У цій поезії як в раї
Живе душа. І плине час
У вічність. Як і сам Тарас,
Чийого слова пам’ятаєм,
Не помирає серед нас.

І скільки б років не минуло,
Ще скільки промине віків,
Будемо чути вічний спів
Всього того, що з нами було
У звуках Кобзаревих слів.

До поки не погаснуть зорі
У серці вишнями цвітуть
Слова любові. Всюди чути
І соловейка пісню волі
І спів дівчат, що долю ждуть.

І досі жде вечерять мати.
Із діточками завше спить.
І досі хрущ в садку гудить...
Садок вишневий коло хати
Тарас зміг в душі посадить.

Тож всім поетам і піїтам,
Хто бавить Музи і Пегаси:
Учітеся віршів Тараса,
Щоб не позоритись над світом
Своїм дешевим лінгвоплясом.

«Агнці», хто українську мову
Призводить до бурчань чужих,
Згадайте, що «Добро, Єсть, Жизнь»!
«Людіє, Ази, Боже, Слово» -
Тарас вписав в рядках своїх.

2013р.

Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!

Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.

Василь Юдов
2013

О, ніжність може побороти морок,
Коли весна окрилить почуття.
І падає як сніг моє життя,
До ніг жінок... Так 20, 30, 40 -
Рахує весни* вічний первоцвіт. (*множина)
І я у ньому дихаю щасливим,
Чарівно-ясним, пламенно-вродливим
Жіноцтвом, що веснує дивосвіт.
Знайдись моя підсніжна злотозірка
Й свято весни у грудях засурмить
Тобою на єдину цілу мить,
Зацілувавши губи медом гірко.
І все, що є на світі від небес,
Тобі дароване, народжене весною,
Заполоняє всесвіти тобою -
Так сонцем ніжним березень воскрес.
Любітеся жінки! Є в цьому інтерес!

2013

Де шелест листя, де туман і мряка,
Там тихий дзвін пустої самоти...
Нікого там, лиш вітер, тиша, ти...
Лиш час і перехрещені світи...

Там місяць від німого переляку
Сховався за душевний спокій хмар -
Душі твоєї вистиглий пожар
Злякав його вогнем тривожним чар.

Прокинулась... А сон неначе й досі
По закутках свідомості сковзить...
Це сон лише. А ніч - це тільки мить,
Призначена тебе саму зігріть.

Як хочеться назад - у стоголосся
Спокійних марень, дзвону пустоти,
Де самота і вітер, тиша, ти,
Лиш час і перехрещені світи...

День перший
Хоч ще зима – запахло медом,
ковтком тепла у цю негоду.

День другий
Холодна кава в крихтах льоду
зігріє змерзле кволе тіло.
Не ти любив! Нестерпно, милий!

День третій
А я жила, а я боліла,
кроїла серце, щоб на тебе,
писала кров’ю ледве-ледве,
літаю й досі гола в небо.

День четвертий
Чекає хтось мене? Хто-небудь?
Ти палиш. Димно у кімнаті,
піджак зім’ятий твій картатий...
Це сльози? Раптом ти страждаєш?
Не йдеш та руку ще тримаєш.

День п’ятий
Всі зради й біль тобі прощаю.
Не сніг, а дощ і це зимою,
ще жеврію одним тобою,
і лиш за сонцем я сумую.
Ну все, пора, свій пульс гальмую...
Підняли галас, не врятують,
твій крик лише: „Живи! Люблю я!”

День шостий
............................................

День сьомий
Вже не зима – так пахне медом,
ковток тепла в таку погоду,
ми знову разом влітку згодом...

19.02.2013

І живи ще, поете...

Із хаосу бездумних тирад
Склалась казка про волю і силу.
Як могло, так життя й поносило
Твоїх мрійних думок авангард.
І додому, поете, додому!
Кличе серце і кличе душа
Від зневіри дурної і втоми,
Від гарчання чужого вірша,
Від дурисвітів слова. З полону
Хворобливих від заздрості мрій,
Виривайся з кайданів додому,
Там свобода тобі і ти їй.
Дім, де блискавка ріже на долі
Тихо злежані млу й небуття,
Там де вітром щебече життя -
Дім любові і правди, і волі.
І ти дома, поете, ти дома!
Упади в лоскотання трави.
На минулому хрест, далі кома...
І живи ще, поете, живи!

2013

Хлопнув дверью, ты ушел красиво-
Рухнула стена непонимания!
Думаю: живешь сейчас счастливо,
Удовлетворив свои желания.

Ты тянулся к Богу так безбожно,
Воплотив в мечту идею "фикс".
Действовал предельно осторожно,
Раздвигая круг своих границ.

Тебя стало много, слишком много...
Растворяясь в вечности молитв,
Ты кривил душой, не веря в Бога,
Разбивая святость об "гранит"!

Называя жертвенность любовью,
Облачаясь в саван Сатаны,
Ты склонялся нежно к изголовью,
Чтоб заполнить призраками сны...

На юродство- ЖИЗНЬ! Души притворство
Распылялось сладко в песнопениях.
С помощью коварства и кощунства
Создавались Белой сети звенья...

Истину пророчить и картавить,
Обличать, не вызывая гнева,
Научить "овец" себя восславить,
И заполнить чушью полость чрева-

Это только часть твоей "работы",
Часть трудов от "непосильной ноши".
Я- не "та овца": мне видно- кто ты...
И насколько этот путь "хороший"...

Умная "овца" сама пасется-
Ей не нужен пастырь "вне закона".
Ореол над ликом ее вьется-
НЕБА лучезарная корона!!!

Не привітавши падіння і милиці,
вирвешся вітром з аркана та жаху
в царство експромтів і стилів за крильцями
янголів-ранків, що зцілять невдаху.
Що тобі піктові сни між собаками -
білі та чорні, а спільно – криваві?
Доля, як верес, і погляди маками -
ніби хоронять чужинці в загравах
душу твою і картату симфонію
музи, що трунком, ривки в піднебесся.

Згодом нестямно уславиш агонію
з порухом ницим, різким і… вселенським.

2012р.

А він її прогнав. Його тиранив біль,
Нещадно мучив і терзав жорстоко...
Та він же чоловік! Хотілось, аби їй
Не показати мук тих ненароком.

І плакала вона, від смутку і образ,
Тремтіли сльози зрадницьки на віях.
"Навіщо він отак?" - шептала повсякчас,
Та бідкалася, що не розуміє.

Вона ішла вперед, загорнута у жаль.
А він лежав... Думки були примарні.
Холодний падав дощ на стомлений асфальт,
І мокли білі двері у лікарні.

04.02.2013р.

Ти мариш бути моїм гідом у мандрівках,
Чи маєш бути гідним що до мене?
Кохатися бажаєш у листівках,
Чи збудувати щастя суверене?

Мене лишити хочеш у минулому,
Чи нас затягне доля в призволяще?
Спокута небудованими мурами,
Я буду жить надіями на краще!

І те, що неодмінно має трапитись-
Здійсниться, бо у тому є нагода!
Ми рухи наші маємо поквапити-
У цьому допоможе мудра врода...

Свої сумбурні незвичайні радощі
Вважати мусим долі подарунком:
Твої вуста із присмаком солодощів,
Із пристрасним забагливим цілунком!

Твоїх думок я не посмію скривдити:
Бо думка- то єдина правда в світі!
І долю я не взмозі обдурити-
Причеплена до тебе "на магніті"...

І де б я небула та що б не коїла-
Мене заманюють до тебе почуття.
Свята така любов багато мені стоїла,
Бодай, її чекала все життя...

“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

Зачинити минуле – і в ніч навпрямки.
Жменю крихт одинокому ворону.
А тоді… О, тоді два крила, дві руки…
і у небо – на вулицю Зоряну.

Спохопитися там, де і час не кружляв,
де свічада – приборкані кратери,
і маленьке, як щастя земне, янголя
до твоєї поли, як до матері…

Світлотіні святих і вертеп на порі
поведуть тебе небом у Богове.
І отримавши крихту Його... на зорі
спалахнеш ти дивами - чертогами!

2013 р.

Зима знов аркуш білий стелить
Під сонця райдужну снагу,
І, наче віршики веселі,
Блищать іскринки на снігу.

Радію санному рядочку,
Замету тішусь, як дитя,
І сам уже творити хочу
Подібну лірику життя.

Як стануть думи чисті - чисті,
Мов цей зимовий білий лист,
У слів божественне намисто
Себе загорне серця хист,

Я напишу осанну митям,
Що срібним пахнуть морозцем,
І, дзвоном сонячним налиті,
Бринять перед моїм лицем…

12.01.13

Зимують богами
над полум’ям рими.
Занизько котрі,
спалахнуть і – зола,
а ті, що високо, -
кругами земними:
все - мов у любові
в обіймах тепла…

2013р.

Не там, не тоді, не з тим
Хвилини свої нести,
Ховати думки в нікуди,
Туди, де тебе не буде,
Куди не загляну я…

І відстань - хіба суддя,
Хіба подорожня карта,
Яку не купили, варта
Прокльону печальних сліз…

Зіграти могли б ескіз
На фоні струнких беріз
І з чаєм у склянках ретро,
В соснових тих кілометрах...

Та ми все дивились крізь
Розчахнуті двері вагону
На небо, немов обнову.

Не там і не з тими знову...

В твоєму прізвищі я чую знов і знов
Любов Шекспіра і Петрарки славу…
Прорубує тобі моя любов
Дорогу на вершину величаву.

Чому ж печаль колюча і тяжка
Лежить весь час між мною і тобою?
Ім’я твоє – «солона» чи «гірка»
Тому і я назвав тебе Сльозою.

Це прізвище з волинських полинів…
Ім’я, що личить тільки королеві…
Твоє ім’я і прізвище мені
Окреслили навік шляхи життєві

Вся доля – ти. Одна єдина жінка.
Моя любов. Тріумф. Моя Сльозинка.

Де сивий Буг несе у море води,
І де Інгулу плине течія,
Святий Микола з неба верховодить
Землею тою, де вродилась я,

Де Зевса дух колись співав громами,
Де воїнам Гефест кував мечі,
Там рай постав на березі лиману
Торговців, ковалів і орачів…

Боги їм слали і тепло, і зливи,
І чудеса для них творив Зевес…
Так розквітала Ольвія щаслива
В степах під охороною небес!

Віки минули швидко, наче днини,
З піском віки принесли новий лад.
І вже не Зевс, а вже проста людина
Тут свій новий побудувала - град.

Мій ізмарагде, милий тихий раю,
Ти серцем став навік тепер моїм…
Святий мій корабельний Миколаїв,
Південний царю, вічний, наче Рим.

2009

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
б’ють її різні крони
жінку до болю звиклу
цими дощами і зимами дика повільна змокла

досі їй дуже шкода свої золотаві коси
яких немає віднині які хіба наростити
та ті не житимуть літом
у них не вірити вітру
наче сливові морси
мертві сліпі і бронзові

той чоловік що смів підняти на неї руку
ластиться наче кіт липне думками до брів
чорний лупатий звір струшує совість стерні
наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди

Ты в муках рожденный,
В мольбах- вознесенный,
А жизнь свою кем ты прожил?
От Ада спасенный,
Служить обреченный-
Пока хватит жизненных сил.

А я не хочу превратиться в субстанцию-
Мне суть Человека дороже!
Но кто-то придумал уже Нео-нацию:
Стать сгустком энергии может...
Безликая сущность, почти без эмоций,
Поток "электронов" в сети беcпредела-
И, если поверить, то можно воочию
Почти не узнать свое тленное тело...
Спасенный от Пекла, от бренности жизни
На что ты надеяться можешь?
В другом измерении нет укоризны?
И ты в идеале все сложишь?

Но, нет Идеала! К нему лишь стремиться
Мы можем в подобии Божьем
Никто не достигнет! Никто не сравнится
С Великим Небесным Вельможей!

ця жінка танцює по битому склу і високому небу
а небо лоскоче їй вії зимою й порізані втомою рани
в них стільки тривоги як в битому глеці поранень
вона ж уже витягла свій замурований жереб

у білій палаті безмовно бракує осанни повітря
вночі падав сніг полегкість для стелі в кровинках
ніхто не згадає які в ній оранжеві крилися квіти
ніхто не притулить спині сині хмари барвінку

вона ненавидить усіх медсестер що ласі до грошей
що гемоглобін їй несуть в лікарняних тарілках
а звідки їм знати вона вже притрушена снігом
що рожі у ній виростають в червоний горошок

вона вже не хоче обходів приходів і вироків звуків
а небо пір’їнка а небо майнуло за вирослі грати
наснився Бетховен вона у шовкових блукає пуантах
очима шукає безмовні зірки сонноти тихогруддя

Чого тільки немає
в її уяві:
букети й барви, моди,
сезони, зими та осені,
діти й дорослі кохані,
лід і вогонь, і зорі
не обійняти зору,
дива, поезії раді,
палаци і водограї,
любощі, юні й шалі,
тихі яса і сяйво,
і...

Та в уяві моїй, щоразу
поєднані інь-і-яном
омана
і біль.

Усюдисуща вона і
усе зайвий
він.

Коли вітри мугикають у грубі
Музику моторошно-колискову,
Я думаю, ось і лихий грудень
І ми йому та байдужі, моя любове.

І тіні чужі у своїй країні
Дибають інде за холод і морок,
Не відаючи, що було нині
І не пам’ятаючи, що було учора.

Бо на усьому ніч. І дим, і туга
Сни устеляють і терніє мова,
Триває трагедія недолуга,
Чи ми у тому провинні, моя любове.
Хто ми такі, аби знати, моя любове.

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012

Печаль осіння смутком обнадіяна,
Що ти живеш. І сумніви розвіяні!
Он сніг у блискітках лягає на плече,
Буває й сонце. Гріє, не пече.

Холодний вітер сирістю дібров
Тебе проймає - ти живеш. І знов
Душа чекає зміни і весни...

Отак по колу, бо життя не сни:
Любов,надія, біль, передчуття,
Поезія в тобі - це все життя.

27.11.2012

Что замысел?
одна пыльца
на крыльях бабочки,
что упорхнула юрко,
лишь отпечаток
вещего кольца
на чутких пальцах демиурга.

Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.
Ти вростаєш, як сяйво,
в мольфарові чари,
я тікаю від сяйва
у щем вогневиць.

Нам судились одразу
емоцій кульбіти,
жонглювання
бажаннями его,
а все ж
наші тигри і леви
привітні, мов літо.
Наші коні вивозять
розмай на манеж.

Ну а мрії - під купол
святкового неба,
де ховається шепіт
і зоряно дзвін.
А коли упадеш
на колючку від Геби,
підбадьорю – твоєї душі
арлекін…

Але потім між нами
вершини-примари…
Так бувало.
І знову
в шаленстві кріпись…
Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.

2012 р.

Нова осене, дай мені сили.
Я увірую, я любитиму
У одежі любові і віри.
Нова осене, дай мені сили.

Ноче осене, ламіє сива,
Листя тліє, твоє тіло тліє.
Чи волати, чи далі воліти,
Ноче осене, ламіє сива.

Зосеніти мені, зосеніти.
Руки-віти і небо, і вітер
У одежі бажань і чекання
Зосеніти мені, зосеніти.

Ти забула усі заповіти,
Ница осене, неміч убивча,
Вогкий подих, імлою імліє.
Ти забула усі заповіти.

Мої спогади, сни і могили.
У твоїй дощовій веремії,
У одежі якої надії
Мої спогади, сни і могили.

не бійся, друже, це лише зима
зім’яла злототкані хоругви,
несе інистокрилий херувим
оливну гілку в листі сніговім,
і тане осінь у проваллі хмар,

де сонце хворе, немічне, старе,
як тихий божевільний на селі,
мов яблуко опальних королів,
у нього шанси вижити – малі,
того й дивись, від холоду помре…

та ні! це знову ігрища світил,
це змова, втаємничена від нас,
цей депресивно-щемний парафраз
наримував блаженний Волопас,
коли втирав з очей зірковий пил.

2012

Я хочу понять, как сердце остывает,
Как мгновенно закипает кровь,
Как рассудок смысл обретает,
Умирает и рождается любовь...
Я хочу понять откуда радость,
И откуда скорбная печаль,
Уносящихся мгновений сладость,
И тоски гнетущая вуаль...
Я хочу понять откуда смелость,
Злость и зависть- путанный клубок.
Мне бы тоже иногда хотелось
Пригубить безумия глоток.
Я хочу понять откуда трусость,
И откуда хитрость и обман...
И дискусия о разных вкусах,
Напускающая призрачный туман...
Я хочу понять насколько долго
Можно верить в сказочную чушь.
И какое это чувство долга,
Обостряющее жизненную глушь.

У тебе немає
ні свята, ні пісні…
«…куди не оберне -
завіса, завіса...

Роки здивувань
і обшарпаних рук,
пилюки, болота,
забутих вже мук…»

Засніжене поле,
калюжа під снігом,
ти падав обличчям,
підтримка із сміхом,
ти думаєш - боляче,
хтось, так і треба,
щоб знову у небо
лелека, лелеко!…

Нога на припоні-
мотузка не ріже:
зніми і до мрії!

Та думка колише:
а,може, не треба,
а раптом болото,
під снігом,
і білим
обличчям?

Скорботно…

Зачинені двері
у душу й кімнату,
не буде польоту,
не треба вітати…

Ні, я не відаю іншої віри,
І я не маю інакшої мрії,
Аніж іти із тобою,
Іти за тобою усюди,
У краї і часи, до межі.
За тобою лише і з тобою,
І не мати інакшої мрії,
І не відати іншої віри,
І невартісної мети.

І ми індіанці твої
На березі бірюзовім,
Конкістадори твої
На галеоні важкім
І неофіти навік
У житі твоїм,
Уві млі твоїй,
І софісти, у твому
Великому сні,
У зоряному сні.

вітром курячого Бога і росою на повіках
по стежках стоголосся по заплаканих стежках
я ішла сама повітрям щоб торкнутися горішком
цих старих немитих вікон що вже билися не раз

на калинову наливку та шматок живого хліба
на трояни ярі-ярі час із них зламав шипи
покладу зелене літо пастораль що Лель помітив
запах хвої що відснився молодильний сміх годин

не приходять весни часто осінь випекла їм спини
голодом кувань зозулі холодами жовтих айстр
залишилися у жилах дві лимонні половинки
ось тобі а ця для мене мов у профіль і анфас

Зима дрімає ще безправно:
Немає бісерних ознак.
Цілують крапельки відрання
Всіх перехожих напоказ:
Не допускає діамант
В своїй неміряній щедроті,
Аби поснули трави.
Годі!
Ах, вже пора їх обігріти
І перлом білим поле вкрити...

Ты вычерпал мою любовь...
А мой "сосуд" ты не наполнил.
Ты неуместно поздно вспомнил,
Чтобы откликнуться на "зов".

Моя Сахара одичала-
В пустыне только миражи...
Ты прямо, не кривя, скажи:
Твоя верблюдица устала?

Пески...пески...воды хочу!
Барханы улеглись косицей...
А сердце просится напиться,
Но я безропотно молчу...

Чалму на голову надену,
Лицо укрою паранжой -
И так вперед: там путь домой!
И...пар над речкою клубится.

Сниму сорочку и...нырну-
Река, как молоко парное.
В стогу барахтаются двое...
И раки ползают по дну.

Сняла вода души усталость,
И грудью дышится легко.
Досада где-то глубоко,
А смутных мыслей не осталось.

Жизнь снова бьет "ключом
по темени"!
Луч солнца в свете глаз играет,
А тело силу набирает,
Чтоб путешествовать "во времени".

Я по глади озера иду. да, как по льду!
Оступиться не боюсь: не грузнут ноги...
И по снегу босиком иду-бреду :
Нескончаемые вы, пути-дороги!

На лугу зеленом развалюсь я-сладко...
Солнце слепит, выедает очи.
Самою душистою кроваткой
Станет луг под покрывалом ночи.

Утренней росою взбрызну тело,
Ветром причешу свои кудряшки.
А шмелям и до меня есть дело:
Падают в ладонь с хмельной ромашки.

Жаворонок по небу горланит,
Всем трезвонит о своей свободе.
Воздух опьяняет и дурманит.
Красота лесная разум сводит.

Лист осины дребезжит панически,
Ветви по ветру блестят гирляндами.
Словно в планетарии космически
Звезды свод воздвигли мириадами...

День сменяет ночь.Рассвет-закатами
Чередует смену света Божьего.
Что осталось за немыми кадрами?
Что в природе может быть ворожьего?

Все и все, по сути,- дети Божии.
Нет запрета на естествознание:
На своих родителей похожие.
Жизнь дарована на честь желания...

Асиметричні вірші.
Асиметричні малюнки.
Асиметрія в душах.
Асиметрія думки.
Скривило світ, зігнуло,
згорбило до нестями.
Асиметричні діти
в асиметричної мами.
Дивакуваті люди.
Їх однобокі мрії.
Всі одні одних варті
в світі асиметрії.

2003

Відцуравшись
пітьми сторожі,
оприлюднивши
ночі знак,
не міняй аватарки,
Боже, -
місяць, зорі…
Вже звично так…
А коли небокраї
шарфом,
щоб зігріти
земну печаль,
повні жмені
своїх метафор
розсипай
на крутий овал…
Час поклониться
римосхрестям
і літотне
світи
сплете.
Може, й відгуків
не діждешся,
а поезію…
у святе.

2012р.

Україна снилася мені
У країні Байрона й Шекспіра,
Де я блукала, наче у пітьмі,
Подібно до сполоханого звіра.
Україна снилася мені.

Відпливали вдалеч кораблі,
Повертались найманці додому,
З вирію, неначе журавлі,
Клекотіли пісеньку знайому,
Відпливали вдалеч кораблі.

Я над морем плакала сама,
Так хотіла з ними полетіти,
Обірвалась мрій моїх струна,
У гудку почула плач трембіти.
Я над морем плакала сама.

Батьківщина в кожного своя!
Кесареве Кесарю віддайте!
Українка Леся - це моя!
Про Шекспіра краще не питайте.
Батьківщина в кожного своя!

2000

Усміхається далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.

Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

я сплачу це мито, любий,
на догоду листопаду.
кажеш «літо гріє спину»?
то мости горять позаду.

нумо, йди, не обертайся
(пам’ятай про жонку Лота),
все, що ми вважали справжнім,–
позолота, позолота.

2012

мій мозок дрімає,
пітьма...
можливо,
злегка напускна,
мені дозволяє
ожити,
о, жити, як хочеться
жити!
в любові, не треба
кохати,
з любов`ю життя
як свято,
осіння обнова, весняна,
зимова..
яка вже розмова,
прийде потаємна
змова,
нехай навіть трохи
зимова,
аби не тернова
знову.

03.11.2012

Така доля_недоля вже...

Не піднімуся більш до тебе.

Та мене уже тішить те,

Що у пам'яті в мене небо:

Голубінню тебе я бачу...


Ти не думай, ні-ні, не плачу!

Повсякчас, у степах безкраїх,

Я політ в небеса пам'ятаю,

Як єднались у високості,

А тепер на землі я тут,

Просто...


листопад, 2011

У тебе серце крижане, бо лід
Застиг у нім, як величини сталі,
Але кохання сильного болід
Впаде, розіб"є їх, твердіший сталі.

О вітре зір, осколки геть мети,
Вже королеві гір їх не вживати
В міцних напоях. Досягну мети,
Коли знов явишся мені жива ти.

Хай ніжність пухом поміж нас літа –
Вогнем очей холодну кригу краю –
Теплом любові й щастя щоб літа
Були зігріті наші в ріднім краю.


28. 10. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

Помста рудої ночі,
вітер з дощем гуркочуть,
айва схиляє віти,
падають покотом діти…

Вітер з дощем гуркочуть,
пісня колись пророча,
нині звичайна буря,
очі природа хмурить….

Айва схиляє віти,
сонячно пахне літом,
бабиним тихим щастям,
зниклим в дощу напасті…

Падають покотом діти,
айву зберу й зігріту,
я розкладу в кімнаті:
літо й тебе згадати…

Вітер з дощем гуркочуть -
Змиють рудої очі...


25/10/2012

Весь час у осені
живу...
Учора був політ
крізь тьму,
Сьогодні сон, життя
в кредит,
На каву вибраний
ліміт.
У шафці зернятка
із дна
Збираю в сумнівах,
однак...

Моя чи осені
вина,
Що листя впало
до вина,
Накрило істини,
провини,
А шлях мій стелиться
у зиму…

Узимку сумнівів немає...
Усе чекає...

Черная кошка в комнате темной...
Мифы и тайны, покрытые мраком...
Между диваном и дверью разъемной
Не тараканы живут- "вурдалаки"!

А домочадцы похожи на демонов:
Рыскают ночью, телепортируют...
Весь беспредел аннулирован временем,
А беспредельщики время утрируют.

День посвящается светлым деяниям:
Благо творить и чеканить историю.
Свыше оценят все наши старания,
Не приценяясь к судьбе "маратория".

Ночь оставляет приспущенной завесу:
Лунные блики, кричащие филины...
Полная ужасов, внесшая каверзу,
Ночь будоражит и чешет извилины.

Я-не айсберг, я-снежная гладь!
Ни душой, ни умом не понять...

Ты внедрился в безвечный простор!
Мощный "дрейф" у тебя, ледокол!

Килем крошишь застывшую твердь:
Тает лед!А вода начинает кипеть!

Безвозвратно штурмуешь зеркальную зыбь,
Сам не зная насколько коварная глыбь!

Мне понятна твоя волевая природа...
Да и я-снежный рай-не из робкой породы!

Я-равнина без края и без горизонта!
Ты- турбинный "коллайдер Торонто"!

Ох,быстрая река-и...шансов нет:
Плыть нету сил-осознанно тону!
Все глубже...Мрак,тускнеет свет.
Я медленно дыша иду ко дну.

Но Ньютон-эврик не позволит мне
Стать пищей для морей питомцев,
Стать грунтом на фатальной глубине,
И больше никогда не видеть Солнца...

Меня толкает вверх невидимая сила,
И нежно волны к берегу несут.
Не диво, что к родному берегу прибило:
Кто нужен на земле, того спасут!