Ти струнка при дорозі тополя,
Не судилася нам одна доля,
Молодії літа промайнули,
Моя доля твій двір обминула.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не ходить нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Ой, наснилось: у літнюю пору
Ніс тебе на високу я гору,
Щоби разом гніздо там ізвити,
Щоб від щастя у небо злетіти.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не літать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Я із літ молодих на хвилину,
Наче пісня, до тебе прилину,
Тополиною серця журбою,
Будь, кохана, хоч в пісні зі мною.

ПРИСПІВ:
Очі милі твої, очі карі,
Не співать нам з тобою у парі,
Не любити, як голуб - голубку,
Хоч у сні будь моя, моя любко.

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.

Готуй рискаль. Ідем на бараболю…
Вона з пивниці проситься на волю,
Вона любити хоче, тягне ввись
Пророслі руки-пагони…Хутенько
Бери її в долоні…Серце тенькне…
Така бліда…заморена…маленька…
А жити хоче! Але просить – кинь
Із рук коханих! З торби, із відерця
Цю сінєглазку… (очі як озерця
Твої, Степане). Не кидай у рінь
Колгоспний фетиш зморених молінь!

Її, одвічну, як людські дилеми,
Жбурни щосили в тлусті чорноземи,
Хай зріє там. Хай плодиться, росте,
На те вона й картопля, і на те
Весна квітує! І на те молюся
На другий хліб слов»янський! Хай впаде
На неї, рідну, дощик де-не-де,
Хай жук не з»їсть… Селянське па-де-де
Триває на полях…
Нехай діждуся
Плодів солодких, що дає земля….
І ти береш у руки рискаля…

Земелька - млосна, ніжна, молода,
Копати легко – мов тече вода –
Сама лягає під іскристе лезо…
Бери її, удобрюй – буде плід
Уже на осінь, милий… На обід
Вона прийде до тебе….Нетверезий,
Ну, значить, в бейті, ти її візьмеш…
І насолоді тій не буде меж –

Уперше!
Юну!
Молоду!
В сметані!
Із кропиком…
З грибочками…
У ній
Твоя душа і тіло, як сувій,
Розстеляться…Світлані або Тані
Аж завидки буде до простоти
Того єднання – лиш вона і ти...

Гармонія! Довічне інь та янь…
Душею, шлунком, серденьком відтань,
Відчуй її – солодкі! – аромати….
…пізнай її – на зуб, на смак, на зір…
Знайди її, найпершу поміж зір,
Скуштуй її, м»якеньку, наче вата,
Пізніше, Серце…
Неозорий лан….
Селянські па-де-де…
довічний тан
(і у хустинках – містечкові феї)

…Ну, з Богом, милий, …нагостри рискаль…
Іди поміж Мар»янок і Наталь
До ідеалу вічного…до неї….

Рибалка І (або кінець імпресіонізму!)

У смокінгу й циліндрі - босоніж
я брів услід усміхненій Красуні,
якій засмага пасувала більш,
аніж мої підношення Фортуні.

О класика: роздягнута Вона -
і нагі карасі в Її відерці!
А я у смокінгу - і ні-хрі-на
не ловиться, окрім туги у серці!

Та ну ж бо ту манірність! Обіцяв?!
Але не виконав! Зриваю шати,
і з Нею падаю у гречний став...
.............................
Одну таки вдалося упіймати!


Рибалка ІІ
Чарівно! Первозданний день!
Високі трави, світу квіти.
І ви - даруй_вже_ти - ніжніти
зуміла не в душі лишень.

О що за день! Зозулі, м'ята,
розбещене тепло ставка,
і ти над рибою, яка
упіймана, обіймам рада.

І поцілунків намистини,
і схлипи сяйності твої.
І ночі злет, і солов'ї,
і щастя зумер комашиний.

Ми помрем не в Парижі, якщо ми колись ще помрем,
Бо у нашому серці є те, що не вмре, не загине,
І брунатне світило засліпить самотній гарем,
Не паризький. Шкода, що в марноту утопія плине.

Ми ніколи не будемо бачити схили небес,
І ніколи на Вежу паризьку не зайдемо разом,
Ми помрем у Сан Ремо, помрем, як останній черкес
На Кавказі вмирає, забутий, як мойра чи Аза.

І над нами не буде цвісти ні жасмин, ні полин.
Тільки гілочка сакури жовта, привезена звідкись,
І хирлявеньке небо просипле на нас білий тмин,
Ми — це тісто землі, ми вода, ми і розчин, і викис.

Ми помрем не в Парижі, помрем де-завгодно й ніде,
Щоби випити келих останній в ірландському пабі,
Щоб пожити хоч трохи під тінню… Вже осінь іде.
І Париж замерзає, злипаються листя кольрабі.

Я не знаю, де ми, а тому: чи помрем? Зюйд-зюйд-вест.
Кружеляє магніт на осерді вулканних ерозій.
Тільки хтось нам, напевно, поставить олив’яний хрест,
Нам, самотньому вітру і пташці-зозулі-небозі…

                   Якби того,що в мріях маю,
                   Хоч краплю б мати наяву.
                           В.Симоненко

Тече ріка сумна мінору,
Моя душа у ній пливе,
Поринути у води горя,
В печалі кола серце зве.

Під звуки трепетного щему
Закрутить вир переживань,
Коли нема в душі Едему,
Віддамся пеклові страждань.

А скрипки вже не просто квилять,
В них - розпачу апофеоз,
І раптом світла чиста хвиля -
Мажор, по тілу йде мороз.

О сплески радості неждані
У плині сірого буття,
Немовби знов прийшло кохання
В моє зажурене життя.

Неначе б то з ріки розпуки
На острів щастя вийшов я,
Й під чарівні оркестру звуки
До мене мила йде моя.

І ми кружляємо у танці,
На руки я беру її,
Мажору світлого повстанці
Пливемо проти течії.

І замовкає, замовкає,
Зникає десь ріка сумна,
О люба, я тебе кохаю,
Дзвенить піснями нам весна!

2008

Він писав на серветках: «Анна»,
бо коротше було, ніж «кохана»,

до готелю ішов о шостій
і одягнений лягав у постіль,

і краватку – червону з чорним –
рвав, як зуб безнадійний,– з коренем

та чекав, що зламає грати
повнолиций мовчун Місяць-братик,

відтіняла смак вакханалій
лиш незаймана свіжість конвалій,

ніч ховала сліди секвенцій
найцинічнішої з індульгенцій…

а ранком він знову старанно
на серветках виписував: «Анна».

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

Радіє, тобою розбурхане, серце моє.
Латає судини і пружною лине ходою
у стіни театру, де ти - і буфет, і фойє,
і сцени кохання, палкі неземною ціною.

І ти переконана – винні-бо тільки тобі.
І ти прагматична і мрі́йлива - нині, і прісно,
як напису віщі рядки на моєму гербі:
„Вони помиляються - та, попри все, неумисно.”

І погляд, а потім і сукня, впадуть навмання,
і ти обернешся, не в силі здолати харизму,
на хтиву послушницю із потойбічного дня,
де чари відкрили для тебе правдиву Вітчизну.

Воскреслу, тебе віднесу у прадавні ліси -
у млу світанкову, у ночі на ложі із хутра,
і сила твоя приросте розумінням краси,
і вправністю тою, не знає яку й Камасутра.

А далі таке дивовижне жіноче життя,
нев’януча врода, бажання, утілені при́тьма!
І тільки все рідше, і рідше являтимусь я,
бо стільки принадниць, і кожна - уроджена відьма.

Усміхаюся усіма зорями нічного неба –
Для тебе
Місяць човником мандрує в морі кохання
До рання,
Я запрошую сон, що блукає на стомлених ніжках,
До ліжка,
Де чекаю під ковдрою ніжності і поцілунків –
Долі дарунків.
І намисто думок, подарованих днем,
Ледь торкнувшись, знімаю.
Під мелодію вітру, який колискову співає,
Свої сни я вітаю…

Коли заплющую очі —
Музика. Нескорений лавр.
Танок безчинний щоночі.
Італія, чорний мавр.

Лавровий вінок у Фавна.
Забутий пергамент сну.
Мелодія неугавна.
Чекає той мавр весну.

Гора. Синє небо. Віче.
Горіння палких словес.
В підніжжі — там стадо биче.
І хоче теж до небес.

Словесні палкі горіння.
Палає небесна твердь.
А в муках бичує тління.
Народ, без мети й осердь.

Коли заплющую очі —
Гора. А на ній — вівтар.
Танок невпинний щоночі.
І жертва, наче нектар.

На закате отвези меня в лодке

Красные лодки к красному солнцу

Нам птицы укажут путь в южную Америку

Птицы, что принесли мне её краски

Вернуться купаться к истоку

Отвези меня на другую сторону глобуса

Внутри тебя крутиться глобус

Покажи мне южную Америку

Из меня её цвета рвутся наружу

Ты не знаешь свой цвет

Но давай, отвези меня в лодке

На воде солнца отблески

Птицы поймут

А я знаю язык диких птиц

Для вінницького Хо-рошого хлопця Ігоря

Не сплю уже чотири довгі дні...
І п’яту ніч не хоче тіло ласки...
Все думаю про вінницькі вогні,
Про ГеПеЗе – манливе, ніби казка...

Яке воно? Велике чорне Ге,
Чи біле Пе, чи Зе – воно зелене?
О ГеПеЗе, довіку дороге,
Приляж сьогодні тихо біля мене...

Скажи мені – ти хо? Хав олд а ю?
Спік інгліш може? Ля франсе? Одначе
Мовчиш, і гладиш ніженьку мою
Підшипником...вигадливий юначе)))

А може, ти не хо? Тоді іди,
І забирай підшипник свій до бані,
А я піду у місячні сади -
Там знають справжню ціну Чоріанні...

Чужа дружина

* * *
І відспівали сьомі півні,
і світ у полудень вкотив,
і сни потанули, та й ти
зосталася у ночі дивній!

* * *
Не зупиняйся! Це вино,
у чаші місячного світла, -
Богині пінія розквітла,
твоє - на день чи два - руно.

* * *
Солодкий голос не спокушеного друга.
Примарні мрії-крапочки́ поперед „і”.
Вона тримаєтся так чудно на коні...
На жаль, усе це зіпсує кохання хуга.

* * *
Хотіла чоловічого стриптизу?
Дивись - монах одягнутий у ризу,
роками стерті шати і сандалі
злітають, - дух, що голуб, лине далі.

* * *
Віддайся хоті, роздуми – рутина!
Вуста і перса, попка і коліна -
Не це важливо - Ти - одна, єдина,
нарешті у руці моїй, невинна,
роздягнута успішно, мандарина.

* * *
Метафоричну пастку для красунь
зробив один філософічний хрунь.
А задля чого мучився? - спитали,
жінки ще жодної не оминали!
- Якби минали - не було б дітей,
моя ж лише спочинок для очей!

* * *
Ну крім отих, що суто в небесах,
усі чоловіки жінкам відомі, -
а чи крилаті, чи ж бо просто коні -
пусте, - кобилки головне (і тарарах) ...

* * *
Ліліт – це хіт! Але коли пііт до тями
вертає літ, волає бути з мудрецями.
Бо й мудреці не гребують коханням,
і їм, так само, за палким жаданням
оволодіння бачиться кінець,
але отим, божественним, втручанням!

* * *
Не зрадиш у Римі, в Парижі? чи у Барселоні?
Хіба це важливо? Вітчизна із центом в долоні
чекатиме мовчки допоки зростуть немовлята
і підуть дорогою мами, а, гірше, як тата.

* * *
За три роки я облапав пів Америки,
а у любки в Луцьку жодної істерики!

Певно з розуму зійшла, моя голубонька,
лікуватиму нещадно, безрозсудненька!

* * *
Старе, як світ, - «зачарувати, залюбити,
І покоряти, дивоспраги колорити
Розбурхавши у безмірі уяви…» -
забути начисто про ключик вічний - «квіти»…

* * *
Ах, мила Bella, Боже ж мій,
це ж ви були на тій забаві!
Це ж ваші мештики яскраві
я зберігаю досі! Чи й
не думали, як я страждаю
від "Чао, милий, я на мить..."?!
А я усе ще вас чекаю!
Та вже мовчіть, лечу, мовчіть!..

* * *
Завесняніти, радісно блудити
стежинами травневими під сонцем,
коли від спеки, розпашілі діти,
ми покриватимемося багрянцем,
а не від сорому за круглі дати
над осоружним - "бути чи не бути";
і не вагатись "дати чи не дати",
бо гарно дати значить не забути!

* * *
Ставати актором - іти на мистецьке дно!
Це кара поету, що п'є неземне вино!


* * *
Краса завжди спадатиме до зваби!
Дароване рясне цвітіння їй,
аби занурена в кохання габи,
вбирала вічний любощів напій,
і от завжди із "ти - моя, ти - мій!"

Ах какая… Да какая?
Рассмешили, право слово,
Я ж поди уже седая,
Ни к чему влюбляться снова.

Хотя впрочем… улыбаюсь.
Вы ведь этого хотели?
Тротуара чуть касаясь
Я иду… Ведь птицы пели.

Птицы пели… Птицы пели,
И поэтому Вы взглядом
Разогнали прочь метели,
Что со мной кружились рядом.

Взгляд лучистый…чистый-чистый –
Ваш подарок в день погожий.
Вы шагали мимо быстро,
Да и я спешила тоже…

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - утрачене!
               Кохання нерозсудливе -
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Душевно не освячено!

Кому і ким журитися, радіти-веселитися
Не відаємо - доки нам не дано пригоститися!
Кому і з ким зустрітися-кохатися призначено
Не знаємо допоки-бо невинності не втрачено!

               Що випите - то випите,
               Що кинуте - то втрачене,
               На ложі перелічене,
               Цілунками освячене.

               А скільки ще не випито!
               А скільки не утрачено!
               Кохання непоступливе!
               Злиття непередбачене!

А ти, красуне, маєшся, невже мене цураєшся,
Гляди невдовзі так і ти до сорому дограєшся.
Горілка змінить содову – незчуєшся од подиву
Сама собі, як зго́дишся на всяку блаж народову.

               Що випите - то випите!
               Що кинуте - то втрачене!
               Кохання нерозсудливе
               Ніким не розтлумачене!

               А скільки ж бо не випито!
               А скільки-бо не втрачено!
               На ложе не покладено!
               Богами не освячено!

Кому тоді жалітимешся на життя загублене?
Кого тоді схилятимеш у ліжку на „чому би не...”?
Кого ти зупинятимеш напроти сукні модної?
А будь моєю і тоді нема проблеми жодної!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте, то втрачене.
               На ложе не покладене -
               У чарі не освячене!

               Що випите, то випите.
               Що кинуте - утрачене.
               Кохання – не осудливе
               Тобою не побачене.

               А будь моєю – сил нема,
               А будь моєю – сінема,
               А будь моєю - задарма,
               А будь моєю – вже нема *...

2009

* женема пасіжур...

Зі столу сміється скляна карафа.
Я хочу звідтоді, як тільки звидів,
Звалити тебе – отак Голіафа
Звалила б сотня Давидів.

Сьогодні страстям одпускаю віжки.
В нетямі я мудрий, немов Соломон.
Я хочу тебе на столі і під ліжком –
Чи на ліжку і під столом.

Написано на "Страстях за Іоанном" )

***
а метелики певне теж не святі
я лечу до твоїх дверей
тисну кнопку дзвінка ти ж цього хотів
мій сумний капітане Грей
четвертована тиша двері мовчать
твій пильнуючи целібат
а на дверях вічко чи то печать
шах в три поверхи й врешті пат
я в очах твоїх бачила тет-а-тет
справжній блюз а не ша-ла-ла
що ж на думці тепер якщо не секрет
бо у мене - одна зола
по перилах образи з’їжджаю вниз
на підборах 12 семе
манікюр шалений - ліки від криз
щастя йшло до тебе саме
мій старий іноходець чекає вмить
натискаю на газ: пора
а за мною Грей сиворакшею мчить:
Магомет...чи моя гора?

Примарні силуети кращих днів -
минулі, й ті, які переді мною,
так схожі - тим усім, чого хотів,
і що в кінці дісталося герою.

А розсудив би на тверезий глузд,
і спершу мудро втішився главою
од Лесі Романчук, і гордих уст
би не кривив опісля з гіркотою.

Та прочитав би декілька книжок,
гляди і не розм’якнув із отою,
що всі романи знає на зубок,
і ліжко в’яже не лише з фатою.

Я помилявся. Думав – ось-де світ,
моєї волі викликаний грою.
А виявилось – вже усе, як слід,
описано жіночою рукою.

У пічці горить паркет -
на ньому лискучий лак,
і я, хоч і не естет,
та подумки бачу, як
коли-небудь поголюсь,
лише не кажи - дарма!
Бо я на тобі не женюсь,
коли промине зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах гроза!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

А я на тобі женюсь,
якщо не зійду з ума,
бо вірую - поголюсь,
і зникне тоді зима!
Горітиме наш вогонь,
бо повно паркету ще,
на пустищі, де доми
під льодяним плащем.

Палає паркет - блищить,
у твоїх очах краса!
І нескінченну мить
палає – не замерза!

Та нащо тоді паркет -
надійде коли весна,
коли кожна квітка - мед,
а з неба теплінь рясна?!
Женився б тоді щорік!
Голився щоранку й на
питання: "- навіщо?" би рік -
інакше прийде зима!

Палає паркет - блищить
у твоїх очах сльоза!
і нескінченну мить
палає – не замерза!

2009

Ти певна, що музі потрібні даяння паяца? -
лихої пори ми з тобою дійшли до матраца:
сніги і морози, і зиркал недремні рубіни,
і наші пилинки на тілі пасиву країни.

    Без тебе непевно стояв би оце у крамниці -
    зіницями в ціни, а подумки в іншому віці.
    І пляшка гіркої і дами на касі кокетства
    мостили би строфами дно прикладного мистецтва.

І, ясно, й тоді би всілякі думки тормошили,
бо й на продавщиці так само марнуються сили -
не менші, аніж на талантами звабленій музі,
але економлю - стократ - на душевній напрузі.

    То чи не тому і далека ти, музо, од люду,
    бо смертному досить утіхи щоденного блуду?
    І тільки з такими, як я, ти і здатна пізнати
    усю насолоду жіночого сенсу - „кохати”.

Тому не дивися на мене з докором - ти знала,
які витинаєш із лету уяви лекала,
о жодному аркушу ці не ввібрати стосунки,
що істинна плата за щедрі твої подарунки.

2009

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як то колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
й над нашими чуттями владні люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви, і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Це трохи грішно? Чи таки дрібниця?
Життя - за ніч кохання! Та цариця
наслідувала нам. Хоча мовчіть:
мовчання золото, і ми його скарбниця -
з ладів, нікому не цікавих, кліть.

2009

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

На спільній тризні їхнього кохання
Замовить він по келишку мартіні.
І небо виглядатиме погано:
Ні сонця, ні промінчика, ні тіні.
А потім дні покотяться клубками,
З них не зв’язати й шалика на душу.
Хирляві зорі з жовтими боками
Не упадуть, хоч як їх не обтрушуй.
І міжсезоння перейде у вічність,
А вічність перейде у міжсезоння,
Між ними відстань стане межиріччям,
Далеким, як від Бугу до Гудзону.
І їхні душі поступово згуснуть,
Від нескінченних переохолоджень,
Ліхтар навпроти дому - просто лусне
Жбурне в пітьму човни самотніх лоджій.
Анабіоз триватиме, аж доки
Їм не всміхнеться зустріч - благовістя.
Із келишком вина іскристооким
Й морозивом в суничному намисті...

Пручатимуться, битимуться – знаю!
А ти в мішок їх і тягни до раю!
Коли Архангел мовить: Знову роги?!
Даси йому пречесну діву Раю.

[Роз'яснення ]
І надихнули тим контрабандиста -
аби привів у кущі райські триста
душею-духом лагідних мадам,
що мали всі чесноти, крім "не дам".

І для архангела знайшли дівицю,
що доглядала би його світлицю,
і щоб не марились старому ріжки,
коли він запрацьовується трішки.

Бо то ж таке недремне – відчиняй,
а потім стережи ворота в рай.
А як не носять пенсії до сіл,
чи вистачить для "довго жити" сил?!

Тож як архангел мовив „Знову роги?!”,
ховаючи ключі за виріз тоги,
йому й дали діваху, бабу Раю -
аби в собі долав пиху безкраю.

[ до роз'яснення ]
І у раю - не вища досконалість.
Усюдисуща погрішима малість -
коли ж вона весела, то й на святість,
бо що таке життя, коли не радість?

2008

Навіщо, о Розкішна Кішко,
Лише минуле в бюсті гріти?
І там, і тут те саме ліжко,
і на вікні ті самі квіти.

Нове в новому, кажуть люди,
і я дивлюсь на ваші груди,
такі спокусливі до лиха,
усміхнена моя Барсиха!

2008

дарована прекрасній дамі одного жовтого мрячного
дощового осіннього дня, незабутньо проведеного
в мисливській хатині на околиці панського міста
Луцька (... року від Р.Х)

Ти не вагайся, діво,
поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино!

Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці, осінні, дні,
що дарувала вроду
страченому мені.


2008

                                Олегу Королю
А у нас на Миколая у селі
дід Охрім знайшов у капці три рублі.
Тож бо!
А про кризу заведуть – б'ємо в п’ятак,
ми ж одвічно тут судомились „за так”.
Ух!
Од палкої Хуаніти дона Петро
аж на третій день, але до сліз, проперло.
Тож бо!
Ще у нашому селі жили два Біли,
важко мучились без Моніки й текіли.
Ех!
Я спиняв у Санти трактор по ночах.
Та украли в мене трактор, трахтор, трах...
Ах!
Щоб у шал перевести сердечний щем,
плюнув любці у тарілку із борщем.
Ух!
На гостинці біля цвинтаря Макар
мав кіоск "Гоп-стоп - зупинка Румбамбар".
То ж бо!
Нині ж криза завернула до села,
клуб закрили, рух спинили, ще й зима.
Єх!
А кохана шаленіє на печі,
бо "напхалися й пиячать, зволочі!" :(
Ну...
Але ми хоча й банячимо зрання,
та від нас супрематизмом не штиня!
О!

Осінній день березами почавсь.
Ліна Костенко

Осінній день похміллям розпочавсь,
Кругами під очима й сірим небом,
І я лежу і думаю про Вас –
Хоч ні, після вчорашнього – про тебе.

І тяжко голові між подушок
Від цих думок – чи то від алкоголю?
Як недоречний цей культурний шок!
Яка невчасність головного болю!

Але світліша небо у вікні,
Приходить мудрість з досвідом похмілля:
Після шукання істин у вині
Рятує активоване вугілля.

Ліліт – це хіт!
але коли пііт до тями
вертає літ,
волає бути з мудрецями
Галантний Маньєрист

Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що ти згадаєш, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що візьмеш із собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої ти радів?

І доки ти під брамою в чеканні
стоятимеш покірний, як вівця,
що тишу цю порушить в мить останню:
кохання крик чи шепіт мудреця?*

*жіночий варіант


Що мудрість вся порівняно з коханням?
Що я згадаю, як скінчиться літ
і прийде час останнього бажання?
сухі слова чи любощі Ліліт?

Що я візьму з собою у дорогу
в країну гір і неземних садів?
Дідів старезних слушну засторогу
чи ніжність, від якої я радів?

І доки я під брамою в чеканні
стоятиму без лат і без вінця,
хай тишу цю порушать в мить останню
кохання крик і шепіт мудреця**

**чоловічий варіант

                        "  І мило, як уверх зростаєш вперто
                        З тісного листопадового светра..."
                                                           Блакитна Кішка

Це справді "він", і може навіть „я” -
тонкі парфуми і батист - на людях,
але зазвичай опівнічний тигр:
осінньо барвний, із тавром у грудях
мисливця, хижака, наглядача
над сутностями втиснутими в homo.
Бо декому потрібна пара ікл -
для порятунку, вищого питомо.

Бо звідсіля куди таким іти?
Вони в мені, як пташенята в жмені,
не визрілі митці і їх рядки -
водойми, небеса, луги зелені,
бучні міста, і схими самоти,
де обрані перебирають чотки,
і поруч інші, іншої мети,
запохмелілі надривати глотки.

Ну годі ж бо, красуне, не тремти,
я ж бо цінитель витончений тіла,
в якому радісно служила ти
у храмі пристрасті, і хай невміло,
та я навчу, вважай – це той каприз,
яким довічність спокушає Метра, - **
то ж вилинь, - о, не з тіла, поки із
роз'ятреного листопадом светра.

2008

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Ты больше не увидишь солнца –
В изгибах проходных дворов
Я выпью жизнь твою до донца,
Укрывшись мантией стихов...

И будет кровь твоя, алея,
Стекать с оборванных мостов,
По обезлиствленным аллеям,
В кюветы предрассветных снов,

И ты прошепчешь: «Дорогая…
Я слышу Песни тихий зов»…
Луна смеялась, догорая,
В объятьях черных Казанов….

:)

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

                                    Ляні Ладі
Ця красномовно-солодка коротка шпилька,
милістю вашою кинута на Терези
зліва чи справа? Бо тут варіантів кілька -
од передвістя раю до гуркотань грози.

Сяйне вологе торкання - і все докупи:
передчуття, химери, астрологічний план
зрушеної уяви, що цілувати руки
прагне цієї миті більше, ніж на диван.

Але поглянете знову - то загуркоче!
Ви уявіть собі тільки - злива, пітьма, гримить!
І тут шовкове дарується небом ложе...
Чи не за цим Спасінням серце моє щемить.

2008

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Закінчаться земні переживання -
почнуться неземні, а ви – "Ліліт"!
Помре Піїт - усі свої Кохання
потягне за собою в Горній світ.

Нехай і буде Всенебесний осуд,
бо ж то таланту скільки загубив
на кожній дамі, та на Вищий розсуд
на кожній і спастися би зумів.

Ото ж - Едемський Сад, і всі ті Дами,
одна за одну зліші, і Піїт,
що, пристрасні покинувши нестями,
римує „целібат” - до „скону літ”.

2008

Стрімка лотреківська пастель,
панчіх легка і тепла сітка,
рука холодна, погляд зрідка
і за шинквасом - Рафаель,
тонке і видовжене скло,
чад кави, звуків перламутри,
уста вечірні "Кама Сутри" -
це драма в дусі Буало.

Панчохи. Погляд. Усміх. Сміх.
Знайомство. Кава. Мед гречаний.
Таксі. Водій. Слуга печальний.
Цілунок довгий. Перший сніг.
І прірва ліжка. І сніги -
розгорнуті, ламкі, колючі,
повітря струмені палючі
...і ваші речі навкруги.


* Із циклу “Напої бога Бахуса”

Одягаю намет,
Защебнула на блискавку,
З тебе оцет чи мед,
А мене не забризкає,
А мені все одно,
Я наметом захищена,
Я заляжу на дно,
Ти ж тиняйся горищами,
А якщо мій намет
Ти зберешся уразити,
Я візьму кулемет
І не зможу промазати.

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Знешкоджую пам'ять. Біжу. Доганяють. Впала.
Мене потоптали телята, корови, свині.
(А коні мене обминули.
Коні не винні)
Що більше потопчуть – то більші можливі бали.
А потім на Жашків. Там дуже солодкі дині.

Солодкі до сказу. До злипу в кишках і в роті.
Я буду їх їсти, хоча і неможна, на ніч.
І буду сидіти на телефоннім дроті.
Бо дині корисні у ремісійному стані.

І ти зрозумієш усе о четвертій ранку.
А я загальмую і …в дих тобі аперкотом,
І замість хустинки тобі протягну фіранку…
Ну, шмаркайся вже, і біжи на свою роботу.

(А ти безробітний?
Боже, яка гидота…
А я тобі диню…
Бодлера тобі і Гессе…
І без відпочинку з тобою
до сьомого поту..
а ти виявляється
просто мав інтереси…)

Розірване серце. Зім’ята, зґвалтована постіль!
А може ти, хлопе, до всього іще й бомжуєш?
Узяв запальничку. Клацнув. Лунає постріл…
Я падаю. Знов на спину. Жуй мене, чуєш?

(не хочеш? Уже пожували?
яка підступність!
Авжеж, ти не перший
і думаю, не останній…
але ж зрозумій,
я сьогодні в такому стані…
і динь переїла.
Й телята топтали. Тупість.)

За дротом летять
Гвинтокрилі лелеки. Ступор.

ВОНА(подумки):
Ти торкаєшся пальцями пальців моїх обережно,
Відчуваю цей дотик, уже поринаючи в сон,
уві сні, мій ревнивцю, тобі я уже не належу,
хоч серця наші близько і б’ються вони в унісон.

ВІН(подумки):
Спиш, кохана? Ще ні? Засинай, ми втомились обоє.
Наші пальці так ніжно і віддано переплелись…
Ну а я подивлЮсь перед сном на дівчат із Плейбоя,
Хоч потішу уяву, як в юності ранній колись.

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель

Тумани світанкові, перекати
річок і запахи духмяні
трави і глею, хвої і небес,
і ми, ще голі, здатні лиш співати,

не вмілі ні до чого, крім літати
і пристрасті розбурхувати плес -
у сонній глибині ультрамарину,
задовго до святкових мес,

ми знали, що таке страждати,
і знали, ким повинні стати.
Моя Богине, дай тебе обняти,
знеможену передчуттям дитину,

приспати на руках, - землі набати
можливо змовкнуть, і, можливо, крез
отямиться, і цезар зніме лати, -
прокинемось зі сну, а світ воскрес...

2008

* * *
Три плюси, три плюси - після любощів на ранок,
а хоч я, хоч і я, сподівався аж на сім.
Та спасибі й на тім – вийду втомлено на ганок,
і нехай десь і б’є, і лютує в небі Грім...

P/S
О, Афродито, дякую! Небесні
у всьому бо щедріші за земних!
Твій погляд я відчув, невже ти поруч?
Чи пригадала випадково наші дні?
Чому би не зустрітися й разом
помандрувати давніми шляхами?
Заглибитись в події, і часи.
Там стільки запитань зосталось досі.
Почути б якось твої одкровення.
Жіноча таємниця - суть всього,
і я таки її не розумію.

Чи пам’ятаєш яру Клеопатру,
що по сназі у пристрасному небі
катам у руки віддала мене?
І суто з-за марудної погорди,
і навіть подихи мого кохання
змінити її серця не змогли!

І я запитував себе відтоді,
взираючи на обриси жінок,-
що знищує з народження прекрасне:
страждання чи отримане всевладдя?..

До неї більше я не прилітав,
клянуся, і тисячосвітня дружба
з тобою запорукою тому!
І наші любощі. А ще розлуки!

Чомусь у поспіху мчимо кудись.
Як тільки проростає свіжа плітка,
то поспішаємо її пізнати.
Ми ж охоронці передвічних істин.
І ми повинні, правда? Ти і я -
як солодко звучить, коли ми разом.
Бо надто схожі, -
                        Афродито, навіть,
коли ти з іншими кохалась, в мене
була тобі подібна у обіймах.
Немовби повернути я хотів
у відчуттях минуле наше спільне.
Закрию очі, й наче при тобі.
Послухай це дитя солодкогубе,
і уяви її на ложі хвилі -
таку закохану, таку мрійливу...*
Нехай вона лише відбиток миті.
Ти непримітно пролетіла в небі,
а на землі її майнула тінь.

Що їм невпинність часу, нам - розвага,
прогулянки у мареві епох.

Та одного я прагну, Афродито, -
згадай мене не через сотню років
у позабутих світлом нетрях суму,
а межи радості і вихваляння,
у щедрім Римі, в мить благочестиву,
коли тобі вклонитись зайде Цезар,

і я прийду до тебе разом з ним.


2008

НЕ МАЧО

Ні, ти не мачо, однозначно.
По перше, ці твої заначки…
По друге, те, що на мобільний
Якась надзвонює стабільно..
А ще немодні, аж страшенно
Ці танга у твоїй кишені!
А от дрібнички від Гальяно…
Мені в них зовсім непогано…
Що? Ти купив мені для драйву
Ще палантин М"якого сяйва?
Ну що ж, приміряю побачу,
Можливо ти і справді мачо?
………………………………….
НЕ ЛЕДІ

Послухай, люба, що за звички -
трус у кишенях чоловічих?
Я не люблю оцих комедій!
Таке не чинять справжні леді...
Та що ти за створіння вперте,
В мобільнику усе вже стерто!
Надзвонює мені у справах
Новий начальник. Має право!
Яка вона? Страшна, як Вій!
Ти ж знаєш, Пупсик, я лиш твій.
А танга – то такий сюрприз.
Купуєш хутро – маєш приз.

Bad girl

Ти назвала мене сьогодні
вже не вперше, чужим ім’ям.
Все закінчено, з мене годі!
Ох яка ж ти, виходить, змія!
Як могла докотитись до зради?
Ну, кажи! Хоч правда й гірка…
Заспокойся, милий, насправді,
То у любощах гра така…
…………………………….

Bad boy

Ти сьогодні такий ласкавий
Ти приніс мені чашку кави
Прямо в постіль, у тепле ліжко,
Пестиш ручку, цілуєш ніжку…
Запопадливо дивишся в очі,
хоч би часом тебе не зурочить..
ну, кажи вже,нечиста сило
де тебе до ранку носило?!!!
………………………………..