Заблоковані виходи з відчаю,
І навколо печально сигналили.
Та й розлука здавалася вічною,
Доки планами мрії не стали нам.



Та на цвинтарі вкритому холодом,
Поміж книгами власної совісті.
Я вмираю, не маючи досвіду
Написання щасливої повісті.



Закупорені теплими росами,
Ми від справжнього світу ховалися.
Доки просьби не стали погрозами,
Доки всі оригамі не склалися.



Між рядками заплаканих віршиків
Вже не видно душі одинокої.
Може й правда, що стали ми гіршими,
Може, дійсно ми стали жорстокими.



І на заході сонця зрадливого
Поцілуються очі закоханих.
Щоб напитись дощу перед зливою,
Щоб ловити краплини сполохані.



Хай ця смерть увінчається розквітом,
Бо ж не вмерли, а просто заснули Ви.
Ну, а я помираю без досвіду
Забування гіркого минулого.



06.06.2010р.

***
Я вірші лиш пишу по суботах
Після цілої ночі без сну,
В звукоряди склада, мов по нотах
Знов вишкрябую риму сумну...


***
Відбиваюсь годинами часу
Просто в просторі, і на балконі
Закидаю невидиме ласо
Та на бильці скачу, мов на поні...

Слово - це не горобець:
Вилетить - спробуй, піймай!
Слово зведе нанівець
І подарує вам рай.

В думки тугу тятиву
Слова стрілу ти кладеш
І відпускаєш - в пітьму
Чи до далеких небес.

Слова стрімкого у лет
Не запускай навмання,
Пригорщі срібних монет
Не викидай у сміття.

Словом надмі́р не гріши,
Не оголи його суть,
І таємниці душі
Не відкривай кому-будь.


28.05.2010

У тиші плаче крихітне НІЩО,
І обтирає сльози, мов дитина.
Думок і спогадів своїх мішок
Нести, як хрест, тепер завжди повинна.

Весняних яблунь свіжий аромат.
Іще на мить одну примусив жити.
Сміються річка, поле,гай і сад,
А їй не можеться вже не тужити.

Маленьким хрестиком в німій душі
Вона закреслить все, що не здійснилось.
Здійметься тихо, наче голуб, в далечінь,
Щоб та печаль сторічна відпустила.

І крил сполоханих солодкий звук,
Примусить з вічністю колись зустрітись.
Щоб вже ніколи не вмирати від розлук,
Відлунням мрій ніколи вже не снити.

Зітреться пам"ять, як сухий листок,
І полетить за хмари, обрії, тумани.
Останній видих, вдих, фінал,свисток.
Вона - німа... Її вже тут не стане.

29.05.2010р.

…В млині старому, у склепіннях павутиння,
У брудно-сірих, перепріло-ржавих тінях,
Від самої долівки до склепіння,
Лунало скреготіння в сінях чорних –
Там оберталися й гули камінні жорна…

…Гули журливо, усамітнено й похмуро –
Вони були колись міцним підніжжям муру…
Єдиним, цілим, Каменем Наріжним…
На нього сів колись спочити сам Всевишній…
Була у нього думка: Храм звести…
Простий і білий, у якому Я і Ти,
У Сонця Променях, живі, могли б зігрітися…
Й на Мові Серця до Всевишнього молитися…

…Але одного дня допитлива людина,
Взяла й розбила вістрям камінь той єдиний…
І обернула тоді Віхола Блукання
Наріжний Камінь той на Камінь Спотикання…
А білий чоловік, вдягнувшись в Чорне,
Тоді поставив на Воді камінні жорна…

…Отак, на березі ріки, в оковах мли,
Постав на камені для храму Камінь-Млин…
Вода текла і шпиці-лопаті штовхала,
Вагою власною вісь жорен підпихала,
А мельник зверху засипав в діру зерно,
Яке у міх внизу стікало борошном…

…І це невпинне, монотонне обертання,
Здавалось, вимовило Камінь Спотикання…
Бо, замісивши борошно зерна на тісто,
Пік Чорний Мельник Білий Хліб… Було що їсти…

…Але одного дня у млин прийшла біда –
На річці раптом пересохла вся вода…
У літо те на полі жито не вродило…
І от тоді між жорен впало перше Тіло…
І ще вправніше завертілись сірі жорна,
Бо вже не мельник правив там, а Вершник Чорний…

…Мололи жорна з тріском й хрускотом кістки,
Зминали плоть на борошно, як черепки…
Вбирало в Душу Невмирущу річки русло,
Червону Кров людську, що вистигала й гусла…
З тих пір води стекло чимало з-під гори,
Та на Горі тій не міняють правил гри…

…Прийде весна, порозквітають білим вишні…
Новий Камінчик покладе в садку Всевишній…
Однак людина оберне в своїх блуканнях,
Наріжний Камінь знов на Камінь Спотикання…
Обмовить, зрадить, перекрутить, розіпне,
І, похмелившись на зорі, в пітьмі засне…

…В млині старому грають тіні сіро-чорні…
Вростають в землю, ніби Хрест, камінні жорна…
І Храму знов у нас нема – одні руїни…
От тільки Річка розрізає Україну…

Кумпала Вір,24.11.2008 року,
м. Хмельницький

Судьбу пустил на ветер мельнице души.
Сильней, порыв! Крепитесь, мыслей корни!
Я столько слов об стенки сердца притушил,
царапал страстью о любви на черном...

Белым-бело, мукою – пепел от стиха
приобретает свойство растворяться,
как женщины в неношеных до сель мехах
с улыбками на бис для папарацци.

Не пепел – дождь сухой, как переход на "Вы",
да скрипки скрип, что помнит спелой грушу.
Не капает – ломается волной молвы.
Во мне раним лишь свет от ветра в душу.

Сном оборвав Вселенную, как Райский Сад,
спешу списаться и проститься точкой.
Пишу... и задевают сердце небеса,
отодвигая болью гибель строчки.

26 Мая 2010

Простягаєш до мене душу? Та вона й так до мене лине -
Крізь пустелі світів облудних, крізь холодне світіння зір...
І щомиті ця рідність дужча і зростає вона невпинно,
Це подібне на справжнє чудо, хочеш вір в це, а хочеш - не вір.

Простягаєш до мене крила? Я тепло їх давно відчуваю
На розхрещенні зим і весен, у холодних обіймах снів...
Моїм крилам теж треба сили, щоб у небо літать безкрає,
Простягни мені душу - й скресне лід зневіри, що жив у мені!

Я над прірвою знов зависла, зроблю крок - і усе скінчиться,
Або, може, злечу у небо, потону в нім чи розіб'юсь...
І ти знаєш, що я ненавмисно зазирнула до віч блискавиці,
Я піти не хотіла насправді - тільки спробувать силу свою...

Простягни мені свою душу, простягни мені свої крила!...
26.05.2010р.

Вже вірші ніхто не читає,
Пиши їх швидко, немов надсилаєш
Листа у країну вже-мертвих жанрів.

Кидай, кидай у безодню шухляди,
Нехай падає, нерішучо-як-хочо,
Вночі напівсонно згадуй приємно,

Як солодко жити по той бік ока,
Там де світла нема, де
Лише анонімність очного нерва.

Віддавай увесь, що виростив, чай,
Нехай напівсонно падає, заварюється,
Там де пустка, не бійся, не буде аварії,

Нехай, нехай буде легко,
Нехай ллється в підробку діжки
Справжня вода.

Роби, що мусиш,
нехай буде, як треба,
Падай рибою

Ротом її в океан,
І не бійся, що у зуби застрягне
Ледве-ледве меридіан.

2010ТРА26

З яких джерел народжуються сльози,
коли душа задухою страждає,
з яких вітрів розгулюються грози,
як думка напівлеті застигає?

З яких глибин зростає біль пекучий,
як серце висихає помарніле,
чим ріже скроні дивний звук скрипучий,
як сліпо гляне око збайдужіле?

Де поспішає серце у тривозі,
коли свідомість топить одкровення,
звідкіль приходять сили у знемозі,
як родиться із відчаю смирення?

----------------
Лиш час крокує тихо, невагомо,
що тулить до небес серця незрячі,
і подихом таємним, невідомим,
з очей стирає краплі сліз гарячі.

- У чому сенс життя? – пита внук діда…
А дід онукові: - Мой-мой.. У боротьбі…
Як вовча зграя вперто йде по сліду –
Так двоє з них змагаються в тобі…

…Не на життя – на смерть у герці б’ються,
Переминаючи, як млин, твоє нутро…
І у невпинному двобої не здаються,
Один – суть Зло, а інший – суть Добро…

…І доки ти живеш – триває бійка…
Безкомпромісна січа, буря, вир…
І лиш коли пересихає дійка,
Душа твоя на Тому Світі має мир…

…І внук спитався: - Ну, а хто ж з них переможе,
У чоловіка, що під Сонцем ґаздував?...
І дід сказав: - А той, якого він, дай Боже,
Усе життя підігрівав і годував…

…Роки пройдуть, і ти, мій сину, ставши дідом,
Обмолотивши сніп тугий своїх років –
Не позабудь, своєму внукові повідай,
Прадавню казку про життя і двох вовків….

Кумпала Вір, 19.05.2010 року,
м. Хмельницький

.глибокі сині небеса
.торкаються твоїх долонь
.сиди під столом сиди
.сліди минулого сліди
.рви папір рви

.ти незахищена душа
.і сліпить очі той вогонь
.веди за руку веди
.біди уникнути біди
.спи сліпа спи

.світанок променів іша
.у серці терпкістю полонь
.лети подалі лети
.знайди ти істину знайди
.сни згадай сни

.

Разношерстие лет
в отражении тьмы –
новорожденный след
с предыдущим сравни.

Говорят, что похож,
как две капли вина –
похоронкой – на нож,
божьим гневом – на нас.

Коль границ четких нет –
чья моя сторона?
Изнутри стынь, свинец,
а снаружи – стена.

Вновь застенчив палач,
смотрит прорубью и
задыхается плач
в этой астме с любви,

в этом облике ран
и лишении прав.
Соткан слов караван,
краток путь, но кровав.

Замыкание, пульс
разлетелся, как ртуть.
Осязание пуль –
расцелована грудь.

Боли краски размыв,
приростаю к земле.
Отражение тьмы
на душевном стекле.

17 Мая, 2010

Стоп зневірам і сльозам,
Хай покинуть совість.
Моє серце - не вокзал,
Ну а ти - не поїзд.

Не шукай квитків, дарма,
Їх немає в касах.
Паперових їх нема,
Бо із вітром разом.

На пероні без надій,
Не чекай даремно.
Бо останній потяг твій
Не прибуде, певно.

І поплач собі тепер,
За руденьким чудом.
Ти пішов, пропав, помер,
Я тебе забуду.

17.05.2010р.

…Коли перерізають пуповину,
Тобі читають твій найперший вирок: «Винен»…
В цей мент пролито найчистішу твою кров,
Хоча причиною було одне – Любов…
Та, що дала життю твоєму першу іскру,
Та раптом, перетята гострим вістрям,
Заставила тебе пройти за Браму,
І залишити білу залу твого храму…
І ось, як тільки став ти за поріг,
Ти з першим криком увібрав свій перший гріх…
Пішло життя: чи між батьків, чи у сирітстві,
Бо Доля ще не розпалила краду слідства…
І хочеш чи не хочеш – будеш жити,
Спокутувати гріх і знов грішити…
Бо на долоні – довга лінія життя,
Накреслена Філософом Буття…

Кумпала Вір, 23.11.2009 року,
м. Хмельницький

…журба
чим заповнити пазл пустоти
юрба
отара покірних овець
між якими і ти
і ось запитання
скажи
куди тобі йти
юрба не питає
а просто хапає й несе
і все
чим заповнити пазл
що робитимеш
ти
а що якщо ти
що на пращура схожий з лиця
не вівця
не жертва
не мертвий
чи вірна гіпотеза ця
вівця
не вівця
вівця
не вівця
вівця
ти хоч би на мить уяви
що б змінилось
якби
якби ти зумів
розірвати
окови
юрби
куди б ти пішов
ким би став
що б нарешті знайшов
чи потрібно було б тобі
золото
мармур
і шовк
можливо
людина людині
наразі
не вовк
ну що ж ти
злякався
забився
сховався
замовк
затрясся
немов би осінній листок
і пожовк
а потім
згадавши
про всі попередні табу
назад
ув юрбу
а як же твоя
розворушена
голодом
мрія
невже вона вмре
невже задихнеться й зітліє
і завтра жмут вовни
зубами
здиратимеш
ти
вгризаючись в пазл
у душі
чорний
пазл
пустоти…

Кумпала Вір,
07.11.2008 року, м. Хмельницький

Лише здається, що сам-один,
А насправді - навколо дихають речі,
Речі, в'язні 3х стін,
Ти - 4етверта стіна, бажаєш утечі.

Бо речі побуту грізно мовчать,
З їх виробниками я незнайомий,
Випадково чужих ціла 1000ча
У моїх маленьких хоромах.

Кожна річ володіє голосом,
Яскравим, але анонімним,
У тиші мене обступили колесом
Відтиски пальців застиглі.

Я у чреві гігантосьминога,
У всі боки протяглися хижі зв'язки,
Зв'язки з авторами речей невідомими,
З майстрами різних країн і років.

Зварений харків'янином чайник,
Кава - від зісмажених сонцем трудівників,
Мікросхеми - з плантацій of China,
Зліплені в три кривеньки руки.

"Повідбивати!" - кричу зпересердя,
Схаменусь: деякі з них уже не живі. Ні,
Єдине, що радує: і в моїх нових кедах
Є частка космічної речовини.

2010ТРА08

Життя і смерть - дороги різні.
Життя і смерть - то два світи.
Буває рано, часом пізно
Чогось ми хочем досягти!

Душа кричить собі невпинно,
Та хай кричить, бо не німа!
Усе, що статися повинно,
Ми ігноруємо дарма!

Життя і смерть - межі немає!
Лиш час відносить в забуття.
Але одне я точно знаю-
Те, що смерть - нове життя!


08.05.2010р.

Ніхто не ввійде у прочинені двері,
Не скаже «як справи» чи просто змовчить,
І сірий піджак в кольоровім етері
Одіти чи зняти в чужу середмить.
Ця пісня чи просто настійливий стукіт
Вливається болем крізь піну повстань
Не буде ніколи пройнята, почута
І тихо відійде у шепіт зітхань.
Нірвана самотності душу волочить
Німу і пустинну немов божевільну,
І було б все просто, та квилить неспокій –
Кидається в погляд роздільний.
У безвісті більше нещастя й розпусти,
Хоч деколи ми і живемо злиденно,
Та є сподівання, гріховність відпустить
Забутий для серця нещасний священик.
І було б все добре, не треба запитань,
Спустошили совість, згубили в пітьмі,
Бо ми ж пов’язались із їхньої ниті –
Здається повірили в казку чи міф.
І скільки ж пройде тих років серед часу,
Залишу надію, хай ще поживе:
Знайти серед пакостей наших-ненаших
Щось дійсно душевне, можливо святе…

04.05.10

Концы с концами сводят зной и свет,
никак не устаканить беглой тени.
Она ветха, как пыль, ей места нет.
Куда деваться безоконным стенам?

Кошачья суеверность с бездны глаз
следит за робкими, как мысль, шагами.
Рожденный ими, жаждущий тепла,
шатаю ветер, словно стих – слогами.

И чувствуя отрыв остатка сил,
душа пьяна не смерти поцелуем.
Мир между сном изменчив и красив,
дрожит в прозрачных красках Аллилуйя.

Рисуя выдох, испаряясь в нем,
смолкают сердца-колокольни звуки.
И змейка душ, что к Богу на прием,
линяя блеск, скользит по веткам скуки.

Зал ожиданий пуст, но жди себя.
Билеты только тем, кто жить не хочет.
Как пристань, время. Уплывают `я`,
так не похожие на Образ Отчий.

28 Апреля 2010

…Не йми, милий мій, у цій пісні ніякого смислу…
А йми, милий мій, у цій пісні, приховані мислі…
Як в мокрому є щось сухе, а в сухому є мокре:
Шукай поміж строфами пісні свій власний апокриф…

…Ти шукаєш кінець, ти допитливо преш на початок…
Все це дуже природно, бо ти ж від природи є воїн!...
А ти спробуй спочатку хоча б день один помовчати…
Але ні, ти не можеш… Геракле, та що з це з тобою?...

…Є всього два шляхи: просто вгору і просто донизу…
Не треба донизу, давай, краще, при догори…
Забинтуй свою плоть і, як пес, всі рубці позализуй –
І давай, починай догори… Ну, давай – раз, два, три!...

…За вікнами твого будинку скандують колони…
Зло тебе спокушає ілюзією боротьби…
А ти стань на коліна й склади у «намасте» долоні,
І молися всім серцем до миру, спокути й журби…

…Замкни свої двері, не треба чужих революцій!...
Чолом до ікони, відбитої в сріблі люстра…
Революції бунт – у тобі, розумієш, Конфуцій…
Тож, молися, Іване, всім серцем до Бога – пора…

…Закрий свої очі, направ свої вуха на Нього…
Обріж своє его розіп’ятим словом «ЛЮБОВ»…
Вертайся до себе, бо Віра – єдина дорога…
Бо Бог – всемогутній, і в тобі тече його кров…

…Не їдь до Москви, до Пекіну, в Стамбул чи ув Краків…
Візьми в руки меч, рвучко встань і стрибни із вікна!...
І в леті останньому вигукни: - СЕРЦЕ – НЕ СРАКА!...
(…Чи спинить юрбу ту офіра твоя, ще одна…)

«Аз есмь с вами, и никто же на вы…»

…Не йми, милий мій, в цьому блюзі ніякого смислу…
А йми, милий мій, в цьому блюзі прихований звук…
Той звук, що, як Хрест для лукавого, суть ненависний:
«Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…» «Тук-тук…»

Кумпала Вір, м. Хмельницький,
15.01.2010 року

А я - стихія, що у веснах
Десь заблукала не на жарт...
Щоб до життя душа воскресла,
Щоб повернуть до серця гарт.

А я насправді - лиш здаюся,
Що ношу сонце у душі,
У ній - з пітьмою вічно б"юсь я,
У ній - холодні йдуть дощі...

У ній бувають хуртовини
І водночас - пекельний жар.
Сама себе здолать повинна,
Не знаю - кара це чи дар?

А, може, Господа прокляття,
Що мене хоче відректись?...
Та док горить моє багаття -
Душа злітає в небовись!
27.04.2010р.

Пройти життя не вдасться безпомильно,
Волочим, хто як може, власний хрест...
Все ж рано нам! Бо зради - не всесильні
Над духом, що для Зла - немов протест!

Молюсь і я, і серце рве на шмаття
Оте гірке - "Чому? Чому? Чому?"...
Чи я згорю дощенту в цім багатті?
Піду у Світло, зірвусь знов в пітьму?

Та віра є, не згасла десь глибоко
В душі моїй потомленій на дні!
Дає мені цей світ ТАКІ уроки,
Від котрих воскресаю я в огні!!!
27.04.2010р.

В житті є тисячі доріг -
Ми ж обираєм - куди йти...
Лише йдучи з добром до всіх -
Свій Храм Душі нам віднайти!

Зазнаєм злетів і падінь,
Зимовий холод і вогонь,
Пройдем крізь тисячі терпінь,
Які торкнуться наших скронь.

Спиваєм відчаю і зрад,
Кохання й пристрасті жагу...
Нераз не бачим власних вад,
Хоча й позбутись прагнем згуб...

Та лиш за серцем навмання,
Йдучи пустелями світів -
Знайдем Душі своєї шлях...
Лише б від болю не зотлів..

В житті є тисячі доріг,
Ти ж обираєш - КУДИ ЙТИ?...
25.04.2010р.

Моє життя таке багатолике,
В нім водночас дрібне є і велике...
Та лиш нема в нім місця для олжі!
А Муза й почуття - душевні ліки!

Моє життя таке багатогранне -
Є миті на ганьбу і на "осанна!",
Є місце в нім коханню й болю втрат,
Лише Господь не сипле з неба манни...

Моє життя таке різноманітне -
То сніг в душі, то в серці квітнуть квіти,
На крилах мрій злітаю в небовись,
Аби цей світ дощем зросить колись...
24.04.2010р.

Прибой.

Волна сознания привольна.
Дрейфуй, желание "любить"!
Пренебрегая словом "больно",
ты за любовь готов убить?
И за себя не отвечая,
а за других разинув пасть,
твой рок души в тебе не чает,
но порешить решает – сласть.
Что поцелуй – одно мгновеньє.
Душе лететь, играясь тенью
травы, как приговор, сухой.

Отбой, прибой,
отпой.

22 Апреля 2010

Я хворію весняним сумом,
Першим порухом липких бруньок.
Відчуваю, як сверлить буром
Моє серце зелен-панок.

Умиваюсь прозорим туманом,
Задихаюсь квітковим пилком,
Задивляюсь в пузаті чани
Вже блискучих під сонцем церков.

Первоцвіти і сон-травиця
Залітають нежитем в тіло,
Червоніють білки круг зіниці-
Знову чхаю і лаюсь безсило.

Я хворію духмяно й болюче,
Кожним фібром вчуваю весну,
Не рятують і спреї вже звичні,-
Проклинаю й люблю навісну!..

Мертва тиша кладовищ,
Хвойна,
Слізна,
І цікава трохи лиш,
Повна,
Пізня.

Молода чи застара?
Пам`ять-
Вічна,
В квітниках вже пророста,
Штучних,
Різних.

Дати видоху і вдоху,
Слово
Рідних.
Завмирає серце трохи-
Мармур
В квітах.

Стало мохом тут життя,
Вітром-
Мова.
І думки про забуття
Тиснуть
Мозок.

Швидкоплинність гляне скоса-
Рокам
Вирок.
Від життя до тиші в соснах-
Один
Видих

Я - не я.
Оболонка...
І життя - не життя ...
Міражі.
Розум - пан,
Крижана ополонка,
Душ студений,
для серця й душі...

Я - не я.
Павутина...
Донька вітру,
Німа сирота,
Тінь, заблуда,
що прагне родини...
Вбрід по річці -
немає моста.

Вбрід у темінь.
В глибини...
Через морок -
до центру буття,
Через холод,
колючі тернини...
А допоки ще...
Я - це не я.

Давно світ зрушив з місця;
Все не так як колись.
Він швидко вдаль однісся,
Він зник од нас кудись.

Дивна тепер мить кожна —
Яке все дивне стало.
Знайти вогню не можна!
Де істини начала?!

Багаття вже погасло;
Та тільки не ці іскри!
Чарівно сяють — нащо?!
Поглинуть чорні піски.

Навколо нас пустота,
І всюди ця темрява,
Породження болота;
Земля — це хаос, а я?!

Я бачу штучність всюди,
Чужий контроль над нами.
Заблукані ось люди.
Їх дурять всіх дарами.

Ви всі спите в дорозі,
Вас всіх везуть до прірви.
Ніхто вам не поможе,
Вуаль пітьми не зірве!

Виходьте швидше зі сну,
Зірвіть саван облуди!
Відкиньте думку пусту,
Закрийте шлях в нікуди.

Як я втомилась жити, мов та птаха
З пробитим серцем, зраненим крилом,
Бо кожен крок - неначе крок до плахи,
А кожна мить - лиш ворогу назло.

І сон не сон - суцільне шматування
Душі моєї, вічно на межі,
І кожен день - неначе бій останній,
Де важко відрізнить свої - чужі...

Втомилась від облуди цього світу,
Від подолання прірв нерозумінь,
Від тих, що хочуть так несамовито
Душі мої сказати - "все, амінь!...".

Напевно, що піддавшись цій утомі,
Душа моя могла би вже спочить...
Та краще, хай мене поб"ють всі громи,
Ніж ворогам втамую ненасить!

Я не піду, не здамся, не зламаюсь,
Душі вогонь роздмухаю - нехай
Вона щораз, мов Фенікс, воскресає,
Аби життя вдихнути понад край!
8.04.2010р.

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

…Ми живемо до тих пір, допоки у нас є надія…
…Наприклад, на радісне завтра…
…Надія, наприклад, на те,
Що наші невдачі чи наші проблеми – пусте…
…Що нам, врешті-решт, пощастить, і настане той час,
Коли діточки наші житимуть краще за нас…

…Надія на щось… Як легко, приємно і просто…
…Це кінь, що виносить твій дух за тривимірний простір…
…Можливо, це те, що ворушить мурашник життя?...
…Безсмертна Надія – Закон всіх законів Буття?…

…Отак і живе більшість з нас, далебі, золотими надіями…
…Мабуть, надія – таке ремесло, яким ми усі володіємо…
…Знак – Благовіщення – дощ, перший дощ на весні…
…Маю надію, що смерть жде мене уві сні…

Кумпала Вір, 07.04.2010 року,
м. Хмельницький

…Мені все одно, як ти будеш молитись до мене,
Так, як моляться зараз, чи так, як молились колись…
Я і так вже багато сказав, та для тебе… Йой, нене,
Краще вір, так, як віриш, і так, як умієш, молись….

…Ти шукаєш мене… О, ти думаєш – істина – в храмі,
У новому, який, на руїнах старого зведеш…
Я скажу тобі ще раз: невігласе, істина – в Брамі,
В тій, з якої ти вийшов, у тій, у яку ти підеш…

…В цій кошарі, багато овець, ця кошара, як Небо…
Але тільки одна з цих заблудлих овечок – твоя…
Та, що пнеться за світлом, як сонях, з-за пазухи в тебе…
Це – душа твоя, дурню, твоє, необрізане «Я»…

…Є у мене надія: ти станеш, нарешті, прозорим…
І останній твій гріх, відгорить, затріщавши, як хмиз…
Ми удвох – розминемось, навхрест, ніби радість і горе….
Ти – здіймаючись вгору, а я, спотикаючись, вниз…



Кумпала Вір,
01.04.2010 року, м. Хмельницький

В божевільності самопоборень,
В сотнях власного духу підкорень,
Коли хрест важко тисне у плечі,
Коли боляче від самозречень,
У зусиллях наступного кроку,
І за крок у провалля глибоке,
У зневірі, журбі й безнадії,
У обіймах крилатої мрії,
В мить занурення відчаю в вічі,
І у прагненні істин одвічних,
Між людьми, які щирі й відверті,
І між тими, хто душами мертві,
У щоразу пекучіших втратах,
У мистецтві образи прощати,
Сам на сам з самотою гіркою,
Чи зігріті любов"ю людською,
У ранкового сонця промінні,
У шаленому серця горінні,
В кожнім з тисяч життів, що даються,
У краплинах, що з неба проллються,
У світах, що близькі і далекі,
У постійнім чутті небезпеки,
У забавах, нераз легковажних,
У боях, що лише для відважних... -
МИ ШУКАЄМ СЕБЕ - СЕБЕ СПРАВЖНІХ!
6.04.2010р.

У всіх є власні життя арени,
Хоча й людині так незбагнені.
Ніхто не знає, що там, за рогом -
Чи зустріч з чортом, чи милість Бога?

Не бачать очі справжньої суті -
Бо зір душевний в панцир закутий.
Не знає серце, кого полюбить -
Чи світлу душу, чи ту, що згубить?...

То шлях до пекла встеляють квіти,
Зло любить маску добра носити,
Слова лукаві щиро лунають -
Чому так в світі? Ніхто не знає...

Що б не чекало нас там, за рогом,
Які б не були з терня дороги,
В ім"я любові, життя заради -
Ходім до світла, жадаймо правди!
31.03.2010р.

Дорого `я`, розкинута теренами умов
та розкуйовджена до самоти вітрами,
ти перев`юнюйся між кроком і зірками,
коли приплив душі й небесно прибуває кров.

При видиху, немов уривки мантри, западусь –
так буревій спиняє гусінь каравану
і час – піском не продзюркоче під ногами,
а сяде зір і скригне терпеливо сумнів з уст.

Це вибух-стоп – де, ніби фенікс, гине серця стиск.
У хрестик – вишивка – ся колія зупинок,
де нитка нерву, голка світу, і полинне –
те міжколійне покоління сну і пустоти.

Чекання слизь і висохлі надії – ніби пух,
кульбаби парасольки, поцілунку попіл.
Де осідати їм у час серцевого потопу,
коли врожай на листування з Богом і ропу?

Змивай ерзац, виношуй світло слова – хай дзвенить,
переливається – лускою, тембром, в думці,
і кінематикою всесвіту у лунці
клітини дня. А благодатно – бо пече й болить,

бо міміка одухотворена небес, аби
себе, спіймавши рухи світла, пізнавати –
чи залишати одкровення задихатись,
чи відпускати, що до краплі болю хоче жить.

29 Березня 2010

В’ється рутина у простори мідні,
З розуму сходиш зриваючись в плин,
Може, для когось ще бути потрібним,
Може, нікому ніким.
Правда, що істина є за горами –
Досить ходити до різних кравців,
Що обшивають цю плаху над нами:
З білого в чорне, із радості в гнів.
Крик і мовчання – суміжний супротив,
Більше омани і більше брехні,
Слово розпродане в попіл за дотик
В посмішці винній або в сум’ятті.
Терен на голову, зраду у пам’ять,
Скільки ж примхливості, зверхніх образ,
Хтось в запитаннях шукає провалля,
Хтось в пустоті нечистотний екстаз.
Символи в серці порізані, зранені,
Каменем строщені в білий пісок,
Тільки сипучість зрадлива, споганена
У дев’ятнадцятий виразний крок.
Час егоїзму, у ньому обитель
Тих зрозумінь, мов облуда страждань –
Мить замість вічності цінно прожити
Лиш без хвороби і без нарікань.
Серце схололе у темінь просилося
Крізь запопадливість в морок від ран.
Нам залишилось чекати до милости
І сподіватись, що змовкне орган.
19.03.10

Хай розійдуться ті, що навзаєм, –
попід руки вхопившись –
у прірву!
Їм, ніколи, не стрітися в небі,
там пташино і, трішечки,
сумно…
Од кришталю, довічного – “Вірю”, –
розгубився Франческо
з Азізу,
Посміхався… а птаство молилось,
гострокрило виводило
руни.

Навратливе, земних, – покаяння,
на безстидних стенаннях
про прощу.
Десь бриніло відлуння: “А хто ти?”, –
“Ми… довічно, зібралися,
разом”,–
Розіллялися Плином Мовчання
прислухаючись Вічности –
“Що там?”
Нудь пустизни, зіжмаканий Простір,
Метроном вельвічій понад
Часом.

А, коли човновий зійшов тверді,
ледь живі в безпремінні
тремтіли,
Невідь-хто в сьому царстві Аїда
зачаївся у мряці,
сновига.
Скрижаніло дивилися в небо,
без зірок, унизу
хлюпотіло.
Їй-бо – вічність в човні хилитались,
аби в чані чорти не
смолили.

Нескінченність тутешня, що мряка
аніколи з очей не
щезає.
Розійшлися, вхопившись за руки,
п’ястуки побіліли
од болю,
Утішались – триматися купи.
Тільки… рук в цьому царстві
немає…
Врізнобіч, поплелися в тумани
по гладіні юдолі із
лою...

Хтось – забрів в Тартари, Єлісеї;
хтось – на луках збирав
асфоделі.
Шаленіли в безумстві свободи
не соромлячись власної
тіні,
Шматували моралі покрови
сороміцькі утнувши
фортелі.
Цілували мозолі Харона.
Мали втіху. Бо вільні,
віднині!

У забавах і стрічах з близькими,
десь на березі, в плюскоті
хвилі
Блиснув промінь в блакиті овиду,
Сонце в пригорщах кануло в
Лету!
І у Небі, де трішки пташино,
заридали ключі
журавлині.
Усміхнувся Франческо, дитинно:
“Увійшла в перигелій
Комета”.

А вони, у смарагді отави,
босоніж, срібло зірки
збирали
Самосвітне роздмухавши небо,
розсипали кульбабок
шаленство –
Віддзеркалення нижнього світу.
Млу Ріки, самохіть…
забували…
А в зіницях скляніли веселки й
сплеск весла опечалений
ремством.

Світ мовчить?
Ні - це ми його чути не хочем,
Відрікаємось істин пророчих,
Сподіваючись - Бог все простить.

Світ стоїть?
Ні - це ми у бездушші завмерли,
Перед свинями сипемо перли,
Вдовольняючи власну лиш хіть...

Світ летить?
Так - він мчиться вперед безупину,
Вчить літати у мріях Людину
Й тамувати добром ненасить.

Світ летить -
Щоб колись досягнути до раю!
Але поки що ...Бог нас карає,
То й здається нам - Всесвіт мовчить...
18.03.2010р.

І знову новий сон, так незбагненний,
Немов відлуння від реального життя .
Він ніби тінь у дзеркалі, мов хвіст вогненний,
Немов прозорий ключ до таємниць буття.

Він заворожує, лякає, спонукає
До нових пошуків не пройдених шляхів.
До нових змін у існуванні він штовхає
У глибину ще невідчутних почуттів.

І знов думок безмежна павутина.
І знову крок в безглузду порожнечу.
І знову безпораддя, мов дитина.
Заплутатись так легко й небезпечно.

Всі персонажі так далекі й сірі.
Слова пусті, ловити зміст не варто,
Я неможливо віднайти всі плями білі
На білій скатертині, краще завтра.

Знов новий день і нова невідомість.
Думок нема у голові порожній.
Вона неначе втратила свідомість
Від боротьби з собою – так неможна.

Чи можна віднайти чого немає
Насправді… чи лише в одному світі?
Чи нереальне тільки в сні буває?
Чи всі двері для людей відкриті?
(2009р.)

Та в чім же винний Прокруст,
Що повно замкнених вуст,
Закритих в панцир сердець,
Що йдуть в ярмо навпростець?!
Душа, закована в страх,
Сум, що виношуєм в снах,
Біль непромовлених слів...
Хіба ж це хрест королів?!

Не слід Прокруста винить,
Що ми свою ненасить
За світлом Правди й Добра
Втопили в хвилях Дніпра,
Не втамувавши її...
Всі програємо бої,
Поразки - звична нам річ,
Бо вже давно з наших віч
Не пломеніє вогонь...

Та прошу - Боже, боронь
Нам далі скніти в багні
Своїх страхів і вагань,
Розчарувань й нарікань...
Все ж - краще згинуть в борні!!!
17.03.2010р.

У чорноземі душ сміття
Ми самотужки розкидАли,
В потворні купи поскладали,
Ще й прагнем милості Творця.

Душі незорана рілля
Волає спрагло в нас пощади,
Щоб хоч самих себе заради
Не залишали скверни плям -

Облуди, підлості й омани,
Зрад, лицемірства і олжі...
З Добром і Злом ми на межі -
Коли ж цвітіння душ настане?!...
17.03.2010р.

Я усупереч всьому в життя таки вірю -
Вірю в те, що не будуть порожні подвір"я,
І малинівки в свому вогнистому вбрАнні
Будуть дзвінко співати Людині щорання.

Я так вірити хочу, що квіти і птАхи
Не побачать, як людство ітиме на плаху
Під важким тягарем всіх гріхів цього світу...
Вірю - прИйде Весна і ми будемо жити!

І далеких руїн зникнуть привиди сірі,
Знов у душах воскресне загублена віра,
Хлинуть теплі дощі і земля запарує... -
Людство впевнено в завтра дорогу торує!
15.03.2010р.

Міріадами крихітних часток
Розлітаюсь по всенькому світу -
То бажаю доземно упасти,
То в безмежжя небес полетіти,
То зірватись краплиною з висі,
Скам"янілу зросивши землицю,
То багрянцем з"явитись на листі,
То калиновим стати намистом,
То зорею ясною сіяти -
Світлом Правдоньки душі зцілити,
То Надії оазою стати
У пустелях байдужого світу.
То у небі ключем журавлиним,
Що вертає до рідного краю,
То струмочком у горах невпинним,
Що природу довкруг напуває,
То веселкою понад ланами,
Свіжим вітром в спекотну годину,
То акордом чаруючим в гамі,
Що в обійми до Вічності лине,
То пташиною в чистому полі,
Що Господнє ім"я прославляє,
То усмішкою гарної долі,
Що на Когось за рогом чекає...

Лиш ніколи собі не дозволю
В цім житті стати ближньому болем!

13 березня 2010р.

Кров`ю до нитки... Сніг.
Тане сей танець білий –
ніби зима в мені
нишком скрадає тіло.

Що їй – до зради уст,
як до Христа приходу.
Я вже не попрошусь
з вин вибирати воду.

Виберу те – що є –
маю напевно право.
Боже, ти мій круп`є,
зліва душі... чи справа?

Справа – колодна інь,
зліва – не янь, не карта.
Просто від Бога тінь,
висохла ніби кварта...

Висохла – аж цілком
світиться та тріпоче.
Сива, як молоко
з вим`я кобили-ночі.

Впала, іще паде,
випала – п`ядь і свят я.
Холодно, мов Едем
зрубано на розп`яття.

5 Березня 2010

Мабуть, неможливо кохання збагнути,
Воно для людини – бальзам і отрута.
Душа, що кохає, до світу вразлива,
Страждає вона, хоч насправді – щаслива.

Кохання у серці багаттям палає,
І кожна хмаринка, що в нього влетіла,
Здається, на клапті нутро розриває,
І душу немовби виштовхує з тіла...

Здається, кохання подібне на вітер:
Відчути лиш можна - торкнутись не вдасться.
Ми, наче молитву, шепочем сім літер
І прагнем пізнати примарного щастя.

Сім літер, що склались у слові “кохання”,
Усе, що поснуло в нас, можуть збудити.
І навіть людину в хвилини останні
Спроможні вони до життя відродити.

Кохання – мов крапля роси на світанку:
Торкне її сонячний промінь – щезає...
Лелійте ж кохання своє до останку,
Бо святості більшої в світі немає!!!
2001р.

Чому ти, сонце, сходиш не для нас?
Твій захід не милує більше око,
Всі мрії десь закопано глибоко -
Напевно, ще не час їм, ще не час...

Чому ти, доле, боком обійшла?
Любов моя довіку стала трунком.
Лиш пам’ять, мов гарячі поцілунки,
Знов душу спопеляє аж до тла.

Чому життя – два берега ріки:
Один – то світло, інший – безнадія?
Знайти нещастю важко протидію:
Добро і зло воює всі віки.

Чому любов на смак завжди гірчить?
Чому життя – тернистий шлях до смерті?...
У світу цього вічній круговерті
Не можем сенсу вищого змінить!
2002р.

Ось де він відчиняє свої кишені,
Розчиняючи шепіт обіцянок в дощ.
Я чекаю тебе на пласкій траншеї,
Перед потягом – зустріч, майбутній Дож.

У Венеції води ховають привидів
Із скляними очима по той бік сну.
Приєднай мене до своїх мішеней,
Розірви сорочку мою тісну!

«Ах, які ж ви були беззахисні!
Цілували руки, мов щирий пан,
Годували з рота мене арахісом,
Поділили надвоє свій жупан»

І вона пішла, і вона втопилася
У сльозах солоних, мов та вода,
Що з широкого Сходу на неї лилася,
І з червоної стала вона руда.

Покажи мені на волоссі темряву,
Обійми мене, як колись давно.
Говори спокійно та самовпевнено,
І проллється чорним цупке вино.

Там де сонце гріє люстерком - вилиці
Багряніють спогадами війни.
На останній зустірчі я втомилася,
Променисті зайчики вздовж стіни...

03.10

Живу не так, як би душа хотіла,
Майбутнє – наче мороком покрито.
Для мене світ сьогодні – як могила,
Яка людьми-вандалами розрита.

Скарало це життя мене любов’ю,
Хоч водночас – і нею ж освятило.
Не змию біль вчорашній навіть кров’ю:
Людина перед Вічністю безсила.

Життя моє – немов гірка покута
За те, мабуть, що сміла покохати.
Я допиваю келих цей отрути,
Щоб врешті перед Вічністю постати...
2003р.

На згарищі мрій
самотня стою і не знаю –
Чи знову у бій,
в якім переможців немає,
Чи дух невгамовний
нарешті покірним зробити
І жити безмовно
в тенетах байдужого світу.


Нікому не вдасться
впокорить мій дух невгамовний,
Бо навіть в нещасті
терпіти не буду безмовно -
Усупереч скверні,
що наші серця роз’їдає,
Крізь світу все терня
за Правду й Любов йду до краю!