Хвиля на каміння
Накидає пута.
Сонячне творіння-
Дівчинка розкута.
Соляні потоки
На щоках - не вада,
Це не перші кроки,
Це, скоріше, влада.
Знову сум вчорашній
Протіка в сьогодні.
Хто б повідав: нащо?-
Совісті голодній.
2011

Свячені яблука на Спаса
В корзині бабця принесла.
Та все в умі попова ряса,
Що – страх! – полатана була.

– Ото не мала вже досади
Селом пускати поговір, –
Це дід, потягши самосаду,
Відкашляв диму повен двір.

На призьбі тепло, як у грубці,
Про холод гадки ще нема.
Сидять собі старенькі вкупці,
А в очі дивиться – зима.

1995

Лиш мить одна – і згасне,
                                        відпала
Жага пізнань праістин велемудрих.
І жменьку праху в пошуках тепла
Між пальцями проціджувати буде

Вже інший заповзятливий адепт,
Що ефемерній вірі непідвладний.
Він розгадає втаєний рецепт, –
Не відійде, конаючи надсадно.

Арканів суть – усесвіту канон.
Чудес нема для того, хто не вірить
У чудеса, –
                      для нього лиш закон
Існує в еманаціях ефіру.

О панацеї вижухлий апломб
В архітерпіння присмаку солонім!
Рука хапає виснажений лоб,
Фалангами продавлюючи скроні.

Так недоречно долю спокушать,
Коли вже вічність манить за собою.
Якщо надія зрадить у двобої, –
Знайдуться інші вічного бажать...

1993


____________

Аркáни (лат.) – таємні знання, необхідні для пізнання реальності.

Офіс штамп акциз рахунки скоби
Меркантильно
Смішно буржуа
А таких як ти давно не роблять
а таких як ти
уже нема
(Та котра шепоче смішки вітру
плачеться хто космосу в плече
вже не наша і чужа для світу
шизофреник кажуть...я про це)

Капітали варяться у злобі
Кроманьйонця тішить
капітал
Офіс штамп акциз рахунки скоби
а таких як ти
в "безпечний зал".

28.09.2011

Залишатися – звичка не Ваша,
Та і я нетутешня, мабуть.
Цю ідею, завчасно пропащу,
Журавлі на жалі рознесуть.

Нам зостануться білі півтіні,
На піску намальовані сном,
Та шматочки блакиті осінні,
Перетворені в тихий шансон.

Невагоме єднання потроху
Павутинкою час розірве –
Відчуття запізнілого кроку
Ненародженим рухом замре...

Згодом осінь немовби зумисно
Нагадає загубленим двом
Поцілунковий смак барбарису.
Але це буде дуже давно...
2011

Я – розлите під серцем вино,
коли протяг втамовуває стегна
й розривається настіж вікно
в порожнечу між нами таємну.

Так умів розуміти мене –
мов затримував сон у долонях.
І тяжіння зривалось земне,
пелюстками вклякало на скронях.

Бабське літо насподі небес
було теплим – мов тіло-у-тіло,
тільки вже обійму не тебе,
не того, що так довго хотіла.

2009

Ах, какой полыхал закат!
Кумачами луга алели.
Не касаясь травы, летят
По степям моих снов доселе


Скакуны, в облаках скользя
И сливаясь с горящим диском.
Тот, о ком и меж строк нельзя,
Был таким нереально близким


До озноба, до невпопад
Обронённого всуе слова.
Ах, какой полыхал закат!
Бессердечно, хмельно, бордово.


Отражался в глазах, струясь;
Пенясь, тёк по рукам и спинам.
Наших судеб сплеталась вязь
И тонула в ковре люпинном.


И я льнула, как рогоза,
Нежно, робко, листочком, стеблем.
В смоляных волосах роса
Затаилась остывшим пеплом.


Ласки, гривы, ветров парад -
Всё смешалось на суше бренной.
Ах, какой полыхал закат -
В пол-околицы, в пол-Вселенной.


2011 г.

вже далеко за північ, вже далеко до завтра
нерозбірливий час, що цю ніч не збудив
У високих Капатах попеліюча ватра
Ти туди не ходив

Споконвічний закон - хто хоч раз переступить
той назад повернутись не зможе ніяк
Залишився один між престолів і трупів
скам"янілий вояк

Хто приречений жити - той майбутнє не зрушить
той з землі не вірве мерзлий бій передсердь
І у спину нам дихає, в сутінках душить
вічна істина - смерть

Ти один з поміж тих, хто в освячену воду
Диких коней жене і полює на мить
Скільки треба століть для прозріння народу
що у генах болить?

Вже далеко за край перехилено келих
І святі не зійдуть, щоб дивитись на нас
У високих Карпатах хтось мереживо стелить
на порізаний час

Придумай мені покої,
В яких би усе збувалось.
Закриємось на підкову,
Від зайвих очей подалі.

Придумай мені фіранку
З моїх сподівань-мережив,
Щоб ранок змінився…ранком.
І пестив нас, і бентежив.

Придумай мені гостину,
Та тільки на дві персони.
Медовими і густими
Здадуться цілунки сонні.
2011

Не вмію прощатись, прощати не хочу;
Боюся кохати, кохаю не тих...
Щоранку еспрессо, експресія ночі,
І біль, як будильник, що знову затих.

Щоранку самотність, хоч натовп довкола,
І кава без цукру притуплює біль,
Щоранку в життя одиноко і кволо,
У фальш(він не соло)- до вен звідусіль.

Не вмію прощатись. бо всі вже в дорозі;
Не хочу прощати, бо винна сама.
Боюся кохати, бо зраду не в змозі
Згубити в собі навіть люта зима.

2011р.

Відтяв від хлібини скорину.
Зняв скальп – ніби з псевдо-індуса...
Забув, занехаяв, закинув –
оту, при якій не відбувся.

Від неї – і діти нелюбі,
хоч, звісно, невинна малеча…
А ночі із нею укупі –
зруйновані гнізда лелечі.

Вана терла стіл аж до скрипу –
а знов по вуглах замасніло…
Він пив нелюбов, доки випив –
а дна не дістать: не зміліло!..

Ой, кажуть неправду в народі:
мовляв, де ж були твої очі? -
Коли купував при нагоді…
Судити багато охочих.

Провину свою розуміє,
застряг у своєму ж капкані…
За вікнами темрява мліє.
Це ніч їхня спільна. Остання…



17.04.09.

Дивная осень, пора золотая!
Все в пурпуре и злате - краса.
Уходят позда в неведомые дали,
И березы уходят в себя...
2011г.

Останній раз тебе я бачив
За днів моїх юначих мрій.
Болить на серці образ твій,
А лікуватися нема чим.

Казав собі сам: не дурій,
Позбудься юності , козаче!
Але малим дитятком плаче
Пригадка у душі моїй.

Через років завісу димну
Тобі одній назустріч йтиму, -
Життя одне. І ти одна.

А, може, стріну випадково
І, удушивши горлом слово,
Пройду повз тебе, мов мана…


27.09.11.

Треба лежати нерухомо на підлозі
І не боятись, що довкола павуки.
Ми біжимо, падемо по дорозі
Із нас сміються навіть будяки.

Не вимагаю бути привидом,
Чи плисти проти течії ріки.
Хочу спокійно, хитрим приладом
Читати тихо всі твої думки.

Ловити суть, тримати руки,
Хворіти голосом зболілої душі,
Ти любиш рай, я люблю муки,
Ми трохи рідні, але вже давно чужі.

Легше зректися себе, не міняючи правила,
І після сірого снігу любити зелену траву.
Я не грала в футбол, я лиш наївно так марила,
Малювала портрет із блакитних тіней на пару.

У шафі висіло зимове із шармом пальто.
На стіни дивилась і дихала праска,
А люди тікали, губились в смердючім метро,
І диким закінченням бавилась казка.

А літак, що летів, креслив обрії сили.
Довгі вії ховали на кінчиках цукор й сліди.
Навіть вовки у лісі на осінь не вили,
Дивились на небо, вдовольнялись шматочком скупої їди.

Мої слова лишились порохами на папері,
Дивились прямо і будили кілограм душі.
А серед ночі проганяли сон за двері,
Щоб підсвідомості зустрілись на межі.

Морозом гріла і лляна сорочка,
А капелюх ховав оманливі думки.
Він- блудний син, вона- забута дочка.
Так близько падають від дерева сливки.

Радіо кричало щось без розуму і тями.
На сковорідці грілись ще зелені огірки.
А поруч на стіні мозаїка із плями,
Розбита фотографія і завчені роки.

Ніч. Santa Justa. Простора зала.
Я зустрічаю її усюди.
Вона не любить старого сала.
Якщо не любить - і я не буду.

До чого сало? До теми, звісно.
Я тільки вчора із України.
І цього сала навіз до біса.
Та в цьому точно вона не винна.

Вона ні в чому уже не винна.
Така наївна й така далека!
Вона у серці - що Україна,
а в Україні - що той лелека!

У неї в домі усюди трави.
Та я не вхожий в її покої.
Я щось важливе в собі проґавив:
Як над собою наруґу скоїв.

До калганівки і кальвадосу
Я не підходжу, напевно, з місяць.
Бо алкоголю із мене досить!
Їм тільки сало. Мене це бісить.

За брак взаємин мені догана.
Місцевий потяг повзе повільно.
Вона не любить Марі Хуана.
Тому що горда. Тому що вільна.

Минають вірші у цім болоті,
У цій багнюці - у ойкумені...
Вона без крові, а я без плоті.
Різностатеві. Різноіменні.

Мільйон окрилених ілюзій:
У голові вирує кратер.
Не чародійка і не муза,
а я так хочу написати
тобі про казку не у небі.
Про дивних фей,єдинорогів
і не жебрачка і не леді,
а я послав у не дорогу,
до тебе щиро, не в конверті
несказаний не мемуар.
Ти не мисливець і не жертва...
А я далеко не казкар!!!

У голові вщухає кратер:
мікрон окрилених ілюзій,
не встиг тобі не дописати
і не коханці і не друзі!!!

24.09.2011

Душа – як вовк на ланцюгу –
Вже чує осінь.
Скляних судин червоний гул...
І рай – ось-ось він.

Тут яблунь сон і мамин борщ,
І пахне пісня.
Тополі готика... Собор
Хрестозалізний.

А лист зорі в дзеркальну гладь
Ставка... як в себе...
І крила кореню болять,
Бо звуть до себе.

Вогонь калиновий лицем
В туманній масці.
Під вітер котиться яйце,
Як в тій ще казці.

Одні потурчені слова,
Як хлібчик – інші.
У них я душу заховав –
І вийшли вірші.

Про все, що є, було кругом
І ще пробуде,
Складу в один прозорий том.
Хай мають люде...

Весняну осінь.
Пекло-рай,
Любов і пиво.

Ну а коли прийде пора –
То смерть красиву.

В периметре окна ноябрьская дрянь:
И дождь, метаемый свинцовым небом,
И снег, как мокрая салфетка,
Асфальт скрывает тонким слоем пепла.
Тумана тоненькая грань
Подшила улицы неровным кроем.
Ветер царапает дома свистящим воем.
Гуляя в примеси грязи,
Чреды событий подвожу итоги –
Сегодня я узнал, что у тебя есть муж…
От глубины холодных луж промокли ноги.

з театру тіней щойно, де нема
тебе ніде. зима ось-ось затужить.
адже, крім себе, час нікого дуже
не любить підпускати до керма.

проїздом, так. перебирала стос
залишених сяких-таких цидулок,
з яких давно буденним вітром здуло
смішні рядки амбітних барбарос.

за щоку – барбариску: не журись,
коли і ти нікого не застанеш.
мені - на потяг осені. останній
туди, де ще квітує барбарис.

Я изучила правила игры.
Затянут вечер в легкую усталость.
Вы нынче одиноки и пьяны
И время до полуночи осталось.

Неспешно льется тихий разговор,
Мы оба балансируем на грани.
Скрываемся от тучи грозовой,
Не позволяя искренних признаний.

Вы снова и навечно влюблены
В случайных женщин с умными глазами.
Я принимаю правила игры
И с удовольствием играю... Вами.


2011

Madrid-Barajas. Простора зала.
Іде посадка. Лечу в Lisboa.
- Забудь мій запах, - вона сказала, -
я - не для тебе. Лети із Богом!

П"ю калганівку, тримаюсь якось:
- Ну що ж - вертайся в свою Севілью -
до свого "Thymus" чи "Pasternacus",
моя Канáбіс, mi Sinsemilla*.

Ще раз вдихаю. Таки охота...
Пішла... Красива, мов донна Анна...
Тепер - по кого? По Дон-Кіхота
чи дон Хуана? Марі Хуана.

27.09.2011

*Sinsemilla - сенсімілья (сінсемілья) - (від ісп. sin semilla — без насіння) - дозрілі, але незапліднені суцвіття жіночих рослин конопель.

І дощ, і калюжі. Дивись, а проте
Не завдано тим тобі кривди.
Не бійся, бо дощ не існує на те,
Щоб ти застудився й хворів ти!

Щоб ти бадьорився, звуть манівці
Дорогою пошуків правди.
Не бійся, що світло тунелю – в кінці:
Так є не на те, щоб блукав ти!

Не бійся. Для тебе – усе, що святе.
Долоні склади молитовно.
Не бійся, бо море штормить не на те,
Щоб твій перекинувся човен!

Не бійся! Є відліку точка – «тепер».
Дощі і шторми – пересмійся.
Життя не для того, аби ти помер!
Для того, щоб ти народився!

15.09.2011.

Самота, самота саме та!
Саме та самота і сум'яття.
Наче м'ята прим'ята, життя,
Нетривке, наче паморозь м'ятна.

Тільки мати тебе вигляда.
Тільки зливи ідуть з виднокруга.
Ти для когось – турбота й біда.
Ти для інших – пияк, волоцюга.

А для неї – орел ти і син.
Сокіл – то й не тримаєшся ґанку.
І дарма, що трави не косив
І води не приносив ні склянки.

Самотужки освоїть косу,
Мати сходить сама до криниці
І замкне, щоб сховати сльозу, –
Передчасно й раптово – зіниці.

Але мати іще вигляда.
Вигляда, бо на те вона й мати.
Самота, самота саме та!
І холодна, й терпка, наче м’ята.

18.09.2011.

Здається, моя душа
подібна до першої миті
останнього метелика.

Раптом зимою
в хаті затріпотів метелик.
Згадались руки бабусі-покійниці.

Повернувся з похорону дідуся.
В уяві бився об шибку
великий птах.
2007р

В этом светлом мире невостребованных идей,
Где каждый любим лишь собой и Богом,
Добрая половина моих затей
Мне, одинокому, выходила боком.
Но я не отчаивался, не пил вино,
Никого не винил и не бежал от жизни.
Лишь долгими вечерами смотрел в окно
И слагал стихи о своей Отчизне.

До неё и во сне не дотянуться рукой,
Не докричаться, не долететь быстрокрылой птицей.
Она отсюда далеко-далеко,
Там, где мой образ тобою хранится.

Я туда не вернусь. Никогда. Ни за что.

Не пройдусь по хоженным вместе дорогам,
Не застыну, кутаясь в чёрное пальто,
Задыхаясь от волнения перед твоим порогом.
А ведь я здесь не чувствовал никакой вины.
И совсем по-другому смотрел на вещи.
А ещё мне снились удивительные сны,
И как потом оказалось, каждый третий – вещий.
И было мне не боязно ничего не иметь
И оставаться простым, убогим и сирым,
И сокрушаться, что листьев траурная медь
Укрывает остывшее тело мира –
Перед тем, как внезапно наступит зима,
Белая и холодная... и всё остудит...
А теперь и не представить, что где-то с ума
Сходят друг по другу чужие люди.

Напиши мне об этом и доверься огню,
А пепел от письма разотри в ладонях
И храни его вечно, как и я храню
Всё, что по углам вздыхает и стонет.
Что никак не высказать на белом листе
Белыми словами да для белой книги,
В которой лишь стихи о моей звезде,
Обо мне и о прожитом – как о кратком миге.

Ти упадав за мною,
Я мовчала,
Ти упадав,
Я "есемески" витирала,
Ти упадав,
А я стирала файл,
Я вже забула
Твій простенький майл!
Ти на колінах?
Милий, вибачай,
Я "делете" поставила в стосунках,
В архіві наш з тобою Рай...
Прощай!
Я витерла твій образ на малюнках!
Що-що? Кохаєш?
Знаєш, не чіпай
Руки моєї,
Бо давно вже смеркло!
Мені пора,
А твій холоне чай,
Наш фотошоп-життя
Давно вже Пекло!
Все. Відпусти. Бувай.
Я іншого формату,
І...знаєш що?
Не згадуй нашу дату!

Ми зустрілися з тобою цієї весни,
І з тих пір ти увійшла у життя моє й сни,
Розквітав підсніжник, прилітали шпаки,
І я твоєї попросив руки.

І ми стали жити, їсти і спати разом,
Нам співали солов’ї, неначе Йосип Кобзон,
Півень кукурікав, мед збирала бджола,
А ти ночами гірко плакала!

ПРИСПІВ:
Щоби я був щасливий –
Мені треба море пива,
А ще краще океан,
І щоб ти була щаслива.
А щоб ти була щаслива –
Я не знаю, що потрібно,
бо ж ти геть не любиш пива,
Бо воно тобі огидне!


Ось і квітень промайнув, а за ним травень теж,
Якщо довго щось шукати – то не факт, що знайдеш.
Риба нерестилась, конюшина цвіла,
А ти до мами в червні утекла.

Я прийшов зі зміни вранці, дуже спати хотів,
Думав, ти мені насиплеш, як завжди, голубців.
Ну а тебе десь не було, тож я напився, як пень,
Тудим-сюдим, глядь – а вже вересень!

ПРИСПІВ.

Я просив тебе вернутися, бо вже листопад,
Але ти така уперта, що ні кроку назад,
Відлітають журавлі, відлітають качки,
А ти ж так гарно прала сорочки!

Я не буду більше пити, ну хіба на свята,
Я куплю тобі такого, як ти хтіла кота,
Наскладав грошей тобі я на комбайн “Мулінекс”
І три книжки прочитав про секс.

ПРИСПІВ.

Ти – собі на умі, але ж я теж не лох,
Та іще ж мені щоночі сниться, наче ми вдвох.
Буду я тепер вживати тільки яблучний сік,
Повертайсь, бо скоро Новий Рік….

Я прийшов тебе украсти, але вже не вкраду:
Бо ти поїхала із іншим хлопцем у Хургаду,
Отака ось вийшла пісенька у мене сумна,
Ну а скоро вже нова весна…


ПРИСПІВ.

Хмари осінні, як айсберги,
вросли у небес океан.
Тут, на землі, віддавай борги –
аби не спізнитися… там.

2011

Пізнав я зраду і кохання,
Удари долі й благодать,
І смерті був я майже зять,
І ще не збувся існування.

Спішать роки, немов летять
Ланами трепетною ланню,
А я, віддавшись віршуванню,
Закрив минуле під печать.

Добро і зло мене навчили
Вже не боятися могили, -
Свобода це з печальних уз.

Морями сонячного світла
Пливе душа моя розквітла
У дивний з Господом союз.

27.09.11.

Я вірю в це язичництво ночей,
У цей буддизм
                 просвітленого ранку,
В це християнство полудня
                                              і ще
У цей іслам вечірнього серпанку.

Вони в мені злилися назавжди.
Молюся їм очима і словами,
Молюсь душею.
                          В шелесті води
Шумує тиша, владна до нестями.

Збиває з ніг, підхоплює й несе
В нові світи –
                         незвідано високі...
Я вірую в цю тишу над усе,
Яка дарує прихисток і спокій.

2001

Інколи я бачу в тебе хвіст білочки:
ошатний,грайливий,
і сама ти весело-прудка.
Іноді схожа на ластівку,
а хвостик охайний,цнотливий,
і пісня лагідно-гомінка.
Буваєш з хвостярою киці,
хитра й зеленоока.
Чи то маєш хвіст риби
та плюскаєш на усі боки.
Яка будеш сьогодні?
Мені так цінно то знати,
Бо я хочу тебе вполювати...

Він чаклуватиме уміло,
Спокійно зробить все, як треба.
Затисне нитку існування
І нею вишиє життя…
Сини і доньки, їх весілля –
Панно від ліжка і до неба!..
Журба, і радість, і кохання,
І вчасне щире каяття…

Коли ж отам, де тонко - рветься,
Коли всі прилади – безсилі,
То візьме реаніматолог
У поміч кобзу – як набат!..
Й ослаблене озветься серце,
Й зернини, вистраждано-стиглі,
З очей покотяться - до слова:
Все зрозуміло й без присвят…

Кобзар - у білому халаті,
І лікар - в білій вишиванці:
Два серця у одній людині,
Любові дві, і два крила.
Дві грубки у промерзлій хаті,
Де ниці втримуються бранці:
Байдужість, чванство і безсилля…
Від злого кобза вберегла!

26.09.2011.

В мире, где боль беспричинна
И велика в одночасье,
Ходит по небу мужчина
С хрупкой надеждой на счастье.

И со стигматами веры
В злые словесные дали,
Где награждают сверх меры
Только за то, что не ждали.

Там нелюбимые люди
Встретят его у порога,
И удивление будет
Дольше, чем даже дорога...

В этом ответ на вопросы
О сочинительстве в целом
И о раскаяньи… Просто
Он это чувствует телом.

Он это знает и видит
В облаке, в каменных птицах,
В каждой отдельной обиде
Строк и пера на страницы.

В каждом бессонном рассвете,
Что после ночи – как праздник,
В доме, где глупые дети
Детскими книжками дразнят.

Урочистого дня відчиню золоту коробку,
розгортатиму довго строкаті її шалі,
і в останній із них смс-ку знайду коротку:
"З Днем народження, Ярку! Удачі! Я йду далі".

Ще між слів прочитаю: "Усе це - безперспективне,
ці хвороби, ці муки, та й знаєш, між нами - прірва.
Це ж лише оборудка - а значить, кого пектиме,
як котрась зі сторін однобічно її розíрве?

У стосунках важливе усе - почуття і гроші,
в нас, якщо і було щось, то згодься - занадто в міру.
Ти мене зрозумієш, я знаю, що ти хороший,
ти знайдеш собі кращу, хоч я в це й не дуже вірю.

Може, станеш поетом - тобі б тільки чуть завзяття,
видавав би вже збірку, блін, в тебе ж пристойні вірші.
Ну і ще поясню - ти старався мене зв'язати,
а для мене обов'язок - що може бути гірше?

Але найголовніше - ніколи іще так близько
не підходила я до ідеї свойого дому.
Медитація - це своєрідна її колиска,
перевірено на іноземцю - тобі відомо.

Він - красивий і статний, і - віриш? - йому - пофіґ,
що двійнятка мої ще не злазять самі з печі,
а в коханні, признаюся, він - взагалі профі,
хоч важливіше перше, а це - тільки так, до речі.

І люблю я його, як нікого в житті - що ти!,
а з тобою - випадок, ти знаєш - окремо взятий.
І, між іншим, я перелічила, це він - сотий,
ну а ти, відповідно - лише дев'яносто п'ятий."

28.04.2011

Мій глобусе, твою планету,
На вісь кохання насадив.
І це для усього інету
Було, повір, як диво з див.

Неординарно - сонця цмоком
Ти мого стрижня завела.
Й на нім крутитися з підскоком
У різні боки почала.

Мій жезл уже в тумані тане…
Овалом щастя ти веди.
Заходжу я в твої вулкани
Не просто так – туди-сюди,

А ще й із «дзигою-моментом».
Це – ноу-хау, зрозумій,
Бо завелася вже з патентом
Кохання ти – пропелер мій.

26.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Я просто жінка. Просто жінка я.
П’ять букв у слові – ну куди простіше?
Я люба, я кохана, я твоя,
я та, яка на світі найрідніша.

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.
Я та, якій протягують долоні…
Я палена у відьомськім вогні
і писана у золотій іконі…

У муках я життя тобі даю,
і зуби зціплю - на війну пускаю.
Біля вікна задивлена стою.
Я просто жінка … і немає краю

такій ось простоті. З ребра чи ні,
я Єва, я спокусниця Адама.
Я та, якій присвячують пісні
і та, якій гукають просто «Мамо…»

Я просто жінка. Грішна і свята,
слабка і сильна, сіра і яскрава.
Я просто жінка, просто жінка. Та,
якій потрібне щастя, а не слава.
(2008)2011

Стемнело.
Улица.
Фонарь.
Луной горит чужая даль.
Храпит за стенкою сосед.
И каплей кран чихнет…
Нет-нет
Сорвется лишняя звезда,
Ныряя рыбкой в никуда.
О ней не станет плакать ночь,
Ведь с глаз долой, из сердца прочь.

Всё та же улица.
Фонарь.
И я, немая божья тварь.
На лапах жизнь
(читайте – быт)
А на носу надежда спит:
Быть может, сжалится мечта,
Когда не будет занята
И разобьет границы мира…
Пойду.
Светает.
Как-то сыро…

пливе крізь літо, сонце, води, сни
прозора бабка, небо підпирають
пухнасті вії дівчини-сосни.
яса тече від раю і безкрайо,
і заплітає Лада у кісник
солодкий дух пухкого короваю.

іванівською стрічкою ріка
лопоче благодарственну молитву.
і світиться гаптований рукав.
і ще по ньому вечір не розлито.
а день уже дістав із рундука
стару лампадку і осінню свитку.

У скошеній траві,
Котра так коле п’яти,
Лежали, мов німі,
В дурмані рути-м’яти,
Не треба було слів,
Слова, напевно, зайві,
Злітали аж до зір
У ароматах мальви.
І павутина снів
Оповивала тихо
Тебе, мене і те,
/Щоб не зурочить –
Видих…/ І падала роса
На трави й на зап’ястя,
У скошеній траві
Народжувалось щастя.

У воскреслому Слові, у Слові нетлінному,
Є Божественна сила, і віра , й любов.
Проникає до шару твого підкорінного,
Щоб ти Істину в серці своєму знайшов.

Ти – творіння Його, не забутий і прощений,
Дух витає над світом і кличе – прийди!
Не дивись навкруги, де понищено й спрощено,
Нахилися і випий Живої Води.

Ось дорога Його, не минай, будеш праведний,
А до Істини й волі віками ідуть.
Не дай душу безцінну і долю розграбити , –
Це єдина, священна, вторована путь.
2011

Не перестану я плекати почуття
До Тебе, моя нене рідна!
Нехай життя веде нас в забуття,
Ти залишаєшся єдина і чарівна!

Часом буває так, що я
засмучую твої блакитні очі
І сльози ллються скрізь вогонь життя,
Хвилюєшся за мене ти щоночі...

Та розриває серце на шматки
моє колюче палке слово,
А ти обіймеш, пригорнеш мене
І сонце сяятиме знову!

Голубонько, кохана, неземна,
Всі вірші і пісні про тебе!
Обожествляйте матір, бо вона
Подарувала світ під цим безкрайнім небом!

22.09.2011 рік

А в Лионе - дожди. Сквозняками квартала
Манит осень в свою отпылавшую стылость,
Где свирель ностальгии взахлёб отрыдала,
Только эхо, как шрам. Окажите, мол, милость.


Поспевая след в след. В багровеющем сквере -
Подуставший Морис и седая Мадлен.
Ветхий зонт на двоих. И в неспешной манере
Разговор. Две руки в синем кружеве вен


Так прильнули, сплелись, прикипели друг к другу,
Точно корни: отнимешь и рухнет планета.
Водосточной трубе заунывную фугу
Будет ветер, фальшивя, играть до рассвета.


А над замком Ла Молль распластались туманы,
Как бинты медсанбата из выцветших хроник.
Засыпает листва отболевшие раны.
Словно кошка, октябрь оседлал подоконник.


Где-то в старом проулке со странным названьем -
Дом, резное крыльцо и махровый уют.
Два бокала шабли. Слышно кожей, дыханьем
Шелестящую вязь уходящих минут.


Здесь герани в горшках и горошек на ситце,
Кружева, патефон, как (в котором?) году.
Одиноко вздыхает о Маленьком Принце
Королевская роза в пустынном саду.


2010 г.

Достигла бузина; жилось дитинству
так мирно у печері синій. Там, де стежка
Покинута, тепер трава брунатна й дика
Нечутно листя шепче на деревах.

Немов вода, що каменю торкається ледь чутно -
Так дрізд співає в лісі, і вівчар
Іде за сонцем мовчки, а воно
Лягає важко за осінній пагорб. 

Ось синя мить, і тільки в ній - душа
Лякливий олень тихо підійшов до краю лісу.
В долині - лиш похмурі села й дзвін старий.

Усіх років цих темна пам'ять; перед нею
Схиляєш голову з благоговінням.
І перед осінню та холодом в кімнатах,
Де світлом дзвонять кроки у блакиті.

Скрипить вікно легенько; аж до сліз
Щемить у серці, коли бачиш цвинтар
Покинутий на пагорбі; і пам'ять
Легенд, що їх почув колись. Та часом
Душа світліє, як, бува, згадає
Людей безжурну радість, і красу
Тих тьмяних золотих минулих днів.

А ви стрічались з Сатаною?..
Не зустрічалися? Та ну!
Тоді вважайте новиною –
Ви ж не впізнали Сатану!

А він є всюди, де про Бога
Не пам’ятають кожну мить,
Де не шкодують слова злого,
Де неба чистого блакить

Не помічають… Де ув о́чах
Не сяють зорі й сонця диск,
Там, де добра і запах вичах,
А є лиш зла колючий спис…

Там, де коньяк, текілу, віскі
Без міри й понад міру п’ють,
Де не шанують рідних й бли́зьких,
Де не любов панує – лють…

А ви – не там?.. Тоді – вітаю!
Ви – досконалі в чистоті!
Лиш зазирніть углиб, до краю
Собі у душу… Як, святі?..


26.09.2011

Когда в едино мы соединились
как будто новая енергия родилась
и все кругом озарила
проникла в каждый уголочек
и как уран наполнила теплом земли
что там хранила миллиарды лет!



2011

Когда на сердце грустно станет,
А в город будут рваться холода,
Тогда в страну свою заманит
Меня волшебница-весна.
В стране той буйные луга,
Колышет ветер разнотравье,
Там открывателя нога
Еще ни разу не ступала.
Там полноводны реки
С прозрачной чистою водой,
Там лес свои откроет веки,
И сосны строятся стеной.
Там гор вершины неприступны,
И слепит неба белизна,
Но кажется, что все доступно –
Со мною рядом девушка-весна..
И если снова грусти, скуки
Услышишь за спиной шаги,
Тебе весна протянет руку,
Ее ты только позови.
2011

українська література хрестоматія для шкіл
імена портрети коротка біографія якісь тексти
як на мене не найкращі але менше з тим
подумав собі а як воно вам бути разом там
миколи івани павли михайли
хлопці з іменами апостолів
блаженних святих мучеників за віру і довіру
як воно вам у тій літературознавчій валгаллі
для справді визнаних справді корифеїв
чи розмовляєте ви там навзаєм
чи звикло лаєтесь як за життя
- пам’ятаєш як ти мене здав
- а пам’ятаєш як ти на мене стукав
- такий був час
- о темпора о морес
такий-сякий час така-сяка література
сука

…збирати у пучечки полин, розтирати у пучках гірке-що-аж-сиве листя,
хоронити захололих метеликів, що Богові душі віддали
у нейтральній зоні моїх двох шибок;
поміж аркушів їх хоронити,
у товстих словниках
зі старим-ще-правописом,
без гачечка літери ґ…
…вервечки птахів проводжати,
за кожною гускою плакати:
долетить-а- чи-ні?
…і навчитись нарешті плести на спицях –
шалик для тебе
віру для мене
у те,
що сніги сьогоріч будуть такими солодкими,
що аж-аж…