Безжально-байдуже, безсовісно, нахабно так,
звели глухонімі навколо мене стіни.
Я замурований у них. Сюди потрапив як?!
Не охопити розумінням переміни.
Я міг багато ще зробити - кров не стигла -
та проморгав я будівництво, мов осліп.
Я не помітив мурування, кладку цегли, -
поволі, та безповоротно, так
                                    у мене вкрали світ...


Кавафіс 1896

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

- Чого чекаємо, зібравшись тут, на площі, ми?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари.

- Чом бездіяльним є Сенат? Сенатори
чому сидять і не законодавствують?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            то нащо нам Сенат з його законами?
            Ось прийдуть варвари й дадуть закони нам.

- Чом Імператор наш підвівся вдосвіта?
Чому на троні у міських воротах він,
в короні золотій, при всіх регаліях?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            і Імператор їх проводиря очікує,
            щоб піднести йому сувій пергаментний,
            в якому наперед описані
            усі звання врочисті, і всі титули.

- Чому з ним консули обидва, й претори
зрання в розшитих сріблом тогах багряних?
Чому на них браслети з аметистами?
Чому в руках їх жезли, що прикрашені
і сріберним, і золотим чеканенням?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари,
            а варварів купують за коштовності.

- Чому ж ніде не видно наших риторів
і звичної не чути красномовності?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари
            а красномовство варварів виснажує.

- А суєту чим пояснити несподівану,
облич розгубленість? І те, що вулиці
і площі так раптово обезлюділи,
що у будинках мешканці сховалися?

            - Та тим, що сутеніє вже, а варвари
            не прибули. А ще гінці розіслані
            з кордонів шлють: нема вже в світі варварів.

- Та як нам бути, жити як без варварів?
Вони для нас подобу мали виходу!




Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

І
"Імперія - країна дана дурням".
Рух містом призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів - пісні, крики;
та паланкін опущено. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

А за палацом, у пустій кав'ярні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають блиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце на "круто" та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ
Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(у мить роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, заодно й кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе,
на камінь, де немає відбиття.

Непевний місяця північний блиск.
Із-за кухонної труби палацу
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Раби спускаються з ним до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові прагне затулити писок.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
про вкриту милом голову клієнта.
"Хлопчина, певно, вже не повернеться".

Клієнт, між тим, розніжено дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасії, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
                        Одчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, щиро вкриту милом щоку
заснулого і, тонучи у піні,
як ті, сумні, пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, повагом повзе
через провали, виступи, щілини
до верху і, минувши жерло рота,
піднятись норовить на кінчик носа.

Грек одкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV
Глуха, суха, післясвяткова ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному сяйві.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, а також калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків і зловісний, і
у той же час беззахисний; повітря
просякле густо рибою: хати
скінчилися. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V
В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
колись такого не було" - причому,
не уточняючи, якраз чого
                                               "такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, запевне, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.


І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій,
гарячій брилі, голий чоловік
гризе украдений мигдаль. Поодаль
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись -
один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.

                                Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши
мрійливо очі, наче срібні драхми
із ликами новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудова! Будівельник
кормив немарно воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

І день прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
аби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми переходять в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів головної ложі.
Весь стадіон - одне велике вухо.

"Ти падло!" - "Сам ти падло".
                                                - "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII
Вежа

Холодний полудень.
Невидимий посеред хмар густих
стрімкий залізний шпиль міської вежі,
як і у всі часи, незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
В середині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: усюди звично -
в сатрапіях, у фараонів,
у мусульман, в епоху християнства -
сиділо, чи ж бо страчено було
відсотків шість від підданого люду.
І через це, ще сотню літ тому,
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддя. Відмінив
безбожній звичай осуду до страти
і винятково вироком закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти змушених уже
довічно. Значення не мало скоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, як податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Нестерпний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лице вписавши у ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибіглій бачити його собаці.

VIII
Фонтан, який відтворював дельфіна
поверху хвиль морських, був геть сухим.
Що зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та - без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

Під білизною колонад палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих, барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
немов отой, на обрусі букет -
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить, врешті, цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так просвічують синці.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" - "Хто, ось оті?"
"Ага". - "Вихвалюють його". - "За що?"
Хлопчина піднімає ясний зір:
"За свіжі проти жебраків закони".

ІХ
Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку - в чавуннім варіанті
повторює переплетіння джунглів.

Мох і відлиті крапельки роси,
ліана, що взяла в обійми лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, - як творити здатна тільки
людина, для якої не одне,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х
Імператор

Атлет-легіонер у сяйних латах
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить через вікно на плин жінок.
Йому, що тут чимало відстояв,
вже зачало здаватися, неначе,
не різні це красуні унизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
що вкрила двері, значила, по суті
лиш прописну, у порівнянні з тою,
роздутою, багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, у пильнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Але, урешті-решт, вода проточна
нічим не гірша скульпторів, що царство
цим відображенням по вінця затопили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий, Верзувій
із виверженням бариться над нею.

Все нині, взагалі, повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми завузькому.
Гребці колотять веслами по суші,
камінням обдираються борти.
Ні, не сказати, що ми геть застрягли!
Є рух, є просування. Хоч і кволо,
але таки пливемо. І ніхто
не обганяє нас. Але як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути за часами,
коли усе ішло так гладко.
                                                        Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить потоком
азійська злива.
Глузд один сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш прудкіше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в пітьму сиру і ковзає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл свої останні драхми,
аж так виходить.
                            Птаха не кричить.

ХІI
Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в окрузі біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших), з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив настирно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві,
як те і личило їм, повнили міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити, принишклі враз, коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіно, не покинь мене. Іди
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік од кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат - солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни -
весь механізм відпрацював.
                               Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад - побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.
Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(аби од звіра чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
                Утім, у нашім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі -
лише мішень могла б.
                               І взявши ношу,
грек обережно почвалав униз,
вглиб континенту: і зростав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Й та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - мрячний ний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Є клозет - і це вже щастя!"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру і горілки.

                    З лігва витягши нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "А життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жруть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в ладі розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі уподобилися м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "А хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть: "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - кажуть, у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону од дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як божа стража, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у надгризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з балістичним зі снарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я уседержавний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю саксофон, одрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) оті красуні білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним докладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя, як звичка
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі лиш повзти на стіну!
Соколом злетіть під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором яро спокуситись, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлити в форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду !"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка спорять за "приємнішу" для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, немов утнутий Лобачевським з висі й ширу.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А це - табір, а то - вишка.
                    То - біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

Канал, в якому утопили Розу
Л., як докурену вже папіросу,
практично повністю заріс.
І стільки роз опало з тих часів,
що цим не приголомшити туриста.
Стіна - бетонне передвістя Крісто -
мчить з міста до теляти і корови
полями - вимитою в колір крови;
завод димить сигарою... Буття,
де чужоземець підіймає плаття
туземній жінці не як завойовник,
а як заінтригований художник,
націлений рішуче оголити
ту статую, якій подовше жити,
ніж віддзеркаленню з канави,
в якому Розу й доконали.

Мій Телемаху,
                          з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю,
переді мною що...
                            Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава і камінь... Телемаху, милий,
всі острови межи собою схожі,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі
й з-за водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки літ уже тобі, забув я.

Рости великий, сину мій, рости.
Боги лиш знають, стрінемся чи знову.
О, ти сьогодні вже не те дитя,
перед яким затримав я биків.
Якби не Паламед, жили б ми разом.
Але, можливо, він правий: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаху, чисті.

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть,
де шостого чуття здійнявши сходи.

при тому всьому що тут постійно не робиться
можна говорити про щастя
якщо це ще не заборонено
і якщо ми випаково відносимось до тих з мала
кому дозволяється все
навіть і те, що можна

вчорашня курва
постояла y дверях
невпізнаючи його
швидко допив
пробіг крізь парк
аж до WC
не знайшовши її там
махнув рукою
і повернувся

його стіл вже був занятий
сів до іншого

Моя любов до тебе ще - слонятко,
народжене в Берліні, чи Парижі,
яке тупцює ватними ступнями
кімнатами господаря звіринцю.

Не приноси йому французьких булок,
не підноси йому качан капусти,
він може з'їсти тільки грудку цукру,
частину мандарина, карамельку.

Не плач, о ніжна, що от-от у клітці
він зробиться утіхою для черні,
що дим у ніс йому вдихнуть сигари
прикажчики під регіт мідін’єток.

Не думай, мила, що той день настане,
коли, збісившись, ланцюги розірве
І побіжить по вулицях, і буде
давити, як автобус, люд кричущий.

Нехай присниться він тобі інакшим -
в парчі та міді, страусинім пір'ї,
отим, Розкішним, що колись одвозив
до трепетного Риму Ганнібала.

деякий час дивився
як руйнують вола
сам спробував палицею
вибити око
потім його облили
коли мили двір
розсердивсь та й пішов

його мила
чекала у кріслі
в під”їзду за ворітьми
вихватила банку
де ти вештався
йолопе
хлептала кров
навіть не намагалась
повиловлювати мухи

втерши губи
рукавом халату
примиренно додала:
так оце, мій любий,
було в останнє
це ти собі затям

Законна дружина
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді ластівчині гнізда.
Од початку світу поважає
Мандарин свою законну жінку.

Наложниця
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді гуска - груба, жирна.
Як нема дітей у мандарина
Мандарин наложницю заводить.

Служанка
Є вино ще у глибокій чаші,
І на блюді мисочки варення.
Нащо ви обидві мандарину,
Він щовечора нової хоче.

Мандарин
Вже нема вина в глибокій чаші,
І на блюді тільки гострий перець.
Замовчіть, безтямні балакухи,
Над нещасним не глуміться старцем.

І що з того, що я там був.
Було давно, усе забув.
Не пам’ятаю днів і дат,
і рік узятих впоперек.

(Я той, невпізнаний солдат.
Той рядовий. Той імярек.
Я - просто кулі недоліт.
Я лід січневий у крові.
Я міцно впаяний в той лід -
я в нім, як мушка в бурштині.)

Та що з того, що я там був.
Я все одбув. Я все забув.
Не пам’ятаю днів, ночей.
Не можу пригадати назв.

(Я тупіт загнаних коней.
Я хриплий на бігу наказ.
Я миті недожиті дня.
Я бій на дальнім рубежі.
Я Вічного Вогню биття
і вогник гільзи в бліндажі.)

Та що з того, що я там був,
в тім «бути чи не бути» злім.
Я все те майже позабув.
Я хочу все забути. Ні,
не я воюю на війні -
вона воює у мені.
І Вічного Вогню Лиття
в моїх очах тремтить щодня.

(І вже не вивести мене
з війни тієї, тих снігів.
Вже не одужати мені
від тих у роки вмерзлих снів.
І з тойністю, зими й землі,
моїх не розлучити днів.
До тих снігів, де вже моїх
не розрізнити вам слідів.)

Та що з того, що я там був!..

Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них – лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.

А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.

І часом видно білого слона.

Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата, –

І часом видно білого слона.

І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.

Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче прóливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Щó проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
Вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.

Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.

По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.

Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.

В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…

Відтак розкажуть: янгол прилетів.

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелéснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.

Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.

Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і мáтерине лоно їм чуже.

Пливе у тузі нез'ясовній
у тьмяно-цегляну надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
між перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сновид і п’яних.
Світлину у столиці сонній
чужинець робить снив різдвяних,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки зійшлись для знімку
з особняками.

Пливе у тузі нез'ясовній
співець печальний по столиці,
стоїть при гасовій крамниці
двірник печально-круглолиций,
спішить по вулиці самотній
коханець сивий і красивий.
Весільний поїзд опівнічний
пливе в журі непояснимій.

Пливе в імлі замоскворєцькій
плавець недолі випадковий,
тиняється акцент єврейський
по жовтій станції печальній,
і з любощів у нерадіння -
під Новий Рік і день недільний, -
ступає миловидна краля
в невикритій своїй печалі.

В очах пливе холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагоні,
морозно вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед огнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік на хвилі тужній
помежи гамору міського
пливе в зажурі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
і буде сяєво, і слава,
удалий день, і доста хліба,
немов життя піде направо,
узявши вліво...

Лине сніг біля вікна,
Дзвони дзвонять вечорові,
В домі все напоготові,
На столі всього сповна.

Хтось, мандруючи в імлі,
Доторкнув кільце ворітне.
Древо ласки злотоквітне,
Спивши зимний сік землі.

Мандрівник іде углиб;
Ґанок болем кам’яніє.
В чистім сяєві ясніє
На столі вино і хліб.

І
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Я прошу
тебе, кохана, о не злися -
на серці туга!
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
але вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Я прошу
тебе, кохана, не журися -
на серці туга.
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я в горі утопився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


2000

Чому не посміхаюся,
Від чого чуюсь хворою?
Тому, що зачекалася
На того, що за горами.

Не осені тужні дощі
Обсіли мене зморами,
Лиш тільки туга у душі
За тим, що десь за горами.

Він дарував мені стрічки
І ніби ще учора ми
Були, мов двоє потічків,
Тепер закуті горами.

Татуньо гонить за поріг,
А подруги розмовами
Мене картають за мій гріх
Із тим, що десь за горами.

Але весна вдихне життя
У зимнє поруйновище,
Народиться моє дитя
З очима, як у того, що...

Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

Two birds were flying under the sun in the sky
They were dancing above the window my.
They were round among the cloud
The melodies from their souls were loud.
Look what a beautiful sun! Look what a paradise!
We want to see only happiness in people’s eyes
Let everything blossom, we know what they mean
And we will admire a wonderful spring.
And suddenly shot like a bolt from the blue
And their beautiful dream didn’t come true.
He cried from the pain and fell on the grass
He had seen the sun and the sky for the last.
And only her crying was heard in the land
Who had the tears, pain and sorrow there send
And the wounded bird hardly breathed
Nothing was seen. The land was covered by mist.
Don’t cry, don’t cry, don’t miss my dear,
Live without me, but I always will be near.
And who has broken our kin
Will always live and suffer with this sin.

44
Коханий, стільки квітів ти приніс
Мені, зірвавши їх в саду і в полі!
Здалось, що в цій кімнаті, як на волі,
Розмай їх під дощем і сонцем ріс.
Прийми ж в честь нашої любові й ліс
Моїх думок взамін, що їх в юдолі,
Як найкоштовніший дарунок долі,
Зростила я з утіх своїх і сліз.
Їх не заглушать рута й деревій --
Шипшина й плющ тут в пору їх цвітіння.
Візьми і жаром серця їх зігрій,
Як брала квіти я твої, -- осіння
Хай їх мине сльота. Й душі своїй
Скажи, що у моїй -- її коріння.

43
Як я люблю тебе -- ти хочеш знати?
До глибини, вшир меж і висоти
Душі моєї, що від суєти
Підноситься у Вічності пенати;
Люблю так, що вже стало не хватати
Дня сяєва і ночі темноти;
Так вільно, як на смерть хтось прагне йти
За Волю; всім, що буду пам'ятати:
Й чим зараз переповнені серця,
Й що із дитячих споминів добуду;
Усмішкою, рум'янцем всім лиця,
Очима крізь омани і полуду;
Люблю тебе життям всім, до кінця, --
А там, Бог дасть, іще сильніше буду!

42
Майбутнє не повторить хай минуле:
Й мій ангел-охоронець при мені,
Оглянувшись на дні мої сумні,
Підтвердив те, що в думці лиш майнуло:
Скорботою так знов із них війнуло.
Й ось ти зустрівсь в моїй самотині -
Й розвиднілись мої похмурі дні,
Коли їх твоє сонце осяйнуло:
І посох мій сухий зазеленіти
Заставив животворний погляд твій.
Минуле я не хочу повторити:
Залиш, розкривши мій життя сувій,
Сторінок кілька -- заново творити
Слід решту нам, мій ангеле новий!

41
Я вдячна всім -- й молю їм благ у Бога, --
Які мене любили, -- хто, як брів
Біля в'язничних стін й сумний чув спів, --
На мить спиняла за мене тривога,
Хоч кликала вперед і їх дорога
На торг чи в храм. А ти, шо занімів,
Коли ридань звук в пісні долетів
До тебе -- й тут, біля мого порога,
З твоїх рук лютня випала!.. Хвали
Слова де взять -- цій здатності магічній
Навчи, -- щоб чимсь віддячити могли
Тобі, й душі моєї феєричні
Вітання в майбуття роки несли:
Із тлінного Життя -- Любові вічній.

За мотивами Ніколая Черашева


З душі моєї скинь презерватив,
Інакше змісту течія могутня
В життя твоє не принесе приплив –
Наповнення ж бо в стриманні відсутнє.

Хай буде все, як нам велить звичай,
Святенницькі даремні поривання.
Ти пишеш вірші – значить і кохай,
Поезії чужі запобігання.

Презерватив з душі мені зніми.
Вірш без кохання – забавка невміла,
Через любов ми стаємо людьми,
Назавжди поєднавши душу й тіло.

Буття гріховне викохає вірш –
І що по суті може буть святіше?
Його пізнати квапся сміливіш,
Але зроби спочатку найпростіше –

Презерватив зніми з душі мені –
І хай моє у тебе вільно ллється,
Зніми заслін в пориви неземні,
Хай вірш вогнем під небеса зів’ється!

Зніми з душі – і вже не зодягай,
Не зодягай у жодні несвободи,
Складай рядки, мов птахою літай,
Не мріючи про славу й нагороди.

Хай вірші вільно плинуть із душі,
Їх сутності – і правка не важлива,
Давай без стримання твори-гріши –
І доля буде всюди милостива.

І перепони забере в путі,
Що струмінь вірша прагнуть загнуздати.
З пророцтв усе звершиться у житті,
Нам не дано йому перешкоджати.

З душі моєї скинь презерватив,
Інакше всі високі почування
Захолодить незвершений порив –
Поезії страшні запобігання.

Зніми, зніми з душі...

40
О, так! Кохання в світі і до нас
Було. Чи ж наше на всі інші схоже?
Раніш вважала -- таїнство це Боже:
Та чи ж воно одне й те ж в різних рас?
У мусульман -- без шалу і прикрас:
Там сховане чадрою личко гоже;
Зуб й на горісі посковзнутись може;
Шалену пристрасть швидко студить час --
Та й звідки в неї візьметься терпець?
Щось в ній змісти -- й переростає грізно
В ненависть; то чи ж брати за взірець?
А ти, мій любий, не благаєш слізно --
Ждеш крізь скорботи доторку сердець:
Й ще тобі вчасно, як вже іншим -- пізно.

39
Оскільки маєш здатність прозрівать
Наскрізь мене всю й зір твій перешкоди
Не стріне, бо мене років незгоди
Вже вибілили сліз дощем, й ставать
Душа за свідка стане, щоб назвать
Своїх поневірянь жахні пригоди,
Хоча й серед душевної негоди
Терплячий ангел буде в небо звать; --
Й коли тебе ніщо -- ні смерті труби,
Що близько чуть, ні перст із висоти
Погрозливий, ні всі душевні згуби,
Ні відчай і розпука самоти
Не відштовхнуть -- навчи й мене, мій любий,
Лить з серця вдячність, як добро ллєш ти.

38
Цілунок перший пальці прийняли
Руки, яка рядки ці написала,
Й вона від цього ще біліша стала --
В словах же ніжність, мов її влили
В них ангели. Чи ж пальці вже могли
Носить обручку, якщо відчувала
На них цілунок? Другий -- вся палала --
Чола торкнувсь -- мов ангели несли
Мене і ніжну чула їх розмову;
Вертає його пам'ять знов і знов,
Солодший він і за любові мову.
А третій пурпур губ моїх знайшов,
Вмить осяйнувши сутінь вечорову.
Зрівнять з чим?... О блаженство!.. О любов!

37
Пробач мені, пробач, що я в уяві
Твоїх чеснот фортецю на хитку
Будівлю замінила із піску,
Що валиться уже при самій з'яві.
Бо, перш ніж ти явивсь мені у славі,
Я звідала нужду, й таку тяжку,
Що глиб здалась за мілину грузьку,
Спотворюючи риси величаві
І чисте розбавляючи брудним,
Й підробку бачить змусила у всьому, --
Мов той поганин, що вернувсь живим,
І з вдячності за це божку морському
Потвори образ, виліплений ним,
Стоїть тепер у храмі золотому.

36
Коли любов звела нас -- не старалась
Це в мармур втілить: вже не так і жаль
Таку, що зна лиш смуток і печаль.
Чи не підмінить -- радше сумнівалась,
Бо недовіра в серці ще лишалась --
Фетиш блискучий золото й кришталь?
Й тепер, як прояснилась мені даль,
Сум'яття те ж -- я ще не відвагалась.
Чи ж клятв колишніх вірити словам,
Як для обіймів руки стануть кволі
Й цілунки вмруть -- вже вистиглим устам
Не воскресить їх? Все у Божій волі.
Прости й прощай, Любове! -- якщо б нам
Такий безжальний випав присуд долі.

35
З-за тебе все лишивши, чи ж взамін
Отримаю вже інше все в дарунок:
Розмову дружню, ніжний поцілунок --
Прикмети щастя звичні? В ході змін
Як буду до нових звикати стін?
Й чи переважить твій солодкий трунок
Моїх печалей непідйомний клунок?
Страждання мчать любові навздогін --
Чи ж не здолають знов її вони?
Та горювала так я в самотині,
Що сумніви ці, любий, геть жени --
Жадаю лиш любові я віднині:
Для мене серце навстіж відчини,
Прийми мене під крила голубині.

34
Я так же відгукнусь, як в давню пору, --
Сказала, -- як ім'ям тим знов позвеш. --
Ждать марно: чи ж ту саму вже знайдеш
Після життєвих бід всіх і розору?
Тоді, як кликав голос милий з двору, --
Кидаєш гру чи квіти відкладеш
Й біжиш чимдуж із усмішкою й ждеш
Такої ж на устах, що звуть, повтору.
Як нині ж чую -- можу лиш зітхнуть,
Й відкинуть маю відчай, бо я плачу;
Та все ж лечу на зов цей, щоб вернуть
З тобою поряд радість ту дитячу.
Знов пригорни мене -- й не обженуть
Дитячі ноги кров мою гарячу.

33
Ім'ям пестливим зви мене! Немов
На його звуках у дитинство лину
Й, зачувши лиш, всі іграшки покину,
Щоб бачить те обличчя миле знов.
Знайшли ті голоси вже вічний схов
На небі, влившись в пісню солов'їну,
Й тут маю втіху на землі єдину,
Як кличу Бога -- всю мою любов.
Колишніх втіх ні слуху вже, ні зору
Нема -- то ж хай замінить голос твій:
Квіт Півночі вплети у Півдня флору,
В любов останню й ранню мою влий!
Поклич ім'ям тим -- і, як в давню пору,
Одразу ж відгукнусь я, любий мій.

32
Як сходило вже сонце й ти в коханні
Освідчувавсь, -- на місяць, що вже гас,
Дивилась я -- так швидко узи нас
З'єднали: які ж будуть у триванні?
Швидкі в злитті -- такі ж і в розбіганні.
Що для любові кожен з нас припас?
На скрипку, розладнав яку вже час,
Я схожа. То ж, Орфею мій, в звучанні
Її багато фальші ти знайдеш
Й обірвеш свою пісню на півслові;
Та якщо вбік її не відкладеш,
То теж навчиш своїй співучій мові:
Рукою ніжно ти струну торкнеш --
Й співати змусиш силою любові.

31
Прийшов ти! Й цим все сказано без слів.
Під поглядом твоїм я, мов дитина,
Що їй для ігор випала хвилина,
Й так повна радості, що аж з-під брів
Вихлюпується. Любий, ти зумів
Розвіять сумнів мій: чи самотина
Не жде мене знов -- смутку в цім причина
Була. Ми -- наче двійко голубів,
Й один побіля одного кружляє.
Ще ближче сядь, грій подихом -- в мені
Єство все твого захистку бажає;
Від мене прожени думки сумні --
Хай бути вдвох ніщо не заважає,
Як птахам тим в небес височині.

30
Крізь сльози ти ввижаєшся щоночі,
А вдень дивлюсь на тебе сміючись.
Чому ж, коханий, й зараз, як колись,
По-різному тебе сприймають очі?
Богослужіння так слова пророчі
Врочистим піснеспівом линуть ввись,
В якому нероздільно вже сплелись
"Амінь!" сумне й бадьоре "Радуйсь, Отче!"
Спалахує сіяння і росте
Й мені явля скарби свої блискучі,
А потім згасне -- й снігом замете
Знов серце, й тоді сльози неминучі.
Чи ж вернеться те сяйво золоте,
Як зараз сльози ці, гіркі й пекучі?

29
Ти -- дум моїх володар: обвивають
Тебе, мов грушу дикий виноград,
Розрісшись так довкіл, що скоро сад,
Де все широкий лист вкрив, не впізнають.
О, знаю я, що тільки відтіняють
Мої думки твоїх стрій -- з ними влад
Полинуть, лиш своїх позбувшись вад.
Їх онови -- дерева так скидають
Гойданням віт зелені пута з себе --
Й ті з шумом вниз спадають з висоти.
Нічого більш мені уже не треба:
Щаслива тим, що випало зрости
Тут поруч, в твоїй тіні. Вже про тебе
Не думаю -- занадто близько ти.

28
Папір німий -- листи мої зжовтілі!
Та знов вони для мене ожили,
Як тільки мої руки їх взяли:
Здавалось -- із них випурхнуть хотіли.
В цім прагнули так мене очі милі
Побачить; в цім благав мене, коли
Знов руки стиснем... Дні вже ті спливли...
А в очах сльози! В цім... небесні сили!..
Писав, що мене любить: й більш ні слова
Хай не було б -- й за це боготворить
Я б стала! В цім -- що мій навік: готова
На грудях жаром серця лист цей гріть!
А в цім -- о, вся твоя, Любове, мова
Безсила, як захочу повторить!

27
Коханий мій, із смертного порога
Підвів мене ти, як без сил була,
Й торкнувсь твій подих зблідлого чола,
Й воскресли знов життя в мені й спромога --
Мов ангелів остання допомога,
Був твій цілунок. Доля нас звела:
Коли блукала серед пітьми й зла,
Ти стрівсь, хоч я шукала тільки Бога.
Тебе знайшовши, встала я з колін
Й назад дивлюсь, в життя, в якім невільна
Була -- що в нім лишила й що взамін
Взяла -- й чи ноша ця мені посильна.
Й те навіть, що вже забуття взяв тлін,
Любов відновить, як і Смерть, всесильна.

26
Між милих цих видінь я з малоліття
Жила -- не між людей, -- і так мені
Подобались їх музика й пісні,
Що кращих не шукала й в повноліття.
Та потім забруднило світу сміття
Їх пурпур, не такі вже голосні
Їх лютні стали, та й мене сумні
Думки обсіли. Й ось в це лихоліття
Явивсь ти, любий, -- і в тобі зійшлись
Вони й пісні їх (кращі вже, ніж тії:
Освячений фонтаном, лине ввись
Струмок так). Сподівання всі й надії
Мої, у тобі втілившись, збулись:
Так Божий дар соромить людські мрії.

* * *

Прийде той час, коли за все в житті,
За праведне і грішне, і ніяке…
Нам на коліна впасти в каятті…
Прийде наш час за все відповідати!

Веди,
верши,
керуй
і властвуй…
Безумствуй у гріху,
веди на страту…
Кради, махлюй,
поміть всі масті…
Суди помилувати,
чи покарати…
Прийде наш час за все відповідати!

25
Скорботу в серці з року в рік носила,
Коханий, доки ти не стрівсь мені;
Й за смутком смуток додавали дні,
Аж поки радість в нім не забриніла --
На грудях низка перлів би тремтіла
Так під час танцю. В голові сумні
Думки роїлись, доки в вишині
Бог змилосердивсь, хоч я й не просила,
Й моє скорботне серце вверх здійняв.
Й ось ти явивсь із просьбою своєю,
Що радо його в груди б свої взяв, --
Й від Нього з неминучістю всією
Цей дар -- буть посередником -- прийняв --
Між зорями і долею моєю.

24
Жорстокість світу, мов складаний ніж,
Захлопнеться хай, для руки любові
Ран не завдавши, щоб у жоднім слові
Не виявилась ворожнеча між
Людьми -- й життям в житті не брать рубіж.
Уста мої, коханий, вже готові
З твоїми злитись -- збліднуть, пурпурові,
Як їх оросить ніжності капіж.
Й захмарне в таку мить стає близьким.
Життя наші на лілії дві схожі,
Що обнялись на урвищі вузькім --
Роса небесна їм цвісти поможе;
Рукам до них не дотягтись людським:
Любов -- дар Бога, й Він забрать лиш може.

23
Чи ж справді так? Як буду я в могилі --
Й ти втратиш все, позбувшися мене?
Й тобі теж промінь сонця не сяйне,
Як очі мої зріть його безсилі?
Цей лист твій -- ах, які бентежні й милі
Рядки у ньому! -- сумнів прожене,
Що скоро -- хай і думка не майне --
Зімкнуться й наді мною Стіксу хвилі.
Лелій мене, грій подихом, кохай!
Не владна вже сама я над собою.
Як дами і знатніші втіх розмай
Віддать готові за любов з журбою, --
Так я могилу й з ангелами рай
Міняю на земну юдоль з тобою.

Мадригал
Омана сну глибока і ясна, –
З небес мені сподіване послання,
Енергії незнаної струна
Роз’ятрить душу струмом трепетання.
Озветься стоголосо далина,
Багрянцем озера умиється світання,
А десь там – гай і дім мій вирина, –
Чудова мить осягнення за гранню
Утрачених язичницьких часів –
У цих місцях наш праотець ходив,
Собі вподобавши цю Білозерську землю.
Нуртують хвилі озера, мов дзвін,
А берег лунко стримує розгін.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

1.
Омана сну глибока і ясна,
Незримо виникаючи із ночі,
В той вічний край запрошує вона,
Де хвиля загадкове щось шепоче,
Де марево самотнього човна,
Що на каналі веслами плюскоче,
Де ранньої зірниці таїна
Передріка бентежне і уроче...
Шаленство сну в душі моїй вита –
Їй до снаги безумна висота
Від досвітку до пізнього смеркання.
За мить відступить темінь-темнота –
Хтось явиться і тихо прочита
З небес мені сподіване послання.

2.
З небес мені сподіване послання
Я тільки в сні зумію осягти,
Бо вдосвіта словес тих одіяння
Порозриває буря суєти.
Залишиться хіба що спогадання...
Настане день – і, щоб дійти мети,
Новим тривогам і новим ваганням
Дозволю я у серці прорости.
Ах, тільки б знати, скільки там ще віку
Терпітимуть поета-недоріку
Ця путь-дорога й рідна сторона.
Та розум наш влаштований безлико,
Чи вмістить нашу пісню смутку й крику
Енергії незнаної струна?

3.
Енергії незнаної струна
Віщує сон – і де його загадки,
І смисл який у видивах зрина –
Хто пояснити зможе,
мов лампадка,
До глибини, до сутності, до дна
Туман розсіявши і вищого порядку
Слова знайшовши, в чому новизна
Трудів моїх і в чому їх розгадка.
Все витлумачить, видно, не дано
В видіннях тих, немов німе кіно,
Та дивних букв містичне поєднання
Розбудить все, що вже давним-давно
В мені дрімало летаргійним сном, –
Роз’ятрить душу струмом трепетання.

4.
Роз’ятрить душу струмом трепетання,
Відкриє код нечитаних письмен –
І десь за гранню світообертання
Почую голоси я тих сирен,
Що їх, забувши про самовладання,
Сприймав плавець, вирівнюючи крен
Своєї шхуни. Та нові страждання
Мені звістує „Книга мельпомен”.
І – вір не вір – немов на сполох птиця,
Злетить душа туди, де заіскриться
Зірок вервечка дзвінко-неземна.
І спалахне між них моя зірниця,
Моя розрада, втіха, таємниця,
Озветься стоголосо далина.

5.
Озветься стоголосо далина –
Прийдуть у сон і вулиця знайома,
І озеро, й щемливі імена,
Мов з аркушів забутого альбому.
Бульвару ген вказівка напрямна,
Що за тополями ховає втому.
Ось древній вал – історії луна...
Як легко тут, бо тут я знову вдома.
Мені звідсіль така видніє даль,
Що тонуть в ній і горе, і печаль,
В душі – непереборні поривання.
„Й нічого вже в минулому не жаль”...
Нехай пітьми розвіється вуаль –
Багрянцем озера умиється світання.

6.
Багрянцем озера умиється світання –
І ночі ніби зовсім не було.
А я – уся вагання, вся – благання:
А скільки літ, віків уже спливло
Мого напівдрімотного блукання?
І скільки рік в озера затекло,
І скільки доль, занесених в писання,
Зібрало їх вологе, тьмяне скло?
А час над нами напина вітрила.
На жаль, збагнуть здебільшого несила,
Коли підстереже нас мілина.
Тож ми умить, бодай нас лихо било,
Вже летимо, обпалюючи крила...
А десь там – гай і дім мій вирина.

7.
А десь там – гай і дім мій вирина...
Але сильніші бурі і знегоди,
І що крутіша дасться вишина,
Тим вниз стрімкіші стерегтимуть сходи.
І нас поглине час-трясовина.
Не вір: „не буде роду переводу”.
Тож марновірність наша і смішна,
І жалюгідна, як прогноз погоди.
Про що звіщає видиво зі сну,
Що зникло, наче сутінь на стіну?
Над ним не владне жодне заклинання.
То як же долю я свою збагну,
Знання про це, співмірне знамену, –
Чудова мить осягнення за гранню.

8.
Чудова мить осягнення за гранню
Колишніх днів, уривків сновидінь,
Але навряд чи ти на запитання
Знайдеш не відповідь – бодай химерну тінь
Того, що долею звемо чи безталанням,
Того, що з заводей виводить на бистрінь,
Бо є таки жорстка межа пізнання –
І недосяжна в неї височінь.
Та доль ланцюг мільйони літ не рветься,
До ланки ланка з віку в вік кується,
А значить вірю я, що й поготів
В моєї долі, наче у фортеці,
Є свій секрет, послання, пломінець є
Утрачених язичницьких часів.

9.
Утрачених язичницьких часів
Не зберегли нам книги літописні,
Тому не знаю, хто в мені ожив,
Чий голос озивається у пісні.
Минали дні, такі, як сотні днів,
Минала доля, тиха і безвісна.
Вони жили серед густих лісів,
Ще збереглася стежка їх первісна.
Імен нема. Але красиві лиця
І смуток, що таїться у зіницях,
В іконах бачу, наче диво з див.
В нічних дощах і в спалахах зірниці
Виразно уявляю, то не сниться:
У цих лісах наш праотець ходив.

10.
У цих лісах наш праотець ходив,
Назвав озера, болота і ріки –
І тим про себе пам’ять заронив,
І не зітреться карб оцей довіку.
Бурхливий час в віночок доль заплів
І мій букетик квіту невеликий:
Це вже увічнено – тут з’єднання шляхів,
Які зближали світ багатоликий.
Ішли в північний і в південний бік,
Добро й любов розносячи навік.
Де шлях більш сутній, я й не відокремлю.
У фресках храму – той далекий вік,
Коли якийсь незнаний чоловік
Собі вподобав Білозерську землю.

11.
Собі вподобав Білозерську землю
Не він один. Бо тут така краса –
Тремка, мінорна, чиста, позаземна...
Які тут ранки і яка роса!
І як зірки зчудовано й недремно
Вдивляються в глибінь, а небеса
Дарують водам барву синьо-темну.
Тут неповторна сонячна яса
Над схилом валу досить ще високим,
А коло озера врочистішають кроки –
Сама минувшина сягає тих глибин.
...Та не заріс кущами рів широкий,
Сюди із хащ біжать струмків потоки,
Нуртують води озера, мов дзвін.

12.
Нуртують води озера, мов дзвін.
І є канал біля старої лави.
О, як багато пам’ятає він!
Смолою пахне втомлена заплава.
Ідуть віки – й взнаки дається тлін,
Тополі лиш незмінно величаві,
А також не швидкий до перемін
Наш древній вал, величний в ратній славі.
Йому над світом довго панувати,
Хоча ніщо не вічне, будуть втрати,
Адже життя ніхто не спинить плин.
А місто хай понад віки і дати
Стоїть над озером, де хвиля різкувата,
А берег лунко стримує розгін.

13.
А берег лунко стримує розгін,
Лиш бічевник наплив його ударів
Відбити може в’яззю мотузин, –
На рубежі своїм стоїть недаром.
І пам’ятає шурхотіння линв,
Коли по озеру йшли баржі із товаром,
І бурлаки – могутні як один –
Із злидарем ділилися „наваром”.
Та непомітно сон свій біг спиня –
І я бреду вже майже навмання,
Аби за мить вернутися на землю.
Поглине нас химерна метушня –
Й поблякнуть радість і принади дня.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.

14.
Хай сон трива – я нурт його приємлю.
Душе моя, ти вдома ще побудь –
Тут все таке бентежне і приємне,
А вдосвіта проляже інша путь.
Радію я відкрито, ніжно, щемно
Ударам хвиль – і осягаю суть
Летючих днів і крапель недаремних
На листі верб, як обважніла ртуть.
Вони для озера – нове життя й підмога,
А плескіт хвиль – про них немовби спогад,
Який повторить ранішня луна.
А я забуду знову всі тривоги –
Й полину у незвідані дороги –
Омана сну глибока і ясна.

22
Як наші дві душі, здійнявшись вгору,
Лицем в лице стоять там мовчазні,
Крильми торкнувшись, поки у вогні
Не затріпочуть -- о, яким в ту пору
Гірким земне життя предстане зору,
Що краще й нам було б у вишині
Вже з ангелами доживати дні,
Їх пісню підхопивши для повтору!
Та все ж нам залишатись на землі,
Мій любий, де нам місце розчищають
Від зла людського -- й попри всі жалі
Стоять там і любить ще дозволяють,
Хоч строки і відпущені малі
Й все ближче Смерть і Морок підступають.

21
Скажи це знов і ще раз повтори --
Що мене любиш: мов "ку-ку", бриніти
Йому -- та як без цього уявити
Луги й ліси, узвишшя і яри
Цієї благодатної пори --
Без цього чи ж могли б так зеленіти?
Коханий мій, лиш цим одним зцілити
Мене твій голос може від жури.
Що любиш -- скажи знов. Чи ж у природі
Надміру квітів, хоч їх не злічить?
Чи ж забагато зір на небозводі?
Скажи, що любиш, любиш -- хай звучить
Цей серця дзвін: люби й з душею в згоді,
Що, хоч любов'ю повна, все ж мовчить.

20
Коханий, любий мій, коли згадаю,
Що в світі цьому ти був і торік,
Як я похмурим дням втрачала лік,
Те навіть уявить, що споглядаю,
Не в змозі; й ти не чув, що я ридаю;
Як погляд твій мене ще не обпік
Й серед снігів здавалось, що навік
Уже відчай цей, -- о, як припадаю
Я до джерел блаженств земних! Печаль
Минула та, розвіялась тривога
Й проміння сонця осяйнуло даль
Відтоді, як нога твоя порога
Мого торкнулась. Атеїстів жаль --
Нудне життя в них, бо не вірять в Бога.