Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Боги не вічні. І нема безсмертя.
Вони живі, лиш поки люди є.
Мов прохачі під церквою обдерті,
пантрують усеможество своє.

Такі самотні і такі байдужі –
ідуть, зникають… Шелестить пісок.
Навіщо їм оті молитви, душі?
Доволі пережованих казок.

Високе небо? – чистота сумнівна.
Який завгодно – найясніший! – бог
любить по-справжньому ніколи не зуміє.
Бо щоб любити – треба… бути вдвох.

Богам не пахне фіміам чи ладан.
Величні храми, служби – не для них.
Та кожен бог життя віддати ладен
за дотик… поцілунок… ніжний вдих…

2011

Зів’яли, розмилися тіні в траві.
На хмари пухляві лягли акварельно
червоні мазки напівстертого пензля…
Прорізався холодно погляд зорі.

Сріблиться дрібненька мозаїка хвиль.
Дзвенять гостролезо листки очерету.
Покрапують звільна вербові сережки…
Гойдається маятник-човен пустий.

Шерхоче у лузі торішній будяк.
Свіжіють долоньки щавлю червонясті.
Ясні небеса переповнені щастям…
І не дотягтися до нього ніяк.

2011

Дивлюсь крізь прозорість вікна...
В повітрі грудневім зрина
холодних ударів зими
пробуджена сила.

А вулиця, щемно бліда,
бо впала стверділа вода
на землю, тримає грудьми
з ножів гострих килим.

Холоне, біліє життя,
в снодійний загорнене стяг.
Мов птах, що додолу спустив
поламані крила.

(2011 р.)

Утомлений простір упав
в обійми нічного спочинку,
ковтнувши іскринку
вечірніх заграв.

Мереживо вулиць міських,
розніжене тишею ночі,
смакує охоче
коктейль із утіх.

Посіяна в ньому легка
знемога від пестощів штилю
зростає щохвилі,
солодка ріка...

(2011 р.)

Можливостей у всіх багато,
на все потрібен тільки час,
щоб вміло їх опанувати,
та скаже це не кожен з нас.

Дивитись можна, та не бачить
і слухать можна, та не чуть...
сміючись можна гірко плакать,
а памятаючи забуть.

Людей не можна в мить судити,
хай собі кожен скаже з нас,
і першим враженням лиш жити,
та робим це ми повсякчас.


2005 рік

Владик вчора мамі пожалівся:
-Щось животик в мене розболівся.
Мама каже: - Може, з’їв щось, сину?
Треба швидко нам знайти причину.
Зараз я попрошу нашу Юльку,
Щоб знайшла тобі якусь пігулку.
- Це недобрі ліки, треба ліпші,
Он в бабусі Галі є добріші.
- Що ж за добрі ліки треба, Владку?
- Бабця вчора дала шоколадку.

вітер приносить хмари,
хмари приносять зливу,
весна помирає у травні
зовсім не_галасливо.
процесія йде зі Сходу,
гомункули різних націй
не в змозі вгадати природу
природних ре_інкарнацій.
складається днів намисто,
я_ти споглядаємо просто,
коли серед альфа_міста
зростає наш бета_острів.
і винні у тому хмари,
а також, можливо, злива.
ти швидко прямуєш у травень,
а я … підкрадаюсь зліва.

я - твоя дівчинка у скляній кулі,
загерметизована у почуттях і снах,
стою на пуантах,
на одній ніжці під музику кручуся,
щойно ти повернеш срібного ключика.
грай, музико, грай,
танцюй, дівчинко, танцюй,
у цей снігопад,
що довіку сипле тобі на голову...
я - твоя дівчинка, зваба твоя солодка,
що прийшла з казочок та дитячих снів,
ти не хотів дарів юності моєї,
любощів моїх невмілих, цнотою стриножених
ти просто бажав мене малювати
і малював...
а я знемагала в коконі кохання до Ґумберта,
який впритул не бачив Лоліти та все малював...
я знаю ти творив жіночий портрет Доріана Ґрея
у якій кімнаті ти його заховав?
я хочу побачити, якою могла би бути,
якби не залишилася дівчинкою твоєю...

Твоє тату - у вигляді змії,

моє тату - у вигляді віночка,

А уночі, коли на груди ляже

Зимова Ніч,

твоя ручна змія

з руки стікає,

і повзе до мене…

І розплітає мій вінок,

і обвиває стан дівочий (який же ще!?),

лоскоче, прагне, хоче, вабить...

І хай та ніч ніколи не мине

як не минають дні,

коли тату ти карбував чарівними словами,

яких з моєї Матриці ніщо вже не зітре...

Якби я уміла зменшуватися і збільшуватися,

Як, наприклад, Аліса,

скуштувавши печивко чи випивши краплю чогось-там,

це було би чарівно!

Я жила би у твоїй кишеньці, на рівні серця,

Як дівчисько-мізинчик, Великий малий Секрет,

Ти катав би мене на собі від самого ранку,

Годував би по крихточці – цукром, вином, ікрою,

І як пташку, садив би мене на своє плече…

І я би далеко не відлітала би,

боячись загубитися в П'ятому Океані.

А в п'ятницю, коли приміські потяги, сонні та п'яні,

звільняють місто від трударів та імітаторів праці,

Ми би з тобою злітали на Лису Гору радіти Сонцю,

що заходить і Місяцю, що повновидо сходить...

Ми би були з тобою одні, як Адам і Єва.

Я би тебе не ревнувала, до жінок, які чомусь такі напомажені та жіночні,

охочі до слів твоїх та посмішок-поцілунків.

А ти не носив би на собі клунки обов'язків та зобов'язань

А лише мене, легку, як ота пір'їнка, на листівці,

яку підписав Дональд Шимода своєму співавторові,

Річарду Баху...

Де дуби докупки хилять голови ясні,
де співає сивий вітер полю «Ясени»,
де ворожить ніч на зорях сорок сім сторіч,
ти мене поклич в дорогу, у життя поклич.
Не хили до мене небо і зірок ряди –
ти мене за теплу руку в хату заведи.
Заяснися морем синім, сонцем засіяй,
забери з людського пекла у маленький рай.
Зацілуй, залюль назавжди, залюби навік,
як залюблює дружину вперше чоловік.

Подаруй мені, мила, кохання мотив,
Заплети у мелодію ласку дівочу.
Я у пісні твоїй народитися хочу,
Умирати - у ній поготів.

Дай мені кілька нот, слів - хоча би рядочок.
Все життя я б дарунком оцим дорожив,
І до коди ішов, як оратай до жнив,
У обіймах синочків і дочок.

Без пісень і хлібів обезлюдніє світ,
Душі людські спресуються в чорний граніт
І окутають землю темнóти…

Я слухач, я глядач, я голодний прохач.
Хоч діезом мене в нотнім стані зазнач,
Тільки десь притули… біля… ноти.

23.12.11

А на нашій та вулиці насипано жита.
От як вийде челядь гулять – так як перемита.
Із пісні


Хто вперше у долоню ширку вклав –
Чан у готелі „Пекло” вмить замовив.
Свій кус-хосен безжалісно урвав.
Чимало лез в „хлібинці”, людські жовна...

Плач, жертво, що помчала з пункту Д у А!
Мелькають ломки – придорожні станції...
У челяді пахке слівце „трава”
Вимарює смалкі асоціації.
Ти ж упадеш – на тріщини платформи!
Застрягнеш, наче муха у меду.
Аїд лиш знає колір уніформи,
В яку обмундирують – у аду.
Наркозалежний, саме там угледиш
Усіх сп’янілих від прибутків слуг,
І під чортів шорсткі аплодисменти
Вас ескортують в Закут Вічних Мук.
Мо’, пощастить того в колоні стріти,
Хто шприц простяг – жетон до наркоям.
Ти вже забув, як пахне сосон віття,
Для тебе рівні Бекхем і Хайям...
Ти не помстишся в тартарі лакузі,
За чорноту вигинистих доріг!

Завжди твереза, сумно шепче муза:
– Їм присуд – кайфувати у смолі...


2003-2011

І ходи ти дорогами серця свого й видінням очей своїх…
Із книги Екклезіаста


Він має два відсотки зору, а вона –
Аж три... Гуцикають онуків,
Хлібець – із маслом, у оселі – лад…

Заплющу очі.
Хай працюють руки.
Непросто зелень кинути у суп.
Так неможливо ґудзика пришити!
Навпомацки – у ванну...
Мило... Гуп!
А ще ж отак мені салат кришити,
Складати аркуші у течку, кекс пекти,
Полити фікус, примулу, крассулу…
Із берега – у човен... і пливти...
Про те сімейство з радіо почула.
Муж малозрячий бігає давно.
Він – марафонець, має міх медалей!

І зір, і сліпоту дарує Бог.
Ти моделюєш серця магістралі.


2007-2011

Я не буду з тобою сьогодні
Ділити хвилини навпіл…
Вип’ю кави в старенькій кнайпі,
Погортаю журнали модні

Й повернуся знов на роботу,
В кабінет, що просяк морозом,
У настільну нудоти дозу
Пірнати. Таки достоту

Я не буду з тобою нині,
Бо між нами шляхи розриті
Ще і двері на ключ закриті…
Та хіба в цьому двері винні?

Причина мені лиш відома:
Я забув телефон удома…


2011

На те же грабли судьбы
Под барабанную дробь
Сквозь черно-белые
Дней полосы…

Но даже светлы умы
Прошли сквозь слезы и боль,
Кусая локти, и рвя
волосы…

Да, настроение сплин
Сводило многих с ума,
Так появился раздел
Статистики.

Синдромом Вертера в быль
Переболела страна,
Статьи, заметки –
вал беллетристики.

Когда, казалось, застыл
В своих стремлениях и,
Уже спешить, побеждать
не хочется,

Тогда подумай о тех,
О них, да, черт побери,
Кто догоняет.
А одиночества

Тебе не хочется, нет!
Не время близких терять,
Тебя же им - потому
ВЫСТОЯТЬ.

Не стоит жизнь на гроши
Моментов сплина менять,
«To be continied» - как?
Не-За-Ви-Си-Мо!

Посміхніться і вам неодмінно всміхнеться життя!
Я не прагну здійснити усі ваші віддані мрії,
Я лиш хочу щоб ви для себе усе ж зрозуміли
Всю суть таємничу свого не просто буття!
Посміхніться і вам, неодмінно всміхнеться життя!!!

Не журіться, бо лише журбою нещастя живе!
Чіпляється ніг, не пускає ступати вперед,
Посміхніться журі і на світло ідіть попри все.
Лиш упевнених в успіх ніяка напасть не бере.
Не журіться, бо лише журбою нещастя живе!!!

Не баріться в дорозі до ваших таємних бажань.
Не так вони довго живуть поміж наших думок,
Так швидко вдягає життя заборони замок
На кращі надії, пориви летких сподівань.
Не баріться в дорозі до ваших таємних бажань.

Посміхніться! Усмішка продовжить життя,
Внесе в його хід добра і надії краплину,
Закрутить у вир безкінечного ходу неспинний
І враз проведе на світлі стежки майбуття.
Посміхніться, хай ваша усмішка продовжить життя!!!

19.12.2011Р.

"Привіт! Це Микола Луценко, і ось вам мій оптимістичний прогноз. Скрізь в Україні очікується мінлива (через феєрверки та салюти) новорічна темрява. Місцями зі снігом, місцями без... Але позитиву усім нам додасть відома новорічна пісенька, яку особисто я наспівую, коли ніхто не чує..."


У лісі... Лісі? В Києві
ялинонька "зросла".
Здавалося масивові -
зеленою була.
Здавалося масивові -
зеленою була.

Ні лисеняти хитрого,
побігло й зайченя.
Наїхало там - іго-го -
три власники коня.
Наїхало там - іго-го -
три власники коня.

Один із них із мерії,
соліст для всіх бабусь.
Багато біжутерії...
Сказати б, та боюсь.
Багато біжутерії...
Сказати б, та боюсь.

А інший - з податкової,
у солов'їній - ас.
Освіти виняткової
з питань ціни на газ.
Освіти виняткової
з питань ціни на газ.

А третій дещо скаржиться
й прощає водночас.
Чекає, доки вляжеться
економічно час.
Чекає, доки вляжеться
економічно час.

У лісі ж і зустрілися,
де досі зайчик ріс.
Податки припинилися
і зник десь хитрий лис...
Податки припинилися
і зник десь хитрий лис...

Ялинка, що на пенсії,
зосталася одна.
Продовження каденції
чи інші імена?
Продовження каденції
чи інші імена?


А налий хто Миколі Луценку...

"У лісі, лісі темному,
де ходить хитрий лис,
росла собі ялинонька
і зайчик з нею ріс..."


23.12.2011

к пальцам трепетно холод ластится,
непогодой морозно пасмурной,
за снегами в разделах кластерных,
под ногами, по стеклам плавленым.

и разливисто семиструнными
не словами, а так - шептаньями,
многострочными, полнолунными,
где-то точными, где-то странными.

песней звучною, резвой, звонкою,
да летящей походкой праздности,
вновь кокетливой незнакомкою
улыбаясь глазами-стразами.

песней звучною, резвой, звонкою,
вдохновенно манящей скоростью,
в звездопады ночные, осколки,
к мириадам огней, тихим спорам.
2010

Доторкнися до мене любов"ю-
Ти відчуєш яка я безмежна.
Там на споді, - в душі моїй, добра,
Мила дівчинка... необережно,
безборонно метається світом,
Оббиває колінця- бо темінь.
Перед стрілами- буднями злими
Перероджує серце на кремінь.
Одягається воїном сильним
Надпрозора, тремка оболонка-
У мені дозріває безстрашна,
Безпощадна, палка амазонка.
Гострить зір і чуття непохитна
Пресувора Валькірія- жінка,
Мов тигриця я роблюся спритна-
Перестрибую прірви, затінки.
Упіймай мене дику, нестримну,
Обпали, теплим вогнищем, вигрій...
Розтопи скрижанілії шати,
Замалюй душу в чистий індигій.
Огорни мене, тканим з любові,
Своїм теплим і добрим покровом...
Тільки, чуєш!- розкрилену душу
Не зрани нерозважливим словом!

найдовша ніч у році плаче гіркими, як вчорашній чай, думками.
підбирає тебе сонного та безпам'ятного на плече
і несе спочатку вулицями, а потім уже полями
до свободи, яку персонально тобі колись обіцяв Че.

найдовша ніч у році одягає на тебе панчохи й благеньку сукенку
і замовляє таксі, щоб до ранку гуляла з хмарами.
от лише не пояснює що робити з густими сутінками,
які випадають під ноги обпаленими Ікарами.

найдовша ніч у році ховає свою совість у долоньку
спершу дозволяє відчути всі страхи (минулі й майбутні).
а потім цілує на щастя усіх синів і кожнісіньку доньку
і дарує їм зорі з небес, немов би це кульки ртутні.

Не даруйте квітів їй, не її коханий.
Не несіть замордованих
Далеким перельотом
Із Голландії до її дому
Німих троянд.
Не засяють вони у пітьмі,
І не вам заспівають «осанну»,
І вже не принесуть насолоди
Від минулих і нинішніх свят.

Коли змушена буде
До рук їх усе-таки взяти,
Й пелюстки нерухомі
Її полоснуть по щоці,
Пригадає: колись,
Без якоїсь знаменної дати,
Один хлопець прийшов
Із бузковим букетом в руці…

О невдячність жіноча!
Зрозумійте її, не кохані.
І добробут, і злагода:
Ваших чеснот – ціла рать…
Та згадає вона, як колись,
На бузковім світанні,
Її юний знайомий
Не наважився поцілувать…

10.09. 2001.

На конгресі ЄеС – Україна,
Був арбітр відомий Колліна.
Дав гірчичника нам,
А з Європи панам -
По футболочці «маде ін хіна» .

У Москві домовлялись по газу.
Як завжди нагадали одразу,
Хто господар, - хто пес.
Тож ЄЕП чи ЄеС?
Майте, хлопці, кебету на в’язах!

Забажали Москва і Європа
Ощасливити нашого хлопа.
Та із примхами хлоп:
- Шоб не вийшло «гоп –стоп!», -
Все розучимо. Під мікроскопом.

Десь і щось я знову недомріяла,
між рядків читаючи листи.
Вірші-мошок розігнала віялом
і реальність прийняла… А ти?

Я була відверто старомодною
і не сміла зрадити чуттів.
Нині я ту помилку розмотую
по годинах, днях, словах… А ти?

Я напевне схибила із вибором.
Море зрад хіба переплисти?
Вибачаю, стоптану і випиту,
я - тобі - себе… Палю листи…

1

Зима – для остигання й міркувань
Після любовей, герцю з вітряками.
Між смертю і буттям – кривава грань.
Кігтисті сфінкси загадок - рядами...

Повернення у рай села - міраж.
Куди ж тікати – з модернових станцій?
Стрімкучий – у бік Розруху – віраж!
Всі ближні – осторонь, чесноти – ґанджі.

2

Ходила кішкою по бутиках,
Куняю – лялечкою махаона...
Я ж – із юрми, що вийшла із „совка”.
– Quo vadis? – мов шлагбаум, гострий Голос.
Просвітлі лиця – у прочан-калік,
Що валками бредуть у лоно храму…
Діждуся льодоходу... На Супій
Поїду. Там найліпше причащатись!
Там найдревніший – просто неба – храм.
Від наліпок очищу сім скрижалей.
Мені учора снилася Весна –
Рудава повітруля із тюльпаном.

Розкрию клямбри. Зупиню годинник.
У дикої бджоли позичу меду...
І повернуся – у обійми сина.
Чекатиму на віршів гострі стебла.


2006-2011

Проходить день, проходить ніч
І час проходить - не спинити.
Й не знаєм ми, а в тому річ,
Що все життя вчимось ми жити.

Вчимось ми краще існувати,
Та жити краще не вчимось.
Вчимось ми більше здобувати,
Та віддавати не вчимось.

Отримати вчимось, що хочем,
Та, що потрібно не вчимось.
Вчимось щодень твердими бути,
Та співчувати не вчимось.

Бажань у кожного чимало
І з дня у день вони нові,
І вже, що є - того нам мало,
Нове щось знову в голові.

Коли ж зупинимось ми, брате,
Знов серце чуть почнем своє?
І зрозумієм, що багатий -
Душа багата в кого є!

2011

Мурують банки, гранд-отелі, школи…
Втовкмачують бістро у шмат землі…
І хоч довкола квітне мегаполіс –
Живем, жуєм у трухлій глушині,
Де в діда Купрія, що любить «город»,
Заскімлить серце… І – вже зна за чим –
Потягнеться рука: дістать з комори
Малу поличку з ясена. Для книг
Почав тесати підлітком (умів же!),
Та в «лагеря» поплентав навпрошки…
За тиждень-два вервечкою, несміло
В оселю прилетять старі книжки.

Перелистає те (липка морока),
Що потрапляло до кігтистих лап,
Із чого стерто вето лжепророків,
Гасителів курних чернечих лапм.
І осоружним стане мегаполіс,
І кликатиме в ірій Давнина…
На ностальгію не слабує молодь.
Ця кволість лиш до сивих прилина.

Житами йдуть сини і доні – в «город»…
Там – простір, там усі «встають з колін».
А мати не на пляжі Бора-Бора -
Кона в селі, з копійкою в полі…



2002-2011

Где-то далеко-далеко
Звёзды разлегли молоко.
Мне тебя не видеть легко
И тебя не слышать - легко.

Захожу на сильный портал,
Словно шах Мансур-ибн-Хилал.
Я тебя и знать-то не знал,
Милый мой сплошной идеал.

Вся себе такая на вид,
В действии была - как пластид.
Может бы не знал индивид,
Чем родная кожа болит.

А теперь - хоть бегай к врачу,
Хоть вообще не бегай к врачу,
Призрачную эту парчу
Даже в руки брать не хочу.

Пусть в каком-то клипе "Любэ"
А и Б сидят на трубе,
Пусть у А салат на губе,
Пусть они приснятся тебе.

2011

Якщо хтось комусь подзвонить -
То, мабуть, це буду я.
Бо знайомство з алкоголем
Необхідне для дзвінка.

Якщо хтось когось зневажив,
То, напевно, що мене.
Треба думати, що кажеш,
Треба вірити - мине.

Якщо хтось і збожеволів,
То я знаю, що це ми.
Ні до чого глузд і воля.
Ні до чого... Як і ти.


22.12.2011.

Один из нестарых ещё малышей
Завёл полотенце для ног и ушей.

Никто из друзей догадаться не смог,
Зачем же ушам полотенце для ног?

Друзья разрыдались, почти как младенцы.
На помощь пришёл властелин полотенца.

"Разгадку открою почти в двух словах:
Я слишком уж часто стою на ушах".

2011

Просто ця повітруля відсунула неба завісу,
просочилась, мов крапля, крізь крони крихкі і стволи.
Воскресіння весіннє… Сказала: «Я вийшла із лісу,
аби ви за любов’ю ні в які ліси не пішли!»
Вона вийшла із лісу, немов Афродіта із понту.
Наші хащі старі океанів античних не гірш.
Гей, дворяни сільські, хутірські здичавілі «віконти»,
ви й своїх румаків продали шкуродерам за гріш!
На якому ж коні ось тепер до такої під’їдете,
чим підманете в далі, на чому вночі вкрадете?
Удасте, що й не треба «пригод» ваших нібито їй би то,
що дурня – серенади, й не варто вмирать ради тем?
Та це ж – мавка! Її не приборкаєш легко і просто так!
Та й коли ще проявиться знову до вас наяву?
Не жалкуйте для неї ні серця, ні часу, ні простору.
На цитати порвіть і всю Пісню-Пісень Лісову
(плагіат вам пробачиться: Леся на те й – Українка) –
поліглоти, глагольте в октавах цвітінь і завій.
І складаючи оди на мові Прекрасної Жінки,
не помітите навіть, що знов ячите на своїй,
як свої у своєму, свояцьки, по-свійськи, своєю.
Поспішіть, парубки, за готар перелюбний села –
та до тіла і діла завзяття повчіться у неї,
поки.., розчарувавшись, назад у ліси не пішла.

2009 р.

Анамнез. Амнезія: ти – не сам. І я –
в анабіоз: назавжди у ніколи,
де кожен ранок – як реанімація,
і кожен спогад – із фантомним болем.

2011

Дрімав дрімучий ліс, сопіли зайченята,
і навіть сивий вовк похропував у сні,
і тільки престара така і волохата
бабусенька Яга сиділа при вікні.

Їй сон не йшов ніяк, ні гарний, ні поганий,
вже двісті третій рік не снилась казка їй.
Сидить сумна Яга і виглядає ранок
у гості, ну а з ним — ну хоч би той Кощій

прийшов, що це в книжках про нього пишуть люди.
А ліпше ще — аби привезли онучат
із міста чи з села, чи звідки вже там буде,
чи подзвонили б хоч. Та всі дроти мовчать.

Усі дроти мовчать, бо тут дротів немає.
Нема і онучат, ніколи не було.
Бабусенька Яга зітхне, заварить чаю
і сяде виглядати хоча би енело.


2011

*

На далеких Голанських висотах
обкурилась голандська босота
і читає псалтир -
буде спокій і мир
відтепер на Голанських висотах.

В Тель-Авіві сумують равини,
бо немає вістей з України.
І крисані свої
тереблять за краї
в Тель-Авіві місцеві равини.

У Хейфі на блошиному ринку
сповідає єврей палестинку.
- Трясця мамі твоїй
за неякісний лій!, -
чути крик на блошиному ринку.

У Бердичеві равин равину
розповів по секрету новину.
- І таких-от новин
в мене є не один!,-
гордо равин промовив равину.

Клеопатра строчить Птолемею,
що підбурює люд Ґолда Меїр.
- Через Ґолду Меїр
збунтувався Каїр!, -
Клеопатра строчить Птолемею.

На півострові славнім Сінаї
у одного єврея стіна є.
- Чом же в Єрусалим
всяк іде пілігрим?, -
плаче він при стіні на Сінаї.

22.12.2011

У нетрях лісу вовк не виїсть ока вовку
І миша миші не наставить мишоловку.
У нас, буває, пруть, немов делікатеси,
Брат брата з гаслом на устах : хутчій проковтуй!

22.12.11.

Сьогодні сніг, довкола сніг.
Зима розклала полотно
в мороз білити. Все одно,
іще не все – його ще міх,
тому розкидано ускрізь, –
у полі, лісі, оболоні.
Гарцюють коні на припоні
і в очі б’є сліпуча різь.
Зима чіпляє волокно
і одночасно шиє шати,
всьому, що мало замерзати.
У квіти вбралося вікно.
А за прогнозами відлига.
Збирай-но, зимонько, сніги,
що враз розтануть навкруги
і перетворяться на кригу,
а то і зовсім пропадуть.
Полотна вітер аж до неба
на хмари кине. Наче треба,
вдягнути їх у довгу путь.
Сумує сніг, сумую я.
І тільки стрімко мимо нас,
Вчепившись в часу тарантас,
Несеться грудень, мов хлоп’я.

22.12.2011

Завмерло все, чекаючи зими,
Затихли хмари, звісившись на сосни,
і щиро умиваються слізьми.
- Дивися у калюжу не шубовсни!

А в надвечір’ї місяць, наче жнець,
розтяв собі прогалину на небі.
Для тебе я заварюю чебрець.
- А цукру скільки?
Скажеш: «Ні, не треба».

Він блиснув і сховався. Білий сніг
посипався із неба, наче пір’я.
Я погляд упіймав очей сумних
і трепет гілки вени. Перемир’я?

- Нарешті ми діждалися зими.
І може чистий сніг зверне на краще.
Бо, знаєш, важкувато із крильми,
Коли кохання наше непутяще.

Завмерло все, побілене в сніги,
Закуте у льоди калюж провалля.
- І стало дуже сумно від нудьги,
що вигнала кохання в задзеркалля.

21.12.2011

Постукав в драні двері тихий ранок.
Життя ж заснуло звечора в угарі.
Тут не готують зазвичай сніданок.
Тут дні торгують, наче на базарі.

Тут мама із освітою в три класи
Прийма дядьків, дітей щороку родить,
Та лиш на них не вистачає часу,
Бо ж ще гуляти в бари щодня ходить.

... Черговий дядько голову підвів.
З похмілля важко розтулялись очі.
А хлопчик, що й ходити ще не вмів,
Залізти, бачте, вже на руки хоче.

Узяв же дяько те мале дитя
Й автоматично кинув на коліна.
Та що воно там знає...це життя...
А в ньому є потреби неодмінно.

Тулилося, і ручки все тягло,
Шукало ласки, ніжності і міці.
Тут по нужді,біда бач, припекло.
Воно її і справило на місці.

...Та раптом світ перевернувсь, потух.
Схопивсь мужлан, мов вжалений, завив.
Кричить, матюччя сипле, й мов петух
Плига по хаті... Табурета збив...

Й...навідмаш хлопця... Той упав, мов міх,
А він ногами став іще місити...
Воно щось крикнуло... Замовкло... Сміх
Який нелюдський розкотивсь... І жити

Дитяті не судилось... Та проте
І це не остудило пекло зла.
А мама сприйняла це як просте
Невідворотне горе... І "козла"

Цього ще захищала на суді...
Та суд був невблаганним... А вона ж
Пішла життям, мов човен по воді,
Забувши про дитя, мов про типаж.

Ішла до барів все шукать пригод.
Про горе, мов не власне, повідала.
Й на те, що все переживав народ,
Вона давно спокійно вже "начхала".

За місяць знов зійшлась з якимсь новим...
Уже і лялька у колясці плаче.
Ніяких спогадів печальних. Тим стоїм.
І всі щасливі й радісні... Одначе...
2011

ми хотіли її погладити
але боялися торкнутися
може ще загарчить або вкусить

вона стала кошлата і дика
дивиться спідлоба і не їсть цукерки
що ми їй приносимо
мовчки точить кігті об бильця крісла

підпускає нас близько але з острахом
ми підходимо із розмоченим сухарем
і чимось важким у руках
про всяк випадок

а вона тихо скавчить і дивиться на старе фото
на себе у весільній сукні разом із покійним дідом
сфотографовану на тлі рябого рядна
а батьки тримають над ними парасолі
бо осінь

і збоку видно краєчок будки

Засипав сніг дороги і стежини,
Мете, мете – на села, на міста.
Лежать річки у крижаних перинах,
І риби не показують хвоста!

А ми цю зиму любимо, як свято,
Як добрих фей і білий шоколад,
Зі снігоцегли замки будувати
І оживляти з куль сніговика.

На ковзанці змагатися із вітром,
Спускати сміх санчатами з гори,
А понад вечір зустрічати світло
Ясних зірок Різдвяної пори.

Рядно строкате хиб та протиріч,
Життя зіткало неквапливо з буден,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Це відболіло, це лиш тільки буде.

А почалось все нібито з дрібниць:
Маленький вузлик, металевий хрестик,
Під небом неосяжним горилиць,
Із тайнами незнаними похресник.

Безмежний всесвіт – для ткання верстат,
Планети човниками бігають по колу,
Зоря далека, тау-шовкопряд,
Сріблястим світом виткала стодолу.

Пасами зтруджених, невтомних, вічних рук,
Парсеками туманних альбіонів,
Людину – запоруку з запорук,
Небесний ткач створив з буття законів.

Рядно росте строкате, певна річ,
І серце б’ється, та чогось ятриться,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Допоки нитка раптом не скінчиться…

2011

и прекрати мне не писать...
ты знаешь, я так ждать устала,
ко мне не нужно прилетать
на белоснежном покрывале.

и прекрати мне не звонить...
о тишину звенят бокалы,
я перестану уходить,
мне каждой встречи будет мало...

и прекрати не сниться мне...
играя солнечным рассветом,
когда улыбка в тишине,
я жду тебя... да, я об этом
2010

Людей їдять пранці, нужда, горілка...
Михайло Коцюбинський



Згорну газету –
І прещасливо
Увись, як мева,
Стрімливо злину
З човна-вагона,
Що мчить в Полтаву.
Тут хлопчик Рома
Хлібинку давить,
Біжить за татком.
Шукають місце...
А той звар’ятів:
Лупцює злісно.
За що він злиться?
В чім винне чадо?
Ці логогрифи
Не розгадати...
Човпе скрипалька –
Бліда, тендітна...
Кладу на пальчик
Монетку мідну.
Натужно, звично
Чиргика „скорий”...
Були одвічно
Нужда і горе.
Я їду звідти,
Де бруд і „пранці”,
Мій дім – у місті,
Де сотні зрадців.
Що я спроможна?
Лиш співчувати
Скрипальці, бомжу,
З юрми хлоп’яті...

Заплющу очі.
Чайок мій вичах...
Гримаса болю
Повзе обличчям...



2007-2011

відколи ми познайомились, я стала частим гостем у рентген-кабінетах,
мене там приймають без черги, вітаються, ніби з рідною.
я постійно тепер ходжу з міцним бандажем на ребрах,
бо серце так рветься до тебе, що тріщини йдуть грудною кліткою.

«Від шоколаду псуються зуби!»

«Скільки вже можна їсти цукерок!»

«Від солодкого попа злипнеться!» -

І кричали, і говорили,

і пальцем кивали, і у куток ставили…

І стояла в кутку набурмосена,

Із льодяником за щокою,

з компроматом в малій кишеньці –

золотою обгорткою від «Оленки».



Стояла-стояла, стояла-стояла

І в-и-р-о-с-л-а!



І не свариться вже ніхто,і не киває пальцем,

І у куток не ставить,

бо найсолодший цукерок – то твоє карамельне тіло,

а зефір поцілунків повітряний,

а кориця дотиків запаморочлива,

і всеньку ніченьку стоїть на чатах,

як у казочці Пушкіна,

твій золотий, твій цукровий когутик….

Найдовша ніч у році, а в руці –

Лише зім'ятий аркуш, де дрібненькі

Гачечки літер, що сплелись в аркані –

Це ти писав колись:

Про ковили,

що, ніби мої коси, за вітрами,

Про море, про аптечний запах йоду,

Про сіль на спині, про лиман і лінь,

Що в затінку дрімає –

серпень, спека…

… А зараз грудень грудкою із криги

У грудях груда глини, що ми ліпили в липні,

коли черешні відійшли, а вишні не поспіли.

Ліпили та не доліпили... і тіло прагне і душа не мерзне,

хоча мерзенний холод ні зими ні вЕсни вже зовсім знавіснів

погрожує та істеріє...

А я без тебе, як Катеринка, що старіє у наймах та московках,

а плакати не можна, ти ж бо не велів, а ті зрадливі, як горох,

закрию очі: ми удвох,

відкрию: твоя спина

сховалася у натовпі...

Чи бігти, чи стояти, мов жінка Лота, що ще не стала

соляним стовпом...

Ти ще приїдеш, милий-рідний, ми ще зустрінемось колись?

Ти мій лицарю сивий, романтика вийшла із моди.
Я твоя королева, остання з усіх королев,
що торкалась чола перед боєм і після походу…
Переплав на прикраси герби, де твій профіль і лев.

Я давно не умію вклонятись, як личить вельможам.
Ти осунувся в цьому столітті: стілець – не сідло.
Я поезію, каюсь, із лайкою можу і множу.
І балади вагантів міняю на тишу і тло

інтернетного простору. Нащо корсети і жести?
Мій повітряний замок і той – на "амбарний" замок.
Я твоя королева. Остання. І перша як жертва.
Прошу, стань мені катом!
А ти чи закляк, чи замовк.

Этот поезд на Киев –
Четко по расписанию,
Мы с тобой не такие,
И не знаем заранее,
Кто, когда и откуда,
И куда… тем не менее,
Мы с тобой, как все люди,
Поплывем по течению.

Поезд прибыл на станцию,
Я иду по перрону,
Ты промчался, остался бы…
Рукавами затронув,
Не заметил, и в спешке,
Скрылся быстро в вагоне,
Я привыкла, конечно,
Да и мы не знакомы.

И уже третий месяц
Мы с тобою встречались,
Время – доли секунды,
Повстречались – расстались,
Ты спешишь, как обычно,
На ходу налетая,
Ну, когда опоздаешь?
Я момент ожидаю.

Не педант – однозначно,
Тогда в чем же причина?
С виду – молод, не мачо,
Интересный мужчина,
Может, пробка в дороге,
Не сработал будильник?
Или села зарядка
Внезапно в мобильном?

Надоели мне, право,
Эти утром налеты,
Вот возьму, и заставлю,
Сбросит пусть обороты,
Крашу губы поярче,
И «Шанель №5»,
Нет! Сегодня дорогу
Будет мне уступать!