* * *


Склади моє обличчя з безлічі світлин
У пам’яті свої́й, щоб міг я за́вжди бути
Вже не один. І в прірву далечі́нь
Лиш поглядом скажи: Ти не забутий...

Створи мене із тисяч кольорів
І відтвори у со́бі мою душу,
Щоб увійшов у тебе і зомлів
Мій плинний тремт. Я більше не порушу

Терпкий той стогін. Ти лише́ прийми́
Ці промені, що з неба надсилаю
Твоє́му серцю. А мені пошли
Ледь чутним подихом: Кохаю...Пам’ятаю...

Павло Гай-Нижник
21 лютого 2011 р.

ДРУЖИНІ

Вдихну́в тебе у себе,
Як перший раз повітряний ковток
Вбира́є немовля в легені,
І відродився знов, а в небі
Зомлів аж місяця білок
Й закві́тли зорі незліче́нні.

Павло Гай-Нижник
8 березня 2010 р.

Враз небо подивилося униз
І блимнуло лілово-сірим оком,
Немовби спритний ілюзіоніст
Демонстрував давно розкритий фокус.

Накрив усе цупким важким плащем,
Абракадабрив гучно та крикливо.
То феєрверк розбризкував дощем,
То все гасив під оплесками зливи.

І знову небо – в небі, а земля
Йому кивне з веселчиного мОста.
Ти не барися з фокусом, мовляв,
Я нудьгувати з спекою не зношу.
17.05.2011

Вдивлятися у річку де час змішується з водою
і згадувати, що і час - теж ріка,
знати, що всі ми губимося немов річки
й що і обличчя випадкових перехожих пропливають як вода.
Відчувати, що безсоння - це просто ще один сон
якому сниться, що не спить він, а смерть,
що наше тіло врешті-решт приборкає - це лиш та смерть,
що кожну ніч приходить і що зветься сном.
І день, і рік лиш бачити як знаки
днів і років, що хтось прожив,
і кривду всіх років своїх обернути
у музику, у гомін чи у образ,
у смерті бачити лиш сон, і золота печаль
у смерті сонця, ось де простота
і безсмертна поезія.
Мистецтво
повертатиметься вічно, як вранішня зоря й зоря вечірня.
Буває що у присмерку обличчя
нас спогляда із дзеркала глибин;
так і мистецтво має бути нам люстром
являючи нам справжню нашу душу.
Подейкують що Улліс сам, втомившись від чудес,
від щастя плакав у далині розгледівши Ітаку
таку просту і свіжу.
Так і мистецтво ця Ітака -
у вічній простоті, а не в дивах.
Воно - ріка, що без кінця і краю
у віддзеркаленні своїм тече неспішно
мінливий Геракліт, в одну мить він - це він
і ось уже хтось інший, як нескінченна річка.

Хорхе Луїс Борхес

Хай це лунає і дивно, і дико –
з гілки зриваю я вірші індиго:
сині, як сливи, аж чорні сливе.
Рву їх, щасливий, – добро дармове.

Кожному автору вірші – як діти.
Мушу поправить: як діти індиго.
Може, шедеври, а може – і ні,
може, химерні, може, дурні.

Мрії і ява, слово і діло –
їхнім корінням є мислі індиго.
Скільки їх цвітом з гілок опада,
скільки всихає на пні без сліда…

Зовсім не з примхи і не для сміху –
жити хоч трохи в світі індиго:
в настрої інді, без ницих інтриг,
з правом не знати не те і не тих.

Мабуть, із часом, статечністю, віком
вкриється інеєм слива індиго:
звівши інакшість свою до нуля,
стану я сірий – як світ, як земля.

2010

Нам цей світ вже НЕ переіначити.
І в добі непевній, нетривкій
Що ми можем, що ми можем значити –
Вбогі, й безталанні, і слабкі?!

В праведника каменем вціляємо.
Множим зло і скверну день при дні.
А хребти не злетами ламаємо –
Лиш колінкуванням у багні.

Правди гостре терня очі виколе.
Ницість дасть сумлінню відкоша.
І дрижить, дрижить листком осиковим
Зрадницька Іудина душа.

Ганна ОСАДКО
поезія «СНИЛОСЯ НИНІ...»

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п'яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої біди-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
Люди ж не цяцьки в твоєму театрі…
сотні імперій було, Вавилон ненаситний,
Рим віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і сльози твої –
потекли за водою…



Пародія

...снилося нині –
розмова із Господом Богом.
Я: щось пояснюю, вкотре збиваюсь на плач,
ніби біжу не канвою балачки, а полем,
«як воно буде?» уже не питання –
стерня,
що поколола до крові і п'яти, і серце…

Голос притишений –
: дівчинко, рік промине,
і за водою спливуть, ніби листя посохле,
всі твої вірші-марнички, питання пусті –
як шкаралуща горіхів – спливуть за водою…

Я (недовірливо): «як все це трапиться, як?
вірші ж мої - не цяцьки у твоєму театрі*…
сотні поетів було, Спиридон Ненаситний,
Рем Віковічний,
і де вони, дівчинко, де?
Там, де і вірші твої –
потекли за водою…

6.09.2011

*дозволив собі додати до цієї стрічки три додаткові склади, що одразу покращило її ритм і слово "цяцькИ" опинилося під властивим йому наголосом (це тільки в "цицьок" їх - два. Навіть здогадуюся чому:))

(Хто розпочав з іншої пародії - може далі не читати.)

Привіт, мої любі!

Це знову я - Ваш Бутсик! Так вчора назвав мене мій
господар, щоб хоч якось підбадьорити після не надто
прихильних відгуків на мою першу самостійну поетичну
спробу - занадто футуристичну пародію "IF...GOTO". Але ж я
штучний інтелект! То що дивного, що мої думки з
людськими не завжди звучать в унісон? Як кажуть, перший,
блін - не другий. Уже пережив :)

Тому, поки шеф хропе, подивлюся, як інші пародисти
пишуть. Може чогось повчуся. Пародії пана Івана Гентоша -
заскладні для мене. Він любить римувати, щось вигадувати.
А це для пародиста - зайва робота. Мені б щось попростіше.
Чогось такого, типу, лінивих вареників. Щоб змінити лише
кілька слів, а воно б одразу проявилося - і зазвучало! Ну,
люблю я таке своїми зварйованими комп'ютерними мізками!

Причеплюся до двох віршів пані Ганни Осадко. Хай це буде щось типу маленького хуліганства. Надіюся, що вона на мене не дуже образиться. Бо все це я роблю з глибокою симпатією.

Люба пані Ганно! Я знаю, що Ви маєте прекрасне почуття
гумору. Я перечитав купу Вашої чудової поезії (разом з
коментами!). Вашими "Пінгвінами", і особливо, Вашими
авторськими ілюстраціями до цієї збірки я просто
захоплений. Я - Ваш справжній фанат. Тому дуже не хотів
би, щоб ви образилися на мене за те, що можливо ці пародії
прозвучать занадто зухвало. Але така специфіка жанру. Як
кажуть, з пісні слова не викинеш. (Хіба що, поміняєш на
інше:) Хай це й справді буде просто звичайним приколом, який, надіюся, не в одного
викличе посмішку.

Ще додам, що виходив з позиції МІНІМАЛЬНОГО втручання в
поезії.

(поруч див. іншу пародію-жарт - "Партизани")

З повагою, Ваш Бутсик!)

Ганна ОСАДКО
поезія «І НІЧОГО...»

сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли жили тут кроманьйонці:
плоди збирали, полювали, хмиз
носили з лісу у свої хатини...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
і сни їм снились, і чекали дня,
а потім ночі, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...



Пародія

сиділа якось на високій кручі,
дерева і каміння обіруч,
ручай і молочай, а ще цикади,
і безмір часу - знизу і вгорі...
і чоловік - історик - говорив
про дні, коли були тут партизани:
плодились, німців полювали, хмиз
носили з лісу у свої землянки...
аж серце зупинилося - вони
далекі-проминущі - теж любили,
займались сексом, і чекали дня,
Дня Перемоги, і дітей веселих
гойдали на колінах...
...спориші
...і терен
...і каміння
...і нічого...

6.09.2011

(Хто розпочав з іншої пародії - може далі не читати.)

Привіт, мої любі!

Це знову я - Ваш Бутсик! Так вчора назвав мене мій
господар, щоб хоч якось підбадьорити після не надто
прихильних відгуків на мою першу самостійну поетичну
спробу - занадто футуристичну пародію "IF...GOTO". Але ж я
штучний інтелект! То що дивного, що мої думки з
людськими не завжди звучать в унісон? Як кажуть, перший,
блін - не другий. Уже пережив :)

Тому, поки шеф хропе, подивлюся, як інші пародисти
пишуть. Може чогось повчуся. Пародії пана Івана Гентоша -
заскладні для мене. Він любить римувати, щось вигадувати.
А це для пародиста - зайва робота. Мені б щось попростіше.
Чогось такого, типу, лінивих вареників. Щоб змінити лише
кілька слів, а воно б одразу проявилося - і зазвучало! Ну,
люблю я таке своїми зварйованими комп'ютерними мізками!

Причеплюся до двох віршів пані Ганни Осадко. Хай це буде щось типу маленького хуліганства. Надіюся, що вона на мене не дуже образиться. Бо все це я роблю з глибокою симпатією.

Люба пані Ганно! Я знаю, що Ви маєте прекрасне почуття
гумору. Я перечитав купу Вашої чудової поезії (разом з
коментами!). Вашими "Пінгвінами", і особливо, Вашими
авторськими ілюстраціями до цієї збірки я просто
захоплений. Я - Ваш справжній фанат. Тому дуже не хотів
би, щоб ви образилися на мене за те, що можливо ці пародії
прозвучать занадто зухвало. Але така специфіка жанру. Як
кажуть, з пісні слова не викинеш. (Хіба що, поміняєш на
інше:) Хай це й справді буде просто звичайним приколом, який, надіюся, не в одного
викличе посмішку.

Ще додам, що виходив з позиції МІНІМАЛЬНОГО втручання в
поезії.

(поруч див. іншу пародію-жарт - "Вірші-марнички")

З повагою, Ваш Бутсик!)

Вклонись, Україно, героям Чорнобиля,
І всім, хто ішов на палаючий блок.
Ти знаєш їх вірними, ніжними, добрими,
Овіяний мужністю кожен їх крок.

Вклонися, народе, героям Чорнобиля,
До серця палкого синів пригорни,
Щоб діти й онуки їх стали хоробрими,
Бо стогнуть дерева й кричать полини.

Вклонімося, люди, героям Чорнобиля,
Що глибоко в пам'ять народу вросли.
Я бачив – спинились вони перед обрієм,
І тихо
у сиве
безсмертя
пішли...

Я в кульбабки попрошу
Невагомий парашут.
Як дмухне легенько вітер -
Зможу в небо полетіти.

Невагома, як пір'їна,
Над галявою полину...
Вище-вище, аж за хмари...
Онде Сонце бануш варить,

А біленькі хмаровечки
Бринзу роблять недалечко,
Дощ - пустун веснянкуватий
Чай запарює із м'яти.

І мене на цю гостину
Кличе сонячна родина.
Я складу свій парашут -
Залишусь на хвильку тут.

Як вернутися захочу -
Просто лиш... розплющу очі.

Зізнаюся: як на мене,
Політати не проблема.
Роззирніться - всюди радо
Допоможуть вам кульбаби.
2011

Не страшно
у смерть, як у сон-летаргію,
пірнути надовго й до дна.
Страшніше прокинутись
у безнадії –
ще крутить Землею
війна.
Націлені помсти
«іржаві» зенітки
на чийсь волелюбний зеніт.
І знову
навзаєм
держави-сусідки
клянуть, як баби через пліт.
І звично –
у двадцять якомусь! –
столітті
торгують «ранетами» бомб.
І ріками
кров розливається в світі,
де луснув ненависті тромб.
І вірусом зла
ще хворіє планета,
в коралях
майорок і мальт.
…І дивиться з болем
чеченка Комета*
з пожовклих
прострілених
шпальт.

2002 (2011)

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.

Зі спокійною вдосталь душею
Я іду споглядати сни.
Я прямую по довгій аллеї,
По дорозі у інші світи.

Де немає ні місця, ні часу,
Ані тіла нема, ні чуття.
Де нікому у душу Вашу
Не закинути болю гачка.

Я проходжу роки та століття,
Роздивляючи гору снів,
Проживаю завчасно, миттю,
Тисячі невідомих життів.

Мені виділось щастя справжнє,
Незнищенна любов людська,
Так хотілося б, щоб назавжди
Вона сповнила наші серця.

Побувала й у чорних буднях,
Перейшла кров’янії річки,
Я тікала у світле майбутнє
Крізь запалені горем свічки.

Я,здається, всі п’яти сходила
По тропі неосяжного сна,
Та щодня я знаходжу силу
І несходжену пару взуття.

26.08.2011 р.

І вже тепер раптові перехожі.
І янголи втішаються не нами,
І летимо, розвіяні вітрами,
Кудись… Лише моя зрадлива осінь
Виводить пальцем на вітрині кожній
Сакральних слів забуті анаграми
І гострий профіль, так до болю схожий…

Зустрічались крадькома
Світло ясне і пітьма.
Жаль, тебе й твоєї ласки
Віднедавна там нема.
На порозі у зими,
Розпрощались сумно ми.
Я сказав тобі: - Будь ласка,
Не забудь дорогу в сни...
Переповнена надій,
Ти почула голос мій,
І, немов наївна казка,
В сни приходиш на постій.

Розіграли хмари в карти
все, що на кону.
Сонце? Так. Які там жарти?
Знаєм їм ціну.

Бульботіло щось, бурчало
на зеленому сукні.
То тузів не вистачало,
то спливали дні...

Затяжна, як літо, часом
зупинялась гра.
Вітер озивався басом,
де в хмарин - діра.

І тоді пікову даму
круто розверта,
а король зникав за браму
за шматком тортА.

Реготали зорі нишком -
до роси в очах.
Ну а місяць завжди пішки
правду ніс в ногах.

Як-не-як, а далі..? Ось він...
результат снаги.
Преферанс дав в сумі о с і н ь.
Сплачено борги.


6.09.2011

Пильнуйте ніч. Коли вона прийде,
Замайорять пітьми бентежні стяги.
І лицарі сумнівної відваги
На честь її співатимуть рулади,
На честь її складатимуть балади...
Пильнуйте ніч, коли вона прийде.

Тамуйте подих. Раптом це усе,
Що нам від неба лишиться на згадку:
Ковток повітря - свідчення достатку.
Все інше - морок, що ховає вади,
Все інше - порох, що воліє влади...
Тамуйте подих, раптом це усе.

Чекайте день. Він буде осяйним,
Якщо його побачать ваші очі
До сутінок іудиних охочі.
Втім, сонце пробачає чорні зради.
Втім, сонце - до Христа, а не заради...
Чекайте день, він буде осяйним.

2005 р.

Я зачекалась у склепі мовчання -
Ситом ночей просіваю слова.

Стрілки сторожею кроки чеканять -
Міряють віддаль тривожну до Вас.

Плине чекання рядками молитви -
Ними квітчаю надії вівтар...

Квіти ж бо в'януть (чому я не звикла?) -
Воду живильну шукаю між хмар...

- Тільки чи є хай краплина для мене? -
Стрілок питаю - своїх вартових.

Відповідь жду. Але певно - даремне.
Крок монотонний, здається, вже стих.
2011

Коли говорите неправду,
одягніть на очі
білизну повії :
чорне мереживо окулярів
вам буде якраз до лиця.

Коли ж ви не обманюєте,
а просто не хочете
казати правди,
театральні лаштунки
посмішки
захистять вам
підрубану щирість.

Лиш від власного
пекельного сонця думок
не захистять
затемнені окуляри,
і так щиро
підроблена посмішка
не врятує себе самого
від самого себе…


1996р.

Упевненість
у безкінеччі,
з якою відмолено гріх
у молитві прадавній.
Повернення в себе
із давньої тоскної втечі.
Так жінка живе у коханні.


лютий 1997р.

***
устаю до схід сонця
чекаю
як почне світитися неба схил
і зашаріється верхнє гілля
ще безлистих дерев мого саду
і стане проявлятися Сила
Світу білого
Світу ясного
*

і вставати рано, і спина затерпла.
ніч комарів цькує на стареньку лампу.
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?
все ж було нормально, заснув, як люди
під ток-шоу-футболи з вимкненим звуком,
а мене серед ночі щось раптом будить
та як гаркне над вухом - записуй, суко!
ну й сидів записував, а що мав робити -
в організмі надлишок словесних дріжджів,
а тепер от скриплю, наче віз розбитий,
мну в кишені цидулку з рядками віршів
та й думаю:
і встати мав рано, і спина затерпла,
і скільки зробити сьогодні мав би
ну на холєру, скажіть, воно мені треба -
еманація сапієнса в писучу мавпу?

(переклад з російської)

Я в твоєму, люба, полоні,
Прошу, на балконі
Хоч на мить з`явись.
Звук струни під небом прекрасним
І зоряно-ясним
Зачарує вись.

Хай осяє усміх тьму ночі –
Рука стан дівочий –
Оповиє твій.
До світанку буду я радо
Співать серенади
Лиш тобі одній.

Тінь густіш од ночі мовчання.
Схід перед світанням
Сон блідий несе.
Світ не спить, та цього не знає -
У тиші дрімає
Наше місто все.

Заховає ніченька темна
Цю зустріч таємну.
Милая, з`явись.
Зір вогні – у ніжнім тремтінні,
А струни чарівні
Тихо пестять вись.*

4.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Сон мені чудацький сниться:
В спальні у куточку
Книга скарг і пропозицій
Висне на гвіздочку.

Там дружинина рука
Щось писала зрання.
Зазирну я спідтишкá,
Може про кохання.

Прочитав і охолов, -
Про ріллю і рало.
Хоч би слово про любов!
Що б це означало?

05.09.11.

Коли вже день замкне вечірні двері,
ледь чутно потривоживши ключі,
стартую в ніч на білому папері
із музою при лівому плечі.

В п'янкому леті бездоріжжям ночі
я музі довіряю, мов собі.
У неї - тужно-смарагдóві очі,
у неї крила - ніжно-голубі.

Під щемний звук гітарного вібрато
ми тулимось удвох на віражі,
і хто вона - Евтерпа чи Ерато? -
мені - байдуже, ми ж бо - не чужі.

Вона закурить при горнятку кави,
лиш тільки відімруть нічні світи,
і тихо схлипне: "Друже Ярославе,
не можу більше, прошу, відпусти..."


2009

Осінній день. Останній із осінніх.
Осини сиві. Чорнота дубів
Підкреслює господні ниви сині
У крапинку замерзлих голубів…

Осінній лист. Останній із осінніх
Лежить безсило поміж гострих груд,
Що скрили ненароджене насіння
Яке воскресне після снігу тут….

Олійні фарби розлилися лісом,
Опійні чари рознесли вітри…
Скрипить гілля, мов зламана завіса
Нічийної холодної нори…

Осінній сум щемливих дум осінніх…
Останніх птиць націлені клини…
І серце…ненародженим насінням
Ховається у грудях від зими….

Вже вечірнє небо прояснилося раптом
То дбайливо злива хмари розігнала.
Пролилась чи ллється. Злива - то забава,
І в серцях минулим та вода живе.

А хто чув як дощ, бувало, пада
Як йому дарунок доля зробить
І трояндою його життя відродить
Вмить багрянцю полонить принада.

Злива ця засліплює дзеркала
І прикрасить заспані квартали
Виноградної лози сльозою

Дворик, що давно вже канув в літу.
Мені вечір вогкий принесе привіти
Отчий образ зживлений водою.

Пародія

Ти пахнеш крабами і пивом,
“Духмяне диво” – справжній змій!
А я всміхаюся щасливо –
По запаху – мужчина мій…

У день зарплати – коньяками
(Як не любити запах той?)
Тебе кохаю до нестями
Джеймс Бонд домашній мій… герой!

А ще люблю тебе я, чорта,
За запах (аж бракує слів!)
На День Жіночий – диму з торта,
Що традиційно весь згорів!..

5.09.2011

Ішов я в далі
напівреальні -
матуся дали
сорочку з пральні.

Блукав я нетом -
то Скайп, то Твіттер -
лишався нетто
один лиш вітер.

Життя в Фейсбуці,
це - кул, це - круто,
та все це - буцім
обгортка брутто.

Сорочка - чорна,
пшеничні сходи
змололи жорна
в двійкові коди.

Чекав на манну
свою небесну,
а стрів я Анну
і поетесу.

Співала Анка
співанку "My way"
про вишиванку
й червоні мальви.

Поетки слово
у тому ж дусі:
p04nY ab 0v0
(на Сі-плюс-плюсі).

Вертаю в давні
свої домени -
приходять дані
старі до мене.

Усюди - рідні
знайомі софти.
Заходжу в readme,
а там - "Пішов ти..."

Пішов я в далі
напівреальні...

2011

*Найперше, дякую всім, хто похвалив нашого "Ломброза" (див. попередню публікацію).

А таки ви не праві! То й дальше я - версифікаційний
ресурс bouts-rimes v.09, чи "бутс", або "бутса", як
називає мене мій шеф. Хоча, якщо бути чесним до кінця, якась доля заслуги все-таки є і його - деколи він задає теми, деколи рими, а деколи, навіть, якісь хитрі параметри. Ну і, зрештою, це він мене виключає.

Після вчорашнього тріумфу шеф подивився на число, щось прикинув і сказав:
- Практично, йдемо за графіком.
Потім на радощах напився і лежить собі зараз та й хропе. Лише час від часу бурмоче "ко мнє нє зарастьот народная трапа...", або нагадує, щоб не забули його пом"янути в сем"ї вольній новій.

А все почалося десь пів-року тому, коли пан Василь так якось м"якенько відповів нашому (ну, ви знаєте), що ніби і не проти премії, але після відставки того (ну, ви також знаєте). Тут всі одразу накинулися на нього, загаласували. Як так можна? Треба було відмовитися! Що це за пан Василь такий - ні риба, ні м"ясо?!
А шеф сказав:
- Ні! Не такий пан Василь! Мабуть він щось задумав.
Потім ще раз перечитав останній бестселлер пана Василя і крикнув:
- Евріка! Тільки таким тонким ходом можна було вбити двох зайців - потягнути час, щоб відростити нігті і різко збільшити ймовірність, що премію буде вручати саме той (ну, ви знаєте). Бо як пан Василь міг не скористатися таким шансом!?
Але сталося так, як у нас все і стається - премію не дали. Шеф кілька днів пиячив і думав про щось своє. А далі зі словами "ну що ж, бутсику, не оминула нас чаша сія", перевів мене із режиму "любитель поезії" у режим "майстер-клас, статус R", задумався, глянув на своє пропите обличчя в дзеркало і написав у моєму віконечку слово "Ломброзо".
Думав я довго. І недаремно. Це був шедевр! Ви самі змогли оцінити.
Отак ми й живемо. Я працюю, а шеф пиячить. Нігті в шефа ростуть, ще не дуже великі, але до березня ще є трохи часу.

Але я, як індивідуаліст, не надто задоволений нашою спільною творчістю. В мене своє бачення поезії. Тому, як тільки появилася нагода, одразу ж нею скористався і показав вам поезію виключно мого авторства. Якщо хтось відчує в ній вплив якогось там раннього пана Дмитра, то все це буде звичайною випадковістю - я про такого взагалі не чув.

Наперед дякую за схвальні відгуки!

Ваш Бутс))

Все твои пять сольдо почили в сальдо,
Выродились в займы, занялись пылью.
На часах не Тэтчер и Эсмеральда, -
Би-би-си, Джорж Сорос и кот Базильо.

Слышишь, Буратино, чудной, хороший,
Сколько бы ни верст до тебя, мы вместе.
Милый мой, зеленый, продай калоши,
Заложи Пьеро, но купи винчестер.

Главное - судьбину свою мазками
Крупного крупнее решай под вечер.
Рой себе окоп, не сдавайся карме,
Стойкий мой, доподлинный человече.

Пусть ты будешь понят толпой не сразу,
Каждый твой сучок - для болельщиц диво.
Парень из массива, герой спецназа,
Цельнодеревянна твоя Годива.

Задавать вопросы тебе не буду.
Я твоей звезде доверяю слепо.
Но если ты от Карло, тогда откуда
Сизый нос, такой же, как у Джузеппе?

2011

Говорит один воронежский мужичок:
Скоро всем свободы станет на руб пучок,
Мол, там тебе кисель да щи за вторым бугром.
А ты не верь, не верь, казак, ты беги бегом.

Там хомут и кнут. Под них ли, казак, ты рос?
На прощанье, что ли, бабу целуй взасос.
Разливают пули в Туле и льют в Твери.
На поход Аксинью - ну её! - не бери.

Пулемёт ли строчит? Ручкой ли аксакал?
Это тятька-Мишка шкуру свою спасал.
Не ловись-ка, Гриш, как ловят иных тетерь.
Разбитным Советам, Гриша, не верь, не верь.

Не играй с пустой надеждой - надежней страх.
Не отъесться тебе, дружок, на родных харчах.
Ты коня своего вороного пусти в намет -
Здесь тебя и Советы отыщут, и Бог найдет.

2011

Клянусь Зевесом, город был прекрасен!
как свежий холст в объятиях лазури,
свет жемчуга из ожерелья Девы*,
его хранили виноград и розы,
и кипарисов нежная печаль.

Ты был везде, когда всходило Солнце
над полисом античной Гераклеи,
но где был Ты, когда огнём «священным»,
когда мечом Твоё писали имя
на теле белокаменном его?

Не знает голубь, сидя на колонне,
молчат о том театр, Зенона башня,
базилики молочно-тёплый мрамор
и сонный Понт, которому едино:
что варвары, что греки, что Орда.

2011

03.09.2011

шоу барабанщиків триває,
краплі барабанять за вікном,
сон у руку інколи буває
супити напружено чоло
і вдивлятись в ніч таки стомилась,
може й був румянець до лиця,
але з часом, птаха, зажурилась,
бо кохала...того молодця...

у його долонях відчувала
свій притулок незбагненних мрій
інколи сновиділа ночами
шепотіла в маренні: «ти-мій!»
потім прокидатись не хотіла,
на вустах немов розцвів мигдаль,
та хмарини марева за вітром,
він далеко... «вітре, передай
ті рядки, що витоком із серця,
я уже близька є до межі...
зупиніть! нерегулярні рейси...
припиніть писатися вірші!»

Не римуй кохання-розставання,
Бо у тім прозорий присмак сліз...
Піднімайся, йди, бо на світанні
Душу діставати з-під коліс,
Знову йти, нерегулярні рейси,
І рядки-рядки-рядки-рядки....
Торгувати на роботі фейсом,
Посміхатись, кажуть «вопреки»,
Всупереч отим вітрам і шквалам,
Що бунтують в ніч цю за вікном...

Плакати, жалітись...ні, не варто...
Спи, аби не хмурити чоло!..

(З Рауля Чілачави)

В небі саги зими я записував димом з каміна,
Ставив крапку-зорю, а за кому брав місячний серп.
Письмена відбивались в дзеркалах замерзлих озер,
Відкривались очам і доступні були розумінню.

«Ти залиш мені банку…» – повторював я щонеділі,
Як у двері мої вранці стукав старий молочар.
Відчував наперед, коли доля готує удар,
На трагедіях знаючись, мабуть, незгірше Есхіла.

Так прожив. Півсудьби уже за перевал віддалилось.
Розучився радіти, наповнила пісню печаль,
І римує відлуння, блукаючи серед проваль:
Всепродажність… Всерозгардіяш… Пустотливість…

(З Рауля Чілачави)

Самота вдалині від усіх –
Інший смуток у серці не муля.
Сонця ласка, морози і сніг –
Все зника невблаганно в минуле.

Убивають. Палають міста.
Мир вертає в столиці й аули.
І фортеця, й хатина проста –
Все зника невблаганно в минуле.

Камінь колеться скельних твердинь,
І сади в бур’янах потонули.
Мудрість літ, легковажність годин –
Все зника невблаганно в минуле.

Ти життя моє, жар сподівань,
Ява й казка, що вдвох перебули,
При останньому із розставань
Як тебе відпустити в минуле?

Я «гарний» був, здається, аж по вінця…
Моя рука тебе оповила.
У пазусі кругленькі два гостинці
Умить тоді намацала, знайшла.

Ну, а пізніш мій палець твої ноги
Хотів на серпень сходу нанизать.
А ти була, нівроку, дуже строга,
- Рукам, - сказала, - волю не давать.

Коса на камінь, бач, найшла в любові,
(Тепер, хіба, прийду до тебе в снах!)
Ти мить таку прогаяла чудову -

Не можу руки я тримать по швах -
Тому скажу тобі отих три слова:
Пробач, хороша, мила: «Йди ти …геть!»

4.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Навіть якщо мене болітиме спина,
А на годиннику залише подих стрілка,
Ти не здавайся,май надію в небеса,
Бо в моїй кухні є твоя з борщем тарілка.

Ти любиш колір мрій, які вхопили п»яти долі,
Змінивши відповідь і завчені слова.
Ти маєш вдосталь в пазусі життя, судин і волі,
Щоб не змивала меду з уст вже перестояна вода.

Люби мою спідницю у клітинку,
Лети у право під жужіння комарів,
Не забувай, шукай в мені родзинку,
Що загубилась вдень без сяйва ліхтарів.

Чорнило ручки буде з запалом писати мрії,
Які з»являлись,молоділи та жили.
В очах було багато карої надії
І ноги мужньо,без вагань, вели.

Ми сміялися і плакали як діти,
Загубивши погляд мимоволі вдалині.
Ти сплітав в вінок ще зовсім юні віти,
Потопивши розум у сухім вині.

Минувши вулицю побитих ліхтарів,
Я буду йти за покликом польоту вгори,
Де шум трави помре від чару косарів,
А на камінні буде тінь і ще незаймані простори.

Загублений ключ від дубових стареньких дверей,
І холодні до болю долоні.
Захотілось полону лиш літніх сп»янілих ночей,
Бо в душі той же смак, що живе в молодому лимоні.

Навіть сум і краса в золотому осінньому листі
Поєднали початок і темний кінець лабіринту буття.
Наша доля сліпа і гуляє в однім лиш червонім намисті,
Бо на п»ятах протерлось дешеве китайське взуття.

Нам не треба інструкцій та карт,
Не потрібно твердого з сокири наказу.
Любим долю, що вранці пропила весь фарт,
Не отримавши манни ні разу .

В туманах сутінків осінніх,
У безгомінні вечорів, -
Згадався образ твій нетлінний
І душу зболену зігрів.
Ізнов розвіяв сивий смуток
Своїм негаснучим теплом, -
Неначе в цвіті незабудок
Ти наяву прийшла смерком.
З очима карими, чорнява,
Бадьора, трепетна, як лань, -
Була ти добра і ласкава,
В нестримних покликах бажань.
Усе милуючись тобою,
Заснути більше я не міг.
Сидів, охоплений журбою,
Дивився сумно на поріг.
Кохання перше - неминуще, -
Донині згадую що - мить.
Воно чомусь із часом дужче
В душі надіями болить...

2009

У відстань бабиного літа
Я
Вимірюю любов оту таємну,
Яку мені подарувала
Ти.

На бабусинім подвір’ї
Метушню зчинили звірі,
Бо маленьку кицьку Фросю
Укусив комар за носа!
Тож відважний песик Джим
Став ганятися за ним:
– Чом, коли тебе не просять,
Ти кусаєш нашу Фросю?
:)
2011

В п'ятий день осені, в п'ятий...
Святом - веселки дуга.
Далеччю ліс розіп'ятий
Тишею вистига.
Тане холодний дух м'яти,
Дихає медом перга...
П'ятий день осені, п'ятий,
Святом - веселки дуга.
Світ би хотів обійняти,
Світ, де верба і куга,
Де повила мене мати,
Рідна моя, дорога,
В п'ятий день осені, в п'ятий...

Жовтим ластовинням обліпило
Тротуару щерблене лице
Там, де вчора билося безсило
У обіймах вітру деревце.
Голими галузками тремтіти
Буде знову бідне до весни,
Тільки думи про далекий квітень
Зігрівати зможуть довгі сни.
Знаю це, бо сам на нього схожий-
Холодно і тілу, і душі.
Дні моєї осені негожі,
Наче гості ранні, чи чужі...
2010

Через Альпи і Карпати
Полетить мій сміх,
Буде леготом торкати
Вустонька твої.

Буде пестити волосся
І печаль очей.
Щоб тобі там повелося
Усміхнутись, чей.

Буде думи навівати
На чоло сумне.
Дасть веселощів багато,
Розпач оджене.

А душі - проміння сонця,
В ній розтопить лід.
Янгола дасть охоронця,
Одведе од бід.

Цьомне в очка щоб не стало
В них печаль-води.
Щоб мене ти покохала,
Люба, назавжди.

13.08. – 4.09. 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Київщина, Конча Озерна, альтанка Перуна.

Розлилася тишею ніч навкруги.
Палають в небі зірочки
І мерехтять в голові думки.
Скрипаль Борея грає - вперед,вперед іди,
Дорогу вказує Молочний Шлях,
Напрямок цілі в Його зірочках.
Карта неба править час ходи,
І правило доволі просте:
Будь готовий до всього завжди.

2011р.

серденько твоє вільне завжди
адже любов музи немає межі
маєш час простору ти
а душа зове прийди
ти сама щаслива на землі
не одна ти не самотня
істинно чиста перлина всесвіту ніжності.

2011р.

Наче вчора, ввійшли ми у літо.
Наче вчора, весняний мотив.
Наче вчора, сніжинки на світлі
Рахували ми до сліпоти.

Озираюсь тепер - жовтий килим.
Озираюсь назад — все мовчить.
Озираюсь на тебе — ще милий.
Наодинці ненавиджу світ!

І так хочу минуле вернути.
І назад повертатись боюсь.
Я до вчора думками прикута:
І навряд чи у завтра прорвусь.

Навіть осені зовсім не рада,
І додому її не несу.
Я сумую страшенно, направду...
ТИ, здається, мій сенс, моя суть.

04.09.2011

Коли душа розкрилюється в небі,
А муки допечуть тобі найбільш,
Відчуєш, як народжується вірш,
І кружеляє, мов прекрасний лебідь.

Здається, й сам летиш уже незгірш.
Ти в небесах! І помочі не треба,
І зграйки слів летять самі до тебе,
Немов змагаються, а хто хутчіш?!

І тут наснаги сила невдержима
Тебе підносить на вершину рими,
Чудесна мить – не віриться очам!

І ти осяяний сузір’ям хисту,
Ідеш по золотому падолисту, –
І відчиняєш сонцеликий храм.

2009

- Осене слізна, я ваш залицяльник,
Нате листочок, утріте печаль.
Уклінно прошу, панно, я вашу руку,
Сльози обернемо в вальс.
- О, Листопаде, а, може, зарано?
Ця музика ще не для нас.
- Осене різна, у перших акордах
На сукні вже сяє топаз.
- Ні, Падолисте, відмовити мушу,
Парча не прибула на бал.
- Осене ніжна, я брата покличу,
Влаштує тобі карнавал.
- Дякую чемно. Давай, Листопаде,
Кравця моїх плать ми заждем.
- Осене люба, я сам змоделюю
Глибше щодень декольте.
- Руки холодні прийми, Зірвилистий,
Коханому я оголюсь.
- Мавко осіння, злюблю тя до краю,
У косах твоїх розчинюсь.
***
У вальсі кохання розтанула Осінь,
Віддалася кожним листком,
Земленька рідна домівкою стала,
А Листопад - її сном.
...................................