1

Коли твоє перше кохання
Раптово підставляє тобі губи для поцілунку,
(а з моменту закоханості минуло більше 7 років)
Ти розумієш, що мрії збуваються,
(хоча ти зовсім про неї не думав)

Коли її ніжність полонила тебе
Наче шокова терапія
І ти не можеш оговтатися...
Почуттів немає, лише твоя шкіра
Випромінює позитивні флюїди
А губи прагнуть віднайти її запах

Моя улюблена школа
Час безтурботний і...безпорадний
Тоді, я ще не займався сексом
І не вмів цілуватися
Вживав крихти спиртного
І добре знав англійську мову

Я покинув цю клітку після 9 класу
Все решта — лишається у думках...

2

Одного разу, прокидаєшся у ліжку
І відчуваєш себе дорослим чоловіком.
Вчора не було еротики й романтики
Ти нікого не бив (причому ніколи),
Щоби відчувати себе мужнім
Алкоголь і жінки(загалом) тут теж ні до чого
Причина в тобі: ти зустрів своє перше кохання...

3
Моя улюблена школа
Мій улюблений друже, Павле
Недодумані мрії і невимовлені слова
Доросле життя було таким далеким
Я не думав про майбутнє і так формувався мій стиль
Моє світосприйняття не варте уваги чужих людей
Проте свої — намагаються зрозуміти мене
Лишень не беріться за коректор...

Ти – ядерне випробовування.
Помилка страшенна.
Тебе я, курво, зневажаю,
вимикаю, ховаюсь від тебе у жарких пустелях,
У Флатландії, у Сферландії,
У Чорному морі, у рідних Карпатах,
На Співочому Полі, під партою,
В холодильнику.

Я тебе не можу терпіти
Була б я Землею, тебе б не стало,
Тебе б втопила, камінням засипала,
засмоктала в воронку, заслала у Космос.

Я не можу дивитись на тебе
На твою кляту підбірку комплексів,
На цей список, що можна читати
10 годин без зупину.

Не терплю твоїх скривлених губ,
Невпевнених слів, що липнуть
В одну тривалу відрижку.
Тупий тихий голос надто високий
Як на мужчину…

Невмілі руки, ліниве тіло, що не хоче любити,
Не вміє любити мене як жінку.

Без пристрасті, без бажання,
без сексу, без сенсу, без фалоса.
ЙОГО НЕМАЄ!

Ранок як ранок – трішки кави, більше Кафки.
Подружній секс – з одним оргазмом (для нього).
А далі вокзал… Подерті, обпльовані лавки.
А, отже, нічого дивного чи нового.

А знаєш? Ми з тобою все ж таки піонери!
Звикли до біломору, дороги, вина, металу.
Любий, чого ти хочеш? Листок паперу,
чорнильну ручку, гарненьку музу, це мало?

Мене спитали, що люблю-не люблю і чого я хочу
люблю доню, джаз, коньяк, секс у крутій машині.
Не люблю підлості, помсти, порожні, байдужі очі
теж дратують, нас багато таких і ми не винні…

Що буде завтра? Напевно Москва чи Відень,
Я матиму спокій, ти легкодоступну дівку.
Гламурні дівиці звалили давно на південь,
А ми випробовуєм львівську стару бруківку…

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Не піду на Його творчий вечір…
Прогуляю важливий захід,
Розкидаю у поспіху речі
І кудись ненадовго на Захід.
Там розтринькаю сили і гроші,
І робитиму все не до речі…
Усміхнуся… Він хлопець хороший…
Та навіщо мені творчий вечір?…
Прийдуть дами в оголених сукнях,
Оператори, мени поважні;
А він – подумки : «Де ж та с…???
З репортером… Така…. Неуважна?!»

Він припав до конячої шиї –
Так тепло, надійно і мирно.
Так ніхто задарма не зігріє,
Що люди? …брехливі, невірні.
Так красиво ніхто не помовчить
Не гляне довірливо в очі;
І так стрімко ніхто не поскочить
Так волі ніхто не захоче…
А коли він втомився, як чорт,
І брудний, в сіно ліг, - матюкався,
Щось кричав про відпустку, курорт, -
Не поїхав!(«Та грець з ним…»).Зостався.
Притулився до кінської шиї –
Так легко, так вічно і справжньо!
Так розрадить людина не вміє,
А ще, так людина не пахне!
Тут він інший,тут він не такий
Він конячого бога впустив в свою душу!
А як вечір - в слизький світ людський
Знов поплівсь зі своєї старої конюшні.

Світ шаленів у нестримному танці,

свідомість втрачала ознаки життя .

Розірване фото,де двоє коханців

-скалічений символ чужого життя.



Біль стугонів від солодкої втіхи,

відчаю крихти засипали стіл,

повержений янгол корчився від сміху,

посеред кров’ю заляпаних тіл.

Я ненавижу тебя, Родина!
За плотность сомкнутых рядов,
За слово кинутое "вроди-бы"
С дрожащей длани докторов.

За взгляды преданные бешеных,
И неуёмных палачей -
Я не люблю...

Но ради звёзд,
Что низачто повешены,
Сорву и выброшу
Свою звезду с плечей.

Ведь не люблю...
Но пуще - ненавижу!
Что жить нельзя без этой нелюбви:
Когда, прогнувшись,
Яйца себе лижут,
За пятки почитая их - Твои!

У серці стукотить годинник
дванадцята година ночі
із дзеркала глядять на мене
немов мої - чужі все ж очі

Біс усміхається з одного,
А друге, мовчазне, як тінь
І совість десь на дні в нього,
Та лиш не знаю де…Амінь

Ми станцюєм
На могилах
Запальний аркан
Хой!

На могилах,
Серцю милих
Танець по кістках
Хой!

Сплять в могилах
Козаченьки
Прадіди-діди
Хой!

І ніхто
Не підведеться
Відвести біди
Хой!

Пропивають
Їх нащадки
Молодість свою
Хой!

Помирають
У канавах
А не у бою
Хой!

Стали бидлом
Їхні коні
Коні бойові
Хой!

Хто не зрадив, -
Захлинувся
У своїй крові
Хой!

Тож танцюймо,
Україно
Запальний аркан
Хой!

До загину,
Без упину
Танець по кістках.
Й-й-у-у-ха!!!

11-09-07
5.55

Нас перетравлює місто токсичними соками,
Механістичністю дій на всі типи подразників.
Ми розчавлені ним, збиті з курсу його лжепророками.
І у нас по нулях весь ресурс стратегічних показників.

Я піддослідний щур у недрах руїн мегаполісу.
І некрофілія сучасної кібер-еротики
Роз`їда кислотою, ніби під час електролізу,
І чарує естетика смерті новітньої готики.

Простори пам`яті
Тобою ретельно міновані,
Там спогади сплять
Під могильними плитами.
Дзеркало совісті,
Тріснуте і забинтоване,
Замордовано в карцері
Охороною та замполітами

Божевільна країна
Заблукала у стані депресії.
Її було ошукано
І багаторазово згвалтовано.
Чим лікувати тебе,
Як зупинити регресію?
Долю зцілити як
Покалічену та пошматовану?

Я п`ю із третім ангелом
Чай на бéрезі Прип`яті
Полином води напоєні
Але ще не всі розіп`яті

Ще не всі блудниці прощені
І кати ще не всі розкаялись
Я не знаю як жити - вчора
Моя совість на мене лаялась

Грішим, наче нічого не сталося
Нам далеко до небожителів
Наші діти по крові наслідують
Першородний гріх прародителів

Вкотре Каїн вбиває Авеля
Вівтарі переповнені жертвами
На них серце Бога скривавлене
Та ми так і живемо... мертвими.

Я ситий голодом, не більше,
Нечуваність і дерзкість слів -
Лиш мара недовіри серця,
Що так бентежить простір нив.
Я ладен їсти із підлоги,
Змітати крихти зі столів,
Лиш заберіть мою тривогу,
Катів моїх лиш заберіть.
Шматочок правди, жменьку віри,
Краплинку совісті, подай.
Подай хоч те, чого не шкода,
Я не забуду...Забувай
Мій нерв оголений у холод,
Мій спокій у твоїх очах,
Не гнівайтесь, лукаві люди.
Я – божевільний. Не жебрак !

Я повільно стікаю бажанням
Безжально жити в твоєму вимірі
І не бачити переходу
Як з однієї станції метро на іншу
Тісно навіть у власній шкірі
Тому живу твоїми перфоменсами
Інтересами, телефонами і твоїми знайомими
Цікавлюся - ніби займаю чужу нішу
Тільки місця там вже немає... Того я схожа на тінь
...

Солоними хвилями з новими силами б’юся
Об твої холодні слова і гарячі цілунки
З морськими пейзажами на моніторі зіллюся
Хай сонце південне зігріє це тіло дикунки...
...

Байдуже... греблю прорвало і ллються сльози
То голод, то дике бажання вживання глюкози
І втратили сенс усі форми і зовнішні риси
То сльози прощання, а не загравання актриси...

Щоб ваші живі не позаздрили тим, що в могилах
Щоб вашій землі вистачало родючої сили
Щоб ви не просили, та завжди, як просять, давали
Щоб жили під небом та мали глибокі підвали

І навіть коли перестало світити би сонце
Горіла б живильна свіча у дитячій долонці...

**
Коли думки починають відверто смердіти
Такий собі продукт переробки мозку
Розум перетравлює дійсність
У відходи
Хочеться сидіти і оплакувати себе
Або ж народити когось...
І веселіше буде від думки,
Що з тебе може виходити щось живе і потрібне

Хоча хто зна... можливо я і на це неспроможна...

Ти — мрець…
А лише одне твоє слово
могло знищити всесвіт
Авангардний герой взяв
довічний тайм-аут для смерті
І тебе вже нема серед нас, ти є — труп
І по-всьому хорошому завжди настає кінець
Друже, мій любий, сьогодні ти —мрець!

Я не буду лити сльози скорботні
Бо душа невмируща, вона вічно жива
Ти не вмер, це лише тлінність плоті,
Твоя мудрість й досі наповнює наші серця

Ти ідеш з цього світу прекрасним героєм
Усміхаєшся з раю привітно до нас
Ти страждав на землі від браку любові
Сподіваючись, що твій профіль замінить її анфас

Ти — мрець…
А колись ти навіть грав у карти
І хоча ти не був затятим гравцем
Ти міг визначити тих, хто блефував
А хто просто торгував своїм лицем

Ти бачив людей — лідерів у стосунках
І тих, що плазували, наче сучи сини
Ти пив горілку з багатіями на рівних
І не цурався злодіїв, що вийшли з тюрми

Хоч сам не знав, що на нас усіх чекає
Сума, тюрма чи Божа милість
Все життя сам від себе подалі втікав
А друзям здавалось — ти дуже сильний

Ти вмер…
Твій шлях не особливий — смерть в кінці тунелю
Я і твої діти — теж станемо мерцями
Але є завжди шанс уникнути борделю
У наших головах, прогнилих до нестями…

Гострі цвяхи застряли під небом,
Гостра реальність розтрощить життя.
Хочеться болю, болю так треба,
Біль вчить кохати, любити життя.

Хочеться плакати, може й страждати,
Гострі кілки у груди забити.
Хочеться взяти і зразу віддати,
На поріг смерті тихенько ступити.

Смерть-це початок душевного щастя,
Біль-це моральний заряд для життя.
Вмерти й воскреснути-дуже важливо,
Жити й померти-це також мета.

Гострі цвяхи застряли під небом,
В стелі нависли холодні ножі.
Хочеться болю, болю так треба,
Цвяхи застряли у моїй душі.

Крізь біль і сльози, крізь любов і муки
Я йшла свідомо у полон печалі.
Життя дарує зустріч і розлуку,
А доля ці моменти відбирає.

Німий пейзаж, німа пересторога,
Попереду – життєвий епізод.
Я тихо йду розгублена і строга,
Нема життя, нема пісень без нот.

Минуле зникло швидко й непомітно,
І стерся присмак гіркоти в коханні.
Пройде печаль, я посміхнусь привітно
Усім, хто на «краєчку» чи на «грані».

Нема поняття «добре» чи «погано» .
І ми самі будуємо життя.
Ми біль і тугу пізнаєм зарано
Та виходу з безвиході – нема.

Гострим болем життя пронесеться,
І я першість у долі здобуду.
Може щось… може хтось посміхнеться,
І я іскорку суму забуду.

І безмежна мелодія вітру
Роздягає мої почуття.
Я відпущу їх просто в повітря,
Відпущу, бо так хоче життя.

Я одна, одинока й самотня,
Тільки вітер мене зрозуміє.
Я хотіла б стати вітром –
Він єдиний кохати не вміє.

Він страждає й доволі жахливо
Розповсюджує свої ідеї.
Він страждає і , може, важливо,
Те що він не помре без Неї.

Він блукає один по світі,
Своїм сумом охоплює межі.
Розпорошує мертві квіти,
Що колись ще зривав для Неї.

Це не смерть, це німа мовчанка,
Мертвий штиль, вже немає вітру.
Розпорошеним болем зранку
Він блукатиме знову по світу.

І у моєму місті також
Холодно в серці літа...
Спить на траві бородатий бомж,
Ростуть на асфальті діти.
І у моєму місті в дощі
Червень вино розливає,
Топить у Ворсклі і пише вірші,
Бреше і одяг зриває.
І у моєму місті, повір,
Більшість тремтить од болю,
Липень цинічний, і хтось, наче звір
Щойно утратив волю...
І у моєму місті завжди
Пахне чужим коханням,
Мертвим: "пока, ти - туди, я - сюди",
Звичним розчаруванням.
І під балконом моїм уночі
Не серенади співаються, -
А жалюгідні брудні алкаші
Мочаться і матюкаються...
Серпень згадає знайоме ім*я,
Тихо заплаче з горя.
І у моєму місті не я
Їду з тобою до моря.

А місто тремтить од болю.
Поламані сплять трамваї.
Лиш хмара змива грозою
Тілесні криваві рани.
В куточку засне каліка
Із мрією й клунком смутку.
Чи є у тім світі ліки?
А, може, чи є отрута?
Збагнути чужії долі
Не зможе байдужий поспіх,-
Крокую у даль поволі,
Крокую в безмежний простір.
Шукати чужим рятунок?
Благати чи гріш для себе?
У кожного свій керунок.
У мене своя потреба.
Поети зовуть до бою
У теплих (еге ж?!) покоях.
А місто тремтить од болю,
У міста нема героїв.

А мне-бы - прочь от этих мест,
Подальше... В новые чтоб дали.
Да не луга - пески окрест,
И снов неведомы скрижали.

В безвестность - прочь,
(Хотя-б на миг...)
Иным сознаньем на страницы,
От сытых ликов клубных лиг,
В пустыню горькую на лицах.

Пустыню ту, где боль в душе -
Родством - в глаза,
При новой встрече,
И скотству тела в неглиже,
С розмаху джеб,
С плеча, отвечен.

Умелый джеб -
Распутству рож,
И мыслей сладкому сиропу!

Не кулаком...
Но тем, что вхож
Язык, в упрямые слова,
А не влезает в чью-то жопу.

Мне не нужен сахар в чай,
А в бензин добавишь воду
Я тебе кой чё (ты знай!)
Оторву, тогда, уроду.

Водке разве нужен лёд,
А вину нужна закуска?..
Не дури и так пойдёт
Не застрянет в месте узком.

Если дружно...
Разве нам
Для чего-то нужен третий?
Или женщина?!
Мадам,
Ничего для вас "не светит"!

Мне обузой в рану соль,
Волосам пряда седая,
И не к стати тот король,
Что расклада суть не зная.

Полоной грудью...
Вот - ответ,
Не вертясь под ногтем вошью.
Ведь спине милее плеть
Правды разведённой ложью.

На схилах каламутних променiв,
на зрiзах нервiв i жалiв,
за трiском здичавiлих ролерiв,
за тупiстю безбарвних днiв

проходить час,
а з ним минає
моє життя.
І бачу дно.
Таке пощерблене,
покраяне,
паскудне дно,
та все одно
менi призначено воно.
Воно - те дно,
паскудне дно,
одне воно, i не дано
його змiнити все одно.

Нащо ж тодi життя дано? -
Щоб гепнути в смердюче дно?

Ми не першi i ми не останнi -
и черговi у цьому життi.
Ми хорошi й водночас - поганi:
бачим свiтло в суцiльнiй пiтьмi.

Крають круки.
Колосся голосить.
Небеса розломились.
Дзвенить
голос неба
i голос кровi
Бога молять,
та Небо - мовчить.
Нi прийти, нi пiти
вiд нього. Зимно
жити. А дощ все
сiче. Ми зiв'яли,
як раннi квiти,
що весною мороз
обпече.

Висять плакатами обличчя
По стінах повзають фрагменти
І продукує серце
Непотрібні сентименти
Запліснявілі бренди тиснуть очі
Пророками стають усі охочі
До моїх буднів
Прикладати руки
Злітаються поради, ніби круки
Над головою чорний ореол
Осанна людям, значить –
Fuck them all!
Разом зі співчуттям
І фактами науки...

Я стомився.
Я спокою хочу.
Свiт скiнчився.
Безгучно кричу:
- Я стомився...
А може зломився?..

Розтинаючи тишу нiчну,
серенада кохання лунає
i цiлунки лунають смачнi,
та мене вже немає...
Хто знає? -
де проходять новi сiячi?

Там проходять,
там сiють,
там топчуть...
Мертвим очi закриють? -
хто зна?

Я не сплю,
я не вмер -
я стомився...
І погода надворi
сумна...

Злобо моя i безсилля,
ницiсть свою збережiть,
битись, кусати з бездiлля,
жадобу грiть i плодить.
Тiльки б здобути всесилля -
владу до рук ухопить:
стане тодi краще гiлля
трупом, як плодом, ряснiть.

Кровi розiллються рiки,
гори постануть з кiстя,
стану назавжди, навiки
строгим суддею життя.
Буду кривавити пики
після і до каяття.
Слухатиму вашi крики
у насолоді биття.

О! моя лютiсть безкрайня
буде безмежно творить.
Стане країна, що стайня,
кинуться всяк догодить:
скажуть, котра жертва - крайня,
скажуть, що з нею зробить.
О! моя лютiсть безкрайня -
весело будемо жить!

Не тривож мене, друже i брате,
не тривож, бо щось серце болить.
Час прийшов, час прийшов помирати,
дай побути самому в цю мить.

Так живемо - неначе ми вiчнi,
нецiкаво i брудно живем.
Душi нашi порочнi, калiчнi -
що з собою у Вiчнiсть вiзьмем?

Кожен день - то чарiвна прикраса,
день пройшов - i нема вороття.
Кожен день - нова tabula rasa
День життя!
день життя?
день життя...

Мiй товаришу, хто ми з тобою?
Що для Всесвiту нашi життя?
Дай же серцю покою й спокою
в день останнiй мойого буття.

Ось i все - я iду зустрiчатись
з усiма, хто до мене помер...
Ось i все... Я iду... час прощатись -
ти без мене живи вiдтепер.

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу -
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...

Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю -
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

Радієш: воля, повітря, простір!
Мов із психушки чи втік із зони.
Мені ж ті зорі – то пера гострі,
На мене небо тисне озоном.

Не піду в гості, посиджу вдома.
Не хочу, друзі, з вами до столу.
Бо мої мізки корчить судома,
Я бачу склянку напівпустою.

Може посплю чи піду до парку,
Зберу (котрий вже?) сумний гербарій,
Сприйму людину, як пусту чарку,
А всіх докупи – як чарки в барі.

Увесь світогляд свій перегляну
Крізь призму ока. О сірий погляд!
Я бачу сонце, як сіру пляму,
Слова – обгризки перекотиполя.

Листок жовтіє на землі...
Чарівна витонченість листу -
Неначе золото в багні
Осінніх смутків падолисту.

Я смуток осені люблю -
Люблю тривожний цей неспокій.
Опале листя не топчу
І роблю пару зайвих кроків.

Сіріє далеч позаду -
Хто зна як довго буду жити?
Ось дощ іде... Ось я іду -
Чи варто з прикрощів тужити?

Кружляє листя навкруги...
І на щоці сльоза зависне -
Невже й моє життя в багні
Ніколи золотом не зблисне?

Ти не зможеш мене простити
i я сам себе не прощу -
ми умiли тiльки любити,
простягаючи руки дощу...

Ця раптова печальна повiнь
каламуттю усе покрива...
Ось погаснув останнiй пломiнь
i твого, i мого тепла...

Серце вкрилося кригою болю -
там надворi буяє весна!
Я полишився вдвох із Журбою,
Ти ж зі Смутком разом пiшла.

Я думав, що то - цвітіння,
а бачу: це просто цвіль.
Метелика, барв творіння,-
в руках моїх: блякла міль.

І серце моє зачахло,
як мокре горить душа...
Кохати жінок? - чи варто:
не люблять вони без гроша.

Всихає в штанах коріння,
в очах порожнеча і біль...
Таке моє покоління:
на ранах гримуча сіль.

Що хотiлося - не збулося.
Посивiло моє волосся.
Загрубiли думки i тiло.
Тiльки серце не відболiло...
Що в майбутньому - я не знаю.
Але смерть свою розпiзнаю.
І скажу їй: - Привiт, Безноса.
Вкороти і менi того носа.
Хай не лiзе в дiла i душi.
Черепи ж до всього байдужi.
Це живi кiстяки ворушать,
як подiбних до себе не душать...

Як менi все осточортiло!
Та гуляю по свiту смiло,
хоч плювати, що далi буде, -
хто мене спом'яне, хто забуде.
Я не знаю й знати не хочу -
бо стезю не топчу пророчу,
бо живу, поки дано звище,
поки вітер в кишенях свище.
Я живу i вже цього досить.
Нехай терпить земля і зносить -
Я живу... А помру - так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...

Не марную свого часу
день новий! -
чарку, другу, літер квасу -
я такий!

В день впливаю, мов у байку,
наче рак
у фiрмову влажу майку -
щось не так?
Знайду у кишені грошi -
скiльки там?
Бродять люде, наче вошi
по "сто грам".

Й зразу Вечiр. Фініш драми -
зiрка - гах!
Фiра суне за волами
на рогах.

Хтось підсовує корито.
Хто свиня?
В пику в'їхало копито -
у, драння!

У багнi i серед гною –
красота!
Слава краю! і герою –
лєпота.

Тепла й любовi просить серце, просить,
а Смерть у відповідь свої покоси косить...

Для наших душ нема у свiтi мiсця -
на землю опадають, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
І Ангел слід Творця відносить в касу.

І зрозумiлiшим із дня у день стає:
нiхто нiчого за життя не виграє.

А серцю хочеться тепла й любовi,
й душа бунтує, рветься із неволi...

Та все однаковісінько пройде,
любов i щастя колом омине:
туди - мене,
а в iнший бік - тебе...

І вдома - не я,
i ти - не моя,
і світ - не цвiт…
В тобі я – крiт,
земле моя,
черва твоя,
твій дивний гнiт, -
мій темний мiт.

Болить душа - чого?
Не знаю.
Болить i все -
мовчу, страждаю.
Балачки зайвi,
у менi
горить душа
в святiм вогнi.

“Вогонь добра
вогонь любовi” -
а все довкiл
зiйшло од кровi,
i треба бить,
аби любить,
і мертвих вже
боготворить.

Та ти ж людина
чом оце
тебе я битиму
в лице?
І раз, i другий,
i добить
А потiм мертвого
любить.

І шкодувать
за тим, ким був,
та рiзать далi,
хто поснув...

Перехились над
гранню Вiчностi -
побачиш темряву,
що випалить вуста.

Всiєю масою
ти досягнеш
критичностi,
але не вибухнеш -
душа твоя пуста...

Сльози безсилля
зла не зупинять
сльози - не зброя,
кривава вiйна,
люди вбивають,
о! люди всесильнi!
правда даремна,
де совiсть нiма.

Я все питаю:
- Для чого? Для кого?
жити, творити,
палити серця,
вити вiд болю
від щастя радiти
в кожнiй билинцi
зріти Творця?

Треба спокiйно
дивитись на речi:
ми, як i Всесвiт -
все гра, тiльки гра,
гра випадковостей -
бавтеся ж, діти,
виграє кращий -
то Божi слова...