Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
де у юності топтали ряст.

Ще літаю уві сні до тебе
то у лебединому ключі,
то як тінь у білому плащі...

а коли відчую біля себе,
зависають пеленою з неба
весняного літепла дощі.

04/21

Усе мине, а спокою немає...
це, наче, когнітивний дисонанс –
майбутнє є, минуле наступає
на п’яти і турбує повсякчас.

Єдине, що при цьому надихає –
це магія, що як і перший раз,
ніколи вже не залишає нас
байдужими до того, що минає.

Ну й що із цього? – запитає кожен
поет-філософ, публіки кумир,
що пише заяложене до дир.

Одне й те саме і йому тотожне
з пустого виливаємо в порожнє
і деміургу платимо ясир.

03.2021

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.

Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
немає золотої середини.

Та нині не однаково мені,
куди йдемо, веселі і сумні,
у цій земній і неземній юдолі...
Куди нас ця дорога не веде,
якщо і заблукаю де-не-де,
я буду залишатися на волі.

– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
де і поезія – плацебо.

Не висихає течія...
і тиха муза, а не я
на пару буде із тобою...
У неї вищий пілотаж,
і піруети, й епатаж...
а я побуду поза грою.

– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Я́к не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
і ночі чорні та гарячі.

Усе, що випите давно,
показує глибоке дно
від мого берега до твого...
тече вода... усе одно
і з того, що було дано,
не залишається нічого.

02.03.21

Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

Немає досконалому межі.
Одне й те саме не буває всує.
Поезія – це дзеркало душі,
якій лише інклюзія пасує.

А мрії – то у небі вітражі,
які уява іноді малює
як видимого Духу міражі
і сущому – амінь... та алілуя.

Високе очаровує людей
як із нічого виниклі ідеї...
їх мають за реліквії музею,
які охороняють де-не-де,
але і це – ілюзія.... ніде
від манії немає панацеї.

01.2021

Нічого не буває без причини.
Нікого не чекай у самоті
і не шукай зі свічкою людини...
сізіфи й діогени вже не ті.

Лихої, а не світлої години
горнята били не одні святі...
і не радій, що істини прості
ведуть до золотої середини.

Давно немає сил у Перуна,
а правда є і кривда не одна
панує між богами і донині...
змагаються велике і мале
аж грім іде у небесах, але –
Зеве́с метає блискавки у глину.

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.

Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.

З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Навіщо той гармидер «Енеїди»?
Людей вінчають зорі угорі.
І десь візьмуться у моїм дворі
не тільки ангелята, але й діти.

І не сонети о такій порі
на часі... і не до сучліту...
А хто зготує істи дітворі?
А як же я на море не поїду?

Та уявляю, – ой, лечу, лечу...
наобіцяю як ота синиця
варити юшку у морській водиці...

На каруселі з далечі кричу
і я за це нічого не плачу...
і слава Богу, що мені це сниться.

Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.

Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.

Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.

В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.

Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.

Перебродив... зі снігом і дощем
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.

12/20

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У павутинні бабиного літа
літає осінь – ще на двох одна,
якщо у мене, наче Аеліта,
гостює Муза і бринить струна.

Ночами одягає оксамити
і наливає келихи... до дна,
аби лиш пригубити... і летіти
у давній сон, де мешкає вона.

Живу іще... надією одною
і лірою, осінньою порою,
навіюю мелодії сумні
у довгі ночі і короткі дні,
аж поки попрощатися зі мною
прийдеться їй, а з нею – і мені.

09.2020

Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,
більшає навіяного всує.

І майбутнє мариться як сон,
і минуле обіб’є пороги,
де кує зозуля три дороги:
дві чужі на волю... у полон...
а моя долає рубікон
Піррової недоперемоги.

09/20

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки
величне в пам'яті людській.

Щезає зле, гоноровите,
гадюче і несамовите,
і на всю голову дурне.

Мине юродива Росія,
та не минуть онуки Кия
і Україна не мине.

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,
укриті почерком її.

Але до неї, до одної
не долітають журавлі,
хоча ми й досі ще малі
і нас лишилось тільки двоє –
живих дитячою любов’ю
на різних полюсах Землі.

08.2020

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні
воліють царювати у сезамі.

Але усіх очікує блакить,
де сонце позолотою манить
і кличе за моря, озера, ріки…

Колись і ми закриємо повіки…
на тлі імли зупинимось на мить
і канемо у безвісті навіки.

08.20

У Музи є такі слова,
які почує тільки Ліра,
аби явилася нова
Надія...
             і Любов,
                         і Віра...

і воля... і вода жива...
і слава – іпостась кумира...
усе, помножене на два,
у чому –
             ні ваги,
                         ні міри.

Але у течії життя
єднає душі почуття,
і мрія...
             і слова
                         у мові,
і те, що є у таїні,
дарує музику мені,
а я...
            мелодію
                        любові.

07.2020

На тому світі і на тій планеті,
де осідає хаосу пітьма,
не буде ні надії на поетів,
ані жалю, що їх уже нема.

Тоді і заспіває півень третій
і заридає муза, що сама,
а на Парнасі засідають черті,
яким і горя мало без ума.

Ярило озирається на місяць,
на зорі, що маня́ть із висоти...
І ясно, що далеко до мети,
коли душа нічого не боїться
і їй одній не вистачає місця
у маячні хули і суєти.

07.2020

Ідуть поети. Їхня роль така –
у пору смути суще освітити,
аби платили інші менше мито,
коли життя не варте п’ятака.

Їх проводжають авгури-піїти,
у кого доля не така тяжка
на фоні оглашенного совка,
кому належить пам’ять освятити.

Колись усе робилося бігом...
не поодинці... падали гуртом,
коли на північ мчали ешелони
і лиходії нищили мільйони,
а нині – не огріють батогом,
то заведуть до п’ятої колони.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Весна майнула майже непомітно.
Її палітру сонячного дня
на себе приміряє буйне літо,
сідлаючи гарячого коня.

Ніколи не було у цьому світі,
аби перемагала маячня.
Нові акорди чути у зеніті
і не лякає чорне вороння.

Бо котиться по сонячному небу
непереможна колісниця Феба
у сяючій блакитній далині
і вище підіймається Ярило,
випалюючи ту нечисту силу
у ярому священному вогні.

02.06.20

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,
коли полину у її блакить.

Та, як-не-як, а не кусаю лікті,
бо небо чисте, і зоря ясна,
і долітає з далечі луна,
що я не одинокий, а на світі
є попереду не одне ще літо,
коли мине опалена весна.

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мы ковыляем по судьбе,
Не замечая знаков свыше,
И незнакомые себе
Предназначения не слышим.
Прозренье, предзнаменованье
Доступны чуткому уму.
Внимая ночи,
    смерти,
        сну
В неведеньи черпаем знанье.
Познанье – не дорога к счастью.
Все ясновидцы погибают
У врат мечты осуществленья…
Но все века,
    на всех планетах
В иллюзии безмерной власти
Цари покорно исполняют
предначертания поэтов.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19

Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
міняти те, що не міняє суті.

Недолю не об'їдеш на коні,
не заарканиш волю якорями
у гавані біля одної ями.

І як уже не хочеться мені
табанити усе, що є на дні,
заіржавіле та одне й те саме.

12/19

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Ілюзії лишаю за душею,
у серці перевіюю літа,
у пам'яті є візія тієї,
яка була – як осінь золота.

І я літаю іноді до неї,
коли надокучає суєта
і тугу переспівує сльота
на тихій ноті осені цієї.

Про це шепоче вітер у траві
і хмари нагадають дощові,
що і її журою огортає
мелодія далекої пори,
коли були щасливі вечори
і не було опінії до раю.

11/19

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі
із Азії за європейську вісь.

Але не помічають ідіоти,
що гопники отримують джекпоти,
хапаючи удачу за хвоста,
що це була диявола робота –
із лоба визирали роги чорта,
а обирали у мішку кота.

11/19

Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,
і вірші видаються на гора.

Знічев’я, може, порятую душі.
І туга ще не зайва на землі.
У вирій полетіли журавлі,
зате ворона каркає на груші
і сонце випиває із калюжі
учора не досушені жалі.

10/19

гаплик

Ще є тюрма, сума і Колима
від океану і до піку гір.
А покаяння Каїна нема
і рикає зі сходу лютий звір.

Кацапію окутує пітьма,
а ще до того – і поганий зір,
і розуму не відає юрма,
і не конає парій-бузувір.

Не зупинити киями орду.
Не тоне у калюжі океан.
Не явиться месія-отаман.

Плюгаве Пу закушує узду,
на голову свою і на біду
паяци Зе виношують Майдан.

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.