Як хочеться жити й кохати,
Допоки ще годний на щось,
Бо милих, грайливих дівчаток,
Немов голуб’ят, розвелось.

Часи на любов недоречні
І ро́ки фатально не ті,
Та квітне заманливо гречка,
Неначе востаннє в житті.

Згадай, як добре нам було удвох
Світанки смакувати малинові,
Купати душі в озері любові,
Минаючи лячний чортополох.
Згадай, як добре нам було удвох.

Не забувай, ніщо не забувай
У час розпуки, чи сяйної миті,
Коли волієш думкою творити
З роси й води яскравий водограй.
Не забувай, ніщо не забувай!

Таку як є і грішну, і святу,
Нестримну, зачаровану, рахманну —
Кохай завжди, як вперше і востаннє.
Від божевільної хандри рятуй,
Таку, як є і грішну, і святу.

Я буду поряд поки мрієш ти
Шляхи здолати, що ведуть до мене,
Допоки ще нам хочеться шалено
Від сумоти до радості втекти.
Я буду поряд поки мрієш ти!

10.09.2023р.

Віддам своє серце тобі без вагань,
Кохана людино,
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.

Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
Я завжди готова.

2015 р.

Хоч донині теплі та безхмарні
Дні іще впрівають від ходи, -
Віднедавна зарясніли гарно
Золотої осені сліди.
Осені не стали на заваді
Ці приємні і погожі дні, -
Потемніли грона винограду
В листяному жовтому вогні.
Мовкне гай і стали німувати
Береги блакитної ріки, -
Грушами і яблуками в хаті
Вже пропахли всі її кутки.
Зароїлись метушливі мухи,
Боляче кусаючи усіх, -
Я на них даремно димом дмухав,
Бо прогнать докучливих не зміг.
Осінь всюди преться перед мною,
Ніби утікає від біди, -
Тож і бачу в неї за спиною
Погляду привабливі сліди.
12.09.23

Із О.А.Галича

– В ко́гось все життя – буденне,
а у когось – геть навскач...
Та – такенне! от – такенне!
це вже – господи, пробач...

Що́ нам Репіна палітра,
що́ нам Пушкіна рядки! –
Є наснага на півлітра
в чайній поблизу ріки;

переймається природа –
спочиває колектив!..
Тільки – сталася пригода:
я доку́мент загубив.

Я – в райвідділ, там – до Свєтки:
«Вилізь із своїх занять!
Оформляй мені анкетки
й круглу став на них печать!»

Прізвище, імення, батько,
рік народження... І тут –
утрутилось бісенятко,
щоб мене загнати в кут!

Бувши звечора пом’ятим,
я кажу для жарту: – Ей,
ти, – кажу, – у пункті п’ятім
напиши, що я – єврей!

Посміялись: «Ну й насниться!»,
їдьмо далі, цоб-цобе!
Це ж була для нас дрібниця...
Тільки зовсім не дрібниця
справа ця для КДБ!

От скінчилася відпустка –
і гикну́всь «зелений змій»!
Попервах – така «закуска»:
анулюють допуск мій.

Перший зве; брову насупив,
починає балачки:
– Отже, ти іще, докупи,
отакий в нас хитродупий
виявляєшся таки!

Значить, всі ми, кров на рилі,
маршируймо на плацу,
ти ж – в своєму Ізраї́лі
будеш хрумати мацу!

Ми стоїм за справу миру,
ми готові до війни!
Ти ж – бажаєш, як Шапіро,
вберегти свої штани!

Ти – чужа для нас потвора,
ти – погнилий наскрізь фрукт,
ти своє звання майора
проміняв на «п’ятий пункт»!

Я йому – докладно й тихо
все як вийшло розповів:
– Це я так, заради сміху...
Я не хочу в Тель-Авів!

Він як гаркне: – Ні, не псих ти!
Інших дурнів пошукай!
Ти задумав явно – збігти!
Очевидно це, і край!

Припремо тебе абиде,
й не вигадуй невралгій!
В тебе, голубе, не вийде!
Не надійся, дорогий!

Після зради оцієї –
ми здамо тебе в утиль!
Збіг недаром ти в євреї:
записався ти в євреї,
щоб втекти у Ізраї́ль!..

І пішло такеє, друзі, –
хоч лягай та вовком вий...
Я тепер живу в Калузі.
Безпартійний. Рядовий.

І мені – одна дорога,
чорт загнав таки у кут!..
Де тут, хлопці, синагога?
Підкажіть, який маршрут!

(2023)

Хто так тихенько шкрябає у двері
у бурштиновім золоті вбрання?
Ласкавий промінь кралю обійняв –
вродливиця міняє кавалерів.

Блаватним небесам забракло мови,
Коралові уста неначе мед,
краса – беззаперечний аргумент:
Солом'яна... багряна…. пурпурова…

Шепоче вітер… не наговорився…
Іде панянка в жовтизні́ алей,
І цинамо́новий із листя шлейф –
у терпкості духмяних чорнобривців.

Я так боюся двері відчинити –
й зайняти шанувальників ряди!
Яка ж вона зворушлива, гляди:
у капелюшку та шафранній свиті!

Як дощик став дрібненько накрапа́ти,
Зненацька погляд сонячний зловив,
Тепер повсюди лик Ваш воскови́й:
Ех,Осене, вершина всіх симпатій!

Стріли Амура рано чи пізно
кожного стріли.
Води Амура все непотрібне
змили, втопили.
Стріли і кулі вчасно свої
змінюють цілі.
Ті, що тримають вічне в собі,
лишаться цілі.

10.09.2023

Як цвірінькати-співати
Швидко вивчились курчата, –
Зрозуміла врешті квочка,
Чим курчат так вабив стовпчик
На який сідав горобчик, –
І чому тепер пищати
Перестали жовтуваті…
11.09.23

Доки ви сприймати в стані,
хтось, шановні читачі,
знову вірш про партизанів
вам складатиме вночі.

Час по колу чи спіралі,
нагнітаючи віки,
мостить пастку для моралі
вам, жінки й чоловіки…

30 жовтня 2016 р., Київ

Не називай цей край Вітчизною,
Якщо не знаєш до пуття,
Що квітне і росте,
Вистукує, висвистує і тьохкає довкола,
Не садовив, не доглядав, не вболівав,
А тільки багатів і обкрадав, і зневажав,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.
Якщо прадідівською піснею не просльозивсь,
Не в серце вклав історію, а залишив у школі,
На суржик дар материнський перевів,
За блага на сусідську мову перейти готовий,-
Не називай цей край Вітчизною ніколи.

Я хочу до моря,
де зорі прозорі,
де місяць жартує з віконцем,
там Чаєчки діти
навчились летіти
далеко за обрій, до сонця.

Пісок з камінцями
мінялись місцями
в дитячих сандалях між пальців,
а Вітер солоний
гуля поміж крони
й запрошує квіти до танцю.

Я хочу до моря,
де зорі святкові
сміються в очах і у серці...
На хвилях любові
забудемо болі
й напишемо пісню веселці.

- А скажи, дідусю, чому так буває?
Коли хтось бува багато грошей має,
То його усі в окрузі поважають
І за приклад для дітей своїх вважають.
А другий хтось також має купу грошей
Та всі дивляться с презирством, як на вошу?
То від кількості залежить чи від чого?
- Ні, онучку, навіть, зовсім не від того.
А від того, звідки гроші ті взялися.
Он, Петро Гаєцький, тільки подивися.
Як не глянеш, він постійно у роботі,
Свої гроші здобуває своїм потом.
Тож у нього й дім здоровий, і машина
Та високого нема навколо тина,
Бо немає чоловіку що ховати.
А Мусія, он Онопенка узяти.
Та ж з дитинства він був хитрий і ледачий.
Тим не менше, має дім, і має дачу,
І машину. Й дня, напевно, не трудився.
А, глянь, тином он яким обгородився.
Бо нечесні гроші. Є чого ховати.
То ж чого би його людям поважати?
Коли гроші щедро потом не политі,
Їх не можна було чесно заробити.
Щоб багатство без зусиль отак надбати
Треба, кажуть, душу чортові продати.
Колись дід мені малому ще повідав
Те, що чув колись іще від свого діда.
Чоловік жив хитрий у селі одному,
Все хотілося багатим стати йому,
Але так, аби зусиль не витрачати.
Довго думав, як багатство те надбати.
І надумався був чорта одурити.
Взявся перше глибоченну яму рити.
Коли вирив, то накрив її, зоставив
Лише дірку невелику. В неї вставив
Свою шапку також з діркою. По тому
Узяв книгу – «Чорну магію» відому,
Заклинання взявся з неї він читати,
З-під землі до себе чорта викликати.
Чорт почув те заклинання і з’явився:
- Чого, - каже, - чоловіче, розходився?
Чого кликав? - Хочу душу я продати!
- А за душу ти чого хотів би мати?
Та багато не загадуй. Душа в тебе
Вже гниленька. Хоч у пеклі такі й треба
Та вона багато зовсім не затягне.
- Шапку золота лише від тебе прагну!
Глянув чорт – та шапка зовсім невелика.
Крива усмішка заграла на всю пику.
- Що ж, я згоден. Став він золото тягати
І у шапку чоловікову скидати.
Та, що кине, гроші в дірку провалились
І нічого у тій шапці не лишилось.
Знову чорт вертає, золото таскає.
Вже упрів, але кінця тому немає.
Чоловік радіє – втомиться чортяка
І домовленість не сповниться ніяка.
Хай у шапці собі гроші залишає,
А все інше чоловіку бути має.
Раз не виконає чорт, що домовлялись,
То й душа би чоловікові зосталась.
Але рано він радів, бо чорт упертий,
Все не втомлювався золото те перти.
Зумів яму усю золотом напхати,
Що й із шапки вже не стало випадати.
Чоловік же на таке не сподівався
Та ж під договором кров’ю розписався.
Забрав золото, нехай його й багато,
Але душу мусив чортові віддати.
Хотів чорта обдурити – не вдалося.
Дуже дорого багатство те далося.
Як нізвідки хтось надбав собі багато,
То нема його за віщо поважати.
Заробити чесно то б навряд вдалося,
Тож без чорта тут ніяк не обійшлося

Хочу з тобою щоранку
Зустрічати світанки
В обіймах чи просто поруч
Роби своє щастя власноруч
Малюєш картини думками
Літаєш у мріях роками
Та мрія є щира любов
Яка стукає знов і знов
Відкритий свою душу і тіло
Скажи чого так хотіла
Хотіла б з тобою щоранку
Зустрічати світанки

2023

Від людських очей лисичка
Заховалася в копичку
І чаїлася там доти,
Поки люди від спекоти
Не вмостились під копицю,
Налякавши вкрай лисицю,
Бо, немов вогниста куля,
Мимо них вона майнула
До гайка отак вже швидко,
Що було хвоста лиш видко, –
Той стовбурчився позаду
І смішив людей до впаду.
10.09.23

Ґаргульї готичного храму ожили і поховалися у міських парках,
І вулиці нагріті сонцем вкрилися густими туманами.
Перехилившись через вікно в кімнату заглядає осінній місяць,
Нерухомою тишею космічного руху галактики, однієї з мільярдів.
Якогось осіннього вечора, чи можливо осінньої ночі
Розпускатиму контури слів, образів, існуючих тут предметів,
Потягнувши за нитку мороку, розторочу виткану вічність,
Аби відшукати з чого усе почалося, знову, бігаючи її лабіринтами.
Розторочу і твою любов, зачепившись за нитку схвильованого голосу,
Стрімкими течіями омиваючи мис нескінченності,
Хіба не злякаюсь від обширу там в невагомості,
Із чорними дірами, між зорями і метеоритами
Не маючи певності
Що все не дарма. Що поезія... Ні, не вона,
І не осінь з її туманами і надвечір’ями, а ти,
Що твій голос, і твоя невідома душа
Існуватиме там, де розкинулась неосяжність.
Без обрію?!
Хмари збирають тугу, як дощі, що стікають в земні калюжі,
З’являються контури і обрій описує радіус
Твоєї обителі.
Світ проявляється гулом, словами, кольором, погодними умовами,
Поцілунками губ, твоїм голосом, і вільним падінням любові.

04.09.2023

Ось їх сімдесят п'ять вже за спиною стали стіною,
Не згубилися в долі, а разом зібрались у світ.
Перший подих і погляд, і крок мій найперший зі мною,
Перший віршик невмілий і перший від щастя політ.

Не згубились роки, бо по черзі несуть мені згадки
Про уроки у школі і перше кохання моє.
Про несмілий цілунок, з дитинства любов до порядку,
Перший виступ на сцені... А доля гніздечко вже в'є.

Де студентські роки вкарбували у серце науки,
Що несли по життю, піднімали мене в небеса.
Сині доньчині очі та ніжні коханого руки,
Перша збірочка віршів, в якій і любов, і краса.

Те, що вперше було, то пізніше не раз повторилось,
Я отримала все, що собі заробила в житті.
Україну люблю, перемога - то правди мірило,
Не зійду вже ніколи з цієї святої путі.
07.09.23

Сім футів під кілем
Ні цвяха, ні жезла
З роси і води вам
І крига щоб скресла
Ще доброго ранку
День добрий і вечір
Хай Бог не забуде
Вантаж - не на плечі
Ні луски, ні зябри
Хай Бог помагає
І добра година
нехай про вас знає.

09.09.2023

Гірка печаль оповиває душу –
немає пієтету до рідні,
з якою нам не по дорозі... ні,
я їх любив і учти не порушу,
але... навіщо на моїй війні
оці лакеї, що по ходу п’єси
свої репрезентують голоси?
Та, Господи, помилуй і спаси
від місії фальшивого процесу,
де мають особисті інтереси
найняті агітатори яси.
Не треба перейматися за мене,
не буду я із тими заодно,
хто помагає... падати на дно,
де випливає іноді зелене...
«це не на часі» явно... і таємно
душа не хоче у таке... кіно.

09/23

На почорнілім картоплищі
У вогку землю добре вгруз
І лиш погладжує пузище
Пожовклим листячком гарбуз.
Удень вилискує на сонці,
Вночі – тьмяніє теж без снів,
Бо влаштувався охоронцем
Городнім аж до холодів.
09.09.23

Спускається стежиною в долину
Золото-серпень в жовтому брилі,
У вирій з журавлями він полине,
Залишивши свій слід на цій землі.

Червонобокі яблука і сливи
Та груші соковиті й виноград,
А на столі на білій скатертині
З нового урожаю коровай.

За ті дарунки, що він нам залишив
Подякуймо сердечно від душі.
Йому у спину вересень вже дише
Між осінню і літом на межі.

2018 р.

Заєць зайчатам приніс морквинку,
кроль кроленятам – капусти голівку,
бусол буслятам – жабку і мишку,
лис лисенятам – курячу ніжку.
Ну а Михасику і Мар’яні
приносить морозиво
мама Оксана.
А тато Саша складає вірші
і носить букети тьоті Маріші.

08.09.2023

Які у біса ви брати,
Коли ви вбивці й лиходії,
Багна мокшанського чорти,
Лжепастирі і лжемесії.

Мертвонароджена брехня
Вам колискової співала,
Недодержавна маячня
Пропиті мізки полоскала.

Ви захлинетеся лайном
Неправедності і облуди.
Коли ви підете на дно
Зітхнуть, нарешті, вільно люди.

Шелестіла листям
зелена діброва,
верби шепотіли
журавлям услід...
Поїхав мій милий
в далеку дорогу,
серце защеміло,
в грудях крига-лід.

Ми з тобою разом -
на душі спокійно.
Біль, тривога, розпач
там, де я одна.
Нема щастя жити
в самоті людині -
сонце не сміється,
смуток сповива

Тихо, тихо
Послухай, як дихає
Невагомість
Ночі
Серця,
Мови,
Її любові,
Спекотний гін.
Як тихий шепіт,
Мов літній легіт,
Зриває листя
Зорі,
Зойки,
І там колихає,
Коли кохає
Твій місяцем
Вилитий силует.
Дописує подих,
І втоплює погляд
У відблиски віддихів,
Заводь очей.

Світанок здимає
Фіранку біляву
І стягує сонце
Мереживо слів.
І ти прокидаєшся
Серцем оголена,
Щастям напоєна,
І обеззброєна,
Вдихаючи тишу
Розвіяних снів.
Гладь.

19.08.2023

Хто сказав, що заєць всує
На грядках проводить час?
Він там морквою ласує
І бере ще й про запас.
Бо пускається щодуху
Від розгніваних людей
Завжди з морквою за вухом
Полохливий звір оцей.
08.09.23

До останнього був нестерпним.
Від спекоти втомилися вкрай.
Наполегливі кроки серпня
Зупинились, почувши «Прощай!»

Вереснева прийдешня влада
Неохоча до літніх інтриг.
Має цінну одну пораду
Із Небесних прочитаних книг.

У обмежений термін швидко
Треба вкластись – замало часý.
Бо остання осіння нитка
У снігах… втратить власну красу.

Тож підтримує осінь вітер.
Вже з північної дме сторони.
Посхилялись в поклоні віти.
І вони у полоні війни…

У полоні зависли плани,
Не здійснитися… Осінь, зима…
Від гіркого критичного стану
Хто врятує??? Повинна сама…

***
…Піднімаю листок яскравий.
Залишаю собі напам’ять.
Може, осінь покличу в поміч???
Хай підтримає, буде поруч…

01.09.2023

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Сидить сліпий та на кобзі під корчмою грає,
А навколо нього натовп місцевих зростає.
Усім хочеться почути кобзареву пісню,
Вже на площі невеличкій зробилося тісно.
Співав кобзар про Сулиму, про братів з Азову,
Про Богдана теж замовив в свої х піснях слово.
Ті пісні, давно відомі, народ тихо слухав.
Кому ю пісню перебити вистачило духу?
Закінчив старий співати про похід до Криму,
Задумався на хвилину, мов думками тими
Хотів пам’ять відродити. Ударив по струнах
І полилась пісня нова, мов гарячий трунок.
Ще не чута і не знана пісня про події,
Які добре пам’ятають люди й не старії.
- Ой, не стало в нас Богдана, відвернулась доля.
Наче, вороння зібрались вороги навколо.
Москалі, татари, ляхи звідусіль обсіли,
Розірвати Україну на шмаття схотіли.
Москалі на лівім боці Дніпра ополчились,
Брюховецького струнчити в похід заходились.
Ляхи теж зі свого боку Тетерю призвали,
Українськими руками воювати стали.
Звели брата проти брата, батька проти сина.
Застогнала іще більше ненька-Україна.
Повернулись пани-ляхи у свої господи,
Стали знов шкуру дерти з бідного народу.
Не стерпів люд тої «ласки», за вила узявся
Правий берег проти ляхів, як один піднявся.
Запалала під ногами земелька у ляхів,
Стали вони з України тікати від страху.
Піднялися і Ставища супроти сваволі,
Не схотіли далі жити у ляській неволі.
Козаків, що від Тетері у місті сиділи,
Кого вигнали із міста, а кого побили.
Запросили на підмогу з Умані дейнеків.
Сподівались, що здолати буде їх нелегко.
Та надіялись на поміч козацької сили.
Дячка бути отаманом у них запросили.
Бо ж козак усім відомий, бував у полоні,
Мозолі від весел досі видно на долонях.
А Буланий зробивсь другим в місті отаманом.
Керував полком піхотним іще при Богдану.
Тож зібралось кілька тисяч збройового люду,
Щоб під стінами зустріти ляха груди в груди.
А той лях не забарився, Чарнецький припхався.
З ним Тетеря з козаками своїми примчався.
А ще прибули із Криму татари ордою.
Як би справитися місту з тією бідою?
А Чарнецький – той не любить на місці сидіти,
Йому б швидко Ставищами тими володіти.
В нього планів уже купа, він слави шукає,
Тому усе своє військо на вали кидає.
Напосілися татари з ляхами на місто,
Через вали сараною узялися лізти.
Б’ються з ними козаченьки з містянами разом.
Та уб’ють десяток – сотня з’явиться одразу.
Довелося відступати до самої брами,
Ляхи в неї увірвались своїми полками.
Та татарам ота брама здалася до біса,
Тож ясиру наловити одразу взялися.
Поки ляхи насідали, оборонців били,
Татарва страшне сум’яття навкруг учинила.
І тоді із брам сусідніх козаки напали
І добряче прочухана отим ляхам дали.
Утікали пани-ляхи і татари слідом.
Аж Чарнецькому обличчя потемніло з виду.
Він то думав, що вже нині у тім місті буде
Та даремно положив лиш кілька сотень люду.
Став він тупати ногами, страшенно озлився…
Тоді уже до облоги ляхи узялися.
Наказав Чарнецький в полі збіжжя попалити
Аби в місті не було чим зиму пережити.
З усіх боків ляхи місто надійно обсіли,
Гармат кругом встановили, день і ніч палили.
То картеч, а то гранати, то кулі летіли,
Щоби місто все палало й милості просило.
Оборонці ж не здавались, вали насипали,
Шанці рили, щоб їх ляхи так просто не взяли.
А Чарнецький їздить полем, шкуру з тигра має,
То на свої обладунки її накидає.
А народ з валів гукає до вельможі того
Та під сміх «рябий собака» прозивають його.
Те ще дужче розізлило, гонору ж багато.
Повелів він кляте місто знову штурмувати.
Кинув у бій усе військо, слуг, челядь обозну.
Взяти, врешті оте місто надумав серйозно.
Знову лізуть сараною з усіх боків ляхи,
Оборонці зустрічають врукопаш без страху.
Але їх супроти ляхів замало занадто,
Тож доводиться поволі з валів відступати.
Уже ляхи зачепились за вали, залізли,
Вже й до брам все ближче суне ляхів військо грізне.
Тут гармати раптом ляські разом загриміли,
На вали картеч і ядра із них полетіли.
Змели миттю силу ляську. Гармаші ж не знали,
Що вже ляхи на валах тих тоді панували.
Довелося тоді ляхам з валів відступити,
Оборонці ж продовжили їм у спину бити.
Поки ляхи оговтались, назад повернули,
Знову вали в оборонців під захистом були.
Знову в рукопаш зійшлися на валах кривавих,
Знову смерть пройшла з косою по ворожих лавах.
Аж до пізньої до ночі на валах тих бились.
Коли темно зовсім стало, ляхи відступились.
Стали вранці ляхи вбитих на полі збирати,
А їх же лежати з ночі лишилось багато.
Носять й носять. А Чарнецький мовчки походжає,
Бо, що йому говорити, навіть і не знає.
А, як йому всю полеглу роту показали,
То «війна людей не родить!» - з гнівом відказав він.
Та, усе ж не відступився, та не зняв облоги.
Не узяти таку кріпость – соромно для нього.
Надумавсь по Україні загони послати
Аби весь люд непокірний нещадно карати.
Запалали міста й села і кров полилася.
Україна іще більше пусткою взялася.
Все ж тримаються Ставища, помочі чекають.
Але з поміччю, як видно, їм не поспішають.
Москалі не надто хочуть, Брюховецький мнеться.
А облоги не знімає проклятий Чарнецький.
Вже і осінь наступила, холоди підходять.
Бачать люди у Ставищах, що чекати годі.
А, тим більше, що Дячко вже на той час загинув.
Хоч не хоч, а доведеться стати на коліна.
Почалися перемови. Ляхи тому раді,
Бо й так стало їхнім планам місто на заваді.
Поклялися не чинити розправу над містом
Та його не руйнувати. Зажадали, звісно,
Грошей купу заплатити, щоб живими бути
І на вірність королеві знову присягнути.
Отак славно захищалось маленьке Ставище…
Правда, скоро той Чарнецький таки його знищив.
Бо не довго у Ставищах з ляхами мирились.
Серед зими вони знову за зброю вхопились.
Ляхів, що привів Маховський, добряче побили
Та Чарнецького, щоправда, спинить не зуміли.
Налетів, неначе яструб, до міста ввірвався
І чинити там розправу над людьми узявся.
Всю старшину міську разом захопив і стратив.
Жовнірам велів нещадно людей грабувати.
А тоді спалив все місто, згарище зосталось.
Отака біда від нього у Ставищах сталась.
Та біда по Україні скоро розповзлася.
Кожен з кожним за цю землю воювати взявся.
Хто за ляхів, хто за турків,, а хто з москалями.
І велика ворожнеча встала поміж нами.
Не здобули в борні волю, більш лиха зробили,
Бо самі ж свою ту волю, нарешті й убили.
На шматки роздерли рідну неньку-Україну,
Край квітучий сплюндрували, зробили руїну.

навмання
маніяк
мене
вбиває!
краєм ока
космос
не буває

5 жовтня 1992 р., Богдани́

пан тракторіус приїхав!
діти, зустрічайте!
він проситиме солярки,
а ви не давайте.

ой маленькі, де я був!
бодай йому трясця!
жав, орав, та молотив
три сорти нещастя.

ой, брешу. а де ж я був?
аж на тому полі:
бив наліво та направо
шкідників квасолі.

ой, а то ж не шкідники:
то — бридкі й огидні,
незчисленні та голодні
бородаті злидні.

ой-ой-ой, таке страшне,
що й тепер боюся.
завтра знов туди поїду,
вже й не повернуся.

дим та гуркіт цілий день,
спека й небезпека!
ходиш там туди й сюди
мовчки, мов лелека.

а як вечір, то вже можна
й поторохкотіти.
он вже й сонечко сідає —
на добраніч, діти.

(засинаючи)
а якби мені солярки
тричі по три чарки,
ночував би я не тут,
а в баби одарки

Можна про кохання помовчати,
Але промовчати аж ніяк.
А чи серденько буде відчувати
Те, що ти думав, та усе ж мовчав.

Погляну у твої блакитні очі
І зрозумію все без зайвих слів
Усе, що ти мені сказати хочеш,
Чи любиш мене, а чи може ні.

Чи іще буде соловей співати
Для нас обох, а чи вже відспівав.
Можна про кохання помовчати,
Але промовчати аж ніяк.

2020 р.

Своїм очам не вірю,
Але пора вже та, –
Імлиста понад міру
І дуже золота.
Вона, скупа на ласку
І щедра на дари, –
За день міняє маски
Свої разів по три.
То сонечко сіяє,
То трошки задощить
І радості безкраїй
Жура прийде на мить.
Настало розуміння
Цвітіння і гниття, –
Мінливий час осінній,
Немов людське життя…
07.09.23

– Якби ти…якби ти…
Бурмочеш:
–Якби ти…
Звучить це так само,
як бити, як бити.
І іншу людину
можливо убити
твоїм недолугим:
–Як бити… як бити…
Як листя торішнє
в саду ворушити:
–Як-би-ти, як-би-ти,
як-би-ти, як-би-ти…
Не треба грішити
і Бога смішити
своїм недоречним
«…як-би-ти, як-би-ти…»
Єдино можливе
і справедливе –
це усвідомити фразу:
– Якби я!

06.09.2023

О, ретельна.
О, скільки в тобі терпіння!
Скільки засобів для існування!
Ти враховуєш кожне веління
і найменше моє побажання!

Я вродився примхливим на славу
і на диво собі м’якосердим.
П’ю твою ексклюзивну каву,
щоб не спати з тобою так твердо.

Ой, набридла.
Ця правда тобі не потрібна.
Я – гора, за якою твій біль пролягає.
Тільки скарга твоя за двериною рипне –
так і гнів у мені, як вулкан, ремиґає.

Не приходь!
Не тягнися в мої лещата.
На інакший манір побудуй своє серце.
Не терпи нелюбові, не вчись прощати, –
бо я вип’ю тебе, як горілку з перцем.

9 вересня 1995 р., Київ

Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,
Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів
Закривають сонце і під воду ідуть береги,
Островів,
Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.
Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,
Опікають корали, рифи, пливуть дельфіни
І пір’я птахів проліта у моїй голові,
І ростуть корабельні, жагливі до мандрів пінії.
Вітрила лягли простирадлами снів, захлань
Із туманів здимають клівери їх до бушприта.
І серед білого-білого океану, раптом продивляється грань –
Безодня, що тягне по жилах дереворити.
Обрив.
П’янкий водоспад із твоєї стрімкої душі,
Що манить нещасну шхуну у засвіт ночі
Океан розливається хвилями з ложа твого,
Схвильовані подихи, відпливи, схвильована постіль.
Припливи. Відпливи.
Мілина.
Залишаються кораблі у місячнім сяйві в глевкім сновидінні
І мариться, мариться їм нескінченна вода,
І вітер попутній, високі, шумливі хвилі.
Де немає землі, немає причалу і берегів
Де тільки сонце, і вічність розрита кілем.

31.08.2023

Моя ровеснице доросла, –
Якби хотіла тільки ти,
То вже давно могла б наосліп
Кохання втрачене знайти.
Моя ровеснице дражлива, –
Якби бажала ти стрічань,
То неможливе все можливим
Відразу б стало без питань.
Моя ровеснице єдина, –
Якби близькими ми були,
То я б усі твої стежини
Квітками радо застелив.
Моя ровеснице русява, –
Чому щоночі в мрійних снах
Радію я твоїй появі,
Хоча вже старістю прочах?
Моя ровеснице кохана, –
Уже ніколи, певно, я
Тобою снить не перестану,
Ждучи терпляче щастя дня.
06.09.23

За солов’їв, котрих в Єрусалимі чомсь нема,
За горлиць, що росою горло полощуть ,
За дятла, що під кору дзьоб свій заганя,
За горобців, що не відають спокою,
Невтомний півник співати не вгава,
Аби могли ми відділити день од ночі.

І розверзнулась прірва болю.
І затягує мене вглиб.
Засмокчу тебе і зневолю!
Між придонних безоких риб
чатуватимеш у глибинах,
виростиш ікла та злість,
роз’ятриш нутро звірине
та й розірвеш його…
Помстись!

Вириваюся, не даюся.
Пальці вчеплені у краї.
Як не вдержуся, най вже вб’юся,
най розплещяться ручаї
по бездонним отим глибинам,
де ворушиться лиш імла,
моїх любощів солов’їних,
що від прірви не вберегла.

Шкіра здерта кровить та ниє,
вкляклі м’язи печуть вогнем.
Що ж тримає? Завітна мрія,
що сильніша за донний щем.
І згортається прірва болю,
випускає з своїх лещат.
Не приймаю я цю недолю!
Відкидаю її диктат!

22.08.23

За руку осінь вересень привів
Золотокосу в сукні бурштиновій.
І чути журавлів прощальний спів,
Ним зізнаються у своїй любові

Рідній землі, полям і берегам
І річечкам маленьким й озеречкам,
Без них ті будуть дуже сумувать,
Бо на зимівлю відлетять далеко.

Але як тільки скрізь зійдуть сніги,
То із весною до гнізда прилинуть,
Щоби набратися тут сили і снаги,
Адже найкраще їм на батьківщині.

2023 р.

В житті кожного є перевал,
Порожнеча, незнана дорога,
Бо не знає широкий загал
Світ, відомий лише тільки Богу.
Все життя моє, наче вві сні,
Зупинилося й тихне негоже,
Тож не соромно буде в ці дні
Попросить: Підкажи мені, Боже…
05.09.23

Вже вересень прийшов у сад,
Все підфарбовує потроху.
Осіння ніжиться краса,
Вдягає золоті панчохи.

І легіт, вічно-молодий,
До них, спокушений, прилинув --
Не знає, дітися куди,
Благає ласки на колінах.

Вона сміється іздаля,
Сережки-блискітки чіпляє.
А він -- закохане маля --
Припав до ніг посеред гаю.

3 вересня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Які смачнющі яблука осінні:
Флоріна, Ліза, Голден і Кальвіль,
і Семеренка, Джанатан, Агарті
і Гала, Глостер, Бойкен і Кандиль.
Вони ввібрали в себе тепле літо,
росу світанків, зливи весняні,
проміння сонячних липневих ранків
і співи солов’їні голосні.
Вони достойні пензля Рафаеля
чи Мікеланджело, але не в цьому суть.
Якби я міг, відправив Одіссеїв
по всьому світу – може донесуть,
які скарби є на землі Вкраїни.
Це вам не манго, ківі чи кізил.
Хай плодоносять у садках країни
всі яблуні безмежну кількість днів.

04.09.2023

(Записано зі слів С.М.)

Я Івана купала
У дощах веселеньких.
Ой як би ж то я знала -
Купала б гарненько.

Ато хІ-хи та хА-хи…
Та торкнувшись об щічку,
В унісон, ніжним змахом,
Перестрибнули в нічку…

Ой несли нас у вирій
Ті дощі веселенькі...
Тепер в дивному мирі
Нас вже троє маленьких…
28.08.2023.

Місце мала
Сонцесяйної пра-держави,
Та спливала
Річкоплинами ран криваво,
Поставала
Птахофеніксом долевічно,
Повставала
Зрадозгубою геть пригнічена,
Мала силу
Важкість витримати облоги,
Хоч просила
Сил у світу і допомоги,
Світорозділ
І причина, і виконавець
(Як не проза
Вірш, що фатуму долезнавець...)
Розікрали -
Що ж… Багатша й мудріша станеш.
Розібрали -
Відбудованою постанеш.
Ти не скерцо,
А сюїта із надр глибинних.
Відгук серця.
Моя доле, моя Вкраїно...

Серго Сокольник 2023

Я побачив тебе.
Ти з'явилась, мов ангел
І спустилася вниз
В мій безрадісний світ.
Помінялося все,
Відболіли печалі.
Ми поринули ввись
У небесний політ.

Усміхались зірки
Та голубило сонце.
Нам здавалося — рай
Лиш для нас на землі.
Тільки я, тільки ти,
А навколо нікого
І раділи ми так,
Наче діти малі...


далі буде...




21.06.2022р

Відвертість іноді розхитує пейзаж
В якому безліч темних голосів,
Розпліскують свою журливу тишу
У човен твій, де лебеді навкруг
Сполохані перевертають небо.
І в ньому ти хвилюєшся немов
Брижі свічадом голосом німують
Розходяться аж ген до берегів
Захмареного обрію. Навмисно
Вони тебе ховають від очей
І схлипами старого очерету
Гойдається покосами над плесом
І тоне не обмовившись у ніч
Любов моя. З чого все почалось?
Чи то вона поета сколихнула
В мені, чи я вдихнув свої слова
В поезію, і там собі заснула,
І спить на дні холодному вона –
Та дівчина, русалка, босорканя.

09.07.2023

Із О.А.Галича

Я вже думав: у такому режимі –
не до жартів, тут би вижити тільки!..
А тинялись ми тоді у Алжирі
з делегацією облпрофспілки.

Ну, промови, те і се, кляте НАТО...
Тільки вщент я зголоднів, щиро каюсь!
І не жа́бки, там, для мене принада,
я ж їм, так їх перетак, не китаєць!

Та і Мао сам – тут би нив без перерви!
Просто, бачте, організму потала!
І один мій порятунок – консерви,
що мені у речі Дар'я поклала.

    Тільки вийшло, що вона, з переляку,
    натовкмачила саму лиш салаку.
    І в отому їх готелі, «Паласі»,
    як вертаємось – замкнусь у палаті,
    й під навколишні молитви Аллаху
    споживаю в маринаді салаку.

        А на ранок я від згаги – у крик,
        мені трібний хоч нарзан, хоч арик!

Ну, і сталося яко́сь – неминуще:
я не витримав, й забіг до продмагу.
Я ж не чахлик їм якийсь невмирущий,
скільки можу удавати салагу!

От стою я там, неначе заблуда,
й то мороз мене бере, то спеко́та.
Хай задрипана, та все ж – це валюта!
Витрачати просто так – дуже шко́да!

Й не чекаючи торговця-лакея,
вибираю скромну баночку, скраю.
Та написано на ній – щось такеє
(я по-їхньому погано читаю).

    До якоїсь підійшов сеньйорити –
    і запитую: мовляв, бітте-дрітте,
    підкажіть, чи не зі м’ясом ця банка?..
    А вона мені киває, засранка!
    І пішов, як очманілий, до каси,
    і отямивсь лиш у себе в «Паласі».

        От сиджу, в сподіваннях блажен,
        копирсаюсь консервним ножем...

Й аж вибрязкували стіни «Паласа»,
коли лаявсь я й гарчав, як собака;
бо знайшлося у тій банці не м’ясо,
а знайшлася у тій банці салака!

Й не в Європах загниваючих «made»,
а написано ж внизу, на наклейці,
що це «маде» – уявіть, в Ленінграді!
В маринаді! Не скиміть, європейці!..

Мабуть, їздити все ж треба поближче,
не в якусь таку Республіку Того!
Ми усе їм даємо на абищо –
та самі ж і потерпаємо з того!

    Я ж гадав: що не кажи, зарубіжжя,
    чудасія там якась, дивовижа...
    А виходить, що вони потаємці
    метикують, що це ми – іноземці!
    І житуха закордонна в них – лажа!
    Навіть гірша, вибачайте, ніж наша!

(2023)

Запалахкотіли
Багрецем сади, -
Почали несміло
Падати плоди.
Яблука червоні
Стали без пуття
Холодить долоні
Й солодить уста.
04.09.23

ІПора заснути і не спиться,
перед очима міражі:
осінні візії, жар-птиця
у небі, у руці синиця –
асоціації душі...
асиміляція любові,
акумуляція у слові,
анігіляція іржі.

ІІМоя фантазія усоте
перебирає кольори
веселки, знизу догори,
в основі сині, вище жовті
як наші давні прапори –
руно небес і сині води...
так мало бути і було,
але знайшлися верховоди,
які історії на зло
змінили кольорове тло
і негатив дали народу.

ІІІ
Пора проснутися, пора
перемивати душі й кості,
бо лопає земна кора...
.....................................
на все не вистачає злості,
не всім ще хочеться добра
і золота у високості.

09.2023

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.