Зачинити минуле – і в ніч навпрямки.
Жменю крихт одинокому ворону.
А тоді… О, тоді два крила, дві руки…
і у небо – на вулицю Зоряну.

Спохопитися там, де і час не кружляв,
де свічада – приборкані кратери,
і маленьке, як щастя земне, янголя
до твоєї поли, як до матері…

Світлотіні святих і вертеп на порі
поведуть тебе небом у Богове.
І отримавши крихту Його... на зорі
спалахнеш ти дивами - чертогами!

2013 р.

Зима знов аркуш білий стелить
Під сонця райдужну снагу,
І, наче віршики веселі,
Блищать іскринки на снігу.

Радію санному рядочку,
Замету тішусь, як дитя,
І сам уже творити хочу
Подібну лірику життя.

Як стануть думи чисті - чисті,
Мов цей зимовий білий лист,
У слів божественне намисто
Себе загорне серця хист,

Я напишу осанну митям,
Що срібним пахнуть морозцем,
І, дзвоном сонячним налиті,
Бринять перед моїм лицем…

12.01.13

Зимують богами
над полум’ям рими.
Занизько котрі,
спалахнуть і – зола,
а ті, що високо, -
кругами земними:
все - мов у любові
в обіймах тепла…

2013р.

Не там, не тоді, не з тим
Хвилини свої нести,
Ховати думки в нікуди,
Туди, де тебе не буде,
Куди не загляну я…

І відстань - хіба суддя,
Хіба подорожня карта,
Яку не купили, варта
Прокльону печальних сліз…

Зіграти могли б ескіз
На фоні струнких беріз
І з чаєм у склянках ретро,
В соснових тих кілометрах...

Та ми все дивились крізь
Розчахнуті двері вагону
На небо, немов обнову.

Не там і не з тими знову...

В твоєму прізвищі я чую знов і знов
Любов Шекспіра і Петрарки славу…
Прорубує тобі моя любов
Дорогу на вершину величаву.

Чому ж печаль колюча і тяжка
Лежить весь час між мною і тобою?
Ім’я твоє – «солона» чи «гірка»
Тому і я назвав тебе Сльозою.

Це прізвище з волинських полинів…
Ім’я, що личить тільки королеві…
Твоє ім’я і прізвище мені
Окреслили навік шляхи життєві

Вся доля – ти. Одна єдина жінка.
Моя любов. Тріумф. Моя Сльозинка.

Де сивий Буг несе у море води,
І де Інгулу плине течія,
Святий Микола з неба верховодить
Землею тою, де вродилась я,

Де Зевса дух колись співав громами,
Де воїнам Гефест кував мечі,
Там рай постав на березі лиману
Торговців, ковалів і орачів…

Боги їм слали і тепло, і зливи,
І чудеса для них творив Зевес…
Так розквітала Ольвія щаслива
В степах під охороною небес!

Віки минули швидко, наче днини,
З піском віки принесли новий лад.
І вже не Зевс, а вже проста людина
Тут свій новий побудувала - град.

Мій ізмарагде, милий тихий раю,
Ти серцем став навік тепер моїм…
Святий мій корабельний Миколаїв,
Південний царю, вічний, наче Рим.

2009

Сніжинка упала. На скроні. Розтала.
Такі чудеса нам зима дарувала.
Із дальніх вітрів, із далекого снігу
Прибились години і знову побігли.

Куди ви, куди, мої рідні, спішіте?
Годинку одну і мені залишіте.
Годинку - сніжинку коханням щасливу...
Забутому серцю теж хочеться дива.

Візьмемо з собою духмяності хвої
І звуки кришталю візьмемо з собою.
Сніжинко моя, мить до болю прекрасна.
Мої почуття не розтаньте завчасно!

Яскравим буде несподіване свято -
Коротким та щирим, шаленством багатим.
Хай королем на хвилинку для тебе
Я стану, сніжинко. Корони не треба!

Всім тим, хто мене хоч на мить розуміє,
Хай мить нескінченністю заволодіє!

вона ще чорніє сльозою збирає у пелену кроки
вона мов китайські кульки у ялівцеві дикім
б’ють її різні крони
жінку до болю звиклу
цими дощами і зимами дика повільна змокла

досі їй дуже шкода свої золотаві коси
яких немає віднині які хіба наростити
та ті не житимуть літом
у них не вірити вітру
наче сливові морси
мертві сліпі і бронзові

той чоловік що смів підняти на неї руку
ластиться наче кіт липне думками до брів
чорний лупатий звір струшує совість стерні
наче й нічого не сталося у їхніх родинних звуках

якби могла то бігла одяг скидаючи й думку
але ж у неї діти добрі мов з яблуньок ніжність
коси її лілейні виростуть в стиглі вірші
і під Різдво майбутнє ляжуть комусь на груди

Ты в муках рожденный,
В мольбах- вознесенный,
А жизнь свою кем ты прожил?
От Ада спасенный,
Служить обреченный-
Пока хватит жизненных сил.

А я не хочу превратиться в субстанцию-
Мне суть Человека дороже!
Но кто-то придумал уже Нео-нацию:
Стать сгустком энергии может...
Безликая сущность, почти без эмоций,
Поток "электронов" в сети беcпредела-
И, если поверить, то можно воочию
Почти не узнать свое тленное тело...
Спасенный от Пекла, от бренности жизни
На что ты надеяться можешь?
В другом измерении нет укоризны?
И ты в идеале все сложишь?

Но, нет Идеала! К нему лишь стремиться
Мы можем в подобии Божьем
Никто не достигнет! Никто не сравнится
С Великим Небесным Вельможей!

ця жінка танцює по битому склу і високому небу
а небо лоскоче їй вії зимою й порізані втомою рани
в них стільки тривоги як в битому глеці поранень
вона ж уже витягла свій замурований жереб

у білій палаті безмовно бракує осанни повітря
вночі падав сніг полегкість для стелі в кровинках
ніхто не згадає які в ній оранжеві крилися квіти
ніхто не притулить спині сині хмари барвінку

вона ненавидить усіх медсестер що ласі до грошей
що гемоглобін їй несуть в лікарняних тарілках
а звідки їм знати вона вже притрушена снігом
що рожі у ній виростають в червоний горошок

вона вже не хоче обходів приходів і вироків звуків
а небо пір’їнка а небо майнуло за вирослі грати
наснився Бетховен вона у шовкових блукає пуантах
очима шукає безмовні зірки сонноти тихогруддя

Чого тільки немає
в її уяві:
букети й барви, моди,
сезони, зими та осені,
діти й дорослі кохані,
лід і вогонь, і зорі
не обійняти зору,
дива, поезії раді,
палаци і водограї,
любощі, юні й шалі,
тихі яса і сяйво,
і...

Та в уяві моїй, щоразу
поєднані інь-і-яном
омана
і біль.

Усюдисуща вона і
усе зайвий
він.

Коли вітри мугикають у грубі
Музику моторошно-колискову,
Я думаю, ось і лихий грудень
І ми йому та байдужі, моя любове.

І тіні чужі у своїй країні
Дибають інде за холод і морок,
Не відаючи, що було нині
І не пам’ятаючи, що було учора.

Бо на усьому ніч. І дим, і туга
Сни устеляють і терніє мова,
Триває трагедія недолуга,
Чи ми у тому провинні, моя любове.
Хто ми такі, аби знати, моя любове.

Інтимно осінь догора
У листопаді,
Бо листопадова пора
Їй на заваді.
Пожовкле листя з-під вінця
Упало мертво,
А місяць гордий погляда
На неї зверхньо...
Ховає квіти у вінок,
Надія в серці,
Бо падолист їй обіцяв
Мажорних терцій.
Святково знову одяглась,
Блищить в люстерці…
Чекає танцю із дощем
В самій веселці!

Мінорно музика звучить
І б`є стакато…
Самотньо осінь догора,
Немає ради.

10.11.2012

Печаль осіння смутком обнадіяна,
Що ти живеш. І сумніви розвіяні!
Он сніг у блискітках лягає на плече,
Буває й сонце. Гріє, не пече.

Холодний вітер сирістю дібров
Тебе проймає - ти живеш. І знов
Душа чекає зміни і весни...

Отак по колу, бо життя не сни:
Любов,надія, біль, передчуття,
Поезія в тобі - це все життя.

27.11.2012

Что замысел?
одна пыльца
на крыльях бабочки,
что упорхнула юрко,
лишь отпечаток
вещего кольца
на чутких пальцах демиурга.

Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.
Ти вростаєш, як сяйво,
в мольфарові чари,
я тікаю від сяйва
у щем вогневиць.

Нам судились одразу
емоцій кульбіти,
жонглювання
бажаннями его,
а все ж
наші тигри і леви
привітні, мов літо.
Наші коні вивозять
розмай на манеж.

Ну а мрії - під купол
святкового неба,
де ховається шепіт
і зоряно дзвін.
А коли упадеш
на колючку від Геби,
підбадьорю – твоєї душі
арлекін…

Але потім між нами
вершини-примари…
Так бувало.
І знову
в шаленстві кріпись…
Ох і різні ми, рідна,
хоч вінчана пара.
Наші помисли – плеса
для битви жар-птиць.

2012 р.

Нова осене, дай мені сили.
Я увірую, я любитиму
У одежі любові і віри.
Нова осене, дай мені сили.

Ноче осене, ламіє сива,
Листя тліє, твоє тіло тліє.
Чи волати, чи далі воліти,
Ноче осене, ламіє сива.

Зосеніти мені, зосеніти.
Руки-віти і небо, і вітер
У одежі бажань і чекання
Зосеніти мені, зосеніти.

Ти забула усі заповіти,
Ница осене, неміч убивча,
Вогкий подих, імлою імліє.
Ти забула усі заповіти.

Мої спогади, сни і могили.
У твоїй дощовій веремії,
У одежі якої надії
Мої спогади, сни і могили.

не бійся, друже, це лише зима
зім’яла злототкані хоругви,
несе інистокрилий херувим
оливну гілку в листі сніговім,
і тане осінь у проваллі хмар,

де сонце хворе, немічне, старе,
як тихий божевільний на селі,
мов яблуко опальних королів,
у нього шанси вижити – малі,
того й дивись, від холоду помре…

та ні! це знову ігрища світил,
це змова, втаємничена від нас,
цей депресивно-щемний парафраз
наримував блаженний Волопас,
коли втирав з очей зірковий пил.

2012

Я хочу понять, как сердце остывает,
Как мгновенно закипает кровь,
Как рассудок смысл обретает,
Умирает и рождается любовь...
Я хочу понять откуда радость,
И откуда скорбная печаль,
Уносящихся мгновений сладость,
И тоски гнетущая вуаль...
Я хочу понять откуда смелость,
Злость и зависть- путанный клубок.
Мне бы тоже иногда хотелось
Пригубить безумия глоток.
Я хочу понять откуда трусость,
И откуда хитрость и обман...
И дискусия о разных вкусах,
Напускающая призрачный туман...
Я хочу понять насколько долго
Можно верить в сказочную чушь.
И какое это чувство долга,
Обостряющее жизненную глушь.

У тебе немає
ні свята, ні пісні…
«…куди не оберне -
завіса, завіса...

Роки здивувань
і обшарпаних рук,
пилюки, болота,
забутих вже мук…»

Засніжене поле,
калюжа під снігом,
ти падав обличчям,
підтримка із сміхом,
ти думаєш - боляче,
хтось, так і треба,
щоб знову у небо
лелека, лелеко!…

Нога на припоні-
мотузка не ріже:
зніми і до мрії!

Та думка колише:
а,може, не треба,
а раптом болото,
під снігом,
і білим
обличчям?

Скорботно…

Зачинені двері
у душу й кімнату,
не буде польоту,
не треба вітати…

Ні, я не відаю іншої віри,
І я не маю інакшої мрії,
Аніж іти із тобою,
Іти за тобою усюди,
У краї і часи, до межі.
За тобою лише і з тобою,
І не мати інакшої мрії,
І не відати іншої віри,
І невартісної мети.

І ми індіанці твої
На березі бірюзовім,
Конкістадори твої
На галеоні важкім
І неофіти навік
У житі твоїм,
Уві млі твоїй,
І софісти, у твому
Великому сні,
У зоряному сні.

вітром курячого Бога і росою на повіках
по стежках стоголосся по заплаканих стежках
я ішла сама повітрям щоб торкнутися горішком
цих старих немитих вікон що вже билися не раз

на калинову наливку та шматок живого хліба
на трояни ярі-ярі час із них зламав шипи
покладу зелене літо пастораль що Лель помітив
запах хвої що відснився молодильний сміх годин

не приходять весни часто осінь випекла їм спини
голодом кувань зозулі холодами жовтих айстр
залишилися у жилах дві лимонні половинки
ось тобі а ця для мене мов у профіль і анфас

Зима дрімає ще безправно:
Немає бісерних ознак.
Цілують крапельки відрання
Всіх перехожих напоказ:
Не допускає діамант
В своїй неміряній щедроті,
Аби поснули трави.
Годі!
Ах, вже пора їх обігріти
І перлом білим поле вкрити...

Ты вычерпал мою любовь...
А мой "сосуд" ты не наполнил.
Ты неуместно поздно вспомнил,
Чтобы откликнуться на "зов".

Моя Сахара одичала-
В пустыне только миражи...
Ты прямо, не кривя, скажи:
Твоя верблюдица устала?

Пески...пески...воды хочу!
Барханы улеглись косицей...
А сердце просится напиться,
Но я безропотно молчу...

Чалму на голову надену,
Лицо укрою паранжой -
И так вперед: там путь домой!
И...пар над речкою клубится.

Сниму сорочку и...нырну-
Река, как молоко парное.
В стогу барахтаются двое...
И раки ползают по дну.

Сняла вода души усталость,
И грудью дышится легко.
Досада где-то глубоко,
А смутных мыслей не осталось.

Жизнь снова бьет "ключом
по темени"!
Луч солнца в свете глаз играет,
А тело силу набирает,
Чтоб путешествовать "во времени".

Я по глади озера иду. да, как по льду!
Оступиться не боюсь: не грузнут ноги...
И по снегу босиком иду-бреду :
Нескончаемые вы, пути-дороги!

На лугу зеленом развалюсь я-сладко...
Солнце слепит, выедает очи.
Самою душистою кроваткой
Станет луг под покрывалом ночи.

Утренней росою взбрызну тело,
Ветром причешу свои кудряшки.
А шмелям и до меня есть дело:
Падают в ладонь с хмельной ромашки.

Жаворонок по небу горланит,
Всем трезвонит о своей свободе.
Воздух опьяняет и дурманит.
Красота лесная разум сводит.

Лист осины дребезжит панически,
Ветви по ветру блестят гирляндами.
Словно в планетарии космически
Звезды свод воздвигли мириадами...

День сменяет ночь.Рассвет-закатами
Чередует смену света Божьего.
Что осталось за немыми кадрами?
Что в природе может быть ворожьего?

Все и все, по сути,- дети Божии.
Нет запрета на естествознание:
На своих родителей похожие.
Жизнь дарована на честь желания...

Асиметричні вірші.
Асиметричні малюнки.
Асиметрія в душах.
Асиметрія думки.
Скривило світ, зігнуло,
згорбило до нестями.
Асиметричні діти
в асиметричної мами.
Дивакуваті люди.
Їх однобокі мрії.
Всі одні одних варті
в світі асиметрії.

2003

Відцуравшись
пітьми сторожі,
оприлюднивши
ночі знак,
не міняй аватарки,
Боже, -
місяць, зорі…
Вже звично так…
А коли небокраї
шарфом,
щоб зігріти
земну печаль,
повні жмені
своїх метафор
розсипай
на крутий овал…
Час поклониться
римосхрестям
і літотне
світи
сплете.
Може, й відгуків
не діждешся,
а поезію…
у святе.

2012р.

Україна снилася мені
У країні Байрона й Шекспіра,
Де я блукала, наче у пітьмі,
Подібно до сполоханого звіра.
Україна снилася мені.

Відпливали вдалеч кораблі,
Повертались найманці додому,
З вирію, неначе журавлі,
Клекотіли пісеньку знайому,
Відпливали вдалеч кораблі.

Я над морем плакала сама,
Так хотіла з ними полетіти,
Обірвалась мрій моїх струна,
У гудку почула плач трембіти.
Я над морем плакала сама.

Батьківщина в кожного своя!
Кесареве Кесарю віддайте!
Українка Леся - це моя!
Про Шекспіра краще не питайте.
Батьківщина в кожного своя!

2000

Усміхається далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.

Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

я сплачу це мито, любий,
на догоду листопаду.
кажеш «літо гріє спину»?
то мости горять позаду.

нумо, йди, не обертайся
(пам’ятай про жонку Лота),
все, що ми вважали справжнім,–
позолота, позолота.

2012

мій мозок дрімає,
пітьма...
можливо,
злегка напускна,
мені дозволяє
ожити,
о, жити, як хочеться
жити!
в любові, не треба
кохати,
з любов`ю життя
як свято,
осіння обнова, весняна,
зимова..
яка вже розмова,
прийде потаємна
змова,
нехай навіть трохи
зимова,
аби не тернова
знову.

03.11.2012

Така доля_недоля вже...

Не піднімуся більш до тебе.

Та мене уже тішить те,

Що у пам'яті в мене небо:

Голубінню тебе я бачу...


Ти не думай, ні-ні, не плачу!

Повсякчас, у степах безкраїх,

Я політ в небеса пам'ятаю,

Як єднались у високості,

А тепер на землі я тут,

Просто...


листопад, 2011

У тебе серце крижане, бо лід
Застиг у нім, як величини сталі,
Але кохання сильного болід
Впаде, розіб"є їх, твердіший сталі.

О вітре зір, осколки геть мети,
Вже королеві гір їх не вживати
В міцних напоях. Досягну мети,
Коли знов явишся мені жива ти.

Хай ніжність пухом поміж нас літа –
Вогнем очей холодну кригу краю –
Теплом любові й щастя щоб літа
Були зігріті наші в ріднім краю.


28. 10. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

Помста рудої ночі,
вітер з дощем гуркочуть,
айва схиляє віти,
падають покотом діти…

Вітер з дощем гуркочуть,
пісня колись пророча,
нині звичайна буря,
очі природа хмурить….

Айва схиляє віти,
сонячно пахне літом,
бабиним тихим щастям,
зниклим в дощу напасті…

Падають покотом діти,
айву зберу й зігріту,
я розкладу в кімнаті:
літо й тебе згадати…

Вітер з дощем гуркочуть -
Змиють рудої очі...


25/10/2012

Весь час у осені
живу...
Учора був політ
крізь тьму,
Сьогодні сон, життя
в кредит,
На каву вибраний
ліміт.
У шафці зернятка
із дна
Збираю в сумнівах,
однак...

Моя чи осені
вина,
Що листя впало
до вина,
Накрило істини,
провини,
А шлях мій стелиться
у зиму…

Узимку сумнівів немає...
Усе чекає...

Черная кошка в комнате темной...
Мифы и тайны, покрытые мраком...
Между диваном и дверью разъемной
Не тараканы живут- "вурдалаки"!

А домочадцы похожи на демонов:
Рыскают ночью, телепортируют...
Весь беспредел аннулирован временем,
А беспредельщики время утрируют.

День посвящается светлым деяниям:
Благо творить и чеканить историю.
Свыше оценят все наши старания,
Не приценяясь к судьбе "маратория".

Ночь оставляет приспущенной завесу:
Лунные блики, кричащие филины...
Полная ужасов, внесшая каверзу,
Ночь будоражит и чешет извилины.

Я-не айсберг, я-снежная гладь!
Ни душой, ни умом не понять...

Ты внедрился в безвечный простор!
Мощный "дрейф" у тебя, ледокол!

Килем крошишь застывшую твердь:
Тает лед!А вода начинает кипеть!

Безвозвратно штурмуешь зеркальную зыбь,
Сам не зная насколько коварная глыбь!

Мне понятна твоя волевая природа...
Да и я-снежный рай-не из робкой породы!

Я-равнина без края и без горизонта!
Ты- турбинный "коллайдер Торонто"!

Ох,быстрая река-и...шансов нет:
Плыть нету сил-осознанно тону!
Все глубже...Мрак,тускнеет свет.
Я медленно дыша иду ко дну.

Но Ньютон-эврик не позволит мне
Стать пищей для морей питомцев,
Стать грунтом на фатальной глубине,
И больше никогда не видеть Солнца...

Меня толкает вверх невидимая сила,
И нежно волны к берегу несут.
Не диво, что к родному берегу прибило:
Кто нужен на земле, того спасут!

Вечеря з богинею
неба емоцій
на відстані світла…
О, так – світлова!..
В такому, як пекло,
фатальнім потоці
в сапфіри й на друзки
окличні слова.

Не сховано гОлови
в писану тайстру,
ласкітками зорі,
одягнено стиль,
хоч нам і богам
ще миритись завчасно,
бо вибухи…вибухи…
в колі світил.

Сьогодні нас тішать
небесні вертепи,
щасливого місяця
перший анфас,
а вчора, жагуча,
жбурляла комету,
вогненні дощі
оживляла нараз!

А вчора додолу
політ рукавички
і схрещені шпаги
на захід і схід,
допоки із неба
усміхнене личко
і зуби дракона
у рабство боліт…

Корсет і кольчугу
послабити можна,
і очі сторонні
спочинуть нехай.
Галактики наші
півднЯ не ворожі,
А я вже…
А мною…
віднайдено рай.
2012р.


Художник Ярослав Саландяк "Діва-войовниця", двп, олія.

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав і не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, і кислого брюту.

За цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. - Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

Поблідла ніч, спадає вже туман,
Тополі у степах стоять байдуже-тихо
Беззвучно ніч ховається в обман,
У ранок щебету осінньої утіхи.

Ще трохи - й день загляне у вікно,
Пожовкла даль відкриється узором,
Немов старе, забуте кимсь вино,
Розлите плямами червоними навколо.

30.09.2012.

Хвиля спогадів мов омила –
Наче клен, жовтіє вік он…
Я благаю тебе, о мила,
Виглянь, серденько, із вікон.

Знов осінні дари опали -
Ними ніжності шлях мости –
Тих каштанів лункі опали –
З бурштину – кохання мости.

Пестять землю: листячко – долі
І цілунки сумні води.
На скрижалях моєї долі
Ти пером золотим води.

30.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дажбогів гай, Конча Озерна.

Безталанна осінь відцвітає,
Умліває вранішнім теплом,
Тихо й артистично позіхає,
Віє сумом над її шатром.

Піднімає очі в небо-тишу,
Оглядає хмари: не пора
Відлітати в далі межирічні,
Роль остання зовсім-бо не гра.

Промовчить, бо знає, норовливі
Прилетять нажахані вітри
І підхоплять в далі збайдужіло:
Ні до чого всі слова сестри….

Артистично очі прикриває,
Укриває ласкою сади,
-Не дрімати, - думка пролітає,-
Сонце зійде… А уже брати.

28.09.2012

В увяданьи листвы
Пафос бабьего лета...
Нет источника Тьмы-
Есть отсутствие Света!

ТанкИ з вітрами. Долі миготіли.
Осипались цілунки за листвою.
Зажди… О ні, майстрине перевтілень,
ввостаннє… не озвися тятивою.
Ховають небо тіні наших терцій
і прихистку ніде у пасторалі…
Не встиг за сонцем і – стріла у серці
між небом і любов'ю вертикаллю…

2012р.

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

Кофе. И кофе. Все так банально.
Утро. Две чашки опять в моей спальне.
Тонкий дымок, как дыхание феи.
Кофе. Война. Изгоняем Морфея.

Просто. Одеться и выйти в прохладу.
Утро. Грязища. Кому это надо?
Но остановка гудит и тиранит.
Утро. Маршрутка. И снова затянет

Ритм… пробивание сердца на вдохе.
Люди как люди и люди, как блохи.
Гул. В подземелье опять не пробиться.
Ну почему этим людям не спится???

Лифт/эскалатор и просто ступени –
Стол. И рабочий накал до забвенья.
Шеф. Очень грозный.. и снова не в духе..
Люди как люди и люди, как мухи

Сонные. Буду. Ты будешь? Не сладкий.
Кофе. И кофе. Он вместо зарядки.
Тихо. Печатаем. Рядом в стакане
Кофе дымится и кофе дурманит.

Вечер. Улыбка усталой собаки.
Всем до свиданья. Прощальные знаки.
Ручкой и ручкой - коллегам, блокноту.
Грозному шефу и глупым заботам.

Снова метро. Как Харон-турникеты.
Пыльно. Воняет. Журналы, газеты.
Булки несвежие, пластыри, карты,
Мыло, шнурки…и свобода до завтра..

Стоп. Остановка мигает лукаво.
Мой магазин. Пахнет львовская КАВА.
Дайте одну. С молоком и без пены
Кофе…я пью его самозабвенно.

Дома. Собака. Гулять. Телеужин.
Ноут. И скайп мой опять перегружен.
Ночь. Две свечи. Тихо-тихо Прокофьев.
Завтра…Я завтра хочу тебя, кофе…

Твої слова забулися, розтали,
Як сніг струмком поспішно розтає,
І на папері муза без печалі
Сьогодні прошептала - й це мине.
Мине обман, дарований і дикий,
Одягнутий у сповіді красу,
Який я знов, за звичкою, сумлінно
З собою по дорозі ще несу.
Мине, як осінь, легкоплинне чудо,
Як дощ раптовий посеред зими,
Мені, можливо, боляче ще буде,
Та тільки то від сніжки.
Хай летить!

18.09.2012

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

І щастя, й кави просимо
у пазусі корчми,
де перевізник осені
сховав нас од зими…
Чужі розклали карти ми,
не свій молю талан.
І джин, що над цигаркою,
у наш не лізе дзбан.
Ми злидарі й сановники,
воюємо за те,
щоб нам тавро -любовники-
дісталось золоте.

2012р.