"О. Небо"
Осіннє небо присмаку вологи,
плаксиві хмари пальцем розмішай,
і забурлять окрилено тривоги,
немов у філіжанці свіжий чай.
Приємний дим малює силуети..,
та все мара, лиш спогади забуті.
Осіннє небо - крила для поета,
лише б зуміти ними розмахнутись.


02.08.2011

Так близько - далеко
Одне від одного
Я можу все
Я не можу нічого
Високе так низько
В добрі стільки злого
Я знаю все
Я не знаю нічого

Послухай: мовчання
Багато промовить
Я скажу все
Я не скажу нічого
Ліками стань же
Отруєне слово
Я бачу все
Я не бачу нічого

Торкнутися шкіри
Вхопити твій погляд
Я хочу все
Я не хочу нічого
Віра в зневіру
Живе без мертвого
Я чую все
Я не чую нічого

2011 р.

Спустошились рими, рядки обміліли,
Немов не бажаючи плинути більше.
Вже проситься крапка. Та з коми несміло
Любов виривається хвилями вірша.

Від ночі до ночі незримістю думки
Пульсує душа моя в ритмі інерцій.
Кудись мої мрії втекли за лаштунки,
Забившись клубочком на денці у серця.

Безмірно-великим кохання вродило,
Аж прагне відбитись у лоні мольберта...
Розбіглися рими, втомилися крила,
Так хочеться Душу зустріти відверту!...
2.08.2011р.

Веде в майбутнє із минулого стежина, -
Мережка суперечливих думок,
Свідомо-несвідома моя воля
Помилками гартується щокрок.
Фундамент ненадійний, може стіни?
Чи борг перед собою віє страх?
Таке життя - чи ти моя причина?
Та буря в склянці знов зриває дах.
Хоч, доле, ти візьми мене у руки,
А хочеш то зв'яжи мене міцніш,
Йому на зло іду у ніч. Путана, -
Застягло слово в серці, наче ніж.
Шосе, потік машин і кличуть фари,
А я стою і прошу ще хоч раз,
Пробач, прости, знайди мене коханий,
Хай це узбіччя не розлучить нас.
Було ж чудово разом нам з тобою,
У всьому я ішла тобі навстріч,
Твоєму посміхнулась тільки другу,
А ти мене струсив, як лупу, з пліч.
Нарешті ти приїхав, стихло світло,
І радість у душі (таки припер),
Та зовсім ненадовго. - Ти повія, -
Сказав, - а я тепер твій сутенер.
Кохана, ти не дрейф, я дах надійний,
А щодо суті справи тут карт-бланш,
Усмішка! І пливуть до нас "зелені",
Нарешті в битві з ними наш реванш.
01.08.2011

Відведи цю біду від дверей.
Від людей, що надіями повні.
Все одно буде злива і повінь.
Цей безладний тепер корабель

Не пливе. Крізь вельветовий дим
Ще лунають схвильовані кроки.
Все одно будуть плечі і щоки.
Цей до болю незграбний інтим

Не зітре запізнілу вину.
Від біди не врятує утома.
Все одно буде стежка додому –
Крізь цю прокляту
хижу
війну.
30.07.2011

Лицо заслоняют прозрачные ткани
Повешаны тем, кто закрыл мои мысли
Надорваны теми, что во мне фальшь искали,
Утомлённые поисками, с застывшими оскалами
На полпути ни к чему зависли.

Лицо заслоняют цветы в глазах
Распускаются, вянут и вновь расцветают,
Затмевают светом проснувшийся страх -
Он загорается ими, сжигает впрах.
Зима в артериях неумолимо тает.

Лицо закрито бережными руками.
Глаза - закрыты. Смотрят в сознание...
Им незачем видить несуществующее.
Уже нету прошлого. Нет пока ещё будущего.
Глаза-то закрыты.. Не видят, что я - не я.

чотири роки, мов чотири колії,
збіжать у конюшинних вечорах,
бо слів їм не відміряти доволі нам -
їм буде ніколи, відхрестяться – пора.

із висоти пташиної тривожності
якось озвуться гуркотом коліс,
а ми їм заперечити не зможемо
і змовкнемо півтінями на склі.

задивимося втомлені й окрадені,
як губляться у накипах сльоти
оті, що від початку нас не зрадили,
чотири роки різних самотин.

Як важко непокірному рабові
Під стогони здійматися з колін,
Коли кайданів осоружний дзвін
Ще й досі чути в кожнім слові.
Коли раби - брати по крові,
Кричать: "Вгамуйся! Зупинись!
Не те вже рабство, що колись -
Тоді справлялися "червоні".
А нині - воля, хай там як,
Нагай вже спини не шматує,
І кожен сам свій шлях торує,
Безвихідь сіє по світах.
Ти, брате - зовсім?! Схаменись!
Твоя смага нам невідома:
Культура? Історична пам`ять? Мова?
Та Бог з тобою, відчепись!"
Раби! Одурені лукаво!
Вас не розкуто! Не розкуто!
І ворог зуби шкірить люто,
Щоб нашу одібрати славу!

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

Як невимовно Ви прекрасні!
Від Вас у мене просто шок.
Ах, Ваші очі - зрілі вишні!
Волосся Ваше - ніби шовк!

Фігурка Ваша – ідеальна,
Скажу Вам чесно, без прикрас.
А губи - золото сусальне!
А ніжки – взагалі атас!

Красуне із красунь, клянуся,
Ваш погляд – блискавки розряд.
Безмежна грація у русі!
А зваба - більша, ніж в наяд!

І аромат Ваш особливий –
Це запах яблук восени.
Я Вам приніс одне з них, Єво...
Скуштуйте швидше! Ну, вкуси!


01.08.2011

програма максимум –
для мене – мінімум –
сюжети класиків
і неба синього,
і воску запаху,
і меду літнього,
і бруньок набряку,
джмелів між квітами,
жита шепочуться,
ми – в їх історії,
і наші вибрики –
ні, не теорія,
і знов сновидами
в житах зближаємось,
душою любимось,
в думках – кохаємось...
і спогад скнітиме
на грані памяті,
а ми – старітимем
у тихій гавані...
не птахи – рибами
ми, певно будемо,
щоб тихо дихати...
ні-ні, не грудями...
зітхання вирвалось,
і очі стомлені,
усе вдивлялась я,
як вітер кронами
грайливо бавиться...
то теж із класиків...
тебе любити – то –
програма максимум...

Почорніле й розгалужене,
Одиноке і застуджене,
Ти - на дубі за вікном.
Над тобою хмара стелиться,
Закликаючи хурделицю,
Сіє снігом, мов зерном.

Завиває вітер-дядечко,
Стогне сад старий на грядочках
Під його могутній рев.
Ти ж за стовбура чіпляєшся
Й невідомо як тримаєшся
Між оголених дерев.

Зимній день гуде розлючено,
Ти ж вслухаєшся засмучено
В посивілу далину,
В добрі спогади пірнаючи
І, напевно, закликаючи
На гостиноньку весну.

Десь за горами високими,
За морями срібноокими,
На далекій чужині
Ходять, спокою не маючи,
Все на північ поглядаючи,
Твої буслики сумні.

Потерпи, сердешне, трішечки,
Й сонце, ця тепліні діжечка,
Прожене твою біду.
Білокрилих зустрічатимеш
І озвешся лелечатами
У зеленому саду.

Дощ невпинно по вулицях човгає,
Відбиває осінні рядки.
Чом здаєшся ти, осене, довгою?
Чом у сумові топиш думки?

Он земля під тобою розхристана,
Мов заклякла в чеканні біди,
В покривало закутавшись листяне,
Жде наругу зими - холоди.

Заскучавши за дниною гожою,
Попід лісом завмерло село:
Сіре небо димками загоджує,
Повернути благає тепло.

Та не чуєш ти, осене, докорів,
Тчеш завіси з пітьми і води
І твердИми рішучими кроками
Все мандруєш кудись... в холоди.

Эта рыжая выскочка - autumn for you!
Я вообще-то люблю ее, но иногда,
В этом оставленном здравым рассудком краю,
Лучше уже жара или холода.
Не выношу ее верных собачьих глаз,
Знаю ведь спросит, все-таки не смолчит:
- Ну, получилось, скажи, хоть на этот раз?
И отвернется, когда я швырну ключи.
Я делаю розы из листьев который год,
Ругаюсь с ней из-за яркости желтизны.
Красиво выходит, и мне безумно идет
Быть занятой и счастливой. И верить в сны...

31.07.11

У маленької Анни прозорі повіки,
вона удає, що спить, - а виходить не дуже,
вона виплутується з обіймів сонного чоловіка
і знов розглядає пару червоних смужок.

Зрадник тепер по віднях, а тут балачку
не обірвати, тільки поговорити
ні з ким. Анна, маленька, плаче –
ані шарфа сплести, ні петлю створити.

Вона виходить на ганок, одненька на всю планету,
хай би обмазали. Хай би уже постригли…
І вчиняє дикий стриптиз – їй усе фіолетово.
І місяць, убитий, падає, в її камуфляжні стрінги.

Ти сліпим був, як дощ, той що зранку мене заскочив,
це жахливо заразно - тепер ми сліпі обидва...
А десь там, вище пупа, метелики ще тріпочуть,
тобто - дзуськи - так просто узяти й піти - не вийде.
Що, писати пора мемуари, о мі аморе,
як неправда моя потонула в твоїх зіницях?
Я так хочу на море, напевно, поїду скоро.
Як синиця в руках мій квиточок на залізницю.
А журавлики в небі- "Курли!" - обирай, на бога.
Свої довгі носи не в свої вони пхають справи...
Справа - ти, зліва - сонце, вода і одна дорога,
та дорога - по колу і знову-таки - направо.
І чого так хотілося бути твоєю фройляйн,
а як видно - не доля, мабуть - зодіак у змові...
А де двоє, ти знаєш, там часто буває троє.
І не завше той третій - народжений від любові.

А на волі так солодко...Нащо ж мене закрито?
Добровільною бранкою у колодки закуто...
А тобі підкоряються лейн, авеню і стріти.
Їм однаково, просто, чиїми сьогодні бути.

01.08.2011

Немов пройшли віки
Старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У мертвому дворі.
А я в осінній сад,
Мов злодійка, загляну
І віднайду слова
В горіховій корі.
“Я тут була“ –
І будуть в серці жити
Простих три слова,
Пам’яті слова.
“Я тут була“ –
Не хочу хоронити.
Все ще живе,
Допоки я жива.
Облізла фарба –
То було червоне.
Дощем обмита
призьба зі смоли.
А в мене лезом,
Гострим і солоним,
Думки, як рани,
з болем до сльози.
Знайомий двір,
Який же він знайомий!
І плач, і радість розділяє він.
І як колись,
Дверей цей скрип невтомний.
І як колись, –
Криниці тихий дзвін.
Ти пережив війну
Прокляту світом,
У порівняні з тобою –
Все ніщо,
Тобі не знати лиш,
Що цього літа,
Господар твій
З життя цього пішов…
Й немов пройшли віки
Й старенькому паркану,
І сто життів пройшло
У дідовім дворі...

Забруднені рядками папірці
Лежать укупі, мов солдати вбиті.
Той почерк, ті великі горобці,
Слізьми твоїми тихими розмиті.

Не збіг обставин, і не як в кіно:
Дитячі зшитки й лампа серед ночі,
Твої красиві вже в утомі очі
Й червона ручка, списана давно.

І між рядків, читаючи буття,
Ти бачиш долі поколінь прийдешніх.
У їх садах доспіють теж черешні,
Твій урожай – учительське життя.

Я в серце вклав Твоє благословення,
Цей дар найбільший із великих див.
Прости мене – я так звичайно жив,
Не цінував ні слова, ні натхнення.

З дитинства був отруєний лжевченням,
Не знав Тебе й нікого не любив.
Моє життя – далекий самоплив
До маяка з Твоїм святим Іменням.

І ось, пропливши кілька сотень миль,
Я виринув – і став посеред хвиль,
І постоявши, рушив за Тобою.

Я народився вдруге через біль,
І вичистив лжеправду, ніби гниль , –
І освятився Слова чистотою.

2007

Сьогодні закінчиться липень,
Мов книги остання сторінка,
Яку прочитати судилось
Не тільки мені одній!
Щось вітер нашіптує липі,
А небо міняє відтінки!
І щастя розправило крила!
Давайте за ним! Мерщій!

Останній день липня - для мене!
Це навіть не здійснення мрії!
Це щось неймовірне! Чудо!
Приємне, як шум трави!
А завтра вже серпень, напевно!
Та душу - я знаю! - зігріє
Те світло, яке усюди!
Бо поруч зі мною - Ви!

2011

у місті де кожен знайде собі власного перехожого
де колір бруківки легкий і ламкий наче шовк
де люди травнево хворіють духовним сходженням
і зовсім не вірять у Тофлера і футурошок
у місті де ми перейшли одне одному
шлях і вдачу
де ти відлітала а я на кленовому листі писав листи
прокинуться сни прокинуться Ті що значать
для мене і тебе
більше ніж я і ти
ах як це буває
зіллються неначе краплинки двоє
і час розженеться і ти - над землею грайливий змій
веселий і вільний
і вірний
тому хто керує тобою
...і вибухне серце не втримавши власний вміст
потому зима не зима а прийдуть перестиглі морози
слова обміліють і танець що був на двох
розірветься
як розривається тиша весняна міцними грозами
як хромосомний набір що його розриває бог
і місто змовчить... піднявши мости у повітря
стуливши роти ніби свідкам нічним ліхтарям
а потім дощі на майдан і сльози на вітер
на вітер
і кожен проснеться
і в кожного буде шрам

Серпневий вечір грівся на ослоні,
Мов чолов’яга втомлений присів.
Останній промінь сонця у долоні
Багаттям ночі тихо золотів.

Десь тліли трави, і палали роси,
Я, мріючи, стояла у саду,
Дивилася, як хлопчик голобосий
Квапливо гнав додому череду.

Ховав у Рудці вечір власну втому
І гнав її, як воду під веслом.
А вулиці скликали нас додому –
На мамин борщ і яблуневий сон.

Відійдуть, відмоляться, відтопчуть
Білих днів медові вечори,
А мені приходять сни щоночі,
З терпкістю соснової кори.

Я б тебе, розплетена і гола,
Нахилила б до свого човна,
Колисала б в місяця подолі,
Щоб твій спокій залила вода...

І кохала б, як свою дитину.
Скибку серця вирвала б з душі.
В голови, під пухову перину,
Клала б на ніч навхрестом ножі.

Щоб ти спав народженим в купелі,
В яблуні травневій у саду,
Щоб летіли снами білі лелі,
Щоб не знав ти на віку біду.

Колихають в рукавах зелених
Журавлі відбілені млини –
Ти щоночі прилітай до мене,
У мої зелені,милий, сни...

Треба лісти в гори...
І на висоту...
Щоб не чути спорів,-
У своїм "уму"...

Щоб не чути шуму,-
Пилу і доріг,-
Щоб із цього суму,-
Вибратись я міг...

Щоб я міг лишити,-
Тут свою печаль,-
Хай ведуть стежини...
Десь мене у даль...

Хай мені покажуть,-
Десь вдалі приют...
Щоб я на поляні,-
Десь на мить побув...

Щоб я там лишився...
Не лише у снах,
Я б лише молився,-
Щоб лишитись там...

Щоб я там постояв -
Сам, один - в тиші,-
Треба йти у Гори,-
Просто для Душі...
Дякую:-) 12 черв. 2011

Я так замучився ходити,..
Що я без себе тут живу...
Що мнов ведуть незнаті ниті,
А я за ними в рабстві йду...

І я залишився на світі...
Але мене отут нема,
Нема мене посеред квітів,-
Бо я залищився в думках....

Зазишився отам в безодні,
І для реальності помер...
Нема мене отут в сьогодні,
Тепер за мене Інший йде.

Іде за мене мій Хазяїн,
А я для нього тута сплю,
Мене робити він заставив,
Творити сон тут наяву...

І я залишився на світі,
Один-один посеред снів,
Не залишився серед квітів,
А з своїм Его я побрів...

Дякую:-) 24.07.2011р.

Всі думки і всі роздуми,
Вітер страху й бажань -
Те, що є тільки в розумі -
Того в світі нема,-

Тут немає де вклинити -
Всі фантазії, страхи, думки,
Тільки ми нещасливими,
Йдемо світом, бо розум привик...

Він привик тупо діяти -
Виділяти на прояв думки,
Аби лиш не помітити,-
Що один лиш тут він бачить сни...

Що немає в раельності -
Тут його філософій, думок
Тільки він не зостанеться -
Лишить власний Замо́к.

Він від світу закриється,
І піде в власні сни,
Тільки з ним не ведися ти!
Бо цей розум
не ти!!!

Дякую:-) 13.07.2011р. (00:10)

Птах залізний червоним дзьобом
Цілу ніч клює горизонт.

2009

Жовтим солодом, біло-пінним,
Розважніли вуста в хмелю,
А над Рудкою, жовтими тінями,
Спокій ночі я постелю.

Ходять небом Святий і Нечистий,
Зорі точать об місяця ріг.
Притулися до мене, плечистий,
Обхопи мою косу-батіг.

Відлюби мене в трав косовиці,
Звіробій заплети у косу.
Не заснути тобі, як не спиться
Бджолам диким, що п’ють росу.

Очі, плечі твої… і губи.
Вечір втомлений від вогнів.
Розстібни мені ґудзик на грудях,
Зацілуй, щоб і світ заважнів....

Тиха вечора пізня молитва.
Прибережні дніпрові вогні.
На піску тіл потомлених битва …

У придорожника жили тужаві,
Мамочко рідна, так хочу до тебе….
Сонце стрічати в зеленій заграві,
Руки тягнути, подібні до стебел.
Бо знову я квітка, зірвана квітка,
Я – придорожник біля отчого дому.
Мамо, лебідко, мамо, лебіко –
Так хочеться бачити постать знайому.
Горнеться травень сліпими стежками,
Пахнуть садки повні вишень чужих,
Зірвані трави несуть пеленами –
Коси обрізані смутків моїх.
Жовті лілеї в садку твоїм, мамо -
Жилка сльози на засмаглій щоці.
Чом же мій поїзд відправився рано,
Чом же мій поїзд відправився рано?
Лиш придорожник зігрітий в руці.

Зігріті сонцем кличуть нас двори,
Ой ладо-ладо, на русальські плеса.
І йдуть водою зоряні колеса,
І моляться медунками степи.

З тобою ми перепливли б ріку,
Ти тільки попроси, татарки вижну,
Вогнів Марени білу дивовижу
Розбурхаю в купальському танку.

На босий місяць розітчу траву,
Натопчу ніччю ворожбитні роси,
Нехай світанок півнями голосить
На нові сили і снагу нову.

У молоці навариться зоря,
Ой ладо-ладо, на твоїх долонях,
Бо ж ти - Ярило, мій липневий сонях,
Купала наші разом догорять.

Тісняться ряди полонених вояк
В солоний барліг аномального літа.
Пекельна валіза ковзнула навзнак:
Сипнуло промінням по всенькому світу!

На кухоньці у піднебесних послів
Начинкою бавляться, мов мідяками…
Від спеки чи хтось би себе захистив,
У небо вистрілюючи пелюстками?...

24.07.2011.
(Поїзд «Умань – Ясинувата»)

Між потоків машин, у шалених містах
Ми втрачаємо душу і тіло…
А душа, вона (все-ж таки) – зоряний птах
І давно полетіти хотіла
У житомирський ліс, де чекають її
Може грішні, а може й святі...
Іще вчора – чужі, а сьогодні- свої
Срібні струни, серця золоті.

Фестиваль «Мі-сі–соль» знов запрошує нас
Із теплом в кожній ноті, і в слові…
Фестиваль «Мі-сі-соль» через простір і час
Сяє світлом добра і любові!

Хай всього раз на рік зустрічаємось ми,
Але душі зв’язку не втрачають…
І піснями серця навіть серед зими
Друзі друзям завжди зігрівають!
І співатимуть краще ніж всі солов'ї,
Чи у цім, чи у іншім житті,
Іще вчора – чужі, а сьогодні – свої
Срібні струни , серця золоті.

Фестиваль «Мі-сі–соль» знов запрошує нас
Із теплом в кожній ноті, і в слові…
Фестиваль «Мі-сі-соль» через простір і час
Сяє світлом добра і любові!


Дні короткі, мов постріл і ночі - як мить,
І в очах – перші краплі прощання,
І під декою зліва сутужно щемить,
І ти віриш, що це-не востаннє…
І нехай, повертаючись в рідні краї
Повезеш ти слова ці прості…
Милі серцю і близькі, й назавжди свої
Срібні струни, серця золоті.

Фестиваль «Мі-сі–соль» знов чекатиме нас
Із теплом в кожній ноті, і в слові…
Фестиваль «Мі-сі-соль» через простір і час
Сяє світлом добра і любові!

В саду давно вже солов'я не чути,
Цвірінькають довкола горобці,
Вдалось їм горло солов'ю заткнути:
Загнали в кут маестро крикунці.

Їх так багато - й зрахувати - годі!
Тож голосисте їхнє "цінь - цвірінь".
Усі сіренькі, сірість при нагоді,
Бува, й на сонце накидає тінь.

Тому завжди землею бродять тіні,
Пробитись світлу часто не дають,
Буває - небеса вкрадуть у сині,
А то й у правди викрадають суть.

Для світлого народжена людина -
Це змалечку, напевно, знаєш ти.
Якщо ж ти - тінь, у тім - твоя провина,
Що не зумів од сірості втекти.

Хрести, граніт... Затія марна,
Навіщо все це людям тим,
Яких взяла судьба примарна,
Покривши мороком густим?

Вони зірвались в коловерті,
Проваллям вічності пішли.
Навіщо пам'ять після смерті? -
Живі одвіту не знайшли.

І не знайдуть, бо з того світу
Не дочекатись звісток їм.
Потрібні ці хрести і плити
Не мертвим, скорше,.. а живим.

В Яблунові річка, річка невеличка.
А в гірській тій річці бистрая водичка.
Я в гірській тій річці камінці збираю.
На базарі в Косові на зайчики зміняю.
Зайченята сонячні, зайчики веселі
До твоєї, любонько, принесу оселі.
Відпущу у зела, най собі стрибають,
У твоє віконечко нишком заглядають.

Серпень, серпень застукав у серце,
Та невже скоро літо мине?
Ще мій посох дорожній не стерся,
Крутосхили ще манять мене.

Серпень в душу заходить, у хату,
Гостя хлібом і сіллю стрічай.
Літа ой не буває багато...
Пахне воском і тане свіча.

Присідай, колосистий, і - прошу, -
Скибку, чару?- гостюй, далебі...
... І ятрять буйноцвіти хороші,
І такі небеса голубі!




(2000.
2012.)

Життям упокОрений ранок,
соковиті пульсуючі стебла,
шалене буяння… нахрапом
сонце пробилось… Жеребна

росою трава…. Повсякчасно
захлинаються цвітом тумани…
відсвіжна прохолода; корчаста,
шепітна вибуховість; ламання

і зав’язування; змоклий шерхіт,
кров із присмерку; скам’яніле
лице Господа; павз шерЕга;
тече небо, як сивий ДнІпер…

Бездоганний, нестримний струмінь
слів не виказаних; перепона
руйнувалась мовчанням… Як струни
розривались – ’шла кров… Переконана

персть – насінням… Зухвала рослинність,
чути, дихає… Гирла крутлИвець
перерізав осотом, день виріс…
аж мурашники пересмикуються…

Любов солодка – нива неозора
Орати кличе дужого вола,
І, степом диким бувши вчора,
Сьогодні повна житнього стебла,
Недавно ще рабиня - вже сеньйора,
Якій лицює слава і хвала.

Тверда земля - нескорена дівиця ,
Котрій насіння в лоні і не сниться.

Гірка розлука –непрохідні хащі,
Де тишу крають уві млі сичі,
Ґрунти її навік - віків пропащі,
Що знають навіть і не сіячі.
- Тож кидати туди насіння нащо!, -
Дорослі мовлять , скажуть й шмаркачі.

Зростити плід життя у них не вдасться, -
У нетрях тих немає місця щастю.

Я випив з долі келиха ясного
І кинув сім'я у пухку ріллю,
Росте мені і втіха, і підмога,
Щастить у всім, що тільки не роблю
І за усе це прославляю Бога,
Подяку щиру всеблагому шлю.

Ідіть на ниви - порайте, плекайте,
Дичавини корчасті - оминайте!

31.07.11.

Свобода повна!
Щось не так ми зрозуміли.
Ми перегнули вісь не там,
Не те змінили.
Cьогодні можна і в театр
Прийти у кедах.
Література - це товар,
Сухий маркетинг.
Сьогодні більше без повчань
І без поради.
Паролів прагнуть,кодів, знань,
А не знаряддя.
Усе – яскраве і нове
(Не ремонтують).
Усім – зіп’ятись би наверх,
Де нагодують.
У мову бидлом в’ївся мат
Північних друзів,
Як незнищенний конфіскат
Часів Союзу.
І що із цим тепер зроблю,
Коли все хворе?
Свобода нині абсолют,
Не те, що вчора.
Так пропадають люди скрізь
У лих безодні.
Де взяти на планеті сліз
Ковток озону?
2011

Пародія

Усе прогресу до снагú…
Живе, живе традицій слово!
Навіщо срібні береги?
У ванну воду – і готово!

Шампуні всякі – класна річ,
І помічнí, де правду діти!
Тут і тобі Купальська ніч,
І пíнка… ну, для Афродіти.

Залáзим разом – не худі,
На двох – махрόве покривало…
Тут не до танців на воді –
Тут взагалі води замало.

…А диво зріло! Хай мале!
Було до нього недалеко!
Були б щасливі ми, але…
Закрили кран… богú із ЖЕКу.

31.07.2011

Для онука (й дідуся,
хоч компанія - не вся)
побрехенька є одна.
Міф практично, спомин сна.


Випустив завод-творець
пасажирський тракторець.
Ні до чого тут Ілліч -
тракторцю ім'я "Москвич".
Легковик і трактор, бач,
ще й аж радіоприймач!
Радість для споживача.
"Волга" краще "Москвича",
та болюче дорога.
Адже оленя нога
без серпа і молотка
(за умови партквитка)
погляд тішить на ура!
А "Москвич" і без "хутра",
без партійного квитка
не дорожчий молотка,
тонни п'яного сміття
й самого, мабуть, життя!
Тож придбав його один
вітролюб-громадянин.
- Ну, тупий автомобіль! -
промовля у серці біль.
В заднього обзору склі
видно, як... живуть кролі.
З зоопарку раз пінгвін
з "Москвичем" один в один
перетнули пост ДАІ -
"Москвичу" сказали: "Ні!"
- Ну, тупий автомобіль! -
промовля у серці біль.
Час минав... Колосся й серп
залишили мертвий герб.
Постарів і сам "Москвич" -
серп дорожчий... й могорич...
Тільки раптом, як об'єкт,
за основу, за проект
закладають "Москвича"
з депутатського плеча
в "Про пенсійний вік закон..."
Соломонів Соломон!!!
Чи не вперше вітролюб
поцілунок мокрих губ
адресує "Москвичу":
- Ну, то що? Тепер мовчу...
Сів в салон, завів двигун,
виїжджа в полоні дум
і - з онуком зайвий "крюк"...
- А, фігня, - сказав онук.


31.07.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

Їй підвладні верлібри, немов вертебрологу – грижі.
Бруд вимішує з сріблом, в брутальне вливає «манери»…
Щоб напій настоявся – чекає-ворожить, коли вже
прийде час скуштувати на слух поетичні «маневри»…

Негламурно - глевка і словесно-породиста глина –
так гончар у Сорочинцях пестить горня привселюдно…
У верлібрі живе, в його стилі колись відпочине
ця поетка-пророчиця, що підрихтовує будні…

…Дні святкові – лошиці, гривасті, та ще й вирлоокі –
завітають колись, та й замінять верлібра на риму.
Бо приходить воно – унікальне, жіноче, високе!..
Й до пісенного слова тяжіють верлібри нестримно…

2009р.

Ой любове моя непрохана!..
Не чекала ж - а знову закохана.
Знову серденько розривається,
По межі пройти намагається:
Тут - нестерпно, а там - не дозволено...
В кліті б"ється серденько зболене.
Скільки днів нам іще відпущено?
А межа все гострішає, вужчає,
Обпікає то жаром, то холодом
І стернею душу поколото,
Бо жнива (а вона все - веснами!).
І вогнями по ній - перехресними...

30.07.2011

Осіннім дням поклони б’ють дощі,
В міжвіття лізе вітер очманілий.
Прикрийте браму. Тихше… Уночі
Біля порогу холоди засіли…

З фонтану сліз клен п’є гірке вино,
А з купідонами на варті сонні оди,
У безнадії, на прогнилі сходи,
На вхід центральний дивляться давно.

Вся цнота літа – в айстрах і віршах –
Вже відійшла у календар небесний.
Для нас ця осінь більше не воскресне –
В опалім листі спить її душа.

В нічних алеях гріються стежки,
І міст старий, свою зігнувши спину,
Тримає місяць, мов малу дитину,
За зоряного неба пелюшки.

Хто ще в спромозі запалить вогні
Високих ліхтарів в кашкетах?
Маленький принц і вся його планета
Дитинно ними світять у мені.

Живиці тлінної та яблунь пізніх дим –
Озонне небо, розіп’яте в соснах.
В його цілунках нам стає так млосно,
Осінній парк – і ми осінні з ним.

Весняну вісь вигострює земля
І сонце зодяга вуаль весняну.
О, жінко-мати, на твоє ім’я
Птахи небесні хай піють осанну.

П’ємо життя із кров’ю й молоком
І вимовляєм перше слово – “мама”.
Нехай у долі, сплетеній вінком,
Звучать слова “єдина” і “кохана“.

Нехай в цілунку тонуть небеса
І щастя буде в ніжному тумані.
Бо сила чар і вся твоя краса –
У доброті, у щирості, коханні.

І ця весна – дарована тобі –
Ти вмієш вчити, вірити, кохати.
Ти – берегиня і мадонна-мати,
Ти – сотворіння вічне на землі.

2001

Дозволь мені у серпні загубитись,
У купелі таких пахучих трав,
Де з каменя ростуть бузкові квіти
І райдуга сміється до заграв.

Де шурхотом сухого сінокосу
Повіює над заспаним ставком,
І затінок у свій прихисток просить,
І пахне всюди медом й молоком…

Де бджоли щось вишукують у айстрах,
І м’ята загубилась в споришах.
Дозволь мені торкнутися до щастя,
Немов крилом до неба сизий птах.

Жебракувало літо у міському сквері,

Стареньким дідом спало на траві,

Куди не кидалось, скрізь зачиняли двері:

Ба, не годяться люди їм старі!

Воно чекало, ставши на порозі,

Розплющило очиська голубі…

І лиш двірник, що замітав на розі,

Ганяв від нього сірих голубів.

І діти! Діти тішились з старого:

Кидали у фонтани камінці.

«Що з літ, то й з розуму», - казали,

А у нього – останній промін

сонця у руці…

І вмерло літо тихо й непомітно.

І панахид не правили за ним.

Невже воскресло, і ось так розквітло…

У білий килим попелястих зим?

Сфорсували травень на гамми.
Ті, що з нами не стали дніти.
Ми не схожі на тих, що з нами
Ми - дорослі – нерозгадані діти.

Хтось чекає вечірніх дзвонів,
Тьмяних сутінків памаранчів
І вгинаються спини балконів
На Шевченка бульварне ранчо.

Травень йде до нас на поклони,
Наче гість,нам у двері дзвонить.
Лиш каштани мовчать й балкони,
Бо двірник голубів не гонить.

Гарячий шоколад на тлі твойого тіла,

Звичаї і навгад розгаданий кросвод.

Я чую аромат твого, як тінь, прозріння,

Що ходить між людей, шукаючи мене.



Ти чуєш ночі джаз, а я – дворів шансони,

І ліпить Бог життя, бо доля – пластилін.

І врешті-решт знайду розвіяні перони,

Розгублені ніким на станції «Без змін».

Мені до твóго поцілунку
Судилось дуже довго йти,
Із серця видворити думку,
Що вже давно не любиш ти.
Ваганню змушений служити,
Я уподібнивсь блукачу,
Та ,щоб обіймами сповити
І ласки спити досхочу,
Я з дня на день зростав у вірі,
Я нею бачив нас обох,
Що подолали будні сірі
І вознеслись туди, де Бог.
І ось сьогодні на порозі
Тривоги й радості стою,
Тріпоче серце, зріють сльози
На щиру посмішку твою.
О як я довго по пустелі
Бродив у спраглій самоті,
Та перейшли дні невеселі,
Настали ночі золоті…

30.07.11.