І окутаюсь блакиттю небесся -
Під ногами простори травневі,
Мені сонце в обличчя сміється -
Окуляри занадто дешеві.

Тут змагання кожної днини -
Малювати на власних полотнах,
Озирніться на щирість дитини -
Саме цим накривайте болота!

Тож зіграємо по правилах Бога!
Я ковтаю краплину повітря,
Підіймаймося вгору по сходах
За добром, яке в пахощах квітня.

Ось зізнання, ніби пігулка,
Новий день пролунає оркестром,
Хай промокне наскрізь моя куртка
Тільки, щоб вберегти твоє серце.

2012

Ми всі квартиранти своєї глибини
В свідомість через сни,
Ліси теплі
Надихають птахів принести зерна,
які замінять меблі,
Родючі квіти - одяг темний
Засіють камені мансарди побуту,
Тоді у перше буття і спробую,
Пахнючі землі ввійдуть підлогою -
І відпочинемо у Богові

Ми всі - квартиранти свого простору,
Відчувайте в собі і в кожному
перехожому
Знімайте замки, засуви минулого,
Відкривайте вікна,
Впускайте повітря,
Кожний кожного -
Не ототожнюймо

2012

Крізь мене пролягає дорога,
Яка кожною клітиною проявляється.
Зі мною воюють люди – тривога!
Та я програю їм, не опираюся.
Мені б не воювати із собою,
Бо негативом оточуючим відбиваюся,
Я протікаю атомами матеріалізму,
Який тут характер, яка тут харизма?

Крізь мене проходять океани,
Які породжують сумніви,
сумно їм
Війна продовжує війну – божевільну…
ось суть війни
Мені б не воювати із собою,
Бо тоді на мене постає світ суворо!
Який іде впевненою ходою,
Я зупиняю його словами, написані рукою худою,
І намагаюся бачити Бога всюди,
А не треба намагатися,
Треба дарувати добро людям
Навіть коли битимуть і насміхатимуться.

Тому бути чесним із собою спочатку,
Бігти на осліп жаданням відмовляюся,
Забути про мрію, залишити на землі печатку…
Крізь мене пролягає дорога -
Кожною клітиною проявляється.

З твоїх очей ллється долина,
І сяйво її обов’язково долине
У світ до таких самих посланців,
Які описують тебе – Життя, не жаліючи пальців?!
Крізь мене проходять морозом,
Енергії емоцій людей нерідних і близьких,
Не сприймати їх, то бути ні з ким,
Бути низьким
в безкінечному міліярднику,
У цьому шумі впізнати тишу
Не ховаючись…

2012

І поки ти посміхаєшся мені -
В світлі надходять дні…

Журба не може бути й на відстані пострілу -
Я стану повітрям твого простору,
Стежкою простелюся під твоєю ходою,
Триматиму тінь твого тіла собою.

Нестиму кожне твоє слово дбайливо,
Не пропускатиму жодний твій рух,
Житиму тобою, поки це можливо,
Ловитиму миті переплетіння рук.

Блукатиму в пошуках для порятунку
У безкінечності осіннього трафіка,
Шукатиму ліки найвищого ґатунку
І зрозумію, що ти – моя знахідка

2012

Не говори, прошу, не говори,
Що ти давно уже перегорів,
Що погляд мій не обпікає більше
І не хвилюють душу жодні вірші.
Що в казку більше вірити не треба...
І варто вже спускатися із неба.
Що ти не принц, бо принців не буває,
А я наївна, й це тебе вбиває.
І що колись я не була такою,
Що на свій лад цей світ не перекрою.
А ти вже натерпівся, слава Богу.
Що кожному б знайти свою дорогу...
Мовчи, прошу. Яка в словах потреба,
Коли людині забагато неба.
Коли людині заважають крила -
Я вже безсила.

2013

Я був там де ловили тишу,
Де куполи чіплялись в хмарах пишних,
Там ллється молитва спілої вишні.
За наші гріхи, щоб ми із них вийшли,
За наше лінивство, за нашу сонливість
Простору власного приріст
Являється світло,
На мілісекунду я став отим свідком,
Де в піднебесній, ловлячи тишу,
Побачив тих, слова яких пишу.
То вітер нишком крізь мої вуха
Продиктував Його Присутність –
є у нас духом.
Який можна почути будь коли, як і будь де -
Уважними до явного будьте!
Навіть у днях які «величаєте» будні,
Крізь думки ви є присутні.
В спокої і тиші
Без суперечок, війни і без бою
Настільки це близько!
Якщо чесні з собою!

2012

Мене надихає ніч,
Довга дорога додому,
Над головою зорі
Впускають й опускають додолу
У довгу дорогу до себе,
У віддзеркаленні космосу,
Який впіймати й тримати
Без рухів, без фокусів
Я знаю - це можливо,
Але так багато галасу
Через те, що неважливо
Через це стільки пафосу.
Рівно в четвертій ранку
Я втікаю шляхом молочним,
Галактики вказівники,
Серцем хоча б бути молодшим
За мною стежать
Режисери «Шоу Трумена»
У цьому світі тихо,
Моєї форми тут нема,
Якщо болить то окремо -
За цим спостерігаю із глибини
Мої ноги – дерево,
Коріння - звідти, де до появи ми були
Довга дорога до себе
У віддзеркаленні Всесвіту безмежного
Я тільки передаю послання,
Надіслане із веж його

2012

Зіграй на моїй душі, музико,
Розвій печаль і біль кинджальний,
Болегамуючу дію духмяного базиліку
В пісні спокійній, надзвичайній

Чайний запах задурманить вкотре,
Та другий день поспіль хочеться спиртного
Звідки беруться спокусливі акорди? -
У композиціях, які від Бога!

Якщо відвертість збудить совість,
То струна кожна заграє чисто.
Нехай серця відчувають невагомість,
Коли побачать, що добро є дійсно.

Зіграй на моїй душі востаннє,
Я все віддам за оту секунду.
Коли по всьому світі мир настане, -
І цю мить ніколи не забуду!

Ты говорил мне: жизнь- игра!
Жизнь- это взлеты и падения!
Ценой потерь и проб пора
Постигнуть силу озарения!

Меня не душит чувство злости,
Не мучат дерзкие сомнения.
От холода не ломит кости
И не преследуют гонения.

Я трезво стала рассуждать,
И жить без лишней суеты...
Я не умею сладко лгать.
Я разучилась жечь мосты.

Дышу легко и полной грудью.
От света не прищурю глазки.
И к слову-сильному орудию-
Взываю без чумной опаски.

Из всех придуманных соцветий
Милей всего букеты знаний.
Из ряда слов и междометий
Легко извлечь искру признаний!

Из искры пламя возгорится!
Любви безудержной начало...
Сначала огонек теплится,
А уж потом и мира мало!!!

Ех, Ви людоньки, рідненькі,
Милі мої простодушні, -
В Нас Земля - одна є ненька,
Хоча ви, напевно, в курсі.

В Нас життя одне – маленьке -
Це також Ви підучили,
Тож ідіть вперед легенько,
Вам на зустріч прийдуть сили.

Коли пишу від серденька,
То це є, напевно, щирість.
Ех, Ви, людоньки, рідненькі, -
Я ж із Вами всіма виріс.

Ми страждаємо в печалі,
Сміємося, коли добре,
Так було, є й буде далі,
Тож приймаймо це хоробро.

Простота життя - у кайфі,
Весь секрет - в одному слові,
Коли вже немає зайвих,
Коли Всі живуть - в Любові.

2012

Вже майже рік не вживаю тютюн
чи цей табак, чи той нікотин
Коли один я в роздумах був
То мною очолював дим
Вже майже рік не вживатиму бруд
То це означає що десь переміг?
Та іншими стежками заходжу у блуд
Забруднюю розум, хоч тіло зберіг
На один атом
Зустрічатиму фатум
Власну поразку
Вередливо-прекрасну перемогу
Бути вільним водночас ставити себе у рамки?
Заборони залишають уламки?
Чи зашивають рани?
Як кратер вулкану
Ось-ось зірвешся
Але живеться…

2012

Я супутник, який через тенета
Приймає клієнтів, людей із планети,
Віддаючи себе у користування,
Спочатку у безвідсоткове кредитування,
Потім віддаю себе у борг
Без права на повернення - і це не виняток!

Я супутник але більше без я
Тому, що втрати несе цей із’ян,
Я супутник тільки я - це ярлик,
Супутник тіла і розуму – сполучник;
Учень, вічний учасник
Боротьби у самому собі.
Ввічливий хіба тоді, коли тіло у біді -
Де була голова?
Спокуслива тьма у розумі –
Це сиропне болото, солодка конкретика,
Супутник лікує діабетика!

Спрямована енергія проб’є заметіль,
Ввійти у реальність, думки саме ті,
Свободи учень від негативних емоцій,
Доброзичливість на першому кроці,
Співчуття завжди в яскравому боці,
Порозуміння мудрості шукають і досі.

Я супутник, яким керує організм –
Тіло і розум, душею у сльози
Через вірші, через прозу,
Через радість за інших,
за всіх інших присутніх на планеті
ллються вірші!

У маленьких людей маленьке життя,
Маленькі сходи до маленьких квартир.
Маленька площа маленького житла
Із маленьких дрібниць і маленьких картин

Маленькі коридори маленьких кімнат,
Маленька кухня і маленький балкон,
У маленьких ліжках маленькі люди сплять
Маленький затишок від маленьких розмов.

Маленький годинник має маленький циферблат,
Маленьке взуття для маленьких доріг,
Маленькі люди на роботу спішать,
Де потім чекають на маленький обід.

Маленькі вікна із маленьких світлин,
Там маленькі стелі, маленькі столи,
У маленьких будинках маленькі світи –
І маленькі книги пишуть про них.

Все настільки маленьке і меншого нема,
Та великі не побачать цей маленький рай –
У великих зовсім інша мета,
Хоч душа у всіх вагою 21 грам.

2013

Вже набридло дивитись по ящику опери –
Оці соплі і сльози або просто сміття
Хай буду летіти в піке чи у штопори
Аби було справжнім все моє життя…
2013

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

Тче розмова ріки,
в гирлі забубніє
і впадає просто
у життя тузлук.
В ній думки – каліки,
вбивці і повії –
косяки піраній
роздирають звук.

Є слова хороші
і на слух красиві,
є й такі – за гроші
і про гроші теж.

Від одної думки
голова вже сива,
з іншою – не спиться,
а проп’єш – не вмреш.

Є слова плечисті.
Очі за плечима
виглядають, зляться,
рискають і друть.
А забрати грізну
силу перед ними –
умовкає гонор,
утікає ґрунт.

Є слова великі –
годі й осягнути,
цвяхами прибиті,
вишиті навхрест.
Не бере їх пломінь,
повінь чи отрута.

Як же перешити
на нове – старе,
легко пережити
в’їдливість їдючу,
панібрацтво, пиху,
осуд і проклін,
не здобувши голос
вправніший за бучу,
обраний по праву
підняттям з колін?

Є слова – могили,
карти биті, роми,
пасинки рідніші
за своє дитя.
Все, що йде за ними,
не назветься домом,
а займеться в лайці
пеклом для життя.

Глум у кожнім зойку,
лемент, верещання.
Є ознаки болю –
дихай і терпи.
Іншого немає –
вперше і востаннє
так лягає сонце
і сідає пил.

Кликати – відчути
у луні пороги,
об які стирає
пір’я золоте
тиша неосяжна –
вічна перемога
космосу німого
над ниттям людей.

Хай надії мало
на щити з мечами
і росте у горлі
неминучий хрип.
Є слова відталі –
з неба телеграми,
вісники веселки,
прапрадуші риб.

І мені з такими –
через мідні труби,
у вогонь, у воду
з головою йти.
Хто зниза плечима,
я стискаю зуби
і тамую подих –
оду теплоти.

8 Квітня, 2013

Зміїна посмішка судьби.
В повітрі тісно...
Я біль тамую у собі.
Молюся слізно...
А листя осені мені -
Черлене злото...
Життя, де друг - уже не друг,-
Липке болото...
І ця бридка трясовина
Все смокче, смокче...
Душа, наївна і смішна,
У вирій хоче...
Напитись волі через край
Важливо птаху...
Уже тоді ведіть не в рай-
Ведіть на плаху!
2013

Промине ця тиша, зникне,
знов почую голос-піснеспад,
розмаїття слів тактильне
перевищить градуси принад.

Побажати щастя - марно.
Відпустить?! Нізащо, не з душі!
Почуття звучать піано,
розфарбують з часом тло дощів.

Ще дует...в обіймах мрії,
так безстрашно гратися теплом,
забагато НАС ще тліє,
подаруй мені себе зі сном.

03.04.2013

Прощались на перроне жизни-
Ты покидал мой светлый мир
Легко, без теней укоризны,
Без слов,заезженных "до дыр".

Ладони мяли кисти пальцев
Так нежно.будто наслаждаясь.
А мы кружили в ритме вальса
Слегка ногами ног касаясь...

Мы не искрились,не дрожали-
Сливались мягко и свободно:
Так, что воздушные вуали
Струились дымкою холодной.

Два невесомых силуэта
Исчезли, сохранив тепло,
Неся с собой потоки света,
Даря всем радость и добро.

Споконвічний анекдот
Про граблі в освіті
Актуальність не втрачає
Й в мому лихолітті.

Молодик, ще жовторотик,
Але гонор має,
Бачить таткові граблі
І не угадає:

Що оце воно за прилад
І що за система?
Певно річ якась космічна,
Чи антенна клема?

Відірвався від смартфону,
З вух ізняв заглушки,
Й витріщився на граблі...
Мислить самотужки:

А чи то маніпулятор,
Зброя Робокопа?
Може пірсинг для слона -
Made in Европа?

А коли все ж наступив...
В лобик гігонулось:
Кайф спіймав - іскру нірвани
Й пам'ять повернулась!

Як би там не розвивались
Цифрові програми,
А граблі таки зостались
На завжди граблями.

Бо граблі - машина часу
Попри всі формати,
Діє, щоб коріння рідне
Не позабувати.

Щоб уся рідня і мова
З ними пригадалась...
Безперечно, що освіта
З граблів починалась!

Вся нудота, яка з себе
Цвіт воображає,
Думає, що все на світі
Достеменно знає.

Як собі не наголошуй:
Чи "собі-і", чи "со-обі",
А "граблі-і" чи "гра-аблі" вріжуть
Вченому по лобі!

А вже так, кому прийшлося
Гра-аблями угрітись,
Треба ще й граблі-і підставить,
Най геть просвітитись...

2013

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

Я подихом лечу у далечінь,
змарновані польоти не врахую,
напомацки звільню вчорашнє „ні”,
лиш мрією дощенту співісную.

Керована дурниця: два + нуль,
за звичними „не варто” повернуся –
палкими поцілунками катуй,
збентеж лютневу (досі) ляльку Русю.

18.03.2013

Нічого не буде - межа, її встановила нині,
а хто мені заважа: взяла б і нараз відмінила,
та десь узяла ножа і краю себе сміливо…

Нічого не буде: весна мене не пустила в квіти,
і тільки у давніх снах я вмію іще любити...

Тисячоліття нових катаклізмів:
Карається душа заперта в розум.
Розбещеність у формі нігілізму...
Черствіє серце, висихає мозок.

Нестримний рух погоди липня-січня
Й буденний клопіт чавлять дні і ночі.
На мить питання мами споконвічне:
-Чи може, сину, їсточки ти хочеш?

Безкрила старість зморщена до болю -
Їй би складати скарб у домовину,
Та материнські очі, вірні долі,
Загадують про їжу свому сину...

У них не має сумнівів й докору,
Їм не важливий Папа, той що в Римі,
Дивились так в черінь голодомору
Й безцінну їжу згадують дитині.

І ладні очі синові віддати
Останню краплю маминої сили.
Бо так колись і їй віддала мати
Те, що собі не взяла у могилу.

Жирують монстри на паскудні гроші -
Бенкет на тлі безвір’я покоління.
-Чи може, доню, їсточки ти хочеш?
Питає маму Господа видіння.

2013

Твоє пророцтво
вороном об шибку –
не зайчиком,
не сонячним,
не жде,
коли деревам
і печалям сипко
і на столі
вино немолоде.
І ранки,
й рани,
розпачі
й рутини
змалюєш так,
що гАряче сльозі,
що навіть біг
за пухом тополиним
і той, на жаль,
по вольтовій дузі.
Мольберти,
музи,
марення
і мандри –
полине все
під чортовим перстом.
А може… ніжним
усміхом Кассандри
означиш путь,
де не спіткнувсь ніхто?..

2012р.

У цій поезії як в раї
Живе душа. І плине час
У вічність. Як і сам Тарас,
Чийого слова пам’ятаєм,
Не помирає серед нас.

І скільки б років не минуло,
Ще скільки промине віків,
Будемо чути вічний спів
Всього того, що з нами було
У звуках Кобзаревих слів.

До поки не погаснуть зорі
У серці вишнями цвітуть
Слова любові. Всюди чути
І соловейка пісню волі
І спів дівчат, що долю ждуть.

І досі жде вечерять мати.
Із діточками завше спить.
І досі хрущ в садку гудить...
Садок вишневий коло хати
Тарас зміг в душі посадить.

Тож всім поетам і піїтам,
Хто бавить Музи і Пегаси:
Учітеся віршів Тараса,
Щоб не позоритись над світом
Своїм дешевим лінгвоплясом.

«Агнці», хто українську мову
Призводить до бурчань чужих,
Згадайте, що «Добро, Єсть, Жизнь»!
«Людіє, Ази, Боже, Слово» -
Тарас вписав в рядках своїх.

2013р.

Бруньки бубнявіють на сонці краснім
Весна бере своє - кружляє, оживає...
Лиш квітка віри й чистоти прекрасна -
Свій час весняний зоряний чекає.
Літає мимо листя й сніг минулі,
На щоки ліпляться веснянки ледь помітні.
Думки, що діти в світі безпритульні,
Чомусь, як Бога, зачекались квітня...
Заплаче небо, згинуть суховії,
Злетяться ластівки в краї першогніздечні.
І змиють сльози штучні грубі вії,
Що наліпила доля дискотечна.
І все що було стане не цікавим,
Не вартим, щоб про нього пам'ятати.
Розквітне квітка, наче біла пава.
І хтось її зірве до свої хати!

Щастя тобі, Весняних творчих настроїв.
Платформенно вітаю з святом.
Все буде гаразд.

Василь Юдов
2013

О, ніжність може побороти морок,
Коли весна окрилить почуття.
І падає як сніг моє життя,
До ніг жінок... Так 20, 30, 40 -
Рахує весни* вічний первоцвіт. (*множина)
І я у ньому дихаю щасливим,
Чарівно-ясним, пламенно-вродливим
Жіноцтвом, що веснує дивосвіт.
Знайдись моя підсніжна злотозірка
Й свято весни у грудях засурмить
Тобою на єдину цілу мить,
Зацілувавши губи медом гірко.
І все, що є на світі від небес,
Тобі дароване, народжене весною,
Заполоняє всесвіти тобою -
Так сонцем ніжним березень воскрес.
Любітеся жінки! Є в цьому інтерес!

2013

Де шелест листя, де туман і мряка,
Там тихий дзвін пустої самоти...
Нікого там, лиш вітер, тиша, ти...
Лиш час і перехрещені світи...

Там місяць від німого переляку
Сховався за душевний спокій хмар -
Душі твоєї вистиглий пожар
Злякав його вогнем тривожним чар.

Прокинулась... А сон неначе й досі
По закутках свідомості сковзить...
Це сон лише. А ніч - це тільки мить,
Призначена тебе саму зігріть.

Як хочеться назад - у стоголосся
Спокійних марень, дзвону пустоти,
Де самота і вітер, тиша, ти,
Лиш час і перехрещені світи...

День перший
Хоч ще зима – запахло медом,
ковтком тепла у цю негоду.

День другий
Холодна кава в крихтах льоду
зігріє змерзле кволе тіло.
Не ти любив! Нестерпно, милий!

День третій
А я жила, а я боліла,
кроїла серце, щоб на тебе,
писала кров’ю ледве-ледве,
літаю й досі гола в небо.

День четвертий
Чекає хтось мене? Хто-небудь?
Ти палиш. Димно у кімнаті,
піджак зім’ятий твій картатий...
Це сльози? Раптом ти страждаєш?
Не йдеш та руку ще тримаєш.

День п’ятий
Всі зради й біль тобі прощаю.
Не сніг, а дощ і це зимою,
ще жеврію одним тобою,
і лиш за сонцем я сумую.
Ну все, пора, свій пульс гальмую...
Підняли галас, не врятують,
твій крик лише: „Живи! Люблю я!”

День шостий
............................................

День сьомий
Вже не зима – так пахне медом,
ковток тепла в таку погоду,
ми знову разом влітку згодом...

19.02.2013

І живи ще, поете...

Із хаосу бездумних тирад
Склалась казка про волю і силу.
Як могло, так життя й поносило
Твоїх мрійних думок авангард.
І додому, поете, додому!
Кличе серце і кличе душа
Від зневіри дурної і втоми,
Від гарчання чужого вірша,
Від дурисвітів слова. З полону
Хворобливих від заздрості мрій,
Виривайся з кайданів додому,
Там свобода тобі і ти їй.
Дім, де блискавка ріже на долі
Тихо злежані млу й небуття,
Там де вітром щебече життя -
Дім любові і правди, і волі.
І ти дома, поете, ти дома!
Упади в лоскотання трави.
На минулому хрест, далі кома...
І живи ще, поете, живи!

2013

Хлопнув дверью, ты ушел красиво-
Рухнула стена непонимания!
Думаю: живешь сейчас счастливо,
Удовлетворив свои желания.

Ты тянулся к Богу так безбожно,
Воплотив в мечту идею "фикс".
Действовал предельно осторожно,
Раздвигая круг своих границ.

Тебя стало много, слишком много...
Растворяясь в вечности молитв,
Ты кривил душой, не веря в Бога,
Разбивая святость об "гранит"!

Называя жертвенность любовью,
Облачаясь в саван Сатаны,
Ты склонялся нежно к изголовью,
Чтоб заполнить призраками сны...

На юродство- ЖИЗНЬ! Души притворство
Распылялось сладко в песнопениях.
С помощью коварства и кощунства
Создавались Белой сети звенья...

Истину пророчить и картавить,
Обличать, не вызывая гнева,
Научить "овец" себя восславить,
И заполнить чушью полость чрева-

Это только часть твоей "работы",
Часть трудов от "непосильной ноши".
Я- не "та овца": мне видно- кто ты...
И насколько этот путь "хороший"...

Умная "овца" сама пасется-
Ей не нужен пастырь "вне закона".
Ореол над ликом ее вьется-
НЕБА лучезарная корона!!!

Не привітавши падіння і милиці,
вирвешся вітром з аркана та жаху
в царство експромтів і стилів за крильцями
янголів-ранків, що зцілять невдаху.
Що тобі піктові сни між собаками -
білі та чорні, а спільно – криваві?
Доля, як верес, і погляди маками -
ніби хоронять чужинці в загравах
душу твою і картату симфонію
музи, що трунком, ривки в піднебесся.

Згодом нестямно уславиш агонію
з порухом ницим, різким і… вселенським.

2012р.

А він її прогнав. Його тиранив біль,
Нещадно мучив і терзав жорстоко...
Та він же чоловік! Хотілось, аби їй
Не показати мук тих ненароком.

І плакала вона, від смутку і образ,
Тремтіли сльози зрадницьки на віях.
"Навіщо він отак?" - шептала повсякчас,
Та бідкалася, що не розуміє.

Вона ішла вперед, загорнута у жаль.
А він лежав... Думки були примарні.
Холодний падав дощ на стомлений асфальт,
І мокли білі двері у лікарні.

04.02.2013р.

Ти мариш бути моїм гідом у мандрівках,
Чи маєш бути гідним що до мене?
Кохатися бажаєш у листівках,
Чи збудувати щастя суверене?

Мене лишити хочеш у минулому,
Чи нас затягне доля в призволяще?
Спокута небудованими мурами,
Я буду жить надіями на краще!

І те, що неодмінно має трапитись-
Здійсниться, бо у тому є нагода!
Ми рухи наші маємо поквапити-
У цьому допоможе мудра врода...

Свої сумбурні незвичайні радощі
Вважати мусим долі подарунком:
Твої вуста із присмаком солодощів,
Із пристрасним забагливим цілунком!

Твоїх думок я не посмію скривдити:
Бо думка- то єдина правда в світі!
І долю я не взмозі обдурити-
Причеплена до тебе "на магніті"...

І де б я небула та що б не коїла-
Мене заманюють до тебе почуття.
Свята така любов багато мені стоїла,
Бодай, її чекала все життя...

“Are rhymes completely dead?”
A thought came into my head.
“Of course, they may die indeed –
But not with a cosmic speed…” 



Basil Bucolic

Відчувай себе щойнонародженою у ці довгі ліниві вакації,
Кожен день – як нова сторінка, не конче біла!
Нині най золота! Як пилок на загривках зачумлених бджіл,
Що гарують від рання до ночі
На плантаціях нашої любові,
Де акація, себто робінія, така запашна, що вставляє краще
Будь-якого LSD чи пейотлю...
Де гречка запаморочливо цвіте і жодний Гриць у неї не скаче,
Де коноплі до неба, як в Керола в лісі та Пилипа у них немає і не буде,
Бо в буді дрімає Бровко – охоронець кохання нашого саду…
У садибі нашій пасіка, щільники її повні меду,
Того що був попереду тоді, коли ти не мріяв про мене,
А я знала, уперто, що ти є, а отже будеш МОЇМ,
Бо нащо ж тоді жити…

Зачинити минуле – і в ніч навпрямки.
Жменю крихт одинокому ворону.
А тоді… О, тоді два крила, дві руки…
і у небо – на вулицю Зоряну.

Спохопитися там, де і час не кружляв,
де свічада – приборкані кратери,
і маленьке, як щастя земне, янголя
до твоєї поли, як до матері…

Світлотіні святих і вертеп на порі
поведуть тебе небом у Богове.
І отримавши крихту Його... на зорі
спалахнеш ти дивами - чертогами!

2013 р.

Зима знов аркуш білий стелить
Під сонця райдужну снагу,
І, наче віршики веселі,
Блищать іскринки на снігу.

Радію санному рядочку,
Замету тішусь, як дитя,
І сам уже творити хочу
Подібну лірику життя.

Як стануть думи чисті - чисті,
Мов цей зимовий білий лист,
У слів божественне намисто
Себе загорне серця хист,

Я напишу осанну митям,
Що срібним пахнуть морозцем,
І, дзвоном сонячним налиті,
Бринять перед моїм лицем…

12.01.13

Зимують богами
над полум’ям рими.
Занизько котрі,
спалахнуть і – зола,
а ті, що високо, -
кругами земними:
все - мов у любові
в обіймах тепла…

2013р.

Не там, не тоді, не з тим
Хвилини свої нести,
Ховати думки в нікуди,
Туди, де тебе не буде,
Куди не загляну я…

І відстань - хіба суддя,
Хіба подорожня карта,
Яку не купили, варта
Прокльону печальних сліз…

Зіграти могли б ескіз
На фоні струнких беріз
І з чаєм у склянках ретро,
В соснових тих кілометрах...

Та ми все дивились крізь
Розчахнуті двері вагону
На небо, немов обнову.

Не там і не з тими знову...

В твоєму прізвищі я чую знов і знов
Любов Шекспіра і Петрарки славу…
Прорубує тобі моя любов
Дорогу на вершину величаву.

Чому ж печаль колюча і тяжка
Лежить весь час між мною і тобою?
Ім’я твоє – «солона» чи «гірка»
Тому і я назвав тебе Сльозою.

Це прізвище з волинських полинів…
Ім’я, що личить тільки королеві…
Твоє ім’я і прізвище мені
Окреслили навік шляхи життєві

Вся доля – ти. Одна єдина жінка.
Моя любов. Тріумф. Моя Сльозинка.

Де сивий Буг несе у море води,
І де Інгулу плине течія,
Святий Микола з неба верховодить
Землею тою, де вродилась я,

Де Зевса дух колись співав громами,
Де воїнам Гефест кував мечі,
Там рай постав на березі лиману
Торговців, ковалів і орачів…

Боги їм слали і тепло, і зливи,
І чудеса для них творив Зевес…
Так розквітала Ольвія щаслива
В степах під охороною небес!

Віки минули швидко, наче днини,
З піском віки принесли новий лад.
І вже не Зевс, а вже проста людина
Тут свій новий побудувала - град.

Мій ізмарагде, милий тихий раю,
Ти серцем став навік тепер моїм…
Святий мій корабельний Миколаїв,
Південний царю, вічний, наче Рим.

2009

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
б’ють її різні крони
жінку до болю звиклу
цими дощами і зимами дика повільна змокла

досі їй дуже шкода свої золотаві коси
яких немає віднині які хіба наростити
та ті не житимуть літом
у них не вірити вітру
наче сливові морси
мертві сліпі і бронзові

той чоловік що смів підняти на неї руку
ластиться наче кіт липне думками до брів
чорний лупатий звір струшує совість стерні
наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди

Ты в муках рожденный,
В мольбах- вознесенный,
А жизнь свою кем ты прожил?
От Ада спасенный,
Служить обреченный-
Пока хватит жизненных сил.

А я не хочу превратиться в субстанцию-
Мне суть Человека дороже!
Но кто-то придумал уже Нео-нацию:
Стать сгустком энергии может...
Безликая сущность, почти без эмоций,
Поток "электронов" в сети беcпредела-
И, если поверить, то можно воочию
Почти не узнать свое тленное тело...
Спасенный от Пекла, от бренности жизни
На что ты надеяться можешь?
В другом измерении нет укоризны?
И ты в идеале все сложишь?

Но, нет Идеала! К нему лишь стремиться
Мы можем в подобии Божьем
Никто не достигнет! Никто не сравнится
С Великим Небесным Вельможей!

ця жінка танцює по битому склу і високому небу
а небо лоскоче їй вії зимою й порізані втомою рани
в них стільки тривоги як в битому глеці поранень
вона ж уже витягла свій замурований жереб

у білій палаті безмовно бракує осанни повітря
вночі падав сніг полегкість для стелі в кровинках
ніхто не згадає які в ній оранжеві крилися квіти
ніхто не притулить спині сині хмари барвінку

вона ненавидить усіх медсестер що ласі до грошей
що гемоглобін їй несуть в лікарняних тарілках
а звідки їм знати вона вже притрушена снігом
що рожі у ній виростають в червоний горошок

вона вже не хоче обходів приходів і вироків звуків
а небо пір’їнка а небо майнуло за вирослі грати
наснився Бетховен вона у шовкових блукає пуантах
очима шукає безмовні зірки сонноти тихогруддя

Чого тільки немає
в її уяві:
букети й барви, моди,
сезони, зими та осені,
діти й дорослі кохані,
лід і вогонь, і зорі
не обійняти зору,
дива, поезії раді,
палаци і водограї,
любощі, юні й шалі,
тихі яса і сяйво,
і...

Та в уяві моїй, щоразу
поєднані інь-і-яном
омана
і біль.

Усюдисуща вона і
усе зайвий
він.

Коли вітри мугикають у грубі
Музику моторошно-колискову,
Я думаю, ось і лихий грудень
І ми йому та байдужі, моя любове.

І тіні чужі у своїй країні
Дибають інде за холод і морок,
Не відаючи, що було нині
І не пам’ятаючи, що було учора.

Бо на усьому ніч. І дим, і туга
Сни устеляють і терніє мова,
Триває трагедія недолуга,
Чи ми у тому провинні, моя любове.
Хто ми такі, аби знати, моя любове.

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012