Пародія

В хвилеріз чолόм – так гучно:” Бом!”
Суперόво було нам обом,
Ліпше, ніж на грядці за селом!
Стільки “бабок” вбухав – і… облом!

Починалось добре – я, як Круз,
Шаленів від поглядів “медуз”!
В голові від пуз – суцільний юз…
Це вам, пробачаюсь, не Союз!

Хто б подумав, що такий фінал:
Баранець сусідський (той амбал)
Так в твоє нахабно серце вліз!
Мало тут йому біленьких кіз?

Дочекаюсь, з бару як піде –
Я йому влаштую па-де-де!
Що робити – ясно і коню,
Вже в кишені маю каменю…

О! Яка приємна мить оця –
Тут сліди від пуза баранця!
По камінню пýпом, знать,пішов…
А у нас у стилі “ню” – ЛЮБОВ!

7.08.2011

***
НІЧ
Від сторонніх заслоняти
Хтиві форми квітників,
Тут я можу, тут я вся,
Стебла соком наливати,
Феромонів гру спіймати,
Далі роль уже твоя.

СПОКУСНИК
"Стебла дамам дарувати,
Це, без винятку, моє, -
Кожній вистачить, допоки
Місяць за вікном встає!"

НІЧ
Дамам стебла ці приймати, -
Це, звичайно, це - о, yеs,
Доки глибина криниці не зміліла, бо водиця
Стеблам в вазах пригодиться,
Як стоятимуть, знов yеs,
Під легкий невинний бриз
Дамський правлячи каприз,
Квіти, стебла і буклети,
Свіжі кожен раз букети.

СПОКУСНИК
"Ті букети квітів ніжних,
Тонкостеблих і невтішних,
Зрештою, як з вами я,
Покладу до вікон різних,
Як печалей ненавмисних
Слід, забутий навмання..."

НІЧ
Та любов тут не зникає,
Й це, напевне, вірний знак,
Попри жаль і дні невтішні
Дами знову скажуть "так"...

2011

а найбільше болить вночі
як лавиною по щоці
добігає до краю полум*я
і не маю ні краплі сорому,
ні краплі сили, ні кварти права
говорити тобі… люблю. і я б мовчала.
я б мовчала!
рахувала б всі миті до
і безмежні після.
проти шерсті чесала Бо.
обривала б листя.
та слова у мені, як скалки.
як не витягти — не вдихнуть.
як не мати тебе, то жалко,
що у грудях моїх не ртуть.

2011 р.

захлинаюся ніжності деками.
я рятуюсь лише напівпоглядами,
напівпорухами, напівкометами,
ігноруючи запахи пороху.
бо усі твої посмішки сонячні,
аромати ванілі і прянощів
здетоновують, множаться колючи,
вириваючись на світ екранами,
смс-ками і повідомленнями
долітають твої ледвенатяки
і замало вербального мовлення
й пересповнені почуттів трафіки.

2011 р.

дуже холодно в порожньому ліжку.
дуже порожньо в холодній кімнаті.
я щовечір загортаюся в книжку
та щоночі починаю щезати.

те на ранок, що лишилось від мене,
вже не тіло, не душа — лиш примара.
нагортає півкола під ліжком,
імітує живого удава.

2011 р.

пишу вірші лише із ліхтариком,
олівцем, муркотінням і пошепки
або ж з сонячним променем й кавою
і білизною у горошинки.

занотовую прозу цитатами,
кожне слово б*ючи між нейронами.
їх рядок за рядком заминаю цукатами.
особливо з любов*ю шукаю омоніми.

перечитую вже публікованих нині —
почуваюсь страшенно перЕсічною.
може кинути всю оцю лірику
і зайнятися — кресленням?!

2011 р.

жінка, що породжує смуток.
жінка, що загострює втому.
тобі її не збагнути.
тобі б її — непритомну.
жінка, що здатна палати.
жінка, що зможе згасити.
ти мрієш її подолати.
намагаєшся… підкорити.
жінка, що ніжна у кріслі.
жінка, шалена у ліжку.
із одягу — у намисті
і звісно ж нагадує кішку.
жінка — босячка й гульвіса.
жінка — дрескод на 5+.
ти з опалу шлеш все до біса,
а потім навколішки — «я молюся»
жінці, що може втішати.
жінці, що загоює рани.
тій, що сідає за грати,
і тій, яка стАвить капкани.
жінці, яку розіп*яли.
жінці, яка воскресає.
чиї так манливі овали,
коли вона вії здіймає…

2011 р.

Гойя, наверное, пил кокаин
и курил через трубку абсент.
Гойя, наверное, жил не один
и втроем — он считал — не грех!
Гойя, наверное, ел мармелад,
трюфеля, желе и эклеры.
Гойя, наверное, был не в себе,
хотя знал он и чуточку меры.
Гойя, наверное, не мог погулять
чтоб не дымно, вино и дамы.
Гойя не ведал про пустую кровать
и не застал сиволизм Мандельштама.
Если бы Гойя не был так хитер,
аферичен и без изьяну,
Гойя не взялся б за кисть… он бы лег на ковер.
и не увидел бы мир Ла Тирану.

2010 р.

я… кась порожнеча.
я_кір підхопила.
не мо… жу за плечі
обійняти й повірить.
зги… наюся вдвоє —
враз гудзик навиліт.
не треба конвою!
я — порцеляновий… виріб…

2010 р.

я не та, що була раніше.
я не там, де хотіла б бути.
вже жорстокіше та ніжніше
і тобі мене не забути.

скип*ячу я свої дві/треті
і загою — на смак бурштином.
тихі погляди і відверті,
упиваємось карантином.

промайнуть ці частково будні.
всі свята занотую поміж…
вони стануть лиш згодом людні,
коли ти підіймеш мій комір.

2010 р.

практично зів*ялі по_маранчі.
безглуздо і рано по_мирати.
я буду жаліти тебе вранці.
я буду поночі тебе брати.

мені не здаєтся, що за_рано,
хоч суіцидально й за_разно,
відверто й на взаєм кохана.
ми навпіл поділимо маразми.

думки в смс-ках — не чітко!
пульсація в венах чечітко(ю)
юрмляться емоції у скронях
й в пунктирних гудках телефонів.

2010 р.

не пишу про політ.вязнів,
економічні кризи,
демографічні збої.
не до цього мені — щойно
душі втратила цноту!

не куштувала фінські лазні,
голандські сири,
китайські настої.
вивчити герографію —
можна
не виходячи з гроту!

не перетравлює мозок блазнів.
страшенно втомили
беззмістовні запої.
я живу навесні — досить
цього щоб тримати вроду!

2009 р.

не зраджувала…
досі
не римувала у мажорі.
ноги вже ходять босі.
звикаю до лоскоту долі.

всміхаюся без причини,
нехай собі — не діагноз.
набридну… заплющуй очі.
в коханні — не роблять пауз!

2009 р.

і згасла остання свіча,
і з мороком стало гірко.
розмазую туш по плечах
й душею риплю, мов одвірком.

натягуючи до очей
і ковдру, і сил дещицю,
біжу по краям ночей
бо в них боюсь залишиться.

бо в них, як ти і казав,
мов в воду глядів пророче,
моє… «спи собі сама».
твоє зі мною не хоче.

2008 р.

Стоїть на протягах осінніх,
Обтяжений плодами, сад.
Рудого листя миготіння
Під вітром вихриться невлад.
То шурхотить, то никне тихо,
В дощем зволоженій траві.
І обняла нудьгу безвихідь
У розпашілій голові.
Дозрілі яблука і груші
Несу безрадісно у дім.
Сад – зацвіте, а я не змушу
Себе здаватись молодим.

07.08.11.

Що ти, серце, зі мною робиш,
І для чого отак – запізно?
Не потрібна тепер (на тисячі, сотні сфер!)
Моє серце, мене погубиш,
Ми з тобою тепер – порІзно…

І для кого, сердЕнько, жити?
Не любити тебе – не можу!
Долонь твоїх не торкатись –
З вуст твоїх горе-щастя не пити!
Може, я тебе відворожу?

Заворожене серце – холодне,
І до неба йому далеко,
Інше серце воно не гріє. Мріє!
ВідпущУ тебе - і лети собі, як лелека!
Ти живи, моє сЕрденько бідне.

Серпень, 2011

Вже все вляглося на папір,
Давно готове не мовчати.
Та якось боязко, повір,
Почати.

У строфи слово одягла,
Його ти зможеш зрозуміти.
А що, як іншим не змогла
Зуміти?

А що, коли ніхто зовсім
Нервовий імпульс не відчує?
Проігнорованим німим
Піду я.

Хвилююсь. Справа непроста.
І невідомі результати.
Та олівець не перестав
Писати.
2010

Збережи мене у своїх кроках,
У поважній і легкій ході.
Збережи мене в очах глибоких,
Поки вони сяйвом молоді.
Збережи в руках своїх змужнілих,
В голосі солодшому за мед,
У коханнях ранніх й запізнілих,
У абсурдності старих прикмет.
У піснях, які торкали серце,
У словах, що змушували йти,
І у каві з додаванням перцю
Зможеш ти мене завжди знайти.
Збережи мене в старій скарбничці
Серед мотлоху студентських днів.
Збережи у кожній давній звичці,
У п'янких уривках дивних снів.
Збережи як низки намистинку,
І як те, що два плюс один - три.
Виділи в душі хоча б сторінку,
А з думок своїх, прошу, зітри...
2011 р.

Літо - як літо.
Бемолі - тополями.
Ген шелестять.
Долями-знадами
бавляться
білі дівчата...
Самотній
лиш я...

2011

А серце має декілька життів.
... Укотре, обезсилене й розбите,
Спиняється на перехресті і в
Нестримному бажанні долюбити
Тріпоче ... із покірністю раба,
Що під удари підставляє спину.
Жива мішень, від пострілів ряба.
Один поцілив просто в серцевину.
І хай невдовзі на семи вітрах
Надії напинаються і жили,
Та грає на струні сердечній страх -
Збивається, спиняється, фальшивить.
Тому без серця легше жити, ніж
Із серцем полохливої косулі.
... Найважче боронитися од ніж-
ності - не від ножа і кулі.

2011

Щороку швидші пори квітувань,
Але весна просториться без краю,
Бо тут зійшли ми, тут уперше впали,
Згадай – і море нами ожива.

Згадай – і світло руки покладе,
Озветься час – і глибина розтвердла,
Бо все довкола – проростання стебел,
Що в тихий рай непевного веде,

Бо всі потоки мертвої води
Тобі живити легко, ніби вперше:
Усе ж довкола снило безбережжям,
Лише поклич – і зацвітуть сади.

1-3.V.11

І
Коли скресає
крига чекання
і біль
так природно
перетіка
в категорію щастя

і м’якшають
скелі молочні
мого материнства
нарешті

Коли пуповина любові
єднає
вона нерозривна
і горе
зі снами про нього
то вже непотрібна
плацента

Усе це є просто
пологи
(не без філософського
інгредієнта)

ІІ
Останній ступінь відчаю самотньої жінки -
народити дитину без чоловіка.
Правда про самотність//Наталі.-1998.-№3.

Як треба чисто йти - не збитися б з ноги.
Такі незаймані, такі дівич-сніги...
Іван Драч. "Дівич-сніги".


Відчаєм вагітні матері
із синіми пролісками
синіх прожилок
на набухлих надією
грудях ваших

Із натягнутою тятивою
не торканої коханням
шкіри

Із стегнами, татуйованими
Драчівськими «дівич-снігами»
розтяжок

із очима-іконами,
повними вічної віри…

Щасливі і справжні жінки,
ви життя даєте відчайдушно!
І нехай вас шматують
в цю мить малюки,
нехай акушерки аж
сплескують скрушно!

Усе заживе,
і розквітнуть квітки –
не проліски вже,
а молочні жоржини…

І виростуть з хлопчиків
добрі батьки –
нехай вас надія
на те не покине!
1996р.

Ми в нічному морі в стилі «ню».
Що у нас, кохана, у меню?
Ай! Стривай! Застряг на каменю…
Не бубни, бо я тобі загню!

Посейдон пасе біленьких кіз,
я – тебе. Прости, що не маркіз,
не де Сад. Але й не кайфоріз!
Тільки підіграй у хвилях, пліз!

Баранці ми, любо, баранці –
опіки червоні на лиці!
Нащо ти медузу у руці
простягла мені на камінці?

Все тепер пашить. І де-не-де
сип червоний. А коли пройде?
Та ще пузом, юзом. Все роздер!
Па-де-де на хвилях, па-де-де…

Не маю з ким ділити радість,
либонь, тому і множу сум.
І вже доволі пристаралась,
раз на чолі - автограф дум.

Тоненькі лінії виразні,
їх не схова ніякий грим.
Ми розминулися у часі,
що на годиннику твоїм.

Куди ж це я сьогодні кваплюсь?
Уже й сама не відповім.
...Надпити б радості, хоч краплю,
із келиха, що був моїм.

2007(2011)

Пародія

Я – модуль… космічний,
“Союз” з “Аполлоном”!
А може нейтрино!
Ні, ліпше фантом!
Коли стикування?
Сховався за домом?
Я – брунька, не бійся,
Не кобра з хвостом!

А можу ще бути
Веселка й сопілка!
І зливою з громом!
А можу і без…
Ти – мобіл!
А я (не забувся?) –
Мобілка!
Ти вже на орбіті?
Пришли SMS…

7.08.2011

Чому пишу невесело,
рядками не сміюсь?
Перехворіла веснами,
і з осінню мирюсь.

В сади мої замріяні
птахи вже не летять,
вони давно у вирії,
навіщо їх гукать?

Їм просто повернутися
ще не прийшла пора.
А щиро посміхнутися
я можу й без пера.

І відгукнутись піснею
на правду слів живу.
Та все ж... пишу по-різному,
по-різному живу.

2008(2011)

Світлий день за даллю голубою
Сутінками ранніми поблід,
Як життя поділене надвоє –
Ранню зав’язь і дозрілий плід.
Крізь літа і відстані – минуле
Йде слідком за мною здалини.
Відшукало в пам’яті притулок
І дорогу витоптало в сни.
Мимо щастя, через горя кладку,
Мимоволі швидко перейшло.
Наче і не жив я, а у згадках
Всячині згубилося число.
Гори непідкорені і схили
Із яких котився швидко вниз.
Це вони старим мене зробили
І сьогодні довели до сліз.
Розбудили в серці сум і подив –
Хай іще поплачеться, мовляв,
Бо губив я більше, ніж знаходив,
А якщо знаходив – віддавав…
Як далека горлиця туркоче
Десь у темній хащі лісовій, -
Пережите голову морочить
У моїй самотності нічній.

07.08.11.

На вогник твій спішити рада
В надії розтопить журу,
Моєї радості принадо...
Прийду, торкнуся і згорю.

Розвієш попіл мій за вітром
І перетвориш на росу,
Яку тобі у дзбанку літа
Напитись вранці принесу.

Нестримно мрія кличе далі...
Але спиняє сум мене:
Я – лиш примара задзеркалля,
Твоїм придумана вогнем.
2011

Я королеві чаю націдив
і джему абрикосового норму.
Красуне сива, скільки то вже літ
від випуску минуло? Ти ж у формі
шкільній була, як яблучко в саду.
Мене, як в осінь яблуню, трусило.
І на балу, я думав, упаду…
А зараз ти стара така і сива.
Та ще міцна. А Ленона нема.
Проте є Ленін перед нашим клубом.
Ти пригадай, як я тебе знімав
і айстри дарував з тієї клумби…
Моя красуня, сива і стара.
Хоча і я – прибульці дещо кращі.
Давай по чаю, бо в сім’ю пора.
Якби тоді, то кликав би у хащі…
06.08.11

Я прийшла попрощатися з морем –я завтра вже їду,
теплі хвилі цілують бурхливою піною тіло -
віддаюся в обійми розніжено і розімліло…
а воно забирає відбиток прощального сліду...
-----
Я прощалася з морем а море прощалось зі мною,
дарувало останній вогкий і солоний свій подих,
я всією душею вбирала його прохолоду
Щоб відбити в ній спомин – усе, що візьму за собою.

Простелилася долі стежина
В осіянні пригадок ясних
І по ній я іду , мов дитина
В наші дні , учащаючи вдих .

Молодеча жага переливом
Протікає крізь тіла печаль,
Ти із далі виходиш красива
І такою ж відходиш удаль.

Ніжним зором принишклих туманів
Проводжаю тебе вдалечінь,
Ти і перша мені, і остання
Тиха радість в клубку голосінь.

Б'є живцем крізь щоденні турботи
Ніжне марево давніх утіх,
Я зустрітися знову не проти,
Та позбувся до тебе доріг…

Голуби бентежать тишу.
Що то жити нагорі!
Півхлібини їм накришу -
не спиняй, не говори.
Сонце ляже на підлогу,
сон – у руку, ми – у тінь.
Може, ранок змінить логін
і пароль в життя… А втім,
нагорі дротів немає,
тільки трави й голуби.
Тільки ми у сні і маї…
Тихо. Не спиняй. Люби…

Годинник глузує: «Тобі уже конче пора!»,
І гуси у косах гелгочуть: «Випещуй же нас!...»
Упреться в коліна з розгону чужа дітвора.
Ламбадно-спокусливо стегна приструнюють час.

Ще листя пожухле далеко-далеко вгорі,
Іще не прив’яв повириваний вчора бур’ян,
Його ще не скоро упорають господарі,
Бо їх не існує, і їхнє обійстя – обман…

Ще можеш дівчиськом пронизливо крикнути: «Ааа!...»,
Самотню колючку загнавши раптово в п’яту.
А хто її витягне – то вже вирішуй сама;
Чи довго чекати на мить рятувальну оту?

Звичайно, пора. Дикі гуси у вирій злетять,
Їх пестити вітер візьметься у далечі тій.
Проси повернутись… Ні, краще вертати не радь!
Тобі до любові – лише один крок в самоті…

2.07.2011.

А я умію поглядом любити,
А ти умієш подихом вести,
Я - іскра, ну а ти моє кресало,
Обоє ми провісники грози.
То я у тобі ніжна блискавиця,
То ти в мені розривами громів,
Обоє ми меланхолійне ерху,
Обоє експресивний танець снів,
А я у тебе нічкою віллюся,
А ти у мене знов увійдеш днем,
Обоє ми дві річки, одне устя,
Я - земленька, а ти в мені дощем.
І Шпицями Карпат навік сплетуться,
Із двох стежинок мрій у килимок,
Два серденька у ту єдину зустріч,
Два подихи в один життя стручок.

так безпомічно,
так безпечно
в райських дзвонах сказала: мій…
до полинних дощів причетний,
утішати мене
не смій!

у роздвоєнні –
не зберемо, –
я розбила яйце-райце.
брат мій – янгол
і брат мій – демон
не осудять мене за це!

але ти –
забуття кленове,
мого дару крило легке,
помолися,
щоб стати поруч
із душею,
що йде в піке.

***
Когда в любви ни дать ни взять,
то просто выпадешь в осадок.
И чувство вроде - благодать,
вот только на фиг было надо.

***
Она не Ева - она другое.
Залезла в яблоко сырое,
сожрала чисто, до куска
и лишь пятном моя тоска.

2010

Моє небо іще не покраяне
На кордони, межі і секції.
Й попри всі заборони я не
Припиняю шукати перфекції.

Моє небо іще не розміряне
На століття, дні і миттєвості.
То чи варто у хмарах визбирувать не
Обліковані випадковості?

Моє небо - безмежжя озорене -
У долонях твоїх поміщається...
В ритмі стукоту серця гойдай мене:
Танго неба лиш нам призначається!

03.08.2011

Анумо їсти тільки з грядки
Без ГМО і всяких «Е»,
Хай згинуть чіпси всухом’ятку,
Анумо їсти тільки з грядки.
Отаву скубає телятко
І не фальшивить ноту «Ме»,
Анумо їсти тільки з грядки
Без ГМО і всяких «Е».


06.07.11.


ABaAabAB

(Із Станіслава Пенева)

Освітленими палубами сяєш
під сонцем далини – понад дахи.
Кружляють чайок полохливі зграї,
злетівши над гніздів’я і страхи.

У тебе, Варно, все – земної сили,
і кожна хвиля – вічна таїна.
Ста небезпек уникнувши, відкрила
ти в морі істину, що нас єдна.

Мов сивий лоцман, Ґалата стрічає
і бурю, і зажуру, і приплив.
Моє прекрасне місто, я вітаю
тебе щодня край моря й берегів.

2011

В грезах улыбается утро.
После грозы угроз
радуется.
Розы лепестят сном,
розовым сладким,
стелят мягко.
Вкусно тянется
сиропом густым
ожидание доброго.

Сон утренний
с ресниц сорвался,
упал вместе с яблоком,
отразился в окне,
брызнув соком,
разбился.

Переписано август 2011

Якби не обіцяли так багато,
І не клялись у тім, що нездійсненне,
Тоді не довелось би пробачати
Тих, що на "диво" змінюють буденне.

Тоді словам була би більша віра,
І не було б розтоптаних надій.
Якби клялись по совісті і ділу
То мав би більше сенсу вир подій.

Тоді світ став би легшим та щирішим,
І зник би сенс пустих, сліпих розмов,
І за три слова не була би важливіша
Пафосна фальш безглуздих перемов.

Та світ цей видається неможливим,
Псують усе примарні ці "якби".
Тай не під силу мужнім і сміливим
Людську лукавість враз перемогти.

Для розв'язання злободенної проблеми,
Щоб правду у чужому віднайти,
То неважкою здасться теорема,
Якщо дотримувати слова станеш ти.

А після цього, хто зна, оглянешся
І там зустрінеш ти таких, як сам.
І більше вже ніколи не спіткнешся.
Потрібно лиш почати перелам...
2011 р.

Остаться просто в стороне -
От всех проблем, от всех печалий,
Свободным бы остаться мне,-
Об этом лишь сейчас мечтаю...

Остаться бы одним в стихах,-
Средь рифм бы где-то затеряться,-
Но я погруз в чужих делах,-
И нелегко так просыпаться...

И нелегко так вырывать, -
Из всей рутины проблески сознанья,
Но нужно делать этот шаг,-
А то я роботом тут стану...

А то зароюсь я во тьму,-
И стану только механизмом,
А надо брать свою судьбу,-
И делать это, делать быстро.

А то вся жизнь тут пролетит,
А ты ее и не заметишь,-
Для этого на жизнь смотри,-
Как пролетавший мимо Ветер...

Смотри на жизнь со стороны,-
Пускай тебя не путают печали,
Пусть не заводят тебя в сны,-
Ведь ты для жизни сам Хозяин.

Дякую:-) 16.07.2011р.

Сумно мені...
навіть не засну,
не затону в сні,-
навіть наяву....

Не зайду в проблеми,
щоб не бачить сум,
щоб не коло себе,
а десь далі був...

Щоб я зилишився,
десь на мить отам...
з чимось закрутився,
щоб не було так...

Щоби не тянуло,
щось в моїй душі,
я б розстався з сумом,
все би залишив...

Та мені чось сумно,
навіть у рядках...
Ли́шуся із сумом,
аби не в думках...

Дякую:-) 4 серп. 2011

п'ять років без президента
п'ять років коту під хвіст
і ще довго чекати моменту
як закінчиться виборчий піст

п'ять років не три шевченкові літа
п'ять років країна в лайні
як свині пруть до корита
бісер у жмені
жбурляти
чи ні

п'ять років як гівно в ополонці
п'ять років державна тюрма
сам-один мов ядро в оболонці
жалюгідна клітина
протоплазма німа

п'ять років безвідповідальності
без відповідальності
п'ять років у керма прометеї
я сам не взірець досконалості
але люблю вітчизну
а не уяву про неї

Неспівзвучність і слів, і мелодій
Весняних і осінніх ночей
Проявляється у прохолоді
Збайдужілих до мене очей.
Несміливі тепла переливи
Загубилися в їх глибині.
Сподіватися марно на диво,
Хоч іще не промовлено: - Ні!
З уст в уста заворожена тиша
Поспішає у душі обох…
Може, згодом я вірш перепишу,
Або просто лишу, як пролог.

06.08.11.

Палестина плаче, значить:
У свободи є ціна
Незнецінена свобода
Незапродане ім’я
Змії в’ються, нерви рвуться;
Сіють стріли, жнуть вінки
У скорботі доля Сходу
Дім у стін – небес голки.
Плаче кровно Палестина
У дитини є сім’я.
Помста ? Зрада ? Ні, глибинна –
Слава. Рід. Свята земля.
Дві розрізненні країни,
Скелі, спалені, жита,
Дві руїни, дві могили,
А історія одна !
У держави є коріння
Сила в єдності, борні
Цвях у камені прозріння:
Меч на мир ?! А ланцюги ?
Раб рабом ! Духовне тіло
Від покори зогниє
Є народ – спільнота вільна,
Поневолене своє
Навіть в при смерті рідніше
Каторг всіх поневірянь,
Своя правда завжди вища
Од нав’язливих цурань.
Колотнеча самовтечі
Світового казана
Сорок вижимом і зречень…
Мученице, ти жива !


(04.08.2011)

***
II.
Поете, тям, на шляху житєвому
Тобі перлини - щастя не знайти,
Ні захисту від бурі, злив і грому.
Поете, тям, зазнати маєш ти
Всіх мук буття, всіх болів і унижень,
Заким дійдеш до світлої мети.
Поете, тям: лиш в сфері мрій, привиджень,
Ілюзій і оман твій рай цвіте,
А геній твій - то міць суґестій, зближень.
Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб інший край обіцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.
І серце чулеє на те лиш взяв ти,
Щоб кождому в день скорби пільгу ніс,
І в горю слово теплеє сказав ти.
Та з власним горем крийся в темний ліс!
Ніхто до тебе не простягне руку
І не отре твоїх кровавих сліз.
Та не міркуй, що родивсь ти на муку,
Бо й розкошів найвищих маєш часть,
У творчій силі щастя запоруку.
Усе, чого тобі сей світ не дасть,
Знайдеш в душі своїй ясніше, краще:
Найвищу правду і найбільшу власть.
Ото й минай все темне й непутяще,
Весь злудний блиск, тріумфи хвилеві,
Все підле, самолюбне і пропаще.
І бережи на своїй голові
Вінок незв'ялий чистоти, і ласки,
І простоти, мов квіти польові.
У маскарад житя іди без маски,
На торжище цинізмів і наруг
Виходь з ліхтарнею з старої казки:
В ній щезне тіло, появиться дух,
Прозора стане явищ темна маса.
І будь ти людям не суддя, а друг,
І дзеркало, й обнова. Guаrdа е pаssа*.

Біні Смєховій

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів мені?
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Так хочеться душу відверту
Знайти у пустелях облуди,
Палітрою щастя мольберту
Влягтись на замріяні груди.

Так хочеться в слово значиме
Себе, мов живицю, пролити,
Воскреснути правдою в римі
І променем морок прошити.

Так хочеться свіжістю ранку
Зцілити потомлену душу,
І навіть за мить до останку
Вдихнути життя в неї дужче.

Так хочеться зіркою щастя
Для когось у небі сіяти,
Дощами із ніжності й ласки
Упасти до ніг і зостатись.

Так хочеться серце схололе
Нарешті любов'ю зігріти,
Довіку позбутися болю
Й себе до життя відродити.

Так хочеться в янгола тіні
Спочити від світу облуди,
Умитися в неба промінні
І знову повірити в чудо!

Будяк уздовж церкви прошкує,
Газдує тут, як і належить:
Ошатно стріча подорожніх,
Бува, що й хапне за рукав…
Хтось прикро у мандрах слабує
На втому, на кашель чи нежить?
Тут ліків – без ліку – для кожного
Господь у господу послав.

Будяк розчепірив ручиська –
Будячу показує вроду!
«Давно б уже вдома сполола, -
Здивована гостя украй, -
А тут приїжджають незблизька,
А тут міські діти проходять,
А їм же цікаво довкола…
То ж пишно для них розквітай!»

Будяк заквітчався, мов дівка,
Стоїть в зачарованім колі:
Вкруг нього – сокирки, волошки,
Ромашки й васильки в танку!
До жінки, дітей, чоловіка
Підкотить перекотиполе,
Смикне за веселкові стьожки,
І вдячно моргне будяку.

Перекоти-щастя, будяче,
Перекоти-людям-по-колу,
Усім, що до нас завітали:
В Рубанівськім нині святки!
Тут - вічне поріддя козаче,
Яке не зміліє ніколи,
Хай нове століття настане –
Будяк в нього пре… навпрошки!


13.07. 2011.