В житті усе до болю переплетено:
І біле й чорне, радощі і біль.
Падіння завжди ходять поруч з злетами,
За осінню приходить заметіль.

Щораз життя у буднях десь надломлене
Ми починаєм з чистого листка,
Колись перейнялись чужими долями
І нижем за разочечком разка.
2012

Сита Віро, твої пастушки:
в злиднях вирізьблене лавреатство,
заболочені кров’ю стежки,
у зляганнях замовлена каста;

Рідна мово, дикунство моє;
(молоком сліпця очі промиті)
мов брильянт в кізяку; між гієн
ллєшся світлом; години зажнивні

найсолодші; спітнілі чуби,
спини спечені, сіль косовиці…
«На коржі трохи маку зімни́», –
Мова просить – я мну; крівавИця:

безпробудна мозольна жага́
світ змінити на краще; парУху
«Заповітом» занюхав; назгАд
на рамені тавро: тризуб, «Крути»;

Мова чистить цибулю й рядки
по щокам: «Реве та стогне Дніпр ши…»
Намовляння моє, навпрямки́:
Мова – вроки мої найсильніші…

Гітаронько, позич мені струну
під Ля мінор сердечного настрою.
Нехай собі я пісню розгорну,
Зроблю зі звуків непоборну зброю!

На всі обмяклі, стерті вечори-
це будуть блискавиць прямі удари.
Душе, співай...! Співай- не говори!
Лови вольтовохвилеві стожари!

Акордів закипілий епіцентр,
оті гарячі, космосу, квазари,-
розвію, хоч сама згорю ущент,
Припавши серцем до душі гітари.

Боже мій, - яка краса навколо!
Слів замало, хисту і снаги
Змалювати сонцем ясночолим
Чудно позолочені сніги.
Вся земля в шаленстві білосніжнім, -
Голуба й прозора далечінь
Різко розгорнулася – і ніжно
Затремтіла, наче волосінь.
Радуються свіжості та щастю
Снігурі в снігу і їм під стать
Хочеться бездумно нині впасти
Вже самому в білу благодать.
Віхоли сріблястої відбитки
Затопили чорне тло землі, -
Вам тепер відомо, певно, звідки
Радощі зявляються малі?..

06.01.12

Не дме натхнення в парус мій сьогодні.
В затоці дум куняють теми модні.
Припливу стильних рим під повен місяць
Армада віршів жде на мілководді.

08.01.12.

спогад розтанув як в роті м’ятна цукерка
я не притрушую цукром жалі та образи
в сукні червоній колись я виходила з церкви
світ гомонів –бережи – кришталева то ваза

ми помінялись місцями і я не жалію
що свої лікті обдерла об тебе стального
мова звивається хижо гримучими зміями
час добігає до виплати справжнього боргу

я розквітаю я квітну я стала красива
і не боюся гру літ розпочати спочатку
вчора ти вирвав у себе три промені сиві
також і в мене було у диктатурі - пручання

я - білий бунт я гранітом придавлений вітер
я безперечно вибаглива кожним бажанням
я не ходжу – я літаю грайливо повітрям
квітка гранату у мене за вушком ридає

коли впаде твоя мрія на Божі коліна
я повернуся – я знаю бездійності примхи
коли в кривих дзеркалах в’яне щира довіра
коли гірчить самота як шкарлупка горіхова

Я вже не боюся. Доволі!

Вже квітка росте поволі…

Вже серце моє ожива…

Та я не весна.

Я - осінь.



А осінь – це тиха просинь.

Це сонця тепло й блакить…

Буває й таке: на мить

Мене охоплює буря!..


Та я тільки бабине літо

І кава, на стіл пролита…

15.54. 29.07. 2011

Я розсипаю крапки-коми.

І запитань багато маю.

Та вже стою із того краю,

Де все три крапки підміняють.



Чому людина народилась...

Чому безтільні дні плодились...

Чому в пустій ми суєті...

Для чого рими ці мені...

2012

Думка, мелодія, прагнення світла,
Хвиля повітря і спрага добра,
Вибір і віра, до Сонця молитва,
Дотик кохання і вітру сльоза...

Шлях пізнання нещадний мов бритва,
Стражденна й солодка мистецька стезя.
Творчість - любові мудра палітра,
Витівки часу і сповідь Митця.

Вічні змагання розуму й сили,
Хто переможе? Де духу межа?
Творчість - це Музи безмежнії крила,
Мужність творити заради Життя.

2011

ти враз забув, про що казав,

ти не кохав, проте мовчав,

як сумував - сміявся, знаю,

а сльози ми ховали геть -

не зрозумілий всім портрет

з тобою мали ми обоє...

не може бути тут розвою...

тут мертве все було. одначе,

сміявся ти - і я не плачу,

як сумував - мовчала тихо:

не почуття - взаємне лихо

11.09.2011.

Кирпатий гном, смішинка самосійна.
Просилась «гайтю». І любила «цюці».
...Доросла вже. Серйозна. Самостійна.
Тепер ми з нею – друзі… у «Фейсбуці».

2012

Я вірю сонцю,
Що сходить щоранку.
Я вірю зірницям,
Які купаються в росі світанку.
І весні вірю щороку,
Як у Бога вірю...
Без Нього – ні кроку!

Я вірю в роси, у трави, у квіти,
У громи і грозу, у видноколи.
Я вірю в те, що кажуть старі і діти,
Але жінкам не вірю ніколи.

2001 р.

Коли кришталеві зорі
Розпорошують мій сум,
То таємними стнжками
Повертаюсь у світ спогадів.
Тоді, аж тоді, я здогадуюся,
Звідки знаю тебе, ЖІНКО!

Ти ще в Божественному саду
Казала мені: «Тільки мене кохай!».
З того дня нічого про тебе не знаю,
Хоч я закоханий в тебе до нестями.
Той, хто кохає, почувається зевсом,
А зевсів ніколи ніхто судити не сміє.

О.Т...
Лиш романтикам сивим властиво,
Від початку життя до кінця, -
Сподіватися щиро на диво,
Коли сум обгортає серця.
Часу нам залишилося обмаль,
Усвідомлюємо наяву, -
Тож у мріях лишаємо обміль,
Щоби бути завжди на плаву.
Хоч попутної хвилі не видно,
Щоб відчалити од берегів, -
Нам чекання її не набридне
До смеркання безжалісних днів.
Обминає нас щастя примхливе
У байдужості вічно сліпій, -
А ми віримо вперто у диво
Незбагненною силою мрій!
01.01.12

На цій сторінці народився я
Вінком молодої весни.
Написані на ній: доля моя,
Надії, чекання і сни.

На цій сторінці хочу знайти
Стежину мого життя
І залишитись там назавжди,
Чекаючи час каяття.

2001 р.

Мені порадили: «Помри на ногах!..»
Я уперше свій меч нагострив.
Та справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на колінах жив.

Я жити турботно забаг...
То ж хай на колінах живу.
Бо справа в моїх ворогах,
А не в тім, що на ногах помру.

2001 р.

Невиправні

О.Т...
Лиш романтикам сивим властиво,
Від початку життя до кінця, -
Сподіватися щиро на диво,
Коли сум обгортає серця…
Віктор Кучерук


Невиправні 2

В.К.
Срібло часу лягає на скроні.
Давній друже, на жаль,- це про нас!
Часто чуємо дзвони церковні,
Проводжаємо в путь раз у раз.

Народились в минулім столітті,
Інший простір і книги, і лад.
В босоногім залишились літі.
Не сучасні, не модний формат.

Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна:
Шлях відкриє, добавить нам сил.

Подаруємо квіти зимою,
Вірш – присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить – жіноцтву і нам!
06.01. 11

У приватнім домашнім музеї
Чоловік експоната торкнеться.
«Раритет», - прошепоче побожно,
Полотно поцілує цупке…
Раптом серце підкаже ідею,
І зайдеться в нестримному герці:
Тільки так увічнити і можна –
Як сорочку – на тіло терпке!

Старовинну сорочку – на груди,
На гаряче, мов курява, тіло…
Оживе і наповниться знову
До краплиночки висохле дно!
Експонатом вже більше не буде –
Буде шита і вишита вміло
Старовинна жіноча обнова,
Поруділе цупке полотно.

…І набухнуть коханням тернини,
Ледь торкнувшись того самоткану.
Аж застогнуть, зайдуться бажанням
Урожай той зібрати птахи!
Обгорта вишиванка нестримно –
Ніби річка весняна розтала,
Господиню – поки що останню...
Ще прислужиться їй залюбки!

9.01.2012.

Я – птах, що лине крізь нічию пору
до своїх предків: долі й часу.
Я хочу знати точку зору
Поетів – зевсів Парнасу.


Я – день, в який родились долі
моїх батьків:журби і суму.

Вони змотали дні свої поволі
В клубки життя і глуму.


Я – лист,написаний рукою
Вічності на папері сміху
Радістю і журбою
Усім на щастя та утіху.

2001 р.

Спасибі, брате за підтримку
В жорстоких буднях нашого життя,
За твою руку мужню й сильну,
Що скрізь доречною була.
Спасибі за пораду мудру й слушну,
Очей ясних привітний блиск,
За те, що всупереч життєвим негараздам,
У серці сієш віру й оптимізм.
Напевне, Боже недаремно,
ТИ дав до віршування хист,
Щоб можна було рідним написати
Оцей просякнутий журбою лист,
І вилити пекучу тугу серця,
Яка давно вже оселилась у душі
Та у вечірніх сутінках безжально
Обпалює нутро мені.

P.S. Також вдячний батькові за допомогу в непростих обставинах життя.

1.08.2011

04.- 05. 02.12

Заклопотаний і галасливий,
Невсипущий одвічно вокзал.
Жданих зустрічей речитативи,
Неминучих прощань ритуал.
Поруч рідні обличчя і душі, –
Хто назве наше дійсне число?
Що примусило з місця нас зрушить?
Звідкіля всіх сюди занесло?
Чом лягла залізниця повз Умань,
А до Львова – така далечінь?..
- Не вагайтесь, поети, - анумо
До Катрусі Матвійко в Ірпінь!

07.01.12

Дорога. Слякоть. Постовой.
Немного денег на зачатье,
Когда тоска – хоть волком вой,
О чем - то должен же мечтать я…

Если воспылает чья-то речь
От переизбытка кислорода,
Матом нужно бедствие присечь.
Трехэтажным,или же – в три хода…

- 1 -
Не предсказуемы!

Обворожительны!
Роскошные до не-мо-гу
Рэцэпшен… горсть
Успокоительных…
Не пожелал бы и врагу
- 2 -
...способностью змеиной,

Угрожающей

Ты помнишь

Среду разворошила?
И в тот же миг
Средь окружающих
Заулыбалась мило…

Последствие конфуза на лицо
Но мысли есть неукоснительны…
Блондинка - курица - яйцо
Все это по наследству
Видимо…

*

Ніжно сніг рипить.
Ти із морозцем прийдеш.
Рипнуть двері теж.

1.

Свобода тримається на трьох китах:
ринок, демократія, і кулі в животах.
Іноді просто на кулях в животі.
Зараз розповім як це буває в житті.

Герої епопеї,
два бердичівські євреї,
креативили в Голандії
фінансові ідеї:
береш кредит,
купуєш аудит,
і хай доводять, хто з вас бандит.
Ділились по совісті, наче брати,
є куди рости,
коли рубаєш хвости.
Чесна праця,
нескорена нація,
вас вітає українська еміграція.

+

Свобода відкрита своїм і чужим.
Тим більше – в Україні міняється режим.
Можна навіть пропхати закон –
чувак в мінюсті
з поганаловом Флакон:
має знайомих серед опозиції,
свій серед міліції та органів юстиції.
Всидів у кріслі, не двинув коні.
На якомусь фото обіймає Берлусконі.
Стаєш під крило.
Вкладаєш бабло.
І робиш вигляд, що тебе тут не було.

+

Ось компаньйони сидять за столом.
Кавказька кухня в ресторані «Шалом».
Повар-торчок, розстріляний бачок,
і смак дитинства – водка «Горбачов».

Зорі висять,
наче псячі серця.
Окремо – зорі Бога-сина,
окремо – Бога-отця.

«В країні реформи, - говорить Флакон, -
Потрібно бути останнім мудаком,
щоб стояти збоку.

Я ось не стою».
І давай накручувати долю свою.
«Впіймають, можуть по повній впаять.
Тому мені половину,
і вам по двадцять п’ять.
Головне – свободи ідеї засадничі.
Підіймемо з колін ваш чортів Бердичів!»

Друзі слухали його як знавця,
щоправда, не дослухали чомусь до кінця -
спочатку накурили,
потім щось наговорили,
і всім рестораном їх довго мирили.

«Камон, мен,
давай без імен.
Що ти як артистка театру «Ромен»?
Торгуєшся тут, як готельна проблядь.
В нас у Бердичеві так бізнес не роблять».

+

Готують проплату. Проводять транш.
За пару тижнів добили ганж.
Знищили колекцію кріплених вин –
чекають з батьківщини добрих новин.
Минає квартал. З кредитом голяк.
Один нарешті долає переляк:
«Ходімо до ребе,
розкажемо про себе,
ребе скаже все, що нам треба».

+

І ребе каже:
«Той, хто іде,
той знає, що каміння насправді тверде.
Свобода, мен, вона без меж.
Ну, і з межею буває теж.
Коротше – не хочете гнити в тюрмі,
їдьте в Бердичів, розрулюйте самі».

+

Друзі прилітають в новий термінал,
Проходять контроль, декларують нал,
Знайома з банку бронює готель,
бавить, як може, дорогих гостей:
гриби на столі
й кримські кораблі:
вітає, так би мовити, на рідній землі.

Ось вони вмикають готельне тіві –
а там репортери по лікті в крові,
і якийсь сержант із геройським таблом,
застосовує лом у боротьбі зі злом.
І диктор коментує мінтовські понти,
й намагається щось в цих кишках знайти -
показує машину з мінюстівським босом
і печального Флакона з паленим баблосом.

+

Один із друзів говорить на це:
«Головне – завжди зберігати лице.
Тут хоч куди, далеко не ходи,
ця країна, мен, має дві біди -
мудаки, адвокати і другі неадеквати:
люди, що завжди вміють здивувати.
Я, звісно, син трудового народу.
Але ну його на фіг.
Я вибираю свободу.
Валимо, доки не взяли за хабар.
Я винесу тьолку,
ти платиш за бар».

І коли Флакон
здає їх телефон,
вони говорять стосовно усіх цих реформ:
«Камон, мен, давай без імен.
Що ти устроїв тут оперу «Кармен»?
Давай, босяк, це по ходу твій косяк.
Без потреби після себе залишати висяк.

Давай, ліміта, в тебе шанс – один зі ста.
Пересидиш на Анталії різдвяні свята.
Бабки можете лишити собі.
Успіху вам в суспільній боротьбі».

+

А ребе, вислухавши їх, сказав:
«Кожен порт і кожен вокзал,
кожне шосе, що лежить між полями,
так само поєднує, як і розділяє.
Головне – це свобода як
моральний закон.
І взагалі –
як можна працювати з таким мудаком?

То ж у чому, питається,
загадка ця?
Загадка виключно у волі творця.
І коли ми співаємо свої псалми,
він дивиться на нас із космічної пітьми.
Слухає наші співи сумні.
Іноді підспівує.
Іноді – ні».

а мир-то рушится.
и дальше, казалось бы, нечего,
но не тут-то,
и новой, девятой, волной
обеззвучено
и даже слегка обесцвечено
мчатся кадры,
где падает наш новострой.

гнутся линии,
которые были границами
меж контрастными
вечными светом и тьмой.
вырождаемся.
господи, хуже случится ли?
да куда уже хуже,
и так беспорядок сплошной.

бьются цифры
о пол ледяной на осколочки,
все слетая
с громадных всемирных часов.
кто починит
помято-разбитое общество?
кто остался
и мозгом, и сердцем здоров?

мир, привыкший
ко лжи, общепринятой истиной,
разрушается
даже ни с чем не борясь,
не пытаясь понять,
что за капли ему же приписаны,
принимает их
каждый потеряннный час.

а истоками
грязного, темно-провального
стали сами мы,
пусть и невольно, но все ж.
и к отраве,
подсунутой даже нечаянно,
противоядие
вряд ли когда-то найдешь.

2012

Хутко-хутко пробігала
з ночі заспана зима...
На погоду ніч лишала -
та ж не впоралась сама!

Не підвів акумулятор:
ніжно сотовий будив.
Сон її "вивчав" багато
через фотооб'єктив.

Захопилася процесом
фотосесії зима,
що здалося їй - принцеси
в світі кращої нема.

Прохопилась - жалкувала...
А тепер з дощем в мішку
хутко-хутко пробігала -
щось зі жменю там сніжку.


09.01.2012

Зеленими були мої слова.
Їм дозрівати б, щоб тобі медами
вони ставали. Кругом голова
від цвіту і кохання поміж нами...

Спинався червень бігти по траві
і розганяти зграї ластівчині.
А я зі словом ще була на «ви».
(Чи вже воно на «ти» зі мною нині?)

Палало літо вишнями в саду,
губило сонце в зелені проміння.
Ти думав – я без тебе пропаду.
Ти був правий, бо пропадаю нині

у літі, у листві та у літах,
хоча тебе згадати вже несила.
Мої слова достигли на гілках
і падають, і котяться по схилу.

І зовсім не медові – гіркота.
Ну що візьмеш з покрученої дички
у передосінь?..
Тільки сивий птах
видзьобує в гіллі малі кислички.

випадково, усе випадково...

був привіт. любування. і знову

крізь зимову хмарину мовчання

випадкові слова - не вітання.



випадкове "привіт".

слово - тихий параліч -

зупиняє політ ...



хвилі неба побачить

зможуть радісні очі.

не та хвиля. пророчий

вітер зник. без потреби

поодинці на небо....

А почуття вже зародилося. Росте
Його маленька копія під серцем.
Чи плід його... Чи наслідок? Але
Ти став творцем!
Тому оце
Буденне, дріб’язкове, поверхневе
Лишається за кадром. Є лице
Майбутнього, щасливого, земного…
Я до знемоги
Думаю про це
І пробую себе відчути богом,
Якому залишилося лише
Вдихнути дух у бездиханне тіло,
В не тіло ще,
А глиняне слівце.

Передчуття, цікавість, насторога
Наповнюють чекання до нестям.
Десь там твоя залюблена барлога
Казково так
Приховує райце.

Я думаю, що Бог також не зразу
Себе міг усвідомити творцем.

2012

коли ти в тапках в четвертій ранку
йдеш у цілодобовий за колою і коньяком
чому ти дивуєшся, що у ранковім серпанку
якісь чуваки зустрічають тебе кулаком?
коли ти в будній о десятій додому вертаєшся,
задерши носа і руки сховавши в карман.
що дивного, що бабульки, з якими ти не вітаєшся,
кажуть, що ти алкоголік і наркоман.
коли ти пасуєш пари, в гуртожитку чи на автоматах,
забуваєш як звати старосту, не те що викладачів.
заліковку нормально міняти на воєнний білет солдата,
конверси - на чобОті, а однокурсників - на "дідів".
щоб у житті твоєму не сталось
перш ніж когось звинуватити вміло -
згадай із чого усе починалось
чи не твоїх це все рук діло?..
2011

Ти посмiхнулась, серце радiсно тримтить...
Ти менi потрiбна без прикрас.
Погляд твiй зачарував мене
Яка ж ти люба, сонечко п*янке.
Ти бентежиш, звеш, i палатиме душа
Бо завжди троянд нiжностi жада.
Ти лише повiр менi -
Вогонь кохання палатиме завжди.
Як мало треба нам в життi:
Свята Радiсть волі Неба -
творити пiсню лебединих крил любовi...
2012р.

Перший день нового року – найпорожніший,
Місто ніби вимерло від якоїсь невідомої пошесті,
Біла шерсть снігу вилискує на сонці...
Зграя горобців купається в калюжці на осонні,
але якось без особливого цвіркотіння.
Навіть сороки в гаю за дорогою мовчать.
Не чатує на мишу кіт, якого випустила на двір легковажна його господиня,
що насправді, є відданою його рабою.
А я тужу за тобою, «як дурочка якась провінційна»…
Цій сазі про Уліса далеко ще до фіналу.
Мені тоскно і в чотирьох стінах і на велелюдній площі.
Але ти в мене є. Усвідомлення цього трішки мене попускає.
Я купую горішки в кіоску, що поруч і прямую до вивірки,
он вона помагає фотографу заробити на пляшку і пакет бутербродів.
Вона працює. Для неї будень, коли майже всі традиційно сплять, бо свято…
Тільки моє безсоння перетікає з ночі в день.
Я знаю, що заважаю тобі снити в твоєму часовому поясі,
Де все ще ніч, де в своїх клубах танцюють ґеї, де ґої не заважають
ортодоксальним євреям чекати на свого Месію, де заширока Місіс
вливає свою дещицю води в Мексиканську затоку.
Маю алерґію на твій часовий пояс, але жити без тебе важко.
Милий, приїзди, якщо зможеш. Я тут от... годую ТВОЮ білку…

Самотньо на узбіччі вив собака:
нікому не потрібний чорний пес -
повз нього йшли сліпі глухонімі,
чіпляючись за задуми земні...
Сердечний вимір непомітно щез -
безглуздо-зайва світу ця ознака.


січень 2012 р.

Ідемо ми давно уже наосліп,
Збиваючись щораз на манівці,
Не знаєм, що чекає нас в кінці
І милостей у Бога вже не просим.

Новий виток, ми знову на межі
Між світлом і пітьмою, видно прірву.
Коли себе з лещат зневіри вирвем -
Пройдем усі життєві віражі.

Новий виток... А поки що - журба,
Хоч досі маєм відгомін традицій.
Анумо витягай з душі по нитці
Проміння світле, вбий в собі раба!

Неси хреста, неси без нарікань,
Вмивай цей світ в джерелах світлоносних,
І дух, що досі в небо не підносивсь,
Здійметься ввись, здолає болю грань.

І скільки б не послав Господь терпінь -
Дійди аж до найвищої вершини,
Лиш не зречись у собі ти Людини,
Як не зрікався людства Божий син!

Святкує світ. А чи ще прагне істин?
Лежать у сховку розбрату ножі.
Новий виток... Ми знову на межі.
Чи вдасться нам це море переплисти?!..

За миллионы лет освоила Природа
Великой эволюции шедевр:
Способность видов к продолжению рода –
Всей жизни смысл в среде реальных мер.

Снабдив инстинктом чудо материнства,
Она дала всем сущим право жить,
Установила матерей единство
В стремлении родить и сохранить.

Инстинкт не может передвинуть горы,
Но носит жизнь планеты на руках.
И с материнской жертвенностью споры
Бессмысленны: она не терпит крах.

Она сильнее войн и катаклизмов,
Надежнее материальных стен,
Важнее, глубже всех людских капризов
И в каждой клетке есть она, как ген.

Ни успокоить матерей речами,
Ни задавить болезнями детей,
Ни истощить бессонными ночами
Ничто не сможет, кроме их смертей.

5 сентября 2009

Сіре сонце у сірих очах
З`їло думки:
Ти більше не птах,
Ти вже більше не та перепілка,
Що, щасливо шукаючи гілку,
Піднімалась й летіла у мріях,
Бо життя - це театр в певних діях.
А у тебе було тільки дві:
Це дитинство й ДИТИНСТВО.
ПРОСТИ!!!
08.01.2012. 12.40
taniamilewska

На Сіоні Будинок Синій,
Там, говорять, живе Він;
І, хто вірить у це сильно,
Той, говорять, Йому син.

Біля дому стоять екрани.
Їх читати усякий звик —
Там накази, які старанно
Переписують в записник

Два Архангели; і крилаті
Коло дому люди снують.
Дім не вміє чомусь сіяти
І пливе, наче синя ртуть.

В коридорі старі дивани,
Мружить око світлодіод;
Он є кухня, а ще є ванна,
Товстопуза, мов бегемот.

Колонади, балкони, зали
І кімната з написом: Бог.
Підійшов Авраам і Сара,
Предки сонця і багатьох.

Промовляє нарешті тихо
Авраам: я журбу приніс.
Тоді двері, неначе книга,
Розчинилися. Аж до сліз

Осліпило болюче сіяння.
Потягнулася звідти рука.
Механічна. А на екранах
Напис виліз: Мене нема!

2012

Під снігом сосни сонні,
Сидять на вітах снігурі.
В небі засяяла зоря -
Різдва перлина - Мами істина яскравого буття.

В колисці Боже немовля
Слово Миру: Ма-а! - промовля...
Рідною мовою серденько душі у віки:
Мамо, мамуся, матуся! -
Тебе зову, Рідна ненечко, моя!...
2012 р.

Купила собі сьогодні білий корсет,
В якому я тобі снилась колись,
Пам’ятаєш?
Чашечки для грудей ніби гнізда пташині,
пацьорками золотими розшиті,
там цвітуть лілії та маргаритки...
Вдягнула. Затягнула шнурівку, в легенях завбачливо
лишивши повітря на половину.
Подивилась на себе, кохану, в дзеркалі.
На полі білому, як під снігами побачила, радше відчула
як проростає жага моя озимая, що мала ярою засіватися…
Залишається лише чекати, коли ти приїдеш
щоб розв’язати шнурівку
аби я вдихнула на повні груди…
Ми осідлаємо коней, пустимо їх у чвал по зеленому,
соковитому полю. Ми цілуватимемо сонячний світ,
напиваючись ним вволю…

Біля каміну душу гріть
Прийшла хвилина,
Думки готові захворіть
Немов дитина.
Їм треба чаю підігріть,
Казки читати,
Та спеленать гріховну хіть
І прогортати.
Усі просіяти як слід
На мудре сито.
Оту, вже давню, -
геть на спід,
Подалі - ситу.
А ту, біляву і сяйну,
Тут, на полиці.
Ту ж , добру, теплу і земну,-
Біля сестриці.
Отак, сортуючи думки,
І біль минеться.
Почну нові свої рядки,
що йтимуть з серця.
2012.

*
Якщо пробачить можеш,
То пробач,
Аби на це було б достатньо сили.
І покохай,
Як серце в тебе є.

Коляд, коляд, колядничка,
В нас рум'яна паляничка,
А ще краща співаночка
Для татуся й Іваночка,
І для мами, і для доньки.
Урожайні вечороньки.
Будем кутю смакувати,
Щастя в хату прикликати.
Йдіть, колядники, у дім,
Буде в нас гостинця всім:
І дорослим, і малечі,
Й для нащадка, й для предтечі.
Всіх до гурту позбираєм,
Добро з скринь повитягаєм,
Щоб було життя багате,
Світле лиш - не полосате.
Раз даю - три повертаю,
Нове Різдво величаю.
Хай же щедрому вернеться,
Ну а доброму минеться,
Йде лиш чисте, осяйне.
Хай зима сніжком війне,
Щоб дощі пішли за море,
Щоб забрали смутки й горе.
Коляд, коляд, колядниця,
Гарні й дівка, й молодиця,
Наварили й напекли,
Щоб так гарно всі жили.
То ж сідаймо за столи.
Пісню хвацько заспіваймо,
В ній Ісуса прославляймо
І Марію, матір Божу,
В цю годину добру й гожу.
2012.

Вчу його я, вчу та вчу,
виховну веду роботу,
а воно, в сльозах плачу,
виступає за свободу.

Я й на прикладах, і без
переконую - скорися!
Як учитель, чиню прес
верхом, збоку, низом.

А воно ні "ме" ні "бе",
і не кається... Упреться
й самотужки щось сопе,
бо ім'я йому там... серце...

Треба (знову за старе)
бути м'якшим майже втричі,
прислухатись, як оре
звинувачення у вічі.

Бог боронить - я йому.
Все одно мене не слуха.
Із уроку йде в пітьму,
де не в'януть маком вуха.

Що ж ти, я йому услід,
так поводишся зухвало?
А воно тамує лід
в тому місці, де попало.

Мабуть, вчитель я слабий
чи моя навчальна база.
Бо параграф не нудний:
це - улюблена образа.


08.01.2012

давай не будем буднем сумувати
старі свічки образ підпалювати знову
я розкажу про каву у Торонто
ти терміново вип’єш мою мову

ти будеш теплим чи гарячим навіть
як молоко що ледь не закипіло
я буду штилем бо стрімке цунамі
вже затопила все що накипіло

мовчатиме лимонна тиша ночі
несказане в очах мигдальних втоне
а ми жили – були єдиноборці
а ми трощили на друзки корони

не поділили крам у серці синій
не підірвали віру в доньку й сина
ми у Різдво любові попросили
медової як марокканські сливи

я так любила Господи бездонно
по всіх кістках ішла сліпим солдатом
і мій реал – коли ти просто вдома
бубновий шовк і барбарисні п’яти

Задми свічу – бо це дороговказ…
Сховай лице, замкни душі кімнату.
Бажання перевтілиться на татя,
У небезпечну тінь між трьох дзеркал,

Де вітер лицедіє скрипом брам,
Здирає хмар благенькі одежини,
Нап’ятий нерв зривається пружинно –
Ти сутність андрогінна без ребра.

І що тим євам з ябками в очах,
В подолах, пазухах, руках, компотах:
Сузір’я Мрії зманює допоки
Так незбагненно палахтить свіча.

07.01.2012

На вікні вистигала кутя,
мати страви лічила і ложки.
Пахло медом - так пахне життям,
коли час зупиняється трошки.
У маленькій квартирі з вікном
в синій вечір і стежку одвічну,
нас батьки частували вином
і ховали од суму і січня.
І любили, як люблять малих,
із повчанням, гостинцем і просто...
Хтось з онуків помітити встиг,
що бабуся поменшала зростом...
2011

Синім по білому...
Зверху поцілено
Землю холодну зимову.

Синім по білому,
змерзлою силою
кольору вилита мова.

Синім по білому,
вільними крилами
вкрито ув'язнені милі.

Синім по білому...
Плач над могилою,
кличе життя з лап безсилля.

(2012 р.)

Париж я вовсе не увижу…
Мой бог- маршрутное такси…
Стихи скучают по Парижу,
А я так -- Боже упаси...

На трасе Киев- Мелитополь
Найду девченку постройней…
Зачем соваться в еврожопу
Когда уже сидишь на ней ?!.