Ми з тобою у одній Божій локації,
У одному човні,
Хоча й між різними берегами.
Над нами тривожаться листям
Акації.
Вітер казкує над нами.

Хвиля - у борт,
Похитнулось судно -
Ближчим далекий твій берег.
Ти в моїй долі
Колхідське руно,
Уквітчаний щастям терен.

Прокладемо мости.
Хоча краще стежки
По воді -
Як босоніж по долі.
Ти просто з'являйся частіше
Весни,
Напувай із зіниць мої
Зорі.

Гравітація слів – не закони земного тяжіння,
а канони душі, що у чарах безсоння живе.
У сувої ночей упаковане крихітне вміння
не писати віршІ, коли муза до столу не зве.

Знов осіння пора підмовляє до втечі без бою
і шикує ряди переможців митецьких утіх.
Повертайся у ніч, де на тебе чекають, ізгою,
щонайперші слова, відшукати яких ти не міг.

Там, де сон-небокрай, позліталися рими і птахи.
Не впіймаєш одну, усіх інших загубиш навік.
Одна мрія свята для маестро, поета й невдахи –
осягнути той час, де миттєвість вартує як рік.

В сіре марево дня устає над душею світанок.
Гравітація слів, мов заточене лезо ножа.
Не відводиш очей, зачаровує блиск обіцянок,
а повіриш йому – потьмяніє й дає відкоша.

Коли вона
заплакала уперше,
святилище здригнулося.
Боги
на вершах,
сиві голови підперши,
понуро бовваніли.
Навкруги
буяло літо,
шаленіло цвітом.
Вони ж, мов діти –
у руці рука.
Приймати, відпускати і світліти,
коли навколо дме
полинний вітер
холодним світом –
доля нелегка.
Як на плече
упали сльози вдруге,
від туги небо тріснуло.
Вона
не вміла
залишатись просто другом
і лугом
поверталася сумна…

Твоїм коханням тіло молодіє,
Весніє серце, живиться снага.
Зникає сором, тане безнадія
В твоїх обіймах , панно дорога.

Без нього всохну, опаду, загину,
В безодні смутку мій потоне крик,
Бо я лише тебе одну - єдину
Дарунком долі уважати звик.

Квітуй, любове, радісною суттю,
В яві моїй і кольоровім сні,
Я не зречусь того, що маєш бути
Ти, наче подих, завжди при мені.

11.08.13

Хазяйнує серпень, серпиком довкола
накосив набуте, оросив світи.
Надихнувши небо на лелечі кола,
споглядає гордо на свої сади.

Чим багатий – радий, а чого немає –
не проллє дарами у духмяну даль.
Коник запізнілий ще сюїту грає,
одягає Музу у прозору шаль.

Притомився серпень, ліг стерном під ноги.
У передосіннє сіє сон-траву.
Зупинися, літо, зачекай ще трохи,
не міняй на осінь сонячну жагу.

У серпанках стиглих сновидінь,
мов п’яничка, туманіє ранок.
П’є земля росяну його лінь
і готує тишу на сніданок.

Молоді лелеки з кола гнізд
розминають крила в колах неба.
Час іде, вже незабаром піст
і блідніють ярі перше зела.

Знову літо завершає хід,
депортує вертограду їства,
соковитий яблуневий плід,
на базари галасливі міста.

Под монотонный стук колес
Душа уносится с вокзала...
И не существенен прогноз-
Я буду здесь-упрямо знала.

Перрон.Вагоны мчатся дальше.
Влачусь щебенистою тропкой.
Тут пролегли владенья дачи.
Дух теплится надеждой робкой.

Боюсь спугнуть ночную фею...
В тьме сумерек- седая дымка.
Вхожу под арку в галерею:
Запечатлеть хочу картинку.

Кизил свисает надо мной-
Гирляндами трепещут свечи.
В ночь- спорышовою тропой.
Со вкусом выпиваю вечер...

Он полон тайн и искушенья:
Свод неба и мерцанье звезд,
И озеро- в плену томленья.
Прелягу торсом на помост.

Руками вод ночных касаясь,
И отраженье звезд черпая,
Слегка на камни опираясь,
Я в омут с головой ныряю.

Вода окутывает бездной.
Свободно двигается тело.
И сердце приторно-любезно
Любви и ласки захотело...

Дымок костра зовет на ужин.
Дровишки трепетно трещат...
Да,жар для гриля очень нужен-
О!Дивный, чудный аромат...

Еленка, милый мой дружочек!
Спасибо Богу, что ты есть!
Я счастья выпила глоточек,
За что тебе хвала и честь!

Затихнуть звуки, згаснуть кольори,
І світ кудись подінеться, розтане.
Душею забрини, заговори -
Відлунням озовуся, мій коханий.

Невпинний час відмовиться іти,
Йому за це подякувати треба.
У "МИ" переллємося я і ти,
До сьомого крильми торкнувшись неба...

Утечу в безодню у неспокій,
Без речей, голодна і страшна,
Пам’яттю вимірюючи кроки,
Бо від себе я також пішла.

Утечу, під небом вкриюсь смутком,
Без обличчя, без душі, без сліз,
Ти не раз вже воскрешав цілунком,
Вірячи в проклЯтий фаталізм.

Утечу, доп’ю я біль ковтками,
Бо без тебе жити не змогла,
Скрізь друзки від серця з порцеляни,
Й тягне в прірву тіло аж до дна…

30.07.2013

У час, коли небо малює картини
Перистими хмарами у висоті,
Стою зачарований, наче дитина,
І вгадую літа. Плин днів у житті.

Он неба кусінчик, де хмарка, як коник,
І сонечко світить яскраво з гори...
Це літо дитинства, уквітчане льоном
Й ромашками білої світла пори.

А там он де хмари пейзаж утворили
Із білих лілей і вітрильних човнів -
Це дні, коли в юності серце скорили
Фантазії перших закоханих снів.

На небі малюються друзі і рідні,
І батько, і мама, й казкові гаї...
Від краю до самого обрію видно
Мої помилки й перемоги мої.

У небі скраєчку крапцем виглядає
Невгадане щастя. Блакиттю летить.
Коли то було? От і не пам’ятаю.
Але те незвідане досі щемить.

Пером розмальовує хмарами небо
Мої почуття і сплетіння доріг.
У нім десь є ти (адже як же без тебе?)
Кохання моє: хрест, політ й оберіг.

І що та хвилинка розглянула хмари...
Я очі відвів. Хмари - пара води.
А все що побачив, то лише примари,
Що час на хвилинку в мені розбудив.

2013р.

Тисячі дверей, вікон і кватирок,
І якась із них, певно, що твоя.
Десь он там – подвір’я, і старий будинок
Із плющем на шиї літо сповива.

Тисячі облич, постатей, фігурок,
І якась із них, певна річ, твоя,
Десь он там – волосся – чорне, наче вугіль,
І очей озерця, і луги чола.

Тисячі, мільйони, де ж її шукати,
Ту фіранку милу, споконвік твою?
Те обличчя, коси кольору гагатів…
І очей джерельця, як же їх найду?

Тисячі провулків і мільярди вулиць,
Кожен стук бруківки рухає світи,
І знайдеться долі тисячна зозуля:
Чорне стане білим, а чуже – своїм.

І знайдеться хатка із плющем на шиї,
І чоло знайдеться – на світи одне,
І твої дверцята лиш тобі відкриють,
І пропаще серце знову оживе.

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе, легендарне,
Мов купина, неопалиме й гарне,
Таке інтимне й разом вселюдське…

Спасибі, літо, за твої дари
Безцінні, а по суті безкоштовні,
За чари безкорисливо-жертовні,
Що зцілюють від чорної жури…
Я в полинах твоїх і чебрецях
З метеликами вкупі і джмелями
Порозкошую ще. Хай розкіш ця
Подовше у природі погуляє!

У повні місяць. Зорі в тій порі,
Коли в садах надії визрівають
І яблуні в передчутті зорі
Свої плоди з-під листя виставляють
До сходу… Переливчаста роса
Висвітлює в півтемряві стежину.
Розвидниться ось-ось. А за хвилину –
Дощем промінь проллються небеса.



2003

Дослухаюсь до серця – воно стоголосить: «Нехай
не черствіє душа - осяває даровану мить!»
Вимагає уперто : «Єдину - довіку кохай!»
Упівголоса ж, тихо: «А інших - ти просто люби…»

Легкокрилить душа і торкається раю небес,
і просторо мені, як у висі ширянь журавлю,
від осягнення суті – кохаю єдину тебе,
ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - люблю.

Як настане «колись» - і полину услід журавлям,
повертатиму часом до тебе у марево снів,
лоскотатиму вушко: «Тебе лиш кохав я - затям.
Ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - любив…»

04.08.2013

Навіщо ти являєшся у часі,
Моя примаро літнього тепла?
Тебе торкнувшись - пальці обпекла,
Жила до цього, наче у каркасі.

Заламує за спину мені руки,
М’який і теплий присмак на вустах.
А пацюки, стрибають в моїх снах,
Від них я не сховаю серця стуки.

Вкладає літній пил раптова злива.
В пустелі досить знемагати,
Коли не в силах відчувати,
Нарешті під дощем була щаслива.

І знову, вільний подих почуттів,
І в ньому - ти отримав, що хотів…

Ув'язнені у житі, як в житті,
колосся щедро оплітає ноги,
а ми купалися в любові, мов святі,
а ми тонули в ній до крику,
до знемоги!
Загублені у житі, як в житті,
у буйноцвітті спраглого кохання,
тонули ми - у грішній чистоті,
тонули до наступного
прощання!
Ув'язнені у житі, як в житті,
пов'язані медовими ночами,
у житі вінчані - два грішники святі,
поєднані
правічними словами!

2013

Із милих уст не здмухують любові,
З очей коханих спокій не женуть,
А, навпаки, у кожнім русі й слові
Дарують щастя радісного суть.
Ревниві часто падають у лють,
А там вже біль і раж напоготові,
Коханню вільно дихать не дають
І мучать самотою чорнобрових.
Віки минули - є і ті, і ці,
Самітність є, і є рука в руці.
Нові спектаклі на старезні теми.
Мені би роль маленьку, хай складну,
В якій кохатиму тебе одну
На сцені, розташованій в Едемі.

03.08.13.

Ти кохання зміг зректися
Граціозно, дуже гарно.
Там, де Чорна й Біла Тиса –
Сонцесвітло. Сонцехмарно.
Я зрікатися не вмію
Синьоокої любові,
Відпливають пишні мрії
В ніжних човниках магнолій,
А у серденьку твоєму
Квітнуть царственні нарциси,
Знаю істину таємну:
Ти – не бог. Я – не актриса.
Ні, тебе не виганяла
Із душі, зі свого серця,
Білосніжна плаче калла,
Мабуть, завтра дощ проллється...

Я щоранку за волосся витягую себе із депресії,
Надія моя журавлем тріпоче високо крильми,
Десь існують Париж, Лондон, Мадрид і Венеція,
Острови в океані самотні такі ж, як і ми.

Ти поруч зі мною, але погляд у тебе порожній,
Мені холодно дуже у спеку плюс тридцять три,
Я ніколи не ляжу на рани твої подорожником,
Я ніколи не вилущу душу твою з мішури.

То навіщо так мучитись цими словами мовчання?!
І не хочу вже знати: де ти думками і з ким.
Бо дивлюся ув очі твої поторочі востаннє
Так, немов понад прірвою зазираю в зіниці ріки.

Что наши годы? Пусть летят...
Их время-ветер подгоняет…
Им наши дети помогают…
А нам то что? Нам пятьдесят!!!

Что? Уже было? Кто-то скажет…
Мы умникам ответим так:
- Пока в кармане есть пятак,
Короче нам дорога ляжет…

Пока огонь в печи горит…
Пока глаза глядят напротив,
Пока они ещё не против…
А сердце в унисон стучит…

Мы будем жить, а как не важно!

Ведь смысл жизни - только в жизни!
Здесь беспредметным будет спор.
И жить мы будем до тех пор
Пока желанны этой жизни…

Минуте благодарны каждой…

Ю.В. 13.07.2013

Із літа ми у осінь перейшли,
Гуляючи по липовій алеї,
Мій любий Києве, не знаєш ти, що ми
Здолали б навіть гори Піренеї.

Любові нашій осінь не страшна,
Хай під ногами – золото із липи,
Буває навіть просинь запашна
У серцевині літечка – у липні

Коли довкруж натхнення і Дніпро,
Фонтани, голуби... Але якби ти
Читав мої думки, коханий, про...
Про те, що я не зможу розлюбити.

Ти вже бачиш, розморена, сни
і витаєш у місячнім маєві,
я ж бреду закуліссям весни,
що у літньому танці кружляє.
Львів не спить ще. Потоки машин
мимо мене, як миші, шугають.
Я додому мандрую один.
Пішака. Не діждався трамвая.…
Пахне липа. Медово п’янить.
Хідники* – наче вимиті вікна.
Ти вже бачиш, розморена, сни.
А до мене ще нічка привітна…

2013

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Твоє, моє, а десь між ними – наше.
Немов множини перетнулися нараз,
а потім розійшлися, кожна в краще:
у казку снів, у доленосний час.

Нехай твоє – це лицар в обладунках,
нехай моє – принцеса на бобах.
Нулі в множинах, пусто на рахунках
і щастя – віртуальне, на словах.

У Всесвіті думок кружляють мрії
і мається блаженним не моє.
Ну а твоє ховають сонні вії
у царство мар, де кожному – своє.

Прокинешся вранці сьогодні щасливою
Бо травень вночі цілував твої коси нечесані,
Косицями сни понад ранок здавалися,
Гойдалися мрії на човниках музики,
Звичайними чарами пісня стелилася,
Немов простирадло шовкове і лагідне,
Що в складках ховає секрети і хрестиком
Рушник чи сорочку тобі вишиває
Оту, у якій ти на світ народилася.

Проміння ранкове крізь вікна прочинені
Пройдеться по тілу святими бажаннями
Живої ілюзії, мрії, що втілена
Лежить біля тебе на відстані подиху
І дихає тихо, повітря колишучи
У ритмі молитви а чи колискової,
Що вчора твій голос нашіптував лагідно,
Схиливши любов у турботі над ліжечком
Синочка, що нині, прокинувшись, вимовить
Уперше усміхнено і усвідомлено:
«Мамо»…


22.05.13

Тут ранки молочні. Густі вечори, мов сметана,
Готичні бескиди – священний божественний храм,
І, наче у храмі, в лісах цих кадильно-кальянно,
Лікує мене від життєвих колізій і драм
Повітря цілюще, настояне в пахощах цвіту
Розкішних ромашок, дзвіночків, а ще чебрецю,
Купаюсь, мов нявка, у магії синього літа,
Закохуюсь в нього, в Тереблю і землю оцю.
А завтра – додому. Прощатися будемо завтра,
А нині Карпати кружляють мене молоді.
Тут – сонце в півнеба. Тут сонце червоне, як ватра,
На кожній травинці веснянки його золоті.

Єднає час хвилини у століття.
А дощ іде. І що йому той час!
Змиває з душ гірке одноманіття:
єдна людей. Так, як сьогодні нас.

Од віку подорожніх одчайдухів
нагонив у вертеп чи крайній двір.
Для нас же несподіванку придумав -
тендітний «дах», й негадано привів

тебе й мене під нього… Парасолька! -
посвідник іскор спалаху зіниць…
Цей дощ і шлях – нехай іще надовго….
О, ми так близько!.. Рук торкання мить -

хвилююча поезія початку…
Стіна дощу. Розсміяний Перун!..
В обіймах наполохане дівчатко,
у скронях – гул усіх всесвітніх лун…

І парасолька наче й не потрібна –
обоє ми промокли до рубця…
Регочучи, босоніж в бризках срібла -
у зливу без початку і кінця…

1990-ті (2013)

Він любив її безглуздий сміх.
А вона його погляд ласкавий.
І стелячи їй небо до ніг,
Його поїдали кохання забави.

День за днем, місяці, роки,
І обом зовсім не набридало.
Закоханим віщували зірки -
Для щастя одного життя замало.

Вона чекала зустрічі,
Коли про розлуку лише говорили.
Він витирав її очі,
Коли з них сльози лили.

Залишаючись не підкореною,
Вміла його слухати.
Ця любов не може бути повтореною,
Якщо, звичайно, її не зіграти.

«…адже життя це театр…» -
десь, хтось, колись сказав.
І кожен, свого життя міліметр
По один раз відіграв.

І хоч вся суть кохання в драмах,
Вибір за кожним стоїть –
Або затиснути себе в рамках,
Або ж щиро всім серцем любить.

24 липня 2013

День добігає кінця,
Ще один день у Міжгір"ї,
Втому змиває з лиця
Літнім дощем надвечір"я.

Дихає сніжно Менчул,
Узгір"ям підперши хмари,
Ти хоч на мить відчуй
Кохання моє, мольфаре!

Мене поведи туди,
Де зеленіє меліса,
Де, наче дим, чадить,
Сивий туман у лісі,

Де сонце, немов бурштин
Сади напуває медом,
Вабить обабіч стежин
Червень чорничним пледом.

...День добігає кінця,
Сходить срібний горошок,
Ще ти мені обіцяй
Віночок сонних волошок.

Липню, мій липню журливий.
Стигне на травах кришталь.
Яблука зріють і сливи.
Сохне малина, - на жаль.
Ходить поміж картоплиння
Предок осінньої мли,
Свитка на нім ясно-синя
З написом дивним: «курли!»
Схлипує річечка потай
В згинах мулких узбереж,
Лози бере позолота,
Верби захоплює теж…
Липню, хороший мій липню,
Призупинися на мить,
Я тобі в пам'ять насиплю
Втіхи, що в серці бринить.
Може тоді, в пору віхол,
Ти намалюєш мені
Теплі промінчики сміху
На задубілім вікні …

27.07.13

Сріблив тіла язичник-повня,
Пив чай із липи липень-сад,
П’янких бажань алеї повні
Гортали спогади назад.

Непевний сон підводив риску,
Шарівся ранок-маніяк!
Ковтало небо чари-віскі,
Допивши втомлено коньяк.

Впускав у вікна силу космос,
Застряв у пляшці корок-час…
І тільки білі гладіолуси
Снували домисли про нас.

21-22.07.13

У кохання нема вихідних,
День і ніч моє серце співає.
Хто мовчить, крил не має стрімких,
А безкрилий у снах не літає.

Ти, жар-птице, почуй, прилети,
Чи забудь мою пісню навіки.
Хто не вміє любов берегти,
Не почує небесного крику.

А якщо ти любов зберегла,
І втомилась, не можеш літати,
Доторкнися до мого крила,
І напийся роси з рути-м’яти...

Вкушене яблуко повні
На моніторі небес.
Ще не прокинулись півні,
Блудний не гавкає пес.

Очі сльозами ще повні
Після тривог недосну.
Краплями на підвіконні
Стали думки. Голосну

Музику буднього ранку
Не увімкнули. Ніхто
Місяцю кусану рану
Не полікує. Листок

Той, що загоює, пряче
Тіло своє у росі.
Ти даленієш, неначе
Зірка ранкова. Не сіль

Присмаком на піднебінні
Тане, а липовий мед –
Вчора були у єднанні,
Завтра поїдеш… Але

Буде зі мною твій голос,
Ніжно-ревниві слова…
Ще не перейдено поле,
Ще зеленіє трава.

Стежка до тебе надривно
Зваблює, кличе… Ще мить!
Тільки кохання далеко…
Тільки кохана ще спить…

26.07.13

Небом спалахне
Триколір рідноїдуші,
Я поруч з нею, змалку,
Разом купалися в теплі..

Зніяковіле обличчя Наталі
Хочеться взяти ніжно в долоні
І цілувати губи солоні
В тихій нестямі,
В п’яному шалі.

Та не посмію переступити
Межі умовні і безумовні –
Очі Наталі
Повні-преповні
Чистої віри…
Лячно розлити!


15.09.1997

Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя
Під перші сонячні проміння вранці
На березі танцює без взуття

Вона малює рухами бажання
Танцює з тінню власного буття
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Лунає в такт серцебиття

Виблискує на ній проміння сонця
А вітерець ніжненький кутає теплом
Тепер всі дивляться за нею із віконця
Вважають що зустрілись з янголом

Я сплю не мов дитина біля тебе
В полоні чар Сирени я тону
Твій подих ніби шепіт янгола для мене
Сам Аполон позаздрить твоєму теплу

В твоїх обіймах всі турботи геть втікають
Твій дотик заспокоює у мить
Коли ти спиш усі живі на раз вмовкають
Твій сон навіки полонить

Я хочу бути завжди тут з тобою
Розлуку й на хвилину не стерплю
Моя любов завжди буде такою
За це що вечора Богів молю

Ти вродою не поступаєш Афродиті
А в щирості і рівних не знайти
В очах твоїх є кольори небесної блакиті
Мужі боялися до тебе підійти

Моя царице! люба Пенелопо
В коханні й вірності тобі клянусь
Де б я не був, ти в серці все будеш глибоко
І з краю світу я до тебе повернусь

Солов’ї, кобилки зусібіч
Грали на флоярах і цимбалах.
Золотим серпом липнева ніч
Зорі миготливі дожинала.
Гай дубовим листям оповив
Згини вабні на тремкому тілі.
Мив лужок мочалкою трави
Їй литки тугі та загорілі.
День за нею похапцем ішов,
Зупинився сонячно над ставом,
Та не вийшло стрінутися, - знов
Підманула – підвела чорнява.

Чом же й ти, красуне чарівна,
Ваблячи, зникаєш, мов мана?

24.07.13

Я шепотінням уст полинниx
покличу амазонку дивну...
В оциx вулканаx клопотнечі
зорею засвіти мій вечір.

2013

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Розкинувши крила
на двох берегех,
він рветься в майбутнє,
відкинувши страх!
Це місто-борець
піднялося з колін,
коли поминальний
гудів уже дзвін!
Відроджений з попелу
Фенікс постав,
у нього на світі
багато ще справ!
Йому ще для світу
не раз і не два,
своїми руками
творити дива!
Уперто крокує
у завтрашній день,
Дніпро йому на ніч
співає пісень,
змиває утому
з натруджених рук,
це місто стрічань,
це мій Кременчук!

2013

Ось біле поле папірця.
На ньому ще нема нічого:
Нема гріха, нема святого,
Нема початку і кінця...
І я, як Божою, рукою
На ньому вписую слова.
І ними Всесвіт ожива,
Злітає Дух над пустотою.
Ой, що це? Видимо Творець
Будує світло й темінь знову,
Собі узявши за основу
Якийсь нікчемний папірець?
І оживають звірі й люди,
І почуття, і біль, і сміх...
І ось він первородний гріх,
І каяття, і пересуди...
Та щось пішло не так. Руками
Я жмакаю папір і - геть!
І настає всесвітня смерть
Життю комедії і драми.
В кутку десь свій знайшла кінець
Моя пожмакана планета.
Так схожий на життя поета
Забутий ним же папірець.

2013р.

Зашків – до Жашкова, Жовква – до Умані,
Їдуть поети з Лугані й Десни…
Міняться барвами райдужні струмені,
Виллються спогади в радісні сни.

Всі ми – хто з півночі, з-поза Вертіївки,
Півдня пекучого доньки й сини –
Мліємо в чарах Софії й Софіївки
Посеред літа в обіймах весни.

Пахне в повітрі вечірньою свіжістю,
Небо над озером п’янко гуде…
Творчість – місток наш між нами і вічністю,
„Уманьфест” – свято завжди молоде.



17.07.2013

Спасибі за посмішку
Й чашечку кави.
За добрі сестринські слова!
Посиджу з тобою,
Забувши про справи,
Про все, що мене із сідла
Вибива.
Свої почуття приховаю
За жарти
Відверто невдалі,
І все ж….
Ми граєм обоє,
Відкривши всі карти, –
Я вірю у виграш,
Ти програшу ждеш.
Які ж твої руки тремкі
Й полохливі,
Які обережні вуста!
Ми знаємо вже,
Що обоє щасливі,
Та час
Говорити про це
Не настав…


07.12.1997

Моя кохано, я чекаю.
Хоч і чекать нема чого -
Усе між нами відбуло,
як не було,
Як спад веселий водограю.

Мине ще не одна пора,
В якій прийдеш до мене в сни -
Немов я у трафунку, в маячні -
Де ти моя.

2013.

У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонценої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов`ї -
Найкращі солов`ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…


2013

Ламкими крилами душі,
Крихкими променями слова
Торкнуся сну твого і ти
Повіками, кутками вуст,
Солодко-сонними думками,
Що ледве чутні, ніжно так
Всміхнешся янголу.
Мені
Тремтіння внутрішнього світла,
Освячене твоїм обличчям
Підкаже тихо: можна вже
Схилитися, пустити мрію
Мандрівкою… Тонкою тінню,
Вуаллю ласки вкрити тіло
І стати мовчки на коліна,
Й молитися. Бо ти…
Бо ти
Така святково безборонна.
Твоя невидима корона
Тобі пасує. Ти мій гріх,
Що став богинею і сонцем.
Богиня сонця…
Спи.
Ще спи…

Червоно-чорними нитками
Нам доля вишила кохання,
Але про це не думай – спи.
Нехай з тобою сон гойдає
Моя любов, що йде по краю,
Моя молитва-оберіг,
Притишено-щасливий сміх,
Затиснутий у жмені страх
А ще метелик поцілунку,
Що причастився меду-трунку
На сном розніжених вустах.

16.07.13

Днину прошкрябує вечір –
Шрами криваві у небі.
Сонце, готове до втечі,
Хутко приховує гребінь.
Хилиться до небокраю
Межи дерева, як шатра –
Сила вогню відступає,
Але повернеться завтра.

2013 р.

Над Уманню – осіння блякла синь,
Жовтневим променем ледь-ледь зігріта.
На висоті пташиних голосінь,
Мов срібне пасмо бабиного літа,
Слід реактивного поволі розтає...
До ніг припали трави й чорнобривці...
А сам літак у шапці-невидимці –
Його не видно, але він десь є.

Над Уманню схиляються віки
Деревами Софіївського парку:
Дуби іще тримають літню марку,
А клени вже обтрушують листки.
Верба все нижче гілля нахиля,
Ледь-ледь іскріють відпалалі вишні –
Стоять такі засмучено-принишклі,
Мов нетутешні, мов не звідсіля.

Ми – в парку, над яким осіння синь,
Сонливе сонце і пташині кличі,
І кожен з нас багатшим став утричі,
Хоча ніхто нічого не просив
У сивої природи. Просто ми,
Відчутим і побаченим зігріті,
Забули, що народжені людьми,
І в реактивно-атомнім столітті
Змахнули журавлиними крильми.


1982

(із циклу «Вона каже»)

Сплету в мереживо слова
І пошаманю, помольфарю.

В мені прокинуться волхви
Що втратили магічний хист,
Що, певно, бога прогнівили
І він забрав їх давній дар,
І на околиці страждань
Віддав мені.

Межа світання,
Хвилинні сумніви і вже
Веду між долями ножем
Іменника.
Твоїм долоням
Судилось пестити мене,
Жадання трепетним вогнем
Торкатися моїх бажань.
Таємних помислів кажан
В тіні моїх думок і мрій
Уже висить вниз головою.

Я зачарована тобою.
Любитимеш одну мене,
Всміхатися мені і не
Дивитися у бік ніколи.
Усі жінки – то мертві бджоли
Для тебе, любий.
Не гудуть
В твоїй душі спокуси струни,
Удвох п’ємо кохання трунок
І свято віримо у те,
Що це ніколи не мине.

Настане ніч і небеса
Усіє зоряна роса
І над колискою кохання
Як подарунок від шаманів,
Від ворожбитів і богів
Найяскравіше засіяє
Довірливо п’янка розмова –
Незгасно чиста зірка слова.

07,14.07.13

По стеблині тонкій
між веселки пташині –
і в політ, відцуравшись
і ям, і отрут,
де нічого нікому
нагально не винні
білий ворон між чорних,
кульбабки салют
і бджолині хмарки
в холодочку безхмарнім,
і заховане диво
в чужім рукаві.
Усміхатись щодня
без оглядки й намарно –
просто так, як левкої, -
допоки живі
й не придушені містом,
довіку картатим.
О, впізнати б зигзаги,
коли на порі…
і тебе, вже розкрилене сонечку,
свято
берегти від омани
приблудних вітрів.

2013р.