1. І тішиться хижо розлука.

Поїхала з третьої спроби…
Хоч як не втікай – не минулось.
Прощання не легше хвороби,
Ми знову об нього спіткнулись.

Чомусь і кохання щасливе -
Повернення - не запорука,
Бо вносить життя корективи,
І тішиться хижо розлука.

Тому, стоячи на пероні,
Сказати не бійтесь "Кохаю".
У долі ми всі у полоні,
Що буде - лиш Бог один знає.


2. Розлука сипле сіль…

Колеса стукають, як серце.
Душа втомилась і болить,
Бо хоче радісним джерельцем
Розлуку в зустріч перелить.

П'ю зварену тобою каву,
А ти, напевне, п'єш мій чай...
Що там попереду, цікаво,
Чекає радість чи печаль?

В купе сусідньому хлопчина
Із кимось бесіду завів
Про долю неньки України,
Заробітчан і злидарів.

І поєдналися тривоги
За Україну і за нас.
Зійшлися разом дві дороги
В складний неоднозначний час.
Та й чи були для України
Легкі шляхи, легкі часи?
То гніт, то голод, то руїни,
Терпіння в Бога лиш проси...
Прости нас Господи, прости
Ятрять думки душевні рани,
На них розлука сипле сіль.
Переживем її, коханий,
Засяє сонце крізь тумани,
І ще настане час весіль...
(2.02.2010 - між двома турами президентських виборів)


3. Ми вже напилися розлук досхочу.

І знову навколо обличчя чужі.
Долаючи відстань і втому,
Від тебе до тебе з тобою в душі
Нарешті вертаюсь додому.

Прощання - ховаючи сльози в очах,
Назустріч - неначе на крилах
Туди, де сумує мій зоряний птах,
Де двійко пташат наших милих.

Рідненькі мої! До гніздечка лечу,
Бо знаю: чекати втомились.
Ми вже напилúся розлук досхочý,
Тепер лиш радіти лишилось...

18-25.04.2010

Я їду до тебе, серденько,
Щоб очі зустріти очима,
Уста, наче мед, солоденькі
Цілунками вкрити смачними.

Щоб руки з'єднати з руками,
Щасливим ділитись безсонням,
І міряти час не роками,
А стуком сердець унісонним.

Позаду - печалі і біди,
Попереду - весни квітчасті.
Я їду до тебе, я їду,
Аби дарувати нам щастя.

Кумири падають з високих п’єдесталів:
звичайні смертні … Помилки, поразки…
А так хотілося торкнутись ідеалу!..
Або зустріти лицаря із казки.

А доля знай кепкує, кпинить,судить:
«Що, забажалось лицарів міфічних?
Немає, не було, і вже не буде.
І досить цих казок трагікомічних».

Але я хочу вірити у диво,
адже без віри – жити неможливо.
І кожен день - сама творити вЕсну,
й любов зустріти з небуття воскреслу…

… (2013)

Я буду цілувати голос твій,
Душею ніжно душу обіймати.
До тебе полечу на крилах мрій,
Між нами перешкод іще багато.

Такий далекий і такий близький!
Любов за кіломéтри не сховати.
Наниже нічка зоряні разки -
І кожен подих буду цілувати.

Як хотів би побачити я ту єдину,
Що для неї присвячую свої пісні
І я знаю, що скоро її я зустріну,
Про це моє серце каже і сни.

Як зустріну, то серцем відразу відчую
Бо шукаю тебе вже я дуже давно,
Часто образ я твій в думках своїх малюю,
Та побачить не можу його все одно.

І, можливо, ти також собі уявляєш,
Яким має бути твій рідний, єдиний.
Але, як і я, напевно не знаєш
Скільки до зустрічі чекати ще: дні чи години.
7.08.2003 р.

Свободу люблячи шалено,
На волю з болем витікав
Пекучим оловом, Олено,
Шукав, знаходив і втікав
Світ за очі, в своє нещастя,
Де не було таких, як ти,
І каявся, на жаль, нечасто
У зраді власної мети.

А ти була мені, Олено,
Рідніша рідної сестри
І рятувала достеменно
Від болю, що мене ятрив.
В найтяжчі, згадую, хвилини
Ти йшла на виручку мені
Через суспільні трясовини
В чужій нам рідній стороні.

Стояла поруч на могилі
Моєї мами, на краю
Цілого світу – я в безсиллі
Спиравсь на мужність на твою.
А ти, напевне, дивувалась,
Як обездолене хлоп’я
На безголів’ї піднімалось,
Щоб власне викричать ім’я.

В життєвих клопотах і тлумах,
Коли збивався я з пуття,
В Москві, у Києві та Сумах
Ти берегла, немов дитя,
Мене, запійного естета
І віршомаза; ти змогла
Оберегти в мені поета,
Охоронить мене від зла.

А в час, коли загроза ночі
Спивала жадібно мій зір,
Ти врятувала мені очі,
Подарувала світ, повір,
Вже призабутий, розмаїтий,
Коли любові пивсь нектар,
Коли я зміг серед піїтів
Розгледіти твій божий дар
І визначить безпомилково
Твоє майбутнє осяйне,
Коли твоє ліричне слово
Епічних обширів сяйне.

Оленко, щирісний мій друже
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого "я".

Через мохи, крізь кураїну
Я знову бачу в кольорах
Країну рідну Україну,
Розіп’яту на всіх вітрах,
Таку єдину, сокровенну,
Чий шлях в майбуть благословен,
І найпрекраснішу Олену
Серед усіх святих Олен!


2008

Друже, милий мій єдиний
Як тобі віддячити за все?
Ми з тобою істину відкрили,
Що життям дихає в лице.

Друже, вірний мій і мирний,
Як же спокій віднайти для тебе?
Коли сам давно уже безсилий,
То хоч помолитись треба.

Друже, смілий і самотній
Не завжди виходить бути дужим,
Та за всі розмови сотні,
Пам’ятай ти мені потрібний дуже!

Друже хоч і нарікаю у печалі,
Та тобі радію повсякденно,
Жодний з нас не знає, що там далі,
Але кожну мить життя любім священно!

2013

У світлі місячного сяйва,
коли торкнутись можна зір,
чарівним трунком життєдайним,
рядки лягають на папір,
сплітаються думки у рими,
і розквітають сторінки
словами мудрими й простими,
як у майстрині рушники.
Радіє буйне різнотрав'я
пісень, сонетів і поем,
хтось вишиває ніжно "гладдю",
хтось "хрестиком" рядки кладе.
Немов з бабусиної скрині
насипле вечір в жмені мрій;
червоних, жовтих, срібних, синіх,
лиш розібратися зумій.
У світлі місячного сяйва
зорять натхнення пелюстки,
чарівним трунком життєдайним,
лягають на листок рядки.

2013

Жіноча доля – пісня журавлина.
Мабуть, у тому осені провина,
Що гірко плаче, лиш її почує
Холодний дощ, який між хмар ночує.

І у моїй складній жіночій долі
Журби та гіркоти було доволі.
В холодну дощову осінню днину
Привів мій чоловік нову дружину.

Розлучницю голубив при малечі,
Допомагав їй розбирати речі,
А я ховала розпач у долонях,
І безутішно схлипувала доня.

Візьму за руку скривджену дитину,
І дім, що рідним був, навік покину.
А за порогом дощ почне відразу
З душі змивати біль, гірку образу.

Ще сонечко засяє, люба доню,
І прояснить жіночу нашу долю,
Вбере її у зоряні коралі…
Не плач, маленька, треба жити далі!

(2008-2013)

Зажура за вікном.
Береза і каштан понурені без листя.
Моруге павутиння гілля верб
оточує помістя..
Тужливо час очікує пісень.
Сумує небо сіре.
Засмучений холодний день
торкнувся ліри.
І заспівав.
Почули отой спів усі творіння.
І бережно зелений лист
пронизав павутиння.
Бруньками тішиться каштан,
Береза соком.
Бо день причарував весну.
Так, ненароком...

*
бджолою мрії
пещу пелюстки
твоїх солодких уст
моя кохана
але вони
із відстані руки
щезають у пітьмі
немов омана

лечу джмелем жадання
уві сні
до ніг п'янливих -
чарівливих стебел
та падаю
у крутежі земнім
поранений погордою
від тебе

співаю в марах
пісню солов’єм
серед зелених віт
краси твоєї
але мене
неначе громом б'є
холодний погляд
снігової феї


-
світ наяву
таким як був і є
і ми з тобою
граєм давні ролі
і сон чи мрія
нам не попсує
Любов’ю
подарованої долі

08.04.13

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

Очі твої пахнуть соком беріз.
В них загубилося небо .
Де б не бував я, - усюди і скрізь
Буду в тобі і для тебе.

Хай по землі березневі дощі
Тягнуть намочені мітли,
Буду тулитися сонцем до щік ,
Вій твоїх - місячним світлом.

Житиму мрією в тиші кімнат,
Повних незримо тобою,
І виходúтиму в зоряний сад
Ніжного щастя тропою.

Вкутаю серце у радості хміль,
Щезне розлуки провина,
Кину тебе і подамся звідсіль
Знову до тебе, єдина.


06.04.13

Не вір, що років круговерть
змела чарівність і красу,
і що веселкових гербер
тобі вже я не принесу.

Не вір у те, що жар душі
не в силі знову спалахнуть,
і що до тебе збайдужів -
не даруватиму весну.

Не вір тому, що в забуття
найкращі канули літа,
у те, що згіркла сіль життя
і щастя мимо проліта.

Повір, що смуток промине
усім чортам наперекір,
і в те, що я люблю тебе —
й повік любитиму, повір...

1993 (2013)

Біла птаха зима
розкорковує кригу ріки.
Бризки хвилі прощання
розливаються берегами.
Біла птаха зима
заболоченими снігами
не зігріта іде
у холодну свою самоту...

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

Чому буває так? Чому так вийшло?
Ніхто того не знає до пуття...
Красиву, молоду, яскраву, пишну,-
Хтось викинув троянду на сміття.

Вона цвіла, така п’янка та рання,
Немов у ній всі чари світ зібрав,
І прагнула усім єством кохання,
А від кохання - щастя і добра.

До неї звідусіль тягнулись руки,
Та їх вона колола без жалю.
Аж поки, ніби пісні дивні звуки,
Не пролунало бажане «люблю».

Сховала колючки і посміхнулась,
Коханню віддалась без вороття,
Але рука підступна не здригнулась,
Зламала і жбурнула на сміття.

А я сховаю квітку ту від віхол,
Зігрію і додому віднесу.
Троянди не ламайте задля втіхи,
Нехай дарують світові красу.

Ми в одному човні.
Ти тримаєш мені
Парасолю, весло… Чорносливом
Сипле хвилі ріка,
Рік за роком стіка-
Є у море холодним відливом.

Небо виткала ніч,
Прохолода до пліч
Відчуття швидкоплинності тулить,
Десь позаду весна
І нічого не зна-
Є маленька гармошка із Тули.

П’є мелодію шум,
До знекровлених дум
Навертаються втомлені сльози.
Ти – натхненне дівча,
Що надривно вивча-
Є слова, що звикають до позик.

Затихає гармонь,
Невідомість до скронь
Неминучістю сивою липне.
Вчора була зима,
А вже червень зника-
Є в осінньо-наближений липень.

Ти у ньому уже,
Ну а я під ножем
Дощової сліпої печалі.
І надії нема,
Лиш кохання змива-
Є наближення чорної далі…

31.03.13

Я вчора палила вірші...
І полум`я навісне
Думки пожирало невтішні...
І мрії мої...і мене...
Я вчора себе палила...
Бо магма кипіла в мені...
Бо кожна клітиночка тіла
Аж корчилась у вогні...
Попечені губи шептали:
- Поезіє, ти вже чужа...
А в серці слова проростали
...як з леза ножа...
2013

Эх где найти лекарство, в какое государство убежать
Что б от этих чувств не мучатся, не страдать
Птицей вольной в синем небе парить, летать
В подземелье боли без воли не умирать

А любовь противоядия не имеет
Если пришла, счастье даст, или не пожалеет
Не пощадит коль безответная, пленит
Лекарства нет, сердце в ранах и болит...

А раны заживут рубцы оставив
Но сердце без рубцов сильней не станет
И даже когда боль мучать перестанет
Останется урок любви, и ты мудрее станеш...

Ранок теплом переповнює
Мрію рожеву -
Твій поцілунок відчути,
Зустрівши у парку.
Я прожену із душі
Снігову королеву,
І відшукаю весну
В потайнім закамарку.
Ніжну і пристрасну,
Добру,
Палку і жадану.
Із ароматом садів
У весільному вбр́анні.
Де мій мольберт?
Фарби сонця із неба дістану.
Ранку цього я щаслива!
Малюю кохання!

29.03.2013р.

«Усе мине» - віщає Соломон.
О, він – мудрець! Він добре зна, що каже…
… Мине і мій казково-дивний сон,
І буде все, як снила досі , завше…

Тому, свого «сьогодні» - не боюсь!
Хоча ще вчора - мліла й потерпала.
Схотілося сміятись – я сміюсь,
Співати захотіла – заспівала!..

Тепло відчути рук твоїх чи уст…
І доторкнусь!.. Лишень і ти не бійся.
Почуєш: я співаю чи сміюсь –
Співай і ти, й разом зі мною - смійся,

І закружляй мене, і завальсуй,
Хай танець буде, наче лет між зорі!...
Коли я засумую, - не сумуй!
І не мовчи, коли душа говорить…

«Усе мине» - віщає Соломон…
Послухаємо? Певно зна, що каже…
…Мине і мій казковий диво-сон…
І буде все, як снила досі , завше?..

… (2013)

як добре коли десь ти просто є
ожиновий вінок зеленовіття
я відчуваю відданість дерев
які в тобі зумілися зроститись
опоміж заклопотаних осель

нехай лиш плинуть миті із краси
де смайлик усміхаться вечірній
лукавий смайлик вірності росин
в якім обоє залишаймося людьми
а не дрібне одвоєння гостин

нехай ти мовчки прочитаєш лет
в якому я лелітка й погляд карий
мені віддасть гартований протест
науки лук а не гортанну кару
на гойдалці між голубих карет

нехай ти не залишеш слова гри
я все одно берізкою стрункою
у березні зав’ю сирітський тин
підсніжниками свіжими спокою
аби ти був натхненним на доплив

луска озерна скришиться землі
і я нестиму гоже зерня серця
в долоньки містик між плугатарів
де погляд твій поволі стрепенеться
гарячим тремом райської зорі

Я знову не можу заснути
й видумую казку
про тебе, коханий, про вірність,
про ніжність і ласку,
про те, як зустрілися ми
випадково з тобою
і стали близькими, і ти -
зачарований мною;
як добре було нам обом
у маленькій хатині.
Той рай для душі я не можу
забути і нині.
Гуцулкою кликав мене ти
з далекого краю,
та ближчих людей, ніж були ми
з тобою, не знаю.
Розлучили нас злії язики
назавжди з тобою,
і гуцулка лишилась в своїй
стороні самою.
Я не можу заснути з кінцем
не подібним до казки,
Бо так мало тепла у цей вечір
і хочеться ласки.
Ти приїдеш! Ти любиш мене! Ми
зустрінемось знову.
Я побачу тебе і почую
чаруючу мову.
Ми зустрінемось в сні,
у фантазіях дивної ночі.
Я кохаю тебе. Засинаю.
Злипаються очі.

2000

Ніжним дотиком…

Ніжним дотиком, лагідним поглядом
Заворожила, приворожила, зі сну збудила і цвітеш.
Весняною квіткою крізь сніг пробилася,
Причепурилася і ростеш.

Стомлене холодом, вітром, негодою
Все оживає, вальсом кружляє, і на свій танець запрошує нас.
Серця схвильовані, очі закохані…
І на хвилину, зупиниться час.

Все, що приховано серцем закоханим,
У поцілунку проллється дощем.
Взявшись за руки, невпевненим кроком
Межу заборони разом пройдем.

В ніжних обіймах поринемо у всесвіт.
Всесвіт бажань, заборонених мрій.
Життя починається, біжить, озираючись
На сіру буденність звичних подій.

23.03.13р. Колодій О.Ю.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Їй сумно там...
Одній..Тебе чекати.
Вона Тобі
Розкаже увісні
Усі слова,
Які я мав сказати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Жінкам так личить
Квіти пригортати...
Я брешу,
Що Тебе я не люблю.
І легко по очах
Це прочитати.

Твоє ім'я
Я мовчки прошепчу...
Його не можна
Вголос вимовляти...
Писати вірші -
Це - не ремесло.
Писати вірші -
Це - Тебе кохати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Я кожен день
Її здалека бачу...
Сміється
І не кориться зимі,
Вона Твою веселу
Має вдачу.

Твій голос -
Вічна Жінки таЇна.
І усмішка -
Розумна, добра, щира.
Щаслива будь!
Забудь мої слова...
Така далека й близька,
Моя мила.

На все свій час,
На все своя пора...
Любити
І любові уникати...
Розтане сніг,
Повернеться весна...
Ти вибереш -
Карати, чи прощати.

Ти залишила
Квітку на вікні...
Самотньою...
У цих снігах
Вмирати...
Вона мені
Розкаже уночі,
Як любиш Ти,
І де Тебе шукати...

Ти залишила
Квітку чарівну...
У центрі міста,
Людям всім на диво,
Я вірю -
Ви прикличете весну,
Щоб танув сніг,
Щоб сонце засвітило!

24 березня 2013 р.

Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе...Немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу...
Я з бантиками й білим комірцем...
Кумедна і зніяковіла трішки...
А ти з таким усміхненим лицем
Даєш мені два лісових горішки...
Ох,ті горішки!.Я їх не взяла,
А засоромилась і опустила очі...
Якою я наївною була,
Аж згадувати інколи не хочу...
...І ось ми загубилися в житті...
Ніхто нікого не хотів шукати...
Мені горішки часто сняться ті...
Ну поясніть, чому було не взяти?..
...А гроші що? Я не рахую їх...
Як є - то є. Немає - то немає...
...Ще досі вірю...Вірити не гріх...
Безвір`я в нас надію відбирає...
...Гублю людей. Гублю ключі останні...
Гублю себе у втраченім коханні...
2013

Платонічне кохання...Ви скажете:" Ні, не буває"...
Ну тоді поясніть, як мені називати моє,
Що над прірвою долі з очима сумними блукає
І автографи серця у віршах палких роздає...
Ваша ницість його відправляла у пекло й на плаху,
Ваші погляди заздрі зривали його з висоти...
Платонічне кохання моє, ти так схоже на птаху...
Чи на пролісок ніжний, що мріє в снігах зацвісти...
В сітях буднів жорстоких - перо золотої жар-птиці,
А під молотом долі - якийсь невгасимий вогонь...
Ти маленький журавлик, якому не треба синиці...
Тільки погляд...і подих...і шепіт гарячих долонь...

Сьогодні сам собі зроби дарунок –
прошепочи лише одне: «Люблю…»
І сонця веснянѝй палкий цілунок
зігріє душу і твою й мою .

Нехай весна дарує тільки радість,
штормів і повеней ніколи не веде.
І почуття тонка тендітна парость
хай яблуневим цвітом розцвіте.

Учення - на початку було Слово…
Та звідки це відомо солов’ю,
що тьохкає і виливає вголос
не сказане між нами те «люблю»?…

Говорить серце, очі, руки, тіло…
У поцілунку з’єднані уста!...
Все ніколи… Іще не продзвеніло…
Чи продзвенить? Чи це судилось нам?..

…(2013)

Кохана жінка – серця тиха гавань,
Душі оаза, тіла млосний щем.
Вона притугу радості дощем
Обмиє доброхітно і ласкаво.

А пестувати - буде ще і ще!
Їй Бог надав усемогутнє право:
Ввійти у долю мужа величаво,
Обпершись на його міцне плече.

Нехай вона кокетними словами,
Кохаючи до болю, до безтями,
Його підійме і жбурне униз, -

Він їй весняні первоцвіти гаю
В дарунок урочисто назбирає,
І виконає будь – який каприз.

21.03.12

За все, що було,
Дякую, Тобі...
А те, що буде...
Хто це може знати?
Люблю Тебе...
Як квіти навесні,
Що зацвітуть,
Щоб радість дарувати.

І не біда,
Що ми не молоді.
Що роки йдуть,
І їх не наздогнати...
Я не чекаю
На Твоє - ЛЮБЛЮ.
Бо я - не твій...
Не треба і питати.

Ти - диво-жінка,
Бо твоя краса
Міняє світ.
Ти вмієш чарувати...
Мій промінь світла
У вечірній млі...
Спасибі,
Що я можу так кохати.

Мов оберіг
Звучать Твої слова.
І хочеться
На білім світі жити.
Навколо - сніг,
А на душі - весна!
Ми - молоді,
Як вміємо любити.

Люблю Тебе...
Без крику, без жалю,
Без ревності,
Що душу роз'їдає...
Розумну й ніжну,
Трепетну й п'янку...
Хай милий Твій,
Як зможе, так кохає.

За мою мрію,
Дякую, Тобі,
За щастя,
Що його нам
Не пізнати...
Ти -сонце в небі,
Мавка лісова...
Люблю Тебе...
А треба забувати.

(22-23.03.2013)

Любовь - как сладкое вино ,
По жилам кровь играет,
Она несёт с собой того,
Кто в ней хоть что - то понимает .
Когда созреет виноград .
И зёрна соком напитает,
Ты будешь словно опьянен
И очень-очень рад
В Любви Небесной утопая..!

Ти змінювала свiй одяг і погляди...
Я подумав, потрібно змінитися i менi,
Щоб краще себе вiдчувати.
Кохана моя, ти зi мною завжди,
Та, це не привід сходити з розуму.
...................................
О, так, я знаю, що не все вiдразу в життi...!

Ніхто не знає, що я відчуваю всередині...
Знаю, що мені потрібна така як ти.
То навіщо мені приховувати те,
Що мені подобається тебе любити.
Я зрозумів, що у нас життя лише одне,
Так кого хвилює, що скажуть інші...
Хай будуть щасливі й вони.
Мила, твій вогонь заводить мене...
І того, як ти рухаєшся, достатньо,
Щоб мені подобалося любити тебе!
Я не можу приховати почуття,
Люба моя, твої губи пахнуть посмішкою,
То чому я повинен зупинятися ...
Так, я просто обожнюю тебе, кохана!
Боже, царюй в мені, благодать в свiт виливаючи.
Наче полярне сяйво - чудове творіння Твоє,
Скільки Любові і Світла втілено в тому світі,
Який Ти з радiстю відкриваєш для мене!

Не суджу тебе, не суди і ти.
Що судити, як не судилося…
В паралельний світ йти навпомацки?
Потайна стезя загубилася?

Там – літаєш ти. Там – літаю я.
В наші теплі сни залітаємо.
Там – привітне все… Райська благодать!…
Нащо наш Едем тут шукаємо?

Надовкіл – зима. Всі сади – пусті.
Рай земний лише в супермаркетах.
Та збери хоч би всі багатства ті –
Плоду райського ти не купиш там.

Почекай весни, літа, осені…
Хай сади цвітуть, осипаються…
Вродять яблука!.. Та такі рясні –
Ті, що райськими називаються!..

…(2013)

Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…
…Лише щемливо ноткою одною
Пульсує скронями коротке: «Ні»?…

Ні? Не про нас шекспірові сюжети,
І не для нас концепти тривіальні…
Ні?.. Чом тоді в думках одне лиш: «Де ти?!»
І мрії – фантастичні, нереальні…

Ні?!.. Хай там що, а літо – за весною! -
Короткі ночі та найдовші дні…
… Єство моє наповнене тобою.
Твоя присутність – всюди у мені…

…(2013)

На гнучкому тілі чудової лози
Соком червленим наливаються бруньки...
Весна вступила в свої володiння.
А вдалині, пісня закоханих персiв
Захопленням любові жаданої розлилася:
"Дивовижне створіння, Янголе мій... !
Божим теплом твої слова,
Голос щирої душі iз серця:
"Ти, немов троянда кольору бордо...
Якщо любиш, кохай всією душею.
Якщо віриш, то вір до кінця.
Тоді буде з тобою
Твоє щастя в Любові,
Бо мрія здійсниться!

Дивлюся в чудові очі, чарiвнi!
Ще ніхто не розкрив мене
Так, як Ти кохана ...
Чарівне твоєї душі лице.
Я люблю, як квiтка сонечко
Дуже дуже люблю Тебе!

Помолитися Богові, світлості, фрескам
і на битому склі, що криваве давно,
танцювати крилато натхнення воскресле,
обираючи все недоказане сном.

Ложку дьогтю до меду, до рік золотавих
і лавровий вінок розтоптати нараз,
і віддати сорОкам минуле яскраве,
і розбити майбутньому скриньку окрас.

І ріднитися з мальвами й бабиним літом,
хай закинуть, що вітер гуде в голові,
і летіти, летіти, летіти, летіти,
щоб частіш доторкалися душі живі...

2012р.

Я подихом лечу у далечінь,
змарновані польоти не врахую,
напомацки звільню вчорашнє „ні”,
лиш мрією дощенту співісную.

Керована дурниця: два + нуль,
за звичними „не варто” повернуся –
палкими поцілунками катуй,
збентеж лютневу (досі) ляльку Русю.

18.03.2013

Наталю, заспівай мені тихцем…
Пісням твоїм, чуттям твоїм так личить
Твоє одухотворене лице,
Твоє, з ікони списане, обличчя!
Наталю, заспівай мені тихцем.
Хоча давно заміжня, а – дівча,
Хоч доньки вже дорослі, а – дівчатко,
В очах якого світ – свята свіча
Перед свічадком і перед початком…
Наталю, заспівай мені тихцем.
Перед початком вічного добра –
Свята свіча… О ні, не заперечуй!
Моя любов осінньо догора
В передчутті зимової хуртечі.
Наталю, заспівай мені тихцем.
Молюсь твоїм рукам, твоїй цноті,
Обожнюю тебе і сподіваюсь,
Що це останній гріх в моїм житті,
В якому я свідомо не покаюсь.
Наталю, заспівай мені тихцем.


1995

Тисячоліття нових катаклізмів:
Карається душа заперта в розум.
Розбещеність у формі нігілізму...
Черствіє серце, висихає мозок.

Нестримний рух погоди липня-січня
Й буденний клопіт чавлять дні і ночі.
На мить питання мами споконвічне:
-Чи може, сину, їсточки ти хочеш?

Безкрила старість зморщена до болю -
Їй би складати скарб у домовину,
Та материнські очі, вірні долі,
Загадують про їжу свому сину...

У них не має сумнівів й докору,
Їм не важливий Папа, той що в Римі,
Дивились так в черінь голодомору
Й безцінну їжу згадують дитині.

І ладні очі синові віддати
Останню краплю маминої сили.
Бо так колись і їй віддала мати
Те, що собі не взяла у могилу.

Жирують монстри на паскудні гроші -
Бенкет на тлі безвір’я покоління.
-Чи може, доню, їсточки ти хочеш?
Питає маму Господа видіння.

2013

Зоряно як на Вкраїні, горянко ЗорЯно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі...
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано...

Схід запалав так багряно, горянко Зоряно!
Зблисла сльоза на холодній дівочій щоці...
Плакати на чоловічій ослаблій руці
Рано, Зоряно, ще рано...

Сонячно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Виростуть крила – лети в голубу далину...
В коси твої заплітати мою сивину
Рано, Зоряно, ще рано...


1993

Я мрію з дружиною бігати по ранках,
Хочу бути відомим, мати гарну осанку,
Знаю, що мої діти будуть здорові і мудрі,
Переконаний зможу бути в Штатах і Тундрі.

Мрію, щоб у криниці була чиста водиця,
Знаю, що вищесказане скоро здійсниться!
Хочу бути Людиною, мати свій власний стиль,
Та ще треба докласти багато зусиль.

Я вірю, люди полюблять більше Природу,
Не машину, квартиру, працю за нагороду,
Не комп'ютерні ігри, а живе спілкування,
Не картинками марити, а буде справжнє кохання.

Любіть справжнє життя, а не віртуальність,
Майте в серці любов та відповідальність,
Не заздрість, не зло, не жорстокість, а ніжність,
Розум у доброті, а в брехні й злобі - бідність.
13.03.2013

Перший місяць весни
так мережить уяву,
перший місяць весни —
не у сні — наявý.
Стільки весен уже
присідало на лаву,
виплітаючи долі
твоєї канву.

Перший місяць весни
у завіях, морозах,
перший місяць весни
заблукав у снігах.
А для тебе весна -
це тюльпани й мімози,
теплі усмішки друзів
і ніжні слова.

Мелодійним акордом
відлунюють роки
у криштальному дзвоні
бокалів вина...
Перший місяць весни
знову збурює спокій.
По коліна у сніг
угрузає весна…


2005 (15.03.2013)

У жіноче свято - завірюха.
Де ж так забарилася весна?
Білий явір колискову слухав,
Та у сон солодкий поринав.

Як же тепло та спокійно вдома!
І намріялося враз мені чомусь,
Що сьогодні крокусам чудовим
Я холодні стебла обійму.

Чи занурю радісно долоні
У мімози кульки золоті.
Чи букет тюльпанових бутонів
Серце звеселятиме мені.

Та неначе за наказом феї,
Серед заметілей снігових,
Ти приніс розкішні орхідеї
І сказав, що схожа я на них.

8-13.03.2013р.

Ну що ти знаєш про гріхи
Заради втіхи?!
Впадуть в зарошені мохи
Зіркові сміхи,
І сонце висушить зело
Ще до обіду –
Немов нічого й не було,
Ніде і сліду…
Гріхи придумали, мабуть,
На глум і насміх
Нещирі люди,
Щоб забуть
Про «блуди» власні…
Ми ж загубилися удвох
В кущах моралі,
А з райських кущів стежить Бог:
Що ж буде далі?


1995

Згадується давнє і далеке –
На краю землі
В ранковій млі
На старенькій стрісі два лелеки
І у синім небі журавлі...
Наяву ввижається і сниться
Те, чого, здається, й не було:
Джерело, колодязь і криниця,
Копанка, струмочок, джерело...
А коли від спогадів проснуся,
Бачу в синій рамочці вікна:
Мати, неня, матінка, матуся
То весела, бачу, то сумна...
Широко відкритими очима
Я вбираю сонячний розмай:
Отчий дім,
Вітчизна,
Батьківщина,
Ріднокрай...

Не надо слов они здесь лишние,
Ты хоть молчишь , но я слышу,
Слышу сердца биения , стук,
И нежное тепло твоих рук,
Хочу в глазах твоих я утонуть,
Пускай меня там не найдут,
Пускай вообще меня не ищут,
Не надо слов они здесь лишние….

лютий 2011

Вдоль дорог и строений, сквозь все вековые ветки
Начиналась зима, и они были лучше всех,
Только как-то иначе струилась тогда подсветка,
Только как-то иначе, застенчивей падал снег.

До чего же легко всё сбывалось тогда, крутилось
Всё быстрее в калейдоскопе кино, и в нём
Находились всегда и бывали друг другу в милость,
Непредвзятая нежность струилась когда дождём.

В этом баре они и сегодня, почти как дома,
Пусть хоть тысячу раз антураж неказист и глуп.
До чего ж и доныне друг другу они знакомы
Разворотом фигур, уголками поспешных губ.

Долетают из прошлого брызги того азарта
И во встречных глазах растворяются без следа,
И они пьют вино, и рассказывают о завтра,
Но уже старый снег не поднимется никогда.

2013