Травневе свято - луна гучна іде,
До струн душі торкає.
Пісня дзвінка виграє на вустах,
І радість безмежна зоріє в очах.
На площі яскраві тюльпани
Дарують напій святкової смакоти.
Очі окрилені, ніжно закохані, мріями сяють,
В заплавах сердець, квіти розквітають.
Сміється сонечко з голубого неба -
Любове мОя, троянда перша зацвіте для тебе.
2012р.

Танцюю осінь серед літа,
Бо вже надходить час, зігрітий
Питанням «бути чи не бути».
Шукаю колір. Одягнути
Себе в мереживо печалі,
Аби летіти в сиві далі?
Це вже минуло. Тихий вечір
Бажає інші, ніжні речі...
У вальс, як вир! До дна, до дна!
І я танцюю ніч… одна…

30.04. 2012.

Яка вона проста і світла!
Немов нема на світі зла.
Зимовим спогадом розквітла
В саду черешенька мала.
Як те дівча у чотирнадцять,
Фату замріяно вдягла,
З горіхом в помислах на шпацір
У бір модриновий пішла.
Я не здивуюсь, як неждано
В садочку не найду її...
У клена мрія є так само
Забрати яблуньку з гаїв.

30.04.12

Молюсь, дойдет ли к ней мой зов?
Она царственна среди цветов!
Она помнит ввесь тот пьянящий бред признанья...
Ее сердце –кубок Божественной страсти переполнен до краев.
2012г.

Моя газель! Ты меня пленила,
Дариш мне цветок, голубка нежная...
Сердца своего отдаю тебе уста – возьми!
Доколе ждать мне приближенья?
2012г.

Промінець задзвенів у віконце,
Почуттів глибинних приніс,
Таких жаданних і тремких...
Тебе впустила, я знаю, любиш ти мене,
Бо далече і поряд вчуваю ніжний шепіт:
Весняна радість, люба, ти потрібна мені.
2012р.

Спекотний день, - билинки не схитне,
Палюче сонце царствує над літом,
У хвилі зве розгойдані мене
Безмежне океанське моноліття.

Безкрайньо-синє, аж вступити жах,
Яка ж могутня й сильна в нім душа є!

Вітрильниками грає у вітрах,
В пісках тільця медузні полишає.

Ось хвиля йде у береги, росте,
Із силою вдаряється, маліє,
Розсипавшись на квіття золоте,
На білопіння мирної надії,

І пелюстками горнеться до ніг,
Голубить ніжно і цілує тепло.
Та інша хвиля в синьому вогні
Услід летить, -
                    І береги аж терпнуть..

Сміється Атлантичний і сія,
Вбирає сонця золотисте жито.
В мені ж пульсує
            річечка моя -
Полів дозрілих волошкова жилка.






1998

У кругойдучім повсякденнім плині,
Твої слова - вогню і пісні сплав:
Так, погоджуюсь на швидкості лету у ніжність війти,
І Богу дяка - два серця житимуть в любові.
2012

сьогодні, місяцю, ти мій,
не буде розставання болю,
а світло зір - дарунок долі,
не буде розставання горя.

сьогодні, любий, не сумуй,
я проведу тебе у диво,
а світло зір - то Божа воля,
не дивні чари в небополі.

В твоїх грудях Вогонь - викрешує квітка червлена.
Сила огнем заярила твоя.
Духом любові пісню тобі зливаю,
Візьми долонями серця - до вічного щастья!
2012р.о

гримить і блискає, ідуть дощі.
під вікном воркують в парі голубки.
без підрахунків і вагання -
люби, все, що явило нам кохання.
2012р.

Розхристані ночі, оголені,
На півночі - місяць, і море не
Зовсім розріджене, зморене.
Розколює сни Оріон.

Посріблені очі, знеболені,
На півдні - сльоза, o dolore mi
Несу на вітрилах зруйнованих
У замок твоєї душі.

Щоб тихо упасти, холонути
У мареві рук твоїх стомлених

(З дощами йдучи в унісон).


[23 квітня 2012 р.]

плыву в сплетении мыслей реки
я всегда в Твоей жизни
предутренний стелится пар
и душистый предвиденья сладостный дар...
эта встреча была не случайной
в груди истомлено запел встречи паром
обнимает волною нежности ком..
в сердце радость
наша Любовь - твердыня, вовеки веков.
2012г.

Любе серденько жіноче, ніжн0єдине,
Не гадай, - знай : Я кохаю тебе.
Й дуже-дуже сильно.
Але всеж плазувати не вмію.
Зрозумій же мене, зрозумій.
2012р

было фото у меня,
а теперь их - два.
не остепенюсь, не смогу просто жить...
я не могу не мечтать -люблю тебя.
2012г.

Утомлений день
Під серпанком ховає обличчя,
А десь, поміж шОвкових штор,
Народжує сутінки вечір,
Між ними блукають фантоми бажань,
Зустрічей, сподівань.
Витанцьовують танго пальці,
Вимальовують па у танці,
І летять в електронні скриньки
Поцілунки, серця, картинки.
Заблукає в сутінках втома,
- Ти вдома?
- Так, вдома...
- Я чекала...
- Я теж...
- Кохаєш?
- Без меж!
Замріяно вечір
Сховає у сутінках знайдену тайну,
Два серця,
Що б'ються в режимі онлайну.

З весною, любий саде моєї мрії!
Червлено спалахнули твої пелюстки..
Ти, спраглим серденьком, ловиш краплі дощу,
І одне єдине в нас - любимо ми...
2010-2012р.

елегія...

і зоряно і тихо
і догорають
свічі ночі
та не лихо –
лунає сміх
дитини
у садочку –
так єдино…
ранок
пахощі калини
щасливий погляд
в небо –
радо
сонце
зазирнуло в душу
водоспадом
у віконце
надії
і розгорілись
млосно мрії
ніжно
і повільно
ласкає очі
літо
день блукає
небом
квіти –
підсоння України
моєї
і проміння віри
почуття родини
у любові
звучать пісні
не всує –
вечір синій
шле привіти
тихо
урочисто
черниця_ ніч
зронила Слово
росою
тихою водою
спливає
рідний Віз
Чумацьким шляхом
знову
гойдає мову...

десь там світи
світанок там
і днесь
і по_ ділам
а нам –
до Бога.

О чем тоскует в небе вольном птица,
Свободно расправляя два крыла?
На воле страшно жить той бедной птице,
Которая в плену любви жила...
Ее украли, петь ей запретили,
И стала домом клетка из огня -
Вроде тепло, и будто бы любили,
Но лишний шаг - и крылья обожгла.
Сначала страшно, а потом привыкла -
С огнем игра так быстро увлекла.
Открыли клетку - и она поникла -
Зачем лететь и, собственно, куда?..
Ответа, не дождавшись, улетела,
Запела, будто с радости она.
Ведь обмануть других - простое дело,
Но невозможно обмануть себя.
Она рассвет разбудит песней звонкой
И спустит с неба вечера вуаль,
Но надо быть натурой очень тонкой,
Чтобы услышать в песне той печаль...
2008

Ти просто мене запитай,
Спокійно і твердо вірячи,
Чи кину весняний шал
У грозяно-літні відчаї.
Не бійся, спитай мене,
Як то шовковицею мріяти,
Кургани забуду чи ні,
Чи можна у це повірити?

А ще, я так хочу,скажи,
Що гори - курганні - диво,
А дикі життєві вітри
Зметеш ти коханням зливи.

Лише не питай про тата,
Там тиша і вічна хата,
Про матір, якій в наругу
Лишу тільки неба смугу.

05.00. 18.04. 2012

T

H

V

Що можуть розказати нам слова?
Вони пусті. В них змісту почуттів не передати…
Говориш ти і промовляю я…
Душа ж про зовсім інше намагається кричати…
Про головне наважиться спитати тільки погляд,
А дотик рук дасть щиру відповідь йому…
Тепер сидять чужі вже. Зовсім поряд,
А слів не чують один одного. Чому?...

Двадцять п'ять - квітує й сміється життя.
Неповторність променять мрії в бажаннях.
Твої думки, крилато-чисті,
Вони - радість щасливої усмішки.
Як хочеться подарувати тобі серденько своє,
У білий світ прихилитись до тебе,
Пригорнутись ніжно, як вишні цвіт...
І бути - у Духмяному Раю, багато літ.
2012р.

Я від’їздив. Лишалася земля
Моїми збосоножена ногами,
Лишалися дерева і поля,
І береги упоєні снігами.

Я від’їздив. Лиш хмари в вишині
Пливли слідом отарами рябими
І присягались в вірності мені.
За що вони мене так полюбили?

1980 р

Не дивіться на мене з любов’ю.
Не дивіться на мене з журбою.
Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.
Це ж не я – це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.
Може в мене невиспані очі,
Може в мене жорстока поразка –
Це не я регочуся, а маска.

Я рятуюсь у ній від любові,
Що народжує муки і болі.
Як солдата врятовує каска,
Так мене – заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:
Чи то маска в’їдається в тіло,
Чи то зло, чи непізнана ласка,
Чи я сам продираюсь крізь маску.

1980 р

Туман
І сонця промінь зник,
І осінь ходить біля хати.
Усе б нічого, тільки крик –
Куди і як його сховати?
Усе б нічого, тільки мук
Вже не притлумлюють дороги...
І чайка кинеться у Буг
І розіб’ється об пороги.

1980 р

Чекай мене дівчино, стежко нова,
Від ранку до смерку, від ночі до рання.
Не вір у холодні порожні слова,
Що нібито я не бажаю кохання.

Вони, ті слова, з самоти чи від болю,
Як десь ото квилить вечірня сова.
Вони, ті слова, від журби за тобою.
Не вір у холодні порожні слова.

Тобою журюся, тобою радію,
Тобою тамую бездонність кохання.
Якби лише стало на тебе надії,
Якби лише стало на тебе чекання.

Чекай мене дівчино в сутінях травня,
Коли в нездоланному серцем полоні
Пригорнуть тебе у горні різнотрав’я
Мені невідомі жагучі долоні.

Ти юності гук не втамовуй, не треба.
Та тільки як північ на ранок поверне,
Як будеш стояти із ним просто неба,
Ти думай про мене, ти думай про мене.

Чекай, я вже ноги збиваю до крові.
Чекай, я вже бачу тебе на світанні.
Я бранець надії – ти брама любові...
Якби лише стало на тебе чекання!

1980 р

Краплями,
------краплями,
------------краплями
Падає спалах сумнезний розлук —
Лине над безміром мантрами
Німної ночі задумливий крук.
Гордими,
-----гордими,
-----------гордими
Вольф обіймає таємно крильми.
Терпне у пісні акордами
Тремного смутку сакральная мить.

Ти, стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце –
Кожен спалах із болем,
Кожен спалах – на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце,
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози –
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти, отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю…
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

1980 р

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію – немає ради.
Співчуваю – немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу – візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю – подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р

З кожним днем все ближче час
нашої розлуки,
і тоді зіграють джаз
мої твої руки…

І тоді спалить вогонь
моє твоє тіло.
Відчуваєш жар долонь -
досі воно тліло.

Ти підеш у світ людей
в пошуках розради,
не сховалася б ніде
насінина зради.

Я копатимусь в золі
свого погорища ,
поховаю думи злі
на крутій горищі.

Поховаю ,затопчу
та злечу у небо -
хочу волі досхочу,
більше, аніж треба.

Понесу її в собі -
годі відібрати,
тільки прошу –не робіть
ви для неї грати.

Тільки руки не в`яжіть
у сорочці смирній:
заберіть свої ножі -
мої крила мирні.

Раптом поглядом зустрів
блиск твого волосся
серед сірості голів…
Може так здалося…

Подошел к пюпитру Чародей,
оживил записанные звуки,
Моцарт заискрился меж людей,
направляя дирижера руки.

Прямо в уши мимо всех препон
нежно залетали скрипок души,
возбуждая каждый мой нейрон,
волшебство словами не нарушив.

Электроны, словно точки нот,
заплясали на цепях нейронных,
закружив эмоций хоровод,
заглушая интеллекта стоны.

Провела меня виолончель
улицами гомонящей Вены,
показала дом и акварель,
где поныне жив великий гений.

Музыкой своей заполонив
все околоземное пространство,
в миг один века соединив,
источал он нотное богатство.

Самый точный в мире камертон –
музыка (язык универсальный):
завела сердца все в унисон
и умолкла нераскрытой тайной.

12 апреля 2012

Небо зорями дивиться,
місяцем усміхається.
Задивилася...У небі
посмішка гойдається.
А на гойдалці тій,
безліч сяючих мрій.
І заграви світінь
золотять далечінь.
Ураз осяяний став
чиюсь мрію піймав.
І замружилась ніч
від кришталю отав...

твоїм есемескам поставила грати
спів серденька жадаю пити
щоб земля оберталась любов'ю
і ми були щасливі
2012р.

Божа весна вербою усміхнулась.
В серденьку ворухнулось...
Де ти, моє янголятко!?
І тихо похитнулась.
2012р.

Бачила нині першого джмеля,

Важного-поважного, як депутат міськради,

Гудів діловито, шугаючи малявок-мурах на стеблах кропиви,

Кпини свої відпускав, мочив анекдоти,

Доти, казав, будете шукати сенсу життя спільного,

Доки сивина вкриє голови дурнуваті.

Отакий от джмеляка трапився мені нині

Покататися б на його спині пухнастій,

коли цвістимуть кульбаба, ромашки, коноплі та маки

а також гречка, в яку люблять попи скакати,

батоги Петрові, не того, що відрікся тричі,

а іншого Утеклого в Шевчукові світи з нашої віковічної Руїни...

Як тобі така перспектива, Джмелику_мій_Пухнастий?

Візьмеш мене на спину, піднімемось на твоїх крилятах?

Подивимося згори на яри, гаї, хутори, де хаток небагато?

Якраз стільки, щоб кожна з них була зкраю?

Знаю там неодмінно буде пасіка біля тієї, з ясиновим тином...

Не хвилюйся, братику, вона буде джмелина...

(балада)

Колись (а коли – і гадати не варт!),
і десь за тридев’ять земель,
жив якось один придворний бард
(чи шпільман? чи менестрель?)...
Він був тамадою імперських пирів.
Ла-ла-ла, халі-хало!
А що ж за Маестро без підмайстрів?
Двоє учнів у нього було.
Один на віки "городив город”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
І врешті теорію од і нот
він визубрив "від і до”.
Співав, наче той соловей у гаю.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель віддав йому лютню свою
і лаври одяг на чоло.
А другий під зорі втікав уночі
(що, каюсь, робив і я б!) –
Лише три акорди він розучив
і плутав з хореєм ямб.
Ще мріяв принцесу вести під вінець.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель сказав йому: " Ти – не співець.
Вертайся, лайдаче, в село.”
Один у житті більш не знав "боїв”.
До, ре, мі, фа, соль, ля, сі, до!
Давно з королівської кухні їв
і пив солодке "бордо”.
А другий товк "воду, вогонь і мідь”.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Подався в ландскнехти у чорну мить,
недолі своїй на зло.
Вже відстань пройшли вони чималу
хтось – тернами... хтось – між трав...),
І десь на турнірі чи на балу
той "перший” принцесі грав.
Чи ж може зігріти згоріле до тла ?
Ла-ла-ла, халі-хало!
Принцеса культурною леді була,
тому лиш сказала: "Фуфло!..”
Тоді (хай подумає хтось: "Це жарт!”),
забувши і про Статут,
взяв лук і заграв молодий сержант,
що саме стояв на посту.
Таке-то ось трапилось диво-із-див.
Ла-ла-ла, халі-хало!
Учитель там "першому” лютню розбив
(ще добре хоч не "табло”!)...
А скоро вже стало відомо усім,
що плачуть і королі:
вночі утекла, із сержантом своїм,
принцеса на край землі.
І вітер для них заспівав між вант...
І в очі пилок мело...
То що ж є – любов?! І що ж є – талант?!
Ла-ла-ла, халі-хало!

2004 р.

(Валі Савелюк)


В очах
життєва сила
не згоря,
Якщо ці очі
звернуті
угору.
Не йде тут мова про
німу покору –
То все у грудях та
душа-зоря!
Я, знаєте,
з цікавості горю:
Душі в очах
не видно й
при потребі,
Як днем
не видно зір
на чистім небі,
Однак…
є спосіб
бачити
зорю
Не в ніч.
Не в ніч!
Душа –
зоря з імли,
То світанкове сяйво,
як поблажка!
Пробитись
на поверхню
дуже
важко,
Коли ніхто не відає коли…
Така гучна,
як срібло на росі,
Настільки тиха,
як Велика Берта…
Це саме та
субстанція
відверта,
Яку ми так приховуємо всі.
А знаєте, от що таке
душа?
То совість,
чи,
скоріше,
засторога
Від грішного,
щоби боятись Бога?..
Чи,
може,
це багатство без гроша
Єдиного?
Бо зірку у імлі
В криниці й днем
побачиш
у глибокій…
Бо тільки та душа пізнає спокій,
Яка неспокій знала на землі.

06.04.2012 р.

Я так хотів побуть один,-
На самоті би залишився,
Хоча б на декілька годин –
Я б десь у тиші загубився…

Я залишився би десь сам –
Без гамору і без потреби,-
Хоч хвильку би одну дістать,-
В якій нічого і не треба…

Не треба гамору речей,-
Не треба грошей, ані слави,-
Один-єдиний взятий день,-
У місці де мене не стане…

У місці де розчинюсь Я,-
Там десь далеко, - між Горȧми!
Там щастя світла течія,-
О! Як же я б туди заглянув!

О, як би полетів,
І кинув все!
Аби лиш в Гори,-
Отам би Сонечко зустрів!
І слухав Вітер як говорить.

Як пролітає поміж хмар,-
І дарить тиху прохолоду –
Один би день собі забрав,-
І повернувся на свободу…

Дякую:-) 23.09.2011р.

Переболіло...
Перекипіло...
Відьомським зіллям
у старому казанку
полин-минуле,
спогадом осіло
у підсвідомості
таємному кутку.

І вередливим дитинчам
вже не кричало...
І колихатися на нервах
є не вкайф.
А тихо по-хижацьки
вижидало,
заклавши ніжки
за терпіння край.
.................................
.................................

Жоржинове майбутнє
причастило
дощем липневим,
світлим «Отче наш».
Дурман минулого
безкрило і без сили,
Помчав у сни щоденні
на шабаш...

30 березня 2012

Засмучене серце моє запитає,
чи справжня була та дівчина святая ,
чи справді до мене вона говорила -
така неземна, досконала і мила?
Чи все це фантазія, самоомана -
для іншого люба і сама кохана?
І зразу ж відлунням собі відгукає -
це правда вона, не потрібна другая …
Для мене близькою лишається знову
і вірна своєму колишньому слову.
Та пам’ять жіноча короткою була ,
вона не обманює - просто забула…
Про тих ,кого нишком водила лісами,
вмивала морями,ховала містами,
про тих, чиї губи так люто кохали ,
про тих ,чиї руки спротиву не мали...
У котрих вона була вміла і справна ,
святе те дівча, тільки святість не справжня...
Так досі простую самотній світами,
бідніший друзями ,багатший літами,
як очі здіймаю натомлено вгору,
готовий до здачі без зайвого спору.
Та серце моє не потрібне нікому,
тут крапку поставити варто ,а може ні - кому?..

2011

нема на даний час







нмднмнднчнмлббклпткплпрс
нмлббклпткплпрс
нмлаббклпткплпрс

Ну здравствуй, милый, дорогой Ялпуг.
Я вижу: ты от радости сияешь,
принарядился, птиц развел вокруг
и молча нашей встречи ожидаешь.

Ты сотни лет молчишь, а я скажу:
не видела прекрасней вод на свете,
поэтому полжизни дорожу
блестящим украшением планеты.

Иду к тебе. Объятья распахни,
облей собой ту часть души и тело,
что помнили тебя все эти дни,
в разлуке изнывая без предела.

Прохладой вод рассудок остуди,
посоревнуйся с солнцем в ласках тела,
вновь капельки свои прижми к груди,
на волнах покачай, как в колыбели.

Меня поближе к центру пропусти,
где лебеди курсируют, как феи,
и к родникам на счастье опусти,
потом на гребень возведи, лелея…

Уже сильнее стала в сотни раз,
омытая твоей живой водою.
И наступил мой новый звездный час:
опять лежу меж небом и тобою,

и каждой клеточки моей вода,
родство почувствовав, к твоей стремится,
и кровь журчит: “С тобою навсегда”,
я вся готова по тебе разлиться.

5 августа 2000

Сині очі степів, тихе небо лугів.
Волошки.
Річкові пелюстки, лазурові струмки.
Волошки.
Зорі щедрих пшениць, наречені криниць.
Волошки.
Веселкова блакить, що так рясно іскрить.
Волошки.
Вільні діти ланів, берегині вінків.
Волошки.

фіалки на вікні а ти мовчиш
фіалки синьогруді і привітні
кубельця їх стоять багатодітні
а ми з тобою бавимося в діти
мости розводим спалюєм мости

будуємо мости мостами марим
де слід єдинорожий дорогий
де віддаємо Господу борги
де відаємо що удвох боги
а порізно цикутові примари

нехай ти є нехай напишеш ще
про яблуневий сад де ми не разом
де не тобі я роздягла образу
і перемоги в кришталевих вазах
були твоїми а моїм був щем

нехай ти будеш вищим і мені
напевне уже більшого й не треба
щоб діамантом ти сіяв у небі
і небом я стелилася повз тебе
фіалками на мовчазнім вікні

Ви випали мені у ворожбі
а може просто доля необачна
вечірня кава з присмаком коньячним
і очі неможливо голубі
немов прожилка що тремтить на скроні
королю Ви чужий занадто мій
казенний дім з верандою для мрій
о я прошу минайте відсьогодні
замовкнуть пересуди для забав
мене забудьте краще будьте з нею
стеблинкою стежинкою зорею
до Вас прив’язана моя судьба
очей блакитна повінь топить знову
непогамовним вечором сп’янілим
душа не заживає так як тіло
ця ворожба була невипадкова

Присядь, самотність, біля мене,
Сьогодні будемо на ти.
Між нами висохли мости,
Коли ще їх було так треба.

Пробач, самотність, що не хочу
З тобою йти на компроміс.
Ти – наче, моторошний ліс,
Мене засмоктуєш щоночі.

Побудь, самотність, порятунком
Мого збіднілого єства.
Душа – пожовкла і черства,
А була вищого ґатунку.

…Присядь, самотність, біля мене.
Ще не збудовані мости.
За нами тягнуться хвости
Біди, залитої у вени.


03.04.12р.

Щемить...
Розлука
у серце стука

Ще мить і мука
опустить руки
в кайдани

Відкриті рани
стікатимуть
так багряно

Думки
кущем орегано
зростатимуть

Та час
віртуоз-ескулап
зцілить нас

Недужі
здамо км-проби
байдуже

Втечемо
у Ніццу
і у Сан-Ремо,
друже...

Думками
дощами
стежками
знайдемося

Навіки
на мрійливих
побережжях
поберемося