По собачім витті,
що багряним димком,
опускається хмарочка,
хмара,
хмарюга,
допиваючи просвіт
ковточком,
ковтком
і віщуючи серцю
поезії хугу
між нахабною теменю
й дужим виттям
на землиці,
землі,
онімілій завчасу.
Ще далеко до вірша,
а серцебиття
вже тримає його
у полоні окраси.

2014р

Розпанахується душа
І каштанами утіша:
Ось розквітне щемливо біле
І накриє тендітне тіло,-
Заховається в ароматі
НОве свято ура-крилате.

Набридло: морем
на варті горя
дзвенять доспіхи -
межа утіхи
в камзолі дише…

А Кримом тиша
торка узвишшя:
позолотішав
край неба - диво
заходить тихо
і несміливо…

11.03.2014
#TaniaMilewska

В’ячеслав Гук

Майдан

Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню – й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.

Закривавлений прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, –
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.

Народжені вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір – поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись – руйнацію Риму,
цибух у зубах – як прогірклий полинний удій,
на морді коня – протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!

Джерело: http://sumno.com/xts

О зелений,
о змію,
о звіре,
не в дусі
підкрадаєшся в ранок рутинно, тихцем.
Чарководи вусаті твої та безвусі,
хто бетонного неба триматися мусить,
на розгойдане місто не світять лицем.

О сліпа,
о покуто,
о птице прозора,
невгамовно – на вістря, в зіниці очей –
хай обіймуться ревно прозріння і морок!
А кому ж, не світивши, між обраних ворох?
А кого на звороті душі не пече?

2014р.

Казки і карти сплутано над ранком
без дотиків кисільних берегів.
Помилуй посмішки мої, циганко,
не ворожи – нагі ж вони, нагі:
і немовлята, й войовничі скіфи,
що з передгроззя вибрали скарби.
Трубити плач, залити очі сміхом –
якої ще потрібно ворожби?
Циганське щастя – недостиглий місяць,
украдений у білої пітьми.
Мої світила не знаходять місця,
на стяги стужі Бог їх настромив.
Позичу клаптик неба наостанку,
та чи сумлінно Богове віддам?
Казки і карти сплутано над ранком,
кисільна правда – зраджена вода.

А ніч - як горло, здавлене стопою,
а день такий… у квітні листопад!
Твоя Евтерпа* ходить за тобою
хребтами зледенілих барикад.

Безсрібленики поряд і блаженні,
і ти між ними – ниткою лишень.
Твоїй Евтерпі личить одкровення –
слова у зблисках солі та скорин.

Оптичне скло навпроти над курками:
вже зрозуміло – крапка! Або три…
Душа за сонце і рука за камінь
хапаються на світі до пори.

У правоті на тризну надто просто
Евтерпу й долю – звірству завинив,
Чому ж у посміх вірилось – не в постріл
обманутого з кола сатани?

*Муза ліричної поезії.

І знову падав сніг. А ще мороз тріщав. І майоріли лозунги , знамена. І нахилився Ангел до плеча, зашепотів схвильовано до мене. Мовляв, якась чудна війна оця, всі небожителі уже у справжнім шоці...Летять гранати, падають до ніг. У когось справжнє місиво у оці...Студенти. Барикади. Чорний дим. Навпроти "беркут" і злостиві крики. Свій став чужим... Чужий не став своїм... Ніхто з великих ще не став великим...
Несе бабуся теплі пиріжки...Водою патріота обливають...Майбутній архітектор - без руки...Побиті люди гордо Гімн співають...
Не вмерла ще...не вмерла ще...не вме...Хіба та смерть - нав`язлива ідея?..А з півночі не вітром - матом дме...І я не знаю - хто я...як я...де я...
Хтось каже : жий на західний манер. Витає привид - матінка-Європа...Народ надіється, що він іще не вмер...Політикам - своя важніша "...опа".
Отак жиєм, воюєм день за днем...Найважче- це проти себе самої...
Кров на снігу...
Зруйнований едем...
І прямо в душу вцілені набої...

25.01 2014. Київ.

Обігріла правиця,
й зимове осоння -
дужий поклик
до хвиль,
до вітрів,
до корми.
Бог рятує тоді,
коли море бездонне,
і кити не блукають
у пащі пітьми.
Не сліпа ворожба
на чужому розпутті,
де спресовує обрій
іудство рябе -
ти дістанешся берега
тільки ковтнутим,
ти освітиш той берег,
як Йона себе.

2014р.
Худ. Я Саландяк

Вгомонюся?

Вгомонюся чемно… Так, пора, бо давним-давно вже не хлопчисько, бо проблема кожна, мов гора, а в обхід – якось нікчемно й низько. Як об лід рибина, б’юсь і б’юсь об щоденну напасну рутину. Вгомонюся, звісно, вгомонюсь, наче вітер, що пізнав пустиню. У клепсидрі літ біжить пісок. Чи не очі він мені засипав? Вгомонюся нині – ні на крок до нових амбіцій-смолоскипів. Розгубив я дні, де знаки плюс, в обладунках вічності не витязь. Вгомонюся. Врешті, вгомонюсь? Ні! О ні! Не дайте вгомонитись!

Самітникам

Милою покинутий, завчасу самоті нестямно не вклонись, бо гучніше грому те нещастя, що з розпуки виросло б колись. Ну а ти, злостивою ріднею прогнаний світ за очі, згадай: там самотність б’є, де п’ятірнею від очей закриєш небокрай… А тобі, бунтарю незбагненний, від якого врозтіч люд та сни, раджу пошук неба – не Сирени, щоб минувся лет самотини. І молю того, хто на узвишші, хто створив і всесвіт, і печаль: задля правди власної і тиші, не рубай, САМІТНИКУ, з плеча…

2010р

Від леготу до світлої легенди, а там чужинці – ніби тіні плям, і дух інверсій допече заледве, і забобони на куті стола чемніш од мухи ситої у снінні, і добра муза вже без риштувань. Останній гість не той, котрий камінний, останній дощ собі - словянський Пан. Міняєш долю так, як заманеться, пером і часто серця вишиттям. Правиця знає: не її Жар-Птиця, тому й висОти завше до пуття… Любов не нищать сумніви і шати, борги зими і чортове пенсне. Якби ж то, друзі, знову не вертати туди, де час в три шиї пожене.

2014р

Січневий ліс дрімав собі без снігу,
Лиш паморозь насіялась ясна.
І тонкольоду кришталеве іго
На озеро накинула вона.

Вогні уже спалахують крізь віти.
Ось вітер позіхнув і вмить завмер.
Поблискують неону диво-квіти,
Збагачуючи плетиво химер.

1.01.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Пересипає віхоли
клепсидра
при світлі серця.
Стіл і мідяки,
і за талант,
і за вікно
не стидно
в чужих, як ехо,
посмішках лунких.

А двійко крил
над образом
дитинно,
а вишиття на них –
дороги тло.
Старий вертепник,
мислю про родину
з одвічних ролей
між добром і злом.

Ах, пастушок…
Ех, чортик…
Ух, царище…
У повних яслах
не святе дитя.
Нікчемна челядь
не здійметься вище
німих волхвів,
що не для них кутя.

І дотики, і жести –
ілюзорне,
бо знає ірод:
від’ячить фінал.
І вічна мова
неба і валторни
здмухне
нестямно капосне
«хтозна».

На сто гріхів,
на кривду саранчату! -
віддам собі
підкований наказ.
Старий вертепник,
у ногах Дитяти
вмираю і мужнію.
Час... О час!

2013р.

Душа , наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
Волі волію…І тавтологія тут ні до чого.
Волію волі… Точніше, мабуть, не сказати…
Тільки ж «воліємо» ми здебільшого кожен для себе самого…
Спільно лише гетьмАнів вміємо вибирати…
А хто ж ті «гетьмАни», прости мене, грішну, Боже.
Хіба нечестивців можна словом таким називати?
І чому, поясніть, будь ласка, попри те, що так « нас багато»,
Зграя пройдисвітів легко вміє усіх "подолати"?
…Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Тиші тієї, панове, у нас уже забагато…
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
Не захоче мовчати
2012

У темній одежі, неначе пошитій з гагату,

Із темним началом, посіяним вітром у снах,

Із темною зброєю, темними вістрями шпаг,

Із ніччю в зіницях – про сонце святе розмовляти.

У темній душі, де росте безпросвітна ворожість,

Із темним набатом, що дзвоном глухим у серцях

Сміється все далі ясніше, ударом хлиста

Приправлено приторний пряник – і милість не Божа,

А вже якась темна, чужа, із пекла народжена…

Із темним оскалом, чорнішим за посмішку бід,

Із темним вогнем, що віками уже не горить,

А світло де є? Гуляє чужими народами.

Чи, може, втомилось і просто заснуло на мить?

Відмовляєш
у затишку
серцеві
в товаристві
вікна й каганця,
де спресовані
спроби відвертості,
як зоря
на обличчі
мерця.
Циферблатом
розкручено помисли,
і твої першокроки
летять
між лихі
від люцифера
промисли
перед сяйвом
новітніх
розп’ять.

2013р.

Звалили Леніна з кривавого граніту –
Героям слава, слава навіки!
Нарешті вже позбулися ми гніту
Неволі від убивчої руки!

Народ скидає з брязкотом кайдани,
Народ не залякати, не зігнуть!
Благословен будь, рідний наш Майдане –
Свободи української ти суть!

Ні кігті «Беркута», побої, ні тортури –
Не зупинити вам священний гнів
Народу, що змете й камінні мури
Мільйонноруким поштовхом синів.

Подалі від безПутньої Росії,
Що скніє мовчки в рабства ланцюгах…
Хай здійметься ізнов рука Месії,
Покаже нам ясний в Європу шлях!

8.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Пустоти у серці не загоїш.
І не полікують тут роки
Отієї мУки дорогої,
Що дана любов`ю на віки.

Згадую твої слова останні,
Згадую я зустрічі усі…
І дивуюсь почуття красі,
Мов навіки проклятий… коханням.

Бо така, напевно, воля неба –
Щоб усі, що залишились дні –
Бути, бути(!) в цьому стані треба,
Мучитися люто так мені.

Щоби через тисячі зневір
Проросла в душі страшенна сила
І пролившись кров`ю на папір,
Світ увесь тим болем обпалила!

8. 12. 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Залізна воля спалює вогнем.
Залізну волю більше не здолати.
Залізо – це свобода з кожним днем,
Яку в шакалів треба відібрати.

Злякалась волі влада: Лев, Ведмідь,
Бо в масках цих ховались щур, гієна.
За ними — беркутівська жовта мідь,
А не залізо волі, людвогненне.

Народ — залізо, вилите в кулак.
Удар знесе шакалів до гієнни.
Народ — це воля, а не раб-простак,
Який чекає на свободу -енно.

Вогонь Європи — це вогонь Душі,
Яка не може жити у болоті.
Вогонь – це воля. Гей, Вогню, криши
Холодний попіл знудженої плоті

Усіх мерзенних, що у пеклі й злі,
Не за народ — за золото «терпіли».
Терпіли муки пекла на землі,
Яке самі розбурхали й створили.

1 грудня 2013 р., Київ, біля Банкової

розгойдані зорі над сивим смерканням століть
а ще різнобарвні майдани на київській площі
і так Україні цей безлад постійний болить
і так вона вірить у наші прозріння і прощі
мадонна чорнобильська плаче сухими слізьми
Перун і Дажбог заніміли від фальші та злості
лукавих героїв яким не дивуємось ми
прибиті журбою без духу свого й високості
героїв багато пророків як завше нема
чужа напівправда для нашого вуха миліша
а в селах поліських якась напівдика пітьма
фатальна якась навісна і щоразу густіша
спустошено землі у клубі колишнім пивбар
а очі бабусь вже не горнуться більше до неба
за кожну ідею ціна ніби йдеш на базар
молитва і та як повинність уже не потреба
а вітер розхристаний стогне в забутих лісах
ночами вивозяться сосни на гроші на гроші
і відчай гіркий поселяється в наших серцях
хоч гасла лунають гучні й обіцЯнки хороші
без віри куди тільки вірити важче щораз
політики в душах уже наслідили надовго
на кручах Дніпрових криваво ридає Тарас
про наше гірке безталання розказує Богу

Так, неначе з намиста небесного,
вибирала Європу собі.
Птиця Фенікс над вічними плесами
і Венера, одразу за сплесками,
і нараз - на гнилому стовпі!
А звільнившись,- русалкою руслами
в океани народу хутчіш.
Тільки видно, як пасмами русими
наготу прикривати ще мусила,
що за ламаний куплена гріш.

*Перевтілення.

2013р.

Може, щастя… А може, ліхтарня,
де проміння холодне невпинно…
Чи воскресла любов, чи янтарна
дочекалася дня для гостини?

Ми накрили столи калиново,
а розсипану сіль – у багаття…
На загублені дні та підкови
не накинулись вірші в лататті.

Хлібнобарвно. Відгранено кусень
і вогонь без ядучого диму.
Відпочиньте тепер, сажотруси -
тільки небо у небо пливтиме.

Ох, виводити долі абетку
нам судилось, як військо з касарні!
Що довіку освітить чернетки?
Може, щастя… А може, ліхтарня…

2013р.

Художник Ярослав Саландяк.

Дні мої коротшають осінні,
Їх пітьма ковтає крижана.
У тривожнім вітру голосінні
Рученьки заламує сосна.

Щулиться замерзлая діброва.
Позолота жухне, як зола.
Височінь поблідла, сивоброва
Холоди зимові принесла.

10.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Я не пытаюсь сохранять любовь
Ни в зале ожиданий,
Ни в камере хранения.
Всегда найдется пара веских слов
Во имя оправданий-
Вопреки намерения.

Зачем лелеять в сумерках ночи
Пурпурные мечты,
Усопшие желания?
Душа во тьме сознательно кричит:
Разведены мосты
И попраны стенания.

Моя любовь- царица во дворце!
Ценительница лавры.
Она достойна трона.
Нет тени скорби на ее лице...
В ней- омулет виагры!
Сияют счастья грона!

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого. Блідого сяйва опромінення – твій бітум плавиться
й деформується… Я буду, люба моя, тебе ліпити і
душа за пам’яттю зарубцюється..
зітреться літо в дощах пронизливих,
весна нагноєна чорнотінями… де я мурахою з самого низу вис
між почеканнями і нехотіннями.. любові дикої, не медом п’яної..
я був розчавлений і був піднесений…і в одночасності такого стану я
жив житієм, яким жити не весело…
Тягнути воза свого калимного, годити дітям і жінку тішити..
Котився віз пилюгою димною..а з ним життя попід возом – кішкою…
Втекло..
розсипалося, розтрусилося, розбіглось краплями води технічної…
і що ж… розхристаний благаю: Господи!
Не подаруй - то хоч позич мені сум’яття грішного, від яблук кислого
Щоби звело язика до німості… я хочу знати
як то зависнути
Тому, хто добре вміє увись іти….
І все зблагалося – смолою дикою, твердим сланцем у моїй руці
Ти опинилася. Так мало віку нам.. мені лишилося..а тобі…
В ріці
полощемо ноги. Весело. Боюсь тебе застудити забавою
у мене жовтень є і, певно, є сім’я. Ця осінь впала мені Любавою…

Сьогодні я тебе любитиму
До стану «скільки стачить сил» і до остачі, до ранку грітиму
промінням свого сонця сивого….

О мимовільне видиво з повторами,
коли з рулетки ночі не зеро:
бездомні пси довкруг ласують зорями,
безхлібні, як романтик над пером.

Чому тобі та їм не засвітитися
стрілою в почорнілих небесах?
Доплеканий життям у латах витязя,
ти в кожнім герці все ж не рівня псам.

Таке виття під містечковим куполом –
аж по журбі потоками вино.
І смерть веде тобі по серці лУпою,
де вкоренив, не стямившись, - «на дно!»

Твоє залізо й дух завчасно ковано,
і псяча доля – зникнути в іржі.
Старі бігборди – й ті перемальовані:
про розум, честь, і совість – на ножі!

2013р.
Художник Ярослав Саландяк «Вулиця Червоноармійська»

Своєї долі не минем,
Ти послана мені з небес…
І не об`їду я конем
Ту, з ким пов`язаний увесь.

Якої б не зазнав біди,
Куди б не йшов, не кидавсь я,
Є сила, що верта завжди
Ходу цю на круги своя.

В якій би твані не загруз,
Це зло усе одно мине…
І чари навіть сотні муз
У тебе не вкрадуть мене.

Я вірю в істину оцю,
До дна кохання келих п`ю
За той невидимий ланцюг,
Що щастям нам скував сім`ю.

20.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Ще не вибарвив ранку –
скупець чи нездара?
Не спішу одягнутися
в шати вини.
Не зігріті
на шабаші ночі
стожари –
на висотах обрАзи
роздуті слони.

Завмирають,
як чаші, нервово допиті,
як безлюддя,
позичене у павуків,
і нараз – на латаття,
щоб оком неситим
не спалили їх віщих
чіпких завитків.

За останньою
ниткою темені –
гранди
лицедійству небесному
зблисків нічних
і… глухих заперечень
розстрільна команда,
та, якій не підставиш ніколи
спини.

О стара суєто,
що при денному світлі,
стільки сиплеться з неба
земної золи!
Мов шопта, двірники
й забруньковано мітли,
і по ніжнім лататті
слони не пройшлись.

2013р.

Художник Ярослав Саландяк «Про слонів» 1995р. ДВП, олія, 43 см – 60 см.

Ледь упіймано в небі чертоги
і розсміяний камінь.
На очах у зеніт хутконогі -
павутинням, цятками.

Сотні лез і небесний окраєць -
чи тобі в неоплині?
Не злякайся і чорт не зіграє
на трембіті полинній.

Подаруєш собі небочати
в охололім потоці
і блаженство - хоч цяткою стати
соколиного сонця!

2013р.

Дрожащей рукой проведу по небритой щеке...
И ты удивленно уставишься прямо мне в душу.
А проседь, как иней, трепещет на левом виске.
Ты снова молчишь, а глаза умоляют: послушай!

Унылый рассвет и осенне-тоскливое утро...
Терновый закат за багровой чертой горизонта.
Дождливый привет и немой поцелуй перламутра
На контурах губ и на шлейфе раскрытого зонта.

Душевный покой, доведенный до автоматизма-
Затерянный миф полу томного женского счастья.
Надломленный мир зияет в граненную призму,
Массируя мозг и пульсируя в венах запястья.

Я замкнутый круг, как рулетку уже разыграла.
За осенью снова завьюжит шальная метель...
Любые шторма (не слабее девятого вала)
На крыльях весны принесут долгожданный апрель!

Феєрверків нічних високостя
перевтілено в небо і птицю,
і заблудлим непроханим гостем,
як невірність небачена, рослим,
перший вітер у просвіти пнеться.

Завивання його і собачі
на загривках туману й омани,
і солома, провісниця втечі,
опадає світанку на плечі
і на сліз поховання багряні.

Не догнати ні піших, ні кінних -
золотистих і срібних, і білих.
Відмовчиш, обійнявши коліна,
і з-під яблуні світлом камінним -
на чуже барабанне весілля.

Між обряди і обри рутини,
посолоду і відблиски солі.
Хай за мить під шатром павутиння
і твоя рятівна соломина,
не простягнеш руки вже ніколи.

2013р

Пуля прошла навылет.
Время-совсем не в счет.
Жизнь отмеряет мили...
Новая брешь грядет.

Руки-в пустых карманах.
Медный не слышен звон.
В музыки океанах
Цепко звучит шансон.

В бешеном ритме жизни
Грезится "транс" и "форм".
Даже в алкоголизме
Близится блефо-шторм.

Ярусно-мего-зонный,
Блиц-путеводный путь.
Меж-континент-вагонный.
Прошлого- не вернуть!

Замки песочно-мглисты,
Реки-молочный ил...
На берегах бугристых
Кто-то, похоже, жил...

Память скомкала ленту.
Выцветший монитор...
Я достаю газету
И продлеваю торг.

В этих пустых куплетах
Между привычных строк
Мир потерялся в летах
На неизвестный срок.

Шаль из листьев наброшу на плечи-
Ах! Какая гнедая пора!
Дымкой тусклой спускается вечер...
И туман холодит до утра.

Замирая в предверии снежном,
Тормозя неоконченный бег,
Распласталась душа в безмятежность,
Погружаясь в надуманный снег.

Чому так холодно мені...
Бо ти далеко.
Та відстань вереснем
Дзвенить,
Ти не лелека,
І журавлиного ключа
Ти не шукаєш,
У тебе є своя печаль,
Хіба ж ти знаєш:
Що дико холодно мені
Не в листопаді,
Що осінь
Ночі в дні вплела-
Шука принади,
Та тільки холодно мені -
Тебе немає,
Бо хто на відстані зими,
Той не вертає…

03.10.2013

Я задую беззвучным дыханьем
Свечи молчаливую похоть,
Одержима заветным желаньем
Темноту без зазренья потрогать.

Окунусь в дивный трепет
Небывалых немых ощущений...
Темнота преисподни ослепит,
Излучая поток озарений!

Невесомые искорки-вспышки
Сублимируют тонкие мысли.
Долговые эмоций излишки
На затянутом вдохе повисли.

Тело замерло в вычурной позе:
Благодатного ждет расслабленья,
Приготовилось к метаморфозе
И к счастливым минутам забвенья.

А за пасмами сонця чутки у чумарках,
барабани каштанів, рівняння на дріб,
і сумний золотар постарілого парку
дочакловує місту нову аватарку,
що настирливо схожа на вкрадений німб.

Заклинання майбутнього в сонмі осоння,
од воріт до воріт не чужий листовир.
Домальована вічність на храмах і скронях
і чиїсь карнавально прикрашені поні
повертають завулкам недоспаний мир.

Свіжі випічки посмішки, крихти зі столу
для собачок і Чура з дірявих горищ,
і жагучі пориви до… першого кола,
а відтак - до дев’ятого, й Данте спроквола
за «Божественну…» знову береться з узвиш.

Художник Ярослав Саландяк «Про спрута» - 2004 -2007р., полотно-олія, 45-45-70 см.(фрагмент).

Усе, звичайно, скайп не передасть,
А телефон у відчаї безсилім,
Бо я - живу!- і в слові цьому страсть,
І посмішка, і тіла рух звабливий…

Вглядаюся у себе, мов вікно:
Думки спітнілі, погляди байдужі,
Он на вечерю хтось вжива вино,
А хтось лиш воду - і тихенько тужить…

А із вікна лиш холод, дощ та Айва,
І втрачені хвилини. Вже без сяйва.

27.09.2013


збіги обов`язкові

Ковтаю торішні згадки...
Торішні...
Життя пливе.
У ньому- мої закладки.
Ми-грішні,
Але живем.

Я вже загортована- досить!
Міцнію...
А серце дме.
Мій розум відради просить
Суцільно,
Але...мине.

На небі- бентежна просинь.
Мрякотно...
Аж треба жить!
Душа виміряє осінь
Шляхетно,
Але бринить.

Напевно, ти маєш рацію,
Занурившись у "ніколи",
Поринувши в "іновації",
Та філософські школи.

Життя триває, безумовно.
Роки до вічності збігають.
Вони замислено-тактовно
Часи безжально відміряють.

Крутнувши колесо фортуни,
Ти перетнув бувалий путь.
Оголосив себе перуном...
Минуле... вирішив забуть.

І, дійсно:все заради чого?
Навіщо марнувати час,
Щоб внука бавити до школи?
Хай краще забавляють нас!

І, з*ївши очі в інтернеті,
Мандруючі цікавим світом,
Доказуючі: "На планеті
Життя не стане оксамитом!

Шукати треба інший світ-
Він кращий(бо нас там немає),
Рушай у віковий політ!!!"-
Душа над обрієм літає...

Оцінять навмання нащадки
Безглузді витівки місії:
Його замислені нотатки
Та стиснуті суворо вії.

Де є любов,що в Божім слові?
З яких причин спинився плин?
Невже наразі ми готові
Позбавити життя світлин?

Я голову схилю поволі
Перед стражданнями дітей.
Буденної бажаю долі-
Щасливим прийняттям гостей.

Щоб сват і брат поцілувались,
Скріпивши чаркой оберіг...
Щоб сім*ї щиро спілкувались,
Не обминали свій поріг...

Щоб яблуні цвіли довкола,
Щоб м*ятою жило подвір*я.
Щоб ми не втратили ніколи
Сердець споріднених довір*я!

За відмову від літа – удвох аж до схилу,
де стовпи і сліди – епілоги тепла,
де шукають собі блискавиці могили
і підметена темінь основою тла.

За синхронністю жестів уперше – живинки,
хоч украдені миті відмірює крок,
і немає завади на цьому відтинку
петриківському розпису наших думок.

На посрібленій рамі – рука неотеси,
а на вивісках щемно свята простота.
Переходимо крізь овсесвітнення теслі,
що єдиний нічого про нас не спитав…

Під ногами й у серці відлуння бруківки
голосами з усіх потойбіч і низин.
І падіння, і вдалі фігури – до спілки,
у поспішний, з орнаментом лакмусу плин.

Відкриваємось місту нараз мерехтінням,
на розколинах темені й віщих вітрах.
І усі… і ніхто не підхопить каміння…
І спочатку з домівки мелодій пора!

2013р.

Зима кристалізується
У чобітки узується,
А поки що весільними
Дорогами осінніми
І без чобіт гарцюється.

Те листя скатертинове
Калинове, бурштинове,
Все парками толочиться.
Побути дуже хочеться
Хвилинами дитиною

З не мудрими утіхами:
Кидатися горіхами
У кахелі фонтанові,
В скульптури однопланові
Між липами і вільхами.

Сміятись аж під хмарами
Світитись парку барвами,
На гойдалці гойдатися,
У осені купатися
Під золотими чарами.

В ландшафті сну природному
В повітрі прохолодному
Гукати слів палаючих.
І з серцем завмираючим
Торкнутись одне одного.

Щоб розтеклися хвилею
Від губ до рук бурхливою
невідані приємності
Любові і взаємності.
Ллє диво осінь зливою.

2013р.

Лишилася вишня від торта…
Без сумніву, - п’яна…

Здолбунів горить вогнями епо-Мангеттена
заставкою «Зеленчуци від пана Івана»
говорить літо з екрана мого планшетика…

На апараті, який мені мейдить фото
усі події цього житія земного…
Моя собака, ранок у парку Кіото
і дощ з балкона і липи гілля розлоге
у самім серці скверика перед будинком,
а на фасаді – розписи та анафеми..
І синя, дивна, іржава поштова скринька
і три свині нетверезих... урба-мафія…

А навпростець – он до Бога дорога димкою
і щось таке, що мені пізнається натяком:
сто життів задихнулись під цими будинками
під їх дахами, під їх цегляними платтями..

А осінь платину не дає вивозити і –
свої скарбниці вартує. Та сипле золотом
гудок останній дитячого паровозику –
як лезом бритви по пиці твоїй неголеній –

пускає кров та примушує стрепенутися,
відчути біль рефлексуючого Анд-Хаосу,
а я у коморі своїй мрію замкнутися -
їсти варення, снити ковбоями з Далласа…

Це скоро ж зима? Нетерпима до теплокровних..
Химерна і біла, Андріївська ворожійка…
А ти ділився…не маєш зубів-бо здорових..
ти, певно, напився.. бо я не твоя жінка для

слухати оди про стелі, які білити і
вікна поміняні, і гроші, які полюєш..
Я недоцільна такому...я лЮблю умитих,
котрих типовою палітрою розмалюєш...

На апараті, який мені мейдить фото
байдужі люди - вовки своїм левенятам,
ці що у Києві серед парку Кіото
уміють іти, одночасно - їсти й спати...

І дощ з балкона, і липи гілля розлоге
спідручне клену - тулитися та тулити
зірчасте листя - від злив осінніх вологе
до ніжних троянд балконних, чавуннолитих…

Говорить літо з екрана мого планшетика -
балакає осінь з вікна - нахабна і звана...
Здолбунів сяє, немов зоопарк Мангеттена -
гойдає нірвану!
Я п'яна, як вишня із торта...

Ліхтарі володіли весіллям,
голубами з різьби та небес,
і стривожений зайшлий Месія,
на спокусу і хлібом, і сіллю
випромінював тихо протест.

Нас вінчали комети й видіння,
виростали і прірви, й мости.
Над фіранкою голуб у сінях
і над літом фіранка осіння
научали: люби і прости.

Підвесільні – до першої крові,
відвесільним - базіканок міх.
І нараз – ні зерна, ні полови,
де схилився дідок барвінковий
до скарбів – не своїх.. не своїх…

Золотиста стіна з мішковини
між добром, де зачовгано зло,
до зорі – ані зопалу винним,
ні святим, що ні кроку за глину,
не змогла повернути тепло.

2013р.

Коли душа твоя смутна,
А їй негоже притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають убивцями тумани.

Липкими пальцями беруть
За горло горду тополину
І місяць, як дівочу грудь,
Оголену наполовину.

Коли душа твоя смутна,
А їй хороше притаманне,
Тоді з душі твоєї дна
Стають коханими тумани.

Легеньким порухом окреслять
високу шию тополину
І місяць, як дівочі перса,
Оголені наполовину.

2008

Стисну губи та довго мовчатиму-
Бездоганно втішатиму нашу любов.
У долонях вогнище триматиму-
Намагатимусь вразити милого знов.

Я у місяця щойно благатиму
Сяйва срібного- сердця скрижаль.
В щасті маємо бути багатими,
Так навіщо висловлювать жаль?

Очі сині захмарені тугою,
Заполошені смутою дійсності,
Визрівають сльозою-наругою,
Виливаючі струмені пристрасті.

Мелодійно-скорботна надія моя,
Ти мене не посмієш покинути!
Обрій знову палає- вирує зоря!
Не повинно кохання загинути...

Слоненя наїлося,
Затіяло гратись.
І як пукає колібрі
Хоче показати.

Прижмурилось, надулося,
Вуха розгорнуло,
Пукнуло. І випадково
Лева в кручу здуло!!!

-Тепер, мабуть, твоя черга, -
Питає у тата, -
Так, як пукає колібрі,
Зможеш показати?

- Як колібрі вже не зможу, -
Слон відповідає, -
Ну, хіба що з кручі лева
Трохи зачекаю...

Лев скалічений із кручі
Не хоче піднятись...
От придумали слони
У колібрі гратись!

Так і люди - обжеруться
Миром без війни
І пукають одне в одне,
Як дурні слони.

2013р.

Ти знов прийшла. Любов моя воскресла,
Мов із полону звільнена весна.
Сплітає нас чарівне перевесло,
І утопає рання сивизна.

У зиму повертається природа,
Укрилась першим снігом борозна...
І раптом - Ти. Вогонь очей і вроди.
Глибока осінь. А у нас - весна.


1997 - 2013

Собака Лесик справно гавкав
На ліс, на річку, на луга...
Служив сумлінно, як собака
У межах свого ланцюга.

Господар часом сумнівався:
Чого ото на ліс гарчить,
Чи звір який там заховався?
До Лесика все цить та цить!

А Лесик гав та гав на хащі.
І під собою землю гріб...
Доводив всім, що роботящий
Й не марно заробляє хліб.

А гостював в селі психолог,
В науці глиба чи скала -
І Фрейда, і Спінози школа
На базі дикого села.

Порадив: - Відпусти нездару,
У нього клин від ланцюгів.
Він вимагає самку в пару
На лоні пристрасних лугів...

Господар без перестороги
Взяв й відпустив із цепу пса.
Пес шусть психологу між ноги
І все, що втрапив - покусав.

Порвав штани, скалічив спину...
Пес гриз, психолог верещав:
-Фу Лесик, фу! А Лесик клинив,
Бо він Спінозу не вивчав.

Лишив психологу на шкірі,
Своїми пазурами знак,
Що Фрейд взірець для вищих звірів,
Не для господарських собак.

2013р.

Я щастя тримав у руці - пташенятко.
Надіявся, що теплотою зігрію,
Обожнював пташку не маючи й гадки,
Що мабуть чогось у житті не умію.

Маленьке зростає і рветься у зорі,
Старе покидає й шуга до нового,
Не вірить, що світ не такий вже й прозорий,
У нім чиїсь крила йому ні для чого...

Можливо затиснув би пальці до болю,
Щоб щастя моє не дісталось нікому...
Та що ж там його? Отакісінька доля.
Злетить, покружляє й повернеться дому.

Та тільки вже руки не будуть тримати
Бодай олівець, який пише нотатки,
І пальці вже будуть не схожі на грати,
Які захищали моє пташенятко.

Узбіччя скрекочуть: агов, подивися,
Не кожен і щастя таке собі має...
А я от журюся і буду журитись,
За тим, де те щастя моє пропадає.

Що бачить, що чує,
Як в світі живеться?
У кого чужого і за що ночує,
Бо звісно, додому уже не вернеться.

2013р.

Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
Креслити безмір калюжами втомлених книг.
Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
Словами апорій Зенона будую місток
У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
Печінку тобі вигризає латинський орел.
Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.