Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

Немає досконалому межі.
Одне й те саме не буває всує.
Поезія – це дзеркало душі,
якій лише інклюзія пасує.

А мрії – то у небі вітражі,
які уява іноді малює
як видимого Духу міражі
і сущому – амінь... та алілуя.

Високе очаровує людей
як із нічого виниклі ідеї...
їх мають за реліквії музею,
які охороняють де-не-де,
але і це – ілюзія.... ніде
від манії немає панацеї.

01.2021

Нічого не буває без причини.
Нікого не чекай у самоті
і не шукай зі свічкою людини...
сізіфи й діогени вже не ті.

Лихої, а не світлої години
горнята били не одні святі...
і не радій, що істини прості
ведуть до золотої середини.

Давно немає сил у Перуна,
а правда є і кривда не одна
панує між богами і донині...
змагаються велике і мале
аж грім іде у небесах, але –
Зеве́с метає блискавки у глину.

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.

Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.

З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Навіщо той гармидер «Енеїди»?
Людей вінчають зорі угорі.
І десь візьмуться у моїм дворі
не тільки ангелята, але й діти.

І не сонети о такій порі
на часі... і не до сучліту...
А хто зготує істи дітворі?
А як же я на море не поїду?

Та уявляю, – ой, лечу, лечу...
наобіцяю як ота синиця
варити юшку у морській водиці...

На каруселі з далечі кричу
і я за це нічого не плачу...
і слава Богу, що мені це сниться.

Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.

Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.

Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.

В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.

Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.

Перебродив... зі снігом і дощем
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.

12/20

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У павутинні бабиного літа
літає осінь – ще на двох одна,
якщо у мене, наче Аеліта,
гостює Муза і бринить струна.

Ночами одягає оксамити
і наливає келихи... до дна,
аби лиш пригубити... і летіти
у давній сон, де мешкає вона.

Живу іще... надією одною
і лірою, осінньою порою,
навіюю мелодії сумні
у довгі ночі і короткі дні,
аж поки попрощатися зі мною
прийдеться їй, а з нею – і мені.

09.2020

Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,
більшає навіяного всує.

І майбутнє мариться як сон,
і минуле обіб’є пороги,
де кує зозуля три дороги:
дві чужі на волю... у полон...
а моя долає рубікон
Піррової недоперемоги.

09/20

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки
величне в пам'яті людській.

Щезає зле, гоноровите,
гадюче і несамовите,
і на всю голову дурне.

Мине юродива Росія,
та не минуть онуки Кия
і Україна не мине.

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,
укриті почерком її.

Але до неї, до одної
не долітають журавлі,
хоча ми й досі ще малі
і нас лишилось тільки двоє –
живих дитячою любов’ю
на різних полюсах Землі.

08.2020

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні
воліють царювати у сезамі.

Але усіх очікує блакить,
де сонце позолотою манить
і кличе за моря, озера, ріки…

Колись і ми закриємо повіки…
на тлі імли зупинимось на мить
і канемо у безвісті навіки.

08.20

У Музи є такі слова,
які почує тільки Ліра,
аби явилася нова
Надія...
             і Любов,
                         і Віра...

і воля... і вода жива...
і слава – іпостась кумира...
усе, помножене на два,
у чому –
             ні ваги,
                         ні міри.

Але у течії життя
єднає душі почуття,
і мрія...
             і слова
                         у мові,
і те, що є у таїні,
дарує музику мені,
а я...
            мелодію
                        любові.

07.2020

На тому світі і на тій планеті,
де осідає хаосу пітьма,
не буде ні надії на поетів,
ані жалю, що їх уже нема.

Тоді і заспіває півень третій
і заридає муза, що сама,
а на Парнасі засідають черті,
яким і горя мало без ума.

Ярило озирається на місяць,
на зорі, що маня́ть із висоти...
І ясно, що далеко до мети,
коли душа нічого не боїться
і їй одній не вистачає місця
у маячні хули і суєти.

07.2020

Ідуть поети. Їхня роль така –
у пору смути суще освітити,
аби платили інші менше мито,
коли життя не варте п’ятака.

Їх проводжають авгури-піїти,
у кого доля не така тяжка
на фоні оглашенного совка,
кому належить пам’ять освятити.

Колись усе робилося бігом...
не поодинці... падали гуртом,
коли на північ мчали ешелони
і лиходії нищили мільйони,
а нині – не огріють батогом,
то заведуть до п’ятої колони.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Весна майнула майже непомітно.
Її палітру сонячного дня
на себе приміряє буйне літо,
сідлаючи гарячого коня.

Ніколи не було у цьому світі,
аби перемагала маячня.
Нові акорди чути у зеніті
і не лякає чорне вороння.

Бо котиться по сонячному небу
непереможна колісниця Феба
у сяючій блакитній далині
і вище підіймається Ярило,
випалюючи ту нечисту силу
у ярому священному вогні.

02.06.20

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,
коли полину у її блакить.

Та, як-не-як, а не кусаю лікті,
бо небо чисте, і зоря ясна,
і долітає з далечі луна,
що я не одинокий, а на світі
є попереду не одне ще літо,
коли мине опалена весна.

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мы ковыляем по судьбе,
Не замечая знаков свыше,
И незнакомые себе
Предназначения не слышим.
Прозренье, предзнаменованье
Доступны чуткому уму.
Внимая ночи,
    смерти,
        сну
В неведеньи черпаем знанье.
Познанье – не дорога к счастью.
Все ясновидцы погибают
У врат мечты осуществленья…
Но все века,
    на всех планетах
В иллюзии безмерной власти
Цари покорно исполняют
предначертания поэтов.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19

Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

Але не досягаю висоти,
з якої видно істини забуті,
що нічого заради суєти
міняти те, що не міняє суті.

Недолю не об'їдеш на коні,
не заарканиш волю якорями
у гавані біля одної ями.

І як уже не хочеться мені
табанити усе, що є на дні,
заіржавіле та одне й те саме.

12/19

IНе ангели явилися мені –
усі талановиті і крилаті
поети, що літають уві сні,
та іноді воюють як пірати.

Тут і ніяке у одній ціні,
і те, що сяє, наче діаманти,
і месники – і явні, й потайні,
метелики, аби й собі літати.

Але усяк описує себе –
і дуже гонорові, і не дуже,
аби і на вербі родили груші.

Усе прощає небо голубе,
де очевидно є іще цабе,
отці олімпу, аси і байдужі.

ІІОтці олімпу, аси і байдужі
шукають глибину на мілині,
героїв у сучасному кіні
і тиражують аніме папужі.

І ні тобі сльози у полині,
ані колючок у терновій ружі...
А я співаю, – «Ой не шуми, луже...»
та ще й акомпаную на струні.

Але не чують ні гаї, ні доли
мелодію, яка іде по колу
і затихає у височині.

Таке буває, що, на жаль, ніколи
ніде нікого не хвилює соло
у хорі душ – і до ладу, і ні.

ІІІ
У хорі душ – і до ладу, і ні
не відаємо, – бути чи не бути?
Те на арені, се у купині
і їм одне одного не почути.

Тому і залишаються одні
нікому не цікаві баламути.
І ліра є, і звуки чарівні,
та це глухому зайві атрибути.

Зате, коли озвучене своє,
то й когута зозуля впізнає
не як абищо, а гучного мужа.

Ідилія у чаті настає
і поки гонор збою не дає,
одне одного величає, – друже!

ІVОдне одного величає, – друже!
І дорогому ніби дорога
і м’яко стеле, і єлейно служить
і не Кощій іще, і не Яга.

Обоє пряли поетичний кужіль.
Були і рогачі, і кочерга...
І не чекали віхоли і стужі,
аж поки не повіяла пурга.

Одне віршує, інше помагає.
Але натура й віники ламає,
коли обоє – лялі заводні.

Дуелями займаються дуети
і пера заміняють пістолети,
коли немає сенсу у війні.

VКоли немає сенсу у війні,
то це уже на «Енеїду» схоже.
Усі бої палкі і затяжні
і ясно, що ніхто не переможе.

Юнона мріє у самотині,
сльозою умивається, не може
загоїти образи. Їй не гоже
ховатися одній у далині.
.
У неї не здіймається рука
ударити по тім’ю мужика
за всі його оказії верблюжі.

У неї ще ілюзії нема,
що якось це упорає сама.
Орли богеми бойові та дужі.

VIОрли богеми бойові та дужі.
Той коцає, а те й собі скубе
і нахиляє небо голубе,
аби її скупати у калюжі.

А заодно купає і себе
у цьому опікаючому душі
і дулею погрожує чинуші,
а бабая у яму загребе.

Але не дай то, Боже, це пихате,
фігурою до того ще й пузате,
побачити у себе у вікні.

Хизується есеями своїми
і не горить од сорому. Усі ми
уміємо горіти у вогні.

VIIУміємо горіти у вогні
і боїмося чаплі у болоті,
а сущі біси, демони і тьоті
являються, буває, уві сні.

А хочеться руно у позолоті
аби були наяди у човні,
ахейці в дерев’яному коні,
улани, єзуїти, гугеноти...

Але Амуру не до епопей.
Йому надокучає Одіссей
або Еней на морі і на суші.

Бо ліпше воювати як брати,
аніж усім за обрії іти,
гартуючи одне одному душі.

VIIIГартуючи одне одному душі,
не чуємо найменшого із нас
і як на полі бою кожен раз
у вуха затикаємо беруші.

І гроші економимо, і час,
і на війну, і на побори сущі,
на бойові ракети і катюші,
що убивають всі надії мас.

Та час іде. Його не зупинити
ані паяцу, ані ерудиту,
коли пора настала вогняна.

Піїти подалися у поети
осилювати оди і сонети...
Ця епопея, як не є – смішна.

IXЦя епопея, як не є – смішна,
а я боюся, що не засміюся,
коли на отамана-пацана
іде уже не Надя, а Маруся.

Не відаю, кому тоді хана,
коли уже немає Яна Гуса
і Жанну не карає сатана,
і влада це намотує на вуса...

Але і це уже не дивина.
Буває, опиняємось на міні
лягаємо собакою на сіні.

Затія наша хоч і осяйна,
та на тину уже немає тіні.
Енею буде не до Перуна.

XЕнею буде не до Перуна.
Йому цікава партія Зевеса.
Немає «Одіссеї» на Одесу,
хоча і залітає сарана.

Рулеткою заволоділа преса.
Опікується Вовами вона.
До Грузії немає інтересу.
Молдавію очікує «страна».

А на олімпі все немає Пана.
І на Парнасі явно не резон,
аби прийшов новий Наполеон.

І «вата» уповає ще на хана.
І поки «Енеїда» – це не «Сон»,
зоїли оспівають графомана.

XIЗоїли оспівають графомана.
У Трої революція гряде!
Бастилія в Росії упаде,
зійде з очей |полуда і омана.

Гільйотиною пахне де-не-де.
А це уже історія погана,
бо кожному, у кого є догана,
за скоєне іще перепаде.

Згадаються сієсти і бентеги,
фортуни – альфа і судів – омеги
і пізня у юдолі суєта.

Тоді і юді буде не до сміху,
і клоуну ще буде на горіхи,
якою не буває висота.

XIIЯкою не буває висота
і як би не смішила «Енеїда»,
а до Гааги все-таки поїде
осяяна зорею ліпота.

Од неї у Сибірі мало сліду.
Царю неволі зайва доброта.
І я уже радію за сусіду,
коли і їй заціпило уста.

Але якщо полегшає народу,
то я проголосую за свободу,
яка уже прийде як саме та...

І свого сина упізнає мати,
ну а мені не буде заважати
свята або наївна простота.

XIIIСвята або наївна простота
не пожаліє долара у ватру
кумиру, що за неї йде на страту.
Така її і воля і мета.

На маси уповати ще не варто,
бо це не середина золота
і не еліта. Кане у літа
усе, що має жити і сіяти.

Та не згасає полум’я долонь.
Ідуть у Лету наші отамани.
Загачуємо віртуальні чани.

Аби не гас на капищі вогонь,
еліта, із юрбою в унісон,
і хмизу додає – заради Яна.

XIVІ хмизу додає – заради Яна
таємна інквізиція «свята».
На неї ще очікує плита
єпархії Мазепи і Богдана.

Царя копита і його п’ята,
костьоли, синагоги і осанни
із мінаретів сурами Корану –
це і сьогодні «золота орда».

Нема дороги із хатини скраю.
Роняю бісер на путі до раю
усе-таки у рідній стороні.

Усе це буде ближньому на згадку.
Даруйте, що на самому початку
не ангели явилися мені.

Магістрал
Не ангели явилися мені.
Отці олімпу, аси і байдужі
у хорі душ і до ладу, і ні
одне одного величає, – друже!

Коли немає сенсу у війні,
орли богеми бойові та дужі.
Уміємо горіти у вогні,
гартуючи одне одному душі.

Ця епопея, як не є – смішна.
Енею буде не до Перуна,
Зоїли оспівають графомана.

Якою не буває висота,
свята або наївна простота
і хмизу додає – заради Яна.

30.11.19

Ілюзії лишаю за душею,
у серці перевіюю літа,
у пам'яті є візія тієї,
яка була – як осінь золота.

І я літаю іноді до неї,
коли надокучає суєта
і тугу переспівує сльота
на тихій ноті осені цієї.

Про це шепоче вітер у траві
і хмари нагадають дощові,
що і її журою огортає
мелодія далекої пори,
коли були щасливі вечори
і не було опінії до раю.

11/19

Немає і не планується

У нас є мрія! Ідемо кудись,
долаємо корупцію на разі,
на Місяці вирощуємо рис
і ласуємо яблука на Марсі.

І не лякає недосяжна вись,
блукаємо у просторі і часі,
чекаємо орду на перелазі
із Азії за європейську вісь.

Але не помічають ідіоти,
що гопники отримують джекпоти,
хапаючи удачу за хвоста,
що це була диявола робота –
із лоба визирали роги чорта,
а обирали у мішку кота.

11/19

Жалі і сум людей не надихають.
Коли сльозава настає пора,
а душі переповнює жура,
усі вони поезію чекають.

І хай дощі ідуть як із відра,
а сиві хмари небо укривають –
зійде зоря і сльози висихають,
і вірші видаються на гора.

Знічев’я, може, порятую душі.
І туга ще не зайва на землі.
У вирій полетіли журавлі,
зате ворона каркає на груші
і сонце випиває із калюжі
учора не досушені жалі.

10/19

гаплик

Ще є тюрма, сума і Колима
від океану і до піку гір.
А покаяння Каїна нема
і рикає зі сходу лютий звір.

Кацапію окутує пітьма,
а ще до того – і поганий зір,
і розуму не відає юрма,
і не конає парій-бузувір.

Не зупинити киями орду.
Не тоне у калюжі океан.
Не явиться месія-отаман.

Плюгаве Пу закушує узду,
на голову свою і на біду
паяци Зе виношують Майдан.

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.

Епілог
Вінок 14. Ренесанс любові

1.
В обійми до небес вогнем летить,
В безодню зір моя весна впадає.
Дзвенить ручайно талий снігоцвіт.
Казками снів ряхтять магічні далі.

Шепоче вітер, ніби ворожбит,
На мову солов’їв перекладає
Духмяну пісню яблуневих віт
І забуття, солодке та жадане.

Ізнов дурманить почуття п’янке,
На струнах ночі чудеса колише.
Хмільного щастя загримить оркестр.

Жага ввірветься у сумне затишшя.
Із нот медових потече лікер –
Натхнення, переболене на вірші!

2.
Натхнення, переболене на вірші,
Цілує струни золотих кіфар.
Трояндами буяє попелище.
Орфею, оживи і знов співай!

Заповни у душі бездонну нішу,
Розбий біди-печалі саркофаг.
П’янка любове, за життя миліша,
Не час іще казати «Прощавай!»

Щемлива муза розтинає простір,
Магічним димом у рядках чадить,
Фарбує дивиною світ наосліп.

Кохання – пожиттєвий мій вердикт.
Моє перо солодка мука гострить,
Спіліють в серці чарівні плоди.

3.
Спіліють в серці чарівні плоди.
Весна натхненням заквітчає віття,
Нектарами кохання пригостить,
З мережива зірок розкине сіті.

Дзвенить дощами дивний аметист,
З душі змиває злива пил столітній.
Про диво соловейко сповістить,
Складуться зорі в золоті суцвіття.

Розбурхав небеса дзвінкий акорд
І мрії неземні течуть із тріщин.
Оспівує красу небесний хор.

Хмільні сонети юний квітень пише.
Врожай палких думок його – «amor!» –
Медами і вином налиті вишні.

4.
Медами і вином налиті вишні
Дозріють у саду твоїх казок,
Богине слова, осяйна і пишна!
Натхненням запалає горизонт.

Трагічна і палка, свята і грішна,
Молюсь за тебе, неземна красо!
Нехай хоч це мою печаль утішить.
Ховаю у душі тривожний зойк…

Нехай давно скував холодний мармур
Прообраз музи, що від часу зблід,
Її розбудить поцілунком травень.

Любові запізнілої прихід
Вдихає у рядки яскраві барви.
У римах недоказане тремтить.

5.
У римах недоказане тремтить.
Перо жагу на серці витинає.
Цілунок музи, як пекучий слід.
Мандрує щастя весняними снами.

Любов і відчай, у рядках живіть!
Щемливий біль мене пронизав наскрізь,
Життя – лише до раю переліт.
Душа у море віршів поринає.

Я сотні ненаписаних присвят
Невидимо на стінах мрій залишу.
Вже близько яблуневий снігопад…

Із темряви мовчать усе гучніше
Безсмертні звуки неземних сонат.
Стікає на папір гаряча тиша!

6.
Стікає на папір гаряча тиша.
Ростуть плоди натхнення і жури –
Одним садити, а збирати – іншим.
Для мене ж муза – до зірок прорив.

Хай в час біди холодний вітер свище,
Дощі не обірвуть палкий порив.
А ніч перед світанком найтемніша.
Запалить ранок дивні кольори.

Пегас у небі, осяйний і буйний
По зоряній дорозі цокотить,
Копитами уламки снів карбує.

В садах Парнасу вічно-молодих
Захопить серце зоресяйна буря,
Перо поріже душу на листи…

7.
Перо поріже душу на листи –
Хай травень розішле усім стихіям.
За світлий сум весна мене простить,
Запросить на своє бучне весілля.

Там кожен птах і геній, і артист.
Пробудить чарівну поліфонію
Палкого солов’я завзятий свист,
І серце від пісень його зомліє.

Хай в музи сотні неземних імен,
Сонети цих оман – живі та віщі,
М’які, мов шовк та гострі, ніби меч.

Любове неземна, світи ясніше,
Щоб не приніс у долю літній смерч
Дилеми несвідомого без рішень.

8.
Дилеми несвідомого без рішень
Зруйнують в серці весняні громи.
Розвій же, музо, листопад торішній.
У зоряний полон мене візьми!

Ти сильна і тендітна, як підсніжник,
Слова твої пахучі, мов жасмин.
Сплелися у вінках жага і ніжність.
Корону слів у світлий дар прийми!

З ілюзій та оман моя держава,
Та чисту мрію не покриє цвіль.
Весна росою дикий мед розбавить.

А душу переповнює всуціль
Вода цілюща і нестерпна спрага.
Поезія – це битва божевіль.

9.
Поезія – це битва божевіль,
Мелодія натхненна і небесна.
Мотив моїх поривів і безсиль
На променях жаги заграй, маестро!

Нехай думок тривожний водевіль
Сховає неба таємниче плесо.
Голубить серце ніжний дотик хвиль
І на душі одвічна крига скресла.

Хай довгої розлуки суховій
Зробив едем порожнім і спекотним,
В камінні, музо, дивний цвіт посій!

В пустелі самоти, немов колодязь,
Лиш ти, любове, порятунок мій –
Напій оман земну журбу солодить!

10.
Напій оман земну журбу солодить
І вірші, як бурхлива течія,
Несуть спокусу, ніжну і лоскотну,
Мов голоси принадливих наяд.

У душу з піднебесся диво-дзвоном
Проллється торжество весняних свят.
Під чисті звуки чарівних симфоній
З розхристаних небес, любове, сяй!

Пелюстки снів і ноти зорепаду
Весна збирає в золоту таріль.
Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

Зелений шовк замайорить довкіл.
У рай травневий непомітно надить
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

11.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль,
Зболілу душу забуттям туманить.
Наспівує казки весняний джміль,
В нічому небі мріють сині плавні.

Вирує яблунева заметіль
І гоїть рани, самотою рвані.
Замріявся тобою небосхил.
Ти – муза-мука перша і остання.

У зоряне блаженство упаду,
І серце не торкне лиха погорда.
Цвіте любов, пізнавши висоту.

За мрією пливуть думки-ескорти.
Змітаючи життєву суєту,
Стихія літер обпікає льодом.

12.
Стихія літер обпікає льодом,
Бо кров’ю серця цей роман пишу.
Розбурхує натхнення світлий спогад,
З едему в гріх не перейду межу.

Вклоняюся тобі, моя любове,
За вічність, що в сонетах бережу.
Римую на вітрах небесну повість,
Хоч у житті я граю роль чужу.

Врятуй від фарсу! Поміняй сценарій!
В садах душі невпинно рву кукіль,
Та спокою вона ніяк не знайде…

Лиш міражі – плоди моїх зусиль.
Лечу до музи золотими снами.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль…

13.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Натхнення і журба сплелися міцно.
Усі відтінки почуттів-чорнил
Магічним сяйвом розбавляє місяць.

Ти – сонце серед тисячі світил,
Забутого кохання світлий вісник.
Стрічаючи весну, за сотні миль
Почує серце солов’їну пісню.

Із небом залишусь я сам-на-сам,
Стечуть палкі слова медовим воском.
Умиє мрії весняна роса.

Ізнов мене зове любов на поступ.
Освячений стражданням ренесанс.
Хто муза для митця? – гірка свобода.

14.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Гріховна святість і п’янка тюрма.
Блаженним божевіллям позолотить
Завіт свого магічного письма.

У вічність відкриває горизонти,
Та серце викрадає крадькома.
Навколо шелестять поля осоту,
Та вічний у рядках палкий розмай.

Отак і я молюсь на образ ясний.
У небі світла мрія лопотить.
Любов нестримна, мов політ Пегаса,

У темряві малює дивосвіт.
Душа її жагуча і прекрасна
В обійми до небес вогнем летить.

МАГІСТРАЛ

В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Вінок 13. Римовані митарства

1.
Коли творіння, чисте і глибинне,
Розпалює снагу палких звитяг,
Небесну мудрість пізнає людина
І лаври похвалу їй шелестять.

Якщо ж приносить лиш гіркі боління,
Зневірою туманить майбуття,
Стає тоді душа сліпа й причинна.
Розбиті зорі в бур’янах ряхтять.

Я ж над усім і плачу, і сміюся,
І мрії крижаніють у вогні,
Зв’язала муза цей Гордіїв вузол –

То листям облітає навесні,
То восени багряний спокій рушить –
Пробуджує в серцях лункі пісні.

2.
Пробуджує в серцях лункі пісні
Любов, що подолає час і відстань.
Невинні мрії, ніби цвіт рясний,
Від сірої буденності не збліднуть.

Лиш не для мене щебет чарівний…
Мої слова пожухлі та безплідні,
А сон казковий непомітно зник
І доля почала зворотній відлік.

Любила, музо, я тебе одну,
У віршах снила про політ орлиний.
Та якорем душа – на глибину…

Долає фатум. Боротьба нерівна.
Лише на мить, магічну і хмільну,
Всміхається поету світла днина.

3.
Всміхається поету світла днина,
Як вічність він складає із перлин.
Спиває волю із джерел первинних
Його крилатий і шалений кінь.

Моя ж душа блукає в царстві тіней.
Благає чисту мрію: «Не покинь!»
У віршів самоти один відтінок
І тягнеться ланцюг важких годин.

Чи може умістити серце жінки
Усі краї небесні та земні,
Коли буває там для горя мілко?

Та мить – і світ коханням заяснів.
І знов п’янка весна співає дзвінко,
У сонці оживають чари снів.

4.
У сонці оживають чари снів,
І травень гордо носить пишні шати.
Та відчай сад весняний затінив.
Не знаю я, куди тепер податись.

Мій рай для тебе, музо, був тісний.
Не гріє вже твоїх оман багаття.
Мотив святої мрії відбринів.
Гріхи повзуть в едемі, ніби гаддя.

Про щастя спогад у пітьмі топлю,
Сховала скриньку-серце у хмаринах,
Жбурнула в пекло дерев’яний ключ…

Любов розбилась на дрібні мачини.
Святкує фальш. Зриває слів салют.
Мої ж сонети, мов трава полину…

5.
Мої ж сонети, мов трава полину.
Немає музи і нема мети.
Лечу я в неіснуючу країну
Утрачені ілюзії знайти.

Нависли хмари, як пухкі перини.
За мною палахтять хиткі мости.
Шепочуться легендами маслини,
У хащах лунко виграє сатир.

Зустріла дев’ять муз я на Парнасі,
Але нема моєї поміж них…
Холодний дощ умив печаллю рясно.

Затихли водевілі голосні.
Бреду в собі у покаянній рясі.
В душі скорбота, як іржавий ніж.

6.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Покину назавжди палац Кіпріди.
Любов мою невинну очорнив
Пекельний відчай, у перо налитий.

Як стерти над гріхом фальшивий німб?
Благаю правосуддя у Феміди!
Вона ж не чує сповідань сумних,
А може лиш презирством спопелити.

Думок печальних обступив табун.
Дражнила муза диво-сном донині,
Тепер шепоче із пітьми: «Забудь!»

Замерзне на папері кров-калина.
Закінчивши даремну боротьбу,
Розбиті мрії в забутті спочинуть.

7.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
На пристані для блудних кораблів.
Розрадь в душі лиху війно, Афіно!
Троянду чисту хитрий змій обвив…

Набридло волокти ярмо рутинне,
Шукати друзів поміж ворогів.
Танцює воля із пером неспинно,
Бо світ мене ще й досі не зловив.

Із віршів, що писала недолуго,
Вплела у долю ниті сивини
Моя фатальна і солодка туга.

О відчаю, сліпий і навісний!
Чи в спокій заведе буремна смуга,
Чи біль мій переродиться у гнів?

8.
Чи біль мій переродиться у гнів,
Чи сміхом розіллються ріки-думи?
Реальний світ ущент давно прогнив,
Казковий – посірів і зблід від суму.

Хто голосом солодким поманив,
А потім безсердечно ранив глумом?
Прощається іскрою вдалині
Любов моя, висока і бездумна.

Тож бався, музо, водевілем душ,
Пали їх, мов палаци паперові.
Моєї ж не торкнись! Повік не руш!

Зникайте тіні у зорі ранковій!
Та знов омани золоті довкруж…
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу!

9.
Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
Мій шлях по морю самоти проліг.
Шукаючи Пегасову підкову,
За поміччю здіймаюсь на Олімп.

Там завжди безтурботно і святково,
Солодкі гімни грають сотні лір.
В очах богів, глибоких і тернових,
Стають смішними грізні королі.

Одна забава в юнака-Амура,
А сивий Зевс такий же серцеїд.
Облудами людей титани дурять.

Тут правди не знайду я вочевидь.
Та сяють зорі крізь думки похмурі,
З пітьми жага натхнення гуркотить.

10.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Із віршів замикається корона.
Поезія пробилась крізь граніт –
Сягає до зірок могутня крона.

Немає для поета більших бід,
Ніж мрії поховати в заборонах.
Блукає у саду гранітних плит
Душа моя, тремка і безборонна.

Лиш промені надій і сподівань
Освітлюють на небі шлях шовковий.
Здолала море, перейду й лиман.

Пливе в магічний вимір місяць-човен.
Я музу поверну в палац оман,
Хоч сумніви холодним градом колють.

11.
Хоч сумніви холодним градом колють,
Нехай перо зітче новий сюжет.
Хай творить світ сумний і загадковий,
Бо слово – це і скрипка, і багнет.

Хоч у раю бур’ян уже не полють,
Святій печалі не зірвати лет.
Колодязь почуттів красою повен.
Нема спасіння від п’янких тенет.

За музою спущусь в підземне царство.
У грі на долю це останній хід.
Біжу із волі у солодку пастку.

Чого не мала, утрачаю вмить.
Долаючи римовані митарства,
Іду до миру через сотні битв.

12.
Іду до миру через сотні битв,
Натхнення через край уже не ллється.
Розтяту душу занесла в Аїд
Ілюзії безжальна колісниця…

Підземний бог карає грішний рід.
Для нього всі нікчемні та безлиці.
В очах пекельна кара клекотить,
Аж землю колихає хитавиця.

«Віддай же музу! – я молю царя,
Та що титанам до жалю людського?
Пітьма співає сповідями втрат…

«В тобі вона! – аж раптом він промовив. –
Як ти воскреснеш, оживе ураз
Ця мрія, і реальна, і казкова».

13.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
Пилилась в забутті під чорним склом.
Печаль мені співала колискові,
Душа плила у ніч з одним веслом.

Та ранок розжене почвари знову.
Загоїться у серці біль-розлом.
Жагу любові люта смерть не скорить.
Розквітне в римах все, що відцвіло.

Хоч відчай із пітьми не відпускає
І лютий Цербер на цепу гарчить,
Я вибухну на волю вогнеграєм,

Розвіявши примари страховіть.
Надія із безодні виринає,
В обійми до небес вогнем летить.

14.
В обійми до небес вогнем летить
Любов, що із приречення воскресла.
Весняним квітом зацвіте пустир,
Птахів травневих загримлять оркестри.

Пробач же, мила музо, що не тим
Писала вірші й дарувала весни.
Благала, то вернись, то відпусти,
Не знаючи, що ти для мене – Всесвіт.

Я довго спала. І жила всліпу.
Та зійде із душі столітній іній.
І ріки мрій в кохання упадуть.

Розпалить ніч казкове мерехтіння,
Перо співуче прожене журбу,
Коли творіння, чисте і глибинне.

МАГІСТРАЛ

Коли творіння, чисте і глибинне,
Пробуджує в серцях лункі пісні,
Всміхається поету світла днина,
У сонці оживають чари снів.

Мої ж сонети, мов трава полину.
В душі скорбота, як іржавий ніж.
Розбиті мрії в забутті спочинуть
Чи біль мій переродиться у гнів?

Вертаюсь, щоб піти. Ходжу по колу.
З пітьми жага натхнення гуркотить.
Хоч сумніви холодним градом колють,

Іду до миру через сотні битв.
Ця мрія, і реальна, і казкова,
В обійми до небес вогнем летить.

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

гаплик

Вінок 12. Прокляття Афродіти

1.
Одвічністю стає прекрасна мить –
То знову Афродіта сни тривожить.
Жагою у сонетах палахтить
Її велична і сліпуча розкіш.

Цей ніжний біль спиняє часоліт,
Слова гарячі на бажання множить.
Душа у сітях ночі тріпотить
Я знов у грішний храм іду на прощу.

У хмарах місяць п’є молочний ель.
Фантазії нависли виноградом.
У віршах гусне пряна карамель.

Нектарами оман п’янить Еллада.
Бурлить любов із чарівних джерел,
Мені б лише навчитись зупиняти…

2.
Мені б лише навчитись зупиняти
Натхнення, що впадає в небеса.
Пірнаю у стихію гріхопаду
І губить серце руйнівна краса.

Та почуттів шалені водоспади
Потоплять у облудних чудесах.
Думки мої жагучі та крилаті
Шматує шалом навісна гроза.

Спокуса лезо божевілля точить,
Принадливі омани шепотить,
Штовхає душу на солодкий злочин.

У море щастя кличе теплий брід,
У плавнях снів гріховний мед хлюпоче,
Хмільна свобода із рядків гримить.

3.
Хмільна свобода із рядків гримить.
Цвітуть словами почуття-троянди.
Як вартовий божественних воріт,
Мене впускає в рай дволикий Янус.

Склепіння ночі від жаги тріщить
І темряву бажанням лихоманить.
Та знаю, що погасне горицвіт.
Ця витівка-любов – палац піщаний!

Приймаю, ніби дар, солодкий згин,
Вдивляючись у море сонцепаду,
Малює сон казкові береги.

Свідомість заколисують цикади.
Співаючи богині слізний гімн,
Я вірую, що прийде в серце свято.

4.
Я вірую, що прийде в серце свято,
Веселка розжене дощі розлук.
Душа моя гуляє грішним садом,
Немов її закляв лихий чаклун.

Затиснута у рими, як в лещата,
У віршах долі та мости палю.
Допоки буду вічний сенс шукати,
Котити цей Сізіфовий валун?

Отруєну жагу до дна спиваю,
Троянди поливаючи слізьми.
Надію будить промінь вогнеграю.

Щемливий біль у далині сурмить.
Любові без печалі не буває,
Як світла не існує без пітьми…

5.
Як світла не існує без пітьми,
Так щастя без омани золотої.
Шалена мрія крізь буття струмить,
Спокуси ж облягають чорним роєм.

Нектари з диво-зоряних суцвіть
Діряве серце забуттям напоять.
До Елізею відкриває вхід
Ця мука одержимості красою.

На самоту приречений поет.
Гарячі сльози райський гріх освятять.
Душа, мов нестаріючий портрет, –

До вічності жага – її прокляття.
Розтане сон і біль підсолить мед –
Добра без кривди не дано пізнати.

6.
Добра без кривди не дано пізнати.
Забула я давно святий наказ,
Бо кожен вірш – колишній музі зрада,
Що пристрасть виставляє напоказ.

Фальшивими стають гучні присвяти,
І спогади чорніють від образ.
Богиня серце розірве на шмаття,
Взамін лише нові облуди дасть.

Та вкотре відчай віршопад віщує.
Кохання пустоцвітом облетить.
Промовлю знов ім’я любові всує.

Солодке словоблуддя – гріх і гніт!
Прекрасний сон у римах фальш малює.
Цілунок музи на душі щемить.

7.
Цілунок музи на душі щемить,
Та сходять бур’янами мрії-зерна.
Минув натхнення чарівний зеніт.
Я скинута з небес в колючі терни.

Любов гучними римами мовчить.
І мрії неземні торкає скверна.
Долаючи любовну ненасить,
Душа стає ляклива і мізерна.

Уже не в радість ця фатальна роль.
Кохання для поета – лиш знаряддя.
Примарні почуття… Ціна їм – грош!

Питань – мільйон. Нема кого спитати.
Бо страчене життя моє пером.
Безсмертя – це не радість, а розплата!

8.
Безсмертя – це не радість, а розплата!
Руйнується повітряний палац
І зоряних уламків міріади
Поглине на землі гірка імла.

Вогонь прокляття чи свята лампада
На прощу безкінечну прирекла?
Спокусами кохання розіп’яте,
Стікає небо у пекельний злам.

Капризний Купідон жорстоким жартом
Душі моїй шептати заповів
На перехресті снів любовні мантри.

В сценаріях розбещених богів,
Що грають на людські серця у карти,
Моє життя, немов печальний міф.

9.
Моє життя, немов печальний міф,
Закляте коло зради і пробачень.
Едем вогненним листям відшумів,
Жура осіння листопадом плаче.

Не ллється з віршів солов’їний спів.
Забуті сни набули дивних значень.
Орфей в моєму серці онімів…
Тече рядками жаль, як віск гарячий.

Я знову тій богині присягну,
Що вийшла з рим, як із морської піни.
Вивчаючи любовну таїну,

Збираю втрати, ніби намистини.
І все ж своєї ролі не збагну.
О музо, закрута твоя вершина!

10.
О музо, закрута твоя вершина!
У небі косить мрії місяць-серп.
Дотліли віршів чарівні вуглини,
Але не все сказала я… не все!

Лихий талан висить на волосині.
Дарма шукало серце вічний сенс.
Сонети, мов пушинки тополині,
По світі вітер часу рознесе.

Пожухлих почуттів різючий шерхіт
Заглушить полум’яних солов’їв.
Та в чаші слів – жага моя і трепет.

Поет – немов герой славетних днів:
Почувши у душі зміїний шепіт,
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

11.
Здолати люту смерть хотів Сізіф,
Немов митець, що прагне вічно жити
У зоряних краях небесних нив,
У творах і пророчих заповітах.

Мене ж вогонь любові спопелив.
Покарана прокляттям Афродіти
Душа в палаці золотих вітрів.
Горить на серці невигойний відтиск.

Пишу богині безсловесний лист.
Утіха і печаль тепер єдині.
Будує тиша в потойбіччя міст.

Навіщо, музо, це німе боріння?
Шляхи у пекло і у рай сплелись…
Повідай, а яка ж моя провина!

12.
Повідай, а яка ж моя провина?
Мов ефемер, живу на два світи.
О, музо, хто палкий порив зупинить,
Що кидає в омани золоті?

Бредуть за снами вірші-сиротини,
Дзвенить душа, розбита на бурштин,
Бо падають небесні перли свиням…
Віщує бурю знов нестерпний штиль.

Врятуй іще на день піщаний замок,
Де вітер на оманах ворожив!
Долий нектару, хоч розбав сльозами.

Пітьма моя немає берегів.
Жага пече у серці, мов уламок.
Невже таїться гріх у чаші слів?!

13.
Невже таїться гріх у чаші слів,
А щастя розітруть образи-жорна?
Брудним бажанням знову рай зацвів.
Любові оксамит – жагучо-чорний.

Снується над безсонням дим віків.
Кипить в зіницях музи мандрагора.
Блукаю між спокусливих вогнів.
Цей потяг до ілюзії – незборний.

Нектар кохання оп’янив і згірк.
Богине, хто ти – друг чи ворогиня,
Чи у соборі мрій невдячний гість?

Дари небес в багні втрачають цінність.
Чому ж в сонети сиплеш пил гріхів,
Коли творіння чисте і глибинне?

14.
Коли творіння чисте і глибинне
З Аїду кличе молоду весну,
Гаптує мрія в небесах барвінок
І музику здіймає неземну.

Та ріже душу туга журавлина.
За голос твій плачу важку ціну,
Евтерпо, вічно-юна й солов’їна,
До зоряних болінь мій сум сягнув!

Мелодія висока і натхненна
Шумить у снах могутніх верховіть.
Гортає біль моїх блукань щоденник.

Солодкий жар на сторінках мигтить.
Сіяє із пітьми твоє імення.
Одвічністю стає прекрасна мить…

МАГІСТРАЛ

Одвічністю стає прекрасна мить,
Мені б лише навчитись зупиняти…
Хмільна свобода із рядків гримить.
Я вірую, що прийде в серце свято.

Як світла не існує без пітьми,
Добра без кривди не дано пізнати.
Цілунок музи на душі щемить.
Безсмертя – це не радість, а розплата.

Моє життя, немов печальний міф.
О музо, закрута твоя вершина!
Здолати люту смерть хотів Сізіф.

Повідай, а яка ж моя провина!
Невже таїться гріх у чаші слів,
Коли творіння чисте і глибинне?


Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

Буває і ніщо дає урок
як замінити ямбами хореї.
Сонети це не купа балачок
і не подяка Музі чи Морфею.

І рупори беремо на замок,
і маємо від болю панацею.
Уміємо у попелі думок
перегоріти силою ідеї.

Але не подолає висоту
нечиста сила, що уже конає.

У пеклі не буває того раю,
який ми обирали за мету.

Якщо не чути сірки за версту,
до сатани претензії немає.

10/19