постала твоя проти лжеремесла -
благати глухих красотою натхненного слова.
Тобі обіцяли почесне звання Щуролова,
щоб вів за собою ошуканних флейтой щурів,
сліпих і покірних, і з урвища кидав їх в рів.
Лихе товариство твою геть розбестило вдачу.
В імлі побувавший, пройшовши крізь гроно боляче,
ти вийшов на світло, та знову блукаеш в імлі -
бредеш у нікуди по мерзлій, по сизій землі.
Що прощення просиш, а в серці не є покаяння?..
В торбину порожню лиш падає сміх подаяння.

1993 г.
авторизованный перевод

Єдність літа і зими неможлива і у вірші,
в них подібності немає ні у звичках, ні з лиця.
На землі не випадково дві дороги – ця та інша,
ця натруджує нам ноги, інша я́трить нам серця.

Он та жінка у вікні (плечі їй цілує тиша),
думку має, що в розлуці сліз не висушить і сон,
це від того, що у неї дві дороги – ця та інша,
ця прекрасна, але марна , інша має свій резон.

Хоч розбийся, хоч помри – але сенсу якнайбільше
в тім, що де б ми не блукали у своїх бажань імлі,
та попереду незмінно дві дороги – ця та інша,
і без них нам неможливо, як без неба і землі.

Свiтлою пам'яттю
----------------
Рими хвилюються, строфи кричать:
"Світлою пам'яттю – радість тобі!"
А посміхається сонце з меча –
янголу ясно і усно трубі.

Мідність розсипана. Тільки не я –
джунглі юрби проковтнуть втікачів.
Чуйність і вірш, як зап'ястя і цвях.
Іній клітинний. Лягає – мовчи.

Час накопичуй, повітря і жди –
хай поласує думками твій жах.
Небо під лезом – мені би туди,
де за душею злітає олжа,

світла бракує, прогалин в собі,
чим відсікати, з якого плеча...
Янголу ясно і усно трубі –
посмішка сонця втікає з меча.

Светлая память
--------------
Строчки волнуются, строфы кричат:
"Светлая память, отрада, тебе!"
Мне улыбается солнце с меча,
ангела губы прижаты к трубе.

Медные звуки бросаются врозь,
в джунглях толпы не найти беглецов.
Чувства и стих, как запястье и гвоздь.
В клеточный иней одето лицо.

Время накапливать воздух и ждать –
пусть наслаждается мыслями дрожь.
Небо под лезвием – мне бы туда,
где за душой осыпается ложь,

нечем восполнить жизни пробел,
не по чему рубануть сгоряча.
Ангела губы прижаты к трубе,
солнце сбежало улыбкой с меча.

My joyful chord
---------------
Lines of worry, stanzas’ cry,
"Rest in peace, my joyful chord!"
Angels licked their lips and piped,
rays reflected in the sword.

Brassy sounds were wind-exhaled,
jungle crowds had swallowed them.
Sense to verse as wrist to nail…
Cells are dressed in rime. I am

hoarding air and show supine
weakness in a trembled mind.
Skies beneath the blade are mine.
Over there the lies shall grind,

nothing seals the gap of life,
nothing stands behind a word.
Angels licked their lips and piped,
for the rays slid down the sword.

1/2/2011

Ти, хлопчино безтурботний, із усмішкою, мов промінь,
Не просив би щастя того, що отруює світи,
Бо тобі розчарування ще достоту невідомі,
Чарівне прокляття скрипки - ще його не звідав ти.

Затуманюється погляд, гасне серце недолуго
У того, хто тіло скрипки взяв хоч раз до владних рук.
Йде услід за скрипалями привид вовка-волоцюги.
Духів пекла зазиває чарівної скрипки звук.

Мусять вічно катуватись ці дзвінкі, співучі струни
Під вітрами та снігами, і смичком, що втратив глузд,
Божевільно обвивати бурунів біляві руни.
І ніхто не порятує від оцих довічних уз.

А коли скує утома, сили грати більш не буде,
І смичок на мить єдину ти опустиш, друже мій,
Ікла сірих кровожерів розірвуть безжально груди,
Лапи сірих кровожерів спів придушать чарівний.

Зрозумієш: пісня люба узяла тебе на кпини.
Зазирне у вічі острах - найпекельніша з наруг.
І тужливо смертний морок обів'є серпанком зимним,
Наречена заридає і задумається друг.

Тільки бачу, що сміються променисті очі сині.
Чарівну одержуй скрипку! Пізнавай жахи й жалі.
І помри страшною смертю, задихнувшись на вершині,
Зазирнувши у безодню, - як і гинуть скрипалі.


2011

Милий хлопчику веселий, усмішка твоя сяйлива,
Не проси такого щастя, що отруює світи,
Ти не знаєш, ти не знаєш, скрипка ця – химерне диво,
Що таїть в собі жахіття, від якого не втекти!

Хто її хоч раз увізьме у свої владарні руки,
Для того навіки щезне безтурботне світло днів,
Духи пекла полюбляють чути царствені ці звуки,
І вовки скажені бродять по дорозі скрипалів.

Цим дзвінким, безжальним струнам треба плакати й співати,
Вічно має битись, витись збожеволілий смичок,
В завірюху та під сонцем; під бурýном білуватим,
І коли палає захід, і коли на сході бог.

Втомишся і гру сповільниш, і на мить утихнуть співи,
Ані подихом, ні криком не продовжиш свою путь,
І вовки скажені миттю кровожерно пустять слину,
В горло вчепляться зубами, груди хижо роздеруть.

Зрозумієш ти, як злобно насміялось, що любило,
В очі гляне запізнілий, але владний острах-крук,
І тужливий смертний холод обів’є, мов саван, тіло,
Наречена заридає і задумається друг.

Хлопче, далі! Тут не знайдеш ти безпеки рятівної,
Та я бачу – ти смієшся, очі сяють звіддаля.
На, тепер і ти володар тої скрипки чарівної,
Славу віднайди у смерті, лютій смерті скрипаля!

Віват вину, залюбленому в нас,
І хлібові, що нам у піч сідає,
І жінці, розчарованій не раз,
Що все-таки жертовно нас кохає.

Та є іще світанки, мов пісні,
Схололий обрій - для зорі підсвічник,
Безсмертні вірші та пророчі сни.
Що нам робити з неземним і вічним?

Цього ні з'їсти, ані пригубить.
Виламуємо руки, та не грати.
Нестримно час біжить: за миттю - мить.
Ми ж істину приречені минати.

Немов хлоп'я, в дитинства на межі,
Пірнає в чар дівочого купання,
Тілесні втіхи ще йому чужі,
Та манить вир таємного бажання.

Колись отак страждала у хвощах
Слизька тварина від чуттів навали,
Коли з'явились на її плечах
Два пуп'янки, що крилами ставали.

Для благ людських скеровує Господь
Тонкі різці мистецтва і природи.
Волає дух і знемагає плоть:
Чуття в останнє - шосте - коло входить.

2011

Прекрасне в нас закохане вино,
І добрий хліб, що в піч для нас сідає,
І жінка та, з якою нам данó
Пізнати пекло й насолоду раю.

Та що робити з кольором зорі
Над холодіючими небесами,
Де тишина та спокій неземні,
Що вдіяти з безсмертними віршами?

Ні животу, ні горлу, ні губам –
Миттєвість лине далі невловимо,
Заламуємо руки, але нам
Накреслено іти все мимо, мимо.

Як хлопчик, ігри кинувши свої,
Дівоче споглядаючи купання,
Любовні ще не звідавши бої,
Все ж мучиться невтоленим бажанням.

Як в первісних незайманих хвощах
Ревіла з розуміння, що безсила,
Слизька тварина, несучи в плечах
Іще дрімотні, не розкриті крила.

Так, вік за віком – доки є Господь –
Під скальпелем мистецтва і природи,
Кричить наш дух і знемагає плоть,
Для шостого чуття відходять води.

2010

Я гуляв якось раз по столиці - і
Хуліганам двом здачі так дав,
Що потрапив за це у міліцію,
Де побачив її - і пропав.

Що вона там робила, білявочка,
Мо', за паспортом мусила йти -
Закохався у неї я палко так...
Й захотів чим скоріш віднайти.

Йшов за нею – під’їзд запримітив і
Що сказати мав? - я ж - хуліган...
Все ж красуню покликав я, випивши,
В привокзальний один ресторан.

Ну, а їй посміхались на вулиці -
Ревнував я, ледь матом не гнув, -
Одному навіть врізав по вилиці
Лиш за те, що він їй підморгнув.

Я ікрою млинці їй намащував
І було досхочу на столі, -
Я ж піснями її навіть влещував!
Хіт замовив тоді - «Журавлі».

Обіцяв їй до ранку до самого
І повторював знову і знов:
"Та ж не крав цілих п'ять днів ні в кого я,
О, моя незабутня любов!"

Говорив, що життя все – загублене…
І не знав, чи повірить сльозам, -
"Зрозуміла я, - стиха вона мені, -
Що ж, себе вам дешевше віддам".

Навідліг вдарив я в біле личенько, -
Закипіла розбурхана кров:
Ось чому у міліцію кликали
Мою першу гарячу любов...


19.01.2011

Місто це ледь ковзне − знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Він відлитий у кригу нейтральної форми,
Він − напнута пружина. Суворий. Німий.
Генеральний господар тотального шторму
Турить пил у фарватер − багрянь килимів.

Він вкарбовує кроки, як цінні монети.
Він чатує усюди свій архіпелаг.
Сурми з гіпсу − луна з порожнеч−кабінетів
І папери завмерлі хвилюються − страх!

Спалах-факел − мотивом у білій темниці −
Він несе крізь убогу гармонію стін.
Він витягує звуки, мов гумовим шприцом,
Із колючого дроту наших судин.

Гімн − ознака обов'язку, марші − порядку.
Вовк той − звір механічний на сцені ясній
Танцюрист-віртуоз на плацах Магадану,
Бухенвальдських печей диск-жокей вартовий.

Мов лакований спрут, він масний і привітний,
Бал сьогодні у вашу він честь влаштував.
Пристарий патефон, у сумир'ї звелінню
Вальс такий ностальгічний у голку вбира.

Бал на віки віків! Ах, як сентиментально...
Хрест іржавий − павук − в спалі зір марить сон
І мелодія вальсу так документальна,
Як звичайний арешт, як банальний донос.

Як даровані танці в кожнісінький допит
Як татарин оружний на вежі тепер.
Абсолютний Вахтер − не Адольф і не Йосип,
Дюсельдорфський м"ясник і псковський живодер.

Щось ритмічно-смугасте синкопою в пропуску.
Блюзи газових камер і свінги облав.
Сльози ляльки товстої, розбитої в обшуку,
Нескінченне зніміння у висмалі глав.

Ті жорстокі романси патрульних канонів
І канцонів концтабірних нар звукоряд.
Б'ються в вальсі акорди під хрускіт суглобів
І струною чавунною грати дзвенять.

Рев гобоїв ДБ в саксофонах гестапо
І незмінний калібр тих же нот на листах.
Долі лінія − низка скорботних етапів
На незримих, до жаху примарних фронтах.

Абсолютний Вахтер − це стерильне, мов схема.
Бойовий механізм, крайня ланка-конвой.
Безлад сонячних днів ніч зведе до системи
Що їй назва... та втім, а чи не все одно?

Бо це місто ковзне − й знову змінює назви,
Цю адресу давно хтось ретельно затер,
І нема тої вулиці, й дому, де, власне,
Цілу ніч править бал Абсолютний Вахтер.

Не надо класть мне руку на плечо.
Уместно это разве только в танце.
Доверие – зверь пуганый, причём
Он больше любит изморозь дистанций.

Он любит время, плеск его речей.
Он странный зверь, он любит даже муку.
Он любит расстоянье и разлуку,
Но вот руки не любит на плече.

И в тех садах, в сонатах соловьев,
Он различает поступь браконьера.
Ловушки ждет от взгляда и от слов,
И сей спектакль ему уж не премьера.

Души людской таёжное вино!
Отличный зверь, с ним хорошо живется.
Но звать его не нужно всё равно.
Он сам придет, и всё – не отшатнется.

В той вечір не співав, не пив -
Лише на неї я дививсь.
Так можуть діти, так можуть діти.
Та той, котрий із нею був,
Сказав, щоб я її забув,
Сказав, щоб я її забув, -
Мені не світить.

Той, хто раніше з нею був, -
Про гальма взагалі забув,
Я пам'ятаю - я був не п'яний.
Коли ж я вирішив іти,
Вона спитала: «Ти куди?»
Вона сказала: "Не іди,
Ще надто рано!"

Й той, хто раніше з нею був,
Мене, як видно, не забув, -
І якось в осінь, доволі пізню -
Я з другом йду, дивлюсь - стоять, -
Вони стояли мовчки в ряд,
Вони стояли мовчки в ряд -
Їх було вісім.

Зі мною - ніж, подумав: все ж
Мене так просто не візьмеш, -
Тримайтесь, гади! Тримайтесь, гади!
Життя за так вам не віддам,
Ударю спершу вас я сам,
Ударю спершу вас я сам -
І дам вам ради.

Й той, хто раніше з нею був, -
Цю справу круто завернув,
Цілком серйозно і надто грізно.
На карку хтось мені завис, -
Валюха крикнув: «Бережись!»
Валюха крикнув: «Бережись!» -
Та було пізно.

Я відповів за все вперед.
Є й у в'язниці лазарет, -
Я там валявся, я там валявся.
Хірург всього мене латав,
«Тримайся, брат!» - мені казав,
«Тримайся, брат!» - мені казав, -
І я тримався.

Розлука миттю пронеслась,
Вона мене не діждалась,
Та я прощаю, її - прощаю.
І, хоч всі пристрасті вляглись,
Того, хто з нею був колись,
Того, хто з нею був колись, -
Не вибачаю.

І, хоч всі пристрасті вляглись,
Йому, хто з нею був колись,
Йому, хто з нею був колись, -
Я пригадаю!


14.01.2011

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

Прощавай же ти, мій любий край,
мій любий край, прощай!
Їду я в чужу сторононьку,
мій любий край, прощай!
І тому бадьорим є мій спів,
Для прощань не вистачає слів.
мій любий край, прощай!

Як смієшся синім небом ти,
мій любий край, прощай!
Як вітаєш лугом й полем ти,
мій любий край, прощай!
Знає Бог, у серці вічно ти,
На чужину мушу все ж іти,
мій любий край, прощай!

Супроводжуй мене річенько,
мій любий край, прощай!
Від’їжджаю, тобі сумненько,
мій любий край, прощай!
На узліссі, біля каменя
попрощаюсь там востаннє я
мій любий край, прощай!


Nun ade, du mein lieb Heimatland

Deutsches Volkslied

Nun ade, du mein lieb Heimatland,
lieb Heimatland, ade!
Es geht nun fort zum fremden Strand,
lieb Heimatland, ade!
Und so sing ich denn mit frohem Mut,
wie man singet, wenn man wandern tut,
lieb Heimatland, ade!

Wie du lachst mit deines Himmels Blau,
lieb Heimatland, ade!
Wie du grüßest mich mit Feld und Au,
lieb Heimatland, ade!
Gott weiß, zu dir steht stets mein Sinn,
doch jetzt zur Ferne zieht's mich hin;
lieb Heimatland, ade!

Begleitest mich, du lieber Fluß,
lieb Heimatland, ade!
Bist traurig, daß ich wandern muß,
lieb Heimatland, ade!
Vom moos’gen Stein am wald’gen Tal,
da grüß ich dich zum letzten Mal:
lieb Heimatland, ade!