Заламываю книжные страницы,-хрустит переплет
Крошатся мои нервы в слабый утренний чай
Может, сегодня что то произойдет,
Но для меня останется «невзначай».
Соседские ссоры за стенкой, споры и крик.
Бьется посуда, бьется сердце, я слышу
Из нашей квартиры...
Остановился миг.
Ты помнишь, ты помнишь наше, НАШЕ, малыш?
Это было похоже на цветение вишен –
Облетая, белые лепестки покрывали землю собой,
Посыпали голову пеплом, не находили покоя...
Наше осталось светлым. Там, за темной чертой.

Двое идут пешком, идут никуда не спеша,
Ночь похожа на корм, которым покормят птиц,
Споющих к утру рассвет. А сейчас она хороша.
Он сорвет ей цветок, она не опустит ресницы,
Лето, было тепло. Сколько там общих лет?
К осени с холодом – страх, первые капли дождя,
Поезд покинул вокзал, а я сжимаю билет,
Вру и себе и другим, и ухожу уходя.
Если вернусь на перрон, то только в забывшихся снах
Боль – широкий зрачек, предчуствие – рушится мир.
И столько теперь всего разложено на весах,
в вихре слились очертания крыш, ступенек, квартир...

Відчиніть мені темницю,
Подаруйте світло дня,
Карооку молодицю,
Чорногривого коня.
Дайте раз по синім полю
Проскакати на коні,
На життя своє і волю,
На побічну мовби долю,
Ближче глянути мені.

Із дощок напівзогнилих
Дайте човника мені
Із розтріпаним вітрилом
У стихії грозяній.
Я тоді полину морем
Безтурботно і один,
Розгуляюсь на просторі
І потішусь в буйнім спорі
З хіттю дикою пучин.

Дайте ще палац високий,
Навкруги високий сад,
Щоб в тіні його широкій
Зрів янтарний виноград.
Щоб дзюрчав фонтан без краю,
Мармуровим залом плив,
І мене б у мріях раю
Орошав своїм звичаєм,
Усипляв і знов будив…

08.12.11

бачиш - золотаві куполи
передзвонів голосиста віхола
ти забув усі волхвів дари
та очей святих росу горіхову

день почнеться рано на зорі
на зорі забудеться й згадається
як волошку голубу зустрів
як тривожив сутінки гітарою

сиротою рідна сторона
згадується мова перелесника
і в усіх дзеркалах днів вона
спогадами - яничари-вершники

до порогу –вишитий рушник
стелить мати і чекає сина
винами з чужої сторони
кров розлуки крапає полином

запеклось виною на устах
голуба волошка переможена
дім казенний – чорна борозна
оленятко німоти стриножене

кавовим осадом ніч розійшлася,
десь серед поглядів, серед вистав,
тихо герої губились по трасах
зрадженим поспіхом вітру без справ...

щойно світанок, стривожений сонцем,
танув на скронях фарбованих днів,
пальці торкались до мого волосся,
наче уперше... як вересень мрій

будуть гойдати словами секунди,
ті, що так довго не мали адрес,
вулиці, спогади, джазові будди...
в обрисах тануть ранкових чудес

Наче смерть, ця холодна байдужість її,
Бездиханні упали в гаю солов`ї…
Та страждання і муки я благословляю –
З них поезії перли зродились мої.

4.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Накадило, ой, кадило обер-ворожнечу
над "нудотністю", що вчиться. Ледь не маніфест!
Лейб-знавець вважатиме її за порожнечу,
мабуть, розглядатиме з позиції "ост-вест".

Заслане в заслання кредо пустку порожнечі
витримає з гідністю (йому це до снаги).
Адже там, їй-Богу, смерть усякій ворожнечі!
Завтра це не пустка - це обжиті береги.


8.12.2011

У душ є безліч публічних масок,
Лише сміливий шукає справжність.
Юнацькі мрії доводять часом:
Блукати треба! Шукаєш — знайдеш!
Люблю любити людей за настрій,
Емоцій тонни ламають простір.
Не знаю, де він — таємний острів,
Омитий сльозами людського щастя.
Мабуть, то дивно, коли зненацька
У когось раптом спадає маска.

Приємно й тепло, коли з тобою
Римують радість і в ритмі світла
Останній колір в сумній палітрі,
Розчинять в сонці, відпустять з вітром!
Есеї раптом живими стануть,
Картини врешті відчують дотик.
Туман розсіє понад містами
Орнамент дивний із прагнень сотень.
Радійте митям, їх так багато!
Охоче сяйте вогнем невмирущим.
Вдихайте справжність на повну душу
І кожен ранок хай буде святом...


07/12/2011

город в музыке и проспектах,
греет пальцы на облаках,
будет утро шуметь от бега
и чудачить под ветра взмах,
побледнеет рассвет несмело,
под будильник сорвется сон,
в джезве нотами как в апреле
танец гущи кофейным днем.
улыбнется мне тихо после,
нежно скажет: "малыш, привет!
вот скучаю нескромно-звездно
поцелуйно, как ночи след..."
2011

я не писатиму тобі палких присвят
в яких піаряться гламурні охи-ахи
навіщо нам без племені та даху
тупий безперспективний маскарад

ти вір у те про що тобі кажу
замовчане вкради до серця пазлом
між нами – світло а не біла заздрість
і для інтриги трішки куражу

я не писатиму тобі – німі слова
ми відчуваємо безслівно і безмежно
на рівні алогічних узалежнень
у паралельних вимірах тривань

від тебе пахне сонцем,любистком і спокоєм
і для мене за щастя цитувати тобі Тополю.
*я каждый день молюсь за тебя дорогами,
посыпая их порохом,пеплом и алкоголем*
я розвішала твої фотокартки по стінах
без підписів і без рамок (тепер ними забите горище).
*я буду идти к тебе по жарким углям без ботинок,
чтобы умыться огнем и стать для тебя еще чище.*
я відкрию для тебе таємні секрети й ворота,
заміню всі вогні світлофорів лише на зелений.
*я буду любить тебя и окружать заботой,
я начну для тебя войну,если хочешь побыть Еленой..*
я навчу тебе здатності бачити правду у вікнах,
триматиму міцно за руку, допоки залишиться сила.
*я буду шептать твое имя пока голос совсем не утихнет
вместе с больным моим сердцем,которое ты приручила...*
2011

Як голічЕрва
втомлене "сьогодні"
почине у долині -
молочним шляхом
скрАдеться
навшпиньках
"завтра-нині"...

2011 рік

З Анни Ахматової


Сотні просьб у коханих одвік!
З губ розлюблених просьб не лунає.
Як утішно: вода жвавих рік
Під припоєм блідим завмирає.

І я стану – Христос поможи! -
На цей покрив – ламкий, наче згадки.
Ти листи всі мої збережи.
Хай по них нас розсудять нащадки.

Щоб так чітко ти з хвиль виринав,
Як тепер – відчайдушним і смілим.
У життєписі посеред назв
Не годиться лишати пробілів.

Пресолодкий житечний напій.
Преміцні твоїх любощів сіті.
Хай про погляд промовистий мій
Прочитають в підручнику діти.

Я у сітях сумлива, без прав…
Хай вони посміхнуться лукаво.
Супокою й кохання не дав,
Подаруй хоча б славу гіркаву.


2011


***

Столько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.

И я стану — Христос, помоги!—
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,

Чтоб отчетливей и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питье,
Слишком плотны любовные сети
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети,

И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво...
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.

1913

Поезію видно із перших рядків,
людину - із перших кроків.
А решта - то так, римування складів
під вигаданий неспокій.

Бо завжди знайдуться і ручка й папір,
у когось підглянуті фрази.
Я легко створила б який-небудь вірш.
Я хочу створити справжній.

2011

...І чим тепер заповнити
цю паузу? -
бо довга як сльота,
аж холодно в душі.
І туляться до вуст
слова несказані,
є подорожники між ними,
є мечі.

Я виберу якісь,
на мить вагаючись:
чи, справді, так і треба?
правильно чиню?
Спасибі долі
за неждану паузу,
ще на одну помилку
менше я зроблю.

2011

Відітхнули стіни:
                          слава Богу!
Породілля стогне в подушках.
Хай засне, намучилась небога:
Перший раз наука затяжка.

А чи буде другий – невідомо.
Не спасла Пречиста вояка, –
Розчинився в мороці густому.
Залишив на згадку дітвака.

От і втіху маєш, чорноброва,
Бо життя муруге та німе.
Не почуєш лагідного слова
І за сина дяки не приймеш...

О, коли про війни вже забудуть?!
Повитуха торга за плече.
Немовля, що тихо смокче груди,
Любомиром ніжно наречеш.

1996

Ізнов палити душу до зорі
собі на шкоду, мов солдатську «Приму»:
їй тісно, як Землі в земній корі,
або обличчю під шарами гриму.
Вона давно жахається дзеркал:
їй зазирнути би у глиб Дніпру чи Пслові!
Душі моїй навіщо п’єдестал
десь у Москві, у Києві чи Львові?
Їй прагнеться висот, широт святих,
яких так мало залишилося в цім світі.
Вона давно уже не молиться на тих,
що в бронзі та у золоті відлиті.
Їй легко межи божевільних і дітей,
яким для свят достатньо й паски півполушки.
Вже скільки ж я просмеркував ночей,
боячись вмісту скам’янілої подушки,
котра всотала чорні сни, і дні,
і біди, і дими, якими дихав!
Десь прихилити б голову на пні,
у лісі дивному, де солодко і тихо.
Немало вже пройшов, зробив, пожив.
Осіннім сяйвом під вікном згасають рожі…
Чому ж не йметься тобі, душе, знов – кажи?!
Чому на гущі кавовій ворожиш?!

2011 р.

Странно и страстно мечется взор,
Вдруг углядевши дивный узор
Сребряных нитей, мерцающих троп,
Капелек цвета грез или снов
В нежных объятьях томных тонов,
Сердце влекущих снова и вновь
В тот первозданный мыслей поток
Что задевает струны души,
Восклицающих телу вдруг –
«Стой! Не дыши!»
И пульс, достигая горных вершин
Вдруг замерев, побудет в тиши, -
Лишь на мгновенье, и с места галопом
В коже жаркими волнами…. Что-то
Взору никак не дает оторваться,
Никак невозможно не волноваться
От странной игры желаний и света
Когда летний теплый ласковый дождь
Создаст бриллианты средь девичьих волос…

12.2011р.

Новый год у ворот - праздник волшебства.
Пылают в душах друзей Живые пламена -
Взаимопонимание, жгучее, эмоционально-страстное,
И сливаются влюбленные - Радость Единого торжества!
2011г.

Жердини дівочих фігурок,
пластмасові стегна і груди:
білизна така недоречна,
коли за вітриною – сніг…
Дрижать манекени без хутра,
й хутром не зігріються люди,
коли розтинає картеччю
повітря морозний батіг.

Гарячими почуттями
труба під будинком прорветься…
За ніч жеребець ожеледиці
протопче копитцями лід.
Хтось завтра впаде у безтямі,
когось це «лоша» не торкнеться,
а хтось на світанку повернеться,
і кине безпечно: «Привіт!»…

Проспект під носками модельними,
і зашпори в пальцях асфальту…
Дорога – в костюмі сніжинки,
що ожеледь шиє сама…
А ми почуттями хурделимо,
трубою рвемося завзято!..
Із неї вистрілюють бризки!..

…А кажуть, що - люта зима…


15.12.2009.

О серце віще – болем знов заний,
Бо погляд твій задумливо-сумний.
Іскринку=веселинку кину в вічі –
Хай сонцем сяє обрій весняний!

З.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Час просто минає. Стікає по склу.
Сповзає, мов ковдра, ковтаючи крики.
Згорає в долонях, згортає тепло,
І тоне в минулім, бездонно великім.

Час просто тікає від нас і без нас.
Зав’язує вузлики нервам і венам.
Ховає у зморшках надломлений шанс,
Зливає бажання і роки проблемам.

Час просто зникає. Мов цукор чи лід
У склянці окропу. Як тінь серед ночі.
Копитом вдаряє у зранені дні,
Оті, що лишитися з нами охочі.

Час вітром відносить надій ореол,
Лишаючи присмак… Коньяк? Валідол…


06.12.11

говорят, у нас минус какие-то пять,
снег танцует, гуляка, и скользко... опять
телефон... по бульварам и скверам
разгулялась зима в атмосферах.

говорят, перемелется - будет мука
и развеется ветром скитаний... не там
мысль шумела... и кажется, с нами
будет всё за порогами знаний.

говорят, завтра снег непременно взаймы
одолжит у весны пару дней... только мы
улыбаемся вместе, огни фонарей
засыпают под белой вуалью из дней.

говорят, что улыбку нельзя не поймать,
там где искренне дарят... и пусть минус пять,
и вальсировать смело по льду, мотыльком
разгоняя "всё сложно", "навзрыд", "на потом"

Ти зрозумієш - літо не зима,
Вже котрий день тепла не фіксували.
І знову поміж нами ті вокзали.
Нічого не кажи. Міркуй сама.
Холодний вітер розкида дими.
І ми з тобою наче рикошетом, -
Летим у різні боки. Спів дуетом?
Ні нам не чути й посеред зими,
І в травні, серед літа, й восени.
Вже котрий день любов ми поховали.
І опустіли в парку п’єдестали.
Намріяні. Шепочуть ясени,
Мов літні та досвідчені мужі
Під крилами вітрів у безнадії,
Бо свідками були, як наші мрії
Розбились об каміння на Ужі.
Ти зрозумієш – зими, ох і злі,
Коли самотність виїсть до останку.
Коли тепло в розхристану альтанку
Не завітає, здавши вензелі.

У дворі машин, як гною, у вечірню пору.

На стоянку Гнат під'їхав, що з будинком поруч.

Місце тут знайти - раз плюнуть. Став хоч вже машину,

Але Гнат в житті рахує кожну копійчину.

Довго сторожа вмовляв той: - Виручи, як друга.

Потім буде могорич, та ще й плящина - друга.

Я віддячу, не обманю. Я не в тому віці.

Час від часу кинеш оком, чи стоїть на місці.

Сторож глянув на авто, а потім знов на Гната:

- Добре, став за сітку ззаду свого " агрегата ".

Цілий тиждень Гнат сміявсь зі сторожа - " балбеса ",

Доки якось не уздрів, що зняли всі колеса ...

Гнат одразу, звісно, в крик: - Ви гляньте, що ся діє!

В білий день у вас під носом все крадуть злодії!

Сторож хитро так всміхнувся і примружив око.

- Часом хочеться, як ліпше, а вилазить боком…

Ви нам пляшку обіцяли й могорич, мужчина,

Щоб дивитись час від часу, чи стоїть машина.

То навіщо і до чого ті дурні розмови?

Про колеса, точно знаю, в нас не було мови.

У маршрутці в трьох бабусь - дебати про культуру,-

Винен хто, що не читають вже літературу?

І театр наш буде, певно, скоро вже вмирати,

Лиш комп’ютер діти хочуть, різні ігри грати.

Хто ж тепер читати буде повість чи сонета,

Як воно сидить до ночі в різних інтернетах.

А Мишко і Юра поруч знай собі регочуть:

Ну чого старі іще тут від малечі хочуть?

Чують бабці поруч сміх і нумо в них питати:

- Що із класики скажіть, ви любите читати?

Юра глянув на Мишка, затим подумав трохи:

-Я читаю тільки те, що треба на уроки.

Люблю Лесю Українку і Шевченка дуже,

Ще Франка ціную трохи, інше все байдуже.

Тут озвалась інша пані з критикою Юри:

-Не цінує наша молодь справжній скарб культури!

-Непогано, ніби, хлопче, так, як ти говориш,

А скажи, які ж ти любиш їхні кращі твори?

Щось подумав хлопець трохи і сказав їм Юра:

-Я портрети їх ціную. Ті, що на купюрах...

2011

Захід багряний (мороз обіцяють на ранок).
В тиші завмерли навколо дороги й міста.
Падає зірка, свій вектор націливши в ґанок.
Темно у вікнах, бо хата давно вже пуста.
Місто в тумані, а смог на душі ще щільніше.
Час помолитись. Вже час. О, люди зневіри.
Гадки не мають. Все думають – буде пізніше
час для розплати. Та сурми вже чути в подвір’ї.
Страхи довічні в біблійних листах, як спокута,
Напрям для пошуку, компас. І мучить сльоза.
Шляху свого, нам ніколи повір не минути.
Мчать вже вітри і над світом зібралась гроза.
Темно у душах, бо душі давно вже на попіл
Витліли в полі зневір і облуди гріхів.
Наша Земля вже на старті. У полум’ї сопел
Двері до неї відкрито.
Зайде хто хотів.

5.12.2011

Ну как вот можно не влюбиться
В огромность изумрудных глаз?
Пусть гром сразит меня – царица!
Убор твой явно на заказ
Творили боги вдохновенья,
Так он причудлив. И узор –
Умений тайных подтвержденье –
Лишь подчеркнул твой дивный взор.
А хрупкость пальчиков сравнима
С младенца нежною рукой.
Нет, ты и впрямь неотразима.
Кто устоит перед тобой
Средь этой братии, жужжащей
О несусветной ерунде?
Когда ты нрав свой настоящий
Откроешь им, то быть беде:
Наказан будет легковерный,
Что суть дистанций не постиг –
Погибнет глупо и пещерно
К тебе попавший на язык.

Від ситості відмовився, солдате,
І світська розкіш стала як більмо?
Рутині буднів зміг протистояти,
А скільки нас у битві цій злягло…
Тобі згори дано перемагати
Лукаву раду, похотне нутро.
Даремно зуби скалиш, супостате,
Не для таких як він твоє ярмо.
Ти – непорушний ! Чим тебе злякати ?
Предвічна мудрість, зморщене чоло.
Vivat тобі, мій доблесний собрате!
Що ти не дремниш, коли суне зло.

06.12.11

Нефертарі, пташко бірюзова,
Горлечко золочене твоє.
Стишено чатують птахолови,
Тонко сіть мусліном виграє.

Нефертарі, лотос дикий серця,
Клітка ось – опалами зорить.
Віч вологих густо-синє денце
Стріли вій приховують на мить.

Нефертарі, згублене люстерко,
Пещене звірятко для утіх.
Шкіри персик трепетно і терпко
У вазі прикрас невинно стих.

Нефертарі, рибко безборонна,
Міражами мріяний ручай.
Рук чужих тавро на тілі соннім –
Таїна відбутості ячань.

Нефертарі, півдитинна жрице,
Обезболь мою стражденну тінь!
Божества зловіщого правиця...
Жде у лоні незачатий син.

Нефертарі, танець довгоного
Закружляв корицеву тебе.
Помираю, мила, під порогом
І благословляю смерті день…

06.12.2011

В мелізмах душі мелодика вечора,
складу експромтом щось про осінній дощ,
як тане пам'ять свічки звечора,
так всюди вражає голизна міських площ.
В мелізмах душі мелодика вечора,
візьму на абордаж осінній дощ,
як мереживом думок сизіє правда вечора,
так всюди вражають мелізми міських площ.
А ми з тобою двоє бранців листопадового дня

Шевченка мово й Лесі Українки,
яких знущань ти тільки не зазанала!
Тебе, мов продану у рабство жінку,
топтали, нищили і викидали.

Калічили душі святу основу,
щоб рідний звук назавше з вуст зітерти.
А ти народжувалась - знову й знову,
свідомості не даючи умерти.

А ти цвіла калиною у лузі,
журавликом верталася до весен,
в серцях своїх прихильників і друзів
повік із забуття ночей воскресши.

Бо ти одна - щаслива, наче жінка,
якій дитя сказало вперше: "Мамо!"
Шевченка мово й Лесі Українки,
тобою я гордитись маю право.

2007

Ще голос мами – крізь бетон,
сіль,
мідь…
Прожекти тануть , мов у каві – крига.
Для віршів денно виплітаю сіть…
А потяги…
а роги…
ризи…
дзиги…

Для Асусени шити б іграшки –
Так їх у «Метро» навезли тьму-тьменну.
Не в котловани, не в чужі совки –
Тече молитва серця
в неба вени…

Знов розцвіте край поля барбарис!
Син листя гінкго* рве…
Яріє Вчора…
Біжу міжряддям…
Чую: «Озирнись…»
І на коріння – звік червоно-чорне…

– Таки… чужа… – шерхочуть будячки.
– Авжеж… ав…жеж… – повійка зла дзенькоче…
Кріт сліпородий чмише: «Ти є… ким?»

– Я жінка єсмь… – над прядивом торочу.

Ще голос мами – вересневий плід,
Мов оберіг від німоти і бід.



* реліктове (динозаврове) дерево висотою до 40м, дає сімена аж на 25-30 рік.


2011

на землі розритій не пізнати раю
без трудів жертовних мíзерний ужин
не боюся смерті - побуту страхаюсь
без мети прожити хоч би день один
радості немає від годин безцільних
дума творча сохне опадає лист
очі застилають каламутні більма
мре у надрах серця Богом даний хист
мово моя рідна напувай щоднини
спрагнену до праці суть мого єства
і нехай відлуння віршів моїх лине
крізь читацькі дýші до душí Христа

06.12.11

Коли чорно,
а на зубах пісок,
обов’язково чорний ще мазок
лягає повторно
поверх зімкнутих вій,
як чорна паранжа, і задихаюсь в ній...
Коли чорно, і черевик
наводить блиск об ніжність губ,
і не спасуть китиці рук, і крик...
Коли рубці і шрами,
і кровоточиві рани
накриють ніжності сліди дев’ятим валом -
тоді аж надчутливі стануть...
аж можна буде бачити губами
крізь бетон.
До 2000

Змиритися з зимою з безсонцям і холодом
Нав'язала природа свій хід - не справити,
Мізерні дні... лиш грудень - наситилась мороком,
Заглибилась в себе, залишається марити.

Всі почуття десь позникали - навіть дивуюсь,
Зима волю ламає, а хронічне - так дивно лікує,
До свят без настрою святкового готуюсь
Ще двадцять п'ять днів, можливо відчую....

Впало яблуко спіле
У пожухлу траву,
Але впало невміло –
Та й розбило брову.

І на кров його світлу
Назліталось комах...
Закрадається в літо
Яблунева чума!

Перетрусить ненатло
Все гілляччя біда, –
Буде вітер стогнати
В опустілих садах.

...А те яблучко бідне
Помира в бур’яні,
І знекровлені бліднуть
Червонявці ланіт.

1994

ДОНЕЧЦІ

Лише́ тебе я колихав ночами,
Лише тобі співались колискові,
Для тебе златом спалахнули зорі
Й кружляють досі дивними танкáми.

Лиш за для тебе сонце вранці сходить
І місяць по ночах свої казки шепоче.
Так чари діють й Провидіння хоче,
Яке із тебе погляду не зводить.

Бо ти у Бога обрана. Він в янгола з крилá
Здмухнýв пір’їнку щастя – диво долі,
Й спустив тендітно на твої долоні,
Щоб Його квітка на Землі зросла.

Все це для тебе. Ти лиш розквітай.
Не бійсь, візьми це щастя в жменьку
Й до серця поклади в кишеньку
І з ним живи, радій, кохай і знай

Що я лише тобою дихаю і тішусь,
Твоєю мовою дзвенять лише-но мрії,
В твоїх очах душа лишень ясніє,
Що ти в мені. Я ж – лиш твоїм залишусь.

Павло Гай-Нижник
6 грудня 2011 р.

Чи ти думав про мене
Як слізьми вмивалась,
Як нещадно кинжалом
Назавжди поранив,
Без спокути зосталась
Перетерла сумлінням,
Ти для мене десь був...
Далекою тінню.
Десь блукала наосліп,
Зі смаком полину,
Позасвіт колисав
Чуттєвим безладдям,
Памятатиму щем
Я душі дозагину,
Поранена досі,
Своїм безпораддям.

Я ходив собі тихо у нетрях лісів,
На поваленім дубі спочити присів.
Раптом Лель, наче птах, звідкілясь прилітає –
Знов лише про кохання думки мої всі.

4.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Тіні днів стають густіші,
Мед – солодшим, довшим – сон.
Зустрічаємось частіше,
Сміємося в унісон.

Співпадають мрії наші
І сплітаються думки,
З однієї, ніби, чаші
Пригубили. Сторінки

Спогадів сумні-подібні,
Мов кленові два листки.
Одне одному потрібні
І як човники хисткі

Ми тримаємось за руки –
Доля білить рушники.


2011

Час як вітер, що в небі свище
Відлітає все вище і вище,
Теплим спомином ляже на груди
А тоді помандрує в нікуди.

Буде в тишу холодну вслухатись,
Буде доля єхидно всміхатись,
Буде дні календар відривати,
Буде тяжко про все забувати…

2010 р.

Не можна батогом шмагать життя.
Не треба підганяти час вперед.
Зі злом у серці – то не каяття.
У діжці ложка дьогтю – вже не мед.

Не варто зневажать буденний день,
Перетворивши в свята будні всі.
Все ж жаль серед букетів орхідей
Ромашку не помітить у росі.

Тримай в руці синицю що є сил,
Бо журавель у небі – то фантом.
…І все ж, чому такі чудові сни?
В них – цілий клин у небі, за вікном.

18.09.1996.
 

за дві хвилини скінчиться Вона
повії помирають рано
вже завтра нам співатиме зима
і бинтуватиме морозом свіжі рани
за дві хвилини скінчиться любов
повій такі питання не тривожать
вони потоком кольорових "love"
її розтиражують і помножать
вже дві хвилини як прийшла зима
нагнала холодів гамселить ними в двері
міста обороняються і крадькома
сіють тепло між бетонних артерій
мине три місяці між небом і снігами
життя прокинеться з щімливого півсну
і теплим вітром обціловуючи шрами
повії зустрічатимуть весну.

спільно з Альоною Данченко

среди бегущих улиц, подсвеченных домов,
по облакам и углям за снами берегов,
пришла в обнимку с грустью, коктейлем и бордо,
аперитив бездумный, лимон, концерт в Лидо.

какой букет воздушный, снегам не снилось, нет,
подумаешь, невкусный! а кабаре - к весне!
бежала к марту быстро, по крышам миражей,
и видимо, со смыслом и с верой, там... в душе.

по циферблатам скользким, за стаями минут,
мы расстаемся после, а песни всё бегут...
и строчки, словно птицы, летят, летят, летят,
вчера не повторится, февраль - давно поп-арт.

пускай! врывались, снились, играли на снегу,
сбылись! – я точно знаю – мечты... и берегу,
а то, что ветер ищет... ему давно видней,
что в трафаретах ливней, за тангенсами дней
2011

Нові часи, напівчаси і люди.
Нова Голгофа і новий Содом.
Нові стандарти з’являться повсюди,
Модерні вежі виростуть кругом.
Нові порядки і нові потуги.
Гігантська хвиля, що змітає все.
І вік старий, «народжуваний» вдруге,
Віджиле і минуле форматне.
І постають нові пилато-юди
В оновленому статусі «онде».
І десять дів єгипетських прибуде,
Їх лють гримуча світом перейде.
Все розпорошиться під пресингом облуди.
Перемішається, спотвориться, впаде .
Господь лише незмінюваним буде,
Коли судити грішний світ прийде.

VІІІ
Не тонше за подумки, і не вірніше за мить,
розчахнуту погляду вени тремкої тропу
бери, - обери, о, неначе, востаннє собі
торкання не тіл - терезів коливальну ходу,
оту «у_тобі»-not_to_be – «не_в_тобі»-or_to_be,
і в серце камінчик, що біло-пребіло щемить -
не більше за подумки, не голосніше за мить…


20ІІ

Лише поглянь: у цій блосі –
Твої мізерні одкоші усі:
В моїй крові змочивши зуби,
Вже п’є твою, з’єднавши нас без шлюбу!
Не є, сказав би і святий,
Це втратою дівочої цноти,
Та в тім зазнаймо насолоди:
Із двох – одна, кров плине, наче води, –
Так запал наш далеко не доходив!

Ти три душі помилуєш від згуби:
В істоті цій ми з’єднані у шлюбі!
Це ти і я, блоха ця нам –
І шлюбне ложе, і вінчальний храм.
Попри батьківську вдачу псину,
Ми вдвох в живому домі із бурштину.
Тож не дозволь, щоби твій гнів
На самогубство міритись посмів,
У вбивствах трьох дійшовши трьох гріхів.

Та пощо злюці боронить?
Невинна кров твій нігтик червонить!
Блохи цієї в чім вина –
Що краплю крові випила вона?
Радієш ти - тобі байдужі блохи!
Ти кажеш - не ослабли ми нітрохи.
Та не такий страшний вже був той гріх:
Збезчестить він тебе не більше міг,
Ніж крові ти утратила від бліх.
2009-2011

Про першу непокору між людей,
Про плід заказаний, чий тлінний смак
Привів на землю смерть і всяке лихо,
Про втрату раю, поки більший Муж
5 Відновить нас і сяде на престол,
Співай, небесна музо – пастуха
Надхнула на Синаї ти й Оребі,
Щоб він навчив вибірні зерна, як
Земля і небо спершу піднялись
10 Із хаосу; але якщо Сіон
Тобі миліш й купальня Силоам,
Що побіч храму Бога, я ізвідти
Позву тебе своїй на поміч пісні,
Що не ширяє в серединнім леті,
15 А до речей, не втілених ні в прозі,
Ні в римі, мчить над Іонійську гору.
Найперш Тебе, о Духу, що миліш
Тобі за храми серце щире й чисте,
Прошу: навчи, бо знаєш Ти. Ти був
20 Одвіку, дужі крила розпростерши,
Мов голуб, над широтами безодні,
І запліднив її, – ти ніч осяй
В мені, і підніми низинне, щоб,
Довівши до вершин велику повість,
25 Я міг утвердить вічне Провидіння,
Вказать шляхи Господні до людей.



Бо духи, як захочуть,
Статей обох одразу набувають –
425 Така в них незабруднена природа,
Не скована суглобами і плоттю
І не зіперта на ламкі кістки,
Як у людей. І форму будь яку –
Летку й міцну, яскраву чи похмуру, –
430 Прибрати вони в змозі, щоб чинить,
Як їм велить любов чи ворожнеча.
Поріддю цьому звірився Ізраїль,
Його живлющій силі, в забутті
Олтар лишивши правий, у поклоні
435 Він падав у кумирні – так і в битвах
Він падав від ворожої потуги.
Із духами була і Астарот,
Астарта фінікійська, що над небом
Царює й має роги перехресні.
440 Це їй вночі при місяці сидонські
Дівчата слали молитви й пісні, –
Оспіваній в Сіоні, де стояв
Для неї храм на бескеті нечистім.
Його ізвів той женолюбний цар,
445 Який кохав, хоч серце мав велике,
І нечистивиць. Таммуз далі йшов –
Поранений щорічно, повабляв
Жінок сірійських він до голосінь,
Пісень любовних в літні дні. Тим часом
450 Адоніс пурпуром стікав зі скелі
І плив до моря – і вважали кров’ю
Його із рани Таммуза.

Хай навіть ти моя шизофренія,
Хай навіть ти фантазія, уява -
Я все одно від тебе шаленію,
Пишу для тебе я вірші коряві.

Хай навіть ти далекий наче небо,
Хай навіть ти кохаєш не мене -
Пишу вірші сьогодні я для тебе
І ще про щось - моє і неземне.

Хай навіть я..."ну зовсім не для тебе",
І не мене шукав ти все життя,
Але признайся: більшого не треба
Кохання, ніж кохає це дитя.

переклад

***

Не бійся наснитися рвійно чи плавко.
Буття - під габою зі снив легкорунних.
Я снився комусь - напівсписаний аркуш,
Радію: хтось чутиме вірша відлуння.

Було б мені сумно, було б нестерпимо,
Якби враз умовкли всі ліри огрійні,
Іти в забуття,
колихаючи рими,
Без пікселя пам"яті в буднів борвіях.


2011


-----------------------------------------------------

Олег Чабан


***

Не надо бояться кому-то присниться.
Вся жизнь исподволь опоясана снами.
Я рад, что кому-то приснился страницей,
Я рад, что кому-то достанусь стихами.
Мне было бы грустно, мне было бы страшно
В тот миг, когда вдруг голоса бы затихли,
Остаться в забвении глупом и "важном"
Без пикселя памяти в жизненном вихре.