Г. К...
Моя відрада – ніжна і терпка,
На пестощі та ласки зголодніла, -
Чому тремтиш, коли моя рука
Торкається натомленого тіла?..
Душі шаленство й серця ненасить,
Я не згубив, не вивітрив, не втратив, -
Дозволь мені тебе іще на мить
Уранці напівсонну обійняти.
Моє кохання на своє помнож
Без марних слів і жахів перевтомлень,
Бо сіються цілунки, наче дощ,
На тебе всю без пізніх засоромлень.
А ще пробач, що вічний мандрівник
Тобі приніс неспокій безсумнівно.
Прости за те, що вдосвіта не зник –
Закоханий, безтямний і наївний…
19.05.12

у сутінках блукала навмання...
жахом страху мороз по тілу лився
як до небес я підіймалася
раптом сяйво чарівного світла...
мені назустріч з Пустки Неба
по пелюстках спустився Дух Отця...
2012р.

Лине думка аж за небокрай.
Моє серце зранене не край!
Мою душу, зболену, полиш!
Не тривож словами тільки лиш!
Не любов здіймає висоту:
Маю в думці істину просту!
Ти для мене був останній шанс
Та я втратила тебе, нажаль, на раз!
А навколо порожнеча й тьма нічна,
Я одна, знедолена й одна!
Звинувачувати в тім нема кого,
Бо сама обрала шлях – пройду його!
Лине думка аж за небокрай!
Почуттів моїх ти не чіпай!
І не стукай, в душу не дивись
Я любила, але те було колись!

травень, 2012

***
На наших душах ще висять кайдани,
Болять і кровоточать давні рани.
Але не зупиняється життя, –
І завирують, загудуть майдани!

розвиднюється…
цідиться повітря
крізь сіру хмару полотна
нікуди я не йду
дивлюсь як вікна
що ось темніли
ясніти починають…
і здається
що
Нове небо
і Нова земля
і Святе місто
з'являються крізь цей туман
й дванадцять брам міських
відчинено…

лютий-квітень 2012

Відійти від меча-джерела
І на крилах спуститись під воду.
Я не втрачу тебе як свободу –
Я до тебе століттями йшла.

Поверни!Перехрестя епох.
Помилки, що на відліку раю.
Я іду – і потроху вмираю.
Я не можу боротись за двох.

Чи за трьох… На стежках безпороших,
На стоянні зацвілілих вод.
Я тебе не купила за гроші.
Ти для мене – як цілий народ.

Відступити від бунту в супротив.
Приліпити наклейки до крил.
«Продається» кохання за спротив.
Консервований запах могил.

Не відступиш! Ти любиш невпинно
Проноситись мечем по чолі.
Я кохаю в тобі Україну,
Свіжий дотик ще диких полів.

Життя твоє з розчарувань –
І замальоване на біло.
Приїхав – просто поруч стань,
Щоб жити праведно хотілось,

Щоби хотілось донести
Маленьких слів велику силу.
І розкладалися листи
На дно невисланих посилок.

Пиши, пиши свої вірші –
Придумай казку про натхнення.
Я ж буду поруч без душі
Твоє ділити сьогодення.

І випливатиме наверх
Ілюзій перша позолота.
Я знаю: хтось колись помер,
Щоб ти писав щасливо ноти.

Поведу тебе в степ, галичанко,
Де свиріпа, як жовте вино,
Де літає сполохана чайка
Над віками, що зникли давно.
Де волошки, як згарища сині,
І схвильований петрів батіг,
Де бринить на дзвінкій мандоліні
Сірий жмуток червневих доріг.
Поведу тебе в сонячні луки
Під звучання зелених валторн,
Осокорів пошкрябані руки
Візьмуть нас у казковий полон.
І забродять, неначе Горгани,
Під настоєм реліктових трав
Степові невгамовні кургани,
На яких я дощі цілував.
Поведу до ставків повноводних,
Де, як море, шумить очерет,
Де вітрів затихаючий подих
Обпіка, мов черемховий мед.
І на темних мережаних кручах,
Де симфонія верб ожива,
Я казатиму щемно-жагучі,
Неприкаяно-ніжні слова.
Ти поїдеш - і вибухнуть ранки,
Розлетяться зірки по стерні.
Гріє серце моє вишиванка -
Твій дарунок останній мені.
І в далекій хатині карпатській,
Над якою смереки ревуть,
Ти колись пригадаєш зненацька
Запорізьких криниць каламуть.

2012

Злой глаз
в замочной скважине
обут...
Язык –
не просто змей,
а липкий спрут.
Под щупальцами
сердце Коломбины
трепещет...
Трепет,
он похлеще
сценария
прауличной картины –
комедии
дель арте а-ля-жесть.

Бригелла,
самый главный из пажей –
брателла
укротителей притонов,
искатель дырок
и гвоздей
в законе
её потрёпанный роман.

Закладок нет,
дневная рвань,
ночное перелистывание
страсти
и белые странички
междусчастья –
похолодания
грядущего извне
от полнолунного
купания в вине,
разделки хладнокровной
мыслей.

Куда б ни шло всё это –
на одно бы вышло –
не быть с Бригеллой
Коломбине
пока есть пули
на пажей –
её соперницы
её мужчины,
сорят деньгами
господа,
а цифры –
врут
и углубляются морщины…
и глаз
в замочной скважине
обут
в последствия
без никакой причины,
суда
и следствия.

Её приветствует
несоответствие,
груди желание
прижать
не рукоять
ножа,
а тело нежное
дитяти.
Ей бы рожать и
ублажать
свою утробную
крылатость.
Но не судьба,
а маска
для субретки,
где боль с вином
танцуют на губах
и жизнь ссыхается
в глазах,
как ветром
сломанная ветка.

Любовь
лишает Коломбину
тех чувств –
найти себя,
почувствовать
себя любимой.
И время
выносимое,
как ссора,
дымится
в сигаретных разговорах,
за чашкой кофе
убивает сплин,
сценарий пишет –
амплуа
для коломбин.

25 Мая, 2012

Ти – його Поль Верлен, тренер із порно-дайвінгу,
Віза на острів О… у океані фрикцій,
Вилижеш між сонетами і піддаси анафігу,
Виревнуєш до рим пострілом у десницю…

Він – твій Антон ЛаВей, параоральне Я(вище),
Лектор із садомагії, home-мануальний пастор…
Винотує усю, виграє в кожну клавішу,
Вибіблить з абсурДíв, вхрестить у літерáсти…

І, там, де нині ви – лоскотом під сорочками –
Вишукано порушите наймовчазнішу з ліній,
Дискурсу ваших тіл несамовиті прочерки
Збудять у кожнім збоченці спрагу неоФелліні…


2012

Ти відьмою мене не називай,
Але і ангелом, прошу, не клич!
Бо у любові декілька облич -
Вона - нам пекло, і вона - нам рай!

Записано до вічності скрижаль
Оці одвічні "мусимо" і "треба"...
А в нас - один у одному потреба,
І від прощань серця стискає жаль.

Й немає у вчорашнє вороття,
В якому ще не вмію так кохати...
Таких, як ти, ще треба пошукати.
Таких, як ти - лиш раз на все життя.

25.05.2012

Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче.
Прислів`я

1

На лаву дід кладе старі газети.
Чимало їх лишає в парках люд.
Несе вітрисько фантики, пакети…
Ліхтар кигиче в сон:«Подай… на суд…».

За ковдру – лист від сина, що в Канаді.
За собратів – дубок, самшит, каштан.
Снує павук невтомний сіть-загладу…
В порту
скрипить натужно
кабестан…

2

Шукають корм горобчики-набриди…
Хоч є домівка в діда Пічкура,
У парк він чимчикує – повновидий.
Овечий плед – на лавку. П`є «сто грам»…
Оберігає ложе… Внуків ганить…
Бесідує з каштаном, ліхтарем:
«Тепер хазяйка в мене є – Оксана!
До рук прибрала… Одіж всю пере…
Для чого я – безхатній, непримітний?
Варенички ліплю… Двір – крас-с-cота… ».

«Іди додому…
брате...
поки світло…» –
Над лавкою кахикає ліхтар…



2008-2012

***
Той підставляє ногу, той плече,
Як раптом щось у серці запече.
Та я вже звик і зовсім не здивуюсь,
Як ворог мене другом нарече.

Той смутку смичок,
із натхненням ножа…
Та думка,
од муки захрипла…
В собі –
похлинається болем душа,
немовби знеструнена скрипка.

2012

я майже забула, як дихати словом…
стривожені, б’ються об тишу думки
горять, тріскотять, як торішня полова
і попелом в душу
лягають їдким.


і – жодного звуку…
це
втома мовчанням.
німе і порожнє тривання без слів…
я знаю, це зрада.
я довго пручалась…
я звиклась із тим,
що мій голос
знімів…



вслухаюсь у тишу.
повільно, на дотик,
мов листя торішнє,
збираю слова.
тремтіння у пальцях…
пів подиху.
подих…
а може спинитись?….

***
Вдосвіта
прибіжу, розхристана, босоніж.
Пташкою
примощуся у твоїх долонях.
Пуп’янком
на очах здивованих розквітну.
Бджілкою
запилю усесвіт твій, як квітку.

Променем
відчиню кватирку твого дому,
Зіркою
упаду вечірньою додолу.
Зернятком
причаюсь у філіжанці кави.
Ангелом
твої крила зморені розправлю.

Овидом
на небеснім поселюся ложі.
Килимом
розстелюся на твоїй дорозі.
Паростком
у душі навіки вкоренюся.
Пусткою
над усе лишитися боюся.

2012

Несіяні поля... Голосить вітер,
Каглицею намащує рамена!
Іще одне неплідне виє літо,
Іще одна розпука чорноземна...

І крючить пальці, та уже знемога,
Бо ще чорніша доля, як та глина!
Іде по трапу, що веде від Бога,
В заплаву статну - ніби-то людина...

А над душею зрілий стеже ворон,
Що й самосІйка - лиш миттєва втуга.
Міліють груди, бо не брались бо́рон,
Черствіє серце, бо не знало плуга...

І сиве небо - виплакана пісня...
То може завтра, може на́ рік всіє?
Гримить над полем косовиця пізня,
Мовчить у смуті зраджений Месія...
(25.05.12)

***
До вічності я доторкнувся словом,
І увійшов у храм Його любові,
Напивсь води живої досхочу, –
І впали роду вікові закови.

Хто хоч раз зігрівав чорним золотом дім –
Той за НАС –
За Донбас!
Хто плече підставляв, в кого друг не один! –
Той за НАС –
За Донбас!
Хто корінням торкає Воронцова й Боссе
Проростає, мов пагін і зліта як Пегас –
Той додому вернеться хай би як…попри все…
На Донбас!!!!
І до НАС…
В кого пам'ять жива, хто Гаскойна і Юза
Знає краще Аскольда….живе хто від пуза –
Кожен день, як останній…в кому дух не загас –
той за НАС –
за Донбас!
В кого символ один – з металевої рейки!
Десять чорних листків - і уся наша сила,
Що Мерцалов та Шпарін без єдиної склейки
Сотворили її молотком та зубилом…
Той минає Олімп…Єверест і Парнас..
І до НАС –
На Донбас!...
В цій землі є усе…і козацький розліт..
І голодних років іронічний анфас…
Він старий…він старий вже…бо літ йому й літ…
Але мудрий завжди
НАШ Великий Донбас!!!

Прикурив від сонця вітер -
закружляли хмари,
І земля зеленоока
випивала чари.
Ллялись рясно,
Тонкі цівки травами блукали.
А тополі спраглі віти
небо цілували.
Блискавіла громовиця -
сонячні ревниці,
Заховали з ляку хмари
чари у криницю...

Тиша гупає у скроні:
Тепло мого подиху
Відчуй у долонях.
Відверто, рішуче,
Доторкнися мене.
2012р.

Я - на гачку.
А він впертий на дух!
Переконливий рух.

Вічко в зрачку
пропиває мотив
неслухняних років.

Коїться щось,
а моє відчуття -
а хіба десь і я?

Бавиться хтось
і несе на значку
те, що я - на гачку.

От і ведусь
невідомо кому
на гачку своєму...

Друзі! Боюсь...
Все життя взяв під плуг
переконливий рух.


25.05.2012

ти вважаєш себе поетом?
чи вважаю я?
шкода якщо так
і жаль коли ні
хотів би? так
а чи є? ...
все одно зникну
а те що зостанеться
ті шматочки болі
спаліть і розвійте над степом
хоч ні!
можите зїсти
якщо дуже голодні
їжте але щоб без розтинів і патологоанатома
можете позвати друзів
бо все одно самі не осилете
не вистачить зубів
які потім будете скалити
а як не поділетесь
все пропаде як борщ без холодильника

все ж буде голодно
тому поділившись із друзями
ви на трошки довше
залишите їх друзями
хоч і не наїстесь
та все ж
це відстрочить момент
коли будете їсти один одного.


Квітень 2012

повернуло за ріг за гору
під ногами пливе ріка
в ній лушпиння утіхи й горя
і бляшанки від нарікань

а дорога дорога дальня
йде вперед і не йде немов
народились у почекальні
в почекальні і помремо

Водою повен підіймавсь цебер.
Ще круг один - і сонцесяйний верх,
Та несподівано униз зірвався…
Літа мотузку цвях іржавий тер.

24.05.12

***
Скажіть мені, хіба це не ганьба,
Що я в собі приховую раба?
О людоньки, то як же стати вільним,
Як липне до чужих медів губа?!

Не нужно слов...
Молчи- не говори:
Слова звучат не так красноречиво!
В забвенье снов
Затворки отвори-
Постигнешь красоту немого дива...

Войди в мой мир-
Тебе лишь одному
Я доверяю мысли сокровенные...
Ты- мой кумир!
Я от тебя приму,
Как Божий дар,мечты благословенные.

Міжзоряна вирлиця
Барвами міниться!
І місячна колія-
Благанна символія!

Для чого ти прийшла в моє життя,
В мій мікросвіт розмірено-спокійний? —
Пригаслі розпалити почуття,
Немовби вітру подув рвійний?

Для чого увірвалась, мов борвій,
В мої думки? — Збурунить їх неждано?
Й у відповідь на зронене: “Ти — мій…”
Почути: “Ти — моя… кохана”?

Для чого мій осінній листопад
Ти замаїла барвінковим листом? —
Щоб повести мене у райський сад,
Де яблука дозрілим ваблять блиском?

Для чого ти явилася мені
І зблиснула кометою — чи знаю? —
Щоб вочевидь відчув, а не у сні:
“Я — ще не осінь. Я — кохаю!..”?

2008

Комбінація цифр
Я для тебе лишень,
На рахунок «два-три» - видих,
Новачкам, так бува,
Вдача влучить в мішень,
Я про це напишу
Триптих…
Ілюзорність звязку,
А хотіла душа,
Щоб зі словом було
Діло…
Обіцянки пусті,
І не варті гроша,
Видно, марно
Надія тліла…
Комбінація цифр.
Телефоний дзвінок.
Що там далі?
Вперед – побачиш.
Комбінований у
Електронний - звязок,
Значить щось,
Чи навряд чи значить…
Комбінація цифр.

Що тобі дарує крила?
То твій рідний край.
Що тобі дарує силу?
То твій рідний край.
Де найкращі в полі квіти?
В рідному краю.
Де найкраще в світі жити?
В рідному краю.

Де дитині найтепліше?
В маминих руках,
А душі найспокійніше
Там, де рідний дах.
Скільки б років не минуло,
Ти не забувай,
Що завжди тебе чекає
Милий серцю край.

Де співали колисанку?
В рідному краю.
Де стрічатимуть на ганку?
В рідному краю.
Де найкращі в полі квіти?
В рідному краю.
Де найкраще в світі жити?
В рідному краю.

Бундючний карлик із авто віконця
Знічев`я розглядає люд і бруд…
У супроводі трійки охоронців
Тече його усталений маршрут.
На нігтях лак виблискує жовтаво...
Зап`ясток охопив міцний браслет.
Кашне салатне, чуб рудий – направо.
Дощ накрапа…
Ховаюся під тент.

Авто минуло браму й чорний «Харлі»…
Зігнувся у поклоні воротар.
Яку ж посаду обіймає карлик?
Чи любить фільми «Зорро», «Аватар»?
Які благословляє оборудки?
З гевеї чи секвойї шафа й стіл?
Чи є у креза яхта, довга вудка?
Чи залицяється багач до рослих тіл?

Дощ утиха... Стою, жую рогалик –
В плеяді школярів і роботяг…
Не йде із гадки блідолиций карлик:
Він легковагий, а стількох «запряг»...
Виходжу в присмерк.
До кіоску «Преса»
Іду провулком… Знову те авто
Мчить мимо мене чоловічка-креза,
Оббризкуючи течку і пальто…






2008-2012

На розі дійсності та мрії
Зустрілись зовсім випадково,
Пестливо вітер плутав вії
Солодким подихом ранковим.
Червоним килимом під ноги
Стелились промені як квіти,
Що плавно в’ються до дороги,
Щоб землю змерзлу обігріти.
У кроках, рухах і очах
Твоїх лунала тиха пісня,
Яка приходила у снах,
До серця стукала провісно.
І погляд той, і ті слова –
На розі дійсності та мрії
Зі сну з’явились ожива
У звуках щастя та надії.

У слові заплуталась, ніби в сорочці, яку
відкинула похапцем я (або ти) на підлогу.
А думка намацує думку. А руки м’яку
і сильну долоню. Нікого. Нікого. Нікого
я так не любила ніколи, як тут на межі
у цих коридорах, неначе порталах у часі.
Ти тільки читай мені вірші, дурниці кажи,
бо мить не вертається вдруге у жодному разі...
А ще не пускай із обіймів у ніч і громи,
і сни неміцні, як руду комашню, не полохай.
В однім перехресті життів опинилися ми
і перечепились обоє – ті самі пороги…

Нехай не так... А що тобі до того?
То ж маю дім, а в домі - сво́го бога,
Свого́ підбожича-божка!
І не диктуй мені чужі молитви!
Он у вікні - іконами налите,
Чоло суворе Сонця-ватажка.

І променеві о́гненні абаки...
Цвітуть на серці помаранчі, маки...
Отой, що нині - поліхромний сад!
А тіні в моді стиглі, чи не знаю?
Та днем я сотим їх пообминаю!
Коби своєму в собі дати лад.

І не мурчи на вухо - то ж намарно...
Моря чи зваблять? Височіє Варна -
І мимо, мимо штормови́й надрив!
В долонях - вітер, то ж його й вшаную...
А ти мовчи, бо все одно не вчую,
За цимбалістим полудневих злив...
(22.05.12)

І моє серце сонечко зігріло,
Прогнало сумніви, зневіру і печаль.
І з настроєм зимовим і самотнім
Мені знов розлучатися не жаль.

Усе чекає змін, і я чекаю,
Вдивляючися в очі голубі,
Я бачу в них безхмарні сині далі,
І вірити в це хочеться мені.

Ми дві струни мелодії одної,
Ми вдих і видих, завтра і завжди.
Приймемо з вдячністю дарунки пізні долі
І не допустимо до почуттів зими.

2011р.

З лиця води не пити, аби вміла пироги ліпити.
Прислів’я



Несе борвій – пряменько, вгору, вниз…
В лікарню, на курорт, у храму тишу...
Пильнуй лице – в Зінькові, у Парижі...
Що – проти нього – діамантів блиск?

У жінці найсуттєвіше – лице.
Шукають інші знади сластолюбці.
Лице – картина, не узор на грубці.
Вік бережи гладінь очей-озер!

Не скімли, що свічадо примерка,
Що довшають і ночі, й зморшки, й чати.
„Візьми на ручки...” – пхика онучатко.
Бери! Цілуй! Притлумлюй скону страх…

Відмолодити лик – стежа проста...
За плечі – пересвідчення, навроки...
Та у старих беріз – півсонні соки,
Кора темніша в пломені листа.





2008-2012

Вельбучний старець. Невтишимий гул...
Небесні вулики. Хмариння схлипи...
Дзиґар пульсує...
Осідає мул...
Скресає серце...
Цвіт скидає липа...

– Охляв Дід Час... – патлатий Вітровій
Кружляє в танці безгомінну мальву.
– Кому ці бджоли?.. Не підніме вій... –
Любисток млосно хилиться до сальвій.
......................................................

Онуки побиваються над лісом…
Шумких легень стискаються міхи...
В цинкованих судинах крові тісно:
Мов галушки, пливуть масні гріхи...

До шиб підходять вирлоокі віли...
Коти несуть до ложа мишенят...
Сіріє світ – в завію справді білий.
Зелену гусінь тягне мурашня...




2007-2012

***
Не зарікайсь ніколи від тюрми,
Бо ми в своїй державі ще німі.
А зануртує в душах дух свободи, –
Всі, як один, ми станемо людьми.

Пливуть думки у сірій метушні,
Блукають між нейронами обачно,
Базальні ганглії шукають потайні,
У Google не зазираючи тлумачний.

Пливуть думки - та це не новина! -
Допоки всі клітини не обійдуть
І вічність проминає не одна,
І час проходить швидко до обіду,

А там, поглянь, вечеря промайне,
Пора у ліжко - це не так цікаво...
А я чекаю: «А коли - мене?..»
В долоні грію захололу страву…


23.05.2012

Де юні, як струмки, ми з ранками братались,

де линули кудись на поклик мрій і снів,

в обіймах у нудьги чорніє темний праліс

з обвуглених смерек, з горілих ясенів.

Тут крони полягли – пісень зелені весла,

тут не звучать птахи у кронах, як могли б.

За тридев’ять земель їх обминають весни:

життю не піднести загаслий смолоскип.

Гілки, мов кістяки, обвуглені і голі...

Тихенько на вітрах ще стогне (хить-похить...)

предтеча і луна чорнобильського болю,

предтеча і луна чорнобильських страхіть.

Вертаємось німі, потоптані, безсилі.

Голодних круків грай вже чуємо з-під хмар.

не зустрічать гостей, не плакать на могилі, –

нас вічність проклинать виходить за готар.

Це добре, що і днесь, як перше, ми невпинні:

ще, може, не звернем, блукаючи між меж,

з єдиної путі до пристані прозріння –

до кам’яних дерев... од падаючих веж...

1990 р.

Дні осінні – холодні й похмурі,
Знов минають повільно в безликій зажурі –
Так триває просте існування – без віри, надії,
Можливо й бажання?!.
О, чому ж так жорстоко наказує доля –
Наповнює душу журбою,
а серце – ламається навпіл,
від кохання, зневіри та болю!.
Так минає життя в безнадії –
У постійнім чеканні на здійснення –
Нездійсненної мрії.

16.10.2008

*
Чом уночі чутно чіткіше шурхіт,
Аніж удень? –
Питатимеш мене.
Я ж тишком-нишком
Притулюсь до тебе.

Струится лето
Ярким светом,
Зовет в заманчивые дали...
Пух тополиный-
Штрих картины,
Которую живцы писали...

Приятный вкус
Любви искусств,
Ушедших в архетип реалий.
Душевный бриз
Зову "на бис",
Вдыхая аромат магнолий.

Глубокий сон-
Парад персон
Вещует призрачное счастье.
Грядущий день
Бросает тень
Своею прихотью участья.

Туманный след
Минувших лет
Исчез, затоптанный в песке.
И первый слог,
Как монолог
Остался с мелом на доске.

Чудесный сад,
Там виноград
Свою нагуливает гроздь...
Приятно знать,
Когда опять
Заглянет долгожданный гость.

Исходом дня
Плени меня,
Дай разыграться вдохновенью!
Сотри черту-
Твори мечту,
Предав сомнения забвенью!..

Мене твій погляд до журби обпік
І кинув за міцні чекання ґрати.
Від волі ключик дай мені, - не вік
В оцій кормизі духом ізгасати.

Ні, не давай, - допоки я в тюрмі,
Ти будеш поряд, милий наглядачу,
І хай всі дні життя мого сумні, -
На долю не поскаржусь, не заплачу.

Із ложа нар у мрію упірну
Про ту чудову звільнення весну
І щебети яскравого розмаю,

А що надовго я в біді погруз,
Мене навчило в млі затворних уз,
Як двері без ключа відкрити маю .

23.05.12

Напівпритомним ротом розчинити
Таємну млість, пуститись берегів.
Чи почуття так зберегти зумів,
Як мармур підземелля – амоніти?

Чимдуж до травня підступає літо.
Схлип до губів, до серця й поготів –
Подібне щось до невситимих злив,
До річки, що змиває Геракліта.

Чужинко, краще не ходи туди,
Де папороть почне в тобі цвісти,
Та тільки не зірвеш – з якого дива?

Чужинцю, там, де серце – шкереберть,
Його заскочити не встигне смерть –
Лиш натренована травнева злива.

2012

***
Вклоняюся доземно своїй Долі,
Бо не втопив я щастя в алкоголі.
Мабуть, тому не відвернувся Дух,
Що полюбив я слово мимоволі.

Люблю і все, - стену в душі плечима.
Стіна камінна... відгомін... Причинна...

Причал відчайний, прихисток тепла -
в печальнім світі,
                       в безмірі...
                                     Знайшла.

Щоніч вмираю.
                         В мирному щоденні
Мене зціляють очі небуденні.









1992 - 2012

Тебе - в клітинці кожній у мені!
Та до хвороби мало біля мене:
У мозко-плинно-сірій метушні
Бажання все не губиться шалене!

Тебе – хвилинка, от і все… І все!
Та й вічністю її не охопити
Твій вимір - гонки швидкісних шосе.
"Show must go on!". І це не зупинити.

Отак у невідкладностях минеш,
Хоч ніби вчасно, все незмінно вчасно.
А я коли? Почуй! Коли мене?
Коли вже я - твоя, належна, власна?..

2004

Квітучі вишні в рапсовому полі -
Медові арфи на краю села.
О скільки в них любові і тепла!
І крапель сонця, і краси доволі.

Летять пелюстки, як зірки у серпні,
Цілують життєдайний чорнозем,
А в серці стільки віршів і поем,
Та мовить хтось: “Поети не безсмертні!”

Скотився місяць по річкових кручах,
Повільно тліє жовтощокий рапс.
А вітер… Він міцний, неначе шнапс
Від запахів, весняних і пекучих.

Погасли всі вогні на видноколі,
Так тихо поміж білих бурунів…
Це рідкість,
Це лише на кілька днів -
Квітучі вишні в рапсовому полі.

2012