Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

Мій Янголе...Сховай своє лице.
Бо світло йде крізь тогу і санскрити.
Ми вийдемо за браму. І про це
не буде сенсу більше говорити.

За брамою багато просвітлінь.
Там про минулі долі не питають.
Та тільки крок назад в безмірну тінь –
як в душах квіти смутку проростають.

Не всі готові до таємних змін.
Комусь дорожче золото обману.
Мій Янголе, я встала із колін.
А, отже, з часом трохи вище стану...

Єдиний мій...Спасибі, що Ти Є.
Цілую руки. Тихо і покірно...
Сховай лице. Бо вже ім’я Твоє
лякає і засліплює невірних.

24 листопада”06

Божевільні дощі намагаються знищити осінь,
заливають дахи і усе, що лишилось живим.
Біль зійшовся із болем. Здійснилося. Це двоголосся
перекрикує стогін промерзлої наскрізь трави.

І пронизує вітер осіннє повітря кинжалом.
На вечірній щоці закривавлений зболений слід.
Ці потоки дощу – наче підлі малесенькі жала,
як можливий рятунок від всіх заподіяних бід.

Значно легше вночі віддавати подушці ридання,
аніж взяти свій біль і щосили жбурнути в стіну.
І не треба його називати нещасним коханням.
Бо кохання – ВЖЕ ЩАСТЯ. І ним не пророчать війну.

Заховавшись у тінь найпростішого в світі „не можу”,
зачароване коло приймає заблудлих овець.
І на ватних ногах не пройти повз тонку огорожу,
де поняття „початок” межує з поняттям „кінець”.

Божевільні дощі закликають зливатися з ними.
Хто піддався – того розіпнуть на похилім хресті,
щоб нарешті прийшло усвідомлення того, що зими –
це не смерть, а лише перехід до одного з життів.

20 листопада” 06

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Горить, не гріючи, горобина
І в горобиній ночі не згасає.
І тінь зачиненого в ніч вікна
Ще тінь мою, мов сполох, відбиває.
І повні глеки золотих медів,
З моїх очей не випиті, загусли.
У чорнім небі квилять дикі гуси –
Летять від наших проминальних див.
Холодні роси, приморозки, сніг –
Усе ще буде.
Та й усе – ще буде.
Горобина, завмерла у вогні,
Мов тінь моя, впаде тобі на груди.      

Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути, як вода безсмертна,
Яка крізь небо струменить.
Марнот марнота міфом світлим
Перед очима промайне.
І в міфі тім – про велич світу –
Моє лице, як дощ, мине...

Де востаннє торкався тебе - засрібніли сніги,
де востаннє сміялася - іній оздоблює стіни,
і ноктюрну зими не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола, граючись, ліпить жаданий портрет
і його неупинно дописують вистиглі очі,
і вбираються в марево відчаю спроби утечі,
визираючи за перехожими твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - на розі весни,
і розталі краплини наповнять знекровлену чашу
дуже схожою пристрастю, схожою зовні на нашу,
але іншою - казкою, що не нагадує сни.

І коли ти повернешся - спрагла на справжнє - і щем
твого серця збентежено викривить втомлені губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і добрішим, і вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, - видимо прагнучи лиш
бути поруч, і наперекір усім бідам любити,
пригорни сторінки ці - побачень намріяних цвІти,
і спокійно прийми незворотне – навік розійшлись.


2004

Тільки й світла, що промінь крізь шпарку бійниці.
Тільки й світу, що рівні до відчаю стіни.
Ось і все, що лишилось від мудрої жриці –
Висхла мумія, мертве восковане тіло.

Западає в румовище храм. І нервово
Палить згірклі цигарки старий єгиптолог.
Віднайшлися ключі, і відкрила свій сховок
Мертва квітка, чи жінка, прозора і гола.

І немає месії: і – жодного змісту
Повернути тепло у холодні долоні.
Піднімається в небо тяжким аметистом
Це світило нічне. І на білому фоні

Мовчазної стіни розгортаються крила.
І куйовдяться легко прозорі пір’їнки.
Над чітким барельєфом застиглого тіла –
Зачудований ангел прекрасної жінки.

Він згадує Тарівердієва.
Вона - танцює. Поряд, за вікном,
гойдаються сніжини, такт за тактом,
без домінантної надії на
хоча б якийсь мажор, тремтить бокал
і трубка тліє. Простір над антрактом
притягує до себе розсип звуку,
поспівує паркет, і дотик рук,
як берег течії, дарує танку
пейзаж і русло. Води римокроків
то тануть, то летять у вирі, - рух
п'янить мелодій добровільну бранку...

Йому за сорок. Їй чотири. Потім
це все набуде значення, коли
замовкне Мікаєл, і партитури
зберуться в дзеркало манер, де годі
за першим планом інше віднайти, -
їй байдуже, антаблемент натури
у вихру танцю, "потім" - не важливо.
Лише сніжини, ліхтарі, різдвяне диво,
і сяйні дні без відчуття мети.


2002

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий. Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні). А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...

І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...

А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.

Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.

Це кровообіг вічного життя?..

Оселя духу - десь там, поза нами.
І на землі він смутен, скутий. Ніч
Його виводить в обшири безмежні.

У хорі ангелів його світився голос
І vox celestis ще звучав за ним,
Коли удосвіта він повернувся долу.

Здригнулось тіло. Хто? Ніхто мовчить.
Та на єдину мить

тобі відкрились
Такі простори і така любов -

Аж хочеться від радості ридати,
І обійняти світ і приєднатись
До вічності.

1.
Не квапитись, - нехай обволікає повільна золота клейковина:
у спогадів - окреме існування.
Сховатися - читати щит Ахілла, чи в алкоголь
упасти, чи в альков?
- забутися: уже немає Сили вдавати далеч. Потягу, снаги

Розмножуватися? - смішні потуги і залицяння цяцьок і утроб.
Згоріло все дотла. До перед-мови.
У серці яйця відчаю і згуб: мерзенний гріх, убозтво остаточне

2.
Приклич собі рухомий краєвид -
у поїзді, наприклад, у польоті,
Вві сні чи наяву: і сам себе
Од смерті одволаєш, одвоюєш.
Але туди, де креслення крила (переріз поперечний, довжина,
структура пір'я...) ангела
Самого, - туди не рвися: у робітні Бога тобі не місце...

3.
Спокійна шкіра тепла і зручна. Стирається і серце, і лице, -
але хіба тобі
Кували тіло?
Коли трава постелиться - невже
Забув її колінце золоте, яке само просилося до губ
і сходило м'яким солодким соком?

Звикай до смерті, як звикає жінка
До крові: не лякайся і не бійсь. Але кругом насипано піску:
у ліжку, під повіки, на волосся..
Твоя тілесна думка - затісна, але потроху учиться душа
тонесеньке вимолювати слово...

1. Allegro
Жебраки у церкві, калатала
Прокажених, огняні стовпи
Проповідей

і важкі дими
Від аутодафе - привселюдні
Спалення і показові страти.

Та чому ж не меншає гріха?
Карлики і плекане лицарство,
Виродки, Потвори химородні,
Всіх ковтнуть

пекельні казани.

Самобичування і стигмати,
Осявання, видива, екстаз:
Вірили - і булькала смола,
І сірчаний дим услід стелився
За сухими темними ченцями...

Спекатися пекла у душі,
Клекоту гарячої гордині
І думок тілесних - сотні років
Нас учили - та невчуто глас
І криваві води підійшли
Аж по груди.


2. Adagio

Нагими -
У просторі страждань і мук,

у нескінченному потоці
Блювотини, облуд кривавих,
Як на показ, гарячих місив, -

пливемо.

3. Fuga
Вогні біжучі, сморід попелища
Апокаліпсис вибухів і бур -
Усе минулося, усе забулось?

Із мезозою вийдемо? Із моря?
Усе спочатку - з глини, із ребра
З білкової розлитої клітини?

Я хочу володіти всім - і мною
Владає все на світі, і нема
Ніде умиротворення і раю.

Пожадливість і захланність - жеброта
Просіяна залишиться. Але
Кому у серці вічність просіяє?

Хто знав, що пристановище - у слові,
Хто визволив од смерті вічний дух -
Утік тривоги рваної і страху.

1. Ouverture. A tempo ordinario

Пасуться золоті єдинороги з грузькими динозаврами. Вовки
Цілуються з овечками і ланню.
Де визрівають пахощі і звуки, зав'язуються вітер і дощі, -
Блаженний спокій, ясність, міра, лад
і вічний час у вічних виногронах.

Живий, одухотворений гербарій - від моху до жагучих орхідей;
Тут ще немає попелу і тліну,
а золото жовтіє тихо, скромно
Поміж грудками ситої землі.
На всьому, всюди знати Божу руку,
шорстку і щедру.

Аж ось і ми - невинні і пречисті,
Із душами дитячими: на них
Іще ніхто не написав нічого: tabula rasa.
Ангели врочисті виспівують хорали в унісон.
Чого ми хочем - і самі не знаєм,
бо що таке бажання: сила? час?

Але нам треба сторожа у сни,
бо відчиняє наші сновидіння
хтосья невідомий,
Довгий і слизький.
Він тягне нас по лабіринту мозку, у закапелках
Схованок і тайн показуючи те, чого не знали
І знати не хотіли. Після сну
У нас уже не ті, не чисті очі...

2
Господи, прости
Небес над нами не згортай.
Немилосердною красою
Нас вилікуй. Різцем важким
Пройди по серцю. Борозенки
Сочитимуться. Оберни
Наш куций розум і сваволю
На послушенство.
Благодать, дитяча лагідна душа
Повернеться у груди.

Охлялий спалений папірчик
Зів’яв. І ніжні письмена,
Які писав усе життя, —
Уже ніхто не прочитає.

О зимна старосте! Поміж
Лопаток
ти морозним лезом
Лоскочеш: хочеш нагадать
Те молодече гарцювання
І кров гарячого коня?

Нічого більш не хочу я —
Це найстрашніше.
Та хіба що —
У ложе, де самотність плаче,
Де віє вітер і пісок
Насіюється... проступає... —
Її, сяйливо-молоду,
Пахучу
власним
чистим
тілом, —
Її до мене поклади.
Я тільки грітимусь о шкіру,
О пульсування
ніжних вен —
А більш нічого...
І засну —
Мов немовля...

Жадаєш, а від іншого — таку,
Неначе ниті бабиного літа,
Шовкову ніжність...
Я себе не знаю.
Скільком би я належати хотіла?
Або — нікому? Чи на полюсах,
Чи — посередині моя справдешня правда,
Захована, закопана під землю?

Вона мовчить, її ніхто не знає,
Немов скелети кельтські, і повік
Той чоловік, який
з тобою поряд,
Ніколи не довідається тайни…

Але ж ти грішниця! Хіба що — на папері...
Однак — це гріх: у помислах, у снах...
Я просинаюсь і крадьки реставрую
Твій погляд на оголеному серці.

А справді, що було б, якби здійснились
Історії?
...Мов жаб‘яча ікра,
До берега прибита, що чекає,
Коли із неї пуголовки вродять...

Вся музика осіння змовкла разом.
І вже метіль відлунням босанови
наповнює мій келих нефартовий
відбитком іншої під ніжним газом.
А за відбитком - захмелілі тіні
минулого, яке ніде не діти,
як тропи епітафії собі -
жахливий протяг, дірка в голові.

І осінь ще у грудях фіміамом -
багряно щедра, сумно-еротична,
та поруч вже зима категорична,
із білими долонями та станом,
тотальним станом справ - не надто добре.
А ззовні і не скажеш: неповторне,
не характерне ні путанам, ні
дружинам вірним тіло - погляд "і"

одна лише п'янка і засторога,
гляди, з цією буде не до жартів,
якщо кохатиме, то вже до смерті,
що перестріне, як нова дорога
на перехресті, підморгне тобі,
і ось уже і дірка в голові,
куди довколишнє і затягає.
Раз по раз так зима пейзаж міняє.

Та чаша гарна. І вино прозоре,
жадане, і тече у бік потрібний,
і п'ю до дна сердечно неосідлий,
аби вибаглива зима просторе
собою ложе покривала вільно,
у віхолі злиття двох тіл неспинно
стікаючи в ковтки серцебиттям,
доки по цей бік од нуля буттям…



2003

Е. В., А. Д.
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
между выцветших линий
на асфальт упаду.

И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнет над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
над затылком снежок,
и услышу я голос:
- До свиданья, дружок.

И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой.
- словно девочки-сестры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.

1962

І
Рясні дощі, байдужі пасма неба,
відсутні обрії, засмучені будинки -
невже і справді неземна потреба
веде тебе туди, куди стежинки
вимощує жага оволодіння,
принаймні від часів гріхопадіння?

ІІ
Ти юна, щоби зважувати вчинки,
але кому за них відповідати?
В місцині, де обожнюються ринки,
своя у всіх ціна, купівлі дати,
і в тебе є ціна. Ти з нею згідна?
Не згідна?! О, ти вельми своєрідна.

ІІІ
А скільки коштує талант? А тіло,
твоє доладне тіло, і з душею?
Я заплатив би за таке, і вміло
виточував із тебе Галатею.
Тебе цікавлять гроші? Ні? Доволі
зати́шного гнізда у кроні долі?

ІV
де сильний вітер: дужий і холодний,
невпинний вітер. Спокою немає.
І вигляд знизу, далебі, не модний,
а сонце ці верхів'я осяває
дізнатись тільки - мертвий чи прозорість
твою довершила безмовна зрілість.

V
Отак воно складається - одвічно
добра жадаєш, де воно відсутнє, -
кохання, пристрасті, де споконвічно
одна самотність - нетілесне сутнє.
А може істина, що сон вчорашній,
таки незвична? Світе бідолашний.

VІ
"Дороги, що примножували юрби
одного сонячного ранку зникли.
І ти, яка донині жити звикла
не так, як інші, посміхалась, ніби
не диво, що дороги позникали,
а дивно, що залиши́лися справи..."

VІІ
Не розрізнити звичне і незвичне,
моє з твоїм - єднати-поєднати
чим, окрім ложа, на якім ридати
з-за краху любощів і є логічне
продовження історії кохання,
у тому ж напрямку – оволодіння.

VІІІ
Оволодіння, імовірно, раєм.
Відмовитись чи зго́дитись – незручно.
"Незручно", певно, ключ, з яким за краєм
стосунків наших все благополучно,
нове продовження не лиховісне,
усе зумисне не лише тілесне.

ІХ
Немов кохання без любові - ноша,
союз атланта і каріатиди,
і далі тільки гіпсова пороша,
і змучені архітектурні види
на будь-яке майбутнє: "жили пильно,
не кинувши набуте добровільно".

Х
Не кращий приклад? - виключень немає.
Епітафійність справ матеріальних
по суєті безмовно вигасає
на кладовищі образів печальних.
Високолобі кажуть: ентропія.
А я тобі на вушко: є надія!

ХІ
Навпроти, у вікні, відбито вежу,
де звикло крутить стрілками годинник
у напрямку зворотнім, скільки стежу,
і юний обрис твій, що поруч виник
засвідчує одне - життя місцями
йде до народження, а не до ями.

ХІІ
Тому в мистецтві вибір перспективи
є вибором, по суті, відображень,
де, Галатеє, видимі мотиви
здобутків і утрат, і кращих вражень…
То що таке життя, о мила діво? -
Гляди крізь дзеркало, і свідчи диво.


2003

Сын! Если я не мертв, то потому
что, связок не щадя и перепонок,
во мне кричит всё детское: ребенок
один страшится уходить во тьму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что молодости пламенной - я молод -
с ее живыми органами холод
столь дальних палестин не по уму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что взрослый не зовет себе подмогу.
Я слишком горд, чтобы за то, что Богу
предписывалось, браться самому.

Сын! Если я не мертв, то потому
что близость смерти ложью не унижу:
я слишком стар. Но и вблизи не вижу
там избавленья сердцу моему.

Сын! Если я не мертв, то потому
что знаю, что в Аду тебя не встречу.
Апостол же, чьей воле не перечу,
в Рай не позволит занести чуму.

Сын! Я бессмертен. Не как оптимист.
Бессмертен, как животное. Что строже.
Все волки для охотника - похожи.
А смерть - ничтожный физиономист.

Грех спрашивать с разрушенных орбит!
Но лучше мне кривиться в укоризне,
чем быть тобой неузнанным при жизни.
Услышь меня, отец твой не убит.
1967

Кажи про задоволення, що роки
прибавили і мудрості, і такту,
кажи собі - на благо все, дороги
до твого дому обирають друзі,
і з твого серця живлять оази -
плоди смачні, цілющі води, стіни
надійні і високі, зори вірні.
Кажи про радості, далекі плани,
про урожай вина і святкування,
про подорожі, клятвені офіри.
Кажи собі, що норовливі очі
коханої, помандрувавши світом,
до тебе ніжно прикипіли, що
твоє життя, громаджене щоденно
нехай і суєтно, уже невдовзі,
повільніше ітиме, веселіше,
що діти часто згадують тебе,
а кредитори – ні, і цезар – ні,
що повен почуттів, бажань і спраги...

Кажи без роздумів і сумніву, кажи
упевнено, і не змовчи у мить,
коли утихне шурхоту невпинність,
пісок осяде і небесні зори
торкнуться днів твоїх земних клепсидри.


2005

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись...

ІІ
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесности - на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце, - ось приходиь Друг,
Той Друг, що лагідний, що - в брамі,
на сторожі
До світла іншого, де інші квіти. Божі.

ІІІ
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь,
І тьма - густіша. Боже, в далечінь
Відходять блага й сили помічні,
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова, -
Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що - незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл, заясній,
Не проминай, - зостань в душі моїй!
З'явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни, -
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть, - а Ти пребудь в мені.

...Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я не встиг
Ще, сміючися, покорити...

Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, -
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.

То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед - і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно - від Бога.
Як же ж не вчув призначення свого, -
Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

Просто дивитись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне, то - рідне, вороже - ворожим зостане,
Йди без вагань і без схибу, і вдар там, де треба,
А ще частіш - пожалій, відвернись і не думай,
Часто людина змаліє і варта поправи,
Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить.
То - найважніше: ти будь і дивись простовіч.

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття простору!
Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних,
Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.
.....................................................
.....................................................
.....................................................

*
Нынче ветрено и волны с перехлестом.
Скоро осень, все изменится в округе.
Смена красок этих трогательней, Постум,
чем наряда перемены у подруги.

Дева тешит до известного предела -
дальше локтя не пойдешь или колена.
Сколь же радостней прекрасное вне тела:
ни объятье невозможно, ни измена!

*
Посылаю тебе, Постум, эти книги
Что в столице? Мягко стелют? Спать не жестко?
Как там Цезарь? Чем он занят? Все интриги?
Все интриги, вероятно, да обжорство.

Я сижу в своем саду, горит светильник.
Ни подруги, ни прислуги, ни знакомых.
Вместо слабых мира этого и сильных -
лишь согласное гуденье насекомых.

*
Здесь лежит купец из Азии. Толковым
был купцом он - деловит, но незаметен.
Умер быстро: лихорадка. По торговым
он делам сюда приплыл, а не за этим.

Рядом с ним - легионер, под грубым кварцем.
Он в сражениях Империю прославил.
Столько раз могли убить! а умер старцем.
Даже здесь не существует, Постум, правил.

*
Пусть и вправду, Постум, курица не птица,
но с куриными мозгами хватишь горя.
Если выпало в Империи родиться,
лучше жить в глухой провинции у моря.

И от Цезаря далеко, и от вьюги.
Лебезить не нужно, трусить, торопиться.
Говоришь, что все наместники - ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца.

*
Этот ливень переждать с тобой, гетера,
я согласен, но давай-ка без торговли:
брать сестерций с покрывающего тела
все равно, что дранку требовать у кровли.

Протекаю, говоришь? Но где же лужа?
Чтобы лужу оставлял я, не бывало.
Вот найдешь себе какого-нибудь мужа,
он и будет протекать на покрывало.

*
Вот и прожили мы больше половины.
Как сказал мне старый раб перед таверной:
"Мы, оглядываясь, видим лишь руины".
Взгляд, конечно, очень варварский, но верный.

Был в горах. Сейчас вожусь с большим букетом.
Разыщу большой кувшин, воды налью им...
Как там в Ливии, мой Постум,- или где там?
Неужели до сих пор еще воюем?

*
Помнишь, Постум, у наместника сестрица?
Худощавая, но с полными ногами.
Ты с ней спал еще... Недавно стала жрица.
Жрица, Постум, и общается с богами.

Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Или сливами. Расскажешь мне известья.
Постелю тебе в саду под чистым небом
и скажу, как называются созвездья.

*
Скоро, Постум, друг твой, любящий сложенье,
долг свой давний вычитанию заплатит.
Забери из-под подушки сбереженья,
там немного, но на похороны хватит.

Поезжай на вороной своей кобыле
в дом гетер под городскую нашу стену.
Дай им цену, за которую любили,
чтоб за ту же и оплакивали цену.

*
Зелень лавра, доходящая до дрожи.
Дверь распахнутая, пыльное оконце.
Стул покинутый, оставленное ложе.
Ткань, впитавшая полуденное солнце.

Понт шумит за черной изгородью пиний.
Чье-то судно с ветром борется у мыса.
На рассохшейся скамейке - Старший Плиний.
Дрозд щебечет в шевелюре кипариса.

Mарт 1972

В холодную пору, в местности, привычной скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более, чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может зимой мести.
Ему все казалось огромным: грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы - Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой. И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка, издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд Отца.

Великий человек смотрел в окно,
а для нее весь мир кончался краем
его широкой, греческой туники,
обильем складок походившей на
остановившееся море.
Он же
смотрел в окно, и взгляд его сейчас
был так далек от этих мест, что губы
застыли, точно раковина, где
таится гул, и горизонт в бокале
был неподвижен.
А ее любовь
была лишь рыбой -- может и способной
пуститься в море вслед за кораблем
и, рассекая волны гибким телом,
возможно, обогнать его... но он --
он мысленно уже ступил на сушу.
И море обернулось морем слЈз.
Но, как известно, именно в минуту
отчаянья и начинает дуть
попутный ветер. И великий муж
покинул Карфаген.
Она стояла
перед костром, который разожгли
под городской стеной ее солдаты,
и видела, как в мареве костра,
дрожавшем между пламенем и дымом,
беззвучно рассыпался Карфаген

задолго до пророчества Катона.

1969

                  Евгению Рейну,
                  с любовью
Плывет в тоске необьяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада,
ночной фонарик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.

Плывет в тоске необьяснимой
пчелиный ход сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.

Плывет в тоске необьяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый.
Полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необьяснимой.

Плывет во мгле замоскворецкой
пловец в несчастие случайный,
блуждает выговор еврейский
на желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не обьясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.

Твой Новый год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необьяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будет свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо,
качнувшись влево.

28 декабря 1961

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим дивно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг від очей до вилиць,
тісні протоптує доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
застиглого у вижиданні,
коли у серці втихне буря.

І вабить пустку роту отвір,
куди влітають зори хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
намріяла сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні,
немов усе уже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і побутової мороки.

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
крадуть у в'язня ступінь втрати.

Так і ростуть собі, з нічого,
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди дійшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноосібні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки -
примарне, як і всі потуги
тілесні звести порахунки.


2003

Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий.

Людська душа, як дерево гіллясте,
як дерево гіллясте при дорозі.
І з вихором дорожнім прилітають
і осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
побачиш - блисне з ізмарагду око
або, обважене надміром бісів,
і жовкне, й гнеться дерево додолу.

Ідеш задуманий в алеї душ людських
і оглядаєш ці гримаси й вихиляси,
бо ж то так рідко струнчиться і квітне
душа, як дерево, очищена громами ...

...Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, -
Що нам наші забиті
і наша кров?

Ми такі всі повні щастя
У сей великий час,-
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле, нас!

Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси -
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!

Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се - Українець-Воїн
Ворота помітив.

І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б'ючи межи очі
Тебе, Росіє!...