Скверик сухо давився каштаном.
На землі рудувата піна.
І дерева ставали в пари.
І життя пролітало
Мимо.

Вихористо неслося листя.
Прилипала до пальців фарба.
Тренувалися скейтбордисти.
І здавалося часу
Мало.

І до мене приходив жовтень.
Перебігла дорогу білка.
І довкола було post mortem.
І у небі було
Мілко.

І також там були люди.
Але що мені з їх ниток.
І глибокі сибірські руди.
І тепер це дощем
Змито.

***
заздрю листку що ліг тобі на плече
ти так ніжно узяв його в руку

ми з породи Дерев
мовчазні
і відстань між нами назавжди
*

Літості звати марно -
енергетичний збій -
стерилізуєш карму
і препаруєш біль.

Маніпулюєш словом -
о, як воно щемить! -
«вічність живе в любові,
чуєш?, одну лиш мить…»

У самоти і туги -
надто байдужий смак.
Це не життя – недуга,
і не кохання - так...

7.01.2008

Обіцяв (аж по тілу мурашки!),
Що зробить кохану щасливою,
Буде ніжний і гречний –
Щоранку, щоднини, щоночі!..
А вона, ніби пташка -
Весняна, утомлена з вирію,
Вила шлюбне гніздечко,
Ростила синочків і дочок.

…Він усе їй віддав –
Аж зігнулась під гирею щастя!
Клопоталася вічно
(Ну, навіть за бурі магнітні)...
Пригадає, бувало,
Як він їй колись обіцявся,
Та й підставить, вже звично,
Терпляче чоло під три вітри…

В вишивАне озерце
Законного шлюбу ступили –
Із думками про щастя,
Яке малювала уява…
Добровільна галерниця
Й досі веслує щосили,
Він же (хай йому трясця!)
На промені руку наставив…

А дружина радіє:
«Така допомога, повірте!» -
Але їй невтямки,
Що усе ж може бути інакше…
Туркотливо й турботливо
Піт чоловікові витре,
«Ой, спасибі, коханий!
І що б я без тебе?..» - прокаже… 21.10.2011.

У штиль вдивлятися, зливатися з штормами
І Кара-Даг пізнать на грані прірви …
Та хочеться усе те поєднати,
Завмерти над оцим шматочком дива,
Калатанням серця відбитись у бездонні неба,
Заплисти в усі такі манливі бухти.
Стояти на вершині.
Вслухатися у шелест одинокої маслини.
Вдихати пахощі гіркавих трав...
Сказати:«Щасливий,
Хто став хоч цяточкою краєвиду».
І невідь відки прилинуть
Терпкі волошинські співзвуччя
----

За валом вал. До гіркоти, до втоми.
Вгамуйся, море, не зови.
Вже й так хрипкий твій погук
Зриває серце з якорів
І кида в одчайдушний простір,
Де, мабуть, творяться слова, а не шторми.
І тільки звичка жить,
Завтра починати ранком
Утримує від вічної плавби.
А серце стиснуто до гальки, до піщинки.
І так йому незатишно в тій тиші,
Так стугонить воно невтішно,
Так поривається у безвість,
Що вже довіку снитиметься море,
Довіку чуть його хрипкий солоний погук.

В чаші з глухої сталі
Перебродили вина,
Тінь твою оплітали
Пристрасно, павутинно.

Кров твоя чула пастку,
Купчилася у гроні
Винно-густої масті,
Переростала схрони.

Перевертала цебра
Палом земного трунку,
Гупала поміж ребер
В гонги латунні лунко.

Та на шляхи полинні
Млиста роса опала,
Голос пітьми долинув
Крізь вогняні опали.

Сонце зійшло з металу.
Ранок іржаво зрадив.
Серце роменом стало
В пізньому листопаді.

Коли торкне її ласкавий Дух,
Тоді проснеться всеохопний розум.
І тоншає до павутинки слух,
І котяться у ній росинки й сльози.

Як не торкне – вона, мов кам’яна,
І не почує навіть землетрусу.
Душа безсмертна, і така земна,
Що я за неї все частіш молюся.

-Навіщо це?- дивується сусід, –
І скільки їй летіть до того неба?
Як долетить, то хто побачить слід?
Її збагнеш? Це ж не якийсь там ребус…

Душа мовчить, бо не відчула крил,
Або вони не виросли, малі ще…
Їй ще не снився вічний сон могил,
Содому і Гоморі попелища…

Душа німує… І згрішився світ…
Бо совість – голос Божий… Аксіома…
Душа заснула… Сниться їй політ…
А чи вона повернеться додому?..

До біса деонтологію!
Все вже тепер відомо.
Тіла клітини - в оргії -
Ріжем його свідомо.
Вже пересохли фобії
І перетерпли пальці.
В тебе ж чудове хоббі - ЖИТИ!
(Забудь про кальцій.) БУТИ!
(Забудь про наслідки,
Схильність, прогноз,гормони.)
Все це дочасні засідки,
Тільки для оборони.
Сказані всі моралі,
Складені заповіти.
Чуєш, не смій вмирати!
Чуєш, viva la vita!
Мозок здіймає віхолу,
Серце мовчить в молитві.
Втім... ти таки поїхала.
Значить,зібралась жити!
2011

На п’янких нашаруваннях травня
вітер виокремлював пісок,
бігла біла зав’язь, бігла п’яна
і стікала білим на бростОк;

розпашілі ці ночлігування,
випукле стегно, скажений вдих,
кров’ю білою згортавсь кровАвник,
збільшувався зміст солоних крихт;

наростав громами день; пересит:
злив, злягання, зелені, бузку…
запишались панночки нечЕсані,
приморозок землю копирснув…

і коли спустилися з гори всі,
спалах поєднання нависав
почуття первісні загострились:
ніс тебе я наперебеса…

Гарцював у погляді антипко,
дикий мед лигали навманці
із моїх долонь твої дві пипки,
мов сліпі брунатні горобці…

Сніжинкою впаду тобі на вії
і помовчу з тобою у журбі,
а як мене нежданно обігрієш,
то я сльозою стану по собі.

Краплиною дощу впаду на губи,
цілунком згладжу посмішку криву,
а як мене випáдком ти пригубиш -
я у тобі причастям оживу.

Туманом я усю тебе огорну,
закрию від мирської суєти -
а раптом ще удасться душу чорну
від праведної кари вберегти.

січень 2010

В держави не просив ніколи позики
І на везіння з долею не грав,
Писав, щоправда, вірші-"паровозики"
І в цьому, може, дещо й перебрав.

Та схаменувся вчасно, -
Ще не виникла
В мені жадоба віршів-молитов,
В яких я, без замовчувань і вимислів,
Пекучу правду висловить готов.
Свобода слова і свобода совісті
Злились для мене в цілісне, одне,
І вже ніякі різні "випадковості"
З цієї стежки не зведуть мене.

Нікому не звітую на оцінку я,
Не заздрю тим, хто має гонорар...
Пишу собі. А під балконом цінькає
Мала синичка, - має божий дар!
Ось їй і заздрю...

Не судіть за печаль і зневіру,
За мої невідкличні жалі, -
Видно, Бог мені визначив міру
Непосильних страждань на землі.

Що ж, я маю гріхи і провини
І не встигну вже їх відмолить...
Животрепетне серце людини
За живих і за мертвих болить!

Яка любов - кожнісінька клітина
Пронизується болем до кісток!

А там,
де був калиновий місток,
Тремтить лишень тоненька павутина...

Тепер – люби, шануй, жалій.
Тепер це –
жона твоя, від стіп і до чола.
Навіщо ти впустив її
у серце?
Вона ж туди обманом увійшла.
Привиділась… прикинулася мною,
причарувала ніжністю долонь…
Тепер – їй прокидатися сумною
в тіні твоїх приборканих безсонь
сім літ… і ще…
А там, і посвітліють
журба і мрії, спогади і біль.
…Та як воно, скажи,
прощати Лію,
розлукою караючи Рахіль?

2011

У могильнику вірша –
у, затягнутих часом, словах
я заліг і не дишу,
мов по хрипи увігнаний цвях.

Ти відкрив мене, Боже,
дочитав до краплини тепла.
Я здавався порожнім –
як сльозою остання зійшла.

Та не рвався, не збігся
ув осінньо-сухотний листок,
не здирався на місяць,
набираючи неба ковток.

В тім безмежному "нині",
що покраяний щастям на сни –
усміхнувся дитинно,
в подорожній зорі – заяснів.

Світе, миттю забутий
по дорозі у райські сади,
розцвітися у руті –
хай любов не минає – як ти...

22 Жовтня 2011

Мовчання, погляди, слова,
картини, вірші, проза.
На кухні чай,
кипить вода,-
вогонь загасить сльози.
не вилиті на проводах любові,
її морську гладінь
не сполохали ми,
лиш відчуття, передчуття і спогад,
серпневий день серед зими.

За ніч обпала вся береза,
Обсипалась і край,
Тепер тепла ти на цім світі
Вже не чекай.
Дорога, трави нахололі,
Роси мереживний кришталь,
За сірий день поникли рози,
Зсивіла даль.
Лиш з диму маревно тепліють
До літа давнього мости,
Тону у цім осіннім вирі,-
Куди плисти?

Среди листьев уже пожелтевших,
Среди улиц с закрытыми окнами,
Мы всё ждали птиц улетевших,
Снов, усыпанных битыми стёклами.

Мы за руки держась, отпускали
В небо тёплые, добрые дни.
Наши лица дожди умывали,
А мы молча кричали : "Верни!"

Но уже небо серое, грустное,
Ото всех закрывается тучами,
Оно тоже не хочет осени,
Оно знает, как мы себя мучили.

И сгребая в охапку листья,
Развеваем по ветру их.
Нету смысла брать летние кисти,
Итак желтым останется стих.

УРОКИ СОЛОМОНА

5

“Батіг на коня, оброть на осла,
а різка на спини глупців.”

До власної долі ідуть спроквола,
Минають дорогу батьків.

Ніч у фартуха збирає світло,
Гасне день в подолі фартуха.
Вітер цілий день виводив пісню,
А тепер і він в гіллі стиха.

Розсипає ніч на небі зорі,
Місяця гука постерегти.
У небеснім безкінечнім морі
Галактичні губляться світи.

Чари ніч розсипала довкола,
Дрімота воркоче в гамаку.
І супутник креслить рівне коло,
Наче доля шлях на рушнику.

Тане ніч в долонях світанкових,
Розтає нечутно, невловимо,
І у росах-крапельках ранкових
День вмиває трави одержимо.

Сонце заховалося за хмари,
Супить небо сиві свої брови,
І вони шукають видно пари,
І дощів чекають ген діброви.

Спрагло козирує чорне поле
На невмиті і суворі хмари,
І вологи в нього щодня молить,
І гріхи спокутує, мов кару.

Та проснувся вітер, світ гойдає,
Наче хоче враз перевернути.
А дощів уже давно немає,
Хоч стійкий вологи запах чути…

Коли розповідаєш про невдачі
І можеш просльозитися в плече,
Якщо чомусь сумуєш і заплачеш,
То другу в серці також запече!
Коли коханий зрадив і жалкує,
А у тобі - ненависть і любов,
То друг з тобою разом це відчує,
Але порадить… зачекати знов.
Коли ви помирились – ти щаслива,
То поруч, як і завжди, буде він…
Твій друг, обнявши, скаже: «Вір у диво!»
Подумаєш: «Надійніший від стін».

Отак з ним поговориш і втікаєш.
Тобі, невдячній, певно все одно,
Що зробить він, бо ти не знаєш,
Що в тебе він закоханий давно!

2001

Дворники в кострах сжигают осень.
Молча постоим, а может, спросим:
- Чем природа вам не угодила?
И за что с ней так неумолимо?

Хитрый взгляд под пышными бровями:
- Осмотритесь и поймете сами,
Разлучила осень, разругала,
Одиноких бродит вас немало…

Злые бабы в вязаных жилетах
И в платках, окрашенных под лето
Медленно в костры сгребают осень.
Подойдем и мы… листочек бросим.

Все кругом чистеньке, як у січні.
Чорна мрія юного вогню.
І мені до лампочки – що вічне,
Що миттєве і кому я снюсь.

Але ні... кому я снюсь – важливо,
Закохавшись так, що майже вмер,
Мов самотній вітер сиротливий,
Мов свобода у СРСР.

Я живу, не чуючи Вкраїни...
І хрещусь, і відганяю мух.
Ми зустрілись, наче дві пір'їни
В світі, що нагадує тюрму.

Час летів у вирій журавлями.
Я до нього, він до мене звик.
Пам'ятаю тихі очі мами,
Стогін жінки і левиний крик.

Сад цвіте по-чорному. Осінньо.
Мерзне в лісі жадібний вогонь.
Пісня – як трава, а вірші – сіно,
Імені встидаються свого.

Пахнуть гроші.
Пахне жовта хвоя.
Світ іскриться медом золотим.
І дурні питання «Хто я? Що я?»
Не хвилюють, як багаття – дим.

Та хвилює тепла пляшка дівки,
Плин Дніпра епічно-степовий...

Все кругом чистенько, біло... тільки
Ніде прихилити голови.

21 жовт. 11.

Це пізній дощ...
А ви гадали - ранній?
Рясного сподівалися дощу ?
Та хто, скажіть, в порі передостанній
Сліз скільки виллє на траву суху ?

Це пізній дощ...
Без грому і без зливи.
Легесенький, подібний на сльоту.
Даруйте, що такий вже сірогривий,
Нездатний змити світську суєту.

Це пізній дощ...
Якого не просили.
Наповнений небесного жалю.
В нім кілька крапель – одиноких, щирих.
Останніх крапель свіжого дощу.

до решти виписаний день
і сум і почуття відрази…
а ти люби – люби людей
як самого себе… щоразу
як хтось ударить – словом злим
холодним поглядом поріже –
іди і побратайся з ним
і не дивись на ікла хижі

з великих літер – Світ… Добро…
ти посміхайся переможений
своєю Тьмою – ні не Божою
з Адама висмикни ребро
живої справдженої Єви –
то кров то фарба в ній тече…
чи ворог – друг твій – на плече
зіпрись бо – вже чигають леви

чи вибивають клином клин…
чи витіснити ртуттю стронцій…
в тобі – мовчанка тиша згин
що переважить – сон чи сонце?

Хоч на вулиці ще не зима,
Та, на жаль, уже зовсім не літо.
Поруч мене - нікого нема,
Хто зумів би мене обігріти.
Порожнеча і тиша навкруг
Народили в душі моїй смуток:
Озовися нарешті, мій друг,
Чом не видно тебе та не чути?
Може, нині ти десь заблукав
Недалеко в туманах осінніх?
Чи тримає тебе море справ,
Які маєш зробить неодмінно?
Знаю тільки, що зву недарма
І шукаю повсюди у світі
Ту, з котрою зима – не зима,
Без якої не буде і літа…
21.10.11

Я цілий світ до ніг твоїх схилю,
Присплю серпанком спокою тривоги,
Шепну тихенько: «Я тебе люблю!»,
Хай тільки добрі стеляться дороги.

Не втомишся в щоденній суєті,
Ступай сміливо, поки я з тобою.
Тому, хто любить, значно легше йти,
Бо шлях один, а нас на ньому двоє.

Калейдоскоп подій, людей, хвилин…
Він міцно нас тримає у полоні,
Та можуть зупинити часу плин
Твої знайомі, лагідні долоні.

І щире слово тихо пригорне,
Дарма, що ми з тобою, наче діти.
Допоки серце в нас на двох – одне,
Не так вже й важко жити на цім світі!
2009?

Звертаю увагу, неначе дорога – на ніч,
на вкопану тишу, де вилите ‘я’ вигасає –
у дзеркалі дише і вчиться всміхатись мені,
розгадує рухи – повільні й невільні навзаєм.

‘Я’ – дивиться твердо, мов тесля із метром на гріб,
в долоні спливає, що тінь поглинає щетинну.
Де вражень замало – там світла із ґноту нагріб –
хай ви_каже, теє – де срібло густе і дитинне.

У_я_во – звивайся, витончуй мене – до глибин,
прикушених губ у, накрадених потайки, кпинах.
На світ виривайся зі жмутку цих стін і причин
без думки стрункої, без права – ліпитися з глини.

Увага, мов ґава, дозбирує ґнотне пшоно
і я, наче поле – німію – зливаюся з тінню.
Лиш очі тремкі на дзеркально-відлуннім панно
себе видають за оголене серця коріння.

21 Жовтня 2011

Цей тихий жаль іще торкає душу,
коли зачую твій далекий сміх
і, навіть, в горлі відчуваю сушу,
хоч не втікає вже вона з-під ніг.

Пекучий щем далекої події,
яскравий спалах давньої пори -
колишньої надії і недії,
що обнялися, наче дві сестри.

Вже тридцять літ - не мало й не багато,
а ти - у квітах, наче у весні...
Твій щирий сміх, розпука і присвята:
"На згадку Віті." Навіть не мені...

осінь 2009

УРОКИ СОЛОМОНА

4

“Серце радісне душу лікує,
а пригноблений дух сушить кості.”

Через це не тривожусь я всує,
не киплю, як Везувій, від злості.

Що можна в Україні об’єднати?
Безкрайній степ, журливий плач трембіт,
І колискову, що співає мати,
І крик пташок, які ідуть в політ.
Ще пісню солов’їну край долини,
Весняний запах яблуневих віт,
Й старечу посмішку, що послана дитині,
Яка вивчає мову з юних літ.
Що в слові”Україна” поєдналось?
Устеленная килимом земля,
Калина, що по-шлюбному ввібралась,
Річок хвилястих синя глибина.
Аще весела пісня соловїна,
Її мотив хоробрість будить в нас.
Назавжди вільна наша Україна,
А, значить, виконана місія у нас!

Цих слів гіркої правди волю
Не вбити каменем, ні огнем.
У цих словах нас, українців, доля,
Для неї живучи,за неї і помрем.
Ми для Вкраїни гори перевернем,
І в світі зватимуть на вірними дітьми.
Ми все здолаєм, все ми перетерпим
Аби жила, кохала й квітла ти.
Ти, як лілея біла,
Ти-наче лебедя прекрасний ідеал.
Ти - наша мата, ніжна і несміла.
А разом з тим-наш захист і штурвал.
Ти допоможеш вибрати дорогу,
Підкажеш, як дійти нам до мети.
Тобі спасибі за добро й тривогу,
Яку щоднини нам даруєш ти.
Ми вдячні за твої страждання,
Ми вдячні вже за те, що ти в нас є.
Не завжди ми про тебе добре дбали,
Та вибач ,мамо, ти дитя своє.
Вкраїно - ти добра колиска,
Хай завжди щастить тобі в житті,
Та не хвилюйся - щастя близько.
Ми ж любимо тебе, ти вір нам, вір.
Ми спробуємо краще жити,
Ми спробуєм тобі нести добро,
Поки живем, ми мусим справді жити,
Й тебе любити, мамо, все одно.
Для тебе ми знайдем,що скажеш,
Для тебе знімем з неба ми зірки.
Ти знай-Вкраїнська слава не поляже,
Бо живі ще вкраїнські діточки.

2007

В садку до гілки – сонечком на прузі –
Висить прикуте яблуко мале.
Його тільцéм забавно гратись хузі,
Йому в теплі зігрітися б.
                                             Але

Воно висить погідно – за ідею,
Одне-єдине з роду, що пропав.
Немов орел печінку Прометею,
Йому горобчик бік поколупав.

Проте ніяким карам
                                 таємницю
З його слабких не вирвати грудей!
Нехай зима, не відаючи, злиться, –
Весна, як завше, потайки прийде

І журавлями юному розмаю
Ставать на прю суремно прокричить!
Його ніхто в тім герці не згадає...
Воно впаде і скромно промовчить.

1993

Закружляли легкі водевілі,
ще невинні, неначе, як флірт,
поруділі, уже поруділі,
опадають і змінюють світ.
Ні тепла, ні надії немає,
тихо падає листя до ніг.
Холодає, уже холодає
і комфортним стає мій барліг.
Ненадовго і якось нещиро
сонця промінь заглянув у скло.
Задощило, уже задощило.
Тож зігріти воно не змогло.

1.
Мудрості цеглинки розбираєш,
Пізнанням лоскочеш правди суть,
І проник у те, що звеш «безкрає»,
До глибин,— вони ж на тебе ждуть!

2.
Дух і душу зобразити можеш
Барвою і порухом одним,
Одягаєш те, що чисте, гоже
В досконалі шати слів і рим.

3.
Упиваєшся любов’ю знову,
Почуттів солодких п’єш нектар,
Знаєш доторків таємну мову
І жаготи серця кожен вдар.

1.2.3
Ти на крилах розпростертих пориваєшся в висоти,
Та життя твоє, мов нитка,
Звідси — доти
...


(9.2011)

на розпашілих мапах острови
злились трикутно (обсипались дички!)
єдналось непоєднуване; віл
написане пером духмяно вИволочив;

кипів бузок, розшарпані часи
з осикою тремтіли геніально,
хмарки відкинуті, як свіжий сир,
краплинний попіл виснажень купальний…

знесилений, напівпорожній – я,
розрубана твоя черлена гілка,
безсилі, не наважимось ніяк
набратись сил, щоб в Колізей побігти,

поздмухувати пінку зі ставків,
тумани намотати на багаття,
лисиці з вікон позривать; тремтів
садок в хрущах вишневий коло хати...

і вічність розмальована в бузку,
і сльози, що повіки підпирають,
ми розмовляли з Богом так розкуто,
немов у нас були ключі від Раю...

Льётся звонкий голосок,
В угол полетел носок,
Мячик ускакал под стол,
Липнет от варенья пол,
Под диван забился кот,
Там же с маслом бутерброд,
Карандаш, машинка, кружка,
С бубенцами погремушка!
В шоке папа, в шоке кот,
Он таких не слышал нот!
Как угомонить сынишку?
С полки тянет мама книжку!
- Ну же, Миша, не кричи!
Хоть минутку помолчи!
Сложный выдался урок,
Сесть впервые на горшок!

1.
Прожите, як прочитане, – чуже,
переказ змісту потребує плану.
Я слухаю крізь сон чиїсь казки,
і бачу сни, і не ловлю сюжет.
Все те, чим я не стану,
всоте б’ється у грудях,
де ти,
день той,
що мене збудить?
Сон мій, хворий, аж білий,
в сонмі снів кривокрилих
тихо кружляє, вогко співає, -
що там. Буде , як буде.
Приспів:
Пробач мені
відсутність пісень над думками сповитими ,
втрачені,
забуті, похилені, з голими вітами
саджанці мрій.
Ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги,
і знову болять мені не намальовані крила мої…
2.
Довгасті тіні, я іду на ви,
знеболена побаченим сновида.
світ проступає на примарнім тлі,
і вкотре прикидається живим.
Теми, вічні, як біди:
де ми знайдемось знову
в іншій
пісні
крізь колискову?
Слово – листям на вітер,
снять оголені віти
Нашими мріями напівзабутими.
Бути – чи не готова?
Приспів.
3.
Я проступаю віхтиком вогню,
уся, як є, пробуджена і дика,
Іще гаряча від загуслих марень,
спросоння йду і ще не вірю дню.
Приспів:
пробач мені
невміння ходити стежками широкими
втрачене
бажання блукати роками-урока-
ми зірвані
у темний і пружний танок тонконогий
над прірвою,
де крила скасовують перестороги…
2011

Ананасове варення,
Абрикосовий компот
Варить смачно антилопа,
Дегустує - бегемот.
=*=
Бджілки трудяться, літають,
З квіточок нектар збирають.
Медоносний цвіт у липи.
Люблять мед батьки і діти.
=*=
Веселі ведмедики
наварили вареників:
з вишнями, ожиною,
лісовою малиною.
=*=
Гуси голосно ґелґочуть,
на ставочок гуси хочуть.
Попірнати у водичці,
погуляти по травичці.
=*=
Ґедзь до ґави завітав,
ґудзичка подарував.
Ґава ґудзику зраділа,
на галузку почепила.
=*=
Дятел деревце лікує,
від комах кору рятує.
Груші, яблуньки - щасливі,
кажуть дятлику: «Спасибі».
=*=
Ему –
незвичайний птах
не вміє літати.
Бігає саваною,
розвиває лапи.
=*=
Єхидна, кріт і носоріг
Спекли ожиновий пиріг.
Врочисто йдуть усі вітати
єнота-школяра зі святом.

2011

Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
ніби зморена жінка.
І в рештку залишиться грудень:
хай солодкий,
нехай невагомий,
нехай – як тоді,

де крізь решето хмар нам нападає білих снігів,
чи насипле, як борошна,
ніжності повну комору…
Колядник розпашілий
колядку принесе знадвору
про «Радуйся…» –
і будем радіти між двох берегів

чи Дніпра, чи Дунаю – не знаю.
Міжбрів´я чекань
павутинками зморщок –
і де ж оте бабине літо?
Де кульбабові вина і де реготуля-Лоліта? …
Ніби срібну монетку,
ти серце моє відчекань
і повісь-но на нитку.
Най нині тебе береже.
Ой радуйся, господарю…
Все почалося.
Уже.

Усе дитинство ріс у мрій полоні,
заради ровера зривав оті шапки -
просив у Бога "Україну" на Афоні,
а той "Афоня",
видать, "не поняв" -
я ж "розпальцьовкою" показував лапки!

21.10.2011

О, Боже мій, душі скорбота
Думок народжує рої.
Вже розмірковую усоте
Про біди й радощі свої.
Я не стомився од ходіння
Весь час у напрямку вітрів,
У мене вистачить терпіння
В собі таїти біль і гнів.
Хоча вони несамовито
Здавен печуть мені й болять, -
Не стану долю нині злити
Нещадним розсипом проклять.
Не буду іншому на плечі
Перекладати бід тягар,
Бо не готуюся до втечі
Із брану вічного покар.
Я просто хочу зрозуміти,
Якому вірить божеству?
Чому працюючи досита
Страждаю вік, а не живу?..
Немає відповіді в тебе
На запитання бідолах.
Змовкаю сумно, недотепа,
Перетліваючи на прах…
17.10.11

Торкнулась осінь лілейною рукою
Мого чола - здригнулась тінь.
Ти вже далеко, не зі мною,
Де літа бабиного біла заметіль.

Погасли думи, стихла млість,
Нахолодили душу вітри буйні,
Кленовий лист - багряний гість,
Згадав минуле і незбуле.

серед дерев задубілих
погляд щирий жагуче-живий
дівоче серденько затаїло калатання
на віях благовісною росою
чистота - Воскресіння і Життя!

Інів ранковий парк.
Небо у гайворонні.
Нібито просто так
руки були холодні.

Очі були сумні,
билося серце часто.
Жінка сьогодні – ні! –
тут не шукала щастя.

Слабкість її тепер
вся – у єдиний постріл.
...Хто споміж них помер
певне, вгадають потім...

в Чумацькому плесі зимно
зоріє свіча неподільно
в безшелесній тиші до волі
курличе у спразі родинній
осінь безсонням любові

як то буває радісно - вертатись додому босою
після всіх негараздів робочого дня.
крокувати стежкою,вмитою росами.
просто так,не спішити,брести навмання.
відчувати пісок під ногами.каміння.траву.
уявляти ті доторки таємною мовою.
снити добро і спокій,але на яву.
і вертатись додому.щасливою.новою.
2011

Природа мудра і така проста,
Як тихе слово в пісні колисковій.
А на Голгофі, там, де тінь Христа,
Мені одразу відібрало мову.

І я стояв самотній і німий,
І тут здалося – в душу небо впало.
Вмирав Ісус, а світ не занімів,
І навкруги, як в пеклі, реготали.

Я бачу й досі не змінився світ,
І мало хто зустрів хоч раз Ісуса.
Таке невірство – гріх, як динаміт, –
За вас усіх я віршами молюся.

Децибели зашкалюють
Понад рейками-шпалами
В світанковій імлі.
Мало марить коранами,
Снити снами поганими -
Діставати б землі,
Де тонами високими
Детонатор вицокує:
Промине, промине!
Місто Києве й Щекове
Не стуляє пащеки: Ви
Не дратуйте мене!
Довгополими пальтами
Два мільйони вітань тому
Поцяцькований сквер.
Гучномовці-динаміки!
Вам найкраще - а нам яке?
Що ж то буде тепер…
Місто очі примружує,
Із думками байдужими
Випускаючи смог.
Мамо Божа, навіщо ми
Кастан’єти понищили
І не каємось. Цок…

20.10.2011

Коли розпрощаєшся з болем старим,
забудеш жалі і далекі образи,
тоді усміхнуться і Троя і Рим.
Але не одразу.
Але не одразу.
Із серця пісок повитрушуєш геть,
так, наче не чистив його ти ні разу.
Тобі посміхнуться Удача і Смерть,
але не одразу,
але не одразу.
До нитки зітреш ти старі хоругви,
а кров'ю напишеш зачовгані фрази.
всміхнуся нарешті: люби і живи
тепер і одразу.
Тепер і щоразу..