Згідно візій повітря, закрай землі
всюди. І, заочі білий світ
співпадає, чим би не замели
сліду, з отим, що і вочевидь.
От і погляд зіниці не відволік,
косячи, буцім серпом, поля;
сума дрібних складових дедалі й неподалік
неупізнаваніша нуля.
І усмішка ковзне, наче ґави тінь
по щербатій горожі, багрянці куп
глоду кріплячи неміччю голосінь
жимолості, не розтуливши губ.

Я на сюжет придумаю сценарій
під мотив мелодії Вівальді:
як натхненно дощовий гербарій
малює образ міста на асфальті.
Бачу весну яскраво-шовковисту,
і шепіт вуст, очей таку бездонність,
святково короновані намистом
старої башти темно-сірі скроні.
А шепотом, навшпиньки, серед снів,
коли згасатиме лампада дня
цей мовчазний і незрівнянний ЛЬВІВ
зі мною буде ніжним… левеням.



(про місто мого дитинства, 1998)

Люблю весну – пору нових надій,
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій –
Із нею ми здолаємо найважче.

До дна допито дні холодних чар.
В моїх очах уже квітує ніжність.
У юнім серці радість - ніби жар...
Озвучую рядком духмяну свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками дотягаюсь ген за хмари
І чую я світанку тихий дзвін.
Тривожать душу квітів дивні чари.

Хоч би гілочку від Персефони –
чи відпустить ушосте Харон?
Заборонене і безборонне.
Тора Слова і слави тавро.
Я – за обрій… Умієш – молися.
Повертатимусь, доки ти є.

…П’ятикнижжя моє. П’ятивисся.
П’ятисмертя безсмертне моє.

2012

Я ЦІЛУВАЛА СОНЦЕ В ГУБИ

воно, беззубе,

тим безтілессям

дивувало,

та не пропало.

я цілувала вічність!ніжно!

і так безгрішно...

вона ж мені відповідала...

а це лякало...


я цілувала сонце в губи!..
ВОНО Ж БЕЗЗУБЕ!!!

12.00. 24.02. 2012

Ні обрію, ні вітру, ні зірок…
Ні сумніву, ні подиву, ні щастя…
Так легко в невідомість робиш крок
і тихо-тихо линеш у безчасся.
Де «замки вічності», які ти спорудив?
Де «хрест важкий», який ти дотепер ніс?
Ніяких «пара-див» та «парадигм»:
тут – лише срібна й золота інертність.
Ні квітів, ні дерев, ні сіл, ні птиць…
Ні стогону, ні шепоту, ні рими…
От тільки тіні капосні копиць
просякнути сподобились в нейтрино.
Це в них і відсипалася пітьма,
до того, як наринути відверто!
Ти – у темнотах (і тебе нема!)…
Ні кольору, ні пензля, ні мольберта…
Тут – тільки даль, колюча, як шинель,
та вись, пробита вогняною круговертю!
Ти бачиш дивний сонячний тунель,
який всі інші бачать перед смертю.
Скажи собі: «Ти – обраний між нас!»
Не кожного так чесно любить доля.
Здивований отут спинився час.
І стоїте удвох ви… серед поля.

2010 р.

Опори зламані воріт,
Зелений мох обсіяв пліт,
У полі бабцею - тополя,
Молодиком - у небі дід…

24.02.12

Черкаське море, а що ховаєш?
Повзеш поволі за обрій білий.
Фарватер колють бетонні сваї,
Немовби гострі, масивні вила.

Черкаське море, о ти потвора!
Товста дитина стрункої річки,
Слабке і хворе, не гори горне,
А берегам лиш оближе щічки.

Коли вже велет із дна постане
Та рубоне, козарлюга, дамбу?!
Вода втече, залишивши твані,
І от —

На дні,
у радянській ванні,
Знайдуть
Священну трипільську бабу.

2012

Де веранди плечима туляться
і будинкам віками тісно,
я бродила тобою, вулице.
я блукала тобою, місто.

Я дощами була і зливою,
під повіки ховала хмари.
і була, як тоді, щасливою
в місті дива, любові, кари.

Я літала між віття жовтого,
голубів розганяла зграї.
Міста я не любила жодного,
а за цим все життя вмираю.

Де верандам у плечі холодно,
де дорогам асфальти сняться,
я зустріла його і молодість,
як тоді, у свої сімнадцять.

Світ – як жертва у зблиску леза;
схлип сансари, чиї колеса
мелють, збурюють вир шалений,
мішанину мішур, мішеней…
Чистих душ замутивши плеса,
лине привидом безтілесним

грізна леді залізна Калі.
День в оскомі та ніч в оскалі –
все для тебе, людинозвіре.
Із чиєї лихої віри
і смертельних заклять на сталі
карцинома душі настала?

Замість усмішки – вищир вовчий.
Чи була там колись любов? Чи,
оминувши пости й паролі,
озоветься фантомним болем
десь у грудях, мов давній злочин,
мов забута молитва? Мов…чи,

не блазнюй і не плач картинно.
Гільйотини і карантини
вже відтак ні на що не вплинуть.
Сходить в небі зоря полинна.
Де Пречиста, а де – причинна?
Ешафот. Ще одна сходина…

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

До зустрічі, Північ, до зустрічі, гори,
Колиска шляхетності, край непокори!
Де б не мандрував я та де б не блукав,
Узвишшя навіки цих гір покохав.

Прощавайте, засніжені гори, високі,
Прощавайте, долини зелено-глибокі,
Прощавайте, ліси дикорослих дерев,
Прощавайте, потоки, дощі без перерв!

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

Десь між небом і небом застрягла,
заблукала у стомленій ночі.
Ти аморфним непоглядом бачиш
і бездушним наддотиком хочеш.

П"янить подих нічного надбання,
мружить зір заліхтареність міста.
Ще учора безмежно порочна -
я сьогодні незміряно чиста.

Тихо марить рефреном неонів
хижий погляд блискучого дива.
Пий мене, доки свіжа ще кров, -
я сьогодні сп"яніла й лінива.


12.04.2011

складной излом лимонницы на кислом
графите ежевичного куста -
еще не время цвета и листа
(но близко).

Золотом малює сонцеказку
Сонячне проміння за вікном,
Про ведмедика, про кішку, і про ласку,
Про Івана з чарівним пером,
Про царівну з лицарем у парі,
Про веселих гномів і дива,
Про краплинку, що живе на хмарі,
Про таємні, чарівні слова.
Затанцює промінець на щічках:
"Прокидайся! Ранок на порі!
Вже вплітає веселкову стрічку
У волосся сонце угорі!"

По сходинках ген до неба,
Я колись кудись піду....
Віднайду тут те, що мені треба,
І себе, можливо, тут знайду.

Можливо, я віднайду стежку,
Яка мене додому приведе,
Можливо далі йти вже лекше,
І там за ніччю прийде день...

Дякую. 23.02.2012р.

Коли у вікно заглядає сонце
ти прокидаєшся. Сон - це
просто окреме твоє небо
для мрій. Забудь "не", бо
дійсність сміється зі слова такого.
У сні до тебе приходить та, кого
ти давно намагалася грати.
То була чесна гра. Ти
створила на ній стільки рівнів,
що звивини мозку ставали рівні в
паніці і знемозі, намагаючись відкрити
якісь секрети. Хотіла до, а йшла від. Крити
було вже нічим. Колись ти була цікава.
Пам'ятаєш давні моменти ці: кава,
поезія, сніг, рушники на тині?
Тоді всі були п'яні, лише ти ні.
Тоді ти одна знала назад дорогу
кому до раю, кому до пекла, кому до рогу
Янгеля і Перемоги. Ти ж не могла забути
скільки сказали "проти" з тих, хто мав "за" бути?
Якщо прокинешся, як колись, проста і звичайна,
тоді хоч криком клич мене, зви. Чайна
(і не тільки) церемонія тобі забезпечена. Будем тримати
рахунок твоїм життям. По-моєму, зосталось три. Мати
тебе коло себе, то моя давня мрія. А ще почути
як ти проходиш крізь, а не по. Чути
звуки твого серця постійно і поряд. Ще носити твоє намисто.
Якщо взаємність виразити у відсотках, то між нами - сто!.
2012

Занадто відповідальний
І трохи занудний, ма…
Я не в пальто...
Чесно, у теплій куртці!
Увечері буду пізно.
Холодна тепер зима,
А я недолюблюю сніг,
Особливо коли в маршрутці.
Ще не люблю Новий рік.
Причину ти знаєш, ма...
Бо мій Дід Мороз
Був у дитинстві не татом.
Я хліба куплю...
Ти плакала не дарма.
...і масло, і цукор...
Не треба йому дорікати!
Вечеряй сідай, не чекай.
З’їв кашу і рибу, –
Кажу ж, не голодний!
От візьме – і прийде.
Завариш нам чай?
Я просто для цього
Зробив кілька кроків.
Ну що-що?
Узяв подзвонив...
Ти ж знаєш, що я
Пробачаю пороки.
Та як він?.. Нормально.
Нас теж привітав.
Просив передати
"З Новим ненаРоком"...

Були сніги такі терпкі. Стояла тиша.
Зима із власного ребра різьбила вірша.
Її блакитна кров гула на вістрі смутку,
І сльози падали - дрібні, мов незабудки.
Напевно, боляче було. Напевно, щасно.
Слова кружляли голубі - такі невчасні.
Вершився вірш. Віршився світ. Пегаси-клени
Брели, шукаючи рядків темно-зелених.
Чекало першої води гілля безлисте,
Передчуваючи життя - таке барвисте:
Хорей синиці, ніжну брость, річок хорали.
Зима різьбила білий вірш. І помирала.
Поглянь сюди - на лід крихкий, на шовк проталин.
А що той вірш? Такий смішний, такий невдалий...

2011

Двор опустел. Суть вытекла из формы.
Стих уходящих голосов поток.
А на асфальте, молча и покорно,
лежать остался брошенный цветок.
Шум праздничный умчался, затихая;
свет, блеск, цветная мишура –
исчезло всё. Реальность не такая,
какой была сегодня и вчера.
На краткий миг под знойным покрывалом
на том цветке остановился взгляд –
и всё вокруг иным и… тусклым стало.
Я поняла, что нет пути назад.
Как звёзды гаснут в глубине бездонной,
как убегает влага сквозь песок –
пропало что-то. Я осталась, словно
твоей рукою брошенный цветок.


1996

«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.
Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злидні, жах –
Несвітський жах усім морозив душу:
І найодважнішим ставало жаско,
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: «Світла! Світла!»
І на відповідь чувся голос дужий
Земного бога з високості трону:
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.
О, не один нащадок Прометея
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла,
А сміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотині…
І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі, –
Тепер замовкли, і страшніше тиша
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді, –
Бридкі гадюки в серце уп’ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в’язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання,
Ні непокірних слів…
Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди
І розпачливого гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться.
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»

25.09.1896

В пятерне страданий сердце изошло немой тоской...
Твоих кос, как струн гитары, коснутся бы мне рукой.
Эй, сердце, где ты? Откинь локоны густые.
Милая моя, чеку ревности не тронь - прошу.
Слышу молвишь: - " легко тебе поэту,
Фразами интриги плетешь, и все мимолетом.
А тут - без тебя, вся жизнь автопилотом...
Подхалимов, хоть отбавляй или пруд пруди,
всем им только давай, все вежливы...
С коварной улыбкой колени щиплют, льстят,
Тянутся к богатству - все шалят и хотят.
А хочется, чтобы рядом был друг,
Тот, кто не погряз в рутине - мудрости муж.
Чтобы радость ушкам нежно шептал
И верность во Храме не предавал!"
О снежинка не огорчайся, ведь знаеш сама...
Жизнь моя пред тобою - как открытая книга.
Мудрой будь. Слово ведомо тебе мое,
Как пред Богом присягу дал
И, в флешку памяти Акаши запечатал.
Сколько нежных ручейков излил любя.
Все мои песни и не меньше стихов,
Из родника, что в сердце моем - для тебя.
Неужели ты не веришь себе,
Или до смешного стали взрослые?
Известно нам, что страх точит изнутри,
И поди-попробуй в душу загляни.
А там - все шрамы жизни...
Спасибо милая тебе, за искуство благословения.
Вспомни свои слова: "Я
Очень счастлива за Вас!"
А я - с Тобою,
Таков ответом был мой глас.
Молвили мне небеса благославляя:
Троице Великой к стопам поклонись!
С чистого листа жизнь начни, миру улыбнись!
..................................................
Благословляю любви ветерок, пусть он радость тебе принесет,
Донесет любимой в серца сад, этой песни аромат.
Давно готов спуститься с гор, согласен, пора.
Мечтаю к твоим стопам припасть головой
В нитях радости обретая покой.
В твоих ладонях спрятаться я буду рад,
И этого достаточно, не надо мне других наград.
2012г.

...Ось і останній з тих,
Хто йшов по морю, як по суходолу,
Дістався берега.
І заспівав тоді Моше з чоловіками
Величальну Господу Богу.
А Мір’ям, сестра його та Агарона,
Бубон взяла в руки,
За нею і жінки, теж б’ючи в бубони,
В нестримний кинулись танок...
Бачать ангели, як юдеї славлять Бога ,
Тож і свій намірилися скласти гімн.
«Не смійте!- Господь на те їм.
Як можете оспівувать Мене ви,
Коли творіння рук Моїх
Гинуть зараз в морі?
Коня і верхівця на згин Я кинув.
Якби не впертість фараона,
Сидіти б їм у родиннім колі,
Діток чукикать на колінах...
А так.. Ще якась мить...
І кожен з них довічний знайде спокій...
Ступайте краще до юдеїв.
Напоуміть їх, що за порятунок
За все, що називають дивом,
Данину семикратну Я візьму,
Якщо й надалі будуть твердошиїми
І плакатимуть за казанами з м’ясом у Єгипті.
Сумніву піддаватимуть слова,
Що Я передаю через раба Мого Моше.
Хоч і клялися на горі Синай:
«Все, про що говорив Господь, зробимо!»
Не на те Я дав їм Свою потугу,
Щоб тільки вимагати благ, а не показувати
Кожному, в кого вдихнув Я душу,
Шлях праведний до Мене.
Для цього Я вивів їх з Єгипту».
Присоромлені, лишили ангели
На самоті Всевишнього.
Він же прикипів до тих,
Що силкувалися здолать
Розбурхане Червоне море.
-----------
Моше – Мойсей.
Книга Вихід. 15:1-21.
Книга Вихід. 24-3.

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12

Посеред світу ти один. один
вчорашня пам'ять завтрішній не вірить
і тільки ніч беззубу пащу шкірить
і тільки ніч знайде твоє ім'я
на цім розпутті...
де він, шлях, у небо?
чи ми тут всі живими пропадемо,
чи неживими ввійдемо в житття?

молися світлу. я цих кіл не зрушу
мені любов'ю випалили душу

Втекли світанки босоногі
В густе мереживо доріг
Скарбами спогади убогі
Сідають влітку на поріг

Все швидше сонце до полудня
жовтогаряче тягне тіло
Не поцікавлюся у грудня
Де листопади відлетіли...

В життя театрі урочисто
Щораз даються нові ролі
Роки бурштиновим намистом...
За компліменти вдячна долі!

Яв трансцендентна - з грота у діру...
Хоч маю кілька волосин сріблястих,
Дивуюся: чому гримить перун
Понад церквами, де виткі пілястри?
На боголюбних – стигми, юд - не руш.
Пливе Життя габа – мов шкіра зебри...
Тьма-тьменна непізнанного довкруж!
Не знаю, як для кого, – я ж за себе…

Росте, ряхтіє буднів логогриф...
Матуся молиться, зімкнула вії.
Ген річка дихає:
хвилясті видих... вдих...
На греблю бути б схожою – у діях!
Так проводжати хвилі – без острашки,
Блаженно смуглі плечі влітку гріть...
Хай по колінах – цвіркуни, комашка...
Побіля ніг – латаття, вудка, сіть...
Хай береги (їх власник - лис Микита),
Де лепеха тікає від м’яча,
Охоплять панцирем бетонні плити.
Хай блискавиця в душу не влуча!
Я ж з пелюшок –
розхристана вельвічія,
Народжена для вітру і наруг.
Вже не втішає міф про богоміченість,
Вже фіра Липня
гримкотить за пруг...

Хай гуртоправ збирає сонм худоби –
Я не долаю путь у череді.
Хай кружеляють ґава і удодик –
У пошуках поживи, сенсу дій.
Хай люд кайфує, відмічає дати,
(Синонім до заласся – слово „гріх”) –
Дні гультіпак тих буду споглядати,
Піднявши дуги смолянистих брів,
Я буду вік громадитися грізно
Посеред гніву сірих шумовинь,
Затиснена в лещата їх – залізні.
Урази шрамуватиме полин...

Якби прожиток тік серед Єгипту,
Злетіла б я з пекельної нірвани,
Лишивши недописаними скрипти,
Червоним сфінксом, що вітри не ганить.



2012

Погасли тут, засяяли між зір
Сіамські сестри –
двоєдина ватра…
Вони перебороли коклюш, кір
І заздрість до кульгавих і горбатих,
Вони уміли підбирати крок
І в унісон сміятися на людях.
Зрослися голови – і диво: кров
Текла меандрами з грудей у груди…

Чий гріх тяжезний породив „клубок” –
Ніколи не одержати одвіту.
Ніхто з мужчин за сестрами не сох,
Ніхто не прихиляв до них орбіти…
Бідаркам юним не зустрівся маг,
Що виправив би помилку Природи.
Лягли на стіл…
І ескулап – для благ –
Їм дарував омріяну СВОБОДУ.
Вмирали вільними – без шор і пут.
Лишилися по них браслети, персні…
Тепер бігучі сестри –
наче ртуть!

Відчайна примха – за свободу вмерти,
В кривавому плахіттячку менад
Кружляти в танці –
понад Нілом,
Рейном…

Ми з мужем схожі на отих близнят:
Вдвох тяжко нам,
здолає смерть – окремо.




2012

Ти шоко_ладна
Ти шопо_голік
Ти стала більша
Ти стала дивна
Ти з чоло_віком
Ти з чорним болем
Носиш рожеве
Носячи сина
Він не молочний
Він екстрачорний
З вмістом какао
В гріхах-горіхах
Де твій колишній
Де твій повторний
Де твоя хтивість
Схована в порно
Лоно мов повня
Шоко_дитина
Ти в шоко_ладі
Ви_носиш сина

Диптих

Розхлюпана віолончель –
Ця ніч, найніжніша з ночей,
Ця ніч, з голубим золоте,
Нікому не скаже про те,
Що змушені в душах таїть.

В очах понесемо її,
Розвиднених, але сумних.
...Ніч віолончеллю бринить.

***
Поглядом стривоженим сходить у вікні,
Золотими буквами ллється у пісні,
Білих рук оманою світиться мені,
Повторитись проситься
Неповторна ніч...





23 листопада 1993

Так несподівано немов ота весна,
У щирій посмішці прийшла вона.
Вся граціозна, скромна, молода
Котра омріяна у снах була.

І вмить, змінилося його життя.
Побачивши її, пройшла зима.
Окутана теплом прокинулась душа,
Водою крига з серця потекла.

Вона, влила у нього почуття,
І знов відкрилася поранена душа
Чекаючи на те взаємне почуття,
Немов війна свого щасливого кінця.

Де ті правдиво щирі очі?
Вони далеко, в далені!
І виглядають зовсім не сумні,
Коханням переповнені вони.

Та не до нього, а нажаль.
І знову переповнює печаль!
Але надія не вмирає,
Вона як завжди зачекає.

(Джерсі Сіті 2012)

І знову він постав в його уяві,
Та ринули у голову думки.
Про день, що врешті-решт настане,
І знову він повернеться туди.

В те укохане й миле серцю місце,
Де бігали маленькими дітьми,
Із голими ногами по асфальту
Та бавились у хованки вони.

Де вперше взявши в руки папіросу,
Він книгу свою першу прочитав.
На тій землі пізнав кохання,
Також спіткало там розчарування.

Там найрідніші його серцю люди,
В котрих любов до нього не згаса.
Там мудрий Батько, заспокоїть Матір
Котра заплакана сидить біля вікна.

А син в той час наповнений любов'ю,
Своїх стареньких, сивеньких батьків.
Пройде той шлях, нестримного чекання,
Устелений слізьми і сподіванням.

І все здійсниться не усні, а наяву!
Розірвуть душу найщиріші почуття
Коли обнімить й поцілує "та",
Заплакана Матусенька моя.

(New York, 2012)

Тим теплим вечером осіннім
Обнявши, він її поцілував,
Вона йому хотіла щось сказати
Та на очах з'явилася сльоза
Він, розуміючи те все без слів
Сказав: вернусь, а ти діждись
Та тут, вона нестримно заридала
Ридаючи вона вже все передбачала
Гіркий кінець, отих стосунків
До болі щирих поцілунків
Минали дні, минали ночі
Стекли рікою вже роки
Куди поділось щастя те?
Все те, в що свято вірили вони?
Та час невпинно нас лікує!
Серця розбиті затягнулись...
Ті щастя дні, давно забулись.
Але в душі, зосталася діра
Коханням скроєна, вона була.

(New York 2012)

Тільки вона одна все зрозуміє
Та зрозуміючи, опустить очі
Подумає, хто він такий?
Для чого я його зустріла?
А він, в той час у пошуках своїх
Шукатиме одну єдину
Неперевершену, вродливу та цнотливу
Та байдуже, йому те неважливо
Для нього головне, свою єдину
Людину! З прозорою і чистою душею
Щоб не лукаву та правдиву
Вона у нього має вже ім'я,
Та називає він поки її "Вона"
Тільки "Вона" навчить його літати
Та приведе у дію таймер щастя
Так так "Вона", вона одна,
Але нажаль, її у нього, ще нема!

(New York 2012)

Дощ у Львові не спить,
Мовби сторож нічний,
Він господар на площах
І блукає, неначе сновида.
Хоче - гляне в вікно,
Потім знов полетить,
Десь туди, крізь віка,
Де чекає вже подруга Злива.

Вони разом пройдуться,
Як панянка і пан.
Поспішати їм, звісно,
Не треба сьогодні нікуди.
Стукіт крапель об дах
Витанцьовує вальс.
В них є кілька годин,
Бо вже завтра отут їх не буде.

Тож сьогодні вони
Бешкетують сповна:
Зазирають у вікна,
Оглядають намоклі балкони,
Кожну вуличку міста,
Пролітаючи, не омина,
І цілують на стінах
Їх прадавні застиглі ікони.

Поцілунки їх миттю
Згасають нараз,
І сльозами налиті
Прекрасні закохані очі,
Бо секунди зостались,
Щоби їх розлучить,
Ранок скаже, що сонце
Спати нині вже більше не хоче.

хочется, чтоб о тебе говорили?
вырви чеку. и не прячься в окопах.
руки суй в пасти акул в мутном иле.
вскройся на площади, пусть видят толпы.

вопли младенца заткни грязным кляпом.
перестреляй лебедей в зоопарке.
ошеломи всех бездушным терактом.
стань несравненно жестоким и жалким.

хочешь запомниться всем, слыть бессмертным?
нужно всего хорошо поразвлечься.
жизни ломать, отправлять души в лету
и самому поддаваться увечьям.

чем больше крови и грязи, тем дольше
жить будешь в памяти, книгах, экранах.
только вот этого ли сейчас хочешь?
да, эта эра не слишком гуманна.

что современному обществу надо?
хлеба и зрелищ, побольше насилья.
да, жестковата насущная правда.
будем меняться? останемся? или..?

2012

Ах, мужчины, ваши взгляды
Сводят девушек с ума:
Нужен им сей некто рядом,
Будь то лето иль зима.

Губки бантиком, юбчонки,
Макияж, сиянье страз,
Каблучок безбожно тонкий –
Ради ваших страстных глаз.

Ах, мужчины, скажем прямо:
Перед зеркалом вертясь
Разбудить мечтает дама
Чью-то нежность, чью-то страсть.

Не успев проснуться даже,
Но к плите встаёт жена,
Потому что, хоть со стажем,
Но всё так же влюблена.

Ах, мужчины, приоткрою
Я вам маленький секрет:
Как мы злы на вас порою!!!
Впрочем, здесь секрета нет.

И старушка свой регламент
Отворчав, исподтишка
Вдруг с такой любовью глянет
На седого старичка.

Ах, мужчины вы, мужчины,
Хоть несносны вы подчас,
Но любить вас есть причины.
Ну куда же мы… без вас.

Якщо ти боїшся, що я тебе з’їм у суботу,
Чи в рабство відправлю (де змусять тебе працювати!!!)
То знай. вже ведуться в Фейсбуці запеклі дебати,
Чи сало смачне, а чи краще усе ж на роботу...

В часи осінньої повні,
В часи нічних деревотрусів
Ти звикнеш спати на коні,
Бо сон безпечний тільки в русі.
Тобі світитиме Амбер,
Щоб фавн, чиї зіниці ярі,
Народжену в Шато-Гаярі,
Не переслідував тебе.
Ти напинатимеш свій лук,
Допоки ЗБОЛИТЬ засторога.
І буде герб Єдинорога
Служити символом розлук.
І, може, десь на сьомім дні,
В чиїйсь обителі пустельній,
Незафіксований пастеллю,
Твій образ зрине на стіні…

1998

Любов не замести снігом,
не вбити, не поламати.
На сотню замків, за грати
її не посадиш. Ні.
Кохання знайде по сліду
загублені в снігопадах
чуття, відшукає ради
цілункам. І на стіні
засонцяться наші лиця…
І біла фата насниться,
обручок вінчальне злато.
Ми любимо. Так багато
цього і так дивно мало….
Дивися, сніги розтали…

це тільки вечір впав на сад,
це тільки вечір.
пишу на листячку свічад
так не до речі

сліпі, безпомічні слова
нестримно-палко,
уже не мертва й не жива –
твоя весталка.

немовби тлін і чорнота
для пересудів,
та тільки тінь паде з чола
у наших суддів.

на колісниці для пісень
лети, безгрішний,
я – тільки келих на щодень
твоєї пісні.

до рук вкладаюся і губ,
черпнувши болю,
бо він – затятий однолюб,
як ми з тобою.

і сонце вирине за грань
небесних ліній,
що пробиваються із ран
у світлі й піні.

Ну, що за дивина:
В епоху потепління,
Коли новими ріками збігають льодники,
Мов велетенська грудка цукру, тануть айсберги,-
Зими стають лютішими дедалі.
І сонце начебто все те ж,
І світить начебто як влітку,
Та вітер до кісток пронизує тебе
І чомсь не віриться, що десь є ще тепло на світі.
А, може, так-от починалася й доба
Знаного всім нам льодовикого періоду?..
...Од неможливості почути справжню відповідь
Навіть за стосами одеж стає ще холодніш.

Пятистопный ямб, дорогой пятистопный ямб,
я открыл тебя, словно в Индию путь Колумб,
я застрял в тебе, как в тромбоне корявый тромб,
потому глуховато плачет младенцем лимб.

В общем, чувствую, скоро всё полетит в трубу,
раздвоилось устье: ту би или прочь греби, -
и тогда-то решил я так обмануть судьбу:
чем тобой писать, буду лучше писать тебе.

И казалось недолго, нам теперь нипочём
танцевать на волнах, чернила сливать ручьём,
но застрявшему в ямбе румба не по плечам,
и подводная рифма стала мне палачом.

Это плаванье через чёрный холодный стих
в одиночестве закалило тлетворный дух, -
только где же ты, море белое строк пустых,
где бескрайний свободный Стикс? - и маяк потух.

Мой кораблик решился гнить - с головы, увы;
человек-амфибрахий дремлет среди листвы;
больше некому помогать, всюду рифы, рвы, -
и не выбраться и не выбраться и не вы...

Нічь. Вслухаюся в зоряну тишу...
Ти до вушка шепочеш ніжно мені:
" Все, що маю Я, є твоїм"...
Засинаю. Вдивляюся і бачу ту,
Що прийняла мій сум та радісну біль...

Просинаюся.Розумію, що істинний шлях душі
Пролягає крізь сонце й тернові тіні, без гіркоти,
І обов*язково приведе до Любові.
Мліє серденько, усвідомивши святість материнського щастя,
Це мить тріуфу вічності - духовне еднання...
2011-2012роки.

Рік був щедрий на дивовижності.
Все, що мала, - прозоро й тепло –
45 кілограмів ніжності
(переважно до тебе).
Ще до осені і до Германа,
до старого чортяки Гесе:
ти лікуєш мене від мертвості,
він – від стресу.
Осінь світить мені всередину,
осінь бачить про мене правду.
Осінь знає, як розвередити...
Я замушлююсь, наче равлик.

А, проте, мушу чесно визнати,
що навчилася зрячим серцем
пізнавати так, як ми пізнані.
І спасибі Йому за все це.

2011

В неё войдя не зная брода,
Невольно дышит как бы гном.
Пуста история народов -
Она от века ни о чём.

Всегда в работе жизни дальней
Непродолжительный батут,
Надеждорубка, наковальня.
Половозрелые, несут

Года увечье за увечьем -
Под вечер всем чего-то жаль.
Своим подходом человечьим
Мне дорог этот фестиваль.

А ты, судьба моя, судьбина,
Всё не поднимешься никак -
Как серп луны, как суп "Мивина",
Как груди Ксении Собчак.

2011

Если в паспорте загодя вклеены все портреты,
Перед вами, не сомневайтесь, одни поэты.
Всё у них ощущение жертвы в толпе зевак.
Для поэтов Освенцимы водятся просто так.

Мало-мальские козы у них - красотки.
Утром солнце у них цепляется за высотки.
Мальчик с шарфом у них не мальчик, но интеграл.
Мост их в реку глядится -
Что-то в ней потерял.

Все их фэнтези,
От тайги до Мадагаскара,
Не пожрёт с песком играющая Сахара.
Мало-мальские лужи у них - моря.
И у них не случается август -
Слишком много в нём сентября.

Впрочем, все они гедонисты, губа не дура,
И у всех у них документы Рембо Артюра.
Все их первоосновы рушит Салман Рушди.
Все их реки впадут в некошенные дожди.

Их трясёт и в конце убивает смертельным током.
Их желание - просто вернуться к нон-стоп истокам.
Перед ними маячит в зеркале пессимист.
Перед ними - дрожит и икает
Бумажный лист.

И полгода у них то вечность, а то погода
И увитая виноградом стена завода.
И причина у них не пропасть - а лишь причина.
И любовь у них - просто женщина и мужчина.

2011

Можливість обманути долю
Мене з дитинства спокуша,
Не знаю як, я відчуваю,
Коли дасть доля відкоша,
Який тихенько обминаю.
Практично і не помічаю,
ЇЇ "дарунків". Боже збав,
Тих "щирих" поцілунків Долі.
Коли покрутишся у колі
Миттєвоплинного життя,
То зрозуміеш, що за так,
Ніхто нічого не отримав,
Розбагатів - і раптом згинув,
Спромігся славоньки вкусить,
Аж тут хвороба нагодилась,
І де, куди усе поділось,
Сидить собі в монастирі,
Замолює гріхи свої..
На себе треба сподіватись,
Легким здобутком спокушатись,
Бажайте ворогам своїм,
Бо ж буде що платити їм.
Не можна довіряти тому,
Що в очі плинний час несе..
Все що існує йде по колу,
Що відбере то поверне,
Ковтни тихенько валідолу,
Все промине, все промине..

Хто виграє у цій ігрі
Усім давно уже відомо,
Лиш дух бійця людину змусить
Іти й боротись до кінця.
Як Бог не здасть - свиня не вкусить!)

14:23 21/02/2012

Дворищу по вулиці Говорова в Яготині


Поміж бузку, квітучої спіреї
Дурманив бджіл розложистий жасмин...
Там я пливла у світ Ассоль і Грея,
Там хвилювався поля крепдешин...
Та хата – мов сорока-білобока…
Там від застуди – липа, моня, лій...
Там не стрічався злодій чи обмовник,
Там позичали цукор, масло, хліб...
А матері все баглося свободи,
Нової хати – десь у вишині!
Поклали скарб нехитрий на підводу...
Леваду розшукали – у багні.

Гора „циганська”, несмачна водиця,
Іржаве озерце... Таким був „рай”.
Мелькали дрібно у колесах спиці –
Я їхала в поля, за виднокрай,
Бо у дворі дитинства – пес муругий,
Дві абрикоси впали у спориш!

Стою – липнева жінка – ані руху.
Лечу в дитинство,
краю синю тиш...
В піддашші хати – ластів’ятка-писклі,
В півтемряві сараю – ночви й „хлам”.
Жене бабуня кіз – на пасовисько...
Я з бантиком іду – в „науки храм”…
Тікаючи від гуски, на паркані
Там зависаю – ллється лемент-плач...
Навпроти хати діда Чорноштана
Ганяю влітку зеленастий м’яч…

Із чоловіком і білявим сином,
Прийшла я подивитися на двір...

Мій сад вишневий, ти по хвилях плинув
До… саблезуботигрооких прірв.
На місці саду – пишна кам’яниця.
Побіля неї – три теплиці в ряд...

Однак мені ТЕ дворище насниться –
На дощ осінній чи на майський град.




2006-2012

А как тебе чудовищные грозы.
Июньские, под Киевом, ну как ?
Вот это нескончаемая проза
Когда на небе, смотришь, швы трещат...

Я здесь застрял у Вышгорода снова
И в серединку гнева угодил
Бессовестного шквала проливного
Ведь надо же, а кто - то там просил...

А молнии! а молнии с раскатом...
Со мной "Жигуль" и тот не устоял.
Не обошлось без кофе.. И без мата...
Устроим в Бесконечности привал!?..

1999г.

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, наче кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.