Вечеря з богинею
неба емоцій
на відстані світла…
О, так – світлова!..
В такому, як пекло,
фатальнім потоці
в сапфіри й на друзки
окличні слова.

Не сховано гОлови
в писану тайстру,
ласкітками зорі,
одягнено стиль,
хоч нам і богам
ще миритись завчасно,
бо вибухи…вибухи…
в колі світил.

Сьогодні нас тішать
небесні вертепи,
щасливого місяця
перший анфас,
а вчора, жагуча,
жбурляла комету,
вогненні дощі
оживляла нараз!

А вчора додолу
політ рукавички
і схрещені шпаги
на захід і схід,
допоки із неба
усміхнене личко
і зуби дракона
у рабство боліт…

Корсет і кольчугу
послабити можна,
і очі сторонні
спочинуть нехай.
Галактики наші
півднЯ не ворожі,
А я вже…
А мною…
віднайдено рай.
2012р.


Художник Ярослав Саландяк "Діва-войовниця", двп, олія.

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав і не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, і кислого брюту.

За цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. - Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

Поблідла ніч, спадає вже туман,
Тополі у степах стоять байдуже-тихо
Беззвучно ніч ховається в обман,
У ранок щебету осінньої утіхи.

Ще трохи - й день загляне у вікно,
Пожовкла даль відкриється узором,
Немов старе, забуте кимсь вино,
Розлите плямами червоними навколо.

30.09.2012.

Хвиля спогадів мов омила –
Наче клен, жовтіє вік он…
Я благаю тебе, о мила,
Виглянь, серденько, із вікон.

Знов осінні дари опали -
Ними ніжності шлях мости –
Тих каштанів лункі опали –
З бурштину – кохання мости.

Пестять землю: листячко – долі
І цілунки сумні води.
На скрижалях моєї долі
Ти пером золотим води.

30.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

Безталанна осінь відцвітає,
Умліває вранішнім теплом,
Тихо й артистично позіхає,
Віє сумом над її шатром.

Піднімає очі в небо-тишу,
Оглядає хмари: не пора
Відлітати в далі межирічні,
Роль остання зовсім-бо не гра.

Промовчить, бо знає, норовливі
Прилетять нажахані вітри
І підхоплять в далі збайдужіло:
Ні до чого всі слова сестри….

Артистично очі прикриває,
Укриває ласкою сади,
-Не дрімати, - думка пролітає,-
Сонце зійде… А уже брати.

28.09.2012

В увяданьи листвы
Пафос бабьего лета...
Нет источника Тьмы-
Есть отсутствие Света!

ТанкИ з вітрами. Долі миготіли.
Осипались цілунки за листвою.
Зажди… О ні, майстрине перевтілень,
ввостаннє… не озвися тятивою.
Ховають небо тіні наших терцій
і прихистку ніде у пасторалі…
Не встиг за сонцем і – стріла у серці
між небом і любов'ю вертикаллю…

2012р.

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

Кофе. И кофе. Все так банально.
Утро. Две чашки опять в моей спальне.
Тонкий дымок, как дыхание феи.
Кофе. Война. Изгоняем Морфея.

Просто. Одеться и выйти в прохладу.
Утро. Грязища. Кому это надо?
Но остановка гудит и тиранит.
Утро. Маршрутка. И снова затянет

Ритм… пробивание сердца на вдохе.
Люди как люди и люди, как блохи.
Гул. В подземелье опять не пробиться.
Ну почему этим людям не спится???

Лифт/эскалатор и просто ступени –
Стол. И рабочий накал до забвенья.
Шеф. Очень грозный.. и снова не в духе..
Люди как люди и люди, как мухи

Сонные. Буду. Ты будешь? Не сладкий.
Кофе. И кофе. Он вместо зарядки.
Тихо. Печатаем. Рядом в стакане
Кофе дымится и кофе дурманит.

Вечер. Улыбка усталой собаки.
Всем до свиданья. Прощальные знаки.
Ручкой и ручкой - коллегам, блокноту.
Грозному шефу и глупым заботам.

Снова метро. Как Харон-турникеты.
Пыльно. Воняет. Журналы, газеты.
Булки несвежие, пластыри, карты,
Мыло, шнурки…и свобода до завтра..

Стоп. Остановка мигает лукаво.
Мой магазин. Пахнет львовская КАВА.
Дайте одну. С молоком и без пены
Кофе…я пью его самозабвенно.

Дома. Собака. Гулять. Телеужин.
Ноут. И скайп мой опять перегружен.
Ночь. Две свечи. Тихо-тихо Прокофьев.
Завтра…Я завтра хочу тебя, кофе…

Твої слова забулися, розтали,
Як сніг струмком поспішно розтає,
І на папері муза без печалі
Сьогодні прошептала - й це мине.
Мине обман, дарований і дикий,
Одягнутий у сповіді красу,
Який я знов, за звичкою, сумлінно
З собою по дорозі ще несу.
Мине, як осінь, легкоплинне чудо,
Як дощ раптовий посеред зими,
Мені, можливо, боляче ще буде,
Та тільки то від сніжки.
Хай летить!

18.09.2012

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

І щастя, й кави просимо
у пазусі корчми,
де перевізник осені
сховав нас од зими…
Чужі розклали карти ми,
не свій молю талан.
І джин, що над цигаркою,
у наш не лізе дзбан.
Ми злидарі й сановники,
воюємо за те,
щоб нам тавро -любовники-
дісталось золоте.

2012р.

В вікні відчутна прохолода,
Не промовчить моя свобода,
Відчинить двері, сумку в руки:
- Агов, красуне, що то буде? -
-А що, - мене вона питає, -
Ти не зібралася, згорає
Останній спалах, осінь кличе,
Чекаєш, як уже замжичить
В душі льодовими краплинами,
Як згіркне доля вся полИнами.
Як кетяг із калини стане,
Неначе гілля чорне в ставі,
Як дерево сокирой втяте?
- У кожного свої лиш втрати.

Запам`ятай, життя надії
Не смієм загубити в мріях.



12.09.2012

латунні вечори немов швейцарці
стоять на осторожі холодів
а ночі ще смагляво-молоді
як і колись і смалко як тоді
і гасне жар в затовченій цигарці

зникатимеш а осінь захмеліла
тебе перейме схопить за плече
і так іржаво в серці запече
а місяць відімкне летиключем
важку скарбонку висріблену сіллю

видзвонюють ранети у саду
позолотила осінь їхні душі
а баба рушники на вітрі сушить
а вітер щоки яблуком надув
і дмухає
а рушники летять
як голуби з мереживом на крилах
ранети дзвонять бамкають щосили
і світяться мов бабині літа

не клич ім’я печалі уночі,
бо прийде і усядеться напроти,
і погляд мойри, чорний до нудоти,
уже не в силах будеш побороти
в оманливому мареві свічі.

Вовче сонце вечір похрестив,
темінь опечалює вино.
Янголам написані листи
відлітають німбом за вікно,
але знову падають на сквер,
наче сни у безвість наяву.
Я без тебе ніби й не помер,
я без тебе ніби й не живу.
Далечінь між нами, далесуть
і чужих цілунків пектораль.
Наші душі моляться на ртуть,
що повзе униз чомусь, на жаль…
Суєту закутую у шовк,
у кімнатний затишок думок.
Тихо. Тьмяно. І… плететься вовк,
що в мені до сонця - ні на крок…

2012р.

Скажіть, до вас приходить сум,
Чомусь раптово заглядає?
Він не кусає, не шумить,
У тиші мертвій мирно спить,
І вас примушує дрімати,
Але не спати…
Його люблю, в кімнатній тиші,
Закривши очі, бачу глибше,
Свої думки, чужі тривоги,
Майбутнє: щастя і дороги
В малюнках з фарбами із зір.
Душі людської ювелір…

А,може, то до кави рими
Так увібралися звабливо...
Смакують сон мій наяву,
Чекають, в слово одягну?..

06.09.2012

Вересень. Тепло.Усе навпаки.
Зелень смаколиком, квіти лукаві,
Поряд полин ледь прогірклою кавою.

Вересень .Тепло. Жінки на підборах
Світяться ніжно і ґонорово.
Ти не вподобав? Душею глевкий.

Вересень.Тепло. А небо без дна…
Вечора дзвін вирина, мов струна,
Може, насправді, весна затяжна?

02.09.2012

Уявлялась очима скелі,
аж допоки якось під осінь
твої вірші стильно-пастельні
не забігли до мене в гості.

Вирушали іконно з ліфта,
у кімнаті за столик сіли.
Ну…здалось, - ліліпути Свіфта,
а невдовзі… Боги Есхіла!

Чаював, раював із ними
і твоє спостеріг вагоме:
звуки серця – найкращі рими,
жваву мову – емоцій пломінь.

Віршомагія – світ надалі,
де в єднанні флюїди наші.
Стала чашею для Грааля
найсіріша на кухні чаша.

На світанні – сходини-кручі
і прощання, що душу точить.
Поривався мій вірш жагучий
за твоїми тобі на очі…

2012р.

Лиш з тобою це собі дозволю –
Власну гордість мовчки розтопчу;
І здригнуся від німого болю,
Груди підставляючи мечу.

Вбий мене, кохана ворогине,
Хай не знає твій удар жалю.
Може, ти збагнеш, коли загину,
Як СМЕРТЕЛЬНО я тебе люблю!

26.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дні пилюгові –
стосами,
слава –
розлита туш.
В різночитанні
осені
мимочитання
душ.
Крамом,
але не з Божого
вічні дощі Лі Бо.
Пам'ять –
рабинею ложа,
бо чоловіча,
бо…
Рими останні
світяться
у завулку
нічнім.
Можеш зостатись
витязем,
поле продавши
й дім.
Можеш могти і…
бідкатись,
як на припоні
біс.
Смутку мій щирий,
звідки ти
осінь
мені
приніс?

2012р

випадково, усе випадково...
був привіт. любування. і знову
крізь зимову хмарину мовчання
випадкові слова - не вітання.

... випадкове "привіт".
слово - тихий параліч -
зупиняє політ ...

хвилі неба побачить
зможуть радісні очі.
не та хвиля. пророчий
вітер зник. без потреби
поодинці на небо!

Я не зеро,
бо я людина,
одна така,
проста, красива,
сумна, весела,
вередлива,
та тільки знаю,
я – людина.
А, значить,
маю право
мати
калини кетяг,
мову, хату
і щастя,
не лише надію,
а я все мрію…

Ми всі душею запустіли,
Шукаючи чужі паї.
А поряд рясно уродили
Господні яблучка свої.

Свої! Не з Риму чи Китаю,
Хоч десь без глянцевих боків -
Плоди довіреного краю
Землі і неба від батьків.

Торкнись до яблучка губами.
Воно твоє з глибин віків,
Як твердість батька, ніжність мами,
Як смак дощів і колір злив.

Воно з душею твого роду,
З корінням вживленим в серця.
Як смисл дівочої природи
Вродилась смакота оця...

Не просячи чужого неба
Чи закордонної води,
Вродились яблучка для тебе.
Плодись і ти, як ці плоди.

В рої галактики палає зіронька,
Вона для тебе одна — Єдина...
Любиш коси її, світлосонячні,
Як поцілунки, жарозапашні...
***
Літа довгії-довгії
Люблю, люблю тебе.
Я в тобі,
Кохай, кохай мене!
***
Всесвіт дзвенить, телефонує тобі:
«Серця дарую квіти вічності —
Міжгалактичні троянди, вони макові,
Це для тебе Любові вогонь — Безкінечної!
2012р.

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012

О, як же приречено,
як безборонно
звитяга минувшин
сповзає на діл.
КорОлю Даниле,
тьм’яніє корона
і Галич конає,
усівшись за стіл…
Вгощають чужинці –
гримаси на лицях.
Ба, начебто жалість
у них на порі.
Сучасний холоп,
що діставсь
годівниці,
поклонами дякує –
так, аж упрів.
А зайди
заводи й сади
обтрусили,
опершись на наших…
сліпих холуїв…
Королю Даниле!
Королю Даниле!
Чи стане нащадок
в колони твої?
Горлає у вічність
ув’язнена драма:
її не підпустять, напевно,
й до грат.
Мов Господь,
розп’ята вже
Галицька брама,
обабіч вартують
іуда й пілат…
Ми їм потураєм,
бо глупство властиве.
Заморську, загірну
уславили тлю.
…А може ще з натовпу
крикне сміливець:
пора боронитись!
Коня королЮ!

2011р.

Стрілки мчать вперед щасливо,
день, хвилини і години -
все пройшли швиденько-любо,
безтурботні часо_згуби.

Стрілки мчать: у них завдання
нам життя усі жадання
вкласти в рамки із хвилинок,
щоб не втратили стежинок.

Ми ж проходимо щоденно,
наче марево, буденно
погляд кинувши злиденний ,
вічності вікно буремне.

Стрілки,наймити байдужі,
поглядають в наші душі.

Актори, сміх, рояль, шампанське,
Бузкова дача на Дніпрі,
У музи очі геть шахрайські:
“Це щастя вічне, так! Парі?”

А далі — зливи, хуртовини,
Перебудови, кризи, зміни,
Нові господарі землі,
Нові шпалери і картини.

- Чи цей рояль налаштувати?
- Можливо, та не поспішай.
Старого майстра поруч хата,
Зайде колись іще на чай.

І полетіла дзиґа часу,
Замерехтіли дні в очах,
Не до пісень, не до причастя,
Дедлайн-бардак-таксі-літак...

Лише останній обруч травня
бездомну Музу прихистив,
Ти чуєш? Ця соната давня!
І ти рояль уже відкрив...

А він захрип, мов тяжко хворий,
І вже до майстра пізно йти,
Згадай: його не стало вчора,
Лишились ноти і хрести.

Карма - і воїн, і жриця -
світить з її орбіт.
еврика - віршів жар-птиця
ніжно з ПМ у світ.
іносинхронне сонечко
яко надії ять.
Огниво на долонечці
знову од лих до свят.
ера за брилем чи рана?
роєм жагучо квіт.
небом такій осанна -
ангел обрав політ.

2012р.

Путь по земле,
Тернист его покров....
Слышен не каждому во мгле
Добра извечный зов.
Завет я помнить рад,
Что винограду сок и цвет
Дает лишь виноград.
Помни друг мой это слово:
Все, что в душе твоей хранится
Как доброго так и дурного, —
Уважая свои и ближнего труды,
Можешь благо проявить волшебной силой Слова.
2012г.

Підгоріла душа
Вже не втрапить до раю.
Та хіба хто пізна,
Як та смага збирає.
Погляд кинула - так,
Ти моє, і радіє,
А життя проживеш
І все маєш надію:
Я чесноти клеймо,
Недосяжний для пекла,
Я за правду й добро,
Я за Божу потребу.
А лиш ліг на рядно,
Чолом зблиснув у спеку…

Підгоріла душа
Не потрапить до раю,
А ти знаєш і сам,
Що задуха буває...

24.07.2012.

гаплик

гаплик

У небесах – чумацький шлях,
Йдуть чумаки по сіль до моря,
Десь причаїлося в полях
Пожежі невблаганне горе.

Чумацький шлях у небесах,
Холодний вітер люто свище:
Таке життя – була краса,
А залишилось – попелище.

20-21.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Все лучшее только будет!
Ты думаешь, будет когда-то:
Проснутся от спячки люди,
Их скорчит от суррогата?
Ты думаешь: люди- овцы,
Бредут и пути не видят?
А, может, взорвется солнце,
Сжигая святую обитель?
Однажды, поверив в счастье,
Коснешься мечты руками,
Захочешь людского участия:
Цветного, как оригами.
Дом станет твоею обителью
(Не пристанью, не берлогой!)
Поселится ангел-хранитель,
Чтоб все почитали Бога...
Но к счастью стремиться надо:
Оно не приходит случайно,
Сметая любые преграды,
Изведав соблазнов тайны...
Счастье- не просто сказка.
Счастье- любви состояние.
Будет счастливой развязка
В момент исполненья желаний.

Загубляться коні
в імлі потойбічній.
Козак заблукає
між люлькою й димом.
Степи-вишиванки,
степи пересічні
у чвалі галактик
високим інтимом.
А ворон – до трупів,
а сокіл – за хмари.
Як завше бувало, -
не вічність, а рана!
Козак доганятиме
тих яничарів,
що вкрали
кохану його
для султана.
Здивуються коні:
ні шляху, ні броду.
Куди повертати?
До ґвалту?
До тиші?
І ворон, і сокіл
заглянуть у воду,
де власне минуле
у хвилях залишать.
Степи запалають:
вони – самоцвіти,
що втиснулись Богові
в серце й коліна…
Біда й козакові:
як милу зустріти,
яка вже султанові
мила та вірна?

1998-2012.

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

В раю вмирають голуби...
Я подумки тобі сказала.
Моє життя не світла зала,
Що урочисто нас вінчала.

Не треба погляд очі в очі:
У давнім сні,такім пророчім,
Ми зупинились серед мосту.
Як бачиш, все фатально просто…
А рай…
Загинув в безнадії.
Буває. Сонце. А не гріє.

19.06.2012.

Сонце літнє в цім році ласкаве -
Десь на заході хилиться в ліс -
Мов актор після моновистави -
Упірнає у шати куліс.

Спершу жовті, тоді багряніють,
Ген загравою обрій – блись-блись,
Потім - смужки брунатні, мов змії
Понад нею навкруг розповзлись.

Далі - прядиво біле над ними -
Непомітно проявить себе.
А опісля мій погляд підніме
Вже склепіння небес голубе.

День відходить потроху в минуле,
Розвіва його вітер, мов стяг.
У завісу сяйну загорнулась
Дивовижна веселка життя.

17.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Умліваю сонно від удачі.
Тихий вечір. Вишні. Ти і дача.
І шовковиць аромат ледачий…

Вітерець призоряно-ревниво
Зазирає в серце так звабливо!
Я радію - у душі жар-птиця -
Чарівник явив таки обличчя.

14.06.2012

смальцем асфальт,
павутиння тріщин,
сонця проміння
таке зловіще,
музика тихого
клавесину
навіть листочки
не ощасливить.


12.06.2012

Уже не плачут, как весной березы...
И травы в поле добирают цвет...
Покой стихийно будоражат грозы,
Неся с собой дождливенький привет.

Вечерний бриз затянутого неба...
И свежая предутренняя рань...
И колоски невызревшего хлеба.
Хмель, напускающий безветренную пьянь.

Вода в реке загадочно искрится:
Ей есть о чем оврагам рассказать.
Взять, зачерпнуть и той воды напиться,
И вспомнить, как купать водила мать.

Вдоль камышей кувшинки притаились:
Их девственной невинности- поклон!
Всевысшей иерархии на милость
Они колышат вечность водице в унисон.

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Город в оцеплении тумана-
Странная нелепая картинка...
Канул город в бездну океана-
Тусклого, затянутого дымкой...


*** ***
Какой подтекст у этого кощунства?
Возможно, это эра Водолея
Безумствует, дав волю диким чувствам,
Над нашими устоями давлея?

а дощ іде…
містерії нема,
душа болить -
вона іще жива,
немає крику -
вже ота пора,
де розуміння
вище за плачі,
а сльози…
є багато так
причин,
та їх нема:
у сутичці
з імлою,
хтось загубив,
а хтось забрав з собою.
і тільки сум,
охрещений мольбою,
неначе спадок
і відлуння літ
нас закликає:
просто не мовчіть

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.

2012

Де юні, як струмки, ми з ранками братались,

де линули кудись на поклик мрій і снів,

в обіймах у нудьги чорніє темний праліс

з обвуглених смерек, з горілих ясенів.

Тут крони полягли – пісень зелені весла,

тут не звучать птахи у кронах, як могли б.

За тридев’ять земель їх обминають весни:

життю не піднести загаслий смолоскип.

Гілки, мов кістяки, обвуглені і голі...

Тихенько на вітрах ще стогне (хить-похить...)

предтеча і луна чорнобильського болю,

предтеча і луна чорнобильських страхіть.

Вертаємось німі, потоптані, безсилі.

Голодних круків грай вже чуємо з-під хмар.

не зустрічать гостей, не плакать на могилі, –

нас вічність проклинать виходить за готар.

Це добре, що і днесь, як перше, ми невпинні:

ще, може, не звернем, блукаючи між меж,

з єдиної путі до пристані прозріння –

до кам’яних дерев... од падаючих веж...

1990 р.