На березі моря глибокого
Я куплю тобі п’ять хвилин.
Щоб серце твоє відкрилося
Для гарних та радісних днин…

У полі ромашками вбраному
Я куплю тобі хвилин шість.
Ти ними собі полюбуєшся,
Як сонце, як хлопчик, що гість…

На схилі гори високої
Я куплю тобі хвилин сім.
Ти світом будеш милуватися,
Купатися ніжністю в нім…

На краю планети мирної
Я куплю тобі новий день.
Щоб очі твої загорілися,
Й хотілось співати пісень…

Для щастя твого безмежного
Куплю іще трошки часу
Променем сонячним ранішнім
Вплету його рясно в косу.

2024р

Ходила по світі білому
Шукала я сенс життя…
Шукала промінь у вірі я,
У храмі мого буття.
Читала я різних філософів
І біблію зовсім до дир.
Пускалася в різні сторони
Історії сильний вир…
Та мабуть було не даром все.
Сьогодні його я знайшла!
В любові він є до ближнього.
Не правильно зовсім йшла…
У сонця проміннях ранішніх,
У посмішці просто так,
В плечі допомоги вчасному,
У цілях в твоїх руках,
У діточок щирих посмішках,
У квітів прекрасних садах,
У кожному свіжому подиху!
І мирний над нами дах!

2024р

Ти знай особлива людина,
Душа твій прекрасний сад!
У нім є шматочок щастя,
Бездонна криниця добра.
Любові річки повноводні
Тебе наповняють сповна.
І камені є там підводні,
Та їх викидати пора!
Подумай, що ти людина
І скоро скінчиться життя…
Ти можеш іти на вершину,
Ти можеш міняти світи,
Ти можеш щасливить дружину,
А можеш тихенько піти!
Ти можеш своїм добрим словом
Життя комусь зараз спасти.
Ти в силах кормити собаку,
Ще можеш любити дітей.
Куда повернеш штурвалом,
Яких ти досягнеш ідей?
Ти знай особлива людина
Життя це безцінний дар.
У нім є краплинка горя,
Та ти йому Бог і цар!

2018р

Ти моє бездонне море
Крилатих і гарних ідей.
Без лишніх турбот суворих
Вернув мені віру в людей.
Ти моє яскраве сонце
Запалюєш в серці тепло.
І світиш мені яскраво.
Так світло давно не було.
Ти моє безкрайне небо.
Надія тонка без меж.
І більше нічого не треба.
Твоє серце палаюче теж?
Ти моя чудова планета.
Я хочу пізнати твій світ…
Відкрий мені двері в душу!
Це все що потрібно мені.
Щоб очі твої загорілися
Від щастя простого в житті.
І жити тобі захотілось
В прекрасному цьому бутті!

Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.

У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
На хвильку ніби зупиняє час.

В левконії є парні квіти.
Удвох тепер і ми в нічній красі.
- Як ароматно пахне літо, -
Шепочуть наші рідні голоси.

Сонцем розпечений вітер
Пилом дорожнім укривсь
І не бажає куріти
Ним, як, бувало, колись.
Влігся собі нерухомо
Та непомітно іще, –
Лінь видаючи за втому,
Поки надмірно пече…
04.07.24

Оплакуючи те, чого немає,
Я ніби сам зникаю звідусіль.
Дорога за скасованим трамваєм -
Моя планіда та незмінний стиль.

Пригадуючи все святе, що втратив,
Задав собі питання: "Чи було?"
Надія вже відправлена за ґрати,
Змінились тільки місяць, рік, число.

Сумуючи за милими часами,
Так скучивши за подихом весни,
Хотів би знати: що за небесами?
Коли пірнаю в чорно-білі сни,

Ще дихаю. Але давно відсутні
Теперішнє, минуле та майбутнє.

Я цього не хотіла, пробач,
Всю себе віддавати завчасно.
Тепер почуття — катування, і ти мов "палач",
Наді мною стоїш, промовляєш безжально —
"Спроба любити завдала невдач".

Відстань все більша між нами,
По ній де-не-де блукає надія.
Серце вкривають моє брудні плями,
Сподіваюся щиро, прийде рясна злива.

Не вийшло як треба, пробач.
Не хвилюйся, лети, немов птах.
У тебе все вийде, кохання і вдача,
А між нами було — просто так.

03.07.2024

Сприятливі умови без умов…
Відновиться прадавній Правди Тин
Зустрітися б у колі молитов —
І я додав би кілька сот цеглин…
Кошторис — наше з вами забуття
Минуле відгукнулось в самий раз,
І дідове пророче: — Внук, затям…
Чекай і ти на добрезвісний сказ…

Щось коїться між нами рік у рік…
Щось є таке… причетні… вибачай,
Ні нам, ні їм, не відгадать повік
Ким стеляться дороги божі в Рай…
Чим відповідь різниться запитань,
Коли кивнеш і знову за своє?..
Заручником коли своїх бажань
Чекаєш на зголошення в фойє…

І так було. Століття. Без кінця…
Одне і теж. Привабливість окрас…
Ростуть світи… Вирощують Бійця
Для участі у Смерті… Без образ.
3.07.2024.

Із Тараса Шевченка (1814-1861)

Воєвода престарілий,
трохи маючи ще сили,
на війну гайнув.
За дубовими дверима,
за запорами твердими
він жону замкнув.

Престарілий – тож ревнивий,
недовірливий та мстивий...
Тільки все ж – війна!
Бився воєвода, доки
не пройшло чотири ро́ки.
Як там та жона?

А жона не помарніла, –
з вікон двері наробила,
й через рік чи два
сповиває сина Яна
та про переста́рка пана
пісеньку співа:

«Ой, люлечки-люлі, синочку мій милий!
Якби воєводу татари б убили!
Татари би вбили, вовки би задрали!
Ой, люлечки-люлі, синку́ мій удалий...»

(2024)

Спекотний літній день, спекотна літня ніч.
В перервах де-не-де танцює літня злива.
Все начебто окей, та літні комарі
З любові до людей романтику накрили...



Дата сьогоднішня

(ілюстрації нема, бо і так гарно)

Їх троє тут сиділи за столом
Пили вино, курили , говорили.
Одна сказала іншим двом:
Ви цю війну не так всі пережили.
Я відчувала більше всіх,
Коли міста бомбили,
А іншим навіть говорити гріх,
Ви просто мирно жили.
Дівчата інші збунтувались.
Друга накинула пальто:
Ми теж не раз уже збирались,
Переїжджали там де ми ніхто.
Жили у місті і в селі, усюди ми блукали
Тепер ось в Ригі прихисток знайшли,
Чого ж не так ми відчували?
І перша знову за своє:
Будинок, речі Ви втрачали,
Чи може друга там не вберегли?
У мене син там мінними полями
Додому повертався від біди.
А третя зовсім промовчала.
А що було сказать?
Війни не знала як ті двоє,
Не знала страху, всіх уберегла.
Всю весну бігали в підвал
А літо пекла ледь пережила.
Їй серце рвалось на скибки
Над головою над будинком
Щодня гуділи їх штурмовики.
Ці троє більше не говорять.
І не спілкуються вони.
Війну по різному відчули,
Збагнули все не до кінця.
Хіба ж для того воїни вмирали,
Щоб мирні воювали без кінця?
Нехай по своєму пережили
Та суть одна- війна для всіх війна.
Одні тікають мінними полями,
У інших чистий шлях.
Одні ідуть кривавими стежками,
Другі старих батьків лишають там.
Ми всі відчули, присмак гарі,
Той ранок не забув ніхто.
Чого ж тепер ми наче всі в угарі
Шукаєм винних і питаєм хто є хто?

Цикади влаштували бенефіс
під гомінливу музику прибою.
Лунає у Іраклії каприс
на фоні саг зеленого розвою!.

Заслухались реліктові ліси,
у них дрімає ще дідівська сила.
Оаза невимовної краси
до цього часу дивом уціліла…

Пливуть хорали ті удалечінь,
зорі назустріч, прямо над водою.
Крокує новий день у неба синь
упевнено, ранковою ходою.

Спекотний день… Ані шелесне
Понад водою очерет, –
Ніщо в блакиті піднебесній
Не поривається у лет.
Ані хмарини, ні пташини,
Ні повівання вітерця, –
Лиш тільки сонце цілу днину
Пашить нестерпно без кінця.
Блищить, як скло, широке плесо,
В теплі зомлілого, Дніпра, –
Уже забрів у воду песик
І дзяволить звідтіль: Пора!..
Пора зануритись у воду
Мені півсонному іще,
Раз не бадьорить прохолода
Мене й тварину під кущем.
Удвох зміряємо глибини, –
Бо шолудивий дотемна
Готовий борсатися нині
В оцій воді, що мов парна…
02.07.24

Ти повинен написати про вітер цієї весни
Залишити для неї оте мерехтіння світла
Написати жовтоокі кульбаби і солодке гудіння бджіл
Про те як птахи у польоті торкаються чорним пір’ям.
Як в саду опадає його білосніжна кужіль,
Не забудь про цвітіння бузку і закручений вихор
Такого раптового часу, що падає тінь
Тендітної вежі кохання і крутить у вечір,
І несеться до ночі все те, що спинити хотів
І пишеш тому, що нікому іще не вдалося.
Тому, що розхристані крони старих дерев
У тому саду, що печально колишеться гілля.
Що все відмирає, що згодом і ти відійдеш,
Залишаючись словом, цим вітром, весною, цвітінням

14.04.2024

Колись росли ромашки і човни.
Колись і ми з троянди народилися.
По піднебессю - трішки білизни:
хмарки веселі дихають в потилицю.
Зелений край до солоду густий -
липнево мед лоскоче усміх вусами.
Переболить, як вистоїть настій,
бо жити треба, жити щемно мусимо.
Колись росли ромашки і човни.
І капелюшки в плесо видивлялися.
Гортаю книжку - панночку з весни.
Шепоче літо з-за сторінки радості.

2024

А у безсоння - кадастр особливий:
Ось небо ночі в зоряній парчі,
З*явився місяця яскравий бивень...
Мені б ... дрімати на твоїм плечі.

Немає від безсоння цього ліків.
(Мереживо моїх думок і мрій).
Чи не забув гаряче грацій літо,
Коли в блаженстві ночі ти був мій?

А у безсоння - кадастр особливий,
Бо ніч - поліфонія почуттів.
Я ж сподіваюсь на маленьке диво:
Побачити на стінах рідну тінь.

Ще до війни було аж надто задалеко…
Ще ріки сліз чекали на відплив…
Хозяйнували в небі зрощені лелеки…
І ти такий слухняний… просто жив.
Топтав цю землю грішну неповторно…
Вичитував, зачитувався ти,
Що не Еней був парубок моторний,
А всі оті зашморгані жмути…
Описував минуле, і прийдешнє…
Ховав бадьоро в риму кожні дні,
А в снах ходив зувсім на протилежне…
Вони ж були для тебе не складні?
... ще до війни були ми як малеча --
З піску ліпили шатра у дворі…
Омріяні збиралися під вечір
І байдуже було, що угорі…
А нині там прострелене нависло…
А нині там плачевний сум, і біль
Це так, якщо, поспішно вже, і стисло…
І що цікаво, чути звідусіль…
29.04.2024.

На Івана, на Купала
перстень-папороть шукаю
синім лісом, жовтим небом -
квітнуть роси, пнуться стебла
і росте душа! Над ставом -
біла птаха: славно ставна...
На Івана, на Купала
черешневі зорі впали
і стікають соком в губи,
і зелене листя гублять -
на Івана, на Купала
яса обрій розвидняє.

2024

Спробуй.
Бо все можливо.
Кожен світанок – диво.
Будь-який крок оборотний.
Серцем заходь в звороти.

Пробуй.
Не є фатальним
вибір, якщо повчально
наслідком його бентега
так учиняти не треба.

Зважся.
Нема запізно.
Час розуміння різний.
Шлях дочування довгий
й затьмарень на ньому повно.

Будь
сам для себе добрим.
Лагідним і притомним.
Не толеруй недбалість.
Вимонстрить – жахно вдарить.

Вір
у любов і милість.
Ми задля щастя стрілись.
Вибір завжди за тобою.
Спробуй обрати любов’ю.

12.06.24

Ракет падіння замість зорепадів,
Щодня осколків смертоносний град, –
Не має смерть ніякої пощади
До кожного, хто довше жити рад.
Руїни стін од затишної хати,
Нема вцілілих у вогні речей, –
Є вічна пам'ять про найбільшу втрату –
Зотлілих і обвуглених людей.
Кого війна навчила виживати,
Той має право стверджувати всім,
Що нині щастя зовсім не достаток,
А головне – лишатися живим…
01.07.24

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.
Праворуч - фюрер, а ліворуч - дуче.

Було погано, добре та ніяк...
Від долі я чекав на слово "так",
Натхненно купував осінні квіти.

Легка пелюстка... А на ній - сльоза...
Як боляче дивитись в небеса
І думати, і дихати, і жити!..

Течуть роки, немов Дніпро-ріка,
За осінню - зима, весна, питання...
Це літо, наче мавка молода -
Таке ж гаряче і,, мабуть, останнє.

Вдихнув і задихнувся від краси,
Забув про сон, душевний спокій, вірші.
Лечу крізь легіт в піднебесну синь
Обарвлювати хмари в чисту ніжність.

В неволі як же довго я мовчав,
Нарешті з пекла вигнали до раю.
Осипалась задавнена печаль
Зернятками дощу у буйнотрав'я.

Станцюй зі мною, вітре, вальс! Анум!
Сьогодні раз на сотню літ, нічий я!
Роблю що хочу! Бешкети чиню,
Зсадивши з крил на землю надвечір'я.

Карміном замальовую блават,
Лик сонця темним овидом замурзав.
За це дарунок - квітка польова,
Яку мені подарувала муза.

У ділах і словах московитів
Назріває класичний совок –
Найпаскудніша з чинних політик,
Що дістала усіх до кісток.

Ми стаємо до бою нового
На заломі безжальних епох
Аби світ навернувся до Бога,
Аби путін воістину здох.

Не купиш ти любов за гроші,
За золото і діаманти,
Бо почуття це найдорожче
Знайдеш по волі Божій в мандрах.

Хмільне воно, аж до безтями,
І романтичне, і сердечне,
І усміхається зірками,
Мов небо світле, безкінечне.

Буяє в молодому віці.
На старість теж, як дар приходить.
На жаль, буває камнем в річці,
Даремно вже питати броду.

Дай, Боже, справжньої любові,
Як скарб духовний збережемо.
І щастя, й радуг кольорових,
Бо лиш єдиний раз живемо.

Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
Своїм оком єдиним на долину дививсь,
Що удень ще була бою лютого полем.
Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
Переможці багать навкруги розпалили.
Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
Костянтинова той гамір аж досягав.
Хоч потомлені всі та завзяття від бою
Їх ще не полиша. Є про що говорить.
Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
Все добро, що притяг, покида за собою.
Круг одного багаття січові козаки.
Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
Що казати, як всі і без того все знають?
Прохолоду вечірню несе від ріки.
А іще мошкара від боліт налетіла.
Тне проклята і кров сподівається пить.
Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
Коли раптом один з козаків підхопився:
- То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
- Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
А іди но сюди! Той спинився на мить.
Придивився, хто ж то його добре так знає.
- Хто це там козака своїм криком спиняє?
А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
- Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
- Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
Після дружніх обіймів розсілися знов.
І Микола присів біля того багаття.
- Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
- Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
Тож цидулку носив, що полковник послав.
А, відносно того, де це я пропадав…
Та багато чого пережить довелося…
Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
З його хлопцями там у степах тирлувався,
Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
І Максим нас у поміч Богдану повів.
І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
Потім Хмель зупинився, Максима послав
Аби він Україну від ляхів звільняв,
Які поки іще де-не-де залишились.
Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
Із Лубен із полком своїм вибрався він,
Якось на правий берег пробратись вдалося.
Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
Тих, хто звірові тому у лапи попався.
Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
Хоч і билися люто та здолать не змогли.
Звідти під Костянтинів вороги відступили.
Там до них доєднались чималі іще сили.
Та й до нас ще загони із селян прибули.
Поміж нами ріка Случ несла свої води.
Щоб дістатись до них, її треба здолать.
А вони ж наготові усім військом стоять
Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
В сотні у Полуяна був я…Знали його?
Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
Коли тільки до річки став Максим підступати,
Ми ішли попереду всього війська свого.
В сподіванні, що військо враже геть відступило
Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
Повернули у місто Костянтинів…Та от
Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
І списами кололи, з мушкетів стріляли.
Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
Коли браття на бік сили вражої стали?!
Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
- Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
Я побачив лишень, як з коня його збили
І в’язать почали. Вже не порятувать.
Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
Я не знаю вже, як удалося й пробитись
І дістатись на берег, де наші стоять.
Я полковнику все, що дізнався, повідав.
Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
Вони нам на той бік закривали дорогу.
І по виду чимало у них сили було.
Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
А у центрі – піхота із гарматами. Годі
Було, навіть і думать легко брід подолать.
Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
На цей бік перебрались та на герць стали звать.
Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
Тож поміряти сили ми із ними подались.
Герць недовгим був, правда. Не до того було.
Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
На той бік повернули. Наше ж військо пішло
Усім фронтом вперед аби річку здолати.
Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
І на місце загиблих нові й нові ставали.
А вже й наші гармати одізвались за тим.
Понад голови наші густо ядра летіли.
А той берег все ближче і ближче. Та ось
Ледь до берега нам добрести удалось,
Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
Що то двері до пекла зненацька відкрились.
Сотні наших поранені й мертві втопились.
Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
Все ж найперші за берег таки зачепились
Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
Мабуть, не сподівалися зовсім того.
Доки ворог збентежений був, козаки
Стали шанці копати, вози підтягнули.
Як оговтався ворог, то пізно вже було –
Вже і табір на березі виріс ріки.
А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
Ледве облаштувались – піхота поперла.
Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
Усе більш козаків на цей бік перейшло.
Підтягли і гармати, на валах встановили
І вогонь упритул по піхоті відкрили.
Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
Відступила назад, де б вогонь не дістав.
Вишневецькому то було не до вподоби,
Тож негайно велів боягузам тим, щоби
Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
Знову ворог іде на укріплення наші.
Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
Закривавили шаблі в ворожій крові
І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
Але то все дарма. Нас тим не налякати.
Стріли влучним вогнем і погнали назад.
Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
Тож не став тих побитих у атаку кидати.
Вивів власні хоругви і повів козаків
На укріплення наші. То була страшна сила.
Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
Кров лилася рікою. Українська, однак …
А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
Хотів вибити всіх до одної людини.
Вже здавалось, що він-таки гору бере.
Вже його козаки у наш табір прорвались.
Вже у таборі наші із ними рубались,
Відступали до річки. А той пре і пре.
Хоч і важко було та не кинулись ми
На той бік через Стир. Усі бились завзято.
Довелось полишити Яремі гармати,
Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
За спиною ріка. Ворог все насідає.
Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
Але жалості й ми теж до нього не маєм.
Та ще з берега того нам поміч іде.
Козаки і селяни весь час прибувають.
Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
Не схотів він Яремі у поміч іти.
Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
Вже Ярема, здається й не так налягає.
Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
Тож велів козакам відступати своїм.
Прихопили, щоправда з собою гармати,
Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
Прапори, що недавно належали їм.
Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
Огризаючись зграєю лютою псів,
Відступили вони, скоро і подались
Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
А на другий загонами всі розбрелись
Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
Правда, взяти її не було у нас змоги,
Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
Щоби спільно усім битву ворогу дать.
Отож ми із полком під Пиляву й примчали.

Задовольняєшся меншим.
Задовольняєшся меншим.
Молодшим.
Наївнішим.
Ортодоксальнішим.
З коротким волоссям,
з характером легшим
і фейсом найнепривабливішим.

Я знаю, що він полюбляє спорт
і ставить тебе на лижі.
Від нього – курінь, лісовий комфорт,
ще й запахи пруть найпростіші.
Він улаштовує тобі – невроз,
варикоз,
ще й мозолів десятки
в місцях, до яких необхідно всерйоз
підходити
й лагідно братки *.

Задовольняєшся меншим.
Меншим задовольняєшся!
Хай не люблю тебе, як уперше –
то всоте не гірше ж стараюся!
Твоя сексуальність
дійшла до ручки.
Твій образ – банальність,
а одіж – ону́чки.

Ти перейшла на смурні рюкзаки,
на чорне і чорне,
на біле і біле,
від тебе бувають такі матюки,
як вища освіта в дебіла.

Збагни! На-вра-ті-ло-ва!..
Ця комбінація –
зад-голова –
і щораз ампутація!
З чим ти залишишся?
Може, ще з меншим?
Молодшим.
Наївнішим.
Не незалежним.
Таким собі збоченим
молокососом,
що здатен поставити
тільки засоса...
на персах твоїх,
яко глеки з напо́єм,
що п’єш і п’янієш,
що поруч з тобою,
що ми є обоє –
радієш і знаєш,
спокійно береш –
і до дна випиваєш…

Кажу вже, як друг
і коханець минулий,
роки́ хай майнули,
чуття хай майнули…
Знайди когось більшого!
Люби когось з більшим.
І со́пель не вішай на себе!
не вішай!

9–10 січня 1996 р., Київ

_________________
* бра́ти

Усе на світі створене з любові:
І травина, квітка, колосок,
І метелик, сонечко, мураха,
Й солов'їний ніжний голосок.

Червонястий мак, синій дзвіночок,
Що росте на грядці у рядочок,
І верба розлога, і тополя
Появилися з Небесної Любові.

Усмішка дитини, погляд мами —
Це любов, що зрощена віками.
Море світла, сяєво сердечне —
То любов безмежна, безконечна...

І тому усе живе — навічно,
Бо ясніє там Любов одвічна...

Цю пісню, скорше один перероблений куплет її, я вперше почув у дитячому будинку в Заворичах Броварського району на Київщині. Двоє хлопців билися, а третій заспівав її, тай припинив цим бійку.
Як видно з подальшого тексту, пісню складено під час голодомору 32-33 років. Але вона дожила й до 47-го, який мало не послав і мене на той світ. Сусіди винесли в ночвах і відвезли до лікарні, де протягом тривалого часу я набував людських кондицій.

Пішла мати на село,
А у селі пусто,
Ні пшениці, ні муки
Лиш сталінські образки.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Позбирались у сільраді,
Усі лежні дуже раді.
Будем куркулів ділити
І не будемо робити.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Нема хліба, нема сала
Все комунія забрала,
Ні корови, ні свині.
Тілько Сталін на стіні!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Сталін в хаті, Ленін з двору.
Ворушилось у коморі.
Все то вожді комуністи.
Комуністи - страхаїсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Мужики - дураки,
А ми - комуністи.
Мужики будуть робити,
А ми будем їсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Я маленька колгоспниця
Заробила трудодень.
Мати ходить без спідниці,
А батенько без сподень.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Сидить баба на рядні
Все чекає трудодні.
Має сорок і оден,
Дайте хліба хоч на день.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Працювала десять день
Заробила трудодень,
А од того трудодня
Голодую я щодня.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
У колгоспі добре жить,
Один - робить, сім - лежить
А як сонце припече,
То й останній утече!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Подивися Сталін сам,
Як танцює "Комнезам"
Працювати не схотів,
Записався в "коллектив".

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Ой, гоп! Ти диви!
Їде Сталін на свині,
Кукурудзой поганяє
"П'ятілєтку" доганяє.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Їде Сталін на тарані,
Оселедець у кармані.
Часником він поганяє,
Америку доганяє!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Встань Тарасе, подивися
До чого ми дожилися
Хата впала, клуня боком
І корова з одним оком!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.


•Трудодень: Трудодень — термін, пов'язаний з формою оплати праці в колгоспах СРСР, введеною у 1930–31 під час примусової колективізації сільського господарства. Трудодні були замінені грошовою оплатою з 1966 року..."Комнезам":
Коміте́ти незамо́жних селя́н — орган радянської влади на селі в Україні в 1920–1933 роках.

Як на мене, ця пісня не поступається поемі Некрасова «Кому на Руси жить хорошо». Щоб не повторилася трагедія голодоморів чи й просто фізичного знищення народу України, її сини борються з путінською нечистю.

***
А вова пу... з цепу зірвався,
на іншого – все гав та гав!
Зе не злякався,
бо... попався
давно у шоу для забав.

***
А моровому іроду росії
наснилася історія Русі,
де чародії,
урки і злодії
його номінували у князі.

***
А місія печальної коняки –
очікувати вирок роковий,
але пиляє ще́ одну гілляку,
де і його повість як собаку
і двійника... якщо іще живий.

***
А в голові медведа час від часу
посилюється ядерний маразм.
Від цього сказу
не буває спасу
як це було і буде ще не раз.

***
А на раші усюди й завжди́
промишляли розбоєм ватаги
і повія орди
замітає сліди
на єдиній путі до Гааги.

***
А пацієнтам шостої палати
у марафоні впарюють ІПСО,
що їхньому ґаранту
треба стати
найвищою фігурою Тюссо*.

Наразі
А, таки, московія мала,
що усе шукає свого краю,
де її і досі називають
п’яною імперією зла
світу, хрестоносцями пуйла,
на яких давно хреста немає.

06/24

А я - глуха стіна,
В мороці' ледве дихаю.
Гасне думок луна
Попід моєю стріхою.

Сіра, як хвіст кота,
Кажуть, була і білою..
Шепчеться лобода
В сутінках із жаливою.

Привид жаский - не глюк,
Онде - живий, не вдаваний.
В друзях - сліпий павук,
Вкрив мене сивим саваном.

Гарно тут? Люкс? Отож.
Сиплеться попіл з комина.
Схочеш померти? Що ж -
Ляж біля мене втомлено.

Тут тебе не знайдУть
Теща, жона, колектори...
Ех, обвалився кут
Й холодно вельми деколи.

29.06.2020 р.

Орди скривавлені сліди –
Це знаки суму та біди.
Межи густих вогнів багать,
Вбиває й ріже хижа рать.
Вчиняє звірства і розбій
Оскаженілий лиходій, –
Монгольський виродок і плід
Іще не вивчених порід.

Бездушні, злі, страшні потвори
Одвічно сіють всюди горе, –
І в храмі Божому покути
Не буде правнукам Малюти…
30.06.24

"...Волошки цвіт погас навіки
Й троянда більше не твоя.
А там, де серце ти поранив,
Навіки проклята земля."
                                     Оксана Василець

Замовкли голоси. Фінал.
І номер відбули музики.
Ти зруйнував свій ідеал,
Волошки цвіт погас навіки.

Тепер тобі розчарування
Вповзає в душу, мов змія.
Було примарою кохання,
Й троянда більше не твоя.

Не помічав, бо не хотів...
Почуй самотності сопрано
Не там, де дзвін красивих слів,
А там, де серце ти поранив.

Забув, рахуючи розлуки,
Що справжнє бачиться здаля.
Безкрилому залишить руки
Навіки проклята земля.

Поміж ромашок- штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах.

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!

Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

Лебедіє сонячна юга,
Зрошена ранковим щебетанням.
Пообіді - спека, пилюга,
Ніц нема охоти до кохання.

А воно потрібне, хоч убий,
Нащо літо як нема любові?
Жінко! Я до вечора не твій!
Ось коли на небі місяць повний

Тихим світлом огорне хати,
Висріблить отави і городи,
Нагадаю - я ще молодий!
Моцний дуб, а не гнила колода!

День і цей, немов гаряча піч,
Сил немає збігати й за пивом.
Око сонця падає у ніч,
Жінка усміхається грайливо...

29.06.2024р.

Більше ніхто не відтворить її очей,
А тисячі скажуть про погляд блакитного моря
І житимуть між тисячами подібних речей,
Що були у кімнаті, якої ніхто не повторить.
Навіть думка про те, що усе обернеться в прах
До ненависті світу – нестерпна, в серцях – невимовна,
І напишуть про це тисячі у своїх книжках,
І кімнату вона розміняє так легко, як слово,
Що досі витає по спальні й торкається стін,
Де в чужих володіннях линяють його плафони.
Неначе метафору раю кладе на стіл,
Де востаннє оглянувшись, іншим її залишає.

25.04.2024

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,

як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,
озорює сутінь її протилежність.

О, де, - як не тут, - кругозору видніше -
подалі від Цезарів, ближче до неба!
Коли повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба!

Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами галів – обіцяне в тому,
у чому нема ні погроз, ні докорів
а тільки - усміхненість Отчого дому,

Сяяння Зорі в леті до Віфлеєму -
над залишками звироднілого саду --
Зорі, що несе у промінні своєму
до кожного серця новину-розраду!

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як світу природа
вдихає надії крізь темні догмати.
____

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі?!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Дядя Юра - ловкий віршомаз,
Ратичкою шкряботить щоденно.
Та його хвалю! Волаю: - Клас!
Ти в літературі навіжений!

Кожен твір - перлина золота!
Кожне слово - мудрості оаза!
Творчості свята твоя вода
Сіє скрізь таланту метастази!

Світ без тебе - звомплене ніщо,
Тож пиши! Прошу тебе уклінно!
Щоб сатира й гумор животи
Рвали і сміялися постійно.

Зупинися, о пресвітла мить!
В муз від шоку вилізають очка!
Юра...пише. Ну, а світ мовчить,
А точніше - зубоскалить мовчки.

29.06.2024р.

Нині, як ніколи,
Видно хто є хто, –
Хто став напівголий,
Хто придбав пальто.
Видно, що для фронту
І коли собі,
Як і кожен контур
Радощів і бід.
Зараз добре видно,
Й чутно водночас, –
Щедрість і єхидність
Кожного із нас.
29.06.24

Сокільники... Зґвалтована дорога!
Немає свіжих квітів навесні.
Життя - страшна війна. Гуде тривога.
Себе питаю: виживу чи ні?

Мій Лісопарк - розстріляне минуле!
У двері, що зачинені тепер,
Благав та стукав. Марно. Не почули.
Вдивлялися: живий я чи помер.

Мій Лісопарку! Я кричу щосили!
У синій килим пролісків твоїх
Стріляв не ворог. Розстріляли з тилу -
Я навіть озирнутися не встиг.

Мій літній шлях - спаплюжені надії.
Вечірній вогник так і не зігрів.
Кого мені назвати лиходієм?
Яка ціна усіх спізнілих слів?

Мені сказали: "Постулати - хибні!"
Роздарував я всі свої скарби.
Дарунки ці нікому не потрібні -
Їх не взяли й розтанули в юрбі.

Я знаю: як раніше, вже не буде...
Відпущений в самотність без застав.
Витримував я постріли у груди,
А пострілу у спину не чекав!

Світе, вибач за наступні слова,
Але довше терпіти не можу я більше.
Чому в мене кругом має завжди йти голова
Від твоїх випробувань в безнадійності грішній?

Чому я завжди маю тягати при собі план?
Чому маю завжди усім догодити?
Може, проблему описав мій аркан,
Коли заповіли мене дитиною рано виростити?

Чому я маю бігти далеко від дому?
Чому маю бути надією всім?
Чому, коли злюсь, наче блиском і громом
Несуться думки у життя усім їм?

Чому я не маю права на щастя,
Коли всі навколо відверто щасливі?
Можливо, любов та добро у ненасті
Колись я знайду у твоєму жорстокому вимірі?

Чому моя доля не хоче збагнути,
Що дитині малій не по силі страждання?
Вона мене слухать не хоче і чути,
Тому вочевидь це єдине про неї знання.

Вона вирішила собі мене інакше оберігати,
Підставляючи з кожним кроком розпечене скло.
Було б краще тої долі ніколи не знати,
Коли вона таке у мій світ приносить "добро".

Я буду кричати на неї, я буду сваритись.
Ніколи не забуду про немилість її.
Можливо, із часом прийму й перестану битись.
Можливо, вона точно знає, як краще мені?
25/06/2024

Тихо.
Зачекай.
Помовч, будь ласка, зара.
Тихо, тихо.
Чуєш? Ні? Летить по небу хмара.

Відчуваєш, як біжать мурахи тілом?
Зара буде, бо вони єдині є мірилом.
Чого? Скажи, навіщо вони мені зара?
Бо суть природи й закон вічний вдалий.

Чи може, ти віриш лише тільки в бога,
Що тільки він подарував нам владу слова?
Ой ні, не караю за віру, ну що ти!
Мені поділом ваші страждання й скорботи.

Єдине не люблю, коли ви, затихнув,
Стараєтесь нас інших захопити у вихор
Усіх ваших страждань, переживань, молитов,
Бо не вірю я в слово, що лишив його бог.

Не вірю, бо він не злічив від хвороби.
Не вірю, бо не припинив ваші скорботи.
Не вірю, бо віра у мені вся пропала,
Коли на будинок сусідній бомба впала.

Чи може, ваш бог не радіє дитинству,
Що так заохочує інших до вбивству?
Ви ледарі, ось хто ви іншою мовою,
Бо вважаєте усі проблеми турботою.
Я вас не осуджу, живіть, як хочете самі,
Але не чіпайте серце в мені,
Якщо не хочете відчути морок зі сторони.
25/06/2024

Шановний, ви живете в моїх думках,
У сповідях моїх, в моїх історіях,
В моїй великій голові, в моїх фантазіях,
В моєму подиху, в моїх невтомних мріях.

Кажете впевнено про свої зелені очі,
Хоча я точно знаю - там немає зелені.
Немає зелені, бо бачу відблиски сонячні
В ваших очах прекрасних, впевнених.

Я вашу посмішку порівнюю із іншими,
Коли дивлюся мимоволі не на вас.
Думки мої водночас стали грішними,
Бо хочу посмішку я вашу у свою колекцію прикрас.

Я вам пишу інколи лише для того,
Аби відбити в собі думки про ваш вільний час.
Чому ж тоді відповідаєте інколи схвильовано?
Чому ви знову заставляєте мене думати про можливих "нас"?

Та з кожним днем я розумію напевно й точно,
Що менше думаю про ваші очі, ваш силует.
Не забуття це, не припинення, а тихий спокій
Кохання мого, що здатен описати лиш поет.

Я буду тихо вас любити серед ночі,
Я буду тихо й інколи думати про вас.
Дякую за пристрасть, що подарували ваші очі,
Але пора прощатися, прийшов нарешті час.
20/06/2024

Весна має очі твої:
прозорі смарагди зелені,
зело неосяжних гаїв
і листя-мереживо кленів!

У літа постава твоя
і дині – як перса звабливі.
Твій голос – то спів солов’я,
що пісню заводить грайливу.

І осінь – то вилита ти,
принади ліани-рамена,
а посмішка – цілі світи,
палітра кохання шалена!

Лише не пасує зима,
її крижана прохолода.
А може тому ти сама,
що надто жаска її врода?.

В повечірній тиші не сумуй, мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Спека. Стіни вологі
Від стелі і до підлоги
Пара, пастка, задуха
Мряка по самі вуха.

Слухай, що це за справи?
Я наче фотка для ави
Десь днищі канави
Бажаю влади і слави.

Влада дзвінко регоче
Слава нерви лоскоче
В блозі підроблено почерк
Хист як брудний тамагоче.

Сіла моя батарея
Сили залишили: де я?
Спека, пара, задуха
Втома по самі вуха.

Відчай кинув за грати
Доля кличе пограти
Гатять зневіри гармати
Де надію сховати?

Лати дайте хтось хутко
Пізно. Крінжу маршрутка
Везе у ментальну хворобу
Тут видали сорому робу.

Втеча не допоможе
А може на це воля божа?
Я невпевнена дуже
Тягне образи калюжа.

Фрази рвані і голі
Доля розкидує ролі
Спрага. Спека. Задуха.
Стій. Не бійся. Послухай

Вийди із власного бану
Все інше - по барабану.

Сутінки ранні зникають поволі.
Плине мелодія ніжна без слів.
Серце полишили смутки і болі,
Щойно тебе, моє щастя, зустрів.
Сонце над обрієм полум’яніє.
Вітер підбурює гай до розмов.
Серце наповнили віра й надія,
І заспокоїла душу любов.
Запахи сіна беззвучно і п’янко
Свіже повітря проймають чимдуж, –
Добре удвох милуватися ранком
І відчувати спорідненість душ.
Радують дуже уздовж Придніпров’я
Луки духмяні й тінисті гаї, –
Щастя – не марити тихо любов’ю,
А наяву відчувати її.
28.06.24