Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

Минають сірі дні і білі ночі
туманами окутують Неву,
а видяться Дніпрові сині очі,
які запам’ятала наяву.

Уже не прилечу... не перескочу
цю порожнечу, у якій живу...
боюся, запізнитися не хочу
на перше і останнє рандеву.

Але не перейду широке поле
весною, літом, осінню – ніколи
не гляну на волошку... хоч одну...
ще вірю, що побачу Україну,
тому чекай, я уві сні прилину
у нашу ранню сиву далину.

Ступаємо на береги ріки
у течію, вируючу зі споду...
у дельту часу падають віки
історією у ту саму воду.

Немає волі з легкої руки...
і карою ледачого народу
стають його нові провідники,
що ніби... вигодовують свободу.

Але війна примушує іти
униз по крутояру косогору,
аби дивитися із низу вгору
на те, що досягає висоти,
коли іде у зоряні світи
у інший час, у відповідну пору.

05.2021

Ще маємось... почиємо у Дусі.
І Божі діти, і Його сини,
що вижили рабами у нарузі,
ще віруємо у пророчі сни.

Дістанеться і кату по заслузі
за наші перемоги без війни...
і воїну, і орачу, і музі –
причастя української весни.

Іще загляне сонце у віконце
земної долі... у небесний рай.
Не нарікай на опустілий край,
який не залишають оборонці,
і молячись Ісусовій іконці,
люби живих, а ворога... прощай.

01.05.21

З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.

Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і спокій),
Неможливо збагнути Всесвітній потоп на борту,
Бо даремні вершини такі, мов пошкоджений кокон.

А тому зупиняється час, розмивається сенс.
Постають у відриві од часу застиглі картини.
І усталені істини дуже ламкі, як безе.

Сьогодення уже не приховує вишкір звіриний.
І не дивно, й не страшно, що совість уже не гризе,
А впадають у вічі сніжинки, мов пух тополиний…
2021

Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
але курей рахують восени.

Весна іде, ніщо не зупиняє
її повільний та невпинний хід.
І хай літує цей весняний квіт...

У буревії, у часи розмаю
мою, як і твою, частину раю
іще охороняє живопліт.

Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
де у юності топтали ряст.

Ще літаю уві сні до тебе
то у лебединому ключі,
то як тінь у білому плащі...

а коли відчую біля себе,
зависають пеленою з неба
весняного літепла дощі.

04/21

Усе мине, а спокою немає...
це, наче, когнітивний дисонанс –
майбутнє є, минуле наступає
на п’яти і турбує повсякчас.

Єдине, що при цьому надихає –
це магія, що як і перший раз,
ніколи вже не залишає нас
байдужими до того, що минає.

Ну й що із цього? – запитає кожен
поет-філософ, публіки кумир,
що пише заяложене до дир.

Одне й те саме і йому тотожне
з пустого виливаємо в порожнє
і деміургу платимо ясир.

03.2021

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.

Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
немає золотої середини.

Та нині не однаково мені,
куди йдемо, веселі і сумні,
у цій земній і неземній юдолі...
Куди нас ця дорога не веде,
якщо і заблукаю де-не-де,
я буду залишатися на волі.

– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
де і поезія – плацебо.

Не висихає течія...
і тиха муза, а не я
на пару буде із тобою...
У неї вищий пілотаж,
і піруети, й епатаж...
а я побуду поза грою.

– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Я́к не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
і ночі чорні та гарячі.

Усе, що випите давно,
показує глибоке дно
від мого берега до твого...
тече вода... усе одно
і з того, що було дано,
не залишається нічого.

02.03.21

Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

Немає досконалому межі.
Одне й те саме не буває всує.
Поезія – це дзеркало душі,
якій лише інклюзія пасує.

А мрії – то у небі вітражі,
які уява іноді малює
як видимого Духу міражі
і сущому – амінь... та алілуя.

Високе очаровує людей
як із нічого виниклі ідеї...
їх мають за реліквії музею,
які охороняють де-не-де,
але і це – ілюзія.... ніде
від манії немає панацеї.

01.2021

Нічого не буває без причини.
Нікого не чекай у самоті
і не шукай зі свічкою людини...
сізіфи й діогени вже не ті.

Лихої, а не світлої години
горнята били не одні святі...
і не радій, що істини прості
ведуть до золотої середини.

Давно немає сил у Перуна,
а правда є і кривда не одна
панує між богами і донині...
змагаються велике і мале
аж грім іде у небесах, але –
Зеве́с метає блискавки у глину.

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.

Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.

З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Навіщо той гармидер «Енеїди»?
Людей вінчають зорі угорі.
І десь візьмуться у моїм дворі
не тільки ангелята, але й діти.

І не сонети о такій порі
на часі... і не до сучліту...
А хто зготує істи дітворі?
А як же я на море не поїду?

Та уявляю, – ой, лечу, лечу...
наобіцяю як ота синиця
варити юшку у морській водиці...

На каруселі з далечі кричу
і я за це нічого не плачу...
і слава Богу, що мені це сниться.

Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.

Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.

Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.

В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.

Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.

Перебродив... зі снігом і дощем
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.

12/20

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У павутинні бабиного літа
літає осінь – ще на двох одна,
якщо у мене, наче Аеліта,
гостює Муза і бринить струна.

Ночами одягає оксамити
і наливає келихи... до дна,
аби лиш пригубити... і летіти
у давній сон, де мешкає вона.

Живу іще... надією одною
і лірою, осінньою порою,
навіюю мелодії сумні
у довгі ночі і короткі дні,
аж поки попрощатися зі мною
прийдеться їй, а з нею – і мені.

09.2020

Уві сні дорогою іду я,
а по косогору, наяву,
колію нащупую нову,
поки не почую, – алілуя.

Дихаю свободою – живу,
островами пам'яті існую.
Меншає щасливих дежавю,
більшає навіяного всує.

І майбутнє мариться як сон,
і минуле обіб’є пороги,
де кує зозуля три дороги:
дві чужі на волю... у полон...
а моя долає рубікон
Піррової недоперемоги.

09/20

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

Великі води у ріки,
в яку впадають інші ріки.
Ще є і діти, і батьки,
діди яких були великі.

У Лету кане на віки
усе мізерне і безлике
і залишається навіки
величне в пам'яті людській.

Щезає зле, гоноровите,
гадюче і несамовите,
і на всю голову дурне.

Мине юродива Росія,
та не минуть онуки Кия
і Україна не мине.

Уже за синіми морями
усі симпатії мої,
з якими човники свої
колись пускали ручаями.

Блукаю ще у ті краї,
де по інерції ночами
пливуть у Лету оригамі,
укриті почерком її.

Але до неї, до одної
не долітають журавлі,
хоча ми й досі ще малі
і нас лишилось тільки двоє –
живих дитячою любов’ю
на різних полюсах Землі.

08.2020

І віриться, й не віриться мені,
що є десь рай і пекло за морями,
чи то у небі, чи під небесами
у непроглядній сивій далині.

Моя свіча ще жевріє у храмі…
На вівтарі – Месія. У тіні –
іуди і лакеї кацапні
воліють царювати у сезамі.

Але усіх очікує блакить,
де сонце позолотою манить
і кличе за моря, озера, ріки…

Колись і ми закриємо повіки…
на тлі імли зупинимось на мить
і канемо у безвісті навіки.

08.20

У Музи є такі слова,
які почує тільки Ліра,
аби явилася нова
Надія...
             і Любов,
                         і Віра...

і воля... і вода жива...
і слава – іпостась кумира...
усе, помножене на два,
у чому –
             ні ваги,
                         ні міри.

Але у течії життя
єднає душі почуття,
і мрія...
             і слова
                         у мові,
і те, що є у таїні,
дарує музику мені,
а я...
            мелодію
                        любові.

07.2020

На тому світі і на тій планеті,
де осідає хаосу пітьма,
не буде ні надії на поетів,
ані жалю, що їх уже нема.

Тоді і заспіває півень третій
і заридає муза, що сама,
а на Парнасі засідають черті,
яким і горя мало без ума.

Ярило озирається на місяць,
на зорі, що маня́ть із висоти...
І ясно, що далеко до мети,
коли душа нічого не боїться
і їй одній не вистачає місця
у маячні хули і суєти.

07.2020

Ідуть поети. Їхня роль така –
у пору смути суще освітити,
аби платили інші менше мито,
коли життя не варте п’ятака.

Їх проводжають авгури-піїти,
у кого доля не така тяжка
на фоні оглашенного совка,
кому належить пам’ять освятити.

Колись усе робилося бігом...
не поодинці... падали гуртом,
коли на північ мчали ешелони
і лиходії нищили мільйони,
а нині – не огріють батогом,
то заведуть до п’ятої колони.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Весна майнула майже непомітно.
Її палітру сонячного дня
на себе приміряє буйне літо,
сідлаючи гарячого коня.

Ніколи не було у цьому світі,
аби перемагала маячня.
Нові акорди чути у зеніті
і не лякає чорне вороння.

Бо котиться по сонячному небу
непереможна колісниця Феба
у сяючій блакитній далині
і вище підіймається Ярило,
випалюючи ту нечисту силу
у ярому священному вогні.

02.06.20

Оспівую і волю, і свободу,
і не рахую лайки за сонет,
але мені за це немає оди,
що у сучліті є такий поет.

Нечесана поезія у моді,
тому богема має пієтет.
Що не папуга – то із уст народу
поширює дитячий діалект.

А що мені лишається робити?
Поезія кульгає на ходу,
хоча авторитети на виду.

Колись усі хотіли до корита,
але закрита лавочка еліти
і я туди, за оду, не піду.

05/20

Природа не виховує людину,
а, як-не-як, і радує, і вчить
як вижити у ту лиху годину,
коли прийде її остання мить.

І, як-не-як, а другу половину
ще дожинаю... а душа болить,
що ойкумену цю і я покину,
коли полину у її блакить.

Та, як-не-як, а не кусаю лікті,
бо небо чисте, і зоря ясна,
і долітає з далечі луна,
що я не одинокий, а на світі
є попереду не одне ще літо,
коли мине опалена весна.

Любов, мов недописаний сонет,
У скрині снів чекає на світанок.
Нехай допише ніч його вогнем,
Зима – печаллю, а весна – дурманом.

Хоч небо випий, музи не збагнеш.
В безодню зір солодка згуба манить.
В небесних римах спопелить мене
І тишею розвіє між світами.

Твій погляд, як отруєний багнет,
Та мальвами цвітуть сердечні рани.
Пітьму мою натхнення осяйне.

Володарко безсоння та омани,
Не звільниш душу зі своїх тенет!
З надламаним крилом у вічність кану...

Тривога охоплює душу –
у пеклі прокинувся Вій.
Та хочеться жити і мушу
радіти оказії цій,

що буду гадати на гущі,
чи буду до літа живий,
чи, може, в розореній пущі
очікує затишок мій.

Та поки із півночі віє
і суне із моря війна,
не гасне надія ясна.

У небі Ярило яріє,
і злаки посіє Месія,
і зі́йде зорею весна.

Вже свіжа зелень всіяла кущі,
І цвіт укрив усміхнені дерева.
Весна іде – квітуча королева
І променями лагідно блищить.

І мліючи від пестощів любові,
Вилискують на сонці в яснині,
Об щоки труться котики вербові,
Навіюючи радощі земні.

Зірветься раптом вітер крижаний,
І нажене хмарин у далеч сіру…
І світ накриють хмурістю вони,
Немов у них вселивсь коронавірус.

Людських переживань гіркий потік
Сумними пасмами по небу тік.

30 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Огидний циніку, ти – як ворона –
Чатуєш на поезії красу,
І каркаєш: «На клоччя рознесу!»
Мов послід свій на павича ти рониш.

Поета в сьогодення каламуть
Занурить норовиш лайнословами…
Між хмарами він десь і небесами –
Щоб чистотою й волею дихнуть.

Та в цьому є й своя закономірність:
Те, що вражає неприємно нас –
Гармонії витворює баланс –
З болота до небес жар-птиця рине.

Лиш вічність нищить циніка-осу:
Стирає гниль, лишаючи красу.

27 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Сказала ти, щоб вибрав я, з ким буть:
Чи з дівами гулящими водиться,
Пірнути в зради, у розпусти суть…
Чи вірним стать тобі, о яснолиця!

І я згадав ті дні, і сірість ту,
Коли Мара потьмарила мій розум,
Огидну хіть і серця пустоту,
І опинитися на дні загрозу…

О скільки часу бовтався в багні!
Та вирвався з лабет чумних мамони…
Сказав минулому рішуче: «Ні!»,
Із аморальності утікши зони.

Над нами – щастя небо голубе!
Бо краще смерть, ніж втратити тебе!!!

25 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Мы ковыляем по судьбе,
Не замечая знаков свыше,
И незнакомые себе
Предназначения не слышим.
Прозренье, предзнаменованье
Доступны чуткому уму.
Внимая ночи,
    смерти,
        сну
В неведеньи черпаем знанье.
Познанье – не дорога к счастью.
Все ясновидцы погибают
У врат мечты осуществленья…
Но все века,
    на всех планетах
В иллюзии безмерной власти
Цари покорно исполняют
предначертания поэтов.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Картина житія за всі віки –
історія живої ойкумени.
Лишаються у пам'яті, таки,
не цезарі, а мудрі діогени.

І хай усе заткали павуки,
поточені клейноди і знамена –
а не перевелися козаки,
що захищають світову арену.

І може це славетний Сулима,
катований вогнем у мідній бочці,
Богун, що ліг у бойовій толоці...

Без героїзму нації нема,
а є – то залишається німа
усі віки із діркою у боці.

12/19