В пятерне страданий сердце изошло немой тоской...
Твоих кос, как струн гитары, коснутся бы мне рукой.
Эй, сердце, где ты? Откинь локоны густые.
Милая моя, чеку ревности не тронь - прошу.
Слышу молвишь: - " легко тебе поэту,
Фразами интриги плетешь, и все мимолетом.
А тут - без тебя, вся жизнь автопилотом...
Подхалимов, хоть отбавляй или пруд пруди,
всем им только давай, все вежливы...
С коварной улыбкой колени щиплют, льстят,
Тянутся к богатству - все шалят и хотят.
А хочется, чтобы рядом был друг,
Тот, кто не погряз в рутине - мудрости муж.
Чтобы радость ушкам нежно шептал
И верность во Храме не предавал!"
О снежинка не огорчайся, ведь знаеш сама...
Жизнь моя пред тобою - как открытая книга.
Мудрой будь. Слово ведомо тебе мое,
Как пред Богом присягу дал
И, в флешку памяти Акаши запечатал.
Сколько нежных ручейков излил любя.
Все мои песни и не меньше стихов,
Из родника, что в сердце моем - для тебя.
Неужели ты не веришь себе,
Или до смешного стали взрослые?
Известно нам, что страх точит изнутри,
И поди-попробуй в душу загляни.
А там - все шрамы жизни...
Спасибо милая тебе, за искуство благословения.
Вспомни свои слова: "Я
Очень счастлива за Вас!"
А я - с Тобою,
Таков ответом был мой глас.
Молвили мне небеса благославляя:
Троице Великой к стопам поклонись!
С чистого листа жизнь начни, миру улыбнись!
..................................................
Благословляю любви ветерок, пусть он радость тебе принесет,
Донесет любимой в серца сад, этой песни аромат.
Давно готов спуститься с гор, согласен, пора.
Мечтаю к твоим стопам припасть головой
В нитях радости обретая покой.
В твоих ладонях спрятаться я буду рад,
И этого достаточно, не надо мне других наград.
2012г.

...Ось і останній з тих,
Хто йшов по морю, як по суходолу,
Дістався берега.
І заспівав тоді Моше з чоловіками
Величальну Господу Богу.
А Мір’ям, сестра його та Агарона,
Бубон взяла в руки,
За нею і жінки, теж б’ючи в бубони,
В нестримний кинулись танок...
Бачать ангели, як юдеї славлять Бога ,
Тож і свій намірилися скласти гімн.
«Не смійте!- Господь на те їм.
Як можете оспівувать Мене ви,
Коли творіння рук Моїх
Гинуть зараз в морі?
Коня і верхівця на згин Я кинув.
Якби не впертість фараона,
Сидіти б їм у родиннім колі,
Діток чукикать на колінах...
А так.. Ще якась мить...
І кожен з них довічний знайде спокій...
Ступайте краще до юдеїв.
Напоуміть їх, що за порятунок
За все, що називають дивом,
Данину семикратну Я візьму,
Якщо й надалі будуть твердошиїми
І плакатимуть за казанами з м’ясом у Єгипті.
Сумніву піддаватимуть слова,
Що Я передаю через раба Мого Моше.
Хоч і клялися на горі Синай:
«Все, про що говорив Господь, зробимо!»
Не на те Я дав їм Свою потугу,
Щоб тільки вимагати благ, а не показувати
Кожному, в кого вдихнув Я душу,
Шлях праведний до Мене.
Для цього Я вивів їх з Єгипту».
Присоромлені, лишили ангели
На самоті Всевишнього.
Він же прикипів до тих,
Що силкувалися здолать
Розбурхане Червоне море.
-----------
Моше – Мойсей.
Книга Вихід. 15:1-21.
Книга Вихід. 24-3.

І вінегрет, і олів’є,
«Біленька» і «Немирів», -
Гніздо сімейне Оля в’є,
А Гнат - усе у вирій.

23.02.12

Посеред світу ти один. один
вчорашня пам'ять завтрішній не вірить
і тільки ніч беззубу пащу шкірить
і тільки ніч знайде твоє ім'я
на цім розпутті...
де він, шлях, у небо?
чи ми тут всі живими пропадемо,
чи неживими ввійдемо в житття?

молися світлу. я цих кіл не зрушу
мені любов'ю випалили душу

Втекли світанки босоногі
В густе мереживо доріг
Скарбами спогади убогі
Сідають влітку на поріг

Все швидше сонце до полудня
жовтогаряче тягне тіло
Не поцікавлюся у грудня
Де листопади відлетіли...

В життя театрі урочисто
Щораз даються нові ролі
Роки бурштиновим намистом...
За компліменти вдячна долі!

Яв трансцендентна - з грота у діру...
Хоч маю кілька волосин сріблястих,
Дивуюся: чому гримить перун
Понад церквами, де виткі пілястри?
На боголюбних – стигми, юд - не руш.
Пливе Життя габа – мов шкіра зебри...
Тьма-тьменна непізнанного довкруж!
Не знаю, як для кого, – я ж за себе…

Росте, ряхтіє буднів логогриф...
Матуся молиться, зімкнула вії.
Ген річка дихає:
хвилясті видих... вдих...
На греблю бути б схожою – у діях!
Так проводжати хвилі – без острашки,
Блаженно смуглі плечі влітку гріть...
Хай по колінах – цвіркуни, комашка...
Побіля ніг – латаття, вудка, сіть...
Хай береги (їх власник - лис Микита),
Де лепеха тікає від м’яча,
Охоплять панцирем бетонні плити.
Хай блискавиця в душу не влуча!
Я ж з пелюшок –
розхристана вельвічія,
Народжена для вітру і наруг.
Вже не втішає міф про богоміченість,
Вже фіра Липня
гримкотить за пруг...

Хай гуртоправ збирає сонм худоби –
Я не долаю путь у череді.
Хай кружеляють ґава і удодик –
У пошуках поживи, сенсу дій.
Хай люд кайфує, відмічає дати,
(Синонім до заласся – слово „гріх”) –
Дні гультіпак тих буду споглядати,
Піднявши дуги смолянистих брів,
Я буду вік громадитися грізно
Посеред гніву сірих шумовинь,
Затиснена в лещата їх – залізні.
Урази шрамуватиме полин...

Якби прожиток тік серед Єгипту,
Злетіла б я з пекельної нірвани,
Лишивши недописаними скрипти,
Червоним сфінксом, що вітри не ганить.



2012

Погасли тут, засяяли між зір
Сіамські сестри –
двоєдина ватра…
Вони перебороли коклюш, кір
І заздрість до кульгавих і горбатих,
Вони уміли підбирати крок
І в унісон сміятися на людях.
Зрослися голови – і диво: кров
Текла меандрами з грудей у груди…

Чий гріх тяжезний породив „клубок” –
Ніколи не одержати одвіту.
Ніхто з мужчин за сестрами не сох,
Ніхто не прихиляв до них орбіти…
Бідаркам юним не зустрівся маг,
Що виправив би помилку Природи.
Лягли на стіл…
І ескулап – для благ –
Їм дарував омріяну СВОБОДУ.
Вмирали вільними – без шор і пут.
Лишилися по них браслети, персні…
Тепер бігучі сестри –
наче ртуть!

Відчайна примха – за свободу вмерти,
В кривавому плахіттячку менад
Кружляти в танці –
понад Нілом,
Рейном…

Ми з мужем схожі на отих близнят:
Вдвох тяжко нам,
здолає смерть – окремо.




2012

Ти шоко_ладна
Ти шопо_голік
Ти стала більша
Ти стала дивна
Ти з чоло_віком
Ти з чорним болем
Носиш рожеве
Носячи сина
Він не молочний
Він екстрачорний
З вмістом какао
В гріхах-горіхах
Де твій колишній
Де твій повторний
Де твоя хтивість
Схована в порно
Лоно мов повня
Шоко_дитина
Ти в шоко_ладі
Ви_носиш сина

Диптих

Розхлюпана віолончель –
Ця ніч, найніжніша з ночей,
Ця ніч, з голубим золоте,
Нікому не скаже про те,
Що змушені в душах таїть.

В очах понесемо її,
Розвиднених, але сумних.
...Ніч віолончеллю бринить.

***
Поглядом стривоженим сходить у вікні,
Золотими буквами ллється у пісні,
Білих рук оманою світиться мені,
Повторитись проситься
Неповторна ніч...





23 листопада 1993

Так несподівано немов ота весна,
У щирій посмішці прийшла вона.
Вся граціозна, скромна, молода
Котра омріяна у снах була.

І вмить, змінилося його життя.
Побачивши її, пройшла зима.
Окутана теплом прокинулась душа,
Водою крига з серця потекла.

Вона, влила у нього почуття,
І знов відкрилася поранена душа
Чекаючи на те взаємне почуття,
Немов війна свого щасливого кінця.

Де ті правдиво щирі очі?
Вони далеко, в далені!
І виглядають зовсім не сумні,
Коханням переповнені вони.

Та не до нього, а нажаль.
І знову переповнює печаль!
Але надія не вмирає,
Вона як завжди зачекає.

(Джерсі Сіті 2012)

І знову він постав в його уяві,
Та ринули у голову думки.
Про день, що врешті-решт настане,
І знову він повернеться туди.

В те укохане й миле серцю місце,
Де бігали маленькими дітьми,
Із голими ногами по асфальту
Та бавились у хованки вони.

Де вперше взявши в руки папіросу,
Він книгу свою першу прочитав.
На тій землі пізнав кохання,
Також спіткало там розчарування.

Там найрідніші його серцю люди,
В котрих любов до нього не згаса.
Там мудрий Батько, заспокоїть Матір
Котра заплакана сидить біля вікна.

А син в той час наповнений любов'ю,
Своїх стареньких, сивеньких батьків.
Пройде той шлях, нестримного чекання,
Устелений слізьми і сподіванням.

І все здійсниться не усні, а наяву!
Розірвуть душу найщиріші почуття
Коли обнімить й поцілує "та",
Заплакана Матусенька моя.

(New York, 2012)

Тим теплим вечером осіннім
Обнявши, він її поцілував,
Вона йому хотіла щось сказати
Та на очах з'явилася сльоза
Він, розуміючи те все без слів
Сказав: вернусь, а ти діждись
Та тут, вона нестримно заридала
Ридаючи вона вже все передбачала
Гіркий кінець, отих стосунків
До болі щирих поцілунків
Минали дні, минали ночі
Стекли рікою вже роки
Куди поділось щастя те?
Все те, в що свято вірили вони?
Та час невпинно нас лікує!
Серця розбиті затягнулись...
Ті щастя дні, давно забулись.
Але в душі, зосталася діра
Коханням скроєна, вона була.

(New York 2012)

Тільки вона одна все зрозуміє
Та зрозуміючи, опустить очі
Подумає, хто він такий?
Для чого я його зустріла?
А він, в той час у пошуках своїх
Шукатиме одну єдину
Неперевершену, вродливу та цнотливу
Та байдуже, йому те неважливо
Для нього головне, свою єдину
Людину! З прозорою і чистою душею
Щоб не лукаву та правдиву
Вона у нього має вже ім'я,
Та називає він поки її "Вона"
Тільки "Вона" навчить його літати
Та приведе у дію таймер щастя
Так так "Вона", вона одна,
Але нажаль, її у нього, ще нема!

(New York 2012)

Дощ у Львові не спить,
Мовби сторож нічний,
Він господар на площах
І блукає, неначе сновида.
Хоче - гляне в вікно,
Потім знов полетить,
Десь туди, крізь віка,
Де чекає вже подруга Злива.

Вони разом пройдуться,
Як панянка і пан.
Поспішати їм, звісно,
Не треба сьогодні нікуди.
Стукіт крапель об дах
Витанцьовує вальс.
В них є кілька годин,
Бо вже завтра отут їх не буде.

Тож сьогодні вони
Бешкетують сповна:
Зазирають у вікна,
Оглядають намоклі балкони,
Кожну вуличку міста,
Пролітаючи, не омина,
І цілують на стінах
Їх прадавні застиглі ікони.

Поцілунки їх миттю
Згасають нараз,
І сльозами налиті
Прекрасні закохані очі,
Бо секунди зостались,
Щоби їх розлучить,
Ранок скаже, що сонце
Спати нині вже більше не хоче.

хочется, чтоб о тебе говорили?
вырви чеку. и не прячься в окопах.
руки суй в пасти акул в мутном иле.
вскройся на площади, пусть видят толпы.

вопли младенца заткни грязным кляпом.
перестреляй лебедей в зоопарке.
ошеломи всех бездушным терактом.
стань несравненно жестоким и жалким.

хочешь запомниться всем, слыть бессмертным?
нужно всего хорошо поразвлечься.
жизни ломать, отправлять души в лету
и самому поддаваться увечьям.

чем больше крови и грязи, тем дольше
жить будешь в памяти, книгах, экранах.
только вот этого ли сейчас хочешь?
да, эта эра не слишком гуманна.

что современному обществу надо?
хлеба и зрелищ, побольше насилья.
да, жестковата насущная правда.
будем меняться? останемся? или..?

2012

Ах, мужчины, ваши взгляды
Сводят девушек с ума:
Нужен им сей некто рядом,
Будь то лето иль зима.

Губки бантиком, юбчонки,
Макияж, сиянье страз,
Каблучок безбожно тонкий –
Ради ваших страстных глаз.

Ах, мужчины, скажем прямо:
Перед зеркалом вертясь
Разбудить мечтает дама
Чью-то нежность, чью-то страсть.

Не успев проснуться даже,
Но к плите встаёт жена,
Потому что, хоть со стажем,
Но всё так же влюблена.

Ах, мужчины, приоткрою
Я вам маленький секрет:
Как мы злы на вас порою!!!
Впрочем, здесь секрета нет.

И старушка свой регламент
Отворчав, исподтишка
Вдруг с такой любовью глянет
На седого старичка.

Ах, мужчины вы, мужчины,
Хоть несносны вы подчас,
Но любить вас есть причины.
Ну куда же мы… без вас.

Якщо ти боїшся, що я тебе з’їм у суботу,
Чи в рабство відправлю (де змусять тебе працювати!!!)
То знай. вже ведуться в Фейсбуці запеклі дебати,
Чи сало смачне, а чи краще усе ж на роботу...

В часи осінньої повні,
В часи нічних деревотрусів
Ти звикнеш спати на коні,
Бо сон безпечний тільки в русі.
Тобі світитиме Амбер,
Щоб фавн, чиї зіниці ярі,
Народжену в Шато-Гаярі,
Не переслідував тебе.
Ти напинатимеш свій лук,
Допоки ЗБОЛИТЬ засторога.
І буде герб Єдинорога
Служити символом розлук.
І, може, десь на сьомім дні,
В чиїйсь обителі пустельній,
Незафіксований пастеллю,
Твій образ зрине на стіні…

1998

Любов не замести снігом,
не вбити, не поламати.
На сотню замків, за грати
її не посадиш. Ні.
Кохання знайде по сліду
загублені в снігопадах
чуття, відшукає ради
цілункам. І на стіні
засонцяться наші лиця…
І біла фата насниться,
обручок вінчальне злато.
Ми любимо. Так багато
цього і так дивно мало….
Дивися, сніги розтали…

це тільки вечір впав на сад,
це тільки вечір.
пишу на листячку свічад
так не до речі

сліпі, безпомічні слова
нестримно-палко,
уже не мертва й не жива –
твоя весталка.

немовби тлін і чорнота
для пересудів,
та тільки тінь паде з чола
у наших суддів.

на колісниці для пісень
лети, безгрішний,
я – тільки келих на щодень
твоєї пісні.

до рук вкладаюся і губ,
черпнувши болю,
бо він – затятий однолюб,
як ми з тобою.

і сонце вирине за грань
небесних ліній,
що пробиваються із ран
у світлі й піні.

Ну, що за дивина:
В епоху потепління,
Коли новими ріками збігають льодники,
Мов велетенська грудка цукру, тануть айсберги,-
Зими стають лютішими дедалі.
І сонце начебто все те ж,
І світить начебто як влітку,
Та вітер до кісток пронизує тебе
І чомсь не віриться, що десь є ще тепло на світі.
А, може, так-от починалася й доба
Знаного всім нам льодовикого періоду?..
...Од неможливості почути справжню відповідь
Навіть за стосами одеж стає ще холодніш.

Пятистопный ямб, дорогой пятистопный ямб,
я открыл тебя, словно в Индию путь Колумб,
я застрял в тебе, как в тромбоне корявый тромб,
потому глуховато плачет младенцем лимб.

В общем, чувствую, скоро всё полетит в трубу,
раздвоилось устье: ту би или прочь греби, -
и тогда-то решил я так обмануть судьбу:
чем тобой писать, буду лучше писать тебе.

И казалось недолго, нам теперь нипочём
танцевать на волнах, чернила сливать ручьём,
но застрявшему в ямбе румба не по плечам,
и подводная рифма стала мне палачом.

Это плаванье через чёрный холодный стих
в одиночестве закалило тлетворный дух, -
только где же ты, море белое строк пустых,
где бескрайний свободный Стикс? - и маяк потух.

Мой кораблик решился гнить - с головы, увы;
человек-амфибрахий дремлет среди листвы;
больше некому помогать, всюду рифы, рвы, -
и не выбраться и не выбраться и не вы...

Нічь. Вслухаюся в зоряну тишу...
Ти до вушка шепочеш ніжно мені:
" Все, що маю Я, є твоїм"...
Засинаю. Вдивляюся і бачу ту,
Що прийняла мій сум та радісну біль...

Просинаюся.Розумію, що істинний шлях душі
Пролягає крізь сонце й тернові тіні, без гіркоти,
І обов*язково приведе до Любові.
Мліє серденько, усвідомивши святість материнського щастя,
Це мить тріуфу вічності - духовне еднання...
2011-2012роки.

Рік був щедрий на дивовижності.
Все, що мала, - прозоро й тепло –
45 кілограмів ніжності
(переважно до тебе).
Ще до осені і до Германа,
до старого чортяки Гесе:
ти лікуєш мене від мертвості,
він – від стресу.
Осінь світить мені всередину,
осінь бачить про мене правду.
Осінь знає, як розвередити...
Я замушлююсь, наче равлик.

А, проте, мушу чесно визнати,
що навчилася зрячим серцем
пізнавати так, як ми пізнані.
І спасибі Йому за все це.

2011

В неё войдя не зная брода,
Невольно дышит как бы гном.
Пуста история народов -
Она от века ни о чём.

Всегда в работе жизни дальней
Непродолжительный батут,
Надеждорубка, наковальня.
Половозрелые, несут

Года увечье за увечьем -
Под вечер всем чего-то жаль.
Своим подходом человечьим
Мне дорог этот фестиваль.

А ты, судьба моя, судьбина,
Всё не поднимешься никак -
Как серп луны, как суп "Мивина",
Как груди Ксении Собчак.

2011

Если в паспорте загодя вклеены все портреты,
Перед вами, не сомневайтесь, одни поэты.
Всё у них ощущение жертвы в толпе зевак.
Для поэтов Освенцимы водятся просто так.

Мало-мальские козы у них - красотки.
Утром солнце у них цепляется за высотки.
Мальчик с шарфом у них не мальчик, но интеграл.
Мост их в реку глядится -
Что-то в ней потерял.

Все их фэнтези,
От тайги до Мадагаскара,
Не пожрёт с песком играющая Сахара.
Мало-мальские лужи у них - моря.
И у них не случается август -
Слишком много в нём сентября.

Впрочем, все они гедонисты, губа не дура,
И у всех у них документы Рембо Артюра.
Все их первоосновы рушит Салман Рушди.
Все их реки впадут в некошенные дожди.

Их трясёт и в конце убивает смертельным током.
Их желание - просто вернуться к нон-стоп истокам.
Перед ними маячит в зеркале пессимист.
Перед ними - дрожит и икает
Бумажный лист.

И полгода у них то вечность, а то погода
И увитая виноградом стена завода.
И причина у них не пропасть - а лишь причина.
И любовь у них - просто женщина и мужчина.

2011

Можливість обманути долю
Мене з дитинства спокуша,
Не знаю як, я відчуваю,
Коли дасть доля відкоша,
Який тихенько обминаю.
Практично і не помічаю,
ЇЇ "дарунків". Боже збав,
Тих "щирих" поцілунків Долі.
Коли покрутишся у колі
Миттєвоплинного життя,
То зрозуміеш, що за так,
Ніхто нічого не отримав,
Розбагатів - і раптом згинув,
Спромігся славоньки вкусить,
Аж тут хвороба нагодилась,
І де, куди усе поділось,
Сидить собі в монастирі,
Замолює гріхи свої..
На себе треба сподіватись,
Легким здобутком спокушатись,
Бажайте ворогам своїм,
Бо ж буде що платити їм.
Не можна довіряти тому,
Що в очі плинний час несе..
Все що існує йде по колу,
Що відбере то поверне,
Ковтни тихенько валідолу,
Все промине, все промине..

Хто виграє у цій ігрі
Усім давно уже відомо,
Лиш дух бійця людину змусить
Іти й боротись до кінця.
Як Бог не здасть - свиня не вкусить!)

14:23 21/02/2012

Дворищу по вулиці Говорова в Яготині


Поміж бузку, квітучої спіреї
Дурманив бджіл розложистий жасмин...
Там я пливла у світ Ассоль і Грея,
Там хвилювався поля крепдешин...
Та хата – мов сорока-білобока…
Там від застуди – липа, моня, лій...
Там не стрічався злодій чи обмовник,
Там позичали цукор, масло, хліб...
А матері все баглося свободи,
Нової хати – десь у вишині!
Поклали скарб нехитрий на підводу...
Леваду розшукали – у багні.

Гора „циганська”, несмачна водиця,
Іржаве озерце... Таким був „рай”.
Мелькали дрібно у колесах спиці –
Я їхала в поля, за виднокрай,
Бо у дворі дитинства – пес муругий,
Дві абрикоси впали у спориш!

Стою – липнева жінка – ані руху.
Лечу в дитинство,
краю синю тиш...
В піддашші хати – ластів’ятка-писклі,
В півтемряві сараю – ночви й „хлам”.
Жене бабуня кіз – на пасовисько...
Я з бантиком іду – в „науки храм”…
Тікаючи від гуски, на паркані
Там зависаю – ллється лемент-плач...
Навпроти хати діда Чорноштана
Ганяю влітку зеленастий м’яч…

Із чоловіком і білявим сином,
Прийшла я подивитися на двір...

Мій сад вишневий, ти по хвилях плинув
До… саблезуботигрооких прірв.
На місці саду – пишна кам’яниця.
Побіля неї – три теплиці в ряд...

Однак мені ТЕ дворище насниться –
На дощ осінній чи на майський град.




2006-2012

А как тебе чудовищные грозы.
Июньские, под Киевом, ну как ?
Вот это нескончаемая проза
Когда на небе, смотришь, швы трещат...

Я здесь застрял у Вышгорода снова
И в серединку гнева угодил
Бессовестного шквала проливного
Ведь надо же, а кто - то там просил...

А молнии! а молнии с раскатом...
Со мной "Жигуль" и тот не устоял.
Не обошлось без кофе.. И без мата...
Устроим в Бесконечности привал!?..

1999г.

Кохання – ниточка, без жодних намистин,
Стискає шию слід червоних квітів.
Душі багато та нема причин,
Щоб оселитись двом в одному світі.

Залишився лиш зблідлий колір мій,
Як тонко нитка серце розчахнула
І випурхнули з нього зграйки мрій,
Невиправдані, звідки взяли крила?

Так пролилось кохання, наче кров,
Нерівний бій, невдале поле брані.
Життя потроху скрапало в любов,
Потроху просочилось через рани.

Напівчужі закохані серця
В своїх світах самотньо обертались,
Одне до одного тулилися життя –
Одне в одне ніяк їм не вдавалось.

13.02.2012р.

Борюся з тим, чого нема,
Борюся з тим, що скоро буде.
Та незруйнована вина,
Ще й далі суне поміж люди.

Борюся з нинішнім гріхом,
Хоч, знаю, завтра буде більшим.
Я збожеволіла цілком,
А, може, просто стала інша.

Борюся з натовпом химер,
Що обступили мою душу.
Їх біль у вічності завмер,
І вперто совість мою душить.

Борюся! Хоч не маю сил…
( Й, можливо, ці слова банальні).
Мене, мов долі еліксир,
Допили наслідки летальні.

Ти була у моєму житті,
ти була, пам’ятаєш?
Перша, вперше і сотні солодких разів.
І щоразу тремтіла
осиково: боязко, тайно
На приліску гріха – найчистішою з дів,

Розкриваючи цвіт. Пам’ятаєш,
бо пам’ять – це цнота,
Золотом з мулу ніч вимиває: «Привіт…»
Чистий розум, критичний, мов Кант,
послідовно зворотній,
Ти ж готова на все, проти всіх і… на мить.

Ти пізнала мене, наче плід,
надкусила по-суті,
на губах твоїх мій ще спікається сік.
Проковтни мене – ланку поживи
своїх еволюцій
Або стри, як помади не з’їдений слід.

Тільки не забувай
і не спрощуй минулого часу.
Все тече, але дехто – супроти води.
Течія і несе, і возносить,
а часто – і гасить.
Хочеш – повінь, а хочеш – річний норматив.

Ти пробач, я не мудрий,
не витримав ждати на зміни,
Задалеко заплив на твою глибину.
Надреально (дарма, що уявно)
стаю на коліно,
Пальчик твій – серце_спис – і цілую, й кляну.

О Владычица смерти и жизни, Ты меня нашла.
Смотрю на пергамент с печатью времен Лемурии - "Дар любви"...
Замирает сердце при мысли - нежная радость нашей встречи...
2012г.

Непомітний вурдалака
стелить кроки
м’яко-м’яко
але спробуй не спини
враз прилипне до спини
вип’є спокій
серце з’їсть
(ось такий
лихий це гість)
і за тебе враз цукрово
поведе
із ближнім мову
та хоч як у цукрі стій
видно де
цей ворог твій
виглядає поміж слів
(він із серцем
щирість з’їв) -
і вже ти стаєш до герцю
не тоді
не так
не з тим.
Між рядків
у очі лізе
ворог твій неначе дим
одягнися хоч у ризи
чи у свитку сіячів
та кукіль
душі твоєї
не приховано
нічим.
Заздрість - геній фарисеїв
поцвяхованим
міцним
стане зашморгом твоїм.

Троянда запитала у ромашки:
-Що за замашки?
Чом з королями стала поряд, вийди,
І повелю всі відмінити кривди!
- Я там стою, де відчуваю Бога:
Хоч безталанна, та Його небога
21.38. 21.02.2012

Слушай, а были бы мы, например, стрижами…
Низко летать… Ну на чуть-чуть хотя бы?
В норке чирикать утром в льняных пижамах…
Поздно – октябрь.

Время морским коньком, золотой пираньей
/нужное вставить/ или волшебной сельдью
Тайно исполнит третье моё желание.
Третье, последнее.

Может и зря – стрижами, давай – пингвинами.
Знаешь, у них ведь тоже мечты и планы:
Ходят на службу, греются у камина…
Учатся плавать.

Хочешь – старайся, или же просто сдайся:
Волки морские любят пиццу Ди Маре,
А сухопутные – ловят в трамваях зайцев,
Чёрствых и старых.

Просто так холодно… Даже аура синяя,
Нашего моря дно – вязкое, пресное.
Жалко тонуть, как никогда – сильными.
Там уже тесно.

21.02.12

весняне серце – льодове німує в комі
воно належало тобі тепер нікому
його понівечив зі зла хтось крейзанутий
бо за відсутності ребра не міг заснути

ото між мотлохом зими знайшла до речі
коли студила до вікна чоло хуртеча
крилом подібне знала я весняне серце
але тамте було живим а це – не б’ється

пульсує аура слабка і аритмічна:
сплелися лютого снага зневіра січня
і вириваються слова і вити хочуть
та серцю маряться не сни – грудневі ночі

весняне серце заберу в далекий вирій
і лікуватиму теплом його зневіру
опам’ятається колись без ран-порізів
якраз тоді зітче пітьма вечір*я сизе

я розкажу про небеса де зорі світять
щоб не тривожили весну нічні жахіття
і ти заслухаєшся теж і безголосо
перемотати час назад мене попросиш

Хтось пальцем написав на плесі ночі,
Що я тебе вже завтра не захочу…
А вчора я читав на стрісі дня,
Що ти мене вже випила до дна.

Але десерт лишила – кілька крапель.
Зібрала на вуста їх, як на паперть,
Переді мною стала на коліна
І вигинами неповторних ліній,

Мов літній дощ, змиваєш денну втому.
Ведеш до ложа так, немов до трону,
Вертаєш сили вабою тепла –
Уже й любов нектаром потекла…

Вже скавучать думки мої голодні,
Бо я тебе бажаю вже сьогодні.


21.02.12

(моїм подругам :)

Весняний джаз: танцює птаство
поміж котячих серенад.
Мені би вас сьогодні вкрасти
стареньким «Опелем пассат»:
коктейльні мрії смакувати
у fashion пабі, як колись -
(щоб озирались: ну й вар’яти).
Весна влаштовує стриптиз!
І посиденьки ці дівочі -
не те що пиво і футбол.
Коти ласуючи, муркочуть:
весна танцює рок-н-рол!

Із чужої казки принц останній
Приблудився пізно на світанні
В нью-джерзійську осінь левітанну.
Тане сутінь, та нe сутi, тану...

Зупинивсь, відкинувши забрало.
Дух і подих дівчині забрало...
Рицарю без докору і страху,
ЗАщо бідну голову – на плаху?

Тре’ було ув очі не дивиться
Крізь тісні віконця кам’яниці,
Тре’ було триматися за ґрати
Як душа пручалася заграти...

В очікуванні солодкої миті
Завмирає серденько, наче дійшло межі...
Далі - сяйво очей безодні...
2012р.

Лоза спинається на ноги:
- Ну здрастуй, Світе!
- Диви, вже вилізло з нічого
і поруч квітне!?...
2010.

Вино осіннього листя,
келих – зими кришталь.
Вітер його не напився,
тільки змочив уста...
Осінь уже за снігами...
...В потязі холодів
губиться вітер думками,
що не збагнув тоді
ніжний осінній цілунок...

...Сивий безрадний хміль...
Віття безлистого струни
заспівує
заметіль...
2012р.

коли зранку приходить усвідомлення,
що до весни зосталося тільки 10 ночей
ти почуваєш себе до біса втомленим
і помалу звикаєш до нового порядку речей.
на зламі сезонів тяжко наважитися на вчинки,
але можна хоча б обтрусити ковдри від золотавих снів,
вимести із-під ліжка останні новорічні хвоїнки,
можна відкрити вікна і напустити в кімнату снігів.
до того як серце почне керувати, ще можна встигнути
багато з того, на що постійно не вистачало часУ.
поки зима у твоєму місті бавиться білими квітами
варто вигадати собі інше заняття, окрім як чекати весну.
2012

Живу сьогодні, як у день останній:
Серце полум*ям любові плавить межу,
Рве терпіння кільця страху.
Потрапив я до вогняних пелюсток Сонця,
Це чарівна мить - повернення до Дому.
2012р.

Нічого вічного
під вічним небом -
сама лиш Вічність

і дивна вічності
жива потреба...

То символічність,
чи вічна казка,
чи сон із снив,
що снить сновида?

Чи спрага, голод
голодним див?

Де вдих і видих
окроплять рясно
дощі краплин -
блаженні сльози...

І вірність віри -
Отець і Син...

А ми в дорозі,
бо подорожні,
і дорогА
сліпа стежина...

А Вічність стелить
серцям стезю
одну-єдину...

Ніч темна людей всіх потомлених скрила
Під чорні, широкії крила.
Погасли вечірні огні;
Усі спочивають у сні.
Всіх владарка ніч покорила.
Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.
Щасливий, хто сни має милі!
Від мене сон милий тіка…
Навколо темнота тяжка,
Навколо все спить, як в могилі.
Привиддя лихі мені душу гнітили,
Повстати ж не мала я сили…
Зненацька проміння ясне
Од сну пробудило мене, –
Досвітні огні засвітили!
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі,
Ще сонячні промені сплять, –
Досвітні огні вже горять.
То світять їх люди робочі.
Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли, –
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла.

[1892]

До скриньки положені терпіння плоди - не диво.
Відати, що час розлуки мине - не диво.
Якщо сердце любові віддане коханій,
Сонячной ніжністью її зігріти - не диво...
2012р.

Я тебе розпізнаю за болем і сміхом,
Хоч вони й несумісні, здавалось, ніяк.
Заплету почуття у матерію втіхи,
Простеляючи нею до вірності шлях.

Я тебе розпізнаю за відліком часу,
Що розбив нашу відстань на сотні прощань.
Я зірву із життя цю похмуру гримасу,-
Вибухову сукупність постійних бажань.

Я тебе розпізнаю за мовою тіла,
За манерою впасти на мене дощем.
І за тим, що душі так давно вже кортіло…-
За шаленим у серці кохання вогнем.

Хто ходить на манівці, той падає в рівці.
Прислів`я



А мова рідна – золотавий лан,
Де кожний колос – ваговите слово.
Зміяться чорні манівці блукань:
Розшукую Пегасову підкову.

Над ланом вигримляє сив Перун,
В тополі поціляє... Спека. Роси.
Я в житі проростаю – крізь кору…
Не хочу загубитися – між просом.





2006-2012