Піді мною пустка, тля
І безодні порожнеча
Самовтеча в тихий дощ
Неба чистого сльоза
Калібровані голки -
В решето скелясту душу,
Бальзамує, русла сушить
Холод мертвої доби.
Астероїди звитяг
На орбітах марнослави
Вірних виплюснів отари
В галактичних кораблях.
Колотнеча дробова:
Лізуть в (рота) пастку хижаки
Ні ворони, - тільки мухи;
Втома кволого рядка.

- Ліно, де тепер Василь ?
- Там під дубом із Тарасом
У Івана чи Богдана,
Свіжим квасом, ну а ми ?!

Відпустило. Павутинна
Сіл-пустель домовина
І роса давно не та
Рину в вічність соколину
Щедро молюся житам:
Із розгону - мідним
дзвоном, громом, сяйвом,
дурманом, срібним плесом;
очі, весла, трави, берег,
стогін, регіт.. вишні кров...
Достигло літо.
Напилося до схочу.
Твої діти хочуть жити.
Дай їм сил,
Свободи, вітер,
Підкорити висоту !
(12.07.2011)

Поет поету, звісно, брат,
коли він щирий.
Не словолаз, не на показ,
не мерехтливий.

Коли не зирка на чуже.
Ним не ласує.
Коли хреста свого несе.
Не галасує...

Поєтократ, ліхтар нічний
в лакейській формі.
Такому брат – злощавий кат
і кістка в горлі.

Той за п’ятак,чи на срібняк,
Чи щось у торбі.
У хід запустить і кулак.
І дасть по морді.

А так, по-Божому. Дивак!
Таке вчудити.
Поет поету - рідний брат!
Із цим нам жити.

А у суперництві сліпім
нема потреби.
Як зорі Божії світім
В нічному небі.

Писати “бýдь-як” не годиться,
Писати треба “з огоньком”!
Не завжди ціниться синиця…
Аби бажання – вéлкам! Ком!
Ти? З пародистами? На шáблі?
Давай-давай… «Нє дєржим зла»
За день вже третій раз… на грáблі…
Чи каска тріщину дала?
Зненацька так подавсь в експерти –
Справжніський влаштував демáрш!
І нагнітаєш – з’їсти, зжерти,
Страхіття – рíжки, пáтли, фарш…
Ще полюбляєш риму…грубу?
Лякать народ, повір, то стид!
Ти що, Валєр? Собі на згубу?
Та то ж, колего, суїцид!
Чи ти об’ївсь якого зілля?
Чи, вибач, може що курив?
Відгризти вуха – божевілля!
І звідки “творчєский” порив?
Таке вже краще “не рожати”,
Таких думок (заввáж – не мрій)…
Пиши вже ліпше “Ати-бати”
“Неугомонний” друже мій…


12.07.2011

Випадаєш із часу,
Випадаєш із календарів,
З телефонних книжок
Своїх родичів і знайомих.
Ти живеш як і завше,
Тільки більше не знають втоми
Твої ноги
І руки – нарешті – без мозолів.

Випадаєш із долі,
Щоденної суєти,
Відпустивши отару
Турбот своїх нескінчених…
І на розі розлук
Ти чекаєш терпляче на мене:
Я не зможу туди не прийти.

Випадаєш, як цвіт
Із квітучих гілок черемшин,
І розносять вітри,
І приймають холодні потоки…
Ти – ніде не один,
Ти ніколи ні в чім не один.
Я ж лишаюся тут
Берегти нетривкий твій спокій.

А ти – там - бережи,
Що усі перейшло шляхи,
Що запало у долі,
Визріло до любові,
Звідки хочеться жити
Й не збитися на гріхи,
І творити світи
У кольорі - кольорові.
16.05.11

В галактиці кохання
Сіяє безліч зір.
Тривожать і дурманять
Вони бояну зір.
І у скафандрі серця
Душа летить увись,
На лоні піднебесся
Земного відректись,
Новітньої планети
Освоїти обліг,
Поеми і сонети
Укласти в збірки стіг,
Радіти спозарання,
Як вибухнуть сонцЯ
В галактиці кохання
На честь свого творця.

12.07.11.

я сегодня маленький шарик
я стальной, блестящий и робкий.
и меня так крепко прижали
к разным железячкам в коробке.

я лежу и жду, что же дальше?
топот ног и скрежет вагонов...
я же должен двигаться, я же
для подшипника уготован...

но хлопок... я вольный, свобода!
жуткий крик в тональностях разных...
я летел, но мимо кого-то,
кто был в сером, вдруг ставшим красным...

помню боль. я врезался в мрамор,
мой полет - быстрее не свистнуть!
что там боль... я счастливо замер,
пролетая над чьей-то жизнью...

Сплелись вітри у сухожиллі віть,
Зійшли дощі на неозорі далі, -
Болить мені, о як мені болить,
Моя людська земна недосконалість!

Оце сліпе блукання навмання,
Оця потреба у ласкавім слові,
Аби мене, таку, як є, прийняв
Той, хто у сні моєму світанковім;

Бажання жити – як не досхочу,
То хоч би літ стрімких не відчувати,
І ти колись щоб все-таки почув
Мою любов у слові кострубатім.

Щоб оминули відчаї, нудьга,
Щоб не спіткнутись на чужім порозі,
Холодним світом щоб не сновигать
Торбешником із осені – та в осінь.

Болить мені ця слабкість, ця людська
Жага буття – безсмертного у тліннім,
Нерозуміння глибини гріха
І довжини прониклого коріння.
7.07.11

Розлився на сто доріг
Мій світ на порозі липня.
Якщо – то уже за всіх
Просити в своїх молитвах.

Верталися щоб кораблі
На рідні свої причали
І діти на всій землі
У радості виростали.

Аби не вражала дільба
За тлінні дідівські скрині,
Щоб – врешті, - прийшла доба
Любові і розуміння.

Щоб ранки в своїй красі
Стрічали і – потрясали,
Щоб добре було усім,
І – щоб нікому - не мало.

У долю свою нову
Вбирались в палкім розмаї,
Де – «Господи, я – живу!»
І – «Господи, я – кохаю!»
7.07.11

Спонтанно-неповторна більше мить...
Блукаюча по тілі автостопом,
Куди зовеш? Спинися, зупинись...
Чи ти боїшся стати мізантропом?
Спішиш не переплавитись в "рутинно",
Від нас обох упоспіхах, галопом,
В щоденник, де один лиш знак питання?
О, знову міф оцей "за гороскопом"!
Спростовує котрий лише ця ніжність,
З плечей до ніг струмуючи потопом,
Так випадково зловлена в цій миті,
Від правди прикриваючись Езопом.
12.07.2011

Із Володимира Висоцького

Весна ще на підході,
чекання у природі,
але душа вже повна чимсь п’янким...
Та враз прийшли за мною -
з конвоєм, з конвоєм:
«За спину руки, - кажуть, - і ходім!»

Я так тоді просився в старшини:
«Не забирайте мене із весни!..»

До квітня промотали,
зізнання вимагали;
але я місяць дурня грав як слід.
Та враз - як ніж у спину -
забрали Катерину,
і слідчий підвернув мене під спід.

Я зрозумів, що зовсім я тону...
Хоч краєм покажіть мені весну!

І ось - путі, вагони,
роз’їзди, перегони,
і стук коліс вганяє у відчай.
А за вікном зеленим -
тополі та клени
немовби шепотять: «Не забувай!»

А з насипу махають пацани...
Чому мене вивозять із весни!

Я глянув Катрі в очі:
«Тікаймо?» - «Ускочим!»
«Ні, Катре, без весни мені - заріз!»
Й сказала Катря: «Згода,
свобода - так свобода!»
І з нею ми вночі пішли у ліс.

Так ось, так ось яка вона, весна!
Так приязно зустріла нас вона...

А через день усюди
шукали нас паскуди,
гарчали пси шалені із імли,
по сліду нас здогнали,
звалили, пов’язали,
назад у табір в путах потягли.

І стало зрозуміло тут мені:
мене не буде зовсім у весні.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Ти пішла собі - й може, так і слід,
й не зустрітись би знов, їй-бо,
а мене - в товарний, і - ген на схід,
до копалень цих в Бодайбо.

Не шукатимеш мій на карті кут,
й до батьків моїх - ні на крок,
а мені - дарма: буду я отут
мити золото за пайок.

Рейки скінчились, стихнув стук коліс,
зникла колія, бо - тупик.
Тут завити би - та немає сліз,
не добути їх з-під повік.

Добре, хай вже так, - забувай мене,
й що було у нас - хай це жарт,
тільки добре ти пам’ятай одне:
знов зустрітися нам не варт.

Строк мій скінчиться, - я усе терплю
й звідси вийду я, без облуд!
Та за час, що тут я на нарах сплю,
я забуду все будь-що-будь.

Тут ліси кругом, - хто б такі пройшов,
синизна така - так би й вив.
А за спиною - всі сім тищ верстов,
а попереду - сім років.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Авжеж, ми жити разом не змогли би,
і що пішла - все правильно, ну що ж.
А за вітання з святами - спасибі,
і за привіти дякую також.

А за харчі скажу тобі: напевно,
в твого нового - теж не зайвий гріш.
Тож яблука та сало - це даремно,
хіба - цигарки, інше все облиш.

Й не треба, не пиши мені про верби
й засаджену береками межу, -
у нас такі тут лісові резерви,
що зовсім по тополям не тужу.

Ти пишеш про нову кінокартину,
що скрізь збирає тищі біля кас;
але і тут народу - до загину,
й кіно буває навіть і у нас.

Все, поки наглядач не причепився,
закінчую. Щастить тобі нехай...
Михайло, твій колишній кровопивця.
...А знаєш що, Маріє, - приїжджай!

(2009)

Я живу в твоєму домі,
Заважаю у житті...
Маю погляди не добрі,
Маю принципи не ті.
І не так кусаю хліба,
Навіть дихаю не так.
Я у хаті не хазяїн,
А у ліжку – не козак.
І не так я одягаюсь,
І дивлюся не туди.
Ще гріхи мої юнацькі
Кожен день дають плоди.
Грошей мало заробляю,
Не тримаюсь на плаву,
Ще й пишу зрадливі вірші –
То для чого я живу?


2011

Не дошкуляв вогонь пустелі,
І непокоїлась душа:
- Я ж так далеко від оселі
Розстріляний із "калаша".

За що ти вбив мене? Одначе,
Ти ж нетутешній, руський, наш!
- Я не хотів сього, земляче. -
В пісок потупився "калаш".

Душа ж майнула в ту оселю,
(Не заважала вже війна)
Де дітки: всміхнені, веселі
І заклопотана жона.

"Жахливий сон! Щось, певно, сталось?"
- Тривога з серця доліта.
"У тебе мужа не зосталось", -
Незримо цілував уста...

А далі - хрест, одчаю хмари,
І нарікання, й співчуття...
Й хрусткі ненависні долЯри
За чоловікове життя!

Моя поезіє, лети
У душі спраглі, віщі...
Та як люблю я, коли ти
Мої читаєш вірші.

Голубиш слово чи рядок
Проникливо і чуло.
Мій кожний подих, кожний крок
Ти, як ніхто, відчула.

Зігріє голос, оживить
Мою і душі інші.
Благословенна щедра мить:
Любов читає вірші!

* * *
Стану, губу прикусивши,
Перед нічним вікном.
В чорну фанеру тиші
Цвяхи б’є метроном.

Тисячі тисяч кроків
Крізь уповільнений час.
Камінь чекання дамоклів
Тисне важко на нас.
2009

Мовчки згадують імена. Знову всує. А ти молися.
За горами рельєфи гір розтікаються до води.
Бо рівнина завжди священна. Он на пагорбі вже вовчиця
догодовує милосердно дітлахів кочової орди.
І зійдуть – наче талі ріки, і не стане ковтка спитати,
пересидиш свій ватний страх, не обернешся вже на схід.
Тільки мерзлі зимівники і курганища вайлуваті,
що ідуть із перстом біля вуст десь за спиною – слід у слід.
Де ж той час, щоб лічити втрати, як і зради… Та біс із ними…
Хто кому і для чого ворог – то розкажуть без нас колись.
Всі слова, і діла, й мечі у потоці однім нестримнім
врешті зникнуть. А буде небо. І земля. Тільки ти молись.

У країні Навпаки
Найсолодші огірки,
А на вишні кавуни
От-такої довжини!
А джмелі взяли лопати
Щоби меду накопати,
Та прогнав їх кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Пес Овес в дворі пасеться,
У гнізді їжак несеться,
А у сінях, під столом,
Слоненята сплять гуртом.
Де не взявся кіт Панас:
"Доберуся я до вас!
У країні Навпаки
Геть відлежали боки!"
Слоненята, стриб, у дірку,
І втекли в слонячу нірку,
Вслід буркоче кіт Панас:
"Доберуся я до вас!"
Чи то правда, чи то ні?
Чи наснилось це мені?

12,07,11

(казка)

Жив, собі, та поживав
у одній з чужих держав
цар, що квіти дивні мав.
Пильно їх охороняв,
в сад нікого не пускав,
бо з нарцисом прикрість мав-
доньку той зачарував.
Що ж робити з ним не знав.
***
Нарциса царство все боялось,
бо говорили був він дивним,
мав ,як в змії жалюче жало,
і жалив всіх,так, ніби грав ним.

Розказують, це так було:
царівна молода в ту мить,
в саду гуляла, й як на зло,
не мала з ким погомоніть.

А треба ж нам також сказати,
царівна та була весела –
любила гратись, жартувати
і мала ім’я ніжне, Белла.

От Белла глянула навколо, -
нікого, лиш джмелі гудуть.
Зайшла в квітник, в те райське поле,
де квіти сонячні ростуть.

Спочатку ніжні аромати
вдихала в себе раз - у - раз.
Та й почала букет збирати
в одну з найкращих своїх ваз.

І раптом мовить хтось до неї:
- царівно милая, зажди,
послухай біль душі моєї.
Не бійся, ближче підійди!

Тобі в коханні я хотів,
та досі не посмів зізнатись.
У снах до тебе я летів,
бажав серця наші з’єднати.

Царівна Белла озирнулась:
-Не бачу, хто це.Хто говорить?
Це ти Нарцисе? – й усміхнулась.
А він голівку мовчки клонить.

Немов до себе підкликає
солодким голосом чарує,
царівна юна ще не знає,
яку він пастку їй готує.

Схилилась Белла, а Нарцис
здається, лиш того чекав,
свою голівоньку підняв
і враз її поцілував.

З тих пір краса царівни Белли
згасає, в’яне з дня у день.
Забула, що була весела,
не чути більш її пісень.

А все тому, що поцілунок
того Нарциса – чарівний.
Зробив колись такий дарунок
йому один чаклун старий.

Насправді ж красень цей Нарцис
в житті нікого не кохав.
Голівку опускав униз,
Тому, що дивну звичку мав.

З усіх кого він поцілує
Нарцис сміявсь і кепкував.
А з того, що когось чарує
велику собі втіху мав.

Дізнавсь про теє лихо цар
і враз негайно наказав,
щоб хлопець-садівник Ян - Тар
Нарциса у садку зірвав.

Отож зайшов Ян- Тар в квітник,
щоб диво - цвіт зтрощить, зламати.
Не знав небіжчик - садівник,
що Нарцис жало може мати...

***

Летять гінці в усі кінці.
- Депеша від царя - кричать, -
Хто вирве квітку й корінці,
за того цар дочку віддасть!

Як тільки звістка облітала
усі країни і міста,
до замку царського примчала
карета лита золота.

А в тій кареті Принц вельможний,
що жив в сусідній із держав.
Був він сердечний, хоч заможний.
Цареві щиро співчував.

Представлений в дворі він був
і хоч цікавість гору брала,
шляхетних правил не забув.
Царівна ж сумно - сумно грала

І влад тій музиці співала
А світла музика звучала
летіла вдаль і чарувала:


- Ой чом, вітри буйні,
та й дерева гнете?
А ви квіти дивні,
моє серце рвете?
Як не жаль вам душу,
пожалійте очі,
що плакати мусять
щодня і щоночі.
Ой ви вітри буйні,
що ж мені робити?
Навчіть мене, вітри,
як на світі жити!

Спокійно слухать таку пісню
не міг наш Принц. Йому тоді
на думку спало: Ще не пізно –
пора покласти край біді!

Ото ж війну оголосив
наш Принц Нарцисові страшному
Благословення попросив
і мовив змію чарівному:

- Ми будем битися на смерть!
З життям своїм ти попрощайся.
Нарцис голівкою - круть –верть
і раптом гучно розсміявся:

- Відкрить я хочу таємницю,
бо виглядаєш ти смішним.
Тікай скоріше у світлицю,
бо можу стати я страшним.

То знай же хлопчику, що я
не квітка зовсім, а чаклун!
Це нова зовнішність моя,
а звуть мене Лихий Хвастун.

- Смієшся ти хвалько проклятий,
тримайсь тепер! – І почалось...
Хоч Принц у битві був завзятий
Все ж битись тяжко довелось.

Нарцис щось хлопцеві кричав,
а Принц от - от протне зміюку.
Той і на крок не підпускав,
лиш чатував, щоб вжалить в руку.

Нарешті Принц своїм мечем
дістав стебло тієї квітки,
та з квітки виліз на плече
холодний гад слизький та бридкий.

Обвив він Принцу ноги, руки
обплутав тіло, душить тисне.
Принц думав, що такої муки
уже не витерпить і трісне.

Та все ж зібрав останні сили,
здушив за шию ту зміюку,
напружив усі м’язи й жили
і переміг, здолав гадюку.

- Ось і кінець вже битві цій,
безсило Принц в траву упав.
Нарцис зів’яв, чаклун же Змій
злу душу чортові віддав.

А Принц почув враз сміх веселий!
Царівна знову засміялась.
Лишили чари бідну Беллу -
вона у Принца закохалась.

Підвівся він, розправив плечі
до Белли ближче підійшов,
(на землю опускався вечір)
й слова потрібні Принц знайшов:

- Чи вірить серденько дівоче,
що Принц нікого не кохав?
Таких очей, як твої очі
в житті я ще не зустрічав.

Прийми ж моє палке кохання,
і лиш надію мені дай,
зваж щиро на моє прохання.
Тепер пора мені. Прощай!

Царівна очі підвела
й сказала Принцу: Зачекай!
Депеша від царя була...
Дарма! Цю мить запам’ятай,

бо вийду заміж я за тебе,
тому, що серце так велить,
а не тому, що царю треба
свою обітницю здійснить.

Весілля довго там гуляли
усім так весело було,
Пили і їли й запивали
й мене туди щось привело.

Я тихо за столом сиділа,
смачне щось їла і пила,
та за подіями слідила
і вам усе оповіла.

На підвіконні мальви сонні
Дзвінок не чують телефонний,
А щільно зімкнуті гардини
В пітьмі сховали очі сині,
Але надіюся на диво
І долі усмішку примхливу, -
Адже вилискує на сонці
Надій проталене віконце.

27.06.11.

ну, назовем эту боль глухой,
в чем-то живущей отдельно нас -

не кастаньетной графики крой
серых ступеней ее террас.

Що ти побачиш, почувши:
«Старий і море?»
... Темна стихія нескорена,
мрія, що рибою дужою
долає закриті дужки мовчання,
уперед і вперед, Сантьяго!

Що намалюєш подумки,
як почуєш «Стара і море»?
...тлін і кінечність,
заздрощі, сум, лахміття,
вічне корито дурощів неминущих...

...дівчинко мила,
штампи – твоє намисто,
хлопчику любий,
бранцю химерних текстів,
діточки рідні,
жертви лі-те-ра-ту-ри...

Тишина...
от би залишитись...
Десь поділася вона?..

От би розчинитись в ній...
В тишині би зупинитись,
Щоб лишився я без слів,-
І думки щоб не толпились...

Хоч посидіти отам,-
без шумíв..., без водопаду...
Я би все за це віддав -
Тільки мозку це не стане,-

Бо замало тут йому -
Просто тиші маловато,-
Він повинен чути звук,-
Хоч би й свій, аби лиш мати...
Аби лиш мати чим гудіть,-
Аби своя ішла волна...
Та не відкриє він цю мить,
Як відкриває ...

Дякую:-) 7.07 і 11.07. 2011р.

Коли вже я запам'ятаю?
Коли згадаю свою Суть?
І щоб дібратись Раю,-
Собою треба тільки буть!

І залишатися стороннім,-
До всіх подій свого життя,-
Тоді лишúшся ти свободним -
Тоді почуєш своє Я.

Коли ти лишишся ізбоку,-
Від гамору і від проблем -
Тоді відчуєш власний спокій,-
І зможеш взнать: "Хто ти тут Є!"

І зможеш ти собі побачить -
Для себе Шлях-
І тільки твій-
Тоді й Душа твоя поскаче-
В Край до Казок і своїх Мрій.

Дякую:-) 29.06.2011р.

Все іде за хмарами...
Пролітає в даль...
Те що ми тут маримо,-
Ти не забувай.

Не забуть проснутися -
Ти у цьому сні,-
Щоб рутини збутися -
Й ціль здобуть собі.

Бо нічо не лишиться -
Як пісок в руках,-
Хай душа потішиться,-
Тут у своїх снах...

Хай вона віднайдеться -
Тут у свому сні,-
В щасті хай зостанеться,
Як знайдеш тут Ціль.

Дякую:-) 7.07.2011р.

Коли думи в розвої, слова — на припоні,
Як талан вислизає, недоля — в долоні.
Коли світло згасає, зневажено вроду,
Як серце вмирає, втішається розум...

Поставити крапку над "і"
Та мислі порожні продати,
Як тару, комусь без борні,
Одягти в убілені шати
Оголену душу свою,
Забути про слово "люблю"...
Забути, щоб знов забувати?..

Пелюстками
Ромашково-ніжними
Цілунки падали,
П'яними, грішними,
Чи кохали ви, а чи зрадили?
На уста поцілунки
Падали...
РозсипАлися, не втомилися,
Цілувалися,
Мов молилися!
Пелюстками
Любов заквітчана,
Із весною навік
Повінчана,
І розпещена подарунками,
Ніжно-грішними
Поцілунками!
Чи кохали ви, а чи зрадили?
На уста поцілунки
Падали...

11,07,11

На кливі, друже, лячно у негоду,
Від грому й зливи щулиться усе.
Міркую, що ж це: наче на догоду
чужинцям тут Марко телят пасе...
Де папороть у дощовій короні,
на свіжих зрубах щирять ікла пні.
Яка романтика? Поскаржитись – вороні,
що все пощезло, як в лихому сні.
Жар-птиця в зворах розгубила пір’я,
і що ж тепер осяє нам казки?
Ні в боже, ні в нечисте тут не вірять,
вже тільки зиск...
Оце фінал гіркий.

Поема сильна, як “холєра”
(Напевне в ній глибинна суть)!
“Рискóвий” хлопець ти, Валєра –
“Не рукоплéщ”, “не словоблýдь”…

Ще “підітруть” – то так… немало
(Лєксєй писав: “Бо-бо-бу-бу”)
І Гренуіль попереджала –
Тобі би каску… голубу.

А хто сваривсь? Дуель пропала
(Хоч зброя змáщена “на кант”)
Його Москва “захомутала”,
Але лишився секундант?

Той жабі може дати цúцьки –
В поему взяв, і мить спинив!
На те напевно він й Хмельницький
(Щоб довго жив! І не забив!)

Думкú про вічність мучать хворі…
Ну ж миротворець-“піонєр”!
Ти б ліпше може щось про… зорі?
Це я, Іван, – тобі, Валєр!

Не чув команду – “до бар’єру?”
По слові:“Три!” – останній крок…
Не ти писав оту “холєру?”
Та менше з тим… Ну, ти усьок…

11.07.2011

я хочу слів нових
михайль семенко
я хочу слів нових
щоб ці слова
не як полова
щоб як трава
вона як не танцюй завжди жива
трава
трава у кожного своя
майбутнє мружить очі крізь пенсне
твоя трава крізь тебе проросте

Що за думка, мов сталактит,
У печері, де небуття?
Я у долі прошу в кредит
Хоч годинку, хоч мить життя.

Осідає додолу пил
На дорозі моїй курній.
Ну, позич хоч краплину сил,
Щоб ступити ще крок по ній!

За гнуздечку судьбу ловлю,
Мов коня зупиняю "Стій!".
Боже, як я життя люблю!
Це ж найбільший набуток мій!

Та чому ж це тьмяніє світ?
Вже й захмарилась доля з ним
І шепоче мені в одвіт:
-Віддавати не маєш чим!..

* * *
Яке ти, мiсто? Просiда в туманi
Стареньких вулиць ламаний асфальт,
І лiхтарi, хитаючись, як п’янi,
Пiдслiпуватим маревом горять.

Порожня нiч.
Лиш темiнь ллється з вiкон.
Лиш магiстралi потойбiчний гул.
Зiм’явши погляд, заповивши звуки,
Туман не вiдчува свою вагу.

Що там – в пiтьмi людських невiчних келiй?
Зачаття? Плач? Безсилля горiлиць?
Панелi провiнцiйного Растреллi
Службових не вiдкриють таємниць.

Проявиться – i щезне непомiтно
Самотнiй випадковий чоловiк.
Туман над мiстом i туман над свiтом.
В молочний простiр тихо тоне вiк.
1989

Дівочий стан, дівочі очі -
Ці невгасимі світляки:
То обіцяюче - пророчі,
То - полохливі, то - п'янкі!

Одне дівча од поцілунку
Тремтить осичини листком,
А інше, знявши обладунки,
І трунком поїть, і медком.

Одне - аж надто соромливе.
Його пригубиш, - кине в жар,
А інше, звісно, пустотливе,
Закутує в серпанки чар.

Одне обіймеш - то, здається,
Втече кудись по бережку,
А інше - радо віддається
В духмянім росянім стіжку.

На Пушкинской улице –
Клумбе подстать, –
Девчонки зимою и летом
Волнуют, зовут,
Не давая мне «спать» –
Ну, как тут не станешь
Поэтом?

Походка, тревожащий
Душу разрез,
Овалы, изгибы и позы,
Манящие взгляды,
С интригой и без...
Ромашки, Азалии,
Розы

Стреляют глазами
Кокетливо мне,
Дразня, соблазняя,
Играя,
А ночью гурьбою
Приходят во сне –
Нагие изгнанницы
Рая.

Признания, страсти, как будто
В кино...
Под утро, с истомою
В теле,
Я вспомню, что выбрал подругу
давно,
С женою–любимой
В постели.

На Пушкинской улице –
Клумбе подстать, –
Девчонки зимою и летом
Волнуют, зовут,
Не давая мне «спать» –
Ну, как тут не станешь
Поэтом?

11.07.11г.

Неждана зустріч – знову трепет серця,
В минуле знята на момент завіса,
Терпкий, невинний спогад птахом б’ється,
Відкрита враз душі стара валіза
В Моїй Пам’яті…

Ожив каскад цілунків в спомин стертих,
Роками вбраних у покрій «реальність»,
Панно зіткала зі шматків протертих
Єднання мить – колишнє і сучасність
В Моїй Пам’яті…

Воскрес священний попіл в щастя вихор,
Диктує вальс моє затерпле серце,
Любов торкнула знов – найбільший витвір
Людини. Бога. Чистих мрій озерце.
В Моїй Пам’яті…

Трамвай рушає з місця свого в простір,
Лице в вікні змиває туман часу,
Удар дверцят – неначе долі розтин,
Чекати варто ще одного разу?..

Уже на вечір сонце заверта.
Пил висне на шляху від череди.
А дуба, що забрів у степ один,
Задума, наче батька, огорта:
Що в небі - жайворина висота,
А спраглий степ посухою рудий;
Прийшов би грім і добрий дощ збудив,
З якого славне зілля вироста.
Шелеснули й примовкли вишняки.
З ставка верта замурзана малеча.
Мить ще якась - і синь розіллє вечір.
Біліють свіжопрані рушники.
Дійниця сохне сторчма на ослоні.
...А сонце в небокраю на долоні.

З шаленою швидкістю мчить нас крізь морок планета,
Галактики й зорі летять незбагненно у даль...
Ти вранці встаєш, чистиш зуби, читаєш газету
І йдеш на роботу, ховаючи в грудях печаль.

З шаленою швидкістю мчить нас планета крізь холод -
Ти в змозі собі уявити це хоч би на мить?..
Та час до обіду, пора тамувати йти голод –
Тобі не до того, як щось і кудись там летить...

Навіщо існує величний і гордий Усесвіт,
Чому уночі сяють зорі і є зорепад -
Тобі не до того... Гадаєш, а що би смачнесеньке з'їсти
Й з роботи додому скоріше вернутись назад.

З шаленою швидкістю мчить нас крізь космос планета,
У небі блакитному білі хмарини пливуть...
Та розум твій спить, як уплутаний міцно в тенета -
Його не цікавить, для чого й навіщо ти тут...


10.07.2011

Незнайомий об’єкт вислуховує всі мої скарги,
І підносить мене до богів й до сумного Олімпу.
Невідомий суб’єкт позбавлятиме грізної кари
За тривале порушення всякого слушного ритму.
Він (ВОНА) не любитиме душу лиш за оболонку,
Не страждатиме більше від браку моїх повідомлень,
Стрімголов устрибне у холодну й тісну ополонку,
Лише б бути на відстані рук… навіть без усвідомлень.
І без міри прощатиме всі мої вибрики в часі,
Сповіщатиме рідних про те, що любитиме вічно.
Й навіть ваги гордині триматиме в зручнім балансі,
Аби раз подивитись в мої нерозплющені вічі.


26.06.2011

І світ починавсь. Все по колу ішло споконвіку.
І цей чоловік, що так пестить моє ім’я,
Співав і моливсь, і спадали з долонь його ріки.
У водах душа відчувала себе - це я.

Під серцем туман... Прозирають із вранішніх вікон
Пелюстки і сни. І гойдають моє ім’я.
Так тепло від слів золотого, як мед, чоловіка,
І музика йде. І до нього ще крок. Це я…

В легкім ландо запряжені пегаси,
І віжки вже натягнуті в руках
Прекрасного екскурсовода-аса,
І вітер вічності повіяв. Змах,

І ми вже їдемо-летим у казку,
(Чи наяву це діється чи в снах?)
І слів намисто нижеться так в"язко,
В глибинах віт чекає віщий птах.

Содом життя міського тут не владен,
І скрегіт гальм не ріже тиші нить,
І недоречна лайка не окраде
Цнотливий дух, що руслом струменить.

Смарагдові, коштовні саду шати
Спроможні світ цей тільки прикрашати.

Умань

9.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Із Володимира Висоцького

Мій строк не меншав ніби, а зростав...
Тепер за втечу додано недолі...
Будь ласка, напишіть мені листа,
як, хлопці, справи там у вас на волі.

Що ви п’єте? У нас ніхто не п’є.
У нас тут сніги, - холодно й волого...
Будь ласка, напишіть про все, що є,
бо тут не відбувається нічого.

Мені тут ваша мріється весна,
і ваші пики стали ще миліші.
Як там Наталя? З ким тепер вона?
Якщо сама - хай теж тоді напише.

Мій всесвіт зараз - прикрощі та лють.
Ваш лист в моєму пеклі - світла казка.
Мені його, мабуть, не віддадуть,
та все ж - ви напишіть мені, будь ласка.

(2009)

так чаїно гук надсадний
виливає в піднебесся
молоко криваво-винне
загортає в кармазин
злопотішний камінь зради
виглядає сум з-під весел
і ховає в мідну скриню
голос першої сльози

спи-засни у чорній хвилі
хай тебе колише спокій
хай тобі шепочуть мушлі
обів’є морське зело
ти пропаща ти безсила
ти з березового соку
зоставайся непорушно
мов тебе і не було

мріє глум простоволосий
і бриньчить на срібній цитрі
каламутить сон прозорий
повний чару і облуд
не чеши зелені коси
не співай на буйний вітер
ти віднині -тільки море
то ж забудь.

забудь...

забудь.........

Мир заминирован людьми,
Их души скованы телами.
И только кнопку лишь нажми -
Польется кровь меж дураками.

Восстанут кукловоды вновь,
Затянут все узлы потуже.
Рассечена у Бога бровь,
Он плещется в кровавой луже.

Стальные ангелы дымят,
И микросхемы вместо крыльев.
Наше безумие - снаряд,
Измазанный кровавой пылью.

Из муравьиной кислоты
Мы приготовили ракеты.
Как паства пошлой пустоты,
Вновь кланяемся взрывпакетам.

Грядет свержение святых,
Мир заминирован богами.
И полчища людей живых
Окажутся лишь сопляками.

И прогремит жестокий взрыв!
Наденет водорода маску.
Все человечество - нарыв,
Мир потерпел уже фиаско...

***
Ти хочеш спокою. Я бачу перший сніг,
Він півстоліття мешкає в наметах,
Він Будду схвалює і Магомета.
А ще Христа. Тож обирай із них.

Не вмієш, то облиш. В твоєму сні
По закутках розставлені тенета.
Шукають пальці клавіш від кларнета
Тендітні й до нестями мовчазні.

Ще півстоліття – по воді убрід –
Мелодії Його блукає привід,
Радію голосу її відзнак.

Пробач, не слухав, знизував плечима,
Тому завжди знаходилась причина…
Чекай на Нього. Він тебе впізнав.

Море Чорне, що ти хочеш?
Берег хвилею лоскочеш,
Хлюпотиш і завиваєш,
Пригортаєш і ламаєш,
Щось своє землі бурмочеш.

Ти нахмурене сьогодні,
Все зовеш в свою безодню,
Розігнало стрімко, в силі
Ладні щось вхопити хвилі:
Таємничі, надприродні.

Чом ти злишся, Чорне море:
Непривітне, неозоре?
Чи з глибин, немов химери,
Озиваються галери
Козаків закутих горем?

Моє маля, народжене у муках,
Все в розчерках, замурзане дитя,
Прости мене, людину-словоблука,
Що довго так творив тобі життя.

Виточував на білому обрусі
В букети строф зав'язані слова,
Щоб ти жило, завжди було у русі,
Щоб думка в серці билася жива.

казка

ЖилА собі дівчИна
і звали її Ганна.
Служила у родині
в якій була зла панна.

Та панна вередлива
і заздрісна й ледача,
сама ж бо невродлива,
лукаву мала вдачу.

Щоб Ганна не робила
тій кралі все не йметься.
- Не так ,-каже помила
підлогу, - і сміється.

-Не так переш і шиєш
і вариш все не так,
і посуд не так миєш.
Поганий маєш смак.

Розплакалась дівчина
бо ніде правди діти-
всяк кривдить сиротину
і нІкому жаліти.

Як ляжуть спати в домі,
дівча піде до річки.
на березі крутому
розкаже все вербичкам.

Одна із них , як мати,
а інші, мов сестрички.
Сьогодні буде спати
уткнувшись в листя личком.


Тут добре.Всі вербички
Ганнусю колисали
і листячком зеленим
їй сльози утирали.

-Не плач, моя дитино,-
найстарша їй сказала.-
Поспи іди з годину,
я хочу щоб ти знала-

у тебе серце дивне.
Не плач і не журися.
Почуєш треті пІвні
до мене повернися.


Озвешся : „Вербо мила,
до мене доторкнись,
Чарівна твоя сила.
Ганнусі відчинись.”

Послухала Ганнуся-
мерщій побігла в хату
- А що, як не проснуся?
Не буду я лягати...

За думами сумними
збігає швидко час.
Згадала як малою
блукала в лісі раз...

Аж раптом треті півні
за клунею запіли-
згадать слова чарівні
дівчинонці веліли.

Схопилася й хутенько
до річечки помчала.
Прибігла і легенько
вербиченьку обняла.

Озвалась:"Вербо , мила
до мене доторкнись.
Чарівна твоя сила.
Ганнусі відчинись."


І тільки це сказала,
то диво стало враз.
Верба з дверима стала,
й промовила шість раз:
- Відкриються ці двері,
сміливо в них зайди.
Візьми все до вечері,
мерщій відтіль іди.
І ось Верба відкрила
їй двері до скарбів.
Ганнуся там уздріла
сім різблених столів.
А на столах достоту!
Аж сяє все й блищить
прикрас зі срібла й злота
лічить – не полічить.
Там сукні й покривала
І шуби й килими.
Зозуля їй кувала:
- КУ-ку! усе візьми!

Та Ганна пам’ятала:
коли відкрились двері,
Верба тоді сказала
брать те що до вечері.

Ось кухоль золотистий
і гарна срібна чаша,
на скатертині чистій
у мисці смачна каша.

І хліб свіженький білий
Вареники у кринці
лежить кавунчик стиглий
ковбаска у торбинці.

Взяла тоді Ганнуся
вареників із кринки,
білесеньку хлібину,
ковбаску із торбинки.

Тай винесла за двері
свої маленькі клунки:
- Хіба ж я заслужила,
Вербичко, ці дарунки?

Верба лиш загойдалась,
враз двері зачинила,
до Ганни обізвалась:
- Ти правильно вчинила!

Тепер коли захочеш,
до мене завітаєш,
прийму тебе охоче.
Слова чарівні знаєш.

Бери всього по - трошку,
в усьому міру знай.
Візьми й чарівну ложку –
Про бідних тільки дбай!

З тих пір Ганнуся наша
не знала вже біди.
Була у неї й каша
і одяг хоч куди.

Їй дім купить звеліла
матусенька Верба.
Жилось там любо - мило,
покинула журба.

А злую тую панну
вже заздрощі беруть.
Слідить рішила Ганну,
бо сумніви згризуть.

Не може їсти й пити,
бурчить все та бурчить.
Все ж Ганну підслідити
вдалося й аж сичить:

- Тепер слова чарівні
піду скажу Вербі,
й скарби усі ті дивні
я заберу собі.

Аж раптом треті півні
зухвало заспівали,
згадать слова чарівні
злій панні обіцяли.

Схопилася й щодуху
до річки полетіла.
Прибігла і вербу ту
руками обхопила:
- О, вербо, щоб ти згнила,
до мене доторкнись.
Чарівна твоя сила,
Я, Ганна, відчинись!
І тільки це сказала,
то диво стало враз.
Верба з дверима стала
й промовила шість раз:
- Відкриються ці двері,
сміливо в них зайди.
Візьми все до вечері
й мерщій відтіль іди.
Коли Верба відкрила
їй двері до скарбів,
то панна там уздріла
сім різблених столів.
А на столах достоту!
Аж сяє все й блищить.
Прикрас зі срібла й злота
лічить не полічить
Там сукні й покривала
і шуби й килими.
Зозуленька кувала:
- Ку - ку! Усе візьми!
Цить! – панна закричала, -
бо вкину в гаманець,
тоді вважай: пропало,
настав тобі кінець!
Так панна і вчинила,
запхала все в мішок:
і хліб свіженький білий
й золочений рожок;
та ще сріблясту чашу,
шерстяні килими,
смачну гречану кашу,
стрічки з віночками.
Старанно набивала
мішки вона собі,
та все під ніс бурчала:
-Гей, Вербо, підсоби!
Враз двері зачинились,
зненацька, як завжди:
- Недобре ти вчинила,
Лишайсь тут назавжди.-
Сказала те і впала
вербичка у ріці.
Ганнусеньку позвала
сказала так дочці:
Ганнусю, як побачиш,
сестриченьку- вербу,
коли сумуєш,плачеш-
віддай їй всю журбу.
Запам'ятай, дитино-
дерева ці зелені
землі окраса дивна,
а ще її легені.
А будеш шанувати
природу ти завжди,
то маєш, доню,знати-
не матимеш біди!


Мене ж не забувай!
Бувай, бувай, бувай...
***************
Таку оcь казку дивну
розповіла старенька,
цю казочку чарівну
я чула ще маленька.
Я в казку закохалась
із самого початку
ото ж і записала
й дарую вам на згадку.

Мама завжди запитує "Ти куди?"
Хоча, звісно, про все давно знає...
Одяг пронизує цигарковий дим,
шлунок промитий алкогольним чаєм.

Підбори ламаються об вологу бруківку,
Сухий кашель рве горлянку вперто.
Це ж так до смішного наївно
шукати собі героїнових богів серед
звичайних смертних.

Ти нестерпне більмо на моєму оці,
розфарбованому вугільно-чорним олівцем.
Серед всіх педантичних, надмірних емоцій,
що змінюють моє лице, я сьогодні обираю таку,
з якою Бродський розповсюджував істини,
наче спекулянт, під своїм сірим, розхристаним,
затертим до ниток плащем.

Я не знаю чиє ліжко власним тілом сьогодні грітиму.
Де забуду нижню білизну, розлию нові парфуми.
Проте, вкотре залишу броньовану, мов двері,
душу відкритою.
Щоб всі мої колишні музи, наче залежні,
у римовані рядки повернулись.

В котлі морського кодла
Скипала піна біла.
Вітри ламали щогли,
Вітрила мали крила.

Слід в синьокрових шквалах
Лишало птаство ткане.
Вже й той зника, мов спалах...
Чи тоне він, чи тане?

2003