О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті
упала на дороги ранні.

Лише одне ім’я у мене –
не Муза я, не Мельпомена
не Ліра у руці ізгоя...

ми на одній з тобою сцені...
перо ліричного героя
служити має Ойкумені.

Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,
а Мельпомені пелехатій.

Але ілюзії не має
ані тверезе, ні під муху,
яка у неї сила духу...

а я деінде помічаю:
комусь – це азбука Китаю,
а іншим – закладає вуха.

12/21

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,
що розорили родичі чужі.

Та поки є фантазія і сили,
буває, піднімаюся на крила
чи уявляю, наче уві сні,
і дикий край, і колоски у полі,
і коровай, і той пучечок солі,
що у дитинстві снилися мені.

11/21

Зоря ранкова посилає чари:
палітру неба, золото і мідь
об’явлення, палаючі Стожари...
і тане обрій як гарячий лід.

Ніде немає видимої кари
і Божої боятися не слід...
Його любов, посіяна у хмари,
пронизує собою білий світ.

І не потрібно протирати шкелко...
вода тече і не міняє суть –
одна й та сама – як не каламуть...
і лід, і пломінь має наша ненька –
земля людей, де кольори веселки
свою красу із білого снують.

11.2021

Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,
кого вважаю диваками.

Але про це – анітелень...
У нас одні і ті ж задачі –
лукавому давати здачі.
А поки-що – не до пісень...
у дачника найтяжчий день
у понеділок – день удачі.

Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени
комусь запалюють зірки.

І у жару, і в лютий холод,
де не посій – усюди родить
оцей колючий баламут...

його не помічають черті,
а він, усе одно, уперто
дивує небайдужий люд.

10/21

Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –
не журитися у самоті.

Та і я гуляю ще на волі
буревієм-козаком у полі...
хоч – шукай, а можеш, почекай,
поки сумно стане «аж за край»,
і дощами не оплакуй долі,
що недоля не дає «на чай».

10/21

І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю
напуває рижого коня.

Та не умивається сльозою,
що не чує пісню солов’я,
що уже зима не за горою
і борей гукає, – ти моя!
О, цією ранньою порою
пізня осінь – це іще не я.

О, любий Данте, необачний друже,
у цьому світі вже давно не рай.
Ти у любові, бачу я – не дуже,
хоч у... сеансі – Боже, помагай!

Звичайно, я сама не надолужу
утрачене... тоді удвох... давай...
я заспіваю, – ой, не шуми, луже,
а ти... свою «Комедію» згадай.

Відродимо минуле до світанку
і ранньою весною, й восени,
але хоча б себе не обмани.

У затінку альковної альтанки
чекають нас цикути філіжанки
і потаємні спіритичні сни.

Нехай я буду Данте Аліґ’єрі,
який прямує із аїду в рай
до Беатріче... в аурі етеру...
а ти не одягайся і чекай.

Нехай це буде у новітній ері,
коли їх не осудить рідний край...
а ти лише одне не забувай –
відкрити вікна й зачинити двері.

Удача, може, нас не омине...
і ради еротичного сеансу
я прилечу.. хоча і мало шансу
тобі, живій, увидіти мене,
та ми, як у епоху ренесансу,
відродимо упущене земне.

* – однієї доби.
10.2021

А я не оглядаюся назад,
у часі чумакую помаленьку,
навчаю жовторотих пташенят
тій музиці, що ти на кобзі бренькав.

Про те, як наші зорі мерехтять
і їде Віз Великий... і Маленький,
і тьохкає у грудях соловейко,
і душі увертюрою звучать.

Та ми герої не цієї казки...
сьогодні я одна... на місяці
купаюся у зоряній ріці
і не чекаю на телячі ласки,
і не боюся зайвої поразки...
біжать ще за возами молодці.

Нема сьогодні, що було учора,
у юності та у літа мої,
коли співали інші солов’ї,
а в небесах сіяли наші зорі.

І журавлі летіли у краї,
де є тепло і далі неозорі,
і грає за горою синє море ,
а ми обоє й досі нічиї.

А що було, те й досі не минає
і азбукою Морзе долітає
у наші душі... точки і тире...
і ті слова, які зачарували,
і нотами високими звучали,
які ніякий голос не бере.

09/21

На довгій ниві житія
ми вічні ратаї, скитальці
і сонячні протуберанці,
коли зникає наше я.

І за поводирями націй
(неначе ми одна сім’я)
веде заручниками праці
усіх надія нічия.

Шукаємо, чого немає...
і, нібито, ніхто не знає –
ані шути, ні королі,
що за воротами Синаю
геєна душі очищає
і випиває сіль землі.

09.2021

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Минає все... а регулярно – ночі,
дощі... і особливо уві сні...
тоді й літа третиною коротші
і ближчає до келії на дні.

І як не уповати, – аве, Отче,
ця чаша не докучила мені,
не угамовуй водопади днів,
аби летіти якомога довше.

Але не зупинити течію
ріки цієї у кипучу дельту
іще не вичерпаного десерту...

немає часу, на біду мою,
з останніх сил триматися уперто
за соломинку віри на краю.

08.2021

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я не сумую за стежиною
і за мелодією теж:
«кого чекала і любила я,
уже ніколи не вернеш».

Один, блукаючи пустинею,
і ти нікого не найдеш
порою нашою осінньою,
якій ніде немає меж.

Гойдає літо наші купелі
на синій Росі, у росі,
на плаї літ «у небесі»,
за азимутами на румпелі,
за хмарою на бані-куполі,
де ми потонемо усі.

Усе не випите – на сльози.
Ясніше – видиме здаля...
Минуле викосили коси,
п’янить отавою земля,

якою бігаємо й досі
то за синицею в поля,
то залишаємо на осінь
у небі свого журавля.

Але уже немає краю,
де є найвища висота
і сяє липа золота
свічею біля того гаю,
де пізні зустрічі, буває,
вертають молоді літа.

07/21

– Ми подорожні... маємо обоє
кудись летіти, іноді пливти –
то чайкою, то хвилею морською,
або росою і дощем іти.

В останню мить із пристані земної
полинемо у гавань... у світи,
де будеш ти не піною прибою,
а втіленням кінцевої мети.

Ніхто не знає, що буває потім –
чи буде кожне, як нове дитя
катарсису, чекати вороття
у інший час, чи десь на повороті
розвіємося пам’яттю у простір,
з якого нас черпатиме життя.

07/21

– Даремно в’яне наше літо...
уже й до осені пішло,
а ми чекаємо як діти
на особливе літепло.

Пора купатися й радіти!
За Посейдона ще було
як обіцяла Афродіта
втекти подалі... у село.

Не ті часи, не ті герої...
і не очікує нове,
і зачіпає за живе,
що буду піною прибою...
Немає раковини тої,
що на край світу попливе.

Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

Минають сірі дні і білі ночі
туманами окутують Неву,
а видяться Дніпрові сині очі,
які запам’ятала наяву.

Уже не прилечу... не перескочу
цю порожнечу, у якій живу...
боюся, запізнитися не хочу
на перше і останнє рандеву.

Але не перейду широке поле
весною, літом, осінню – ніколи
не гляну на волошку... хоч одну...
ще вірю, що побачу Україну,
тому чекай, я уві сні прилину
у нашу ранню сиву далину.

Ступаємо на береги ріки
у течію, вируючу зі споду...
у дельту часу падають віки
історією у ту саму воду.

Немає волі з легкої руки...
і карою ледачого народу
стають його нові провідники,
що ніби... вигодовують свободу.

Але війна примушує іти
униз по крутояру косогору,
аби дивитися із низу вгору
на те, що досягає висоти,
коли іде у зоряні світи
у інший час, у відповідну пору.

05.2021

Ще маємось... почиємо у Дусі.
І Божі діти, і Його сини,
що вижили рабами у нарузі,
ще віруємо у пророчі сни.

Дістанеться і кату по заслузі
за наші перемоги без війни...
і воїну, і орачу, і музі –
причастя української весни.

Іще загляне сонце у віконце
земної долі... у небесний рай.
Не нарікай на опустілий край,
який не залишають оборонці,
і молячись Ісусовій іконці,
люби живих, а ворога... прощай.

01.05.21

З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.

Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і спокій),
Неможливо збагнути Всесвітній потоп на борту,
Бо даремні вершини такі, мов пошкоджений кокон.

А тому зупиняється час, розмивається сенс.
Постають у відриві од часу застиглі картини.
І усталені істини дуже ламкі, як безе.

Сьогодення уже не приховує вишкір звіриний.
І не дивно, й не страшно, що совість уже не гризе,
А впадають у вічі сніжинки, мов пух тополиний…
2021

Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
але курей рахують восени.

Весна іде, ніщо не зупиняє
її повільний та невпинний хід.
І хай літує цей весняний квіт...

У буревії, у часи розмаю
мою, як і твою, частину раю
іще охороняє живопліт.

Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
де у юності топтали ряст.

Ще літаю уві сні до тебе
то у лебединому ключі,
то як тінь у білому плащі...

а коли відчую біля себе,
зависають пеленою з неба
весняного літепла дощі.

04/21

Усе мине, а спокою немає...
це, наче, когнітивний дисонанс –
майбутнє є, минуле наступає
на п’яти і турбує повсякчас.

Єдине, що при цьому надихає –
це магія, що як і перший раз,
ніколи вже не залишає нас
байдужими до того, що минає.

Ну й що із цього? – запитає кожен
поет-філософ, публіки кумир,
що пише заяложене до дир.

Одне й те саме і йому тотожне
з пустого виливаємо в порожнє
і деміургу платимо ясир.

03.2021

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.

Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
немає золотої середини.

Та нині не однаково мені,
куди йдемо, веселі і сумні,
у цій земній і неземній юдолі...
Куди нас ця дорога не веде,
якщо і заблукаю де-не-де,
я буду залишатися на волі.

– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
де і поезія – плацебо.

Не висихає течія...
і тиха муза, а не я
на пару буде із тобою...
У неї вищий пілотаж,
і піруети, й епатаж...
а я побуду поза грою.

– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Я́к не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
і ночі чорні та гарячі.

Усе, що випите давно,
показує глибоке дно
від мого берега до твого...
тече вода... усе одно
і з того, що було дано,
не залишається нічого.

02.03.21

Як не печалять нас новини,
а сонце все одно зійде
як міф... як сьомі роковини...
Майдан вирує і гуде!

Ще може не одна лавина
на наші хати упаде,
але не буде Україна
рабом ніколи і ніде.

Коли Московії сатрапи
відкинуть і копита, й лапи,
протремо очі, що спимо...
спаде полуда і ярмо...
«про'рали родіну» кацапи,
а ми своєї не дамо.

18.02.21

І
Коли гортаю сторінки
забутої моєї казки,
написаної від руки,
зринають мрії, і роки,
і перемоги, і поразки.

І не один старий курсив
записую у свій пасив...
малюю тіні на екрані
і думаю, що й це кохання
було ілюзією див.

ІI
                                          « до неї»
– Я до тебе іду... оновив
реноме. І усім признаюся, –
ти явилась поету зі снив.
Це не диво. Я тільки-но вчуся.

Є у цьому таємний мотив.
Ти не каєшся, я не сміюся, –
ти боїшся, що я полюбив,
ну, а я – полюбити боюся.

Обираю героїв моїх
із трагедії тої, де мила,
признається одна за усіх,
що за муки його полюбила,
ну, а він її аж до могили
за її співчування до них.

02/21

Літа минають, а роки летять,
і в’януть мрії, і надії тануть,
і мало що лишається напам'ять,
коли тобі уже за сімдесят.

А птаха щастя у минуле вабить...
у вечори, де жевріє агат
очей... і оглядаєшся назад,
аби жалі не погасили радість.

І ніби не пора ще у блакить
за обрії понад ліси та ріки...
але несе інерція велика
і серце ниє, і душа болить,
що настає ота єдина мить,
з якою розлучаємось навіки.

01/21

Немає досконалому межі.
Одне й те саме не буває всує.
Поезія – це дзеркало душі,
якій лише інклюзія пасує.

А мрії – то у небі вітражі,
які уява іноді малює
як видимого Духу міражі
і сущому – амінь... та алілуя.

Високе очаровує людей
як із нічого виниклі ідеї...
їх мають за реліквії музею,
які охороняють де-не-де,
але і це – ілюзія.... ніде
від манії немає панацеї.

01.2021

Нічого не буває без причини.
Нікого не чекай у самоті
і не шукай зі свічкою людини...
сізіфи й діогени вже не ті.

Лихої, а не світлої години
горнята били не одні святі...
і не радій, що істини прості
ведуть до золотої середини.

Давно немає сил у Перуна,
а правда є і кривда не одна
панує між богами і донині...
змагаються велике і мале
аж грім іде у небесах, але –
Зеве́с метає блискавки у глину.

Не обіцяй нікому і ніколи
за обріями гори золоті.
Стає водою лід у теплоті,
та не сягає за полярне коло.

У далині незвідані путі
твоєї волі і моєї долі,
на довгій ниві перекотиполе
кочує до кінця у самоті.

Не піднімає духу оковита,
коли за течією йдуть літа
і научає істина проста, –
ніде зимою не буває літа...
холодну душу важко обігріти,
якщо гарячій зайва теплота.

01/21

Я не чекаю... і напевне знаю, –
мене усе влаштовує, як є,
але спокуса спати не дає,
що, може, в самоті себе пізнаю.

Ми на одній і тій же висоті,
куди юрмі заказані путі...
з якою – ні взаєморозуміння,
ані бажання – щедрого каміння.

З чужими – рідні, з рідними – чужі...
уміємо затамувати в серці
знайому увертюру інтермецо,
яке не затихає у душі,
коли далекі й давні міражі
відлунюють мелодією скерцо.

Це – не мені, та нібито відчула
на шиї, на своїй, чуже ярмо...
Навіщо залітати у минуле?
Творімо світ, в якому живемо.

Від нинішнього спокою немає.
А нумо – у майбутнє! Пам’ятай
усе, що докотилося до краю,
вертається як сонце у свята.

Видумуймо, чого усім бракує.
Його не дочекаєшся ніде,
якщо душа волає, – де ти, де!?...
Хай вольова енергія нуртує!
Що автор уявляє і малює,
те ангелом із неба упаде.

Навіщо зазіхати на чуже?
Є гавані і є свої причали.
Хай Бог мене від того береже,
аби я не своє оберігала.

Ти любиш силуети негліже,
тобі як і мені усього мало...
згадаємо навіяне, адже
 і я твоє колись давно читала.

 Дарма, що нині я уже не я.
І ти іще у класиках не ходиш.
Така фортуна. Що одна не можеш,
те ми обоє в піні житія
осилимо. Озвучимо ім’я –
на те і є ми сотворіння Божі.

Навіщо той гармидер «Енеїди»?
Людей вінчають зорі угорі.
І десь візьмуться у моїм дворі
не тільки ангелята, але й діти.

І не сонети о такій порі
на часі... і не до сучліту...
А хто зготує істи дітворі?
А як же я на море не поїду?

Та уявляю, – ой, лечу, лечу...
наобіцяю як ота синиця
варити юшку у морській водиці...

На каруселі з далечі кричу
і я за це нічого не плачу...
і слава Богу, що мені це сниться.

Я їй, – привіт! Вона мені, – адью!
Солодка сіль на задубілу рану.
От і побігай в темному гаю
з такою героїнею роману.

Укриє іній голову мою
як ожеледь усі церковні бані.
Чи біс в ребро, чи мозолі наб’ю –
прогнози на майбутнє непогані.

Та іноді симпатія моя
на ці події одкриває очі
мені й собі. Ми боїмось щоночі
оказії побачитись щодня.
Надія є на логіку жіночу,
що десь у небі ми одна сім’я.

12.2020

І я сама. Пряду на полотно
нитки життя, любові і розлуки.
Ось і робота... і немає муки,
що не угодна Богу все одно.

Йому – не все одно, та серця звуки
не долітають, падають на дно
і поки зійде хоч одне зерно,
я не страждаю, не ламаю руки.

Я не ламаю руки ні за ним,
ні за його пропащою душею
єдиною, та схожою з моєю,
яку обніме вітер перед тим
як овіває фіміаму дим
його зорю із іншою зорею.

В поезії із нею ми чужі,
але в руці ще відчуваю руку
і бринькає погода на душі,
віщуючи із Музою розлуку.

Іду... бреду... блукаю... Бог дає
на перепутті відробити мито.
Замучу серце і її, й своє –
поет повинен хоч когось любити.

Перебродив... зі снігом і дощем
як заєць не ховаюсь під кущем
у лузі над озерами, у лісі...
І то нічого.... що душа у кризі,
а серце відчуває тихий щем.
Досушую обледенілі ризи.

12/20

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

Ми ідемо варягами у греки
і мріємо, що буде у кінці,
де утлий човен місяця в ріці
несе обох за обрії далекі.

І як то файно, що – рука в руці,
а веслувати можемо... і легко
вигадувати, що у миті ці
ми летимо у гості до лелеки.

І, може, щастя десь у лепесі...
Нема йому ані кінця, ні краю,
коли воно у пам'яті зринає
у євшані́...
             на піщані́й косі
стоїть лелека на одній нозі
і нібито усе іще чекає.

10/20

У павутинні бабиного літа
літає осінь – ще на двох одна,
якщо у мене, наче Аеліта,
гостює Муза і бринить струна.

Ночами одягає оксамити
і наливає келихи... до дна,
аби лиш пригубити... і летіти
у давній сон, де мешкає вона.

Живу іще... надією одною
і лірою, осінньою порою,
навіюю мелодії сумні
у довгі ночі і короткі дні,
аж поки попрощатися зі мною
прийдеться їй, а з нею – і мені.

09.2020