V

Телепасха від Кирила
Великодню ніч відкрила,
захопивши наш ефір.
Так приходить Русскій Міръ!

Танго смерти йде по колу:
вбито українську школу –
бачте, був там недобір…
Наступає Русскій Міръ!

Обливає брудом Неньку
пан із прізвищем на «енко» –
янучарський бригадир.
Так він бореться за Міръ.

А кого не перевчити –
тих, казав один, «мочити
будемо…». Де той сортир?!
Пахне Руссю там, повір…

Дві глави – одна корона…
Цар-шпигун не злазить з трона –
нафтогазовий емір
нас затягує в свій Міръ.

Де ж границі його Міра?
Від Суомі – до Паміра,
від Камчатки – до Карпат
він без меж, мов… Русскій Матъ!

16.04.2012

Моя Україно, кохана землиця,
Вродлива і юна, як чиста весна.
Дай людям напитись з живої криниці,
Щоб ніжно дзвеніла у серці струна!
Як гарно вдихати повітря духмяне,
Дивитись на стиглі, квітучі поля,
І знати, що ти, моя ненько кохана,
Уже незалежна і вільна земля!

Приспів:
Моя Україна, Моя Україна,
Моя Україна, земля!

Моя Україно! Ти сильна й багата,
У тебе мільйони найкращих синів,
І мова твоя, солов'їна й крилата,
Ще світу покаже величний мотив.
Я вірю, Вітчизно, ти станеш на ноги,
Махнуть золотистим крилом рушники,
І щастя затмить всі печалі й тривоги
На вічні роки і прийдешні віки!

Приспів (6).

1998

О напасть моя, о блаженство,
чарующий, ласковый дух,
родное мое совершенство
на всех перекрестках моих.

До жизни какое мне дело? -
Всей памяти потенциал
загружен тобой до предела,
ты вновь вдохновением стал.

О жги, исцеляй, я не стану
противиться воле твоей
и ни за что не устану
считать тебя жизнью своей.

В нежнейших своих переливах
ты жажду мою утоли,
глоток не вдыхай, нет, мой милый,
один на двоих подели.

Иначе могу задохнуться
от буйности мыслей своих,
едва ли успев встрепенуться
и с миром проститься за миг.

Первыми нитями,красною лентою
Кружатся чувства и я.
Незабываемым, чистым, изысканным
Кажемся ты или я.
Бездна откроется грешною силою,
Тронется где-то земля.
Ты не раскаешься и не покаешься
Будто так надо, любя.

цей лист недописаний темно і втома
весна за вікном плаче стомленим віттям
мені вже не хочеться більше додому
і я помираю з минулим століттям

ці краплі дощу заплямовані раєм
тікаючи з рук ще пригадують осінь
і Той що на небі напевно вже знає
і в’януть так швидко ромашки в волоссі

за щось так жорстоко надію вбивали
а віра з любов'ю осипались листям
за щастя я битиму небо ногами
минуле століття – далеко і близько

Хіба воскресати – то примха лише для земних?!..
Волові – людське, а людині – волове і Боже.
Каміння летить, мов прокляття, збиваючи з ніг
тебе і мене… Ми – на конях, котрих не стриножать
ні люди, ні сили – оті, що з громів та вітрів,
ні водні стихії – оті, що потопами правлять...
Каміння мовчить, ніби стрілки старих дзигарів,
розлука була – як найважча камінна розправа.
Ми знову у цій – не позаздрять! – застиглій імлі
ланцями прив’язані – не розірвати без крику.
Кривавиться світ, на холодній від смерті землі
дороги криві – надзвичайно печально і прикро…
Але воскресати – у себе самих чи… куди?!..
Ми – тут, на порозі, ми тут – безпорадні і рідні…
Людині – людське… Із райського саду плоди
насправді були непотрібні.


2008 р.

1.
отримую себе
як запоруку дихання
як втілення думок
у дотик
утримуюсь
відверто
від
ковтка розлуки
від любові зцілення
а ‘за’ мої
нетлінні
за мною
зі мною
і не ‘проти’

2.
впускаючи чекання
глибше нецвітіння
прийматиму за дихання
цю виразність осінню
очей жіночих

вони
моє благословіння

на
сім
відміряних разів
на
шість
давидових кутів
і п’ять
комуністичних зим
чотири
сторони ідучі
три
букви бубнявіюче-шипучі
дві
розп’ястучені долоні
що втрату стримують
на скронях
одну
на всі слова
мовчанку

3.
від-ранку-і-до-ранку
заходиться
крутиться
лущиться променем
сонячна дзиґа
тоншає крига
життя
між нами
мамо

4.
устами
мов камінь
загачено слово
на вітер
підкова
чекання чеканка
очікую знову
збагачуюсь
ранком
вертається серцем
весна-каторжанка
і просить
зустріти
і перехристосить

5.
не небо
а спліну
нахмарені стоси
а в них
наче голка
загублене ‘кру’

6.
поважне мов крук
це сплетення рук
сідає й чекає
на гілці-коліні
на звук
наче лук
на стріли осінні
на пісню
циганку стару

17 Квітня, 2012

Старенький цвинт;рик за селом – буцімто кошичок Великодній,
Попорані гробки – як пасочки –
у кожної ґаздині инші, нема двох їднакових.
Жовтим пісочком хрестики нарисовані,
Білим вапном Матки Боски й анг;ли побілені.

Квіти:
ті, що були живі – горді колись нарциси – лежма лежать,
притулившись зов'ялими тільцями до землі;

ті, що мертві, кислотних китайських барв –
пишними квочками повсідалися на могилах:
Вічная пам'ять.

Другий день сьвєт,
Старенький цвинт;рик за селом буцім кептаричок празниковий,
Діти приїхали та онуки – звідати.

Ксьондз із дяком почали із тамтого кута –
Заким до наших дійде –
Вже й пополуднє.

Балачка тече, ніби цівочка молока –
За малих, за старих,
Всього гроші, мруть, ніби мухи,
За політику, за Італію,
Шлєк би їх наглий трафив...


«Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав,
І тим, що в гробах,
Життя дарував» –

Отець Роман не шкодує води –
Обливний понеділок! –
Щедро поливає і гробки, й дорогу родину...

Вічная пам'ять вам,
Текле й Параско,
Ганно з кута,
Кривий Тимофіє,
Даньку Долішній,
Миронку Москаль,
Бабо Ликеро,
Андрійку,
Що вмер у сімнадцять,
Дідо його Янку –
Вічная пам'ять...

...розмоклий шматочок пасочки з гробу несе у натруджених лапках безлика бджола,
...грудку свяченого яєчка тягне на спині мураха безіменна,
...джміль обціловує мертві нарциси на бабці Ксені...
Вічная пам'ять їм,
Не пам'ятаю їх ув обличчя, не вирізнила б поміж іншими,
та вічні вони,
Мов і саме життя – вічне й безпам'ятне,
Тепле і невагоме,
як золотий пилок свяченої шутки.

Ти все життя зв'язав у сніп,
І долі і недолі,
В руках гуляв твій бистрий ціп,
Намолотив доволі.

То де ж врожай? Де коровай?
Кому справляв весілля?
Пішли сини в далекий край,
У бур’янах застілля.

А ти ще тут, в надії ждеш,
Обійми розпростерті,
Хай час летить! Немає меж!
Любов ...не знає смерті!

Не-перелітна, навіть - не-долітна...
В душі іще спалахує свіча.
Яка ж бо ти із вигляду - тендітна:
Не до статури і не до плеча
Буремності, що глипає зусебіч,
Що потирає руки об тини.
Самотня, окаянна вічним, леді,
Закутана в прости́радла вини
Чужої муки і чужого болю,
Стигмована минулим, як своїм!
Женеш верблюдів спраглених на волю -
Пустельний богомільний караїм.
Сухі вуста, а істина - десь поряд!
А, може, й ні... Повісмами очей,
Тебе мольфарки зіллям не вборонять
І не схоронять мощі між ночей
Праотчих духів! Спомин материнський...
І торки крил - а, наче попіл, тлінь…
Ти не-долітністю означена з колиски,
Свіча спокутлива, убога тінь...
(17.04.12)

Фрегати твого погляду били полуницями.
Парапсихологія тиші ретушувала порухи,
посипаючи порохом ламано-дотичні Всесвіти.
Бажання встигнути довго ламінувало насипи на зіницях,
розпалюючи напівхолодні криниці сонця по неозорих пустелях
самотності.

Сміливі береги намацували безпроглядну вразливість зим,
вдаряючи блиcкавками-щупальцями в літо, де
бурі поступово занурювалися в катарсис,
тісно обіймаючи об'ємні катрени кучерів.

Тіні вимальовували
жіночість теплими і тремтливими вітрами,
притримуючись чутливості сонноводних теплиць.

Цинізм холоду втрачав кристалізованість перед кожним
вдихом і видихом розігрітого хмарами сяйва, що
щільно тримало мандариновіcть крил, не жалкуючи їм
пролісків
та спраглої ніжності.

Езотерика кольору докорінно прострілювала корені від смутків,
вправно випрошуючи в прострацій щиру грайливість незабуток,
поки вибухи
породжували все нові покоління тебе,

бо...

В цей день ти стала весною.

(Вперше)


[8 березня 2012 р.]

Собор постав немов живий
Як невмируща пам’ять
Стоїть і досі, він святий
Люд йому душу ранить.

Скільки їх золотоголових
Винищили динамітом
Серце людське захололо
Нелюди правлять світом.

Собор мов живий
Дивовижна прекрасна істота
Стоїть й донині святий
На серці за нього гіркота.

Люди на захист приходять
Могутній козацькій душі
Люди церкви возводять
Покоління нові прийшли.

Заповіти і діяння предків
Нагадують нам про минуле
Роки ті довгі священні
як день промайнули.

Він бачив попелище
Як мова помирала у вогні,
Зумів він бути вище
Як спів пташиний по весні.

Він підіймав могутніми руками
Майбутнє, унуків наших та дітей,
Він крокував помірними кроками
І він творив вірші як соловей.

Як творить пісні птаха та священна
Його вірші лунають скрізь віки,
І творча думка лине як скажена
Шумлять у полі сльозі, вітряки.

Камінь янтарний він підіймав
На гору вище до небес
Він хотів та бажав
Щоб мови вогонь воскрес.

Влада гасила холодним русінням
Українське все навкруги,
Його вірші були єдиним спасінням
Теплі Дніпра береги.

Хай квітне колос пшениці
Хай линуть Шевченка вірші
Ми їм будемо завжди гордиться
І в палацах і в шалаші.

Віруєш віруй, живеш живи
Май надію в майбутнє
Але по течії ніколи не пливи.
Зірвавши квітку надії
Не викопуй коріння
Вдихаючи свої мрії
Дай життя поколінням.
Нехай тебе кличе сонце
Воно не заведе в пітьму
Нехай місяць загляне в віконце
Жити треба не в казці а наяву.

Ми вже посадили картоплю,
поволі докопуєм грядку.
Записуй. Чи так усе схоплюй.
Тобі у якому порядку
потрібно усе оце знати?
(Раніш ти цікавився іншим.)
Не маєш про що запитати,
хоч є мені що розповісти.
Та поглляд об погляд спіткнувся...
Все в мене, ти знаєш, в порядку.
І я вже нітрохи не злюся, -
поволі докопую грядку.

2012

Наша Україна славна і красива,
вишивками, співом славиться вона .
Гетьмани й козаки боронили сміло
чорноземні землі і свої хліба.
Не одну дівчину полонили турки
щоби на базарі тіло продавать.
Тисячі вояків полягли на полі,
бо зміг клятий ворог в серце ніж загнать.
Тільки як не пробуй, скільки не старайся
душу українську ворогу не вбити.
Бо наша ідея вольная свобода
буде вічно, славно в кожнім серці жити.
Ми є українці, ми велика сила,
ми карпатські гори, жита колоски,
солов’ї співучі, китиця калини,
ми кобзар Шевченко, Франка каменярі.
І нехай наш ворог кулаки кусає
їм нашу ідею не убить!
Що ж, ви, депутати і скандальна Радо,
прагнете народ свій погубить?!
Українців хани не змогли здолати,
війни всі не висосали кров.
Так ви самі себе почали вбивати,
за якісь мандати війна знов.
Може досить цього, треба мирно жити?
Нащо ж помирали дідусі,
якщо якийсь кодекс заставляє битись,
а у вас товстіють гаманці.
Нащо показуха, коли ветерани
бережуть до свята чорний хліб,
а мати афганця сина поховала
не в змозі онуку бублика купить…
Що ж ви так з народом, невже нема серця?
Нащо очі грішми затулять?
Нащо ті доляри з-за кордону везли,
якщо вони здатні розум плямувать.
Прошу, схаменіться, дайте добру волю
Ви ж ті самі люди що і ми.
Не вбивайте в собі українську совість
предки ваші також козаки.
Об’єднаймось разом дружньою сім’єю,
заспіваймо хором про любов.
Засіємо поле нащадкам на долю
правдою, щастям, добром.
18 грудня 2010 рік

Як тихо кричимо про неважливе,
як голосно промовчимо про головне…
Життя іде – щасливе й нещасливе,
нам доля скаже бути з ким і де…
Знайде у тьмі нічній все те, від чого
ховалися, втікали – не втекли.
Мине тихенько, не спита нікого
усе, що трепетно і свято берегли…

Що можуть розказати нам слова?
Вони пусті. В них змісту почуттів не передати…
Говориш ти і промовляю я…
Душа ж про зовсім інше намагається кричати…
Про головне наважиться спитати тільки погляд,
А дотик рук дасть щиру відповідь йому…
Тепер сидять чужі вже. Зовсім поряд,
А слів не чують один одного. Чому?...

Цінуй лиш мить. Ти не цінуй роки.
Бо лиш в одну хвилину можна пережити
солодкий біль і радість від сльози,
навік зустріти і назавжди відпустити.
Роками відміряють тільки вік -
життя ж складається із кожної секунди.
Бездумно ми рокам ведемо лік,
а поміж тим вже мить не повернути.
2012

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше вростаю
У цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися долі й епохи,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна бути вже чужинцем.

Здравствуй, тело моё, искорёженное войной.
У тебя не получится быть не мной.
Ну так будь хоть со мною, что ли.
О тебе уже столько бывало моих забот,
Что окстись, драгоценный ты мой живот,
Будь доволен.

Вот проснулся - а тело моё, как тут.
У меня тебя, слышь, со временем отберут.
До чего же в снегах и в зное
Ты, едва появившееся на свет,
Ты, рождённое шелестом двух комет,
Стало мною.

И черты, и чертоги твои - хороши.
Ты мне тихую песню сложи для души,
Покажи мне свои закоулки.
Ах ты тело моё, убывающее на треть,
Уплетающее, продолжающее стареть
Слишком гулко!

Я как будто в твоём, ты - в моём дому.
Лучше статуй бывавшее век тому,
Ты становишься хуже статуй.
Ты за старое взялось? А ну подъём!
Ты ни в чём, ты ни в чём и во всём, во всём
Виновато.

2012

Двадцять п'ять - квітує й сміється життя.
Неповторність променять мрії в бажаннях.
Твої думки, крилато-чисті,
Вони - радість щасливої усмішки.
Як хочеться подарувати тобі серденько своє,
У білий світ прихилитись до тебе,
Пригорнутись ніжно, як вишні цвіт...
І бути - у Духмяному Раю, багато літ.
2012р.

Я від’їздив. Лишалася земля
Моїми збосоножена ногами,
Лишалися дерева і поля,
І береги упоєні снігами.

Я від’їздив. Лиш хмари в вишині
Пливли слідом отарами рябими
І присягались в вірності мені.
За що вони мене так полюбили?

1980 р

Не дивіться на мене з любов’ю.
Не дивіться на мене з журбою.
Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.
Це ж не я – це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.
Може в мене невиспані очі,
Може в мене жорстока поразка –
Це не я регочуся, а маска.

Я рятуюсь у ній від любові,
Що народжує муки і болі.
Як солдата врятовує каска,
Так мене – заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:
Чи то маска в’їдається в тіло,
Чи то зло, чи непізнана ласка,
Чи я сам продираюсь крізь маску.

1980 р

Не хапала зірок, не хотіла...
Та пекло! Безпідставно пекло!
Чи то Бог випробував тіло?
Чи то тільки видіння було?

Захлиналися трави росою -
Пізньолітній невипитий сон.
Залишились жалі за грозою
У тіні́ зацілованих крон.

Так багато... одначе, як мало
У долонях, що вічність горнуть!
Се життя - незаточене рало,
Сі літа, що за ралом ідуть...

Усамітнена постать у житі -
За волошками тиха жура.
Неба очі та спогадів ниті,
І слова, пустомовні слова...
(16.04.12)

Орють літа борозноньки
В нивці посмішок твоїх
Ой, ви літечка-літонька,
Що за розмах, що за спіх...

Заблукали павутинки
У кутках життєвих мрій,
Молоде квітневе небо
Визирає з-попід вій...

Накувала зозуленька
На купала сотню літ –
Божа ласка, знак, рідненька...
Слізна дяка – мій отвіт!

зоря на нічний перелаз
поклала долоньку-підкову,
порожня земля, і крім нас
на ній не було ще нікого.

ще яблучний сад не доспів,
і ти ще не знаєш про вірність,
у тиші немовлених слів
я – тільки твоя імовірність.

не знаєш, як ліпиться сон
з облич, заскорузлих до маски,
і гасне, піймавшись в полон,
останній промінчик у казки.

хтось інший – о боже, не ти,
проситиме в ночі про воду,
проклявши політ без мети,
свою непташину природу,

торкнеться сивіючих скронь,
пробитий жагою наскрізно,
і в пам'ять про інший вогонь
спитає – яка вона, ніжність?

я – перша твоя пелена,
спаду, коли відкровоточу.
…
яка ж несказанно-легка
ця мука – дивитися в очі.

Колючі паркани, сльози до крові
В неволю потрапила пташка без бою
Трішечки щастя і вічність для болю
Без бою здалася людської любові.

Любов та смертельно страшна
А вона вірила що то весна
Холодна жорстока нестерпна
Лихо по світу сіє вона.

Людина могуча істота
Та пташки обірвані крила
На серці залишилась гіркота
А вона так любила.

Зніму кайдани та піду по світу
Давати радість та творить добро
А де ж людині своє зло подіти
Щоб воно у щастя перейшло.

Коли тебе гризе докора та сумління
Коли гріхи не можеш відпустить
Є віра тільки на одно спасіння
Без правди в цьому світі жить.

Але без неї тільки коло пекла
Без неї світу не побачиш ти
Коли веселка плакала
Зривав ти квіти золоті.

А квіти ті кровавими сльозами
Змивали гріх твій, не прощенній гріх
Вони пронизували шкіру вам шипами
А від вас лиш той страшенний сміх.

Не розумієте що коїте ви люди
Ви нищите життя и не одне
Ще гірше вам від цього буде
Бо від брехні ніхто вас не спасе.

Весна неозоро незорана
Ховає сльозу у сльоту.
І, як тобі, весно, не соромно? –
Листочком прикрий наготу.

Спряди бадилини-травиночки,
Сорочку змочи у росі.
Цнотливице, витанцюй литочки
В квітастій спідниці густій.

А йдеш несміливо, як покритка,
Худюща – на вітрі – свіча.
Світися тихесенько в котиках,
Прозора, невинна душа.

Ніхто-бо не знає-не відає,
Чом досі тамуєш красу:
Єдине – із пролісків – придане
Веретами з лісу несуть.

2012

Чи це доля України
хрест нести - людськії муки?
Обдираючи коліна,
через тернії розпуки
у безвиході незрячій
на Голгофу шлях шукати,
за дітей своїх невдячних
і озлоблених страждати?
...Я цілую знов Розп'яття
і молюсь за Україну.
Боже! Відведи прокляття,
вбережи від зла країну.
Поможи нам не упасти
до ненависті в залежність,
у самих себе не вкрасти
довгождану Незалежність.
Силу нам даруй і розум -
матінки не розіпнути.
Втерти їй гіркії сльози,
про свої - покіль забути.

Не був відлюдником.
Полюбляв збирать добірне товариство
На шашлики та на якісь тільки йому знані вина.
Чи думав хтось із нас тоді, що цей гурман і компанієць
З важким, на манір англійський, івритом,
(З чого він часом потішався й сам),
Збира на диск сумне із музики класичної?
Через півроку він помер.
Знайшла дружина отой диск.
Альбіноні, Моцарт, Бетховен,Брамс...
Голосом любові недолюбленої
До серця печії із нею говорили.
І диск вона подарувала нам.
...Слухаю і думаю, чому саме адажіо
Обрав він для передчасної та вічної розлуки?
Мабуть, незабарна смерть так наказала,
Бо ж споконвіку і вона сама така сумна.
Щоправда, і життя з його скороминущим щастям –
Скорше адажіо, а не алегро.

Мамо, він в серці багаття носить,
Плаче і йде у наш дім вогнем.
Бачиш, я вже заплітаю коси,
Він же зриває із вікон щем.
Мамо, сховатись у світі ніде -
Коні тупочуть, темніша ніч.
Чорні підкови, стремена срібні…
Стукають в двері. Згоряє піч…
Мамо, він душу, як сонце, має.
Гляне – і відчай в мені пече.
Ранок. Притихло. Життя минає.
Мамо, це поруч його плече.

Море пахне снігом. І холодом мигдалю.
Ти його впізнала? Він поцілив моїх птахів.
…Приїжджай скоріше. Я без тебе тепер ліплю
Ластів'ят. Весну. Й пластилінових дітлахів.

Мої руки – глина. Його море – твої вітри.
Він втомився вже. Не підходь. Хай хоч тут поспить.
…Я себе не чую. Ти сама з ним поговори.
Тільки не спиняйся. Прошу тебе. Знов ліпи.
2012 рік

НЕ ХОЧУ

Ні, не хочу, щоб ти була ворогом,
А ще більше, щоб я тобі – другом,
І не прагну вбачать тебе по́сохом,
А тим паче себе – твоїм плугом.
Ти не є ні гріхом, ані спо́кутом,
Ні надією, ні рятуючим кругом.
Все це – пустка, прихована слоганом,
Тимчасовість, що грається з духом,
Та, що вмре, що розвіється порохом,
Над новим розквітаючим лугом.

Павло Гай-Нижник
16 квітня 2012 р.

Не манна небесна, а тіло і кров
Господнього Сина із дому людського.
Ти їх споживати сьогодні прийшов,
знайшовши себе і знайшовшись у Нього,
бо тіло святиться, як їжа правдива,
і кров - як одвічно правдивий напій.
Сприйми це належно, і станеться диво:
ти в Ньому, а Він - у подобі твоїй.

2007р.
Художник Ярослав Саландяк.

КОХАТИ

Кохати. Переплести́сь руками, наче квіти,
І ніжність крихтами бездонно устеляти
На тло натхнення. Обіймати. І не зомліти.
Лиш в хвилях тремту відчайдушно колихати
Росу в устах. І увібрати усе до краплі. Спокусити
До пристрасті, де в безладі шалено загравати
Із божевіллям. І благати сердець у ньому не спалити.
А потім пошепки у Всесвіт закричати
Щоби і в янголів крилатих пробудити
Чуття, незнані їм, щоб зо́рі привітати
Офірува́нням. Цілувати. Тендітно-палко. І воліти
Любов суми́рну десь не розплескати
У вирі запальнім. Кохати. І цвіту того не згубити.

Павло Гай-Нижник
7 квітня 2012 р.

Любовь сотворила жизнь на небесах,
Обитель Бога в радости прекрасна,
Строений нежных кружева так удивительны,
Что несравненны в чудесах...
2012г.

Поезії сонячна гладь
Дрімає у тиші ранковій.
Слова ще у серці мовчать
І серце мовчить ще у слові.

Снаги соловейки гучні
Зітхають у вітті росистім,
Пробуджують душу пісні
Римованим шелестом листя.

Стежиною кличе рядок
На книжні поля і журнальні,
І віршів казковий клубок
Веде до хатини – читальні.

16.04.12

Жіночко, коли ти насваришся?
Ти, за мурами, в юрбі ховаєшся...
Та він тебе - тобою живе.
Будеш з ним мила - будеш щаслива!
2012р.

Ти такий, як тоді. Що ж, часи-бо подібні завжди.
Декорації змінні. А в тебе (ти ба!) і незмінні.
Ти скажи, цьогоріч зацвітуть гетсиманські сади?
Ти скажи, а чи зможе коріння рости без насіння?
Тільки око мигне – і не року – століття нема.
На хребтах у дерев наростають скоцюрблені кільця.
Скільки добрих новин для дітей твоїх просто обман
І живої вологи вони занечистили скільки?
Стіни твого плачу, там уперті глухі прохачі.
Твої гори оливні для них дотепер еверести.
Їм би руки погріти і мати в торбині харчі,
І молитись за звичкою завчено на перехресті.
2012

Оновимось сьогодні - в День Великий!
Коли у серці радістю цвіте
Надія жити вічно, жити ві́ки,
Торкаючи раменами святе

Намокле небо, що віддало Сина
На сей вівтар - печалей і жалю...
Молімо нині: хай могутня Сила
Зійде у вени правдою вогню

І полихає істинно велінням -
Засвідчити найбільше із чудес!
Оновимось сьогодні Воскресінням!
Христос Воскрес!
Воістину Воскрес!!!
(15.04.12)

Плила небом хмаронька,
Сповільнилася,
Де росла берізонька,
Зачепилася.

Обмотала гіллячко,
В шовки білії,
Ой, буде весіллячко,
Як в ідилії!

Тішилась берізонька,
Біловбраннячком,
Догоряла зіронька,
На світаннячку.

Грім торкнув хмару підбором чобота.
Тоненька поверхня її тріснула,
Наче шибка у вікні,
І до грудей землі хлюпнула вода.
2012р.

Він - Ніхто, її любить серцем, вона Сама...
Відьма завжди вільна - свята.
Він не хоче жити без неї.
Вона робить все, що їй заманеться...

2012

а дощ іде
меланхолійний смуток
тамує пафос лоск і суєту
ми нині є і нам ще доти бути
допоки Він мовчить між нами тут

а дощ іде
ростуть дерева діти
і світ як світ а завтра інший світ
чого нам ще від Господа хотіти
в дорозі не до ближнього а від

Скажи, з якою квіткою зрівняти
Тебе, моя ти Зоре неприборкана?
З голівкою червоної троянди,
Що миє в росах шовковисті локони?
З волошкою, що перестиглим літом
Співає серед золота пшеничного,
Чи з маком, що своїм бентежним цвітом
Торкається священного і вічного?

Приспів:
Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя,
Радість моя,
Євгенія!

Або зрівняти з лісовим дзвіночком,
Що лине серцем в небеса за пташкою,
Лілеєю, що з ніжним голосочком,
Чи вишитою сонечком ромашкою?
Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!

Приспів.

Дарма собі я голову ламаю -
Ти світла і прекрасна, мов елегія,
У косах яблуневого розмаю
Найкраща квітка на ім’я Євгенія!

Євгенія, Євгенія,
Квітка моя – Євгенія!
Доле моя, |
Радість моя, |
Євгенія! | (2)

2008

Странная ночь.
Полнолуние близко.
Страхи дня – прочь!
Подвергаешься риску:
Риску забыться,
Сгореть до конца.
Черные птицы…
Шипы из венца…

Сияньем света неземного
Живет во мне любовь Христова, -
В шкафу души на полке сердца
Труды немеркнущего Слова.

15.04.12.