Ця осінь на вулицях Харкова,
Зажурена та чарівна,
Сумує алейно та парково,
Її не змінила війна.

Оплакує мрію занедбану
Центральний Шевченківський Сад.
Крокує повільно та впевнено
Сумською сумний листопад.

Тепло від минулого спогадів -
Лише тимчасовий ефект.
Все зникло під натиском опадів,
Розплакався Правди Проспект.

Ця осінь, така спостережлива,
Шепоче, що я не один.
Плете вересневе мереживо
Та сипле під ноги бурштин.

Краплинки дощу, всі однакові,
В єдиний зливаються звук.
Зустрівся я з осінню в Харкові,
Мовчить перехрестя розлук.

Відлунням кантати скорботної
Стає кожне слово рядка.
Надії людини самотньої
Відспівує осінь міська.

Обступили внуки діда та й стали прохати:
- Зроби! Зроби нам , дідусю, іграшкову хату!
Дід не довго й опирався настирній малечі.
Узяв глини, що лежала в купі біля печі.
Колись горщики в тій печі випалював. Нині
Передав ту свою справу найстаршому сину.
Руки досі пам’ятають, як посуд ліпили,
Хоч колишньої немає уже у них сили.
Вправні руки глину місять та млинці качають,
А дідусь малих, при тому, розуму навчає:
- Із млинця оцього зробим найперше підлогу.
Далі стіни з усіх боків доточим до того.
Дах, напевно що, не будем робити у хаті,
Бо вам важко буде в неї тоді зазирати.
З цього боку зробим двері, навпроти – віконце,
В яке буде зазирати щодня наше сонце.
Тепер зробим підвищення з двох боків у хаті.
Трохи зліва біля входу має піч стояти.-
Взяв дід глини, зліпив пічку, на місце поставив.-
А тут посуд поставимо, де повище справа.-
Зліпив глечики маленькі, на великі схожі,
В яких зерно зберігали у хаті у кожній. -
Ці чотири шматки глини просто розкачаєм,
Зробим стовпи, які хату на собі тримають.
Ще зосталось трохи глини. Щоб не пропадати,
А давайте зліпим маму, що порає в хаті?!
- Зробим, зробим! – закричала радісно малеча.
Дідусь виліпив із глини ноги, руки, плечі,
Голову. Усе приладив до тулуба вправно.
- А яку вона робити буде в хаті справу?
- Хай зерно тре! – А і справді! – з того, що залишив,
Дідусь зліпив зернотерку. Непогана вийшла.
Приладнав ту зернотерку у кутку хатини,
А над нею схилилася фігурка людини.
- От і все! Скінчилась глина. Тепер в піч запхаєм.
Адже іграшка міцною у нас бути має!
Скоро посуду наліпить усякого тато.
Буде його випалювати, випалить і хату.
Діти, хоч і засмутились, що треба чекати,
Доки можна уже буде з іграшкою грати,
Та послухалися діда, бо ж його любили.
Розвернулися й до батька гуртом полетіли
Поспитатися: чи довго ще йому робити –
Коли посуду наліпить й буде піч топити.
А дідусь услід дивився малим онучатам,
Хоч на мить йому хотілось також малим стати.

з миттєвостей
складається душа
його величності
дарованого кроку
не залишається
невпинне
у віршах
та переспіване
приносить спокій

крізь мене проросте
казковий ліс
і золотом наллється
серця нива
у небі
до якого не доріс
розтане синь
і розродиться злива

і падатиме голос
що блукав
між горами подій
у снах пророчих
чола торкнеться
сонячна рука
на білий світ мені
відкриє очі

на повні груди
я вдихну людей
всі їхні радості
усі печалі
питатимусь
де добрий час іде
чому нестерпний
не рушає далі

горіти дням
і рутами цвісти
давати шанс
і забирати подих
допоки є наснага
щоб іти
за відчуттям причетності
та роду

17 Лютого, 2021

може я
ще не Образ Божий
не те світло
не той мотив
що лягає
чи то ворожить
чи вином
утече з води

може я
не такий далекий
не втаємнений
не простий
а чекання
на дощ
у спеку
чи коли
вже горять мости

то злітаюся
снами вічно
на могили батьків
і мрій
то вмовкаю
мов потойбічний
після збору
думок
на рій

то до себе
іду
на прощу
то до кнайпи
від самоти
в мене
ділиться світ
на тощо
і на те
що не відпустив

в мене
все вигорає
важко
добре слово
чи прикра мить
і давно
не співає пташка
в грудях тісно
коли щемить

забуваю
себе у римах
там дракони
не сплять
та все ж
Бог зі мною
а може
з ними
Він шукає
для себе меж

і впирається
в серця стінку
словом дихає
слово жне
в кожнім подиху
щось
від жінки
що любила
колись
мене

14 Лютого, 2021

тісно
у барі
шумно
Юр
наливай
що є
музика шестиструнна
спокою
не дає

будьмо
мій друже
в чорнім
звати як
що ти п’єш
світ
феєрверк з попкорну
любиш у нім своє

лід
у обіймах віскі
з біблії
Михаїл
брат мій
літає низько
душі знімає
з вил

я тільки-но
із храму
тиша
і я
злились
зграбна вона
як дама
мана
одна із рис

полум’я душ
і свічка
йде
під іконний лик
пам’ять
дає осічку
де нас й куди
вели

з ким
не буває туго
весело
в той сам бік
можна назвати
другом
певним
немов собі

знаєш
я був завзятим
з війнами
не
на ви
у перемозі
свято
з кличем
летів на вий

і
після злив терпіння
смерті дурної
смут
раптом ставав я
тінню
неба
що гнало
тьму

миті
постійно тануть
віскі
на смак
вода
на ніч
мене не стане
ранком
вернусь
бодай

зваж
що сказав
як треба
Юр
по одній
на всіх
п’ю
за набіги
неба
в пеклі
лапатий
сніг

7 Лютого, 2020

***
А ми усі із шостої палати,
якщо не розуміємо, чому
пора вітати
і у шию гнати
і по одежі, і по розуму.

***
А наша делегація балету
явила небувалий епатаж
у білих кедах.
Ну, а попереду...
очікує новий ажіотаж.

***
А в шапіто усі наполеони,
і як один за армію взялись,
бо є мільйони
й теле-марафони,
аби в історію... уляпатись.

***
А «неутік», усе-таки, набрався –
як не ума, то духу... не лоха
і не ус...ся,
а таки, подався
у вояжі у свиті єрмака.

***
А в Україні жаба – це не птиця,
та квакає, буває, на стеблі, –
це я, дивіться –
у руці синиця!
Та дорогі у небі журавлі.

***
А нації об’явлена вендета
яси і зла на полі доброти.
Є пієтети,
та така кебета,
що є куди... нема за ким іти.

Апеляція
А фінішую на печальній ноті,
тому що на захопленій землі
є ідіоти,
що іще не проти
умов, які диктують москалі.

12.2023

Упадеш горілиць у отави із веж,
мов комашка з високого дуба,
бо давно на цім світі без Бога живеш,
і не знаєш: за що тебе любить?

Ти не звів власний дім, білу вишню в саду
не випещував світу на диво:
розважався, любаску плекав молоду,
а дружину згорьовану кривдив.

Страшно без каяття відійти в небуття—
старість вже наступила на п'яти.
Обірветься ураз жалюгідне життя,
залишилося крихт небагато.

Бач, надщерблена чашка із рук вислиза,
по борідці стікає повидло,
у туманних очах причаїлась сльоза,
а душі за сльозою не видно.

Зрозумій, врешті-решт, що насіння пусте
не породить лілею пригожу!
Чи Господь милосердний пробачить і те,
що тобі я простити не можу?

13.12.2023р.

С-оромиться зима своїх одеж,
В-еселощі під маскою сховала.
І світ увесь в очікуванні: де ж
Т-е сніжно-біле покривало?

У-ранці знову вибрики грудневі,

Т-уманне мрево в'ється на шляху.
У сизого спокійні, певне, нерви,
М-ереживо не сплетене із хуг.
А тільки котяться клубки по світу,
Н итки заплутані снує й снує.
І люд шукає, ніби в полі вітру.

Г-рудневий шарм туман лихий псує.
Р-адіти хочеться сніжинкам білим,
У-тіх зимових до душі б мерщій.
Дивитися і розправляти крила.
Н-адію мати, впевненість, рушій.
Я-кби ж зима прозрінь набрала б силу.

Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
То хватить мені і снаги, і духовної сили
Пройти крізь вогонь і розкидати відчаю брили,
Допоки у синіх очах бачу ніжність безкраю .

Гарячі серця в унісон будуть битися гулко,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.
Мої почуття підіймаються сонячним плаєм,
Й сягнувши висот, у твої опускаються руки .

Я буду тобі ніби шепіт, і буду як вітер,
Що легко здимає зі шляху воронячу зграю.
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває,
Любове єдина моя, я й тебе буду гріти.

Де квітли троянди, там поле, поросле кураєм,
Бо солоно нашій землі, що залита печаллю.
Та кожного дня я з надією сонце стрічаю,
Допоки твій погляд щоранку мене зігріває.

Припадають сніжинки до вікон
Звідусіль, як до скронь сивина, –
Та мій погляд не радує з віком
Непроглядних снігів білизна.
Шурхотять безкінечно сніжинки,
Замітаючи світ ого-го-го,
А душа не бажає зупинки
Снігопаду густого цього.
Торжествує зима так, що тоне
Далечінь у незмірних снігах, –
І відчутніше присмак солоний
На просякнутих віком губах…
14.12.23

У кращих світах чорнобілої змоги
Попрошусь в комірку із виходом в рай…
Як боляче знати, що попит на дроги
Спустився надовго в ріднесенький край…

Подякуйте хлопцям за спокій душевний,
За вихід з комірки в небесну зорю,
За прихист у всьому, він справді нужденний…
Отож, коли спільно, ви з ними в строю.
13.12.2023.

Із Юхима Чеповецького (1919-2014)

Яко́сь великий грізний шах
зайшов у тронний зал
й, навівши на придворних жах,
промовив на загал:

– Ми, мудрий шах Махмуд-заде,
між усіма людьми
іще не бачили ніде
мудрішого, ніж ми.

Так о́т що: хто розважить нас,
при тім, що ми – в хандрі,
той буде прийнятий нараз
як блазень при дворі.

– О шаху! Світ увесь притих, –
сказав слуга Ахмед, –
бо з квіту мудрощів людських
зібрав ти ліпший мед!

І все ж – я прожену умить
твою печаль-туску,
лише вгадай: а що́ лежить
у мене у мішку?

Якщо вгадати зможеш ти,
що груші там лежать,
тобі дерзну я піднести
із них – найкращих п’ять.

У нас і не знайти таких,
зросли далеко десь...
А відгадаєш, скільки їх –
віддам десяток весь.

Наморщив мудрий шах чоло,
у простір втупив зір,
й нарешті мовив: – Їх число
обчислить мій візир.

Але – негайно хай Ахмед
дасть відповідь таку:
що за потаєний предмет
у нього у мішку?

(2023)

Усе стерплю! Кажіть, кажіть,
і поливайте брудом!
Жаливою серед суцвіть
ніколи я не буду!
Неправедна, немолода,
і не орала плугом,
але, чомусь, мені шкодА
і недруга, і друга.
Полудою заволокло
смітинку в оці синім —
ступаю на розбите скло,
щоб підібрати рими.
Душа заклякла від снігів,
а кажуть рання осінь —
та сіячам лукавих слів,
не довіряю зовсім.
Слизьким не вірю ні на грам,
(із криці шпиль не гнеться)
та вигляду і не подам,
що гострий біль у серці!
Нехай, нехай, Бог вам суддя,
багаті та — убогі!
А я пір'їнка журавля
на вашому порозі.

12.2023р.

Я людина чи не людина?
Я частина... Чого частина?
Я шматок часового кола?
Я істота? Грибок? Машина?

Там де мали стричати крила
тільки рвані шматки акрилу.
В цьому тільки моя провина?
Я людина чи не людина?

Я живу за малюнком долі
затуляю свою реальність
Де подіти себе від болю?
Сором - нова моя модальність.

Я людина чи не людина?
Нащо руки марати в казки
якщо паніка безупинно
наближає до дна поразки?

Серед сотень таких же встану
В тиху чергу на скотобойні.
Нащо бігти від цього стану,
якщо щастя ми недостойні?

Не призводить ця ніч до ранку,
зникли карти, думки, дороги.
Я людина чи лист на ґанку?
Де ховаються перемоги?

Ніби тяжке похмілля,
Сумніви душу точать.
Тісно їй стало в тілі,
Волю спізнати хоче.

Кров стугонить у скронях,
Серце щемить від болю -
Наче той птах з долоні,
Рветься душа на волю.

Щоб перед Богом стати,
В очі Йому вдивитись,
Не боячись, спитати:
Як же тепер молитись?

Чим не такі молитви,
Що Ти їх геть не чуєш -
Знову на смертну битву
Кращих дітей готуєш?

Боляче бачить паству,
Що в безнадії стогне.
Віра в Небесне Царство
В муках пекельних тоне.

Чом не відправиш військо
З крилами вогняними
Землю від зла очистить,
Правді вернути силу?..

Щоб охолонув мозок,
З пляшки ковтну "чар-зілля"...
Волю лиш дати можуть
Смерть або божевілля.

Грудень 2023 року

Я не можу надивиться
На красуню білолицю,
Хоч не маю часу для розваг, –
І, тим паче, відчуваю,
Що сховався в ніч безкраю
До цієї незнайомки шлях.
Бо не вдасться, як раніше,
Звабить жінку ніжним віршем
Про наявність теплих почуттів, –
Тільки поглядом старечим
Обіймаю круглі плечі
Та торкаю коси золоті.
За весь вечір мій набуток –
Мрії вгорнуті у смуток
І душею зроджені слова,
Щоб назавтра говорити
Про кохання колорити
Й щиро сподіватись на дива.
13.12.23

Ще влітку сонячна надія променилась,
І сподіванням не було кінця.
Плили до неї яснії душі вітрила
Він кликав до любові острівця.

А їй здавався трохи дивним пілігримом,
Тонка тримала разом думки нить.
Обійми ж восени - печальними очима,
Тремтіла його погляду блакить.

...Спорідненість єднає їхні душі й досі,
Хоча у снах цілує мандрівник.
В очах його тепер журби холодні роси.
На острові - самотні два човни.

Світлішими здаються вечори.
Засніжені, в Різдва Твого чеканні.
Гарячі розливає кольори
Холодне сонце у смерканні раннім.

А в білій далині- відрадно й чисто,
Світлішими здаються вечори,
Незайманим покровом обрій вистлав,
Як ніби сопух чорний докорив.

Чудесний світ, Ти, Боже, сотворив!
Різдвяні переддні- вже сіно в яслах.
Світлішими здаються вечори,
Бо зірка десь запалюється ясна!

Молитвам щирим явиться підмога-
Колядками різдвяної пори.
З благаннями у Тебе Перемоги
Світлішими здаються вечори.

Сòпух- сморід, кіптява.

Дерева немов зачаровані нині
У тиші зимовій дрімають собі.
І зрідка лишень якась гілочка скрипне
Та вітру, що грає на срібній трубі

У такт вона вторить і музика лине
Чудова-чудова, лиш слухати вмій.
Кружляють у "білому" вальсі сніжинки
І хочеться в танець пуститись самій.

Прошу тебе, друже, хоч ти й поспішаєш
На хвилечку-другу отут зупинись.
Як хороше стежкою тихо пройтись,
Втішатись красою цього диво-раю.

2020 р.

Алея - жовта, а повітря - кавове.
Не чути вже пташиних серенад.
Натхненний дотик вересня ласкавого
Загублює скорботний листопад.

Дорога безпорадна та замислена
Нав'язує новий незграбний зміст.
Стежина вкрита ягодами кислими,
Малює сум безбарвний падолист.

А краплі з неба нотами жорстокими
Знецінюють ходу календарів.
Воронами та чорними сороками
Розноситься страшний, зловісний спів.

Безсила парасолька перед зливами,
Очікування променю - невлад.
І некролог для вересня щасливого
Карбує нещасливий листопад.

мігрень мігрує в скроні по плечу
гадюкою… смолою… кислотою…
я Стіксом вен неквапливо течу
еклезіастовою марнотою….
рука в повітрі пише імена
заховані у пам’яті навіки
і далина між нами неземна…
замерзлі руки як зимою ріки
не можуть оживити сивих струн
і пісня в горлі – яблуком Адама
і тільки вітер крижаний віщун
і тільки я – нестяма і нетяма…
відлюднення моє… відлуння див…
божественних зітхань… шептань… осяянь…
усі сади що я не посадив…
не вичистив від авгієвих стаєнь
усі шляхи… – не уберіг серця
дітей моїх безпечних і крилатих –
примирення творіння і Творця
взивають… і святих і винуватих
усіх нас приведе у восьмий день
вузька й самотня місячна дорога…
мігрує ненажерлива мігрень
в слова еклезіастових пісень
… під сонцем є хіба чогось нового?

Потрібно й надалі вивчати свої серця,
Спостерігати за жестами рук, що пояснюють про кордони
До яких тобі можна, на які посягнути зась.
Бодай доторкнутись вустами чи тяглістю мови.
Для початку навчитись змальовувати краєвид
Вивчати траєкторії птахів, блякле сонце в холодну пору,
І навіть тоді, коли захочеться говорити про світ –
Описувати невидимий контур його свободи.
Навчитись ходити в тяжких обладунках зими,
Говорити із самим собою знемагаючи від безсоння,
Добирати слова перечитуючи старі словники
Дізнатись про страх, про віру в твоїх долонях.
Тоді відпускати їх крила в стрімкий політ
В театральній залі. Подавати нужденним в слові
Спочатку потрібно підняти опалий цвіт,
Споглядати красу всюдисущого царства любові.
І навіть тоді не шукати примхливу мораль,
А вести діалог, як веде його чуйний художник,
Змалювати картину і поселити у ній не жаль,
А радість з якою вуста промовляють: «О, боже!».

09.12.2023

Над віхолою – час,
над часом – часом віхола.
Змія сповзла повз нас –
повзла й морозом дихала.

Твоя рука така
холодна і невпевнена.
Розлука, мов ріка,
мов снігом ніч пере́рвана.

Приспів:
Не переймайся дотиком зими.
Зими.
Я зрозуміла – стали ми
іншими.
Інші ми!

Чому так мало слів?
Чому мовчання – золото?
Ти та́кож зрозумів:
нас надвоє розколото.

Розхристано серця
на дві порожні камери!
Невже дійшли кінця
твої хороші наміри?

Приспів.

Серединка:
На дні розлук –
уся моя любов,
на дні розлук.
Питає знов:
навіщо ти пішов
до інших рук,..
інших рук!

Приспів.

Зима свої фортеці збудувала,
Симфонія звучить в її душі.
А ось моїй - чогось забракло, мало,
І не складаються нові вірші.

Від кришталю думок дрібні лиш друзки
Розсипались за мить. Хіба збереш?
І щось тріщить, мов зламана галузка.
Не вичавиш із льоду свіжий фреш.

Зими симфонія лунає дзвінко,
Немов бринять перкалеві сніги.
Перегортаю списану сторінку,
І Муза додає мені снаги.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне:
«Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань
Просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.

Так далеко від мене ти. Полем і степом і лісом
Доля нас розділила, мабýть, не зустрітись
ніколи.
А я знаю й сьогодні, хто зорі дістав би, й розвісив
Лиш для мене одної. Та плине буденність по колу.
Спеку змінюють осені мокрі і зими морозні,
І весна за весною згорають свічàми каштанів.
Наші зорі незаймані котять роkú своїм возом,
Та питають і досі у тебе, чому не дістав їх.
08.2022.

До невпізнанності змінилось
Село, в якому народивсь
І де безмежну Божу милість
Вчував безтрепетно колись.
Йдучи старечею ходою
До кимсь одчинених воріт,
Кручу неспішно головою,
Щоб віднайти дитинства слід.
Куди допитливо не глипну –
Не впізнаю все до пуття, –
Лише плоди шовковиць липнуть
До підошов тонких взуття.
Піском зернистим золотіє
Узбіччя також, як тоді,
Коли про старість і не мріяв
У завжди пишній лободі.
Вона засмічує ще більше
Сьогодні вулицю оцю,
Що надихнуть змогла на вірші,
Думки виводячи з терпцю.
Дивлюсь здивовано й не вірю
Розкритим широко очам, –
Мені на рідному подвір’ї
Махає яблуня гіллям.
Спориш запилений повільно
Підвівся радо догори
І огортає ноги щільно,
Мов заохочує до гри.
Мов наполохані стеблинки,
У звичнім нині напівсні, –
Впізнали радісно хлопчинки
Верткі, як ящірки, ступні.
Звелися в довгому тремтінні
І пахнуть свіжістю вітрів, –
І оживляється коріння
Моє в копалинах віків.
12.12.23

Зимовий вечір, мов папір
на кришталевім тлі холоднім.
Хіба ж я винна, що до зір
не дотягнутися з безодні?
Розмова з губ моїх тече
мироточивим фіміамом,
але не здивувать тебе
хореєм, анапестом, ямбом.
Уже достатньо набулись
у марно згаянім сторіччі —
за гримом бляклої імли
не видно справжнього обличчя.
Жасмином хуртовинний сніг
заполонив усе безмежжя.
Якби ж ти зрозуміти зміг,
що генетично незалежні,
тоді б у сиві небеса
лебідкою злетіла б знову.
Та ми на різних полюсах
невипадково.

11.12.2023р.

І перший сніг... І перший сніг...
Останній подих листопаду.
Кінець осінньої тріади,
Початок білосніжних втіх.

Період загадкових книг,
Омріяного променаду.
І перший сніг... І перший сніг...
Останній подих листопаду.

Застиглі сльози. Змерзлий сміх...
Не замерзай, моя розрадо!
У серці, що не вбила зрада,
Ношу свій давній оберіг
І перший сніг... І перший сніг...

Ця осінь забере мене з собою,
Покриє душу саваном жури.
На схилі потойбічної гори
Через один - тривоги та відбої.

Пофарбувавши жовтим цілий світ,
Ця осінь забере мене з собою.
Вона іде величною ходою,
Чекає, як промовлю свій обіт.

Я жодне слово вже не омину,
Повінчаний із правдою твердою.
Ця осінь забере мене з собою,
Позбавивши надії на весну.

Багряним листям рану не загою!
А свій перелік безіменних втрат
Поповнить мною місяць листопад.
Ця осінь забере мене з собою.

Призів і премій нині - повна хата!
На серці щем, в очу сльоза гірка....
Стріла ж сатири нову ціль шука,
Бо істина ховається за жартом.

Загрузла людяність в багні,
В колючих стеблах.
"А я тобі, а ти мені" —
Це не про тебе!
Святе добро завжди твори
На благо людям.
За безкорисливі дари —
Господь не судить.
Подай злиденним й не дивись,
Ти на правицю —
Все бачить Бог, зірката вись,
Тож поділися.
І ворогів люби своїх,
І друзів щиро,
Пробач запроданців усіх —
Сховай сокиру!
Не забереш в сосновий гріб
Й життя собаче.
У тебе ж є і сіль, і хліб —
Чого ж ти плачеш?

10.12.2023р.

Із Данила Хармса

Шукала бабуся комашок в кущах
і спритно ловила комашок сачком.
Та міцно тримала бабуся в руках
пігулки, і ключик, і кий із крючком.

Вовтузилась якось бабуся в кущах –
і скрикнула раптом, в розпуці цілком:
– Згубились! Пропали! Та де ж вони? Жах!
Пігулки, і ключик, і кий із крючком!

Не може бабуся і з місця зійти,
кричить: «Поможіть!» – і махає сачком...
Скоріш поможіть тій бабусі знайти
пігулки, і ключик, і кий із крючком!

(2023)

А день пройшовся холодом і сумом.
Мороз пробрав, сльоза німа замерзла.
Шукала...не знайшла його у тлумі.
Не вийти взимку знову на Говерлу.

Сніжить довкола. Ось висить бурулька.
На серце впала снігова лавина.
Це не повітряна літає кулька -
Журба і біль розлуки - двох провина.

Морозна проза, ще й з колючим вітром...
...Почувся скрип дверей і тихі кроки.
Торкнулись одне одного, мов віття, -
Цей день пройшов для них зими уроком.

Невідомість завжди залишає надію і шанси,
Хоч вона і густа , як туман на долоні боліт,
Непробудно в'язка, як безмісячна ніч, і щоразу
В ній зникає протоптаний звечора росяний слід.

Невідомість стискає, і час , зупинившись,
тісниться
Поміж сходом і заходом, змінює надписи дат,
Де у числах байдужих стає невідчутно різниці,
І одне за одним завмирають вони невпопад.

А якщо за туманом зворотного ліку початок
Невідомість до завтра стриножила путом тугим,
Та відпустить ось-ось...а над краєм стояти й
кричати,
І піщинок потік споглядати не буде снаги.

На вербі причаїлась віщунка, дрімає, не кряче ,
Осоками болотними блудить стара німота.
Невідомість закінчиться ранком , і голос
тремтячий
Скаже тихо - проснись, я туману клубки розмотав.
05.2023.


Слухати:
https://youtube.com/watch?v=2JkpaKxqJVc&si=c5Lo3D6QpF8g0xRW

Сріблом вишила зима
Святковії шати,
Новий рік вже поспіша,
Будем зустрічати.

І дорослі й дітвора
Ждуть із нетерпінням -
Українська щоб земля
Була мирна й вільна.

Розмалює хай мороз
Квітами всі вікна,
В душі кожного із нас
Квітне радість світла.

Зимонька кружляє хай
У "білому" вальсі,
Безліч хай здійснить бажань,
Сипле зорі щастя.

2019 р.

У кімнатнім куточку щодня,
По властивій котам всім охоті, –
Чепуриться мале кошеня,
Простягаючи лапку до рота.
Прикрашає свій вигляд отак,
Мов щоразу це робить назовсім, –
Мов мені пропонує з ним в такт
Гладить зріджене віком волосся.
Я, кігтистому другу під стать,
Гребінцем швидко руку озброїв
І частіше, ніж він, доглядать
Віднедавна почав за собою.
11.12.23

так ніщо
не підноситься стрімко
як знамена
в гарячих руках
а свобода
яка ж дивна жінка
не міняється вкотре
в роках

не шукає собі кавалерів
що корито зробили
з казни
і не проситься на ніч
де двері
їй нагадують
кришку труни

лавірує
між заходом й сходом
надихає
точилом косу
їй ніщо вже
не робить погоду
рідне слово
втирає сльозу

не поклони
б’є ницим
спесивцям
недалеким
і немічним дням
ні для кого
ні жертва
ні вбився
ні з піску перед бурею
храм

час тупцює
без неї
убого
порох
мокне
а криця
в іржі
і зникають
сумління пороги
розмиваючи
клич
на межі

нумо
браття
і сестри
до бою
барикадне
кидає кліше
це вона вже зове
за собою
та свобода
ті ліки
на щем

10 Січня, 2020

Мій кожний подих, осередок болю,
Для інших - надихаюче кіно.
Сьогодні, попри все, собі дозволю
Махнуть рукою! Розіллять вино!

Троянда у снігу не проросте!
Від марних слів я затуляю вуха.
Моє бажання - дивне та просте:
Хай крикне хтось! Хай буде завірюха!

Моя журба прицільно б'є та влучно.
Я бачив щастя? Ні, це не воно!
Кричу глухому світові я гучно:
"Ах, як я хочу віднайти вікно!"

І знову вірш відвертий та палкий
Застиг на тлі байдужої задухи.
Яскравий рух програв важливий бій
У сірім мурі одностайних рухів.

Іспанець плута путіна ім'я (російською воно - "владім владімич")
з ім'ям його палкого холуя,
як вимовля його "бля, дім, бля, дімич".

2023

Не встиг дідусь ступити на поріг,
Як онучок до нього підбігає
І, замість «добрий день», його питає:
- А чому наше місто – Кривий Ріг?
Хто таку дивну назву місту дав?
Скажи, дідусю. Ти ж, напевно знаєш.
Бо книжечки якісь весь час читаєш…
Дідусь на руки онучка підняв:
- А добрий день, онучку, де подів?
Хіба гостей так можна зустрічати?
Чекай, от привітаю маму й тата,
Скажу їм пару необхідних слів,
Тоді уже тобі і розповім
Звідкіль та назва в міста узялася.
Онук, нарешті діда дочекався,
Усівся на дивані поряд з ним.
- Так от,- почав дідусь, - було все то
В часи, як на Січі козакували.
Туди сміливі й мужні утікали
Чоловіки вільнолюбиві, хто
Миритися з панами не хотів,
Татар і турок також не боявся.
За шаблю-захисницю хутко брався,
Коли з’являвся ворог на путі.
Отож, ватага хлопців-молодців
Якось на Січ степами простувала.
Від свого пана-ляха повтікали.
Зі зброї – тільки палиця в руці.
Та що в степу боятись молодцям?
Гуртом спроможні будуть здачі дати,
Тож краще їх нікому не чіпати.
Ідуть, шукають балки чи ярця,
Щоб зупинитись та перепочить,
Багаття невелике розпалити
Таке, щоби татарин не помітив.
Ідуть та розглядаються. Висить
Ще сонечко у небесах високо.
Легенькі хмарки вдалину летять.
Під ними жайвір не втомивсь співать.
І раптом з балки в двох десятках кроків
Тур вискочив. Стривожило його,
Мабуть, що люди коло стада бродять.
В очах вогонь горить – спинити годі.
Тож хлопці врозтіч кинулись бігом.
Хоча куди у полі утекти?
Але інстинкти гору все ж узя́ли.
Метнулись всі, урізнобіч помчали.
Окрім Степана. Ні, щоб утекти,
До тура він обличчям повернувсь,
Розставив ноги, щоб міцніш стояти.
Рішив хоч трохи м’язи розім’яти.
Тур заревів, до парубка метнувсь.
Той в мить останню відступив убік,
Вхопив бика ручищами за роги,
Крутнув, аж впав той на передні ноги.
І став валити. Хоч пручався бик,
Та все сильніше до землі схилявсь.
І раптом тріск – ріг в нього відвалився.
Бик вирвався, на ноги підхопився,
Задер хвоста та й геть мерщій подавсь.
Як до Степана хлопці підійшли,
Він тільки що і мовив винувато:
- Ех, не прийдеться м’яса скуштувати!
А вже ж зовсім, здавалося звалив.
От тільки й ріг?!. Хоча, у розі цім
Я можу порох при собі носити.
Придумаю, як міцно причепити.
А хлопці мовчки дивувались тим.
Коли на Січ, нарешті прибули,
То їх у козаки приймати стали.
А на Січі такий вже звичай мали:
Щоби пани дізнатись не могли,
Куди подівся біглий їх холоп,
То прізвисько всім новичкам давали.
Щось не таке в людині підмічали
І часто так – немов тавро на лоб.
Стрічаються відтоді, між других
Тетеря, Саламаха, Головатий,
Рябко, Непийвода або Лупатий,
Паливода та Чуб чи Пустобріх.
Отож Степана Рогом й нарекли.
Бо він весь час носився із тим рогом,
Порохівницю він зробив із нього.
Козакувати хлопці почали.
Степан, як всі, і на татар ходив,
І проти турків у морські походи.
Із ляхом часто на двобій виходив.
Від інших же різнився козаків
Не силою великою лишень,
А ще і тим, що у бою узяте,
Не поспішав у шинку пропивати,
А до глибоких все складав кишень.
А на Січі в скарбниці зберігав,
Бо ж розумів – в житті усяк буває:
Сьогодні шаблю у руках тримає,
А завтра, може, немічним би став.
Так воно й сталось. У однім бою
Із турками під шквальний залп попали.
Одні одразу мертвими упали,
А з тих, що залишилися в строю,
Хто кулю в груди, хто у руку мав,
Степану ж ногу кулею пробило.
Йому ще битись вистачило сили,
Та зовсім скоро кров’ю сплив і впав.
Не лишили на полі козаки,
Відбили турок та порятували.
Кров зупинили і перев’язали.
Хоч ногу зберегли йому таки,
Але відтоді він кульгати став.
А яка користь у бою з кривого?
Козакування скінчилось для нього.
Та він від того духом не упав.
Взяв зі скарбниці здобич, звісна річ
Та і задумав шинок свій відкрити.
Не десь – а на шляху Кодацькім, битім,
Який веде прямісінько на Січ.
Знайшов він вдале місце на шляху
Там, де могила та, що Баба звали.
Майстри найняті шинок збудували
Й повів шинкарську долю нелегку.
Бо ж серед степу різного бува:
То розбишаки налетять по ночі,
То лях якийсь пограбувати хоче,
А то ще завітає татарва.
Але, з другого боку, кожен, як
Повз нього їде та і завертає.
А тут спочинок і поїсти має.
Гостинно зустрічав усіх козак.
Бувало, їдуть шляхом, хтось пита:
- А чи далека ще у нас дорога?
- От, доберемось до кривого Рога,
Там перекусим, на ніч зможем стать.
І далі вже спокійно подамось.
А хтось з заїжджих тут і зупинявся,
Біля кривого Рога будувався.
Так і людей потроху завелось.
Село з‘явилось. Щоб не мудрувать,
Його так Кривим Рогом і назвали.
Село відтоді уже й містом стало.
Та ніхто назву не схотів мінять.

Зустрічі перерваний початок,
зневолений в відлуннях перших нот,
які заледве встигли прозвучати
і канули у безвість чату…
Цейтнот.
Твого часу цейтнот
й розлюченість
несповненість
нерадість –
тьма-тьменна різноперих НЕ,
які той відголос забути дружньо радять
оманливим притлумиться/мине.

Він не мине.
Звучатиме сильніше.
Пройматиме усю глибінь душі.
Ті перші ноти в ній бажанням справжнім дишуть,
ув’язнені у силувану тишу,
цій тиші сутнісно чужі.
Роздвоєність
нещирість
поверховість –
НЕ різнойменних множаться полки,
у серце безумовної любові
тупих умов встромляючи голки.

1-7.12.23

Без душі усе те, що з галасом,
бо кохання – то серцем, не фа́лосом.
Не молотять словами подумки,
замість крапок де знаки оклику!
То пусте – забавляти цяця́нками
і кормити лише́ обіця́нками.
Красуватись не варто га́мором,
тільки дії вінчають наміри.

Не найкраще оте, що дорого.
А дешеве – уже не ціниться?.
Ліпше битися з хижим ворогом,
аніж дружба, що я́дом піниться.
У житті не просте її плетиво,
хай один лише друг, але відданий,
щоб разо́м до мети наполегливо –
не котитися полем вітряним.

І лукавство зрідні нещи́рості,
лицемірство не краще заздрощів,
бо обоє ведуть до підлості,
а як сльози – то радше з радощів!
Усе справжнє не любить ве́личі,
щастя завше у тиші купається.
Почуття те відоме лю́блячим,
лише їм воно усміхається!

Яка сліпуча білизна,
Немає їй альтернативи.
Бринить елегія сумна
Напівзабутого мотиву.

Кошлаті брови у ялин,
Схилились долу плечі сосен,
Блискучі бісики калин
Із сумом згадують про осінь.

Романтика... Мене ж Ви приручили словом.
І я була готова бігти по снігах,
Крізь віхолу колючу, дощ і норду гам.
Хоч темно-сірі хмари піднімали брови.

Ви називали ніжно: "мила жінко, рідна".
Але ж мовчали завжди про свою любов.
Нещирих не хотілося мені оков.
І біль скрапав, сльозила з неба пізня зірка.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи,
Як відхворіла Вами в той далекий час,
Коли мої думки плелись, єднали нас,
І виходу не було з вогняного кола.

Я не зізнаюсь, не зізнаюся ніколи

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому .

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...
08.2023.

Ми раділи довгожданій
Світлій радості побачень,
Та скінчилися неждано
Наші любощі гарячі.
І прийшли на зміну святу
Знову будні сумовиті,
Бо так легко покохати
Й дуже важко розлюбити…
10.12.23

Із Данила Хармса

Річкою пливе суденце,
стругане з усіх боків.
Повсідалися на денці
п’ять хоробрих моряків.

Білозубі в них усмі́шки,
довгі вуса та хвости,
їх лякають – тільки кішки,
тільки кішки та коти!

(2023)

(присвячується Тетяні Фольварочній)

При яскравих свічах у камінному залі,
де парфумів солодко-терпкий аромат,
жінка жінку веде у незвідані далі,
під мелодію голосу й моря сонат.

Уявляють, як берег випещує хвиля,
корабель пурпуровий на плесі води,
білі чайки у небі зворушливо квилять,
на піску золотому дівочі сліди.

Тануть в затишнім спокою усмішки милі,
сторінки ластівками злітають з долонь.
Дивну повість про Грея червоні вітрила
коліжанці читає доросла Асоль!

09.12.2023р.

Порожня, мов кімната, голова,
в якій гуляє одинокий вітер…
Я часом чую, як росте трава,
поміж собою розмовляють квіти,

освідчуються в коханні риби -
все навкруги освячене любов‘ю,
і гребені на хвилях, наче німби,
спалахують над темною водою…

Натягнуті чуття, мов тятива, -
здається, що один на цілім світі…
Порожня, як кімната, голова,
в якій гуляє божевільний вітер.

Автор: Юрій Гундарєв
2023 рік