А ти вертаєшся у піну…
У піну хвиль під небеса…
Чи не за це тебе, невинну,
Ужалить сутінна оса…
Що вмерти згодилась – природньо.
Бо скрізь чужа тобі земля…
І дев’ять пік, – мов у колоді,
Тепер у серці короля…

Рясніє на гілках колючий іній…
Ми квапимося, втішені: самі!
Великосердні стеляться нам тіні…
Нам заблукати хочеться вві сні…
А до тепла, до вогника – ще трохи…
Ще крок, ще раз… От простір перетнем…
І в царстві стародавнього Гороха,
Де нічка переплетена із днем…
Та нам ще йти, ще бігти коридором…
На двох ділити щастя самоти…
Втекти від себе -- ну, хіба це сором?!.
От тільки чи зуміємо втекти?..

А все таке просте, таке зникоме,
таке звичайне і таке моє,
мов не минуло сотні літ потому,
немов шляхи вернулися додому,
хоч їм світив далекий Віфлеєм.

А все таке відоме і посутнє:
судини клена, гнізда омели,
і снігурі, і холодів огуддя –
що розчиняються поволі будні
у снах з туману, снігу та імли.

А все таке терпке, таке тернове,
до сліз відверте, болісно-святе,
мов голосом останньої любові
читає ангел в церкві пурпуровій
євангеліє серця золоте.

Рік відлунав. З Межигірського схрону
Рип страусиних його підошов -
В темряві до мікрофону
Сам Президент підійшов.

Текст в моніторі буравить очима,
"Жодних експромтів" - поставлена ціль!
Грізно лунає промова значима -
Стихла країна з шампанським в руці.

"Є українці між вами, я знаю,
Всіх їх покращень чекає печать!"
Стиснуто губи в останнім відчаї,
Люди святково мовчать.

"Щедро вродили нам ферми і ниви,
З чим і вітаю усіх,
Рік, що минає, вийшов щасливим..."
Відповідь - сміх.

"Знайте, пощади не буде направду,
Всіх вас чекає оновлений край!"
Вийшов один і промовив Гаранту -
Я нетутешній. Вітай!!

Ти доживеш
До сивого серпанку
Не в самоті
Загорнута у ковдру
Ця заметіль
У лютому не гордий
Чумацький шлях
Як довге полотно

Танцює час
На зморщених фіранках
Вже не зів’януть лілії
До літа
Ти доживеш
За комір непомітно
Цукровий сніг
Летить через вікно

За скриню сни
Ховаються до ранку
Як малюки
Безпечні у фотелі
Передчуття
В цій затишній оселі
Не в самоті
Ти п’єш своє вино.
2.01.2012

змішані хвилі - захоплення і відрази:
фауна льоху, і флора, яка ще є.
тільки хотілося справжнього, а не стразів.
щоби не втратити лева серед гієн.

камінь без каменя, менше сміття, бруківки.
ніби вертається, тільки у же не те.
де ти, Професорська? « тут я», - це Кастелівка
в шоці намацує більма нових антен.

стільки шансону душі - досхочу напийся,
рідні фасади співають нові пісні.
цмулять пивце зашпакльовані леви лисі,
стрижені гриви виходять з кошмарних снів.

*

В натовпі іду.
Парасолька, як на зло,
Завелика. Склав.

іронічне


Учора, в передгроззя холодок,
Дзвонив юнак, мабуть, із хмари диму,
Пропонував… „зустрітись для інтиму”.
Відповіла: „А вам – не пилосмок?..
Щодо інтиму... Певно, вже холону.
В такому співвідношенні гормони,
Що вірш мережу саме у грозу!”.
Він бубонів: «Паперу… привезу...”.

Знов на шляху – ковтьоби і курйози.
Писала три об`яви у «Мімозу»…
Рік продавала техніку і кали.
В дощ адюльтером душу налякали…

Яким він був – той молодик із ночі?
Чи сьорбав каву, чи блокнот – на клоччя,
Чи видзвонив ураз любаску-пасію?
Я ж покохати можу лише КРАСЕНЯ!
Мені ж - якби не з емо-плакс, не з готів,
І щоб чистенько, біло - у блокноті...



2007-2012

А рік таки багатим був, мов кішка, або кріль,
Хоч ріки й не молочними і берег – не кисіль.
Були здобутки в кожного і втрати теж були,
Заплакані і радісні сідали за столи.
І з друзями прощалися, й знаходили нових,
На владу не надіялись, бо що візьмеш із них?
Самі шукали виходу, і броду, і стежок,
Життя, у слові сховане, на сторінки книжок
Виводили. Училися. Хвороби й мозолі
Нас мучили. Ми встояли – ми сильні, хоч малі.
Нас Бог тримав у тонусі, а янгол під крилом
Тепло беріг для лицарів, що борються зі злом.
Натхнення дарували нам жінки, найкращі в світі,
Й кохання – ми приносили їм оберемки квітів.
Стрічали ранки сонячні із нами чисті вірші
І Музи заповняли нам у душах вільні ніші.
Було усе, що може рік придумати людині,
Було і те, що хочеться сказати лиш єдиній:
Звершилося омріяне – і це тобі не сниться,
Але про це мовчатиму – це наша таємниця.

2012

пам'ять судомами котить по тілу,
вганяється голками по живому.
в солому минулого вогку і прілу
пресує тебе у вінку терновому.
пам'ять тримає тебе в полоні
забиває тіні старих емоцій,
мов цвяхи залізні, в твої долоні
і залишає від волі в півкроці.
пам'ять знає скільки буде тривати
уся твоя правда (хтось скаже: муки)...
та пам'ять для тебе лише прокуратор
а він, як відомо, вмиває руки.
2012

дощі в тумані - от тобі і на!
і цей міраж вітрам не розігнати...
секрет, крім мене, знаєш лиш одна ти:
в нас і в туману - спільна сивина...
відходить день на захід, у поля
вчорашній спів, як вісточка журлива.
а це на краще - що в тумані злива!
нехай росте - від неба до нуля!
пробач за те, що довго не будив -
беріг надмірно сни твоєї долі
обрав не амстердам… париж… а хролін
бо саме в нім всетаїнства мотив…

хролін - село на хмельниччині, місце мого народження.

ой ти, лихо моє недописане...
неопізнаний знайдений грибе...
я схиляюсь, повіриш, до висновку:
ти насправді, провіснику, - Либідь.

ой ти, горе моє недочитане...
неприсуджений золотовирок...
що не сказане - те й незапитане,
що неміряне - те не для мірок.

ой ти, пісне моя недоспівана...
зачарована кліткою птахо...
вже б давно всі слова переспіли нам -
але кожному слову ти - сваха...

тобі крізь царство крижаного світу.
телефоную, тож відповідай:
чи зручно в нім самотньо грітись нам?
ковшем вина...
телесумує ніч.
десятий сон.

на темних шибах - білі тіні.
і трохи холодно від стін.
вогню полін забракло нині -
занадто рано згас камін...
був юний день - став учорашнім.
перегорнув зорю і зник.
а сни зібралися на башті...
так часто бачилось, що звик...
я вже нічому не перечу,
та вам відкрию таїну:
чому я подумки щовечір
гукаю дівчину одну...

Я люблю тебя, а значит я живу,
Вся жизнь моя озарена тобою.
Солнцу радуюсь, заре, цветку,
Птицам, радуге и небу голубому,
Радуюсь тому, что ты со мной,
И в лицо смеюсь преградам и ненастьям
И опасность я смогу пройти
Потому что в жизни у меня есть счастье.
Нет волос твоих нежнее,
рук пленящих каждый раз.
С тобой я становлюсь добрее,
C тобой мне дорог каждый час.
Нет девушки тебя милее.
И меркнет красота подчас,
Когда ты рядом, нет роднее
тебя и чудных твоих глаз.
7.07.2011

Поглядом звабним красуня
Знову тебе досягла.
Серце поета пульсує
І попеліє до тла.
Ти зазираєш у вічі -
Світло у них, каламуть?
В такт вам пульсуючі свічі
Марева дивні плетуть.
Що за мигтіння на стелі?
Чий це бентежний політ?
Він пелюстками устелить
Ними придуманий світ.

Те, що раніш не дозволив,
Нині поєднує вас,
Ви - у магічному колі,
В просторі пахне екстаз.
Ваші вуста вже німіють
Від поцілунків жаги,
Руки на тілі - мов змії,
Пристрастю рве береги.
Ти шаленієш, мов вітер,
Ти проникаєш наскрізь.
Дотиком ніжності витер
Всі її крапельки сліз...

Марево зникло нарешті,
Просиш - "Красуне, не йди!".
Серце поета бентежне
Вічно у пошуках див...

Із неба життя еліксир витікає
сріблястим потоком.
Десь грунтом м'яким, десь
камінням жорстоким
його зустрічає земля, фрагментарно живая.

З безодні душі почуття виринає
Не завжди, не всюди...
Десь - справжнє життя, десь -
порожня облуда.
Горіли б у серці вони, щоби жити до краю...

(2011 р.)

ніч новорічна -
звідниця вічна
радісна чорна вдова

гляне у вічі
блиску позичить
щоб не журилося вам

в келих – цикуту
снігом закрутить
випустить воду із вен

серце розкуте
бризками рути
в море вогнів попливе

Питання – відповідь. Ми квити.
Чому ж несказаним словам
так легко сонце заступити
понад шляхом, що випав нам?
В душі щеми'ть відбиток долі,
ще мить – і викарбує знак
у пам'яті. У снах поволі
прийдуть з гірчинкою на смак
із дір, залатаних звучанням
мелодій запашних годин,
терпкі минулі поривання
та оберти забутих днин.
Зчепилось коло існування,
ми вирватися не змогли...
На краще. Хай багаття зрання
ковтає марево імли.

(2009 р.)

Ми не вміємо бути собою.
І не тре задавати питання!
Якщо ціниш надмірно свободу,
То кохання було вже останнє.

Ми надміру буваєм собою,
То й завжди понадміру біда!
А коли скажеш "Єсть" для двобою -
То для інших підчас ти вода!

Непомірне бажання вгодити
Підганяє до сильних по раду,
І хоч зло має намір побити,
Ми приймаємо щиро пораду!

Якщо хочеш хоч краплю довіри:
Скинь із себе мрійливість без міри!
02.01.2012, 16.30.

Пародія

О скільки та ніч уже випила сил!
І серце калáта, аж рветься аорта…
То свічка двоїться чи зоряний пил?
А може ту відьму послати до чорта?

Накинуто зашморг розпущених кіс…
На лавочці цнота? Не будьте наївні.
Навіщо іздýру під тин той заліз
Єством не відчувши – надія на півнів…

Секунди – сторіччя! Чаркує полин,
Цілується відьма – не відає втоми.
Казала, що красень… найкращий. Кретин!
Дотягну до півнів? На жаль, невідомо.

А як воно згодом? Побачим – тепер
Оголені перса облудно-звабливо…
Регоче – я чую, ще, значить, не вмер!
На шáбаші свідок? То було би диво!

… А відьмочка файна… кирпата, руда…
І як масажує… і ноги, і спину!
Аж стýпку зламали! Й мітлу – не біда!
За рік купить нóву. А я – відпочину!


2.01.2012

Тобі залишились слова.
Мені залишилися рими.
І це – поетичний провал.
Вірніше, провалля між ними.

Бо ти обираєш ямб,
А я, як завжди, амфібрахій.
І що не казала я б,
Та ти завмираєш від страху.

Римуєш все впереміш.
Довкола кругами ходиш.
Гадаєш, що твориш вірш.
Насправді ллєш воду.

І тільки псуєш папір.
Слова, що родились у тебе,
Нікому не треба, повір.
Нікому не треба!!!

Милий, я скучаю. Там, у колишнім райськім саду,

Дівчатко, на мене схоже, з очима

на вічно мокрому місці,

тебе виглядає

і не хоче читати книгу,

ту, що ти мені написав…

Став

замерзає у рамцях своїх берегів округлих,

не перейти по ньому, крига така тонка,

як та соломинка, що мене досі навіщось тримає...

а у раю

достигають сливи, черешні, груші,

може, інші якісь фрукти,

та –

ні слова про яблука

і дракона!

Тільки ніч – як стара ікона,

Молишся серед тиші про мудрість, про «щоб не боліло»,

На ранок визирнеш у світ із вікна,

А він, ніби вірш,

білий.

Мерехтіли краплі на тремтливих травах
І промоклий вітер парасольку рвав.
Я, мабуть, даремно по калюжах плавав,
Бо спішити, бачу, не було підстав.
Розлюбила, може, чи злякалась бурі,
Чи дощем змочила телефон нараз?
Видивляюсь в інших поглядом понурим,
Та в душі на тебе не таю образ.
Я жену подалі всі печалі ранні –
Увірвалась радість до моїх грудей!
Не було даремним під дощем чекання,
Ген моя кохана вже летить – не йде…

19.12.11

Не такий страшний дракон,
Як його малюють!
Він туди іде з добром,
Де його шанують.
Піднесімо келих повний,
Маючи на оці,
Щоб ніхто нас не драконив
У новому році;
Щоб проблеми і турботи
Гризли нас не дуже;
Щоб дзвеніло щире злото
В гаманцях і душах!
Настає знайомства час
З цим китайським смоком…
Тож поздоровляю Вас
Щиро З НОВИМ РОКОМ!

2012

Ви не вірите в справжню любов,
Що буває вона взагалі.
Я боюся лишитися знов
З тінню споминів на вівтарі.

Від чекання до каяття
Відділяє нестримно нас
Невловима миттєвість життя,
Над якою невладний час.

2006

"Полюбила парня,
да не угадала.
Вовсе не такого
я во сне видала.
Я его слепила
из того, что было.
А потом "что было" -
то и полюбила.
А потом "что было" -
то и полюбила."

Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.
Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.

Вівці наші цілі
і вовки вже ситі.
Він ще в мене білий,
ну а я - у літі!
Закохалась в хлопця,
що сама й зліпила.
Не впізнати, хто це
після ванни й мила.
Не впізнати, хто це
після ванни й мила.

Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.
Вузликом зав'яжеться,
вузликом розв'яжеться...
Видається, що любов
все-таки уляжеться.

Мабуть, знову ляжу
я у ліжко спати.
Хтось насниться з пляжу
восени кохати.
Із того, що буде, -
чоловічі сили.
Може, аж по грудень
в мене буде милий?
Може, аж по грудень
в мене буде милий?

"Узелок завяжется,
узелок розвяжется...
А любовь, она и есть
только то, что кажется.
Узелок завяжется,
узелок розвяжется...
А любовь, она и есть
только то, что кажется."


02.01.2012

Самотні вечори і тиша
Лікують серце від життя.
Самому бути, звісно, гірше...
А особливо у свята.
Але почути голос серця,
Його тривоги непрості.
Лише увечері вдається
У цілковитій самоті.

2.01.12р.

На відстані печалі
Дві постаті мовчали,
На відстані любові
Зникали знаки долі
І падали додолу
Несказані слова..,
А що з них проростало, –
Вони того не знали,
Бо відстань до кохання
Нездолана була.

2005

Перший план - дорога до осики.
Задній план - Русалка й Водяник.
Теплий світ розплівся многолико,
Барв безмежний цвіт з часом поник.

Ходить голим степом вітер хвацько,
Закидає чуба за дуби.
Ми згадали корінь свій козацький,
Відростили вуса і чуби.

Історичний прикид одягаєм,
Тільки дух по степу розтрусивсь.
Батракує внук на власнім паї,
Зад якось там секендом прикрив.

А у нас були ж свої полотна,
І коноплі сіяли, і льон.
Їде битим степом нова сотня...
Тільки бутафорно, наче сон.
2011

Голубочки мої, голубки!
Розлітайтесь, думки, о думки!
Розлітайтесь, душі не гнітіть,
У світи світлячками ідіть.
Хай життя не чорнить сторінок,
Не спиняє натруджений крок,
Не засмокче в болото журби
Й не пізнає печалі й біди.
2011.

Тиші янтарної впала краплина з намиста,
Вітряне колесо котиться – хто його жде
На анфіладі доріг скам'янілого міста,
Міста дощу, що завжди пам'ятає тебе.

Три порошини тепла і окрайчик жоржини –
Плата камінню за мій розморожений час,
Смуток сідлає, мов коней, останні хвилини,
Кутає плечі у вицвілий лицарський плащ.

Наче рушати у тишу застиглу, неначе
Вперто долати розхристаних днів суховій.
Камінь зітреться сльозою і небу пробачить
Усміх зорі, що до відчаю схожий на твій.

*

В мандрах заблукав.
То коли пристану я
До твого життя?

Пройшла кристалізація
минулих почуттів:
не чую більше вранці я
колишній серця спів.

Інакшими акордами
тепер звучить воно,
сумирними чи гордими,
що змінені давно.

Минуле крізь розщелини
втекло, немов струмок.
І, часом перемелене,
все далі, що не крок...

(2011 р.)

Я - голосу печальний раб,
І непитущий, некурящий,
Співець твоїх небесних зваб,
Мистецтва жертва я пропаща,
Кохання жертва непутяща,

Що увійшла в життя ріку
Без розуму обачних лоцій,
І чашу долі п`є гірку –
Сліпе знаряддя у потоці
Всіх незагнузданих емоцій.

Таланту жертва я свого
І слова-кременю, не вати,
Що може викресать вогонь
І ним же щастя убивати…
За віщо, фатуме проклятий?!

…Змирився з волею небес,
Тяжку на плечі взявши ношу,
Несу над прірвою свій хрест
І буйні пристрасті стриножу…

Чи упаду чи переможу?..

2.01.7519 р. (Від Трипілля) (2012)

Дівчина любить крейду
З кавою та дощем.
Дівчина тая made of
Суміші ночі з днем.

Очі свої ховає
Віями з хутра снів;
В погляді – темна зграя
Загадок чи птахів.

Руки, як у мадонни,
Сяє спокійний рух.
У нігтях червоно–чорних
Кішки грайливий дух.

Кеди – по бездоріжжю,
Подихи – в небеса,
Очі – до дивовижжя!
Всесвіт – в її руках!

я не сумую, просто дим

закрався в душу. золотим

хотіла я у ній писати...

та знов життя уже не свято,

знов падолист вкриває. мушу

прикраси створювать сама.

розчарування - то марнота,

щоденних днів пуста турбота.

дивімося вперед - той дим

розтане...

Кожному свій Рим!!!

Новый год радость уюта горит свеча
Мы вдвоем поет рояль
В пламени встречи пылает любовь твоя
И Розарий чистоты скрывает вуаль
Но вот платье нежностью снято твое
Осыпаю цветами храм истинной красоты
Песнею лебединой любви озарю в Рождество
Согрею коснувшись крылом струн души
Праздником волшебства венчание Вселенных
Во благо МИР Единым Светом МЫ
2012г.

Коли вицвітає рік, коли відлітає в грудень
останній листок життя скупого календаря,
тулю до грудей тебе і знаю, що сонце буде
і сніг, і ялинка, і…
Нарешті жалі стирай.
Люби мене, як тоді, у спеку липку липневу.
Цілуй, як цілують раз – на вістрі життя – на вдих.
Загадуй бажання – і летімо з тобою в небо!
У тебе немає крил?
Та вистачить і моїх…
01.01.2012

Не нарікаю я на Бога,
Бо я його проста небога...

Негоже раз зайти у гості
Й дозволити хоч прояв злості!

Тут скаже хтось:"Та це неспротив!" -
Я з Богом воювати проти,
А з дурнями тим більш не буду -
Байдужа я до пересудів!

діво немудра
світильник загаслий
зорями зріє ця ніч не тобі
ти віддавалася в сон як у щастя
в сон… чи намарений пристрасті біль

місяць на ланцах
розхитує небо
застили сльози бездушшя судьби
насміх довкруж тонколезо-ганебно
де ж та олива для іскри жаги

серця лампада
по вінця сльозами
їй би єлею від слова лишень
що ти шалена белькочеш безтямно
іншу вивищує святістю день

01.01.2012

- То Змія, то Дракона – подуріли!
Я розумію Кролика, Свині.
Та хоч би й Курки рік. О, Курки-Грилі!
Ви, куме, згодні? Що такі сумні?
Зітхає важко кум:
- Змія дістала.
Іще не тещин рік. Але ж вона
Дракону теж заллє за шкуру сала,
як в рік Коня, Кози і Кабана.
Сумують чолов’яги біля бару –
хіба ж до дому звідси попадеш?
- Ці Змії та Дракони – нам і даром!
- От рік би Пива!
- І Тарані теж!

У вампірів – не вірите?
А я існую.
Сірий. Маленький. Хатній.
П’ю кров і настрій.
Відчуваю,
Коли засинаєте
І не маєте сил
Встати,
Ввімкнути
Світло,
Розгледіти
Мене
У кутку
Й розмазати
По стіні.
Та де там!
Вам шкода
Нових шпалер,
Побіленої стелі,
А я сяду
Саме туди.
Найтонша голка
Носа мого
Нишпорить
Епідермісом.
В’їдливо
Дзвеню
Над вухом.
Ніжки склалися
До крил,
Роздушені
Зненацька.

2011

Дерев у дворику - меншає.
А листя - завжди однаково.
Тополі пішли на пенсію,
Шелестячи відзнаками.

2010

Дурна попса руйнує зранку мозок.
На склі сьогодні сльози самоти.
І бездоганно весняним гіпнозом
Подіяв вітер: наказав цвісти.
Бо є найлегші пута - у кохання.
(Найлегші із найвадчих?Чи?..Дарма!)
Ці пута - порятунок. Ні сльоза, ні
Широкий усміх їх не обмина.
Купую закодонний паспорт в літо.
У перші гроза візу освячу.
На бланку ставлю підпис - оксамитом.
А мито... поцілунком заплачу.

2006

*

Перший морозець
Шибки заморозив геть.
І мою печаль.

-Над білим тлом брунатна смужка крапу.
Рожеві хвильки стрічкою сплелись…
-Це що, новий національний прапір?
-Та ні, це сало! Ну лиш, придивись!

Вкраїнське сало, ми твої васали.
Тобі на п’єдесталі височіть…
-Боюсь, що його швидко б там ум’яли,
Вгамовуючи нездоланну хіть.

-Коли хтось каже: «Фу, какая гадость!»
Повір, що я радію в цей момент.
-Не розумію, друже, в чім тут радість?
-А в мене є залізний аргумент:

Якщо, (не дай Господь!) оцю смакоту
Розпробують Росія і Китай,
То, маючи охоту й купу злота,
Ми сала не побачим, так і знай!

Берегите своих матерей
И для них выделяйте минуты
В быстротечном мелькании дней,
Пока можете их берегите.

Они вам подарили весь мир:
От ядра до бескрайней Вселенной.
Все инстинкты, таланты, черты
Закрепили так в памяти генной.

Величайшее чудо Земли,
Сотворившие под небесами,
Каждый день ждут ответной любви
От детишек своих ценных самых.

Материнские руки смогли
Пронести через войны, напасти
Миллиарды младенцев Земли -
Сквозь века протянули нам счастье.

Гулкий стук материнских сердец
(Ведом каждому до появленья) –
Вечный двигатель жизни, венец
Всех законов любви и творений.

Материнские видят глаза
Первый вздох, первый шаг по планете.
Коль на них наплывает слеза,
То в ответе все мы – чьи-то дети.

Материнская знает душа
Главный смысл своего появленья.
Поклонитесь вы ей, не дыша,
Чтоб потом не рыдать с сожаленьем.

Ведь пока солнце видят глаза,
Стучит сердце и движутся руки,
Каждый орган и душу отдать
Мать готова за деток без муки.

4 мая 2011

Поближе прильни к груди,
Злосчастные муки разлуки
Скорей от нее отведи
И право любви быть великой
Немедленно подтверди.

Известно лишь мне одной
Как тесно томиться ей в клетке
(Пусть даже в своей грудной),
Какие жестокие метки
Она оставляла, родной.

Мне время казалось бедой,
В коллапсе вдруг сердце сжималось
Без связи обратной с тобой.
И как я тогда не взорвалась
Сверхяркой сверхновой звездой?

Пока я жива и с тобой,
Исчезли пространство и время,
С делами отложен бой,
Забот непосильное бремя
Отпало само собой.

И только душа с душой
В гармонии со Вселенной
Заполнили мир большой
Любовью своей нетленной.
Гимн жизни - душа с душой.

10 октября 1995

Мій плин – у серпень – мимо веж, криничок…
Я буду посміхатися з картин –
Малометражних і алегоричних.
З майстерні виніс?
Вішай їх – на тин.

Ти ж – пещенець і Кліо, і Ерато.
Я – Самоти…
Мо, запливу аж в Ганг…
Мене ти втратив, знявши з вікон ґрати.
У тебе – між столицями рольганг,
У тебе – чати,
чай,
берлоги,
блоги…
Шукала між кульбабами стежу.
Три шкаралущі від черевоногих,
Стара підкова, золотастий жук...
Оце й усе, що я знайшла по втечі.
Окрайчик завжди з неба упаде.
Пливу…
Просвітлений, святочний вечір.
Художнику, я плину аж в Едем!

Натурницю вимріюй крізь повіки.
Зустрінемось у давці черг – цілуй…
Я буду вбрана в мерехку туніку –
Із пелюсток оргиній…
Не сумуй!



2007- 2011