Намалюю я пензлем зиму:
Замість снігу – холодну печаль,
Там, де ріки текли швидкоплинно,
Покладу дерев’яний скрижаль.

Малюватиму пензлем весну,
Все коханням палким надихну,
І тремтячі дерева воскреслі
Я у пристрасті шати вберу.

Намалюю я з радістю літо,
Із душевним та щирим теплом,
Та, веселкою долі сповитий,
Зображу свій життєвий паром.

І вже пензлем, мальованим досі,
На пожовклих листах від часу,
Перевтілю кохання у осінь –
Зафарбую тужінням весну.

22.08.2011 р.

***
На душі впала корупційна ржа
Як заволока. Хижо обмотала,
Захланним дала тягу до гроша,
Узяла міру, ненасить наслала
І загострилась жадності коса,
Лягла на люд ,як чорне покривало
Й пече щоденно, мов їдка роса
З’їдає трави і руйнує глицю.
А люди – як обпалені кислиці
Шукають прихист і грішать, грішать…
Знаходять рай у пиві та горілці,
Дають на лапу за усе гроша,
Рахують їдло зранку на тарілці,
Купують секонд. Смакота – хамса
Не всім доступна, тільки одиницям
Пенсійних верств голодного коша.
Чітка межа еліти й бідняків,
Різкі парфуми й дачні помідори
Змішалися. Напищеність панків –
І вже летять дорогами мажори:
Збивають пішоходів, як вовків.
Бо що для них закони й світлофори –
Вони – синки породистих батьків…

… Лягла на душі корупційна ржа…

* * *

Булo кохання і плескáлось
Казковим озерце́м, ставкóм,
В нім серце зні́жено купалось,
У нім раділо і жилó.
В долонях тeплих зберігалось,
Лілéєю весни цвілo,
Й незмітно якось розплескáлось
Та поміж пальців протекло.

Павло Гай-Нижник
27 липня 1991 р.

ПЕРША НІЧ

Вона й не знала, що страждати
Так бyде хтітися її,
Що цяя мýка мýки ждaти
Така солодкa у вогні.

Вона й не знала, що у крóві,
Крім болю закипає й те,
Що вирве з плоті її стoгін
І пeклом сóлоду зросте.

Павло Гай-Нижник
27 липня 1991 р.

ОКСАМИТОВИЙ НЕБОСХИЛ

Небосхил нині м’я́кий і ніжний,
Заколисаний літнім теплóм...
У молитві своїй піднебесній –
Призадýманий, мрiй́овий сон...

Небосхил нині ширший за небо,
Не вогнéвий, не хмурий – оргíйний.
В ньому день погасá, та іще не ночéво,
У нім стeлиться пoдих суми́рний.

Небосхил нині – цар наречeних,
Поцілунків і тихих розмов,
У освя́ті зорiнь незчислéнних,
Небосхил – оксамитна любов.

Павло Гай-Нижник
21 серпня 1991 р.

КОМУНІСТАМ

Ви вміли слáвити себе й когось ганьби́ти
І вірно вка́зувать облудливі шляхи…
Ви, як ніхто, навчились в спину бити
Коли самотні. А коли в юрбі –

Ви професійно били вже одно́го
Всією кóдлою і стали в вишині́
Великого кладoвища, в якого
Позрyбували навіть і хрести.

Ви трупи жертв у землю не ховали –
Закидували ними ще живих.
Ви з них собі сади́би клáли
І вимагали “слoва” від німих.

Ви прапор свій заля́пали кровóю
І цим пишалися і си́тились слізьми́,
Котрі лили́ся гі́ркою рікою
І нас топили… Ви ж – на вишині́.

Та от, невдача, – перегни́ли кості.
Вам навіть трупи не простили зрад
І поховали всі ваші форпо́сти…
Хто ж вас тепер вже піднeсе́ назад?

Хто вам повірить, розжирі́лі пу́зи?
Хто вам довіри дасть вже у житті?
Хто втримається нині від споку́си
Не плюнуть в вас й не дати по хребті?

Й коли у гнóї, що ваш зрив хробак,
Вас люд судитиме й каратиме відкрито,
Не хáркайте кровoю! Тут і так
У смітті все, усе кровoю вмито…

Павло Гай-Нижник
1 серпня 1991 р.

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою.
Покарою самі собі призначені.
Позначені тавром раба – заплачемо.
Заплатимо хабар і заголосимо
Піснями солов’їними, праотчими.
Премудрими думками розбредемося
І станемо нарешті вільним демосом?

Зневірені = зневажені = знедолені.
Подолані не ворогом – покорою…

2011

Під шаленої зливи овації
В круговерті чужого життя,
Паралелі мого почуття –
Твого серця складні комбінації.

На сталевих скрижалях осені
Ти ще пишеш сумні пісні.
І римуєш прозорі дні
Передзвонами безголосими.

Але час не міня декорації
І на сценах чужих театрів,
Вже не боляче помирати
Під шаленої зливи овації.

2011

Дорогá тепер заправка,
Ціни – безсоромні!
Ви купуйте , люди, авта,
А я куплю коні.

На гумових коліщатах
Драбиняк склепаю:
Чи поїду на дівчата,
Чи по ліс до гаю ,

Чи весною припряжу
Коні до орала
І гайда попри межу
Дряпати помалу.

Правда, коні сіно труть
День і ніч жвакають,
Навзамін кізяк кладуть
Наче крам з Китаю.

Та на це уваги я
Мало що звертаю,
Звик я сам і вся сім'я
До речей Китаю.

Лиш їх авто «Амулет»
Не куплю ніколи,
Краще коників дует
І люцерна в полі.

24.08.11.

День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…

Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Ринули сльози, як тільки вітер
Звуки флейти приніс.
Самотній ліхтар. Замість літер
Нитки дощу, плесо річки та ліс.
Прошу, не треба оцих мелодій
Про нескінченність доріг -
У тривожні часи вистачає рапсодій
Про сум, що на плечі ліг…

Примітки:
На малюнку напис - "Чан Ді Де Шен Інь" - звуки флейти (кит.)
Переклад вільний. Слово "літер" трохи недоречно. Ніяких літер в китайській мові, звісно, немає. Але слово "знаки" спотворювало би текст і розуміння. В оригіналі тільки натякається, що навколишні частини природи є знаками, ієрогліфами якоїсь пісні, що мали би супроводжувати музику яку чує автор, але цієї пісні немає...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Намалюй мені Волю.
На листі дерев,
На втомлених вітру раменах,
На персах хмар…
Намалюй мені Волю!
Не пензлем – мечем
На давніх курганах,
На глеках зчорнілих,
Де молоко офіри
Мішали з кров’ю биків.
Намалюй мені Волю!
На шаблях іржавих,
Що краяли плоть,
На краплинах дощу,
Якими плакало Небо.
Намалюй мені Волю!
На землі полотна,
На квітах ниток,
Коли вишивали чорним
Долю – не комір...
Намалюй мені Волю!
Сарматськими знаками
На мертвому дні Кальміусу,
На могилах, що криком кричать
Нащадкам глухим.
Намалюй мені Волю!
На гомоні тирси,
На дзвіницях Батурина,
На трьох колосках…
Вітчизно правічна!
Твоє одкровення
Кров’ю на пензель.
Малюю картини
Волі жаданої
На чорному полі ночі...

(Світлина автора віршів)
24.11.2011.

Сиротіє село. Бо у місті, звичайно, легше –
супермаркети є і робота така-сяка.
Правда, там у селі вітер жито і трави чеше,
тиша, як у раю… Та у місті гучні свята.

Сиротіє село, особливо узимку тоскно.
Навіть бабцю стареньку у місто привіз онук.
Дивував її гордо турецько-китайським лоском,
а вона не могла притулити душі і рук.

Сиротіє село без пісень, що медами пахнуть.
Заростають полином стежки у город і сад.
А старенька у вікна побитим безкрилим птахом
виглядає на весни і проводи… Бо навряд

іншим разом на рідне село подивитись зможе.
Так і буде в чужому гнізді доживати дні.
Сиротіє село і душа, і країна… Боже!
Там же хата без неї… і яблуні там одні…

Громадянин Всесвіту
з зарудненої Богом провінції –
провінції з тату-шахтами,
обтиканої териконами…
Громадянин Всесвіту -
ну що йому власна держава:
це ж згадані вже терикони
та ще ті смертельні комедії
пластикових сміттєзвалищ ...

Громадянин цей – космополіт.
Мандрами - скотчем обклеїв півглобуса.
Вертає ж, зазвичай, з далеких доріг
туди, де застигли в безмовному коїтусі
ті ж таки сміттє- і-смердосмарагди…
Вертає… ну, типу, додому,
Ну,типу, на батьківщину.

Воно ж ото, наче й нічого…
Квартира у нього з комфортом,
з комбайном і євроремонтом ,
і, начебто, з європорядком…
Робота – загал задоволень:
мольберт, вернісажі, майстерня,
бо громадянин – живописець,
вилущує Всесвіту зерня.

Ті враження, що від Марокко,
від Мальти чи то Монако,-
усе мастить маслом на булку,
і той бутерброд – не до рота,
а у солідний підрамник,
до виставкової зали…
« Корисні мандри далекі ;
талановитий художник », -
щиро і небезпідставно
всі при нагоді казали.

У згаданого провінціала
(отого, що зветься «художник»)
є один «пунктик» … не дуже…
ну , просто деталька дрібна:
як мову державну почує
у місті, зарудненім Богом,
отам, де у нього квартира -
то дядько, сердешний, нездужа,
натхнення в роботі нема!

Якось розтікся у тиші
імідж копійчаним гримом -
стерпіти більше не в змозі
культурний космополіт,
коли почув чиїсь вірші,
виконані державною,
та ще й – ти ба!— комусь рідною?!
Марно об’їздив він світ!

Марно дивився Європу,
марно у Африці пікся,
марно шанований людом
в рідній державі-таки…
«Ой, да идите вы в жопу!
Достали, националисты », -
сказав, і одразу зробилось
жити йому залюбки!

Ми не жили в Гваделупі
(він же застряг там надовго!),
ми не пошлем його в дупу,-
нащо нам зайвий клопіт?
А спроба порозумітись -
то вода, товчена в ступі…
Хай вже полегшено витре
з лоба знервований піт!

Ми не пошлем його «на фіг»,
це ж бо таке безкультур’я,
це, якщо хочете, навіть
чистісінький кримінал!
Бо хіба ж мислимо «слати»
великою та державною?!
Свою не споганимо мову,
нехай навіть він і «послал»…

Озеро є на планеті,
і зветься воно Тітікака;
ви, пане художник, бували,
напевне, у тих краях ?
То ви вже на слово «повєрьтє»,
що нам ваша «жопа»… до сраки!
Ми будемо мову плекати,
ваш гнів – обнадійливий знак!



11 серпня 2009 р.

-Давай не зараз? У мене справи:
Мої рахунки на перших шпальтах.
А вчора бачила, як зіграли?
Ну, так майстерно! Таке пенальті!
Давай, збирайся. Писати треба.
Немає часу в кохання гратись.
Мене втомили твої потреби
І я з тобою втомився спати.

-Давай спочатку? Давай навіки?
Я буду поруч завжди і всюди.
Я все здолаю і стану ліком,
Щоб ти задихав на повні груди.
Давай так ніжно, немовби діти,
Радіти митям і йти під руку.
Збирати листя, ловити світло
І просто знати — позаду муки.

-Давай, вдягайся. Везу додому.
Бо завтра зранку не зможу встати.
Сама все знаєш, тобі ж відомо.
Ну, може досить мене торкатись?
Давай швиденько, бо майже північ.
А, може, краще, вже по дорозі?
Ну, що там сталось? Чого ти ниєш?
Мене дратують усі ці сльози.

-Давай... окремо? Не так то просто:
Осіннім листям змете нас вітер.
Твоє минуле закрило доступ
До мого кисню, до мого світу.
Залиш ті ігри, думки й прогнози,
Які на душу лягають віршем.
Бо серце просить німої прози
Про те, що я не така, як інші.


24.08.2011

а Янгол Білий прилетів
а тиша вдарила у груди
а що тепер із нами буде
а вже не треба давніх снів
бо Янгол Білий прилетів
бо верби ярі похилились
бо ми такими народились
бо завжди там бракує слів
де Янгол Білий пролетів
де світло тихе пломеніє
де мить тремтить душа ясніє
де понад хмари лине спів
там Янгол Білий пролетів
там сняться зоряні сонати
там дива хочеться чекати
там пережити б кілька днів
щоб Янгол Білий прилетів
щоб тиша вдарила у груди
щоб з тебе й мене були люди
щоб не знайти чужих слідів

і Янгол Білий прилетів
і обпекло мій день страждання
і стали зустрічі прощанням
і час спинитися посмів

2006-2012

Іван Франко Мозаїка із творів,
що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах

[Із циклу] «Україна»

Розвивайся ти, високий дубе

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Розпадуться пута віковії,

Прокинуться люди.

Розпадуться пута віковії,

Тяжкії кайдани,

Непобіджена злими ворогами

Україна встане.

Встане славна мати Україна,

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували

Чужі між собою,

Згорне мати до себе всі діти

Теплою рукою.

«Діти ж мої, діти нещасливі,

Блудні сиротята,

Годі ж бо вам в сусід на услузі

Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло,

На щирую дружбу,

Та щоби ви чесно послужили

Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились

Москві і ляхові?

Чи ще ж то ви мало наточились

Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядати

Для власної хати,

Щоб ґаздою, не слугою

Перед світом стати!»

Розвивайся ти, високий дубе,

Весна красна буде!

Гей, уставаймо, єднаймося,

Українські люди!

Єднаймося, братаймося

В товариство чесне,

Хай братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

17 березня 1883


--------------------------------------------------------------------------------

Примітки

Подається за публікацією в збірці «З вершин і низин» (1893), с.74—75.

Ґазда — хазяїн.




Якщо ви помітили помилку набору на цiй сторiнцi,
видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
«Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ! »
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки я...
І так же крикнуть хочеться: «Ти – мій!»
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
«Я твій!.. Я твій, прадавній і новітній Київ».
-----------
З вершини Гори Спостерігачів вітання тобі, Києве!

Нехай пісня дзвенить мов дзюрчання води,
Й обізветься у співі пташинім,
Хай летить за моря,
Там де сходить зоря,
На моїй незабутній Вкраїні.

Тебе чую завжди, у похилі роки,
Ти цвітеш самоцвітом єднання,
Виринають з душі,
Мої скромні вірші,
І співають тобі привітання.

Хоча доля занесла далеко мене,
Та душа залишилась, відстала,
А пісенний той зов,
Кличе знов під покров,
Там де пісня уперше лунала.

Я до тебе вернусь, Україно моя,
Щоб з'єдналося тіло з душею,
Пригорну це буття,
Немов блудне дитя
І навіки вже буду з тобою.

Мов каганець, надія чахне.
На півдні десь ордою пахне.
Зі сходу ж сатанинським строєм
На Київ-град ідуть "ковбої".

Поналітали чорні круки,
Тож гострять козаки шаблюки.
І так боїться заридати
Над кимсь із них Вкраїна-мати.

Це вже було: на серці лід
І знов бентежать мій нарід
Тривоги дзвони.

Червона ставка на кону:
Й хоч тільки грають у війну -
Та кров холоне.

Одному чолов'язі з Донецька
Непогано давалася грецька.
Паспорт виробив він
І - гайда до Афін…
Виїжджають спосібні з Донецька.

Моя вуйна жиє у Чикаго
Під Америки зоряним стягом,
Та строчить все мені,
Щоб її у труні
В Стрий везли, як умре, із Чикаго.

Кебетливий хлоп'яга з Симбірська
Вчився славно – лише на п’ятірки,
Та якось одурів,
Бунт підняв на царів
І відтоді немає Симбірська.

Педагога з села Куромлини
Не взяли ні погрози, ні кпини,
Щоб хоч шорти купив,
Бо ж у плавках ходив
Він до школи в селі Куромлини.

Оркестранти із міста Одеси
П’яні грали на траурній месі .
Зазвучав козачок,
Прихожани - в танок,
Сміх та гріх, що творилось в Одесі.

23.08.11.

Якщо побачиш місце, що пустує
І крутиться густий по нім туман,
Не розгоняй, в цій темряві вирує
Моя душа, заведена в обман.

Вона чекала промені із неба,
Покірно стала на земельну гладь.
Їй, бідній, зовсім небагато треба-
Любов Господня, Божа благодать.

Та темні сили маскувались хитро
І затягнули зашморгом брехню,
Накинули на душу непомітно,
Зневіру серця , накинули петлю.

І я тепер, жену це темне лихо,
Чекаю світла, вийти із пітьми.
То ж обережно! Рухайтеся тихо.
Не розтопчіть! Тут родятся думки!

_________________

Приречена? Мені яка користь?
Зустрінеш ранок мертвими очима.
Твої світи з моїми не зійшлись.
На те була і не було причини.

По тому – край. І ціпеніють враз
Вуста і руки. Ти цього хотіла?
То скільки ще розбито буде Ваз
І скільки насолоди стане тілу?

Приречена вогнем, – вогонь із мли.
Ти бачиш? Чуєш? Знову пломенієш?
За відчай не зносити голови,
А жити, щоб інакше, ти не вмієш.

Прости і згинь за те, що не збулось.
Ранкові зорі сипляться в долоні.
Червоним сяйвом небо налилось,
І тіло розпинають на осонні.

Як же рясно
посмiшок твоїх,
Як же щемно вiд
тепла руки...
Я не вiрю що
кохання - грiх, Людством
закарбований в
зiрки.
Я не вiрю що слова
це тлiн,
Що бажання-мла земних тривог,
Бо колiн торкаючись
твоїх,
Я стаю величним
наче Бог.
Мiсяцем застигну над вiкном,
Виверну навиворiт
свiй грим,
Тiльки б щастя
молодим вином,
Цiлу нiч лилось менi мiж рим.

Натрушу зірок із ятерів,
Подарую любці на коралі.
Я літами, може, й не старів,
А тому, що був коханим кралі.

Молодить любов, несе красу
В почуття,
а ті - мов коні чалі.
Я тобі що хочеш принесу,
Тільки б нас повік не розлучали.

Тут край батьків: все рідне і знайоме,
Вода тут найсмачніша в криницях,
Сюди завжди вертаюся додому,
Де б не шукала щастя у світах.

Тут мій магніт, моя духовна сила,
Укорінився тут з спрадавна рід,
Сюди думками лину, як на крилах -
Бо онучата роблять перший слід.

Обвітрились твої чіпкі долоні.
Солоні спогади у руку, наче сон,
Але в очах усе таке ж тепло… Ні,
Тягучі соло зим і літ клаксон.

Дерева ще над нами височіють,
І гори кличуть знов у далину,
А ти, як я, туди так прагнеш щиро,
А я, як ти, занурююся у.

І знову крила геть, немов намовив
Отой німий шульга, що за плечем.
Здається, ще не час Великих Ловів,
І щебет лісу ще не зовсім щем,

Хоч ти — уже давно не повітруля.
І на крило не стати нам удвох,
Та простір неба стріха не затулить,
Не зрадять друзі й не забуде бог.

Ще, мабуть, нам не розвітріло небо —
І тінь м’яка, мов заяче хутро
А в ній солярна паляниця Феба.
Та завжди варто пам’ятати про.

2011р

О, вчителю! Тобі співаєм й славим
Вождя, що всіх веде нас до мети.
Ти – символ волелюбної держави,
Бо за минулим спалено мости.

Що роду доброму не має переводу,
Хай пісня гучно по світах луна
Про світле майбуття мого народу.
Єднаймося! Бо думка в нас одна.

Тобі, борцю за волю і свободу,
За віковічну мрію поколінь,
Святий завіт від роду і до роду –
Підняти Україну із колін.

Ніч неземна, мальована, казкова
Ніч не моя, та інша...кольорова.
Проілюструє на краєчку світу
живі етюди вогниками світла.
Розпише вись у кольорові стебла
Чудний дует: анархії і неба,
та прийде час затихне неповторне
полярне сяйво
в тиші біло-чорній.

24.08.2011

Люстрації для вбивць цих не було.
Не гавкала на них собака злая.
Всіляке нице сталінське мурло
у ситості спокійно доживає.

Хто вже старий, а хто ще ого-го –
із тих, що ненавиділи Вкраїну,
боролись з Незалежністю давно,
хилили й нищили її калину.

Тепер вже «нєзалєжная» – вона
їм платить пенсіїї, ну дуже вже високі,
щоб їм сподобатися, з себе витиска
останні сили, як останні соки.

А ті, хто дійсно всім своїм єством
за неньку Україну вболівають,
День Незалежності з лопатою й відром
на картоплянім полі відзначають.
(до 24.08.11)

- Мамо, почитай мені, будь ласка, казочку із цієї книжечки, - попросила маленька дівчинка у своєї матусі діставши із полиці «Історю України».
Жінка взяла книгу до рук, полистала декілька сторінок і сказала:
- Усе читати, донечко, я тобі не буду. Але розкажу коротенького віршика про те, що в цій книзі розповідається:

Біля гір високих і моря блакиті,
Біля верб плакучих під цвітом калини
Народилася прекрасна маленька дитина

І зростала між полями й густими лісами
І зростала краса її днями і ночами

Стала дівкою чудною ця мала дитина,
І про неї слава йшла по інших країнах.

Й не боялася дівчина жодної роботи
Працею вона долала життєві турботи

Та й сусіди всі давно були вже не діти
От і кожен став бажати нею володіти

З всіх сторін її гнобили забирали волю,
Шарпали і руйнували щасливу долю

Скільки болю і принижень прийшлося стерпіти
Хоч і в бруд її кидали, в душі цвіли квіти

І нікому не вдалося зламати дівчину
Бо носила вона горде ім’я Україна

Хоча волю свою довго вона здобувала
Незалежною таки Україна стала

І лишається одне лиш у Бога молити
Щоб на ноги встати їй помогли Ви - діти

Бо за довгий час неволі, болю і страждання
Важко будувати добробут, щастя і кохання…


- Мамо, мамо. А я зможу допомогти Україні встати на ноги? – милі і щирі оченята із надією на позитивну відповідь поглянули на усміхнену жінку.
- Так, донечко, адже ти родилася у вільній державі і саме твоє покоління навчить жити Україну по справжньому незалежно.

Он люди, що значок – вкраїнський герб –
з моїх грудей зривали ще недавно,
про «молоток» жалкуючи й про «серп»,
хоча жили і в «незалежній» славно
сьогодні прапор підіймали наш
«бюджетників» зібравши на майдані,
Національної Ідеї саботаж* проводять
в антиукраїнському тумані:
парадна тріскотня сухих нікчемних фраз
про «плідну працю», «історичні віхи»,
«державну розбудову», «український газ»
і «євро-дах» (з солом’яної стріхи)…
23.08.11

десь є на землі
кожній пісні – мета,
і кожному слову є рима,
а ми між лаштунками
тексту життя
танцюєм не в такт, і не з тими…
не збитися важко,
хоч п'єса проста,
і ти в самоті – не єдиний,
в моєму витку
одиночного па –
не винен.
не винен!
не винен…

Подаруй мені день
У тісному конверті
Невідкладних причин упертих.

Подаруй мені день.
Але той, де нас двоє.
Буду пити його запоєм.

Подаруй мені день.
Хочу так небагато.
Просто дихати – це кохати.
31.01.2011

when u fall apart,
novembery grey,
and ur ashtray heart
's no more what u say,

u cry, casual victim
of what happens next,
i never let down
this moment of flex,

this moment of glory
for your broken pride
that suffers from worry
each time when ur kite

's invisibly far, and
when it doesn't want
t' get back from that scarlet
strange alien haunt.

2011

Перетерпи цей холод
Не судилось
Ділити біль
Без приводу і правди
Спізнився крик
На терцію чи кварту
І раптом зник

Така солона темрява
На дотик
Шершавий світ
Невміло гріють руки
Ці рукавиці
Бачиш, як розлука
Збавляє вік

Ніхто не проти вічності
У мушлі
Лежить нутро
Щоб дихати на волі
Перетерпи цей холод
І доволі
Ти – чоловік.
23.08.2011

Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара,
Та ти мене дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
.................

Це влучно ти сказала, що кохання
Для нас подiбне бабиному лiту,
Коли промiнням сонячним зiгрiте,
Тамує поле скарги та зiтхання.

Ще день-другий… негодою свiтання
Прийде i вiтрюган несамовито
На павутиння кинеться сердито,
А срiбна нитка промайне востаннє.

Як павутиння, зникне почуття,
I замiсть нього залишиться лише
Вiдлуння шалу, серденька биття,
Розчарування неприємна тиша.

Та ще кохається, ще не скiнчилась злива:
Приреченi найбiльш чекають дива.

Нехай в житті не буде ста доріг,
Нехай струною тягнеться дорога.
Нехай високим буде той поріг,
З якого вперше я побачу Бога.

Нехай цвіте, як в юності, весна,
Нехай же осінь бариться ще довго.
Хай не порветься сріберна струна,
І не злякає сарну прудконогу.


Нехай не буде смерті і розлук,
Нехай не буде зради ні одної.

Нехай вогонь сердець і потиск рук –
Із боягуза виплавить героя.

1989

З роси намисто
я тобі зроблю.
А сукню із дощу, із сліз хустину
Сплету, кохана,
якщо ти прийдеш.

Я сумую за тобою,
За твоєю красою
В душі спокою не маю,
Так на тебе чекаю.

Коли поряд з тобою
Час пливе як рікою,
Серце радість сповняє
І тривога минає.

Я на зустріч чекаю
Скільки днів вже не знаю.
За тобою сумую
Обіймаю, цілую.

Спи, конаха, солодко засни,
Хай насняться чарівнії сни,
А я буду твій сон зберігати
І теплом тебе зігрівати.

А як спека у нічку настане
Прохолодою тобі я стану
Як насниться жахіття погані
Тебе візьму в обійма ласкаві.

І почуєш прокинувшись рано
"Як спалося у нічку, кохана?"
І розквітне на тобі усмішка
І потягнешся ти наче кішка.

Милуючись сонячним літом
Ми сиділи над Бугом у парі,
Все повітря наповнилось цвітом
І по небу забігали хмари

Ти горнулась ніжненько до мене,
Наче в пошуках серця тепла,
І казала мені, що для тебе
Щастя більшого в світі нема.

Говорив я тобі, що кохаю,
Шепотіла мені: "І я теж" -
Це коханням два серця палають
Наче вогником сотні пожеж.

Твої губи цілунки вкривали,
Води Бугу спокійно плили,
Наче в небо удвох ми злітали -
Все тому, що ми разом були!

Чому, кохана, лиєш сльози?
Чому на серці лиш морози?
Чому стривожена й сумна?
Лише тому, що ти одна?

То запроси мене у свої сни,
Де будем разом я і ти
Де спокій, радість і кохання,
Й збуваються усі бажання.

Розплющиш очі на чуть-чуть
І сни збуватися почнуть,
Зірветься серце в небеса
Відчувши щастя і тепла,

Розквітне весною душа
Почуєш ніжно: "Ти моя,
кохана, в світі наймиліша
І радість моя ти найбільша!"

Настало сіро й невесело
І за вікном ідуть дощі,
Похмура осінь вкрила села,
А листя впало до землі.

Хоч вітер несе прохолоду,
Та люди хочуть ще тепла.
Але наступна пора року -
Холодна сніжная зима.

2010

Хочу до тебе, кохана, щодня
Щоб ти ніколи не була одна
Щоб твої очі забули про сльози
Щоб ти цвіла навіть в люті морози

Щоби уранці ти чула "Кохаю!",
Щоби ти знала - на тебе чекаю
І лиш тому я на світі живу,
Що усім серцем тебе я люблю!

Хочу, кохана, щомиті до тебе,
Щоби не була сумною без мене,
Щоби тебе на весь світ прослявляти
Щастя і радість тобі дарувати,

Розвіяти смуток, журбу і тривогу,
Усіяти цвітом життєву дорогу,
Хоч я не поряд і не обіймаю,
Знай, що тебе я безмежно кохаю!

2010

Я бачив сон, немов на кіноплівці,
Закарбувалось в пам’яті моїй:
Страшний вертеп, як на старій листівці,
А замість бога – жовтий цап на ній.
І люди всі сміються, розмовляють,
Та очі все ховають по кутках.
І скільки видно, аж до небокраю
Всі мертві, і хапає душу жах.
В пустих зіницях темряви безодня
І на чолі із номером печать.
За мідний гріш готові вбити сотні,
А тисячі – своє життя оддать.
А мертві, навпаки, були живими,
Із докором дивились зі світлин –
Стрункі, високочолі пілігрими
Із дахом-небом, лісом замість стін.
Веселі очі світяться яскраво,
Під одностроєм, серце де, – хрести.
Життя віддавши за свободи справу,
Вони онуків ладні проклясти.
А мертві п’ють – навіщо їм свобода?
Рабам зручніше – бо коли ж той рай?
Така вже, бач, людськая є порода:
Влаштуйся сам, на ціну не зважай.
………
Прокинувся. А сон перед очима.
У дзеркало вдивляюсь зі страхом:
Чи годен стати в ряд один з живими,
І чи не бродить смерті тінь чолом.

19 лютого 2011

схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи

кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих

хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню

ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм

хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь

*
Весіль багато
Цього року в гаї.
Шикуються дерева під вінець.
Каблучки з листя
осінь виливає.

Амазонка крилатих мрій,
Світла лучниця без обмежень,
Я благаю-голошу: стій!
Кінь копитами іскри креше.
Профіль юнки – на серці знак,
Невигойна-до-кості-рана.
У провалля летиш навзнак
І крізь морок кричиш: Осанна!
Тіло вершниці – тятива,
Як струна, що зіграє соло.
Бо одна часом більш, ніж два,
І грудей молочне півколо
Вигодовує немовля
Може й кров’ю. Життя – не свято…
Амазонка чи раптом я?
Чи майбутнє, що не пізнати…

серпень 2011