З тобою боротися марно, здаюся на милість,
поволі вмираю, а ти наче Фенікс згубний.
Покличу я вітра, хай попіл затвердне у ніжність,
згадаю я Бога всує і мідні труби.

Та що нам ті панки, хард-рок на канапі танцюєм,
аж впав із вікна кіт в спекотне сонячне плесо.
Муслім знов про вічне, а п"ята колона смакує,
шикує намащені дьогтем сторінки у жовту пресу.

Четвертий десяток – цілунків, і поз, і треків,
і зранку язик не скаже, що ти ледащо.
Ми дітям покажем мультфільм про Фіону й Шрека,
а нашу касету нікому, ніколи, нізащо.

22.06.2011

З прожитих зим, крізь днів юрбу,
Зринають дні сонцевороту,
І кожен неповторним був,
І знов повторювався вкотре.

І так помалу пречудна
Сплелась їх ціла плетениця –
Тих днів єдиних, коли нам
Здається, ніби час спинився.

Я пам’ятаю кожний з днів:
Зими екватор вже на кресі,
Шляхи мокріють, ллє з дахів,
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні,
Квапливіше в обійми линуть,
І в літеплі, як навесні,
Впрівають нагорі шпаківні.

Годинник сонний ледве йде,
Ворушить стрілками своїми,
І понад вік триває день,
І не кінчаються обійми.

2011

...все з початку, ідемо по колу, і знову, і знову...
і святе, що у душах колись називалось любов'ю,
і живі відчуття, ті, що правили нам за основу,
розміняли, продали, пропили, піддали злослов'ю.

Якось звично усе і буденно, мабуть, від повторень -
нудить згодом уже навіть від найсолодшого меду...
стерти на-ніц усі відчуття у млинку обговорень
і розвіяти з вітром слова вже пусті... попереду

все з початку, ідемо по колу, і знову, і знову...

2011

Курган прадавній край села
Був висотою в сорок другім.
Тут наша рота полягла
Через накази недолугі.
Було простіше обійти,
А не безглуздо штурмувати
І замасковані пости,
Й фортифіковані загати.
Але старався командир
Наказ виконувати чітко:
Ми, у пілотках набакир,
В атаку бігли без розвІдки.
В окопах клята німчура
Сміялась щиро з паруботи.
Стогнала криками «ура»
І помирала наша рота.
О, скільки там було свинцю
І скільки крові пролилося!
Від командира по слівцю
Подяки чути не прийшлося.
В скорботі давній щовесни
Радію подвигам народним.
У командирів - ордени
За тих, кого нема сьогодні.

Курівся шлях. Тьмяніли трави.
Прогіркло пахли полини.
І сонце шкірилось іржаве
На перетоптані лани.

Який то рік, в якому віці -
Вже неважливо: йшла біда,
І голод зазирав у вічі,
І смерть стояла молода.

Глуха земля втрачала розум,
Стелила скрізь огонь і дим.
І щедрий яловів чорнозем,
І хліб од болю не родив...

Пародія

Боролись, боролись – люблю я боротись зранку,
То ліпше пробіжки, зарядки – а що такого?
А ти мене вранці, назло тому хриплому панку…
Чудово, натхненно, окрилено і… безного…

Муслім Магомаєв завбачно притих в колонці,
А ти не здавався – то що я робити мала?
Цікаво, чи камінь затвердне, скажімо, на Сонці?
Повільно вмирати чи, може, давати… драла?

Шпаки відлетіли, немов по команді в війську,
І раки свистіли, напевно вивчали ноти.
До біса тих панків, а з ними і їх англійську!
До біса колонки! З котом у вікні… навпроти…

21.06.2011

***
З якої це дивини я сяю
перепливаючи ріку ніжності
в глибинах її зрушила ріку болю
і поєднавшись
вони голублять мене у хвилях
і біль поглиблює ніжність
і ніжність посилює біль
*

Відчуваєш? На кінчиках пальців – еротика ран…
Безпритульністю втеч наділили степи пілігрима…
Хто ішов тим шляхом, той навчився любити туман,
Розуміти себе і надії лишати живими…

Хто втрачав імена, як розбіжність коротких доріг,
Як судинні стискання, як згубні струмки ейфорії,
Той і страх перевтілював. Тільки єдине не зміг –
Зберегти свої теплі дитячі фіалкові мрії…

Міг дивитися вслід. Відчувати, як пахне полин.
Вічна вищість землі заколисує степ безупинно….
…Будуть інші шляхи. Буде щастя. Народиться син.
Й безпритульні надії пригорнуться ніжно до тину…
2011 рік

***
майский жук с золотистым взглядом
стонет над гладью реки
древнюю песню он исполняет
хозяйке Большой Воды
выйдет она
лунным светом сокрытая
в бледном сияньи волос
будет их дом до утра светиться
нездешнею роскошью рос...

утром дом растворился в тумане
скрыла ее вода
он улетая коснулся крылами
и выдохнул песню в меня
*

Дерево роду – на ньому самі черепи,
Дихає вітер минулих життів перегаром,
Я не боюся торкнутися їх, але ти
Руку відводиш мою, як від смерті... Примари
Душами предків зовуть мене в різні світи,
Скільки розвелося в пеклі їх і у Едемі,
Поки святою землею водив мене ти,
Доки від сяйва його ув очах стало темно,
Трісло каміння від подиху сонця, а ми
Сховані під парасоледолонею йшли
Сходами неба, пліч-о-пліч, нагі і німі,
Просто вклонитись безмежній його душі...

Команду чекати на мінному полі,
Де голос комбата насвистує долю.
Журилась тополя, мов змучена мати,-
На смертному полі стояли солдати.

-Вперед!- аж до п'ят дрижаками проткнуло.
І кілька хлоп'ят вмить у вічність пірнули.
Позаду, повсюди - заслон автоматний.
Приречені люди, вперед - помирати!

Безжально воронки солдатів ковтають,
Нові похоронки ридання збирають.
Мов чорні ворони - зловісники долі-
Листи похоронні - із мінного поля.

Подивилось сонце розгублено
(Краще бачити б не довелось),
Як життя,лиш тільки пригублене,
На траву вином пролилось.

Помирав він дниною гожою,
Молоком піна на устах.
Волею людською,не Божою
В небеса зринав,наче птах.

Небуття нагрянуло хмарою-
В ній земний розтанув талан.
І ставало тіло примарою,
ЗагортАлось в смерті туман.

А в повітрі мжичками-кулями
Пролітали нові жахИ.
І комусь життя чиєсь муляло.
І творили люди гріхи.

Моя війна...
То не моя вина
в далекім
41-шім причаїлась.
Чому ж колючим дротом обійма
і попелом
у шкіру
в’їлась?!

Не весною, не літом
І навіть не осінню, такою милою мені,
Дитинство виринає з пам’яті.
А чомусь тільки зимою.
Ні, не тією з лижами та ковзанами
У шапочці із китечками та в моднім светрі...
А зі снігами попід саму стріху,
Із зашпарами й закоцюблими ногами.
З вітрами-віхолами, що на піч гнали...
У чім ходив, у що взувавсь,
Не годна пам’ять відтворити.
Скорше всього – в ганчір’я,
Злютоване суровими нитками...
...Ну, де, в якім музеї світу
Вдяганку оту з голодних повоєнних
Літ моїх ще віднайти можливо?..
...Немовби з чорної діри,
Доносить пам’ять
Війни холодний спогад.

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
у друзки дві фари підфарники чи не здурів ти
отак своїм авто моє ти жагучим цілунком
ох я тебе я тебе тьху ти заїла платівка

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
а я не в собі я не вдома ти чуєш мій милий
на ауді мерсі ферарі порше я приїду чи танком
а ти і втекти не зумієш о ні бо не в силі

а ти мене вранці а ти в мене світлим ранком
за все заплатити тебе я мій милий примушу
а я тебе вдень без обіду вечері й сніданку
на ліжку на пляжі на річці на морі й на суші


21.06.2011

Сутінки вечір вливає в серця,
Пульс вибиваючи з вен,
Формула смутку не знає кінця,
Зіткана з вітру сирен,
Човником місяць гойднув в небесах,
Пристрасті хвиля із весел
Зоряним сяйвом майнула у снах
Долі жмутом перевесел,
Щоб поєднати серця на землі,
Ті, що так прагнуть кохати,
Та помиляються навіть святі,
Зорям не все дано знати.
2010

Натхненні чути голоси,
І мій бринить у дружнім хорі.
Хто юний – по коліна море,
Дістав зорю на дні роси.

Хутчій коханій принеси,
Хай у душі засяють зорі.
Натхненні чути голоси,
І мій бринить у дружнім хорі.

Крізь душу - промінь навскоси,
Захочеш сіять, переореш…
І переможеш біль і горе,
Переламавши всі списи.
Натхненні чути голоси…
2011

Помоги мне встретиться со мной,
И в тебе увидеть часть себя,
Ход событий полнится молвой,
Но молва внутри – полушутя
Надо мной смеется - жесткий бич,
Верный признак поиска пути,
Помутнел на небе солнца диск,
Не смогла когда сказать «прости»,
Словно тучи мысли в голове,
И слова, а слово – это Бог,
Осуждений нет, сомнений нет,
Я в пути, найду родной порог,
Только лишь бы в зеркале тебя
Видеть отражение свое…
Полюбив себя, саму себя –
Чувствую полет - души полет.
Попрошу простить мои грехи,
Просто так, ведь есть моя вина,
В том, что ночь без сна - стихи-стихи…
Я одна и словно не одна,
Я с тобой и порознь, это факт,
Разве нужен лишний веский довод.
Мне неведом страх, в моих руках
Поиски себя, любить же - повод.

тремтіла жадала боролась ногами руками
стискалися м"язи навколо твого такого
поволі вмирала і всує згадала бога
а ти не здавався, ти - ніжність, затвердла в камінь

а ти мене вранці, а ти в мене світлим ранком
і раки свистіли на горах, шпаки у липах
долоні мов медом намащені м"яко липли
надворі англійською хрипло волали панки

з колонок російською тихо співав про вічне
муслім магомаєв - чотири десятки треків
і сходило сонце в тобі, виливало спеку
і кіт у вікні навпроти наш гріх засвідчив

Образи, обрАзи, образИ...
виникають у чіткім порядку.
У дитинстві зрілості ази,
та життя не відмотать спочатку.

З кожним роком важче від образ,
Образи сполохано тікають.
Тільки образИ у кожен час
до сих пір мій світ благословляють.

2011

Не приносьте мені співчуттів.
Визнаю, що життя не склалось.
І нічого, крім гострих кутів
на моєму шляху не зосталось.

Та не треба мені співчуттів,
не суцільна - ця смуга чорна.
Просто пазлик один загубивсь
і картина життя неповна.

Відшукаю... Залишу все так...
Я, достоту, не знаю нині.
Як погубить мене мій шлях -
принесіть співчуття родині.

07.06.2011

Пародія

Повір, лебíдонько моя,
Що нині – кран підйомний я,
І без жень-шеню (диво з див)
Сильніший, ніж локомотив!
Як тільки з’їв м’ясне рагý –
Враз загорівсь, відчув жагу!
Ми зараз тут … влаштуєм рай
(Але і ти мене бажай).
Я бог, Геракл і Аполлон –
Хвала творцю жіночих лон!
Не відчуваю пресу літ –
На Еверéст! В політ! В політ!
Розбив на друзки цілий світ –
Та трохи заважає піт…


…От чорт! Яка невдача! Жах –
“Перпéтум мóбіле” зачах…

21.06.2011

Я взяв на руки і поніс,
І забринів стоарфно ліс.
І тільки там, у небесах,
Розкриливсь дужо я, мов птах.

Я лину, лину… Вище хмар!
Лечу я в сяйві дивних чар…
Сягнувши серцем висоти,
Дивлюсь, чи не злякалась ти…

І підкорились небеса,
На душу випала роса…
Ну й височінь… Як гляну – жах!
А в тебе зіроньки в очах…

2011

Що то сталось серцю,
як заграв музи́ка?
Що з очима стало?.. -
Вкрила пелена...
Де взялася туга,
та така велика,
мов глибока річка,
що не має дна...

Що то сталось серцю,
може, в ньому рана,
чи у ньому скалка
болісно саднить,
що літа минають,
юність полум'яна
канула у Лету
за одну лиш мить?..

Що то сталось серцю,
як заграв музика?..
Озирнулась, ніби
вчора я була,
а сьогодні доня, -
юна, сонцелика,
як весняна квітка
ніжно розцвіла.

2011

Я загорівся, затремтів,
В жагу жахливу полетів.
Я впав на вістря висоти
Бо і мене бажала ти.
Я пломенів, я спопеляв,
Душею тіло поглинав,
Я дихав мов скажений пес,
Я богом був, що впав з небес.
Я розбивав на друзки світ,
Стелив тобі зірок політ,
Я піднімав тебе на хрест,
Я був, мов промінь,
Був, мов прес...

Я заморився і зачах.
А в тебе чортики в очах...


2000

Упала бомба на світанні
Десь на городах край села.
Вона найперша - не остання, -
Війною душі обпекла.
Війнуло в хату жахом смути
І одкотилося в поля.
Не раз іще німчура лютий
Дітей у небі "забавляв".
Не в селах, катові пригожих,
Була у нього, ясно, ціль.
Та бомби сипались ворожі,
Свистіли кулі звідусіль.
Земля здригалася від болю
І небо з розпачу гуло.
На довгі роки в чорний колір
Моє убралося село...

22.06.09.

до дому пливу до рідноґо джерела
перлинка - лебідка там і росинка донька
Едина сім'я - кирниця любові
втамує спрагу дивоясного легінь-Місяця

завібрують гори Карпат від щастя
сонечко посміхнеться в рясному дощі
меду цілющого з пелюсток нап'юся
Любов - святе джерело бальзаму вічності

Я плюс Ти - це МИ назавжди
донька ти і я - щаслива сім'я
в горах небес ця пісня луна
вам любі родзинки мої
2011р.

Ночь задвигает шторы
Плотно,
Звезды, моргая сонно,
Гаснут.
Стихли смех, разговоры,
Стоны…
Рядом с тобой спокойно,
Милое Счастье.

Стрелка съедает время
Звонко,
Тьма за собою прячет
Правду.
Ты засыпаешь крепко,
Солнце.
Мне хорошо, а значит
Встретимся завтра.


Было. И чувства ныне
Те же.
Вновь поправляю простынь
Часто.
Ты же меня обнимешь
Нежно,
Тихо так скажешь просто:
«Милое Счастье…»
21.06.11

Час од часу в подвір’ї під грушею
Дід Іван витворяє дива:
Вип’є чарку - і вітром закушує,
Потім повну іще налива.
П’є горілку, щоб рани не мучили,
Щоб не корчить в судомах лице.
В сорок третім під нашими кручами
Нашпигований був він свинцем.
В сорок третім далекому, пам’ятнім,
Він не думав про бронзу, граніт.
Як найкращий для нас нині пам’ятник -
Дід живий непохитно стоїть.
Вип’є чарку - ви з нього не смійтеся,
Не судіть, якщо третю наллє.
І минуле забуть не надійтеся,
Поки дід у подвір’ї снує...

Осколки чувств, а может…ощущений.
за облаком судьба, смеясь, дымит...
Любовь и жизнь – совсем не паралельны,
Но иногда кончается лимит.

Но иногда, свой путь не начиная,
Уходит жизнь, не путая шаги.
А чаще мы, но только в разных стаях
Теряемся за ласками других.

2011

Всього лиш я, всього лише назавжди,
Всього лише любов без вороття…
І тільки ти всього лише несправжній.
І не моє… всього лише життя.

Життя дивне,
кроки невпевнені,
сумніви болючі,
любов недолюблена...

Кроками непевними
сумніви долаючи
любов зберегти,
щоб життя сталося дивом.

19.06.11

...її перші повернення –
з піонерського табору в червні, із моря в липні,
її збиті колінця, її мовчання, її веснянки налиплі, –
літо надворі! – а тримаються міцно на вилицях і на носі,
сни її невагомо-вагонні, що ростуть, ніби трави, досі,
у наплічнику галька – розкидати-збирати – така розрада…
…потім – місто ранкове – як крем сметанкóвий. Зрада
і собі, і дієті – наїстить донесхочу цього літа!
Барбарисно-дюшесні цілунки, Ґумберт, Лоліта –
ще у книзі...
А липи розхристані, бджоли сонні,
тепле місто – як мама на кухні. Пиріг. Осоння.
У дитячій все зменшилось раптом – стелаж і ровер,
підросли тільки квіти у горщиках. Бог говорить
з нею вранці – чи голосом горлиці, чи бабусі.
Поливальні машини усміхнені, сині буси...
І живе – як домашнє завдання у зошит пише –
перша тиша повернень. Навернень ранкова тиша...

Поцілунками вій
Геть змету хмарку прикрого суму,
На цих трепетних крильцях
Тебе вознесу до небес.
Ти настільки вродлива,
Настільки в принадах розумна,
Що в полон твій зі мною
Зохотивсь потрапити без!

Як ревную тебе
До захоплених поглядів, люба,
Вигораю дощенту,
І в серці - пустеля німа...
О висока любове,
Освячена узами шлюбу,
О гріховна любов,
Од якої рятунку нема!

Угорі, між зірок,
Де літають, воркуючи, душі,
Нам просторо й крилато
І гарно, кохана, отам.
Але ж тут, на землі,
Кожен день я люблю тебе дужче,
І нікому тебе
Не віддам,
не віддам,
не віддам...

Не проллється тривожність свічкова на жовті листи
З хворобливих долонь… Данину не віддавши спокуті,
Ти мене забувай. Я давно вже не здатна рости…
Мої рухи квапливі давно вже затишшям закуті…

Розфарбовуй сезон заярілих принадних суниць…
Непритомні суцвіття зірвавши, не кидай у воду…
І тому, хто назавжди пішов, не кажи «Зупинись!»
(на зотлілих кістках неживої чужої природи)…

На годинниках – зрада. Уривком чужого листа
Заясніли думки, безсоромно на груди пролиті…
Віддавай їм мене. Воскові мої будні й свята,
Й золотаве життя у розпещенім пам’яттю житі…
2011 рік

…Над святилищем – ангел… С глазами брутальной зари…
Ореолом прощенья - расплавились все янтари…

Умирая за грех, отчужденный распятой звездой,
Кто-то снова поверил, что мир – необъятно простой…
Что из святости лет, вытекая по капле, как блик
Чья-то кроткая кровь обагрила твой ангельский лик…

…Обожженное солнце. Преломленный луч – янтарю…
Так тепло на душе, хоть, казалось, давно не горю…
2011 год

Перші краплі дощу на віконному склі.
Каже бабця в купе: "Майський дощ золотий..."
Мокрий він, як завжди. Але ми — не такі.
Від зневіри засохло шепочем: "Налий..."

Пломеніє бурштин. Темінь пахне вином.
Потяг. Ніч. І колеса двигтять, і думки —
Вже аж там, де бували у мрії разом...
Хто любив, той нелюбий. Любив потайки.

Перші завше невгодні. Останні — свої...
Я прощаю тобі усі болі, жалі,
Бо йде дощ — мій коханець нічний. І зорі
Вже не жде пілігрим, який пише вірші.

Коли приймають рішення емоції,
Єдина фраза розриває світ,
Коли згортають крила навіть ангели –
Як лебеді закінчують політ,
Коли усе на грані, чи на лезі,
Над прірвою на ниточці висить,
Коли душа наповнена сльозами
Й образа проявляє ненасить,
Коли із слова виростає полум’я,
Пожежа гніву поглинає все –
Ти зупинися, може хвиля спокою
Тобі душевний спокій принесе.
Оглянься просто – там, на тому березі,
Де все було – невже його нема?
Не все живе у серці і на полюсі
У кригу перетворює зима.
Ти ж закриваєш все і заморожуєш…
В моєму оці гріх тебе пече.
Ти хочеш подивитися як з тіла
Душа на білу скатерть потече?…


2011

Дивилася доля ув очі людині,
Казала: Стривай, чоловіче!
Чом руки твої опустилися нині
І серце нікуди не кличе?

Чом очі твої затягнуло туманом,
У морок стрибнули надії,
А одяг останній зірвали обманом
Заброди якісь, лиходії?

Та й голий, увесь у прищах і болячках,
Забув ти про думи хороші,
А кров ту, яку ще зберіг у "заначках",
Нещадно висмоктують воші.

Все чухаєш, голосно крекчеш од муки,
Буває - уб'єш паразита.
Та врешті опустиш знесилено руки,
Бо тіло давно вже немите.

На очі дню,що погибає,
Вже сонячний мідяк лягає
І поглинає все пітьма,
А у пітьми очей нема.

Нема очей,душі немає,
Хоча й міцненько обіймає.
Бува,для когось витче долю,
І доля та-зі сліз і болю.

На світі ж,певно,кожен знає:
Незрячим щастя не буває.

Я так люблю твої сумні вуста,
Які мовчать всіма словами світу,
Тоді як я далеко не свята,
І не горю тривожним сталагмітом.

Коли ось так прикушуєш губу,
І вже долонь без закликів пітніє.
Тоді як ти ніким мені не був,
А я тобі бліда периферія.

Терпких слідів твоїх рожевих вуст
Одна лиш тінь начеркає зухвало.
Тоді як я торкнутись їх боюсь,
Щоб тишу цю ніщо не плямувало…

Перемовчиш. І ніжних ліній губ
Зведе печаль безпрограшним санскритом.
Тоді як ти – моїх відтінок згуб,
Тих самих згуб, яких замовчав вітер.

Не дивися на мене ласо,
Наче кіт на маленьку мишку,
Не облизуйсь, як пес на м'ясо,
І не пробуй тягти у ліжко.
Остогидла мені твоя харя,
Не ходи по моїй кухні -
А то ще кип'ятком ошпарю
І в істериці крикну: «Здохни!»
Що, тепер зрозумів? Чудово!
Ти - герой не мого роману.
Ще не втратив від жаху мову?
Знай, твоєю - ніколи не стану...


20.06.2011

***

Опять весна.
И снова те же гаммы.
Высоковольтово гудят мосты…
Печаль бездонна, как могила мамы,
И тихий сон – как голос из воды.

И волосом твоим моя судьба прошита,
Стекает ветер, саблю золотя.
И чайки крик, и океан, и жито,
Лишь ты и я…

Подземный гром, небесное молчанье.
Лишь райских яблонь слышен парафраз,
Мы убежали, а они отчаянно
Цвели без нас.

Полынь цветёт, зоря души поэтовой.
Луна на небе – хлеб на полотне.

Опять весна.
Целуемся добредово.
Слова, как рыбу, кутаем в реке.

И ждём плодов натурою покорною,
Весна, греша, как молодость, уйдёт.

И мы уйдём той белою дорогою…
И там уснём…

...Ще подивує містові невдячному.
В сумирну Смірну повернувсь.Додому.
Нелегко жити між людей незрячому,
Та іноді ще важче не глухому.
А він співав! І линув спів етером
Понад віки - натхненно і крилато.
Потрібно народитися Гомером,
Щоб так любити світ, і так співати!
...Божественно бриніла "Іліада".
Бездомний старець лагідно і сумно
Дивився в очі рідної Еллади,
Перебирав наосліп слова струни.
Душа Співця формінгою* звучала...
Аж вигулькнув один - Зоїл Зоїлом.
(Чи талану сутязі бракувало?
Чи ще якась там їдь його заїла?)
Це ж треба - учепитися гієною
У світлоносний хист, у пісню генія!
(Чи мстою одержимий був таємною?
Чи сам од себе вже не мав спасенія?)
Воно ж нескладно - скривдити Поета
(Ні, щоб собі щось гарне сотворити!)
Вибльовує таких і досі Лета,
Не здатна їх злобу перетравити.
Ну, що ж... Співця обов'язок і право -
Не зневажати заздрісних і ницих.
Гомера Слово - на Олімпі слави.
А злість Зоїла - притча во язицех.
...Нема Еллади. Йде новітня ера.
Лише б поети не ламали крила, -
Аби тягнулись до висот Гомера.
Аби не опускались до Зоїла.

2008

Золотіє листя на тополі,
Хоч вона душею молода.
Хай тебе завжди минають болі
І не зустрічається біда!
Золотіє листя в час осінній,
Тільки опадати не спішить.
Хай тебе терпіння і везіння
Обнімають дружно кожну мить!
Золотіє листя у безмов’ї,
Коли менше світла і тепла.
Що є сили бережи здоров’я,
Не згорай у клопотах дотла!
Золотіє листя мальовничо,
Сповнене тривоги і краси.
Я тобі любові щиро зичу,
Чистої, мов крапельки роси!
Золотіє листя несміливо,
Облягає душу гіркота.
Будь завжди усміхнена й щаслива,
І не думай зовсім про літа!
Золотіє листя, золотіє...

28.08.10.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Ех, наливали ж і били об землю,
чАрки спустОшивши повні!
БулИ ми здорові, вільні й письменні,
та відцуралися долі.

Ось вже недоля нас і спіткала.
Лізем з генделика рАчки.
Замість дружини вдома стрічала
подруга – біла гарячка.

Лихо серйозне. Вже не сміється.
Келихи всі перебило.
Ноги не ходять. Тіло трясеться.
Ми вже за крок до могили.

Гей, наливайте повнії чари,
та не горілки, а квасу,
щоб не пропити і не прос..ти
волю й свободу нам нашу!

Нахилюсь, поцілую ніжно…
Може, ти й не помітив, любий:
Це не я біля тебе в ліжку,
Не мої шаленіють губи,
Не в моїх у словах грайливих
Така збуджена… перевтома…
Це не я вся така щаслива,
Й тіло терпне від тебе й ломить…
Може, любий, ти не помітив,
Та у ліжку з тобою – інша.
Не судилось тебе зустріти…
Нещаслива – чи щасливіша?!!

2007

Протече крізь пальці літо,
Мов ота вода…
І піде гуляти світом
Осінь молода...

Здасть кленові «бакси» драні
В золотий запас,
Щоб купити в мене дані
Про всіх нас.

Я ж не зможу заступити
За межу
І нічого їй лукавій
Не скажу.

Буду грати з нею в «жмурки»,
«Пудрити мозги»…
Буду «корчити придурка",
«Ржати»: "Ги-ги-ги!»

А вона (дурна, як курка)
«Гнутиме» своє…
Скаже з приводу «придурка»,
Що такий я й є!

Свисне Жовтня з Листопадом
(Мать їх не туди!)
І потягнуть мене садом
В страшні холоди,

В крижані зими палати,
В білі сни,
Щоб морозом катувати
До весни.

І ніхто із тих, кого я
Осені не «здав»
Навіть імені мого і
Не згадав…

Лиш Весна мене почує
Серед тяжких дум…
Пожаліє й ампутує
Біль і сум.

Я спав, бачив сон: ми на мисі,
З усіх боків - синєє море,
Захід сонця море фарбує
У жовтогарячі кольори...

Ти сиділа праворуч від мене,
Торкалась мене лівим боком,
То ж я тебе штурхнув ліктем,
Ну так, начебто ненароком.

Й ти мене теж штурхнула ліктем,-
Так і штурхались ми поволі...
А вранці нас розбудили:
Ми були геть мокрі і голі.