я Андерсен… о не дивуйтесь: я
погладшав трохи… в тім прекраснім світі –
на небесах – у кожного своя
душевна гавань спогади про миті
єднання із прекрасним… о весна
крізь тебе не пройти без втрат і болю:
яка би не була ти навісна –
та я собі безумства не дозволив…
я Андерсен… на притчах і казках
здобув собі я славу неймовірну
та не знайшов ані дружину вірну
ані хоча б коханку при свічках…
вона була – кохана – Дженні Йєнн
співала солов’єм по сценах світу
була зі мною чемна і привітна,
і… братом називала… о цей щем!
цей невимовний незрівнянний привид
любови неможливої… не йди!
я міг співати голосом дитинним
а став собою – геній самоти!

I
Гранатовим садом
райськи зорепадом
ми заручені.
Пов'язані
крайкою осені.
Покосами пшеничними
заколисані.
Заціловані променями
мускатними.
Не відпускай мене
з обіймів тугих.
Вип'ємо з туги вина.
Гранатового. Приворотного.
Хіба я винна, що мені ти не зоставив
ні крапельки
тієї настоянки?
Відітну на пам’ять локон-жовтень
і одну зоряницю для обітниці:
я назавше твоя заручниця –
тільки скотився
гранатовий перстень…

II
Гранатовий перстень
одягну на пальчик,
щоб в нічному саду
нам світив промінчик.
Мерехтів, іскрився.
Візьму твою руку:
кажуть, на кохання,
а не на розлуку.
В гранатовім перстні
буду, як князівна,
щоб ти закохався
(ще до третіх півнів!)

III
Любов ходила сповідатись
цвіли гранатові сади,
іду і знову повертаюсь,
де стежка з’єднує сліди.
У нашу пісню над піснями,
там почуття цвіли, як сад:
зривали з двера пізнання ми
любов солодку, мов гранат.
… Сад, ніби птах за небокраєм,
червоним плодом губить щастя
і, як любов моя, вмирає
після останнього причастя.

Гудят над крышей провода.
Воробушек в наушниках...
Я не узнаю никогда
Что именно он слушает...

Тільки сів удвох вечерять з жіночкою Вася,
То й розмова непроста між ними почалася.
Стала Рая враз жалітись за вечірнім чаєм,
Що і грошей, і уваги їй не вистачає.
- Замість квітів і цукерок, плиток шоколаду
Краще ти кохану жінку шубою порадуй.
Чоловік всміхнувся хитро, подививсь на Раю:
- Це не так уже і просто, але постараюсь.
- Ти ж дивись, не передумай часом ненароком,
Тож чекаю твій «сюрприз» перед Новим роком.
І пішла така щаслива, мов іде до шлюбу,
Бо ж нарешті «розкрутила» милого на шубу.
Ще ніколи не чекала так Нового року,
Щоб приміряти пошвидше хутряну обновку.
Час від часу натякала чоловіку знову,
Щоб постійно пам’ятав про оту розмову.
Щебетала біля Васі, бо ж таки хороший,
На таку шикарну річ «відвалить» купу грошей.
День нарешті той настав. Зборола радість втому.
Тож летіла, як на крилах, жіночка додому.
Стало битися шалено в грудях жінки серце,
Бо в тарілці він приніс їй … «шубу» з оселедцем…

Забреди у самотність хвилево
Між забутих любов`ю світань.
О моя, снігова королево,
Од цілунків моїх ти розтань.

Пустотливі влаштуємо гульки,
Вип`єм з льоду й черешні коктейль,
Я тебе поцілую в бурульки,
У бурульки навислих грудей.

І зірвуть наші «ахи» і «охи»
Із зимової сплячки печать
Як твої - ніжно-білі - панчохи
Наді мною, мов крила, злетять.

Нас підніме у небо та сила,
Ніби щастя сяйний абсолют
І у лоні твоїм - сніжно-білий -
Розлетиться кохання салют!!!

7.02.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

цвинтар померлих кохань відчиняє двері
у некрофільне свято "люблю-парад":
трупи цілунків і сексу чадні химери
не пробачають дат...

ми - недопитий мейнстрім віршовтеч із норми -
все пробачаємо і в епілог зими
страчуємо інтимність відстійним порно
під рок-н-рол-псалми...

14.02.2012

Послушник Вы, иль мизантроп
Иль закадычный обыватель-
Вас все равно уложит в гроб
Безликий Жизни Знаменатель...

Я подумки лечу до тебе,
Радію, мучусь і люблю,
Не віддаляй мене від себе
Прошу, благаю і молю.

Ти відчуваєш дуже хочу
Побачить сонечко своє
І обнімати і кохати
І цілувати всю тебе.

І так до себе пригортати,
Щоб ми зливалися в одне
Бажання, почуття і тіло
З любов’ю, з трепетом та щиро.

Щоб дати простір почуттям
І мріям рідної людини,
Щоб доля дарувала нам
Цих насолод хвилини.

Та віддавати цю любов
Довкіллю, людям та дитині,
Щоб це повторювалось знов
Не тільки з нами а ї з усіма.

Тому по справжньому люблю
Оцих людей і нашу землю
І лагідне твоє тепло
І вибух почуттів безмежних.

2008р.

Я мовчу, мовчу, мовчу,
я від суєти втечу…
І ніхто не має знати,
як добре мовчати.
Чу!
Я мовчу, мовчу, мовчу,
я уявою лечу
понад землю, понад хати,
понад Дністер і Карпати…
Чу!
Я мовчу, мовчу, мовчу,
я від млості аж тремчу
і не можу приховати,
як добре кохати
милий край, як рідну матір.
Чу!
Я мовчу, мовчу, мовчу…
Я кричу!

до 2000

А ось і вечір.Ти. Свіча...
Таємні знаки про минуле.
О Юносте! Поглянь хоча б
На тих, хто з радощів сутулий...
Диви-сльоза...То в'ївся дим...
Він у зіницях і на скронях.
Згадай, як часто серед зим
Тебе ми гріли у долонях...
Ні-ні! Не завтра, не колись
Сьогодні! Так! Лише сьогодні
В мою оскомину озвись,
І в тишу вечора Господню.
Нехай і нічка вже. Свіча...
І знов крізь Вічність промайнуло
Моє незламане дівча --
Моє закохане Минуле...

Заходжу в храм уперше, до собору...
Хитнулись двері ніби небокрай,-
І я узрів блакитні очі-зорі,
Що обіцяють прощення і рай.

Аж зупинивсь, непевний, під дверима,
Ще пекло буднів кликало назад -
А Ти вже йшла навстріч у хмарах диму
Над колами запалених свічад.

До мене... крізь парсеки літ розлуки
З обійм Твоїх простерло Немовля
Не рученьки, не лАдоньки, не руки,-
Здавалося, - два ангельських крила.

Ще мить - і шугоне Воно літити
У незбагненний смертним небограй,
Аж хочеться на весь світ закричати:
Тримай Його! Міцніш Його тримай!

Та схаменувсь, від захвату щасливий:
Чи неземне - утримати земним?
Не осягнуть небесного пориву...
І став мій крик лиш стогоном німим.

Заходжу в храм, уперше... до собору
Душа моя вернулась із даля,-
Пречиста Мати в сяйві голубому
Бере її до рук, мов Немовля.

2000р.

им собачий ошейник
узды управления
пирамида решений
стебелёк для спасения

по чиновничьей миске
видна благодарность
вне закона и риска
их дела и коварность

им бы высушить недра
и желание думать
состоянием ветра
измерять круглость суммы

округляя свободно
голоса отрезвевшие
вырывать неугодным
языкатость зловещую

не решая проблемы
не меняя погоды
сыты властью богемной
эти слуги народа

эти души-карманы
и шуты-побрякушки
эти стервы-путаны
с Божьим сердцем на мушке

15 Февраля 2012

(Реколета, Буенос-Айрес)

Про що тобі розповідає камінь,
коли, траво, ти на могилах спиш?
Тебе гойдає ніжними руками

вечірній вітер. Коло ніш
ти чуєш скарги, плач і таємниці,
ти чуєш все і все в собі таїш.

Та тільки ти блукаєш невгамовно
Серед надгробків в темряві нічній,
І мертвим чути голос твій – не дивно.

Вони лежать, загорнуті тобою,
неначе ковдрою накриті.
Марнотність світу суєтою -

тобі навіщо? Тут, на вічних плитах.

Оригінал:

La hiedra

En la Recoleta, Buenos Aires

Mar de oidos anentos, que te dice la piedra?
Yaces sobre las tumbas, colectora de nombres,
tremula cuando el viento vesperal te despierta

para indagar tus manos y quitarles las voces
que minuciosa juntas, sigilosa de tiempo,
guardiana de los dialogos y los adioses.

Sobre las tumbas vela tu solitario sueno,
oh madre de las lenguas, oh estremecida hiedra
donde se va juntando la noche de los muertos –

En vano te reclaman los juegos de la lluvia;
las fuentes de la luz y las diurnas estatuas
te han esperado tanto para dares desnudas,

mientras tu, recogida, habitas en las lapitas.

Моя поезія - черешня,
Що вмить розстане на вустах.
Моя поезія - нарешті,
Із клітки випущений птах.

Моя поезія - суниця
В духмянім медовім соку,
Де промінь сонячний іскриться
У золотому козубку.

Моя поезія - це вишня,
Яку склював геть горобець...
Моя поезія - Всевишній
І Дух, І Слово, І Творець!

2002р.

На два ділена душа
Чепурні ідеї миру –
Спокусивсь до того виру ? –
Запродався без гроша,
А у них і з кров’ю свято
Наливають, тіло рвуть
По пустельному, завзято
На кістках гніздечка в’ють
У протоках – мертві води
Надриваються мости
Совість Сходу колом ходе
Чахне, гасне у свічі
Пастер митаря пізнає:
«Аль-падо!» - «Салом ! Хвала !»
Берег вишито хрестами;
Бузувірська западня.
День за днем, живих серця
Духоносні, пожирає
Смертю, мороком, містами
Прірвно ненависть ширяє
Казематами буття.

Муляжі лісостепу лягли,
А за ними пустелі печалі
Вдивляюсь у сон – не запродані далі
Серце рветься з грудей навтьоки.
Мій останній ковток
Небо іскрами гасить
На вагонах пітьми
Передчасний вінок
Залишаю віки і забуте прекрасне
Простотою крокую в світи –
Де моя матіола, «поранкована» фея,
Мандрівного шляху Пілігрим
Із підземок столичних й хмарочосів,
Стернею, безкорисно без зламу у плин
Розриваю окови, легко дихати стало
Вариво волі й жалю
З континентом - на «ти»
Полюс відчаю й слави
Доленосить сподвижно: «Живу !»
Працелюбність зроста у жертовній подобі
Крах імперій і вилазок зла
Нам би, ривок, щедрий, свободи
Щоби гордо пронести ім’я !
Мізер тої жатви, що почата богами,
Під ногами цілюще зерно
Дозріла роса ранкової саги
І лущить сп’яніле нутро.
В твоєму єстві бунтарські зачатки
І тризна безтямних січей
Не будь же рабом !
Безпам’ятства чарки,
Бо духом твоїм живиться кров !
Бачиш як лине місяць і хмари ?
Чуєш як плаче Дніпро ?
І в ся височінь
Набравшись звитяги
Тризубить: «У бій !»
«Ставай за стерно !»
Бо меч Святослава піднятий,
Грізно, не даром пролежав на дні,
Щоби з колін Свою Україну
Підняти, Тобі, назавжди !
Не бійся вогню і кулі святої
Безсмертних вони не беруть
Бо той, хто прожив й загинув Героєм –
У пам’яті вічно живуть !
Повір у слова; в руках твоїх сила
І завтрашній день постає;
Брати на готові, як сурма покличе –
Знамено вперед поведе.
Не страчуй і днини і тілом й душею
Плекай переможну ходу
Будь вірний землі своїй, Прометею
Рятуй Україну Святу !

О, де ти наш де Голль вкраїнський?
Чи Прометей? Чи Жанна Д`арк.?
Стоїть, окутана намистом,
Вкраїна з розпачем в очах.

На окупантів схожі люди
По-хамськи нишпорять в речах,
Цинічно пхають носа всюди,
Гвалтують волю на очах.

Ти той герой, що нашу матір
З дитям свободи на руках,
Звільнить від напасті сарматів
В лісах, в полях і у мізках ?

Ти - наш герой! Я знаю, зможеш
Байдужість хуком положити,
Покинуть ліні грішне ложе…
Тобі ж бо в цій країні жити.

2012р.

Пародія

Комети, прикмети, сонети,
Корсети і примхи погоди –
Про що тільки пишуть поети –
Ті дивні створіння природи!

Мусóлять: “Коханий! – Кохана!”
Гарýють, не відають втоми,
Мордують Пегасів до рана
І псевдовеликі, і гноми…

Про погляд, цілунок і дотик –
Фантазії бракне Герою!
А ласі такі до еротик –
Куди там, пробачте, “Плейбою”!

Горілка, коньяк, сигарети,
Інтриги, словесні дуелі!
Банкети, фуршети… “декрети” –
І ранком тому невеселі…

Тривожні, як птах перед злетом!
Всім Нобеля треба! І нині!
Полóнять своїм… фіолетом:
Хоч добре – не злі і не сині…

10.02.2012

Хочу вІрші писати - не можу,
В однострОї шикую рядки,
Обігрію їх, слІзьми зволОжу,
До людей відпускаю іти.

Хай розбудять у людях те вічне,
Що вони пронеслИ крізь віки,
Богом дане, а може язичне:
З колін встань , розпрямись та іди.

I
Таємниць у мене небагато:
клаптик неба, ти і горизонт.
Як на віях чайку сну впіймати –
так і їхній розгадати код.
І нікому вірити не треба,
що безмежжя почуттів лиш сон,
бо живе у серці моє небо,
в нім любов до тебе – горизонт…


II
Як ти поглядом заговориш,
в мені розбурхується море
свіжих і забутих квітів -
від емоцій і від флюїдів.
Коли твої очі мовчать -
кошенята на серці м'явчать.
І як поглядом ніжно дозволиш –
в мені квітне лавандове поле.


III
Муже мій зеленоокий,
як сакура квітну для тебе:
коли я була одинока,
послало весну мені небо.


(2009-2012)

Життя для людини - не просто перейдене поле...
На шкалки чекання нещадно посічена нічка.
Те серце уперте кривавиться тугою й болем,
а я все чекаю.
І блимає стомлено свічка.
Бо день забарився.Розгублено супиться лютий.
Мурує на вікнах морозище дивну картину.
Уже й не лунає Шекспірове:бути - не бути?
Лишилось одне - у собі захистити людину.
Ось мовкне надія у тиші нещадної ночі.
Здається,що свічка мала до кінця догоряє.
Хропе моє щастя.
А я вже й будити не хочу.
Лиш спрагло,як волю,
ранкову зорю виглядаю.
Бо Стрітення нині!
Зима зустрічається з літом.
А ще пригадалось,як Анна зустріла Ісуса -
на вході до Храму -
вклонилась Марії з привітом...
Ось де відігріюсь!
Тому й забуття не боюся.
Ще карою серцю не раз буде марне чекання.
Та радістю Світла не раз порятує молитва.
Як мало вартують утіхи земного кохання,
котрі дістаються у програній з совістю битві.
Не так воно просто - в собі захистити людину.
Не так воно легко - триматися в напрямку Неба.
Любов не минає.
І серце ні в чому не винне.
Прийде колись смерть.
Але нині - я житиму!
Треба.

2001 - 2012

Час вдягне перуку,
Замаскує жаль,
Втримає за руку
Зимну, мов кришталь,
Відстань розірветься,
Трісне, наче шкло...
В серці розіб ється
Сенсорне табло.
Відстані між нами
З´єднує фейсбук,
Відкриває брами
На межі розлук.
Наше небо просить
Плату за озон.
Час триває й досі
Дивлячись свій сон.

2011 р.

битися битись чолом до стіни
гучно горлати лякаючи сни -
досі про них ти не чув і не знав
мабуть весна

гризтися згризти простий олівець
ним проштрикнувши півкартки сердець -
вдача в амура твого навісна
мабуть весна

серед старих буркотливих руїн
раптом у ЖЕКу зустріти Її
не дивина - це планета тісна
мабуть весна

Моя ласкава чарівнице,

У цю студену зимню пору

Впусти мене зігріти порох,

Що, кажуть, є в порохівницях.

Я вже знімаю рукавиці,

Моя ласкава чарівнице.



Впусти, бо порох загориться,

І хай почервоніють лиця,

Натхненна любощів кринице,

Ти прагнеш дотику мого,

Ти хочеш, як і я, того ж…

Впусти, бо порох загориться.



Моя розпуснице свята,

Твоєї стиглої любові,

(Я це просив від мощів Йови)

Так прагне плоть моя, горить,

Тобою марить кожну мить,

Моя розпуснице свята.



Відкрий ворота насолоди,

Маленький вхід у вічний рай –

Ключі у тебе, не в Петра!

Давно мій кінь так не стояв –

Яка ж гаряча тінь твоя!

Відкрий ворота насолоди!



Ну дай мені пораювати,

Тебе піднести вище хмар,

Серед русалок і примар,

Серед реальних Муз і Мрій

Ти краща, сонячна – повір!

Ну дай мені пораювати.



Цілуй мене й мого коня,

Моя спокуснице щаслива,

Шаленства непоборна сила

Тепер мене тобі дала,

Мій кінь кусає вудила –

Цілуй мене й мого коня!



Моя розпуснице свята,

Моя ласкава чарівнице,

Впусти, бо порох загориться,

Відкрий ворота насолоди,

Цілуй мене й мого коня

І дай мені пораювати,

Моя розпуснице свята.


09.02.2012

Не витримує натиску протипожежний щит,
мережеві маркетинги б'ються за душі грішних.
Йде колона не в ногу, та чується, як тріщить
механічний ефір усіма іменами Крішни!

Той_що_в_райськім_саду - якщо є ти і є той сад! -
блудний батьку, явися у цих неземних екстазах -
чи ж не діти твої ми нещасні: Маркіз де Сад,
Енді Ворхол, Сафо і римуючий Захер-Мазох?

В петлі Мьоб'юса склеїш тернисті чиїсь путі,
щоб подвоїти кола, та тільки чи варто, Отче?
Розіпни мене краще на ліжку - не на хресті,
щоби я не дізнався - чи( )є відчуття солодше?..

2012

Багатству - зась, у шию спокій.
До світла мандрів і осонь!
Оса і небо карооке
у ніч, у сни з моїх долонь.
Я зблиск і темінь, дух і схима,
каркас вітрів, зорі рядно,
дрімота й муза невтолима,
давно пролита у вино.
У вільне братство - з головою,
в любов, пардон, - без голови...
Відкрився ширмою новою
і в хитрім конусі брови.
Не дЯкую і не дякУю,
прозорий, наче першожаль.
О так, вагант я... тільки всує...
а глуздом - в офісну мораль.
2012р.

Присвячується І.Стешенкові

Товаришу мій! не здивуйте з лінивого вірша.

Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

Розмір, неначе химерная хвиля,

Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

Ви даремне шукали б у ньому дев’ятого валу,

Могутньої хвилі, що такт одбива течії океану.

Думки навіває мені тепер Чорнеє море –

Дике, химерне воно, ні ладу, ні закону не знає,

Вчора грало-шуміло воно

При ясній, спокійній годині,

Сьогодні вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилі,

Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.

Так би й лежала я завжди над сею живою водою,

Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвіти

На побережне каміння,

Як тіні барвисті від хмарок злотистих

Проходять по площині срібно-блакитній

І раптом зникають,

Як білая піна рожевіє злегка,

Немов соромливе обличчя красуні,

Як гори темніють, повиті у білі серпанки,

Вони так спокійно стоять,

Бо їх стереже колонада сумних кипарисів,

Поважних, високих…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я тільки що знов прочитала

Ваш дужий, неначе у крицю закований,

Міцно узброєний вірш.

Як же за нього я маю віддячити вам?

Байку хіба розкажу, а «мораль» ви самі вже виводьте.

Битим шляхом та крутим

Їхали ми на узгір’я Ай-Петрі;

Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,

Що покривають підніжжя гори, наче килим розкішний,

Ось уже й лаврів, поетами люблених,

Пишних магнолій не видко,

Ані струнких кипарисів, густо повитих плющем,

Ані платанів розкішних наметів.

Тільки стрічалися нам земляки наші, білі берези,

Явори й темні дуби, до негоди та борвію звиклі,

Але й вони вже зостались далеко за нами,

Тільки терни, будяки та полин товаришили нам у дорозі,

Потім не стало і їх.

Крейда, пісок, червонясте та сіре каміння

Скрізь понад шляхом нависло, неплідне та голе,

Наче льоди на північному морі.

Сухо, ніде ні билини, усе задавило каміння,

Наче довічна тюрма.

Сонце палке сипле стріли на білую крейду,

Вітер здійма порохи,

Душно… води ні краплини… се наче дорога в Нірвану,

Країну всесильної смерті…

Аж ось на шпилі,

На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.

Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь

І шанувать її більше від пишного лавра.

1897, Ялта

Мій ангел
Із дерев'яним гребінцем у руках –
Розчісував мене щоранку,
Пальцями ніжними розплутував волосся моє нечемне,
Барвисті стрічки любові заплітав у миршаві кіски,
… Не бачила його, відчувала –
Пучки стікали ніжністю,
А потім
у тім'я поцілував:
«От і усе. Живи».

Плач-не-плач,
Озирайся-не озирайся –
Полетів уже:
Сонечок небесних цукерками годувати,
Людям заплаканим надію давати
На світле-щасливе-завтра.

… а гребінець - залишив…
Отже, колись повернеться.

Прокислі полуниці під вершками
пожбуриш разом з вазою у стелю,
і стішишся рожевими стежками,
Хай затирає сам в своїй оселі.

Від шоколад залежності тікати
лише сьогодні іншого не буде.
Вже й перша кров є, годі зволікати -
букет троянд сколов всі пальці й груди

Тріпочуть купідони на морозі.
Перекупку зігріють сало й гроші.
Три гривні - й щастя! Купиш по дорозі.
Шкода жорсткий папір, але хороший.

Студентик бідний купував кохання
у формі серця - срібне та розбите.
На той метал відав, що мав останнє
Отож ще є любов і будем жити.

Переписано 14 лютого 2012 року

Нема сто правд. Лише одна – єдина.
І хай у всіх людей вона своя.
Так, як за днів святого Августина
Й тепер отрую* порскає змія.
Невинний старець мав протиотруту, -
Багаттям віри спопеляв обман.
Чи й нам не варто нею ризикнути,
Щоб сил фальшивих не здійснився план.
Та гасне пломінь, а сирі поліна
Киями міжусобиць розтяглись.
І пасербами зраджена Вкраїна
Усе ще прагне правди. Як колись.

* отруя - отрута(діал)


14.02.12

Я люблю з тобою прокидатись,
відчувати кожен подих твій,
з усмішки ще сонної почати
ранок для нових солодких мрій.
Розчинятись росами і снами,
пити ніжність із твоїх зіниць,
щоб із першим, несміливим «мама»
ранок став солодшим від суниць…

Сонях небо накинув на плечі -
Прохолодою віє з ріки.
Намалюй мені летом лелечим
У повітрі цілунок легкий,
А коли опадатимуть зорі
З верховіть вересневих вночі,
Не загадуй ні щастя, ні горя,
Обійми мене і помовчи.

М.Лозинському

Вони летять, вони іще в дорозі,
Любові і визволення слова,
А я уже в передпісень тривозі,
І холодом уста мої звива.

Та скоро там, де підлітками груші
Припали до вікна і шелестять,-
Вінцем червленим заплетуться ружі,
І голоси незримих прозвучать.

А далі – невимовно щедре світло,
Немов червоний збурений напій...
Уже духмяним розпекучим вітром
Обпечено достоту мозок мій.
1916


Анна Ахматова

М. Лозинскому

Они летят, они еще в дороге,
Слова освобожденья и любви,
А я уже в предпесенной тревоге,
И холоднее льда уста мои.

Но скоро там, где жидкие березы,
Прильнувши к окнам, сухо шелестят, -
Венцом червонным заплетутся розы
И голоса незримых прозвучат.

А дальше - свет невыносимо щедрый,
Как красное горячее вино...
Уже душистым, раскаленным ветром
Сознание мое опалено.
1916

Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, пробували у храмі з числа
людей, що були там постійно і здавна,
Святий Симеон і пророчиця Анна.

І старець дитину з Маріїних рук
прийняв, і всі троє стояли навкруг
малятка, зливаючись в маревну раму,
тим ранком, загублені в мороці храму.

Той храм, наче праліс, оточував їх;
схиливши верхівки, ховав від людських
зіниць і від зору небес, мовби в арці,
тим ранком Марію, пророчицю, старця.

Єдиний промінчик світив із вікна
на тім’я малому; та він ще не знав
нічого і тільки посапував сонно,
заснувши на дужих руках Симеона.

Було ж повідомлено старцю сьому
про те, що побачить він смертну пітьму
не перше, ніж сина побачить Господня.
Звершилось. І старець промовив: «Сьогодні,

вчиняючи слово Своє провісне,
Ти, Господи, з миром пускаєш мене,
тому що вже очі мої це уздріли
дитя; є Твоє він продовження й світла

лампада кумиропоклінним усім
народам, і слава Ізраїлю в нім».
І тиша запала, як старець умовкнув.
Та ще якусь хвилю, торкаючись крокв,

вгорі, під склепінням самим куполів,
кружляла над ними луна його слів
із шелестом тихим, мов птаха незнана,
що здатна злетіти – й спуститись нездатна.

І дивно було їм. З почутим у такт
лунала ця тиша. Ніяково так
Марія мовчала. «Які тут слова всі…»
І ось Симеон до Марії озвався:

«У тім, хто лежить на раменах твоїх, –
знікчемнення цих і піднесення тих,
предмет суперечок і привід для воєн.
І зброєю тою ж, Маріє, якою

терзатимуть плоть його, буде тоді
й твоїй душі завдано рани, й тобі
ця рана дасть бачити ясно, мов оком,
все, сховане в серці людському глибоко».

Скінчив він і рушив до виходу. Вслід
Марія, сутулячись, і стосом літ
похилена Анна, немов занімілі,
дивились. Малів він у значенні й тілі

для двох цих жінок між рядами колон.
Під пильністю поглядів їх, Симеон
ішов мовчазний порожнечею храму
туди, де дверей світляну бачив пляму.

Й тверді по-старечому кроки були.
Лишень трохи стишив ходу він, коли
пророчиці голос почувсь позад нього,
але не його там гукали, а Бога

пророчиця славити вже почала.
І двері все ближчі були. До чола
та одягу вітер торкався вже. Й ззовні
вривався шум міста крізь стіни церковні.

Ішов він вмирати. Й не в гамір юрми
ступив він за цими важкими дверми,
а в глухонімі території смерті.
Ішов він простором, позбавленим тверді,

він чув, що знезвучився час поза ним.
І образ Дитятка, із сяйвом ясним
круг тімені, смертною тою тропою
душа Симеонова перед собою

несла, мов світильник, у чорну ту ніч,
в якій ще нікому й ніколи раніш
дорогу собі осявать не траплялось.
Світильник світив, і тропа розширялась.

2011

Не в радість Антонію ні слава, ні багатство.
Нудьга прокралась в його душу.
Збилися з ніг і мудреці, й двірня,
Щоб напасть ту непрохану прогнати:
Стадо слонів танцює,
В ногах жираф, немов поміж дерев,
Перекидаються ведмеді клишоногі .
Жбурляють мавпочки банани в лицедіїв,
А ті їх ловлять відкритими ротами...
Ніщо Антонію не в радість...
І от котрийсь з придворних
Радить поїхати в Юдею,
До раббі Єгуди Ганасі ,
З котрим приятелює імператор.
Мовляв, він мудрець із мудреців
І зна напевне, як здолать нудьгу.
Із почетом добувсь Антоній в Ціпорі.
Та що це? На подвір’ ї в раббі – ані душі.
А в господі – горять свічки... Люди за столом...
В шабатній вечір імператор нагодився.
Нарешті вибігло дівча і мало не зомліло
Од золота й срібла незнайомців.
В світлицю імператор увіходить.
«Сідай! Скуштуй із нами, що Господь,
Благословен Він будь, послав!»-
Припрошує до столу раббі Єгуда.
А там – чого тільки нема!..
«Що за дивний смак! .. Зроду не знав такого!»-
Не втримався Антоній після супу.
І те ж – після котлет, і після смаженої риби,
І після напоїв, яких не бракувало...
«Зроби мені таке ж і посеред тижня!»-
Звеселів нарешті імператор.
І ось у середу, як і обіцяв, знов заявився.
Куштує - страви ті ж, а радості нема.
«Що сталось, раббі?»
«Бачиш, нема шабатніх спецій».
«Ти не спромігсь дістать для мене?
Чому ж не попередив?
Із-під землі слуги дістали б».
«Ні, владарю півсвіта...»
«Мені не віриш?»- спохмурнів Антоній.
«Не сердься. А послухай краще.
Коли того вечора стрічали ми шабат,
Відбився він на всьому –
На тиші, що запанувала в краї,
На незвичайнім світлі,
На трепеті перед Всевишнім...
Ото й були ті спеції,
Що в будень дістать ніхто не в змозі».
...З нудьгою повернувсь Антоній в Рим.
---------
Антоній Пій (86-161) римський імператор.
Раббі Єгуда Ганасі (135-220) підтримував приятельські стосунки з імператором Антонієм.
Великий мудрець і один з найбільших учителів юдеїв, pаббі зібрав в одну книгу всі усні традиції, що випливали з Тори (П’ятикнижжя) і стосувалися правил юдейського співжиття. Завдяки цьому юдеї, розсіяні по всьому світу, зуміли зберегтися як єдиний народ.

День Святого Валентина - свято для всіх!
Поцілунки Божим подарунком вищього гатунку,
Щоб розквітав садочок мрій закоханих.
Нехай в серцях бринять полум*яні пісні,
І ясніють радістью ніжних почуттів самоцвіти.
Щастя в купілі Любові - бажаємо тричі!!!
2012р.

Из каких измерений
Я сейчас состою,
Намотавшая время
На кулак, как змею?

Кольца скользкие шепчут
Про испытанный яд –
Без досадных осечек,
Без дороги назад…

Сторожам глуповатым
Не поверить вовек,
Что из их каземата
Был так легок побег:

Улыбаясь блаженно,
Извиваюсь, струясь…
Тихо рушатся стены.
…Как блестит чешуя!

Щиро вітаю зі святом закоханих і дарую “міфічну троянду”

У вазі остання троянда
осіннього саду.
Вона
не дочекала б світанку -
ніч обіймає мороз...
Пелюстки в долоньці бутону
шепочуть молитву Зорі.
Блукає повітрям жадання
згоріти свічею в імлі
і кинути виклик негоді...
...Напередодні снігів
тендітна троянда зуміла
зцілити на декілька днів,
заковану холодом осінь
і радість моєї душі...
Забудь про свою одинокість
і міцність мурованих стін
знайди чародійну троянду
вона ж обігріє твій дім,
засяє теплом на морозі
в безрадісній прозі життя...
2012р.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Опустися на ніжнії плечі,
Зацілуй за турботи лелечі,
Закружляй у щемливім бажанні,
Обійми, ніби це вже в останнє.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Щоб відчула вона: її тіло
Над печалями світу злетіло,
Розлилося смарагдами неба
І спустилось в обійми до мене.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.
Не згубися у нетрях інету,
Розбуди своїм сміхом планету
І зіграй на чарівній сопілці
Гімн коханню моїй милій жінці.

Полети, полети, валентинко,
До моєї коханої жінки.

2012р.

Неначе світло у затіння
Листви пожовклої в саду -
Воно приходить неодмінно
У кожну душу молоду.
І цілоденно захмелілий
Не від вина без тями ти,
Коли воно в твоєму тілі
Не може спокою знайти.
І сам воюючи з собою,
Гадаєш марно до сивин –
Чому поділено надвоє
Життя ізнов чуттям одним?..
14.02.12

Люби не весну, не казку,
і не цвіт, що лише п'янкий.
Подивись, ти ж у мене, сину,
на весь світ лиш один такий.

І про літо забудь, не зігріє,
як вода у ріці втече.
Відвернись, не дивись, бо сонце
все гуляє вночі одне.

Скоро осінь, не вір їй, сину,
хоч багата, але в росі.
Навесні знову буде боса,
чоловік - він завжди в ціні.

Не біда, що зима настала -
добре видно чужі сліди.
Не спіши, придивися, сину,-
не одного жінки звели...

Знову лихо весну збудило.
Сину, де ти ідеш, спинись!
Я ж в літах уже, повільніше,
серце коле. З косою, брись!

Ой хвилююсь я все сильніше
(ти у мене такий простак).
Я не здамся, кістлявій, сину,
і тебе не віддам за "так".
14.02.2012.

А як у спогади нарине самота,
не мчи до дзеркала - чи ти і нині та,
і не суди свої дороги надто строго –
бо щастю правосуддя ні до чого,
була би неосудна теплота…
Жива жагою віку золотого?
Як свято стрінь тоді, що не свята...

2012

Я... дещо маю.
Поруч! Дещо.
Себе втішаю
тим усе ще.
Себе втішаю
прямо... криво,
неначе знаю
дещо дивом.
Бо то так дещо
легше знати...
Бо маю все ще
дещо мати.


12.02.2012

Розкішно вабив спокусою
цей вишуканий Париж,
загадкові нічні ліхтарі
кожну мить загорялися нам.
І здавалось, що більше ніхто
не посміє порушити тишу,
тільки десь шепотіли вуста
солодким "cherchez la famme".
Бульваром ховалось натхнення:
художник змальовував Сену,
ніжно розгойдував вітер
бентежні, розпатлані сни.
Це вони провели назавжди,
це вони так дивились на мене –
Твої очі, сумні і красиві
посеред Champs Elissee.

І знову питатиму
(наче уперше!)-
скажи, чи настала
нарешті полегша
тепер,
як не зводиш докупи
оті
мільйони обставин:

щоб син без дзвінка не приїхав,

щоб друзі твої зоставили
тобі пильнувати хату,

спокійно
вела себе мати
(безумна і хвора)

І щоби на ТОЙ МОМЕНТ
в гараж не припхався
упертий клієнт
(вступився б ти, діду,
бо дрантя твоє ще латати
до рання,
як не до обіду)
І мусиш йому доробити
діряву машину...

І вмитися не встигаєш,
зголити колючу щетину...

А я уже їду
у ніч - як до раю!
Бентежиться
серце,
і руки
і сяйво
з очей, що навпроти...

В старому кіно
все було наївно
давно. Так давно.
У кінотеатрі
закінчились фільми,
вже крісла спустіли,
посліплено більма
екрану.
І світла
занадто
багато...

Навіщо ж питати?
Навіщо питати
тебе - як уперше:
чи краще,
чи легше,
коли - ні мене,
ні обставин
не стало?

Дурна-а-а-а.....
Бо усе ж - запитала!

почему так далеко вдруг разъехались
части сердца, а легко... вру: немыслимо...
фейерверком вспыхнет ночь странно-светлая,
запятых немой вопрос где-то слышится

у курсора не растает проталина,
ярким небом не светить мониторчику,
минус двадцать - это Яндекс сознания,
колыбельных нерешительно-творческих

а замёрзшие кварталы под сотенный
трубочистов дымоход и Kunst кители,
виртуозно прошагают по городу,
в нарисованных узорах прочитанных

вот, февраль, такой щипательно-солнечный,
проигрался в пух и прах окончательно!
абрикосовым вареньем, без косточек,
с карандашного эскиза подхваченный

без-адресна допомога – ніби нікóму
скласти подяку у відповідь начебто нíкому
тихо скресає крига – морем зникомим
тисне в серце невиліковними ліками

димарями націлене місто чуже зужите
гасне в повітрі здогадка – очі мружите
злагода передбачлива… вижене з жител
кожного другого – згасле напруження

ким вам обіцяно – ніби із вами нікóли
і нічого не станеться – ні страшнóго ні прикрого
доле де ти?! – докором чи уколом
смертний вирок ув очах її вихолов…

А у скронях тисне. Но-шпи або кави.
І пейзаж у вікні звичний, а там вона –
Кілька літ уже тиняється смітниками,
В марних прагненнях повітряного човна.

Непотрібні клапті збирає, до серця тулить,
Колекціонує тріщини від корит...
Горобці навісні й ненависні лементують,
А сусіди згори нав"язують темпоритм.

Розгубили персні роззявоньки-нібелунги,
Грошенята в море кидали – на розрив,
На повернення. В кризі свердлили ніби лунки,
Ніби нори для смішних волелюбних риб.

А вона тинялася – з першого і по п"ятий,
Обирала поверх, щоб оптимальним був
Для прицілу оптичного. Серце її – в п"ятах,
І важезний такий хрест і по фазі зсув.

І така недолуга, і рукава до ліктя,
Як на Савці свитка, скроєна уподовж…
Вже у пресі писали про ті квазіделікти,
А читати ніколи. В мене живе Любомж.

13.02.2012

За бурульками і заметами
сосон пальцями небо сколоте.
В цій вітальні - тепло поетове,
дотик променя в лютім холоді.

До дівчатка із серцем чулим
і душею, як щедре свято,
стільки друзів-поетів прибуло
у морозний Ірпінь вітати!

Ще ж такий молодий пагінчик,
а розквітнув крізь лютий холод
поетичний ясний промінчик -
Богом даний весняний голос!

А карусель,ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Произойдет? пускай однажды,
Сейчас все это так не важно:
Вот карусель - вот мы с тобой!
Ах чудеса! Ах, Боже мой!

А карусель, ну просто чудо,
И остановка - где - не будем
С тобой заглядывать вперед,
Она сама произойдет!

Сейчас полет, надежды, рвенья,
Зачем придумывать сомненья?
Зачем надумывать преграды?
Сегодня счастью мы так рады.

А карусель,ну просто диво!
И в жизни все красиво-мило!!!
И впереди начало счастья,
Ах, карусель, как ты прекрасна!!!