Все бачив світ:
приниження і злети,
хрест милосердя і фашистську свастику.
Цікавить, що очікує планету? –
Читай найнеймовірнішу фантастику.

Епоха біороботів із клонами?
Чи ера надможливостей людини?
…Лише б жінки не звалися «беллонами»*.
І гриб – не атомний –
у мрії-сні дитини.

2004(2011)

Истопнику не спится.
Послышалось опять:
Лимонная синица
Кислит, мешая спать.

У леса ли, у парка
Он грезит на посту.
Распахнута хибарка
Воздушному родству.

Дым пополам с туманом,
Огонь среди воды
Листву приложат к ранам,
Исполнят наготы.

Синица, рыба? Кто-то ж
Плеснул внутри сейчас?
То заревой зародыш,
Уже не в первый раз.

Як смачно пахнуть пиріжки
В духовці маминій відтоді,
Як запах їх звіддалеки
Мене в чужім краю знаходить.
Десь там на деці у цю мить
Рум’яні, пишні, духовиті –
В мені збудили ненасить
Вони та силу апетиту.
Чому в дружини не такі
Принадні завжди смаку, зору?
То підгорілі, то глевкі,
Прісні якісь і товстокорі…
А ті червоні, наче жар,
Коли гарячі, чи холодні, -
Уміння маминого дар
Покуштував би я сьогодні.

30.10.11

Зиркає з-за хмар
Місяць переляканий.
Запримітив щось.

Чорнява Жінка з Буркіна́ Фасо́
Вночі на піаніно грала гами:
Сі-ля́, сі-ля́-ля, до-ре-мі-фа-со… -
Сусіди в стінку гупали ногами.

Вона дружила з китайчатком Лі,
Казала, звати її Люба Чорі -
Приховувала справжню фамілі́…
Та я дешифрував її... Учора...


02.11.2011

я зберу всі листи всі зневіри прощання і зради
загорну в павутинку осінніх туманних зітхань
це оновлення серця бурштинно озвучена радість
у гніздечку душі поселю я пташатко і хай

я відчую себе як окличність струни для маестро
у тремтінні і плетиві тіней збитошних вітрів
де мелодія зір непідвладна andante чи presto
де рубцюється римою спогад обпалених днів.

Не плекатиму попелу знак на опалому листі
Відмежую полову образ від леліток добра
відпущу в далечінь понад ліс понад вежі і місто
понад сон той що збувся не так у віднайдений рай
01.11.2011

Ще береже глибінь зірки, ще проявляються комети
на небі, навзнак розпростертім, і їх чекають диваки
з осердям всесвіту палким,і проповідують мирянам
часи любові, що нагряне прозрінням сонним і гірким.
Ще теплиться останній слід. Ще осені у сповідальні
думки сповідують фатальні останні дервіші полів.
Ще яблук сяйво на гіллі гойдає ніч. Поснулий світ
ще очі не відводить від тривожних сірих журавлів,
що вирушають на зорі.

Долоні обрію малі, щоб умістити цей неспокій.

І ти не спиш. Рахуєш кроки.
І підкоряєшся високій
цій прорості, луні луни,
що, всупереч «чому» і «доки»,
імʼям своїм виводить з доків
галактик тесані човни.

Я не згадую більше. Я згадую.
Все ще падаю листям у ніч.
Просто осінь у парі зі зрадою
Написали про нас акровірш.

Я не стримуюсь більше. Я стримуюсь.
Не зітри мене, прошу. Зітри.
Просто спокій у парі з інтригою.
Два життя розділили на три.

Я не каюся ще! Я вже каюсь.
Зажурилась на мить. Зупинила журбу.
І так щиро замріялась раєм.
Тільки рай не для мене, мабуть.

01.11.2011р.

Кажуть точно поети:
у війни – не жіноче обличчя,
і, мовляв, не властиво
жіночій ранимій душі -
нищить, бити до смерті,
стріляти, рубати, калічить…
Поклик жінки – любити,
А ще - про кохання вірші…

Все це правильно. Тільки от,
глянувши вдовам у вічі
і побачивши спогадів
вилинялі прапори,
бачиш їхні – на фоні воєннім –
обличчя…
У війни – їхніх кіс
і очей молодих кольори.

То обличчя війни –
цей змарнілий весільний віночок,
що не встиг заквітчати
красуні сільської косу…
То обличчя війни –
удовині недоспані ночі,
коли руки гудуть, а очам –
попелищам душі – не до сну…

То обличчя війни –
коли мати вигадує тата
(так давно це було!):
що казав, як співав і косив…
Зобов’язана жить,
бо ще справ так без нього багато!
…Скоро бабцею зробить
дорослий одружений син.

2005р.

Яка ж дурепа (так казала Аня)!
Навіщо, ну навіщо це питання,
"А як, скажи,
на фронті
особистім?"

Втонула гордість у жовтневім листі,
і виплила крижинками у слові.

...У тебе сяють очі щастям повні!
Ти...
дурень...
так жорстоко
нетактовний!

Навіщо - правду?
Ну скажи - навіщо?
"Все добре,
я .. до неї,
я - проїздом..."

І тиша
захлинулась від зізнання.
Яка ж дурепа
я...
Ти права, Аню.

Не исчезай!
Останься в запахе листвы,
Останься тенью за окном,
Останься сном...
Пускай
Холодным снегом давит грусть!
Я не вернусь!
Пройдусь
Притихшей улочкой любви...
Молчи, не надо, не зови!
Горчит рябиною "Прощай..."
Давно не ад,
Давно не рай,
Последний лист упал к ногам,
Я - где-то здесь,
Ты - где-то там,
Мы - звуки пройденных шагов,
Боль неоплаченных долгов,
Забытых слов...
Коснусь тихонечко души
В тиши,
Останусь в запахе листвы,
Останусь тенью за окном,
Останусь сном...

Пізно ти прийшла ярмаркувати –
розійшлись обдерті продавці.
Оптом золото – таку давали плату –
щоб тримати небо у руці.

Взяли? Виковзнуло - видерлось угору,
зимне, що аж в пальцях заболить.
Глянь, ще й досі тане дивний колір -
сива листопадова блакить.

Коли соковита убогість
прокрадалася у жилаву заводь листа
і проточно-поточне життя
протискалося, наче під зашморгом кров судинна,
я сушив, немов сухарі,
очманіле у кронах і скронях осонне проміння.
До безслів’я ласкав
потоки гортанні – тремтливі світи на устах.

Коли виникала дорога
від проникнення світла, що кріпло, як лід,
і нагліло, мов смерть –
не давало зібратися з подихом, часом і духом,
мій зір промерзав,
від напруги – наслуханим серцем ледь рухав
і вразливою краплею тлів –
затерпав, бо з повітря – здіймалася кліть.

Коли ж не вникати дослівно
у міміку вітру, у правопис дощу для води,
не знати – як сплін позбирати з вікна,
струсивши з віконниць нічну обережність,
то легше при півнях,
при їхньому славні до торби складати належне,
себе відпускати
і сліпо за світлом до овиду серця іти.

1 Листопада 2011

...от тобі й на: уночі знову сипало снігом -
по-дитячому, впертим; по-дорослому, злим і брутальним.
ангел не спав, задихався, неначе астматик від бігу.
ангел вже знав, що таке "незворотно" й "фатально".
от тобі й на: серед серпня така завірюха.
певно, бог з'їхав з глузду. тільки, тс-с-с, щоб без витоку в пресу.
ангел не спав, що є сил нашорошував вуха,
щоб почути, як капне сльозинка в долоню принцеси.
от тобі й на: геть замерзли здивовані квіти.
наче згустки емоцій - подерті на шмаття фіранки.
ангел не спав, він не знав, чим принцесу укрити.
ангел хотів, щоб вона дочекалася ранку...



13.08.2011 р.

Завтра вранці поділимо море - одне на двох,
Підемо на Аю-Даг - десь там кемерійський Бог,
Там сухоребрі сосни штурмом беруть перевал,
Сонце трощить об скелі свій золотий овал,
Без розділових знаків, наче Аполлінер,
Вітер віршами диха із абсолютних сфер,
Пахнуть мускатом пальці вогнища і сосни...
Давай, заблукаємо з Богом там до весни!
Будемо, ситі кизилом, сплівшись, як змії, спать,
Скинемо шкіри колишні, станемо полювать,
Матінка-батьківщина нам передасть суховій,
Бо, попри гуки надії, ми не потрібні їй.
І на печернім віче скаже правдивий Бог:
- Ваша країна - вірші, живіть на горі удвох!

Валере ников было мало –
Весь день не уставал менять.
Эх, если б это помогало
Стихи хорошие писать!

:)

Складають листочків гривні
Дерева у банк ощадний.
Колючі новини зимні
Приносить морозне рання.
Нещадно мовчать зозулі,
Скупі на бажання – власне,
Все ближче літають кулі,
Що мітять у серце. Гасне
І світлом цілує руки
Надії свіча остання.
Тече в океан розлуки
Осіння ріка прощання…
Лиш ти в передзим’ї раннім
Зігрієш мене коханням.


2011

Воют волки, плачет лес.
Ночь тоску смакует.
Месяц на сосну залез.
Только всё впустую.
Держит звёзды небосвод.
Ветер ночи вторит.
Я не та, и ты не тот,
Выяснится вскоре.
Ухнул филин, вздрогнул пёс.
Под глазами лужи.
Но, от счастья капли слёз
В мой остывший ужин.

31.10.2011 год

...в твоїх розділових знаках -
безсилля і плюскіт моря...
як кішка, відчую запах
негоди... а сни говорять,
що я була надто добра
(аж дивно, що німб не тИснув)
тепер - як беззуба кобра -
беззбройна... і перше в списку -
навчитися бути cтервом,
синонімом слова "cука"...
душі три квадратні метри
хтось візьме у добрі руки?..



13.07.2011 р.

І
Ще ніч підкрадалась байдуже.
Бродило вино в гранях грон.
І наші заблукані душі
В човні перевозив Харон.

На той бік бурхливого Стіксу,
Де шляху назад не було.
І сонце з-за неба завіси
В воді розбивалось веслом.

І все було схоже на свято.
Цей берег тому – ніби клон.
І чайки літали завзято.
Та шляху назад не було.

І наш перевізник невтомний
Розмову підтримав скупу.
Й ковтнув радо пива, немовби
Давно він про міф свій забув.

ІІ
Йдемо з потойбіччя, змарнілі.
Гарчить песик Цербер у сні.
У тебе за спиною ліра
І кроки мої негучні.

З туману надій, тих, що згасли,
Свій човен Харон підведе.
І душі, загублені в часі,
Відправить назад, до людей.

Я йду за тобою, як в танці.
Каміння минаю ряди.
Ти тільки назад не оглянься,
Бо раптом я зникну кудись.

Та долю карбовану нашу
Ніхто ще змінити не встиг.
На мить в мої очі заглянеш,
Щоб втратити їх назавжди.

2011

уж осенние сыпятся листья
и холодные ночи стоят...
не хватает мне боли опять -
помогите сильнее влюбиться.

этой осенью кончится много -
даже блеск, что в глазах -на исходе,
а любовь не кончается, вроде,
но она не со мною в дороге.

наша осень летает как птица
и уходит из жизни негромко...
я прошу вас: не стойте в сторонке -
помогите девченке влюбиться.

Ти вийшла вслід за мною легкома,
Дивилася похмуро і мовчала.
А в небі журно журавлі ячали,
І зимний холод крався крадькома.
Й усе тепло, що поміж нас було,
Щось - жадібне й потворне - відпило.

І слів не стало, як не стало сліз -
Все вигоріло попелом осіннім
І кануло пташиним голосінням,
І перестуком поїзних коліс...
Тепер між нами - розстані і час,
Котрі не в змозі поєднати нас.

Перегортаю споминів сторінки,
що мов світлини миті бережуть
і, вірячи в пророцтва давніх інків,
вплітають їх в космічну мережу.
Пересипаю спомини в клепсидру,
немов пісок огранений життям,
і жар від них шукаю, та не видно
на натяки. Немає вороття.
Забуті вже давно в розлуках ночі,
всі зустрічі, розкладки кольорів,
що в пам'ять поврізалися пророче
і не дають заснути до зорі.
Перегорну, забуду, вкрию глянцем…
Та, мабуть, їх позбутись не дано, -
як тільки сум, приходять самозванці
і крутять в підсвідомості кіно.

Подався безбач, юлавий блудець,
У бéзвини гружавою багвою,
Де власна кров увіристо гуде,
Коли й душі не висліпать живої.

Пішов навгад, на безвік – у глушінь,
Щоб гибіти оподаль самотою,
Покинувши на суєтній межі
Гріховний світ, просяклий марнотою.

Забрів у безвість – полапки, сліпма
Осмерклі дні, як милостиню, жебрать.
Хоча й навспак дороги вже нема, –
Проте куди подітися від себе?

2010

Я не вернуся у минуле,
До веж мовчання і офір.

Текла ріка, росли намули,
Душа летіла повз ефір.

Стара, залатана куфайка
Втомилася від трудоднів.
Думки сполохані, мов чайки,
Ховалися в тенета снів.

“Живеться добре у Союзі!” –
Казав філерові філер.

І не дивуйтесь, юні друзі, –
Союз – великий модельєр.

Судьбы моей жестокое проклятье,
давно уж тяготеет надо мной,
Как дальше жить – не понимаю,
О, Боже, как терпеть всю эту боль?,
Боль постоянных совести мучений,
за то, что не могу ходить, как все.
Прости за боль всех прегрешений,
за все любимая, прости,
За недостаток мужества и веры,
За то, что не могу помочь тебе,
И защитить, от бури и ненастья
которыми наполнен мир,
И подарить несбывшееся счастье,
которого не подарю другим.

18.10. 2010.

Серпневі ринки пахнуть базиліком,
І схожі на відбиток на стіні,
Вони живуть не галасом і криком,
А тихою знемогою в тіні.

Торговці рано закривають виторг,
Мов у ріку, пірнають у метро,
Аби на ранок знову оживити
Торгових площ пульсуюче ядро.

Воно живе, здіймається і диха,
Довколишні провулки і рови
Притягує, засмоктує у вихор
Контейнери, палатки і церкви.

І ти блукаєш, змучена і млява,
Не в силі побороти цей потік.
Пахуча зелень, прянощі і трави…
«Беріть, недорого» –
«Будь ласка, базилік».

07.08.2010

Цибатий день вибрикує лошам,
Горобеням купається в пилюці...
Вже третю ніч надію воскреша
Тужливий хор у вичахлій багнюці.

І заклинає спеку мовчазну,
Щоб духом гроз вагітніти воліла!
Під ревний плач до ранку не засну,
Пильнуючи комарство знавісніле.

Якщо в дрімоту раптом западу,
Укотре дійство бачитиму любе:
Грайливий дощ прискорює ходу,
Щоб до рубця змочить мойого чуба.

1993

Пташиний спів.
Різноголосся перелив
Звучить як гімн рідного краю.
Пташиний спів.
Години плин
Не відчуваю, не відчуваю...

Та тьохкає у серці
Невимовне почуття
Відлиги герцю.
І все іде у небуття.

Пташиний спів.
Останній птах вже полетів,
А хто для мене заспіває?
Пташиний спів
Вже онімів.
А я чекаю, все чекаю...

жовтень 2011

Це було непересічно, ще й
важко, мов заупокійна служба;
по хрести, ікони – сміхом вщерть
налилОся, аж склепіння кУжбилось,

бігла кров з оголених колін,
ключ, який дала, заходив вузько,
так дзвонив у твій церковний дзвін,
ледь дзвіницю не розніс на друзки,

між кролями втиснувсь ланцюжок,
груші дикі від сокир вищАли,
оболок на пАстівень прийшов
повидоювать корів дощами…

Нарешті те збулося,
Чого я забажав:
Збивав найперші роси
На лузі із отав.
Іскринка сподівання
Мене не підвела, -
Прийшло моє кохання
З сусіднього села.
Жіноча непокора
Упала навзнаки,
В душі сховавши сором
Од пестощів руки.
Над сонною рікою
Ридали солов’ї,
Коли кохав удвоє
Палкіше я її –
Гарячу та рум’яну,
З волоссям золотим, -
Без тями і досп’яна,
Класично і на жим.
А як роса остання
Засохла на стеблі, -
Поснули бездиханно
Два грішники малі…
29.10.11

Я закоханий. Я закоханий -
геть розгублений, наполоханий,
не навмисне так вкрай непроханий,
що спілкуюся з нею охами...

Я закоханий. Несподівано!
Стільки радості порозливано
у середині мого тіла, бо
почуттям воно вже оспівано...

Не помічений, не осуджений,
із жіночих мрій не споруджений,
не примушений бути збудженим,
розуміючим і прирученим...

Невдоволенням не просмалений,
штампом в паспорті не проставлений:
я закоханий, це немало! І
грандіозно цим зацікавлений...


1.11.2011

Богине собача богине Гекато
богине велика трилика хвостата
царице загрозлива і пазуриста
що м'ясо сире полюбляє гризти
праматір огидну брудну і плюгаву
сьогодні я оспіваю на славу
смердюча мерзенна і трупоїдна
нахабна бридотна блювотна негідна
ти на роздоріжях і на перехрестях
примножуєш вбивства насильства безчестя
тобі я у жертву сьогодні приношу
засушену мишу і дохлу вошу
богине нестерпна богине марудна
паплюжнице знана суко паскудна
ти скиглиш вночі на дірявім мості
біжать за тобою собаки безхвості
дружина убивці коханка ката
богиня собача богиня Геката

і вчора і сьогодні й завтра
не знатиму всього про автора
ні заповіту ані пам’ятника
ні заповідника ні маятника
вони напевне засекречені
оті любови мрії вечері
у давніх текстах між підтекстами
блукаю дурно я із тестером

кому вони кричать іще-не-вмерла?
чому повинна конче умирать?!
чи грають роль розхитуючи нерви
чи в головах їм увірвались верви
чи то трива якась пекельна гра
і чорний гумор став їм за натуру
приходять на поріг і кажуть - ось
ми ще живі завдайте нам тортури
печіть у п’яти і здирайте шкуру
усе нам тьху з усього сміємóсь...

і западає тиша на століття
ніхто не розуміє хто-ми-що
колючі і терпкі як всохле віття
йдемо у світ без посмішки - і миттю
спохоплюємося під хрускіт щогл
...відкрите море зло і ворожнеча
закриті зони холод і печаль
сліпі лебідки німота лелеча
і пізно замірятися на втечу
у теплий вирій вільний від ячань

О, я давно їх вивчив потай
Під невгамовний серця стук.
І граю, нібито по нотах,
Мелодії – і вуст, і рук.

А проведу смичком по скрипці,
І висіває зорі ніч.
І котяться вони по шибці,
Як діаманти юних стріч.

І сам не знаю, де сховати
На сто каратів діамант.
Кому його подарувати,
І чий осяяти талант?

Все сказано.
Це мілина, де риба памʼяті німа –
приречена. Це пустота.
Це спокій міста по цунамі,
коли нікого і ніде
і мовчки берегом бреде
один вцілілий із хлібами.

Все сказано.
Це цілина.
Це сповідь рала і вола,
волання чорної землі,
розкраяне кротів ходами.
Це догорає у вогні,
мов око обрію в пітьмі,
слів непотрібне чорне рамʼя.

Все сказано.
Це білизнА.
Це сніг намріяний, досвітній.
Це непомітна, мов повітря,
і неосяжна чистота.
Така незвична і проста,
що проростає крізь міста,
крізь переходи і хайвеї,
крізь супермаркети і хлам
ще не проявлених реклам.

Це тиша.
Розчиняюсь нею.

Мало часу для роботи,
А на забавки марнуєм…
Разом треба нам охоти
Кликнуть клич – усі почують.
І Вкраїна наша встане,
Ясно й щиро на нас гляне –
Ненька наша вільна стане!

Ширше коло, любі други!
А все темне най сконає.
Шану й велич до науки
Кожен хай у серці має.
Ей, хто хоче волі й долі!
Встань – душа-бо не байдужа!
вИклик кинь собі й недолі:
Чи ж тоді нас хто подужа?
2010

здається прийшов час валити з цього міста
тікати десь на дикий-дикий захід.
це моя скромна думка пияки-оптиміста.
спроба заховатись від давніх страхів.
треба тікати,друзі,треба тікати
від цієї байдужості й холоду
або принципово нове будувати,
або помирати від емоційного голоду.
треба змиватись від щоденного трафіку,
випускати наші ровери із гаражів,
збиратись осіннім клином по графіку
і летіти у вирій,не збудивши собак та бомжів.
хочеться кинути перенаселене місто
з усіма його проститутками і двірниками.
поки ще не засипані урочисто
всі таксівки з трамваями покидьками й снігами.
хочеться взяти книги і вшитися світ за очі
туди де не дістануть політики й футбольні фанати
хочеться більше ніколи не згадувати проти ночі
це покинуте Богом місто,яке тебе вчило кохати.


*примітка
Даний вірш був написаний під впливом дуже напряжного робочого тижня і не відображає мого реального ставлення до проблем Міста.
Я не кину його, доки вогні вечірнього Майдану відбиватимуться в моїх очах, доки цвістиме жовто-зелена вода в круглому фонтані Маріїнки, доки на Андріївському збиратимуться митці і спекулянти, доки позеленілий батько Богдан вказуватиме на північний схід, а Володимир благословлятиме Дніпро. Я боротимусь. Я любитиму.

2011

коли ж це все закінчиться?коли?
сльози,біль,образи,муки.
коли ти знайдеш почуття межі,
коли руйнувати твої втомляться руки.
гірше вже не буде,мені здається
кожен день-мука,кожен час в серце
встромляється новий ніж
і воно б'ється щоразу все повільніш.
уже немає сліз - всі виплакала очі,
уже немає снів - давно самотні ночі
і мені справді хочеться знати
куди поділись сили для розплати?
знову ніч і сльози, знову гнів і біль
бушують в серці грози,але вуста німі
руйнуєш мою душу, та я не буду мстити,
можливо справді мушу,та не в силах зробити.
я не стану такою,як ти,
не пробачу,але й не помщусь.
в тебе свій шлях до мети
я ж йти іншим шляхом вчусь.
шляхом сили добра і любові,
шляхом сонця,веселки й роси
може складно буде вдорозі -
але там де легко не варто йти.
2007

Читаю, мов по шрифту Брайля,
Тремкими пальцями вночі
П’янку красу моєї кралі,
Читаю, мов по шрифту Брайля.
Усе привабніші деталі
Цієї повісті щодалі,
Якби ви знали, читачі!
Читаю, мов по шрифту Брайля
Тремкими пальцями вночі .

(АВаАаавАВ)


2011

Час - незалежний пан,
мірно крізь нас протікає...
Лікар сердечних ран,
зрадник земного раю,
це перехожий німий,
і вартовий на чатах,
лукавий спокусник-змій
тим, хто не вміє чекати...
Щастя дитячих літ,
юності хміль солодкий,
зрілості живопліт,
старості сон короткий,
правди тверда рука,
пензель у божій правиці,
сталість незмінно крихка,
байдужа, безжальна криця,
вічності моноліт,
плавно текучий стан,
рухомо-незрушний світ...
Час - загадковий пан...

2011

коли наша крихка механіка неможливості_жити_порізно
розхитається до перевтілення у марудність досадних збоїв
полетить на тривожний дзвінок швидка і з діагнозом пусто_і_совісно
забере мене у відділення переливання любові

дистильована тиша нашепче як воно - засинати під цвілою ковдрою
ненароком як це звичайно і буває в сльозливих кінах
скаже медсестра злякано після обходу ранкового
лікарю, ми його втрачаємо його пульс критично спокійний

і збереться сивий консиліум який про любов знає все(майже)
сперечатиметься тактовно про вплив часу на душевну саркому
і що тут наука безсила а ти увійдеш і скажеш
я не можу без тебе так довго
пішли додому

Ця любов не з таких що охопить собою життя
Вона мчить як Експрес і зникає у безвісті ночі
Зупинити б її... Та зилишився розчерк пера
Не відомо про що... не відомо кому... просто розчерк

Ця любов не з таких аби їй готувати борща
Вона вип'є всі сни, зблендерує налякане серце
І залишить по собі лиш розчерк сумного вірша
й не відомо кому, не відомо куди гори спецій

Ця любов не з таких щоб робити із неї вино
Сама по собі вона надто близька алкоголю
Але з нас двох їй чомусь не потрібен ніхто...
Від таких як вона лиш вірші.. лиш вірші повні болю....

Ця любов не з таких що охопить собою життя
Вона мчить як Експрес і зникає у безвісті ночі
Зупинити б її... Та зилишився розчерк пера
Не відомо про що... не відомо кому... просто розчерк

Ця любов не з таких аби їй готувати борща
Вона вип'є всі сни, зблендерує налякане серце
І залишить по собі лиш розчерк сумного вірша
й не відомо кому, не відомо куди гори спецій

Ця любов не з таких щоб робити із неї вино
Сама по собі вона надто близька алкоголю
Але з нас двох їй чомусь не потрібен ніхто...
Від таких як вона лиш вірші.. лиш вірші повні болю....

жили-були...щоб видивлятись віч-на-віч
як жар мінливий затікає до облич
як в сяйво місячне заходять голоси
а місяць стукав у шибки мов блудний син

не бракувало ані їжі ні питва...
і тасувалося докупи сорок вад
і сорок пристрастей плодило півтони
і ніч ніхто від їхніх жал не боронив

по бороді старого дуба у дворі
стікали придихи стрімкі молочних рік
і слалась позолоть тонка по буряну
де щезник-місяць перед півнями заснув

***
і я палаю ніжна Осінь
хто згасить полум"я моє
твоє - зима
завіє замете
снігами білими і білими вітрами
тебе вколише над світами
а я палатиму й в зимі
допоки не згорить в мені
бентежна надсвідома суть
коханням жить коханням буть
*

Якщо поет від осені учадів,
То він зустрів її на автостраді.

І хоч вона в шикарному манто,
Не дивляться на неї із авто.

А я її вітаю на узліссі,
І дякую за арфи золоті.
І на пелюстках нот ажурний бісер
Тут зачарує кожного в путі.

Ах, осінь, осінь! У новій мантильї
Вона прекрасна, щедра, молода.

Чи є така на світі де ідилія?
Замріюся, а літечка шкода...

Впилась отрутою, мов чистою водою.
Яким невинним був оцей напій...
Не віддавав ні сіллю, ані гіркотою,
і запаху не мав... Той хитрий змій,
котрий гострив своє для мене вбивче жало,
не квапився, бо знав, що я прийду -
до мене сею смертю вже вмирали,
втруїв найпершу в райському саду...

Така повільна смерть оця, на роки й роки...
Отрута ж бо не губить вже за мить,
від цього трунку - все життя стрімким потоком
адреналін у венах стугонить
і так по крапельці, по крихті висисає
життєву силу, радість і любов,
згасає все, лиш біль не вигасає
а сіпає у серці знов і знов.



2011

поспішають кудись трамваї
поспішають кудись на каву
Поспішають кудись любові
не до мене, а так.. до бару

Ти приходиш невчасно вкотре
Палиш ватру і так до болю
знову ночі стають короткі
знову хвора і знов Тобою

поспішають кудись автівки
преться осінь у vip-вагоні
Ти приходиш...
Питання: Скільки?
Часу буде у нас сьогодні...

2011р.Б.