Небо зорями дивиться,
місяцем усміхається.
Задивилася...У небі
посмішка гойдається.
А на гойдалці тій,
безліч сяючих мрій.
І заграви світінь
золотять далечінь.
Ураз осяяний став
чиюсь мрію піймав.
І замружилась ніч
від кришталю отав...

Судестада стриножить муругі хмари
В побляклості квітневої грай-води,
Громовиці корчмарі — галай-татари
Все крамолять правесело прасади.
Міжтумання жовняріє. Орди Зевса
Ятаганять вишини лазур-лани
Та гогочуть мілководдя сині плеса, —
Колихнулось надвечір’я зі струни...
Розшаманилось піднеб’я — сипче іскри...
Розціловує долини Грозовій —
Престарезний Ярмолай все топче кригу —
Сновиганець креше танець кочовий.

(9 квітня 2012)

Що не кажи, моя коліжаночко кароока,
Та весна-красна – така гормональна морока!
Всі першоцвіти, як і перші любові –
вони в’януть нестерпно швидко,
А ти ще не віриш,
і носиш Samsung у кишені (щоб не проґавити!),
і виглядаєш у шибку,

і сОрок сорОк ( десять ґав рахуєш) –
от пролетять! –
і він неодмінно подзвонить!

І скаже – « що не можу жити більше без тебе»,
І – що прихилить до ніг твоїх зоряне_аж_діамантове! небо,
І що довго-щасливо, аж поки Бог, час і простір на ґвалт не розлучать,
І що коліжанки за кавою потім – «От пощастило кобіті! Така везуча!
Такого принця відмацала! І коня – білого! В сиві ябка!».

«весно-красна, прийди, ріднесенька... –
речитативом
читай по губах
ах
і
трикрапка
на завершення монологу
в асьці.

Я гад, я змій, наспів мій час −
Пора міняти шкіру.
Сьогодні буду злий на вас
Та завадкий на віру,

Бо доля змієва пласка,
Те знаєте тепер ви.
Сповзає з полоза луска,
Свербить і дражнить нерви.

Піски терпужать нас нудні,
З будяччям бій ведемо,
Але бували й інші дні
За давнього Едему.

Тоді в підніжку я сидів
При троні Всеблагого
І слухав спів, і їв плодів,
І ревно славив Бога.

Вдалась картина та митцю
Й таке було б довіку,
Та закортілося Вітцю
Зліпити чоловіка.

Зажурно Богові здалось
Творити лиш худобу,
То й захотілося когось
Явить собі в подобу.

І скоро вже стояло те
Нещастя перед нами:
Безхвосте, голе та бліде,
З кощавими ногами;

Ані луски, ані пера,
Незґрабне і пропаще.
Відверто мовлячи − мара,
Творіння не найкраще!

І проказав йому Творець,
Обмивши з себе глину:
„Прошкуй до раю навпростець,
Та зваж, коханий сину:

Твоя земля й твоя вода,
Пануй вночі та зрання,
Але гляди − не їж плода
Із дерева пізнання!“

Мені ж було, немов мороз
Побрав до рухів змогу.
Я до Всевишнього приповз
І так відкрився Богу:

„Тобі співатиму хвальбу,
Мій царю, аж до гроба,
Але, даруй свому рабу,
Оця твоя подоба…

Воно ж не має ні жала,
Ні пазурів, ні вовни,
Ні крил, ні м’язива вола,
Ні ланей ніг проворних.

А отже заздритиме нам
Заславши серце тінню;
Китам − за плин, за лет − орлам,
Що грають з височінню.

Й уже не випнеться воно
Зі мстивого болота,
Гризота пхне його на дно
Й посуне на підлоту.

Іще зазнаємо оман −
Замало нам не стане,
Бо в кого пазурів нема,
Той підступом дістане!“

Творця задума пойняла,
Тоді промовив строго:
„Не пхай гадючого жала
До промислу Мойого!

То діло мізків не твоїх,
Ще знався ти б на цьому!“
І я відповз… і я затих…
Якби ж було й по всьому!

Та скоро трапилися в нас
Негідності всілякі:
Хтось райські яблука потряс
І відламав гілляку,
Ще й понадкушував собі,
Було б йому вдавиться;
Гніздо сороче на вербі
Дістав, зобидив птицю.

Борсук сполоханий примчав:
Упхнули в нору стовбур!
Я пильнував, але мовчав −
Таки ж бо змій − не бовдур!

Але коли кістки свині,
Знак лютої розправи,
Знайшли, відкрилося мені:
Ставати час до справи!

Бо хто врятує любий рай,
Звідкіль впаде підмога?
І не проси, і не благай,
Не колінкуй до Бога…

Прийшов до нас поганий гість,
Хоч Божої й подоби,
Бо кожен звір з потреби їсть
І тільки цей − з жадоби!

Ваги задума додала
Немов моїм повікам
І я знайшов, як без жала
Забити чоловіка.

Якраз йому Велитель мій
Створив на поміч жінку,
До неї й підкотився змій
З віночком із барвінку:

„Прийми, русявко, цей разок
Небесного суцвіття.
Твій муж − хоробрості зразок,
Ти − найгарніша в світі!

Але послухай, молода
Красо, моє зізнання:
Якби вкусили ви плода
Із дерева пізнання

То б вам відкрилися при цім
Найглибші таємниці:
Чому рука мовчить в руці,
Чом шаленіють птиці,

Коли весніє Божий рай,
Всю ніч аж до знемоги…
Самі в ту мить, запам’ятай,
Ви станете, мов боги!“

Збігає день, хвала Творцю,
Та й дме не знати звідки…
Пора закінчувати цю
Печальну оповідку.

Почвар силкуючи обох
До звабного ігрища,
Плекав надію я, що Бог
Їх за непослух знищить!

І знову в Отчому раю
Спізнаємо ми згоду,
Й печаль забуду я свою,
Немов малу пригоду.

Але, на подив, Той, що є
Не стримав заповіту
І відпустив добро своє
Плодитися по світу.

Мене ж прокляв… Метнув зимі
Навстріч в холодне поле…
А чоловік?.. Та ви й самі
Те знаєте, братове!

Зміцнів, зхамів… було ягня,
А це − гарчати сміє!
Та ще й насичений знанням
З намов дурного змія!

Струїв степи, спалив ліси,
Звірин понищив бідних;
А як навчився, бісів син,
Глитать собі подібних!

Вже й небо в сажі, труп та пень
За ним, як чорні лави…
О ні, Всетворче, шостий день
Тобі не збільшив слави!

1.
Блакитно-жовтий стяг вітри полощуть
На Ратуші, що з подивом глядить:
Як іміджем новим вросли у площу
Палаток і лотків тісні ряди.

Змінився стиль життя жорстоким часом,
Пустує вічних цінностей вівтар.
І як фальшиво-вартісна прикраса,
На грудях площі древньої – базар.

Де жебракує дійсність ница й боса
На тлі багатих імпортом лотків.
А Ратуші відомо: й досі Площа
Гордиться йменням Січових Стрільців.

Тут Незалежність виглядали люди
І вірою пророчою жили,
Що Україна вільна й горда буде!
Чому ту віру втратили й коли?

2.
На шпилі стяг полоще зимний вітер.
Куранти, мов на сполох, часто б’ють.
А Площі сниться: музика і квіти,
І шкіл випускники врочисто йдуть.

То марить знов: дітей щасливі лиця,
Ялинка, що вогнями променить…
Лиш Ратуші відома таємниця –
Про що сумує площа і мовчить,

Коли в асфальт врізаючись щоднини,
Палатки виростають, мов гриби.
І хтось, придбавши мізер сміховинний,
Спустошений виходить із юрби.

1996

Якщо б уміла вирвати печалі,
Якби змоглася смуту перейти...
О, як тоді весняно б зустрічала,
Як щебетала б на усі лади!

Стежки травневі всіяла б любистком -
До ніжності натрудженим ногам.
Коби гойдала радістю колиска,
Вкантована у душу сволока́м.

Та ще коби на пам’ять добрі джгути,
Щоб жили відсівали забуття,
Щоб доводилось іншість не збагнути -
Сприймати залекалене життя...

І вчувши дзвони правди серед неба,
Вклонятися бездумно до землі!
Печалі вириваючи із себе,
Тонути маревом в неви́черпній імлі...
(11.04.12)

Дороги праведні і грішні,
Думки і ниці, і горішні
Бентежать нас і нас ведуть
До смітника чи цвіту вишні.
Та длань свою простяг Всевишній
Надією крізь каламуть.

У цьому метушливім світі
Ми вочевидь усі, мов діти,
Не розуміємо добра.
Лукавий закидає сіті,
Щоб залишили думи світлі,
Забули матір і сябра.

Та є Великоднева милість:
У ній прозріли, оновились,
У ній блаженствує душа!
У ній одній одважні крила,
Із Божим Духом Божа сила,
Що береже нас і втіша...

22.03.2012

В майбутньому археологія не зрозуміє нас

Коли емоції й кохання – все по дроту

Немов заставити звучати контрабас

Як скрипка що виконує найвищу ноту



Але реалії у нас такі дивні

Дзвінок й одразу за клавіатуру

Усе онлайн не наче у чудовім сні

І я дивлюся на твою натуру



Я хочу чути бачити і відчувати подих твій

Із першим й другим ніби все у нормі

А як же дотик, подих все це із добірки мрій

Усе так не реально хоч в чудовій ми стобою формі



Проблема спільна під такою назвою як Скайп

Проблема дивна є нова незрозуміла

Вона чарує манить і ураз вбиває кайф

В польоті почуттів обламуючи крила



Настане новий день і час нових ідей

І версії нові, як побороти техно диво

Без ноутбука розпочнемо новий день

У парку де смакуєм свіже пиво



А потім крок в автобус чи літак

На потяг врешті пішки і в дорогу

Здолати Cкайп напевно можна лише так

І лише в русі до мети є перемога…



P.S.

Мій ворог - Скайп. Без нього я не можу

Мій ворог інтернет, з нулів і одиниць

Чи зрозуміють нас в майбутньому, а може

Усе залишеться найбільшою із історичних таємниць

твоя духовна скарбниця - оберігом життя,
на твоє лице подивитися дуже хочеться.
для тебе - усі найчарівніші квіти,
ласкаві, ніжні і добрі слова.
2012р.

ми з тобою не люди ми кораблі-криголоми
ми ідемо не поруч та поруч занадто близько
про це уже написали коли притихало море
а корабельні сосни стояли де крига з тирси

хотілося в сиву поніч гілками сердець гойдати
хотілося дихать рівно та рівно хіба можливо
коли відчували пальцями мобільного оператора
як ми зубами скрипіли як у стегна тужили

наче червона стрічка билася в груди розмова
крізь поруділий січень в квітень озиминілий
бо ми з тобою не люди а кораблі-криголоми
що напинають на мачти все що не доміліло

ці кораблі не тонуть ці кораблі не плачуть
лиш на страсній неділі руки спокут ламають
в їхніх морях корали наче намиста мамчині
води несуть до світла світло кровить із раю

Нема любові - голі сни,
лиш в цвіт увінчана природа,
оця уся краса чи врода
пахучо-збудної весни.

Із року в рік вражають око
бузок, тюльпани і жасмин,
і терпкий молодий полин,
що з кореня старого виріс одиноко.

І вітри над усим цим царством,
та знов до осені митарства
через дощі, тумани й град,
через серпневий зорепад,
і непогідні дико небеса,
коли такою милою знов видасться весна.
18.05.2001.

І
В руду країну велетнів-мурах
Літала ти у місяць свій медовий
Пастельні ріки розляглися у пісках
Невтомно праця розвозилась у візках
Між парасольками грибів двоповерхових
ІІ
Летовище. Зелено-синій сон.
І острівець у серці океану.
Туземці вбрані «по-гавайськи» в унісон (агенти).
Повітря кримінального мусон...
У змові – викрадення вас. Ги – бондіана...
ІІІ
Аквамарин небес на дні озер
Велосипедна подорож відкрила
Куди Шнель-бан возив вас дотепер...
Засмагу березень розносить волонтер
На пляж біжиш в ліску сховавши крила
IV
Посіпує борідку мудрий Фрейд
Звихнутись можна – тут така картина...
Фантазіям вмикаєш знов апгрейд
Нервово відміряє кроки Юнг
О, психології глибинна гільйотино...

(А мандри – це призначення твоє...)

На Львівській залізниці
Усім до сідниці
Що робиться поза їхніх грат
Бо на залізниці
Не бачать різниці
Лиш те що -150

Холодні вагони
І вічні прокльони
Їм шле нетривкий пасажир
А вних перегони
За кращі погони
Є злагода спокій і мир

І мчать як ровери
Залізні химери
Як привиди із давнини
А вних мародери
Або контролери
Змішались разом із людьми

І доки до Львова
Міцненького б слова
Бо ноги стояти болять
І ніби не нова
Вагонна обнова
А кажуть: їй 150

Бо на залізниці
Усім до сідниці
Лишень не зазнати утрат
Бо люди - дрібниці
Вони ж бо із криці
"А нам вже є 150"

Для чого була ця поезія

Без цілей і навіть затрат

І зроблена була візія

На фабрику «не формат»



Робилися там продукції

Здається не для людей

У царині корупції

Все йшло у смітник чи музей



Й широкі ходи загратовані

Для тих хто не входив у штат

І їхні думки пеленговані

Під грифами «не формат»



І вирватись прагнеш на вулицю

Де світ є без білих плям

А там так багато їх тулиться

І все розумієш там



Вірватись хотів, а не вирватись

За грати а не з-за грат

Та краще свободою тішитись

Свободою, що «не формат»



Такі є закони науки

Ніщо не буває без втрат

І там щось зламають руки

Й форматом стає неформат.

Коли живеш у пеклі цілий вік,
Але живеш: не скиглиш, не ламаєшся –
Приходить, весь у білім, чоловік
І світ, неначе квітка, хилитається.

Коли у пекло промінь упаде
З небес, то чоловікові у білому
Так хочеться повірити, але
Не завжди можна все, чого хотілось би.

Коли із рани крапає свіча
І проростає полум’я крізь сумніви –
Така на очі падає печаль,
Що губиться мелодія за струнами.

Страждання витікає через край
І пекло гріє так, неначе рай.


17.04.11

він говорив говорив говорив говорив
тріскали вбиті наявні уявні дзеркала
зорі панічно урозсип з-під ніг утікали
він говорив ніби камінь котився з гори

важко на плечі сідали птахами слова
перетискаючи горло оливним пагінням
їхні контексти глушили реальність як гімни
вам це не снилося
це і не снилося вам

це відбувалося поряд за димленим склом
поряд із нею стояли і ви недолуго
їй не були ні коханим ні братом ні другом
дуже ймовірно насправді вас там не було

Він з комп'ютером на ТИ,
Розумніших не знайти,
Віртуальний творить міст
Диво-майстер ПРОГРАМІСТ.

Літаком керує вправно
Коли навіть в небі хмарно,
Посміхається з висот
Найхоробріший ПІЛОТ.

Треба знати, що без плану
Не збудуєте й майдану,
Точно вирахує вектор
Геніальний АРХІТЕКТОР.

Він, як лікар Айболить,
Знає що і де болить,
Кличуть фермер і свинар,
- Порятуй, ВЕТЕРИНАР!

Зникло світло, що робити?
По кімнаті як ходити?
Мама каже, - Без істерик,
Допоможе нам ЕЛЕКТРИК.

Хоче знати дітвора
Звідки виросла гора,
Таємниці зніме полог
Мандрівник-герой ГЕОЛОГ.

У кафе чи ресторані
Допоможе пану й пані,
Страв обрати варіант
Пособить ОФІЦІАНТ.

Професії (це кожен знає!)
Важливішої немає!
Він - наставник і навчитель,
Мудрий, приязний УЧИТЕЛЬ.

Він закони добре знає,
Помилку відраз впізнає,
Будь-який важливий лист
Враз напише вам ЮРИСТ.

Всім відомо, що давно
Люди винайшли кіно,
А знімає фільм не мер,
А відомий РЕЖИСЕР.

У душі – пустота. В пустоті - ні душі...

10.04.12

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб, де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
І вже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…

имбирное печенье ванильных берегов:
лимонных и весенних, вишневых и с нугой,
лиловыми шарами, кругами на воде,
юлой под облаками, спешащими к тебе.
зефиром нежно белым, туманом в голове
и росчерком несмелым на снежном хрустале,
янтарным перепевом под лёгким божоле,

имперски и так смело, где истина(?!) в вине...

драматургия ночи, в шелках, бесшовных снах,
ремарках многоточий да запятых замах...
умеючи не сложно, узнавших - с поля прочь,
где лабиринт подстрочный плутает, не помочь!
и в сладости весенней, в кофейной тишине,
еще не раз несмело, еще не раз... во мне
2011

Залишайся в мені
крадієм…
у твоєму меню -
утоплюсь…
кілька сходинок вище
дієз…
на зупинку горища -
«люб-лю».

2012.

На тротуарі, упОперек, мов немовля на дорослому ліжку,
В шерсті торішній, що нині уже зажаркА,
Боком вагітним лякає, й водночас – і тішить,
Жулька-безхатько… ой, доля собача така…

В бубон святковий беззвучно малі вибивають,
Ходором ходить квітнево-розніжений бік…
Скоро – в життя їм, а, може… одразу й сконають
В тьотімарусинім темнім оббитім відрі…

Жулька із сонечком дружно живуть у тандемі:
Мружиться псина, бо промінь пружинить соски…
Поруч плакат: люди кажуть – якесь у них «Євро…»?
Вирушить Жулька у вічність… з дітьми… навпрошки…

10.04.2012.

твоїм есемескам поставила грати
спів серденька жадаю пити
щоб земля оберталась любов'ю
і ми були щасливі
2012р.

Що не кажи, а таки дочекалися,

Говори по складах – вес-на,

«Вес» –

весталка, веселка барвиста із першої зливи в квітні,

«на» -

Так кажуть малятам, протягуючи цукерку,

І вони хапають жадливо,

Та миттю – в рот!

Як ті бубирі черв'ячка на гачку - хап! - і попалися горопашні,

дівчаточка_мої_коліжаночки, бо вес-на!

Нате вам гормональні зрушення, порушення циклічності

появи на горизонті чергових лицарів, піших та кінних,

тих, що уклінно просять та обіцяють, але всі знають,

що обітниці їх - марнички, та роблять вигляд, що вірять,

а деякі з нас таки часами і вірять, та ковтають потоки

словесні... отакі наші весни...

і то добре, якщо не одразу вранці наступить похмілля,

і ти побачиш зовсім чуже тіло на простирадлі зім'ятім

та побіжиш у ванну блювати, а по тому ховатимеш очі

від тієї дурочки, що заглядає з тамтого боку дзеркала

та питає "що то було?"

Ти не станеш будити його, а напишеш цидулку, або не залишиш нічого,

і хоча психологи свідчать, що у жінок не буває випадкового сексу,

твоя свідомість спасатиме тебе чудодійною мантрою:

"Це сталося ВИ-пад-ко-ВО, забуть, моя мила, з ким не буває"...

"ВЕС-НА, ПРИЙ-ДИ!!!"

та, будь ласочка, без екцесів!

Бо, знаєш, коліжаночко, серце - воно ж не камінне,

воно ж не може перепомпувати в аорту, звужену від гормонів,

той потік ілюзій, розбитих з розбігу об кам'яну стіну,

збудовану ще за часів Риму...

Божа весна вербою усміхнулась.
В серденьку ворухнулось...
Де ти, моє янголятко!?
І тихо похитнулась.
2012р.

Живем по принципу трамвая,

По рейсам, с остановками,

Порою что-то выбирая,

И спим в ДЕПО неловкие,

Иль мчимся радостно с утра,

А то – ползем работать,

От радости звеним тогда,

Как вспомним, что суббота.

И руку помощи даем

Тому, кто вдруг сломался,

То тянем, то толкать берем,

Дабы в строю остался.

Неравнодушные к другим,

А, может, безответны -

Опять в вагоне пассажир

Проехал без билета.

По рейсам, в сотый раз маршрут,

День ото дня и к ночи,

Трамваи все мечтой живут,

И кто-то точно хочет

Свободным стать, как самолет,

Хотя и больно падать,

В мечтах любовь,

В мечтах – полет

Без форс-мажор-посадок.

Немного охрипший голос,
С мороза слегка охрипла,
Коса, словно длинный колос,
И взгляд будто режет бритвой,
Уста еще цвета вишен,
Нектар не испить случайно,
Походка – romantic vision,
И тайна, как шлейф, и тайна.
О чем замечталась, гладя
В окно сквозь зимы узоры?
О глади? Небесной глади?
О море? Лазурном море?
Без пауз роятся мысли,
О чуде, мечте заветной,
О жизни немых капризах,
О далях – их километры.

борьба за трон, что длится вечность,
и председателей полно,
отбросив страх, смелее речи,
и принцип жизни – домино,
вот рвется неустанно к власти
тщеславие, ему абсурд
дорогу уступает, счастье,
казалось, близко, тут как тут,
мое взволнованное "эго"
от честолюбия пьяно,
ему гордыня вторит эхом,
и снова – принцип домино…
борьба с собою, неустанно,
стремленье укротить свой пыл,
и раны, колотые раны,
сквозь них взираю я на мир,
изжили правила морали,
к престолу рвется нагло лесть
под руку с хамством, вон, видали?
таким всегда везде пролезть,
и равнодушие удушьем
стремится к власти хоть на час,
вздыхает, и почти беззвучно
берет свое, разинув пасть
у трона толпится народу
так много, что и не пролезть,
и рвется ложь туда, свобода,
невинность, зависть, пьянство здесь,
качается и стонет древо,
сменив правителя, вздохнет…
забыв о том, что станет тленом,
воюет все-таки народ…

Ту дівчину звали Євою.
В квартирі з балконом в осінь
Була вона королевою,
А трон з корабельних сосен


Тужливо скрипів про море.
І липла до шат смола.
Тремтливе, напівпрозоре
Волосся лилось з чола.



Їй так смакувало манго -
Просякнутий сонцем плід.
У колір війни і танго
Вдягався небесний схід.


І лопались жили в скрипок,
І рвалася плоть пісень.
І ніби альбомний знімок,
Тьмянів і згортався день.


Легких простирадл завія.
Оголений мармур пліч.
Вона приручала змія,
Допоки палала ніч.


І здався їй змій без бою.
Покірно, мов перший сніг,
Він килимом ліг, травою
До Євиних грішних ніг.


... Сталеве проміння ранку.
Закляклий в очах вогонь.
Змій душу шмагав, як бранку.
Змій серце забрав в полон.


Тумани пливуть над містом.
Вуста обпікає грог.
І плаче багряним листом
Закоханий в Єву Бог.


2012 р.

Місто пахне кефіром і тане, як масло,
Під колючим промінням забризканих фар.
В павутинні дощів літо бабине згасло,
Залишився лиш дим. Зойк тужливих гітар


У принишклих дворах, де господарем - протяг,
Де білизни латки, мов птахи на дротах.
Місто рветься із рук і хлюпоче в чоботях,
Горобиновим соком гірчить на вустах.


Місто мокрих повій і собачих симфоній
Лізе, в'ється вужем геть за обрій, за грань.
Тут співав менестрель, тут молився Антоній...
Жовті краплі зірок на обвітрену длань


Скверу сиплються з хмар пустоцвітом порожнім
І крізь гратки перстів витікають на брук.
Місто дивиться вслід мовчазним подорожнім.
І йому не звикать до облог і розпук.


Місто липне до пальт прілим палевим листям,
Виграє полонез в ржавих нетрях труби.
Місто знає давно: ми хворіємо містом,
Несемо, наче душу, це місто в собі.


2012 р.

Встояти, всидіти, всивіти б в контури близькості (супереч!),
в руки стьмяніти б, сховатись у зморшку між пальцями,
вжитись у тебе: правцем, дефіцитом кальцію,
музою, врешті, – хронічною із порожнеч…

Вклеїтись в аркуші, влитись углиб doc-файлів: римуй – мене,
Канцерогенно-звабливу, спокусливо-вірусну…
Ти би мене то Backspace’ом, то ліками витіснив,
Ти би мене – мрійливу – на щось земне…

Вкластись би … тьфу! ctrl+z, ctrl+z, ctrl+z, ctrl+z… CTRL+Z!
Liebe, мо’ краще на відстані? Нарізно. Безвісті.
Різними ліжками протиотруту взаємності
Вводити, критися, гоїти імунітет…

(раз-два-три-сім –
І з тенет!)

Встояти б…
Насамперед.

Здавалось - той вогонь давно у ватрі згас,
Дивлюся - та не згас, а розгорівсь шалено!
Ну хто туди налив, хто хлюпнув в неї гас?
Дізнаюся колись - отримає від мене.

Горить та ватра вже не знаю скільки літ,
Я хмизу в ній спалив і бозна скільки лісу,
Не знаю лиш кому за те складати звіт
І скільки ще вона горітиме, до біса.

Здається, гасне от – а вихор налетить,
Роздмухає, втече – і як його назвати?
Я сам ледь не пірнув у той вогонь на мить,
Близенько підійшов - а ноги наче з вати.

Піду, нап’юсь вина, наллю у кварту вщерть,
Краплиною його утішу тую ватру:
Нехай вона горить, а я втікаю геть -
Не хочеться нести із нею більше варту.


10.04.2012

Неисчерпаемы Природы чудеса:
разнообразием заполнены леса
и океаны, степи, горы, небеса.

Благоговением пронизана душа,
за вдохновением к ним ходит не спеша,
об искуплении их молит не греша:

за обезглавленный и брошенный цветок,
цивилизации фосфатный в речку сток,
за весь расстрелянный непонятый восток.

Невыносимым стало горе от ума:
истощены за век земные закрома
и прохимичены все люди и дома,

пронзает ауру замученный эфир,
деваться некуда, так тесен этот мир,
а выход знает только мудрый мой кумир.

Бесперебойно миллионы прошлых лет
Природа мудрости учила целый свет –
ищите у нее спасения рецепт.

10 апреля 2012

Перевод с украинского стихотворения
Ники Новиковой, г.Киев


А в садочке моём созвездья растут из слив.
палый месяц не пьян, а просто неприхотлив.
урожая уже не будет.

подымался бы лес, туманы бы, ох, сильны,
как водили меня и ставили у стены,
мол, держи её, выйдешь в люди.

я держала, вязались руки морским узлом,
солнце пёком шипело, жарилось за селом,
на глазунью слетались были.

их ловили губами старцы на полпути,
усмехались, шамкали: ладно тебе, иди.
трубки брали, тоску курили.

по воде, по воде, шкварчали, кому смешно.
будет трудно - тогда приляжешь реке на дно,
будет трудно - тогда приляжешь.

день потух, и потухли блики дневных огней.
будто плющ, разрасталась ночь по моей стене,
по спине разрасталась пряжей.

а в садочке с деревьев звёзды, забыв покой,
всё роятся, гудят, испуганные рукой;
а в садочке - раится. Чудо!

вот была я водою - ветры меня пасли,
вот была я травою - воды меня несли
далеко-далеко отсюда...


2012

Несмотря на общедоступный вид,
Безрассудство прожитому не пара,
Бытие на обе ноги горчит,
Как любовь, дождавшаяся угара.

Мелких счастьиц недосчастливлен вор.
Перед ним экран до чего ж разлапист!
Норовят соткаться в один узор
Цепь поползновений и цепь предательств.

Закрывай глаза и лети, лети
(Ты - пилот в обнимку с ещё пилотом)
Где-нибудь уже-нибудь с девяти
Плавать ниже плинтуса, но с полётом.

Походя бывает и по второй.
Опыт успевают не все солдаты.
Весь, какой ни выплодится, - он твой,
Хоть и никакой, но весьма богатый.


2012

И пальцы,
вонзённые в тело от страсти,
И волосы,
пламенем жгущие грудь,
И стон,
раздирающий душу на части,
И дикого зверя очерченный путь.

Ты в силах
отречься во благо спасенья?
Ты сможешь
разжать свои пальцы в огне?
Ты вымолвишь
клятву в минуты сомненья?
Ты, падшая,
и возрождённая мне!

Дорога до Христа. Під зводами стою,
Читаю вірші, – ні молюсь, ні каюсь.
І перед Господом душею не кривлю,
І від любові, що була, не відрікаюсь.

І задля неї вірую тобі,
Старий і добрий придорожній Мгаре,
Що не дозволив розтерзать юрбі
Земні бажання і небесні чари.

Читаю вірші. Господи, прости,
Даруй земне, навіщо нам небесне?
І всі гріхи, що маю, відпусти.
В своїй любові, як і Ти, воскресну...

ну як то серце витримати може,
яке ще серце отаке зуміє:
йти на Голгофу з рідним Сином, Боже -
як же змогла Ти, як же Ти...
М-а-р-і-є?!

Щось незбагненно світле й чисте
Ледь-ледь торкнулося душі –
Й зливаються із білим листом
Пером гаптовані віршІ.
І хочуть почуття на волю,
А серце в грудях так щемить…
Рядки, народжені із болю,
Лягають на папір не вмить.
Вони проходять шлях тернистий –
З душі, крізь серце, у думки.
Із дум високих та барвистих
ВіршІв плекаються рядки.

Благословенна та хвилина! –
Вона дана мені від Бога,
Коли стрімкі думки невпинно
Шукають до листка дорогу.
І птахою злетить рука
Над паперовим чистим полем…
Та з крапкою вкінці рядка
Не розпрощаюся із болем.

На спицях зоряних
Мрійливо в’яже ніч
Строкаті сни у місячному храмі.
Уламки зморених
Часу і протиріч
Складають беззмістовні орігамі.
Спокуси масками
Регочуть у вікні,
Лихим вогнем горять їх хитрі очі.
У душах заспаних,
Розбавлене в вині,
Буття блідим недопалком мигоче…
Найменші порухи
Сумління і жалю,
Ніч в скриню оксамитову ховає.
Чарівним подихом
З розламаних калюж
Натхнення п’яні квіти піднімає.
По снах розкидані,
Загублені світи,
Щоночі огортають душу-бранку,
Ідуть в невідання
І спалюють мости,
Зникаючи безслідно на світанку…

Снова ветер срывает кровлю,
Барабашничает на балконе...
А я ужин тебе готовлю:
Макароны & "Паперони".

Затяжное гортанное пение
Не заставит меня грустить:
Запаслась надолго терпением-
Бесполезно погоду винить.

В моем доме живет мужчина-
Он защита моя и надега:
Мне не требуется причина
Усомниться в его чувстве долга.

Стоит только склонить головушку
На подставленное мне плечо-
Тут же шепчет признания в ушко...
И...дыханье его горячо-горячо...

Женский стан окольцовуют руки:
Своего не упустят- сомнут...
Стосковались тела от разлуки:
Чувствам в чувства прийти не дают!

Ну и пусть теребит непогода
Отсыревшие дни холодные-
Все равно оживает природа,
Надевает наряды модные...

Солнце выкатится цветастое,
Расплывется тепло по городу.
Поменяет заставку контрастную
Величавой весне в угоду...

Те сяйво, що Христос –
Любов!
В Нім велич усього
І ти міг бути в Нім.
Готовий? –
Розіп’яте життя
Своє пройти в юрбі
Без нарікань
В покорі.

Поховайте, нарешті, Зиму!!!
Хай це стерво спочине з миром.
Дайте стерти останню сльозину,
помовчати хвилину...
Пунктиром
сліди по квітневому снігу
І ненависть до всього хрумкого:
льодяник - синонімом криги
за поману віддайте для когось.
Відмоліться так, як ніколи,
поклоніться до Бога свято!
В могилу - осиковим колом:
спи спокійно, Привид проклятий!!!

09.04.2012

Заховався за пазуху вічності
Зачепився обтятими кігтями
За надію захмарного спокою
Закулісся незнаного виміру

Випадають думки зливами
Вимиваються сіллю спогади
Відкриваються брами роздумів
Вибирають на свій страх істину

Б ережи за кулісами світлий біль
О держимої ніжністю пам’яті
Н адкуси полум’яної вічності
І лети від людських крайнощів...

А що таке - людина?
Неповторність?
Земна краса?
Чи вічності туман...
Так мало квітне,
Рідко мило-вдало,
Сама себе вганяючи в печаль.

А ще тривоги - чом би -
Мимоволі,
Бо вся живе у пошуках.
Недолі хтось думає.
Можливо, -
Життя лиш зрідка
Вічне слави диво.

Хто зрозумів, у відчаї - ривок -
Та хто ж тоді: людина чи пророк?
Христом? З хрестом? Чи матір`ю Його...

Життям лети. Хай здивування крихти,
Ще радості і страху підневілля
Творці свавільні...
А потім вічність.
Тихе миле ехо
Лиш на портретах.
Та ми вже далеко...

0.00. 10.04. 2012.

Говори, говори, говори!
Все молчит, я застыла и слушаю.
Воспрепятствуй вращенью Земли,
сотри грань между нашими душами.

Каждый звук, как признанье в любви,
словно гимн тому вещему случаю,
что направил причины мои
в путь к тебе своей властью могучею.

Говори, все в слезах, говори...
Как же долго тебя я не слышала.
Ты года промолчал... Сотвори
оправданье великому случаю.

Онемевшие губы мои
сколь угодно пребудут беззвучными,
только ты говори, говори,
заполняй все пространство созвучьями.

Пусть запомнят тот звук соловьи,
и деревья могучими сучьями
зафиксируют фразы твои
колебаньями воздуха лучшими.

Пусть завидую я до зари
всем молекулам, сущим летучими,
удостоенным мысли твои
своим славным движеньем озвучивать.

Пусть в борьбе вечной ночи и дни
унесут их с собою в грядущее.
Благодарным потомкам дари
прорицанья, от сердца идущие.

Если силы иссякнут твои,
cтану тенью твоей вездесущею.
Жизнь нужна? На ладони - бери,
только вновь говори, пусть отсутствующей.

Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?

Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.

І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?

Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…

Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.

А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…

на дві половинки розкроєно небо
летіли лелеки для тебе й для мене
і чорне і біле на крилах лелечих
у двох половинках тепло й порожнеча

по білому чорне збивалось у зграї
по чорному біле писалось за нами
без тебе обоє ми пусткою стали
у крилах лелечих свій біль заховали

на дві половинки розкроєно небо
на дві половинки для тебе й для мене
стомилося чорне по білім писати
лелеки лелеки над гребенем хати

2012

Де Схід і Захід тягнуть за кінці
канат із тих часів, де Схід – Камчатка,
там нація іде на манівці
і зріє кукурудза у початках,
і хтось співає про близькі кінці,
а хтось про незав’язані початки…

.. і хтось таки розгубить кілька крих
Це можна розпізнати по губах…
Вам до душі в поезії триптих!?
Не рукотворний вибух в серці: ах,

яке це щастя - вмерти поміж ком!!
Яке це щастя – свіже джерело…
Яке це щастя чути: вам обом!
Яке це щастя – цвітом замело...

Яке це щастя - дихати собі,
Периферію перти на горбу
У нетрях віршуватися в "рубін"
В самому лігві космосу тортур...

(... нас Небо розглядає до мікрон
У кожного юриста – бет вокал)
Яке це щастя - мати мікрофон
І в оплесках спиратися на шквал...