Пливе у тузі неугавній
у цегляній товпі надсаду
нічний кораблик непогасний
із Олександрового саду,
нічний ліхтарик і відлюдник,
на ясно-жовту ружу схожий,
до узголів’їв своїх любих,
в ногах захожих.

Пливуть у тузі неугавній
сновид, п’яниць хори бджолині.
Суми незбувні, непроглядні
на іноземцевій світлині,
і завертає до Ординки
таксі, осідлане в знетямі,
і обстають мерці будинки
осмут ті самі.

Пливе у тузі неугавній
співець печальний по столиці,
лицем сумний на вітрюгані
двірник при гасовій крамниці,
спішить по вулиці безлюдній
коханець сивий і красивий,
і опівнічний поїзд шлюбний
пливе у ній, непояснимій.

Пливе у млі замоскворецькій
плавець в негадані знегоди,
сідає говірок єврейський
на сумовиті жовті сходи,
і у зажуру по радінню,
під рік новий у ніч недільну
мальована пливе красуля,
очей не кажучи від суму.

Пливе в очах студене мрево,
тремтять сніжинки на вагоні,
блідий, холодний вітер ревно
долоні обійма червоні,
і сяйва горі медом щедрі,
і пахне солодко халвою;
і небом святяться вечері
над головою.

І рік Новий у синій гамі
на хвилі марева міського
пливе у тузі неугавній,
немов життя нового змога,
і наче буде світло й слава,
і вдалий день, і доста хліба,
і мов життя гойдне направо,
гойднувши вліво.

чем крепче держится маяк
тем меньше шторм может повредить ему
для каждой материи вселенной
есть момент испытания ее прочности
простота красота и бесстрашие -
Христос и Будда ничего иного не говорили
2012г.

по битому склу твого болю
я дістанусь гіркої правди,
бо крім сліз і алкоголю
тобі немає чого ховати.
ти сіллю по моїй шкірі
гарцюєш в шаленому танці.
коли не лишиться місця зневірі
все розчиниться в нашій романтиці.
один для одного ми не створені,
але з цим ще можна боротися.
якщо правду ділити порівну
біль теж стане менше колотися.
2011

Під смерековим лісом стоїть стара хатина.
На призьбі мати кужіль свій пряде
Та з невідомих їй країв вона чекає сина,
Він обіцяв, що прийде, але не видно ще ніде...

Мати знов навиває кужіль і молиться за сина...
Писав в листі, що прийде на Різдво.
Тяжкою здається нічка, а ще довшою днина...
Минув уже Великдень, а все нема його.

Ніхто на цьому світі не вміє так чекати,
Не вміє так лічити довгі ночі і дні,
Як лічить і чекає свого сина мати,
Їй хочеться побачить його, бодай у сні!

«Прийди ти, мій голубе, ти, мій рідний сину,
З кожним днем боюся, що помру.
І хто мене, небіжку, покладе в домовину,
Убогу вдовицю, самітню і стару?»

Течуть дні під смерековим лісом,
Материнські молитви вітер у світ несе...
Хоч би він повернувся веселим та здоровим,
Бо їй пора в дорогу, а сина – чужина пасе.

Лиш кілька днів минуло й син додому повернувсь...
Його стрічає заплакана хатинонька стара.
Він матері гостинець із сумочки виймає...
Лежить на призьбі кужіль, а матері уже нема.

2001

З точністю до одиниці,
магічне, що аж занадто
маркером перекреслено
все, що було неплановим

все, що було означене -
незаперечні судження -
від поцілунків згарячу
до почуттів пробуджених

ти перекреслив буднями
впевнено до дитячості
наче немає вічності,
поглядів, рук і вдячності.

дивно, що я це бачила
квіти, цукерки, розміри
неба, що не розмічене -
нам його вже не вистачить

що на експромт розкроєне
вже не зіткати наново -
щогли, верхівки, темрява.
сонце дощем заплакане…

нем цикорий, мерцающе, редкостно нем
над пустым разнотравием поздним,

над сухим, фиолетовым басом шоссе,
потерявшим накал направлений,

остывает пространство, лишенное тем,
и цикорий - осенне белесый...

Шибку подиву в очах
розтрощив чи не зумисне.
Хай не скаче по жінках
поглядом, що в раму тисне.

Був би сотні ще разів
склом оточений звабливим,
я - одружений. Зомлів
бути більш, ніж є, щасливим...


12.01.2012

Перестань соромитися світла.
Подивись у небо й попроси…
Може, хтось тобі відсипле звідти
Блискіток захмарної роси…
Перестань на зойк відповідати.
І на долю плакатись дарма,
Уклонятись урочистим датам,
Наче й на кохання прав нема…
Не ціди проміннячко крізь сито…
Хай Господь…Його пріоритет…
Юність не зникає з депозиту,
Якщо власник акції –- поет…

Обрій блакитний на відстані кроку
був. Та далеко вже чар свій простер.
Квіттям, що кинуте в дикий костер,
сни переможені тануть нівроку.

Душе, чому ти не маєш свободи
вітром летіти в небесні поля?
Чом твої крила реальність пиля?
Мрії, чому, мов мара, ваша врода?

Хочеш вдихнути із сонця проміння,
та гайворонням звивається пил.
І не заснути, щоб силою крил
мчати туди, де краса живе синя.

(2011 р.)

Пада дощ на поріг.
Добрий вечір, Новий рік!

Снігу й досі ще нема.
Де ж ти, зимонько-зима?

Де снігами ти метеш,
Чом до Корсуня не йдеш?

Ось такі дива природи.
Скоро вже й орать городи,

Скоро квіти розцвітуть..
Зимо, вже збирайся в путь!

Завітай хоч після свят,
Снігом звесели малят!

Отак і трипільці …
cвистіли
Глиняній пташці під хвіст.
А мали ж і розум, і сили,
Талан хлібороба й хист.
А зайда,
радіючи спису,
З якого стікала кров,
Позбавив їх поля і лісу.
Напевно, й гени зборов.

Я вірю в силу стиглих слив,
розіпнутих на деці…
тримає місяць, мов пасклИн,
глибоку ніч мертвецько;

ліщини щирі вина; сни,
розбуджені, марудні;
м’ясиста зірка мре; знатнИк,
спаситель чи орУдник?

Мерз ницелОз, родивсь Христос;
вівтар гріхом стринОжений,
залитий кров’ю білокОст
і пасока безбожна;

цвів місяць жовто, мов хробУст,
життям набухли груди;
в той день, коли родивсь Ісус,
зачатий був Іуда…

У сумі днів я одиноко
Про тебе думаю завжди...
Хоч інколи, про людське око,
Тебе так хочу проклясти,
Сама сприймаючи за правду
Думки про ненависть і біль,
Та хай лише прийде те завтра -
Забуду про негоди сіль!

Кохання солодощі ближчі...

2000

Справжня сутність моя – поза очі
Прокрадається попід дахами,
Вперто рани мої кровоточать
Мармуровими злими гріхами.
Не людина, не вірний, а скептик,
П’яний продаж, приблудство й мара,
І немає в мені значить клепки,
Що життя своє так змарнував.
Осіяння єство не очистить
І не змиє набряклого бруду –
Ну то й що, все пройшло ненавмисне,
Ну то й що, що вже більше не буду?
Тихо в’ється мерзотна мармиза,
І доймає моє альтер его –
Певно, треба підкинути хмизу
Аби чернь не дісталась до неба.
Я не здужаю стежку покроїти,
Я не виберу іншу наругу,
Лиш би рани ці темні й незгоєні
Не пішли попід іншу хоругву.

08.01.12

Моя тремка, тендітна Ліро,
У Вас закоханий надміру.
Вами збентежений до сліз,
Моя дзвінка, привітна Міс.
Та споглядавши віршоплинність
Не сподівався на взаємність.
А Ви… взяли й відповіли.
Ось ми і друзі. Ми – на «ти».
Причарували мене, Пані,
І стали зустрічі жадані.
Стали блаженні вечори,
Які удвох ми провели.
Своїми творчими устами
Ви чарували до нестями...
Тепер тривожуся щораз:
Як перебуду там, без Вас.
Як на своєму острівку,
Розлуку цю перетерплю .
Моя тремка, тендітна Ліро,
У Вас закоханий надміру.
Вами збентежений до сліз,
Моя дзвінка, привітна Міс.
.........................
Даруйте, змушений піти.
Ваш шанувальник.
Назавжди…

Новий рік, новий рік
Вже ступає на поріг
Буду їсти я пиріг
Буду грати і співати
Буду весело стрибати
Гостей гарно зустрічати
І ялинку прикрашати!!!

© Кравчук А. Г., 2011 р., Рівне

Жовта луска
на землицю
злетіла

це
Осені шкіра

то
де ж її тіло?

2012

Життя – оркестр . Фортуна – диригент.
Симфонію народжує момент.
Абияка буденності рутина
Мотиви серця знищує ущент.

11.01.12

Час не щадив мого лиця,
не полишала серця мука.
А вічна – ближчає – розлука,
тяжіє казка до кінця.

І скажуть всі: жила-була
не фея і не Попелюшка.
Хтось на щоці згадає «мушку»,
а хтось – не пригадає зла.

…А років менше, ніж за сто –
зелом покриється могила,
і ту, що ці рядки створила,
не поминатиме ніхто.

2000(2012)

Когда пришла пора прощаний -
Не надо лишних обещаний,
Жизнь всех расставит по местам -
Кого-то здесь, кого-то – там..

2011г.

На початку строфи без "жили" і "були"
Грудень кашлем грудним прориває тили
Відсьогодні -
За спиною відлуння ударів копит,
І по лісу густому полюють твій слід
Пси голодні.

Вовчі ями ховаються в лоні доріг,
З неба падають зорі, а з ними і сніг-
пунктири...
Очі колють стальні наконечники пік,
Сонце стало в зеніт - призупинено лік:
..."п'ять", "чотири"...

Хтось ударив у дзвін - грудень судить свій суд:
Наступає з фронтів, заганяє у кут
наче звіра...
Тихо шепчеш комусь: Сохрани і прости,
Бо нема вже ніякої сили нести
Божу віру!

Не спиняйся, цигане, побіля -
Ручку не позолочу.
Я сама багато ворожила,
Карти клала у парчу.

На Різдво та іншу ніч святкову
Під подушку короля
Я ховала, вішала підкову,
Щоб удача не пішла.

І коса була - о! - вельми довга,
Чорні брови ще тепер!
Знаю я, куди веде дорога,
Шлях живих і тих, хто вмер.

З чортом танцювала і горіла,
Навіть був із ним роман...
Не спиняйся, цигане, побіля,
Бо почуєш теж обман.

2011 р.

Ексстріт... Лексстріт... Постстріт... нарешті, Екшнстріт...
Я брів хтозна-куди, немов примара.
На Екстрімстріт дав Бог Її зустріть –
вона ішла в Едем з Волосожару.
Там відчував: “З глухих – глухий це кут!
Хоч причаститись треба наостанок...”
І пив свої останні п’ять секунд,
як спрагу п’ють вітри з гнилих бляшанок.
До того вже продав, продбав усе
і “макарони сіяв крізь шкарпетки”,
тож вирішив: “Ось виграш мій несе
ця Муза зла російської рулетки!
“Сміт-Вессон”;! Хоч якийсь, та інтерес...
Гай, визирну на мить у світ з пітьми лиця,
бо смерть таки... останній наш протез,
надія-фікс на мир, залізна милиця.”
Спитав: “Пора? Та я ж уже там був,
і з Пекла повернувсь для післямови!”
Вона ж відповіла: “Смерть – це табу!
Я – жриця і посланниця Любові.
А хто ти є: Анонім... Ім’ярек?”
Стояла-мінилась Спокусниця-Війни-Ласк,
така ж, як малював Тулуз Лотрек.
Нітрохи після того не змінилась!
Всміхнулася: “Ввижаються жахи?
Нагірної долаєш притчі ти тиск?
Плати! І відпущу тобі гріхи.
Ти ж, начебто, збирався причаститись?..”
“Самиця! Всі ви – на один копил, -
подумав я. - Шалави заголовні!”
І, зрештою, недорого й купив –
за “сім мішків гречаної бавовни”.
Я діяв за “Посібником для Юд” –
узяв, як річ бездушну й бездиханну,
бо знав: “Немає тих, що не дають,
є ті, що брешуть, просячи, погано.”
Хамив: “Княгиню виловив з багна!
Таку шикарну кралю заарканив!”
Та, раптом, відгукнулася вона,
прорікши: “Я просяяна зірками!
Безкрая я! Я – крик, укус змії!
Джульєтта я, Ромео мій забутий!”
Сахнувся... Бо відчув, що з вуст її
всотав і сам космічної отрути.
Над нею (в ній!) я кондором завис.
І “про запас” крав щастя те оманне.
Віддав душі пожарище за вись
над берегом стрімкого автобану.
Коли її приспав картонний “скит”,
мов Прометей, регенеруючи, я вив ще!
І муркотів у нас в ногах бездомний кіт,
себе Котом Домашнім уявивши.

2004р.

Не палю, але в цю мить
Взяв цигарку –
Половина душі летить
До Ньюáрку.
Шоколад гіркий чи сік…
Лишить фото…
Відлітає знов на рік
Польським “Льóтом”.
Побажати вдалих справ
Жестом, словом?
Добре, що туман упав
Наді Львовом.
Подаровано нам ще
Півгодини
Надивитися в очей
Надглибини…
А серця стискає спрут –
Що я вдію?
Залиши мені отут
Ностальгію…
І жалí свої лишай,
І турботи.
Чуєш – вісточку, бодай
Щосуботи..
Слів потрібних не знайшлось…
Зрозумілих…
То сльотá, чи в око щось
Залетіло?
…Рідні очі голубі…
Пригортаю…
Хай щастить, Малá, тобі!
Відпускаю…

11.01.2012.

не просто змирилися, більше - дружимо,
щодня споживаєм желе зі слів.
чомусь і зима цьогоріч напружена -
гуде і гуде на січневім кужелі
затертої нами до дір землі.

та що вимагати у двох зациклених,
яким паралельно куди іти
своїм до відрази типовим сиквелом,
де навіть субтитри цинічно цикають,
впадаючи в ступор. та менше з тим,

коли достигають дощами сутінки,
і мариться сніжний старий завіт,
питає сумління: кого ми судимо
із псевдоамбітними камасутрами
в його непросвітленій голові.

... І не мрій --. Не втекти, бо загорнена.
Мусиш бачити. Мусиш пробачити.
В підземеллях Священного Ордена
Всіх засуджених перша оплачеш ти…
Лиш один із них –- поза скорботою.
Чий слуга був -- Перуна, чи Велеса?..
Щоби сяяла ти позолотою --
Він згорів на жертовнику Вересня...

Скільки минуло часу,
скільки всього трапилось,
а вони знову з’являються на вулицях міста,
з якого їх вибивали десять – п’ятнадцять
років тому, з якого вивозили їхні
тіла в теплих шкірянках, що
диміли кров’ю та порохом.

Знову тримаються хідників
та перехресть – підлітки в кросівках
і гостроносих черевиках, перекрикуються
в свої телефони, вигукують прокляття
на адресу диявола, котрий веде їх
за собою вперед
до смерті
та забуття.

Історія – гральний апарат,
завжди заряджений для тебе
чиїмись руками.
Нічого не трапляється з недогляду,
все повертається на свої місця.
Країна, що пробуксовує в жовтих
снігах депресії потребує нової крові,
тому безіменні агітатори
знову вербують на спальниках
і в трамваях цих юних бойовиків,
завтрашніх генералів,
готових стати до великого переділу,
готових битися за кордони,
лаштувати погроми
в офісах та на автомийках.

Не залишай мене, вітчизно,
не виїжджай услід за зірками,
лишайся зі мною в присмеркових парках
із залізними коробками ігрових автоматів,
які хтось зарядив чорними
серцями підлітків.
Якщо і ти залишиш мене,
чи стане мені впевненості
бити в полкові барабани,
відправляти їхні листи,
займатися кореспонденцією
з дияволом.

Спробуймо ще раз:
час повертається на старі помешкання
і не знаходить там наших слідів.
Діти все такі ж відважні
в своєму небажанні здаватись без бою,
тому крокують за барабанщиками,
в своїх кросівках, спеціально створених
для того, аби переходити
в наступ.

Не залишай нас, надіє,
тієї пізньої золотої пори,
коли ми будемо ділити здобич,
із відчаєм знищуючи
запаси любові
на військових складах вітчизни.

Десь там, у синьому тумані
Ще ненароджених віків,
Плаче Катерина, плаче
На раменах козаків.

Той плач чує лиш калина
В червоно-дикому плащі.
Плаче, плаче Катерина
І березнем пахнуть дощі.

2001 р.

мій добрий бісику,
вже крона літ рясна
і стиглістю років тяжіє тіло,
а ти усе біжиш набосякА
і дивишся на світ отак звітрІло

не грайся з іскрами
і не спали колибу,
і кинь вже батіжок, не підганяй,
бо я і так непевна у ногах,
а ти мені у торбу кинув глибу

спинися, бісенятко, не пустуй
ну ти ж не чуркало, що б'ється без угаву,
а я тобі крисаню снів сплету.
удень "ні-ні", вночі...
хоча... ти іноді усе ж прийди на каву


чуркало - діал. джерело

Когда-нибудь ты станешь
птицей
и будешь просто летать
в небе,
и тебе будет сниться
море.

Когда-нибудь ты станешь
морем
и будешь просто смотреть
в небо,
в котором просто летают
птицы,
у которых счастливые
лица.

Когда-нибудь ты станешь
небом
и будешь просто вдыхать
море,
и в тебе будут летать
птицы.

И всё опять повторится...
когда-нибудь ты станешь
птицей,
когда-нибудь ты станешь
морем,
когда-нибудь ты станешь
небом...

2007_12

А тебе, взагалі, мабуть, мало й не бути,
Ти ввірвався як вірус в покої нутра.
Я хотіла тебе, не горня каламуті,
Що топилось у відрах без дна.

Я ковтаю слова, запиваю думками,
Та ефекту ж без болі нема.
Понадкушую віру, що спить між рядками,
Потім- згублюсь, шукаючи слід літака.

А ти будеш десь там, на поличці з книжками,
Припадати лицем до старих порохів,
Закривати вікно для мінорної гами
Так буває. Я знаю. Ти так не хотів!

Моей любви. Никто не виноват,
Что мысли просто пишутся в стихи,
Когда позёмка тащит свой халат
В подоле снежном не видать ни зги.

Моей любви: ни умной и ни злой,
Бесценной котировкой рынка спота,
Где демпинг слов, молчаний и любой
Волшебный звук, не что-нибудь: забота.

А дни бумажных конфети календарей,
Куда-то мчатся забываясь в небосводе,
Где с макияжем, в бигуди и без затей…
Такие разные, такие без разбора.

Моей любви. По нотам, по слогам,
По запятым и мимо междометий,
Порой так хочется услышать Mon Ferra,
В гудках обрывки мыслей твоих где-то.

Ледь дихаючи, ледь стоїть.
Загорнута у порвану хустину.
Той спогад, та чудова мить.
Коли ти в моє серце ураганом ринув.

Думки, мов попіл - раз, і їх нема,
А ти лишаєшся і серце зачіпаєш.
Колись, мов файли, спогади стирала я сама,
А ти, мов вірус, знову й знову виринаєш.

Душа господарю - не вірний раб.
Вона сама вирішує як бути.
Приборкать душу намагалася сто раз,
Та, непокірна, не дає тебе забути.

Самотність, кажуть, ще не зрадила нікого.
Можливо, бовдури повірять в маячню.
Та коли ти закоханий у когось,
Його присутність ти не зможеш не відчуть.

Ти не болиш мені, бо ти ж іще не знаєш.
І я, налякана тобою, ще мовчу.
Але про тебе думка душу зігріває
У спогадах, ві сні і на яву.

Слепая глушь. Что твой запретный плод,
легли снежинки стопками без граней,
в желе сгустился яблочный компот
на черный день закатанных желаний.

Их помнит только вечный лед витрин -
и взгляд, едва скользнув по глади зыбкой,
узрит чешуйки золота внутри -
наследство, нам оставленное рыбкой.

Но темнота становится длинней,
над горизонтом поднят серый ворот -
роняет пену убеленных дней
под Новый год раскупоренный город.

И каждый пузырек здесь превращен
по воле обезглавленной селедки,
укутавшейся на столе плащом,
в пузырь, со вздохом пущенный с подлодки.

Всё громче безголосие вокруг,
и от износу, кажется, лоснится
в холодных окнах отраженный звук, -
и наглухо застеклены глазницы.

Ты говоришь, что это ерунда,
душа моя за льдистой пеленою, -
а я бегу, заброшенный, туда,
где брызжется веселье разливное.

Так, перейдя застывший водоем,
уже напрасно ищут воду звери -
и мне в соленом зеркале твоем
ни утонуть, ни растворить безверье.

Цей слід, мов сум...Трава прим'ята…
Роки -- продовження сльози…
Палац дитинства мого -- хата.
І щедрі грушами вози...
Рівчак, завжди чомусь глибокий…
Стерня пожухла й будяки.
І я, від гроз травневих змоклий,
І не причесаний такий…
І череда, що йде з нізвідки
( Пастух – один на два села)…
І на городі гарна тітка,
Що, поки виріс, вже злягла...

Зима застряла где-то по пути,
И ощущенье, что ее не будет вовсе...
Никто и не пытается найти
Ее следы среди продрогших сосен.

Идет путем своим житье-бытье...
И даже не обмануты надежды.
И каждый воздыхает о своем-
Все, как всегда. Все, как и прежде.

Природа спит, обиду затаив,
Отгородясь от кутежей с метелями,
О снеге и о смехе позабыв,
Забыв о спорте с игроками смелыми!

Такая обреченность- не случайность-
Затишье перед бурей, стык стихий,
Армагеддон, сведенный до отчаянья,
Унылое молчанье стен глухих...

Молчание, повисшее над пропастью.
Уныние, замкнувшее умы...
Стенания, сменившиеся робостью.
И смелые уловки сатаны!

Вдруг яркий свет утухшего сознания,
Взорвавший безвозвратно темноту,
Не даст убить воскресшие желания,
Стремительно заполнив пустоту!

Дорога тримається лісу,
неначе руки – дитина.
На рани збирає мелісу,
очисток – на гул бджолиний.

Шукає яглиці, та марно –
суцвіття не медоносить.
В оцвітинах – днів ливарні
оманом відлита просинь.

Енклітика буквиці – тиша.
Екліптику пий, нетребо.
З дорогою у поміжвіршші
мандрує трависте небо.

Рояться кульбаби у ньому,
дощать серцелисті липи.
Шаблі осоки – невгамовні
архангелів архетипи.

Там ясність – щаблями до висі,
а тембри вітрів – гостина.
Ховатись, чи мчатися риссю
тобі вибирати, тіне.

10 Січня 2012

Як мало потрібно жінці заплутаній у почуття.
Ніжний дотик вирваний із сну,закоханий погляд
Дайте спокій щасливо-руйнівні слова!!
Я звикла до болі й непотрібний ваш догляд.

Непотрібно й тих почуттів що так схожі на весну,
І погляду п’янкого що живе в її снах так давно,
Відрічусь,помру,а потім може знову воскресну!!!!
Непотрібно нічого… почуття викину через вікно.

Без слів ,що так душу ніжно думками пригортали,
Відчепіться ті думки що так схожі на щастя і долю!!
Непотрібно,молю на колінах, не хочу!!!!
І кого я обманюю,серденько живе,ще стукоче...
я незвикла..так незвикла до болі….
2011

Життя коротшає щодня,
Всихає корінь древа.
І холод смертного одра
Не зникне вже, напевно.

За сходом захід настає-
Простий закон природи.
І все що в ній було і є-
Іде по смертним сходам.

9.01.12р.

Це край світу що зветься кохання
Стою самотньо над безоднею життя
Душа перетворилась в уламок криштальний
Дивлюсь на нього крізь лінзу каяття.

Стою…в руках фантоми щастя,
Що зачепились нігтями привички,
А вони розтають на порозі,обмиють зап’ястя,
Або згорять ,як згорівши сірнички.

А дим що від неї,розвіється повітрям,
Я сумуватиму за ним між рядками,
За затишним теплом дому і тріскотом каміну,
Та я ж завжди чекала на тебе з теплими руками….

Тепер душа покрита білим снігом,
Стою щоб впасти в прірву або піднятись в небо,
Моє ім’я запам’ятається вітрами,
Вони замітали дороги…дороги до тебе…

І зникну в древньому тумані,
Може хтось за плаче а хтось засміється,
А я на прощання усміхнусь усмішкою криштальною,
Й загублюсь в світі з якого вже не вернутись.
2011

А за окном скребётся непогода,
Усевшись серой кошкой за стеклом,
И серый человек у перехода
Под серым укрывается зонтом.
И серый дождь,
Ленивый и невзрачный,
Ложится серой дымкой на асфальт,
И туча, серой, скомканной бумажкой,
Зависла,
Разучившись вдруг летать.
Холодный ветер в сером переулке
Сидит у серых, сломанных ворот,
Он что-то шепчет старенькой шкатулке,
Или поёт...
Она в ответ тихонько шелестела,
И вдруг, сплетаясь тесно в унисон,
Шкатулка ветру о любви запела,
И он признался,
Что давно влюблён!

10,01,12

Темінь капели , де плаче орган
Близькість сумирного лику!
Щастя земне - буревієм стіна.
Я – Анжеліка.

Співи тихенькі звучать в унісон,
Вікон сумні витинанки,
І володіє життям , наче сон,
Стрункість поранку.

Погляд з дитинства туди утікав,
Містом він хижо замучений.
Нуда розмови , у блискітках зал
Світом я нуджу.

Хтось коло Діви осяє свічу
( Зцілення ж хочеться хворій?)
Ось я чому серед всіх помовчу:
Бо неозора.

Слабкість солодка опущених рук,
Сум мені кожен легкий тут,
Плющ темнолистий обійме як друг
З каменю –груди.

Біло й рожево - мигдальна струна ,
Тут розквіта повилика...
Щастя не треба і світ не шкодА:
Я ж Анжеліка.

ніч палітрою любові
в небі висипали зорі
сяє місяць хмар нема
в Різдвяні праздники
мрії хай усі здійсняться
2012р.

Українцям-добровольцям
з Мараморощини

В гардеробі століть
Закривавлена шинель лежить,
а матері клянуться
(Серця їхні від болю рвуться),
Що не будуть
Дітей більше родити,
Бо не можуть воєн заборонити.

Поміж стукотом копит,
Поміж пострілами рушниць
Чути стогін матерів,
Чути плач удовиць.
Поміж гуркотом танків
І літаків
Чути плач сиротинців
і прокляття батьків.

О, Боже, послухай плач вдовиць.
Й зітри сльози з їхніх лиць.

2001

У сні моїм ти знов така самотня
у купі недобачених дрібниць.
Тебе не віддає твоя безодня,
ти ж рвешся до повітря силоміць...

"Куди ти йдеш?" - "Я відлітаю в вирій,
туди, де не чигає вовком біль,
туди, де дійсність у одежі сірій
не простягає руки в сотні миль."

Чому ж не боронишся в своїм краю?
Ти мовчки подивилася й пішла....
Та відповідь твою таки я знаю:
"Облиш питання, я ж - твоя душа".

(2008 р.)

Шепіт ночі тліє -
вже немає сил...
Зламана надія
зараз - просто пил.
Може, ще існує?
Образи лишень
в напівсні лихую
ніч женуть у день.
Опустились руки,
серце засина:
Пустка... Безвість... Стукіт!
Сиплеться стіна:
цеглу час зриває...
Трощить без жалю́
хвилі небокраю
склепане "люблю".
Розкажи, навіщо
скелею мовчиш?
Що до тебе ближче -
в темряву хутчіш!
Безупинна вічність
рветься стрімголов, -
Змочує статичність
пальці в сиву кров.

(2009 р.)

… дивиться на Бога Босх
дивиться на Босха Бог
заболіло у обох…
забіліло у обох…

– Босху! Босху! – тіло з воску…

– Боже! Боже! – душа зможе…
сяють сонцем сни небесні…

– твої чудиська – чудесні…
птахи чорні – крильми горнуть
сова ухне – небо глухне
стріла впита – воля вбита
дріб драбин – душа з глибин
я з тобою буду до Страшного суду
дам хлібець із дерті до самої смерті
від твоїх чудовиськ я не маю сховиськ
ти до свого болю сам прикликав долю…

… дивується на Бога Босх
дивується на Босха Бог
спокій-тиша на обох
слава в вишніх на обох…

Застугонів ще з ночі вітер
Морозним пилом і затих.
Мабуть, зима на сплату мита
Від мене досі жде за сніг?
Хуртечі піняться в Карпатах
І Суми снігом замело,
А тут, дурний, купив санчата
Своїй онуці, як назло...
Бродили вчора по калюжах,
Які покрив уже льодок.
У кожну з них зробити дуже
Дівча старається хоч крок.
Од них її не відокремлю
Тепер спокусами всіма, -
Зате показую, як землю
Потроху сковує зима.

06.01.12

насправді з закритими очима видно краще.
а якщо затулити вуха - почуєш мелодію серця.
можна спілкуватись словами, але нащо?
коли знаєш, що кожна емоція сторицею повернЕться.
легко відчувати запах і шорсткість його шкіри,
коли між вами немає ні світла, ні темряви.
коли у грудях співає дует із правди й довіри
слова стануть непотрібними. будьте впевнені.
2012

Слова-бальзам, порад намисто
даруєм іншим - день у день,
а нашу тему особисту
спинили хащі та полин.
Урізнобіч вітри прологу,
зав'язка рветься в небесах,
до кульмінації дорогу
згубили щирість і краса.
Ліричних відступів вітрило
любов не кличе в далечінь,
де епілог чаїно квилить,
посвяти скльовуючи тінь.
2012р.