Шахед блудливий грохнувся в дворі,
Жбурляючи осколками повсюди, –
Тріщало скло і чийсь балкон горів,
І кликали на допомогу люди.
Вогонь лизав гарячим язиком
Бетонні стіни й дерев’яні рами,
Поза якими бачив, як повзком
До дитинчати добиралась мама.
Нараз в її турботливих руках
З’явилось тіло рідної дитини, –
Не мала мати перед смертю страх
І врятувала донечку чи сина.
Їй удалося вилізти з вогню,
Коси позбувшись і обпікши руки, –
Щоби проклін послати палію
За ці страждання і нестерпні муки…
03.11.24

Квітка розцвітає в піднебессі,
голосом на землю долина
і в суцвітті суголосних Матвієнок
серце стискує й сльозою вирина...
і встає, мов за наказом, зала
і тремтить при звуках «Черемшини»...
За життя хіба ж бо Цісик знала,
що так розжалобить Україну?

Дорікання
Нарікання
Знецінювання
Потакання
Бажання
Маніпулювання
Страждання
Стогнання
Обвинувачення
Прохання
Штовхання
Командування
Благання
Вмовляння
Розчарування
Терпіння
Мовчання
Випрошування
Марні намагання
Часу марнування

Чорні круки відлітають
Неквапно до вирію
Лебеді білі розіп'яті на опудалах
Ми не надіємось вже
І тим більше не віримо
Що переможем в борні
Із бридкими й облудними

Куриться дим
димарів що
В тумані розтанули
Гомін по селах гуде
які лише на мапі є
Ми поминаєм Його
Поки ще не забанили
Образ у дзеркалі
Споглядаючи мавп'ячий

Линуть чарівних пісень
Незабутні мелодії
Не позабудеш їх
Бо не були ті заспівані
Стогнуть поля у степах
Що ніким не оброблені
не проростають ті зерна які не посіяні

І нас немає лиш тіні
Довгасті шугастають
Світом неясним який хтозна кому примарився
Лебеді мої згасають розпластані
Чорні круки синє небо затьмарили

Я би пульнув із рогатки
Та сам я крук
Не дов'язала таки мені
З кропиви светра ти
І хто той ворог
Що був ніби завжди друг
Виразками промовляю
Без міри роздертими

Кров не вино
Хоч би й одного кольору
Порох не борошно
Хоч би і те і те
Сиплеться
Чорні круки
Як годовані бройлери
Лебеді білі
На витертих милицях

Світе мій світе
Яскравий мов іграшка
Що на подвір'ї
Під зливою кинули
Де той малюк
Що тобою натішився
Чи ще згадає
Про тебе коли-небудь

1996-2024

Іскорка в імлі,
В неблизьких світах, –
Блисне на землі,
Може, в небесах?
Чи сльоза тече
І ясниться слід, –
Чи вогонь очей,
Чи уяви плід?
Чи багаття жар,
Чи зірниці блиск
У пітьмі, мов дар,
Бо приносить зиск.
Сутінків туман
Навіва нуду, –
Попри час оман,
Я на вогник йду.
02.11.24

В твоїх очах сховалося півсвіту
Покращилось приємне відчуття,
Що хтось мені по пошті шле привіти
З якогось наче, кажуть, з майбуття…

В твоїх очах картини незабутні
Підсказують, підштовхують до дій…
Пообіцяй, зустріемось у Грудні
І я вних домалюю: поруч свій…

Хіба якщо я витрачу всі сили
Коли перепливатиму ті сни,
В яких і я об’язувавсь тротилом
І вибачень в нікого не просив…

В твоїх очах… і знову пригадалось
Як ми з тобою перлись босоніж
Куди небудь… а в підсумку би мало
Пізнати одне одного ще більш…

Куди мені… у тебе он півСвіту
Колючок не зустрінеш, якби й хтів…
І просто і не просто — треба вміти
Прицілитись відразу аж на Пів…
25.10.2024.

На жаль і Жовтень відпливе
На рік, не більше… графік щільний
Хто знає, де він там живе…
Можливо, з вибором не згідний…
Можливо втисли поміж днів,
На одне одного так схожі…
Лишили вибору і слів
В якійсь несправжній огорожі…
То сонцем грає, то дощить
Туманом стелить спозаранку…
Питаєш, смикаєш — мовчить
І жодних натяків на сварку…
23.10.2024.

Соломою шурхає осінь
І прілістю пахне щодня,
Коли роздягається й зносить
До двору подерте вбрання.
Уже назбиралося вдосталь
З опалого листя горбів,
Щоб з’яві потрібній компосту
Город мій весною радів.
Та досить пітніти в полоні
Роботи на щедрій землі,
Бо вже одубіли долоні
І руки, неначе граблі
Не гнуться, та й бачу вже чітко,
Впродовж загасаючих днів, –
Наповнену збіжжям повітку
І погріб тісний від плодів.
Уже наробився удосталь,
А тут іще серце слабе
Благає влягтися на постіль
І планам віддати себе…
01.11.24

...а потім придумаєш музику,
Ти, до сонця, що пестило луки
І до спокою незворушного
Доєднаєш мелодію сну.
Пригадаєш шурчання ледь чутного
Листя спогадів, лагідну злуку,
Синьо-синього незабутнього
Неба літнього та землі.
В тінях шелесту, в травах шепоту,
Пригадую твій погляд змучений,
Що застив на світлині сонячній,
В мент коли обернулась ти.
...а тому, я придумаю музику,
Синьо-синю, але не зурочену,
Доєднавши до сну незворушного,
Позолоту своїх надій.

19.09.2021

 
осіннє травесті
сріблистий тлін бароко
при декораціях споруд
 
процесія ~ стрій труб
басова туба
грохка
художник піссарро
малює цей етюд
 
в обрамленні вікна
зірвавши к бісу штори
ось музика
& сонцезблиски ось
 
у настроєві тім
провулки менш потворні
матроси
замовляють кальвадос
 
алеєю промчать
меркурієві слуги
дівчата пишні
вслід зітхають їм
 
квітують ліхтарі
людський вирує вулик
вітрини й жебраки
хто зна
що стало з ким
 
поштивий декаданс
в полоні сантимента
бездомний кіт
або
гулящий чийсь
 
опалесцент задасть
художник~ диригент
 
&
 
відступить крок назад
утримуючи кисть
 
 
 
 
 
 
 
 

Змалку мене вчили: «Не дивись під ноги.
Можеш і не вгледіти справжньої дороги.
А то, не дай Боже, спіткнешся об камінь»...
...Як в пригоді стало все оте з роками:
Прикрощі сьогоднішні не застують завтра,
Успіх тимчасовий – така собі забавка...
Вчителі небесні з селянської хати,
Мудру вашу раду хочу передати
Не синам одним лиш, а всьому народу,
Щоб в майбутнє йшов він, як ви вчили,- гордим.

Вертаються батько з сином із поля додому.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.

Дорікають за обідом
Знов онучці бабця з дідом:
- Що за мода? Шик останній!
Одягла з дірками штані.
Бабця й дід бурмочуть хором:
- Все діряве – тільки сором!
Та ж сміється хитро дуже:
- А мені ото байдуже!
Ви ж чомусь їсте роками
Мовчки часто сир з дірками.

31.10.2024

Хіба стежками до тебе йти,
дощами хіба?
Наосліп дертися попри все
повз осінь-марноту.
І хвилювати хвилини: «Встиг?..
Чи жовтень надбав?
Чи витер вітер з твоєх щем-пісень
сфальшовані ноти?»
31/10/2024 точка вставки в конце

Радше, аби не одне і те ж,
залишу тебе теж.
Прокладу нестандартні рейки і шпали
через міста, де ми спали.
Протягну низьковольтні лінії,
посаджу замість стовпів актинідії,
розкручу ручну електростанцію
і засвідчу неприкінчену урбанізацію.

Світла мого кишеньковий ліхтарик
помітить, яка ти карлик.
Минуле порі́внилося з меґаполісами,
де впали з фортунного колеса ми.
Нам слід було мешкати десь на узліссі.
Дикі й голодні, ми б ужилися.

19 травня 1995 р., Богдани́

Всім відомо в нашім класі:
Репетитор є у Васі.
Фішка в тім, що він прикольний,
Абсолютно безкоштовний!
В шоці навіть мама з татом.
Та зітхають лиш багато.
Брат малий на світ з’явився.
Голосистий народився.
Весь під’їзд його лиш чує.
Репетує й репетує.

31.10.2024

Чи є закони у війни
У двадцять першому столітті?
Життю немає вже ціни,
Ламають нелюди завіти,

Що Богом дані для усіх.
Росія знищує цивільних.
Взяла на душу смертний гріх,
Зробить рабами прагне вільних.

Злочинні дії повсякчас:
Стріляють підло в полонених,
Тортури людям - це ж бо сказ.
Не приховать руїн наземних.

Гаага спить, ООН мовчить.
Мабуть, прогнили всі манери.
Агресорська ракета мчить -
Закони тільки на папері.

Від кіля до верхівки щогли
Вивчав натхненно з подихом вітрів
Той корабель в безмежнім океані
Олійних фарб;
І той любовний жар
В очах Данаї, млосний погляд зваби
Юдиф у золотавім торжестві.
О, не дарма вдихав в безмовність Леди
Мрійливу тугу грації, і сон
Змінив примхливу дійсність на причастя
До міту, до переказів, легенд,
До вічності
І так зійшов за правду
Опісля сну, що все перевернув,
Розмалював, розлив, переінакшив –
Примарафетив, сплутав, розписав,
Що бачиш всюди натяк на Єлену,
Що переходить лебединий став.

21.07.2023

Так мене покохала,
Що забув я одразу
Про свої причандали
Та чужі перелази.
Так мене захотіла
Будь-коли без упину, –
Що до тебе зраділо
Поспішав я щоднини.
Милувала недремно
Й так годила дбайливо,
Що ні мрій потаємних,
Ні захоплень бурхливих.
Вже, крім тебе, не чую
Та не бачу нікого,
Бо взаємно люблю я
І не знаю знемоги...
31.10.24

Неначе звук іржавої струни,
Впивається у серце сіра злива.
Картину, що не має перспективи,
Відтінками малюю давнини.

Таким буваю тільки восени -
Беззахисним, беззбройним та вразливим.
Почує жовтень, мрійник незрадливий
Мій шепіт без адреси: "Пригорни..."

Але кохання ще зберіг в тумані!
Зустріну осінь, витончену пані...
Її журі - знесилене "віват".

Зоря вечірня неодмінно згасне.
Мені зігріє руки подих власний.
Душі так зимно! Завтра - листопад...

Ти зітканий із криці та вогню,
земля тобі дідівська за основу.
Закований у лати, як броню,
і оберегом – українське слово.

А ген тебе чатує хижо смерч,
війна роками правила обжинки,
та ти завжди цілуєш спершу меч
і лише після того власну жінку.

Десятки, сотні, тисячі синів
з боями просуваються… у небо.
Уже країна тоне у війні,
тепер уся надія лиш на тебе!

О, воїне, найкращий із синів,
братів, батьків і лицарів відомих,
з військових ми чекаємо ланів
звитяжного повернення додому.
Запам’ятай – лише живим додому!

Ще мало нам експериментів
і блазень досі за кермом?
І маячня іще у тренді,
і блюдолизи за столом
в Кабміні, Раді і Генштабі,
а навкруги іде війна!
Не зрозуміло лише жабі,
що балом править сатана!

Корупція жере державу,
країна гине у війні,
а ми – за волю і за славу,
загиблих у полях синів
все тужимо та цідим ріки
криваво-лицемірних сліз…
Фіаско вже немає ліку,
в багні застряв держави віз…

Невже минулого уроки
нічому не навчили нас?
Ми робимо сумбуру кроки
і гаємо коштовний час,
бо ворогів пустили в хату,
а на рахунку – кожна мить!
Чого від клоунів чекати?
Цей цирк пора уже закрить.

Ховає вечір кольори,
Вже сонце зникло з виднокругу,
І темінь тисне ізгори --
У серце б'є ножами туги.

Вже незабаром листопад
Укриє крижаною повстю.
А час мов одкотивсь назад,
Здається, ледь почався жовтень.

Сад лиш частково пожовтів,
А половина ще - зелена.
Цьому б радіти у житті --
Ще старість не прийшла до мене.

Так ні - погладжую Печаль,
Фарбовані цілую коси.
Ховає зморшки за вуаль
Іздалеку красива Осінь.

30 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Заклавши руки за спину ідеш,
Неначе в’язень, злий на власне місто,
І хмара суне наче корабель
Який колись покинув Монте-Крісто.

27.07.2023

В мені живе безмежжя двох світів —
Один спокійний, інший — вічний рух.
Один мене у небеса возніс,
А другий в тиші заховав мій дух.

Я йду між них, мов тінь, немов слідами,
Шукаю шлях, де справжній я живе,
Та кожен день, лишається за нами,
І голос тіні, крізь пітьму пливе.

Чи зможу я у спокої знайтись,
Коли вогонь у серці не згасає?
І як дві частки разом пронести,
Якщо одна весь час мене втрачає?

Та поки йду між світлом і імлою,
Шукаю істину на краю снів,
Мене веде одна стежина мрії,
І хай я змінний, та шлях у мене — свій.

І
І три літа канули і роки,
поки параноя у кремлі
опухає на чотири боки
шостою частиною землі.
Міль велика надуває щоки
і заметушилися малі.

Кожне пише архі-епопею
і пером, а то й у вояжі
зазіхає на краї чужі:
геній тиражує ахінею,
а ніщо хизується бронею
і йому ніде нема межі.

ІІ
Марять мародери, дуремари,
віршомази, що кому до пари.
Є кому гадати уночі,
хто за що не уникає кари,
роздуває світові пожари
і кує орала на мечі.

Хліба і видовища хотіли?
Мало сміху, болю і крові?
Ось вам... нате ваше селяві!
і « неначе, люди подуріли...»
як немає ні душі, ні тіла,
то і глею ніц у голові.

Те, що пасіює, меле воду
на млини кацапії і зла,
що за двоголового орла,
і стають обранцями народу
не пасіонарії свободи,
а колаборація осла.

Всі вони одне на одне схожі,
поки не міняється меню
у Європі, що у позі ню
ще чекає...
........... та не дай то, Боже,
Україну раша переможе –
дійде і до їхніх авеню.

ІІІ
Епопея вимотала душі.
Путіноїд атакує трон
і в самому НАТО, і в ООН...
мало їм кривавої калюжі,
острови посоленої суші,
нехотя, ковтає Посейдон.

За Амура узялись поети.
Ловеласи, ласі на тенета
і повії, і енкаведе...
та якщо не дійде, то дійде
і навіщо голови поклали,
і за що роками воювали,
і чому не бачили ніде
маячні, якої ще чимало
є, допоки ласує змія
тим, що не сонети, а ракети
нині домальовують сюжети
у новій стихії житія.

10/24

А мій партнер — це чисте небо…
Кубельце-хатка на стовпі…
І погляд зеркальця від себе…
Тональність дійсності в обід…
І шоб Вона під покривалом…
І щоби я ще повен сил…
І щоби люди пізнавали
Будь-де, будь з ким, ще до могил…
А не ось так як нині, раптом
Ні з того - сього море сліз…
І сіять, бути дійсно братом
Де свіжий погляду ескіз…

Та мій партнер із суматохи
Ніяк не вискочить з обійм.
Несусь один з оцим до льоха…
Не забуватиму, водій…
Проїдусь з ранку по району…
Якщо той ранок без тривог…
І душу рідну, напівсонну,
Не умовлятиму на торг…
21.10.2024.

Ти тримаєш зорі в руках
Я побачив в очах своє небо
Таке диво траплялось не раз
Танці квітів на Твоїй планеті

В тебе сонце у серці сховалось
Час ні постір цього не візьме
І якщо з кимось різне ставалось
Ти й на відстані знатимеш це

Наші мандри по різних світах
Завжди сходились в точці прощання
Голос серця нас кликав не раз
А у нас були тільки питання

Щось змінилось , а може це сни ?
Може карми закінчились вчинки ?
Час настав зрозуміти і йти
Кроки твої - сміливіші завтра

Крила ,спраглі вітром , розкрий
Мріям знову дай віру й надію
Все що було відкинь - просто дій
Слухай серце своє без упину

02.11.2023 09:22:34

Коли немає Бога в голові –
її хилити марно до ікони,
читати найгарніше молитви
і бити найстаранніше поклони.

Усе те – лицемірство лише, фарс,
як і кохання, куплене за гроші.
Не буде їсти стерво сніжний барс,
не сяде воїн жінці на горгоші.

Не стане старець знову молодим,
запою не позбутися абсентом
і хай би хто і що не городив –
паяц не може бути президентом!

Так яскраво сонце світить,
Що світлішає блакить
І від спеки мліє літо,
Й час іде, а не біжить.
Тополиний пух повсюди
Все вкриває, наче сніг, –
І лоскоче голі груди,
І не струшується з ніг.
Аж дурманить запах туї
Й сердить близькість мочарів,
Бо кусають і дратують
Невгамовні комарі.
Сяє золотом озерце
І блищить, як скло, чоло, –
Проникає прямо в серце
Сонця лагідне тепло.
Мружу очі від світіння
Й засмагаю далі я, –
Міцно з’єднані промінням
Влітку небо і земля.
30.10.24

Підійшов Олекса, став біля вікна.
Марусенька в хаті, та чомусь сумна.
Постукав легенько тричі у вікно:
«Пусти, люба, в хату. Не бачились давно».
«Ой хоч стукай, Лексієчко, не стукай.
Піди собі Галюточки пошукай».
«Нащо ж брала перстники і коралі теж,
Якщо вже до іншої мене шлеш?»
«Як дасть мені мати золоті ключі,
Кину твої перстники тобі у вічі.
Я ж не за дарунки вірна була.
Якби чула зраду, зроду б не взяла.
І хоч ясним соколом радить мати звать,
Лучче важкий камінь в гору піднімать.
І хоч радить мати поруч тебе сісти,
Лучче наодинці гіркий полин їсти».

 
левон із прізвиськом рогалик
неквапно прочиня вікно
щоби втикнуть низькобюджетне
кіно


у фільмі крізь безладний лемент
вальсує трудовий народ
когось спасають достеменно
рот-в-рот


іще там двірничиха клава
мете каштан її мітла
всіляко бачила розправи
peace/love


напроти стоячки наскісно
підвис тутешній неформал
переосмислюючи пристрасть
хто ж знав


сусіда явно з перепою
з балкона свище до гуляк
несе в небесні хмари зброю
літак

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

заштрихувати непотрібне
додати бахівський рингтон
життя неначе літ пір’їни

мов сон

Минуле пишеться прибульцям…
Писалось до і після нас.
Так, що зустрінеш, не дивуйся,
Візьми щматочок на запас…
Бо доведеться сперечатись
Як не тобі, то дітям, тож
Потрібні будуть скоби, лати
І кілька ладних огорож…
Сиди, вивчай і пересказуй.
На ноти тільки не клади
І пам’ятай — чатує казус.
І, що цікаво,
Не один…
20.10.2024.

Виціловує теплим дощем
твої губи гранатові літо,
але хочеться ще і іще
тобі ніжності цілого світу.

І немає у серця межі,
і співає воно до світання!
Хай ілюзії то, міражі,
але тями не має кохання…

В твоїх очах вітри небес
Змішали світ зелено-сірий
І мов закоханий Паріс,
Стоїш на палубі триреми.

Мовчиш і жертвуєш усім,
Своєю славою та містом,
Уста цілують, тільки дійсність
Примхливо зрадила тебе.

14.07.2023

Можливо гроза зазиває тебе підійти
І закинути погляд у море зеленого шуму,

Чи світло небес розплітаючи стрічки з-під хмар
Зазирає в кімнату рядками живих поезій.

Ти читаєш немов стенограму схвильованих снів
Де записаний спалах напевне зринає минулим,
І ти вимовляєш її велелюбне ім’я,
У кімнаті грози потонувши в зеленому шумі.

15.07.2023

На себе змушуєш чекати
В оцій дрімливій німоті
Беріз, що гнуться вайлувато
Й скидають шати золоті.
Порошить очі нудна мжичка,
Та віра зменшує нуду, –
Топчу зволожену травичку
І терпеливо далі жду.
І не засмучує до краю
Мене щораз таке ждання,
Бо я довірливо кохаю
І прагну бачитись щодня.
Нема ніде нікого в парку
Межи дерев і край кущів, –
Тягну припасену цигарку
І кличу душу до душі…
29.10.24

Люблю тебе за очі, наче сон,
бо засинаю в них.
Твій усміх - колискова.
Притулок для руки - вогонь зі скронь -
я забуваю, як
окрилювати слово.

Нехай в чеканні - часу в'ється нить,
співучий день летить
на крилах солов'їних.
Мені для щастя лиш потрібна мить,
коли вуста твої
зливаються з моїми.

Цих дотиків хмільний приплив,
це мить,
Де поцілунки - повна невагомість...
Немає я...
немає ти...
лиш ми...
Переливаємось краями почуттів
у незнайоме...
Де лиш окличні знаки
і відсутні коми...

Коли немає, як спинити біг
твоїх гарячих "так"
та у волоссі пальців,
а пелюстки-цілунки з рук до ніг
розносяться теплом
у розпашілім танці.

Коли тебе на подих пізнаю
і запаху твого
наосліп набираю.
Коли за очі й усмішку твою
назву цю щастя мить
ошаленілим раєм.

Цих дотиків хмільний приплив,
це мить,
Де поцілунки - повна невагомість...
Немає я...
немає ти...
лиш ми...
Переливаємось краями почуттів
у незнайоме...
Де лиш окличні знаки
і відсутні коми...

Твоє серце струм, що живить мої слова, — відповідає їй.
І розвертаючись назад наливає в бокали сонце,
Яке трохи й закотиться за горизонт,
І мовчання потрапить у бітум ночі, майбутньої втечі його. Вуста
Він навмисно стуляє, не в силах сказати більше
За те,
Що повинен злучити прощання, як неможливість
Проникнути далі,
Вириваючи шнур життя
Що живить безодню за комою горизонталі.
Тепер я вдаватиму, наче не знаю тебе, — відповідає їй,
Я питиму сонце і крастиму ніч в безсоння
Відвернувшись від голосу і від надто палких обіймів,
Щоб ти воскресала у пам’яті маревом слова.
Наповню тобою схвильовану зорями ніч,
Як травень впивається цвітом надій бузкових.

22.06.2023

Покохай – і злетять, наче птиці,
З-під пера в піднебесся слова, –
І не віритиму небилицям,
І творитиму добрі дива.
Покохай неприховано дзвінко
І любові взаємно радій, –
І щоденно вславлятиму жінку,
І догоджу у всьому скрізь їй.
Полюби мене щиро і чуло,
І до скону сердечно кохай,
Щоби радощі не оминули
І життя заясніло, мов рай.
28.10.24

А ви ще тут, а я вже там,
Де Божий задум спочиває…
Про ваш пройдошкин та-ра-рам
Ніхто не чув, ніхто не знає

І ви, як надлишок біди —
Лицем потвори Ніч хизує —
Дорога замкнута сюди,
Не дочекаєтесь, роззують…

А пам’ятеєте ті дні,
Коли співалося, сміялось?
А ваші заздрощі блатні
Під кожен подих заривались…

І що ж ви знову досягли?..
Хіба колег сумну зневіру…
І те, зневажливе «аби» —
Переродилося на Звіра

Живіть і хлюпайтесь в багні…
Собі, подібних, віднайдете
Горіть вам, нелюдам, в вогні,
А якщо ні, то є Вендета…
20.10.2024.

Хочеться справжнього. Що є натомість?
Гучно кричать непочуті серця.
Майже пробудження. Майже свідомість.
Наполовину та не до кінця.

Світле майбутнє. Які перспективи?
Холодом білим зустріне зима.
Майже відпущений. Майже щасливий.
Тільки інерція. Сили нема.

Я не зібрав ані крихти врожаю.
Сказано "А", вже чекаю на "Б".
Справа не в тім, що людей я не знаю,
Справа у тому, що знаю себе.

Довгий полон швидкоплинних мозаїк -
Штучні статті старовинних газет.
Я у рнальності - майже прозаїк,
А у фантазіях - майже поет.

Кажуть, на місце, де вигадав рану,
Дмухаю, наче якийсь маніяк.
Я не кажу, що усе так погано -
Майже безболісно. Майже ніяк.

Я вже до себе нікого не кличу!
Після поради "себе не жалій"
Усмішка міцно бинтує обличчя.
Майже нескорений. Майже живий.

 
жар цигарковий кервавою повнею тліє, відбитий у склі
третя сирена & це ще не досвіт, а ночі короткі й злі
патос геройства, ненависті, нищень, або часоплин бабака
дехто зникає, з’являється іншим, недоля сливе така
 
літуючи мовчки, йов на руїнах пригадує як воно йшло
статки & збитки, худоба ~ годівля, свята, різдвяне село
діти родились, агукали, бігали, далі щезали вві млі
хмари цукровою крили кригою неба розпечену млість
 
богові бóгове, навстіж сумління, вже так повелів заповіт
любити жінок плодовитих позмінно, множити людський рід
вірити в землю котра тебе прийме як нагороду за труд
& в домовині в почесних обіймах знесуть на вівтар твій ґрунт
 
тож не бажай свого ближнього збіжжя, не лихомов, не кради
прокрастинацій натхнення звичне чи алкоголь~парадиз
сума сумарум, смерті нічев’я на розбудові життя
поневіряння, що йов їх вичерпує, досі здіймають стяг
 
все інстинктивне є раціональним, і поетика звісна в цім
злидні & розкоші пропаганди на фоні підвищення цін
йова не сильно турбує, чи хто загубив його чи не знайшов
наразі йова турбує вірніш черговий розпоротий шов
 
дорога задовга, що із поворотом наступним, сягнеш хіба
печива трохи & цигарок зовсім трохи, така журба
ручниця батьківська, тепер при порозі, на ремінці шкірянім
й артилерії господа бога просто поруч вселенський грім
 
 
 
 
 
 
 
 

Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
Кілька місяців вже Корсунь руське військо облягає.
Князь спочинку своїм воям ні на хвильку не дає.
Щоб до мурів підібратись, насип мусять підвести
Аж під стіни. Та не надто щось у них таке виходить.
Вже, здавалось, під вершечок, під самісінький підводять,
А на ранок дивним чином насип знову опустивсь.
Може, тут якіїсь чари? Чи то корсунці вночі
Землю з насипу тихенько в місто міхами тягають?
А князь сердиться та швидше насипати вимагає,
Здачі отих непокірних кілька місяців ждучи.
Сам він у шатрі своєму прохолодному сидить.
Хоч сердитий, але мусить до кінця довести справу.
Імператори ромейські поступили не по праву.
Він примусить їх фатальну ту помилку зрозуміть.
Знов думками повертає до минулих тих подій,
Що цьому його походу кілька літ передували.
Співправителі у царстві у Ромейськім правували –
Василь разом з Костянтином. Василь виступив на бій
Із болгарами і там військо все своє утратив,
Ледве вибрався живий, повернувся до Царграду.
Та давно на сході вже у ромеїв тліла зрада.
Варді Скліру царський трон не давав спокійно спати.
Ледве тільки він дізнавсь про болгарів перемогу,
Тут же заколот підняв, військо на Царград повів.
Він столицю захопити чимскоріше захотів.
Щоби його зупинити, імператори для того
Варду Фоку із тюрми випустили й повеліли
Заколот той придушить. Той не дурень, звісно був,
Узяв військо в свої руки (та ж в’язницю не забув),
Варду Скліра захопив, з заколотниками сили
Поєднав та і повів їх усі проти Царграду.
А в Царграді сил нема, щоб йому протистояти.
Тож послали спішно в Київ Володимира прохати
Помогти військами дати заколотникам тим раду.
Він погодився, але зажадав, аби віддали
Сестру Анну за жону. Їм діватись було ніде,
Адже ворог вже під боком. Покомизились для виду
Та й погодились, одначе, все ж одну умову мали:
За язичника, мовляв, не захочуть сестру дати.
Як він хрещення прийме, тоді й будуть говорити.
Він погодився на те – що було йому робити?
Сам подумував над тим, аби віру якусь взяти.
Навіть, бесіди провів з богословами чужими.
Звісно, добре пам’ятав свого батька Святослава,
Який церкви зруйнував, після матері як правив,
Християн всіх перебив, не морочився із ними.
Брата й то не пожалів. Та часи уже минули.
Похрестився знову люд, особливо люд багатий,
Кому часто довелося у Царграді побувати.
Святославову різню, вже, здавалося забули.
Тож, погодившись на те, військо він в Царград відправив.
Шеститисячний загін на човнах поплив за море.
Та військова допомога вже взнаки далася скоро,
В імператорів на краще повернули зразу справи.
У жорстокому бою, де третина русів пала,
Ворогів перемогли, з заколотом покінчили.
У Києві за тим часом й Володимира хрестили.
Тож на вдячність від Царграда з дня на день тепер чекали.
Та Царград, немов забув, що устиг наобіцяти.
На питання: ну, коли? Знов умови ставить стали.
Мовляв, хоч князь охрестивсь, але того іще мало.
Треба ще й хрестити Русь, щоби Анну князю мати.
Він погодився й на те. Охрестив киян в Почайні.
Капища всі зруйнував, послав Новгород хреститись,
Хоч народ і не хотів, але мусив поступитись.
Правда, князь то добре знав, ідолам молились в тайні.
Що б, здавалося іще? Та Царград не поспішає.
Тягне, мов кота за хвіст. Мабуть, хоче одурити?
Звісно, що його усе те не могло, не розізлити.
Він же зайвого не просить, лише своє вимагає.
За що проливала кров його військо у Царграді?
Як добром не віддають, треба силою забрати.
Тож велів він воєводам військо у похід збирати,
Щоб в облудників лукавих відстояти свою правду.
На Царград він не пішов, знав болюче місце йо́го.
В Тавриці велів пристать, Херсонес в облогу взяти.
Хай без хліба посидять імператори в палатах,
Може, згодяться скоріше дотримати слова свого.
Думав швидко захопить. Та високі надто стіни.
Кілька місяців сидить він безвилазно під містом.
Повернутись без жони в Київ теж не може, звісно.
Тож, за будь-яку ціну взяти Херсонес повинен.
Тут біля шатра якраз радісний почувся гомін.
Князь піднявся й поспішив, щоби новину дізнатись.
Бачить, втомлений дружинник хоче до шатра пробратись.
Та сторожа не пускає, мабуть, їм він не знайомий.
- Що ти, воїне, хотів? – став у нього князь питати.
Той показує стрілу, яку у руці стискає:
- Тут із міста, князю, я потаємну вістку маю.
То якиїсь Анастас здумав поміч нам надати.
- Пропустіть, - князь повелів. Воїн підійшов, вклонився.
- Що в посланні? – Пише він, як нам місто легше взяти.
Є підземний водогін. Як його перекопати,
Щоби клятий Корсунь цей без води зовсім лишився.
Не протягне довго він, мусить відчинить ворота.
Тут ще вказується, де саме слід його шукати.
Князь негайно повелів водогін перекопати.
Таким чином і вдалось опір Корсуня збороти.
Міста він не руйнував, Цілим ще нехай побуде.
Послав в Царград посланців із погрозами такими:
Якщо мови не знайдуть вони спільної між ними,
То й Царграду таке ж саме, як і Херсонесу буде.
Імператорам, звичайно, поступитись довелося.
Правда, щоб не виглядати в чужих очах брехунами,
Заявили, мовляв згодні, вже б сестру й послали прямо,
Але хрещення князівське не, як треба відбулося.
Досить йому похреститись по ромейському обряду
І одразу сестра Анна зможе із ним одружитись.
Володимир не збирався довго в Тавриці возитись,
Похрестився в Херсонесі, хоч уже і вдруге, правда.
Тут уже всі аргументи в імператорів пропали,
Довелося віддавати за варвара сестру свою.
І поїхала принцеса з імператорських покоїв
В київський князівський терем, бо жоною князю стала.

Сальвадору часом бракує примхливої Гали,
Він гуляє самотнім, він думає про минуле,
Про закинуті справи, розбитий старий Акрополь
Про поетів які не знаходять свою Елоїзу, Оксану, Лауру.
Сальвадор роздивляється небо в якому тоне.
Вітер шемрає листям, немов би читає молитву,
Він пригадує сонце, годинник, закручені вуса,
«Андалузького пса» і жахливу безжальність бритви.
Він знає, що ранок, коли вже настане то наче
Вчорашнім
Повториться ранком, і сонце розкидає спиці
Так багато картин, так багато натурниць, і страшно,
Що меншає світ у безодні його пропозицій.

12.06.2023

Невгамовний ваш язик,
Ваші забаганки —
Пересмажені рази
З вечора, і зранку…
Нічка вам не по зубам.
В ній ви призабуті…
Що лишилось покупцям —
Це вже не по-суті…
20.10.2024.

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Як на буйволі тигриця,
На собаці скаче киця
І муркоче до собаки
В серці зроджену подяку
За отримані розваги
На міцнім хребті дворняги.
27.10.24

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)