На конгресі ЄеС – Україна,
Був арбітр відомий Колліна.
Дав гірчичника нам,
А з Європи панам -
По футболочці «маде ін хіна» .

У Москві домовлялись по газу.
Як завжди нагадали одразу,
Хто господар, - хто пес.
Тож ЄЕП чи ЄеС?
Майте, хлопці, кебету на в’язах!

Забажали Москва і Європа
Ощасливити нашого хлопа.
Та із примхами хлоп:
- Шоб не вийшло «гоп –стоп!», -
Все розучимо. Під мікроскопом.

Десь і щось я знову недомріяла,
між рядків читаючи листи.
Вірші-мошок розігнала віялом
і реальність прийняла… А ти?

Я була відверто старомодною
і не сміла зрадити чуттів.
Нині я ту помилку розмотую
по годинах, днях, словах… А ти?

Я напевне схибила із вибором.
Море зрад хіба переплисти?
Вибачаю, стоптану і випиту,
я - тобі - себе… Палю листи…

1

Зима – для остигання й міркувань
Після любовей, герцю з вітряками.
Між смертю і буттям – кривава грань.
Кігтисті сфінкси загадок - рядами...

Повернення у рай села - міраж.
Куди ж тікати – з модернових станцій?
Стрімкучий – у бік Розруху – віраж!
Всі ближні – осторонь, чесноти – ґанджі.

2

Ходила кішкою по бутиках,
Куняю – лялечкою махаона...
Я ж – із юрми, що вийшла із „совка”.
– Quo vadis? – мов шлагбаум, гострий Голос.
Просвітлі лиця – у прочан-калік,
Що валками бредуть у лоно храму…
Діждуся льодоходу... На Супій
Поїду. Там найліпше причащатись!
Там найдревніший – просто неба – храм.
Від наліпок очищу сім скрижалей.
Мені учора снилася Весна –
Рудава повітруля із тюльпаном.

Розкрию клямбри. Зупиню годинник.
У дикої бджоли позичу меду...
І повернуся – у обійми сина.
Чекатиму на віршів гострі стебла.


2006-2011

Проходить день, проходить ніч
І час проходить - не спинити.
Й не знаєм ми, а в тому річ,
Що все життя вчимось ми жити.

Вчимось ми краще існувати,
Та жити краще не вчимось.
Вчимось ми більше здобувати,
Та віддавати не вчимось.

Отримати вчимось, що хочем,
Та, що потрібно не вчимось.
Вчимось щодень твердими бути,
Та співчувати не вчимось.

Бажань у кожного чимало
І з дня у день вони нові,
І вже, що є - того нам мало,
Нове щось знову в голові.

Коли ж зупинимось ми, брате,
Знов серце чуть почнем своє?
І зрозумієм, що багатий -
Душа багата в кого є!

2011

Мурують банки, гранд-отелі, школи…
Втовкмачують бістро у шмат землі…
І хоч довкола квітне мегаполіс –
Живем, жуєм у трухлій глушині,
Де в діда Купрія, що любить «город»,
Заскімлить серце… І – вже зна за чим –
Потягнеться рука: дістать з комори
Малу поличку з ясена. Для книг
Почав тесати підлітком (умів же!),
Та в «лагеря» поплентав навпрошки…
За тиждень-два вервечкою, несміло
В оселю прилетять старі книжки.

Перелистає те (липка морока),
Що потрапляло до кігтистих лап,
Із чого стерто вето лжепророків,
Гасителів курних чернечих лапм.
І осоружним стане мегаполіс,
І кликатиме в ірій Давнина…
На ностальгію не слабує молодь.
Ця кволість лиш до сивих прилина.

Житами йдуть сини і доні – в «город»…
Там – простір, там усі «встають з колін».
А мати не на пляжі Бора-Бора -
Кона в селі, з копійкою в полі…



2002-2011

Где-то далеко-далеко
Звёзды разлегли молоко.
Мне тебя не видеть легко
И тебя не слышать - легко.

Захожу на сильный портал,
Словно шах Мансур-ибн-Хилал.
Я тебя и знать-то не знал,
Милый мой сплошной идеал.

Вся себе такая на вид,
В действии была - как пластид.
Может бы не знал индивид,
Чем родная кожа болит.

А теперь - хоть бегай к врачу,
Хоть вообще не бегай к врачу,
Призрачную эту парчу
Даже в руки брать не хочу.

Пусть в каком-то клипе "Любэ"
А и Б сидят на трубе,
Пусть у А салат на губе,
Пусть они приснятся тебе.

2011

Якщо хтось комусь подзвонить -
То, мабуть, це буду я.
Бо знайомство з алкоголем
Необхідне для дзвінка.

Якщо хтось когось зневажив,
То, напевно, що мене.
Треба думати, що кажеш,
Треба вірити - мине.

Якщо хтось і збожеволів,
То я знаю, що це ми.
Ні до чого глузд і воля.
Ні до чого... Як і ти.


22.12.2011.

Один из нестарых ещё малышей
Завёл полотенце для ног и ушей.

Никто из друзей догадаться не смог,
Зачем же ушам полотенце для ног?

Друзья разрыдались, почти как младенцы.
На помощь пришёл властелин полотенца.

"Разгадку открою почти в двух словах:
Я слишком уж часто стою на ушах".

2011

Просто ця повітруля відсунула неба завісу,
просочилась, мов крапля, крізь крони крихкі і стволи.
Воскресіння весіннє… Сказала: «Я вийшла із лісу,
аби ви за любов’ю ні в які ліси не пішли!»
Вона вийшла із лісу, немов Афродіта із понту.
Наші хащі старі океанів античних не гірш.
Гей, дворяни сільські, хутірські здичавілі «віконти»,
ви й своїх румаків продали шкуродерам за гріш!
На якому ж коні ось тепер до такої під’їдете,
чим підманете в далі, на чому вночі вкрадете?
Удасте, що й не треба «пригод» ваших нібито їй би то,
що дурня – серенади, й не варто вмирать ради тем?
Та це ж – мавка! Її не приборкаєш легко і просто так!
Та й коли ще проявиться знову до вас наяву?
Не жалкуйте для неї ні серця, ні часу, ні простору.
На цитати порвіть і всю Пісню-Пісень Лісову
(плагіат вам пробачиться: Леся на те й – Українка) –
поліглоти, глагольте в октавах цвітінь і завій.
І складаючи оди на мові Прекрасної Жінки,
не помітите навіть, що знов ячите на своїй,
як свої у своєму, свояцьки, по-свійськи, своєю.
Поспішіть, парубки, за готар перелюбний села –
та до тіла і діла завзяття повчіться у неї,
поки.., розчарувавшись, назад у ліси не пішла.

2009 р.

Анамнез. Амнезія: ти – не сам. І я –
в анабіоз: назавжди у ніколи,
де кожен ранок – як реанімація,
і кожен спогад – із фантомним болем.

2011

Дрімав дрімучий ліс, сопіли зайченята,
і навіть сивий вовк похропував у сні,
і тільки престара така і волохата
бабусенька Яга сиділа при вікні.

Їй сон не йшов ніяк, ні гарний, ні поганий,
вже двісті третій рік не снилась казка їй.
Сидить сумна Яга і виглядає ранок
у гості, ну а з ним — ну хоч би той Кощій

прийшов, що це в книжках про нього пишуть люди.
А ліпше ще — аби привезли онучат
із міста чи з села, чи звідки вже там буде,
чи подзвонили б хоч. Та всі дроти мовчать.

Усі дроти мовчать, бо тут дротів немає.
Нема і онучат, ніколи не було.
Бабусенька Яга зітхне, заварить чаю
і сяде виглядати хоча би енело.


2011

*

На далеких Голанських висотах
обкурилась голандська босота
і читає псалтир -
буде спокій і мир
відтепер на Голанських висотах.

В Тель-Авіві сумують равини,
бо немає вістей з України.
І крисані свої
тереблять за краї
в Тель-Авіві місцеві равини.

У Хейфі на блошиному ринку
сповідає єврей палестинку.
- Трясця мамі твоїй
за неякісний лій!, -
чути крик на блошиному ринку.

У Бердичеві равин равину
розповів по секрету новину.
- І таких-от новин
в мене є не один!,-
гордо равин промовив равину.

Клеопатра строчить Птолемею,
що підбурює люд Ґолда Меїр.
- Через Ґолду Меїр
збунтувався Каїр!, -
Клеопатра строчить Птолемею.

На півострові славнім Сінаї
у одного єврея стіна є.
- Чом же в Єрусалим
всяк іде пілігрим?, -
плаче він при стіні на Сінаї.

22.12.2011

У нетрях лісу вовк не виїсть ока вовку
І миша миші не наставить мишоловку.
У нас, буває, пруть, немов делікатеси,
Брат брата з гаслом на устах : хутчій проковтуй!

22.12.11.

Сьогодні сніг, довкола сніг.
Зима розклала полотно
в мороз білити. Все одно,
іще не все – його ще міх,
тому розкидано ускрізь, –
у полі, лісі, оболоні.
Гарцюють коні на припоні
і в очі б’є сліпуча різь.
Зима чіпляє волокно
і одночасно шиє шати,
всьому, що мало замерзати.
У квіти вбралося вікно.
А за прогнозами відлига.
Збирай-но, зимонько, сніги,
що враз розтануть навкруги
і перетворяться на кригу,
а то і зовсім пропадуть.
Полотна вітер аж до неба
на хмари кине. Наче треба,
вдягнути їх у довгу путь.
Сумує сніг, сумую я.
І тільки стрімко мимо нас,
Вчепившись в часу тарантас,
Несеться грудень, мов хлоп’я.

22.12.2011

Завмерло все, чекаючи зими,
Затихли хмари, звісившись на сосни,
і щиро умиваються слізьми.
- Дивися у калюжу не шубовсни!

А в надвечір’ї місяць, наче жнець,
розтяв собі прогалину на небі.
Для тебе я заварюю чебрець.
- А цукру скільки?
Скажеш: «Ні, не треба».

Він блиснув і сховався. Білий сніг
посипався із неба, наче пір’я.
Я погляд упіймав очей сумних
і трепет гілки вени. Перемир’я?

- Нарешті ми діждалися зими.
І може чистий сніг зверне на краще.
Бо, знаєш, важкувато із крильми,
Коли кохання наше непутяще.

Завмерло все, побілене в сніги,
Закуте у льоди калюж провалля.
- І стало дуже сумно від нудьги,
що вигнала кохання в задзеркалля.

21.12.2011

Постукав в драні двері тихий ранок.
Життя ж заснуло звечора в угарі.
Тут не готують зазвичай сніданок.
Тут дні торгують, наче на базарі.

Тут мама із освітою в три класи
Прийма дядьків, дітей щороку родить,
Та лиш на них не вистачає часу,
Бо ж ще гуляти в бари щодня ходить.

... Черговий дядько голову підвів.
З похмілля важко розтулялись очі.
А хлопчик, що й ходити ще не вмів,
Залізти, бачте, вже на руки хоче.

Узяв же дяько те мале дитя
Й автоматично кинув на коліна.
Та що воно там знає...це життя...
А в ньому є потреби неодмінно.

Тулилося, і ручки все тягло,
Шукало ласки, ніжності і міці.
Тут по нужді,біда бач, припекло.
Воно її і справило на місці.

...Та раптом світ перевернувсь, потух.
Схопивсь мужлан, мов вжалений, завив.
Кричить, матюччя сипле, й мов петух
Плига по хаті... Табурета збив...

Й...навідмаш хлопця... Той упав, мов міх,
А він ногами став іще місити...
Воно щось крикнуло... Замовкло... Сміх
Який нелюдський розкотивсь... І жити

Дитяті не судилось... Та проте
І це не остудило пекло зла.
А мама сприйняла це як просте
Невідворотне горе... І "козла"

Цього ще захищала на суді...
Та суд був невблаганним... А вона ж
Пішла життям, мов човен по воді,
Забувши про дитя, мов про типаж.

Ішла до барів все шукать пригод.
Про горе, мов не власне, повідала.
Й на те, що все переживав народ,
Вона давно спокійно вже "начхала".

За місяць знов зійшлась з якимсь новим...
Уже і лялька у колясці плаче.
Ніяких спогадів печальних. Тим стоїм.
І всі щасливі й радісні... Одначе...
2011

ми хотіли її погладити
але боялися торкнутися
може ще загарчить або вкусить

вона стала кошлата і дика
дивиться спідлоба і не їсть цукерки
що ми їй приносимо
мовчки точить кігті об бильця крісла

підпускає нас близько але з острахом
ми підходимо із розмоченим сухарем
і чимось важким у руках
про всяк випадок

а вона тихо скавчить і дивиться на старе фото
на себе у весільній сукні разом із покійним дідом
сфотографовану на тлі рябого рядна
а батьки тримають над ними парасолі
бо осінь

і збоку видно краєчок будки

Засипав сніг дороги і стежини,
Мете, мете – на села, на міста.
Лежать річки у крижаних перинах,
І риби не показують хвоста!

А ми цю зиму любимо, як свято,
Як добрих фей і білий шоколад,
Зі снігоцегли замки будувати
І оживляти з куль сніговика.

На ковзанці змагатися із вітром,
Спускати сміх санчатами з гори,
А понад вечір зустрічати світло
Ясних зірок Різдвяної пори.

Рядно строкате хиб та протиріч,
Життя зіткало неквапливо з буден,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Це відболіло, це лиш тільки буде.

А почалось все нібито з дрібниць:
Маленький вузлик, металевий хрестик,
Під небом неосяжним горилиць,
Із тайнами незнаними похресник.

Безмежний всесвіт – для ткання верстат,
Планети човниками бігають по колу,
Зоря далека, тау-шовкопряд,
Сріблястим світом виткала стодолу.

Пасами зтруджених, невтомних, вічних рук,
Парсеками туманних альбіонів,
Людину – запоруку з запорук,
Небесний ткач створив з буття законів.

Рядно росте строкате, певна річ,
І серце б’ється, та чогось ятриться,
Ось біла смуга – день, ось чорна – ніч,
Допоки нитка раптом не скінчиться…

2011

и прекрати мне не писать...
ты знаешь, я так ждать устала,
ко мне не нужно прилетать
на белоснежном покрывале.

и прекрати мне не звонить...
о тишину звенят бокалы,
я перестану уходить,
мне каждой встречи будет мало...

и прекрати не сниться мне...
играя солнечным рассветом,
когда улыбка в тишине,
я жду тебя... да, я об этом
2010

Людей їдять пранці, нужда, горілка...
Михайло Коцюбинський



Згорну газету –
І прещасливо
Увись, як мева,
Стрімливо злину
З човна-вагона,
Що мчить в Полтаву.
Тут хлопчик Рома
Хлібинку давить,
Біжить за татком.
Шукають місце...
А той звар’ятів:
Лупцює злісно.
За що він злиться?
В чім винне чадо?
Ці логогрифи
Не розгадати...
Човпе скрипалька –
Бліда, тендітна...
Кладу на пальчик
Монетку мідну.
Натужно, звично
Чиргика „скорий”...
Були одвічно
Нужда і горе.
Я їду звідти,
Де бруд і „пранці”,
Мій дім – у місті,
Де сотні зрадців.
Що я спроможна?
Лиш співчувати
Скрипальці, бомжу,
З юрми хлоп’яті...

Заплющу очі.
Чайок мій вичах...
Гримаса болю
Повзе обличчям...



2007-2011

відколи ми познайомились, я стала частим гостем у рентген-кабінетах,
мене там приймають без черги, вітаються, ніби з рідною.
я постійно тепер ходжу з міцним бандажем на ребрах,
бо серце так рветься до тебе, що тріщини йдуть грудною кліткою.

«Від шоколаду псуються зуби!»

«Скільки вже можна їсти цукерок!»

«Від солодкого попа злипнеться!» -

І кричали, і говорили,

і пальцем кивали, і у куток ставили…

І стояла в кутку набурмосена,

Із льодяником за щокою,

з компроматом в малій кишеньці –

золотою обгорткою від «Оленки».



Стояла-стояла, стояла-стояла

І в-и-р-о-с-л-а!



І не свариться вже ніхто,і не киває пальцем,

І у куток не ставить,

бо найсолодший цукерок – то твоє карамельне тіло,

а зефір поцілунків повітряний,

а кориця дотиків запаморочлива,

і всеньку ніченьку стоїть на чатах,

як у казочці Пушкіна,

твій золотий, твій цукровий когутик….

Найдовша ніч у році, а в руці –

Лише зім'ятий аркуш, де дрібненькі

Гачечки літер, що сплелись в аркані –

Це ти писав колись:

Про ковили,

що, ніби мої коси, за вітрами,

Про море, про аптечний запах йоду,

Про сіль на спині, про лиман і лінь,

Що в затінку дрімає –

серпень, спека…

… А зараз грудень грудкою із криги

У грудях груда глини, що ми ліпили в липні,

коли черешні відійшли, а вишні не поспіли.

Ліпили та не доліпили... і тіло прагне і душа не мерзне,

хоча мерзенний холод ні зими ні вЕсни вже зовсім знавіснів

погрожує та істеріє...

А я без тебе, як Катеринка, що старіє у наймах та московках,

а плакати не можна, ти ж бо не велів, а ті зрадливі, як горох,

закрию очі: ми удвох,

відкрию: твоя спина

сховалася у натовпі...

Чи бігти, чи стояти, мов жінка Лота, що ще не стала

соляним стовпом...

Ти ще приїдеш, милий-рідний, ми ще зустрінемось колись?

Ти мій лицарю сивий, романтика вийшла із моди.
Я твоя королева, остання з усіх королев,
що торкалась чола перед боєм і після походу…
Переплав на прикраси герби, де твій профіль і лев.

Я давно не умію вклонятись, як личить вельможам.
Ти осунувся в цьому столітті: стілець – не сідло.
Я поезію, каюсь, із лайкою можу і множу.
І балади вагантів міняю на тишу і тло

інтернетного простору. Нащо корсети і жести?
Мій повітряний замок і той – на "амбарний" замок.
Я твоя королева. Остання. І перша як жертва.
Прошу, стань мені катом!
А ти чи закляк, чи замовк.

Этот поезд на Киев –
Четко по расписанию,
Мы с тобой не такие,
И не знаем заранее,
Кто, когда и откуда,
И куда… тем не менее,
Мы с тобой, как все люди,
Поплывем по течению.

Поезд прибыл на станцию,
Я иду по перрону,
Ты промчался, остался бы…
Рукавами затронув,
Не заметил, и в спешке,
Скрылся быстро в вагоне,
Я привыкла, конечно,
Да и мы не знакомы.

И уже третий месяц
Мы с тобою встречались,
Время – доли секунды,
Повстречались – расстались,
Ты спешишь, как обычно,
На ходу налетая,
Ну, когда опоздаешь?
Я момент ожидаю.

Не педант – однозначно,
Тогда в чем же причина?
С виду – молод, не мачо,
Интересный мужчина,
Может, пробка в дороге,
Не сработал будильник?
Или села зарядка
Внезапно в мобильном?

Надоели мне, право,
Эти утром налеты,
Вот возьму, и заставлю,
Сбросит пусть обороты,
Крашу губы поярче,
И «Шанель №5»,
Нет! Сегодня дорогу
Будет мне уступать!

Майже місяць усі на Пеемі
віддавались насущній проблемі,
та негаданий сніг
перестрашив усіх
і замовкли усі на Пеемі.

Головну новорічну ялинку
одягли у чудну одежинку.
Нею Льоня-Косміт
полетить у політ -
це для нього зробили ялинку.

Ганна Герман, не кліпнувши оком,
скаже: київський саміт - нівроку,
Україна - ЄС -
це великий прогрес.
В Ганни Герман не кліпає око.

Усміхнувся гарант дурнувато
на запитання, як поєднати
золотий унітаз
і затягнутий пас?
Ну, сміється він так дурнувато.

Про соратницю Ю.Тимошенко
побратими забудуть хутенько,
бо для них і ПР -
непогано тепер,
як сидить у тюрмі Тимошенко.

21.12.2011

Жив писарчук Пилип Невитриніс.
Дійшов до пункту:
"Пенсія. Спочинок".
Йому б тесати лавку між беріз,
А він пісні й віршІ поніс на ринок…

Писав про перший пролісок, сніжок,
Про виломи у трьох міських парканах,
Про передачу "Окна", батіжок,
Яким шмагати варто внука Ваню...

Пласкі творіння люд не купував.
Це ж вам не кріп, не з Мачух топінамбур…
Пилип лящав: «Мої усі! Не крав!».
Обклеїв дві зупинки,
баню,
тамбур…
Хвалила пасажирка у кашне.
Читали ті, що носять «спічкі», пиво…
Кахикнув бомбж: «У вірш… упхни й мене…
Я так не напишу… Я – дрібно… криво…».

Пилип поніс творіння у народ:
У дитсадки, у школи-інтернати…
Усім він затикав віршАми рот,
З порогу кидав на столи:" Ось… нате!!!».

Зібрав подяки в торбу чималу…
Одержав преміальних… тисяч кілька…
«Мої віршІ не аби що, не луб!...
Вже їстиму ікру – не з Керчі кільку…
Лишусь, як є: Пилип Невитриніс.
У прописах… вироюється шпарка…
У мене ж Дар! Я чорнобривцем ріс!
А критик-під"їдень – то плинне… хмарка…».

…І вже моя сусідонька несе
У зошитку віршІ Невитриноса…
У Кибинцях дописують есе…
Хоча услід - аж хрипне - зграя мосьок…


2011
ВіршІ - саме так Пилип каже й пише...)))
Мачухи і Кибинці - населені пункти
Полтавської області.

П’яніли трави й ніч, медові та налиті,
цвіли сади навкруг, наповнені теплом.
Знайшли любов свою у ці чудові миті,
коли весна летить, мов вітер над селом.
Адже вітрила їй напнуті до розриву,
хмарини-буруни – безмежний океан,
що іноді впаде, розгромлений у зливу,
та згодом розверне навколо свій екран.
Згорали свічі всі, над нами у ті ночі,
у травах ми могли зустріти і росу,
ти віддала мені секрети всі дівочі,
а я свій подих вплів квітками у косу.
Наш травень майорів джмелями край півоній,
стрічав нас у лісах сережок передзвін,
а ми з тобою йшли в кохання мимоволі
і сонце, наче м’яч, котилось навздогін.

2011

Її любили дзеркала –
Стерту і неповторну,
Її невимушеність мінорну.
Вона у дзеркальних площинах зникала,
Затискаючи лінзи синців у неприродно білій руці.
Ухопивши ніч за рукав,
Він на неї чекав…

А вона, розгублена і розбита, росла волоссям униз.
Сходила на карниз, по мережці, що на гардині…
Серед обов’язків і примушень,
Серед розламаних мушень,
Він готував їй суші,
А вона йому – душу…

І сутеніла, і тихо минала,
Пробачала розбиті дзеркала.
У вікні малювала сніг,
Але він вже її не зміг
Зупинити у склі. Трамвай
Мчав туди, де не брав «super-life»,
Де вона задихнеться озоном.
Але встигне ще виносить зиму,
Де давно не було між ними
Тої вільної зони «wi-fi».

І вони розминаються містом,
І стало на світі їм тісно…
Бо кожен нестерпно знає –
Так уже не буває…

Темний, як чорний агат, твій затоплений міст,
Котрий ти спалював і переходив по горизонталі,
Багатогранні провулки його і блатниє квартали,
І піцерії, книгарні, повії, і свист

Що вивертає нутро і шліфує дощем
Слизькі ностальгічні уривки, котрі ще вібрують,
І дівчинку, що – все собою в тобі – інтегрує,
Так хочеться ще.

І ніби касету назад – пунктирами вгору ідеш –
До тих, до яких не прийти і яких не зігріти,
І буде ліхтар у руках твоїх темних ще тліти,
Зі світлом без рамок і меж.

Й ніщо не замінить тобі вечорів мегабайти,
З тією, котра, вже давно не твоєю була.
А місяця жовта й глибока, як видих, стріла –
На губи кладе,
Ніби зраду її,
Копірайти.

Наївність бо є її провінційним соромом,
Вона залітає, за лапу схопивши ворона,
У серпантинові тріщини. Чує надламані крони,
Розглядаючи у вітринах круті смартфони.

А в метро стає проти ночі безлика,
В електричках ворожить на темних вікнах.
І купує на ринку варення липове,
І чує, як речі в сутінках схлипують…

Вона все чекала чогось, чекала,
Когось у когось негадано крала,
Забувала на ранок чужі атрибути.
Чому ж його не змогла забути?!

Шрам розходиться, ніби у хмарах місяць,
Шрам, якому немало б місця…
У її крововиливах, де кінця краю…
Де таких забувають…

Вона вперто молиться за дітей,
Роздає їм цукерки на Миколая.
Любить цитрусовий кальян і нюхає клей.
І має все, що її вбиває.

Любив я трепетно одну блондинку,
І мріяв мать її за половинку...
Лель вчасно дзеркало моє протер –
Віддам йому найкраще все з ужинку.

20.12.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Мовчи, Софіє, бачу все сама,
З часів Батия…
Мовчи. Дарма.
Дарма кричати, кликати на рать,
Коли сконала Бога благодать,
Та, що прорік тобі Іларіон,
Що опиратись мала на закон,
Такий непевний і такий мінливий,
Щораз новий, облудно-хтивий,
І де не де правдивий…
Бо ж людський…
Відомо, що від Бога благодать,
Та доля, звісно, не така ласкава,
Одного разу оточила тать,
І нанівець зійшла твоя держава…
Твоя краса…
Твоя відрада й врода,
Лишень одна лишилась нагорода…
- Оранто…
Жевріла та вгамовуючи страх,
Тебе тримала на своїх руках,
На тих руках, що пестили Христа…
Гірке відлуння: помста…омста…ста…
Від стін зруйнованих.
Від міфів того ґраду,
Який буяв,
І мав таку принаду,
Що встояти не зміг…
- Софіє, доню…
Рука лягає лагідно на скроню,
- Не бійся, не журись…
- Оранто…
- Що, маленька, молишся?...молись…
За тих, хто не жалів і ще за тих,
Хто не жаліє чорних стін твоїх,
Кому замало тільки змарнування,
Хто вимагає зникнення, заклання,
Нетямущих дітей…
Твоїх дітей…моїх…
Молись, Софіє, знаю що болить,
І не відпустить ну хоча б на мить,
Тримає міцно, цупко, до кісток,
У саркофазі що поставили в куток…
Оце наш князь…
За що ми маємо таке, що ж це за гріх -
Могили бачити прапращурів своїх,
І дивуватись…
Що вони все ж є!…що все було!
Що не омана…
Ці імена…ці лицарі…осанна!
Чи амінь…
А радше слава…
Хто ще не танцював на їх кістках?
Втоптали в землю так, що і хрестів не видно,
Чужі, свої, плазуючи огидно,
Бо прах змовчить, на те то він і прах…

Як затишно в твоїм, Софіє, храмі,
Мені так добре в нім, немов у Бога,
Дороговказом – тихими свічками,
До цих могил нехай освятиться дорога.
Щоби мовчання відійшло навік,
І повернулась благодать у храми,
Щоб ти відкрила радості свій лик,
Й заговорила
Спраглими устами…

2011

Мені тебе намалювала ніч.
Із голосу зв’язала покривало,
Чи теплий кокон і на полотні
Пучком наснаги щедро танцювала.

Я з кокона дивився і радів.
Які ж у тебе очі загадкові!
Гірляндами дитинились вогні
Багаттям невгасимої любові.

А десь на фоні в золоті прикрас
Ялинка наближала сяйво свята.
І був коньяк, і хміль, як ловелас,
Схиляв до поцілунків… Небагато

Нам залишилося до того, щоб для нас
Сам Дід Мороз наспівував романс.


2011

розкажи мені на ніч казку
про лялькову смішну війну
у якій не буває жаско
коли віру цинізм хитнув

у казках не буває гірко
ні від меду ні від смоли
і не ліплять нікому бірки
а як ліплять то не болить

розкажи мені на ніч казку
про щасливий ляльковий мир
там не знає ніхто поразки
надто – горді такі як ми

Молодий козаченько крутить вус.
Каже, може в році цім оженюсь
І вродливу дівчину приведу,
А до кралі іншої не піду.

Хай коралі й золото подає,
Хай хоч королівною сама є.
Не піймаюсь, каже, вже на гріха,
Бо зрадлива вдаченька - то лиха.

Підійду до дівчини: - Серце цвіт,
Я тебе кохаю вже стільки літ.
Краще собі пароньки не знайду,
Я повік до іншої не піду.

Дівчина розчулиться, запала,
І запросить старости за стола.
Рушники пов'яже їм, наче цвіт,
І щаслива буде з ним сотню літ.

Молодий козаченько крутить вус:
- Може у цім році я знов женюсь.
Кличе у дружки собі Новий рік,
Хоче спіймать доленьку на весь вік.
20.12.2011

Місяць – снайпер, єдиний вцілілий:
Цілить в хату, у річку і став…
Двох подУшок зруйновані шпилі
Простирадловий вихор дістав!

Двоє з ліжка скотились на килим,
Мов поранені, дихають так,
Ніби вже стопудово безсилі,
Тільки й сили – упасти навзнак…

Безсловесні є свідки - пір’їни:
Тонко лестять, лоскочуть носи…
Вже пора… на «постільні руїни» –
Додивлятись перервані сни…

20.12.2011.

Рибини блискавиць
у рай ідуть на нерест.
Вудкує буревій
в поривах листя. З них
наношує себе
зосінено на берест –
“я тишу оголю
і струм подам гучний”.

Тепер вже не воркуй
мій голубе, зозуле –
ти загубила лік,
а небо – корки з вин.
Пригублюй висоту –
сердешні вінця – чулість,
пий райський скрип воріт
з пересудом травин.

Мільярдний ват – джек-пот
гонитві з гавкотнею.
Їй довшає язик –
віщун лункий дощу.
Під оплески життя,
набравши з хмар єлею,
Мій Боже, охрести
шляхи земні. Прошу!

20 Грудня 2011

Мій дім... Вибачте, котрий...
Котрого ще нема?
Є лист, вітер степовий,
дорога і - зима.

Хоче світ мене зловить...
На доброчинність? Ні.
Злить світ чи не кожна мить,
що не страшна мені.

...Був дяк (у душі - скрипаль),
любив мене за спів.
Мій дар - голос, а не сталь
або сосна плугів.

Батько праці науча,
як повелось в роду.
Та я шляхом орача
в шістнадцять літ не йду.

Я сам на Пирятин шлях
обрав заради знань...
Хто ж знав: сльози на очах -
остання дому грань...

Мій дім? Вибачте, котрий?
Котрого вже нема...
Є лист, вітер степовий,
дорога і - зима.


20.12.2011

Торшер поділить ніч на світлі й темні зони.
І знову прозвучать слова, як у той день.
Щемливі міражі, щовечора повтори.
І сцену бачу, й парк – там царствував катрен.

Вам дякую за все! За чисті, світлі рими!
Що кожен вірш читав на свій цікавий лад.
За душі не черстві, за пам’ять і світлини.
Спасибі, що на «ти» без рангів і посад.

Минув яблукопад. Відзначили Покрову.
Підкрався Рік Новий. І знову олів’є.
Пародії і вірші ввечері по колу….
Читаю ваші рими, щось пишу своє…

А з лікарів таки найкращий час,
Він так усе розважливо тасує,
Що, ніби, вже й вогонь в душі пригас,
Хоч серце ще при спомині вібрує,
Коли у думці ненароком, враз,
Тебе знаходжу…

Відгороди мене від болю і тривог,
Від ницих вчинків «добряків» лукавих,
Зігрій теплом, омий душевний смог,
Надії дай і віри, дай Держави,
Без цих лукавих п’явок і хапуг,
Без торгашів на пам’яті і мові,
Ти можеш все, бо Ти Всесильний Бог,
Що цього світу закладав основи…
Огороди мене від сумнівів і мук…

Ні початку, ані кінця.
Дріботіла по східцях пам’ять.
Я торкалась твого лиця,
ти ловив мої теплі пальці.

Сонце падало між дубів
закульбабленою весною.
Так в очах мені світ рябів,
так яснився тоді тобою…

Ні початку, ані кінця.
Наче плями, чужі картини.
Ти і юна білявка ця.
Я і біла рука по тину,

щоб не впасти серед зими
на кривих тротуарах січня.
Хто пороги востаннє мив?
Хто казав щось нове і звичне?..

Ні початку, ані кінця.
Замітало сніжинки-долі.
Ти востаннє щось обіцяв
і ділив на майбутнє ролі.

Захлинались вночі вітри.
Горизонти білили ранки.
Не на двох – ти ділив на три,
чи на себе і на коханку.

Ні початку, ані кінця.
Сліпне пам’ять, як жінка сива.
П’ю любов із твого лиця,
тобто схожого дуже – сина…

Я приручила журавля.
Я так хотіла.
І мріяти про небеса
із ним посміла.
Та окільцьований не мною
дивоптах мій.
Я приручила журавля,
а він - несправжній...

2004

У Вашій долі я стороння.
І почуттям ладу не дам.
Затисну серце у долонях,
піду назустріч всім вітрам.

І озиратися не стану,
нехай іще душа болить.
Я називала це коханням.
Я помилилася. Простіть...

2004

Засіяли дороги відблиском зірок,
що несли свій вогонь крізь космічні парсеки.
Все готове для тебе – зроби лише крок,
розверни своє серце й прогнози ацтеків.

Ти – людина, твій – всесвіт, божественна суть.
Лише душу наповнює щем і тривоги:
що ж ті зорі назавжди до нас принесуть,
як плеяди складуть гороскоп допомоги?

Протиріччя небес. Ти вглядаєшся в них.
Хочеш зріти знамення, ідилію щастя,
перебравши всі знаки шифрованих книг,
віднайшовши вівтар тайнопису причастя.

Він пройшов крізь туманності зла і облуд,
проникаючи в серце, щоб темінь все ж зникла.
Все готове для тебе. Забути про суд,
розігнати в душі наночастки до світла.

То ж підтримай старання божественних сил.
Розтають як льоди, пролітають хвилини.
Засіяли дороги від сонячних стріл.
Квантопромінь з небес – закодовані зміни.

20.12.2011

історія наших взаємин описується трьома словами
і "Поглядом" Грушина.
ти довго вмовляв мене сонцем,дощем і снігами,
що я твоя дівчина.
а я навідріз відмовлялася вірити,
боялася щастя.
дякую за те,що у нас не зневірився,
хоча намагався.
історію наших взаємин допишуть інші -
вони краще знають.
а ми надовго загубимося у власних мріях
так теж буває.
2011

Зима. Вікно. Немає снігу,
а лише дощ в Андріїв день.
Моя душа – розкрита книга, -
як збірка віршів та пісень.
Сьогодні в ній – сторінка суму.
Без тебе я всякчас такий.
Холодний день і крила-думи
несуть у простір говіркий.
Та світлий сум душі поета
завжди веде за грані снів.
Летить у небо зла монета:
орел чи решка. – Що хотів?
Андріїв день. Гадання близько
і час магічних забавлянь,
коли підкажуть зорі блиском,
що ми з тобою – Інь та Янь.
І струм полів нас поєднає.
Все ж в протиріччі є душа.
А дощ іде. Все пил змиває.
Вона ж на прощі вируша.