Муку на ситі сію.
А пісок
Між пальців ллється ,
Ніби час у вічність.
Думки пересіваю. Де ти є?

Тобі, кохана, про кохання розповім:
Слова із літер, я зі слів пишу картину
У фарбах ніжності на білім полотні –
Люблю й кохаю я тебе, моя єдина.

Крилаті звуки з вуст проллються у піснях
Із найпрекраснішими текстами любові.
Ти моє щастя, що жило у мріях й снах,
Сьогодні ж погляд твій ловлю я в кожнім слові.

Я власноруч зроблю й віддам тобі любов, –
Всього себе при піднесу із почуттями.
Аркуш паперу я без тебе, як немов
Ось це малесеньке сердечко орігамі.

Коли повзтимеш в третю зміну на завод,
ітимеш так, як не ідуть до святих місць прочани,
щоб винести мішок фарфору – для омани,
на хліб, на сіль, на куций, пісний бутерброд,
коли перед тобою буде Jo McLane з телеекрану
( Він скаже: хай, чувак, в USA також заковують
в кайдани),

коли не в западло drop пероральних насолод,
в сім’ї з грошима буде – мінімум – погано,
не буде копійок, що ти знайшов на дні фонтану,
ти йдеш, як ніґер, до своїх простих свобод,
як на стіну збираються братва і хулігани
( Повір, що кров робочих – то є
діючі вулкани),

коли ти певен, що не уникнути невзгод,
що на вертушці можуть перти стусанами,
і пофіг те, що це in fact твої односільчани
( Таких тут валом вишкрибків, козлів, сволот,
вони живуть з приходом ночі, як таргани),
не фраєруй, коли вповзатимеш у ті
ліани,

коли ти знатимеш, що це одна з усіх нагод,
іди як дим, в'їдайся, як нектар каштанів,
пливи, як тихо дрейфлять дельтаплани,
пе твій long and lonesome road,
і, хай в житті тобі не бути Магелланом,
сьогодні це твій шлях
( Сміливих капітанів)!

2000

Струною між твоїх пальців
бриніти…
Кавою на твоїх вустах
гірчити…
Еротикою твоїх снів
будити…
Силою твоєї волі
рани латати...
Берегинею твого життя…

Берегинею
не твого
життя
стати!


2000

Як тануть крига і сніги,
по тілу потеплілої землі
тече життя. Стрімкий порив.
Буває, сльози теж - відлиги плід.

А, часом, як оснінній дощ,
блищать вони в засмучених очах
і смугами жури уздовж
вкривають щоки та про біль кричать.

Нерідко ж сльози, мов роса,
що в розкошах весни чи літа є.
Зволожують квітучий сад,
що в серці молодім горить вогнем.

(2012 р.)

Нам лютнева стелиться дорога,
Цельсій додає адреналін!
Ми живем в передчутті святого –
І за це Катрусеньці - уклін!

І нехай надворі вітер свище –
В нас теплиця – ясно все без слів:
Що нам вітер – буде Городище,
Умань, Київ, Вишгород і Львів!

Буде ніч поезій при камíні,
Жарти й сміх звучатимуть не раз!
Будуть Муз до нас злітатись тіні,
Моцно гарцюватиме Пегас!

Пісня залунає по окрузі,
Бо поети – співаки круті!
То не просто збірка – свято друзів,
Віха в поетичному житті!

Доки пишем – будем в вічнім русі,
Нас не спинить холод, сон чи лінь!
До Літфестстолиць – уклін Катрусі,
Нині додалася ще Ірпінь!


11.02.2012

ще із передвіків підмічено:
зима – це не найбільше з лих
навесну сніг –негусто лічений
і трохи втоми замість відчаю
і перші відпусти відлиг

не за горами не за ріками
зеленорунні молитви
і воскресаємо великими
з гіперпросвітленими ликами
у світ без сумніву новий

о скільки їх із луб’я-бересту
новобудов нововидінь
які не далі як у вересні
повторно зникнуть серед єресі
і тільки кола на воді...

Сиділи ми та слухали,
що гості говорили.
Новини гріли вухами
і згодом їх губили.

На стіл носилась пляшечка,
виносились тривоги.
Колінна нила чашечка
і скаржилась на ноги.

А очі посміхалися
і кліпали так часто,
що погляди кохалися,
аби на стіл не впасти.

Повітря врешті свіжого
надихалися з неба,
як гості з хати вийшли, бо
додому, кажуть, треба.

Годину десь прощалися
(барилось в душах завтра)...
А погляди питалися,
чи дійсно все це правда?


12.02.2012

Розкинула зваби тенета --
Підступні такі і міцні...
Зібралась ловити поета –
Отак і впіймалась… МЕ - НІ…

Особливі, кажуть, екземпляри ми:
То великі,то мікроскопічні…
Дивно, що розмножуємось парами.
Ми страшенно смертні. Але вічні.
Хай цькують услід міліціянтами --
Зміниться від того небагато…
Ми по світу йдем комедіантами --
В будень – завжди зайві... А на свято?..

Гора - мозг планеты...
В извилинах - миры!
Каждый из треугольников гор
рождает треугольные мысли...

В мыслях гор путишествую,-
Тибета горы, Гималайские,
Осознаю, они пропитаны Любовью!
Радость - серебрянное царство в чистоте.
2012г.

При нашім ґанку
перший синичковий «цінь»
зламав бурульку.

(2.2012)
хокку

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

Ірій снігів чолом тобі, зéлене хлібно_озима.
Метена стежка - рук свіжоскладений вірш
проситься в хату - стопами долівка розписана.
Хліб на столі, як серцем прочитаний твір.

ТЕпло очам до очей - не вогонь зігріває у грубі,
розвеселяє морозу надуманий страх.
Руку зігріє рука, жито з-під снігу теплим підсніжником
прийде у прийми - літо зимі сестра.

Писанка шиб на вітрі - укутався інеєм сад за вікном.
Притча про митаря - сиплеться зéрно в ріллю.
Вечір.Сніп на покутті на дітей із надією зориться,
зчитує повість життя із вогню...
2012

коли завесніє, уже по-справжньому завесніє,
все як годиться: птахи, перші квіти, листочки, струмочки,
я прокинусь серед ночі від ошалілого вештання крові по жилах,
срібна жилка місячної доріжки потягне мене до вікна,
я тоді стану на підвіконня, -
і поминайте як звали, мур-няяяяяяв!
Спочатку тремтітимуть жижки
та крила зрадливі
погано триматимуть тіло
в суміші окси, нітро та ще там якихось ґенів і карбонатів,
а потім ніч лоскотатиме п'яти, я буду радіти, я буду літати
полину до милого на там-ту сторонку, в шпарину пролізу
проб'ю оболонку, що серце тримає його в холоднечі
на плечі його поцілунків накину ліану
і милий розтане і знов посміхнеться
і скаже: "ти знову, кицеле моя, прилетіла?"
і знов не побачить ні крилець, ні тіла
летючої кішки...
"я цього хотіла?" спитаю себе у стотисячний раз...

Думками я полину в синє небо –
наслухаюся зоряних казок.
Прийняти їх у серце є потреба,
у пам'яті лишити образок
про те, як пахне сонце в надвечір’я,
як солов'ї співають до небес,
де невагомі хмари - наче пір’я.
А ще - про велич світу, сім чудес…

Вклонюся вітру за таку розмову!
Я на землі згадаю ще не раз
магічних слів веселку кольорову
і сокровенних мрій жагучий джаз...

Дай руку, в імлі заблукала, - зі світу земного
вертати буває непросто, "загублена жінка
загубленого чоловіка шукає" - й нікого,
до кого торкнутися може тремка павутинка?

[Готова тому, хто підкаже, вклонитися в ноги,
де щастя шукати земного - остання зупинка,
навколо імла, за сто кроків немає нікого,
а раптом і є - то не той, кого хоче та жінка…]

І плутати далі в короткому сні - повсякденні,
в пустельній оселі очей, де довіку скоринка?
О краще вже там, де птахи і цвітіння південні,
губитися, випроменівши з імли, як росинка.

[У джунглях, де водяться мавпи з сумними очима,
сумнівно для думки про вічне знайти і шпаринку,
ліани обплутують ноги, удави - за шию
стискають заплутану і недолюблену жінку…]

Сяйнути перлиною в сивого Дева короні,
зітханням ранковим вбираючи літепло неба,
за плодом глядіти на сонній доричній колоні -
забувши не більше, ніж віддана музиці Феба.

Дай руку і сад обери, до якого не птаха -
а чари вернуться і, як відображення свіжі,
над плесами днів і ночей попливе твоя сага,
де час - тільки кола, над вічності водами брижі…

2012

Гори багрянцем кривавим спалахнули,
З промiнням сонця захiдним прощаючись, —
Так моє серце жалем загорiлося,
З милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синiми
В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.
Де тебе мають шукати на безвiстi,
Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

В себе на вежi вогонь запaлила я,
Любий, твого ворiття дожидаючись,
Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,
Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Свiте мiй! буду тебе дожидатися,
В чорну, смутну фереджiю* повитая,
I посаджу кипарисову гiлочку,
Буде щодня вона слiзьми политая.

А як повернешся, я покажу тобi
Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,
Здiйметься вiн над всiма мiнаретами
В краї сьому, на мечетi багатому.

Ялта, 5. ХI. 1897

ФЕРЕДЖІЯ, ї, ж., заст. Фередже. Буду того вороття дожидатися, В чорну смутну фереджію повитая (Леся Українка, І, 1951, 152).
Том 10, стор. 577.
Фередже. Вид плаща, яким жінки-мусульманки, виходячи з дому, закутуються з голови до ніг, залишаючи відкритими тільки очі.

Почти что допотопный свет свечи.
На дне замочной скважины ключи.
То мертвым ночь - согласно тишине,
то черным морем плещется в окне.

Пройдя в глазу расставленную сеть,
как тихий океан минует сельдь,
чернильная вода заветных слов
обычно составляет твой улов.

Они стекают в снежно-белый мрак
под кучевыми перьями бумаг,
из коих не сложилось журавля,
и реками врезаются в поля.

А истина в вине, твоей вине
тому, что мир наш, списанный вполне,
как будто сад забытый белых роз,
пародиями всех цветов оброс.

И, воду превращая как-то в спирт,
не жди, что кем-то будет он распит,
что шатких строчек винный перегар
проникнет сквозь любимый перикард.

Вода или вино - в них тот же ритм,
ведь рукопись не тонет, не горит,
а значит нам лишь только и дано -
вначале да, затем больное но.

Не все ль равно, ненужная деталь,
без трости ноль зачем так манит даль
и ожегов в ожогах страсти чьей
сыграет жар, не стоящий свечей.

Растратив бесконечность на нули,
мир пишет сам и дали, и дали,
для них, поскольку жизнь - всегда цейтнот,
не требуя ни дат, ни даже нот.

А лучшее, что можешь сделать ты -
забыть про свечи, перья и листы
и, выпалив рассвету "покажись",
ослепнуть, но увидеть эту жизнь.

*

Смотри: восходит солнце над строкой;
пускай заполнит радужный покой
твой глаз-алмаз во столько-то карат.
Смотри же, как легко слова горят.

Біле тіло твоє пружно падає в ніч,
Наче струмінь вершків, що впадає до чашки.
В ночі рухи статичні й слова мовчазні.
В ночі все є для того, щоб вже не пручатись.

Ця заварена ніч несказанно гірка.
Гіркотою відсутності вірного шляху.
Її міцність тотожна коньячним зіркам.
Ти ж не джин, ти не будеш улазити в пляшку.

Ти простий пагінець, що проб’є гіркоту,
З тебе виросте скоро палке гостре сонце.
Траєкторію шляху твого непросту
Чітко виведе промінь уздовж горизонту.

2012

Мій Боже, промінь у гіллі
Зачарував вінком прозорим,
Що на волоссі, наче горе,
Твоїм я бачив уві сні.

Я затремтів в гіркім безлунні
І відчував це осмутніло,
Як витончено шаленіла
І надихала в мене юність.

Ти запитала: ”Що?”. – Я сказав: ”Так”,
„Це забуття”, -
таке життя,
„Іди сюди, зімкнімо груди,
Безпутніх вуст відчуймо смак”.

На лаві тій, в полоні мрій,
Десь я сидів, передчував:
Той гордий ріт колись я знав,
Я тріпотів і мовчки млів.

Сказав я: ”Так”. – Ти запитала: „Що?”
„Це каяття”,
життя – ніщо!
„В житті моїм ти промайнула”, -
Я заридав, а ти зітхнула.

Лиш на лиці іскріння цят
Таїть ненависть поторочу.
Хіба не грізність ця жіноча
Твій віддаляла аромат?

Ти запитаєш: „Як?”. – Скажу: „Не знаю”
Ніхто про іншого
не дбає.
Я листя рвав і мовчки млів,
А горизонт поволі голубів.

Склепіння долі,
правда рук,
камінний
ритму хрест.
Мій час –
мов бородань-малюк
і впертий
анапест,
що ямбу
геть наперекір,
коли скарби
мовчать,
де вічність –
лагідності звір
і слова променад.
2012р.

Художник Ярослав Саландяк.

Вже скільки їх упало в цю безодню,
Розверсту вдалині.
Настане день, і ангели господні
Співатимуть й мені.

Застигне все, що сяяло, боролось,
Рвалося в небеса,
Смарагд очей моїх, і ніжний голос,
І золота коса.

Триватиме життя з насущним хлібом,
Непам’ятливим днем.
Під вічним небом так все буде, ніби
І не було мене.

Мінливої, як діти, в кожній міні,
Що не тримала зла,
Яка любила час, коли в каміні
Не дрова, а зола.

Віолончель, і кавалькади в хащах,
І дзвони на селі…
– Мене, в якій життя нуртує справжнє
На лагідній землі!

До всіх – бо я ж не знала міри –
Чужих-своїх, агов!
Звертаюся із вимаганням віри,
З проханням про любов.

І день, і ніч, і усно, і письмово:
За правду так і ні,
За те, що надсумні мої розмови,
За двадцять літ мої.

За визнану гіркаву необхідність
Всепрóщення образ,
За всю мою нестримувану ніжність
І гордість напоказ.

За швидкоплинність змін, подій гонитву,
За правду і за гру…
– Послухайте! – А ще мене любіть ви
За те, що я помру.

Твоє ім'я - то музика натхненна
Звучить органно, тішить, обійма.
Промовлю лиш - і знаю достеменно
Засяє щось між нами обома.

Твоє ім'я не голос - серце ніжить,
Співає, як осанну до небес.
У Харкові, Нью-Йорку і Парижі
Ніжнішого ім'я не назовеш.

Трима-веде, мов прапор, проти бурі.
Із ним давно розвеснено живу.
Принишкли біди. Навіть будні хмурі
Завіялись за хмару грозову.

Ім'я віншую... Та воно без тебе -
Зчужіла і холодна мішура,
Враз розгубило-розтопило трепет,
І не світає радо, не вмира,

Лише блищить...
Але з тобою - свято,
Але з тобою - зоряний політ,
Нестримно-одчайдушний, заповзятий
Із наших літ, кохана, наших літ...

11.02.2012

Мело, мело по всій землі,
До небосхилу.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Мов влітку комашня дрібна
Летить на світло,
Злітались роєм до вікна
Крупинки снігу.

Ліпила віхола на склі
Кружки та стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

І стелю в відблисках ясних
Хрестили тіні:
Сплетіння рук, сплетіння ніг,
Двох доль сплетіння.

І падали туфельки дві
З легеньким стуком,
І лив сльозинки воскові
Нічник на сукню,

І все зникало в сивій млі,
В запонах білих.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дмухала пітьма,
І жар спокуси,
Мов ангел, два крила здіймав,
Хрестом зімкнувши.

Мело весь лютий тогоріч,
Мело й сніжило.
І все раз по раз на столі
Свіча горіла.

2011

День при дні отак відбуватиму
згіркле"вчора",пригасле "нині".
Чим я голубів годуватиму,
якщо хліб призначили - свиням?
2002 р.

Знаєш, як найпростіше стати кіноактрисою?
І грати у фільмі за власним, ти чуєш!- сценарієм?
І ні 90-60-90, ані протекцій, ні бабок ніяких не треба,
хіба що дві гривні - квиток на автобус взяти...
ще - неодмінно! - мп3 плеєр і дрібку фантазії
як солі чи перцю у страву допоки прісну.
Такі то справи, а потім-потім картини одна за одною,
голова мало не трісне, операторе, знімай-не-дрімай!
Монтажна, та де ви там? Подуріли? Хутчіше, хутчіше!!!
Кадри – золото! Звук накладемо потім, а може і ні.
Німі ці кадри мені цікавіші. В них стільки експресії,
стільки пристрасті. Я розірву цей світ вранішній на намистини,
нанижу покадрово та анімую. І хоч німою мене вважають,
Небалакучою, ви всі почуєте, а радше побачите,
якщо зрячі ще, моє серце гаряче, мою душу-пурушу,
що світ ваш зрушила з нульової точки…

Кусає день за вуха i за щоки:
Пекучий потиск його рук.
Я на снiгу почула тихi кроки -
Вже обернулася: пацюк.

Пустує ковзанка - я разом з нею.
"Немає Сонця - в небi дим!" -
Смiється снiг i крига над землею.
А я бажаю бути з ним.

Рипить повiтря, як його ковтати?
Чи скоро з'являться бруньки?
Ми вдома замоталися в халати,
А мрiя сипле пелюстки.

Встаньте з колін, мої сестри і браття,
Не час вам молитись на ідолів злих.
У ваших серцях ще палає багаття
І внутрішній голос іще не затих.

Той голос вам скаже правдиво і чесно:
Забудьте образи, відкиньте свій гнів.
Тримайтеся разом, куди б не занесло,
Як батько, вмираючи, нам заповів.

Ті цінності вічні, набуті віками,
Що предки здобули в нерівних боях.
Збагачуйте, дбайте, щоб далі з роками
Стократно зродились у рідних краях.

Щоб подвиги вірних синів України
Ніколи не були забуті для вас.
Щоб землі козацькі не знали руїни,
А воля і слава були повсякчас.

Думками розумними, світлими, чистими
Розставте, як треба, усе по місцях
Для того, щоб завжди лишатися чесними
З любов'ю і миром у ваших серцях.

Виховуйте змалку нове покоління,
Даруйте їм світло прийдешнього дня,
Щоб було в них завжди до всього терпіння,
А віра й надія приходять щодня.

Хай чесність й порядність, як символи вічні,
Не будуть ховатись у їхніх серцях.
В хвилини тяжкі, а часом й небезпечні,
Дозвольте їм спертись на ваших плечах.

Ніколи не дайте зневірі і смутку
Залишитись в вашій безсмертній душі,
Бо їм там не місце для порятунку,
На вашім шляху вони надто чужі.

Тож встаньте з колін, щоби не спотикнутись,
Погляньте вперед, крок назустріч зробіть!
Щоб щастя і доля для вас посміхнулись,
Свободу і волю всім серцем любіть!

Твої поцілунки з присмаком кави,
На моїх вустах смак коньяку
І я люблю тебе таку,
Таку гірку...

Таку гірку й таку солодку водночас,
Що так п'янить і так дурманить,
А потім пошаманить
В одну мить...

В одну мить зупиниться весь світ,
Бо ти тепер керуєш цілим світом.
Тебе засиплю білим цвітом
Запахнеш літом...

Запахнеш літом. І я, мов божевільний,
Буду ловити запах твій щоночі,
А потім в снах шукати твої очі
Тепер щоночі...

Тепер щоночі снишся ти мені
І я не бачу в світі більш нічого.
Тепер не покохаю я нікого,
Не знав я цього...

Не знав я цього дотепер ніяк,
Та ти внесла в життя ці корективи -
Нові мелодії й мотиви,
І наче зливи...

І наче зливи, змили увесь бруд,
Твоїм я став і серцем, і душею,
А ти прекрасною зорею
Лише моєю...

Лише моєю будеш назавжди,
Купатимусь в любовному полоні.
Не стане вже ніщо на перепоні.
Твої долоні...

Твої долоні на моїй щоці,
Палаю, плавлюся, згораю.
Давно шукав такого раю,
Я кохаю...

Я кохаю в твоїх очах блакитних
Життєву іскру вічного буття.
Не потребує більше каяття
Моє життя...

Моє життя зазнало змін суттєвих,
В нім радість, щастя, ну, а головне,
Сказала, що кохаєш ти мене -
Це не мине...

Це не мине, це щастя буде вічним
І разом ми шляхи усі пройдемо.
В коханні, в єдності будемо
Знайдемо...

Нью Йорк.2012

Колядувати будем під Рамштайн,
А під Сердючку будем гімн співати,
І на роялі Мурку будем грати.
Бо так ми хочем.
В нас така мораль.

Забудем мову прабатьків своїх,
Що так плекали старанно і вічно,
А зараз це все НЕПРІЛІЧНО.
Оце ми можем.
Зрадимо усіх.

Топтатимем могили чобітьми
І матір продамо ми за доляри,
Одягнемо рожеві окуляри
І...будем гнити
Десь за ворітьми

У нашій хаті веселяться холуї,
Чужинці,бусурмани,казнократи
А після балу будуть в нас стріляти,
Бо так нам треба.
Тут ми не свої.

Життя собак задовгим для нас буде,
Бо без душі не зможем жить ні дня,
Без цінностей,молитви,каяття
І навіть смерть
Про нас забуде

Покищо це приснилося мені
Та думати потрібно вже сьогодні,
Бо завтра будем на краю безодні.
Ти хочеш цього???
Я - однозначно Ні!!!!

Нью Йорк.2012

тишина на двоих златоустом,
путешествуя по облакам,
мелодично, касанием чувства,
проведет по небритым щекам

парафраз деловито, некстати,
пролетит, проиграет глазам,
лунный диск полотном и токкатой
зачеркнет глубину, как нельзя

черно-белые клавиши жизни
заиграют мелодии дней,
обнимая, чудачества в призме,
возводя степень важности ей

Ламались квіти в чорному відрі;
земля пророча, як бувають зорі;
кров смертю запеклась на вівтарі –
злітались мухи, але то все ззовні;

всередині Дніпро рвав береги,
мороз квітки шукав, а дощ – пустелі;
а сніг без ніг, а янголи без крил,
Йсус без Євангелія, я – без тебе;

Як тиші жити серед лун глухих,
де сонце вже сповідується тіні?
Підводжусь п’яний ледь… Іду на Ви,
кричу на повні груди: «Україна!»

п’ю нахильці, хитаюсь, матюком
безодню в самоту загнув; персть – зельна,
не від горілки п’яний… заразом,
як сповідь з вуст на хрест, упав на землю…

ось тобі серденько казка на ніч:
пишеться-креслиться час незнаний
де від порогу п’яніє почерк
світло тріпоче

ось тобі серденько: люлі-люлі
чорні троянди в саду заснули
шрами засніжені – сад зимовий
з нами у змові

ось тобі серденько: зірка впала
місяць безсоння черпнув з опали
плавають-міняться в сіті срібній
(з)римоверліби

Я би м вийшла, як та пава до озерця,
Так ми вечір фіалковий країть серце
Ніжним сонцем, що з-за гаю визирає...
Там де любчик-рудочубчик м‘я чекає....

Батько лагідно казали: моя зоре,
Моя втіха і страждання, доню-доле,
Не віддам тебе за Тадека, чужинця,
За Дем’яна вийдеш, славного вкраїнця.

Бравий ґазда і поважний, і завзятий,
Як у батька будеш жити-раювати...
Як утне: «За гаєм, гаєм зелененьким....»
Хутко стане любим та миленьким.

Стерпло серденко зажурене дівоче,
Б’ється горличкою в грудях і тріпоче...
Воля ненькова незмінна і правдива
Й мати шепче: «Будеш з ним щаслива...»

Мої слізоньки поволечки втирались.
По весіллю милувались-любувались.
Літо збігло тихо. Вдерлось війни лихо.
Геть з старого дуба, чорнезна кручихо!

В партизанку мій Дем’ян подався.
Вірив в Україну, вірним їй зостався!
Віднайшли за гаєм, гаєм зелененьким...
Я зосталася з Івасиком маленьким...

троянди... рожеві троянди
стоять у вазі моїй...
троянди, ви, милі троянди,
вас бачу у тузі своїй...
вже зникло, давно облетіло
пелюсток ваших тепло
та міцно у серці засіло
тих рук, що тримали, добро...

знов двері відчинені бачу,
простягнуті руки,
а в них -
троянди рожеві,
що плачуть
росою і болем,
що стих...

троянди, ви милі троянди,
роки проминуть як один,
та, серця мого діаманти,
ви в думках - хоч кілька хвилин!...
з давнього, 2000
taniamilewska

Потяг
до слова -
слова́
канарейками
протяг
полова
залізними
рейками
слава
повітряна
кулька
під хмарами
зализано
випрано
й мулько
обрамлено
від погляду скоса
аж хмарить
цикутою
іде
наче боса
а вдарить
узутою
бо псами
зацьковано
все
що непрохане
трясе
від нестями
бо само
закохана

Розляглось роздолля порохнявим степом,
Скроплює отави юний смерк – монах.
Перекотиполем вітер пише епос,
Мов закладка книги розтягнувся шлях.
Розповзаюсь в небі сивочубим димом,
Місяцем прошитий в темряві тону.
Так мені без неї, як строфі без рими, -
Радості не знаю і не маю сну.
Вийду на розлоги під хітоном ночі,
Сяйте, ясні зорі, - мрії молоді.
Найніжніші щоки, губи найсолодші
Зранку намалюю сонцем на воді.
Вигойдайте верби, вихлюпайте хвилі
Ніжності моєї лірику сумну,
Проречіть із неба ангелята милі,
Що кохаю досі лиш її одну.

11.02.12.

Цілує місто дощ байдужий
У скови тиші кам'яні.
У студені його бездушній
Зникають обміжки. У ній

Зникають без слідів!

Цілує місто мідні ляжки,
Думками воно живе ротом.
В його диханні чути важкість,
Відколи губи лиже цнота.

Тому нас змушують дрібниці
Змінити свою дурну мову,
Адже невже образи ниці
Охоплять усе місто знову!

Так, без мови.

Дощі змивають жовті плями,
І від секретів слизько всюди.
Усе ж тіла живуть не нами,
Хіба зєднаймо свої груди –

Чудом!

Є в службі суддів присмак гіркоти,
Бо часом крім подяк звучать прокльони...
Та цей тягар ви мусите нести,
Тому що є порушники закону.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Родини все життя чекають вас,
А ви – давно жаданні гості вдома,
Та щоб закони захищали нас
Обрали шлях судді цілком свідомо.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Що є у Вас? Є діти, як у всіх,
І дружба – загартована, як криця,
Є зливи запашні і білий сніг...
А спокій – він, звичайно, лише сниться.

А скільки раз казали ви собі:
Хай все горить і ця суддівська служба!
Та є на світі дім і мрії голубі,
Є рідний край, любов і справжня дружба!

Це так банально – траур, тиша, меси.
Громи і грози, кава і чекання.
А нам було так добре без депресій -
Не холодно, не лячно, не востаннє.
Не восени, не в сутінках, не вдома,
Без рим простих і без бажань нагальних.
Нервові зриви, соцмережі, втома
І кола під очима – так банально.
Кули не глянь – одні суцільні жертви
Кричать про їх проблеми – довго й звучно,
А нам було так просто і відверто,
Що аж писати, справді, вже незручно.



січень, 2012

І було так завжди: береги край води,
зверху хмари й дими, але очі зведи
чи закрий – все одно – дух пропажі й біди
зір заповнить, заб’є альвеоли.
Голоси долинають з долини й гори,
та про що ти і як з ними не говори,
все лишається так, як було до пори,
проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,
поміж мури й вугли і слова із золи,
де була благодать, як піїти рекли,
але потім зарізали брата.
Де великі й малі по одвічній землі
день у день знай ідуть на дніпровому тлі,
а у грудях у них дивні йдуть кораблі
по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин
все зрина силует із мордовських глибин,
зазира наперед на десятки колін:
щó там – корчі перейм чи агоній?
Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож
(буде так, як і є; є отак, як було ж),
все одно – це життя. Жовте жевріння площ.
І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.

***
Лиш на могилку до поета
Вона прийшла - принесла пишного букета…
Котилася сльоза по захололій щоці
траурного портрета…
І вмить його забули всі,
вже маючи її
на оці.
=
Я жорсткий, твердий і грізний…
Продукт життєвої школи, -
я залізний, я за-ліз-ний!
чоловік…
Не був таким ніколи –
не буду таким повік!
=
В рот мені не заглядай
але – дай, дай, дай, дай, дай!
Щось мені до рота.
Чи цукерку, чи цигарку,
чи сосиску – соску – шкварку…
Бо ж дуже охота.
=
Пізнав, пізнав…пізнав він крайності…
жінок вино і каву…
Хмелів, піймавши гаву…
І поринав у справжній рай,
холодіючи від усвідомлення реальності.
=
Мовчить, але дивиться в оба,
холодна, але жива…
Риба, то тобі не худоба,
риба – то ж трава.
***
Відомо, відомо –
то є підсвідомо:
ось вам метеликові очі,
ось полум’я свічі…
І влада ночі.
=
Вір – не вір:
то хижий звір,
то лагідне теля…
І хоч це всіх «задовільняє»,
все ж не мине його петля!
=
Бліднуть, бліднуть,
й зникають принагідно,
мов привид на світанні –
гіркі, солодкі, і солоні…
І перші і останні.
***
Ми мали все, ми мали все
не маючи нічого.
Щоби одержати усе,
позбулись всього цього.
Тепер щасливі – маємо усе
не маючи нічого.
=
Не прошу дай…
І не молю пошли…
Не хочу рай на земли,
Лише не дай…
І не пошли…
=
Завжди приходять ті,
що будуть вічно жити…
Про щось у їх житті
ще рано говорити,
бо ще вони святі…
Тремтить гріховна чаша, не надпита.
***
Почалося із чуть-чуть,
ледве-ледве закінчилось.
Довго тліло і димілось,
та згорить, хоч воду льють.
=
Почалося із чуть-чуть,
а тепер все дуже мило,
посварились і побились
і мирнесенько живуть.
=
Почалося із чуть-чуть…
Апетит набуте діло
і тепер так засвербіло,
що їй ради не дадуть.
=
Почалося із чуть-чуть,
Про дурниці говорили,
слово слово догонило…
Вороги тепер будуть.
=
Почалося із чуть-чуть.
Трошки небо просвітліло,
саме жити закортіло,
а уже в труну кладуть.
***
Цинічність –
ось його єдиний аргумент…
Зловив момент,
а втратив вічність.
=
Дієш без істерії,
і без вагань…
Шукаєш потім виправдань
всіх своїх дій.
=
Один не бачить Бога ані де,
й плювати, що там кажуть люди…
А інший бачить Бога всюди,
хоч хай там що буде!
=
І буде на тому світі
старий, упертий атеїст,
звіряти форму й зміст
на метеориті.
***
Спочатку було – лиш радій,
життя наповнене надій.
А нині, тільки з ранку встань –
лиш множення розчарувань.
=
Спочатку було… а тепер,
лише в неділю і в четвер,
і то так, ніби то робота,
чомусь спати охота.
=
Спочатку було – сміх і сльози.
А потім були вже погрози:
покину геть, пенька старого…
Та не пішла дальше порога.
=
Спочатку було – мало, мало!
Того не було, того бракувало…
Сьогодні – їш – не хочу, лахів маєш скирду,
але не та фігура і бракує апетиту.
=
Спочатку було! Ой було…
І знаєш, наче загуло.
І над усе, і над усюди
жаль, вже так не буде!
***
І плакали, і плакали, і плакали…
Тулились ніжно і балакали.
Невимовну тугу – несказанний жаль,
і небо з ним плакало і навіть сталь.
=
На мокрім місці очі маю,
що день – що ніч слізьми стікаю…
По різному вже прикидав – туди-сюди,
а може б я не пив води?
=
Плакали охоче,
але сухими залишались очі,
волосся рвали на собі…
Та лисими не стали. Далебі!
=
Як стали на ногу,
то плакав до знемоги.
Як плюнули в душу –
то й м’язом не рушив.
***
То дуже просто: все надто складно!
Хоч пояснити можна все докладно,
все ж зрозуміти не можливо,
бо то є диво.
=
В чорнім-чорнім ящику
чорного ящика –
чорний-чорний-чорний ящик на дні.
Ще раз чорніший в нім.
=
Десь там – далеко
нещасними стають лелеки.
А ще кажуть, що той край
немов казковий рай.
***
І перейдімо до брехні,
як різновиду правди…
Що ні – що ні?!
Так було завжди!
=
Ось біле й чорне – кольори
начебто протилежні,
та що не говори,
а взаємозалежні.
=
Отак от – тільки правда!
Отак от – лиш брехня!
Є рябої та кривої,
та на білого коня!
=
В’їжджаєш гордовито
крізь тріумфальну арку…
і утікаєш знаменито,
у мишачу шпарку.
=
От учорашня правда,
а нинішня брехня…
Ось тлінні рештки зради –
труп білого коня.
***
Допустимо, могло ж то бути?
(Хі! А взагалі ж то може бути все).
Але, якщо він міг таке утнути…
то докажи, що не відбулось це!
=
Ніжний, лагідний, масненький,
наполегливий в спокусі…
Так і сипле побрехеньки,
а слизька гадюка вкусить!
=
Що ми бачим! Що ми бачим!
Що ми бачим – а що ні?
Ти здалеку все стлумачиш,
зблизька ж не дійде мені.
=
За логікою хитруна:
його заслуга,
не його вина!
Хоч усім відомо, який він бандюга.
=
А час, хоч й беззубим ротом
перетирає згодом
і камінь!
Амінь.
***
Відомо всім –
ти у питаннях віри
міцний наміру.
Та розумом хизуючись своїм,
чи завжди був ти щирим.
=
Ти вірив, віриш нині,
та ось яка дрібниця,
твої боги міняють лиця,
мов вередлива пані
Рукавиці.
=
Твердота віри –
наче криця…
на ню насилює дияволиця
душі, мов на рапіру…
їм на пекельному вогні пектися.
=
Римувальник вірить римі –
рима вправний паровозик,
зміст витягує, мов возик
з тупика, що має нині
римоплут-метаморфозник.
***
Уява розпалилася… і що ж?
Хоч і прекрасно, та не безконечно,
дарма, що було надзвичайно еротично –
як роз’єднались губи, то й пропала дрож.
=
Чудова мить була, саме тому, що мить,
ракета ненадовго небо освітила…
А в неозорих далях небосхилу
Зірок невідоме число горить.
=
Але дарма. Ти хочеш знов.
І знов, і знов, і знов ти хочеш,
і віриш ти охоче,
що то і є любов.
=
Зітруться зуби, нагодуєш звіра…
Смердючим та старим тхором,
ти на кінець відчувши сором,
відкинеш маску лицеміра.
***
Сексуальна, при тягуча -
стрункі ноги, груди-кручі.
Що вже личко? Несказанне!
І від сорому не в’яне.
=
То хіба, що можна псови,
трохи сексу без любови…
А якщо ми трошка люди,
най між нами любов буде.
***
Слово магічне,
мовчання ж вічне…
А час летить катастрофічно.
І от магія того слова –
одна полова.
=
Не сила мовчати,
не гоже скавчати…
Аж вилізе боком,
й завиєш вовком.
***
Що менше маєш –
то більше ціниш.
А як не маєш –
то аж сі піниш.
=
Повна стайня корів, свиней, овец
і повне подвірє ріжної птиці.
Всьо росте файно і плодиться…
Ади! Ще й в жінки ладна дупа й циці!
=
В повному достатку,
мов варенику в сметані…
Так велося слимачку
на суничній поляні.
=
Багатство і бідність,
як частина маскараду,
і як необхідність,
і як зрада…
=
Було не густо,
а стало пусто
у кишенях…
На згарок свічки розбагатіло
Церковне мишеня.
=
Не дзвенить,
не шелестить
у кишенях…
Ну давай, налий хіба що
на коня!
***
Із тіней – химери нічки,
мов з тоненьких ниток світер…
І раптово звідкись вітер
полум’я задує свічки.
=
Серйозний вираз, суворий фасад
і погляд вольовий…
Є простір вперед і простір назад
стосовно границі очей.
=
Я був пагінцем зеленим.
Був квіткою, плодом, насінням.
Був гілкою, стовбуром…
Викопали в чорній землі ямку –
я став корінням.
=
Я втомлений, наскрізь промок,
і ліс кругом і ніч і дощ.
Позаду шмат не близької дороги…
Ніщо є дощ, ніщо є втома,
ще крок, ще крок,
і ось я дома –
досяг жаданого порога.

Огонь в печі і запах сіна,
і чорну, чорну, чорну ніч
запаморочить сон, як кома.
--------------------------
різних років написання

Під подушкою ще залишаються сни.
Ще не встигли втекти, прилягли відпочити.
Відкривай чорні книги очей і дочитуй,
Жалюгідний цей світ відбивається в них.

Під подушкою ще сірий зайчик засів,
Отой самий, в якого зрубали ялину.
Він приніс тобі свій запізнілий гостинець,
Ти ж давно вже не віриш в гостинці зайців.

Ти поглянеш на нього крізь кригу очей.
В нього інша ялинка, як й інші вже зими.
В нього зграї онуків, він весь зовсім сивий.
А прийшов крізь твій сон і сидить за плечем.

Ти давно вже не віриш коханню й казкам
І спиваєш цей світ, як гірку давню юшку.
Прочиняє бабуся небесний Сезам
І гостинчик від зайця кладе під подушку.

Як прокинешся ти, а вона відповість:
«Він приходив так рано, не міг залишитись.
Поспішав, бо у нього малесенькі діти…»
Отакий твій невидимо-видимий гість!

…Як прокинешся ти. Все було й не було.
Скільки розуму збито «машиною часу»!
Закривавлений стовбур і сніг – біле тло,
І гірлянди в руках у черствого мовчання…

11.02.2012

…доторкнись,
розбуди,
розгорни як сорочку мережану,
розпиши,
воскреси
поцілунками тіло тремке
обережним,
звабливим,
п’янким і жагучим обстеженням
спокуси,
розтопи,
розчахни мого лона букет.

…і заграй,
заспівай
божевільно красиву мелодію
наші рухи
спонтанно
зіллються в єдиновзаєм
і хмелій,
шепочи,
і веди течією, як лодію,
це безумство,
цю пісню,
шаленство твоє і моє…

доки сльози
заблиснуть з-під вій зацілованих…

доки серце
заб’ється від млості живим…

доки руки
мої не обм'якнуть, здивовано

доки світ –
у мені –
не розлусне твоїм…

Холодно в руки, в пальці,
в самісінькі пучки.
Сьогодні відмовив Гальці –
не з Перемоги, з Фучика.
Відмовив, зіславшись на зиму:
мовляв, замерзну в дорозі.
Зима ж – довжелезна схима!
А пані лягли і просять.
І що ото з ним робити –
із не моїм бажанням:
чи починати пити,
чи подзвонити Жанні...
А в Києві – біло-біло!
Від сяйва поволі сліпну.
Неоковирне тіло
марить далеким липнем,
де кольорові тіні
впасти до ніг готові!

Треба дзвонити Ніні.
Ніна – на Контрактовій.

Обірвалась..серця ще одна струна
Пустка,а я на краю цього життя
Відпустилась,намалювати б собі на спині крила
Навіщо,немає в цьому світі мені каяття

Я знову гойдаюсь на нитках емоцій
Ще мить ,дорветься, і я знову впаду
Нетреба,нетреба ваших овацій
На дні там я тіло своє віднайду…

Там сиро там практична невідчутно дна
Без світла лиш на стінах штучний сніг
Там не думається і нічого не сниться
Лише сирість землі липне до ніг…

Я знала що так усе скінчиться
Але нагло закривши рот логіці на замок
Йшла вперед,тому що серце в пориві кричало
Хочу, хочу, дай тепла ще хоча б ковток…

І що тепер,почуття непотрібні нікому
Сиджу на одинці видряпую вірші
Пишу,хоч від них заробила оскому
Але краще писати,а ніж на одинці рахувати онімівші дні…
2012

Я знов одна...
і знов знеможена...
неначе всі думки стриножені,
а, може, й так. вони поснули?
неначе в сні давно-минулім:
життя було, цвіло, буяло...
та раптом ...

Мила,ти не знала,
Що раптом -
просто не буває!
Поглянь на фарби:
Ти пізнаєш
Усі ймовірні кольори,
Лиш погляд вгору підійми.

Повір у себе -
Та ж без мрії
Не можуть жити
Навіть мрії!!!

ЗлотИвся овид у німбі
смеркалося тихо. Тиша.
і ти попрощався, ніби,
і постать, як сіра миша…

відчутно на дотик блідість,
ледь вітром чуприну колише –
то літо майнуло у сірість,
а я ж — на сходинку вище.

2011, жовтень

К нам обращённый особым взглядом,
Точно разметивший все плоды,
Гулко не слышимый, в нас и рядом
Бог углубляет свои следы.

Крепнут Его золотые снизки,
Каждое Слово - ручная кладь,
Каждое снова - опять и близко.
Если ж молчит Он - тому бывать.

Лишнее сказанное коростой
Замертво падает с давних пор.
Божье молчание - это просто
Менее пристальный разговор.

Божье молчание - карандашный
Около Слов уникальный вид.
Так что, когда Он молчит, - не страшно.
Страшно, когда человек молчит.


2011