Коли твої тремкі долоні
Здіймають в тілі дивні хвилі
Мов дикі коні у полоні
Мої слова, думки та мрії

Тремтить рука ледь чутно… трохи
А тіла мого не торкнеться
На нім усі стежки, дороги…
Тобі віддам… Прямуй до серця!

Це насолода і тортури
Це гра приправлена знущанням
І сорому вже зайві мури
Проб’є стрімка ріка бажання

2010

Замки в нас на піску,
Щастя - дивний міраж,
Наче серце закув
Нам невидимий страж.
Орхідеї цвітуть
У сусідських садах.
Ну а ми щастя суть
Прагнем тільки у снах.
Глянь, піднявся з води
Купол храму душі -
Свої мрії буди,
Хай злітають мерщій
У безмежжя небес,
Де печалі минуть,
Де полегшає хрест
Й ти знайдеш власну суть...
12.07.2010р.

Пам*ятні таблиці

***

Оте, чому в Бога навчався, і що у житті помагало, –
Я вдячно й смиренно сьогодні повісив у храмі його.

Різні долі

Мільйони старанно працюють, щоб рід наш продовжував жити,
Але через декого тільки пошириться людство в віках.
Хоч тисячу зерен розсіює осінь, плодом проростають
Лиш деякі, більшість бо знову вертає назад до насінь.
Як навіть одне плодоносить, то може воно розпилити
Увесь білий світ, що довкола, наповнений вічним життям.

Життєдайне

Ніде в органічному світі нове не відкриється: тільки
У квіточці – творі найбільш благороднім в житті.

Подвійна дія

Чини те, що добре, й поживу даси древу Божому людства;
І створюй красу, то посієш Господнії зерна довкруг.

Різні стани

І навіть моральний світ схильний пишатися власним шляхетством:
Тож прості натури зважають на все те, що роблять,
А от благородні рахуються з тим, ким уже вони є.

Варте і гідне

Щось маєш – ділися зі мною, а я заплачу, скільки варто;
Коли ж ти є кимось – зміняймося нашими душами враз.

Моральна сила

Прекрасного вчути не можеш – то розумом прагни збагнути:
Що дух учинити спроможний – людина не здатна ніяк.

Участь

І з рук найогидніших навіть потужно впливатиме правда,
Однак лиш красою наповнено цілий посудини вміст.

До...

Повідай мені все, що знаєш, а я вдячно слухати буду.
Себе дай мені усього ти – і вибач, о друже, за те!

До...

Навчиш мене правди? То марна турбота! Бо я не хотів би
На речі дивитись крізь тебе, а радше – на тебе крізь них.

До...

Тебе обираю за друга і вчителя свóго. Твій приклад
Навчає, а слово живильне пробуджує серце моє.

Теперішнє покоління

Чи завше було все, як нині? Не можу збагнути це плем*я.
Бо старість лиш є молодою, а юність єдино – стара.

До моєї музи

Ким був би без тебе – не знаю. Та з сумом дивлюся і бачу,
Без тебе ким стали сьогодні уже сотні тисяч людей.

Вчений трудар

Ніколи не їсть плоду з древа, що виростив сам так дбайливо;
Одна лиш йому насолода – яка у науці росте.

Повинність кожного

Змагайся завжди за все ціле; одначе, як того не можеш
Здобути, то тіла усього слугуючим органом стань.

Задача

Ніхто хай не буде до других подібним, та лиш до найвищих!
Як статись це може? Хай кожен залишиться повним в собі.

Особливий ідеал

Належить усім, щó ти мислиш, а що відчуваєш – тобі лиш;
Привласниш його? Та одначе – ти Бога відчуй в мислі тій.

До містиків

Це справжній секрет, що лежить перед кожним обличчям людини:
Оточує вас він спрадавна, не бачений досі ніким.
.
Ключ

Як хочеш себе упізнати – дивися за вчинками інших,
Як хочеш ти інших збагнути – поглянь-но у серце своє.

Спостерігач

Суворий, як совість моя, зауважуєш ти, де я схибив.
Тому назавжди полюбив тебе я – мов сумління своє.

Мудрість і розсудливість

О друже, ти мудрості хочеш найвищу вершину здолати;
То не піддавайся страхові; розсудливість спинить твій гін.
Ця радниця короткозора лиш бачить той берег позаду,
Не той, що його досягнеш ти у льоті потужнім своїм.

Згода

Обидва ми правди шукаєм: ти нишпориш в зовнішнім світі,
Я – в серці; і кожен насправді успішно знаходить її.
Як око здорове, то бачить й без Господа творчої волі;
Як серце – тоді ж бо насправді воно віддзеркалить весь світ.

Політичне вчення

Усе, що ти робиш, є вірно; та, друже, залиш –хай подіє;
Постримай себе, вдовольнися, хай втілиться вірне усе.
Бо справжньому запалу досить, щоб явне довершеним стало,
А хибному зразу здається, що є досконалість уже.

Majestas populi

О велич людської природи! Знайду я тебе у юрмищі?
Лише серед декотрих мешкаєш вигідно ти споконвік.
Та мало-хто важить на тебе, бо решта усі – мов сліпії:
А їх втішний виграш чаїться у вирі пустих почуттів.

До одного реформатора світу

“Усім я пожертвував, – кажеш ти, – щоби зарадити людству;
Даремний то успіх: ненависть й гоніння – відплата мені”.
О друже, сказати тобі, як із людством я маю триматись?
Прислів*ю повір! Бо ніколи цей радник іще не підвів.
А цінність людей ти не можеш ніяк запримітити вірно;
У дії вона хай постане такою, як в грудях лежить.
І навіть тим людям, кого ти стрічаєш в дорозі життєвій,
Хто був у нужді, простягни свою руку для помочі всім.
Заради ж дощу і роси, і загального блага всіх сущих,
О друже мій, небу полиш цю турботу – раніше й тепер.

Моя антипатія

Я маю сердечну відразу до всяких пороків – подвійну,
Гадаю, тому про чесноти ведуть так багато розмов.
«Невже вам огидні чесноти?» – Волів би, щоб всі їх тримались.
І так, з волі Божої, втихнуть навіки оці балачки.

До астрономів

Не велемудруйте занадто про плями й сонця, що у небі;
Бо чи не природа велика дає вам їх порахувать?
Авжеж, ваша ціль є найбільша у цілім космічнім просторі;
Та, друзі – величнеє зовсім не мешкає в обширах тих.

Астрономічні писання

Які ж небеса неосяжні! Які нескінченно величні!
Але дріб*язковості дух перевів їх ізверху та вниз.

Найкраща держава

“Як взнати найкращу державу?” Так само, як жінку найкращу –
Про них бо, мій друже, обидвох ніхто не говорить зовсім.

Моя віра

Яку я релігію визнаю? Жодну з усіх,
Що їх ти назвеш. – І чому ж то? Заради релігії!

Всередині й зовні

Що в серці, те Бог лише бачить, тож Бог тільки бачить, щó в ньому,
А клопотом нашим хай буде там теж щось корисне уздріть.

Друг і ворог

Сердечно я друга кохаю, та й ворог мені є нагідним,
Що можемо – вказують перші, а другі – що мусимо ми.

Світло і барва

О ти, що є вічно Єдиним; живи із Єдиним незмінним!
О барво, хоч змінна, люб*язно, проте, на людину спади.

Прекрасна індивідуальність

Хоч мусиш ти бути єдиним, та з Цілим таким буть не треба.
Завдячуєш розуму єдністю – єдиний у серці своїм.
Бо голос цілóго – то розум, а сам ти – і є твоє серце!
І добре тобі, коли розум у серці твоєму живе.

Розмаїття

Багато хороших і мудрих, та всі на один лиш зважають,
Керуючись власним поняттям – не люблячим серцем, на жаль!
Сумне панування поняття – із тисяч мінливих сильветок
Одну хіба, марну й нужденну, принести спромігся би він.
Але де панує прекрасне, там радість життя гомонить –
Отримує Вічноєдине мільйони сильветок нових.



Потрійний вік природи

Життя вона мала із байки; наука ж позбавила серця,
А розум ізнову життя їй у творчім огні повернув.

Наслідувач

Добро із добра – то нескладно затямити в розумі всякім;
Та генії мають потугу добро витягати із зла.
Наслідувач, можеш вправлятись лише на існуючих творах;
Матерія ж твором не стане, хіба що для Духа-творця.

Геніальність

Як геній дає знать про себе? Тим способом, що у природі
Творець появляється сущий – в безмежнім цілóму буття.
Ефір є прозорий, одначе його глибина незмірима.
Відкрита очам, зостається для розуму тайна вона.

Дослідники

Усе намагаються люди тепер звідусіль дослідити!
О істино, як ти рятуєш од злої гонитви себе?
Для ловлі твоєї вже ставлять і сіті, й остроги надійні,
Але у духовному кроці ти вислизнеш з їхніх лещат.

Тяжкий союз

Чому смак і геній так рідко побачити можна у спілці?
Бо перший лякається сили, а другий не терпить вузди.

Правильність

Позбавлена хиб усіляких, вона є найнижча й найвища;
Бо слабкість і велич єдині ведуть до такого щабля.

Закон природи

Одвічно було так, мій друже, і завжди так буде надалі:
Слабким усе правила треба, а сильних вінчає талан.

Вибір

Не можеш усіх вдовольнити своїми ділами й мистецтвом?
Тоді лиш кільком присвяти їх; бо марно загал вдовольнять.

Мистецтво музики

Життя хай навіює творчість, поет хай наснажує духом;
Але в полігімнії тільки жадає промовить душа.

Мова

Чому дух живий неспроможний побачити іншого духа?
Як тільки душа заговорить, то враз оніміє вона.

Поетові

Хай тим тобі буде вся мова, чим тіло все є для коханців;
Воно може лиш розлучити, або поєднати їх знов.

Майстер

Один упізнати другого всяк майстер здолає по мові:
Що саме він змовчує мудро, те майстра показує стиль.

Пояс

Тримає красу Афродита під поясом у таємниці;
Ховаючи те, що помножить принади всі, – сором її.

Дилетант

Один гарний вірш написавши у творчості мить красномовну,
Вважаєш по вдячному слові, що ти вже поетом зробивсь?

Балакун про мистецтво

Жадаєш добра у мистецтві? Ти доброго гідний такого,
Що тільки у вічнім борінні з тобою саме постає.

Філософії

Яка з філософій простояти здатна і далі? Не знаю.
Але філософія вічна – у тому надія моя.

Прихильність муз

Вся слава мина з пересічним. Ти, Музо небесна, відносиш
Тих в лоно святе Мнемозини, хто любить тебе, а ти – їх.

Печатка у вигляді голови Гомера

О вірний, старий мій Гомере! Відкрию тобі таємницю
Тендітну: про щастя в коханні єдино співець може знать.


Переклав із німецької А.Гречкосій

Мечтател безумен, образ невъзможен,

на тъмна епоха син бодър, тревожен,

Раковски, ти дремеш под бурена гъст,

из който поглежда полусчупен кръст.

Син, дреми, почивай, ти, който не спеше,

ти, кой беше вихър, котел, що кипеше

над някакъв злобен, стихиен огън.

Спи! Кой ще разбужда вечния ти сън?



Природата веща беше се сбъркала:

тя от теб да стори гений бе искала,

затова в глава ти като в една пещ

фърли толкоз пламък и възторг горещ,

но друг таен демон се намеси тамо:

ти стана създанье от крайности само,

елемент от страсти, от злъчка и мощ,

душа пълна с буря, с блясък и със нощ.

Твойта вражда беше вражда сатанинска,

твойта любов беше любов исполинска,

любов без съмненье, без свяст, без предел,

що кат кръст огромен ти беше понел.

Твоят символ беше: смърт или свобода,

сънят ти - Балкана, кумирът - народа,

народа с безчестье и с кърви облян.



Твоят живот целий беше един блян!



Ти гледаше бледен в бъдещето скрито.

Ти се вреше дръзко в миналото срито

и оттам влечеше кат победен знак

векове от слава, затулени в мрак,

за царе, юнаци вълшебни преданья,

обраснали с плесен старинни сказанья;

твоят орлов поглед виждаше навред

от българска слава останки безчет

и в тъмна ни древност, бездънна провала,

ти вкарваше смело вселената цяла.

Нищо невъзможно за теб не оста.

ти даваше образ на всяка мечта.

На неми загадки, сфинкси безответни

предлагаше твойте въпроси заветни;

исторйята, мракът, времето, редът

не значеха много в големий ти път;

ти иска да бутнеш, о, дух безпокоен,

нещастен мечтател, апостол и воин,

в един час делото на пет векове.

Чухме ний твойте горди викове,

когато при Сава и при Дъмбовица

викна пръв "Свобода! Сяйна е зорница!"

И ту с перо остро, ту с гореща реч

надеждите сейше наблиз и далеч.

Един само буден сред толкова спящи,

ти един за всички като демон бдящи

работи, бори се, стреска, вълнува,

тук мъдрец замислен, там луда глава,

мрачен узник в Стамбул, генерал в Балкана,

поет и разбойник под съща премяна,

мисъл и желязо, лира и тръба:

всичко ти бе вкупом за една борба.

Исторйята има да се позамисли

във кой лик безсмъртен тебе да причисли.



Ти умря. И пътят към гроба ти ням

обрасъл е вече със бурен голям,

и прахът ти гние без сълзи набожни...

Не зарасна само, герою тревожни,

проломът широкий, който ти тогаз

в бъдещето тъмно отвори за нас!



1882

Питат ли ме де зората

ме й огряла първи път,

питат ли ме де й земята,

що най-любя на светът.



Тамо, аз ще отговоря,

де се белий Дунав лей,

де от изток Черно море

се бунтува и светлей;



тамо, де се възвишава

горда Стара планина,

де Марица тихо шава

из тракийска равнина,



там, де Вардар през полята

мътен лей се и шуми,

де на Рила грей главата

и при Охридски вълни.



Там, де днес е зла неволя,

де народа й мъченик,

дето плачат и се молят

се на същият язик.



Там роден съм! Там деди ми

днес почиват под земля,

там гърмяло тяхно име

в мир и в бранните поля.



До чукарите Карпатски

е стигнала тяхна власт

и стените Цариградски

треперали са тогаз.



Вижте Търново, Преслава -

тие жални съсипни:

на преминалата слава

паметници са они!



Българио, драга, мила,

земля пълна с добрини,

земля, що си ме кърмила,

моят поклон приемни!



Любя твоите балкани,

твойте реки и гори,

твойте весели поляни,

де бог всичко наспори;



твойте мъки и страданья,

твойта славна старина,

твойте възпоминанья,

твойта светла бъднина.



Дето ази и да трая -

за теб мисля и горя,

в теб родих се и желая

в теб свободен да умра.

Слов*янського вітаю співака,
Що вславив "българско" по цілім світі гожім, -
Прозаїка, поета, вояка,
Нужденного бурлаку і вельможу.

З глибин віків, із праху лихоліть
Ти відродив народну честь і славу,
Щоб не згасали протягом століть
На вічну заздрість ворогам лукавим.

І де б не був - удома, в чужині, -
Чекає скрізь кипучая робота,
Одначе мрієш наяву й вві сні
Вернутися до рідного Сопота.

Припасти до малої, до землі,
Що стала більшою за цілий світ пригожий,
Забути всі нещастя і болі
Письменника, філософа, вельможі.

9 VII 2010

На теб, Българио свещенна,

покланям песни си сега.

На твойте рани, кръв безценна,

на твойта жалост и тъга,

на твойте сълзи и въздишки,

на твойте страсти и тегло

и на венеца мъченишки,

кой грей на твоето чело.



Прокуден тука на чужбина,

далеч от твоите гори,

сърцето ми сега проклина

тирана, който те мори.



Прийми тез песни, майко мила,

отйек на жалостний ти зов

и плод на сладката любов,

с коя душа ми си пълнила;

прийми тез песни, пълни с гнев,

кат вихъра, що пей по друма,

ту жални, кат шумът на Струма

и като горския напев.



О, майко, аз видях тиранът,

като ръцете си вапца

в кръвта на твоите деца

и чух как плачеше Балканът

и твойте сини небеса!



Но през червените порои,

що ти проля във таз борба,

аз видя дните ясни твои

на твойта бъдеща съдба.



Дано таз вяра, туй мечтанье

не се разбие в някой брег

и твоя зов да не остане

като в пустинята без ек.



1876

Відцвіли і яблуні, і вишні,
Відцвіли, і вже дали плоди,
А між нами – той же простір тиші,
Ніби шар холодної води.

А між нами – і весна, і літо,
І, можливо, осінь і зима,
Спокій, перемелений на вітер,
Сонце, в яке визріла пітьма.

А між нами так всього багато,
І вода, можливо, збереже
Те усе, що не перемовчати,
І на берег той не докричати,
І в душі не втримати уже.

О, Маньєристе, бачу я, що хочеш
До квітників потрапити дівочих
І з пелюсток спивати мед-росу.
Нестримні думи плоть твою вже мучать,
Гадаєш ти - якась тебе приручить
І розплете тобі свою косу?
Ласкаві діви саду Афродіти
Такі напустять чари - заблудити
Ти зможеш між трьох сосен (чи беріз?).
Ти прагнеш впасти в небо неозоре
Магічних віч, якими ти вже хворий, -
Отямся, Маньєристе, і прозрій!
Не варто манівцями йти до раю,
У лоні дів - свій рай не відшукаєш,
А тільки попелища власних мрій...
Якби ж ти знав - котрою серце марить,
Яка із дів тебе втопила в чарах, -
Тоді в полон ти здався б тільки їй!
А так, по черзі з кожною блукати,
Чи триєдиність з дівами шукати -
Не надто вже й галантний буде жест...
Лише любов цінніша є, ніж злато,
Лише від неї справжнє в серці свято, -
Неси ж бо гідно власний, Друже, хрест!
8.07.2010р.

Маестро, ваш вихід!
Прожектори,
очі
Засліплюють,
дивляться,
рвуть.
Беззахисність сили,
Невиспаність ночі
І думка,
що б"ється, як ртуть!
Таланту замало,
якщо він великий, -
Потрібно іще талану.
Так хочеться виспівать душу у крику,
Змішати вина й полину!
ПолИну! Душею полИну у гори,
У небо, у сонце, у Вся!
І срібною тінню колишеться в морі
Русалки зелена коса...
-Маестро,
ваш вихід!

До тебе, рідне пустирище,
мій граде забавок і втіх,
гніздо печальне, попелище
невинних радощів моїх.

до тебе я душею лину,
як син твій - спогаду не тьмар.
Знов бачу я легку хмарину,
що стеле білий наш димар.

Ти - рідний край благословенний
і дім, де народився я,
щемливих згадок храм священний,
колиско люблена моя,

де малюку матуся мила
жар серця віддавала свій,
де ріс я, набирався сили,
щоб вистоять у буревій.

Я бачу дворик, дикі рожі,
струмок прозорий поміж плит,
рясний бузок біля горожі
та під вікном старий самшит,

я бачу школу рідну, милу,
що мріє в серпанковій млі;
що нам з дитинства прищепила
любов до неба й до землі;

я бачу Трапето, де в маї
кружляли ми в танку стрімкім,
і вас, балканські водограї,
я чую ваш могутній грім!

І монастир побіля кручі,
і бору літнього узор,
тінистий рай, гаї співучі,
де не змовка пташиний хор.

Тебе я бачу, сивий замок,
а над усім, шпилі, і вас -
о Остро-Бердо, Петков-Камак,
Амбарице, де кожен раз

зривало шапку під вітрами,
погляну лиш - які дива!
Увесь тремчу і, наче в храмі,
душа радіє і співа!

О гори, де орли в безмір*я
летять, вітрам наперекір,
у ваші скелі та міжгір*я
мій спраглий проникає зір.

То чи ж не від краси цієї
віддав я співу свій порив;
всією щирою душею
цю землю й небо полюбив?

І миле, рідне все для мене
я бачу ніби звіддалік,
немов видіння незбагненне,
що в серці житиме повік!

Переклав Дмитро Білоус

Фавориткою покинутою, –
Ваша величносте, –
згляньтеся!
Я, що звикла роздавати милості,
Уклінно прошу пробачення.
За недостатньо палкі освідчення,
За малогодинні побачення,
За поцілунки не-насмерть,
За погляд не-наскрізь, –
отче, –
гріхи відпусти.
Грішна любов’ю, отче,
Ти відпусти на прощу –
Губами пошерхлими до ікони,
Як серцем до серця,
Дзвін над церквами
Луною у скронях б’ється –
на коліна –
хрестись!
Через натовп –
жерла ротів і ями очей –
З презирливим усміхом, довгошия,
Як пам'ять травневих ночей, –
Косами в пилюку йому до ніг.
– Ваша милосте,
Скажіть по щирості, –
І вже пошепки:
– Як ти міг…
Ударом в лице чийсь сміх.
– Відцілував –
відвернувсь –
заснув,
А відлюбив – на плаху.
Це ж ідеальний союз у нас був:
Ти без жалю, я без страху.
Мовчить монарх.
Мовчання – золото в скарбницю.
Підвелася.
Очима поцілунок
Послала у минуле.
Рука тонка рвонула
Рожеві перли з шиї –
Останній подарунок.
Подумала:
– Знов припаду устами
І вже не встану, вже тепер не встану.
А що лишень втрачати є мені?
Ні! Горда все ж,
А, може, божевільна,
Але простіше все:
Я, о Боже, вільна
Невільниця коханого свого.
Не хочу я такої волі
На прив’язі удару серця.
Його! Лише його!
– Ваша величносте,
відпусти!
І подумки:
прости…

Послухайте серцебиття дощу -
Нерівний ритм , то зірветься , то зникне .
Ліхтар чавунний , схожий на свічу ,
Розсипав сльози . На асфальт , у вікна


Краплини котяться , мов дріб , горох .
Заповнюють щілини і долоні .
Нам тепло . Ватра спогадів на двох .
Ми плинемо в осінньому безсонні .


Послухайте , то - дихання весни ,
Захриплої на протягах і хугах .
Її вінок , духмяний і рясний ,
Розтрушено у шелестінні , рухах


Розхристаних каштанів і думок ,
Багряних ягід і намоклих квітів .
Ми поруч . Ще півслова , ще ковток -
І забринить різноголосий квітень .


Послухайте , як циркулює ніч
По жилах вулиць , парків , переходів .
Вітрини . Плями блиску , спин , облич .
В зіницях світлофорів гасне подив .


Злиття , єднання пальців , доль і слів .
І ми разом . Піднесено , врочисто
Самотнього дощу лунає спів
Зі сцени падолистового міста .

2010 р.

А у Львові панують дощі,
Трохи сумно, пробачте, панове,
Але й сум цей мені до душі,
Так бува, як від щирого слова,

Як від серця, краплини - слова,
Чи від подиху пісні - відрада.
Чуєш - дощ за віконцем співа?
-Та чомусь і співає і пада...

5.07.2010

Промінь сонячний блиснув,
Заяснів променисто
На віконному шклі.

Марить втомлене місто
Зорепадним намистом
У ранковій імлі.

Зазирнем за лаштунки -
Повно там візерунків
І заплаканих віч.

Прагнем знов поцілунків
І любовного трунку
На одну хоч би й ніч.

До світанку гортати
Прагнем мрії крилаті
Й випускати їх в світ.

Та кого запитати -
Як самотність здолати,
Де знайти той одвіт?

У цих ночах безсонних
Ми такі безборонні,
Наче діти малі.

І скидаючи втому,
Забуваємо - хто ми
На цій грішний землі...

4.07.2010р.

Розлито на полі скрипку -
цвіркун заспівав у світі.
Украли ромашки плаття
та пальці мої тендітні.
Де коні-тумани бродять,
солодка землі вуздечка.
Стискається небо біля
калинового сердечка.
У чалому серпні зорі
відгадує тільки осінь,
запрошує в дім до світла
і серце востаннє просить.

2010

не перлину Тобi принесу -
квiтку щастя у полi шукав я.
вiтер серце менi полоснув -
i червоною квiтка та стала.

я не золото горде Тобi
подарую - знайду у любовi
небеса голубi-голубi,
а крайнеба у кольорi кровi.

поцiлую Тебе, лиш торкнусь,
приголублю, кохана, рукою.
пригорну, нiжно так посмiхнусь.
як же добре менi iз Тобою...

І йти не хочу я нікуди,
І бачити не хочу я
Нікого. Всі набридли люди.
Лиш ти, лебідонько моя,

Лиш ти бентежиш моє серце,
Лиш ти крадеш мої думки.
Коли ти поряд, можна вмерти,
А я – здіймаюсь подумки.

Хіба ти можеш уявити,
Як вранці прокидаюсь я,
Й жага непереможна жити
Кричить в мені?
А ти – моя!
Моя… вві сні…

І, як весні,
тобі молюсь, тобою тішусь,
тобі захоплено пишу
свої розпатланії вірші,
тобою марю і дишу.

Та тільки – сам. Та тільки – мовчки,
один завжди, один хоч де.
Зі мною лише п’яні строчки,
та вітер у душі гуде.

Спить дівча маленьке у своєму ліжечку,
Бо її втомили битви й віражі.
Хай тобі насниться місячна доріжечка,
Що до тебе стелиться з рідної душі.

Я попрошу янголів, щоб вони крилятами
Всім твоїм тривоженькам ставили заслін.
А коли ти, дівчинко, безтурботно спатимеш,
Поруч я стоятиму, схожою на тінь...

Бачу я, як янголи наче посміхаються -
Бо ж у тебе криленька схожі, як у них.
Крихітні долоні їх віч твоїх торкаються
І тобі нашіптують дивовижні сни.

Світить ясний місячок крізь твоє віконечко,
І тебе, мов зіроньку, ніжно обійма.
Коли встанеш, дівчинко, засіяє сонечко,
Та в його промінні ти будеш не сама...
3.07.2010р.

Крізь тебе я теж протікаю рікою,
Аж серце пришвидшує звичний свій хід,
Я душу штовхаю твою у політ,
Торкаючись крилець худою рукою...

Ти вміла й сама проти вітру іти,
Хребта не зігнувши покірно додолу,
Навчилася біль гамувати лиш болем,
При цьому й усмішку щасливу нести.

В пустелю за нами ніхто не піде,
Самотні сліди лютий вітер закурить,
Та ти проганяй з свого серця зажуру -
Бо завтра настане омріяний день!

Подякуєм Богу - бо ми ще живЕмо,
Бо серце не втратило здатність любить,
Бо неба безмежжя над нами висить
Й душа досі прагне до свого Едему!

...Торкаюсь вустами до твого чола,
Крізь тебе немов протікаю рікою,
Я вже не боюся того, що накоїм -
Душа моя ніжно твою обняла...
2.07.2010р.

В переході зимно . Звуки , люди ,
Ніби хвилі змерзлої ріки .
Літній клоун з посмішкою Будди
Роздає підсніжників пучки .


На перуці пелюстками іній -
Діадеми віхол лихоліть ...
У долонях серед змійок ліній -
Досконалість крихітних суцвіть .


У душі - три крапки напівстерті .
У очах - тінь болю і хреста .
Він дарує засіб проти смерті !
Налітайте , смертні , наліта ..!


Він пройшов од раю і до сміху ,
Жонглював він вишнями планет .
Ну тримайте ж одноденну втіху
У ламкий вкарбовану букет .


А строкатий плащ не гріє рани .
Крижаніють пальці і думки .
Він колись приборкував тумани ,
Громовиці годував з руки .


Чудеса розталі відродити
В переході б літній клоун міг .
Розуміють діда тільки квіти
Й прикро в'януть біля хворих ніг .

2005 р .

Втіха проникнення в душу душею
Надто приємна, до щему в грудях.
Ти самоту залишив за межею -
Чи там за нею щастя здобудем?

Надто солодкі сердечні битви,
Надто шалені, надто жагучі.
Ріже любов наше серце, мов бритва,
Рани від неї надто болючі.

Помисли наші про сенс усього
Надто туманні, нам незбагнені.
Прагнем кохатися аж до знемоги,
Щоб закипала кров в наших венах...

Прагнемо ніжності душею й тілом,
Може, не варто самотність плекати?
Щось в моїм серденьку знов защеміло -
Надто втомилась кохання чекати...
30.06.2010р.

Чорні відблиски темних кіс,
Перламутрові перли плечей
І прозорі алмази сліз,
І яскраві агати очей.

Я здригаюсь, згадавши усе,
Аж морозом по шкірі дере:
Подих вітру мені несе -
Я не знайду тебе ніде.

Не забуду усе життя
Те кохання у пристрасну ніч
Та немає туди вороття -

Ні твоїх перламутрових пліч,
Що для мене пішли в небуття,
Ані поглядів віч-у-віч.


10.06.2010

Ніжно-довічне наше кохання,
З присмаком тУги, пристрасті й сліз,
Холодом віє, мить - вже вогнЯно,
Наче комета, показує хвіст...

Ніжно-довічне і ненаситне,
Очі - безмежжя, в них - світу суть
І безконечне свято блакиті,
Що кожен прагне душею сягнуть.

Ніч одкровення ляже на плечі,
Зору явивши те, що нема.
Ти ж знову прагнеш до самозречень
Торкнуть вустами мого чола...

Вогнем кохання дух спопеляєм,
Все злато світу - ніщо не варт,
Ми надто прагнем торкнутись раю, -
Чи ж це не схоже на долі жарт?!...

Не зупиняйся, минуле радо
Тебе до ніжних штовха обійм,
Бо лиш кохання над нами владне,
Заради нього - вперед, у бій!!!
29.06.2010р.

Таке вже серцебиття кохання,
на дотик – ніжно-довічне тло
весни і літа, як сподівання,
що тіл єднання переросло
у неозоре блакиті свято, -
хоча і осінь, а там зима
знецінять кожне підручне злато,
явивши зору - чого нема.

„Немає” завше, зола страждання
була і буде усюди, де
буяло щастя, тому зітхання
нікуди серця не приведе.
Не зупиняйся, о небагато
нам дано часу, іди – люби!
Лиши печалі - минуле радо
в прийдешні барви зведе сліди.


2010

Повертаюсь у сни, щоб вдихнути там волі,
Щоб зануритись в сяйво окрилених мрій,
Бо лиш там, за межею одвічного болю,
Острівець мого щастя, котрий не згорів.

Бо мій всесвіт - це наче рубці на долоні,
А душа..., до сих пір не збагну її суть...
Покотилась сльоза, надто тепла й солона,
По щоці, що навідмаш не вперше вже б'ють.

Повертаюсь до світу, де повно ілюзій,
У якому реальність - розірваний нерв,
Де різниці нема - вороги хто, хто друзі,
Де живеш, наче шкіру хтось заживо здер.

Повертаюсь до себе, якою є справжня,
Хай Рікою Життя мене хвилі несуть -
До омріяних мною тих пристаней Правди,
На яких віднайду свою істинну суть!

Повертаюсь у сни - острівець мого щастя,
Повертаюсь до себе, вертаюсь у світ,
Щоб колись, якщо буде це в Господа ласці,
Відшукати на всі запитання одвіт...
29.06.2010р.

Обірване щастя:
Я знову сама,
Вернути не вдасться,
Шукати дарма.

Загублена мрія –
Мов марево-сон,
Остання надія –
До ночі в полон.

Нездійснені плани,
Примарні бажання –
Мов справжнії рани
На серці в кохання.

Безкрилі надії
Поволі згасають.
Фатальні події
У відчай штовхають.

Реальність кривава
Розчавила душу.
Життя – не забава:
Коритися мушу.

Таке воно, щастя,
Яке обірвали:
Вернути не вдасться,
Бо мрії зів'яли...
2001р.

Мені здавалось, я усе здолаю:
Зло, ворогів, нещастя і тривоги.
А чашу, болем переповнену до краю,
Зумію випити, долаючи дороги.

Мені здавалось: в мене досить сили
Пройти крізь все, що небо нам послало.
Та раптом терня долю нашу вкрило
І смерть підступно щастя обірвала.

Мені здавалось: зможу пережити
Я втрати всі, що Господом нам дані.
Та тільки болю в серці не зцілити,
Коли пішов у вічність мій Коханий.

Не вірила, що зло непереможне.
Все навпаки, чомусь, у цьому світі.
Здолати смерть, на жаль, я неспроможна,
І самотужки зла не покорити...
2003р.

Друге літо без Твого тепла,
Без промінчиків любих очей...
Я гадала: журба відійшла,
І не буде вже довгих ночей,
Коли тіні минулого знов
Виринатимуть хижо з пітьми,
І мою холодитимуть кров,
Заливаючи відчай слізьми...

Друге літо. Розбита душа.
І розтерзане серце щемить.
Біль від втрати мене не лиша:
Для душі навіть вічність – лиш мить...
червень 2002р.

Ще не розтерзана душа,
Ще мрії всі не розбрелися.
Даю зневірі відкоша,
Молю надію: повернися!

Бажання ще не згасли всі,
Я їм не дам так рано вмерти.
Радію знов земній красі
І йду назустріч долі вперто.

Вже не боюсь, що спопелить
Мене минулий біль утрати.
Бо серце рветься і болить
Й душа жадає знов кохати!
2003р.

Мені здається, тут я вже була -
У цьому місті і у цім чудовім крАю,
Немов дорогою цією вже ішла.
А звідки це у мене? Я й не знаю.

Я пам’ятаю запахи і звуки,
Неначе відгомін з минулого життя.
І мерехтять обличчя, очі, руки...
Мов зазираю у колодязь небуття.

Колись вже бачила, немов у диво-сні,
Дерева, квіти, небо це і зорі.
А нині тільки спогади одні
В мені живуть, неначе хвилі в морі.

Душа моя колись вже відчувала
Вогонь кохання, щастя й благодать.
Здається, що й Тебе колись кохала,
Бо на вустах лежить Твоя печать...

Була, кохала... Все мені знайоме.
Так зрадити не можуть почуття.
Наступний роблю крок у невідоме:
Не знаю, що готує майбуття...
2000р.

Біжать слова, злітають рими,
Мов на папір спішать лягти.
Вони з’являються незримо
І наче просять ” відпусти...”.

Та я лиш деякі впускаю
На волю з них в далеку путь,
Бо кращі з кращих залишаю:
Вони – моя неначе суть.

Окремі з них давно спочили
В мені безмовно на віки,
І тягарем важким безсило
Лягли на серця сторінки.

Лиш час від часу проривають
Вони саван моїх думок,
І, наче з квіту, виплітають
Новий, віршований вінок.
2000р.

Мов натягнута я струна:
Почуття – наче ноти оркестру.
Коли біль – я соната сумна,
Коли радість – сіяє Маестро.

Як звучить у мінорі душа –
Дух і плоть на куски розриває.
Коли ж небо мажором втіша –
Душа мов би торкається раю...

Злети вгору, падіння униз:
Так було, є і завжди так буде.
Лиш Маестро знов грає на біс
Ці мажорно-мінорні етюди...
2000р.

Твій слід болить мені ще й досі,
Невинним плюшевим «прости».
Вдягаю усмішки на сльози,
Щаслива наче...



В душі нестерпно плаче осінь,
І часом хочеться втекти,
А потім думаю : «Ну, досить...»
Сідаю й плачу...



І не кляну я власну долю
За те, що ти з»явився в ній.
Якби ж дивитися без болю
Мені зуміти.



Якби ж то висушити з солі,
Щоб очі стали не сумні.
А знаєш, я колись дозволю
Мені наснитись...

23.06.2010р.

На минулого й майбутнього плечах
Долаєм з року в рік дорогу нашу.
І, наче одинокий в полі птах,
П’ємо ковтками спрагло долі чашу.

Стоять дерева зради та зневіри,
Надії квіти десь-не-десь ростуть.
То темрява, неначе паща звіра,
То світло осяває долі путь.

То серце обпікають злі морози,
Чи може промінь сонця обійняти.
Така життя людського сіра проза,
Хоча в душі завжди є й місце святу.

І сум, і горе, щастя і красу
Пізнаєм ми у світі цім доволі.
Долаєм шлях, шукаючи весну –
Весну душі, весну своєї долі...
2000р.

Хто ж знав, що прийдеться в останню дорогу
Тебе проводжати у тузі німій?
За Тебе щодня і щоночі у Бога
Просила, щоб був Ти хоч трохи ще мій.

Любов’ю своєю Тебе рятувала,
За руку вела, мов маленьке дитя.
Та доля жорстока Тебе в мене вкрала,
Тепер забирає й у мене життя.

Було, видно, мало моєї любові,
Чи, може, занадто у світі цім зла?
Закрив нині очі свої волошкові,
Пішовши туди, де нема вже тепла.

Я вірю, мій Любий, колись ще настане
Той час, коли знову зустрінемось ми.
Там більше душі не болітимуть рани
І сповняться всі наші мрії та сни.

Нехай, мій Коханий, минуться для Тебе
Сьогодні страждання і муки усі.
Для Тебе проситиму милостей в неба
І зцілення ран – для своєї душі...
23.06.2001р.

Ще один лиш день
подих лиш один
залиш покинь, уже один
не побачим Париж Чигирин
захлинувшись побіжим
уже не двоє, а один
ковтаю біль, такий сумний
дикий і чужий тепер уже і сам Дніпро
забрало сонце вранішнє тепло і вже палить
сонце, а не ти...
2010р.

Спасибі долі, що звела
З Тобою нас й навік з’єднала.
Зуміла я позбутись зла,
Що досі душу розпинало.

Навчилась я любити світ
Тільки за те, що жив Ти в ньому,
І розтопити в серці лід,
І розігнати вічну втому.

Навчилась я прощати тим,
Що мені болю завдавали,
Бо не годиться бути злим,
Коли в душі любов сіяла.

Навчилась я іти на прю
І ворогам не піддаватись,
В щасливу вірити зорю
І в те, що диво може статись.

Навчилась бути тим, ким є:
Завжди готовою до бою...
Спасибі, Серденько моє,
За те, що я живу Тобою!
2001р.

Казав, що станеш теплим вітром,
Який вдихатиму у груди,
Як нас розлучить доля хитра
Й Тебе вже в світі цім не буде.

Казав, що прийдеш на світанні
Промінням сонячним, ласкавим,
Щоб знову іскорки кохання
В душі засяяли яскраво.

Казав: ніколи не покину,
З тобою вічність цілу буду,
Душі своєї половину
Я не зречуся й не забуду!

Ти не покинув – розлучили,
Не зрікся – знаю, пам’ятаєш.
Крізь вир світів до мене, Милий,
Знов теплим вітром повертаєш...
2002р.

Хочу вірити в те, що зустрінемось ми
В мить, як світло прорве всі тенета пітьми,
Коли серце покине гірка самота
І любов знову в нім запанує свята.

Хочу вірити в те, що є вічна любов,
Та, що кличе на подвиги, збурює кров,
Що нарешті настане щаслива та мить,
Коли з мертвих кохання Тебе воскресить.

Хочу вірити в те, що до мене прийдеш,
І до серденька ніжно мене пригорнеш.
Бо настане омріяний нами той час,
Коли більше не буде стіни поміж нас.

Хочу вірити в те, що розлука мине,
І ніколи Ти вже не покинеш мене...
Хочу мати надію і вірити знов,
Що загублена вчора воскресне любов!
2001р.

Пригаслий біль тривожить розум,
Мене у спогади верта
Й мого життя невтішну прозу
По сторінках назад горта.

Зриває пам’ять невблаганна
Із серця мого пелену,
А у душі безперестанно
Гірчить, немов від полину.

Кидає пам’ять у провалля,
Вогнем пекельним обпіка.
Аж ось мене, мов з задзеркалля,
Твоя торкається рука.

Це Ти мене знов зігріваєш,
Зорею сяєш крізь світи,
До мене янголом злітаєш.
Це ж Ти, Коханий, знаю - Ти !
2001р.

Досі я не каюсь,
Що не як усі,
Хоч не раз збиваюсь
Теж на манівці.

Навмання мандрую
По своїх стежках,
Вітер в душу дує,
Видуває страх.

Всіх страхів позбутись
Вдалося мені.
Та гірка покута
Жде мене й в-ві сні.

Серце, крила, душу
Світ цей обпалив.
Та світитись мушу
Світлом хоч малим.

Відьма я - не відьма?
Смерті я жона...
Доля - не завидна,
Надто вже сумна...
17.06.2010р.

Заходьте,дуже раді Вам
Чому Ви ображаєтесь?
Прошу присядьте десь отам.
На мене Ви не лаєтесь?

Я червонію,певно так,
тече вино збентеження,
Картуз пасує до лиця,
це Ваше спостереження

налити чашку кави Вам,
чи знову Ви відмовитесь?
Збирається густий туман,
Хоч словом Ви обмовитесь?

Я люблю запах цигарок,
здається то не збочення,
із книжних аркушів старих
як Ваше заохочення,

запропоную чаю Вам
на нього Ви погодитесь?
В кишенях затишно рукам,
Погано Ви поводитесь.

Я ворожила над таро,
тепер немає значення,
іду у хресний хід
за Вашим:"Допобачення"

Ці темні окуляри Вам
за скельцями ховаєтесь?
Очей скривається обман,
Ви рідко посміхаєтесь.

Я дам останній парасоль
Вечірній дощ під враження
Застиг годинника пісок
В калюжі Вас зображення.

2010

Тебе нема... Та наче вчора
Надію в серці мали ми.
Лиш смерть, неначе зла потвора,
Підступно вилізла з пітьми
Й Тебе у мене відібрала...
І ніби й часу пронеслось
З тих пір трагічних вже чимало –
Розтрощив душу наче хтось...
Немає сил позбутись болю,
І відчай рве нутро навпіл.
Я тільки пам’яті дозволю
Покласти спогади на стіл
І час-від-часу зазирати
У книгу власного буття,
І душу болем воскрешати,
Щоб не настало забуття...
2003р.

Виринають картини минулих пожеж,
Що в душі вирували до нині.
Та, здається, минуле насправді без меж,
Бо ніщо в цьому світі не гине.

Що було – не пройшло, все живе до сих пір,
Що прожито – не кануло в Лету.
Хоч лягають на серце, немов на папір.
З кожним днем все нові силуети.

Та минулі картини не вицвіли ще,
Навіть з плином часу не зтьмяніли,
І вчорашнє кохання не змито дощем,
А, здається, ще більше зміцніло.

Хоч картини минулого надто сумні
І зів’яли надії, мов квіти -
Завдяки почуттям, що живуть у мені,
Не дозволю душі скам’яніти!
2001р.

Живу не так, як би душа хотіла:
Майбутнє – наче мороком покрито.
Для мене світ сьогодні – як могила,
Яка людьми-вандалами розрита.

Скарало це життя мене любов’ю,
Хоч водночас – і нею ж освятило.
Не змию біль вчорашній навіть кров’ю:
Людина перед Вічністю безсила.

Життя моє – немов гірка покута
За те, мабуть, що сміла покохати.
Я допиваю келих цей отрути,
Щоб врешті перед Вічністю постати...
2001р.

Напевно, я ніколи б не змогла
В чужій країні вирости і жити,
Я свого місця там би не знайшла
І не зуміла б там душа моя творити.

Напевно, тільки в рідному краю
Мені так ніжно сонечко сіяє.
Я вперше тут промовила “люблю”,
І серце волю тут лиш відчуває.

Напевно, тільки в рідній стороні
Мені байдужою не буде доля світу,
І дух бійця народиться в мені,
І силу дасть мені несамовиту.

Я впевнена, коли настане мить –
Душа моя у кращий світ полине –
Земля батьків прийме мене й простить,
Мов рідна мати згублену дитину...
2000р.

Знову літо, знов без Тебе...
І від цього не втекти.
Лиш глибінь сумного неба
Манить душу у світи,
У яких нема облуди,
Лиш любов і доброта,
А зболіле серце в грудях
Віра зцілює свята.

Знов без Тебе сонце встало,
Засумніло в небесах.
Ще недавно нас вітало,
Відбиваючись в очах.
Ну а нині – тінь печалі
Досягла небес блакить.
Покотилось сонце далі.
Плину часу не спинить...
2002р.

Я простягну до Тебе руки,
Відчиню в серці всі віконця.
І босоніж, шляхом розлуки,
Піду шукати промінь сонця,
Який розтопить лід зневіри,
Теплом надії обігріє -
Й не буде світ таким вже сірим,
А різнобарв’ям заясніє!

Де ж той промінчик відшукати,
Що воскресить зболілу душу?!
Я перед Вічністю постати
Готова вже...Та жити мушу...
2002р.

Усе життя, неначе сиротина,
Блукаючи у світі цім чужім,
Я прагну відшукати ту людину,
Яка розтопить кригу у душі.

Усе життя, палаючи бажанням
Знайти до свого щастя врешті шлях,
Стираю я реальності всі грані,
На дні душі приховуючи страх.

Усе життя я, крок йдучи за кроком,
Тебе, Коханий, прагну віднайти.
Але у серці поки що глибоко
Живе, на жаль, лиш тінь від самоти...

Хоч важко не зневіритись, не впасти
У світі цьому повному облуд,
Я прагну знов торкнутися до щастя,
Зневіру проганяючи й біду.

Колись, напевно, з променем світання
У серце знову впущу я весну.
Лиш знаю, хто освячений коханням -
Приречений також й на самоту...
2001р.