Не з добра-дива вітер цей
З Долини сопілок,що під Єрусалимом,
Зриває пелюстки із руж
І птаство змушує замовкнуть.
З Долини сопілок цей вітер злинув,
Щоб вище й вище здіймались прапори,
Щоб наші погляди здіймались в небо,
А губи в унісон сирені прошептали:
«Ви в нашій пам’яті, праведники любі,
Ви, хто дочасно зійшов у горні висі».
Здіймайтесь вище й вище, блакитно-білі стяги,
Немов талітом, огортайте душі тих,
Хто цього дня благає нас, живих:
«Не оддавайте землю, Богом дану,
Єрусалим найпаче бережіть!»

Тоді приходили боги
із млистої глевкої твані
тебе ліпити.
І розвеснілі береги
брели в краї обітовані,
як неофіти.
І я мовчала, і між нас
не було простору для вдиху,
ані для слова.
І дзвони наші імена
несли на плечах ранку тихо,
але святково.
І заблукавши між чудес,
прозоріша, немов вода
в ключі троїстому,
питала я: «Христос воскрес?»
І ти мені відповідав:
«Воістину!
Воістину!
Воістину!»

Може, й не повірить хто нібито брехні -
я Нібитоландію бачила вві сні.

Нібито живуть у ній ніби трударі,
нібито працюючи з ранку до зорі.

Ніби м'ясо в кожного є щодня в меню -
нібито отримують ніби зарплатню.

І пенсіонери там, ніби у раю -
вчасно ніби пенсію нібито дають.

Нібито шанується нібито закон,
і прописка в паспорті - ніби не полон.

Мають всі без винятку нібито права,
нібито свободою дихають слова.

Нібито всі вірують... Чи я й далі сплю?
Ту Нібитоландію всюди впізнаю.

Вірю все ж: по-справжньому вийдемо з пітьми,
як усі не станемо... нібито людьми.

Потяг. Ніч. Мовчанка і гітара.

Друзі: ти і томик Елюара.

Ніч пливе із мріями у Везі.

Ти - мій друг, з думками трохи crazy.

Ця мандрівка майже випадкова:

там чекають вірші і розмови.

Гра в мовчанку – наш душевний стан,

в тебе був із музою роман?...

Ти близький по духу пілігрим,

що мовчиш, тобі бракує рим?

І постскриптум: хто із нас письменник -

ти… мій друг? Ти тільки мій…

щоденник.

Здійнялася в грудях тепла хвиля,
Тебе серцем покохала я.
Боже, ти любиш дуже ніжно мене,
Подумала...І пухнасто зашарілася...
2012р.

слава Богу что весна
все "прощай" звучат как "дальше"
беглый взгляд как пацана
мне легко поймать на фальши

в чём-то ведь молва права
где-то кто-то что-то знает
зеленей не здесь трава
тут её не замечают

возвышаясь над собой
и паря не испаряясь
не прочитанный судьбой
я пишусь как в небе стая

в мыслях мало головы
крыша медленно съезжает
в тучах пламенной молвы
закаляются кинжалы

зарождаются грехи
накаляются огрехи
страстью кормятся стихи
грустно увядают вехи

как мираж видна душа
та в которую влюбляюсь
точки ставлю не спеша
и горча не огорчаюсь

не решив что решено
чашу не испив кометы
Синей Птице на пшено
рассыпаются рассветы

отдавая дань словам
что хранят любви богатства
мысль идёт по головам
создавая птичье царство

24 Апреля, 2012

То сонця диск... лише здалось на мить,
Коли між хмар розтріснулась надія!
Дорога в далеч птахом проквилить,
Лиш вітер ехо над життям розвіє.
І руки теплі вже останній раз,
Та хто велів торкатися до неба?
І хто казав, що ці чуття для нас -
Оаза щастя? Те, що й справді треба?!

Господня розбуялась заметіль
Чи то - тумани ірреальних сутей...
Нестиму в серці цей прозорий біль,
Цю іпостасність... Не дано збагнути,
Запхнути розцяцькованість томів
На запорошені чужі полиці.
Та хто кого кінечно розумів
Під молитви осібної каплиці?
(19.2.12)

Ми учні вже останній рік,
А далі ми – студенти.


Хтось буде адвокатом,
Хтось піде в президенти,


Хтось буде з нас дизайнером,
А хтось стане юристом,


Хтось буде хліборобом,
А хтось і журналістом,


Хтось буде музикантом,
Хтось буде архітектором,


Хтось буде підприємцем,
А хтось – автоінспектором,


Хтось буде педагогом,
А хтось піде служити.


Та школу не забудемо,
Допоки будем жити!

Ну ось і все! Дзвінок останній…
І стихли наші голоси,
Бо час прийшов, пора прощатись.
Чого похнюпили носи?

Ми не прощаємось навіки,
Зустрінемось іще не раз.
Зіллються ще життєві ріки,
Тож не забудьте рідний клас.

Ви вирушаєте в життя
Бурхливе і таке прекрасне,
Важке і водночас легке,
Тож хай надія в Вас не гасне.

Рідна школа жде завжди Вас
На своїм порозі,
Щастя, успіхів в путі
Для Вас на життєвій дорозі.
2007р.

Не озирнулися... Проклявший “чільність” хам,
я дикість ніс крізь терни і роки їм.
Але новий потрібен, мабуть, Чингізхан,
щоб тридцять вічностей тримать в облозі Київ.
Якби спромігся щиросердно бути злим,
я, може б, ще й любесенько здолав рів,
і не почив би другий цей Єрусалим,
як на Голготі перший, днесь на Лаврі?!
Якби життям котився, “як згори”,
за світ не переймаючись виною –
яка різниця “обри” чи “обри”
палили б Дім-З-Химерами зі мною?!
Якби я знав (або повірив!), що “сердюк” –
не “охоронець серця”, а “сердитий”,
я б табуни понищив, щоб гадюк
на смерть свою побільше наплодити –
звів Піраміди б з кінських черепів!
Де б і взяли Гучну Підкову на “звороти”?..
Якби я міг любити світ “напів”,
прибив би щит на Золотих Воротах.
Ох, люди-юди... Нині б у вогні
горів би й сніг січневий, як полова!
Чому ви пізно скрикнули мені,
що треба жити “ділом, а не словом”?
Тепер... тепер при силі ще, а – дід!
Якби ж знаття, “мазюкав” би пастелі...
Не озирайтеся. І не любіть. Ідіть.
Я буду Голосом Волаючим В Пустелі.

Я родився і зріс в болотистій місцині, біля
сірих цинкових хвиль, що били по дві – навідліг,
звідсіля – усі рими, звідси той бляклий голос
поміж ними, в’юнкий, наче мокрий волос,
якщо в’ється, звичайно. Ліктеві давши клопіт,
власне мушлею вуха угадується не рокіт,
але ляскіт ряден, віконниць, долонь, чайник,
скипілий на керогазі, максимум – крики чайок.
Те у пласких краях і боронить від фальші
серце, що критись ніде і видно далі.
Це хіба тільки звуку їх далеч відважить лупня:
око не нарікатиме на брак відлуння.

1975

Вже вкотре брала я перо у руки
І сотні раз, дивилась на папір,
В очах темніло, чулись дивні звуки,
Сум пив слова, немов старий вампір.

Аж ось яка гора в кутку кімнати!
Там крапки й коми, решта- пустота,
А треба ж якось слово те сказати,
Щоб завершить задумані діла.

Так ніби просто! Висохли вже сльози...
Між нами холод , снігу заметіль.
Тому, прощай! Нехай стихають грози!
Ми станем друзями, відкиньмо біль!

В твоїх грудях Вогонь - викрешує квітка червлена.
Сила огнем заярила твоя.
Духом любові пісню тобі зливаю,
Візьми долонями серця - до вічного щастья!
2012р.о

гримить і блискає, ідуть дощі.
під вікном воркують в парі голубки.
без підрахунків і вагання -
люби, все, що явило нам кохання.
2012р.

Затисла!
Між ногами тепла Ніч.
І царствіє земне,
і лоно смерті.
В такій нестямі,
вічній круговерті
блукаю поміж,
проміж свіч!

Пізнаю оцей вітер, що накинувся на траву,
під нього хутку лягати, мовби під татарву.
Упізнаю і лист, долі ницьма у грязь
падаючий, як обагрений князь.
Беручи вшир стрілою по косій скулі
дерев’яного дому в чужій землі,
що за клином гусиним, осінь у склі внизу
пізнає по лицю сльозу.
Більмом стелю обводячи у кутку,
я не слово за номер забув говорю полку,
а кайсацьке ім’я, і не в ріг-дуду,
ворухне мій язик, як ярлик в Орду.


1975

в обхід, чи навпрошки?
на шляху до Тебе я - роки.
Мій сніг на скронях - безмежне...
Якщо вартий любові серцем - ТО люби...
2012г.

Поблизу океану, при світлі свічі; округ
поле, втонуле у щавнику, люцерні та конюшині.
Вечорами у тіла, наче у Шиви, рук,
у жазі простягтися своїй безцінній.
Колихнувши траву, сова здоганяє миш.
Рипне кроква знічев’я над головою.
В дерев’янім місті міцніше спиш,
бо насниться оте лишень, що було явою.
Пахне свіжою рибою, до стіни прилип
профіль стільця, марля благенька в’яло
ворухнулася у вікні; місяць променем поправляє приплив,
ніби ковдру, щоб не сповзала.

Телеприколісти друзі і їх улеслива щедрота...
- Ало, як до Вас звертатися?
Потрібно?.. - Дякую, ні, - є супутник особливого коду..
...Кохана мовчить - не відкриває ніжні вуста.
2012р.

Ось так щороку: навесні
ми знов стаємо дітваками,
знов диву раді й новизні —
брунькам, що скучили за нами.

І знов краплини на шибках —
люстерка всесвіту — крадливо
малюють свій таємний шлях,
що нас веде у вечір-диво.

І знов усесвіт-викрутас
котом прикинувсь, і як завше —
зірками мружиться до нас,
футерком ночі обійнявши.

(24.4.2012)

Да здравствует
укр-нация!!!
нано… макро…
идеи
Боже, уйми овации
что-то не то мы сеем…
мне бы на все…
разрешите,
сплюну себе во след
я лишь всего "сожитель"
шоу
на фоне
бед
сброшу к ногам
ошейник …
"Хлеба даешь и сталь!"
видишь следы на шее?!
слышу: -- конечно, жаль...
извольте читать досье
вовремя бы обед
не пережить мне Осень...
Осени много лет
колхоз на безрыбье -- эхо
с пользой одной -- зазря
буду искать я - «бэху»-
с родинкой
желе - зяк

1999.

Розхристані ночі, оголені,
На півночі - місяць, і море не
Зовсім розріджене, зморене.
Розколює сни Оріон.

Посріблені очі, знеболені,
На півдні - сльоза, o dolore mi
Несу на вітрилах зруйнованих
У замок твоєї душі.

Щоб тихо упасти, холонути
У мареві рук твоїх стомлених

(З дощами йдучи в унісон).


[23 квітня 2012 р.]

Скажи мені, Господи, те, що ніхто не говорить,
бо я не повірю словам, що були кимось мовлені.
На північ бредуть опівденені сонячні олені,
на північ, де білі сніги розгорнули простори
прозорої тиші, де гаснуть і луни, і тіні,
де кроки легкі і нечутні, а сни – нерозгадані.
Хай ріки замерзлі розкрають залюднені гавані
на білі фіорди, словами стечуть з піднебіння
німотного неба. Одна їм лишилась розрада –
текти і текти, не питаючи русла і значення,
крізь пальці господні, не чутні ніким і не бачені,
і танути в млі, мов далекі оленячі стада.

В Любові - все життя, мов пісня.
в'яжуться думки і магічні почуття,
Що в серці маю - із Тобою
Сонцевісна днина кличе до просторів і глибин життя...
2012р.

Перввозданно постає перед нами - Сонце!
Буяння квітів і трав весняніє.
Серед незайманих просторів спалануло кохання,
Надщесерцеве, - життя ще одне...
2012г.

Я, как чаша, любовью полна до краёв!
Ты боишься испить: робость в сердце твоём?
Будь смелее - испей и тоску утоли...
Будешь знать, что являет собой Натали.

Где ручеёк берёт начало, мы не знаем,
Но речка норов свой успела показать!
И воды шумные свои с ревущим воем
Она намерена навек Ему отдать...
И Море-Океан малютку нежно примет,
В свои объятья эти воды заключит,
На берега Надежд неистово нахлынет
И, пену теребя, игриво вдаль умчит...

Я - женщина, которой нет конца и края!
Я - как пустыня: сколько не иди
"Оазис" вечно манит впереди!

Луч солнца дребезжит, в потоке вод играя,
А ветер косы треплет на груди...
Мне ощущений не бывает много:
Я, замирая, вслушиваюсь в них...
И не одна на свете длинная дорога
Не уведёт меня от помыслов моих!..

Ты полюбишь меня, потому что я ЭТО сказала!
Половинной любви мне для счастья великого мало.
Я уже для тебя почти жизнью единственной стала -
Ты полюбишь ещё, потому что я страстно желала!

За окном чудеса: ветер треплет и сеет дождинки...
Я сижу не дыша, ну, как-будто Мадонна с картинки,
А по впалым щекам, как горошины катят слезинки.
Заболела... и стала похожа на простолюдинку...

И Мадонна, и простолюдинка... - не это ведь важно.
Жизнь прожить чёрно-белую - вот, что мне страшно...

Осяйна тілом і лагідна теплом,
Гнучка й тонка станом.
Непідвладна тисячоліттям її молодість і краса,
Неординарна моя Афродита - рельно Боже янголятко, цілком...
2012р.

він, не поскаржиться нікому, ніколи,
бо думки покриті снігом сивини.
до коханої туга пульсує в серденьку,
сплітаються пелюсточки: я плюс ти...
2012р.

цей слід заростає травою, бо падає дощ,
а трава поглинає стежину і ти не прийдéш
барабанять дощі у короткі гудки без гордині
ти не бачиш, не чуєш, не прúйдеш, ти зайнятий дуже, авжеж

а небо ховається в хмари, як падає дощ
на бантúні легка павутинка - вода проникає углиб
на вустах, як молитва, ім'я - до людини, до бога, до сина
навіть дощ зупинився, а сил залишúлось всього лиш на схлип

не вигріє сонце, весна не відновить родину
старенька, як світ, а така беззахúсна хатина
мама_земля_Україна, а дітоньки_діти - горóшини сліз
віє вітер, скриплять ясени, край села не засне тополина

2012

О, за те, що ваш вчинок убивчий
Та вірша мені в душу навіяв,
Я дарую вам шрам свій на серці.
Я не серджусь, не серджусь, не серджусь.

О, за те, що ваш погляд нещирий
Все ж не викликав злу недовіру
Загалом до усенького людства, -
Я вам вдячна. Я зовсім не злюся!

О, за те, що терпіти умію
(А до цього ж бо ви спонукали!), -
Я бажати вам щастя посмію,
Хоч моє ви старанно топтали.

То є правда – без вас нецікаво
Жити в цьому цікавому світі.
Вам, хто буде і є, - моє «браво!»,
І – подібних собі… не зустріньте!

1997р.

Горою лисою шумів старий осот,
завис червоний місяць у гіллі лякливо
заклечаний омелою, стуливши рот
загусло вітер вив гніздо у спраглій дива.

в берези коси ледь тремтіли, біле тіло
достигло світло_ болем, відчаєм медунки
від млості ночі кволе горло заніміло,
меди густі прозріли гірко-пряним трунком.

єлеєм щедро мащені уста спроквола
шептали заклинання дивні в сонній тиші,
її зіниць зелених повні глею кола
просили сили і його колишнього…

а за плечами крила розбивали морок,
уста скипіли соком перестиглих вишень,
доспілі зорі кидала притьма в подолок
і піднімалася у леті вище, вище…

і тоншали у висі срібні тіні,
                           бриніли чаром вії,
в серпанку місяця гойдалася горілиць
і вихором несла_ кружляла ностальгія
душа її мала прорвалась до зірниць…

_______
природа юна, нага без чуття провини
наївно жажде першого гріха
і всотують вогонь жаги аквамарини
небес – неозорима цілина.

…навідьмувалась

Смердюче пекло, кодло окаянне!
Бодай я скис, а гірш мені не стане!
Бодай я продав ще раз свою душу,
Та вибратися конче звідси мушу.
Вогонь горить, стікають потом стіни,
Зі стелі капа щось, болота по коліно...
Куди не ткнешся - грішники одні,
все корчаться в немитім казані...
Ще зрозуміти можна, що хотів
Наш батько-сатана для грішних пекла,
Але було щоб пекло й для чортів?!...

У кожної дитини є пряник або нема
Або шмат лайна, але дитина істота дивна
здатна бавитись усим і з усіма
коли нема, нема пряника
є клініка, є клініка на …

і невтомно жалкуєш
що лінувався в школі
не бігав стометрівок
не стрибав у довжину
не брав участей у спартакіадах
роби з нами роби як ми
чи інших проявах колективізму
пекло це інші люди
повторюєш вслід за іваном-павлом
не тим що другий і сумирний
а навіженим продавцем газет
знавцем нудоти сартром
пекло це інші люди
рай це інші люди
так і бігаєш футбольним полем
у пропотілій футболці з третім номером
від воріт до воріт
не втямивши за яку команду граєш
і про всяк випадок не торкаючи м’яча

Поміж хмари опустило
Літо сонячний фелон.
Лип божественне кадило,
Нив євангельський амвон.

Хор пташиний літургію
Править щебетом святим.
Заворожено німію
Я в задумі перед ним.

У холодні люті зими
Відійшли гріхи мої,
Сповідальні диво - рими
Вишумовують гаї.

Купол неба, храм природи,
Воском скапує зоря.
Молодик – диякон водить
Млу довкола олтаря.

24.04.12

Спінилась бурна шумовина
Янтарним відблиском зорі
Розверзлась пащека глибока
І водограєм у мені
Бушує осінь супокоєм
Нірвани недосяжна суть
Потоком ніжним прохолодним
Життя покоїть баламуть
Пісок незгод осяде тихо
Й загра майстерно пташий спів
На серці вірно й передхмільно
І ллє нектар кельтських богів!

2006

У пеклі гарно нам живеться,
смола тече і чорт сміється,
але бере іноді страх,
коли так довго по ночах,
один в котлі тому сидиш,
бубниш під носа та не спиш,
на вила дивишся й мовчиш.

Так кожен з нас в своїм котлі
в смолі неначе у вині
пірнає в сни
і розуміє естетику краси
щоденної шизофренічної весни спонтанних дій
і вражень, і ця відсутність зауважень,
до стилю даного життя,
не вимагає каяття та й взагалі нічого,
а ні від себе, а ні від бога,
по колу днища казана
у кожного своя дорога.

П.с.: І ніколи зустрітись нам,
бо в кожного є власний чан.


2010

Я стих між твоїх ніг,
калачиком згорнувся,
замуркотів і здувся духом лих
пустивши їх за у обрій у вікно
мого єства розлізлось волокно
й з під нього шерсть м”яка котяча
до твоїх рук простягла волоски,
і пестиш ти мене незряча,
і молочка налиєш у миски,
я ж жадно п”ю із ємностей до сита
твоєю сліпотою скориставшись,
а після, ти мені віддавшись,
щурячий хвіст відчуєш в животі.


2012

В святині вистояв і начебто вознісся до Небес,
Де янгольськими голосами молитви читались.
Та ось він вийшов - і неначе й не бувало святості.
Свого сусіда став привселюдно розпікати:
Бач, того кури без дозволу в його город залізли.
Не знати що сказать, бідолаха то червонів, то блід,
Од несподіванки тільки очима кліпав.
А на завершення обвинувач таке слівце добрав,
Що слухачі позатикали дітям вуха.
«Хай чують!- Я і на них знайду управу!»-
У бік столиці й до Небес простягує святоша руку ...
І не зна, що в тому світі, куди на крилах молитов здіймавсь,
Душі його, спаскудженій до дна, місця нема для вічності.
----------------------
Тут перераховано частину негідних вчинків, за які лишаються частки в майбутньому світі.
Детальніше про це можна дізнатися з книги: Рамбам «Сборник трудов». Иерусалим, «Шамир». 2004, с.171-172.

Метро- мчит поезд в бесконечность...
А прошлого совсем не жаль.
В тоннеле поселилась вечность-
Нетленной жизни магистраль.
Закрыв глаза, вростая в кресло-
Вмиг попадаешь в коридор:
Летишь в пространстве, мысль повисла,
И кто-то выключил "мотор"...
Вот остановка- дух выходит,
А тело...остается там...
Оно пристанище находит:
Спешит в "круиз" к иным мирам!
Душа согласна возродиться,
Но где найти себе покой?
Взлететь иль снова поселиться?
Или прикинуться слепой?

Я буду твоим голосом, Сердце, —
Скрипкой нагой,
Нотной рекой.
Я стану твоим лучиком, в танце —
Первой грозой,
Далью седьмой.
Капелькой Рая, в цветущей пурге,
Звонкой зурной,
Гордой волной.
Мудрой совой, в снов тайной тайге,
Дымкой седой,
Томной игрой.
Духом полыни, в истоме дорог
Тенью хмельной,
Робкой весной.
Ранью летуньи — стрелой на Восток,
Птицей шальной,
Вешей звездой.

"Він повернувся" –
на цьому кадрі стихає музика, тло темніє,
світло прожектора вихоплює – «хап!» – тіло у натовпі,
веде його,
ніби по місячній доріжці,
по цій осінній_аж_нереальній алеї –
до неї;

вона
плете із кленового листя віночки – пливуть за водою,
мовчить недоречно (неґречно), вчиться бути нарешті собою,
сни пригадує – як у них_золотих – півжиття блукала,
ткала і розпускала,
ткала і розпускала,
тка
ла,
ех, чернетка життя покреслена...
літер причинна кар-діо-гра-ма....

вона –
біжить, як ріка, до нього,
а донька – навперейми –
за поли ловить зі сну – "мама...",

маківка голосить,
горить
у її нічному волоссі,
а вона говорить до нього,
до себе говорить
досі:
«Досить».

Режисер-оператор, художник і каскадери відводять очі, курять, тягнуть резину…
Вже пополуднє,
Алея довга, як невідомо що,
Він пройшов лише половину,
Глядачі позіхають,
тиша, як миша, летить безголово у шпарку –
Шусть! –
шпарко.

Світло згасає, зачиняються двері –
І –
Химерний твій світ, Господи, із усіма ділами…
"Він повернувся" – вуаля, кінець першої серії…
А другу – «Вона упізнала» – дивіться опісля реклами.

Життя твоє завзяте триває пів століття...
Всіляких барв було в поемі існування:
Тріпав вітрець буття твоє "зелене віття",
Не оминув ні біль,ні гріх і ні страждання.

Всього було за цей невиправданий час!..

Роки летіли в вимір, де їм не відновитись,
Де не існує "меньш", і не долає "більш"-
Вони не намагались негайно зупинитись-
Вони злітали швидко, як правило,"хутчіш".

Ти мріяв бути гідом в приватному житті,
Опанувати слабкі риси святого неумільця,
Кохатися і бавитись в п"янкому забутті
І радістю пахтіть,мершій,по "самі вінця".

Але життя незграбно прероготиви внесло:
Руйнівні дикі засоби,всілякі перешкоди...
Ти мріяв, щоб душа твоя воістину воскресла-
І ти,таки, дістався з мінливим Небом згоди!

Одні горлають про любов
(не приймаки - сини і дочки!),
а при нагоді ладні знов
лишити Неньку без сорочки.

Для інших - сало й ковбаса -
мірила справжньої любові,
навіщо їм душі краса,
що розквітає в рідній мові?

А ті, собою горді, теж
Вкраїни "славні патріоти",
в любові вже не знають меж,
відкрили злу усі ворота.

Любов до Матінки - он ті -
на щиру нЕнависть міняють
до всіх без винятку братів,
що не "по-наськи" розмовляють.

А де ж та істинна любов,
якої Україна варта?
Та, що основа всіх основ,
палких сердець незгасна ватра.

Та, що очищення несе,
добра і правди зерна сіє.
Та, що Вкраїну вознесе.
Чи так любити ми не вмієм?

У скруті стежок необачно ми
Сьогодні зустрілися знов,
І стріча оця чи побачення
Неждано розбурхала кров.

Розсипано зілля, розгублено
У зелені трав і доріг,
І хтось посміхався розгублено,
І парк таємниці беріг.

Вдивлялися олені злякано
Каштанами мудрих очей,
І сосни про щось терпко плакали
Зіркам бурштинових ночей.

...Як білим навіється світові,
Замерзнуть дерева нагі,
Згадаю цей парк малахітовий
І губ твоїх вишні тугі.




2007. 2012.

Тихо-тихо сніжить,
       чи у пам’яті трунку,
Чи у континентальнім помірнім краю.
Я у купі конвертів, реклам і рахунків
Раптом почерк
       готично-стрімкий впізнаю...

І - ламаються руки,
       і - губляться рими,
І... замерзли давно в синьо-снах
       солов’ї.

Неприкаяну душу
       зціляє незримо
Те, що десь у снігах
               пам’ятаєш її...




12/28/2004

Дощ. Рядки снуються мляво,
Мокро сніг вчорашній тане,
Шепче квітень шепеляво,
Що терпіти вже не стане,
Що зима його паплюжить
І закони-бо ламає, -
Попусти їй, то недужо
Порошитиме до маю,

Онде вишні розцвітають,
І нарциски лебедіють...

    Весно, я тебе вітаю,
І спасибі за надію,
За дрібнeнькі білі квіти,
За рясні великі мрії,

Зацвітай, весна привітна,
і твоя присутність гріє,
Вже сніжок смішний вчорашній
Скімлить, як щеня забуте,

Дощ черемхою і рястом
Проростає в дні майбутні.




2001

плыву в сплетении мыслей реки
я всегда в Твоей жизни
предутренний стелится пар
и душистый предвиденья сладостный дар...
эта встреча была не случайной
в груди истомлено запел встречи паром
обнимает волною нежности ком..
в сердце радость
наша Любовь - твердыня, вовеки веков.
2012г.