Ввійди в мою душу! Вона ж бо – мов дерева тінь,
В якій Ти у спеку знаходиш жадану розраду.
Забудьмо печалі, слід зрад залишився позаду,
Давай милуватися разом ясним зорепадом,
Купатися в росах, вдихаючи дикий полин.

Злітаймо у небо! Не нарізно – спробуймо вдвох,
Тримаючись тільки за руки чи крила незримі.
Я – вітер у полі, я – воля Твоя незборима,
Я – музика сфер, що Ти виплеснеш завтра у риму,
Я - сон просто неба, що тихо нашіптує Бог.

Зцілю Твоє серце пречисто-цілющим дощем,
Що рани минулих утрат і печалей всіх змиє.
На наших стежках вже зневір не клубочаться змії,
Не Ти і не Я, бо віднині у Всесвіті МИ є -
Готові до злетів, нових перероджень й прощень...

Я вірю - є МИ! Бо у ВЧОРА – зачинені вікна,
Вітрища сум'ять у які не навіють жалів.
Тягар від розлук, що минули, давно перетлів,
І я, мов землиця в одвічному прагненні злив,
Чекаю на весну…
Душа воскресати вже звикла!

Солодко осінь римує слова -
"сонячні квіти і срібна трава,
вітер тихенько з усім заграва,
літо плаксиво дарує права".

Солодко осінь примусить сказати, -
" Глянь, чорнобривці навколо на чатах,
вже винограду прозорі геть грати,
сливи, глянь, сливи вже падають градом!"

Солодко осінь доводить навколо:
"Вітру чудове осіннє лиш соло,
слухай - шепоче, сміється, не плаче,
він не зимовий, жорстоко-ледачий".

"Глянь, - каже осінь, - яскраве ярило,
сад твій і настрій усміхнено вкрило,
то ж прокидайся, попереду діло,
будь сміливішим і збудуться мрії".

Солодко осінь римує надію,
щастя, кохання і тільки про мрію
вперто говорить – " не знаю, не вмію,
хочу, бажаю, а,значить, зумію".

09.09.2012

«Я до сонця летів, бути птахом хотів
І робити лиш те, що захочу,
Вітер-брат обнімав і надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

Батько попереджав, в хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Але я все забув коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався».

Давно це було,
Стільки вод протекло…
Жив в Афінах будівничий Дедал.
Він палаци зводив,
Сам атлантів різьбив,
Любив дерево, глину й метал.

Гучна слава Дедала
Всі краї осягала
І за честь мати його рук творіння.
Величезні гроші
Платили вельможі
За розробки митця та великі уміння.

Небожа Талоса малого
Взяв за учня він свого
Адже жінки й дітей ще не мав.
Дуже здібним той був,
І секрети здобув –
Досвід дядька увесь переймав.

Одружився Дедал
І щасливим він став,
Народився у нього синок.
Але сталося лихо,
Упав Талос зі стріхи –
Випадково зробив в прірву крок.

Чутка враз завитала –
Справа рук це Дедала,
Що він Талоса за жадність міг вбити,
Юний той по літам
Працювати хтів сам
Та Дедал не хотів відпустити.

Говорили також,
Що був Талос з вельмож
І що батько його дуже любив.
Й до Дедала послав,
Щоби більше пізнав,
А Дедал його сина убив.

Що ж робити Дедалу?
Уся честь на поталу…
Аж посивів за ці тяжкі дні…
Тому й покинув Афіни,
Залишив рідні стіни
Бо не міг він терпіти брехні.

Корабель спорудив
І на Кріт він приплив,
Царював там Мінос хазяйновитий.
Дедалу щиро зрадів
І в палац запросив,
Бо вже й там був Дедал знаменитий.

Зустріли гостя як свого,
Багато чули про нього,
І він вироби їм майстрував.
Проте тут він страждав,
Себе рабом почував –
За батьківщиною засумував.

Його люд увесь знав
Й до палацу попав
За творіння про які говорили.
Він багато робив
Та цінити не вмів,
Той, на кого він тратив всі сили.

Померла жінка Дедала,
Яка його щиро кохала
А він все робив для дружини.
І митець захотів,
Хоч на декілька днів
Відвідати рідні Афіни.

Та як Дедал не благав
Мінос не відпускав
А лиш дав тому мудру пораду:
Його творчість і син,
У ці безліч годин
Хай приносять єдину розраду.

Якось Пасіфая – цариця,
Гарна наче жар-птиця
Народила Міносу дивну дитину:
Тіло – як в мужика
А голова – як в бика,
Напівзвір, наполовину людина.

Мінотавром назвали,
Від усіх спершу ховали,
Але мав той вдачу дику і силу здорову.
Він все рвав і ламав,
І Дедалу Мінос сказав,
Щоб зробив для нього таємну будову.

Лабіринт той створив,
Що мав безліч ходів
Й Мінотавра помістили до нього.
Лабіринт був дуже міцним,
Величезним й складним,
Що ніхто не знайшов би дорогу.

Дедал знов став просити
В Афіни його відпустити
За заслуги й видатні сотворіння,
Адже вже постарів
І померти хотів
На тій рідній землі звідки коріння.

Та був знову відказ.
Зрозумів Дедал враз,
Сподіватись треба тільки на себе,
На свою голову й руки,
Допоможуть боги і науки
І спрямував погляд свій в чисте небо.

А там чайки кружляли,
Наче в море пірнали
І прекрасним був їхній політ.
Й митець з місця зірвався,
Перед небом поклявся
Що покине, як птах острів Кріт.

«Закритий шлях через море,
Не пускає Мінос в гори,
Але небо – не його володіння.
Чужа земля і ці стіни
Та чекають рідні Афіни
Головне – це бажання й терпіння».

Щодня обходив подвір’я,
Збирав птахів різне пір’я
Маленький Ікар – син Дедала єдиний.
І коли ніч приходила
Майстрував Дедал крила,
А скріпляв його воском бджолиним.

І от день той настав,
Дедал крила зібрав,
Спершу сам покружляв й почав сина учить.
А наступного дня
Із самого рання
Вони знялись в безхмарну блакить.

Лише бідний пастух
Бачив в небі цей рух,
Впав на землю й почав щиро молитись
– Це боги – він гадав, –
Кінець світу настав
Прилетіли, щоб суд свій вершити.

Дедал швидко летів,
Ікар також хотів
Вперед до Афін – батько так наказав.
Але був це лиш старт,
Ввійшов швидко в азарт
І вже різні в повітрі дива виробляв.

Був відважним Ікар,
Піднімався до хмар
І над морем сміливо крутився.
Хай малим ще сам був
Подих волі відчув,
Наче з крилами він народився.

Він до сонця летів,
Бути птахом хотів
І робити лиш те, що захоче,
Вітер-брат обнімав
І надію давав
В те, що вірив всі дні та всі ночі.

А батько попереджав,
В хмарах щоб не літав
І до моря крилом не торкався.
Та Ікар все забув
Коли волю відчув
І все вище до хмар піднімався.

Та от вище піднявсь,
Адже він не злякавсь
Полетіти на зроблених крилах.
Сонце враз припекло,
Розтопило крило,
Яке з батьком із воску ліпили.

Упав в море Ікар,
Що сягнув перший хмар,
І став втіленням одвічної мрії
Всього людства про крила,
А його віра і сила
Додає людям і зараз надії.

А Дедал долетів,
Сліз багато пролив
І помер згодом на самоті.
Але як помирав,
Людям все розказав,
Що досяг своїх цілей в житті.

Новина про політ
Облетіла весь світ
Бо до цього ніхто і мріяти не смів,
Щоб людина змогла
З допомоги крила
Доторкатись небесних морів.

14.09.2008.

Я п`ю твою душу, бо жити я мушу
летіти до неба , ти даш мені крила
лише не хвилину, тієї хвилини
нам вистачить щоби,
побачити дивнії зорі , а може й нічого,
але твої демони звично покажуть,
не землю , і ти мені скажеш,
що крила мої ти собі забираеш ,
летітимеш небом сама до безкраю,
але ж не отримаеш щастя від того,
бо п`ю твою душу і годі по всьому.
Ні криком своїм, ні німим тихим словом
не випросиш в неба ти жалю черствого.
І тільки сама ти себе пожалієш небого.
Сидітимеш тихо і висмикнеш з Бога
лише трохи прощення , а може й нічого...

2008

Тишина. Закованость в погоду.
Ветер ищет малую лазейку.
Нет местечка для него. Природа
Обогрела осенью скамейку.

Лист багрянцем где-то красят трудно,
Дождь в туманах собирает тучи,
А скамейка цвета изумруда -
Притяженье для счастливых будней.

Так уютно плакаться здесь втайне,
Рассказать по-дружески секреты,
Только реже прилетают стаи,
Только чаще залетает ветер.

Тишина, закованость в погоду,
Дождь багрянцем согревает душу,
А скамейка, у нее свобода,
Только холод... и напротив -лужа...

Навколо спокій і тиша

Завмерло листя ніжним трепетом у твоїх долонях, якось так, ненавмисно, торкаючись теплої скроні ти пройшовся крізь мої пальці. Загойдалось волосся шелестом в думах, закрутилось вихором й осіло цілунком на щоках, на шиї, на грудях… повсюди. Жовті плями в зіницях багрянцем спалахнули вже опалого листя на зелену ще літню траву. Я застовпіла від дотику твого, від подиху й слів, що так палко між пальців малюють – люблю. Люблю свіжість вдихати із ніздрів на світанні у променях сонця згори де сяйвом із ночі розкучерявлений, розжарений, розніжений… мною з’являєшся ти.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідаю й шепочу всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пишу

Навколо спокій, тиша.

Й так глибоко дишуть хмари у напіввидиху білими колами примарних видінь. Певно лик Господа зійшов на Землю й під калиною сів. Закрутив пасмами тривогу в червоних ягодах так, як годиться Богу. А в змерзлих пагонах, тим часом, зародилась любов. Так-так крилатим пегасом здійнялась у вир і надто схожий політ на журавлиний потік пробігся сльозою-росою, чистішою за…

Так і сидів, підкорений тишею, спокоєм.

А там за небокраєм, як вечір спати лягає, та в обійми дня, та в пелени ночі тихенько на лужку осідає й шепоче всьому світу – Осінь. Вітер. Осінь. Вітер…. І пише

Навколо спокій, тиша.

Ти тільки придихайся, як скаженіють думки та сипле калина словами – твоїми, моїми, нашими. Щоб Господа лик в осінній печалі визирав зі спраглої міміки снів. Аби Господа лик у диханні моїм і твоїм ще вічність німів. Німів поцілунками слів і сльозами здолених морщин.

А там за небокраєм, як вечір вітається з днем, ніч невблаганно впускає у спокій вітряних пісень. І дише у напіввидиху розкучерявлена, розжарена, розніжена… тобою. По всьому світу - Осінь. Вітер. Осінь. Вітер. І пише

Навколо спокій, тиша.

07.09.2012

Кінь – світанок, даль – вуздечка,
Мрії – сонечко в імлі.
Засурми, журбо, в ріжечок ,
Дай побути у сідлі,

Щоб я з нього світ оглянув,
Через поле в гай помчав,
Молодечих днів кохану
Між пахких зустрів отав.

Щоб мережива із віршів
Я поклав до рідних ніг ,
Наймиліших , найніжніших,
І п’янких , як перший гріх.

Щоб вона почула врешті,
Як освідчуюся я
Крізь віддалини пройдешні
Ніжним співом солов’я.

Та комонь увесь у мряці,
Кантар вистріпався – жах,
Стигнуть марення юначі
В сивих вересня очах…

07.09.12

Я поринув у роботу
Зараз й тут мене нема,
Гроші - лиш моя турбота,
І тому я пробуваю в снах.

І тому я залишився,
Між чужих думок-ідей,
Десь від світу відділився,
І зі сном я пробуваю день.

Десь залишився мій вогник,
За яким в тумані йду,
От я звільнюсь від роботи!
І до мрій своїх прийду...

Дякую:-) 6.09.2012р.

Знову осінь приходить, як мрія,
Що про літо у мене була –
Легкий легіт і крапля тепла,
Ніжне сонце… і серденько мліє.

Підкрадається тихо, як рись,
Розчиняє повітря спроквола
Непомітно і лагідно - холод,
Яблуневі сади налились…

Листя вже не зелене, а буре –
Мов із ярмарку їдуть літа –
Сивина синє небо вгорта,
Наче супиться далеч похмуро.

Щось міняється тихо в житті –
Про минуле, прийдешнє подумай…
Павутинка невидима суму
У гіллі затремтіла густім.

3.09.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Конча Озерна, півострів Суму.

Я був маленьким хлопчиком
В пісочниці сидів,
Дивився за горобчиком
І враз оторопів...
Ти йшла собі всміхаючись
З косичками двома
Та пісеньку співаючи
Із лялькою… Сама…
Дивився я на тебе так
Ніби побачив Духа,
А в рот би вліз увесь кулак...
І лиш стирчали вуха.
Та ось ніби отямився,
Всі іграшки лишив,
На пошуки відправився –
Зустрітися хотів.
Я повз по вулиці вперед –
Наче магніт тягнуло,
Неначе Карлсона мед
(Шкода, пропелера не було).
Та ти зайшла за поворот
І тут я крику наробив,
Набрав повітря на весь рот:
Архімед „Знайшов!”, а я „Згубив!”
На галас люди позбігались,
Бо я кричав і плакав дико
Та, нажаль, вони не здогадались,
Про цю причину мого крику.
Цукерки й пряники давали,
Думали, може обмочився?
Та я лиш у невідомі далі
З надією й відчаєм дивився.
19.01.07 р.

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

Мерехтливість у спалахах літа
розсипає п/янкі кольори,
невагомістю доторку вкрита
виціловує ночі і дні

І непрощена ..і непрощЕнна-
ходить містом спекота сумна
Розмальовує небо-..зеленим -
сіє втому серпнева імла

Місто спить наїжаченим струмом,
різнобарв\ям подій і людей
Екліптичноасфальтовотлумним
перехрестям провулків..аллей

В краплях спокою ніжаться зорі,
усміхаючись відлунням мрій
Все мине..все минає..поволі-
мерехтливістю стулених вій.


12.08.2011

Ваші руки
Чомусь відпустив,
Хоч вони
Порятунком були.
Журавлі
Свій прощальний мотив
Все співали:
«Курли» та « курли»

Перебрів у житті
Безліч верст ,
А дорога
Звернула туди,
Де у вітті
Похилений хрест,
І в отаві
Застиглі сліди...

30.08.12

Похмурий день - вклонився зорям
І до землі лицем припав.
У лісі привидом прозорим,
Він разом з мавками блукав.

А на асфальті грає злива,
Можливо хтось по ній пройде.
Впаде в калюжу стигла слива
І може, хтось її знайде…

Я ще прилечу до тебе,
Ти небо моє, ти небо,
І сонця ласкавий промінь,
І вітру приємний гомін…
ЗаглЯну в твої небесні,
І знову наче воскресну,
І знову на мить-годину
Маленька і ніжна краплина!
Хай тільки миттєвість – перлинна…

Ти небо моє, не згуба,
І я не питала,чи люба,
Чи погляд сірого суму
Тобі до душі чи глуму.

Я просто жила крижинно,
А нині миті перлинні
І очі пресиньо-сині.

Я ще прилечу до тебе,
Загляну в твої небесні,
І знову наче воскресну.

Я ще прилечу до тебе…


30.08.2012

Трішки глибше, ніж на ніж
ти теплішала в мені,
відчувалася. І почувалась
перехрещенням доріг,
перевтіленням зорі
у незаймані ніким хорали.

І стрункішими за мить,
та білішими зими
дні чужі ночами набігали.
І вихлюпувалась тінь,
в недомові золотій
срібло місячне в очах вмирало.

Так ніщо мене не вб’є,
не засудить, не проп’є –
як твоє стрімке благословіння
на чотири сторони,
де немає вже вини
і вино на смак – таке осіннє.

Так ніщо мене не стре –
як неголос твій, нетрем,
непечаль і невластивість бути
першим дотиком для вуст,
у якому я живу,
розпелюстую тебе, мов руту.

Трішки старший, ніж тепер,
в четвертований четвер,
світ без тебе не зійшовся клином.
Трішки глибше ніж на ніж
ти теплішала в мені,
наче в гроні гусла кров калини.

28 Серпня, 2012

Кохаю! – раптово постскриптум.
Світлиною зблисну й затихну.
Цілушка й окрайці триптиху
і тіней ватага на крихту
поніжать, покличуть у вічне,
у долю цілющо-магічну.
Усоте святий многогрішно,
уперше – олітнений січень.

2012р.

Стихає музика небес,
Вслухаюся у подих ночі,
Бентежні очі не зурочать,
Туман не чудо із чудес.


Схилило гілля айвенятко:
- Який тягар, візьміть, вродило, -
Байдужий погляд мимо, мимо...
-Хай ще поспіють, вередливе


Троянда втомлено-ревниво
На чорнобривець дратівливо:
- У спеку десь взяло красу! -
- Я, тітко, із роси росту.


Схилився кручений панич,
Мов набундючений павич,
Нікого слухати не хоче,
До ранку дощик нашепоче.


А серпень тихо, по старечі:
-Розмови ваші недоречні,
Вкривайтесь хмарою і спати,
Нам свято людям дарувати!


27.08.2012

Дивися –
облітають явори.
Холодні вечори -
дзвінкі,
аж сині.

Багряної пори
печаль осіння
благословляє
білі прапори.

Гори мені.
Благаю,
не згори.

Про тлінне помовчи,
не говори...

Чашка ранкової кави
Коханій жінці у ліжко
Зробити це зовсім не важко,
І навіть приємно трішки

Квітів букет духм"яний,
І поцілунок ніжний
Після палкої ночі,
Коханій жінці у ліжко

От-би так кожного ранку
Кава і квіти в постіль,
То було-б добрим знаком
День пройде наче в пісні

І не потрібно дяки,
Це я Тобі вклоняюсь
Кохана моя дружино,
Вірним Тобі залишаюсь!

25.08.2012

(2012)

пірнаеш вустами у росяні вії,
мої очі щемливо
зорять у розлучній завії.
горить лебедине вино...

ця полум*яна віри мрія
золотом променів облита:
дивлюся на зведення небес блакиті,
мені вічність з тобою прожити...

наш шляхетний дзигар "Бернардин"
завжди поспіша на п*ять хвилин.
в ніжній вечора позолоті
радість людям дарує - любові дзвін...
2012 рік

Загубилися рими
в полоні…
десь метафори
гріються сонні,
а для тебе
омани і брами,
не чекала,
та знала про злами…
* * *
не чекала,
хоч знала ,що квіти,
не для тебе даровані
світом,
твоя роль пожиттєва
бальзамом
мить побути,
полегшити рани…

* * *
мить побути,
полегшити рани…
а для тебе
нові тільки шрами,
ти за ними літала
свідомо,
то чому так тривожить
відоме?..

23.08.2012

в ностальгійному вирі
за обрії летять роки
торкаєш мене
поряд ти...
світить сонечко
дощ іде по вулиці
серпанкова фата
щемно мрілась душі
у тиші вінчальній
єднаємо долі
в холодний розум серця
свої занурено ємоції
і душа до казки пірна
там дотик губ жаданих
в крапельках дощу
п*янить духмяна стежина...
у Богиню зросла берегиня
веселкове коромисло в очах
Господніми вустами
лине шлюбна молитва
наче пісня журавлина...

Осінь ваших лагідних зіниць
Душу манить у тумани сизі,
Де малим з отави горілиць
Я дивився в синяву отчизни.
Плодоносність ваших теплих рук
В сад зове біля старої хати,
Де малим ховався за лопух
Яблуком зеленим ласувати.
Ваші кроки тихі і м’які
У світлицю звуть до хліба - солі,
Де стаєте зразу ви такі,
Мов роки не йшли вперед ніколи.
Мамо, як то добре, що ви є!
Чорнобривці пахощами млосно
Серце заспокоюють моє,
Як до вас навідуюся в гості.

22.08.12

Згорай дотла, моя любове,
Невчасна – в пізньому вогні!
Було чуття материкове,
Напівзбагненне, загадкове,
Вулканне –
Вичахло в мені,
І лиш фрагменти острівні,
І лише скелі випадкові
Зостались в океані днів…
Навіщо ж ця вогненна лава,
Що так безжально захлина,
Оця марнота, ця неслава,
Оця самотність сивоглава,
Яку реальність омина,
Оця омана і мана,
Оця холодна ніч імлава
Й душа, по-смертному сумна?!


23.03.1996

Ще недавно: запах липи,
Бджіл сопрано, бас джмелів,
А сьогодні серпень випив
Гаю пахощі та спів.

Ще недавно бузьок долом
Йшов як справжній полювач,
А сьогодні тихо й голо,
Лиш туману сивий квач.

Ще недавно ми блукали
Зеленяві , молоді,
А сьогодні листя з жалем
Пропливає по воді.

Ще недавно, ще недавно…
А зима неподалік
Йде в’язнити і - на сани
Пережитий нами рік.


21.08.12

У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей
Водить колами вересень...

Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві.
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

А ми виглядали хоч дрібку тепла,
Та небо сміялося зорями
І місяця око у наші тіла
Вп’ялося байдужістю скорене.

Мов постіль шпитальна улігся покров,
А доля під скибами чорними,
Укрилася сонцем жагуча любов
За льодом покритими горами.

Аби під гарячим диханням розм'як
Бар’єр з переметів та інею,
Ми маємо разом промовити «так»,
Спогадкою щастя осінені.

Над світом пронісся густий снігопад,
Порошею даль пообтрушував,
Стежину сховав у замріяний сад
І став поміж нашими душами.

21.08.12

Іди сюди, мій любий пілігриме,
Іди мерщій, мій стомлений моряче,
Свою любов на якорі не стримуй...

Де ти іще красу таку побачиш?
Де ще відчуєш пестощі богині?
Такі солодкі, пристрасні, гарячі...

Нехай штормами бавиться вітрильник,
А ти кохай, хмелій у ніч безсонну!
Боїшся? Тобі ж море по коліна!

Шепоче океан щось монотонно,
Десь блимають обачності бакени...
А ти цілуй мої вуста солоні!

Я розповім секрети сокровенні,
Піддам спокусам хитрим і звабливим,
Цілуй вуста своїй морській сирені!

Іди сюди, мій любий пілігриме!

Я бачила казку:
далеко у морі
земля невідома
не чула про горе,
там щастя бунтує,
чи бачте, нудьга,
там квітне й каміння,
та тільки дарма,
не бачили горя -
шукають біду…
зберусь - і у казку
дорогу знайду!

18.08.2012.

Ти тікаєш з-під вій мов метелик, і танеш миттєво.
Часом палиш вогонь, але ,вибач, я в нім не горю.
Ще вагаюсь душею, а тілом тепер не люблю,
бо між нами простелено простір з озоновим небом.

Ти тікаєш, тримаючи очі мої в ціпенінні.
Повторяти за сотню не треба - візьму і піду,
бо комусь в цьому світі потрібно любить самоту.
Хоч і серця не жаль, хоч і серце в травневім цвітінні...

Відпустила давно, але вії заплющуєш ти лиш -
це як бути ручною троянді в руках садівника.
Кажуть, треба змиритьсь, Богом писана доля така.
Не втечеш, ні в урви́ще глибоке не кинеш...

От би я не спав,-
І щасливим був!
Щоб не засинав,-
У сні-наяву.

Щоб я розумів -
Цього світа суть,-
Серед всіх доріг,-
Не зустрів би сум....

Щоби я ішов,-
Легко до мети,
Щастя щоб знайшов,-
Тай пішов за ним...

Щоб я полетів,-
До своїх бажань! -
Щастя щоб зустрів -
Свій привітний Рай!

Дякую :-)

В прочинені вікна застрибує зайчик:
- Я літо, я сонця крилатий вокальчик!
- Нехай вже окрайчик серпневої спеки,
Та ти прилетів до моєї смереки!
- Я часто сидів, заглядав за фіранки,
А ти десь ховалась із ранку до ранку.
- Боюся, небесний, ти сонце колюче,
То ласку посієш, то вдариш болюче.
- Я сонця ласкава привітна хвилина!
-Ну, вибач, коханий, привітно-перлинний…
- Я завтра ще зночі лишусь у смереці?
- З тобою, мій любий, радітиму й спеці…

16.08. 2012.

Я закохалася у місто.
Там людно так, але не тісно,
Там дощ летить, а ти щасливий,
І холод дивно й ніжно гріє…

Я закохалася в минуле,
Його дбайливо загорнули
І зберігали до пори…
А ти захочеш – не пройти,
Не оминути. Бо краса
Навколо тебе і гука:
Я кава й ніжний шоколад,
Я Опера і водоспад,
Церкви, собори іікони.
І Дух Соборності коронний.

Так полюбила ніжно Лева.
Коханка з півдня я липнева…

15.08.2012.

гаплик
(2016)

Ми всі душею запустіли,
Шукаючи чужі паї.
А поряд рясно уродили
Господні яблучка свої.

Свої! Не з Риму чи Китаю,
Хоч десь без глянцевих боків -
Плоди довіреного краю
Землі і неба від батьків.

Торкнись до яблучка губами.
Воно твоє з глибин віків,
Як твердість батька, ніжність мами,
Як смак дощів і колір злив.

Воно з душею твого роду,
З корінням вживленим в серця.
Як смисл дівочої природи
Вродилась смакота оця...

Не просячи чужого неба
Чи закордонної води,
Вродились яблучка для тебе.
Плодись і ти, як ці плоди.

Моя любов міцна, як молот,
Гаряча наче жар ковадла.
Здолає вона лютий холод,
Вдягнувши красні простирадла.
В її очах блакитно-біле небо,
Безмежність степу, сиве лоно.
Як надивитися на тебе?
Волосся – синя в’язка льону.
Тобою марю я ночами,
Червоний світ у спільники гукаю.
Твої проникли в мене чари
Їх, як тумани, розведу руками.
І цілу вічність буду ждати,
В глухій тривозі та журбі,
Зорю, в моїй нетопленій хаті,
Бо дуже скучив по тобі.
А якщо зможу – Сонце осідлаю!
Тоді я швидко подолаю неміч.
Та зажену до небокраю,
Злих ворогів велику безліч.
І ревнощі, такі паскудні,
Підуть геть невеселим танком,
І стануть кольоровими будні,
Одним воскреслим дивним ранком.
І відповідь, перед усім світом
Триматиму один по тому,
Не загорланять мене свистом,
За всю мою любов до дому.
Крізь терні та віки натомість,
Чекає дивна нас вітальня.
Повільно ми їм віддамося –
Любовної ліри привітанням.
21.11.10р.

Давно зачекалась стежина мала,
Що кроки мої пам’ятає.
Вона із дитинства мене повела
В життя до безтями безкрає.

Цвіте матіола і м’ята пахка,
Осінньо позиркують флокси,
І так пригортає матусі рука,
Що тепло не серці аж досі.
До гаю веде через кладку тропа.
Ліщина, калина і терен.
На небо яскравий горішок упав
І жменька золочених зерен.
У закутнях прілих потрухлий пеньок
Часів незабутнього Оха…
Мені би гайнути туди на деньок,
Де мрій і фантазій епоха.

Та все магістралі, цейтноти, діла.
І світ наче колесо білки.
Давно зачекалась стежина мала.
Про це пам’ятаю.
І тільки…


11.08.12.

Завітавши до вічної теми
з дум-клинописів, огнив-рим,
біле сонце розчісує темінь,
суєту й цигарковий дим.
Наче щастя, зібгано ковдру.
Наче лихо, світанку клич.
І вазонів, і тіней кобри
пориваються до облич.
Завмирають, як небо, промені
на вустах моїх, на руках.
Білим сонцем довіку сповнені
і кімната, і бог невдах.
Не зручні ми собі та світові –
вітер-сонце в галопі літ.
Тож прозориться білоліто –
нічкотаїнства сміх і слід.
Щемно дихає, ніжно коїться
все у променях, а для всіх
біле сонце – вуаллю скромниці,
сильний вітер – не за поріг…

Я хочу тебе сховати,
У тайну давнього міста…
Де я королева-мати,
Опіка сину не тисне…

Дам тиху йому пораду,
Бо я ж таки царівніша.
Він, чоло схиливши, слуха,
Матуся не схоче гірше…

Я буду ходити замком,
Тихенько сидітиму в кріслі,
Дзеркальні раптові уламки
Зі скелі кидатиму, звісно…

Я хочу тебе сховати
В чарівність далекого міста…
Чому королева-мати
Тебе не слухалась, грізний?..

2012

Тріпоче серце, проганяє втому,
втікає сон до приязних зірок,
і щось велике, тепле, невідоме,
сплітає в серці чарівний вінок!
Літають мрії понад небокраєм,
сновида-вітер бродить за вікном,
можливо вітер теж когось чекає,
у літню ніч блукаючи Дніпром?
Ріка шепоче так щемливо-ніжно,
ласкаво берег хвилю обійма,
намріється щось, і святе, і грішне,
і щастя більшого, здається, і нема!
Складуться вірші диво-ланцюжками,
відкриють тайну трепетно вуста,
то в серце залетіла світлосяйна
кохання першого пташина золота.

..а пісня лине як багряна кров
із серця рідної до днк країни
як на війноньку козаченько йшов
зосталася тополею дівчина

і там де річка невеличенька тече
де кущ калини до води хилився
а біль і смуток всівся на плече
«гей-гу» - лунає юнака-упівця

і щоб не плакати народ співа
про рідний край кохання і героїв
душа твоя Вкраїно ще жива
і як ніхто про це ми знаємо обоє…

До дідька безсмертя,
коли можна вмирати жагуче, як ми,
із зупинкою правого передсердя,
видихаючи останній вуглекислий газ,
впираючи погляд у кришку труни.

Останній екстаз
від неіснуючого заходу сонця наших обійм
і незакінчених фраз,
як наслідок довгих відносин
і щоденного дарування цілунків тобі.

Хочеться..

Останній зусиллям пестити твої коси,
тримати твою охолоджену красу,
осередка якої у пам*яті ношу вдосталь,
все відкриваючи тобі хід своїх думок,
що в них так багато бажання несу.

Я б кохав тебе до кісток,
до останнього нерва, чи передостанньої вени,
то ж навіщо життя, нівелююче холодок,
і взагалі, навіщо бліда тінь щастя,
коли можна отак помирати щоденно?!
зима 2010

Цей лист тобі, моє кохання,
що божевільно до нестями,
так палко, ніби-то в останнє,
немов тепло поміж руками
влилось у фібри оковиті
горючим і отрутним сном,
тобою миті пережиті,
що мали опір кілька Ом.

По-перше - я, хоча навряд
мене в надіях поряд мала.
По-друге - ти, не з тих дівчат,
котрим надій так бракувало.
Отож, і все одно з початку,
бажань нема і сил замало.
Напевно, що ніколи крапку,
хоч точно, що з якимсь фіналом.
Ти вільна думати й робити
усе, окрім того, що стрімко
примусить з розпачем палити,
мене, примусить плакать гірко.

А пам*ятаєш, як колись
пили парфюм:
я твій - ти мій,
як феромон
проник усе нутро і скрізь
шалених дум,
уйобків і повій,
як сон.
Нам стало добре -
так не буває!
Це просто аномально,
дійсно так,
шаленим випадом як кобра
настигає
прилинувши формально,
наче знак.

У пристрасті нестримній
забувши все і звісно ж завтра
кохать, без сумніву, повинні,
а може ми того й не варті?

Сон закінчився тим,
що я
в очах
тримавши біль
шляхом пустим
крокуючи, як миша,
у вогнях
й на землю тихо пала сіль.

І знов неправдою сніданку,
об*ївшись сном і стрімголов,
цілунком я прийняв осанку
тієї, що мольфарка мов.
Причарувала гір красою
і брови чорні - уст відрада,
як море розлилася мною
і все в мені прийшло до ладу.
***
Ніхто б не зміг купити те,
що я тобі подарував.
Ніхто б не зміг віддати все,
узявши те, що я узяв.
Ніхто б побачити не зміг
того, що бачу тільки я
і тільки я тобі до ніг
ніколи не тулив чола.

Бо в тебе є Мен,
що як твого щастя ген
суцільний паморок, але
в обіймах має геть усе.
Як для сиропа клен
для тебе солодко несе:

свої слова і аритмію,
забравши "я тебе також",
побачивши в тобі надію
за танцем вільним, ну і що ж ..
весна-зима 2011

Істино моя, пісне,
Тихо ступай отак,
Лунко камінчик трісне –
Неба маленький знак.



Спалахом метеорита
Линула між зірок,
Сіялися крізь сито
Роки. Моїх думок

Прядиво ніжне вúлося,
Я все шукала сліди,
І відколи у милості
Там появився Ти,

Пісня видінням уклалася –
Шлях, як скелястий стрімчак.
Істина вічністю стала ся –
Ти у мені і навспак.

Ти близько так і так далеко,
сьогодні гріх наш визрів весь,
була узята тихо Мекка
під блиск очей, під гук сердець.

Липневим шалом у заграві,
буйним колоссям ваготи
дозріла повінь, пахли трави
і вже не Ви, лиш ми, лиш ти.

В душі сум’яття, тихо встану,
піду до сонця навпрошки,
із ночі рук твоїх осанну
візьму на спомин, на віки.

Троянди запах у постелі
п’янкий залишу, амулет,
простИрадл оксамити теплі
ще берегтимуть силует.

Пройдуть роки, а може вічність,
в туманах мрій спливе зоря –
пізнаєш в ній тоді наш відчай
кохання і…
чекатиму там я.

Не розкраяно ще, не розкришено
свіжоспечених щастя хлібин.
Я такими дурманений тишами -
всім облудам - і ворог, і син.
Не повірив, що ніжні і досі ми,
в кольорах - янголята тепла,
що для нас боговицею Осеня
перекинулась раптом зола.

2012р

Притулилась, як аркуш до столу,
так знічев`я мудрує неволю,
серед степу вишукує стіни,
чи забула про замок руїнний…

Притулилась медовими скронями,
аж до серця торкнулась долонями,
серед буднів відшукує чари,
чи забула сліди яничара…

Притулилась, як небо до поля,
не байдужа до цвіту і волі,
вона мріє про стіни фортеці,
за якими оновиться серце…

2012

Лист червоний посеред літа
Вже сумує тривожно – нІде
Порятунку шукати нині -
І в печалі своїй німіє,
Утрачає слово і мову,
Не від фарб таких незнайомих:
У хворобі тремтливої долі
Він вмирає дико поволі…

05.08.212.