Хрускіт. Позаду зірвала гілчину хурделиця.
Впала та вітка на кригу. Мов грюкнули двері.
Глибше і глибше у зиму, у білу пустелю,
де кожен подих у жорнах важких перемелеться...

В жорнах морозів, повітря, неначе скаженого.
Ночі та дні - наче сходи круті металеві.
Теплі оази спокусливо кличуть під стелі.
Там бо не мука - комфорт розливається венами.

Марно казать хуртовині цупкій, як і крові: "Стій!"
Тихе тремтіння сердець серед сніжних барханів...
Сходи, що вверх поведуть, - заповітне бажання.
Глибокозим'я... Глава із холодної повісті.

(2012 р.)

На світі жить – широким степом йти!
Життєвий шлях – найдовший шлях у світі!
Його так важко правильний знайти
І важко гідно це життя прожити!

У вир життєвий вплутана душа –
Не розірвати ниток доленосних.
Та степом йти в широке майбуття
Та, власна, доля кожного запросить!

На світі жити – рухатись вперед,
Долати перешкоди, заборони.
Топтати ряст життєвий – ніби степ
До себе умістити на долоні!

На світі жить – широким степом йти,
Якому ні кінця нема, ні краю.
Важливо стежку правильну знайти!
І провести, того, хто ще життя не знає!

01.02.2012 р.

Не спиняйся в напівдорозі,
Не лишай тих, хто вірить у тебе!
Нехай тіло лежить в знемозі,
Свою душу пусти до неба!

Йди вперед до зірок, крізь терни
І зневірі не піддавайся,
Ти потрібний – будь в тому певний!
Не сумуй і життям не грайся!

Не спиняйся, а прагни жити,
Подолати напасті всюди
І усе в цім житті зробити,
Щоб щасливими стали люди!

01.02.2012р.

Не спиняйся в напівдорозі,
Не лишай тих, хто вірить у тебе!
Нехай тіло лежить в знемозі,
Свою душу пусти до неба!

Йди вперед до зірок, крізь терни
І зневірі не піддавайся,
Ти потрібний – будь в тому певний!
Не сумуй і життям не грайся!

Не спиняйся, а прагни жити,
Подолати напасті всюди
І усе в цім житті зробити,
Щоб щасливими стали люди!

Ну вот и полночь. Дождь уже прошёл.
Почти остыли шорохи и звуки.
И темнота тревожный, влажный шёлк
вложила мне в протянутые руки.

И редкий шаг, и голос, и огонь
в соседнем доме – словно не отсюда,
когда в мою холодную ладонь
ложится сна заведомое чудо.

И я касаюсь краем бытия
и берегов, и дна реки видений,
пока моё встревоженное я
запоминает: стол, бумага, тени…

И по косой – с немыслимых высот,
по серебру, очерченному строго,
на мокрый луг, на реку мыслей-сот,
на сон ложится лунная дорога.

И на безлюдном низком берегу
сентиментальный знак воспоминаний
я отличить легко уже могу
от суеты и от грядущих знаний.

И сердце-путник шаг в моей груди
едва прибавит, движимое светом,
когда у края неба – впереди –
возникнет знак, который мне неведом.

И я ступлю на этот лунный свет,
на этот путь к последнему приюту.
И ни вопрос немыслим, ни ответ
на полувыдох-полузов оттуда.

За лаштунки
я сховаю подарунки:
не брудний на докір погляд -
просто поцілунки.

Перехожий
(на того, хто б глянув, схожий)
не помітить і на здогад
вчинок цей хороший.

Не на заздрість
я сховаю біль і старість -
знищу хруст буденних вражень!
Викличу цікавість.

Поцілую,
бо її одну ціную.
Бо життя родинне наше
вдячно коментую...


01.02.2012

Каждый прожитый нами год-
Он единственный в нашей жизни:
Это пламя любви и лед,
И смятения укоризны...

Это солнечный блеск в глазах,
Даже серость изжитых будней,
Миллион забот "на плечах",
Суета городских многолюдий.

Это поиски новых "ниш"
Для поддержки потока творчества.
Это конкурс кричащих афиш,
И издержки незрелого общества.

Сама жизнь в полноте течения,
Натыкаясь на камни и мели,
Нас несет к вершинам свершения,
Чтобы мы везде преуспели!

Так давайте с искренней радостью
И с подаренным свыше умением,
С человекоприсущей гордостью
Наслаждаться каждым мгновением!

сонце надвечірнє
день згорає плаєм неба призахІдним
потопає світло виринає нічка
розсипає ватра небозорі вічка
щеплені коханням
хай цвітуть незлічно понад краєм рідним

п'ють небес водицю
осідають в роси ранком_оберегом
де коріння діти не зітнуть Вкраїні
а дороги щасно перейдуть руїнні -
діткнені любов'ю
не впадуть у полі ріднім із Олегом...

небо призахІдне
вигорає світло - не спалить надію
у долонях_чайках долі застороги
клич лунає звідти де шумлять пороги -
не татари_турки
.....................чужі_чужаниці
споглядають очі -
.............................СВОЇ ж лиходіють

Передчуттям дивовижних октав
Десь опівдні зродивсь рядок,
Акордом схвильованим пролунав,
Слово-друге — і раптом змовк.
Марне я натхнення благав,
Марне я шаленів, як вовк,
Що у розпал мисливських забав
На червоний прямує шовк.
Тиша, котра плекає звук,
Із моїх вислизала рук.
Натомість клаксони, дзенькіт скла.
Магнітофонів буденний глум.
Прозора сльозина додолу стекла
І прочинила прихований сум.

Друзів на світі так мало-
так мало друзів.
Більшість- це просто зустрічні,
а в тій напрузі
буднів строкатих і хвиль
перемножених в злості,
Треба щоб просто хтось часом
заходив у гості.
Буде на світі теплішати
з доброго слова,
буде душа для душі,
ну така, лазурова,
бесіда тиха, горняточко чаю
та що ще...?-
горнеться серце до друга,
мов ходить на прощу.
Хай він одненький у тебе,
хто Другом зоветься.
Він і є справжній-сто інших-
це те, що здається....
Хай він не глиба , без почестей,
всяких заслуг-
Він - незамінний, він - справжній,
простесенький ДРУГ!

Я рудий поважний кіт
На ім’я Товстун-Муркіт.
Все життя моє, мов казка
Ось, послухайте, будь ласка:
Мешкаю, як миша в сирі,
В своїй затишній квартирі.
На чуже не зазіхаю,
Бо скарбів я безліч маю.
У теплі люблю дрімати,
В вільний час м’яча ганяти…
Може так воно й не личить
Та на те вона величність,
Щоб влаштовувати гру…
Я себе не підведу!
Мене люди поважають:
М’явкну – двері відчиняють,
Смачно стіл мені накриють
І доглянуть, і умиють.
Я людей не ображаю,
Бо за друзів їх вважаю.
Так й живемо собі в мирі
В моїй затишній квартирі!

1.
він терпеливий
вона терпима
тереблений трепіт
очима
заходиться
в римах
незгасимих
у кпинах

2.
у схиму
йому одягати
причину
її постригати
в огуду
чекати
на чудо
виходити
з бруду
з оточення криги
з душею відлиги
на серці

3.
прелюдія туги
життя недолуге
нема що втрачати
течуть кіловати
щокою
від пальців
спить небо
на кальці
сонетно-прозорій
і марить
озоном
а слово пташине
його облітає
і ним заростає
не чути
лиш вітер
згорає між літер

4.
агонія літа
розгублене листя
пригублене чисто
загубленим світом
відчуй мене
болю
візьмися
за спокій
тягнися
по нитці і нотці
за нерви
чіпайся
рости
в кожнім кроці
що віддаль муштрує
вона
ще не вбивча
любов’ю парує
тебе вже не вивчу
моя неслухняна
тепер вже
так тихо
що мить
океаном
розлита
розмита
і слова не видно
коридно
і зридно
тобі там
всебічно
охоплена
цвітом
нерідним

5.
по небу на віру
рядком по душі
мій сон сколесили
чумацькі вірші
шлях просто
в легені
по серце і сіль
вдихайтесь
у мене
роздамся
на всіх
що стукає
гріє
відстукаю щем
інакше не вмію
не бути
дощем

31 Січня 2012

Все генільне - то просте,
учили нас ізмалку...

Все геніальне - то складне,
побачив за шкільною партою...

Все генільне - то біда,
я побачив на екранах ...

Все генільне - то краса!
І змінилось щось в мені!

Все генільне! Але не Я!
І генієм не прагну бути!

Все генільне - то всі МИ,
але про це не знаєм...

ростити волосся довге – довго линів ловити
готувати їх потім із соєвим соусом і оливками
ще поночі твою Камбоджі примусили червоніти
ходить вночі за тобою місячна постать осикова

про перше чи про друге – яка велика різниця
вріжеться в пам’ять слово мов дитя переношене
а ти покажи пальчиком де та жінка - не грішниця
гризтимеш поглядом кожне космічне народження

я знаю як тигри вискакують голодними з кліток
розривають здобич висмоктуючи чорну печінку
а потім двірник змітає скелети ялинок на смітник
і лимонграсове серце що тигрячу взнало міміку

мені тебе накаркав дід Макар –
він пас телят і римував потроху:
коли його не діставали блохи,
пучок вітрів у каламар макав.

лишаючи неторканим папір,
виводив у повітрі дивні знаки
і посипав земну долівку маком.

от хочеш - вір. а хочеш, то й не вір...

з мачинки, що прибилася до ніг
і видала напівпритомне слово,
навіялася макова полова.
...інакше ти з’явитися не міг.

Додали знову полину
До злісно-терпкого зітхання.
Ти дві цигарки, я – одну
Спалили „за палке кохання”.

Із феєрверку почуттів
В душі занили сірі плями,
А ще... відлуння теплих слів,
Які плекались місяцями.

На тлі гарячої забави
Співаю оду я спокусі,
Тій, без вина що і без кави
Мене віддала в дужі руки.

Сказати НІ.. – немає сили!
Сказати ТАК... – не треба, може...
Ти, серце, зводиш до могили…
Чекаю… Розум переможе!

Летять незв’язані слова
У бездну місячної ночі,
Душа так прагне до тепла,
А ми миритись – не охочі.

Похмурі, тихі, мовчазні
Додолу опускали очі.
В цілому світі лиш одні
Любов вбивали опівночі...

2001

Білою пухнастою красою
кожну гілочку облив мороз.
І стоїть зима такого крою,
ніби це надовго і всерйоз.

Де акація, береза, де осика?
Ці кущі – ясмин чи бульденеж?
Тихо йди: ні шелесту, ні крику,
бо цю казку ніжну сполохнеш.

Уночі рипучими стежками
йшов дідусь у білій бороді,
ніс драбину змерзлими руками,
ставив під деревами, тоді

піднімався на щабель найвищий
і над галузками чаклував...
Хмари з неба прихилялись ближче:
нум, дивіться, не ловіте ґав!

Щось із торби дістає дідисько,
тихо так до гілочки несе...
За кристаликом кристалик блиска...
Дід будує... іній!.. От і все.

Гілочки тонесенької липи
крихтами коштовними покрив –
і пішов (ногами рипу-рипу)
до нових, іще дивніших див.

А коли зажеврів крайчик неба,
дід уже подався на спочин.
Там у нього, вдома, все як треба:
тепло, затишно, гуде камін...

А у нас – краса і захват щирий:
сонце й іній, блискітки і дзвін!
Сміх і радість. І душа у мирі.
Самоцвіти падають з ялин.

2010

Хрест є плюс.
Два доданки: дух і тіло
Поєднав Ісус
Уміло.

31.01.12.

Ти, мов кішка, примружуєш очі,
І, здається, ось-ось замуркочеш.

У тролейбусі холод і звичка,
Змерзли лапки твої в рукавичках.

І під шапкою – гострені вушка.
В’ється сніг у пухнасту подушку.

Тільки гляне хтось, наче на диво,
І подумає: «Певно, щаслива…»

Що в тролейбусі з вітром зимовим
Посміхаєшся всім загадково.

Та ніхто не збагне, що насправді
Ти живеш у порожній кімнаті.

Колискові складаєш, лиш тільки
Їх немає кому муркотіти.

Просто хай крізь тепло твого серця
Хоч когось віра в щастя торкнеться…

26.01.12

Вірші оплакував – пашів,
платив за кисень їхнім прахом.
У комин глянув – ні душі,
криниця зір суха й безптаха.

Зола, як згадка про земне –
легка і сіра, та питома.
Заглада приску – вірш завмер,
його натхнення – майже вдома.

Його живого ще – на звук,
мов при стовпі звели на стосі.
Легень оговтаних павук
окутував той звук у босість.

Гримучу суміш почуттів
світопусканням не спинити.
Вони нетлінні, бо святі
проталини на німбі миті.

Слова відхрещувались рим.
Відчуження міцніло зримо
по диму пхалось догори,
до вічного не_за_дверима…

...до ніжного складання трем
і до повернення суди_ти...
Зола, як згадка про старе,
яке нема в чім пережити.

Від знепаперення вогнем
тих образів, що серцем снили,
тепер ніхто вже не збагне –
де Істина проговорилась.

Танок іскрин зійшов на ні –
зворушене багаття всілось.
Вірші оплакував – німів,
платив за кисень неба тілом.

26 Січня 2012

хіба ж ти дівчинко не понесеш свій глек
по цій дорозі у небес світальні спальні
старі дуби мовчать за чорним каркаде
та коні в яблуках копитом б’ють прощально

віденьським штруделем загоюєш світ
і хата з краю не ворушиться корінням
та за ганчіркою зібравсь увесь Мадрид
марудним накипом нахабної повії

по венах Шубертом тече армагедон
а палець врізаний березовим стікає соком
на нього покладуть паризьких лілій шов
хай часом відболить обурення стооке

Якби ти знав, як много важить слово,
Одно сердечне, теплеє слівце!
Глибокі рани серця як чудово
Вигоює - якби ти знав оце!
Ти, певно б, поуз болю і розпуки,
Заціпивши уста, безмовно не минав,
Ти сіяв би слова потіхи і принуки,
Мов теплий дощ на спраглі ниви й луки, -
Якби ти знав!

Якби ти знав, які глибокі чинить рани
Одно сердите, згірднеє слівце,
Як чисті душі кривить, і поганить,
І троїть на весь вік, - якби ти знав оце!
Ти б злість свою, неначе пса гризького,
У найтемніший кут душі загнав,
Потіх не маючи та співчуття палкого,
Ти б хоч докором не ранив нікого, -
Якби ти знав!

Якби ти знав, як много горя криється
У масках радості, байдужості і тьми,
Як много лиць, за дня веселих, миється
До подушки горючими слізьми!
Ти б зір свій наострив любов'ю
І в морі сліз незримих поринав,
Їх гіркість власною змивав би кров'ю
І зрозумів весь жах в людському безголов'ї,
Якби ти знав!

Якби ти знав! Та се знання предавнє
Відчути треба, серцем зрозуміть.
Що темне для ума, для серця ясне й явне...
І іншим би тобі вказався світ.
Ти б серцем ріс. Між бур життя й тривоги
Була б несхитна, ясна путь твоя.
Як той, що в бурю йшов по гривах
хвиль розлогих,
Так ти б мовляв до всіх плачучих, скорбних,
вбогих:
"Не бійтеся! Се я!"

на замерзлі пальці дихаю
відігрітись хоча б на хвилинку.
втома кішкою впевненою і тихою
чекає на мою зупинку.
поглядає на приклад, білий від інею,
на шинелю, двічі пробиту кулями.
вона не знає скільки я ще протримаюсь
тут. без тепла, без слів і без курива.
а я згадую наших хлопців
(ми разом ще з першого класу).
як вперше несли у коробці
запальники до фугасу.
як вперше в осінню пору
не повернувся додому
і як закладав власноруч
вибухівку серед перону.
як Сірий до ранку ледь не зубами
тримав на грудях пробиту рану.
як потім завжди пишався нами
за той порятунок з полону й туману.
як рудий Сашко прикривав нам спини,
коли ми відходили десь за Вапнярку.
хай буде з ним наша віра і сила
за нього вже в мирі піднімемо чарку.
усіх на ім'я та й в лице пам'ятаю
хто живий і кого оплакати мушу.
з ким ділив одну пайку, за кого тримаю
нічну варту. за них серце віддам і душу.
я вартуватиму скільки треба
на слабкість просто немаю права.
вони ж бо слідкують з землі і з неба
чекають на відгук "Героям Слава!".

Холодний піт... Напруга м'язи сковує...
Напівживі... Безпомічні... Привал!
Як зійде сон на змучених віськових--
Вже й не збагнути, хто з нас генерал...
А потім знов почнуться буревії,
І день тривожний вступить у права.
Усе, що залишається, -- надія...
Усе, що забувається, -- слова...

Посічи на стрічки мене, січню,
Пошматуй мою душу на клапті,
Виривається серце із плоті,
Вгрузло в горло коріння і вічно

Розростається болем зневіри.
Бачиш, грудень гризот нагромадив,
Що з’їдають з середини. Вади
Здатні все одягти в чорно-сіре.

Та хіба я найгірший? Не вірю,
Що не можна любити… Нізащо!
Не такий я уже і пропащий…
Сніговій переходить у бурю –

Підставляю обличчя і тіло,
Тож не стримуйся, січню, а сміло!…


2012

Пляшка пива на моїй підлозі.
Ця десята - не доп’ю до дна.
З ліжка я піднятися не в змозі,
Але хочу так, що то хана!

Повалився, гепнув на коліна,
І повзу поволі уперед -
Я маршруту все-таки дотримав
І заповз у власний туалет.

Відтепер я п'ю подвійну каву
З коньяком вірменським на крайняк.
Як в кав’ярні стріну пишну паву,
То питаю:
- Каву чи коньяк?

І, як чарку вип’ємо, до речі,
Другу ми п'ємо на брудершафт -
Проведу я гарний з нею вечір,
А на ранок - елегантно в ліфт…

Ніч колись згадається чудова
І не менш чудові гарні дні -
Широкоформатні, кольорові...
Крапелька залишилась на дні...


31.01.2012

Вкраїнську мову люблю сильніше, ніж
прибиральниця з дипломом вчителя –
ненавидить владу… (Наче в серце ніж…)
Випробовування: скеля чи теля;

митець, скиглій, – хто ти? Рану не ятри!
Міць духовна – справжній ґрунт державности…
Вкраїна, як Господь, триєдина: Крим,
Донецьк і Галичина. Безжалісно

люби, печінкою землю цю. Начин:
усвідомити себе людиною!
Ріллю цілуй зерням, українську вчи!
«На початку було слово», – вдихую.

Слов’янства пуп… Київ… Хрещення Русі…
Горобини грона в грудні криками
кривавлять; крізь сухожилля цвяхи, сік
тече скронями, шалено гримає…

безодні безум – п’янкий, біблійний; в суть
просякать; Вкраїно, перше – книги ти!
стрясаю роси. Поезій нахлещусь –
навпрошки до серця сонця: дихати!

Філософія міста:
матерія - небуденна,
по літописах вулиць
химерні блукають музи.
Містика спогадів -
ті дзеркала й гобелени.
І знов, як тоді,
ти замовив мелодію блюзу.
Філософія дотиків
кутає тонко зап’ястя.
Туман срібно-сивий,
наче старий ворожбит.
Питаєш: ти змерзла
у місті нашого щастя? -
Тільки запізно питати
що було б, якби…

вітри-веретища над попелищами
над мовосховищами понищеними
над мовотвореннями полишеними
нічними капищами нехрещеними
дітьми непещеними
розбещеними все яничарами нетутешніми…
над злими чарами
чорними чварами…
і над могилами і над курганами…
все буревіями та ураганами –
Вир…
і вурдалаками і вуркаганами
ганьбою пращурів
землі поганами
вітрами-вирвами коріння вирване…
Зло…
кубло розорене
гніздо розібране
душа до вирію життям – не зібрана…
Я…

Іду назад – як Місяць, золотий,
Немов з війни – порожній і злорадний.
Зоря і цвіт спадають з висоти
На річку – мокру нитку Аріадни.

Козацька мати – ніч – мене чека.
Козацька люлька – жінка – наготові.
Чорно-червоний лебідь з рушника,
Як віщий сон, – не завжди кольоровий.

А люлька в мене – з кореня троянд.
А хрест за мною з білого граніту.
І я такий, мов двадцять літ назад.
Але душа втомилася дзвеніти.

Вона мовчить, як сніг, що розтає...
Стає дощем, росою і сльозою.
Приходить щастя...
Спереду – моє,
А на очах спить вітер Мезозою.

Бо світ – то мертвий вітер...
Може й, так...
Поранена вода його колише.
Каміння корінь – світить Зодіак –
І пісню крові зберігає тиша.

Зелена радість пізньої весни
Миліша серцю, аніж рання осінь.
Поети серцем – вічні пацани
З туманом срібним в мідному волоссі.

Життя йде скоро – як чужі літа,
Свої ж бо оптом віддані за вірші.
Іскрилася глибока висота
В душі моїй,
Де ангел і де звір ще
Сварилися-мирилися за все...
А я із них сміявся, як із себе,
Немов телятко, що дві матки ссе
Між райським пеклом і пекельним небом.

Чумацький Шлях – мов рейки під дощем,
Ржавів, ржавів... губив листочки-зорі.
В крові моїй космічно-дикий щем,
А хліб – сльоза, тоненька і прозора.

Не спортом – спиртом – душу лікував.
Співала смерть, закривши очі, тонко,
Такі слова, такі тяжкі слова,
Що як почуєш – хочеш самогонки,
Дівчат – немов розписаних церков,
У царській десь провінції, на сіні.

Щоби шипіла, як шампанське, кров
І ми цвіли в раю, голонасінні.

Німі божки, мов сторожі нічні,
У нас, над нами і під нами прісно.
Летить красива Муза на коні,
Така магічна, як любов первісна.

Й мені здається, все одно, де я
Знаходжуся у просторі і в часі.
Найважче тим, крилатим, що стоять
В густім повітрі – як хрести на пласі.

Цвіте малина.
Щастя – більш не тре...
Ось-ось цей Всесвіт вибухне медово.

Багата вишня... і багатий Крез...
І – зайве слово...

ІДИ У СВІТ

Не варто правду в дзеркалі шукати:
Вона – одна; і не завжди́ в тобі.́
Не прагни долі плин переганяти
Й відігравать, мов в карти, в неї дні
Чи їх поцупити. Небе́с не обібрати.

Іди у світ в нім вічність зустрічати
І бігти босоніж по вранішній траві,
Тягнутись ввись, щоб сонце обіймати,
Вночі ж – перві́сній тішитись зорі
Й відкритим серцем Бога цілувати.

Бо хвиль розпле́сканих уже не позбирати
В життя намисто. Чи хіба у сні
Його можливо знов спостерігати,
Або ж у згадках. Далі ж – мить чи дні
Буде даровано; Ніколи не пізнати…

Павло Гай-Нижник
30 січня 2012 р.

Не треба слів. Не треба. Треба тиші. Вона співа про істину пісні.
Коли верба струмки віттям колише, послухай тиші мелодійні сни.

Забудь про шум. У світі лише тиша. Вона одна казки оповіда.
Коли читаєш хитрі ноти вірша, вона тобі на душу осіда.

Коли заводять зорі хороводи, коли звучать сопрано соловїв,
Послухай тишу: хай її клейноди в тобі заглушать блудний смак дощів.

Коли окутав вечір павутинням твої думки й вже очі сповива,
Послухай тишу – хай її проміння в тобі осушить сірий клапт багна.

Не треба слів, ти тишею напийся. Вона убивця жадісних тривог.
Послухай тишу, в тишу тихо влийся – бо тишею до нас говорить Бог.

Неповно_та_цінна.
Цінніша, мабуть,
за всі скарби світу,
відкриті й небачені, -
дитина, в якій
моя радість і суть,
покривджена долею,
але - не зраджена.

Я зможу пройти
цю найдовшу із прощ,
за крихту удачі,
в надію обрамлену.
Я без парасольки
зустріну цей дощ...
Дитина дощу -
таке ж сонечко мамине.

01.2012

Магічна сила криється у слові.
Лікуй, як можеш, та не квапся вбити.
Ти на прощання щось казав любові,
мою присутність навіть не помітив.

Клубок у горлі - мрії кольорові
пропущені уже крізь буднів жорна.
Магічна сила криється у слові,
а магія буває біла й чорна.

01.2012

Ну, як мені замовкнути, коли
Тріщить на річці полохливо крига,
А хмарка посіває з – під поли
Сніжком принишклий у задумі вигін.
Тремтять навкруг налякані сади,
Адже завидна передчасно бачать,
Що завірюха пробує лади
Зі стогоном та сміхом нетерпляче.
Судомить навіть волохатий сніг,
Підхоплений вітрами із обочин,
Уздовж яких тихенько глід заліг
У кучугурах, наче потороча.
Під стріхами туркочуть голуби,
Скорившись мимоволі примхам долі, -
Бо зголоднілі мерзнуть півдоби,
А так би десь гуляли на роздолі.
Пливе зими холодна течія,
Штовхаючи хвилину по хвилині.
Дрімає в сні натомлена земля,
А я ніяк заснуть не можу нині.

30.01.12

У хаті тихо.
Аромати трав
Хвилюють тіло.
Кіт дріма на лавці.
А їй не спиться,
Мов голодній мавці.
А їй би випити
Росою з молоком,
Холодну ніч!
До денця, до краплини!
Померти в насолоді!
І з гріхом
Родитися,
Мов світ - із насінини!
Відьмацька ніч.
Розхристана душа
Зривається до місяця в обійми,
Завжди по лезу
Гострого ножа,
Завжди по краю проляга межа
Її любові...
Відьма спокуша.

28,01,12

Пародія

П’ята чашка моцної гербати…
Сині очі – от попутав біс…
Ось доп’ю й насмілюся сказати:
Я вам вірш присвячений… приніс.

Голос хрипне, і не ноги – вата…
Прочитати? Добре – стільки б справ!
Ви так близько сіли – душнувато…
На коліна - боже – я пропав!

Щось між нами зблиснуло незриме,
Ви казали ще про креатив…
Добра феє, та до біса рими –
Я губами ротика закрив…

…Сила слова – ось одвічне диво!
Вже і сонце піднялось увись…
Ви всміхнулись сонно і щасливо,
І мені шепнули – Не журись!

27.01.2011

Коханки
Тримають до ранку,
Як сон тримає у ліжку,
В якому сама лихоманка,
Або як читання (Антонича книжок).

Приманки –
Усе ж німфоманки,
Обсіли обличчя, груди, вавки,
Закували в метали, шовки обіцянки,
Вибили зуби, зім'яли кістки.

Житомирянки...

Офіціянтка,
Чи директорка банку,
Грають в кішки-мишки,
Грають в каральниць і бранок,
Не жартома (випускати кишки).

Поганки,
Дами і дамки,
Шатенки, блондинки, брюнетки,
Школярки, сусідки (розбещені самки),
Дикунки, плаксуні, манірні кокетки...

У замках
Блукають путанки,
Як привиди у павутинах,
У гримах на зморшках і ранках,
З ножами (ось так їх!) у спинах.

Коханки!

В Сараєво було їх двоє.
Щось страшне відбувалось –
Усе довкола рвалось,
Вони кохались боєм.
Нечувана зухвалість!

Це над пекельним згарем
Коханці цілувались!
Сусіди дивувались
Стояли під вівтарем,
Молились і прощались.

Погляньте, які груди,-
Ковтком спиваймо гріх!
Ці постріли наспіх
Розвалюють споруди,
І не торкають їх.

Якщо ж вогнем проб´ється
Над ними сіра товщ,
Отруйний піде дощ,
І місто задихнеться...
У місті стільки прощ…

…коли яблуні виростуть до мого балкону –
радітиму їхнім плодам щодень один зриваючи
Сказали – нестача у крові заліза…
Яблука б їсти прицв’яшені
Яблука із іржею
А в мене ростуть помаранчі від спалахів сонця
вбиваючи тяму мого я – останньої літери у абетці
Багатосходжень і
Гідро-
метеопрогнозу

…Гіпнозу
що притягує душу мою важку
Нездатну літати але що летітиме в небо
після побачення із землею Тією
Якої так мало лишилося після нас
без реберних
Титанів двох тисячоліть…

Мить залишилася просто сказати усім до побачення
Трохи більше коли ще злітатиму чайкою білою десь
Облітаючи кола знайомих облич
Знічених
Переляканих
останню цигарку плюнувши з рота
Що давно не знав насолоди
Яблука
розбитого навпіл іржею минулих наших розмов
із тими хто наврочено і давно
мріяв побачити мене так

…Навзнак
Що впала у обійми землі востаннє
Не обніжена і ось така!
Не прощенна і вже не прощаючи
нікому
нічого
ніяк

(тчк…)

26.01.2012

 
У давніх пораненнях і протиріччях
крізь безпросвітно убивчі втоми
дрейфуючи камбоджійською річкою
від кока~коли & rolling stones

я литаврист & я знаю зваби
відблиски слави чи кіпоть напалму
на мапі зірок що врочисто спливають
я кабальєро & calmo

зшитий дощами хмарами днями
крізь очерети & пальми
сей камуфляж безжальний

хай Krshna на сході із вогкими снами
запалить у мареві таїн

як опіум передостанній




 

На межі живої сили
виструнчились жили.
Як догрюкатися, щоб
двері відчинили?

Відчиняються чужі -
так як "на межі"
день і ніч благальний стукіт
спраглої душі.

У тенетах процедури -
вибух арматури
загалом невдалих спроб
подолати мури.

Ще раз, ще... і ще... Німі
двері, як в пітьмі!
"Відчиняють двері звуки," -
сказано в Письмі.

На межі живої сили
виструнчились жили.
Як догрюкатися, щоб
двері відчинили?


31.01.2012

По сніжкові: «тупу– туп»,
Хто був тут, а хто був тут?
Хто ходив туди– сюди,
Погубив свої сліди?

По сніжкові: «рип» та «рип» –
Може, виріс взимку гриб,
Може, зайчик, може, лис
Пробігали тут колись?

По сніжкові: «трісь» і «хрусь»,
Сніговий іде дідусь,
А за дідом – гам та гук –
По слідах стрибає внук.

По сніжкові: чап– чалап,
Курка вивела курчат,
Жовті кульки – в білий сніг,
Хто і чим зігріє їх?

трошечки надпила щоби не попсувати
віршів чужих ходу у православнім пальто
ти не дивись що зимою дихаю простувато
рибам холодних рік часом іду на корм

кригою обняла тиша Софіївські дзвони
пахне озоном ніч - в шалях соснові ліси
буйні свята відійшли Діду Морозу під брови
а залишили тебе –Київ –Москва –транзит

я напишу про всі до сліз перелякані зорі
в склянках схололі чаї що відстояли самі ж
біле нутро хурделиці степом гуде неозорим
у монітор комп’ютера слово вросло чи ніж

світла замало так –шкіра доріг не гріється
звіром хвостатим втікає потяг у пащу МЕТРО
а я біжу за ним гілкою прощення білою
як же тобі не видно в лоні туге зерно

сон відпочити сів вибравши сьомий поверх
білочці-доньці приніс паличку чарівну
спить золоте стебло дому що ходить під Богом
ти не хвилюйся - їдь – я його пригорну

фігляре, смійся, говори з помосту,
волосся рви у запалі та плач...
порожній зал - шокуючий, мов розтин.
та ти живий ще. є один глядач.

такий маленький, у кінці партеру,
прозорий, ледве видимий здаля.
він витримав твої стонадцять серій,
в яких ти сам себе давно прокляв.

йому болить. і він мовчить, і ріже
полуду гриму.
тисячу проклять,
зашити розтин вміло, швидко. ніжно.
а шрам – дурниці. шрами – не болять.

а зранку ми здибим труси і підемо додому
липкі і німі у подертих на стегнах панчохах
ховати у ґрунт гіацинтів вузли кондомів
і нищити плями на его в самотніх блогах

але ти сьогодні ще мій концентрат повітря
непійманий нерозсекречений сонця оком
скидай якнайдалі із мене із себе пір'я
мережева і котону мов ненароком

і мов незумисне зі столу злітає посуд
і мов випадково під шкірою в нас магніти
притягуються вологим гарячим полюсом
примушуючи тремтіти і знов тремтіти

і "зранку" - таке далеке розмите "потім"
що встигнемо ще померти і розпочатись
сьогодні у плямах сперми і краплях поту
залиш на мені незмивні свої печаті

2012

ти мене фрейдом, фрейдом,
я тебе амфібрахієм
інтелігентно трахаєм
невиліковно мертві
невиліковно звірені
із календарним попитом
хижі-голодні звірі ми
словозалежні роботи...

2011

із терпким відчуттям зобов'язань "completed"
ти, ймовірно, лягаєш спати, а чом би?!
адже кожна твоя чергова кобіта
мінус півКГ, плюс клубочок фобій
засина спітніло у печері сюру,
де отрути синь до підборів липне...
і далеко ще до "не-бог", "не-гуру",
до квитка у вічне, до фестів липня.
винятково рівний, пара-ласкавий
дебютуєш всоте у цім театрі
олов'яних трутнів, що чешуть каву
за пухнастим вушком арту.
а у мене щодня не з тієї ніжки
починає день свій жорстокий морок
і так бридко знову рушати пішки,
і так славно знову рушати вгору.
але ти зав'яжи собі горло бантом
недзвонимені і несудимимбудеш
я сьогодні стала впівдюйма Кантом,
а в тобі менше й менше Будди.

2011

Я вийду з осені у жовтні!
Пізніше? Ні! Бо очі сонні
Мене у затишок зими
Спокійно й тихо провели б...

Я вийду з осені у зжовклий,
Непевний час...Що ж розум гордий?!
Тут щастя має той, хто лікті
Завів жорстоко-непривітні,
Хто пробиває телефон
Крізь ліктям знаний лиш закон.

Так міжсезоння в нас стріляє.
Чому у жовтні? - Бог лиш знає...
taniamiewska
30/01/2012 20/15

Амадіс Гальський
Дон Кіхотові Ламанчському

О ти, чиї пригоди невеселі
Нагадують мою біду немало,
Коли ридав з одчаю я бувало,
Страждаючи один на Бідній Скелі;

Ти, що гасив жагу в гіркім джерeлі,
Кого розпука слізьми напувала,
Кого земля з землі ж і годувала,
Не з мідної чи срібної тарелі,-

Будь певен в тому, що на віки вічні,
Допоки в небі у красі величній
Погонить коні Феб золотокудрий,

Твій подвиг буде в людях найславніший,
Твій рідний край між інших найсильніший,
А твій творець - над всіх у світі мудрий.



Дон Бельяніс Грецький
Дон Кіхотові Ламанчському

Я бив,рубав, крушив, віщав і діяв,
І подвиги звершав я незрівнянні;
Відважний і палкий на полі брані,
Сто кривд я відомстив, сто сот розвіяв.

Зажив я слави, про яку я мріяв,
І віддано служив своїй коханій;
Пігмей мені ввижався в великані,
І завжди честь у битвах я леліяв.

Над долею я знав могутні чари,
Хапав за чуба випадки ледачі,
Тьму перешкод зумів перебороти.

Та хоч піднеслись високо над хмари
Оті мої прославлені удачі,-
Тобі я заздрю, славний Дон Кіхоте.



Сеньйора Оріана
Дульсінеї Тобоській


Хотіла б я, прекрасна Дульсінеє,
Щоб висився в Тобосо замок мій;
Змінявши Лондон на приют сільський,
Спочила б я і тілом, і душею.

Якби могла я мрією твоєю
Доповнити веселку власних мрій
І глянути, як лицар вірний твій
Летить у бій, подібний до Арея!

Якби я цноту вберегти могла
Від Амадіса, як уберегла
Ти від свого ідальго Дон Кіхота!

Всі заздрили б незаздрісній мені,
А я жила б щасливо день при дні,
Не відаючи, що таке гризота.



Гандалін, джура Амадіса Гальського,
Санчо Пансі, джурі Дон Кіхота


Чолом тобі, прославлений герою!
З тобою доля повелась ласкаво:
Ти джурою служив і діяв браво,
Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю
І правду мовив щиро, нелукаво;
Урозумлять ми маєм повне право
Шаленців, що змагаються з судьбою.

Хороший, Санчо, твій осел сумирний;
Сакви твої, потрібні при обіді,
Усім являють розум твій статечний.

Хвала ж тобі, о зброєносцю вірний!
Недарма, ні, іспанський наш Овідій
Тобі вліпив потиличник сердечний.



Несамовитий Роланд
Дон Кіхотові Ламанчському


Великий ти, хоча й не володар,
Із перів пер, вояк над вояками,
Звитяжець, не звитяжений віками,-
Страшний усім могутній твій удар.

Я знавіснів від Анджеліки чар
І у світи подався із нестями;
Блукаючи за дальніми морями,
Приносив жертви славні на олтар.

Тобі не рівен я, безсмертя лавра
Лиш Дон Кіхоту присудили люди,
Хоч ми обидва в шалі запальні.

Мені ж ти рівен, бо і скіфа, й мавра
Зумів скорить, і ми відомі всюди
Коханням нещасливим нарівні.



Солісдан Дон Кіхотові Ламанчському


Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви коли робили вчинки ниці.

Потугою лицарської правиці
Неправду ви не раз в бою долали,
За що вам добре чосу завдавали
Невігласи, ледаща і п'яниці.

Коли ж та Дульсінея-верхоумка,
Уперта в неприступності суворій,
Не зглянеться на ваше люте горе,-

Хай вас утішить у нещасті думка,
Що Санчо Панса - це не той посланець,
Вона - колода, ви їй - не коханець.



Рицар Феба
Дон Кіхотові Ламанчському


Рівнятися мені із вами годі,
Іспанський Фебе, пане іменитий,
Хоч був мій меч у світі знаменитий,
Блищав колись на заході й на сході.

Не рад я був найвищій нагороді,
Я знехтував корону й самоцвіти,
Лиш Кларідьяні прагнучи служити,
Що сяяла мені в божистій вроді.

Кохав її, бо сила чар жила в ній;
Коли ж було я розлучався з нею,
Боялася мене вся піднебесна.

А ви, Кіхоте, рицарю преславний,
Безсмертні стали через Дульсінею,
А через вас вона - вродлива й чесна.



Діалог між Баб'єкою і Росинантом


Б. Мій друже Росинанте, чом ти схуд?
Р. Важка робота, а кормів бракує.
Б. Хіба ж тебе хазяїн не годує?
Р. Сам бачиш, як цінує він мій труд.

Б. Не будь ослом, котрий, як прийде скрут,
На свого пана завжди пащекує.
Р. Він сам осел. Чи ба, як каверзує:
Надумав закохатись шалапут.

Б. А що тобі? Р. Кохати не до речі.
Б. Та ти філософ! Р. Певно, з голоднечі.
Б. То пожалійся на слугу. Р. Ох-ох!

Кому тут, справді, можна пожалітись?
Що пан, те і слуга; як придивитись,-
Кобилячі в них голови в обох.



* * *

Як злине ніч на землю чорнокрила
І в тихім сні спочине смертних рід,
З незлічних мук скупий складаю звіт
Я небові й тобі, Хлорідо мила.

А встане знов ясне деннe світило,
Рясним багрянцем запаливши схід,-
Печальну повість злигоднів і бід
Повторюю й зітхаю осмутніло.

А як те сонце з сяйного престолу
Вогненні стріли кидає додолу,
Караюсь я і мучуся без меж.

І знову - ніч, і знов я гірко плачу,
І скаржуся, й молю, і знову бачу,
Що небеса глухі, й Хлоріда - теж.



* * *

Я скоро вмру. Жорстокий вирок свій
Вже винесла твоя сліпа гординя;
Не засудивши марного служіння,
Сконаю я, як раб покірний твій.

І в тій країні, де немає мрій,
Де все земне стає блідою тінню,
Носитиму я в серці, мов святиню,
Нетлінний скарб - твій образ неземний.

Той скарб мені за всі дорожчий блага,
Хоча твоя холодність і зневага
Наближують щомить фатальний строк.

Біда мандрівцю, що, запливши в море,
У буряні і темряві простори,
Ні пристані не бачить, ні зірок!


Глоса

О, якби я міг вернуть
Неповторну щастя мить
Чи узнать заздалегідь
Те, що завтра мусить буть!

Все минає в цьому світі,
Все до часу, до пори;
Розгубились в лихолітті
Долі щедрої дари,
Незабуті, неспожиті.
Доле, доле!
Добра будь,
Укажи до щастя путь
І справди мої надії!
Дні минулі золотії
О, якби я міг вернуть!

Не прошу я в неба влади,
Перемог і нагород,
Я одному був би радий -
Жити знову без турбот,
Як колись, у дні відради.
Хай утіха прилетить
Спраглу душу оживить,
Жаль згасить у серці чулім,
Хай зазнаю, як в минулім,
Неповторну щастя мить!

Та судьба не так судила,
І вернути до життя
Те, що вічність схоронила
У безодні небуття,
Нічия не може сила.
Рік за роком прудко мчить,
Їх нікому не спинить,
І не вдасться нам ніколи
Відвернуть веління долі
Чи узнать заздалегідь.

Мучить душу біль жорстокий,
Пал тривог і шал надій;
Ні, вже краще вічний спокій,
Вічний сон в землі сирій,
У могилі у глибокій.
Щоб страждання всі забуть,
Я б хотів навік заснуть,
І давно я став би прахом,
Та стискає серце жахом
Те, що завтра мусить буть.



* * *

Ти, що в ліжкові розлігся
На голландських простиралах
І од вечора до світа
Любо й солодко дрімаєш;

Найславетніший з лицарства,
Що родилося в Ламанчі,
Над коштовні самоцвіти
Кращий і дорожчий скарбе,

Вислухай жалі дівчини,-
Що страждає, безталанна,-
Від двох сонць твоїх огнисто
Вся душа її палає.

Ти собі шукаєш слави,
А комусь одні терзання:
Тяжко раниш і не хочеш
На ті рани ліків дати.

Ти скажи, юначе смілий,-
Боже, дай тобі удачу,-
Чи не з Лівії ти родом,
Чи не з гір суворих Хака?

Чи тебе кормили змії,
Чи твій дух загартували
Скелі дикі і безплідні,
Непролазні нетрі й хащі?

Сміло може Дульсінея,
Дівка повна і тужава,
Похвалитись, що скорила
Звіра лютого і барса.

І за це її прославлять
І Енарес, і Харама,
Бистрий Тахо, Мансанарес,
Пісуерга і Арланса.

Щоб із нею помінятись,
Віддала б я на додачу
Найяскравішу спідницю
З сухозлотним гаптуванням.

О, лежать в твоїх обіймах
Чи з тобою поруч навіть,
Чухать голову тобі,
Гниди нігтями вбивати!

Та на честь таку велику
Я, на жаль, не маю права,
Буду рада, як дозволиш
Твої ноги розім'яти.

Я б тобі надарувала
Гребінців, штанів атласних,
І панчішок срібляних,
І накидок полотняних,

І багато різних перлів,
Хоч дрібних, зате прекрасних,-
Їх наймення - "одиночки",
Бо ніде нема їм пари!

Не дивися з круч Тарпея,
Як палаю я пожаром,
І його не роздувай,
О Нероне із Ламанчі!

Я - дитина, малолітка,
Ще й п'ятнадцяти не маю,
Тільки чотирнадцять з гаком,-
Як брешу, хай Бог скарає.

Не крива, не кособока,
Руки в мене теж годящі,
А коса моя розкішна
Аж до п'ят мені спадає.

Хай у мене ніс кирпатий,
Хай і рот великуватий,
Додають мені краси
Зубки білі, мов топази.

Голос мій, як сам. ти чуєш,
Милозвучний несказанно,
А фігура - присягаюсь -
Майже зовсім непогана.

Знай, що все, чим я прекрасна,
Вразив ти своїм колчаном.
Звуся я Альтісідора
І служу при цьому замку.



* * *

Сила пристрасті зриває
Душу нам з петель нерідко,
За підойму завжди править
Їй неробство недбайливе.

А заняття повсякчасні,
Різна праця й рукоділля
Нам дають протиотруту
Від любовного томління.

Благомислячим дівчатам,
Що бажають заміж вийти,
Певна цнота й добра слава
Щонайкращим служать віном.

Як гульвіси із столиці,
Так і лицарі мандрівні
Люблять жвавих задля жарту,
А за жінку волять смирних.

Є кохання перебіжне,
Що мінливіше од вітру:
Виникає на привалі
І кінчається з від'їздом.

Випадкова та любов,-
Нині ця, а завтра інша,-
В серці образів глибоких
Неспроможна залишити.

Важко щось намалювати
На готовій вже картині:
Де краса царює давня,
Там нова краса безсила.

Дульсінея із Тобосо
Вкарбувалася навічно
У скрижалі мого серця,
Так, що стерти неможливо.

Щира вірність в тих, хто любить,
То клейнод дорогоцінний,
Ним до себе підіймає
Їх Амур, сердець владика.



* * *

Слухай, рицарю невірний,
Не натягуй ти вуздечки,
Не коли боки круті
Неслухняному коневі.

Знай, тікаєш ти, зрадливцю,
Не від хижої пантери,
А від смирної ягнички,
Безневинної овечки.

Нелюд, ти зневажив діву,
Що гарнішої від неї
Ще не бачила Діана
І божественна Венера.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

В своїх пазурах везеш ти
(Вчинок підлий і ганебний!)
Серце вірної рабині,
Незрадливе й ніжне серце.

Ти завозиш три хустинки
І підв'язки з ніг гарненьких,
Що як мармур - чорне з білим,
І як мармур той, гладенькі.

А іще зітхань п'ять тисяч,
Що вогнем своїм шаленим
Трой п'ять тисяч запалили б,
Якби їх було не менше.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Санчо, джура твій, хай буде
Теж таким жорстокосердим,
Щоб довіку злії чари
Не зійшли із Дульсінеї.

Хай вина твоя віднині
Упаде на бідну жертву,-
Адже часто в цьому світі
За злочинця платить чесний.

Хай твої шукання слави
Стануть горем невтоленним,
Вірність серця - забуттям,
Любі втіхи - сном непевним.

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!

Хай ти вславишся невірним
Від Севільї до Марчени,
Від Гранади аж до Лохи
І від Лондона до Темзи.

Коли сядеш грати в "хвильку",
У "гарбу" а чи у "кепа",
Щоб ти туза не побачив,
Дами, короля й валета!

Будеш стригти мозолі -
Щоб ти стриг до кровотечі,
Доведеться зуби рвати -
Щоб лишився ти без щелеп!

Втікач Еней, Бірено безсердечний,
З Вараввою іди, навіки щезни!



Епітафія

Тут лежить ідальго смілий,
Найвідважніший дивак,
Його запал буйнокрилий
Не змогла скрушить ніяк
Навіть хмура міць могили.
Згордувавши світом шумним,
Він блукав привиддям чумним
Добрим людям на забаву
І, здобувши вічну славу,
Мудрим вмер, хоч жив безумним.