Квіти, що заплющують очі на ніч,
Бо втомилися,

Птахи, що летять навіть потемки,
Прорізаючи тілами задубілими
Дощові хмари осені,
Бо вже час,

Неприкаяні підлітки,
Що тусуються у підземці,
Хукають на серця і долоньки одне одного,
Бо так тепліше,

Молюся за вас усіх,
«Будь ласка, – прошу, – Господи,
Не покинь їх усіх – жодного,
Бо так страшно їм бути,
а не бути –
ще більше страшно».

А Він посміхається
і каже мені:
«Добре».

Мій господи! Сьогодні я молюсь
за друзів, що пішли й не повернулись,
яких в журі столиць і захолусть,
адреси зрадивши, мій віщий оминув лист -
вернув назад мені і прощення порив,
і вибачення маревну надію.
Цей час мене чеканням підкорив...
Я грішний тим! Але просить не смію
за себе - про відпущення гріхів.
Прошу тебе, Мій Отче, за достойних!
Звільни їх од негод і од страхів,
і... од фатального набою у обоймі.
Од сумніву та болю одведи.
Спаси од хворості, і втрат, і несвободи.
Не дай ненависті. Не присуди біди.
Дай вірний шлях і у глибинах - броди.
Даруй любові й невідчутності вини.
Пошли можливість повернутися їм, Боже.
Вчини так, щоби, повернувшись з далини,
вони на мене не дивилися вороже.
Даруй їм здійснення їх заповітних мрій.
Спини вітри і задуми, зловісні.
Добром наснаж всіх! Істину відкрий!
І дай натомленим їх дім і хліб, і пісню!
Твоєї милості не бачу берегів:
для нас у тебе милосердя досить.
Тому всього цього прошу й для ворогів,
якщо... ніхто за них, крім мене, не попросить.

ця осінь колись-таки нас повбиває.
це поки що тиша на східному фронті.
і нам, найпевніше, не бачити раю -
на душі невірні там введено квоту.
ця осінь колись-таки нас повбиває -
на скальпи поріже перуки і маски.
десь крикне пронизливо дзвоник трамваю.
і всі наші спроби зазнають фіаско.
ця осінь колись-таки нас повбиває.
за вітром розвіє ще тліючі рештки...
налий мені чашку гарячого чаю,
й тримай до зими під домашнім арештом.


02.10.2011 р.

...І як воно, давати всьому лад,
коли так вірно служиш Мельпомені?
Крім власного життя, ще – п’ятдесят
судилося прожити Вам на сцені.

Була хрестом і злетом кожна роль,
де все спочатку – жити і любити.
О, як воно, пройти крізь стільки доль,
і у собі себе не загубити?

О, як воно, сказати танцем те,
що часом не під силу і поету?
Яке над Вами сяйво золоте!
Яка велична магія балету!

Здається, жести й музика – і все.
А світ, як слову, вірить Вашій Фрії*.
І мова танцю вабить і несе,
немов ріка життя, в захмарні мрії…

Обітниця мовчання на губах,
і сцена, ніби небо – під пуантом.
Це зречення себе – і є Судьба.
Цю відданість Мистецтву – й звуть
талантом.

2003(2011)

Щоб гідний мати урожай,
Листопадóвою порою
Під плуга ложим перегною
І ралим, - Боже, помагай!

Ріллю роздряпавши весною,
Насіння кидаєм у пай
І ждем, коли буяння рай
Світ веселитиме собою.

Невтомний плуг розоре нас
І змінить профіль і анфас,
Аби грядущі покоління

Зійшли на пажитях життя
І понесли у майбуття
Елітність нашого насіння.

03.11.11.

Проживши вік, не думати про смерть.
Вона прийде нечутно і незримо,
Як до поета вистраждана рима,
Усе собою виповнивши вщерть.

Пощо хапать у відчаї життя,
Пощо себе нав’язувати світу,
І кожен раз від помислу тремтіти,
Що вже назад не буде вороття.

Забути все: і прикрощі, й жалі –
І перейти у спогад непомітно,
Коли весна за вікнами розквітне,
Благословивши душу у політ.

1999

О ні, печалі ні краплини,
Її довіку не пущу.
Як змерзнете, вогнем калини,
Борщем осіннім пригощу.

Холоне каша, ой чудова,
І гості уст не попекли.
Я всю ватагу гонорову
До себе скликав на бали.

Мої музики вже готові,
І кларнетисти й скрипалі.
Напій поезії чудовий,
Аж відриває від землі.

Його по вінця наливаю,
Щоб не казали – скупердяй.
Летять літа мої над гаєм,
І хто сміливий – переймай!

А ту, в шипшиновім намисті,
Чекають коні у гаю.
Ці буйногриві – ой вогнисті,
До ранку будемо в раю.

У мене коні, наче змії,
І похвалитися не гріх.
Обскочуть всяку веремію, –
Віддав півцарства я за них.

у цьому світі де світла досить
де від неонів осліпли ночі
злетіла панна багряна осінь
маля згубила своє - листочок.

а в ньому сонце а в ньому літо
а в ньому наші з тобою очі
слова любові стрімкі століття
чужих метафор дива пророчі.

здіймають в небо гілки дерева
горять за містом сумні врожаї
на перехрестях уже перерва
всі світлофори кричать: …чекай-но…

Дивлюся в очі — хай погляд скаже,
Все те, що губи, на жаль, не можуть.
Ось я вчорашня, на себе схожа,
І то найкраще з моїх зображень.
Якби вернути хоч крихту, Боже.

Дивлюся в очі мільйонам вулиць,
Нехай згадають мене колишню.
Оту маленьку, плаксиву й ніжну,
Яка вже згасла, як ніч минулась.
Якби вернути себе, Всевишній...

Дивлюся в очі сліпому люду.
І жодних критик, і жодних схвалень.
Була собою, а ким я стала?
А ким я завтра надвечір буду?
Німа і горда. В пустому залі.

Дивлюсь у завтра, крізь призму вчора.
А хтось хоронить мене колишню.
Не зносьте квіти для мене більше!
Розплющу очі — нехай говорять,
Бо більше смерті боюся тиші.

02.11.2011

Заждався осені, мов свята,
найголовнішого в житті.
Душа, на враження багата,
не метушиться в суєті
поспішних пошуків нового,
ще непізнанного... Вона
готова стати перед Богом
врочисто-чиста й осяйна -
для сповіді. Мої здобутки
вміщаються в одній сумі,
посутньо-чесні, без накрутки,
щонаймозольніші самі.
Мої порізні перемоги
не варті, знаю, ні гроша,
однак облудної дороги
шукати я не поспішав
до марнослав’я. Дерся вгору
і стрімко скочувався вниз,
в низах шукаючи опору
для нових спроб здобути приз.
Прожив, надіюся, немарно
своє життя. Лежу внизу,
й мені під хмарами так гарно,
і все, що треба, - поблизу...

Вдихни повітря на повні груди,
Всміхнися світу, в останнє наче:
Тебе ніколи їм не забути –
Тим хто радіє твоїм невдачам.
Ти можеш стати… а ким завгодно –
Митцем фрілансером подорожнім
Вони ж застигли – як на городі
Німі опудала в полі кожнім.
Усе в жітті їхнім від-було-ся
Нічого більшого – відкриття би!..
І крок за кроком ідуть крізь осінь,
Від самосуду – до самозваби.
Нічого більшого – ні доведень
Ні кроку ближче до спростування.
Ти кістка в горлі їм, ложка меду
У їхній бочці із вічним дьогтем.

Мохом і травою дах покритий весь.
Стіни покосилися, вікна потьмяніли.
І скриплять завіси від гнилих дверець…
Хата перед смертю відпочить присіла.

Вгрузла вона вікнами в твань далеких літ,
Топче пил колінами – не піднятись вже…
Як облізлі коси – в груші жмуток віт,
Що побіля хати тишу береже.

…Був колись колодязь – під землею зник,
Подорожник пишно слався килимами…
Тут колись кохання спалахнув сірник,
Як носили воду разом цеберками…

Лози, всі у зморщечках, тріскотять суглобами.
Виноград посохлий вже до стін не тулиться…
Стогне хата, змучена самотніми хворобами,
Бур’яном прикрилася – не так видно з вулиці.

… Колись були дітьми – зараз постаріли,
Матір поховали, хату продали.
Хата перед смертю відпочить присіла.
Бульдозери-бульдоги вже пики підняли…

Грудень 2006р.

Намалюю картину,де заплакані очі,
Переплетені мороком гострі уста.
Я наріжу ножем стиглі осінню ночі,
Що вкривали периною змерзлі міста.

Вона довго не буде писати листи,
Відправляти їхстрімко на волю.
Їй ще вистачить сил,щоб і далі нести
Подарований хрест і скалічену долю.

Ну і що, що плювали в лице,
Відрікались і билися в груди.
Нам солодким було посолене слівце.
Не титани тепер,а давно сфабриковані люди.

Колекція ключів від тисячі кімнат,
В яких ти вчора був, а завтра вже не будеш.
Там колір твоїх снів й думок важкий каскад.
Там болю терпкий смак із присмаком отрути.

Ключі з чужих замків тримаєш під замком.
Ілюзія життя, що зібране в шухляду.
Пройти ще раз туди, порушивши закон.
І хоч не зробиш так, п’янить тебе ця влада.

Мовчання чорний смерч і розпачу стіна.
Гарячі краплі сліз в долоні замерзають.
Колекція ключів від втрачених кімнат.
Останній шанс знайти єдиний ключ від раю.

2011

***
…Ви? …та, ні… чекайте!… я просто – змерзла..!
Про що Ви..? …я не знаю, що казати…
Ви – говоріть! … бо Ви раптово – щезли…
а в мене – осінь і… як в казематах…

Чому ж..? …та – ні, – звичайно, і Ви – заходьте…
Хіба ж мені втямки було… перерва...
Неперевершено! … Про зорі – в тернах…
…так. Буде HYLEYS... Із бісквітним тортом…

Хвилинку! …світлячки? …ловили щастя?
Це так незвично, як… політ на линві…
Та дайте ж руку! (Дощ? …таки невчасно…)
Ну… Я – піду! Не вистачало зливи!

…а що про світло? …знову..? …Ви – про німби…
Над нами – небо, десь як на кшталт провин…
Та… ні... я вже давно воскресла… ніби…
…чи я люблю Вас..? А – Ви мене..? А – Ви?!


Сергій Осока

***
О Боже – Ви? Не думав я, не відав,
чого Ви так… Чи думали – я вмер?
Ні, на перерву вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні не їстиму тепер).

Ви кажете, щоб я заходив днями?
Як просто Ви… по давньому сліду…
Та я при Вас і дихати не втямлю!
Та я на Вас очей не підведу!

Ви думали – отак тоді пішов я,
писав щось, наче світлячків ловив.
Ні, я чорнів, здихав над кожним словом,
аж поки в нім не засвітились Ви!

Не вірите? Ви й досі там, як перше,
У Вас там німб довкола голови.
І Вам тепер себе не перевершить.
Ви є у мене. Нащо мені Ви?

Лиш не дивіться, я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І коло Вас поліг.
А тіло що ж… не знає слова „пізно”…
Йому слова байдужі взагалі

А я вже вичах. Ви ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене не стрепене.
Ідіть. Чекайте, подивіться в вічі.
Ідіть. Не йдіть. Ви любите мене?

Рядки в Хеллоуїн – химерні й живучі,
вбирають на себе праобрази жаху
і він подається – вертепно-пахучий
зі сміхом дитячим, у гримі і лахах.

Коса – старша смерті, а та – нижча ростом
за зграйку піратську й зелену зозульку,
за ручку веде її клоуна постать,
над нею – дракони літають на кульках.

У дідька до дідька у торбі цукерок,
хвоста відірвали, та світяться роги,
біжить перед смертю, він перший при дверях,
задзвонить – питає про вибір з порогу.

Гукає закашляно, певно – непевний
чи є у господі солодкого досить.
Зарипали двері – згадали про древність.
Ну де ж та з косою? Хай листя наносить

із вітром осіннім до гожої хати,
що день заростала павуччям і тьмою.
Ах, скільки за тою, що в білому, знаті –
із царства підземного й хмарного крою.

Летять янголята за мітлами відьом,
упир й упириця – подерті й готові
себе засвітити озубленим видом,
хоч термосний чай – їм замінник для крові.

А зомбі зі шреком – всім чоботам – пара,
згубили осла і кота по дорозі,
в одного є вуха, а в іншого – шпари,
вовтузяться в масках, мов зняти не в змозі.

У тальку звіринну намотано бестій –
від кур безголових – до гостроманітних,
покусаних гримом, розбавлених врешті
у кличі по скальпи в юрбі перелітній.

Мені ж – робінзону нічному – ще світись
те царство підземне додому загнати.
Де сиплеться сміх – там злітається вітер,
за смертю плететься від хати до хати.

2 Листопада 2011

Вії-метелики,
Війни по телику,
Упс… *прокидається мафія*
Ліжко застелене,
Дим попід стелею,
Плями по всій біографії…
Стовпчики-дротики,
Як щодо готики?
Шлях від Одеси до Харкова
Ледь потривожений
Хондами, Доджами
І Мерседесами-Смартами.
З Шостки до Ніжина
Вимоги знижено:
Упс… *захиститися гумою*
Як би тебе звести
В безум із безвісти
завтра? Сьогодні подумаю.

На місяці, мов на шкірці банана,
Ніч послизнулась – ранок прийшов,
проміння на світ лилОсь невблаганно,
як масло на хліб, – щирий движОк:

любов у серцях, як риба в заплавах,
падають роси, роси стоять,
цієї води, щоб напитися – мало,
неба цього, щоб світ обійнять,

тумани читають вОдам нотації,
сонце зайшло у світ насилкОм;
як риба в ставку, на тілі скидається
пристрасть цілунками з язиком…

***
мій погляд полює на твій
і ловить його безуспішно
та коли вони
у кружляннях всесвітом
зустрічаються неминуче
мій
що відважним звіром
долав нескінченні простори
міниться всіма барвами різнотрав’я
і застигає в пейзажах
які ти щойно побачив
*

Думки, неначе концентричні кола,
Розходяться й зникають вдалині.
Хапає шмат життя дещиця квола,
Що відчаєм вселився у мені.

Триває незавершена корида
Моїх вагань, що стали надиби.
Я - просто жінка, я - не Артеміда.
Та все ж ти і таку мене люби.

Зведи ураз на п"єдестал кохання,
Вдягни корону світла, хоч на мить...
Тоді збагнеш, а може і востаннє -
Тобі мене не можна не любить!

золотого сюжету нарізала
на підмостки корчів і мурав
біло - чорна беріз телевізія
так на місяця десь півтора

світла туга гуляє розмашисто
промінь сонця неначе струна
не в повітрі лунає а начебто
на підсподі душевного дна

убавляється стрічка вузесенька
дня на жовтня журливім плечі
із –за пня виглядає опеньочка
чи не йдуть на сеанс глядачі

шкандибає далекими далями
одинока білявка стара
і зашториться сцена печалями
і акторів закінчиться гра

2011

Досвід щастя і муки –
Як у сніг прорости –
Друзів усмішки, руки
В берегах самоти.

У життя, що відтало,
Міра – тільки вони.
Якби їх не втрачала,
То й не знала б ціни.

Хаос вривався в рівновагу,
Варив глінтвейн із сушених думок,
Колюча тінь придумала зневагу,
І чорний кіт ховався у мішок.

Надворі засмагав на сонці холод
І надихавсь під музику поламаних листків.
Він тамував дощем нестримний голод,
А нам хотілося лише на оперу квитків.

Знов на планеті – осінь,
Повні медові соти.
Знов на планеті осінь –
Я вже й не знаю, - вкотре.

Вигрались сонцем айстри,
Літо пішло за вітром,
Знов на планеті – вальси,
Промені на пюпітрі.

Ранки заходять тихо,
Мов киселі – тумани.
Скоро найтонша крига
В травах хрумтіти стане.

Знову усе – як завше,
І – як іще – ніколи:
Лущиться сонце, впавши
Сонячним листям долу.

Знову – налиті грона
Пізньої Ізабелли,
Серце планети повне
Передчуттям хурделиць.

Тільки живу – як вперше,
Ніби ще осінь жодна
Хугою не завершить,
Вітром вночі холодним…

Тільки живу, навряд чи
Знов так озвуся лунко:
В серці ношу гарячім
М’ятні твої цілунки.

Терплячим будь... Пізнаєш сам
її на смак. То тут, то там
тривалі "охи", вперті "ахи" -
вража чуттєвість черепахи!


2.11.2011

для Олени Артемчук

…Моя золота Оленкo,
дівчинкj кароока з радянської чоколяди,
тулиш до серця свого великого
кролика ще-безіменного,
а потім ім'ям його нарікаєш
і у сльозах вихрещуєш:
- Біжи, кролику білий, на зелені луки,
Де конюшина солодка,
І життя вічне…

…Та не біжить кролик, з тобою_малою лишається.
І брати його, і сестрички – ціле кроляче царство! –
у клітці твого дитинства,
за лядою твого серця…

…Пам'ятаєш блакитний щоденник?
Акуратним учнівським почерком
ти записувала дати та імена
усіх своїх сумних незліченних кроликів:
«Народився десятого червня, матір – чорна кролиця Єва, батько – білий королик Адам. Охрестився під іменем Авель, біла плямка на чорному писку, має добру та ніжну вдачу, дуже любить цвітну капусту…»

…Зимна осінь – як невдалий вихід з Єгипту –
пішли твої кролики вервечкою закривавленою
на луки зелені,
де конюшина солодка,
а тебе у хустинці залишили:
- Не ходи за нами, мала, бо не час іще…

…і залишилися:
клітка порожня,
а очі повні
і життя
довге-предовге,
як білі вуха твого останнього кролика…

Все бачив світ:
приниження і злети,
хрест милосердя і фашистську свастику.
Цікавить, що очікує планету? –
Читай найнеймовірнішу фантастику.

Епоха біороботів із клонами?
Чи ера надможливостей людини?
…Лише б жінки не звалися «беллонами»*.
І гриб – не атомний –
у мрії-сні дитини.

2004(2011)

Истопнику не спится.
Послышалось опять:
Лимонная синица
Кислит, мешая спать.

У леса ли, у парка
Он грезит на посту.
Распахнута хибарка
Воздушному родству.

Дым пополам с туманом,
Огонь среди воды
Листву приложат к ранам,
Исполнят наготы.

Синица, рыба? Кто-то ж
Плеснул внутри сейчас?
То заревой зародыш,
Уже не в первый раз.

Як смачно пахнуть пиріжки
В духовці маминій відтоді,
Як запах їх звіддалеки
Мене в чужім краю знаходить.
Десь там на деці у цю мить
Рум’яні, пишні, духовиті –
В мені збудили ненасить
Вони та силу апетиту.
Чому в дружини не такі
Принадні завжди смаку, зору?
То підгорілі, то глевкі,
Прісні якісь і товстокорі…
А ті червоні, наче жар,
Коли гарячі, чи холодні, -
Уміння маминого дар
Покуштував би я сьогодні.

30.10.11

Зиркає з-за хмар
Місяць переляканий.
Запримітив щось.

Чорнява Жінка з Буркіна́ Фасо́
Вночі на піаніно грала гами:
Сі-ля́, сі-ля́-ля, до-ре-мі-фа-со… -
Сусіди в стінку гупали ногами.

Вона дружила з китайчатком Лі,
Казала, звати її Люба Чорі -
Приховувала справжню фамілі́…
Та я дешифрував її... Учора...


02.11.2011

я зберу всі листи всі зневіри прощання і зради
загорну в павутинку осінніх туманних зітхань
це оновлення серця бурштинно озвучена радість
у гніздечку душі поселю я пташатко і хай

я відчую себе як окличність струни для маестро
у тремтінні і плетиві тіней збитошних вітрів
де мелодія зір непідвладна andante чи presto
де рубцюється римою спогад обпалених днів.

Не плекатиму попелу знак на опалому листі
Відмежую полову образ від леліток добра
відпущу в далечінь понад ліс понад вежі і місто
понад сон той що збувся не так у віднайдений рай
01.11.2011

Ще береже глибінь зірки, ще проявляються комети
на небі, навзнак розпростертім, і їх чекають диваки
з осердям всесвіту палким,і проповідують мирянам
часи любові, що нагряне прозрінням сонним і гірким.
Ще теплиться останній слід. Ще осені у сповідальні
думки сповідують фатальні останні дервіші полів.
Ще яблук сяйво на гіллі гойдає ніч. Поснулий світ
ще очі не відводить від тривожних сірих журавлів,
що вирушають на зорі.

Долоні обрію малі, щоб умістити цей неспокій.

І ти не спиш. Рахуєш кроки.
І підкоряєшся високій
цій прорості, луні луни,
що, всупереч «чому» і «доки»,
імʼям своїм виводить з доків
галактик тесані човни.

Я не згадую більше. Я згадую.
Все ще падаю листям у ніч.
Просто осінь у парі зі зрадою
Написали про нас акровірш.

Я не стримуюсь більше. Я стримуюсь.
Не зітри мене, прошу. Зітри.
Просто спокій у парі з інтригою.
Два життя розділили на три.

Я не каюся ще! Я вже каюсь.
Зажурилась на мить. Зупинила журбу.
І так щиро замріялась раєм.
Тільки рай не для мене, мабуть.

01.11.2011р.

Кажуть точно поети:
у війни – не жіноче обличчя,
і, мовляв, не властиво
жіночій ранимій душі -
нищить, бити до смерті,
стріляти, рубати, калічить…
Поклик жінки – любити,
А ще - про кохання вірші…

Все це правильно. Тільки от,
глянувши вдовам у вічі
і побачивши спогадів
вилинялі прапори,
бачиш їхні – на фоні воєннім –
обличчя…
У війни – їхніх кіс
і очей молодих кольори.

То обличчя війни –
цей змарнілий весільний віночок,
що не встиг заквітчати
красуні сільської косу…
То обличчя війни –
удовині недоспані ночі,
коли руки гудуть, а очам –
попелищам душі – не до сну…

То обличчя війни –
коли мати вигадує тата
(так давно це було!):
що казав, як співав і косив…
Зобов’язана жить,
бо ще справ так без нього багато!
…Скоро бабцею зробить
дорослий одружений син.

2005р.

Яка ж дурепа (так казала Аня)!
Навіщо, ну навіщо це питання,
"А як, скажи,
на фронті
особистім?"

Втонула гордість у жовтневім листі,
і виплила крижинками у слові.

...У тебе сяють очі щастям повні!
Ти...
дурень...
так жорстоко
нетактовний!

Навіщо - правду?
Ну скажи - навіщо?
"Все добре,
я .. до неї,
я - проїздом..."

І тиша
захлинулась від зізнання.
Яка ж дурепа
я...
Ти права, Аню.

Не исчезай!
Останься в запахе листвы,
Останься тенью за окном,
Останься сном...
Пускай
Холодным снегом давит грусть!
Я не вернусь!
Пройдусь
Притихшей улочкой любви...
Молчи, не надо, не зови!
Горчит рябиною "Прощай..."
Давно не ад,
Давно не рай,
Последний лист упал к ногам,
Я - где-то здесь,
Ты - где-то там,
Мы - звуки пройденных шагов,
Боль неоплаченных долгов,
Забытых слов...
Коснусь тихонечко души
В тиши,
Останусь в запахе листвы,
Останусь тенью за окном,
Останусь сном...

Пізно ти прийшла ярмаркувати –
розійшлись обдерті продавці.
Оптом золото – таку давали плату –
щоб тримати небо у руці.

Взяли? Виковзнуло - видерлось угору,
зимне, що аж в пальцях заболить.
Глянь, ще й досі тане дивний колір -
сива листопадова блакить.

Коли соковита убогість
прокрадалася у жилаву заводь листа
і проточно-поточне життя
протискалося, наче під зашморгом кров судинна,
я сушив, немов сухарі,
очманіле у кронах і скронях осонне проміння.
До безслів’я ласкав
потоки гортанні – тремтливі світи на устах.

Коли виникала дорога
від проникнення світла, що кріпло, як лід,
і нагліло, мов смерть –
не давало зібратися з подихом, часом і духом,
мій зір промерзав,
від напруги – наслуханим серцем ледь рухав
і вразливою краплею тлів –
затерпав, бо з повітря – здіймалася кліть.

Коли ж не вникати дослівно
у міміку вітру, у правопис дощу для води,
не знати – як сплін позбирати з вікна,
струсивши з віконниць нічну обережність,
то легше при півнях,
при їхньому славні до торби складати належне,
себе відпускати
і сліпо за світлом до овиду серця іти.

1 Листопада 2011

...от тобі й на: уночі знову сипало снігом -
по-дитячому, впертим; по-дорослому, злим і брутальним.
ангел не спав, задихався, неначе астматик від бігу.
ангел вже знав, що таке "незворотно" й "фатально".
от тобі й на: серед серпня така завірюха.
певно, бог з'їхав з глузду. тільки, тс-с-с, щоб без витоку в пресу.
ангел не спав, що є сил нашорошував вуха,
щоб почути, як капне сльозинка в долоню принцеси.
от тобі й на: геть замерзли здивовані квіти.
наче згустки емоцій - подерті на шмаття фіранки.
ангел не спав, він не знав, чим принцесу укрити.
ангел хотів, щоб вона дочекалася ранку...



13.08.2011 р.

Завтра вранці поділимо море - одне на двох,
Підемо на Аю-Даг - десь там кемерійський Бог,
Там сухоребрі сосни штурмом беруть перевал,
Сонце трощить об скелі свій золотий овал,
Без розділових знаків, наче Аполлінер,
Вітер віршами диха із абсолютних сфер,
Пахнуть мускатом пальці вогнища і сосни...
Давай, заблукаємо з Богом там до весни!
Будемо, ситі кизилом, сплівшись, як змії, спать,
Скинемо шкіри колишні, станемо полювать,
Матінка-батьківщина нам передасть суховій,
Бо, попри гуки надії, ми не потрібні їй.
І на печернім віче скаже правдивий Бог:
- Ваша країна - вірші, живіть на горі удвох!

Валере ников было мало –
Весь день не уставал менять.
Эх, если б это помогало
Стихи хорошие писать!

:)

Складають листочків гривні
Дерева у банк ощадний.
Колючі новини зимні
Приносить морозне рання.
Нещадно мовчать зозулі,
Скупі на бажання – власне,
Все ближче літають кулі,
Що мітять у серце. Гасне
І світлом цілує руки
Надії свіча остання.
Тече в океан розлуки
Осіння ріка прощання…
Лиш ти в передзим’ї раннім
Зігрієш мене коханням.


2011

Воют волки, плачет лес.
Ночь тоску смакует.
Месяц на сосну залез.
Только всё впустую.
Держит звёзды небосвод.
Ветер ночи вторит.
Я не та, и ты не тот,
Выяснится вскоре.
Ухнул филин, вздрогнул пёс.
Под глазами лужи.
Но, от счастья капли слёз
В мой остывший ужин.

31.10.2011 год

...в твоїх розділових знаках -
безсилля і плюскіт моря...
як кішка, відчую запах
негоди... а сни говорять,
що я була надто добра
(аж дивно, що німб не тИснув)
тепер - як беззуба кобра -
беззбройна... і перше в списку -
навчитися бути cтервом,
синонімом слова "cука"...
душі три квадратні метри
хтось візьме у добрі руки?..



13.07.2011 р.

І
Ще ніч підкрадалась байдуже.
Бродило вино в гранях грон.
І наші заблукані душі
В човні перевозив Харон.

На той бік бурхливого Стіксу,
Де шляху назад не було.
І сонце з-за неба завіси
В воді розбивалось веслом.

І все було схоже на свято.
Цей берег тому – ніби клон.
І чайки літали завзято.
Та шляху назад не було.

І наш перевізник невтомний
Розмову підтримав скупу.
Й ковтнув радо пива, немовби
Давно він про міф свій забув.

ІІ
Йдемо з потойбіччя, змарнілі.
Гарчить песик Цербер у сні.
У тебе за спиною ліра
І кроки мої негучні.

З туману надій, тих, що згасли,
Свій човен Харон підведе.
І душі, загублені в часі,
Відправить назад, до людей.

Я йду за тобою, як в танці.
Каміння минаю ряди.
Ти тільки назад не оглянься,
Бо раптом я зникну кудись.

Та долю карбовану нашу
Ніхто ще змінити не встиг.
На мить в мої очі заглянеш,
Щоб втратити їх назавжди.

2011

уж осенние сыпятся листья
и холодные ночи стоят...
не хватает мне боли опять -
помогите сильнее влюбиться.

этой осенью кончится много -
даже блеск, что в глазах -на исходе,
а любовь не кончается, вроде,
но она не со мною в дороге.

наша осень летает как птица
и уходит из жизни негромко...
я прошу вас: не стойте в сторонке -
помогите девченке влюбиться.

Ти вийшла вслід за мною легкома,
Дивилася похмуро і мовчала.
А в небі журно журавлі ячали,
І зимний холод крався крадькома.
Й усе тепло, що поміж нас було,
Щось - жадібне й потворне - відпило.

І слів не стало, як не стало сліз -
Все вигоріло попелом осіннім
І кануло пташиним голосінням,
І перестуком поїзних коліс...
Тепер між нами - розстані і час,
Котрі не в змозі поєднати нас.

Перегортаю споминів сторінки,
що мов світлини миті бережуть
і, вірячи в пророцтва давніх інків,
вплітають їх в космічну мережу.
Пересипаю спомини в клепсидру,
немов пісок огранений життям,
і жар від них шукаю, та не видно
на натяки. Немає вороття.
Забуті вже давно в розлуках ночі,
всі зустрічі, розкладки кольорів,
що в пам'ять поврізалися пророче
і не дають заснути до зорі.
Перегорну, забуду, вкрию глянцем…
Та, мабуть, їх позбутись не дано, -
як тільки сум, приходять самозванці
і крутять в підсвідомості кіно.

Подався безбач, юлавий блудець,
У бéзвини гружавою багвою,
Де власна кров увіристо гуде,
Коли й душі не висліпать живої.

Пішов навгад, на безвік – у глушінь,
Щоб гибіти оподаль самотою,
Покинувши на суєтній межі
Гріховний світ, просяклий марнотою.

Забрів у безвість – полапки, сліпма
Осмерклі дні, як милостиню, жебрать.
Хоча й навспак дороги вже нема, –
Проте куди подітися від себе?

2010