Блукаючі очі з обличчя дощу.
Найкращого красеня відьма цілує.
Регоче. Чарує. Не гасить свічу,
пославши до чорта усіх чистоплюїв.

Оголені перса. Оголена ніч.
Розпущені коси між тишею й громом.
До півнів далеко – ще кілька сторіч.
А як воно згодом? На жаль, невідомо.

Облудно-звабливо -- похнюпився тин:
не свідок, хто бачив, єством не відчувши.
Чаркує за тином окастий полин,
на лавочці цнота хвилюється дужче.

А відьмі як відьмі – біда не біда.
Босоніж огуду чіпку перескочить.
Буде реготати вона, молода,
допоки та ніч і блукаючі очі…
2005р

Я чую твою тишу, вона бринить бажанням,
Вона пульсує в скронях, в інерціях тремтінь
Крила, що Вічність пише в обіймах у світання,
В магічному полоні безмежжя Янь та Інь.

Я бачу твою тишу у місячному сяйві,
В палітрі у веселок, які стремлять увись,
У сновидіннях віщих, у римах життєдайних -
Тужливих і веселих, що ніжно обнялись.

Спиваю твою тишу, мов те чарівне зілля,
Що пристрасті бентежить і збурює думки.
Я вже на дотик ближче. До тебе шлях осилю,
Не знаю я обмежень - нестримний дух такий!

Хоч я на подих ближче до свого божевілля,
Та краще в нім лишатись, лише б жива душа,
Аніж у попелищі, яке покрите цвіллю,
В якім навколо грати і небеса дощать.

Вдихаю твою тишу, як ту цілющу прану,
Яка мене по вінця наповнює життям,
І в серця мого нішах правічний лід розтане,
І світлом одкровення наповниться мій храм.

Впускаю твою тишу у вікна мого серця,
Тепер в його оселі зникає тінь оман.
Я вже піднялась вище. Ось янгол мій сміється
І ніжно крила стелить у лоні Інь та Янь...

Яка краса. коли сміється небо,
А зорі душу гріють до тепла.
І я щаслива біля джерела,
Що б’є з глибин твоїх, о рідна земле,
Моя Вкраїно, матінко моя.

Яка краса. коли дозріє нива,
А колоски шепочуть про любов,
Аж струменіє в жилах кров!
Яка ти гарна, земле, - нене мила,
Моя Вкраїно, мій святий Покров.

Яка краса, коли душа у росах,
Не у сльозах - у пишному цвіту,
Дитинно чиста, наче голуб на лету.
Й життя у долі часу просить..
Час Україну зодягає в білизну.

Ти не сам. З тобою моя доля
Вальс танцює пізно восени.
Замаїлась літньою красою,
Хоч у вирій вже летять роки.
Ти не сам. З тобою моє щастя
Як дарунок за затишний рай,
Розлучити часу нас не вдасться,
Бо в душі - осінній квітомай
Ти не сам. Любов моя з тобою
Зігріває, пестить і щемить.
Сплинув час, наче вода рікою,
Але почуття ми зберегли.
Ти не сам. З тобою ми ідемо
Крізь туманні і хороші дні.
Почуття у пригорщах несемо,
Щоб горіли наче дві зорі

Ледь – ледь повітря вітер колихне –
Галузок рух і листя трепетання
Знов обривають осені мовчання,
Бентежачи минущого мене.
Тече поволі золото з осик,
Хоч до зими нестерпної далеко,
І край болота бродить ген лелека,
І я до літа зовсім ще не звик,
А просто схожим став на листопад,
Бо тіло холодом вкриває змора
Й бринить душа, скорботна і прозора,
Немов безлистий та принишклий сад…

28.10.11

Осінні вишуги верткі,
І їх нелегко осідлати.
Мені попавсь один такий,
Шугав, як вихор, біля хати.

Я ледве-ледь його зловив,
Торкнувсь невидимої гриви.
А він промчав аж три верстви,
І потім стих з якогось дива.

Приліг на листі під кущем,
І так на мене поглядає,
Аж проситься шугати ще,
Удвох туди – до небокраю.

А я дивуюсь і мовчу,
Не вмію з вітром говорити.
А він, війнувши по плечу,
Поніс мене над білим світом.

Я там літав на крилах мрій,
І почуваюсь, як удома.
А цей осінній вітровій
Заніс мене до тих хоромів.

Ані вудила, ні стремен
Я не носитиму з собою.
І день такий благословен,
Які бувають лиш весною.

Мене збентежив цей політ,
І в сні такого не буває.
А я тепер поет-джигіт,
І друг вітрів усього краю.

Ти лежиш, без хреста розіп’ята,
І рятуєш сьогодні світ.
Скоро будуть вітально співати
Срібні краплі з березових віт.

А поки що завершує стогоном
Дощ співчутливий – свій політ.
І не страшно, й не грішно, й не соромно, -
Ти сьогодні рятуєш світ.

Посеред катівничого болю
Приголуб свій зболілий живіт:
Твій синочок разом із тобою
Від кінця урятовує світ.

29.09.1996.

А ось і перша борозна,
Старіє поле чи німіє,
У затишку осіннє сонце мліє,
Червонозлато розпорошена його казна.
Багатство те у руки не ввібрати,
Незміряна його краса,
Коли в порожні небеса
Тривожний ворон змахує крилато.
Розпороті земля і небо,
І що тут біль, а що потреба
До зміни фарб і кольорів? -
Питаю, пам'яте, у тебе.
У золоті вітрів,немов у вічній требі,
Німий серпанок догорів.

Якщо із цеглини
зробити хатину?
Коньяк для людини
візьму з магазину.

Якщо з порожнини
купити машину?
Вітатиму ціни
я цілу годину.

Якщо з половини
забрати частину?
Півцарства? За тином
збудую країну.

Якщо із дівчини
створити дружину?
...Не легше з хатини
зробити цеглину?


29.10.2011

Обнять весь мир, вложившись в одночасье
В минуту смерти и рожденья час.
Перевернуть любовь разорванных на части
фривольных судеб всех религий и всех рас.

Придать оттенок сумрачным окопам
Разжатых кистей, сомкнутых локтей,
Бродя весь день по закадычным тропам
И по дорогам погнутых гвоздей.

Лишить невинности Вселенную Вселенных
И невиновности невинную вину,
Испив вина за временное время,
Безвременно ушедшее ко сну.

Питаться силой всех земных оргазмов
Всех внеземных цивилизованных существ,
Писать в листок бессмысленные фразы
С глубоким смыслом, посланным с небес

Навчилась ворогів любити,
Змирилась – вперше у житті –
Як ти хотів, програла битву,
Простила всім, як ти хотів.

Трава росте на полі бою
І мирно так цвіте ромен,
І знову день і ніч з тобою
Ті, що ненавидять мене.

2011

Листопад відшумів верховіттям дерев.
Де-не-де золоте та багряне.
І мене ніжно осінь за руку бере,
Наче жінка в минулім кохана.

Я гублюсь, я не знаю, що їй відказать,
Я вже нею не марю ночами.
А тремтливим листкам все одно опадать
І оплаканим бути дощами.

Відболіло, скінчилось, пішло за поріг,
На прощання махнуло рукою.
І на землю промерзлу лягатиме сніг,
Все минуле покривши собою.

терція осені дре перелатане серце
сипляться вишні на перший невиспаний сніг
ти сподівався що слово якось перетреться
не устеріг

мокро і холодно довге волосся туману
ріки у зиму плете і плете і плете
і замерзає у рваній бідовій нірвані
зовсім не те

те що повинно – невпинно упевнено-плинно
риє змією підшкірні тунелі нуди
не приживається – шкіру драконячу скину
тільки не йди


дре (діал.) - дере

Віктору Івановичу…

Валю я татову дровітню,
Немов гашу зорю досвітню,
Немов із серця вириваю
Його журбу багатолітню.

У ту передостанню мить
Я бачив, як його болить
Не тіло, що беруть судоми, -
Душа, яка в розлуку мжить.

Тепер , коли його не стало
Мені малює дум лекало
Той шлях, яким і я піду
Під зимне смерті покривало.

Не у валюті капітали
Мені від батька спадком стали, -
Його правдива путь життя ,
Благочестиві ідеали.

На скромний смак свій і на вибір
Наводжу лад я у садибі.
За те, що тато в мене був
У небо щире шлю спасибі.


28.10.11.

Як же, скажи, зуміти
щоб не згадати тя,
щоби минуло
"мій ти",
з іншого щоб життя -
те,
що було
відлунням
"...порятуй ня"


лети,
милий журавлику,
у світ заокеанський...

НІ!!! ЗОСТАНЬСЯ!!!!

...ні, ти не слухай.
то вирвалося
із очей.

відпестила. відпустила.

СТАНЬ ЖЕ
ЧУЖИМ НАРЕШТІ

... боляче!

Я кожен раз вмираю,
коли Ви
Проходите повз мене
збайдужіло.
Зелене літо
ще не побіліло,
А зранку запах
свіжої трави
Уже не той.
А Ви – ще досі ті! –
Із дня у день
велично і красиво
Минаєте мене,
а втім,
це диво,
Що кожен раз ці зустрічі прості
Банальні, передбачливі,
пусті
Приносять серцю
стільки насолоди
І знаю я,
повік
не вийдуть з моди
Блакитні очі,
як нектар густі,
Які на мене зовсім не течуть.
Ви знаєте,
а Ви
як чарівниця,
Що не одному стільки –
стільки сниться,
І не одному
в мимовільну путь
Красою барикаду возвели.
Ви знаєте,
а я Вас
не розлюблю,
Я швидше
сам себе
у цім погублю,
У цім гріху
із запахом смоли
Церковної.
Бо вроду молоду
Не обманути
ані на хвилину!..
А завтра я у сотий раз загину,
Коли повз Вас, байдужую, пройду.

27.09.2011 р.

* * *

У сховку літер – пам’яті зерно,
І не зітліє у віках воно.
Його з любов’ю я у душу сію,
І п’ю усмак поезії вино.

В черно-белой комнате
не сыскать огня.
Не уснуть Вам.
Помните
странного меня?

Я Учитель Пения.
Я у Вас в саду
обучал терпению
красную звезду.
Песнями-надеждами
тешил до утра,
наряжал одеждами
слов из-под пера…

Или Вы не помните?

К ночи три коня
проскакали. Кони те –
знаки для меня:
три печали… Белые
ночи коротки.
Обозначу мелом я
музыку тоски,
нарисую странные
голоса для глаз –
эту песню-рану я
сочинял для Вас…

В полночь – откровение –
красная звезда.
Я Учитель Пения. –
пел ли я когда?
Или бредил… Господи,
не сыскать огня!

В комнате – на площади –
помните меня.

Страшне велике куце свято –
запроданські родини, «се ля ві»,
прийшли до чорта на оглядини,
сідниці лизькать гаспиду в кремлі,

так рідно б’ють чужі куранти,
виказувати сОлодко Христа,
немов своїй дружині зрадити
і в цей же день із нею переспать,

над кручею розквітли мУдики ,
цвіт синій над проваллям; суть ідей –
нажлуктитися; час розкутий:
ти йому межи очі сциш –
воно тобі кричить, що дощ іде.

Мысли ежовые.
Иглы – стервозные.
Чёрным по белому – выжжена жуть.
Лёгкость – дешёвая,
неосторожная
в буквах ударных задела? Ничуть.

Буквы ударные.
Пальчики страстные
где-то на чём-то о ком-то стучат.
Прессой ненастною –
жёлтою, красною –
жизнь разбавляют и кроют крича.

Чушь самоварная.
Кофе бульварное
в чашке – болтливое, пей – не молчи.
Слухи коварные –
шлюхи бездарные.
Метки – заметки, от ада ключи.


Действия сложены.
Им – всё положено –
в душу плевать и разжёвывать грязь.
К сладким пирожным –
чуть горькое "Боже мой" –
то – ухмыляясь, а то – не боясь...

28 Октября 2011

Незряче йшов до тебе, навмання,
На поклик твій крізь регіт стоголосий.
На дотик упізнав твоє вбрання
І перевеслом зібране волосся.

Цілунку знак – що ліки для очей,
І десь пощезла з віч моїх полуда.
Я озирнувся вмить через плече:
Звідкіль прийшов, силенна сила люду!

Між нами прірва – жодного містка,
Ніхто її осилити не брався.
Була там кладка,
                          правда, захистка, –
Сліпий пройшов, де зрячий завагався б.

1993

Ти зовсім поряд тут. Близька мені й далека
В твоїх очах любов. Чи тільки відблиск зір?
Що сховано у них – холодний лід чи спека,
Чи раю благодать, чи подих сніжних гір?

Ти зовсім поряд тут. Ти - ніжна синьйорина,
А може й королева. Я бачив це у снах.
Тобі ця серенада із пристрастю полине
Від пальців, що трЕмоло озвучують в басах.

Тобі ця серенада, народжена у серці,
Тобі, моя кохана, всі ноти запальні,
І матиму надію - в нестримності цих терцій,
Дискантом у серцях запалимо вогні.

Цілують струни пальці із ніжністю кохання,
Дзвенить акорд любові так трепетно вночі.
Злітає в небо пісня – гаряча від бажання,
І чути тільки тишу, що в паузах мовчить.

«Там,— накажімо тривозі,— стань,
Де між учора і нині — грань,
Де ми наш сум віддамо вітрам,
Стань,— ми накажем тривозі,— там!»

Бачиш задуму осінніх піль?
Ми покладем серед них наш біль.
«Вихоре, просим, його розвій,
Сльози гіркоти змахни із вій».

Там, за крайнебом, де сонця путь,
Брами у ЗАВТРА відкриті ждуть.
«Обрію, ми вже не плачем, ні,—
Ми вже в новому пливем човні».

(10.2011)

Життя скінчив трагічно хто - той істинний поет,
А в точний термін - то у повній мірі.
На цифрі 26 один ступив під пістолет,
А інший - під петлю́ у "Англетері".

А в тридцять три Христу - він був поет, він говорив:
"Не убивай! А як уб'єш, знайду тебе і в чумі..."
Йому - в долоні цвяхи, щоб чогось не сотворив,
Щоб не писав і ні про що не думав.

Як чую цифру 37 – злітає з мене хміль,
І зараз - наче холодом війнуло:
Під цифру цю і Пушкін підгадав собі дуель
Й ліг Маяковський скронею на дуло.

Зупинимось на цифрі 37. Підступний Бог -
Питання він поставив просто ру́ба.
Лягли на цьому рубежі і Байрон, і Рембо,
А нинішні - не врізали ще дуба.

Дуель не відбула́ся ще, та це не новина,
Хоч розіп'яли в тридцять три не сильно.
А в тридцять сім - не кров, та що там кров - і сивина
Лиш забруднила скроні непомильно.

Застрелитися страшно, так? У п'ятки аж душа?
Терпіння, психопати і кликуші!
Поети ходять п'ятками по лезу у ножа,
Порізавши до крові босі душі!

В слові "довгошиї" наче літери дві "і".
Поета вкороти! - це очевидно.
І ніж у нього, та щасливий він висіти на вістрі,
Зарізаний за те, що був незгідним.

Шкодую вас, прихильники фатальних дат і цифр!
Стомились, як наложниці в гаремі:
Життєвий термін збільшився - то, може, і оцим
Ще не пора поетам, хто не в темі!

Так, правда, шия довга - як приманка для петлі,
Мішень для стріл і груди, не перечу.
Завдячують не датам ті безсмертні, що пішли,
То й ви, живі - не прагніть в порожнечу!


28.10.2011

Якби я міг зібрати узори
що вишиває небо у ночі,
То не сміялись би над нами
Олігархи –багачі

Віками нас гнобили
Царі, пане, монархі
Тепер нас мордують
Президенти ,міністри,олігархи.

О! Боже-чи довго терпіти?
Чого доля сміється над нами
Смуток бродить по Україні
Над селами і містами.

У свої новітні державі
Не можемо дати раду
Не свою ,а чужинську
Вибираємо владу.

Можновладці нас мордують
сиплять сіль на наші ране
нами командують чужинці
москалі, жиди, молдовани.

В свої хаті без батички
не знаючи роду,
як не можемо дати раду
то скачімо в воду.

Може в воді омиємось
Від усього бруду.
Із кадилом викуримо
Всю нечисту юду.

Огонь любви пылает неустанно,
в моей измученной душе,
все мои мысли, постоянно,
родная ,только о тебе.
Я так хочу, чтоб были вместе
с тобою раз и навсегда,
и, от рассвета до заката,
не расставались никогда.
Ведь я живу одной тобою,
ведь я дышу лишь для тебя.
Ты – весь мой Мир, моя отрада,
любовь и счастье,
жизнь моя.
23. 08. 2010

Недогледів тебе. Чи забракнуло сил
Змайструвати човна для рожевих вітрил?
І тебе, найдорожчу, –
                                    украсти в усіх!
Хоч і знаю: з чужою любитися – гріх.
Насміялися з мене пересуди злісні,
Що належно прийняв цю розпачливу дійсність.
У собі затамую сльозу неслухняну
І про сум свій ніде не обмовлюся сп’яну.
Моя дівчинко мила,
                                    навіки чиясь, –
О, як важко збагнути, що вже не моя! –
Ти щаслива пішла з ним, веселим і дужим...
А мені так хотілося
                                    бути байдужим.

1991

За вікнами – дощ,
за вікнами – осінь,
у просторі площ
заплуталась просинь.
Гардини закрили.
За вікнами вечір
колише несміло
будинки за плечі.
І сховані тіні
у шурхоти листя,
що впали на спини
парканам плечистим.
І знято вже грим
у полоні сонливім…
Я мов пілігрим
між краплинами зливи
пірнаю в тунель
незвичайно лякливий,
бо знято прюнель…
Він сьогодні – плаксивий...
Турботлива ніч
вже міняє афіші -
осінній бо спіч
на завтра – рідніший…

Дай Боже! Тому, хто не бачить,
Прямої світлої попутної дороги.
Тим підкажи, у кого серце плаче
І приведи до рідного порогу.
Безсилим, Боже, дай такої сили,
Любов свою змогли щоб захистить.
Закоханим усім пташині крила,
Для них хай буде щастя кожну мить.
І тому, хто не вміє чути правди,
Дай доброї погожої пори…
Бо я щаслива, милий мій і рада
Що й ти щасливий. Душу отворив,
Дістав із неї найдорожчі перла
Всі прислухались і земля завмерла.

Оце ж бо, друзі, сталася пригода:
Втопився сенс у мене між рядків,
Його натура, бачте, дуже горда,
В моєму вірші жити не схотів.

«У тебе тут, - він мовив, – сирувато,
Туман для сенсу - річ таки страшна.»
Та й став ту сирість ложкою збирати,
Тоді пірнув у неї – і хана.

Йой, матінко! Слідом набігли кузьки
Здоровий глузд шукати у словах,
Та я сказав: «Знайти незриме? Дзуськи!
Он міль шукала, поки з’їхав дах…»

Хай дивні зерна сію я у ниву,
Вони зійдуть всім критикам назло.
Я вірю в це, і вірою щасливий.
Он, бачите? Одне вже проросло…

Буває так, що серце затерпає
Від холоду в душі та скрежету жалю...
А я думки у сповідь обертаю,
Тому страждати більше не люблю.

Я вираз "ми" на вираз "я" міняю.
Я вчуся бути егоїсткой, взагалі.
Сама стелю, сама собі лягаю.
І почуття тримаю у труні.

в іржавому листі не грає етюди скрипаль.
безмісячна ніч одержимо шукає наосліп
зернину любові, в реліктове літо пророслу.
тобі її жаль? і мені його інколи жаль.

затягне морозами душі зимова петля.
і скрипка засне, і прокинеться в іншому світі,
де навіть зацькована тиша захоче завити,
і листя дощем припаде до руки скрипаля.

УРОКИ СОЛОМОНА

13

“Джерело скаламучене чи
зіпсутий потік –
це праведний, що схиляється
перед безбожним. ”

І кожен змарнує
недовгий свій вік,
і будуть обоє вони
переможені...

З дому йти, недописавши вірш,
В натовпі шукати рідні очі,
Аж допоки ніжно залоскоче
Їхній усміх мій журливий зір.

Довго йшов ожвавленим бульваром,
Все чуже - сумні слова і сміх.
Виглядав одну з - поміж усіх,

Думав зустріч виникне, як чари,
І за рогом завертав за ріг,
Та вернувся в дім один, без пари.

На душі смертельно-непророче.
Серце в чистий дивиться папір,
Щоб знайти путі для мрійних лір
І солодкий їх злизати почерк.

2011

Коли хтось у твої дверцята тихо стука,
а у крові твоїй вирує буря,
і заструмить вода по твоїх венах,
немов гармонія - тремтлива й плинна.

Коли хтось у твої дверцята стука
а ти ще знайдеш час причепуритись
і квітень весь відродиться в троянді
і в честь її краси заплаче кров'ю день.

Коли хтось у твої дверцята стука раптом
з відлунням дзвонів й голубиним шумом
а серце й досі вірить в поетичність болю.

І досі віриш ти в життя, і що існує вірш для тебе.
Ось ти сумна і хтось в твої дверцята стука,
ти їх відкрий, бо то любов, кохана.

Коли все закінчиться,
нас не залишиться зовсім,
хіба що ось трішки тебе у котромусь вікні,
відкритим, як завжди, між «разом» і «ні»,
закритим, як завжди, без права на «досі»,
без міри і способу, миру й війни.

Коли все закінчиться,
(тільки якщо доживемо),
сховаємо очі і будемо жити, як всі.
Земля не поверне своєї осі,
і горе моє не зачепить, напевно,
не зрушить на йоту важкі терези.

Коли все почнеться,
можливо, тебе не згадаю.
Наївні індуси ще вірять у точність начал.
Та той, хто з мечем, – не помре від меча,
а той, хто зі словом, – ще точно не знаю.
Така от суцільна і сіра печаль.

Коли все почнеться
(якщо все це врешті почнеться,
і я – таки вірна собі, і той самий ще ти).
Мені не дозволь, промовчавши, піти.
І той, хто із нас не вернеться,
розірве нарешті ці кола-мости.

УРОКИ СОЛОМОНА

10

“Людина, що стриму немає для духу, –
це зруйноване місто без муру.”

І лютує нестримно всю ніч завірюха, –
дикий танець розлючених фурій.

А вересень мій – на поріг –
у тернах терпіння й чекання…
Вдивляється в обрій горіх –
невизнане древо пізнання.
Дивується, певно, горіх
всією чутливістю звивин:
хто жив без любові -- чи міг
по-справжньому бути щасливим?
Розколює час без кінця
життя на минуле й минуще.
Майбутнього серцебиття –
в ядрі, під замком шкаралущі.
І присмак гіркої журби
в плодах, що збираю для доні.
Горіхове зерня… якби
і мудрість – ось так, на долоні.

2004(2011)

* * *

У небеса не лину я безкрило.
У Слові радо оновляю крила.
О, як далеко ще Єрусалим*,
А душу осяває дивна сила!

На шиї осені шипшинове
намисто,
А на майбутнім – шрами
павутиння…
Темнішає невиплакане
небо,
Перетліває намірів
гординя…
Червоним чорне грається.
У пальці
Бере разок доспілого
вогню.
Шипшина в зиму дивиться
печально,
А я її й роздягнену
люблю.


2011

На сніданок сонцю
Вже виспіли роси –
Досить
На цілий день
                     мандрів.

Добулось на гору,
Заледве не вмерло, –
Сперлось
На довгий свій
                       костур.

А злодюга вечір
Подумав спросоння:
Сонях, –
Та й ну крутить
                          в’язи.

1996

Майбутнє сплюндровано, голий фільвАрок,
розчахнуте небо мовчить знедолено;
калЮжки, в яких відбиваються хмари,
мов очі дитини з дорослим поглядом;

вода мертвоснІжна, вогонь життєдайний
з’єдналися острахом, сонцем зІгнутим,
крізь морок засліплений, нетрі йду далі
питать у тандИтників справжні істини,

регочуть невігласи, совість як смішки;
душа розривається, крикнув згАряче:
„Ось фінку беріть чи кинджал, мене ріжте,
інакше я сам вас поріжу, наволоче...”

ікона з анцихристом в плісняві; нАрід:
сліпий, біснуватий, глуха недбАлиця!
Вже діти плюються на батька і матір,
ні встоять, ні всидіть – перевертаються

мерці у гробах... Але класика досі
рятує: ще ліпше, ніж муровАниця:
беру книгу і відкриваю наосліп,
читаю ті вірші, які відкриються...

Листопаду симфонія - ніжна колискова
зронена в самотність нічну
лишає етюд невидимий
на грані тремкійі
і десь зойкнула любов
у тиші нестерпній
непохитність людини Ідеалу
як вірность її Любові
завжди знаменом перемоги
Його Волі
2011р.

Щоб не спинить майбутнього ходьби,
Шукаємо ми мудрості скарби.
Для мене скарб - порада велемовна:
Полюбиш правду - кривду полюби.

***
О генії з правдивими вустами,
І вас нестимуть уперед ногами,
Проте молюся, щоб подібно смерті
Людське безглуздя не вчинило з вами.

***
Вчорашня совість дум не освіжить.
Сьогоднішня, з'явившись хоч на мить,
Немов би воїн - вірний друг тривоги,
Похід суворій правді просурмить.

***
Є дві сестриці - гордість і гординя.
Байдужості змітають павутиння,
Мов ті невістки, в наш зайшовши дім.
Та в кожної своїх пожитків скриня.

***
На інших злість не нацькую, мов звіра,
Згадавши: й звірові властива віра,
Що можна, врешті, вирвавшись на волю,
Не кидатись на горло бузувіра.

***
Нема моралі, що загал влаштує.
На власний лад плетемо ми косу їй.
Мораль не ангел у гріховнім світі,
Між злим і добрим завше балансує.
2011р.

I heed not that my earthly lot
Hath — little of Earth in it —
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute: —
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer by.

[1828-1849]

Переклад:

Не дбаю я — мій супокій земний
Землі так мало у собі поглинув.
Роки любові — де тепер вони?
Забулися в ненависті хвилинах.
Нема скорботи — цей пустельний пил
Щасливіший, ніж я, й солодший — може.
Оплакую твій жаль за мій уділ,
Де залишаюся — лиш перехожим.

М’якої осені згасаюче тепло
Щодня в туманах розпливається і тане.
Імлиста далечінь, як помутніле скло,
Притишено стоїть у полисках багряних.
Спиває сльози мжички перетлілий шлях
Там, де дуби розхристані уздовж узбіччя.
Мережиться словами смуток у рядках
Тоді, коли дивлюся осені у вічі.

26.10.11

у жовтому листі збиратиме сни листопад,
і листя на вухо йому шепотітиме тихо
сумну колискову, в якій не вмирають від зрад,
з якої ніхто добровільно не хоче назад,
і сам собі снить наймилішу на світі безвихідь .

йдучи по тонкому, мов ангельська шкіра, льоду
за пізньозакоханим в осінь сяйну листопадом,
зумію лише зрозуміти, що сліпо іду.
і ця неминучість, як шрами від сліз на роду.
і слухати навіть не схочу, що в осені краду.

я знаю напевне, я осінню вчора була,
горіла в іржавім огні і згасала кармінно.
і чула, про що голосила гінка ковила.
і бігла без хустки набосу до того села,
в чиїх сінниках листопад порозтрушував сіно.

Байдýже, що в судьбі земній
земної мало глини -
кохання літ шкода мені,
коли їх мить поглине.

І не від того сльози ллю,
що в серці - холод вічний -
що тú ридаєш од жалю,
хоч я для тебе - стрічний.



текст ориґіналу:

To * * *

I heed not that my earthly lot
Hath little of Earth in it,
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute:
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer-by.

by Edgar Allan POE

Радісно обросилась дівоча душа
місячний травостій сколихнула
у скрушну парубочу струну
перелинуло росне відлуння
поєдналися подихом струн
заясніло любовним полоном
заколиханно лад простогнав
до обраниці
яку спокоем тиші зіткав
у пасткі
перетятій пекельним ярмом
лебединої музи фату - ностальгійнозоряну
у імлі нічній мололочній
дарує привід ніжно нареченій
вона одежу ніяково скине
і тепло її потайне
його пересмаглі вуста
долонями жіночого серця торкне
2011р.

І ніч мине… Відійдуть сорок днів,
Наповнених тупим звиканням з болем…
І матері народять ще синів.
Тужить їм буде нІколи… нікОли!

І прийде день, банально-рятівний:
День Свята ПологОвого Будинку!
Й насняться кольорові давні сни…
То ти радітимеш за маму, синку…

20.07.1991.