Задихнувсь, мов свіча, в кулаці коридору,
смерть зустрів у півслові, півдолі.
Бив у дзвони горбань, що душею собору*
і від горя нараз збожеволів.

З усібіч позбігалися феї, шамани
і, безсиллям спотворені, впали ниць.
Ви пробачте нам, вчителю, час безталання,
ми без вас, наче духи – без дум, без облич.

І русалки, і гноми заплакали гірко:
міф із смертю , на жаль, не вийде на герць.
Ох, немає для лиха ні бухти, ні мірки,
запливає, безглузде, углиб сердець.

Стрепенувся Роланд, Дюрандаля схопивши:
як це так, щоб хвороба була сильніш!
Ой, спізнився – учитель здіймається вище
благ земних і проблем-бездоріж.

Спохмурнів, потьм′янів раптом Крузо бувалий:
я без нього в книжках, мабуть, надарма…
Забирають найкращих, погодьтесь, шквали,
хто на власному острові не дріма.
2011


* Квазімодо – герой твору Віктора Гюго „ Собор Паризької
Богоматері ”.

***
коли мені важко
щось схиляє моє тіло
і щось жевріє
у ньому слабкому
поволі розгоряється
і непомітно потому
я міцнію
*

війна за тебе дихає і снить
і зброї не складає
хитає вітами немов остання мить…
ти справжній «дайер»
від слова «смертник» і тобі вина
немов винó чи вúно
що жилами біжать де купина
розкрилена…
і де тобі спинитися коли
ще за життя згадати
довічником чужинської хвали
німотним святом

назвуть тебе запроданцем почнуть
вицьковувать за слово свіже
отруйні випари чиясь духовна ртуть
і хто тут виживе?!

та не тобі зійти на манівці
обранцю Божий
най ліпше сльози на твоїй щоці
ніж кров ворожа

вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощами

підпис місце печатки
виводиш наче харизму
блаженні першопочатки
східного сепаратизму

коли літає померши
радіо над домами
і березень як уперше
обступає димами

я бачив твої падолисти
ту ніч що тебе огорне
там де високі під’їзди
мов застуджені горла

з полісу з небокраю
тягнеться довга вервиця
і ця панорама я знаю
вона ще тобі озветься

луною в порожній шахті
листям у водостоці
в жованому ландшафті
у пташиному оці

То до ніг
тобі стелиться,
то на вії
ледь чутно ляга...
І не пух, і не сніг
білий...
То кружля –
ні, не хурделиця...
і дрібненька
така,
як мука,–
ні, не мелеться!

А вона, мов навія,
химерна така
і хистка,
мерехтка,
мовби лилики
милі –
як нараз налетить...

Це ж метелики
білі
летять, миготять,
що аж дрож трепетка
пробігає
по тілі.

10.01.09 р.

Ясноокий Хлопчику, підійди трохи ближче! Бажані
Яблуневі пальці ті не розбестять тебе – засушені…
Над дахами чорними - еротичні шершаві враження...
Шовковисті спогади й хмари збуджені - під подушкою...

Невідомість - видима..... Абрикосово - понад горами...
Трав'янисті килими не зминатимеш (тьмяно-зелено)...
Розгойдайся тишею - будеш стриманим, будеш скореним.
Розстели для осені ліжко зоряне (попід стелею)...

Розростись мереживно… Над дощами й брудними грушами …
Крізь щілини ніжності проглядай. Не тривож скорботою…
Зігрівайся м’якістю. Сором - схилено. Скутість - струшено...
А не можеш звабити - так у вікна світи турботливо...
2011 рік

Із осоки тебе украв, із осоки,
скажений день блукав поміж бездонням,
зірвалось море, зорі, як глазки
на сітці, коливались пружно, тонуть
в піску слова, розпечені в пісок,
важезно перегукувались дзвони;
згорталась кров у яслах; човгав, мок
замовклий ліс, як спалахнулий спомин.

За стригунцем – струнка качура; вир
розпатланого вигуком мовчання,
дощ перестиглий виноград чавив,
допоки дикі коні не примчали:
високі, чорні розпашілі всі...
бузковий сік надпили із долоні...
ледь-ледь гойдались шальки терезів,
як перса коливні здіймались повні...

Как по белому снегу,
Снегу чистому,
По слезам да по смеху
Выйду из дому.

Было – не было – каюсь
С ветром вó поле,
Отрекаясь, свыкаюсь:
Пили – прóпили.

Не кричали – молчали,
Не перечили,
Провожали ль печали,
Ждали встречи ли.

Всё рядили-гадали:
На удачу ли?
Пели, пили, рыдали,
Боль дурачили.

Всё разгадку искали
В тихой заводи.
А нашли – не тоска ли
Знать всё загодя?

А нашли – не узнали,
Не поверили.
Правотой – не вина ли
В окна, в двери ли...

Как по белому снегу,
Снегу чистому,
По слезам да по смеху
Выйду из дому.

Ветер, глупый, поманит
В поле-полюшко.
Сердце вздрогнет и станет –
Доля-долюшка.

Свічки старих тополь поволі відгоріли,
Зливаючи вогонь у канделябри пнів.
Кружляє листу вир - червоні, жовтокрилі,
Барвисті іскри мрій чи марення. Напів-

божественний напій осіннього повітря
Пронизує гортань, немов найперший вдих.
Наповнюється ним по вінця і по вістря
Свічі білявий спис. Я думаю про тих

далеких ворогів, тепер - найкращих друзів,
Бо щирими були і зрадили в лице.
Гартується душа, позбавлена ілюзій,
Назустріч їм росте - зелене деревце,

ламаючи гілля, заламуючи руки,
Змінивши голос на дзвінкі акорди тиш.
Нічниця вірша знов летить на світлозвук, і -
Спиняється життя на мить: "Летиш? Лети ж!.."

Не-ви-спо-ві-да-на сльоза в оправі ночі,
Невисотаний дим, просмолено-їдкий,
Невистояний сум, невивіршений, хоч і
Його чернеча тінь лягає на рядки,

Так, начебто снігів потріскані опали
Зненацька впали на пропалений папір.
Поетове життя в багатті самоспалень -
Це тільки листя вир, це тільки листя вир...

2011

Мою, здавалось, безстрашну душу
Побили снігом і мокрим листям:
Зі слів сплітаю тонке намисто,
В кулак збираю, стискаю дужче.

Мабуть, і справді прикраса – дивна,
Її торкнешся – зірветься з нитки.
Моє «прекрасно» і щире «гидко»
Сплелися раптом в одне єдине.

Заграла барва на шиї люду,
Приємний сором пронісся світом.
Моє солодке, моє тендітне,
Плести би вічно, допоки буду…

Жовтень, 2011

Осіннє.

Осінній день майнув полями,
холодне сонце серед хмар
проміння кида векселями
мов літній борг своїх стожар.
Давно минули травень, квіти...
Лишилась крапелька надії,
що літо спогадом зігріте,
осінній вітер не розвіє.
Але листок червоний в ноги
пірне з висот. Його не жаль.
Та шлях його – моя тривога,
моя загублена печаль,
що вслід ключам впадає в душу
і замовкає в глибині…
І визнати я знову мушу,
що й осінь радісна мені.
В полях довкола – вітер, холод
і осокорів вітряки…
Й ховає сором покотьоло,
бо борг віддати не з руки.
18.10.2011

* * *
Где море подходит, как губы губам,
Улыбка – безумцу, туристу – вибрам,
И Лисья ли бухта, медовее дыни,
Лежит на медвяной своей половине?

А ветер – что мякоть у ложа семян,
И каждый идущий заведомо пьян
Рожденьем, как пьян проникающий или
Тот, проникновенье в кого совершили.

Оливки и брынза, цикады и мед…
Звук перетекает, вкус перетечет
В палатку с прибрежной полоски,
Где прячутся только даоски.

Мишень ли во мне, мешанина ли сил,
Но Тот, кто все это давно искупил,
Укромной колючей тропою
Пойдет к Эчки-Дагу со мною.

Не страшно, пускай в пересменку дорог
Судьба отменила Роланда, но рог
Остался – и где-то запрятан
В пространстве, приткнувшемся рядом.

Отыщется, о, позабочусь о том.
Не надо ромашек «найдем/не найдем»!
И в Киеве есть, и во Львове
Подмога и близость по крови.

По крови, шиповником взятой на вкус,
По крови, к которой однажды вернусь.
Чем ближе рожденье, тем смерть незаметней.
Не страшно остаться последней.

приворожи мене, я – ніч.
приворожи, мольфаре снів.
у сні, як марево, приклич,
розсип мене на полотні

збирай мене при світлі зір,
мов крихти опійних спокус.
але не вір мені, не вір –
я тільки сон, я тільки снюсь.

Летять літа. А там із ними
юначі сни понесло ген.
Благословляю зливи, зими.
І відчай - теж благословен.

Вже обіцянка не підкупить.
Опрусь обітниці грошу.
Розбите не зберу докупи,
остигле - не розворушу.

Благословлю вогонь каштана,
клейноди кинувши в костер.
А вітер дмухнув і нежданно
надії крила розпростер...

осінь 2010

УРОКИ СОЛОМОНА

50

“Чи ж мудрість не кличе,
і не подає свого голосу розум?”

І серце вглибає у глиб таємничий,
мов зерня в чорнозем.

п'яне небо бавилося світлом
допивало зібране проміння
помирають тільки з заповітом
проклинають тільки покоління

п'яне море плеще у долоні
дивні очі, сплетене волосся
щастя буде. може не сьогодні
п'яне щастя? ні, тобі здалося

2010

В мені вбивали все хороше.
Потроху. Боляче. У снах.
І я молилась серед ночі,
Тримала полум"я в руках.

Вони забули що картини
Малюють фарби і слова
Душа губилась в павутині
Що ожива і ожива.

Недорозказані ефіри
Гіркий коктейль із полину
Нещасні демони сатири
Хвала нікому і вину

Весна у кольорі кохання
Кохання, знятого з хреста
І крила - це ще не останнє
Душа помре. Душа - свята.

Але ніхто не допоможе
Бо для щасливих все одно
В мені вбивали все хороше
Й казали: істина - вино.

2009

Надвечірньою порою,
Цвірінчанням невпопад,
Горобці веселим роєм
Розтривожили мій сад.
Розбудили сонну тишу,
Ледве день осінній стих.
Позбивали пил на вишні,
Із листочків золотих.
Розхитали в’ялі стебла
Посивілих полинів, -
І так само стрімко в небі
Їхній гам віддаленів.
Щось принадне та мрійливе
У душі од тих гостей
Залишилося, як привід
Написати вірш оцей.
15.10.11

Вугілля слів пропалює листки.
Пишу тобі послання від руки.

І сам листок горить мені вогнем.
Я антиреп. Я антиЕмінем.

На передпліччі тулиться тату
про те, що я любив тоді не ту.

В той час, як "та" була іще дівчам,
і я із нею навіть не почав.

Відтоді осінь мерла сто разів
і воскресала – в славі і красі.

І як стіна, стояв між нами час,
бо дотепер для мене ти дівча.

В моєму мозку бродять голоси:
ту, що без мене - Господи, спаси

і сохрани у київській тусні,
допоки ми у всесвіті тіснім...

допоки жовтень нáвзнак не упав -
дивитись в ніч з Печерського горба

на галактичні жовті письмена
над центром міста... там, де ти одна.

І доки світ не упіймав мене -
я український антиЕмінем.

Я антиреп - я сам себе прирік.
І нам обом по сорок через рік.

Поезія для мене – та ж потреба
Щоденно фіксувати почуття
І настрої:
Зірок з високонеба
Я не зриваю. Знаю допуття,
Що я не геній.
Просто я віршую,
Щоб дихати й не чутися рабом
Буденщини.
Найперше я віншую
Лиш те,
Що власним виносив горбом, –
Життєвий досвід!
Дехто посміхнеться,
Читаючи наївні ці рядки...
Мені не все задумане вдається –
І це я звірив досвідом гірким.
Не заздрю ані-ні лауреатам –
На власній гілці тихо цвірінчу,
І самота лірична, мовчкувата,
Мене, мов брата, гладить по плечу.


1999

Не хватает места. Всё забито, до краёв.
Бежать от сюда поездом. Вперёд.
В тамбуре курить, несясь мимо городов,
В тот единственный, куда душа зовёт.

Нервы намотанный на кулак, а он бьёт стену
Эхом отдаётся в сердце, стуком не выносимым
Выплёвываю быстро изо рта белую пену
День кажется слишком серым и длинным.

Тело пахнет дождём, руки кровью
Умою лицо раствором хлора.
Увеличить надо в крови серотонин
Ты бы предложил мне нюхать кокаин

С улыбкой стремительно идёшь на встречу к друзьям,
Не помрачневшие ещё этой жизнью, мы так подвластны мечтам.
Новый день дарит лишь позитив, ведь ты молод и всё впереди,
С каждым днём оставляем лучшие годы, мы позади.
Каждую секунду мы становимся старше,
И уже пролетела та страшная цифра 20.
Уже за чертою наше милое детство,
В его объятьях, нам уже никогда не согреться.
Жизнь, всего лишь очередное путешествие,
Как поездка в солнечный Крым.
Через месяц это просто прекрасное происшествие,
Так и молодость быстро тает как дым.
Запомни меня молодой, улыбающейся и без морщинок,
С легкостью, рассуждающей о смысле бытия.
С глазами цвета зелёного с кучой искринок,
Как мы курим сидя на кухне с бутылкой вина.
Запомни меня молодой, запомни, а что дальше будет - забудь,
Спустя года, мы будем другими, и не в силах будет назад всё вернуть.
Запомни мой крик и бешенный мой темперамент,
Запомни, как я кричала о ненависти и о любви.
Запечатли в своей памяти это как орнамент,
Ведь через года, мои речи будут тихи.
Это так тяжело, стареть и меняться,
Не хочу в поток времени со всеми вливаться.
Я хочу уцепиться за эти года,
Но не оставят тут меня мои Бога.
Останутся лишь воспоминания и вредные привычки,
И двери в прошлое не открыть, какие не были б отмычки.
По вечерам будет окутывать облако прошлого,
Сколько же в нашей жизни было пошлого.
Потрёпанный снимки, отпечатки молодости на столе каждый вечер,
Возможно ганж, возможно – крепкий час, а может таблетки для печени.
И снова в поезд на обратную станцию,
Каждый вечер, словно в прострации.
Больше не будет наивных философских диалогов,
Про Будду, Конфуция, Христа, не будет больше глупых споров.
Все размышления о высоком, канут в лета,
Жизнь покажет, кто был прав в те времена.
Из кого-то слепит атеиста, другого приведёт к Христу,
Одного отправит в могилу, другого в реальность воплотит мечту.
Кого-то возможно возьмёт и лишит рассудка,
Кому то, не дай Бог, понадобится утка.
Что она преподнесет, никто не знает,
Ведь поэтому мы так часто и говорим «судьба»
Любого шанса поднять занавес, она лишает,
У неё две стороны, как у любого листа.
Ну а пока, давай запомним друг друга молодыми,
Держаться за руки, и продолжать быть смешными.
Для будущих вечеров, давай лепить как можно больше ярких облаков,
И грусти давай пока, покажем фак офф!

Тонкими пальцами хватать за запястья
Сжимать до боли, до красных пятен!
Кричать о том, что уходит счастье!
О том, что хватит! Стоп! Хватит!

Проснуться с чужим истерическим смехом,
Укутаться в серую мглу едкого дыма!
Предаться яростным, сумасшедшим утехам
Хоть ночью можно быть без маски и грима!

Об осколки сердца тушить сигареты
Что бы целиком оно стало пеплом!
Взять в кулак и пустить в прострацию,
Я всегда предпочитала кремацию…

Озеро - оленЯ,
Злякане і плямисте.
Мов золоті копитця,
Сяє у ньому листя,
Кинуте навмання
Кленом. Іде зима,
Біла, неначе зачин.
Сонячний хворий зайчик
Хлипає: див нема...

Кола сумні на плесі
Барви marron glаcé.
Знаєш, а сонце - всесвіт:
Світить, - і все. І все...

2011

Все в предвкушении подарков, изобилия
Детишки пишут письма деду Санте
А мне бы сменить имя на "Матильда"
И закупить по больше антидепрессантов.
Мы не стоим и цента молодые "легенды"
Бог в конце не даст нам happy enda.
Кто курит, Кто белым посыпает ноздри
Мы идём как Пилат с Га-Ноцри
Зная что не за горами конец нашей киноленты
И понимая, что мы даже не аргенты.
Мы многие в душе - аскеты
Если бы только не нужное выкинуть в пакеты.

Хреновые пьесы
Слащавые рожи
Продажные женщины
И злые прохожие.
И рисованные стили
Чужими руками
Чужие книги
Из чужих уст валят.
Плагиата на каждом вздохе
Уныние в каждом взгляде.
Вы все так друг на друга похоже
Трудно отличить уже даже по роже.
Все нестандартно развиты
У всех стильные джинсы
все рисуют губы
и плюются на винстон.
Все курят парламент
Говорят о высоком
Все любят ахать да охать.
Вонючий дым гнили,
Тупые мужчины,
Вы куда то господа не туда заплыли.
Солженицына, никто не знает
О Бахе даже не слышали
Кто такой Гегель, Бебель
Даже спрашивать – лишнее.
Искусство потеряно в грязе
В гусиных мыслях - лажа
Вам бы лиж бы друг друга облаять
Да каждого каять.
Послушайте,
Невежды,
Хватит улыбаться,
Ужиматься,
Усмехаться,
Отрекаться,
Возьмитесь за ум!
Хватит теряться!
Послушайте на секунду,
Не надо притворяться,
Будьте умнее,
Выше,
Забудьте о рэпе
Ягодицах
Пицце
Научитесь думать
Слышать, мыслить
Возьмите наконец то жизнь
Не за жопу, за кисти
Пройдите эмансипацию
Сублимацию
Давайте сделаем ренессанс
Начнём декаданс!

Хреновые пьесы
Слащавые рожи
Продажные м/ж
И злые прохожие.

***
...коли моєму саду
впаде останнє червоне яблуко
Я буду плакати –
...бо не визріло ще боками…
...Зернята тугі, зелені..,
та вже не буде сходів...
отих,
що вгору за небо вчепляться,
аби не питатися вітру,
коли їм тепер
до раю…

...коли моєму саду
впаде останній листочок
і стане землі сорочкою…
чи місточком,
де чекає мене мій тато…
(...Навіть озирнутись нема до кого..!)
Піду маленькою
з ним за руку,
як колись, бувало, ходили
у осінь збирати листя
містом…

Ось і відрізав, без ножа...
Так ще ніколи не боліло.
Минув спектакль - вона чужа.
Душа від болю заніміла.

Зніяковілий Лицедій
Ховає погляд так невинно.
Паяце, смійся і радій!
Всі почуття -через коліно...

Який жорстокий режисер
Тупим пером писав сценарій?
Сумує пусткою партер...
З тобою зовсім інша в парі...

Бо ж хтось невидимий для вас
Завісу опустив дочасно.
Чужої ролі парафраз
Вщент розгромив ваш світ прекрасний.

Ось і підрізав, без ножа...
Так ще ніколи не боліло.
Безслізна роль - душа чужа,
Убита чужо Рідним тілом.

Справді – не подінуся нікуди,
Як би того недруг не хотів, –
Нелюди ж не всі!
Є добрі люди,
Маю ще ж і друзів,
І братів.
З ними, серед них я чорну силу
Подолаю в рідній стороні –
Хай мій недруг моститься
в могилу
Ту, що вирив старанно мені;
Хай полежить в ній і поміркує,
Заримує «виплід» міркувань –
Він поет майстерний,
Тільки всує
Відучився, був, од римувань.
Справді ж бо, діватися не буду
Я нікуди – лишуся отут:
Непідсудний, навіть після суду,
І живий,
Хоч випив сто отрут.


1998

І очі - геть,
і потече сльоза
по небограю -
вічна втіха.
І батьківська забута стріха.
І відчай мій
у світлотіні зла.

Сьогодні золото, а вчора ще – смарагди…
То дощ весь день, то сонце визирає…
І хочеться спокою, миру, злагоди –
Це осінь у повітрі вже гуляє!
Поганий настрій - наслідок погоди,
А інколи – і зовсім навпаки:
В душі одна за іншою мелодії
І я танцюю з листям залюбки.
В ці дні я хочу просто посміхатись,
За всіх навколо щиро порадіти,
Згадати літо, зиму зачекати,
Побачити красу осінніх квітів!

У кожної пори свої закони,
Лиш осінь має правил забагато.
Та я, наперекір всім заборонам,
Любити буду, вірити і чекати!!!

2001

Поет не може вибрати тональність,
І ритм хитає строфи, ніби тин.
Римує він таку просту банальність,
Немов у Музи грип і карантин.

А, може, ще не осідлав Пегаса,
Чи осідлав, забувши про овес.
Як мало сил, не вистачає часу,
А то шугнув би прямо до небес.

І, певно, все ж немає в тім потреби,
Морока зайва – сохне голова.
За мить одну звалив усе огребом,
А там нехай – і не росте трава.

І не боїться другого потопу,
Нема коли подумати про це.
Він до Пегаса ходить чорнотропом,
Як зносить курка золоте яйце.

Тоді снаги у нього є багато,
І нащо кінь, як є тепер літак.
Пегаса довго треба ще вмовляти,
А в літаку – летіти може всяк.

І хоч бувають нині катастрофи,
Але без вовка, щоб то був за ліс.
І нащо камертон? Летять же строфи,
Аби встигав їх кидати на віз.
2011

Ця пізня осінь сонячної днини
Відлунює в пришерхлих калюжáх
Вродливий сміх,
                звабливий до неспину,
Такий безглуздо щирий, – просто жах!

І невтямки мені з якогось біса,
Прегарна юнко, мавко лісова:
Твої слова розумного замісу
Чи з роду божевільного слова?

1993

Ще день за овидом куняє,
А вже корівок на луги
Голубоквіто підганяють
Хльосткі петрові батоги.

Коли ж вечірнє сонце
                                  млосно
Пахким розтане стільником,
Трава духмяна дзвінкороса
Стече в дійниці молоком.

Цілюща тишотерапія
Дрімливо скотиться з небес.
Лиш півень потемки запіє,
І басовито гавкне пес, –

Бо там, за виярком,
                            де щемно
Судомить кров совиний зик,
Пасе вовків у хащах темних
Мохобородий лісовик.

2010

На листі зеленім, -барвиста гірлянда,
В саду біля хати розквітла троянда,
Коли повертався ,- стрічала весняним,
Веселим багрянцем і трунком духм'яним.

Росою на сонці мені посміхалась
У теплих долонях грайливо гойдалась,
Коли милувався її пелюстками...
Коли ж відвертався,-колола голками...

Приспів:
Червоні троянди заманять красою,
Когось ніжним цвітом,а мене- росою.
Сльозинкою щастя ,а може печалі,
Назавжди у серці п'янкі,Ваші,чари!


Колись розпрощався надовго ,судилось,
Зажурено вслід мені тихо дивилась...
З дороги вернувся і серденько стало,-
Листя багряне потемніло ,зів'яло...

Троянда схилилась та вкрилась снігами,
Всі ночі,- безсонні,а дні стали снами.
Та серцю наснилося якось весною,-
Троянда мені посміхнулась сльозою.

Приспів:

У владі страху – щохвилинна смертність,
Людина – наче теплий пластилін,
Душа безрадна – розум аж зачерствів,
Тремтить щомиті від уявних змін.

У владі сильних – пошук міри впливу,
Нав’язування владних директив,
Утвердження та нові корективи,
Щоби здобути дальший позитив.

У владі ейфорії: « Я всесильний,
Для мене світ створили ще давно,
Так буде завжди! Згиньте, підневільні,
Мені осанну, кайф, забаганки, вино!

І тільки розум міру відчуває
У цьому поєднанні вад та влади,
Коли він з вірою –то по землі ступає
Людина мудра й щира, що не зрадить.

Гей, руда! Та не свисти в два пальці,
Верхи з вітром не ганяй учвал!
Ти ж бо не хлопчисько, а дівча.
І тобі кружляти би у вальсі,
А не хуліганити, руда.

Ех, красуне! Виросла вже. Годі!
Обливати всіх дощем не час.
(От розперезалося дівча!..)
Ти, скажу на вушко, збіса горда.
Гонор геть. До шафи йди, руда!

На злотаву сукню із мережив
Зверху одягни небесний плащ.
…О! Свати від літа!
Розбентежить
бабиним теплом
і так - хоч плач...
Ну від щастя, звісно!
А від чого?
Не барися, поки молода,
Заки грудень (кат наш!) не причовгав…
Та… ще не журись!
Танцюй, руда!

2011

Перегорну сторінку, наче ляду
у ще одну тривогу прочиню.
Вдивлятимуся в тишу непроглядну,
вслухатимуся в темінь мовчазну.

Щó оживе в картині невідомій -
невже та сáма туга, та сама,
все той же дощ, за винятком, що в домі -
уже не пізня осінь, а зима?

Ну де ти є, ота моя годино,
що золотила сни вряди-годú?
Мені життя дощами не вгодило,
хоч ти мені снігами догоди!

Широким пензлем білої завії
переміни усе у палімпсест -
нехай його по-нóвому засіє
зерном надії ямб чи анапест.

На берегах пожовклої сторінки
напни рядка живого тятиву -
щоб відштовхнувшись, полетіти стрімко
з чорновика* в дорогу чистову…

зима 2011

*чорновик(випереджуючи закиди в непатріотизмі=))- реконструкція втраченого слова, синонім слова "чернетка".

Постучатся в окно метели,
заметёт, занесёт дороги.
Еле держится слово в теле.
Ты меня в эти дни не трогай.

Не пиши мне печальных писем –
задохнутся огнём страницы.
Сожаления шагом лисьим
подкрадутся и будут сниться.

Белый саван сойдётся клином
на тревоге, что шла за нами,
остывающим журавлиным
тихим криком, а может – снами.

И созреет душа строкою
Под огромным холодным небом…
Одиночества и покоя
В этом мире дождаться мне бы.

пусте колосся, змучена земля,
непересічна ніч, лайливі стебла,
липневий дощ своє вже відгуляв,
свого вже натрусив по саму греблю,

по вінця, по самісінький розмай,
шаленство пересичене шаманством,
аж задихався, я тебе пізнав,
я тебе вибрав, як солодку паску;

самотні, сумом виснажені дні
на відривнім календарі абатства,
я закохався, знемощів, на дні
пустелі слізний, а навколо паства

таких, як я, примарних; бо сердець
не вистачить, щоб кров всю розігнати,
п’ю горобинно, квітне барвінець,
блакить кричить несамовито; з ката

на мертве тіло захололий піт
зайшовся, наче хоче оживити,
кохано, я кохаю сотні літ
тебе, вмирав і воскресав, коли ти

не знала, що я є, що я стою
любов охороняючи від лиха,
ось моє серце, ось від нього ключ,
кохано, я кохаю тебе, крихто;

як може тільки вершник покохать
безкрає небо на безкраїй плоті,
як колихались язики багать
і обгортали ніч шалено, „годі!”, –

кричали ненависники, а ми
наосліп в закаблуки йшли навіщось,
поет напише про любов томи,
а ми рядок, що переважить вічність.

Там, де хлипка драговина
Простерлася понад рікою, -
Налитий світлом аж до дна
Дзвенить ручай між осокою.
Вода прозора, ніби скло,
Здавен цілющу має силу, -
Кому боліло і пекло
До джерела того ходили.
Брели понуро звідусіль,
Стежки долаючи та втому.
Прийшов і я, відчувши біль,
Донині тілу невідомий.
Сьорбнув цілющої води,
Нагнувшись низько у поклоні,
Щоб він покинув назавжди
Й недуг не відати до скону.
До джерела приходьте ви,
Як безнадія душу зборе, -
А ти, струмок, дзвени, живи,
Зціляй і немічних, і хворих!
14.10.11

В красі осінній є тріумф, і біль, і гріх,
Відлуння почуттів й сердечних мук минущих.
Тому, можливо, так світліють наші душі,
Коли ми входим в ліс, як в храм надій своїх.

Ми входимо у велич гаснучих дібров,
Спокійних кленів, і дубів, й берізок гордих.
І під звучання лісових птахів акордів
Ми особливе щось в серцях відкриєм знов.

І хай це відкриття непевне і бліде,
Але воно прийшло! Ми зрозуміли раптом,
Що, попри біди всі, тоді нам жити варто,
Коли одне - на все життя -
Кохання нас веде.
2011.

УРОКИ СОЛОМОНА

63

“На устах безумця – галузка пихи,
а губи премудрих їх стережуть.”

І череди слів головні пастухи
Не гонять туди, де тече каламуть.

Сиджу я із цигаркою в зубах,
Дивлюсь на небо - а зірок, як сіна! -
Яскраво світиться Чумацький Шлях,
Ледь мерехтить чужа планета Іно...

Здалось мені, що зоряний десант
Летить мою загарбати планету -
Злякався я, сховався аж на бант -
Курей десяток розтоптав дощенту.

Та глипаю - а я пливу в ставку
І біля мене - мавки і русалки,
Я - голий, на якомусь поплавку,
І обіруч тримаюся за палку.

Тут водяний з'явився во главі -
І збурилось озерне тихе плесо.
Протер я очі, ліг на мураві -
А поряд вітер очерет колише.

Знялась раптово буря - то атас! -
Несе мене, як пір'ячко, у небо...
Ех, знав би я - "in vino veritas" -
Цигарку не палив би без потреби...

Лечу між зір, неначе дирижабль,
І наближаюсь до планети Іно -
(Маленька точка в телескопі Hubble)
Згадав я древнє: "Істина - in (v)Ino".


16.10.2011

Ми різні всі, як квіти в чистім полі,
Як колоски, волошки, першоцвіт.
А діти, чорночубі й світлочолі,
Уваги потребують, скільки б літ

Їм не було: чи п’ять, а чи п'ятнадцять,
Чи всі, можливо, й повні двадцять п’ять.
І вимагають праці, стільки праці,
Щоб до життя як слід підготувать.

Одному – лиш поглянь – і зрозуміє,
А іншому – як слід все поясни.
Добірні зерна в душі їхні сієм,
Щоб вивести на шлях у світ ясний.

***
я просто йду
я не боюся бути непомітною
я співаю
я не боюся бути непочутою
*

Щось джазове чи блюзове залию собі в вуха
Мені без тебе гидко, тобі без мене нудно.
Кляну себе за вчинки, кляну життя марудне.
Без тебе світ не милий і я стаю паскудним.

За брамою Едему я виплекав розруху.
І скиглю там собакою: „Порожньо, тупо, сухо!”
...Всміхнуся іронічно, байдуже і прилюдно:
„Мені без неї гидко, а їй без мене нудно.”


16.10.2011.

В зоряній ковдрі місяць застиг,
Запалала з - під вій сльоза.
В ній - щирий, ніжний сміх
Змиває всі гіркоти дня.
Божий Шлях є єдиний шлях до Дому.
Живу в законі Любові -
Співає серденько лебедину молитву
У лілейно-росяній імлі.
2011р.

Буду йти невідомими стежками,
Хай зникають за мною сліди,
Заплітусь десь у травах мережками,
Щоб ніхто не приходив сюди.

Простелюсь по землі білоквітами,
Розпливеться зловісна зима,
Проросту десь шумливими вітами.
Я Весна! А людини нема!

Немов шкідник зі штату Колорадо,
якого дружно нищать звідусіль,
злочинниця, чужинка, пані Зрада
підступно нищить цвіт, лишає цвіль.

Неначе в третьосортнім анекдоті,
у шафі заховалася вона.
Сидітиме там довго-довго – доти,
аж поки до самотнього вікна

з-за хмари молодик протягне лезо,
співчутливо портретами ковзне…
Подумає господарка тверезо:
«Коханий мій кохає не мене!»

Де зрада – там брехня стосунки нищить.
Де повінь – там розмиті береги.
А місяць з лезом – вище, вище, вище…
Ранковий час пробачити борги…



16.10.2009.