Колись давно, ще на своє весілля,

Я привезла від бабці білу хустку.

По ній дрібненькі квіти хтось посіяв,

Так попри край, доріжечкою, густо.

В’язала раз чи два її потому,

Та берегтиму поміж рушниками.

Вона ще досі сильно пахне домом.

Як стрічка роду, той її орнамент.

2011

У торбу хліба – і гайда по світу
Шукати Україну і братів.
Двійник мій зголосився поготів,
Як син, шкодує матір він роздіту.

І що б його докласти до привіту?
А, може, цю тужливу кобзарів?
Чи цю, в якій вогнем клекоче гнів?
Хто здатен дух сонливий розбудити?

Бо де байдужість душі обняла,
Там хворий дух не ворухне крила,
Не прагне той ні простору, ні неба.

І кожен, хто прошкує з багатьма,
Уважно поглядає тайкома, –
І невзабарі братиме огребом.

2011

Як хочеться сказати... – про слова
Найкращі, найновіші, необлудні...
І хмари розжене важкі похмурі
Веселий промінь слави... і мара

Розсіється покручена й затвердла...
Співати проситься знеможена душа –
Так ні ж бо, згублена, з-за хмар,
У небі неозорому... – затерпла.

Крізь найхлипучіший крізь ночi часу сум,
Що з листопада заповзає непомітно,
Щось з піснями наспівує незгірдно:
А може, марно проливався дощ... із дум?

2011

Де віття вербове ще нижче обвисло
І стали зелені листочки - руді, -
Мені жабуриння запахло прокисле
Дитинства повітрям у теплій воді.
Завмер водограй кольорів мерехтливих
І звуків мелодія стихла на мить.
Повірити серцю хотілося в диво
- Зуміє матуся мене знов родить!
І я побіжу у густі верболози,
Маскуючи в травах уміло сліди.
Проллються на мене "зозулині сльози",
А мати зітре всі свої назавжди.
Я певен, що зможу іще раз прожити
Життя, бо сьогодні замало мені
Оцього смеркання короткого літа,
Як гарного видива в доброму сні.
Купалося сонце в блакитному небі
І жаром іскрилася синя ріка.
І боляче різала лезами стебел
Натомлені ноги мої осока.
19.08.11

ІV
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устонька - тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх - для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.

1895

Вона фарбувала життя, як годиться, яскравим.
Ні фарби жаліти не стала, ні рук, ні колін.
Старанно з кутка у куток. І забула про справи,
і навіть про те, що голодним повернеться син.
Підлога вітальні. Банальний ремонт. Але жінка
така ж незбагненна, як всесвіт, і дивна така ж.
Підлогу скрипучу – у колір достиглого жита
таки замастила. І навіть чудний декупаж
у дверях створила. Тепер на порозі волошки.
У когось – паркети, у когось – важкі килими.
А в неї квітує долівка, не вся, тільки трошки.
І хата, як поле. (Аби ж чоловік не гримів...)
І тільки би зливи нечасті, а зрідка – то можна.
І тільки би вітру поменше і більше тепла.
Вона фарбувала життя. Так змогла би не кожна.
І літо у хату, як тільки уміла, несла.

По вулиці, по довжелезній сцені,
Де гук перекупок та клопіт лайливих газет,
Шукаючи гроші у власній кишені,
Йшов напідпитку Маленький Поет.

Всміхався сонцю, ловив посмішки
Дебелих джул’єт, що нидіння плекали.
Через дорогу чорна кицька
Пробігла зненацька й авто поставали.

Знайшовши банкноту, пішов до базару
Маленький Поет, щоб випити пива.
Вірмени товклись біля свого товару,
А крамом була травневая злива.

Злива гвоздик, що барвились навколо
Калюжами відер, каструль та букетів.
Люди тинялись, купуючи кволо,
Мовчки злобились на спокій кашкетів.

Третій кухоль допив і п’яниці
Сповідь послухав про тещу ледачу,
А потім поплентався до дівиці,
Що мала незрозумілу вдачу.

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

Сполошилися думки, розлетілися,
За віршовані рядки зачепилися,
Розметалися в листі, розгубилися
І болючими словами заіскрилися.

Серце з болю, ніби в клітці, знов забилося,
Від розпуки все навколо зупинилося.
І здивована душа відчинилася
Та зневагою і розпачем покрилася.

Сполошилися думки, їх не стримати
І добро в пустій душі вже не втримати!

липень, 2011 р.

Спека… Сонце нещадне, байдуже, сліпуче!
Спека… Гострі проміння їдкі і колючі.
Літо засушену землю на крихти ламає.
Літо… Заспрагла природа в’яне-вмирає.

Знову, небо ясне, прозоре, високе,
Знову, падає в озеро небо глибоке.
Стала, погода жарка і нема тому краю!
Стала, іще недосяжніша східня до раю!

червень, 2011 р.

Неспішно і босоніж, крадькома
Отавою прямую до півоній.
Вони, як і моя нова тасьма,
Всі подиху коханого – червоні.

А поряд ліс. Замшілі пні колон
Доби Ампір, чи навіть ще давніші,
І кличуть ніби (Боже, оборонь!)
Спочити назавжди у їхній ніші.

І може лиш ввижається мені,
Та хтось таки присутній ходить слідом.
Але сусід у темному вікні.
Хоча... чи невідомий є сусідом?

Ізнов морозить спину тріск гілля.
Зриваю квітку любу і скоріше
Від місця, де багряна квітка зла,
Втікаю із півонією з тиші.

2011 р.

Сісти на палю коханих колін.
Бризнуть у вічі відвертим дощем.
Хай він повірить: все інше – то тлін…
Крім частувань не домашнім борщем.

Ти утовкмачуй упевнено, в лоб,
Що ти така… ну, куди ото їй!
Ти проштампована безліччю проб.
Ти є коштовність, та ще й без надій:

Спільне майбутнє обом не пече –
Цих перспектив він і не обіцяв…
То ж не заманюй солодким борщем –
Краще прогірклого меду постав!

Те все твоє, що крізь пальці втіка:
Крадені ночі, і дні в самоті…
Хлюпай у пику, правдива така,
Як ти щаслива в приватнім житті!

…Хай він вирощує трійко синів,
Потім онуки обсядуть його…
Кинуть сім’ю він ніколи не смів,
Просто коханка – найкраща з пригод…

Ти ж у люстерко не дуже дивись –
Раптом помітиш колись сивину?..
Бачиш: два клени отам обнялись? -
Шлюб офіційний у них на кону.

Поруч берізка (точнісінько ти!),
А в її бік клен пошлюблений пре…
Разом ніколи їм не прорости –
Хай і оголиться гілля старе,

Вітер скуйовдить вбрання восени,
Зробить кленово-берізковий мікс…
…Гордо дружина стоїть біля них –
Наче в майбутнє зруйнований міст.

Поруч кленята малі проросли:
Тиснуться в татову торбу турбот…
Твердить берізка, що це – до пори
(«Він же кохає мене, ідіот!»).

Все воно так, і дискусій нема;
Тільки от бачать навколо усі:
Завжди берізка - самотня-сама,
Топить тужливе люстерко в руці…



17.07.2010.

Кривави’’ місяцем скріпИла
ніч душу; полилАсь на хрест
голодна кров; з’являлись рими,
мов якісний тверезий секс….

На грудях нАколки робили
безбожники… З церковних бань
круки злітали галасливо,
немов їх сам Христо’’ зганяв…

В сновиддях копирсавсь наосліп
змарнілий пруг, крихка роса
зволОжила мовчання; просить
земля дощів, мов Дагестан

в Росії миру… Тре бороться!
Поезія – моя любов.
Закоханий, як в Роговцеву
Аду –
Кость Степанков…

Александр Белоусов

Иврит
Как сердце, как душа, как вера,
Язык священный, ты во мне.
Ты солнечного света мера,
Пусть вечно ночь в моем окне.

Домой вернусь, раскрою Книгу,
Услышу вещие слова –
Звенят на протяженье мига,
Как вздрогнувшая тетива.

Стрелу пославший сквозь столетья,
Едва ты не исчез во мгле;
Я не хотел бы жить на свете,
Не будь ты рядом на земле.

Как в дни Гиллеля и Шамая,
Твоя душа юна, нова;
Как почек взрыв в начале мая –
Твои нелегкие слова.

И как Шагал свои картины
Писал на продранном мешке –
Я про тебе, язык старинный,
Пишу на новом языке.


Олександр Бєлоусов

Іврит
Як серце, як душа, як віра,
Святая мово, ти в мені.
Ти сонячного світла міра,
Хай вічно ніч в моїм вікні.

Тільки-но Книгу я розкрию,
Почую віщії слова –
Дзвенять вони, як давня мрія,
Тремтять, мов лука тятива.

Стрілу пославши крізь століття,
Не щез ти мало уві млі;
Я не хотів би жить на світі,
Якби не був ти поруч на землі.

Як в дні Шамая і Гіллеля ,
Душа твоя і юна, і нова;
Як вибух бруньки і прозорість клею –
Прості й важкі твої слова.

І як Шагал свої картини
Писав на продранім мішку –
Про тебе, мово старовинна,
На мові новій я пишу.
------------
Олександр Бєлоусов (1949-2004) – росіянин з діда прадіда. Підлітком закохався в ідиш, вивчив його, став писати цією мовою і перейшов в юдаїзм. 1990 року переїхав в Ізраїль і за свою творчість отримав премію Спілки письменників і журналістів, які пишуть на мові ідиш, та премію імені Давида Гофштейна. Посмертно в США вийшла книга вибраних віршів.
Гіллель і Шамай (кінець першого століття до н.е. – початок першого століття н.е.) - остання пара мудреців. Гіллель прибув в Ерец Ісраель з Вавілону і, згідно з традицією, належав до сім’ї, що походила від царя Давида.
Шагал Марк (1887-1985) – видатний художник, один з лідерів світового авангарду 20-го століття.

Ми б душі вилили дощами
У сиву млу земних тривог,
Якби забули, що над нами
Є милосердя повен Бог.

Ми б розум кинули в безодню
Нечистих помислів ураз,
Якби святу любов Господню
Лукавий взяти міг від нас.

Ми б серце витовкли об тління
Безщастя гордої скали,
Якби не сила воскресіння,
Що ми в Ісусі осягли.

Не проминає віри діло -
В порядку дух, душа і тіло.


19.08.11.

Поля мого тихого смутку,
мої журавлині поля.
Місця досконалого жалю
і юності зріла пора.

Крім вас я нікого не маю,
достоту усе віддаю.
У вас свою силу черпаю,
знаходжу думок глибину.

До вас я щораз прилітаю
ламаючи буднів стіну.
Добірний свій біль виливаю
і всю висіваю журбу.

З колосся снопа собі зв’яжу,
хлібину пахучу спечу.
Її скуштувавши - поляжу,
у рідну землицю сиру.

Поля мого тихого смутку,
мої журавлині поля.
Найвища вершина здобутку,
найбільша удача моя.

Застигла ніч густим сливовим джемом.
Закарбувалась вічність у зірках.
Життя свого доводжу теорему.
Думок - багатство, у кишенях - крах.

Як рясно цьогорІч вродили зорі!
Зберу їх повні пригорщі з небес.
Нехай до мене вічність заговорить,
за це я вдячна буду вік увесь.

За кожну ніч, яку цілує місяць,
за подих вітру, доброти тепло...
Коли уперше не прокинусь, вічність,
мене ти візьмеш під своє крило.

2003

Зав’ємо смуток
римами і квітами.
Фанерно загримить
фанфарний грім…
Святкуй!
І ми вдамо,
що не помітили
гіркого щему
в погляді твоїм.
Нехай ніщо
зневіри не виказує.
Літа блукань і сумнівів…
Але й,
можливо,
вже десь яблуками ласує
маленький спас,
майбутній твій Мойсей.
А поки що:
з двадцятою річницею!
Ще, начебто,
терпіння є… і час.
Прийми
букет салютів над столицею.
І все ж…
якої думки ти про нас?

2011

* * *

Давай збожевoлімо рáзом
На мить, на годину, на рік.
На вічність століть розіллє́мося зразу,
Немов журавлиний крик.

Давай полетим в вишинý, де свободу
Обí́ймем нагую в дурмáні кохaнь.
Чи хтось ще пізнав без сльози насолоду?
Не взнали і ми... Чи не годі страждань?!

Там рóсами вмиють тебе тихі зoрі,
Там спóкоєм нас зачарує краса.
Там будемо в чистому ніжному морі,
Там в вічних садoчках не в’яне весна.

Давай утічeмо наскільки-но зможем,
Забудемо в парі, що є таке – жити.
А потім нас світ дожене́, де всі схожі,
Де знов будем биті ми й бyдемо бити.

Павло Гай-Нижник
25 липня 1991 р.

* * *

Лазурóві неосяжні очі!
Та суми́рність у пири́ні вій!
Ції дві маленькі світлі ночі
Синіх наших сподівань і мрій.

Ці озéра пристрасті й любові,
Ці дунáї кри́штальних чуттів,
Ці бентежні стрiчі вечорoві,
Бурхіт юності та божевілля слів.

Ції очі – водогрáї ночі,
Ці дівочі ви́казки волíнь,
Ці стумáнені, сколи́хані у плоті
Свiчечки оргі́йних сновидінь.

Ця глибiнь жіночого кохання,
Піднебесна дзеркало-крини́ця,
Це ставкíв чарíвне сумування
І блакитна звaба-весели́ця.

Дві волoшки, квíтки в мoїм полі,
Дві краплини ніжності морiв,
Ції очі, лагідні, мов долі,
Мoїх кaрих диво-почуттів.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

* * *

Покажи мені Шлях,
Що привéде туди, де Ікони.
Подаруй мені цвях,
Який було б куди забивать.
Дай мені щось Людськe,
Хоч у краплі Біблейські закони,
Щоб хоча б щось Святе
Я зумів в наших стінах вбача́ть.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

MORITURI TE SALUTANT!

Ніхто нас не поставить на коліна!
Немає сили дух наш надломити!
Бо з діда-прадіда нас воленька ростила,
Бо ми-но вміємо Укрáїну любити!

Нас не злякає ворогóва сила,
Катівні й гетто – все ми стерпимó!
Якщо ми будем тілом на колінах,
То духом на ногах ми все одно!

Ми будем бить, палити й підривати
Усе й усіх, хто нам почне шкоди́ти!
Ми в крóві втопим наші ґрати,
Якщо не зможем їх звалити!

У боротьбі відважні будем й вперті,
За Націю нас кат змішає з гноєм,
Та певні ми, що честь – то вище смерті,
І кожен перший – буде в нас героєм!

Павло Гай-Нижник
24 червня 1991 р.

* * *

Життя, мов блискавка, сяйну́ло
Тобі в початку юних літ,
Та й пролетіло, промайнуло,
І ти уже – зів’ялий цвіт…

І поза спину озирнувшись,
Гадаєш інколи в журбі:
Невже колись я був квітучим
Чи, може, то булo у сні?

Так гірко жити миттю смерті.
Та деколи, з собов на сам,
Собі міркуєш: от нарешті
Я взнаю, як і що є “там”…

Павло Гай-Нижник
23 червня 1991 р.

***
Коли смерть завітала до нас у гості
і забрала таку дорогу нам людину
коли через розпач й німе голосіння
втямили ми нарешті що вже ніколи
ми не побачимо її не почуємо
навіть по великих святах
наче струснувся світ
облетіли його блискучі шати
і постав він у своїй суті
й прослалася дорога пряма і довга
і не можна на ній ані зупинитися
ані повернути назад
бо згубилася дорога
з мільйонами пустотливих стежинок
і залишилась одна
пряма як промінь
і від того така важка
*

А що у мене ще було в житті?
Оця любов. Моя єдина шкіра.
У виразках одчаю і зневіри.
Колись на троні, часом - у смітті.

Коли б її - такої - не було,
Ущух би дощ, померла б кожна мрія.
І дні - не дні. Одна тахікардія.
Пустеля смерті - прижиттєве тло.

Моя любов кричить мені "Вставай!"
Аби зустрітись ще хоч раз із нею,
Лечу вітрами , ріками, землею,
Попри одвічну муку розставань.

Лише вона, лише вона одна
Вартує, аби якось жити далі.
І пропадає аромат мигдалю,
І замовкає сила руйнівна.

Моя любове! Ти - мій абсолют.
Моє "навіщо", "як", "куди" і "звідки".
Чуттям єдиним виплекана квітка,
Що лиш за неї вдячно я молюсь.
Серпень2009

Не читай мои мысли, не надо
В них отрава и черный яд.
И молчанье нарушив взглядом
Никогда не смотри назад.

И разбив пустоту дыханьем
Задержи тот последний вздох
Не шепчи свои заклинанья
Для того, кто давно оглох.

2010

Нині – потоп. Я в заторі читаю Фрейда
поміж рядків. І вода, яку не перéйдеш,

легша за рану, швидкими бинтами закреслену.
Тільки засмага не з’їла відбиток хрестика,

наче лишила на посміх – до першого снігу - біліти.
Небу – текти, несвідомому – снитися, рані – боліти.

Ті, кого зрадили, вже не рятують білизну.
Ті, кого вбили, уміють дивитися знизу.

Але чому непробачені мають платити за попіл
в їхніх затишних заторах, у їхніх потопах?

Пам’ять є пам'ять – на неї спішать дарувати
всякий непотріб – аби через рік не згадати -

хто і до чого. І з цим ти нічого не зробиш.
…А на моїм ланцюжку не позначено пробу…

Змило зупинки, змило людей, що топталися в черзі
за порятунком. А я – поза зоною, я – у ковчезі

перебинтована, чиста. І доктор - губами – до пальця:
«Спи, моя дівчинко. Більше ні з ким не зростайся».

Убита ніжно у нічнім саду,
Завмерла я знеможено у крику.
Печаті лиха на вуста лягли,
Безгучно місяць-ніж упав..
і грізна
мов жриця
тиша
провела біду -
зі слів незронених на горлі риску…
Між «до» і «після».
Як?..
Чому?!
Коли
ми розпалили
(не любов наріжну) -
солому тіл
(а не вогонь із душ)?
Вмить жар зотлів...
І в тім гарячім приску
затерпла я вуглинкою в золі,
В нічнім саду тобою вбита ніжно…

2011

І вийшов день,
вклонився Богові,
тоді
злічив гріхи, роздавши на горіхи:
зчорніли небеса - палали стріхи.
А Бог мовчав,
писав,
нікого не судив,
та думав про нових,
коли в зіницях
зірниці гасли
і поволі гасло все…
А Він мовчав.
Ні… не судив…
Писав есей –
короткий звіт про вкотре ницих
дітей…

2011

Якщо не знав ти розпачу і болю,
І не заходив у глухий ти кут,
Якщо не рвав ненависних ти пут,
І соколом не виривавсь на волю,

Якщо ти терпиш зрадництво й сваволю,
Якщо життя не змінював маршрут,
Якщо стискав страх душу, наче спрут,
Якщо не проклинав ти власну долю,

Якщо не падав із високих круч,
Якщо до щастя не шукаєш ключ,
Якщо своєї не знайшов дороги,

Якщо боїшся гроз і чорних туч,
Якщо хоч раз не йшов ти дознемоги, –
Не взявся ти за долю обіруч.

2011

Хто це спеку сховав у клітку?
Куди зникли: відмичка, ключник?
І дощі стукотять- Тирани!!!!
Де взяли вони, кляті право
Запроторити мовчки літо
поза грати перисто-злючих.
А хіба ще не надто рано?
Не спіши моя золотава...

Я в блокноті відкрию клітку
Напишу: "Повернувся ключник"!
Піднімайся скоріше вгору!
Ще і ще , то занадто низько!
Лети в небо бадьоро літо
стань яскраве, на мить пекуче.
Сонця промені вилий морем!
Золотава вже надто близько.

чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
прокинутись там, де замріяні верби кохали її... там, де ти...

устами припасти до рук твоїх теплих, розтанути в них, наче сніг.
між твоїх артерій розлитись нектаром по тілу у сотні доріг.

за обрій хотілось летіти щодуху, збирати в долонях росу.
сплітати з дощу і придуманих лілій у полі дівочу косу.

упасти долів і забути про відчай, закрити під віями час.
завішати небо (...щоб було гарніше...) мільйонами срібних прикрас.

а ще захотілось тебе обійняти, від спеки й дощів берегти..
із сонцем у квітах в зеленім світанні для тебе лише розцвісти...

горіти багаттям в гарячому серці, продовженням стати у снах.
тобі рушниками любов простеляти, до щастя - хмаринковий шлях.


чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
прокинутись там, де замріяні верби кохали її... там, де ти...

Рано-ранесенько річка ранкова
Рифи ряскові рівненько розкидала.
Рясно-рясненько ромашок роздоли
Ранком рівнина ретельно розсипала.

Різко розтанули розсипи росяні -
Риба розкидалась руслом розмірено:
Ріже, розвідниця, річеньки розрізи,
Рівно ряску розгортає, роздрібнює.

Річка ранкова раптово рибалками
Різко розбуджена, ритмом розмови.
Риба розігнана родом русалковим,
Рясно розгулює руслом річковим.

Різки рогозу ріку розмежовують;
Ремезу розспіви ринуть розмірено;
Равлик рослинку ріже розжовує -
Ранішня річка розквітла розмріяно.

18.08.2011, БЦ

Розкажи мені, серце, про долю,
про надії і віру у щастя,
про ті віщі незвідані ролі
в неминучім життєвім причасті.

Розкажи мені, серце, про святість,
про відродження в щирому слові,
про печалі земні і про радість,
про не випиту чашу любові.

Розкажи мені, серце, про вірність,
про страхи, що послаблюють віру,
про розлуку і прощення зрілість,
як непевність зростає в довіру.

=======
Прихиливши натомлені душі,
як осяде на землю смеркання,
хай тривоги спокою не рушать -
серця два шепотять про кохання.

Ходики хвайної хвойди стигнуть над прірвою яру.
Вся будівельна бригада жде на умовний сигнал:
Мить – і, не знаючи броду, вибухнуть реготом крани,
Стихнуть історії чвари, й піде земля на потал.

Ходики хтиво хихочуть, ходики хочуть хазяйку –
Ту, що в історії вкрала ласий шматок над Дніпром.
Зір діаманти лоскочуть…Та вже скоріше сигнальте!
Та вже отримуйте нагло триповерхове добро!

Ждуть зарплатні кранівниці й інші нужденні колєги…
Крадуться кості козацькі – з яру, до сонця, наверх…
Ходики, що в молодиці, глипнули у небезпеку…
Мить – і до пагорба хвацько мстивий бульдозер попер…

15.04.2011.

Небо хмуриться - в небі хмариться.
Гнівно золотом розкидається.
Небо гримнуло невдоволенo:
Срібла крапельки, серце зболено.

Прозорі скельця
очей зимових,
Уламки мрій
розтануть скоро,
Тремтіння серця
в чужих розмовах
І блиск зорі
що пада в морок.
Думки порожні
на варті спокою,
На срібло порох
міняю в вічності.
Ми чимось схожі
із одинокістю,
Але по різні боки відчаю.

2010

Акварелі нового ранку
Знов по вікнах дощем розмило…
Наливаєш добу у склянку,
Розчиняєш неба білило.
І палітра вчорашніх снів
У пастельно-рожевій гамі,
Так не схожа на талий сніг,
Що здригається під ногами.
Одягаєш нову усмішку,
Залишаючи крила вдома,
А на ще незім*ятому ліжку
Від учора дрімає втома.

2010

І щоб не здатись у полон журбі,
Зустрілися дві осені в весні.
Ти полюби мене у сОбі,
А я цвістиму тільки у тобі.
Думкам твоїм ступатиму услід,
Як сонечко, скупаюся в росі.
Я не зневолю твої крила,
А ти, любове, не в'яжи мої.
Лети, ти маєш право на політ,
Мені залиш пір'їнку у гнізді,
Хай не ламають крил твоїх роки,
А серце не остудить слово: " Ні ".
18.08. 2011

горько плакал, наболюдая,
как она, пылая безразличием,
подметала, выметала
им подаренным букетом истинных,
мытых ласкою без края,
от души его чистейшей рощенных
синих лилий цвета мая
его счастие да в одиночество.

2011

Налюбувався яблуками Спас…
У сонці накупались верболози…
О, перевтілень дивовижний час!
Природи чарівні метаморфози.

Дерева приміряють золоте…
Згортає небо шовковисту просинь…
І боляче дивитися на те,
Як літо перетворюється в осінь.

2010

Коли в селі дорідним колосом
Духмянять сиві вечори,
Співаю з мамою в два голоси,
Як за юначої пори.

Пливе мелодія довірливо
І живить, мов жива вода.
Давно матуся стала білою,
А як співає - молода!

Цвітуть з очей барвінки веснами
І тихо світиться лице...
На серці трепетно і весело,
Коли я згадую про це.

А пісня десь вже - за левадою -
Несе і втіхи, і жалі.
Приїздами не часто радую
Рідненьку в отчому селі.

Але як випада навідати
Нагода щедра в дні ясні,
Мене стрічають очі віддані
І щирі мамині пісні.

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

ПАМ’ЯТІ БОРЦІВ ЗА ВОЛЮ
УКРАЇНИ-РУСИ ВІД МИНУЛИХ
ДО НИНІШНІХ РОКІВ

Поставте свічку там, де стоїтé.
І не турбуйтесь, що нема могили.
У нашім Краї кожне деревце́
На сльoзах України ми зростили.

У нашім Краї кожне озерцé
Із сліз скопи́чилось. І вилилися ріки
Із ран сторізаних, не згoєних взірцем
Свободолюбства прадідів великих.

Кладіть же свічку там, де стоїтé.
Земля ж бо наша скроплена кровою,
Бо ті плоди рає́ві, що їстe,
Зросли на трупах скошених героїв.

Вклоніться їм за те, що живетé.
Усім – хто впав за Волю, за Ідею!
І свічку покладіть, де стоїте́,
Щоб святість сяяла над нашою землею!

Павло Гай-Нижник
22 червня 1991 р.

* * *

Ходімо папороть леге́ндову шукати,
Вона цвіте лиш раз посе́ред ночі.
Пішли зі мною в ніч цю поблукати
Стежка́ми, що буду́ть пророчі.

Ходім в цю ніч на пошуки цвіті́ння,
Яке кохання освятить у вічність.
Ми вдвох знайдемо мрійні ті видіння,
Пізнаємо вогню його магічність.

Давай-но кинемося в казку ту любовну,
Нас так буденна зв’я́лює жостокість.
На мить забудемося в лісі тому спо́вну
І зна́йдем в папороті ніжності пророчість.

Павло Гай-Нижник
18 липня 1991 р.

ДО АКАЦІЇ

Говориш ти, що почуттів не знаєш,
Акацією ніби розцвіла́,
Що у любов не віриш й не кохаєш,
Що амазонкою вдоволено зросла.

Чому ж ти те́пла, коли ти сніжинка,
Й чеканням та́йним сповнені уста?
Лише в коханні розквітає жінка,
Бо таємна́ любов – це ти сама.

Павло Гай-Нижник
16 липня 1991 р.

* * *

Цілу́ю ніч, що ніжністю тепли́ться,
Що дівчиною пахне у квітка́х.
Ту ніч, що щойно стала ви́ться
По засинаючих стежка́х.

Кохаю ніч – нето́рканую птицю,
Цнотливу й тихую в замріяних ставка́х,
В якій блаженство юних хвиль сочи́ться
І розкіш свіжості мерехкотить в очах.

Захоплююся ніччю, яка ллється
У сумі вічнім й місячних казка́х,
Що станом гордим підвише́нно гнеться
У ви́тонченні, в сяючих зірках.

Чаруюсь но́чею, яка не піддається
Ранковій прохолоді, що в зоря́х,
Яка палкій любові віддається
І в перших солодиться оргіях.

Павло Гай-Нижник
15 липня 1991 р.

Поміж дерев плетіння гострих ґрат,
Що підпирають голубе склепіння
Ідеш, ідеш, бездумно, наугад
По стежці в мовчазнім заледенінні
І пусто. Хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.
Вогке, химерне відчуття спокою
Не виправданого, лишень дарма,
Торкаєшся до вилиці рукою:
Біль вже минув – бажань уже нема
Уже облич не можеш пригадати
Час, як меляса тягнеться ліниво
Навіщо, думаєш, тут оці ґрати
Чому все так химерно й неквапливо?
Де листопад, де та, що тут ходила
Ступала, сміючись по парапету
Так пристрасно затято говорила
Про фільму дивні лінії сюжету
А ти гадав: нехай вона замовкне,
Нехай присяде, і захоче спати
Або дурницю про образи бовкне,
Щоб привід був законний обійняти.
Не випав привід. А тепер - запізно
І як Орфей, ти став її шукати
Наткнувся на плетіння ґрат залізне
Що тут сказти?
Нічого. Та й не треба, краще тиша
Хоча ця згадка думки не полишить
Гілками вільхи сонно лиш колишуть
Вже й мемуари для нащадків пишуть.
Пусті. І хоч кричи, хоч не кричи
Лише з гілок здіймаються грачі.

* * *

Я чую тво́ю су́рму чарівну́,
Ти кличеш тихо, трохи соромли́во,
Ти звеш магічно, ніби маньячли́во,
І я до тебе йду, як в дивину́.

Ти кличеш голосом тендітним і прозорим
У мрійнім шелесті леге́ндових дібро́в,
Серед озер замлі́лих неозорих
В свою шляхетно-гордую любов.

Зтума́нів я, розм’я́чився, як во́гкість,
Обпеленав тепло́м твою весну,
Обняв так ніжно ранню недото́ркність,
Щоб із краси не зколихнуть й росу́.

Нас пелюска́ми вкрила твоя вро́да,
Ліле́янням ліле́ю я встеляв,
І тільки сумно плакала природа,
Бо я у неї квітку відібрав.

Павло Гай-Нижник
13 липня 1991 р.

Життя захмелений маршрут
Веде на кладовище.
Свої химерні вірші тут
Невтомна бабця пише.

Жорстоко в камені бринять
ЇЇ слова одверті,
Різниця дат - скупа ціна
За крові рух у серці.

В надії кожен кане вглиб
Глухонімих акустик,
Що дух із лона вічних скиб
Життя знов пагін пустить…

18.08.11.