Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.

Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.

З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Навіщо той гармидер «Енеїди»?
Людей вінчають зорі угорі.
І десь візьмуться у моїм дворі
не тільки ангелята, але й діти.

І не сонети о такій порі
на часі... і не до сучліту...
А хто зготує істи дітворі?
А як же я на море не поїду?

Та уявляю, – ой, лечу, лечу...
наобіцяю як ота синиця
варити юшку у морській водиці...

На каруселі з далечі кричу
і я за це нічого не плачу...
і слава Богу, що мені це сниться.

Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.

Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.

Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.

В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.

Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.

Перебродив... зі снігом і дощем
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.

12/20

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У павутинні бабиного літа
літає осінь – ще на двох одна,
якщо у мене, наче Аеліта,
гостює Муза і бринить струна.

Ночами одягає оксамити
і наливає келихи... до дна,
аби лиш пригубити... і летіти
у давній сон, де мешкає вона.

Живу іще... надією одною
і лірою, осінньою порою,
навіюю мелодії сумні
у довгі ночі і короткі дні,
аж поки попрощатися зі мною
прийдеться їй, а з нею – і мені.

09.2020

Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,
більшає навіяного всує.

І майбутнє мариться як сон,
і минуле обіб’є пороги,
де кує зозуля три дороги:
дві чужі на волю... у полон...
а моя долає рубікон
Піррової недоперемоги.

09/20

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки
величне в пам'яті людській.

Щезає зле, гоноровите,
гадюче і несамовите,
і на всю голову дурне.

Мине юродива Росія,
та не минуть онуки Кия
і Україна не мине.

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,
укриті почерком її.

Але до неї, до одної
не долітають журавлі,
хоча ми й досі ще малі
і нас лишилось тільки двоє –
живих дитячою любов’ю
на різних полюсах Землі.

08.2020

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні
воліють царювати у сезамі.

Але усіх очікує блакить,
де сонце позолотою манить
і кличе за моря, озера, ріки…

Колись і ми закриємо повіки…
на тлі імли зупинимось на мить
і канемо у безвісті навіки.

08.20

У Музи є такі слова,
які почує тільки Ліра,
аби явилася нова
Надія...
             і Любов,
                         і Віра...

і воля... і вода жива...
і слава – іпостась кумира...
усе, помножене на два,
у чому –
             ні ваги,
                         ні міри.

Але у течії життя
єднає душі почуття,
і мрія...
             і слова
                         у мові,
і те, що є у таїні,
дарує музику мені,
а я...
            мелодію
                        любові.

07.2020

На тому світі і на тій планеті,
де осідає хаосу пітьма,
не буде ні надії на поетів,
ані жалю, що їх уже нема.

Тоді і заспіває півень третій
і заридає муза, що сама,
а на Парнасі засідають черті,
яким і горя мало без ума.

Ярило озирається на місяць,
на зорі, що маня́ть із висоти...
І ясно, що далеко до мети,
коли душа нічого не боїться
і їй одній не вистачає місця
у маячні хули і суєти.

07.2020

Ідуть поети. Їхня роль така –
у пору смути суще освітити,
аби платили інші менше мито,
коли життя не варте п’ятака.

Їх проводжають авгури-піїти,
у кого доля не така тяжка
на фоні оглашенного совка,
кому належить пам’ять освятити.

Колись усе робилося бігом...
не поодинці... падали гуртом,
коли на північ мчали ешелони
і лиходії нищили мільйони,
а нині – не огріють батогом,
то заведуть до п’ятої колони.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Весна майнула майже непомітно.
Її палітру сонячного дня
на себе приміряє буйне літо,
сідлаючи гарячого коня.

Ніколи не було у цьому світі,
аби перемагала маячня.
Нові акорди чути у зеніті
і не лякає чорне вороння.

Бо котиться по сонячному небу
непереможна колісниця Феба
у сяючій блакитній далині
і вище підіймається Ярило,
випалюючи ту нечисту силу
у ярому священному вогні.

02.06.20

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,
коли полину у її блакить.

Та, як-не-як, а не кусаю лікті,
бо небо чисте, і зоря ясна,
і долітає з далечі луна,
що я не одинокий, а на світі
є попереду не одне ще літо,
коли мине опалена весна.

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мы ковыляем по судьбе,
Не замечая знаков свыше,
И незнакомые себе
Предназначения не слышим.
Прозренье, предзнаменованье
Доступны чуткому уму.
Внимая ночи,
    смерти,
        сну
В неведеньи черпаем знанье.
Познанье – не дорога к счастью.
Все ясновидцы погибают
У врат мечты осуществленья…
Но все века,
    на всех планетах
В иллюзии безмерной власти
Цари покорно исполняют
предначертания поэтов.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19

Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
міняти те, що не міняє суті.

Недолю не об'їдеш на коні,
не заарканиш волю якорями
у гавані біля одної ями.

І як уже не хочеться мені
табанити усе, що є на дні,
заіржавіле та одне й те саме.

12/19

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Ілюзії лишаю за душею,
у серці перевіюю літа,
у пам'яті є візія тієї,
яка була – як осінь золота.

І я літаю іноді до неї,
коли надокучає суєта
і тугу переспівує сльота
на тихій ноті осені цієї.

Про це шепоче вітер у траві
і хмари нагадають дощові,
що і її журою огортає
мелодія далекої пори,
коли були щасливі вечори
і не було опінії до раю.

11/19

Немає і не планується

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі
із Азії за європейську вісь.

Але не помічають ідіоти,
що гопники отримують джекпоти,
хапаючи удачу за хвоста,
що це була диявола робота –
із лоба визирали роги чорта,
а обирали у мішку кота.

11/19

Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,
і вірші видаються на гора.

Знічев’я, може, порятую душі.
І туга ще не зайва на землі.
У вирій полетіли журавлі,
зате ворона каркає на груші
і сонце випиває із калюжі
учора не досушені жалі.

10/19

гаплик

Ще є тюрма, сума і Колима
від океану і до піку гір.
А покаяння Каїна нема
і рикає зі сходу лютий звір.

Кацапію окутує пітьма,
а ще до того – і поганий зір,
і розуму не відає юрма,
і не конає парій-бузувір.

Не зупинити киями орду.
Не тоне у калюжі океан.
Не явиться месія-отаман.

Плюгаве Пу закушує узду,
на голову свою і на біду
паяци Зе виношують Майдан.

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.

Епілог
Вінок 14. Ренесанс любові

1.
В обійми до небес вогнем летить,
В безодню зір моя весна впадає.
Дзвенить ручайно талий снігоцвіт.
Казками снів ряхтять магічні далі.

Шепоче вітер, ніби ворожбит,
На мову солов’їв перекладає
Духмяну пісню яблуневих віт
І забуття, солодке та жадане.

Ізнов дурманить почуття п’янке,
На струнах ночі чудеса колише.
Хмільного щастя загримить оркестр.

Жага ввірветься у сумне затишшя.
Із нот медових потече лікер –
Натхнення, переболене на вірші!

2.
Натхнення, переболене на вірші,
Цілує струни золотих кіфар.
Трояндами буяє попелище.
Орфею, оживи і знов співай!

Заповни у душі бездонну нішу,
Розбий біди-печалі саркофаг.
П’янка любове, за життя миліша,
Не час іще казати «Прощавай!»

Щемлива муза розтинає простір,
Магічним димом у рядках чадить,
Фарбує дивиною світ наосліп.

Кохання – пожиттєвий мій вердикт.
Моє перо солодка мука гострить,
Спіліють в серці чарівні плоди.

3.
Спіліють в серці чарівні плоди.
Весна натхненням заквітчає віття,
Нектарами кохання пригостить,
З мережива зірок розкине сіті.

Дзвенить дощами дивний аметист,
З душі змиває злива пил столітній.
Про диво соловейко сповістить,
Складуться зорі в золоті суцвіття.

Розбурхав небеса дзвінкий акорд
І мрії неземні течуть із тріщин.
Оспівує красу небесний хор.

Хмільні сонети юний квітень пише.
Врожай палких думок його – «amor!» –
Медами і вином налиті вишні.

4.
Медами і вином налиті вишні
Дозріють у саду твоїх казок,
Богине слова, осяйна і пишна!
Натхненням запалає горизонт.

Трагічна і палка, свята і грішна,
Молюсь за тебе, неземна красо!
Нехай хоч це мою печаль утішить.
Ховаю у душі тривожний зойк…

Нехай давно скував холодний мармур
Прообраз музи, що від часу зблід,
Її розбудить поцілунком травень.

Любові запізнілої прихід
Вдихає у рядки яскраві барви.
У римах недоказане тремтить.

5.
У римах недоказане тремтить.
Перо жагу на серці витинає.
Цілунок музи, як пекучий слід.
Мандрує щастя весняними снами.

Любов і відчай, у рядках живіть!
Щемливий біль мене пронизав наскрізь,
Життя – лише до раю переліт.
Душа у море віршів поринає.

Я сотні ненаписаних присвят
Невидимо на стінах мрій залишу.
Вже близько яблуневий снігопад…

Із темряви мовчать усе гучніше
Безсмертні звуки неземних сонат.
Стікає на папір гаряча тиша!

6.
Стікає на папір гаряча тиша.
Ростуть плоди натхнення і жури –
Одним садити, а збирати – іншим.
Для мене ж муза – до зірок прорив.

Хай в час біди холодний вітер свище,
Дощі не обірвуть палкий порив.
А ніч перед світанком найтемніша.
Запалить ранок дивні кольори.

Пегас у небі, осяйний і буйний
По зоряній дорозі цокотить,
Копитами уламки снів карбує.

В садах Парнасу вічно-молодих
Захопить серце зоресяйна буря,
Перо поріже душу на листи…

7.
Перо поріже душу на листи –
Хай травень розішле усім стихіям.
За світлий сум весна мене простить,
Запросить на своє бучне весілля.

Там кожен птах і геній, і артист.
Пробудить чарівну поліфонію
Палкого солов’я завзятий свист,
І серце від пісень його зомліє.

Хай в музи сотні неземних імен,
Сонети цих оман – живі та віщі,
М’які, мов шовк та гострі, ніби меч.

Любове неземна, світи ясніше,
Щоб не приніс у долю літній смерч
Дилеми несвідомого без рішень.

8.
Дилеми несвідомого без рішень
Зруйнують в серці весняні громи.
Розвій же, музо, листопад торішній.
У зоряний полон мене візьми!

Ти сильна і тендітна, як підсніжник,
Слова твої пахучі, мов жасмин.
Сплелися у вінках жага і ніжність.
Корону слів у світлий дар прийми!

З ілюзій та оман моя держава,
Та чисту мрію не покриє цвіль.
Весна росою дикий мед розбавить.

А душу переповнює всуціль
Вода цілюща і нестерпна спрага.
Поезія – це битва божевіль.

9.
Поезія – це битва божевіль,
Мелодія натхненна і небесна.
Мотив моїх поривів і безсиль
На променях жаги заграй, маестро!

Нехай думок тривожний водевіль
Сховає неба таємниче плесо.
Голубить серце ніжний дотик хвиль
І на душі одвічна крига скресла.

Хай довгої розлуки суховій
Зробив едем порожнім і спекотним,
В камінні, музо, дивний цвіт посій!

В пустелі самоти, немов колодязь,
Лиш ти, любове, порятунок мій –
Напій оман земну журбу солодить!

10.
Напій оман земну журбу солодить
І вірші, як бурхлива течія,
Несуть спокусу, ніжну і лоскотну,
Мов голоси принадливих наяд.

У душу з піднебесся диво-дзвоном
Проллється торжество весняних свят.
Під чисті звуки чарівних симфоній
З розхристаних небес, любове, сяй!

Пелюстки снів і ноти зорепаду
Весна збирає в золоту таріль.
Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

Зелений шовк замайорить довкіл.
У рай травневий непомітно надить
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

11.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль,
Зболілу душу забуттям туманить.
Наспівує казки весняний джміль,
В нічому небі мріють сині плавні.

Вирує яблунева заметіль
І гоїть рани, самотою рвані.
Замріявся тобою небосхил.
Ти – муза-мука перша і остання.

У зоряне блаженство упаду,
І серце не торкне лиха погорда.
Цвіте любов, пізнавши висоту.

За мрією пливуть думки-ескорти.
Змітаючи життєву суєту,
Стихія літер обпікає льодом.

12.
Стихія літер обпікає льодом,
Бо кров’ю серця цей роман пишу.
Розбурхує натхнення світлий спогад,
З едему в гріх не перейду межу.

Вклоняюся тобі, моя любове,
За вічність, що в сонетах бережу.
Римую на вітрах небесну повість,
Хоч у житті я граю роль чужу.

Врятуй від фарсу! Поміняй сценарій!
В садах душі невпинно рву кукіль,
Та спокою вона ніяк не знайде…

Лиш міражі – плоди моїх зусиль.
Лечу до музи золотими снами.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль…

13.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Натхнення і журба сплелися міцно.
Усі відтінки почуттів-чорнил
Магічним сяйвом розбавляє місяць.

Ти – сонце серед тисячі світил,
Забутого кохання світлий вісник.
Стрічаючи весну, за сотні миль
Почує серце солов’їну пісню.

Із небом залишусь я сам-на-сам,
Стечуть палкі слова медовим воском.
Умиє мрії весняна роса.

Ізнов мене зове любов на поступ.
Освячений стражданням ренесанс.
Хто муза для митця? – гірка свобода.

14.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Гріховна святість і п’янка тюрма.
Блаженним божевіллям позолотить
Завіт свого магічного письма.

У вічність відкриває горизонти,
Та серце викрадає крадькома.
Навколо шелестять поля осоту,
Та вічний у рядках палкий розмай.

Отак і я молюсь на образ ясний.
У небі світла мрія лопотить.
Любов нестримна, мов політ Пегаса,

У темряві малює дивосвіт.
Душа її жагуча і прекрасна
В обійми до небес вогнем летить.

МАГІСТРАЛ

В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Вінок 13. Римовані митарства

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.

Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
Зневірою туманить майбуття,
Стає тоді душа сліпа й причинна.
Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

Я ж над усім і плачу, і сміюся,
І мрії крижаніють у вогні,
Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

То листям облітає навесні,
То восени багряний спокій рушить –
Пробуджує в серцях лункі пісні.

2.
Пробуджує в серцях лункі пісні
Любов, що подолає час і відстань.
Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
Від сірої буденності не збліднуть.

Лиш не для мене щебет чарівний…
Мої слова пожухлі та безплідні,
А сон казковий непомітно зник
І доля почала зворотній відлік.

Любила, музо, я тебе одну,
У віршах снила про політ орлиний.
Та якорем душа – на глибину…

Долає фатум. Боротьба нерівна.
Лише на мить, магічну і хмільну,
Всміхається поету світла днина.

3.
Всміхається поету світла днина,
Як вічність він складає із перлин.
Спиває волю із джерел первинних
Його крилатий і шалений кінь.

Моя ж душа блукає в царстві тіней.
Благає чисту мрію: «Не покинь!»
У віршів самоти один відтінок
І тягнеться ланцюг важких годин.

Чи може умістити серце жінки
Усі краї небесні та земні,
Коли буває там для горя мілко?

Та мить – і світ коханням заяснів.
І знов п’янка весна співає дзвінко,
У сонці оживають чари снів.

4.
У сонці оживають чари снів,
І травень гордо носить пишні шати.
Та відчай сад весняний затінив.
Не знаю я, куди тепер податись.

Мій рай для тебе, музо, був тісний.
Не гріє вже твоїх оман багаття.
Мотив святої мрії відбринів.
Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

Про щастя спогад у пітьмі топлю,
Сховала скриньку-серце у хмаринах,
Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

Любов розбилась на дрібні мачини.
Святкує фальш. Зриває слів салют.
Мої ж сонети, мов трава полину…

5.
Мої ж сонети, мов трава полину.
Немає музи і нема мети.
Лечу я в неіснуючу країну
Утрачені ілюзії знайти.

Нависли хмари, як пухкі перини.
За мною палахтять хиткі мости.
Шепочуться легендами маслини,
У хащах лунко виграє сатир.

Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
Але нема моєї поміж них…
Холодний дощ умив печаллю рясно.

Затихли водевілі голосні.
Бреду в собі у покаянній рясі.
В душі скорбота, як іржавий ніж.

6.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Покину назавжди палац Кіпріди.
Любов мою невинну очорнив
Пекельний відчай, у перо налитий.

Як стерти над гріхом фальшивий німб?
Благаю правосуддя у Феміди!
Вона ж не чує сповідань сумних,
А може лиш презирством спопелити.

Думок печальних обступив табун.
Дражнила муза диво-сном донині,
Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

Замерзне на папері кров-калина.
Закінчивши даремну боротьбу,
Розбиті мрії в забутті спочинуть.

7.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
На пристані для блудних кораблів.
Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
Троянду чисту хитрий змій обвив…

Набридло волокти ярмо рутинне,
Шукати друзів поміж ворогів.
Танцює воля із пером неспинно,
Бо світ мене ще й досі не зловив.

Із віршів, що писала недолуго,
Вплела у долю ниті сивини
Моя фатальна і солодка туга.

О відчаю, сліпий і навісний!
Чи в спокій заведе буремна смуга,
Чи біль мій переродиться у гнів?

8.
Чи біль мій переродиться у гнів,
Чи сміхом розіллються ріки-думи?
Реальний світ ущент давно прогнив,
Казковий – посірів і зблід від суму.

Хто голосом солодким поманив,
А потім безсердечно ранив глумом?
Прощається іскрою вдалині
Любов моя, висока і бездумна.

Тож бався, музо, водевілем душ,
Пали їх, мов палаци паперові.
Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

Зникайте тіні у зорі ранковій!
Та знов омани золоті довкруж…
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

9.
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
Мій шлях по морю самоти проліг.
Шукаючи Пегасову підкову,
За поміччю здіймаюсь на Олімп.

Там завжди безтурботно і святково,
Солодкі гімни грають сотні лір.
В очах богів, глибоких і тернових,
Стають смішними грізні королі.

Одна забава в юнака-Амура,
А сивий Зевс такий же серцеїд.
Облудами людей титани дурять.

Тут правди не знайду я вочевидь.
Та сяють зорі крізь думки похмурі,
З пітьми жага натхнення гуркотить.

10.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Із віршів замикається корона.
Поезія пробилась крізь граніт –
Сягає до зірок могутня крона.

Немає для поета більших бід,
Ніж мрії поховати в заборонах.
Блукає у саду гранітних плит
Душа моя, тремка і безборонна.

Лиш промені надій і сподівань
Освітлюють на небі шлях шовковий.
Здолала море, перейду й лиман.

Пливе в магічний вимір місяць-човен.
Я музу поверну в палац оман,
Хоч сумніви холодним градом колють.

11.
Хоч сумніви холодним градом колють,
Нехай перо зітче новий сюжет.
Хай творить світ сумний і загадковий,
Бо слово – це і скрипка, і багнет.

Хоч у раю бур’ян уже не полють,
Святій печалі не зірвати лет.
Колодязь почуттів красою повен.
Нема спасіння від п’янких тенет.

За музою спущусь в підземне царство.
У грі на долю це останній хід.
Біжу із волі у солодку пастку.

Чого не мала, утрачаю вмить.
Долаючи римовані митарства,
Іду до миру через сотні битв.

12.
Іду до миру через сотні битв,
Натхнення через край уже не ллється.
Розтяту душу занесла в Аїд
Ілюзії безжальна колісниця…

Підземний бог карає грішний рід.
Для нього всі нікчемні та безлиці.
В очах пекельна кара клекотить,
Аж землю колихає хитавиця.

«Віддай же музу! – я молю царя,
Та що титанам до жалю людського?
Пітьма співає сповідями втрат…

«В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
Як ти воскреснеш, оживе ураз
Ця мрія, і реальна, і казкова».

13.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
Пилилась в забутті під чорним склом.
Печаль мені співала колискові,
Душа плила у ніч з одним веслом.

Та ранок розжене почвари знову.
Загоїться у серці біль-розлом.
Жагу любові люта смерть не скорить.
Розквітне в римах все, що відцвіло.

Хоч відчай із пітьми не відпускає
І лютий Цербер на цепу гарчить,
Я вибухну на волю вогнеграєм,

Розвіявши примари страховіть.
Надія із безодні виринає,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Любов, що із приречення воскресла.
Весняним квітом зацвіте пустир,
Птахів травневих загримлять оркестри.

Пробач же, мила музо, що не тим
Писала вірші й дарувала весни.
Благала, то вернись, то відпусти,
Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

Я довго спала. І жила всліпу.
Та зійде із душі столітній іній.
І ріки мрій в кохання упадуть.

Розпалить ніч казкове мерехтіння,
Перо співуче прожене журбу,
Коли творіння, чисте і глибинне.

МАГІСТРАЛ

Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

гаплик

Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Цей ніжний біль спиняє часоліт,
Слова гарячі на бажання множить.
Душа у сітях ночі тріпотить
Я знов у грішний храм іду на прощу.

У хмарах місяць п’є молочний ель.
Фантазії нависли виноградом.
У віршах гусне пряна карамель.

Нектарами оман п’янить Еллада.
Бурлить любов із чарівних джерел,
Мені б лише навчитись зупиняти…

2.
Мені б лише навчитись зупиняти
Натхнення, що впадає в небеса.
Пірнаю у стихію гріхопаду
І губить серце руйнівна краса.

Та почуттів шалені водоспади
Потоплять у облудних чудесах.
Думки мої жагучі та крилаті
Шматує шалом навісна гроза.

Спокуса лезо божевілля точить,
Принадливі омани шепотить,
Штовхає душу на солодкий злочин.

У море щастя кличе теплий брід,
У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
Хмільна свобода із рядків гримить.

3.
Хмільна свобода із рядків гримить.
Цвітуть словами почуття-троянди.
Як вартовий божественних воріт,
Мене впускає в рай дволикий Янус.

Склепіння ночі від жаги тріщить
І темряву бажанням лихоманить.
Та знаю, що погасне горицвіт.
Ця витівка-любов – палац піщаний!

Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
Вдивляючись у море сонцепаду,
Малює сон казкові береги.

Свідомість заколисують цикади.
Співаючи богині слізний гімн,
Я вірую, що прийде в серце свято.

4.
Я вірую, що прийде в серце свято,
Веселка розжене дощі розлук.
Душа моя гуляє грішним садом,
Немов її закляв лихий чаклун.

Затиснута у рими, як в лещата,
У віршах долі та мости палю.
Допоки буду вічний сенс шукати,
Котити цей Сізіфовий валун?

Отруєну жагу до дна спиваю,
Троянди поливаючи слізьми.
Надію будить промінь вогнеграю.

Щемливий біль у далині сурмить.
Любові без печалі не буває,
Як світла не існує без пітьми…

5.
Як світла не існує без пітьми,
Так щастя без омани золотої.
Шалена мрія крізь буття струмить,
Спокуси ж облягають чорним роєм.

Нектари з диво-зоряних суцвіть
Діряве серце забуттям напоять.
До Елізею відкриває вхід
Ця мука одержимості красою.

На самоту приречений поет.
Гарячі сльози райський гріх освятять.
Душа, мов нестаріючий портрет, –

До вічності жага – її прокляття.
Розтане сон і біль підсолить мед –
Добра без кривди не дано пізнати.

6.
Добра без кривди не дано пізнати.
Забула я давно святий наказ,
Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
Що пристрасть виставляє напоказ.

Фальшивими стають гучні присвяти,
І спогади чорніють від образ.
Богиня серце розірве на шмаття,
Взамін лише нові облуди дасть.

Та вкотре відчай віршопад віщує.
Кохання пустоцвітом облетить.
Промовлю знов ім’я любові всує.

Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
Прекрасний сон у римах фальш малює.
Цілунок музи на душі щемить.

7.
Цілунок музи на душі щемить,
Та сходять бур’янами мрії-зерна.
Минув натхнення чарівний зеніт.
Я скинута з небес в колючі терни.

Любов гучними римами мовчить.
І мрії неземні торкає скверна.
Долаючи любовну ненасить,
Душа стає ляклива і мізерна.

Уже не в радість ця фатальна роль.
Кохання для поета – лиш знаряддя.
Примарні почуття… Ціна їм – грош!

Питань – мільйон. Нема кого спитати.
Бо страчене життя моє пером.
Безсмертя – це не радість, а розплата!

8.
Безсмертя – це не радість, а розплата!
Руйнується повітряний палац
І зоряних уламків міріади
Поглине на землі гірка імла.

Вогонь прокляття чи свята лампада
На прощу безкінечну прирекла?
Спокусами кохання розіп’яте,
Стікає небо у пекельний злам.

Капризний Купідон жорстоким жартом
Душі моїй шептати заповів
На перехресті снів любовні мантри.

В сценаріях розбещених богів,
Що грають на людські серця у карти,
Моє життя, немов печальний міф.

9.
Моє життя, немов печальний міф,
Закляте коло зради і пробачень.
Едем вогненним листям відшумів,
Жура осіння листопадом плаче.

Не ллється з віршів солов’їний спів.
Забуті сни набули дивних значень.
Орфей в моєму серці онімів…
Тече рядками жаль, як віск гарячий.

Я знову тій богині присягну,
Що вийшла з рим, як із морської піни.
Вивчаючи любовну таїну,

Збираю втрати, ніби намистини.
І все ж своєї ролі не збагну.
О музо, закрута твоя вершина!

10.
О музо, закрута твоя вершина!
У небі косить мрії місяць-серп.
Дотліли віршів чарівні вуглини,
Але не все сказала я… не все!

Лихий талан висить на волосині.
Дарма шукало серце вічний сенс.
Сонети, мов пушинки тополині,
По світі вітер часу рознесе.

Пожухлих почуттів різючий шерхіт
Заглушить полум’яних солов’їв.
Та в чаші слів – жага моя і трепет.

Поет – немов герой славетних днів:
Почувши у душі зміїний шепіт,
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

11.
Здолати люту смерть хотів Сізіф,
Немов митець, що прагне вічно жити
У зоряних краях небесних нив,
У творах і пророчих заповітах.

Мене ж вогонь любові спопелив.
Покарана прокляттям Афродіти
Душа в палаці золотих вітрів.
Горить на серці невигойний відтиск.

Пишу богині безсловесний лист.
Утіха і печаль тепер єдині.
Будує тиша в потойбіччя міст.

Навіщо, музо, це німе боріння?
Шляхи у пекло і у рай сплелись…
Повідай, а яка ж моя провина!

12.
Повідай, а яка ж моя провина?
Мов ефемер, живу на два світи.
О, музо, хто палкий порив зупинить,
Що кидає в омани золоті?

Бредуть за снами вірші-сиротини,
Дзвенить душа, розбита на бурштин,
Бо падають небесні перли свиням…
Віщує бурю знов нестерпний штиль.

Врятуй іще на день піщаний замок,
Де вітер на оманах ворожив!
Долий нектару, хоч розбав сльозами.

Пітьма моя немає берегів.
Жага пече у серці, мов уламок.
Невже таїться гріх у чаші слів?!

13.
Невже таїться гріх у чаші слів,
А щастя розітруть образи-жорна?
Брудним бажанням знову рай зацвів.
Любові оксамит – жагучо-чорний.

Снується над безсонням дим віків.
Кипить в зіницях музи мандрагора.
Блукаю між спокусливих вогнів.
Цей потяг до ілюзії – незборний.

Нектар кохання оп’янив і згірк.
Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
Чи у соборі мрій невдячний гість?

Дари небес в багні втрачають цінність.
Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
Коли творіння чисте і глибинне?

14.
Коли творіння чисте і глибинне
З Аїду кличе молоду весну,
Гаптує мрія в небесах барвінок
І музику здіймає неземну.

Та ріже душу туга журавлина.
За голос твій плачу важку ціну,
Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
До зоряних болінь мій сум сягнув!

Мелодія висока і натхненна
Шумить у снах могутніх верховіть.
Гортає біль моїх блукань щоденник.

Солодкий жар на сторінках мигтить.
Сіяє із пітьми твоє імення.
Одвічністю стає прекрасна мить…

МАГІСТРАЛ

Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Буває і ніщо дає урок
як замінити ямбами хореї.
Сонети це не купа балачок
і не подяка Музі чи Морфею.

І рупори беремо на замок,
і маємо від болю панацею.
Уміємо у попелі думок
перегоріти силою ідеї.

Але не подолає висоту
нечиста сила, що уже конає.

У пеклі не буває того раю,
який ми обирали за мету.

Якщо не чути сірки за версту,
до сатани претензії немає.

10/19

Розділ 4. Розплата за ілюзії

Вінок 11. Вигнання із раю

1.
У тернові заховані перлини
Жбурну на небо, ніби на ріллю.
Збирала щастя по малій крупині,
Тепер у вічність розпач переллю.

Любов-Пандора відчинила скриню…
Розтала мревом світлоока юнь.
У серці ніч вирує горобина.
Ненавиджу тебе… але люблю!

Нам райського гріха було замало.
Затих мотив жаги. Невже кінець?
Я вигнана спокуті на поталу.

Лишила пристрасть на душі рубець,
Та знов кохання пелюстки опалі
Збираю музі на бучний вінець.

2.
Збираю музі на бучний вінець
Багряні зорі та гріхи минулі.
Душа шукає світла, мов сліпець,
Хоч у пітьмі давно вже потонула.

Не пахне літом у траві чебрець.
Малює осінь хмарам гострі скули.
Вишіптує дощі осінній жрець.
Дерева пензлі золоті торкнули.

Я маю небо, та не маю крил.
Не сходять між камінням насінини,
Бо змій на каяття мене прирік.

Течуть у сни гірких медів краплини.
Холодним забуттям гудуть вітри.
Мої рядки – уже нудна рутина.

3.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Кіфара слова не милує слух.
Я стукаю в пітьму, та хто ж відчинить?
Вогонь твоєї пристрасті затух…

Тріпоче серце, як в руці пташина,
І повниться печаллю кожен стук.
Вплітає муза у думки сивини.
Жагучий шал згубив мене і вщух…

Пливе гіркотна ніч. І чорну мітку
Різьбить на долі чарівний різець.
Приходь у дивні сни мої хоч зрідка,

Відкрий до зір тернистий манівець!
Душа сліпою тишею вагітна.
Сонети ці – безсилля, не взірець.

4.
Сонети ці – безсилля, не взірець,
А ти – моїх рядків фатальний привид,
Німого задзеркалля посланець.
Лелієш мрію чи душею кривиш?

На шахівниці лиш один гравець…
На серці темно і нестерпно прикро.
Дірявий і пожухлий папірець
Кружляє снами осені – постскриптум…

Для музи ж ми обоє – лиш раби.
У віршах наші злети і падіння.
Зникай, мовчи… але, прошу, люби!

Для мене ця омана – дар безцінний.
Зібравши в пеклі прокляті скарби,
Святилище будую на руїнах.

5.
Святилище будую на руїнах,
Хоч спів богині в небесах замовк.
Та вірші не про вірність лебедину –
То гріх чатує, мов голодний вовк!

Любов же – не троянда, а шипшина.
Небесну вакханалію думок
Урешті розжене гірке прозріння.
Печаль закриє серце на замок.

Як вирвати з душі отруйний корінь
І стишити прокляття грозове?
Ілюзія краси маною морить…

Та біль зведе натхнення нанівець.
У долю смуток уплітають Мойри,
Пихато править Золотий Тілець.

6.
Пихато править Золотий Тілець.
Сценарій доль писав жорстокий автор.
Лялькар-пастух жене тупих овець
На вівтар зла. Та чи боротись варто?

Проходить біль крізь душу, мов свинець.
Із неба насолод лечу я в Тартар.
Надії ще жевріє каганець,
Та дивослова охолола ватра.

Зболіле серце огорне журба.
У кривді не життя, а животіння…
В рядках вирує вічна боротьба.

А цілий світ, немов гніздо осине.
Гряде буремна і важка доба.
Жадоби розростається пухлина.

7.
Жадоби розростається пухлина,
Ніде вже справедливості нема.
Огидь керує ницо і безчинно
І лаврами народ вінчає мавп.

Таланти же чекає гільйотина.
Краса ж для мене – мука і тюрма.
Життя моє розтерла на піщини.
Не скинути повік цього ярма!

П’янких ілюзії неминуча страта.
Бо муза – хитрий і лихий купець –
Бере душею за натхнення плату.

І байдуже, чи раб ти, чи борець,
Абсурдного закону не здолати!
Всьому тепер мірило – гаманець…

8.
Всьому тепер мірило – гаманець.
А дотик до краси такий пекучий…
Із хаосу небесного стрілець
Отруєним вогнем у серце влучив.

Палає божевіллям світ увесь.
Мені ж услід летить докір колючий,
Що я не соловей, а горобець…
Навіщо, музо, міражами мучиш?

А відчай ріже душу без ножа.
І крикові німому в небі тісно.
Палають у осінніх вітражах

Мільйони запитань і спірних істин.
Із ніччю вип’ю біль на брудершафт –
Служу тобі, богине, безкорисно.

9.
Служу тобі, богине, безкорисно.
Фантазія здіймає буревій.
Лунає з піднебесся дзвінко й чисто
Довершений і незбагненний твір.

Та музика висока і вогниста
Розтане на землі в пітьмі зневір.
Розсиплеться душа, немов намисто.
Обійме гіркота, хоч вовком вий…

Та все ж моя ти альфа і омега.
Мов янгол з перебитими крильми,
Чекаю на землі у рай ковчега.

Чорнильний дощ усі думки розмив.
Натхнення – небо, а земля – мій берег.
У снах небесний океан штормить.

10.
У снах небесний океан штормить.
У вирву згуб зове лукавий голос.
Немов прокляття древніх пірамід,
Ця примха музи поламала долю.

Акордами вогню жага дзвенить.
Замкнули рими у магічне коло
Мій піднебесний і барвистий світ.
Від зір байдужих дме колючий холод.

Веде хмільних ілюзій караван
Богиня всеосяжна і сяйниста.
Я не збагну божественних писань,

Що біль пророчать ніжно і зловісно.
І все ж в долині слів полю бур’ян,
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

11.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.
З едему слів нема шляху назад.
Усіх ілюзій-рим душа не вмістить –
Хай літери зривають зорепад!

Тримає в лихоманці грішна пристрасть.
Той погляд змія – руйнівний фрегат.
Зірки в нектарі майорять іскристо
І вкотре п’ю любовний опіат.

Хоч винесуть боги суворий вирок –
Палких фантазій обірвуть політ,
Натхненням розриває відчай-вибух!

Жага на серці чудеса різьбить.
Я – знову ціль. І знов Амур не схибив.
Потік чорнилом кам’яний нефрит.

12.
Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Снуються вірші. У душі смеркає.
Та мрія, не стихаючи, бринить.
Натхненний розпач – то солодка кара.

Веде у рай казковий перехід
Із віршів, снів і фентезійних марень.
В словах магічна ватра пахкотить –
Чаклунка-муза згубне зілля варить.

Мене, богине, хоч рядком згадай
В таємній книзі без імен і змісту –
В щоденнику ілюзій та страждань…

Дозволь в едемі хоч на мить розцвісти.
В тобі моє спасіння і біда.
Долаю до краси шляхи імлисті!

13.
Долаю до краси шляхи імлисті,
Лоскоче серце таємничий страх.
Чи вибухне безсмертям тьмяна іскра
В рукописах важких поневірянь?

До вічного вогню – космічна відстань,
Дорогу стелить мовчазна жура.
Римую душу на пожовклім листі.
Жалі та втрати у рядках горять.

Та в зоряних видіннях чиста юність
Відкриє неповторний краєвид.
Приспить печалі чарівне відлуння.

Ріка натхнення крізь туман біжить.
П’янить дурманом слова диво-трунок.
Одвічністю стає прекрасна мить.

14.
Одвічністю стає прекрасна мить.
Я зоряний напій лиш пригубила.
Дрімає тиша і перо скрипить.
Осінній вітер снами обрій білить.

Спіліють мрії, мов багряний глід.
Та смуток рани посипає сіллю.
Надламана душа любов’ю снить,
Хоча давно від спеки переспіла.

Немов останній і тремкий листок,
Зриває серце буревій невпинний.
Скінчивсь нектар. Якби іще ковток...

Ілюзії накриє хуртовина.
Завіє часу золотий пісок
У тернові заховані перлини.

МАГІСТРАЛ

У тернові заховані перлини
Збираю музі на бучний вінець.
Мої рядки – уже нудна рутина.
Сонети ці – безсилля, не взірець…

Святилище будую на руїнах.
Пихато править Золотий Тілець,
Жадоби розростається пухлина.
Всьому тепер мірило – гаманець.

Служу тобі, богине, безкорисно.
У снах небесний океан штормить.
Тлумачу тишу-сповідь падолисту.

Потік чорнилом кам’яний нефрит.
Долаю до краси шляхи імлисті!
Одвічністю стає прекрасна мить.


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Вінок 10. Одкровення від змія

1.
Натхнення-мука до небес горить
І плавляться зірки, течуть в долоні.
У гріх веде магічний лабіринт,
У снах тремтять бажання ніжно-сонні.

Земні тривоги срібний пил укрив,
Та мрії заблукали в міжсезонні.
На обрії фантазій майорить
Праобраз музи, вічний і фантомний.

Вогнями заряснів небесний лан.
Я знову прокидаюсь, щоб заснути.
Пітьму пробив гарячих слів фонтан.

Нічний дурман вдихну на повні груди.
Палка любове, із руїн постань! –
Зболіле серце свято вірить в чудо.

2.
Зболіле серце свято вірить в чудо,
В едемі слів шукає вічний скарб.
Ім’я йому – любов – п’янка полуда.
Спокуса ж манить у сліпий капкан.
Розбурхані думки течуть в нікуди.
Голодними очима хижака
Пронизує жага. Сумління будить.
Волає вперто розум: «Утікай!»

Кипить в очах пітьми казкове зілля,
Гаптує ніч магічний колорит.
Натхненний біль – моє хмільне безсилля.

Солодка згуба у рядках іскрить.
Нектар оман уб’є мене і зцілить.
Я музу кличу і молю навзрид.

3.
Я музу кличу і молю навзрид –
Прокинулась душа в долині знади.
Спокусник-змій ворота в рай відкрив,
Де шал тече гарячим шоколадом.

Там яблука висять, мов ліхтарі,
Що світяться промінням гріхопаду.
У морі снів жагучий гріх проріс.
Скидає убрання любов-дріада.

У кронах мерехтить густий смарагд.
До згубної краси думки прикуті.
Мовчанням не мори, богине. Грай!

Натхненням розквітає диво-рута.
Вертається жага, мов бумеранг.
Збирає розум почуття-приблуди.

4.
Збирає розум почуття-приблуди.
Сп’яніло серце від пісень лунких.
Безумний вир у забутті закрутить
Розбиті на мелодії думки.

Нехай гримлять плітки і пересуди,
Та хочу я всьому наперекір
Надихатись ним і надихнутись!
Сочиться біль солодкий і тремкий.

О, ніжний шовк спокусливої шкіри!
О, грішного екстазу дикий ритм!
Любов’ю упиваюся без міри.

Натхнення над безоднею зорить.
Пишу коханню оду неймовірну –
Моє життя застигло поміж рим!

5.
Моє життя застигло поміж рим.
Зі слів і нот ми наш едем зіткали.
Ліліт із божевілля ти створив.
Перо танцює палко і зухвало.

Та мрії пролились дощем жарин
І спопелили золоті скрижалі.
Гріховний плід, що віршами дозрів,
Ми передчасно й жадібно зірвали.

Горіло тіло від жагучих ласк
В екстазі заборонених прелюдій.
Вином гріха моя душа стекла.

Вогнем у ній бурлить солодка смута.
Та вирвалась би я із хижих лап,
Якби мені повідав хтось, що буде!

6.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Не мчала би в едем твоїх зіниць.
Із присмаком зірок щемливий смуток
Ховає шал гарячих таємниць.

Нас Бог простить, але осудять люди.
Зірветься серце криком диких птиць.
У чистих почуттях не місце бруду,
Та в грішної жаги нема границь.

Я створена була з ребра Адама,
Та змій-чаклун мене заговорив
Марі молитись в золотому храмі.

Сумління рани від оман ятрить.
Щоб врятуватись від гріха-цунамі,
Напнула би в душі мільйон вітрил!

7.
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Та мій полон ілюзії – довічний.
Гріховний шлях і вірний оберіг –
Поезія – сумна Її Величність.

Ми – лиш актори у безумній грі,
Що змінює картини еротичні.
На скронях пил зірок – то тільки грим,
Та ця омана нам жахливо личить!

Розбещених богів хмільний каприз
У полум’ї жаги мене погубить.
Навіюють думки солодкий бриз,

Та згуба залишає на розпутті.
Я вітром слів у зоресвітну вись
Втекла б подалі від жаги-облуди…

8.
Втекла б подалі від жаги-облуди,
Та диких почуттів гримить орган.
Хто пристрасть невідмолену остудить
Наперекір нудьгуючим богам?

Мої думки мілкі та каламутні.
Розбити б золотого ланцюга,
Спалити рими, відректись, забути!
Любов моя – солодкий сурогат.

Цей дотик словом осліпив мій розум.
Затяг у лігво ночі ніжний звір.
Катренами жаги загусла проза.

Спокусник-змій гніздо у серці звив.
Брала у нього сотні віршів-позик.
Запізно… Не віддати борг повік.

9.
Запізно. Не віддати борг повік.
Скували рими, мов палкі судоми.
Тобою пломеніє кожен вірш.
Папером розстилається свідомість.

Стікає шепіт, як гарячий віск.
Твоє кохання, ніби невагомість,
Несе мене на райські острови.
А тіло обняла солодка втома.

Я – бранка раю фентезійних втіх,
Де бавиться твоя душа зміїна.
У царстві нерозгаданих видінь

П’янкий обман своє зерно вкорінить.
Квітуча галерея почуттів –
В’язниця без дверей – суцільні стіни.

10.
В’язниця без дверей – суцільні стіни –
Із розуму любов мене звела.
Тримає у мані п’янке тяжіння.
Пірнають сни у бірюзову гладь.

Я віддалась облудному служінню,
Життя і вірші у одне сплела.
Сонети змія про земне та тлінне,
Та голову його вінчає лавр.

Як вибратись мені з цієї вирви?
Спокусник – мій тиран і вартовий.
В ріці безсмертя гріх замулив гирло.

Пегасе, урятуй мене, озвись!
Принада затягла в гріховний вимір,
У пастку чарівний клубок завів.

11.
У пастку чарівний клубок завів.
Малює шал на шкірі візерунки.
Зриваються відверті сни із вій,
Співає згуба пристрасно і лунко.

Твоя душа веде в солодкий вир,
Та не пускає за свої лаштунки.
Сліпучих зір таємний алфавіт
Розгадує тривога семиструнна.

У спогадах палкі слова ряхтять.
Спиняють рими вітер часоплину.
Ми вийшли з віршів у земне буття –

У буднях зблідло золоте проміння.
Лиш муза переповнить всі чуття.
Поезія – крута моя стежина.

12.
Поезія – крута моя стежина.
Зірватися з оман боюся вниз.
Твій погляд у рядках мене розчинить.
Мотив хмільних спокус лунає скрізь.

Спіліє сонце, як пахуча диня,
На серці ж залишає щемну різь.
Ця витівка богів – хитка твердиня.
У вірності лиш музі ми клялись.

Це одкровення змій писав по тілу
Жагучим сном твоїх тремких повік.
Кохання у чорнилі оніміло.

Хитає біль в душі примарну вісь.
Та знову лину я в едем згорілий,
Буяє словом дивний зореквіт.

13.
Буяє словом дивний зореквіт.
Вриваюсь вітром у твоє безмежжя.
Натхнення будить, мов тривожний дзвін,
Мої думки солодкі та бентежні.

І знов у віршах смак нектарних вин.
Спокуса із рядків підступно стежить
І пристрасті пориви грозові
В загубленій душі руйнують межі.

Були ми у раю шалених згуб,
Та окрім муз, нам нічого ділити.
Не допила жаги зі спраглих губ…

Розказують вітри сумні билини.
Віддам я знов і небу, і гріху,
У тернові заховані перлини.

14.
У тернові заховані перлини
Беру я в борг у змія-лихваря.
Збираю у раю плоди й каміння –
Усипана гріхами кожна п’ядь…

Душі своєї грішну половину,
Мов яблуко даю – вона твоя!
Моє кохання у собі зачиниш.
Мостити райський шлях почну з нуля.

Розтанув сон. Уже о-пів на осінь.
Сапфіри погасив небесний звід.
Врожай відвертих мрій спокута косить.

Та заревом жаги палає схід.
Вітри гарячих віршів сушать сльози.
Натхнення-мука до небес горить.

МАГІСТРАЛ

Натхнення-мука до небес горить.
Зболіле серце свято вірить в чудо.
Я музу кличу і молю навзрид.
Збирає розум почуття-приблуди.

Моє життя застигло поміж рим.
Якби мені повідав хтось, що буде,
Напнула би в душі мільйон вітрил,
Втекла б подалі від жаги-облуди.

Та пізно. Не віддати борг повік.
В’язниця без дверей – суцільні стіни.
У пастку чарівний клубок завів.

Поезія – крута моя стежина.
Буяє словом дивний зореквіт.
У тернові заховані перлини.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Вінок 9. Свято Діоніса

1.
Чому ж така жорстока ти, богине, –
Грайлива німфо із шалених мрій?
Відвертих віршів обступили тіні.
Накрив мене нестримний зоревій!

Та хто наслав це дивне сновидіння –
Чи бог з Олімпу чи лукавий змій?
Бурлить весна, бучна і білопінна,
Оман її не розгадаю зміст.

Розхристані думки вітрами квилять.
Кладу я в рими душу – забирай.
У пристрасть понесуть буремні хвилі.

А погляд зваби – згубний вогнеграй.
Мов ніжний цвіт, мене жага скосила.
Навіщо, музо, маниш на таран?

2.
Навіщо, музо, маниш на таран?
Спокуси грають на твоїй кіфарі.
Жагучий гріх мої думки украв,
Принадами ясну блакить затьмарив.

Та знову душу віддаю вітрам.
Огорнуть серце навісні примари.
Нахлине сон, де ніч, як виноград,
Настоїться на грішному нектарі.

Отож приснився чарівний етюд:
Яскрава та захоплива світлина –
На свято Діоніса хлине люд!

А бог вина веселий та гостинний.
О, він прекрасний! Та гріховний бруд
Сховався під обличчям янголиним…

3.
Сховався під обличчям янголиним
Володар ненаситного вогню.
Майстерно сіті для сердець розкинув,
І без меча пробив мою броню.

І вже моя душа – його рабиня.
У морі божевілля потону.
У пекло манять ці уста-рубіни.
В садах думок спокуси бродять «ню».

Зірвалось небо і весну мрійливу
Спекотне літо замінило враз.
Співає вітер ніжно і ліниво.

Збирати урожай гріхів пора.
І вкотре звабив лжепрозрінням Єву
Підступний змій, що поневолив рай.

4.
Підступний змій, що поневолив рай,
Із рим і нот у снах плете інтриги.
Строкатих почуттів шалена гра
То кидає у полум’я, то в кригу.

Вирує свято безсюжетних драм,
Де п’яна лінь і хіть усіх накрила.
Та росами спокут заплаче рань
І час підпалить цю абсурдну книгу.

Навіщо ж сон мене сюди приніс?
На душі поглядаючи звіринно,
Фантом гріха регоче з-за куліс.

Пече любов у грудях, мов тернина.
Вином облуди манить Діоніс.
У вирву мрій без каяття порину!

5.
У вирву мрій без каяття порину,
А пристрасть, мов буремний океан.
Захопить вихор забуття і ліні
Дурманом поцілунків і торкань.

Та кличе із душі мене сумління,
Бо я – не я. Абсурдний цей роман.
Як вирвати оману із корінням,
І в серці розділити інь і янь?

Нектаром розіллється ейфорія.
Сапфірами засяє небокрай.
Упавши, зорі, поміж трав зомліють.

Пітьма-шаманка вийде із шатра.
Віддамся неприборканій стихії,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.

6.
Хоч знаю – із піску цей дивний храм,
У невідомість відчиняю двері.
Мене заради втіхи покарав
Безумним почуттям бешкетник-Ерос.

Напише ніч магічний магістрал,
Та чари розжене рожева Еос.
Втече у рими чарівний астрал,
Лиш спогади залишить на папері.

Та я лечу в палкі обійми знов.
Збираю солод з уст його кармінних.
Пряде пітьма у небі ніжний шовк.

Горить перо в гріховному пломінні.
Від спеки сад поезії пожовк.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.

7.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
Зарити легко в марноту талант.
Спотворилось божественне творіння.
Стремління світле затягнув туман.

Навіщо ж, музо, ллєш медові вина
І пристрасті здіймаєш ураган?
Відрізалась у вічність пуповина.
У небуття веде мене талан.

Та знову зазвучить магічна арфа.
До крові почуття мої огрань!
Сузір’я розіллють дощі метафор.

Любов залишить невигойний шрам
Не спити щастя із бездонних амфор.
У віршах-снах ятряться сотні ран!

8.
У віршах-снах ятряться сотні ран.
Ілюзій безкінечна галерея
Веде в забутий і щасливий край,
Де лине неповторний спів Орфея.

Та нищить мрії знов колючий град.
Стирає проза ямби і хореї.
Не маю я на тебе жодних прав,
Прекрасний і фатальний Асмодею!

Хмільна омана затягла на дно
В рожевому тумані п’яних оргій.
Фальшиві почуття – гріхів багно.

Крізь первісний обряд пливуть епохи.
Доп’ю пітьму і стане все одно…
Рукописи палають в пічці Бога!

9.
Рукописи палають в пічці Бога!
Слова і письмена ще й як горять!
Я милості не попрошу ні в кого.
Душі не кине доля й сухаря.

В любові та вині втоплю тривогу.
Відчалить серце у хмільні моря.
В обіймах невагомості нічної
Ілюзії ведуть палкий обряд.

Дозволь же, Діонісе, впасти в темінь,
Втекти у зоресвітну далечінь!
Мої сонети, як полон тюремний.

Думки, як дикий ураган мечів.
Складає муза надважкі дилеми.
У задзеркаллі німота кричить.

10.
У задзеркаллі німота кричить.
Едем у протиріччях збожеволів.
Душа тремтлива, як вогонь свічі,
Коханням снить, але бажає волі.

Нестерпний біль моє перо точив,
Тепер жага сердечні рани солить.
Поет блукає вільний і нічий
У просторах казкової юдолі.

В мені звучить симфонія без нот.
В магічне коло завела дорога.
А муза – мій тиран і ляльковод.

Глузує Воланд із творінь убогих.
Я не прийму диявольських щедрот –
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

11.
Ніхто не прийде і не дасть нічого,
Лиш долями побавиться Ерот.
Не втримаю я знов його облоги.
Не вивчить серце черговий урок.

В ілюзіях відвертих і медових
Сп’янію від нектару стиглих грон.
Із рук гріха зіп’ю вина терпкого.
У пекло повезе мене Харон.

Чарує Діоніс жарким дурманом,
Солодку згубу забуття таїть.
Як віск, течуть у ніч палкі бажання.

Жага у серце ллє червону мідь.
Та чиста юність від спекоти в’яне.
Тяжіє над душею тінь століть.

12.
Тяжіє над душею тінь століть.
Складаються сузір’я в орігамі.
Незаймана краса в мені звучить
Казковими й палкими солов’ями.

Та світ, де править лиш вино і хіть,
Розродиться отруйними плодами.
Небесну чистоту не прихистить.
На почуттях моїх чорнильні плями!

У Хаос долі та роки пливуть.
Античний сад ядучий дим заповнив.
Пірнає серце в сизу каламуть.

Охопить грішну ніч омана-повінь.
Втекти не можу із облудних пут –
Поезії молюсь аж до знемоги.

13.
Поезії молюсь аж до знемоги,
І слово я возношу на престол.
Душа, у римах вільна від усього,
Вітрами пише безкінечний том.

Приймає муза і гріхи, і сповідь.
Сріблить жагою стріли Купідон.
Із марева завіси золотої
Звабливо визирає Ерато.

Спокуса напряде шовкові ниті
І зоряним промінням причастить.
Зірками в оксамитовій блакиті

Цвіте любов, мов яблунева віть.
Прорізавшись безсмертям із граніту,
Натхнення-мука до небес горить.

14.
Натхнення-мука до небес горить.
Чорнило від жаги стає багряним.
Красою переповнює огидь
Хмільне вино мого самообману.

У дзеркалі душі вина дрижить.
Фантом пера – примарний мій коханець –
Оманою утішить мимохідь
І срібним димом у рядках розтане.

Мов дикої троянди аромат,
П’янить мене шалених мрій цвітіння.
Бентежить серце дивний віршопад.

Застигне у небесному склепінні
Палка любов і біль важких утрат.
Чому ж така жорстока ти, богине?

МАГІСТРАЛ

Чому ж така жорстока ти, богине?
Навіщо, музо, маниш на таран?
Сховався під обличчям янголиним
Підступний змій, що поневолив рай.

У вирву мрій без каяття порину,
Хоч знаю – із піску цей дивний храм.
Лишив мені Пегас лише пір’їну.
У віршах-снах ятряться сотні ран.

Рукописи палають в пічці Бога.
У задзеркаллі німота кричить.
Ніхто не прийде і не дасть нічого.

Тяжіє над душею тінь століть,
Поезії молюсь аж до знемоги,
Натхнення-мука до небес горить.

Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

гаплик

Розділ 3. Ім’я моїй спокусі – Ерато

Вінок 8. Танго із маскою

1.
Закутій болем, ніби Прометей,
Мені наснився маскарад шалений.
Проміння, золотаве і густе,
З нічної чаші розлила Селена.

О, музико жаги! Магічний тембр
У танець ночі захопив буремно.
А муза нишком зайняла фотель,
Нектар смакує під мотив Шопена.

Спокуснику, забудемось удвох,
Допоки в небі не зійшла Аврора.
У казку в’ється чарівний клубок.

В зіницях вибухають метеори.
Та крізь тумани марень і тривог
Душі так важко споглядати зорі.

2.
Душі так важко споглядати зорі,
Коли земля для щастя затісна.
Боюсь відкрити таїну Пандори,
Пізнати мову грішних серенад.

Уста ж твої горять, немов майори.
Із місяця стікає лимонад.
Граційно спокушає Терпсіхора,
Пашіє серце від солодких знад.

Накрила нас жага дев’ятим валом.
Утішився підступний Асмодей.
В цій бурі не утримаю штурвалу,

Та віддалю безумний епогей.
Коханням закує себе в кайдани,
Жадаючи небес, німий Орфей.

3.
Жадаючи небес, німий Орфей,
Пробудить у душі тривожні дзвони.
Втекти я хочу, та нема дверей.
Спокуси ж оточили легіоном.

Володарю недоспаних ночей,
Слова твої, мов крила махаона,
Вогнем злітають і згорають вщент.
Гарячий дотик розбудив дракона.

Блаженним божевіллям повен зал.
Звабливим оксамитом гусне морок.
Зірками муза розсипає шал.

Та розум шепотить мені докори.
Бентежне серце, як сумний скрипаль,
У ноти переллє любов і горе.

4.
У ноти переллє любов і горе,
Розхристана душа, що рветься ввись.
Лани моїх фантазій неозорих
Покрив липких оман дрімучий ліс.

Устами музи хитрий змій говорить,
І наш едем п’янким гріхом обріс.
Навколо маски. Тут усі актори.
Тіла пильнує пристрасть, ніби лис.

Спокусливих ілюзій піраміди
Заповнять в серці потайний музей.
У пахощах нічного дивоцвіту

Облуди на яву снує Морфей.
Не можу ні втекти, ні відпустити.
Моя жага – театр і Колізей!

5.
Моя жага – театр і Колізей:
Вертаються омани бумерангом.
Вона у царстві масок, як плебей,
Ні титулу не має, ані рангу.

Та п’ю до дна хмільного сну коктейль.
Мов грім раптовий, зазвучало танго.
Зімкнулись пальці – пелюстки лілей.
Ти – вигнаний з едему грішний янгол.

Кружляє муза, загубивши шаль,
Плете у мріях чарівні узори,
Святкуючи солодкий ритуал.

Сріблить шибки Селена мельхіором.
Пливе у зорях, як тонка вуаль,
Імперія римованих історій.

6.
Імперія римованих історій
На зоряних просторах простяглась.
Поезії палаци і собори
Тримає на собі душа-Анлант.

Та вибухне вулканом непокора,
Любов помчить у пастку, ніби лань,
А муза п’є пітьму, забувши сором.
Тлумачить серце суть нічних послань.

Цей танець, ейфорійний і трагічний,
Лиш розділ із любовних епопей.
Сипне Венера в очі пил космічний.

Та нас не обвінчає Гіменей.
Возносити омани буду вічно.
Талан мій і талант – чужий трофей.

7.
Талан мій і талант – чужий трофей,
А мрії заціловані вітрами.
Любов же – то найкращий корифей,
Що творить незабутні мелодрами.

Із вирвища співає Лорелей
І землю я втрачаю під ногами.
Блукає серце, ніби Одісей,
У грішних кольорах нічної гами.

Спокуснику, відкрий своє лице!
Для мене ця жага – солодкий ворог,
Що душу продірявлює свинцем.

Кричить бажання, мов голодний ворон.
Та пристрасть муза вип’є, як абсент.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

8.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.
Чому ж богине, ти несеш пітьму?
Моя душа жагою важко хвора,
Слова, зірки і ноти – все йому…

Облуду навісну на біс повториш,
Та пишний зал умить затягне муть.
Замкнуться лабіринти й коридори
Моїх даремно-сказаних «чому?»

О, скільки ще губити і губитись?
Не знаю, хто він – привид чи мольфар…
І знов у римах несвята молитва.

Під масками – огидь гріхів-почвар.
Не можу більше я в оманах жити!
О, музо! Забери сумнівний дар!

9.
О, музо! Забери сумнівний дар!
Пробач, Евтерпо, я зруйную рими,
Чорнилом ночі зафарбую даль
І грішний образ покажу без гриму.

Віддам усе за губ його мигдаль –
Жагучий трунок із вогню і диму.
В саду моїх надій цвіте сандал,
Та в дзеркалі душі ридають міми.

Врятуй мене, Авроро, від спокус –
В обіймах Терпсіхори я загину!
Ужалив змій, і так пече укус.

Тече гаряча спрага по судинах.
Упасти в море почуттів боюсь.
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!

10.
Зніми з очей полуду, хай прокинусь,
Залиш мене, богине, назавжди.
Колись одвічних істин берегиня
Тепер підступна і розпусна ти!

Та знов мене несе тонка крижина
На перехрестя чарівних світів.
Моя душа – немов бліда картина,
І книга, що зачитана до дір.

Ти віршами поїла, ніби трунком,
Здіймала пристрасть навіжений шквал.
Ізнову в рими утекла, хитрунко.

Обкрала серце, мов скупий лихвар,
Принадила смертельним поцілунком –
Отруєний прокляттям твій нектар!

11.
Отруєний прокляттям твій нектар,
Твій дотик, музо, ударяє списом.
Ще мить і спалахне жага-стожар.
Куди ж ти утікаєш? Повернися!

Пронизав душу золотий кинджал,
Та хай триває ця абсурдна п’єса!
Розбите серце, мов тонкий бокал.
В пітьму меди фантазій розлилися.

Поріже вітер ніч на мармелад.
І дика пристрасть, ніби шторм, нахлине.
Юшиться янтарем любов-гранат.

Спокуса накриває, мов лавина,
Бо змій гріхом засіяв райський сад.
Краса – лише оманлива личина!

12.
Краса – лише оманлива личина.
У римах заблукав мій корабель.
Роню у вічність почуття-сльозини,
Фатальна ніч несе мене до скель.

Ти згубиш, та довіку не покинеш.
Ілюзії безжальна карусель
Життя розтрощить на сипкі хвилини.
Моє кохання – навісна дуель.

Бринить у серці золота кіфара –
То ніжністю захопить дивний вальс,
То блискавками нот жага ударить.

Обвуглиться палітра світлих фарб,
Тобою, музо, надихатись марно:
Твоя прихильність – заважкий тягар.

13.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
І все ж благаю: «Зупинись, гульвісо!»
Катренами мощу нічний бульвар,
Зірви ж, фантоме, із бажань завісу!

Бушує пристрасть, мов дев’ятий вал.
Мотив жаги лунає сміхом біса.
Аж тут спокусник скинув чорний шарм.
Під маскою – обличчя Діоніса…

Торкнулась лиш на мить його руки.
В очах палали кольори індиго.
Та вмить погас магічний смолоскип.

Пробив розлуку чарівний годинник,
Посіяв у душі сумні казки.
Чому ж така жорстока ти, богине?

14.
Чому ж така жорстока ти, богине?
Спокуси в’ються у палкій душі.
Погнила у коханні серцевина.
Мені шепоче темрява: «Гріши!»

Та музика жагу мою поглине,
Чорнилами стече небесна шир.
Слова плетуться диво-павутинно,
Втікай від мене, та прошу, пишись…

А поки задрімаю я в зажурі.
У колі цих ілюзій-ворожей
Зомліле серце викликає бурю.

Зоріє між рядками Елізей.
Повік любові розбивати мури,
Закутій болем, ніби Прометей.

МАГІСТРАЛ

Закутій болем, ніби Прометей,
Душі так важко споглядати зорі.
Жадаючи небес, німий Орфей
У ноти переллє любов і горе.

Моя жага – театр і Колізей,
Імперія римованих історій.
Талан мій і талант – чужий трофей.
Для вічності життя – лиш крапля в морі.

О, музо! Забери сумнівний дар,
Зніми з очей полуду, хай прокинусь!
Отруєний прокляттям твій нектар!

Краса – лише оманлива личина.
Твоя прихильність – заважкий тягар.
Чому ж така жорстока ти, богине?


Корона сонетів - твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов"язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.