Вересень. Тепло.Усе навпаки.
Зелень смаколиком, квіти лукаві,
Поряд полин ледь прогірклою кавою.

Вересень .Тепло. Жінки на підборах
Світяться ніжно і ґонорово.
Ти не вподобав? Душею глевкий.

Вересень.Тепло. А небо без дна…
Вечора дзвін вирина, мов струна,
Може, насправді, весна затяжна?

02.09.2012

Уявлялась очима скелі,
аж допоки якось під осінь
твої вірші стильно-пастельні
не забігли до мене в гості.

Вирушали іконно з ліфта,
у кімнаті за столик сіли.
Ну…здалось, - ліліпути Свіфта,
а невдовзі… Боги Есхіла!

Чаював, раював із ними
і твоє спостеріг вагоме:
звуки серця – найкращі рими,
жваву мову – емоцій пломінь.

Віршомагія – світ надалі,
де в єднанні флюїди наші.
Стала чашею для Грааля
найсіріша на кухні чаша.

На світанні – сходини-кручі
і прощання, що душу точить.
Поривався мій вірш жагучий
за твоїми тобі на очі…

2012р.

Лиш з тобою це собі дозволю –
Власну гордість мовчки розтопчу;
І здригнуся від німого болю,
Груди підставляючи мечу.

Вбий мене, кохана ворогине,
Хай не знає твій удар жалю.
Може, ти збагнеш, коли загину,
Як СМЕРТЕЛЬНО я тебе люблю!

26.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Дні пилюгові –
стосами,
слава –
розлита туш.
В різночитанні
осені
мимочитання
душ.
Крамом,
але не з Божого
вічні дощі Лі Бо.
Пам'ять –
рабинею ложа,
бо чоловіча,
бо…
Рими останні
світяться
у завулку
нічнім.
Можеш зостатись
витязем,
поле продавши
й дім.
Можеш могти і…
бідкатись,
як на припоні
біс.
Смутку мій щирий,
звідки ти
осінь
мені
приніс?

2012р

випадково, усе випадково...
був привіт. любування. і знову
крізь зимову хмарину мовчання
випадкові слова - не вітання.

... випадкове "привіт".
слово - тихий параліч -
зупиняє політ ...

хвилі неба побачить
зможуть радісні очі.
не та хвиля. пророчий
вітер зник. без потреби
поодинці на небо!

Я не зеро,
бо я людина,
одна така,
проста, красива,
сумна, весела,
вередлива,
та тільки знаю,
я – людина.
А, значить,
маю право
мати
калини кетяг,
мову, хату
і щастя,
не лише надію,
а я все мрію…

Ми всі душею запустіли,
Шукаючи чужі паї.
А поряд рясно уродили
Господні яблучка свої.

Свої! Не з Риму чи Китаю,
Хоч десь без глянцевих боків -
Плоди довіреного краю
Землі і неба від батьків.

Торкнись до яблучка губами.
Воно твоє з глибин віків,
Як твердість батька, ніжність мами,
Як смак дощів і колір злив.

Воно з душею твого роду,
З корінням вживленим в серця.
Як смисл дівочої природи
Вродилась смакота оця...

Не просячи чужого неба
Чи закордонної води,
Вродились яблучка для тебе.
Плодись і ти, як ці плоди.

В рої галактики палає зіронька,
Вона для тебе одна — Єдина...
Любиш коси її, світлосонячні,
Як поцілунки, жарозапашні...
***
Літа довгії-довгії
Люблю, люблю тебе.
Я в тобі,
Кохай, кохай мене!
***
Всесвіт дзвенить, телефонує тобі:
«Серця дарую квіти вічності —
Міжгалактичні троянди, вони макові,
Це для тебе Любові вогонь — Безкінечної!
2012р.

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012

О, як же приречено,
як безборонно
звитяга минувшин
сповзає на діл.
КорОлю Даниле,
тьм’яніє корона
і Галич конає,
усівшись за стіл…
Вгощають чужинці –
гримаси на лицях.
Ба, начебто жалість
у них на порі.
Сучасний холоп,
що діставсь
годівниці,
поклонами дякує –
так, аж упрів.
А зайди
заводи й сади
обтрусили,
опершись на наших…
сліпих холуїв…
Королю Даниле!
Королю Даниле!
Чи стане нащадок
в колони твої?
Горлає у вічність
ув’язнена драма:
її не підпустять, напевно,
й до грат.
Мов Господь,
розп’ята вже
Галицька брама,
обабіч вартують
іуда й пілат…
Ми їм потураєм,
бо глупство властиве.
Заморську, загірну
уславили тлю.
…А може ще з натовпу
крикне сміливець:
пора боронитись!
Коня королЮ!

2011р.

Стрілки мчать вперед щасливо,
день, хвилини і години -
все пройшли швиденько-любо,
безтурботні часо_згуби.

Стрілки мчать: у них завдання
нам життя усі жадання
вкласти в рамки із хвилинок,
щоб не втратили стежинок.

Ми ж проходимо щоденно,
наче марево, буденно
погляд кинувши злиденний ,
вічності вікно буремне.

Стрілки,наймити байдужі,
поглядають в наші душі.

Актори, сміх, рояль, шампанське,
Бузкова дача на Дніпрі,
У музи очі геть шахрайські:
“Це щастя вічне, так! Парі?”

А далі — зливи, хуртовини,
Перебудови, кризи, зміни,
Нові господарі землі,
Нові шпалери і картини.

- Чи цей рояль налаштувати?
- Можливо, та не поспішай.
Старого майстра поруч хата,
Зайде колись іще на чай.

І полетіла дзиґа часу,
Замерехтіли дні в очах,
Не до пісень, не до причастя,
Дедлайн-бардак-таксі-літак...

Лише останній обруч травня
бездомну Музу прихистив,
Ти чуєш? Ця соната давня!
І ти рояль уже відкрив...

А він захрип, мов тяжко хворий,
І вже до майстра пізно йти,
Згадай: його не стало вчора,
Лишились ноти і хрести.

Карма - і воїн, і жриця -
світить з її орбіт.
еврика - віршів жар-птиця
ніжно з ПМ у світ.
іносинхронне сонечко
яко надії ять.
Огниво на долонечці
знову од лих до свят.
ера за брилем чи рана?
роєм жагучо квіт.
небом такій осанна -
ангел обрав політ.

2012р.

Путь по земле,
Тернист его покров....
Слышен не каждому во мгле
Добра извечный зов.
Завет я помнить рад,
Что винограду сок и цвет
Дает лишь виноград.
Помни друг мой это слово:
Все, что в душе твоей хранится
Как доброго так и дурного, —
Уважая свои и ближнего труды,
Можешь благо проявить волшебной силой Слова.
2012г.

Підгоріла душа
Вже не втрапить до раю.
Та хіба хто пізна,
Як та смага збирає.
Погляд кинула - так,
Ти моє, і радіє,
А життя проживеш
І все маєш надію:
Я чесноти клеймо,
Недосяжний для пекла,
Я за правду й добро,
Я за Божу потребу.
А лиш ліг на рядно,
Чолом зблиснув у спеку…

Підгоріла душа
Не потрапить до раю,
А ти знаєш і сам,
Що задуха буває...

24.07.2012.

гаплик

гаплик

У небесах – чумацький шлях,
Йдуть чумаки по сіль до моря,
Десь причаїлося в полях
Пожежі невблаганне горе.

Чумацький шлях у небесах,
Холодний вітер люто свище:
Таке життя – була краса,
А залишилось – попелище.

20-21.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Все лучшее только будет!
Ты думаешь, будет когда-то:
Проснутся от спячки люди,
Их скорчит от суррогата?
Ты думаешь: люди- овцы,
Бредут и пути не видят?
А, может, взорвется солнце,
Сжигая святую обитель?
Однажды, поверив в счастье,
Коснешься мечты руками,
Захочешь людского участия:
Цветного, как оригами.
Дом станет твоею обителью
(Не пристанью, не берлогой!)
Поселится ангел-хранитель,
Чтоб все почитали Бога...
Но к счастью стремиться надо:
Оно не приходит случайно,
Сметая любые преграды,
Изведав соблазнов тайны...
Счастье- не просто сказка.
Счастье- любви состояние.
Будет счастливой развязка
В момент исполненья желаний.

Загубляться коні
в імлі потойбічній.
Козак заблукає
між люлькою й димом.
Степи-вишиванки,
степи пересічні
у чвалі галактик
високим інтимом.
А ворон – до трупів,
а сокіл – за хмари.
Як завше бувало, -
не вічність, а рана!
Козак доганятиме
тих яничарів,
що вкрали
кохану його
для султана.
Здивуються коні:
ні шляху, ні броду.
Куди повертати?
До ґвалту?
До тиші?
І ворон, і сокіл
заглянуть у воду,
де власне минуле
у хвилях залишать.
Степи запалають:
вони – самоцвіти,
що втиснулись Богові
в серце й коліна…
Біда й козакові:
як милу зустріти,
яка вже султанові
мила та вірна?

1998-2012.

Ходити по чужій-чужій землі,
як ходять кораблі і в`ючені верблюди.
Ваш бог мене не знав, того не пожалів,
а вже за ним не пожаліли люди.

О спалена земля надламаних верхів,
надламаних вершин
і бідного розмаю.
Коли тебе не внесено в архів –
тебе немає.

Ходи собі один у вічній колотні,
вірші собі верши у вічній канителі.
Ваш бог мене не знав, того не завершив.

І дивиться земля мені з-під ніг.
Чужа Земля. Пустеля над пустелі.

ДорОгу олюднену, вирвану з лоску,
без тіней, вуалі фарбованих вій
вернути б у краплю бджолиного воску,
допоки натхнення - і Бог, і сувій.
Хай м’якне, теплом почастована зранку,
і твердне від холоду лютих очей,
а потім у першу зорю без останку,
а нині, дорого, сакрально мовчи.

2012

В раю вмирають голуби...
Я подумки тобі сказала.
Моє життя не світла зала,
Що урочисто нас вінчала.

Не треба погляд очі в очі:
У давнім сні,такім пророчім,
Ми зупинились серед мосту.
Як бачиш, все фатально просто…
А рай…
Загинув в безнадії.
Буває. Сонце. А не гріє.

19.06.2012.

Сонце літнє в цім році ласкаве -
Десь на заході хилиться в ліс -
Мов актор після моновистави -
Упірнає у шати куліс.

Спершу жовті, тоді багряніють,
Ген загравою обрій – блись-блись,
Потім - смужки брунатні, мов змії
Понад нею навкруг розповзлись.

Далі - прядиво біле над ними -
Непомітно проявить себе.
А опісля мій погляд підніме
Вже склепіння небес голубе.

День відходить потроху в минуле,
Розвіва його вітер, мов стяг.
У завісу сяйну загорнулась
Дивовижна веселка життя.

17.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Умліваю сонно від удачі.
Тихий вечір. Вишні. Ти і дача.
І шовковиць аромат ледачий…

Вітерець призоряно-ревниво
Зазирає в серце так звабливо!
Я радію - у душі жар-птиця -
Чарівник явив таки обличчя.

14.06.2012

смальцем асфальт,
павутиння тріщин,
сонця проміння
таке зловіще,
музика тихого
клавесину
навіть листочки
не ощасливить.


12.06.2012

Уже не плачут, как весной березы...
И травы в поле добирают цвет...
Покой стихийно будоражат грозы,
Неся с собой дождливенький привет.

Вечерний бриз затянутого неба...
И свежая предутренняя рань...
И колоски невызревшего хлеба.
Хмель, напускающий безветренную пьянь.

Вода в реке загадочно искрится:
Ей есть о чем оврагам рассказать.
Взять, зачерпнуть и той воды напиться,
И вспомнить, как купать водила мать.

Вдоль камышей кувшинки притаились:
Их девственной невинности- поклон!
Всевысшей иерархии на милость
Они колышат вечность водице в унисон.

Ось... відболить... відсапаюсь... і встану!

Піду у Прав: усе-таки я прав,

бо карбу Татя, тотему Шайтана,

й поганином, з дерев не виривав.

Дикун і фат, я жив, як прісно Хам всяк,

якому зло й на думку не спада.

Злий спокушав, не чув я – прислухався:

“Чи йдуть стада? Чи дикі йдуть стада?!”

Він був Поетом, Генієм брехнь лексик.

А я... (мої “хореї” ген – хорти!)

Ярів на рівні хижого рефлексу:

“Якщо ідуть, то є куди іти!”

Тоді мого Лукавий не скорив дня:

я ще сприймав багаття, як вівтар,

дітотворіння, як світотворіння,

а здобич, як насущний Божий Дар.

Ще рвав слова на вигуки і звуки

(щасливе світу вовчого вовча!) –

летів, піднісши в синь півмісяць лука,

і притискав до серця хрест меча.

Сміявся з нього сито: “Ой, Зві-і-ір... Ну, шиз!”

Дарма!

Бо він узяв таки “своє”...

Я впав у прірву пекла, озирнувшись,

коли прорік він раптом: “Я – не є!”

Всім Хамам – пан: “купився на полові”,

безоднями (віки!) “водив козу”.

До Істини, до Віри, до Любові

тепер з кривавих “тартарів” повзу.

Мілію, помиляюся, мелюся

межи світил, що “теляться” світать...

Та сам за себе Богу помолюсь я,

бо чую те, чого не чує Тать.

В бузках омию очі захололі,

схлюпнусь, як час, як вітер, як вода.

Передвідчую волю, наче долю:

“Ідуть стада. Ще дикі йдуть стада!”

Город в оцеплении тумана-
Странная нелепая картинка...
Канул город в бездну океана-
Тусклого, затянутого дымкой...


*** ***
Какой подтекст у этого кощунства?
Возможно, это эра Водолея
Безумствует, дав волю диким чувствам,
Над нашими устоями давлея?

а дощ іде…
містерії нема,
душа болить -
вона іще жива,
немає крику -
вже ота пора,
де розуміння
вище за плачі,
а сльози…
є багато так
причин,
та їх нема:
у сутичці
з імлою,
хтось загубив,
а хтось забрав з собою.
і тільки сум,
охрещений мольбою,
неначе спадок
і відлуння літ
нас закликає:
просто не мовчіть

под землёю ласковой
мертвячки,
их едят неспешные
червячки,
им, поверь мне, маленький,
всё равно,
тело чьё обгладывать,
ведь оно
не взмахнёт испуганно
ветром рук,
только дождик мается:
стук-да-стук…

кем были покойнички,
червякам
абсолютно в общем-то
пополам,
вор, злодей, монах ли ты,
полусвят,
каждый тут становится
брату брат,
шлюха или скромница,
неспроста
под землёю доброю,
как сестра.

прошепчи им сладкое:
баю-бай,
а потом по лесенке
убегай,
шарик всё вращается
голубой,
спи, малыш, не вздрагивай,

Бог с тобой.

2012

Де юні, як струмки, ми з ранками братались,

де линули кудись на поклик мрій і снів,

в обіймах у нудьги чорніє темний праліс

з обвуглених смерек, з горілих ясенів.

Тут крони полягли – пісень зелені весла,

тут не звучать птахи у кронах, як могли б.

За тридев’ять земель їх обминають весни:

життю не піднести загаслий смолоскип.

Гілки, мов кістяки, обвуглені і голі...

Тихенько на вітрах ще стогне (хить-похить...)

предтеча і луна чорнобильського болю,

предтеча і луна чорнобильських страхіть.

Вертаємось німі, потоптані, безсилі.

Голодних круків грай вже чуємо з-під хмар.

не зустрічать гостей, не плакать на могилі, –

нас вічність проклинать виходить за готар.

Це добре, що і днесь, як перше, ми невпинні:

ще, може, не звернем, блукаючи між меж,

з єдиної путі до пристані прозріння –

до кам’яних дерев... од падаючих веж...

1990 р.

Я замуровую слова,
Ховаю душу.
Та вибиратися з тенет
Таки не мушу.

Я їх ховала у дощі,
В трояндах й сумі,
Вони зліталися у сні,
В серцях від глуму.

Я замуровую слова
Нехай так буде…
Незамуровані слова -
Це просто будень.


22.00.15.05. 2012

Тиша як рута.
Законами кроку
нехтують сутінки.
Сім ліхтарів
тішать і сварять
погруддя бароко,
віщим модерном
дахівки старі.
Плющ ренесансу,
балкони Предтечі,
в рамах – Європа,
долівка – катрен,
ратуша в небо –
вівальдівська втеча,
шпилі, мов душі
одвічних імен.
Вулички в готиці,
обрисам тісно.
Птахами вкрадено
світлості плід.
Тихо стаєш
відображенням міста,
враз упіймавши
відлуння століть.

2012р

Сплітаємо з кульбабок вінки,
Збігають струмками роки...
Ідем з другом в житті,
Ідем і будем іти,
Не збочимо ніде,
Бо непохибно до мети
Нас Господь веде.
2012р.

Твои медовые уста исторгли тепло любви...
И не страшна мне никакая боль,
Даже ежель бы порезали...
Свято признанье, тех кто чист душой.

Сквозь века брели наши тени одиночества ,
Ми всегда вдвоем, только мысленно.
Позови, когда тебе наскучит мучаться,
Если будешь уверена: ты стоишь этого...

За одинокие дни и непробудные минуты,
Косы расплету ночной порой,
Сольемся в пламени полета огня свечи,
Чтобы стать душою – Все–Единой.
2012г.

килим зелені і квіти...
вже бузок прив`яв,
зачаровані, мов діти,
погляд сам на сам.

сонця лагідність турбує
руки і серця,
може, це усе богиня ,
Ладо і весна?

витинання поля маків,
небо й очі - синь:
грози прийдуть,
будуть сльози -
барвінковий вир.

у нахмареність
тривожно
заглядає ніч
буде юно і бентежно
місяць гнати пріч.

фетром очі приховає -
любощів сповна!
лине дзвінко у коханні
ніченька земна

02.05. 2012

Стежкою барвистою запетляю в літо,
Жайвором співучим тишу розплету,
Розстелю житнево-хлібні оксамити,
Піснею роздамся у яснім саду.

Вийся, вийся, плаю мій, аж під небеса,
Чи не бачиш, сонечко землю колиса!
Чи не бачиш, літо п'є воду із криниць,
А з-під листя визира жар смачних суниць.

Заспівають бджоли гімни медоносні,
Залоскоче річка передзвоном хвиль,
Здалеку видніють гайстри доленосні,
Й сонечко натягне вечоровий бриль.

Вийся, вийся, плаю мій, аж під небеса,
Чи не бачиш, сонечко землю колиса!
Чи не бачиш, літо п'є воду із криниць,
А з-під листя визира жар смачних суниць.

Заіскриться вечір на пелюстках чічок,
Запалає небо сяйвами зірниць,
Й на обличчях юнок, на полотнах щічок
Жаром червоніє спалах вечорниць.

Вийся, вийся, плаю мій, аж під небеса,
Чи не бачиш, сонечко землю колиса!
Чи не бачиш, літо п'є воду із криниць,
А з-під листя визира жар смачних суниць.

4/30/2012
́́́

А ти усміхайся частіше, щоб сонце вуста цілувало,
Щоб вітер наніс на обличчя осяйного щастя скрижалі.

А ти усміхайся частіше, скрізь сльози, журбу і печалі,
І небо тобі усміхнеться, розкривши блакитні вуалі.

А ти усміхайся частіше, бо усмішка - зброя нехитра,
Вона угамує незгоди, вона утамовує вітер.

А ти усміхайся частіше, а ти усміхайся частіше,
І може світ стане світлішим, хоча б на людину добрішим.



4/30/2012

В темні води схиляються двоє.
Він приймає її таку, як вона є.
Царство Небесне здобувається думкою в любові.
Іншого шляху до спасіння не існує.
2012р.

А Україна все іще жива,
Ще б'ється серце у житневих грудях,
Ще правда зневажає пересуди,
Дощами небо ниви сповива.


А Україна все іще жива,
Трель солов'їна розтривожить душі,
Пісні розбудять спалахи жагучі,
І новий день обійми розкрива.

А Україна все іще жива,
Усміхнені стоять ошатні верби,
Ще не схолонула козацька щерба*,
Калина цвіт білявий розлива.

А Україна все іще жива,
Не вб'ють її лукавії іуди,
Не завоюють присмерки облуди,
Вона ланцюг недолі розрива.

А Україна все іще жива,
Вона жила, живе і буде жити,
Заплетена у щастя ясні квіти,
Гімн злагоди та долі проспіва.

А Україна все-таки жива!!!

Не озирнулися... Проклявший “чільність” хам,
я дикість ніс крізь терни і роки їм.
Але новий потрібен, мабуть, Чингізхан,
щоб тридцять вічностей тримать в облозі Київ.
Якби спромігся щиросердно бути злим,
я, може б, ще й любесенько здолав рів,
і не почив би другий цей Єрусалим,
як на Голготі перший, днесь на Лаврі?!
Якби життям котився, “як згори”,
за світ не переймаючись виною –
яка різниця “обри” чи “обри”
палили б Дім-З-Химерами зі мною?!
Якби я знав (або повірив!), що “сердюк” –
не “охоронець серця”, а “сердитий”,
я б табуни понищив, щоб гадюк
на смерть свою побільше наплодити –
звів Піраміди б з кінських черепів!
Де б і взяли Гучну Підкову на “звороти”?..
Якби я міг любити світ “напів”,
прибив би щит на Золотих Воротах.
Ох, люди-юди... Нині б у вогні
горів би й сніг січневий, як полова!
Чому ви пізно скрикнули мені,
що треба жити “ділом, а не словом”?
Тепер... тепер при силі ще, а – дід!
Якби ж знаття, “мазюкав” би пастелі...
Не озирайтеся. І не любіть. Ідіть.
Я буду Голосом Волаючим В Пустелі.

Віддзеркалював,

В очі різало,

Ну не можна так,

Мов написано.

Віддзеркалював,

Сльози крапали -

Нема гіршого,

Як заплакати.

Краще в тиху ніч,

Місяць з холодом,

Аніж сонечок

Спільні промені.

Віддзеркалення

В очі різало,

Тож відмовилась,

Як відрізала!

Фрегати твого погляду били полуницями.
Парапсихологія тиші ретушувала порухи,
посипаючи порохом ламано-дотичні Всесвіти.
Бажання встигнути довго ламінувало насипи на зіницях,
розпалюючи напівхолодні криниці сонця по неозорих пустелях
самотності.

Сміливі береги намацували безпроглядну вразливість зим,
вдаряючи блиcкавками-щупальцями в літо, де
бурі поступово занурювалися в катарсис,
тісно обіймаючи об'ємні катрени кучерів.

Тіні вимальовували
жіночість теплими і тремтливими вітрами,
притримуючись чутливості сонноводних теплиць.

Цинізм холоду втрачав кристалізованість перед кожним
вдихом і видихом розігрітого хмарами сяйва, що
щільно тримало мандариновіcть крил, не жалкуючи їм
пролісків
та спраглої ніжності.

Езотерика кольору докорінно прострілювала корені від смутків,
вправно випрошуючи в прострацій щиру грайливість незабуток,
поки вибухи
породжували все нові покоління тебе,

бо...

В цей день ти стала весною.

(Вперше)


[8 березня 2012 р.]

Що може буть гірш “спокою”, гірш “ладу”?
Весь млистий “тартар” молиться зіркам...
А Зодіак – покинута гірлянда
на вітах тріщин колотих дзеркал.
Ти – арлекін у долі, і у далі...
Тож – геть свічу! Навіщо ворожба,
навіщо знов губитись в “задзеркаллі”,
коли і явне – темряви Доба ?
Здається, хтось твій звичний вічний світ стер,
і тут – лише ключів прощальний грай.
Ох, мрії, чи не вас жене цей Вітер,
під стогони птахів, за небокрай?!
Краї вікна криваві, як порізи...
І по крові осклілій проступа
сумний портрет чужої Монни-Лізи.
А десь твою прикуто до стовпа!
Та, як в тюрмі, не вимолиш “свіданку”...
Вставай! Підем “до краю і за край”,
щоб першими узріти насвітанку
дорогу в пекло і стежинку (!) в рай.

1992 р.

От була би я вищою сантиметрів на десять,
як ота праворуч-блондинка,
чи як брюнетка ліворуч –
сантиметрів п`ятнадцять вища,
щоб усі чуваки падали,
вивчаючи поглядами ласими
та охочими згини і вигини тіла принадного, ммммм...
О тоді би я знімала скальпи з ворогів роду жіночого
сушила би їх та вішала у тамтому віґвамі на березі озера,
отороченого лісами, які розступаються лише перед мисливицями
з очима-оливами, як у ніжної лані та серцем-кременем,
у якому немає місця ні романтичним шмарклям, ні рожевій помаді...
Але то - все пусте... Мимовільна слабкість...
Бо сиджу я в затишній кав`ярні в Латинськім Кварталі
та споглядаю поведінку різноплеменних нащадків кроманьйонців
з невеличкою домішкою неандертальців та homo orientalis...
Дивуюся часом, але лише хвильку,
Бо ім`я моє - Споглядачка
і я не втручаюсь сьогодні нікуди,
ще кілька сторінок людського альбому прогляну,
доп`ю філіжаночку сьому еспрессо
та світом піду паралельним блукати...

Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.
Маки пишно заіскряться, мов краса дівоча,
Пелюстками вогняними запалають очі.
І любисточок, чар-зілля, заплету у коло,
Щоби щастя мандрувало у моїх постолах.
Розстелю барвінок синій потічком на скронях,
Щоби доля не блукала по моїх долонях.
Заплету ромашки квіти, ніжні, наче сонце -
Буде доброта вітати у моє віконце.
І волошки, мов кринички, заясніють рясно,
Щоб краса й дівоча врода не втекли завчасно.
Материнка завітає до віночка в гості,
Щоб любов затанцювала в серці на помості.
Колоски та євшан-зілля примощу з краєчку,
Буде сила і здоров'я у моїм гніздечку.
Вийтесь, квіточки, звивайтесь, заплітайте вдачу,
Виганяйте сумне горе і журбу ледачу.
Нехай пісня вільна, щира залунає всюди,
І віночками засяють подобрілі люди.
Ой, віночку, ясен цвіте, заіскрись на долю,
На добро, на радість людям, на щастя і волю!
Ой, плетися мій віночку, заплітайся в долю,
Нехай квіти - моя радість - зацвітуть зі мною.

День вже поставив крапку.
Зорі поснули навіть.
Хто про майбутнє дбає,
Спогади оживляє.
Ніч вже відкрила двері:
Вічні,такі могутні -
Зустріч дарує з суттю.

Речі усім зрозумілі,
Люди зарозумілі
Тихо удень кидають,
А уночі замовкають.
Тільки перо радіє,
Волю дали, тож сміє
Кілька разків надії
Кинути в пічку мрії...

0.35. 08.04.2012

Зустрінь мене, смерте, не в білій одежі,
не окликом жаху на зблиску-косі,
а усміхом Вирію з вічної вежі,
що вище крилатих німих голосінь…
Обов’язком Неви – таким невеселим
у тайну предвічну мене поверни,
де губляться сни й Білобога оселі,
де миру як цівки і обмаль війни,
де доля-жебрачка сліпцем не канючить
для днів моїх сонця на правді-стерні,
а є лиш бажання гріховно-жагуче
присутності Яви на вежі сумній.
Відчалив од смутку і кроком не кволим
на вежу – жонглюю життям молодим.
Прости, наймиліша, - стаю твоїм болем!
Із приязні щемно до люті не йди,
коли обійматиме дні мої Нева
й топитиме ревно в очищах доріг.
Востаннє столико емоцій заграви
станцюють довкруг неминучості гріх,
як прірва, як совість, як око, разючий
і все поглинаючий, наче соха...
…А потім мене вже з душею розлучать,
що в сяйві Трисуття сильніш од гріха.

2007-2012р.

Ох, часе, даруєш так мало див ти нам!
А бути щасливими щоб,
іще станцювати козачу «Братину» –
то, може, й достатньо було б?
На власних кістках! На землі очужілій!
На цих от чумних і ганебних «пирах»!
Щоб кров закипала і пінилась в жилах!
Щоб випалить піснею страх!
Гидкий «Пластунець» пластувати лиш годні
хіба ми, галерці даруючи сміх?
Хай навіть «Гопак» предковічний сьогодні
залишиться «правдою ніг»!
І «чорні», і «білі» стираючи плями
з душі та історії, збуримо ж пруг –
вогненну козачу лезгинку з шаблями
станцюймо, зібравшись на круг!
Воскресши з віків, далеків і безодень,
вернімось на благословенний Майдан.
Агов, козаки! Не губися і жоден!
За кожного з вас і життя я віддам!
Хіба розгубили завзяття і силу,
блукаючи простором сивої мли?
Станцюймо! Щоб здрайці в печінці свербіло,
і ворогу п’яти до втечі пекли!
Станцюймо, забувши гріхи і провини!
Народ свій подвигнемо знову на змаг!
Збудімо забуту могуть України
і віри та слави жагу у синах!
Станцюймо! Хай чують «панки доморощені»
римований суголос наших сердець!
Станцюймо «крилатію» злуки і прощення!
Станцюймо, і хай йому грець!