***
майский жук с золотистым взглядом
стонет над гладью реки
древнюю песню он исполняет
хозяйке Большой Воды
выйдет она
лунным светом сокрытая
в бледном сияньи волос
будет их дом до утра светиться
нездешнею роскошью рос...

утром дом растворился в тумане
скрыла ее вода
он улетая коснулся крылами
и выдохнул песню в меня
*

Дерево роду – на ньому самі черепи,
Дихає вітер минулих життів перегаром,
Я не боюся торкнутися їх, але ти
Руку відводиш мою, як від смерті... Примари
Душами предків зовуть мене в різні світи,
Скільки розвелося в пеклі їх і у Едемі,
Поки святою землею водив мене ти,
Доки від сяйва його ув очах стало темно,
Трісло каміння від подиху сонця, а ми
Сховані під парасоледолонею йшли
Сходами неба, пліч-о-пліч, нагі і німі,
Просто вклонитись безмежній його душі...

Команду чекати на мінному полі,
Де голос комбата насвистує долю.
Журилась тополя, мов змучена мати,-
На смертному полі стояли солдати.

-Вперед!- аж до п'ят дрижаками проткнуло.
І кілька хлоп'ят вмить у вічність пірнули.
Позаду, повсюди - заслон автоматний.
Приречені люди, вперед - помирати!

Безжально воронки солдатів ковтають,
Нові похоронки ридання збирають.
Мов чорні ворони - зловісники долі-
Листи похоронні - із мінного поля.

Подивилось сонце розгублено
(Краще бачити б не довелось),
Як життя,лиш тільки пригублене,
На траву вином пролилось.

Помирав він дниною гожою,
Молоком піна на устах.
Волею людською,не Божою
В небеса зринав,наче птах.

Небуття нагрянуло хмарою-
В ній земний розтанув талан.
І ставало тіло примарою,
ЗагортАлось в смерті туман.

А в повітрі мжичками-кулями
Пролітали нові жахИ.
І комусь життя чиєсь муляло.
І творили люди гріхи.

Моя війна...
То не моя вина
в далекім
41-шім причаїлась.
Чому ж колючим дротом обійма
і попелом
у шкіру
в’їлась?!

Не весною, не літом
І навіть не осінню, такою милою мені,
Дитинство виринає з пам’яті.
А чомусь тільки зимою.
Ні, не тією з лижами та ковзанами
У шапочці із китечками та в моднім светрі...
А зі снігами попід саму стріху,
Із зашпарами й закоцюблими ногами.
З вітрами-віхолами, що на піч гнали...
У чім ходив, у що взувавсь,
Не годна пам’ять відтворити.
Скорше всього – в ганчір’я,
Злютоване суровими нитками...
...Ну, де, в якім музеї світу
Вдяганку оту з голодних повоєнних
Літ моїх ще віднайти можливо?..
...Немовби з чорної діри,
Доносить пам’ять
Війни холодний спогад.

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
у друзки дві фари підфарники чи не здурів ти
отак своїм авто моє ти жагучим цілунком
ох я тебе я тебе тьху ти заїла платівка

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
а я не в собі я не вдома ти чуєш мій милий
на ауді мерсі ферарі порше я приїду чи танком
а ти і втекти не зумієш о ні бо не в силі

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
за все заплатити тебе я мій милий примушу
а я тебе вдень без обіду вечері й сніданку
на ліжку на пляжі на річці на морі й на суші


21.06.2011

Сутінки вечір вливає в серця,
Пульс вибиваючи з вен,
Формула смутку не знає кінця,
Зіткана з вітру сирен,
Човником місяць гойднув в небесах,
Пристрасті хвиля із весел
Зоряним сяйвом майнула у снах
Долі жмутом перевесел,
Щоб поєднати серця на землі,
Ті, що так прагнуть кохати,
Та помиляються навіть святі,
Зорям не все дано знати.
2010

Натхненні чути голоси,
І мій бринить у дружнім хорі.
Хто юний – по коліна море,
Дістав зорю на дні роси.

Хутчій коханій принеси,
Хай у душі засяють зорі.
Натхненні чути голоси,
І мій бринить у дружнім хорі.

Крізь душу - промінь навскоси,
Захочеш сіять, переореш…
І переможеш біль і горе,
Переламавши всі списи.
Натхненні чути голоси…
2011

Помоги мне встретиться со мной,
И в тебе увидеть часть себя,
Ход событий полнится молвой,
Но молва внутри – полушутя
Надо мной смеется - жесткий бич,
Верный признак поиска пути,
Помутнел на небе солнца диск,
Не смогла когда сказать «прости»,
Словно тучи мысли в голове,
И слова, а слово – это Бог,
Осуждений нет, сомнений нет,
Я в пути, найду родной порог,
Только лишь бы в зеркале тебя
Видеть отражение свое…
Полюбив себя, саму себя –
Чувствую полет - души полет.
Попрошу простить мои грехи,
Просто так, ведь есть моя вина,
В том, что ночь без сна - стихи-стихи…
Я одна и словно не одна,
Я с тобой и порознь, это факт,
Разве нужен лишний веский довод.
Мне неведом страх, в моих руках
Поиски себя, любить же - повод.

тремтіла жадала боролась ногами руками
стискалися м"язи навколо твого такого
поволі вмирала і всує згадала бога
а ти не здавався, ти - ніжність, затвердла в камінь

а ти мене вранці, а ти в мене світлим ранком
і раки свистіли на горах, шпаки у липах
долоні мов медом намащені м"яко липли
надворі англійською хрипло волали панки

з колонок російською тихо співав про вічне
муслім магомаєв - чотири десятки треків
і сходило сонце в тобі, виливало спеку
і кіт у вікні навпроти наш гріх засвідчив

Образи, обрАзи, образИ...
виникають у чіткім порядку.
У дитинстві зрілості ази,
та життя не відмотать спочатку.

З кожним роком важче від образ,
Образи сполохано тікають.
Тільки образИ у кожен час
до сих пір мій світ благословляють.

2011

Не приносьте мені співчуттів.
Визнаю, що життя не склалось.
І нічого, крім гострих кутів
на моєму шляху не зосталось.

Та не треба мені співчуттів,
не суцільна - ця смуга чорна.
Просто пазлик один загубивсь
і картина життя неповна.

Відшукаю... Залишу все так...
Я, достоту, не знаю нині.
Як погубить мене мій шлях -
принесіть співчуття родині.

07.06.2011

Пародія

Повір, лебíдонько моя,
Що нині – кран підйомний я,
І без жень-шеню (диво з див)
Сильніший, ніж локомотив!
Як тільки з’їв м’ясне рагý –
Враз загорівсь, відчув жагу!
Ми зараз тут … влаштуєм рай
(Але і ти мене бажай).
Я бог, Геракл і Аполлон –
Хвала творцю жіночих лон!
Не відчуваю пресу літ –
На Еверéст! В політ! В політ!
Розбив на друзки цілий світ –
Та трохи заважає піт…


…От чорт! Яка невдача! Жах –
“Перпéтум мóбіле” зачах…

21.06.2011

Я взяв на руки і поніс,
І забринів стоарфно ліс.
І тільки там, у небесах,
Розкриливсь дужо я, мов птах.

Я лину, лину… Вище хмар!
Лечу я в сяйві дивних чар…
Сягнувши серцем висоти,
Дивлюсь, чи не злякалась ти…

І підкорились небеса,
На душу випала роса…
Ну й височінь… Як гляну – жах!
А в тебе зіроньки в очах…

2011

Що то сталось серцю,
як заграв музи́ка?
Що з очима стало?.. -
Вкрила пелена...
Де взялася туга,
та така велика,
мов глибока річка,
що не має дна...

Що то сталось серцю,
може, в ньому рана,
чи у ньому скалка
болісно саднить,
що літа минають,
юність полум'яна
канула у Лету
за одну лиш мить?..

Що то сталось серцю,
як заграв музика?..
Озирнулась, ніби
вчора я була,
а сьогодні доня, -
юна, сонцелика,
як весняна квітка
ніжно розцвіла.

2011

Я загорівся, затремтів,
В жагу жахливу полетів.
Я впав на вістря висоти
Бо і мене бажала ти.
Я пломенів, я спопеляв,
Душею тіло поглинав,
Я дихав мов скажений пес,
Я богом був, що впав з небес.
Я розбивав на друзки світ,
Стелив тобі зірок політ,
Я піднімав тебе на хрест,
Я був, мов промінь,
Був, мов прес...

Я заморився і зачах.
А в тебе чортики в очах...


2000

Упала бомба на світанні
Десь на городах край села.
Вона найперша - не остання, -
Війною душі обпекла.
Війнуло в хату жахом смути
І одкотилося в поля.
Не раз іще німчура лютий
Дітей у небі "забавляв".
Не в селах, катові пригожих,
Була у нього, ясно, ціль.
Та бомби сипались ворожі,
Свистіли кулі звідусіль.
Земля здригалася від болю
І небо з розпачу гуло.
На довгі роки в чорний колір
Моє убралося село...

22.06.09.

до дому пливу до рідноґо джерела
перлинка - лебідка там і росинка донька
Едина сім'я - кирниця любові
втамує спрагу дивоясного легінь-Місяця

завібрують гори Карпат від щастя
сонечко посміхнеться в рясному дощі
меду цілющого з пелюсток нап'юся
Любов - святе джерело бальзаму вічності

Я плюс Ти - це МИ назавжди
донька ти і я - щаслива сім'я
в горах небес ця пісня луна
вам любі родзинки мої
2011р.

Ночь задвигает шторы
Плотно,
Звезды, моргая сонно,
Гаснут.
Стихли смех, разговоры,
Стоны…
Рядом с тобой спокойно,
Милое Счастье.

Стрелка съедает время
Звонко,
Тьма за собою прячет
Правду.
Ты засыпаешь крепко,
Солнце.
Мне хорошо, а значит
Встретимся завтра.


Было. И чувства ныне
Те же.
Вновь поправляю простынь
Часто.
Ты же меня обнимешь
Нежно,
Тихо так скажешь просто:
«Милое Счастье…»
21.06.11

Час од часу в подвір’ї під грушею
Дід Іван витворяє дива:
Вип’є чарку - і вітром закушує,
Потім повну іще налива.
П’є горілку, щоб рани не мучили,
Щоб не корчить в судомах лице.
В сорок третім під нашими кручами
Нашпигований був він свинцем.
В сорок третім далекому, пам’ятнім,
Він не думав про бронзу, граніт.
Як найкращий для нас нині пам’ятник -
Дід живий непохитно стоїть.
Вип’є чарку - ви з нього не смійтеся,
Не судіть, якщо третю наллє.
І минуле забуть не надійтеся,
Поки дід у подвір’ї снує...

Осколки чувств, а может…ощущений.
за облаком судьба, смеясь, дымит...
Любовь и жизнь – совсем не паралельны,
Но иногда кончается лимит.

Но иногда, свой путь не начиная,
Уходит жизнь, не путая шаги.
А чаще мы, но только в разных стаях
Теряемся за ласками других.

2011

Всього лиш я, всього лише назавжди,
Всього лише любов без вороття…
І тільки ти всього лише несправжній.
І не моє… всього лише життя.

Життя дивне,
кроки невпевнені,
сумніви болючі,
любов недолюблена...

Кроками непевними
сумніви долаючи
любов зберегти,
щоб життя сталося дивом.

19.06.11

...її перші повернення –
з піонерського табору в червні, із моря в липні,
її збиті колінця, її мовчання, її веснянки налиплі, –
літо надворі! – а тримаються міцно на вилицях і на носі,
сни її невагомо-вагонні, що ростуть, ніби трави, досі,
у наплічнику галька – розкидати-збирати – така розрада…
…потім – місто ранкове – як крем сметанкóвий. Зрада
і собі, і дієті – наїстить донесхочу цього літа!
Барбарисно-дюшесні цілунки, Ґумберт, Лоліта –
ще у книзі...
А липи розхристані, бджоли сонні,
тепле місто – як мама на кухні. Пиріг. Осоння.
У дитячій все зменшилось раптом – стелаж і ровер,
підросли тільки квіти у горщиках. Бог говорить
з нею вранці – чи голосом горлиці, чи бабусі.
Поливальні машини усміхнені, сині буси...
І живе – як домашнє завдання у зошит пише –
перша тиша повернень. Навернень ранкова тиша...

Поцілунками вій
Геть змету хмарку прикрого суму,
На цих трепетних крильцях
Тебе вознесу до небес.
Ти настільки вродлива,
Настільки в принадах розумна,
Що в полон твій зі мною
Зохотивсь потрапити без!

Як ревную тебе
До захоплених поглядів, люба,
Вигораю дощенту,
І в серці - пустеля німа...
О висока любове,
Освячена узами шлюбу,
О гріховна любов,
Од якої рятунку нема!

Угорі, між зірок,
Де літають, воркуючи, душі,
Нам просторо й крилато
І гарно, кохана, отам.
Але ж тут, на землі,
Кожен день я люблю тебе дужче,
І нікому тебе
Не віддам,
не віддам,
не віддам...

Не проллється тривожність свічкова на жовті листи
З хворобливих долонь… Данину не віддавши спокуті,
Ти мене забувай. Я давно вже не здатна рости…
Мої рухи квапливі давно вже затишшям закуті…

Розфарбовуй сезон заярілих принадних суниць…
Непритомні суцвіття зірвавши, не кидай у воду…
І тому, хто назавжди пішов, не кажи «Зупинись!»
(на зотлілих кістках неживої чужої природи)…

На годинниках – зрада. Уривком чужого листа
Заясніли думки, безсоромно на груди пролиті…
Віддавай їм мене. Воскові мої будні й свята,
Й золотаве життя у розпещенім пам’яттю житі…
2011 рік

…Над святилищем – ангел… С глазами брутальной зари…
Ореолом прощенья - расплавились все янтари…

Умирая за грех, отчужденный распятой звездой,
Кто-то снова поверил, что мир – необъятно простой…
Что из святости лет, вытекая по капле, как блик
Чья-то кроткая кровь обагрила твой ангельский лик…

…Обожженное солнце. Преломленный луч – янтарю…
Так тепло на душе, хоть, казалось, давно не горю…
2011 год

Перші краплі дощу на віконному склі.
Каже бабця в купе: "Майський дощ золотий..."
Мокрий він, як завжди. Але ми — не такі.
Від зневіри засохло шепочем: "Налий..."

Пломеніє бурштин. Темінь пахне вином.
Потяг. Ніч. І колеса двигтять, і думки —
Вже аж там, де бували у мрії разом...
Хто любив, той нелюбий. Любив потайки.

Перші завше невгодні. Останні — свої...
Я прощаю тобі усі болі, жалі,
Бо йде дощ — мій коханець нічний. І зорі
Вже не жде пілігрим, який пише вірші.

Коли приймають рішення емоції,
Єдина фраза розриває світ,
Коли згортають крила навіть ангели –
Як лебеді закінчують політ,
Коли усе на грані, чи на лезі,
Над прірвою на ниточці висить,
Коли душа наповнена сльозами
Й образа проявляє ненасить,
Коли із слова виростає полум’я,
Пожежа гніву поглинає все –
Ти зупинися, може хвиля спокою
Тобі душевний спокій принесе.
Оглянься просто – там, на тому березі,
Де все було – невже його нема?
Не все живе у серці і на полюсі
У кригу перетворює зима.
Ти ж закриваєш все і заморожуєш…
В моєму оці гріх тебе пече.
Ти хочеш подивитися як з тіла
Душа на білу скатерть потече?…


2011

Дивилася доля ув очі людині,
Казала: Стривай, чоловіче!
Чом руки твої опустилися нині
І серце нікуди не кличе?

Чом очі твої затягнуло туманом,
У морок стрибнули надії,
А одяг останній зірвали обманом
Заброди якісь, лиходії?

Та й голий, увесь у прищах і болячках,
Забув ти про думи хороші,
А кров ту, яку ще зберіг у "заначках",
Нещадно висмоктують воші.

Все чухаєш, голосно крекчеш од муки,
Буває - уб'єш паразита.
Та врешті опустиш знесилено руки,
Бо тіло давно вже немите.

На очі дню,що погибає,
Вже сонячний мідяк лягає
І поглинає все пітьма,
А у пітьми очей нема.

Нема очей,душі немає,
Хоча й міцненько обіймає.
Бува,для когось витче долю,
І доля та-зі сліз і болю.

На світі ж,певно,кожен знає:
Незрячим щастя не буває.

Я так люблю твої сумні вуста,
Які мовчать всіма словами світу,
Тоді як я далеко не свята,
І не горю тривожним сталагмітом.

Коли ось так прикушуєш губу,
І вже долонь без закликів пітніє.
Тоді як ти ніким мені не був,
А я тобі бліда периферія.

Терпких слідів твоїх рожевих вуст
Одна лиш тінь начеркає зухвало.
Тоді як я торкнутись їх боюсь,
Щоб тишу цю ніщо не плямувало…

Перемовчиш. І ніжних ліній губ
Зведе печаль безпрограшним санскритом.
Тоді як ти – моїх відтінок згуб,
Тих самих згуб, яких замовчав вітер.

Не дивися на мене ласо,
Наче кіт на маленьку мишку,
Не облизуйсь, як пес на м'ясо,
І не пробуй тягти у ліжко.
Остогидла мені твоя харя,
Не ходи по моїй кухні -
А то ще кип'ятком ошпарю
І в істериці крикну: «Здохни!»
Що, тепер зрозумів? Чудово!
Ти - герой не мого роману.
Ще не втратив від жаху мову?
Знай, твоєю - ніколи не стану...


20.06.2011

***

Опять весна.
И снова те же гаммы.
Высоковольтово гудят мосты…
Печаль бездонна, как могила мамы,
И тихий сон – как голос из воды.

И волосом твоим моя судьба прошита,
Стекает ветер, саблю золотя.
И чайки крик, и океан, и жито,
Лишь ты и я…

Подземный гром, небесное молчанье.
Лишь райских яблонь слышен парафраз,
Мы убежали, а они отчаянно
Цвели без нас.

Полынь цветёт, зоря души поэтовой.
Луна на небе – хлеб на полотне.

Опять весна.
Целуемся добредово.
Слова, как рыбу, кутаем в реке.

И ждём плодов натурою покорною,
Весна, греша, как молодость, уйдёт.

И мы уйдём той белою дорогою…
И там уснём…

...Ще подивує містові невдячному.
В сумирну Смірну повернувсь.Додому.
Нелегко жити між людей незрячому,
Та іноді ще важче не глухому.
А він співав! І линув спів етером
Понад віки - натхненно і крилато.
Потрібно народитися Гомером,
Щоб так любити світ, і так співати!
...Божественно бриніла "Іліада".
Бездомний старець лагідно і сумно
Дивився в очі рідної Еллади,
Перебирав наосліп слова струни.
Душа Співця формінгою* звучала...
Аж вигулькнув один - Зоїл Зоїлом.
(Чи талану сутязі бракувало?
Чи ще якась там їдь його заїла?)
Це ж треба - учепитися гієною
У світлоносний хист, у пісню генія!
(Чи мстою одержимий був таємною?
Чи сам од себе вже не мав спасенія?)
Воно ж нескладно - скривдити Поета
(Ні, щоб собі щось гарне сотворити!)
Вибльовує таких і досі Лета,
Не здатна їх злобу перетравити.
Ну, що ж... Співця обов'язок і право -
Не зневажати заздрісних і ницих.
Гомера Слово - на Олімпі слави.
А злість Зоїла - притча во язицех.
...Нема Еллади. Йде новітня ера.
Лише б поети не ламали крила, -
Аби тягнулись до висот Гомера.
Аби не опускались до Зоїла.

2008

Золотіє листя на тополі,
Хоч вона душею молода.
Хай тебе завжди минають болі
І не зустрічається біда!
Золотіє листя в час осінній,
Тільки опадати не спішить.
Хай тебе терпіння і везіння
Обнімають дружно кожну мить!
Золотіє листя у безмов’ї,
Коли менше світла і тепла.
Що є сили бережи здоров’я,
Не згорай у клопотах дотла!
Золотіє листя мальовничо,
Сповнене тривоги і краси.
Я тобі любові щиро зичу,
Чистої, мов крапельки роси!
Золотіє листя несміливо,
Облягає душу гіркота.
Будь завжди усміхнена й щаслива,
І не думай зовсім про літа!
Золотіє листя, золотіє...

28.08.10.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Ех, наливали ж і били об землю,
чАрки спустОшивши повні!
БулИ ми здорові, вільні й письменні,
та відцуралися долі.

Ось вже недоля нас і спіткала.
Лізем з генделика рАчки.
Замість дружини вдома стрічала
подруга – біла гарячка.

Лихо серйозне. Вже не сміється.
Келихи всі перебило.
Ноги не ходять. Тіло трясеться.
Ми вже за крок до могили.

Гей, наливайте повнії чари,
та не горілки, а квасу,
щоб не пропити і не прос..ти
волю й свободу нам нашу!

Нахилюсь, поцілую ніжно…
Може, ти й не помітив, любий:
Це не я біля тебе в ліжку,
Не мої шаленіють губи,
Не в моїх у словах грайливих
Така збуджена… перевтома…
Це не я вся така щаслива,
Й тіло терпне від тебе й ломить…
Може, любий, ти не помітив,
Та у ліжку з тобою – інша.
Не судилось тебе зустріти…
Нещаслива – чи щасливіша?!!

2007

Протече крізь пальці літо,
Мов ота вода…
І піде гуляти світом
Осінь молода...

Здасть кленові «бакси» драні
В золотий запас,
Щоб купити в мене дані
Про всіх нас.

Я ж не зможу заступити
За межу
І нічого їй лукавій
Не скажу.

Буду грати з нею в «жмурки»,
«Пудрити мозги»…
Буду «корчити придурка",
«Ржати»: "Ги-ги-ги!»

А вона (дурна, як курка)
«Гнутиме» своє…
Скаже з приводу «придурка»,
Що такий я й є!

Свисне Жовтня з Листопадом
(Мать їх не туди!)
І потягнуть мене садом
В страшні холоди,

В крижані зими палати,
В білі сни,
Щоб морозом катувати
До весни.

І ніхто із тих, кого я
Осені не «здав»
Навіть імені мого і
Не згадав…

Лиш Весна мене почує
Серед тяжких дум…
Пожаліє й ампутує
Біль і сум.

Я спав, бачив сон: ми на мисі,
З усіх боків - синєє море,
Захід сонця море фарбує
У жовтогарячі кольори...

Ти сиділа праворуч від мене,
Торкалась мене лівим боком,
То ж я тебе штурхнув ліктем,
Ну так, начебто ненароком.

Й ти мене теж штурхнула ліктем,-
Так і штурхались ми поволі...
А вранці нас розбудили:
Ми були геть мокрі і голі.

Востаннє, я, мабуть, засинала тверезою чотири вічності тому.

Завжди неадекватна, з гільзою поміж ключиць, наче зерна чайного дерева по Цейлону, розсіяна.

Завжди така, що не лікує свої стигмати, заповнює шлунок цигарками і кавою.

Зазвичай- міцною чорною, подвійною.

Зібрати б всі свої безсоння і задушити в обіймах.

Нехай сни, мов слайди, заповнюють порожнечу.

Я іноді справді схожа на вбивство...жорстока, багатосерійна.

Ти мене ніколи не викриєш, наврядче знайдеш...

Готуй для гарячих сліз свої мужні, м’які, затишні плечі!



Дозволь мені взяти псевдонім, одягнути перуку і довго, розпачливо плакати,

сидячи в залі очікування, а потім кинути власне минуле до камери схову
і назавжди поїхати з дому.Навіть, якщо надто сильно тремтітимуть руки, щось всередині болем різко обірветься.

Я всерівно відчуватиму хаотичний, безладний стукіт...

Бо в моєму тілі для тебе лагідно б’ється два втомлених,

безнадійно відданих серця.

Так як пахне твоє зап’ястя, свіжим сандалом і кмином,

так і я, коли дістаю з шухляди чистий аркуш, щоб написати

діагноз хворим на дистонію римам, розчиняю собою повітря.

Тоді воно не здаватиметься настільки хтивим.І я ніколи, мабуть, таки не викину

зношені днями сандалі.Залишаю тобі натомість ночі-викидні, залишаю на серці

камінь.

В мені совість прогнила персиком, мігрені дряпають скроні

наскельним розписом, наче печерні люди.Я затискаю внутрішні клапани,

і розмовляю з Господом, ніби за барною стійкою виливаю текілою душу

прямісінько йому на груди.


Моє зневоджене тіло, вкрите смарагдовим ситцем, так смачно, тихо говорить...

І якщо він мені ще досі сниться, то ми повинні прокидатися поряд.

Було затишно так, ніби з внутрішнього боку твоєї долоні....
Серце билось як скло і збиралось до купи суницями,
Волосся дотиком прилипло на скронях, відстань між нами
звужувалась зіницями.

Лиш не викидай свій старий записник,
там стільки імен, що ними можна заповнити ліжко.
Кожен подих твій розчинявся словами в кімнаті нишком,
поки остаточно не зник.

Розливаю молоко по паркетній підлозі,
хай шпарини у ній заповняться соромом.

Одягну його теплий светер з віскози,
загорнусь у обійми і ми поговоримо...

Про спільне майбутнє, про музику,
про те, як мені з ним до оргазмів чуттєво поряд.
Про те, хто мінятиме донечці вночі підгузники
і як ми поїдемо автостопом до моря.

цей дим_над_водов під водою тече,
пульсує з глибин олов'яним ключем
і гусне в слова,
про те, що на світі існує знання,
в якому не я не тебе обійняв
і поцілував.

усьому виною магічне "якби":
з-за нього не я не тебе полюбив
і палко кохав.
тому не під нами розверзлись світи,
і місяць з отої безодні світив
окрайцем гріха.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – задзеркалля води,
лишає по собі при[х]марні сліди,
вздовж неба тече.
і в центрі зіниці формує слова,
які я до строку від тебе ховав
на споді очей.

у цього знання видозмінена суть:
з тамтої печалі – у річку_сльозу
на мапі лиця.
посéред оцих поетичних забав
лишитися розуму – Божечку, збав!
і Він обіцяв.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – девальвація сліз:
дороги, міста, обертання коліс,
кохання в умі.
тому не мене [через вечір] бухим
ведуть попід руки Яким і Юхим
до себе домів.

і ми дослухаємось – як в небесах
дзижчить перманентного щему оса,
під нотою мі.
і ця мі_бемоль накриває мене,
допоки кохання [на час] не мине,
хоча би в умі.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – сублімація слів
до клекоту магми в утробі землі,
до нересту снів,
до муки етюдів на роди картин,
до вічного страху кудись не дійти,
до сказу в мені.

коли серед стелі палає звізда,
а я не для тебе не першим зі ста
римую про те,
що місяць_татарин, як жало оси,
стонадцятий тиждень край неба висить,
одною із тем.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!


цей дим_над_водов – споглядання глибин,
за крок від дурної любові взахлин,
за вічність – від слів
про те, що на світі існують міста,
в яких я ніким не для тебе не став
у склепах голів.

і вже несуттєво – до кого і з ким
приходять щоночі Юхим і Яким,
сідають за стіл:
чекати до півнів, до крові з небес,
до першого марева – з нами, чи без –
на дим_вододіл.


смоооок он зе воотер!
і вогонь в небесах!
смооок он зе воотер!

Ти стаєш невід'ємною частиною її напівфабрикатного тіла,
роздягатимешся під музику...і ,здається, це буде гранж.
Давно симульований, мертвий, застарілий.
Поглядом виїдатимеш контури спини,шепочучи на пам'ять коран.

Поцілунки його ,мов свіжа, розпечена хна, зап'ястя у нього- тонкі, вкриті карамельною слиною мольберти.

Вона -як їжа пісна і як стихія- неминуча та вперта...
Випалює тебе своєю цигаркою наскрізь, відламує хрустку скоринку від серця
і смакує нею, наче хтивий гурман.
Він мнеться, в конвульсіях б'ється, згодом засинає і тихо терпне,
майже як океан...Вона пише листи, ховаючи істини у порожню пляшку,
а потім кидає їх йому прямісінько в сонячне сплетіння...Це невимовно важко.
До галюцинацій нестерпно!

Вона-безнадійно хворий своєю залежністю центр прозаїчного Всесвіту,
а він сам...десь посеред земних прострацій
до третьої ночі малює ескізи, робить креслення...
Щоб зліпити з неї смачну, безруку статую, яка його надихатиме.

Люди живуть в людях,мов у комунальних квартирах,
тонуть в людях,наче круїзні лайнери у тихому океані,
їдять людей,як спагетті з сиром,
ідуть одне до одного крізь людей,крізь внутрішню сирість,залишаючи
рани наскрізні,колоті,вогнепальні,рвані...нехтуючи одними,
надаючи перевагу іншим.Не таким відданим,зате красивим.

Три парковки підряд і на всіх вимикають світло.
Може,це збіг?Авто параноїдально
дивляться фарами в душу.І ти ще поряд,бо просто не встиг
вирвати з серця поламаний,дешевий навушник,що
текстами спільних оргазмів у нього нахабно та хтиво вріс.

Ми жбурляли порожні келихи у шовкову білизну,
щоб вона зберігала в собі усі спогади,запахи,до яких
так довго з тобою звикали...
А час непомітно проходив повз котячими лапами.

... запітніли
на склі м'яким алкогольни подихом ініціали.
У тебе немає душі-ти сам душа,в якої є тіло...

Пес із людей задумався:чому
Він на ЛЮДИНУ не проходить проби?
Чого дано лиш гаркати йому,
Хоч має він людинячу подобу?

Й за лоба "мисль" куснула,мов оса:
-Якщо я тільки гавкаю і злюся-
То заведу породистого пса
І в нього благородства наберуся...

Я, певно, народивсь аристократом.
Бо, бачите, поетом народивсь.
І побут був моїм щоденним катом,
І наді мною люд сліпий глумивсь.

Мені пихато руки подавали
Й мою ж, бувало, злякано трясли,
Моїм народом обрані міняли -
Оті, що чорту совість продали.

Чвалав життям, тягнув свій віз міщанський,
Під щедре улюлюкання базік.
Тож в небеса зринав мій погляд панський
І мовою все тішився язик.

Витав далеко: у раю і в пеклі.
Щоби збагнути це життя земне,
Я строфи на баталії запеклі
Відправив у приземлене турне.

І йшли вони веселою ходою,
У черстві душі прокладали шлях,
Лилися в добрі свіжою водою,
Щасливих напували і невдах.

Багатий Україною - не златом,
Й тією, що кохати не стомивсь,
Я українським був аристократом,
Тому, що я поетом народивсь.