Ледь чутно скрип незмащених коліс,
І зорі впали у п'янкі лимани,
Біжать струмки літневим громом п'яні -
Так завжди є, і так було колись.

Воли і сіль, і шлях в'юнких орбіт,
І чумаки, потомлені стежками,
Душа - юнацька, а чоло - з віками,
А у очах - вселенський зореліт...

Чумацька варта, степу оберіг,
Вона завжди на курганистих чатах,
Невидима, Стожарами крилата,
Переступає вічності поріг.

Нехай течуть синяві небеса,
Дрімає степ, зникає відлік ерам,
Чумацькі тіні не лякає терен,
Їх береже незвідана краса.

І чумаки, загублені в полях,
З любов'ю поглядають на свій шлях.

Если...
Если все равно - из двух зол одно,
Значит, можно, вспыхнув, зажечь в ответ.
(Жизнь какое-то фуфловое домино -
Пруд пруди пустышек, а дублей нет).
Нет так, что бы поровну, посреди,
Замереть, как маятник, отстучав.
К счастью дверь окажется без ключа,
Или ключ окажется без двери.
Завтра будет завтра и все дела.
Между "до" и "после" - слепой каньон.
(Если где-то занавесили зеркала,
Значит, кто-то выкупил этот кон!)

И часы песочные тоже врут,
Время лечит дозами мышьяка.
Мы на брудершафт с тобой выпьем, Брут!
И с иллюминатора в облака...
__бросим взгляд, не жалуясь на обрыв.
Просто - метр семьдесят вечный шкаф,
(Ладно, твой длиннее на два вершка),
Сплавят в Стикс порогами вод Мерив.
Будут воды горькие бить в борта
Жизни, уплывающей, как каяк.
И на этом кончится пустота,
Ну, во всяком случае, хоть моя...

Киев 2004г.

Из прошлых жизней ты, звездопаден и невредим,
Эвакуировать смог одну разве только грусть.
Похоже, в лёгких скопился холод далёких зим,
В ушах последнего агрегата остался хруст.

Немного вечного колыханья займи у трав,
Побудь собою уже за кадром, как Жак Превер.
Ты много знаешь, вернувшись с почестями? С утра
Тогда попробуй, пойди по лестнице, например.

Вся плоть истерзана - ну куда ты такой пилот?
Куда-то сунешься, просто скажут "иди-лечись".
Подруга детства в колодцах яблочного живёт,
Как будто давеча не замаран был чистый лист.

Смешное время легко согнуло себя в дугу,
И ты вернулся, как будто давешний савояр.
Иголка сена, давно потерянная в стогу, -
Неисчерпаемо, до чего же она своя...


2012

Вона ішла переді мною.
О, це була така хода! —
Ішла богиня молода,
Красуня вроди неземної.

Вона не йшла — пливла, мов пава,
Як цінний скарб несла свій стан.
О, це уроджений талан —
Її божественна постава!

Майстерно різьблені баляси
Високих витончених ніг,
Звабливі стегон вихиляси —

Таку і обганяти гріх.
Впивався ритмом падеграсу
Й налюбуватися не міг…

2008

Хто бачив щастя у просторах вітру?
Там хмари линуть, наче кораблі,
Там ллється із небес одвічне світло
І доторкається до уст землі.

Хто бачив спокій у безодні моря?
Там лагідно виблискуючий штиль
Все знає про романтику історій.
Ти їх лише знайди, лише повір!

Хто чув про вічність там, де чорний космос,
Де іскрами зникає зорепад?
Згораючи в чарівнім безголоссі,
Порушує він сон семи Плеяд.

Хто мрію бачив у своєму серці?
Вона віщує волю почуттів,
Що теж підвладні невгамовній смерті,
Хоч буде в тебе й тисяча життів!

Хто світ побачив іншими очима,
Духовно возвеличиться, як Крез.
Тим шлях відкрився, та нема причини,
Щоб райський сад спустився із небес.

червень, 2012

Спелые яблоки в нашем саду,
К вам я однажды уже не приду,
С вами не встречусь, ведь вы далеко.
Помню лишь вкус: что за чудо ушло!

Спелые яблоки в доме отцовском,
Нежные , сочные, на перекрестке
Всей своей жизни, в это я верю,
Более вкусных мне точно не встретить!

2004- 2012

Поза оком ночі та Сивіли
навздогін симфонії вітрів
цілить лучник, той, достоту білий
у плащі із обрію старім.
Хащі літ печалі-кругозлами
і стрілу - романтики осу
стріне півень, що божком на брамі -
хто таку не вибарвить ясу.
Танго пір’я і жахів фокстроти,
діва ронить в огниво фату
Може вперше, а можливо всоте
відболить кохання на льоту.

2012р

Так ніхто не ображав мене, як ти,
Так ніхто не міг зібрати злість у слово.
І шляхетно, й неповторно, випадково
Наступити на високі почуття.

Не високими підборами, та все ж...
Незаслужено, наосліп, дуже боляче...
Проковтну сльозу, стерплю і, ледве стоячи,
Я не вибухну, мов кулька надувна.

Але серце вже крихке, немов графіт,
Спотикається на кожному абзаці.
Щось не так чомусь у нашому палаці,
Не в таке життя ми вірили колись.

Так ніхто і не кохав мене, як ти.
Та образа ця, здається, не остання,
Це, напевне, від великого кохання...
Так ніхто не ображав мене, як ти.


2001 - ?

1

Така незаймана зима –
Ні сліду "до", ні сліду "після".
У ліжку гріється сама
І скрипом хвіртки – перша пісня.
Така цнотлива, що болить
До неї навіть ніжний дотик.
Сльозою стане кожна мить
І плакатиме гірко доти,
Допоки поглядом спокус
Обмацувати будеш небо,
Цілунками гарячих вуст
Шукати спраглий острів Лесбос...


2

Така заплакана весна
У підлітковому чеканні,
У безнадійному шуканні
Сумна, зажурена вона.
Не усвідомлює іще
Краси і сили в повній мірі.
З темниці власної зневіри
Її не вивів біль і щем.
Ключ променя не відімкнув,
Не пронизав ще юне серце,
Не закохалась у люстерце.
Ще вітер волі не війнув.
Тому і плаче... і стоїть
На цвинтарі своїх ілюзій.
Світ набубнявів у напрузі,
А в неї пуп’янки свої.


3

Таке еротичне літо,
Спокуса керує рухом,
Оголено-стиглі перса,
Цілунок тремтить за вухом.
Зелені озера зваби
І пляжні костюми міста...
Ти хочеш здаватись кращим,
Та ти із такого ж тіста.
Бо радує ця прозорість,
Повільна ласкава втіха,
Бо щедрий чарівний вуйко
Витягує вічність з міха.


4

Така сексуальна осінь:
Достигла, пружка, жадана,
Пронизана теплим вітром,
Обтяжена щедрим станом.
В жовтневих обіймах світу,
У стогоні груш та яблук
Бажає тобі востаннє
Віддати терпкий сніданок.
Віддати легку вечерю
Банально й невідворотно.
Летить павутиння містом,
І в грудях іще спекотно.
А вітер під жовту сукню
Грайливо подме-повіє.
Моя неповторна осінь –
Вагітна сільська повія.
Зігріє, заграє, згорне
Пелюшку пустим конвертом...
Минає останнє свято,
І в небо думки простерто.

2001 -?

Карпатська ніч.
Зірок коралі.
Палахкотить вогонь в мангалі.
Танцюють іскри зусібіч.
Колиби темний силует.
Вина червоного дві склянки.
Одвічний дзюркіт Зелем’янки.
Смерек завмерлий менует.
Карпатська ніч.
Зірки, як очі.
Цей таємничий погляд ночі.
Цей погляд міріадів віч.
Колиби затишна орель,
що нас у розкошах колише.
І неймовірне царство тиші.
В пітьмі смерекових осель…

2011

Ти моя волошка, ти моя ворожка,
Ти читаєш легко долю по руці.
Чом не начаклуєш, чом не наворожиш,
Щоб навік зійшлися лінії оці.

Ти моя надія, міфотворна мрія,
Ти на картах бачиш межі і поля.
Тільки чорна дама, загадкова дама,
Відшукать не може губи короля.

Ти моя солодка, ніч така коротка,
Знов прийде розлука на багато літ.
А чаклунська сила, ця безмежна сила,
Зберегти не може наш маленький світ.

Мов пораду пізню заспіваєш пісню
І торкнешся ніжно словом до душі –
Ми такі щасливі у своєму світі,
У чужому світі ми такі чужі.

Не знайдемо слави і на гущі кави,
А у чаші з воском сльози ллє верба.
Ти кохання стрічку заплела у коси,
Ти моя сопілка, ти моя журба.

2003

Крошечное чудо
двойного поцелуя, твоего,
И сердце так затрепетало...
Ты далеко. Но блаженство покоя,
Чудноголосо, нежностью любви меня обняло...
2012г.

Осипаються юності квіти пахкі
Забуттю під самісінькі ноги
І тумани пливуть з усіляких боків,
Повні сліз і щемкої тривоги.
На пожовклій траві мемуарів твоїх
Превеселі не гопкають коні
І луною не котиться радісний сміх
По юнацтва сяйній оболоні.
Під повікою неба холоне сльоза
Від пташиного хору мовчання,
Пригинаючись, пнеться угору лоза,
Мов любові надія остання.
Видається, що ти і не жив на землі,
Не губив, не шукав, не знаходив
Лиш зі столу обмів крихти щастя малі
І за рогом пощез пішоходом…

13.06.12.

Ты - жизнь,
А я - невольное при ней.
А все стихи, как ласковые звенья,
Как та корона многих майских дней,
Которая оплавлена цветеньем.

Снуют вдали огромные ноли.
Без глупых нервов, как и без реляций,
В тебе спешат зародыши земли,
Которые и жгутся, и роятся.

Из мая в май сквозь несколько веков
Всё это прёт каким-нибудь Валдаем.
Венчальный блюз фруктовых лепестков
Почти за краем и незабываем.

Закладки мира. Все они - слова.
Давай же помнить, что они красивы,
Что исподволь вбирают кружева
Невольный бред любовной перспективы.

Что не было таких ещё маёв,
Что так нельзя, что я умру от счастья,
Что солнце так не греет, как моё
К твоим словам невольное причастье.


2012

в уединении рисую мира красоту
и обретаю своею душою
глубокий и сладостный
неизъяснимый покой
видя океан движенья
царственной вершины Олимпа
Она прекрасна!
2012г.

1

Ти казала: трохи далі трьох горіхів ліс.
Хто тебе під ті горіхи на руках відніс?
Хто вплітав у струм волосся подих теплоти,
І кого в той теплий вечір обіймала ти?

Хто втирав з твого обличчя сліз гарячу сіль,
І кому ти дарувала радість, віру й біль?
Хто зронив тобі під ноги стільки ніжних слів?
Хто украв з твоєї ночі недосяжність снів?

2

Ти ідеш назустріч байдуже і строго,
Ніби поміж нами не було нічого.
Ковзає твій погляд швидко, мимобіжно,
Ніби ти ніколи не дивилась ніжно.

Ти киваєш легко і проходиш далі,
Ніби зерна, сиплеш іскорки печалі.
Над тобою пам’ять, ніби чорний крук,
Серце ніжне, бачу, випало на брук.

Я б летів підняти серденько з дороги,
Та мораль жорстока пов’язала ноги.
В’януть сильні руки, видно, неспроста:
Я навік прикутий до твого хреста.


1993 - ?

Солодка мелодія освідчення,
Вона ніжністью п*янить серця.
Разуміють троянди, кожною свою пелюсткою,
Пісню душі рідного солов*я!
2012р.

Коли година ця скінчиться,
Вросте прощання в кожен день,
Нехай хоч раз тобі насниться
Той поцілунок між пісень.

Та чиста ніч, слова прозорі,
Стежина ніжності, струмок...
Світлини хмар ховали зорі,
Лилося щастя із думок...

...........................

Згадаєш, може, світлу муку,
Далекий спів нічних річок,
Коли в твою маленьку руку
Лягав, мов зірка, світлячок.


1990 рік (або 1991-й)

(Трішечки редаговано)

Ніч - павутиння амурних невдач.
Тишею літньої спеки,
Змию з вікна незагоєний плач.
Стіни в обіймах безпеки.

Спрага сховала ковток почуттів:
В роті немає краплини.
День під зірками у ліжку зомлів,
Тільки тупочуть хвилини.

Б'ється зневірено стомлений птах -
Це відображення болю.
Я відшукала його в дзеркалах
І відпустила на волю!

Життя без любові — пилинка.
Я люблю тебе, перлинко.
Твоє серденько живе
І мене любов*ю живить ...
Бог свідок — повіки буду любить.
2012р.

Ти втекла — я літаю,
Як вітер в грозу,
Ти прийдеш — зрадію,
Теплом подякую...
До тебе, любов моя
Вічна і молода.
Вона, як і ти —
(Калейдоскопом фантазій,
приємних, насичена)
Слава Богу — повіки,
Неординарна і екзотична...
2012р.

Яка краса, води не пить
З лиця рум`яного такого…
І терпне слово так убого
І тільки серце – аж кипить!

І тільки серце завмирає,
Як між сидінь вона пройде
І щастям тіло молоде
Торкне, так мовби янгол раю!

8.06.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

За мене плаче дощ, тому нехай.
Я щиро вдячна за відверті сльози.
В розплетені мої ридає коси,
На двох із ним один холодний чай.

За мене плаче дощ. Не спить. Іде.
Тепла шукає, всім цілує руки.
Надією освячує розлуки.
Його чогось не жде ніхто й ніде.

За мене плаче дощ, як і за всіх,
Сльозами омиваючи прощання,
Цілуючи усе, немов востаннє…
Та раптом зупинився і затих.

За мене плаче дощ… Але дарма –
Протерла від розлук червоні очі.
Ти поруч. Дощику, спинись, не хочу!
Від щастя буду плакати сама.

пересмаглі вуста пливуть долиною
по цнотливому ніжному плесу...
закоханий лад торкнув струну
оголив чоловічу таїну
все що бажаеш тобі
все найкраще завжди
адже ти — чарівниця!
обросилась Музи струна
і перелинула рясно роса
на скрушну парубочу струну:
любо дякую дякую дякую.

2012р.

Он говорил ей тихо-тихо - "расти большой".
Она играла гаммы, была свежа.
Тогда ещё не знали, как хорошо,
Как прорастал в смешной спине у неё кинжал.

Дразня наклоном и придыханьем её плечо,
Склониться в томном, склониться в жалостливом над ней.
В былые годы, в такой дырище айда ещё
Любить искусство, тонких женщин и лошадей.

Она в гостиные появлялась уже в дыму.
В глазах еёшных роились брызги ага-ага.
Он был не стар ещё, был не грузен, а потому
Он говорил ей: я покажу тебе берега.

Он карамболил с заплечной лампой, как Алладин,
На новом фронте непобедимый её солдат.
А то, что дальше у ней по тельцу потёк бензин,
В том ни усатый, ни полосатый не виноват.

Прошло столетье, потом полвека, потом февраль.
По телевизору на Дискавери крутят нерп.
Заходят глюки на поэтический фестиваль,
И гонит воды куда-то к морю холодный Днепр.

Неприхотливо кишащий мелом, как дождевик,
Старик по сходням в библиотеку идёт босой.
В библиотеке ведь не потеряна для живых
Мария Лазич, невыносимая, как Лазо.

2012

Ми розлучились, так і не зустрівшись.
Пішло минуле у зворотній бік,
Але сьогодні ти явилась віршем
І душу спогад полум’ям обпік.
І я – не я стою на перехресті,
Немов одвічний слова пілігрим.
Ми вже зустрітись маємо нарешті,
Та недостатньо ще для цього рим.
О, творчі дні, повік благословенні!
Ласкаве сонце, небо голубе...
Я кожну мить знаходжу у натхненні
Хоча б маленьку часточку тебе.


08.06.12

Кофе, корица...
Ну, как же,а соль...
Только крупицу,
как тайный пароль.
Нежность осталась,
но чувства острей!
Ты настоящий,
уйдем от гостей.
Бросим минутки
мы в чашечки кофе...
Пусть будет так,
словно мы незнакомы!
Словно впервые
у этих дверей.
-Здравствуй,-
мне скажешь.
Ведь ты же мудрей!


06.06.2012

Торкнися уст моїх мовчанням,
Пестивим звуком тишини
І у любові мить останню
Блаженством раю огорни.
Лише не дай душі мовчати,
Аби , відклавши ліру вбік,
Я за утіхи срібні ґрати
Снагу живцем не заволік.

06.06.12

Здесь, куда ни сунься, всюду люди.
Где бы нам ни жить, назад ни метра.
Номерки и страсти о посуде,
Заспанный балкон, метро и ретро.

Мне сойдёт билет второго класса,
Пайка снов и задыханья птичьи.
Чем заворожить всю эту массу?
Чем обнять всё это безразличье?

В космосе колонок и коленок
На речном неладящемся плёсе,
На краю скупых недооценок
Всё ещё, быть может, рассосётся,

Где в плену напрасной доброй мины
Долгими, запутанными днями
Жёлтые, бесправные равнины
Говорят лихими тополями.

2012

Жизнь трепетно напишет о любви
Прекрасных слов извилистую вязь,
Где губы пахнут мёдом, не таясь,
Где по траве гуляли босиком
Вдвоём...
Ночь трепетно напишет о любви
Прекрасных слов серебряные нити,
Связав на память узелки открытий,
Где мы с тобою в сумраке ночном
Вдвоём...
День трепетно напишет о любви
Добавит прозу встреч и расставаний,
В траве рассыпав лепестки признаний,
Жизнь трепетно напишет о любви...

Обсію поцілунками долину
І проростуть солодкі відчуття,
Що я люблю тебе одну – єдину
Не день, не два, а довше, ніж життя.
Двох гір торкнуся сонечком долоні,
Війну жагучим подихом на них .
Опісля бурунів розлук солоних
Я б тут навіки вічні , лігши, стих,
Щоб усміху твого ясний півмісяць
Мою сльозу голубив уві сні,
Від радості, що я в тобі вознісся
У раювання висі чарівні.

04.06.12

Подаруй мені трохи дощу,

Я безмежно його так люблю!

А живу тут у дивній пустелі,

Місяцями ні краплі над стелю.


Подаруй мені радість мою,

Так безмежно його я люблю!

Та йому не потрібна, байдужа,

Я від спраги безсила, мій друже!


Подаруй мені трохи душі,

Заховалася вся у дощі,

А його все нема і нема,

Любий мій, де твоя пелена?


Ти прийди,залишайся, будь тут,

Бо охопить мене, наче спрут,

Дика спека, без жалю і втоми...

Я не прийму від тебе відмови!


10.07.2011

Вишня тихо схилила віти:
В’януть діти, уже не квіти,
Вже підліткові вишенята.
Їм би сонця - і справжнє свято,
Зарясніли б червонодолі!
Але щастя не в їхній волі.

Було досить води у домі,
Та прадавній обличчя пломінь
Лиш проміння дарує гомін.

Засвітили собою літо,
Незігріті вишневі діти.


03.06.2012

Весна чекань переростає в осінь.
Весна чекань, – аж квіти побіліли,
Весна чекань чекає, а не просить…
Весну чекань з тобою ми зустріли.
Весна чекань обпалена вітрами
Весна чекань, – злетіли голуби,
Весна чекань завжди хай буде з нами…
Весна чекань, ще трошечки зажди.

2010

Знов квітне вишня,
Ніби наречена:
Цнотлива, недоступна,
Чарівна.

Зігріта сонцем
Й полум’ям тюльпанів,
Цвіте із вишнею
І зранена душа.

Весна прийшла,
Загояться всі рани,
Захочеться так жити
І цвісти.

Набридливе в мить
Стане так жадане,
І сотні мрій злетять
Немов пташки.

Ти , як голубка, в клітці б*єшся,
Коли коханого не чуєш голос.
Як зіллєшся з ним — все минеться,
Сонечко засяє і світу усміхнеться...
2012р

Доброго ранку, тобі до сніданку.
Голубонько, як квітка, ніжно усміхнеться —
Солодкий щем цілунку
Теплом п*янкого трунку.


2012р.

Ночь.Балконный пейзаж городского квартала.
Ветер душу терзает и сверлит глаза.
Тщетно гнала обиду и слезы глотала -
Второпях напоследок о главном сказал...


Очень нежно обнял в исступленьи немом.
Целовал, как икону, дрожащие руки,
Словно сладко хотел ублажить перед сном-
Перебить горький привкус сулящей разлуки


Губы жадно ловили бессвязные речи,
Собирая слезинки с поникших ресниц...
Смутный призрак тоски обвивал мои плечи-
Небо пело раскатами звездных зарниц...

Кажу востаннє: “Чуєш, не було!
Чого вчепився, як реп'ях, до мене?
А що було, давно те загуло.»
Та - знов за рибу гроші. На арену
Виходять ревнощі – таке оце кіно,
Бодай би не побачити нікому.
То ж, поки граєш в карти й доміно,
Зберу я речі й повернусь додому…


30.05.2012

Поцілунком тебе торкну —
Кохана, доброго ранку!
Тобі приємно відчути
Те, що я відчуваю...
2012г

Вишив проліском хустку грудей,
і ніжно торкнув до плечей.
В тобі, хай палає ніжність —
Теплий вогник твоїх очей.
2012р

я тобі пишу цього листа —
наче збираю з трави росу,
ранкові бісеринки ніжно
заплітаю в одну косу.
любов дарує грані наснаги.
провіщає кохання благовісна роса.
присяга вівтарю перевесло любові,
затаїла дихання дівоча коса.
2012р.

Останній дощ -
містерія журби.
Болить душа.
У небо не кричу.
Розп'яттям літ високих
і мольби
відлуння зблисків
сильного дощу.
Безсмертя завше
спалює мости,
коли на хрест
у сутичці з імлою.
Ну що ж, пора...
Ховаються хрести,
обтяжені
самотністю чужою.

2012р.

Кожен вечір спогади у мене
про твою божественну красу,
і своїм коханням полонений,
несвідомо їх у сни несу.

І нестримно зорі шаленіють,
лиш одна покотиться до ніг -
розповість тобі про тайну мрію
у віршах переднічних моїх...

Чи можна одинаково любити?
Невже є схожі крапельки води?
Чи можна душу навпіл розділити,
зберігши вподобання чесноти?

Ні-я не можу, лиш тобою марю,
напевно хворий ,бо всеціло твій.
Моя любов - єдине те, що маю,
її віддам лише тобі одній.

І зараз в час прощання і прощення
розкаюсь за надмірні почуття,
хоч серце, як розжарена печеня
жадає змін і нового життя.

Насправді просто хочу бути поряд ,
і обіймати ніжно ,як тоді...
І цілувати палко біля моря,
кохати прямо у морській воді.

2012

Могли бы вы уйти в «куда-нибудь»,
Исчезнуть, сев на самолет печали,
И, возвратясь из самой дикой дали,
Всем рассказать, в чем жизни толк и суть?
Что все не так, и что не просто вовсе
Отмерен жизни сладостный кусок,
Кому с мясцом, кому на масле постном,
Но вот беда: нельзя наесться впрок!

2000-2012

Прикурив від сонця вітер -
закружляли хмари,
І земля зеленоока
випивала чари.
Ллялись рясно,
Тонкі цівки травами блукали.
А тополі спраглі віти
небо цілували.
Блискавіла громовиця -
сонячні ревниці,
Заховали з ляку хмари
чари у криницю...

Твій світ - це кілометри і дороги.
Не пройдені, забуті у «колись»,
Твій світ лише стежина до порогу,
А далі - зась – враз мовчазні зрослись.
Куди ходила, де шукала броду?
Чому у камінь вірила? Смішна...
Довірилась і не ступила кроку,
І шлях свій, не шукаючи, пройшла.
Ти бачила лиш вроду у природи,
Не відчувала дійсності буття.
Життя-струна …
Не зрілий був же колос!
А ти його пустила у жнива...
Дзвенить струмком…
Зчаровано_байдужа -
Це вже не ти, шукай старі сліди:
Поховані бездумно у довірі,
Вони в камінні зелом проросли…


22.05.2012

І
П'ятнадцять літ було у капітана...
Він у моря так ненав’язливо манив
Пожовклими безоднями роману.
О, любий Діку, світ твій полонив...

Я мрійниця зі шхуни «Невгамовна»,
Гнучкої постаті натягнута струна.
Спокуса моря – їдь невиліковна.
Втекла у спогади п’ятнадцята весна...

Смарагдові глибини оживали,
Судно відчалило за обрії нові,
Смугасте платтячко із вітром фліртувало,
Вдивлялись гори – хмурі вартові...
ІІ
А згодом море оживало у пейзажах,
На експозиціях стрічало глядачів.
Ти божевільно ревнував до вернісажів,
Та море радості не мало берегів...

Асоль ліпив із мене нікудишню...
А ти хоч принц, та зовсім і не Грей...
Фантазію твою позаторішню
Не втілить жодна із казкових фей.

Корсаркою жила у віртуалі,
Карибська дійсність зріла у мені
І «Голуба лагуна» у бокалі
Вихлюпувала істину на дні.

У сітях рибку ти тримав із болем –
Зірвав у долі найдорожчий приз
Та золотавій снилось синє море
А ти сліпець усе: «Каприз, каприз!»



2012

Зірки звели собори між світами,
І тихо залунало в дзвонах небо,
Моєму серцю лиш одного треба –
Добра та щастя для моєї мами.

Вона стоїть у зореві світанку,
Одягнена в рожеві оксамити,
Вона не стомиться цей світ любити,
У ній завжди одлунює співанка.

У її зморшках – Всесвіту намисто,
А у очах – ласкавості озера,
Вона – моя замріяна Венера,
Вона – життя Аврора промениста.

В ній – чистота гірського кришталю,
І я шепочу лиш одне : «Люблю…»

А вам не зрозуміти як душа болить,
коли немає слів,
Коли отам всередині натягнеться
невидима струна -
І гупне вниз із висоти думок десятком
перестиглих слив,
І защемить зав’ялим недоспіваним
перегуком луна.

Закриєш серце, витираєш сльози
рушником сподіванок,
А віск гарячий так і капає на простір
незасохлих ран…
А скільки книг – глибин людських прихованих -
вночі прочитано,
А все рихтуєш свій щасливий, забутий горем
дельтаплан.

І гостро вибивають такт секунди
скороплинного життя –
І з ними знов ковтаєш гіркий біль,
отруту самозабуття.