Ти завжди повертатимеш…
І коли ти дивитимешся
в очі часу,
вони здаватимуться
зеленими.
Тебе збентежить цей спокій.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти захочеш
дізнатись про Сфінксове
серце,
Воно здасться знайомим.
Ти втечеш від видіння.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти ховатимешся
в розпеченому піску,
він нагадає про сніг,
і ти зрозумієш:
це знову початок.

1.

“…Лишь нежностью и держат

Божие персты

Вселенную, которой тяжело.”

Р. М. Рільке.

Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..


2.
“…Я больше сна во сне…»

Р. М. Рільке.
Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

Спогад...
Пустеля...
Міраж...
Літо висохло в спокої,
Море тиші в мені
Відступає –
...осінь іде...
Лиш скелет корабля
Сумно плаче за раєм –
Море легкості поступається
Дорогою маленькому слову.

“Дружина ж Лота
озирнулась позаду нього
й стала соляним стовпом.”
Книга Буття.
Молитви і попіл
Нещирих вітань,
Досі віття болю
Впивається в очі.
Ненависть із жалістю
Цілуються стиха
Нащо ми так любимо
Ділити пейзажі із ран
Між собою?..
Я з тобою. Я твій оберіг.
Тільки рятуй
Від ніжної мужності,
А то озирнуся, мов Іріт...

Хочеться взяти у руки
транспаранта з написом
«Я самотня»
і вийти на площу безлюддя.
Але де є двоє
жінці не личить таке говорити;
та й нащо йти
через простір-пустку
у час всезагальної відсутності?
Зрештою, вийшовши так
дві хвилини по півночі
свого щастя,
ризикую побачити
такі ж неоригінальні написи.

«Минувшее посеяно в тебя,
чтоб из тебя возникло небылое!»
Р.-М. Рильке.
Більше сну –
Повні жмені
Пережитої втоми.
Глибший погляд –
Більше зір,
Що розкрились для мене.
Вищість себе самої –
Неправдивість мізерності
В дзеркалі.
Все зростається з силою –
Зерно виростає не з себе!

Розріджені думки – чорнило-кров густа.
Прозоро – ніби дме, дотично – серця знак.
У кожній краплі – Бог і світу кривизна,
у звивинах пера чеканяться уста.

Відлунює, мов плеск пташиного крила,
мій голос-наглядач погоди в голові –
моє перо несе і крутить, сам не свій.
Судини, судна, суд і Фенікса зола.

Акорду стислий зміст, де нерви ссе струна,
де тиша золота лягає на голки.
А цигарковий дим спотворює думки,
гори-цвіти-люби від світла і вина.

Мелодіє надій, розважлива, жива,
мов матері печаль, біжи по хвилях сліз,
у білий океан неси сакральний вміст,
де серця дотик – знак, а каменем – слова.

29 Січня 2010

Божевільний стоїть
Між могил
І вдивляється в тишу
(для нас) –
доглядає могили:
просто хризантеми
упали навзнак,
і так само нестримно
вдивлялись в Людину.
Божевільний пішов...
І несе оцю тишу
З собою
...
Божевільний всміхався,
А довкола похмуро
Молилися люди.

«Коли все ще було
Можливим»
(к/ф “Дзеркало”,
реж. А. Тарковский)

1.
Розсипалась доля
Уламками дзеркала...
Хлопчисько з
Надією на щастя
Розглядав своє крило
На долоні.
Чуєш?..
Потрібні обійми –
Оце й усе.
Так мало,
Щоб стати птахом,
І так шалено багато,
щоб просто любити...



2.
Спіткнутись об власне
Життя, щоб
Наблизитись до
Свого дитинства.
Дивитись,
Вдивлятись
І з болем бачити
Власне обличчя,
Воно у калюжі,
В котру щойно впав.
Обличчя тремтіло,
мінилось,
колихалось
і... плакало.
Це сльози по тобі,
Дитинство забуло
Про Тебе.



3.
«Зеркала: красота убывает, и собственным ликом
Нужно вбирать ее, чтобы восполнить утечку.
Чувствуя, мы улетучиваемся: выдыхаем
Сами себя».
(«Дуинские элегии»,
Р. М. Рильке)
Зазираючи в дзеркала днів,
Помічаєш все більше зморшок –
Поринаєш у задзеркалля
Й чомусь не знаходиш себе.
...Вже тонеш...
і спиш:
неспокійно, тривожно і кволо.
(Тут таких мільйони!
Де ж тоді освіжити обличчя?)
Всюди втома і час
Нескінченними віхами,
Все має глибоке коріння
І шлях
За кожним дзеркалом –
Нова реальність,
Що згодом вросте і у тебе.

„Тільки малесенький
оазис ока для
потаємного плачу
залишається”

Г. Чубай.


Шкода, що погляд
Не вловить часу
І ніколи його не впізнає.
Дорога від дому
До дому
надто швидка й вагома.
Час зазирає в обличчя
І кожен раз
Називає своєю:
Лиш погляд лишається
Вогким,
Щоб бачити світ душею.

Збираєш світ у долоні
Й стискаєш руки від страху,
А світло тікає крізь пальці –
Мало сили для когось чужого,
Просто марила втомою
Й привела тінь недовіри.
Розкриєш обійми
Й промовиш молитву –
Оце й усе, що зосталось
В жінці від Діви.

- Що Вам сниться,
оката совісте?
Що ж Ви мечетесь
в довгім сні?
І. Буцяк.


Очі совісті надто великі,
щоб ховатись від них уночі.
Може й сниться щось моїй совісті,
Але ж більше насниться
мені!
Вечоріє, йду на побачення
з совістю –
знов загляну в очі сумні:
чого більше в них
втоми чи докору? –
більше схожі вони на мої.

Чужий біль стає власним,
коли навіть погляд в минулому.
Ти все відчуваєш Собою.
Коливається простір,
яскраво миготять хвилини –
живеш без координат,
огорнута втомою,
та все ще відкрита
до всього…
Все в світі мені
лише сниться…
…Насниться…
І… - збудеться!
Зустрінеться сон, як завжди,
з очами, що прагнуть Любові.
Цей погляд в минулому.
Я все відчуваю Собою.

27.02.2006.

«…Тобі не треба виходити з дому. Залишайся за своїм столом і слухай. Навіть не чекай, просто мовчи у самотності. Всесвіт сам почне напрошуватися на викриття, він не може інакше, він буде захоплено корчитися перед тобою…»

«Одна з самих дієвих спокус зла – заклик до боротьби…»

Франц Кафка

…В цьому місті у мене є двоє знайомих,
З якими я знаюсь давно…
Ми разом завжди, на роботі і вдома,
Ми – актори живого кіно…
І першого з них звати Генрі Макгрегор,
А іншого – Орест Змія…
І у першого з них є своє власне «Его»,
А в другого є своє «я»…

…Я дивлюся на них і, повірте, не знаю,
Як вони коло мене живуть…
Нерви тіло моє, ніби ржа, роз’їдають,
Душу думи-стервятники рвуть…
Бо, коли за вікном розгоряється ранок,
Орест каже до мене: «Вставай…»
Але Генрі, що спить коло мене, як п’яний,
Шепче: «Спи.. Ну, давай… Ну, давай…»

…І обидва вони моїм духом керують,
І навхрест розривають нутро…
Я, як можу, чиню супротив, протестую,
Але дух мій, як ржаве відро…
В чому ж сила і суть цих моїх філософій? –
Я вдивляюсь ув білу стіну…
Моє «его» і «я» - два рубці у цих строфах,
Хто ж з вас кличе мене на війну?...

…Будда каже, що час, це політ сили мислі,
А молитва – це згусток Буття…
Моє «Его» їсть вишні, солодкі та кислі,
Моє «я» споглядає життя…
І, латаючи словом молитви егрегор,
У люстро дня вдивляюся я…
А за мною дві птиці: Змія і Макгрегор,
А між крил їхніх – Доля моя…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04-05.11.08р.

Ти приходиш до мене в снах

твої доторки несміливі та відверті
як у дитини що вперше пізнає своє тіло;
твої жінки проходять крізь мене
торкаючись гладкими стегнами-рибинами
вони пахнуть дощем над морем
і йдуть на площу;
твої чоловіки залишають по собі
запах вітру і крові убитих ними риб
вони білозубі і небагатослівні як юні канібали
і вони йдуть на площу;
твоє вишукане смарагдове виноградне листя
так пасує до білого мармуру сходів
які ведуть на площу;
твоє сонце рикошетить у вітражі вузьких вікон
що виходять на площу
де палає багаття
тавруючи обличчя твоїх жінок і чоловіків
клеймом споглядання
відриваючи від себе лахміття іскор
яке здіймається вгору
аж до дверей у мій сон
в який приходиш ти

місто в якому я ніколи не була
в цьому житті.

2010

Се "бувай!" ніби лезо, слабне,
де тонкішає вітру край.
Де ті кулі для часу страдні?
Ґнотові проступають садна.
Світе Ясний, де ти? Палай!

Прагне дотику й ласки шкіра,
а під нею любові схов.
Я забув – як вдихати щиро,
ся задишка – найвища міра,
а вже потім – холоне кров.

Та мій дух, мов співуча мекка,
а молитва – книжковий пил.
Се "бувай!" як політ лелеки –
пантоміма луною стеки
і волання в собі – терпи!

5 Січня 2010

…В ці вечори безмежний Всесвіт пахне ладаном…
Горять свічки і всі живі померлих згадують…
До ранку на столі дванадцять страв,
Во славу Того, хто докупи нас зібрав…

…В ці вечори понад Землею пахне ладаном…
Мов білі Янголи, з Небес сніжинки падають…
Дванадцять страв заснуть до ранку на столах:
Це – для тих душ, пора життя яких пройшла…

…Вони сьогодні, безтілесні, знову з нами,
Скидають ложки і ножі, керують снами…
У них тепер ключі від миру та війни,
Ріка Буття несе їх води до весни…

…Спочатку встанемо, помолимось, а мати,
Дасть скуштувати нам усім святий оплаток:
Шматочок тіла Суса-Господа, з руки…
Кутя, вареники, капуста, огірки…

…Спочатку ми, живі, згадаємо померлих –
Канонам всупереч, ми вип’ємо за них…
Минуле їх у нашій пам’яті не стерло,
В ці вечори вони гостять у нас, живих…

…А далі ми, живі, про душі тих згадаєм,
Які, немов стіна, навколо нас…
Вони, невидимі, Дажбожий Знак чекають,
Аби прийти до нас у визначений час…

…В ці вечори в усій Украйні пахне ладаном…
Поля застелить білий сніг – у грудні, в січні…
У нас – життя, як мить, і тільки в Бога – Вічність,
Що снігом першим нам під ноги буде падати…

…У вечорах цих, Слава Прави, що не в’яне…
Хто б ти не був, чи рідновір, чи християнин,
Католик, протестант чи мусульманин –
Є правда Роду, у якій нема омани…

…І ми упевнені: вона у тій Зорі,
Яка встає на Небі в цій святій порі…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький – с. Іванківці, 24.12.08р.

Дні роздати до крупини,
ніч гойдати, мов дитину,
біль тамуючи в грамемах,
серцю звіритись твоєму
і міліти в гирлі миті.
Голосом небес омитий,
хвилюватиму – застигну,
понад гирлом світло вигну
у веселку, у підкову,
в кольори гарячі слова.
Я розважений, у точці.
Кожен хрестик на сорочці
чужиною тихо витлів.
Залишаюся при світлі
перелитий сріблом ночі.
Дощ в мені, на дні хлюпоче.
Течія по голотечі,
та нема де діти втечу.
Ані дати ані взяти –
виливайся мово святом,
вимивай із мене рими,
зазвучи неповторимо.

28 Грудня 2009

Пощо творúш поклони, грішне тіло?
Вони не варті навіть копійчини.
О, як же звично ти згинаєш спину!
І впевнено шепочеш: «Не грішило…»

Твоя неправда: безхребетність – гріх!
Бо кожен, хто сильніший – вже кумир.
І зло – підступний, спритний хижий звір –
йшло по тобі, аби топтати всіх.

Навколішки плазуєш перед Ликом,
мов, до людей ти з вірою й добром.
Чому ж негоди сіються цебром,
і з відчаю душа волає дико?

Дивись мені у очі, плоть нещира.
Тяжкий твій гріх чекає на спокуту:
ти молитви шепочеш чорно й люто,
слова ж камінням падають у діри.

Душа – брудна, молитва її – всує,
адже той бруд обтяжить її крила.
Волай, кричи аби вона злетіла.
Та хто тебе, крім мене, ще почує?

Від мене захищаються хрестами.
То я беру платню за всі гріхи.
Святі, з долонь виймаючи цвяхи,
ідуть повз мене до святої брами.

Тяжкі провини, наче прив’язь пса,
до мене припинають твою душу.
І я твою платню приймати мушу
під скрип повільний часу колеса.

Тож, про гріхи. Вірніше – про довіру.
Це божий дар – з коханням нарівні.
Їх не жбурляють бісером свинí,
Й не розсипають мізером по миру.

Тобою ж геть знецінено довіру,
у порох перетворено, у бруд.
Кохання так спотворюють у блуд
за потягом мандруючи без міри.


І не Йому, а то мені офіра :
коли не вміють злу казати «ні»,
довірою торують шлях брехні,
і добре слово – іграшка Сатира.

Твоя душа – у мене під п’ятою,
засліплене собою нице тіло.
Ти визнати гріхи свої не вміло,
тому їй залишатися брудною.

На скільки – то вирішує спокута,
якщо осилиш ти її нести.
Святі завжди несуть свої хрести,
а грішники відхрещуються люто.

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

(Пізнай свій народ і себе у ньому…
Григорій Сковорода)

...Перший сніг, ніби цнота,
Незайманий, свіжий і чистий…
Перший сніг – заметіль,
Дивний танець зими угорі…
Так, як в казці, стоять
У химерних вогнях ліхтарі,
А золочене срібло
Блищить оксамитом-намистом…

…Він у грудні прийде,
Той, кому ти навіки судилась…
Щоб набратися сил,
Він поспить, але тільки три дні!...
І народиться знов,
Розбудивши колядки-вогні,
Білий кінь, що дрижить,
Закусивши залізні вудила…

…Коло нього Симаргл,
Коло нього Мокоша і Велес…
Коло нього Сварог,
А навколо – Дванадцять Стовпів,
Що зімкнуться ув Храм,
У якому Молитва, як спів…
Хороводять Боги,
Хороводять, і тужать, йой, леле…

…А у Небі – мете,
Сніг встеляє дороги, мов зілля…
Коле щоки мороз,
Як в кожусі овечому ворс…
Засинає Дажбог,
Далебі, просинається Хорс…
Наречена і Князь…
Сонце й Місяць…
Природа…
Весілля…

Кумпала Вір,
10-11.12.09 р. м. Хмельницький

(Вірш-мантра)

…В чисту воду не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту воду не плюй, бо зламаєш у вирі весло…
В чисту воду не плюй, бо у неї – життя таємниця…
В чисту воду не плюй, бо вона пам’ятає про зло…

…Напийся чистої води, як горло сушить…
Напийся чистої води, п’янить, як брага…
Напийся чистої води, очистиш душу…
Напийся чистої води, втамуєш спрагу…

…В чисту душу не плюй, бо засохне вода у криниці…
В чисту душу не плюй, бо не битиме ключ з джерела…
В чисту душу не плюй, бо у неї – Буття таємниця…
В чисту душу не плюй, бо вона, як дитинка мала…

…Не бійся чистої душі, душа – це Світло…
Не бійся чистої душі, душа – не тінь…
Не бійся чистої душі, душа – це Квітка…
Не бійся чистої душі, душа не тлінь…

…Чиста джерельна вода в сяйві Сонця іскриться…
Чиста джерельна вода – джерела срібний дзвін…
Чиста і світла душа мчить у вічність, як Птиця…
Чиста і світла душа –
Ти?...
Вона?...
Може, він?...

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2007-2009 р.

...Я – був… Не князем… Я не був царем…
Я був то козаком, то кобзарем…
І скільки знаю я себе – завжди співав…
І в мирний час, і в час, коли я воював…

Я жив тоді, коли, натягуючи струни,
Свої мелодії між люди відпускав…
У моїх думах Святослав, як барс, скакав,
А дід Сварог кресав на скелях перші руни…

Комусь був любий меч, мені ж бо – кобза!..
Я розчинявсь поміж «бунтів» і «співаниць»…
Калина… Біла хата… Сонця образ…
Єдиний Бог, перед яким я падав ниць…

І я хотів завжди лише одного – ЖИТИ,
Щоб бути там, де ти, народе мій!...
А прагну я єдиного – СЛУЖИТИ,
Тобі, народе мій, захований у міф…

Тепер у мене, як ви бачите, гітара…
Послухайте мій блюз і не судіть…
Пісень, віршів, у мене є, ціла отара –
Прийміть їх серцем, полюбіть, і з миром йдіть…

Тут: «бунти» - басові струни кобзи чи бандури;
«співаниці» - відповідно, нижні струни.

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 2008-2009р.

Мерехтіння талої любові
Вкрило вулиці публічно снігом
Навесні прикрашені обоє
Не розпалюють багаття хмизом
Зазвичай палаючи у серці
Гладіолуси спокійних тижнів
Закривають зламані реберця
Пелюстків
Крихких
Блакитних
Ніжних
10.09

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

…Істинне у мені прагне до спокою.
Неприродне у мені прагне до величі.

Шрі Чінмой

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Десять тисяч віків у тумані омани мій шлях…
Десять тисяч віків я шукаю Дорогу до Бога…
Бредучи крізь туман, де змикаються Небо й Земля…

…І у кожному тілі своєму я заново вчуся…
Але от парадокс: все одно помираю дурним…
Пізнаю Пустоту, та над самим простим марно б’юся,
Бо донині не звідав Закону пророслих зернин…

…Я – сліпий, я – невіглас… Повір, я не знаю нічого…
Але Зірка горить і в туман за собою веде…
Що чекає мене за залишеним мною порогом,
Може, спалене Пекло, а може, розквітлий Едем?...

…А життя, ніби мить: Птах-Душа, ніби в’язень, по колу,
Бо на вагах, на жаль, сите тіло, заплутане в зло…
Переважить воно, бо добро, як зажди, босе і голе…
А у Бога - весна… Знову в полі зерно проросло…

..Десять тисяч віків, а прозрію лише від одного:
Як у полі знайду борозною позначений шлях…
І тоді я піду вслід за Долею-Сонцем, до Бога,
Через синій туман, де цілуються Небо й Земля…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.11. - 08.12..09р.

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…

подайте руку — падати втомився.
холодна ніч і мармуровий злет.
коли не стало сонця, присмак змився
альдебаранів, вогників, планет.

ламання днів, німі порізи серця,
немовби вени, зрізані вогнем,
холодна кров дала мільйони герців,
але від них лишився тільки щем.

залізна брама, коло, соловейко,
зима без сну і сніг без пірамід.
титани йдуть, а з ними й наш ілейко,
туди-сюди, й відтоді, й просто від…

рука межів’я, речі, сни, фонеми,
ніщо не може вичавити біль.
в такому разі буду поліфемом,
яким в печері поростає цвіль…

коли усі посипалися ноти,
і в небесах оркестри — без музик,
нехай ідуть у безвість фланги, роти,
я одинак. мій дім — це кагарлик.

Як марне все ,коли заходить сонце,
І чорний вечір гонить голубів.
А може зовсім і не сон це?
Осінній лист надію загубив
Як відірвавшись падав він до низу.
Хвилюють душу інші почуття
Вона палає, тож піддайте хмизу
Бо темна ніч...
падіння...
забуття...
Чи бачив ти як плакала роса?
Можливо так вмирають небеса.

1996

6
Ты так мечтал, да вот не смог…
и в башне из слоновой кости
нет места легкокрылой гостье,
лишь белым слогом плачет Бог.

7
Чёрными по чёрным,
клеточки – игра,
не тебе любовница,
не тебе жена,
не тобой расплетена
чёрная коса,
не тобой занежены
ночи до утра.

8
Одежды белы,
как гора,
смеяться сметь
успел вчера,
сегодня –
след от топора:
«Ты кто?»
«Я – Смерть.
И нам пора».

6
мудрец! протест наивный твой –
как лазанье по скользкой крыше,
не убежать – в затылок дышит
ноябрь, как пес сторожевой.

лишь белым слогом плачет Бог,
перебирая четки вишен,
он стал сегодня не всевышен,
присев на твой пустой порог...

____________
Начало тут
http://maysterni.com/publication.php?id=35594
http://maysterni.com/publication.php?id=35994

Вже своє відгуляв листопад, -
Тлінню стали осінні обнови,
Лиш дерева у час вечоровий,
Мов оголені нерви, стримлять.

Крон густих розгалужена сіть
Все тонкіша – куди павутинню…
Аж здається: незриме пагіння
Нескінченно пронизує світ –

Гомін вулиць, горожі лиття,
У церковці потріскані зводи.
І, просякнутий нервом природи,
Я – єдиний із нею, буттям…

Вже і сам ніби задеревів.
Вже мене оминають прохожі…
І байдуже, що далі негожі
Дні – всю вічність отак би й провів,

Споглядаючи велич заграв –
Перламутр і багрянець вечірній
Та світанок, сповитий ув іній.
Час би пам’ять поволі стирав…

Раптом скинувся, – топиться сніг!
Вся земля розвивається, квітне…
Потім глядь – аж птахи перелітні
Гнізда в’ють на долонях моїх!..

Казалось бы тихий вечер...
И это небо слоеное
Свежей капустой лежит
Умиротворенное.
В нем циркулируют взгляды и чувства.

Но если посмотреть на пару слоев глубже.
Без наряда.
Это небо Аустерлица и Ватерло!
Небо блокадного Ленинграда!
Не унылого штиля!
Не готового шницеля!
А фитиля Бедфордова
В порох амбициям.

Мы все его бедные дети.
И почему-то совсем не стыдно
Рассказать ему синему, синему,
Что наши цитадели-города
Считают - душат чувства. В позолоте
Холеный, сытый, статный Вашингтон
Читает модные стихи Европе,
Как отгремел XX век под этим небом.
Довольно смелый. Быстрый и стальной.
И как невнятно шепчет XXIый.
И разжирев будет молчать XXIIой.

Но небо нас прощает пеной облаков,
А ночью светлым звездным водопадом...
Небо Курской дуги! Небо честных стихов!
Небо блокадного Ленинграда!

Нике

Когда дядюшка Гершвин в обнимку с тётушкой Эмми зайдут к тебе на чай: «нам с мятой, не надо премий», он будет сидеть в углу, незаметный, как тень от спицы, но внезапно окажется многотел, многорук, многолиц, и
ты вдруг захочешь приговорить его к высшей мере, он вздохнёт устало: «Ты опять за своё? Не буди зверя», уронит тебе на рёбра свои ангельские ладони, а тебе будет сниться долго, что ты тонешь… тонешь,

что в тебе прорастают водоросли /через руки и ноги босы/, на которых хоть вешайся, хоть плети из них косы, что тобою гуляют рыбы, рачки, черепахи даже, и все говорят тебе что-то, но это уже не важно. он прикоснётся к груди, животу, подержит за локоть крепко, в тебе качнётся трава-мурава: good bye, детка! посидит на сливовой ветке укуренной синей птицей.

так и кончится твой ноябрь,
такой небылицей.

24.11.09

Я
Вже
Не та.
У руках – малахітові камінці.
Крап-крап - свічковий віск на руку.
Ми ж сильні. Що нам та три(3)клята відстань?
Ти ж мене точно любиш, бо якщо ні, то я опускаю руки.
А скільки коштує нині на базарі щастя?
Кажеш, щастя не продається? Продається. Тільки в супермаркеті.
Купила тобі кохання. Дешево – був розпродаж.
Ще й на зекономлені гроші – собі черевики.
Ти ж все одно не приїдеш на мій день народження.
Я навіть торт не купуватиму.
Якби приїхав – купила б. А так - я на дієті.
Обіцяєш зорі в кишенях привезти? Ні, не треба. Краще сам приїжджай.
Орися велика-велика стала. Каже, що чекає на ведмедика, якого ти привезеш.
Вона вже не чекає на ведмедика. І на тебе теж.
Захворіла. Орися навчилася готувати, бо я не могла встати.
Кажеш, розлюбив? Ну що ж…
Я ще досі чекаю. Може, хоч на весілля приїдеш до доньки?
Не приїхав… Вже не плачу. Беззмістовно.
Крап-крап – свічковий віск на руку.
У руках - малахітові камінці.
Не я
Вже
Та.

…Цей потяг везе нас до Львова,
Із осені в зиму…
Від жовтого листя
До справжніх різдвяних снігів…
На білих полях, під наметами
Пріють озимі,
Змикається круг,
Один з безкінечних кругів…

…Природа кружляє,
Збагни: де кінець, де початок…
За скельцем вагонним,
То міст, то людина, то кінь…
У когось народяться хлопці,
А в когось – дівчата…
Зникають в тумані сліди
Все нових поколінь…

…А потяг везе нас,
Немов провидіння чи доля…
Вже й Орест втомився
Писати
І риску підвів:
«Зустрінемось знову?..»
«Аякже… На все ж – Божа Воля…»
Наступна зупинка –
Покритий Покровою Львів…


Кумпала Вір,
м. Хмельницький - м. Львів, 15.10.09р.

Багряний відблиск,
небокрай,
горить багаття,
зачекай,
один лиш подих пережди,
тоді рушай.
Далеко йди,
щоб вже ніхто не оповів,
про дивний край степів й лісів
і сонця сонця чорного.
Чекай
Не згадуй більше, не співай
про шум дібров
і темний гай, про сонця лід
про ті світи, в яких ти жив колись...
Іди.
Ніщо не згадуй, все забудь,
життя проходить не вернуть,
колишніх радості і страху,
Життя проходить,
з ним іти ?
Чи зупинитись і в світи,
пухмурі й темні, без вогню,
жбурнути іскру
саме ту,
єдину блискітку вогню
Що залишилась від багаття того,
Вже дивного, страшенно древнього й святого...

Я придумав себе
В цьому надто уявному світі,
У ілюзію тіла
Всі свої відчуття помістив.
І сяйнули в очах
Ілюзорні розливи блакиті,
Сповістивши про час,
Що на обрії духу наплив.

Я знайшов не себе,
Не собі свою дійсність наврочив
Поміж двох берегів,
Що йменують буттям й забуттям.
Бо що бачили дні,
Те ніколи не бачили ночі,
Тому сутність свою,
Я присвячую звабливим дням.

Може з ними знайду
Ту просту, золоту середину,
Про яку каже міф,
Не римуючи тайні рядки.
Не почавши скінчу
Ту намислену працю рутинну,
Не приставши на фальш
І відкинувши згубні плітки.

Хай вселенська рілля
Родить зір золоті міріади,
Що до того мені,
Моя дійсність не більша як сон.
І цій правді гіркій
Не існує у світі розради,
Окрім серця, в якім
Вічних Істин підноситься трон.

наче хрест це повітря важке
захлеснутися ним як зомліти
у легені втискатися блінтом
ведучи діафрагму в піке

набрякає у скрипи паркет
наближаючи вікна до тіла
тим легеням так мало хотілось
розчинити в нічному гірке

той уїдливий виливок прі
той зашкалений присудок товчі
ніби нерви вкриваються жовчю
ніби шашіль в тілесній корі

але скільки оману не грій
а вона наче цяця дитині
розкриваю себе по-клітині
по-живому проходиться крій

п`ю життя до самісіньких риз
аж дзвенять в жерлах вух перепони
тіснота крізь артерію сонну
скоро серце натрапить на спис

10 Листопада 2009

Есть надо вместе

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты голоден

Ненависть голодного

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты сыт

Ненависть сытого

Есть надо вместе

Солнце сменяет Луну
Солнце сменяет Луна
Одно Солнце
Одна Луна
Чистая случайность
только задержавшая развитие
человеческого воображения

В пустелі, що розкинулась у грудях, -
дощі, тремтіння пагонів.
                                            Кістяк
обвугленого праху клейко
пронизують грайливі корінці
чуття -
так лоскотно, коли щось проростає.

І дивно, звідки узялася злива -
змінився клімат у пустелі чи
слова, які вуста
напружували спраглим шепотінням,
нарешті долетіли?

І брижі-дні вигойдують майбутнє.
І віриться - то животворні води,
і ті, дрібонькі барвоньки тендітні -
провісники дібров, а не боліт...

Якщо з пустелі робиться болото.

Якщо зволоження у вигорілім віці
не тільки спідніх варте оправдання -
“і ти живий, не дивлячись на все…”,
а світла мить, - як завше те бувало,
невдала для напружування мозку
„що тільки гострий скальпель у руці,
і чи не він усе отут і нищив?”...

Не вістря розсуду,
не іронічний глум,
а відчуття лоскотного зростання
живого у собі –
ця випадковість,
що зернятко відсіяне, найменше,
яке вважав непотребом – зійшло.

Росте собі,
і сльози із очей
течуть і тануть у дощі
раптовім.


2005

Я заглянул к себе ночью в окно

И увидел
что меня там нет

И понял
что меня может не быть

Возможно
мир изначально
был черно-белый

и глухонемая природа
при помощи цвета
подавала нам какие-то знаки

А мы
смешали азбуку красок
окрасили землю
небо
воды

Тайна останется нераскрытой

Я захотел заглянуть в пасть зверю

а увидел
маленькие домики под красной черепицей
высунувшихся из окон старушек
детей идущих в кирху на концерт Баха
желтые кусты форзиций бледно-розовые соцветия очиток
кружку пива стоящую на тротуаре
рядом с мастером укладывающим плиты

Он подмигнул мне
и весело крикнул:
- Рус сдавайся!

Так и не смог доесть
золотую буханку дня

Посмотрел на часы
половина семидесятого

надо ложиться спать
гасить свет
в глазах

Руки можно поднять
чтобы капитулировать

чтобы взлететь

Зачем обнимать
если нельзя задушить

зачем целовать
если нельзя съесть

зачем брать
если нельзя взять навсегда
с собой
туда
в райский сад

Время чтения стихов
это время их написания

прикосновение
стокрылого ангела
книги

разговор рыб
ставший слышимый
птицам

оно где-то
между подушкой
и утром

Стихи мои!

Будут пытать
не выдам
сожгут все списки
не вспомню

Время чтения стихов

Спешите!

Оно никогда не наступит

«Життя –тільки щілина слабкого світла
Між двома ідеально чорними вічностями…

Володимир Набоков

…Сила розуму
Так обмежена –
Навіть важко уявити…
Сила серця безмежна –
В будь-якому сенсі…

Шрі Чінмой


…Тілу потрібно жити,
Душа ж хоче просто «бути»…

…Розум, у пута забитий,
Не хоче про серце чути…

…Паяц, що до волі прагне,
Досліджує тіла майю,

Що свого хреста все тягне…
Виходить, волі немає?...

…Та раптом, здригаються струни,
І Сонце за вікнами сходить…

І спогади – рани чи руни,
Як дар чи як кара, приходять…

І голос, в якому спокута,
Розбуджує серце, як квітку…

В цю мить розмикаються пута:
- Тож воля все ж є?...

- Так…

Суть Світло…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 04.11.09 р.

II

Коли над вільхами засвітиться
Вечірній місяць – і на березі
Запахне водяною м'ятою,
І стане тихо на млині;

Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шумне дрімлюга, блискавицею
Ламаючи свавільний лет, –

Тоді з долин, зарослих тернами,
Із лісових яруг, де урвища
Спредвіку тяжко захаращені
Уламками камінних брил,

Виходять звірі, дивні постаттю,
Нахмурені і настовбурчені,
І походою величавою
До берега поволі йдуть,

І там на скелях розлягаються,
І, перед себе лапи витягши,
Кладуть на них гривасті голови
І чола, повні темних дум.

І цілу ніч лежать, зітхаючи,
На дальнє місто видивляючись,
І на хребтах їм, проти місяця,
Вилискує зловісно шерсть.

1933

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

1932
Із збірки "Медобір"