Ти не дякуєш сонцю,
Бо в січні замерзла ріка.
Не веслує рибалка,
І чайка зимує у місті.
Бо присипана сіллю дорога
Занадто тривка.
Прилітають в конвертах
Далеко не радісні вісті.

Ти не дякуєш небу,
Бо сніг прилипає до ніг.
Ще дванадцять хвилин –
І за рогом – будинок із глини.
Бо з дитинства знайомий
Високий бордовий поріг
Зустрічає, як матір,
Свого найдорожчого сина.
19.01.2011

Старців- рим божок осілий
і навали строф магнат
люто блискавкою цілив
у новітніх римовлят.
Суть сідлаючи убогу,
в ніжки титул цілував
і щасливий був, їй Богу,
наче мумія жива.
2012р.

Художник Я. Саландяк.

«Ти із вірша утнув фетиша́?" –
Поетеса питає поета, -
"За душею - катма і гроша́...
Ось, лови цю пародію злету!»

Не сказав їй поет ні слівця, -
Лиш її та себе з пістолета
Він застре́лив... А повість оця -
Про новітніх Ромео й Джульєтту...


19.01.2012

Сьогодні рано у місті – іній!
Стоять невпізнані горобини.
Просвічує сонце крізь пальчики абрикосів…

Береза ламко звісила крила
у шатах білопір’їнних – диво!
Не скрипкою – арфою журно тонкоголосить…

Вночі мережив хтось витинанку –
Пухнасті клаптики сипав м’яко.
Кристалики щастя ранкового виростали…

Дим стеле стежечку візерунком.
Покотить вітер сніжинки сухо
і зааплодує дзвінкій чарівній виставі…

Чи часом хтось жаліє прокажених,
тих, що вже нікому не потрібні?
Ми вносемо себе у списки прокажених,
будуючи ілюзію, що зовсім неподібні.
Буває, що живем на зло комусь,
бо ж тихо вмієм заздрити усі.
Ми прикидаємось дбайливими чомусь,
хоча й присвячуємо ще комусь пісні.
Чи варто говорити про культуру,
Коли в віршах давно померла рима?
Ми більше дбаєм про фігурю,
аніж про совість, яка тепер не є важлива.
Чи простягнемо руку допомоги?
Та де там... у нас ще є важливі справи.
У нас до кожного стоять вимоги,
а більшість зробленого - суто для забави.
Чи пожаліє нас хтось, прокажених,
якщо будем нещасні й непотрібні?
І чи згадає хтось тих навіжених,
думки яких, ніколи не були подібні?

Пробіглись тіні стіною
Щось шарудить по кутках,
Тобі страшно бути одною-
Виступаєпає піт на руках.

Тобі страшно спати одною.
Здається, щл зло повстає,
Кімната наповнена тьмою…
Заклякаєш, як ніч настає.

Лякає чиєсь шарудіння,
Гілля, що рветься в вікно.
По тілу суцільне тремтіння,
Гілля проламує скло.

Страхіття пробудило уяву,
І надто хочеться кричати,
Тебе злякану та мляву,
Страх не відпускає спати.

Тобі страшно бути одною,
Шукаєш порятунок в книжках.
Ніч не приваблює свою красою
а дарує лиш суцільний страх.

А чесно?
плювати я хотіла
на всякі там безглузді речі.
Вбиває втома,
не від праці,
а справжня втома від приречень.
і коли світ краса
чому ж тоді з тобою?
колись ми помремо,
а перед тим поїдемо до моря.
в частинках спокій не знайти
він заховався
в рештках серця
учора ти
й сьогодні ти
а завтра знову порожнеча.
і от у снах
(чи то галюцинація)
можна лежати в карамелі
сьогодні ти
й учора ти
а знов знов гидкі борделі.
Я тебе бачу
бо так мені легше
і це сильніше за снодійне
це зміст приречень
вбивати час
без віри в нас
і ше одна властивість речень.

Я знов висітиму в мережі-
когось шукатиму онлайн...
щодня
А хтось гаситиме пожежі
або напише бізнес-план.

І знов оновлення сторінки
й банальні меседжі "привіт"...
щодня
А хтось проігнорує мої лінки
або з здійснить перший політ.

І знов дивитимуся в монітор,
залипнувши у креативності чужих ідей...
щодня
а хтось фарбує коридор
або ж народжує дітей.

*

Ще не так давно
Сам вогонь роздмухував.
І вітрів не ждав.

Ви помічали: взимку сонце - срібне,
і хмари - срібні у височині..
А чи відчули, як щемливо рідне
зимове сонце... та напевне - ні...

Дивіться - ось воно, неначе старість,
ледь шкандибає у йорданський цей мороз,
як бабця немічна - бреде у срібні хмари,
що ними небо срібне узялось...

На покутті горіла свічка
Що осявала Боже Личко.
Великі очі у дитяти,
Яке тримає ніжно мати.
У погляді Св"ятої Діви
Любов і Прощення зоріли.
Чарівне Сяйво із долоні
Торкається моєї скроні.
І трепетно дивлюсь ввічі:
Благословіння,Віра,Вічність...

Січневе надвечір’я – що краси! –
Змішалося все білим фарбострунням…
З далеких вулиць гавкотіли пси,
зриваючись до хрипу попідлунням.
Сусідський сивий здичавілий сад
здригався, промерзаючи до лубу,
в обійми затискала виноград,
старенька слива, мріючи про шубу…
Майнули крила хмар, мов вітряки
змололи з-переляку ніч до пуху,
що полетів з небес. Сухі гілки
ловили веретеном білі мухи
і гаптували біле полотно,
а потім, сорочки у хрестик білий
вдягали на хати і, заодно,
співали колисанку – щоб спочили…
Поснули враз під ковдрою поля,
сховавши житні стріли від морозів,
і лише ліс сосновий окриляв
своєю вічнозеленню в облозі.

18.01.2012

А він товчеться об ворота. От баран!
Надіється узяти ті ворота сходу, на таран…
Та ж, крім одних воріт, кругом того будинку
нема ні штахетинки!

А він товчеться головою об ворота…
Хай голову розіб’є, коли йому аж так охота.
А ми мимо воріт – і вже в садочку.
Взяли і розляглися в холодочку.

Він все товчеться головою…
Не хочеш з нами? Біс з тобою!
А ми собі не гаємось,
в ставочку аж купаємось!!!

Він усе товчеться…
Він біля них минеться.
Тим часом ми вкушаємо плодів,
яких і Зевс би захотів.

А він…
В ворота, мов у дзвін,
все лупить головою.
Нам не дає спокою.

А що коли, з'явилась думка в нас нова, -
залізна в нього голова!?

до 2000 - 2012

Ничто не сдерживает нас
Ни обстоятельства ни средства,
Когда стремимся избежать
Мы неприятного соседства..
Когда же спросите меня
Что вы имеете в виду,
Отвечу - бегство от себя,
уж извините на бегу.)))

А на папері насіяно снів.
Може, вони проростуть почуттями?
Думка вчорашня приходить до тями,
я видаляю себе, наче спами.
Ти на добу чи на світ обмілів?
Білий папір роз'їдає іржа,
букви на порох розвіює осінь.
Ти ще у мене нічого не просиш.
Ти вже у мене нічого не просиш.
Ми у минулому. Холодно. Жаль.
А на папері насіяно слів.
Марно любов зачепилась корінням,
марно майбутнє бубнявіє синім,
стебла чіпляються крапки і рими.
Ти ще у серпні усе спопелив...
І на папері нічого крім слів...

Я ЕСМЬ ЧТО Я ЕСМЬ
Я ЕСМЬ Открытая Дверь,
которую никто не может закрыть,
Я ЕСМЬ Свет, просвещающий каждого человека,
приходящего в мир.
Я ЕСМЬ Путь,
Я ЕСМЬ Истина,
Я ЕСМЬ Воскресение,
Я ЕСМЬ Вознесение в Свет,
Я ЕСМЬ восполнение всех моих нужд
и потребностей часа,
Я ЕСМЬ Изобилие, изливающееся всему сущему,
Я ЕСМЬ совершенное Зрение и Слух,
Я ЕСМЬ явленное Совершенство бытия,
Я ЕСМЬ беспредельный Свет Бога, проявленный повсюду.
Я ЕСМЬ Свет Святая Святых,
Я ЕСМЬ сын Божий,
Я ЕСМЬ Свет на Священной Вершине Бога!
2012 г.

Покидая вас,
цитирую древнего поэта-певца,
Ныне иерарха века:
"Мой друг, едва лиш вспомню о тебе,
Утраты в миг забыты, скорби нет".
Подумайте же о друге,
Ходившем по земле тридцать три круга тому назад,
Об Эхнатоне, фараоне фараонов,
Кто прозревал грядущее и прошлое,
Кто видел сквозь космические дали,
Кто был художником и архитектором Реальности,
Кто правил как Наместник Божий, употребляя силу
Во имя просвещения, энергии и мира.
2012г.

Для усіх зозулечка кувала,
Щедрувала словом потайним.
Потайки три слізки утирала,
Сумувала, Господи, за ним.

Сніг у заметах – золота душа,
Твоя, Ганнусю, ну а далі –ш-ша…
Бо кіт-воркіт на свічечку поглянув,
Гадання – воском і дорога яром,

Та небом пішки –йти не перейти:
Три болі, три тривоги, три мости,
Де до руки просвітлення торкнеться,
У скринці – щастя, ще чекає,

Серце!

Тебе, твою любов як дивоцвіт,
І світ до уст пригорне давній плід,
Покотиться він в пелену, хороша,
по сукні у перлинках перепрошень.

А камінь вгруз у землю поколінню -
У тебе три кровинки на коліні,
Куди підеш, мала, скажи куди?
Та гнізда мостять ранки голубі.

Відіп’єш з серця трохи самоти?
Ось ти? Чи ти ? Бо йти ж –не перейти,
А ніжкам грузько, і гризе дрімота
Куди тобі усе перемолоти?

Обличчя –біле –сніженьку ,лети!
Бо треба сили – треба - золотим
І срібним світлом засвітитись!
Любитись…

З'їдає місто звуки кроків...
Блукає погляд по високій
цивілізації поставі,
що запросила жити в камінь.

Зручний, обтеснай умінням...
А он... І он! Гігантські тіні
порозляглися на обличчі
Землі, що свій тягар не лічить.

З'їдає місто звуки кроків...
Червоним запиває соком.
І світла сушить водограї,
але не всі. Он, ще сіяє...

(2012 р.)

«Що в нас спільного крім дітей?, –
запитала пригнічено жінка,
ледь не плАчучи. – Час іде,
та хіба ж я на це заслужила?»

Раптом знíтився чоловік
(твір дописував саме… про дійсність);
вголос жінці не відповів –
в кінці книги героя повісив…

Золотом шила, словами квітчала,
Бісером різьблений край розшивала.
Ніжну співанку вела-ворожила,
Всім, що надбала сама, дорожила.

Клала у скриню добром ті пожитки.
Так й не зібралась на новую свитку.
В буднях робочих весь вік звікувала,
Ну а на старості те і пожала.

Злежалі капці, сорочка, хустина,
Скатерка в квітах, спідничка дитини,
Що так й не встиглась комусь передатись.
Що у ту скриню іще би додати?

Те, що зібрала, не піде й на бартер,
Доброго слова сьогодні не варте.
А за плечима... Аж плечі опухли.
Брила століття зірвалася струхла.
2012

Ясніше дійсності,
де в’ється правота.
Іржу пускає меч,
гніздяться херувими.
Тепер не подумки,
тепер вже в кредо такт
у ткацтво перейти –
у ремесло раниме.

У бога бавитись –
зірки гасити нот,
нові мелодії
запалювати в римах.
Пізнання прядиво.
Хурчить веретено –
думки намотують
життя неповториме.

Рядками-мітками
останній серця пруг
лягає – тчеться на
поезії верстаті.
Для музи полотно –
пейзаж, емоцій ґрунт,
де слову дихати,
а душам – окрилятись.

А скільки виткано?
По нитці гіркоти,
від срібла радості...
і тиші неземної.
Пруги пов’язані,
ще підростуть кути
і ототожняться
в розп’ятті стін зі мною.

18 Січня 2012

Заморосило ввечері... Тумани
Лягали спати ген аж за селом.
Ламалися, мов списи, давні плани,
А часу вже на відступ не було.

Ішов і ти. Місив болотну квашу,
Сушив життя на шворочці старій,
Вдягав покірно мантію монашу
Й ставав у той, вже не сучасний стрій.

Заморосило ввечері... Під ранок
Упав мороз на маківку життя.
Кривавила стара болюча рана,
Запізнє пробивалось каяття.
2011

І вистачило тижня
Щоб стало йому легше.
Висить ярлик „колишня”.
Атлант розправив плечі.

І їй не стане гидко,
І він не різав руки.
Любов вмирає швидко
Якщо кохана – сука.


18.01.2012.

губы целуются
с вишнями спелыми
на солнце
а лобовое стекло
с каплями неба


Огюст и Камилла
прыгают
по своим облакам

и по парку разгуливает
новый Мыслитель

дворцовая площадь
с куполами в симметрии
горизонты карусели
грифелем по бумаге

черным эспрессо
обволакивая
и притягивая

в глаза

все далёкое
приблизилось
телескопически
стёрлась грань
чувствительности

это танго
принято
подавать с кубиками
льда

2011

слова вже натягнуто впоперек горла
і линву напнуту ніхто не сіпне.
тиша стікає, така прозора!
аж шиби на вікнах тріщать від неї.

піди задля неї, піди за нею.
і праву підстав, як учили, за ліву.
крокуй обережно Є2-Є4,
блукай коридорами власної віри.

лиш погляд не зрадить, а порух – не видасть,
та кожен наступний дедалі складніший.
Дедалу колись теж бо снилася прірва
обірваних шворок й неписаних віршів,

несказаних слів і усього, що «недо- »
так млосно і мулько ховай попід шкіру.
і линва бринить – то вертають у небо
скрипкові ключі з далекого Вирію.

а кроки вростають чужими молитвами,
любов – насправді не має причини.
десь пише листи повітряним зміям
маленьке дівча з твоїми очима...

2011

Допитливими дотиками пальців,
Ти жадібно вивчаєш вздовж і вглиб
Щораз мене, немов неандертальця,
При невиразнім світлі темних шиб.
Вони мене пронизують, як леза,
І на частки розрізують всю плоть.
Не знають пальці втоми та обмежень,
А я вночі не відаю нудот.
Я задихаюсь од тепла і болю,
Від лоскоту здригаюся щомить.
Ховаюсь хутко між твоїх розколин
Од рук твоїх нестерпних перекрить.
Умерти не боюсь під їх обвалом, -
Боюсь кохання обернути в сміх.
Мені ні з ким так добре не бувало,
Ніхто мене затримати не зміг.

09.01.12

І знову зозулЕнька обліта
три сАди_три терЕми_три світлиці,
ліси, де між заметами лисиці
зметуть хвостами списані літа…

А дівчинка щедрує, сніг іде,
на коси_як_ покоси, на бліде
лице її, закинуте угору,
вона мовчить, до неї Він говорить
про все, що мусить збутися...
Бо так
палає глід на купині криваво!
Підеш ліворуч чи підеш направо –
твоє це право...
Але Божий знак,
немов маяк, у млі не розтає...
- Дай, Боже, сили...
- Доню, в тебе є...

Дням явивши ультиматум,
Перемоклим і рутинним,
Цілий вечір біла вата
Опускалась на грабину.
А над ранок рукавами
Руки грабів даленіли,
Свій оновлений регламент
Об’являли світу сміло.
Мов святилищем диявол,
Імпозантно і поволі
Крук проходив величаво
По засніженому полю.
Сонце, мов опам’ятавшись,
Мимо диму сиві плями
Море білої гуаші
Хвилювало промінцями,
Щоб спромігся січень - маляр
Змалювати на віконцях,
Як у гості завітала
До зими зимова доця.

18.01.12.

В спідничці міні твої ніжки ніби довшають,
Ти виглядаєш, наче п'ятий елемент!
Та не чекай, коли приїде принц - оговтавшись,
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
На лобі писано,
Що він підпільний мультимільйонер.
Ти пригорни його,
Приворожи його,
Розвесели його на свій манер.

В обтяжку й міні ти уся як стигла вишенька,
В обтяжку й міні ти - і не втече клієнт.
І поки твій студент конспект на парах пише, ти
Лови момент, лови момент, лови момент!

У вуйка лисого
В очах написано,
Що він виходить на останній круг.
Він став таким сумним,
А ти напийся з ним -
Ось і піднімешся на пару штук!

Ти оголила геть усі принади й козирі,
Сьогодні твій і тільки твій ангажемент.
Як захлинаються слиною кляті спонсори -
Лови момент, лови момент, лови момент!

Та каламутна, ех,
Ріка валютна їх
У вирви втягує чужих земель!
Але ж ці грації -
Багатство нації,
Що продаються не за пиво, а за ель.


18.01.2012

Світлані Козаченко



Зійшла крізь Часу просторові плити
Дивочна пара.
Жінка й чоловік.
В піали чаю встигла їм налити,
Шепчу і досі - в шелех верб - зарік.

Смаглій мовчав.
Буяв, як Делі - в маї...
Сандалом пахнув.
Ложе обійшов...
Присів на дзиглик.
Аркуші - у стаю...
Ні сліду - від чималих підошов.
На грудях - три гірлянди лазурові.
Волосся чорне з люрексом сивин.
У ньому не було ні краплі крові.
Його не бачив мій білявий син...

Встав чоловік той - вогнеокий, грузний,
Торкнувся жінки присмеркових вуст.
- Я ей на дождик одолжила музу...
Она перепоёт любовь и грусть. -
Не оживу... Но жив мой "Подорожник".
Идём! Светает... Затихает гром...
Я кину ей серебряную ложку...

Черкнула мигавиця за вікном...



2012

Прийшов з ясним чолом і добрими очима,
Збудив легенько доторкнувшись до плечей,
Всміхнувсь, проник у серце піснею незримо,
Щасливий ранок ніс надію до людей.

Співав, радів,
Звивався, миготів
І сіяв щастя у ріллю полів.

Плів тенета
Сонячним корсетом
І складав з промінчиків сонети.

Його карали позіханням за світанок.
Нікчемні, бідні жертви потайних ночей!
Утілюючись в душі сірих куртизанок,
Кололи світлий ранок лезами мечей.

Не помічав,
Надихав, реготав
І сіяв усмішки перлинами забав.

Зупинився,
Сонцю уклонився
І навприсядки по обрію пустився.

Галявина раділа, випивши роси,
Стріляли зайчики у душі без дверей.
А добре все ішло поміж колосся -
Щасливий ранок ніс надію до людей.

17/1/2012

Прилинула в Едем із чагарів,
Щоб розмах крил (не чіп!) демонструвати.
Враг забажав придбати чіп – за гріш.
Друг бовкнув:„Крила можна приховати!”.

Я струшую з рамен вохристий пил,
Що сиплеться
з готичного склепіння…
В чагар вернутися – ще досить сил.
Забракне - продаватися за мідні.

Так рвалася у рай крізь кропиву!
Сплатила пугачу за виліт мишу.
Блаженно посміхається співун...
Кидь - луїдор!
Завізно, як в Парижі.

Тьмяніє золотавий гобелен…
Лечу – зі сну в буденщини нірвану…

– Па-па! – махає вслід сумний Верлен. –
Я - без Рембо... Рим богом тут не стану…






2012



* прохання: не запитувати,
чому в Едемі Верлен - без коханого Рембо...)
У цьому творі коефіцієнт прозорості відповідає задуму.
Щільно, як в Едемі.

Зійти на п’єдестал за п’яту спробу.
У п’ятницю палатиме не свічка,
А шкіра – в діамантовій оздобі.
Вуста, як небезпечна запальничка.

Тривалістю у вічність ця секунда.
Візьми мене в шершаву невідомість
За руку. За провину і огуду.
Як вітер, у сполохану свідомість,

Ввійди, не відчуваючи поразки.
Ці вії не зімкнуться. Обіцяю.
А вранці, повертаючись у казку,
Скажи мені зненацька: «Я кохаю».
15.01.2012

Вже спрагу у житті не раз я мала-
Та тільки горде "Я" -не смій - казало! -
Терпи!
Якщо ж є доступ до води- усе ж іди!
Терпець занадто нас зашліфував!!!

То ж до води!
Повзком чи кроком -
Кому яка до нас морока -
Як сам не дойдеш - пропади,
А зможеш -інших проведи -
Забуть намову Заратустри,
І Ніцше стадії пройди -
На третій вже ти. Уяви,
Зумій себе туди підняти!..

Це так важливо - сам не пий -
Та інших напоїть зумій -
Стань над добробутом для себе.
У людях є таких потреба!!!

це коли захололі пальці до Водохреща за два дні
і помаранчеве сонце уранці світить –не гріє мені
бо зима бо пливти проти течії рибиною неспроможна
переможена ранками чи переможниця Боже мій
наче русалку знадливу водяник лишив у борні

у тій каламуті вирину –випірну буде чиста вода
і кинуті руни вчорашніх днів і кров моя голуба
ми щасливі коли є ціна і хоч гривеник за життя
а над Дніпровою кригою білі гуси як сніг гелготять
відщипну окрайчик хлібчика - покладу на вівтар

що ти мені сьогодні скажеш солодкий мій чоловік
що Боже –воно ж і враже і сиплеться з неба сніг
на уста малинові - златом посипані спіральки накручені
ти засмійся – засій повітря статусами фейсбучними
а ріка пливе – і їй однаково чи буде щастя на рукаві

втрачати свої дні срібноокі на плітки і образи кленові
це руйнувати себе на друзки на відстані до передмови
вивітрений жаль як слова ляже майбутніми долями
тримай слизьку золоту рибку серцем поміж долонями
дай руку – терпко в роті –пливи – світ грає на домбрі

Пародійна відповідь

В.К…
“Кінець - початок” – сила креативу!
(Не сказано – відрізано ножем!)
Що не кажи, а довжина важливо –
В тривимірному просторі живем!
І об’єктивність – як життєве кредо:
Прямою ближче, аніж манівцем…
Та навіть у спіралі Архімеда
Початок є – проблеми із кінцем…
…А може бій “замнуть” сором’язливо,
Не брать важке до голови й до рук?
Хіба у Ірпені пропало пиво?
Чи без копійки Гентош й Кучерук?
Без сміху як? Життя прекрасне в русі!
А без усмішки, брат, ні те - ні се!
Півроку пролетіло – до Катрусі!
А як на тиждень знов перенесе?
І, накінець, Друзяко, “буду краток”–
Хто з “Уманьців” зустрітися не рад?
Ти сам писав – кінець і є початок…
І так доречно… згадував дівчат…

17.01.2012

Терористи агресивні,
наступання на граблі,
євро, долари і гривні,
фунти, єни і рублі,
євро-вікна, євро-двері,
євро-сходи, євро-дах,
зрушення в кредитній сфері,
профсоюзи і соц.страх –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Мікро- й макро-паразити,
щеплення і УЗД,
рак, склероз і гепатити,
ГРЗ і МРТ,
глобалісти, президенти,
і «ГАЗПРОМ», і «НАФТОГАЗ»,
дивіденди і проценти,
і «на чорний день запас» –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!


Недолугії закони,
«блат», хабар, «наїзд», «відкат»,
«фєня», мат, манери зони,
гей, народний депутат,
телебачення бездумне,
FM-радіо нудне,
старі пісні про розумне,
нові пісні про дурне –
Все це вже осточортіло і набридло,
надокучило, впеклося, задовбало;
Все це спрИкрилося вже і остогидло,
осоружилось, спротивилось, дістало!

Греет руки крепкий кофе
С горечью разлуки,
В небе снега- просто рай,
Сыплет прямо в руки.

Все кругом белым- бело
Это - наши муки,
Что пришло, а что ушло
В этот миг разлуки.

Выпей ты моей печали-
Будет все как прежде
Только снег наш не растает-
Вестник прошлой встречи.

Говорил- хотел как лучше,
Вышло так нелепо,
Ты прости меня когда- то,
Я тебя услышу.

Жалость давит сильно душу,
Я одна не справлюсь,
Не с тобою- не хочу я,
А с тобой- заплачу.

Небо тонет в снежный холод,
Там, вдали- твой облик,
Там ты - мой, а здесь, как прежде,
Только горький кофе...

Здається: мудрий шлях торує до висот,
А низиною колуває ідіот.
Насправді, йдуть вони оба до краю,
Де гасне зір, холоне кров і гине плоть .

17.01.12.

Святковий дзвін: дзелень-дзелень...
І пробудив зимовий день.

***********************
Зимово – одяглись двори,
Зимова – радість в дітвори,
Зимовий – настрій у душі,
Зимові – пишуться вірші.
***********************

І , мабуть, це невипадково,
Бо у Зими тепер – зимово…


16.01.12.

спить Аю-Даг...
ліг іній на дуби...
самотній слід завів мене до моря...
ридає море…
а за ким? за ким?..

Природа - дивовижні рухи краси,
Вони дарують любов завжди.
Хід її величний кожного дня.
Дванадцять місяців у році,
Двадцять чотирі дні - відпустка моя,
Вони рікою насолоди, бринять як казка.
2012р.

У наші дні товаришів поступливість породжує,
а правда лиш ненависть.
Теренцій (183-158 рр. до н.е.)




Іду в півтінь. Під сонцем в’яну я,
Бо роздала зонти і опахала.
Бурчать оті, хто радо їх узяв:
– Троюдиш очі, червінькова крале...
– Пос…туплива… – кахикає Горіх…
Цвіркун чиргикає Морквині скерцо…
Подумала: в зела – короткий вік,
Цвістиму і яскраво, і відверто.

Па-па! – махнула квіточкам отим,
Що насміхалися – з пелюстя барви.
Хай зазивають нагідок рудих…
Чи огірків…
Я – вольна Мальва!

Шовкові трави…
Груша. Погрібник.
Росту собі… Маля приносить мушлі.

Правдива я. Цей ґандж такий страшний,
Що із собою лиш дружити мушу.





2006-2012

А я ж бо не вернигора.
А гори – ач які!
Сніжинка я, од віхоли –
Цілунком до щоки.

Густа краплина сонечка –
Бурштиновий карат.
А ще – кохана донечка,
Гарніша од наяд.

А всі чекають велетня,
М’язистих ніг і рук.
Струна віолончелі я,
Натягнута на лук!

А на чолі не зіроньки –
Горить, мов сором, піт –
Не гори - ниці гіроньки,
Що гидко підступить!

І справа не у важелі,
Опори точка – є.
Дух, віршами наснажений,
Цих гір не визнає!

Й у слові з болю корчиться,
Бо що не говори,
А дуже-дуже хочеться
Достойної гори!

2012.

Зима довго тримає,
ніби ворожа облога.
Бузьки вертають додому,
присівши на змерзлі гілки.
Про вибори, війни, плітки
надокучливі радіосаги,
жебрацькі долоні монетку
прохають з моєї руки.
Небо згорає в чеканні
на проліски сині,
в саван загорнені
стовбури в сонних лісах.
Птах крихти збирає
малятам в гніздо тополине.
І тільки й весни -
що у теплих, горіхових снах...

Розсипало літо
промінці.
Кульбабки спалахують
на ріці.
Золотава злива
із небес.
Колоситься жито
і овес.
Мальовнича розкіш
на ланах.
Яблунева повінь
у садах.

вересень"11

Тихий, тихий лет ночей
крізь тремтячі тіні свічок,
що упали край стіни.
Сніжний погляд. Ліс. Борей
вже примчав і зиму кличе,
звуть морози в гості сни.

Ти давно вже не моя,-
різні стЕжки нам дістались
в тихім леті злих ночей.
Я ж не твій. Та звідкіля
думи дивні позбігались?
Дух Гекати морок цей.

Задрімає привид ночі,
сніг біліє, йде зима.
Я ж весну намріять хочу,
ту, де стежка нам одна.

Заспівав би солов’ям би,-
полетіли в даль незриму.
Серце ж витліло в імлі.
Розкладу печаль на ямби,
вбитий ніж розлуки вийму.
Зими визріли на склі.

Сніг ховає мерзлий страх.
Серце ж знов коханням мліє, -
жде його всю ніч в журбі.
Долі-зорі в небесах
світять трепетно й сп’яніло,
ніби знов мені й тобі.

Мій сад сьогодні, мов магніт,
кристалів льоду наморозив, -
на кожній гілці, ніби цвіт, -
голчасті квіти. Я – в тривозі,
бо велич зимно-льодова
для мене й саду особлива, -
важка корона снігова
і сила в неї – нещаслива.
Мій світ, мов брость, чекав весни,
у саду також мрії схожі.
Зве ця пишнОта – спи, засни…
Радіють їй лиш перехожі.
Твій погляд – холодом мечів.
Квітучий жах – оскліло гілля.
Кого ти вгледіла вночі?
Яке наварено чар-зілля?
Я знаю – дзеркало зими…
Тобі у серце лід поцілив,
тому і «Ні». А як же «Ми»?
Невже, Амуре, сплутав стріли?
Мій світ сьогодні, мов магніт,
Кристали-голки наїжачив…
Зима кохання вбила цвіт.
А сад все спав. Йому пробачу.

16.01.2012

Біль найбільший поетів – їх діти:
крихти з криласу в пекло потрапили;
запроваджені жмихи; на звіди
ходить совість в минуле; мокравини,

чорториї; заглиблені зморшки
в крик прозрілий; поглухлі галявини;
як панщАнна робота, особше
рупить вибір душі; маслосвятити,

микуляти очима, мотузити,
навманяки меннЯти; з недомислу
просякати в самотність: гра в кУзьмірки?
Може досить Ісуса контосити?

залиштОвник на скрині – відбитий,
ржавий струмінь кривавить розгорнуто,
відціловані пуп’янки; в гриву
горобини заховую голову…