Колір неба ранкового
розчинився в Дніпрі.
Від старих тополь тіні
на піску, на воді.
Це чарує незмінністю.
У людському житті
із його швидкоплинністю
є постійне завжди.

12.08.2023

Медовий Спас освятить мед та квіти
І яблучний також садів дари,
В дорогу проведе спекотне літо
Горіховий і на добро благословить.

Та осінь прийде у багряній сукні,
Роздмуха горобиновий вогонь,
Який теплом зігріє наші душі,
Торкнеться і натруджених долонь.

Ой, осене ти золота красуне,
Сипнеш на трави зимної роси.
Усі тебе ми дуже-дуже любим,
Нам спокій й мир нарешті принеси.

2023 р.

Підійду, обніму, поцілую,
А вже потім тобі поясню,
Що тебе беззавітно люблю я
І тобою єдиною сню.
Ти всміхнешся здивовано долі
Та прихильності Божих небес,
І мені без вагання дозволиш
Спрямувати до щастя тебе…
12.08.23

Роздивитись небо
за краплями дощу.
Відчути прохолоду
і свіжість роси.

Світ палає зсередини,
горить із самого нутра.
Палючі промені осердя
спалюють усе навколо.

А зовні все немовби
світле, ніжне і тримке.
Відносно вологе
і певною мірою тихе.

Зовнішня оболонка
по-справжньому вражає.
Навіть здається, ніби вона
не існує насправді.

Всі історії про появу Землі
створені людьми і їх уявою.
Переважно багатою фантазією
і бажанням щось змінити.

Зробити внесок у творення
чогось доволі складного.
Зробити незвідане частиною
простого механізму.

Якщо поглянути на Землю
з висоти гірських вершин.
Можна помітити безмежні
горизонти і темні глибини.

Земля страждає від людей,
їхніх вчинків і всієї брехні.
Люди вигадують міфи,
висувають теорії її походження.

Вона втомилась слухати
ці вигадки постійні.
Їй складно вірити у те,
що люди мають вид «розумні».

Скільки з них нехтує
простими правилами.
Або скількох людей
справді турбує стан Землі?

Її невимовні почуття
і крик, що чують геть не всі.
Вона благає схаменутись,
зупинитись врешті-решт.

Усвідомити нарешті те,
що довкілля є не нашим.
Ми лиш мешканці цього
творіння прекрасного.

31.07.2023

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Ти мене не питаєш
і нічого не знаєш -
що у мене на думці,
у серці, в душі.
І відведений час
ти даремно втрачаєш
і полюєш невпинно
на якісь міражі.
Час спливе і залишить
про мене на згадку
може вірш, може фото,
а може колись
ти згадаєш мене
як одвічну загАдку,
від якої відгадка
поділась кудись.

11.08.2023

Ти зараз живеш у жахливому місці,
без тіні, без друга, у хаті без стін.
Вітри тобі носять найгіршії вісті,
а з них будуть вірші – якщо ти один.

Ти зараз у Бозі в наявній тривозі,
ти ніби стоїш у лайні до колін.
Аж ось на порозі, і там, на дорозі,
з’являються люди, якщо ти один!

Один – то не два і не три.
Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто,
а поруч усі – і ніхто.

Так буде і буде, так буде і буде!
Так мамця сказали тобі, а проте…
Слізьми світовими блукають приблуди,
а ти завіршуєш самоття святе!

Я завжди з тобою, я вірно з тобою,
самотносте люба, самотносте зла.
Від міста – до міста, від бою – до бою,
від пісні – до пісні, від тіла – до тла!

Один – то не два і не три.
Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто,
а поруч усі – і ніхто!

8 травня 2003 р., Богдани́

Пелюстки маку в полі з бур’яном
Колючий почерк,
І сипле вишкіром зерно
І вздовж розносить.
І чорнощира тінь росте,
Де в’януть маки,
І не питай мене про те,
Чи плачуть зранку.
Чи просять вітер однести,
Насіння полем,
Щоб між фіалками зрости
Чи між волошок.
Останнім подихом зітхнуть
В прозорій вазі,
Коли пелюстки опадуть
І сонце вразить.

18.12.2022

Для мене вірші- біль і насолода,
Захоплення, відраза, гнів і лють,
Смирення тихе, впертість і погорда.
Я ними і прощаюсь і люблю.

Вони для мене розливають фарби
Обох заграв, вони- відбиток снів,
Чарівна музика, яку зіграти мав би
Той, хто чомусь зненацька онімів.

Вони нагадані у лініях долоні ,
У відблисках чисельних амальгам,
Холодна ніч і спЕкотне осоння,
Вони - той кварц, що словом витікав.

Його присутність відчувається в усьому,
Хоча закреслені надії коми.
Одна лиш жирна крапка, як терпка оскома.
Ятрила душу болем думка-втома.

То яблуко серпневе гупнуло на землю,
А в серці затверділий давить кремінь.
І дні чергуються тепер (смугаста зебра),
Словесний відшмагав дошкульно ремінь.

Його присутність відчувається в усьому.
Забути б швидше гуркіт сили грому.
Що ж далі, далі нас чекає? Невідомо.
Ще чується чомусь розмови гомін.

Стигне серпень, наче літа
Ледь відчутний теплий слід, -
Починає червоніти
В хащах терну дикий глід.
Жовкне листя вже на вишнях
І в душі зростає сум, -
Утрачає сад колишні
Дзвінкість, запах і красу.
Половіють щедрі ниви,
Хоч льон ще голубі, -
Наступило швидко жниво
І прийшла пора грибів.
Задивляються лелеки
В небо пахмурне щодня, -
Стигне серпень, спала спека,
Простилається стерня...
11.08.23

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

У кого погляд на життя який:
Один говорить: - Моя хата скраю,
Тому я першим ворога стрічаю!
Другий вважає зовсім навпаки.
Коли загроза раптом постає,
Один бере скоріше в руки зброю
Аби країну захистить собою,
Другий собі питання задає:
А чому я? Чому не хтось другий?
Я неспроможний! В мене справ багато.
Хай з ворогом іде хтось воювати,
Я ж буду бізнес розширяти свій
І берегти. Як просять його: дай
На зброю грошей ворога прогнати.
Він кривиться: їх в мене не багато.
Багатший хтось їх виділить нехай.
Сидить, як сич, багатства примножа,
Та думає, що, все одно, минеться,
Його біда ніяка не торкнеться.
Тож перейматись зовсім не бажа
«Чужим» нещастям. Та приходить мить
І ворог вже до нього в двері пхає.
І він на поміч звати починає,
Але ніхто на поміч не спішить.
І те, про що він слухать не хотів:
Про чужі муки і страждання люті,
Тепер прийдеться самому́ відчути
До смертної Голгофи на путі.

Князь Федір Вишневецький Менший був
З відомих й славних Вишневецьких роду.
Хоча був зовсім іншої породи
Ніж двоюрідний брат Дмитро. Хто чув
Про Федора? Або, вірніш,Федька.
Так звали, щоб від брата відрізнити.
Здається, що одного роду діти.
В одного ж загартована рука
В боях і битвах, а другий тихцем
По смерті батька, множив володіння
Та замку будував «надійні» стіни.
Один в степах прославився бійцем,
Ходив в походи, зустрічав орду,
Як та з набігом в рідні землі пхалась.
І ті ім’я лиш одного боялись.
А от Федько був іншим у роду́.
Поки другі ставали на шляху
Ворожій силі, він ростив маєтність.
Мабуть, забув, як необхідна єдність
В годину краю рідного лиху.
Так от, Федько. Вже десь в сімнадцять літ,
Як помирає батько, він з братами
Маєтність ділить з селами й містами.
Одружується, щоб продовжить рід.
Як помирає Федір – старший з них,
І нікому маєтність передати,
Взялись брати між себе розділяти.
Отож, Федько ще до земель своїх
Додав частину братових. Зажив.
Вже й замок заходився будувати
У Перемірці, щоб добро ховати,
Коли би ворог раптом налетів.
Під містом було озеро чи став,
Півострів в нього вузько урізався.
Отам якраз той замок будувався,
На пагорбі високо виростав,
Дубовою обнесений стіною.
Вважав – вона надійно захистить
І в час тривожний там пересидить.
Бо ж сам не надто рвався він до бою.
Поки брати Іван і Олександр
По прикордонню увесь час мотались,
Ординцям шлях закрити намагались,
Федько байдужий був до отих мандр.
Брати йому : - Ходімо, Федьку, в степ,
Бо знов орда на Україну пхає.
А він їм: - Чи ж у мене справ немає?
Мені он замок укріпити ще б.
- За стінами відсидишся хіба?
А, коли й так, то ж землю потолочать,
Люд переб’ють, візьмуть, кого захочуть
Та й поженуть у Крим. Твої хліба
Попалять. А попе́реду ж зима?!
- А в мене у підвалах збіжжя вдосталь.
Чого мені боятись диких го́стей?
Поки, бач, з ними клопоту не мав.
Не мав, звичайно, бо ж були другі,
Які в своїх маєтках не сиділи,
А край від орд нахабних боронили,
В степу спиняли клятих ворогів.
Були і ті, хто всім тим керував –
Острозькі і Сангушки, що займали
Посади маршалків. А тут якраз не стало
Сангушка, що той пост тоді займав.
Варшава ж чи ловила просто гав,
Чи то навмисне з тим не поспішала,
Нового маршалка не призначала.
Отож, нелегкий час в краю настав.
Без «голови» нелегко краю буть.
То цим татари миттю й скористались
І на Поділля ордами примчались
І палять, і вбивають, і гребуть.
Смерчем по Вишневеччині пройшлись.
Федько у замку хутко схоронився
З сім’єю, боронитись заходився.
А там і поміч надійде, дивись.
Чи то стоять набридне татарві,
На стіни лізти та і подадуться,
Де для них легші здобичі знайдуться.
Але даремно сподівався він.
Татари Перемірку облягли
І, наче, й не збиралися нікуди.
А в замку, як на зло, багато люду.
Не всі далеко битися могли,
Та ж їсти кожен, звісно, з них хотів.
Отож, припаси на очах зникали.
А скоро вже й голодувати стали.
Тож більшу пайку мали лише ті,
Хто стіни від ординців боронив.
Жінки ж і діти та старих багато
Самі вже якось мали виживати.
Федько з сім’єю теж не вдосталь їв.
Уже весь зсохся, наче, постарів,
Заледве вже й на стіни видирався,
У далеч із надією вдивлявся.
Завзяттям бою усе менш горів.
І так не воїн, в безнадії тій
Опору всяку у житті утратив.
Задумався: чого йому вмирати,
Татарам здасться – лишиться живий.
А там, дивись і викуплять брати.
Та і сім’ю потрібно рятувати,
Кому ж маєтність зможе передати?
І день, і ніч він колотивсь із тим
І вирішив. Уранці скликав люд
Й сказав, що замок вирішив здавати.
Бо ж воно краще полоненим стати
Ніж голод чи татари тут уб’ють.
Юрма голодна слухала його
Й не вірила, що князь таке говорить.
Вважали, що вони єдині в горі.
У князя досі вірили свого,
Що порятує. А він раптом так.
Не стримавсь хтось: - Так князеві, звичайно
І у полоні буде непогано.
Дасть викуп і повернеться. Однак,
Нам – простим людям здатися – біда.
Вже краще смерть, ніж полонених доля.
Додому вже не вернемось ніколи.
Десь на край світу зажене орда.
На каторгах, в гаремах і помрем.
Тож краще тут, де предки помирали!
Вслід вигуки підтримки залунали:
- Тут помремо! Ясиром не підем!
Такого князь, напевно, не чекав.
Махнув рукою: – Та робіть, як знайте.
Мені ж ворота замку відчиняйте.
І вийшов. І сім’ю свою забрав.
Народ зі стін дививсь, як татарва
З галайканням враз князя обступила,
Десь потягли. Страшенно пораділи,
Бо ж здобич гарна – вся сім’я жива
Князівська – викуп буде чималий.
Люд в замку ще надіявся на долю,
Що візьмуть князя й подадуться в поле.
Але в татар розклад був не такий.
Мурза за князя викуп буде мать,
А їм з походу й здобичі не буде.
А в замку, видно, ще ж чимало люду.
Раз почали, то треба уже брать.
І знов на стіни татарва спішить,
З останніх сил захисники вже б’ються,
Надіються на поміч, не здаються,
Хоча б Того, хто долі їх вершить.
Але дарма. Орді набридло те,
Взялись солому кидати під стіни,
Сушняк туди носити без упину.
Того під стіни купами росте.
А потім чимсь смердючим полили
І підпалили. В ту лиху годину,
Хоч і дубові, зайнялися стіни,
Як смолоскип палати почали.
Люд задихався у диму й вогні,
Куди вже там з ордою воювати.
Взялись вогонь водою поливати.
Але води в криниці вже на дні.
Татари увірвались і взялись
Кого вбивати, а кого в’язати.
І не було кому порятувати…
Живі у Крим ясиром подались.
Погнали й князя Федора у Крим,
Назад йому вже не було дороги.
Так і пропав на чужині небога
І вся сім’я пропала разом з ним.
Брати шукали. Князь Дмитро пішов
Не просто так султанові служити,
Хотів знайти він брата і звільнити,
Але і сліду, навіть, не знайшов.
Усю маєтність, що Федько надбав
За вік короткий, вклавши усі сили,
Брати поміж собою розділили,
Бо ж спадкоємця жодного не мав.
І мрії всі розвіялись, як дим.
Не захотів життям ризикувати,
У поле йти, щоб край свій захищати,
Війна сама прийшла до нього в дім.
І все, що мав, докупи що збирав,
А ні йому, ні дітям не дісталось.
Так над Федьком тим доля посміялась,
Хоч він від неї іншого чекав.

Вечірнє поле вишито снопами,
поволі тихне птаства веремій
і скрипалі нічні заводять гами
у лузі, де лишився травостій…

Знайомі нотки вітерець доносить
і виринає з пам’яті ріки
мотив дитинства, несучасний досить,
такий далекий і такий п’янкий…

І зорями спалахує неспішно,
з-під присмерку смерічок довгих вій,
залишене у юності колишній,
у бурі тиші, сонній і німій…

Палітрою минувшини історій
нічний пейзаж на полотнину ліг,
від неба голубого – лиш цикорій
обабіч шляху, як Петрів батіг…

Мов яблуко цей сон зоря надкусить,
цілюще сяйво ранок приведе,
і день новий хоч як, а бути мусить,
бо він для серця кожного – едем!.

***
Останній час агонії росії,
парафії імперії, чуді...
і Кожум’яка запрягає змія,
аби орати землю князя Кия,
куди не буде доступу орді.

***
Лютують бенефіціари тризни,
коли у нас на варті все окей
і на озброєння немає кризи,
і тризуб князя на щиті вітчизни,
і меч його заточує Арей.

***
На раші епопея параної,
людиноненависникові тісно
і в силу ситуації такої
уже сьогодні прокляті ізгої
і на віки, і повсякчас, і прісно.

***
Не мала ні науки, ні культури
московія ніколи і ніде...
і нині мати євро за халтуру
на сцені від Уралу до Амуру
без Києва уже немає де.

***
Якщо і досі окупанти горді
потугою своєю на воді,
то мусимо не думати тоді,
а файно дати мордору по морді,
аби лайно текло по бороді.

***
З яких це пір московія – месія?
Купує світ за сорок соболів,
а крадене ховає у кремлі...
та поки зійде сонце на росії,
роса їй очі виїсть у землі.

Післямова
Ой, не щезають, на готове ласі,
злодії-воріженьки, а наразі
ридає мати і її дитя
за тими, хто іде без вороття...
війна з’їдає волелюбну масу
людей, що умирають за життя.

08.2023

Ось потихеньку я дістався краю
Так, того краю де вже вибір жде
Чи скніти далі на шляху до Раю
Чи жити тут до поки життя йде?
Питань безмежність тут, безмежна вічність
Там.
За обрієм життя чекає.
А Відповідь? Коли Її Величність
До нас зійде, чи може десь чатує?
Не буде відповіді тут!
Тай там ніхто не скаже!
Бо вже тоді із нас вони не знімуть пут.
Хтось співчутливо так дорогу вкаже
І від воріт ключі тихенько продзвенять.

Як передать тобі словами
Ті почуття, що про кохання?
Але я знаю - слів не треба,
Лише поглянути на тебе
І ти в очах моїх читаєш
Все, що тобі сказати маю.

2017 р.

Ніч безсонням ланцюгів
катувала в ліжечку;
ранок птахом прилетів,
вистелив доріжечку.

Полудень в'язав снопи,
з ким і як не відаю,
день варенички ліпив,
закрутив завією.

Тільки вечір чарівний
забавляв розмовою.
Любий, серце огорни
запашною ковдрою.

09.08.2023р.

Говори зі мною.
Говори.
Тим голосом
Що
Тим голосом
Із
Собору
Вчорашнього дня
І сонцем
Його вітражів
І мовчанням
Холодного каменю,
Що
Відлунням твоїм
Що відлунням
Усіх епох,
Здається,
Ще вчора
Відбився
Від стін
Любов’ю
Але і війною.

Твій голос
Нехай
Стане плетивом
Срібних кольчуг
І підлатником вірш
Замовлянням
Твоєї долі.
Твій голос
Нехай
Відголосить
Усіх
Що в тобі
Залишили
Навік
Поклоніння
Своєму богові.

В лімбі
Тіла твого
Кожен подих
Знаходить
Румб
Теплі хвилі
П’янких
Теплі хвилі
Натхненних
Слів
І на серце
Своє
Мов на розу вітрів
Подивись
І вітрила напни
На поточний
Лягаючи курс.

День почнеться
В тобі
День загравою
Виллється в ніч.
Далі
Далі
Птахи
Далі, далі
Сорочка ранку.
І спадає туман
І зникає остання зоря
І вдихають вітри
У замріяне серце
Світанок.

04.01.2023

Вечірнє небо й сонячна утома.
У роздумах про те, що відбулось.
За хмарами суцільна невідомість,
А десь заколосилась жита ость.

Дороги денні заплелись в косиці.
Турбує спогадів кортеж.
Шумлять дерева у зеленім ситці,
І вечір доторкнувсь душевних веж.

Життя не обійшлося без помилок.
Вартує совість на шляхах.
Мережані вже скроні у прожилках.
Поліфонія...згадку грає Бах.

Сьогоднішній вечірній дощ не плакав,
Він шкрібся тихо до вікна, мов котик,
Зривалось листя під вагою крапель
В миттєвість невибагливого льоту.

Зливався в шурхіт рівний стук по блясі,
В дитинстві так звучало слово " Тишшша..."
І в осені розміреному часі
Я слухала, як дощ мене колише.

І теплі руки мамині згадала,
І палець біля губ, і ніжний легіт
За шерхітливим звуком, що бувало
Маленьку дзиґу гамував так легко.

2022.11.

Не журися, жінко, що ти сива,
Що стоїть під вікнами зима, –
Що весняних поцілунків зливи
На лиці засмученім нема.
Схаменися і жени подалі
Злі думки й невтішні відчуття,
Доки ти уповні не пізнала
Радощів бентежного життя.
Не зітхай печально біля шибки,
Бачачи морщинки поміж брів,
Бо мені лиш гарну вроду видко, –
Я ще більш до тебе подобрів.
Сумніви всілякі та вагання
Не тримай незримо у собі,
Щоб ясніли кольором світання
Уночі зіниці голубі.
Поки серце б’ється, мов шалене,
І сміються очі з-попід вій, –
Не журися, жінко, біля мене
І про старість думати не смій.
10.08.23

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Я ревную тебе до самотності
Задихаюся від гіркоти .
Знову вечір, і ось вона моститься
На плече, щоб у шию сопти.

Ти погладиш її тільки поспіхом
По волоссю, що димом гірчить.
Я ревную тебе до самотності.
Хоч немає для того причин .

У щетиною схованій посмішці
Губи, жадані мною здавна.
Я боюся твоєї самотності,
Щоб нікого у ній не впізнать.

Дорога дорога дорога.
Години секунди літа.
Позаду уже всі тривоги,
Попереду нові міста.
Десь там капучіно чекає,
Десь там світять зорі вночі.
І вечір десь ранок стрічає
І спати летять стрибунці.
Ще літо теплить і світає.
Ще роси траву не сріблять.
А коси любов заплітає
І коси в покосах дзвенять.
Раніше уже вечоріє,
Свіжішає шепіт дубрав.
І листя тихенько жовтіє
А день вже коротшим знов став.
Та все ж попереду ждуть очі...
І сірі, зелені… твої…
А також можливо і ночі
Любові.. кохання… пісні…

Троянда жовта.
Повновидий цвіт.
Зневаги колір?
Зради певний символ?
Неправда ваша!
Кілька марних літ,
що пахнуть солодко
безумством милости́вим –
троянда жовта!

Ви жінка горда.
Ваш серйозний вид –
смішної долі
лиш одбиток мстивий –
неправду каже
кілька марних літ.
Я викохав з трудом
для вас останнє диво –
троянду жовту.

12 жовтня 1994 р., Київ

Гуляю, мов в садах Семіраміди,
Бо ж навкруги серпнева благодать:
Чарівність сонця із відтінком міді,
Червоні в глянці яблука горять.

Гуляю, мов в садах Семіраміди...
У захваті від літньої пори.
Хмарки у небі - білії лебідки
Несуть на крилах Божії дари.

Гуляю, мов в садах Семіраміди...
Душі і серцю любий рідний край.
Як хочеться, щоб відступили біди,
І вічно був цей український рай.

Попрощалася з бідою,
і сльозами здирки гою,
та ще більше роз'ятрила біль.
Так пече на серці рана,
що ж, і ця пройде омана, —
чорні думи згинуть звідусіль.

Буде сонячно, чудово,
у житті не випадково
випробовує Господь на міць,
і дає, і забирає.
Хоч готує нас до раю —
дідько в пекло тягне силоміць,

а дзвіниці б'ють у дзвони,
очі у біди червоні,
каяттям розчуленим блищать.
Облетіла стигла вишня,
кішкою вляглася тиша,
у душі осіння благодать.

09.08.2023р.

Всупереч війні,
Хочеться мені
Радісно співати
Про далекий дім
І про тебе в нім,
Матінко солдата.
В тиші дорогій,
Чую голос твій
Завжди після бою, –
Вчуся говорить
Подумки щомить
Знову я з тобою.
Ночі без світань
Бачить ненька там,
У притихлій хаті, –
Каже: Земляків
Огортає гнів
Теж на супостата.
Моляться вони,
Щоб прийшли з війни
Цілими в оселі
Всі, хто з дня у день
Другий рік веде
З ворогом дуелі.
Попри біль і лють,
Що в душі гудуть
Нині винувато, –
Хочеться мені
Всупереч війні
Радісно співати.
09.08.23

Осіли в Києві переселенці.
Ні, не бабусі, діти і жінки,
а хлопці років десь під тридцять,
здорові ще чоловіки.
Вони не рвуться захищати
свою оселю, рідний край.
І їм не треба піклуватись
про цьогорічний урожай.
Іх мова – виключно російська,
де матюки – сім з десяти.
Не хочуть йти вони до війська,
а у генделик – залюбки.
Живуть роками у столиці,
в столичних парках пиво п’ють
і, наче Божої десниці,
на путіна спокійно ждуть.

08.08.2023

Як Ви в мою посміли душу зазирнути?
Тривожити всі закутки її вві сні.
По суті розумію, що паром Ваш вутлий,
Він плистиме рікою тільки навесні.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
І залишитись спомином палким свічі.
Забути б мені все. Я потушити мушу,
Бо досі припікає полум*ям вночі.

Як Ви в мою посміли зазирнути душу?
У ній осінній присмак. Чи зігріла б Вас?
Снується знову павутинно-ніжна думка,
Бо уві сні , неначе зупинився час.

Вже ти за морем окияном,
Вже ти доросла майже вже…
І поросли стежки бур,яном
Де ти ходила в школу ще.
Життя включило швидкість стріму.
Воно, як кадри у кіно.
І не прожити без екстриму,
А ролі роздані давно.
У всього є десь свій початок
На жаль і має буть – кінець…
Тому живем, як на останок
І творимо життям вінець.
Ти маєш досвід тисяч років
Від фараонів до царів…
І навіть сто літ одиноких…
І днів, що довші всіх віків.
Тому не парся! Все проходить
Минає горе і біда…
І лиш бажання хороводять
Подальше все твоє життя.
Живи, люби і будь любима.
І пам,ятай завжди Творця…
Лиш в Ньому відповідь єдина!
Початок є – кінця ж нема!

ІГасити маяки не маю права,
бо їм видніше, поки на межі
землі і неба сяють міражі...
отак і виникає... дута слава,
фальшиві друзі, бестії лукаві,
і гонорові екс-товариші,
і віршомази запасної лави,
які на зло наївної душі
не помічають опуси чужі,
зате своєму репетують, – браво!

ІІСвоє гіпнотизує читача,
моє і коле очі, і лякає...
«нема пророка у своєму краї».
Та є кому тримати на плечах
неповторимі образи натури,
рекламою оперення фігури
зозулі біля півня-павича...
.............................................
у мене мотивації не більше
до римування, ніж у будь-кого,
але і нині, як було раніше,
немає ради чого і... чого
вигадувати неймовірні вірші.
Та муза апріорі ще живе
і ніжний лірик ще пиляє роги,
коли його оцінює небога,
показуючи дзеркало криве,
і коронує автора інверсій,
які до куп не туляться ніяк,
зате у чудака є купа версій
подумати, чим думає дивак,
коли блукає «мислію по древу»,
ну... як бояни, може... на печі
описує оголену Мінерву
і білобрисе чудо уночі.

ІІІУсе – як є. Та ось у чому фокус:
уміла рима – це не чудеса,
важливіше явитися на показ,
аби клював народ на тілеса.
Цінуємо і посмішку, і усміх,
і декольте, і... горе не біда,
коли відома фабула – вода,
але навіщо той шалений успіх,
якщо у тебе фікція у вусі,
а кульчики шліфує тамада.

08/23

Вітер бігав по листочках -
Грав на піаніно,
Бо навчальний рік завершив
вітер на відмінно.
І тепер радіє він:
Виграє, сміється...
Та сумує хмарка в небі:
"Он як задається!
А я маю лише добре
Й тішуся тихіше,
Але у хмаринній школі
Вчитися складніше!"

Із О.А.Галича

Взяв горілку я, мантулки на десерт,
пару «ризького»¹, азовської хамси
та поїхав у нервовий диспансер, –
в мене брат знедавна виявився псих.

        А у психів лад –
        так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото...

        Їм ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера!

А братунь уже чека на прохідній,
він мені за зволікання доріка,
каже, жахнімо скоріше по одній,
поки тут година тиха отака:

        шизофреніки
        в’яжуть віники,
        неврастеніки –
        поспіль циніки,

        а звичайний люд,
        що в делірію, –
        знай долає лють
        із довірою...

Ми хильнули, зажували кураб’є;
й каже брат, що він попалить всі мости
і падлюку головлікаря приб’є,
бо його той не пускає до Москви!

        А в Москву йому –
        не за пресою,
        а як «буйному»
        взяти пенсію;

        у Москві – жона,
        їй недужиться,
        та і ще одна
        є подружниця...

Ми під пиво потім стріскали тріску,
запалили по цигарці мій «Турист»,
і говорить раптом брат мені: «Юрку,
ти, давай, за мене трохи тут потрись!

        І мармузами,
        і статурою
        схожі дуже ми,
        братцю Юрію!

        Ти ж у місті збляк,
        став потворою,
        поживи тут, як
        в санаторію!»

Вмить скидає він пантофлі та халат
і натягує на мене, уявіть;
і халат мені – ну, просто акурат,
ніби шитий був мені заздалегідь!

        Сам бере піджак –
        і на станцію;
        а мені – не жах,
        плину цяцею!

        Ліжко-місце в нас
        в третім корпусі,
        та і ліки – вчас,
        кажуть, ко́рисні...

Отаке в нас учинилось антраша,
тож лишається обмислити лише:
чи то стати президентом СеШеА,
чи з відзнакою скінчити ВеПеШе²?..

        Ех, у психів лад!
        Так би жив будь-хто:
        хочеш – спати ляг,
        хочеш – грай в лото;

        нам ухвалена
        інша літера,
        тим – від Сталіна,
        цим – від Гітлера...

(2023)

Колись мені подобалась вона
У ті часи коли жагливий погляд
Був рівноцінний шепоту сукна
А дотик вуст, немов посвідок бога
В якому дух любові та знемога
Пустили в храм оманливих речей
І я сказав, коли прийшла тривога
Я більше не люблю твоїх очей.

І я тоді перевернув човна
В туманний став примарення чужого
І диким лементом хитнулася луна
Упавши місяцем у твань життя німого
Хоч, любко, знай не жаль мені за нього
Та сходить сонце і ріка тече,
Але скажу збираючись в дорогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Крім того тут, за все своя ціна.
І платиш серцем за її облогу
Розкішних стегон, нервами сповна
Отримавши нелегку перемогу
І від печінки давню засторогу
Кошлаті крила і тремке плече
І кажеш їй натомість епілогу:
Я більше не люблю твоїх очей.

Та я не корчив з юності святого,
І вірш, як хтива виразка оцей
Та боже збав почути від старого:
Я більше не люблю твоїх очей.

05.08.2023

Я вільна, і дихаю легко,
пірнаю в простори, Лелеко,
від тих берегів, що нестримно
мене огортали інтимно.
Лечу в оксамитові далі,
аби позабути печалі,
розправити крила над світом —
скінчилось смарагдове літо...
Я все віддала, що зуміла,
коли у коханні зоріла,
спивала із рук твоїх ніжність,
і сни відправляла у вічність.
І ти, забувай про журливе,
будь сильний, коханий, щасливий,
але без моїх поцілунків,
любов це не просто стосунки, —
вуста завше спраглі, голодні —
два серця у Божій долоні.

08.08.2023р.

Шматає протягом фіранку. Гілка вишні
Діставши рами, кинула плоди
На підвіконня . Червень, вже колишній,
Останнім вечором не догодив:

Відірване злітає вгору листя,
Важкезні краплі б'ють вікно гуртом ,
І буслу, що в польоті забарився,
Не сісти у розхитане гніздо.

Нестримний вітру шал тріпає бляху
Що б'ється, як поранене крило,
І утікають хмари з переляку.
Ще мить, і бурі ніби не було.

Скрипковий ключ обірваного дроту,
Сік по вікні трояндами розцвів .
Та зламана суха верба напроти
Вцілілого гнізда, де бусол сів.

Незваний шквал відрізав червня скибку,
Та звично скупо землю заросив.
І відголос розкочується хрипко
Важкого року дальньої грози.

2023.07.01.

Яблуками пахне.Серпень на порозі,
А моє кохання в далекій дорозі.
А, може кохання за мене забуло,
Може його в мене і зовсім не було?

Ні, було кохання, солодкі цілунки,
Завмирало серце від п"янкого трунку.
Яблука достигли.Всерце стука осінь,
А моє кохання десь блукає й досі.

1991 р.

Твої такі порожні фрази
Загусли у смолі часУ.
Чом не помітила одразу,
Нещирості п'янку росу?

Що не наситила любов'ю,
Упала тугою до ніг.
Напій бажання перестояв,
Чуття замулився потік.

І більше серце не хвилює,
Знецінена твоя хода.
І те оманливе "люблю я",
Що на поталу ти віддав.

Безмежжю німоти пустої, -
Вона, як згуба уночі.
Прости-прощай, моя Love Story,
Печале болісна мовчи!

Мовчи, мовчи, моя печале...

6-7 серпня 2023 року.

На бугристих шляхах
Серцю важко від дум:
Збараж кров’ю пропах
І занурився в сум,
Хоч приваблює нас
Він у нинішній час
Тим, що згинуть не смів,
Попри лють ворогів,
Бо у них на очах
Не розвіявся в прах.
Не зморив плин століть
Витвір рук золотих, –
І донині стоїть
На висотах крутих
Давній замок. Увись
Стрімко вежі знялись, –
На одній – наший стяг,
Як натхненник звитяг, –
Як врочиста хвала
Славних предків ділам…
08.08.23

Із раю в рай (якщо такий ще є)
Я перейду неспішно.
Мій рай створила ти, як пісню,
Щоб понад пістоліття зміг її вести.
Віддячить чим я годен тобі, люба?
Підсобним буть у рукотворному раю.

звірмо серцеві ритми - для цього потрібні двоє,
здихайся пилу у грудях, у венах - тромбів.
так, доведи, що насправді себе загоїв
там, де пустеля Гобі твоєї любові.

зріжмо канати страху і всі страхувальні троси:
тільки отак не тремтітимуть пучки пальців.
поміж торканнями ледь зростають чіпкі дорослі,
ті, що допевне знають про зими Вівальді.

про холоднечу пустки, в яку доведеться впасти
з білого сонця гарячого, власне, еґо,
щоби могли спізнати на дотик красу контрасту
згоди у мізках й відмови в ділянці стегон.

просто стрибаймо вниз і тримаймося вдвох за руки,
зваблені ризиком врешті здолати опір.
вільне падіння назавше змусить тебе забути
про монолітні опертя під наші стопи.

… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – ангельські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…

Прийми, Василю, й ти ангельські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…

7 серпня 2016 (Сороковини)

Як люблю, то до нестями,
а як ні, то досхочу.
Мандрувала берегами...
запалила ніч свічу...

Річка вкрилася лускою,
сріблом жевріє здаля,
раптом човник за водою
паперовий звідкілясь.

Споглядає Місяць вповні,
чи потоне, а чи ні?
Брижі гублять у безодні —
блискавиці вогняні.

Хмара щириться зухвало,
і погрожує услід.
До жаданого причалу
не дістатися убрід.

Хвиля котиться широка,
грає дивний полонез,
лине у стрімкі потоки,
човник лебедем з небес.

В бистрині він не розкисне,
допливе до бережка.
Хоч і темна хмара висне —
принесе його ріка.

07.08.2023р.

Не замовкай в мені, звучи, брини,
Щоб я росла, тягнулася до неба!
Дощем холодним, сонцем осяйним,
Туманом, вітром, та для мене - Фебом!

Що крила чорні маєш, то нехай,
Вони мені не затуляють світла,
Ти підіймай на них, ти обіймай!
І не зважай, що з остраху я зблідла.

То тільки мить, я опаную страх.
Неси у вись, чи обрієм по колу!
Зловлю я краплю із твого пера,
Зловлю, як зірку, що опала долу.

А ти не замовкай, як та струна.
Зриватись римам з неї і летіти!
Бо як твоє в мені і відлуна,
Чим заміню тоді зів'ялі квіти?

Не лоскочи словами знову душу,
Мов пухом облетілої тополі.
Нічого говорити я не мушу,
Не залишилось зерен у стодолі.

Осінній подих проникає в шпарки,
Спустошені думки від прохолоди.
До берега давно прип'ята барка,
Стара дорога в брусах і колодах.

Не лоскочи незрячими словами.
Чи варто ворушити пріле сіно?
На небосхилі вечора заграва,
А від вогню повисла кіпоть тліну.

Заплакало дощами наше літо
закрило хмаровиння небеса,
незірвані поблякнули вже квіти…
Краса перетікає в круасан
і більше дошкуляє прохолода.
Хоча у ватрі тліють ще дрова,
не гріє вже ні молодість, ні врода…
Емоцій закінчилися жнива,
укрилися байдужості іржею
від відчуття буденності мети.
Убога ти… і тілом, і душею,
не грієш серця, як там не крути.

Та куди б я не їхав, куди б не ішов,
На Південнім хай полюсі буду,
Повертається знову до мене любов,
Повертається знову, як чудо.

Темні хмари вгорнули, неначе плащем,
Але сонце відкрило фіранку --
І стекло усе горе нудотним дощем,
І на серці загоїло ранку.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

Усміхаються світлом веселі гаї,
Свисти іволги радісні, часті.
Зацілую до болю вуста я твої,
Моє любе, єдинеє щастя.

Оповиєш руками, рідненька, мене,
І веселка у висі заграє,
Заніміє од захвату небо ясне,
І ворота одчинить до раю.

ПРИСПІВ.

Не отруйне тепер люте жало змії,
Пестить промінь, як сонця вітання.
Повертайся, кохана, в обійми мої,
Зазвучала знов пісня кохання.

6 серпня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Із О.А.Галича

          Привид бродить по Європі, привид комунізму.
          К.Маркс і Ф.Енгельс. «Ма­ні­фест ко­му­ні­стич­ної партії» (1848)

Науковість марксистську я пестував,
на писання конспектів не ремствував,
не сидів десь премудрим пічкуриком,
а вивчав «Капітал» з «Анти-Дюрингом».
На свята́, не турбуючись приводом,
виряджався завсі́ди я привидом,
і тверди́в, хоч впритул, хоч на відстані,
що учення всесильне, бо істинне!

    Від цих до цих, від цих до цих, від цих до цих.
    І хай я псих, а хто не псих? От ви – не псих?

Та недавно зчинилась історія:
я придбав радіолу «Естонія»,
і подумав яко́сь: маю час таки
підживитися дозою класики!
Ну, гриміла славетна та опера,
де Кармен підвела свого опера;
а коли Дон Хозе скінчив ігрища,
враз – моє проголошують прізвище!

    Ну, бозна-хто, ну, бозна-де, ну, бозна-як!
    Кому це всмак? Мені – не всмак. А вам – усмак?

«Поважа́ний! У вас, – чую далі я, –
вмерла тітка на днях у Фінгалії,
і у справі цієї Калерії
вас чекають у І̀н’юрколегії».
Отакі от трапляються жереби...
І навіщо уголос, не треба би!
А як бу̀де від цього кори́сть кому?
Щось не дуже воно по-марксистському!

    Ну, просто страм, ну, просто страм, такий от страм!
    А я ж то сам – вже майже зам! А ви – не зам?

Ніч трусився, немов у холері, я, –
підвела мене, падло, Калерія!
І дружина на тітку ту лається:
так, «відлига», але ж – все трапляється!..
Ну, зібрався: білизна та мильниця, –
щоб, якщо заберуть, не томитися;
ну, являюсь, а дрож – вже у шлункові;
а до мене – хіба не з цілунками!

    І сміх та шум, і сміх та шум, і сміх та шум!
    А я, на глум, от ні бум-бум. А ви – бум-бум?

Влаштували справдешню юстицію,
ознайомили із духівницею:
що така́-то, ім’я та по батькові,
розум-пам’ять цілком у порядкові,
залишаю і землю, і фабрику
не співшлюбнику, підлому звабнику,
а племінник мій рідний, Володечка,
володіє нехай на здоров’ячко!

    Ну ти гляди, ну ти гляди, ну ти гляди!
    Тоді – адью, мені – туди! А вам куди?

Я на помин любимої тіточки
всі заначені витяг калиточки;
а як гроші скінчились – співбражники
похватались за власні загашники:
– Позичай, не тушуйся! Будь ласочка!
Ще за радіо тост, і за класичку!
Порахуємось потім пардонами:
ти ж пришлеш щось таке закордонне нам?..

    Ну, коли так, тоді мерсі, тоді мерсі,
    пришлю кримплен вам та джерсі!.. І вам – джерсі?

Кілька діб це крутилося гульбище, –
не могли вгамувати жагу іще...
Через тиждень – я трохи притомнію,
і вмикаю знічев’я «Естонію».
Там – новини, там – радісні галаси
про здобутки космічної галузі;
а потому:

Передаємо повідомлення з-за кордону. Революція у Фін­га­лії! Перший декрет народної влади про на­ці­о­на­лі­за­цію земель, фабрик, заводів та усіх інших про­ми­сло­вих підприємств. Народи Радянського Союзу ві­та­ють братський народ Фінгалії зі славною пе­ре­мо­гою!

Я дивлюсь на шкалу радіолову –
і не можу узяти у голову:
це ж все наше із тіткою Калею!
я ж за цим і зібравсь у Фінгалію!
Голодранці, кричу, беззаконники!
Все це марксові, щоб його, коники!..
Ой, не бачив я гірше почварності,
ніж цей жарт додаткової вартості!

А я ж їх всіх – від цих до цих, від цих до цих!
І ось тепер я повний псих! А хто не псих?..

(2023)